Мовчан Олександра, 42-га група, 41В

41. Поезія Лесі Українки: мотиви, лірична героїня, поетика.

Творчість Лесі Українки багато в чому визначає розвиток модерністських

тенденцій у літературі ХХ ст. Її неоромантична, символістська поезія та
драматургія означили на рубежі віків увагу до нових цінностей, нових
філософських, буттєвих проблем. Йдеться насамперед про зосередження на
внутрішньому світі людини, на індивідуальній психології, яка тепер уже менше
опосередковується суспільними впливами. Модерна естетика стала
визначальною у творчості поетеси не одразу. Утвердження нових цінностей
означало розрив зі старими святощами, колишніми авторитетами.
Індивідуалізм, горда самодостатність сильної особистості ставали ідеалами
молодого покоління, яке вже не задовольнялося закликами до громадської,
суспільної роботи й боротьби. Поезія, краса ставали вищою цінністю. Бачимо,
як від збірки до збірки Леся Українка все послідовніше й одвертіша в
обстоюванні пріоритету індивідуальної свободи, свободи вибору і свободи
творчості.
Питання нового, модерного мистецтва стало для Лесі Українки чи не
основним. Естетичне і культурне обґрунтування нового мистецтва займало
поетесу і теоретично (теорія “новоромантизму”), і практично (у драмі “У пущі”,
де ідея “нового” мистецтва поставлена у зв’язок з естетичним декадансом,
громадським утилітаризмом і буржуазним прагматизмом). Мистецька й
соціальна драма скульптора Річарда Байрона, подібно до Кассандри,
окреслюється розірваним комунікативним контекстом, в якому індивідуально-
творчий порив і громадсько-утилітарний принцип несумісні.
Вся творча практика Лесі Українки варіює і розгортає проблематику не
об’єктивного історичного характеру, а питання дискурсивні, проблематику,
пов’язану з характером, змістом, формою, підтекстом і контекстом людського
існування та спілкування. У драмі Лесі Українки “Кассандра” немає єдиної
Правди, оскільки смисл сказаного народжується з контексту – з усієї сукупності
думок, міфологічних алюзій, раціональних передбачень, пропозицій і
припущень, із риторики доказу й переконання, із єдності автора, акторів і
глядачів в єдиному творчому дійстві.
Модернізацію української літератури пов’язувала з вимогами досконалої,
виробленої форми, з дисципліною духу й стильовою вибагливістю. Провідним
стилем своєї доби вважала новоромантизм. Цей стиль, пов’язаний для кожної
літератури з відмовою від реалістичної конкретики, з поривом ins Blau та
увагою до індивідуальної психології й індивідуальних ціннісних орієнтацій.
Негоція плаского реалізму, натуралізму з його життєподібністю й
“науковістю”, опосередкованістю людини зовнішніми обставинами означала
розрив, принаймні у зрілій творчості, з попередньою українською традицією,
причому традицією, не лише реалістичною, але й романтичною. Із закоріненим
у фольклор українським романтизмом у Лесі Українки теж небагато спільного.
Її неоромантичні персонажі-бунтарі вирізняються насамперед
вольовитістю, цілеспрямованістю та стоїчною готовністю до боротьби й
протистояння загалові. Ці неоромантичні орієнтації поєднуються у творчості з
тенденціями, які можна означити як неокласичні. Вибираючи вже апробовані
образи й сюжети, Л.У. здебільшого розгортає маргінальні, ледь означені
мотиви, не наголошені традиційними інтерпретаціями. Якраз тут їй вдавалось,
зокрема, оригінально розкрити інтелектуальний і чуттєвий досвід модерної
жінки, уникнути найжорстокіших табу, продиктованих патріархальним
поглядом га світ. Водночас, очевидно, це звернення до авторитетних класичних
структур допомагало їй вийти з прокрустових меж української розповідної
традиції, яка майже не мала вироблених засобів для аналізу модерної
свідомості, внутрішнього світу інтелігентного персонажа-сучасника.
У 1898 році у “Літературно-науковому віснику” з’являється стаття
І.Франка про творчість Лесі Українки, в якій він ставить поетесу в один ряд із
Шевченком: “Від часу Шевченкового “Поховайте та вставайте, кайдани
порвіте” Україна не чула такого сильного, гарячого та поетичного слова, як із
уст сеї слабосилої, хорої дівчини”. Справді, це була людина виняткової
мужності і принциповості, духовної краси і мистецького обдарування. Її талант
виявився у багатьох різновидах літературної праці – поезії, драматургії, прозі,
літературній критиці і публіцистиці, перекладацькій роботі і фольклористиці.
З перших кроків праці поетеси помічаємо тяжіння до ліричного циклу.
Інтерес до циклу як композиційного засобу лірики не втрачається на протязі
усієї її літературної діяльності. Ліричний цикл у творчості Лесі Українки
відіграє важливу композиційну функцію, розширює можливості ліричних
жанрів. Предмет зображення подається у різних аспектах, лірична поезія
переростає рамки одноразового спалаху почуття, думки, настрою, а
сприймається як частина цілого. В колі інших поезій вона доповнює і
розширює внутрішній підтекст, що об’єднує весь цикл. У Лесі Українки бачимо
такі принципи компонування циклу: ідейно-тематичний (зброя, меч двосічний
на ворога – у циклі “Ритми”), зоровий принцип (“Подорож до моря”), музичний
(“Сім струн”).
На початку 1893 р. у Львові виходить перша збірка поезій Лесі Українки
– “На крилах пісень”, яка, за оцінкою Франка, становить без сумніву
найважливіший поетичний здобуток української оригінальної літератури за
1892 рік. У збірку ввійшли цикли “Сім струн”, “Зоряне небо”, “Сльози-перли”,
“Подорож до моря”, “Кримські спогади”, “Дитячі” та ще 29 поезій, не
об’єднаних у цикли (серед них “Contra spem spero”, “Досвітні огні”, “Мій
шлях”), а також поеми “Самсон”, “Місячна легенда” та “Русалка”. Осип
Маковей виділяв три мотиви: нарікання на власну долю, доля України та
захоплення природою. Сумовитий настрій він пояснював переважно тяжким
станом здоров’я поетеси.
Збірка перейнята мотивами стоїчної боротьби з долею, не новими,
зрештою, в тодішній українській літературі, багато в чому наслідувальними
закликами до самопожертви, до служіння рідному народові. Однак мотиви
стоїчного протистояння набували у Лесі Українки, яка з раннього дитинства
була змушена боротися з тяжкою недугою, особистісного забарвлення. У збірці
авторка ще охоче використовує риторичні фігури безпосереднього звертання до
адресата – України, народу, рідного краю... Знаходимо тут узвичаєні образи
тяжкого шляху й колючих тернів уздовж нього, негоди і “темної ніченьки”,
провідної зорі й омріяної “волі гожої”.
Збірку відкриває цикл патріотичної лірики “Сім струн”, з якого постає
образ “бездольної матері” України, що дістає свій розвиток у наступному циклі
“Сльози-перли”. Характерною є еволюція ліричного героя від оплакування до
постановки питання “або погибель, або перемога”. Тут звучить не безсилля, але
віра у справедливість боротьби до загину. Мотив незнищенного оптимізму
звучить у вірші “Contra spem spero”, котрий утверджується як кредо молодої
письменниці. Попри всі злигодні й неприхильність долі, лірична героїня буде
боротись, навіть не маючи твердої певності майбутньої перемоги. Саме
боротьба, протистояння злу, хай і без надії на успіх, надає смислу людському
існуванню. Небуденний темперамент, своєрідний бунтарський активізм
проявляються у багатьох віршах, так що жалі-голосіння переборюються задля
незмиренної боротьби, боротьби не так із зовнішніми обставинами, як із
власним розпачем. Автобіографізм, інтимність цього стоїзму тяжко хворої
поетки часом відсвіжують навіть зужиті вже у літературі попередніх епох
формули протистояння злій долі: піднімати сізіфів камінь на “гору круту” з
веселим викликом і зневагою до фатуму та його вершителів.
Те саме намагання перебороти всі перешкоди, розпач і зневіру наснажує й
звертання до громадських тем. Етика боротьби у Лесі Українки – це етика
гордої жертовності. Її лірична героїня зрікається безсилих сліз, яких так багато
пролили попередники. Сліз, що ллються від безсилля, - треба соромитись. У
вірші “І все-таки до тебе думка лине” авторка формулює знаменитий афоризм –
“Що сльози там, де навіть крові мало!” Тим, хто живе серед бурі, в епоху
боротьби й героїки, слід забути “журбу безсилля”. Два наступних цикли –
“Подорож до моря” і “Кримські спогади” – привертають увагу не лише
любов’ю до рідної землі, а й плином рефлексій ліричного героя, його
роздумувань про волю і неволю. У пейзажній та інтимній ліриці цієї збірки світ
природи – країна сонця і злотистої блакиті.
Хоч чимало місця віддається учнівству, народницьким атрибутам, проте в
цілому перша книжка свідчила, що в українську літературу прийшла нова
поетична сила. Молода поетеса збагачує національну літературу новими
мотивами, образами, урізноманітнює ритмічну і строфічну будову вірша,
утверджує в ліриці принцип циклізації, який розширює межі й можливості
ліричних жанрів. Про свою першу збірку Леся Українка писала: “На крилах
пісень” не є моє останнє слово, а коли я думаю йти далі, то вже ж вперед, а не
назад”.
Життєві обставини, в яких доводилось працювати письменниці, постійно
висувають на передній план у її творчості проблеми митця і суспільства,
завдання поета. Потреба в лікуванні, відірваність від дому, друзів,
неможливість активної практичної діяльності гнітили Лесю Українку: “не
можна, гріх бути інвалідом, коли так багато роботи і так мало людей”.
1899 року у Львові виходить друга збірка поезій – “Думи і мрії”. Сюди
ввійшли цикли “Мелодії”, “Невільничі пісні”, “Відгуки”, поеми “Давня казка” і
“Роберт Брюс, король шотландський”. Поетеса вся у напруженому чеканні, в
непереможному прагненні дії. Значне місце посідає романтична образність.
Розвивається заявлене раніше протиставлення довколишніх сутінок-пітьми і
пожаданої зірниці, блискавки, осяйного й просвітлюючого вогню. Свою
сучасність авторка, у згоді з романтичною вірою, оцінює як підле міжчасся,
тюремне скніння, “часи глухонімії”. Це – існування без подвижництва, без
героїки й боротьби, без тріумфальних вінків. Співчутливі мотиви, оплакування
народної недолі й заклики до невтомної праці сівача-просвітителя, що були
визначальними для першої книжки, у цій і наступній поетичній збірках
поступаються місцем афористичним гаслам непокори й індивідуального
протистояння: любов тепер переплетена з ненавистю... Сліпа доля, всупереч
якій лірична героїня сіяла квітки на морозі й шукала між хмарами провідну
зорю в найтемнішу ніч, тепер зовсім втратила силу.
Збірку відкривала поема “Давня казка”, в якій пристрасно прозвучала
тема покликання поета, його обов’язку перед народом. Всі три вміщені у цій
збірці цикли “Мелодії”, “Невільничі пісні”, “Відгуки” продовжували цю тему.
Крім того, нові твори утверджували тему героїчного подвигу, збагачували
концепцію активної людини того часу. У циклі “Невільничі пісні” звучить
заперечення покори як людської позиції. Прагнення, жадання героїзму об’єднує
загальний пафос цього циклу. В постійному взаємопереплетенні домінують
естетичні категорії величного і трагічного. Героїчна постать, незламний
характер, драматична ситуація – в центрі уваги автора (“Поет під час облоги”,
“Грішниця”). Поетеса шукає історичні і легендарні аналогії, в результаті
художня уява приводить її до постаті Спартака, що зібрав під свій прапор
повсталих рабів, до богоборця Прометея. Любов і ненависть, безумство
хоробрих і смертельний розпач викрешувались з болісного почуття сорому.
Поетці соромно за себе і за свою країну. Збагачуються засоби вираження і
зростає в художній тканині твору питома вага діалогічності, зіставлення різних
поглядів, що стає характерною рисою стилю Лесі Українки. Малюючи образи
широкого узагальнення, авторка майже не подає портретних характеристик,
зосереджуючи увагу на внутрішній суті характеру. У збірці “Думи і мрії” кожна
поезія – окрема персоніфікована ідея – образ нащадків Прометея (“Fiat nox”),
поета (“Поет під час облоги”), ангела помсти (“Ангел помсти”), дружини Данте
(“Забута тінь”) та ін.
У 1902 році у Чернівцях виходить третя збірка її поезій – “Відгуки”. Вона
складається із циклів “З невольницьких пісень”, “Ритми”, “Хвилини”, шести
легенд і драматичної поеми “Одержима”. Знову ж тут звучить тема митця і
суспільної функції слова. У цій збірці виразно проявився відхід Лесі Українки
від лірики медитативної до ліро-епосу (легенди), до драматичного монологу,
від рифмованого до білого вірша, до розкованості строфічної і жанрової.
Помітне також зростання драматичного елемента в ліриці й особливо
філософської заглибленості поетичного світосприймання, концентрації думки.

Мотиви лірики Лесі Українки

Багата, різноманітна тематика творів поетеси. Це і заклик до боротьби з

самодержавством, і роль поетичного слова в цій боротьбі, і утвердження народу
як творця історії, і оспівування природи, що дає сили жити і боротись. Леся
любила свій народ, Україну, серце її обкипало кров'ю, коли бачила страждання
простої людини. Ніколи не скаржилась на свою долю, муки ж народні
сприймала як свої власні.

Природа стала у творчості поетеси однією з головних дійових осіб, вона

не віддільна від людини. Ось Леся їде на лікування до Одеси, сумує з приводу
розлуки з рідною Волинню. Гірко їй, що її подільські села такі знедолені, але
вона бачить і прекрасне в них: "веселу балочку", "бори величезні, густії". Вона
схиляється перед величчю краси, але разом з тим душа її сповнюється гнівом:
чому серед такої краси панують горе, нужда?

Які ж основні мотиви лірики Лесі Українки?

У поетичній спадщині Лесі Українки домінують патріотичні та

громадянські мотиви, бо духовна єдність з народом, глибокі національні
почуття будили в душі письменниці протест проти соціального й національного
гноблення України. Окрім того, поетеса порушує у своїй ліриці питання ролі і
призначення поета та поетичного слова, філософські питання буття. Мотив
вияву палкої любові до рідної землі; пейзажна й інтимна лірика - це
високохудожні твори, які хвилювали і хвилюватимуть читачів.

Леся Українка — поетеса універсальна. В її творчості є вірші ніжні,

ліричні, які розкривають найтонші переживання закоханої людини або мрії
молодої дівчини. І поряд з цими задушевними і зворушливими творами є зовсім
інші — за характером, жанрами, ідеями. Лесю Українку називають «співачкою
досвітніх огнів», «дочкою Прометея», «поетом революційної боротьби і
революційного повстання». Справді, письменниця всією душею ненавиділа
соціальне зло і своїми творами надихала читачів на боротьбу з ним.
Бойові, закличні мотиви звучать у вірші «Напис в руїні». Він присвячений
єгипетській історії, але ідея твору мала безпосереднє відношення до Росії та
України. Леся Українка стверджувала силу і велич народу, який є творцем
усього найкращого на землі, зокрема пірамід, споруджених багато століть тому.
Мало хто пам'ятає про фараонів, чиї накази виконували раби. А про них,
безіменних будівельників, пам'ятатимуть вічно, бо піраміди стали величним
пам'ятником народові-творцеві, а назва йому — «Хай згине цар!»
Мотиви революційної боротьби наявні також у поемах. Так, "Давня казка",
поряд із ствердженням ідеї служіння поета і поезії інтересам народу,
проголошує думку про боротьбу з гнобителями. Головний герой поеми, вільний
поет, створює пісні агітаційного змісту. Мужики живуть у вогкій землянці, а
пани — у замках. Мужички мають чорні від роботи руки, а пані — тендітні
рученьки. Що це? Хто захищає прірву між людьми? Невже люди відрізняються
кольором кісток і крові?

Мужики цікаві стали,

чи ті кості білі всюди,
чи блакитна кров поллється,
як пробити пану груди?

Як бачимо, Леся Українка вірила, що боротьба за краще життя, якою

виснажливою і тривалою вона б не була, обов язково завершиться перемогою
народу. Треба тільки вірити в це, не втрачати бажання і сили духу. А твори
нашої видатної поетеси чудово виконували активізуючу роль, додаючи людям
впевненості, бажання досягти своєї мети і віри в її здійснення.

Література:

1. Бабишкін О. Драматургія Лесі Українки. - К., 1964

2. Бічуя Н. Біла Віла. - Львів, 1978.
3. Гозенпуд А. Поетичний театр. - К., 1947.
4. Дем'янівська Л.С. Українська драматична поема - К., 1984.
5. Драч І. Слово про Лесю // Драч І. Духовний меч: Літ.-крит. ст. та есе.-
К., 1983.
 6. Зеров М. Леся Українка // Зеров М. Твори: У 2 т. - К., 1990. - Т. 2.
7. Костенко А.І. Леся Українка: Документальна повість. — К., 1971.
8. Костенко Л. Поет, що ішов сходами гігантів // Леся Українка,
Драматичні твори. - К., 1989.
9. Кудрявцев М. Драма ідей в українській новітній літературі XX ст.
-Кам'янець-Подільський, 1997.
10. Кулінська Л.П. У світі ідей та образів: Особливості поетики драми
Лесі Українки. - К., 1971.
11. Леся Украинка в воспоминаниях современников. - М., 1971
12. Мороз Л. Про символізм в українській драматургії // Сучасність.
-1993.-№4.
13. Надвірних Н.С. "Я честь віддам титану Прометею..." // Зброя іскриста.
- К., 1980. - С. 176-205.
14. Полушкіна Л. Невмируща драма ("Камінний господар" Лесі
Українки). - К., 1972.
15. Радишевський Р.П. Іскри єднання: До питання про інтернаціональні
мотиви творчості Лесі Українки. - К., 1983.