Практичне заняття №11

Творчість П.Тичини
(1891-1967)
План
1. Загальний огляд життєвого і творчого шляху письменника. Талант П.Тичини та
його деформація в радянському суспільстві.

Тичина Павло Григорович

(1891-1967)
поет, громадський та державний діяч

Народився 27(15) січня 1891 р. у селі Піски Козелецького повіту Чернігівської

губернії (тепер Бобровицького району Чернігівської області). Походить зі
старовинного козацького роду (його пращур, за родинним переказом, був
полковником у Богдана Хмельницького). Батько майбутнього поета був
сільським дяком — вчителем «школи грамоти». Змалку виявив хист до музики,
малювання і віршування. В 1900—1907 рр. навчався в Чернігівському
духовному училищі (бурсі), в 1907—1913 — в Чернігівській духовній семінарії.
Згодом, навчаючись у Київському комерційному інституті, працював у газеті
«Рада». На цей час припало його ознайомлення з новітнім українським
мистецтвом, особисте знайомство з найвідомішими його представниками. В
1913—1914 рр. — у редакції ліберального україномовного журналу «Світло», а
після його закриття — в Чернігівському статистичному бюро. У 1916—1917 рр.
— помічник хормейстера в українському театрі М.К.Садовського. 1920 року
подорожував із капелою К.Стеценка «Думка» Правобережною Україною від
Києва до Одеси. Того ж року організував хор (з 1921 р. — Капела-студія імені
М.Леонтовича), з яким виступав до 1923 року. З 1923 по 1934 рік —
співредактор журналу «Червоний шлях» (Харків). Входить до заснованої 1923 р.
Спілки пролетарських письменників України «Гарт». 1926 року взяв активну
участь у створенні ВАПЛІТЕ (Вільної Академії пролетарської літератури) з
М.Г.Хвильовим на чолі, куди увійшли й колишні члени «Гарту». З 1929 р. —
дійсний член Академії наук Української РСР, у 1936—1939 рр. і в 1940—1943
рр. очолює Інститут літератури АН УРСР. З 1947 р. — член-кореспондент
Болгарської АН, доктор філології. 1943—1948 рр. — міністр освіти УРСР. З
1953 по 1959 рік — голова Верховної Ради УРСР, заступник голови Ради
Національностей ВР УРСР, член багатьох товариств, комітетів, президій,
кавалер орденів і медалей. Лауреат Державної премії СРСР (1941), Державної
премії УРСР імені Т.Г.Шевченка (1962). 1967 року отримав звання Герой
Соціалістичної Праці. Помер 16 вересня 1967 року в Києві.
Багаторічна експлуатація імені й авторитету митця тоталітарною системою
стала причиною його глибокого внутрішнього конфлікту із самим собою,
призвела до падіння його реноме як поета в очах співвітчизників і світової
громадськості. У сучасників виявилося неоднозначне ставлення до його
творчості, небажання вникати в її приховані підтексти і мотиви. П.Г.Тичина
гостро відчував трагізм свого становища в ролі гвинтика тоталітарної
ідеологічної машини (що засвідчено, зокрема, його власними оцінками,
аналізом його творчості, характером стосунків з іншим видатним українським
поетом — Євгеном Маланюком). П.Г.Тичина починав як поет у 1906—1910 рр.
з наївного наслідування народних пісень та творів Т.Г.Шевченка. Перші
друковані твори молодого поета з’явилися 1912 р. Подією величезної ваги в
новочасній українській літературі став вихід у світ першої збірки віршів
«Сонячні кларнети» (1918), пройнятої сонячною вірою в життя, людину, в
рідний знедолений народ. Ця книга одразу поставила 27-літнього поета поруч із
першорядними митцями новочасного українського відродження. За
визначенням Г.Грабовича (США), рання символістська система Тичини
побудована на злитті традиційного, народного й неповторного, індивідуального,
на коливанні між реальністю і мрією, естетичному сприйнятті космосу й
резонуючого «я»... В основі шукань митця, на думку дослідників, — давній
філософсько-культурологічний код: людське «я» і Бог, Всесвіт. Тичина рано
утвердився в думці про поезію як синтетичний вид мистецтва. На практиці це
обернулося перенесенням у площину поезії засобів суміжних мистецтв: у
«Сонячних кларнетах» звук подається «забарвленим», колір — «озвученим»,
зорові образи чергуються зі слуховими. У віршах цього періоду можна знайти
перегуки з Рабіндранатом Тагором, Волтом Вітменом, Емілем Верхарном, однак
при цьому вони, ці вірші, лишаються самобутніми і самодостатніми. Великий
вплив на П.Г.Тичину справили М.М.Коцюбинський (вони часто зустрічалися і
спілкувалися в останній період життя Коцюбинського у Чернігові), О.М.Пєшков
(Максим Горький). За трагічною напруженістю, емоційністю й філософічністю
творчість П.Г.Тичини зіставляють з творчістю реформатора англійської
поетичної мови Томаса С.Еліота, лауреата Нобелівської премії (1948 р.). Серед
композиторів і художників йому були духовно близькими Ліст, Берліоз,
Римський-Корсаков, Микалоюс Чурльоніс та Мартирос Сар’ян. Протягом життя
П.Г.Тичини існував постійний і надзвичайний тиск на нього, на його творчу
активність. Імпресіонізм і особливий композиційний характер його творів,
починаючи зі збірок «Плуг» (1920) і «Вітер з України» (1924), дедалі більше
пом’якшується і замінюється спершу риторичними, а далі й абстрактними
формулюваннями. Переломною в творчості поета вважається збірка «Чернігів»
(1931 р.), яка означила його перехід в число «офіціозних» авторів. Однак
творчість П.Г.Тичини й після цього не вписується в прокрустове ложе простих
схем: його приховане протистояння з тоталітаризмом на цьому не припиняється.
Це засвідчують окремі поетичні, літературознавчі, публіцистичні твори
пізнішого часу: «Григорій Сковорода» (1939), «Похорон друга» (1942), «Творча
сила народу», «Геть брудні руки від України» (1943) та деякі інші. Незважаючи
на згубний для творця вплив тоталітарної системи, П.Г.Тичина в галузі поезії,
прози, публіцистики, а також у науково-критичних працях виявив себе одним із
найосвіченіших радянських письменників, чия ерудиція охоплювала суміжні з
літературою види мистецтва — музику і живопис. За життя він встиг звідати не
тільки розчарування, а й щиру дружбу, любов (у цьму виявилася його перевага
над бездушною системою, заложником якої був).
Похований П.Г.Тичина на Байковому кладовищі в Києві.
Творчий шлях Тичини – одного з найбільш знаних українських поетів XX
століття – припав на складний період української історії. Комуністичний режим,
який уже на початку 30-х років унеможливив вільний розвиток літератури,
наклав свій відбиток і на творчість митця. Тому численні поезії, написані
Тичиною в роки комуністичного диктату, хоч і становлять певний інтерес для
дослідників, на ділі не цікаві сучасному читачеві.

Натомість справжньою класикою української лірики стала рання творчість

поета – це поезії, написані в 1907-1923 роках, що увійшли до книжок «Сонячні
кларнети», «Плуг», «Замість сонетів і октав», «В космічному оркестрі»,
«Кримський цикл».

У 1923 році у Тичини виходить нова збірка поезії «Вітер з України», що

засвідчила – її автор остаточно став радянським поетом. Саме після виходу тієї
збірки інший поет – Євген Маланюк написав вірш «На межі двох епох...», де
були такі слова: «Від кларнета твого – пофарбована дудка зосталась».

Влітку 1938 року Павло Тичина занотував у себе в щоденнику: «Після твоєї
смерті, все твоє написане уміститься на 50 сторінок». Так воно й сталося. Але ті
сторінки – найвищого гатунку.
 Усе життя Тичина маскувався, щоб у ньому – не доведи Господи! – не побачили
того, «хто мислить у куточку». І не побачили: добре замаскувався. Настільки
добре, що відрізнити справжнього митця від канонізованого образу партійного
віршувальника стало майже неможливо.

На початку 1970-х Василь Стус написав літературну розвідку про творчість

Павла Тичини під назвою «Феномен доби (Сходження на Голгофу слави)», в
якій Стус дає таку характеристику творчості Тичини: «В історії світової
літератури, мабуть, не знайдеться іншого такого прикладу, коли б поет віддав
половину свого життя високій поезії, а половину – нещадній боротьбі зі своїм
геніальним обдаруванням».

2. Особливості лірики поета:

• громадянська лірика: відгук на українську національну революцію
("Золотий гомін", " Скорбна мати", "Похорон друга", "Пам’яті тридцяти (На
Аскольдовій могилі)", "Хто ж це так із тебе насміятися смів?", "Загупало в двері
прикладом…", "Я утверждаюсь", "Як упав же він з коня" та ін.);

"Золотий гомін"
Рік написання: 1917.
Жанр: лірична поема. Хоча деякі дослідники характеризують її як ліричну
ораторію. І пояснюють це поєднанням епічних епізодів з драматичними
сценами.
Тема – зображення історичних подій, пов’язаних із 1917 роком. В основі гомін
над стародавнім Києвом. Всі радіють. Андрій Первозванний вітає киян. Це ж він
колись поставив хрест на пагорбі і започаткував зародження величного міста.
Ідея: автор радіє і водночас тривожиться за майбутнє своєї неньки. Радіє, адже
вона тепер незалежна. Він підтримує народ, веселиться разом із ним. Та є й
інший бік медалі. Павличко сумнівається. Не так просто вирватись із могутніх
лап на волю. Все це асоціюється в нього із чорним птахом. Цей зловіщий ворог
залягає в найпотаємніші закутки людської душі і навіть не збирається
відпускати свої кігті.
«Золотий гомін» художні засоби:
Майже вся поема побудована на метафорі: засміялись гори, зазеленіли; ріка
мутная сповнилася сонця і блакиті. Також автор використовує постійні епітети
(бездушний храм; кришталева музика; човни золотії), анафори й звертання ( о,
бездушний пташе).
«Золотий гомін» – твір, написаний в часи проголошення Центральною Радою
незалежності Української народної республіки. Це величезний прорив у історії
нашої держави. Радість незалежності розділяють навіть предки, які постали з
могил.
«Скорбна мати»
Рік написання – 1918. Твір має посвяту – матері письменника, яка пішла з життя
за три роки до написання твору.
Тема: розповідь про складний перебіг революції. Вирощую відрами у себе
вдома, а потім беру і продаю!
Ідея: показати, що кожен має віднайти в серці співчуття до страждань
українського народу, гуманність і любов.
Віршовий розмір – катрен, тристопний ямб
Художні засоби «Скорбна мати»:
Епітети: блискучими ножами, зелене зеленіє, у кривавім краю, дике жито.
Звертання: Маріє!
Метафори: до краю обідніло серце; в могилах поле мріє.
Порівняння: безкровні, як лілеї.
Повтори: Проходила по полю.
Тетраптих «Скорбна мати» присвячений пам’яті матері поета, якої не стало у
1915р., цикл водночас набрав широкого символічного узагальнення. Образ
покійної матері Марії переростає в образ Скорбної матері, в якому узагальнено і
долю Божої Матері, й страждання України.
Це поема – реквієм – особливий за змістом і формою філософський твір, у
якому поєднане індивідуальне з загальнонародним, широкий філософський
розмах думки з конкретними описами.
"Похорон друга"
Цей твір П. Тичина написав у 1942 році, коли відбувалася кульмінаційна битва
на Волзі. На одностайну думку літературознавців, поема стала вершинним
досягненням її автора в період війни. У цей час муза поета на хвилі
патріотичного піднесення ніби знову відродилася, і голос його зазвучав свіжо,
оригінально.
Поема нагадує оголений нерв, який тонко реагує на горе мільйонів людей,
кинутих у вир однієї з найжорстокіших воєн. У ній переплітаються дві теми —
життя і смерті. Своєрідний зачин поеми, наповнений конкретними реаліями
прифронтового міста. Ліричний герой чує траурну мелодію духового оркестру,
вона нагадує йому про смерть друга Ярослава, який загинув у боях за Харків.
Проте ховають іншого, теж полеглого на війні солдата Степана. Ліричний герой
починає думати про всі жертви воєнного лихоліття, про горе, яке не оминуло
жодної родини. Війна несла хаос, руйнування, страхіття, знищуючи все живе.
Однак П. Тичина переконаний, що горе назавжди залишається в серці людини,
але життя перемагає навіть смерть тим, що воно триває. Конкретний план поеми
поступово переходить у філософський. Як висновок-узагальнення про вічні
закони буття звучать у поемі слова:
Усе міняється, оновлюється, рветься,
у ранах кров’ю сходить, з туги в груди б’є,
замулюється мулом, порохом береться,
а потім знов зеленим з-під землі встає.
Ці рядки в різних варіаціях повторюються у творі не один раз. І це закономірно
— ними заперечується всевладдя смерті.
Подієвий ряд у поемі ослаблений, сюжетні віхи змальовано пунктиром:
засніжене місто, похорони солдата, спогади про Ярослава. Основне у творі —
міркування ліричного героя, викладені за законами асоціацій, під впливом
вражень від побаченого й почутого.
Майстерність П. Тичини виявляється у відтворенні настроїв людини через
пейзаж, зітканий із напівтонів, через кольорове означення звуків. Поєднання
зорових і звукових образів, рефрени, музична тема наближають поему до
симфонії, яка утверджує перемогу народу над фашизмом, життя над смертю.
"Пам’яті тридцяти (На Аскольдовій могилі)"
Вірш ” Пам’яти тридцяти ” – громадянська лірика. В основі твору – дійсний
трагічний факт: бій під Крутами 29 січня 1918 року, загибель юних патріотів-
українців у боротьбі за вільну Україну проти російсько-більшовицької навали.
Останки загиблих юнаків були поховані на дніпровських кручах у Києві.
Поезія Тичини глибоко психологічна. Автор тужить, страждає, оплакує борців
за волю. Ці почуття передаються й читачам.
«Пам'яти тридцяти
Рід літератури «Пам'яти тридцяти»: лірика.
Жанр «Пам'яти тридцяти»: вірш-реквієм, поетична епітафія.
Тема «Пам'яти тридцяти»: зображення самопожертви молодих людей заради
Батьківщини,
Ідея «Пам'яти тридцяти»: утвердження патріотизму і гуманізму, осудження
жорстокості, терору, ненависті. Любити вітчизну, віддати за неї життя — це
найвища етична і духовна цінність людини.
Мотиви «Пам'яти тридцяти»: вірш проймає скорботно-патетична тональність
туги, печалі, жалю, страждання, 
Віршовий розмір «Пам'яти тридцяти»: хорей.
Художні особливості «Пам'яти тридцяти»: вірш має кільцеву композицію.
Поезія починається й закінчується рядками «На Аскольдовій могилі поховали
їх».
Ліричний герой вірша — це збірний образ тридцяти юних захисників України,
які загинули, захищаючи незалежність Батьківщини. Це тридцять мучнів, цвіт
нації.
Художні засоби «Пам'яти тридцяти»: епітети: «славних, молодих»,
«український цвіт», «кривава дорога», «коханий край» — окреслюють
смисловий візерунок вірша; метафори: «квітне сонце, грає вітер», «посміла
знятись... рука», «вмерли в Новім Заповіті»; риторичні оклики: «на
Аскольдовій могилі український цвіт!», «Боже, покарай!» — допомагають
зрозуміти ідею вірша — показати подвиг патріотів України; риторичні
запитання: «На кого посміла знятись зрадника рука?», «На кого завзявся
Каїн?» — передають оцінку ліричним героєм того, що
відбулося; метонімія «зрадника рука»; обрамлення «На Аскольдовій могилі».
Сюжетна основа твору — проста: поховання на Аскольдовій могилі українців-
воїнів. Проте твір більше емоційний, ніж розповідний. Читач дізнається про те,
що тридцять воїнів поховали в одній могилі, що вони були молодими й
славними, що навкруги буяла чарівна природа... А їх немає, не буде вже ніколи.
Вони навіки залишили те, що найбільше любили, — свою Україну.
У поезії «Пам’яті тридцяти» багато символів. Сонце, вітер, Дніпро — символи
життя, можливого щастя, радощів. Кривава дорога — нещасливе майбутнє.
Символічний і образ Каїна. Те, що загинули дуже юні, а навкруги буяє життя,
ще більше загострює усвідомлення такого тяжкого лиха, такої втрати,
неприродності смерті. Разом з юнаками загинули і їхні ненароджені діти, онуки,
правнуки, яким так і не судилося побачити свою Україну. Емоційному
наснаженню твору сприяють стислі речення, точні вислови, закінченість думки
у двох коротких рядках. Вірш короткий, як сплеск болісної розповіді. Розділові
знаки: тире, три крапки, знак оклику й знак питання (у риторичному запитанні
«На кого завзявся Каїн?»), своєрідне обрамлення (однакове закінчення й
початок твору) — усе сприяє створенню відповідного настрою, наростанню
емоцій. Влучні епітети («славних», «молодих», «коханий», «кривавій») і
метафори («квітне сонце», «грає вітер», «посміла знятись... рука») художньо
збагачують твір.
Рима проста (співзвучні окремі звуки): їх — молодих, цвіт — світ, рука — ріка,
покарай — край, святих — їх. Рима увиразнює твір, його емоційність, посилює
ритм, об’єднує рядки, надає мелодійності, оживляє вірш.
Підсилює експресивність твору своєрідність художньої форми: твір не поді-
лений на строфи, хоч римування другого й четвертого рядків дало б право на це.
Крім того, така побудова твору допомагає автору досягти динаміки, цілісності
поезії. Ритм вірша нагадує дихання вкрай схвильованої людини.
Примітки: В основі твору — дійсний трагічний факт: бій під Крутами 29 січня
1918 року, загибель юних патріотів-українців у боротьбі за вільну Україну
проти російсько-більшовицької навали. Останки загиблих юнаків були поховані
на дніпровських кручах у Києві.
Поезія «Пам’яті тридцяти» відображає страшну трагедію тридцяти
«мучнів українців». Поет говорить, що шлях до щасливого майбутнього
тягнеться «по кривавій по дорозі». Він засуджує того, чия зрадницька рука
«посміла знятись» на «український цвіт». Шляхом використання імені
біблійного персонажа, Тичина акцентує увагу на несправедливості, що панує у
світі, суспільстві. Адже понад все «вони любили свій... край», життя, але історія
розпорядилася по-своєму: «На Аскольдовій могилі поховали їх». У кількох ряд-
ках поетові вдалося зобразити історичний факт, у якому відбилась епоха. Вірш
«Пам’яті тридцяти» є прекрасним витвором мистецтва. Поезія вивищує душі
читачів. І в цьому її духовно-естетична цінність.

Авторська оцінка зображуваного в кожному слові, народженому спалахом

болю. Автор пророкує: По кривавій по дорозі
Нам іти у світ!
Це означає, що щастя не буде, на крові його не збудуєш. І вибрана дорога
приречена на невдачу, загибель. Пророцтво поета є провідною думкою твору.
Життя і смерть, щастя і горе, святість і гріховність, любов і ненависть – усе
поряд. Філософські роздуми над поезію приведуть до думки про вічність
людських діянь: ніщо не минає безслідно. І через роки розплата за злочин
наздожене того, хто його скоїв. Час є найвищим суддею. “Боже, покарай… ” –
за християнською мораллю лише Бог має право карати.
Тому ж насильно нав’язаний шлях і зазнав краху. Молодий поет у 1918 році
сказав (прорік) те, що не вдалося вгледіти політикам. Поезія, як відомо,
належить до категорій вічних, бо має здатність передбачити, передчувати.
Якщо, звичайно, слова й думки поета поєднані з вічністю. Саме це можна
сказати про раннього Тичину…
“Новий Заповіт”, “Слава святих”, “Боже, покарай” – таке наближення до
вічності ще більше підкреслює філософію буття, мораль, закони Всесвіту, його
гармонію, ритм і єдність. Роздуми спонукають до висновку: жити слід за
законами Вічності. Яке ж почуття домінує у вірші?
Туга, печаль, жаль, страждання – і прохання в Бога помсти. Бо хіба така
жорстокість може бути не покараною?
"Хто ж це так із тебе насміятися смів?"
У вірші “Хто ж це так із тебе насміяться смів?” П. Тичина гнівно викриває
братовбивчу громадянську війну, її криваве обличчя (нагадаємо, що поезія
датована 1918 роком). Цей мотив доповнюється, розширюється — поет
справедливо стверджує, що не може бути гуманною та людська спільнота,
основа якої ґрунтується на злобі, на зневажанні традицій роду, найсвятішого
для кожного — батьків (“курки спустили в матір і отця”), на підступному
обмані та облуді (“рушимо з ножами у наш край-едем”). Його логічним
завершенням є кінцівка поезії, у якій автор говорить про прозріння народу,
котрий не хоче “ще й на волі у кайданах гнить”. Проте оптимістичним цей твір
не назвеш: поет констатує та узагальнює певні факти тогочасної дійсності, у
художній формі ставить ті гострі питання, які тривожать українця-патріота, але
відповіді на них не дає (можливо, що вона всім відома):

Ждали ми героя, а встав свинопас, —

Хто ж так люто кинув на поталу нас?
Жодного разу П. Тичина прямо не називає винуватця нищівного соціального і
морального зламу українського життя, він використовує рефрен із питально-
риторичних речень за принципом градації:
Хто ж це так із тебе насміяться смів?
Хто у твоє серце ніж загородив?
Хто ж тобі зготовив цей кривавий час?
Хто ж так люто кинув на поталу нас?
Цей емоційно-образний повтор розкриває громадянську позицію митця, який
сам — плоть від плоті рідного народу, тому так близько до серця бере його
трагедійне, страдницьке життя. Разом з тим рефрен свідчить про перегук поезії з
фольклорною традицією, зокрема з народною піснею, у якій він є підсумком
поетичного мислення, що в лаконічній формі повторює основний настрій пісні.
П. Тичина наповнює рефрен новим змістом — болючим роздумом-питанням. І
далі у фольклорному ключі, використовуючи вигук “гей”, лексику народних
пісень і дум про розграбування рідної землі, поет малює вражаючу картину
народного горя, яке принесли в Україну війна, революція.
"Загупало в двері прикладом…"
Пронизливим свідченням «першого» Голодомору виступить поезія Павла
Тичини «Загупало в двері прикладом» (1921), де збожеволіла з горя мати вбиває
свою дитину, намагаючись урятувати її від голоду. Цей образ жінки, яка стає
вбивцею поневолі, перегукується з ранішим його концептом скорботної матері-
України, котра шукає свого сина Христа й не знаходить в «кривавому краї»
українських піль. Натомість становлення «справедливого» ладу завершується
появою «нового Месії», яким уявляє себе вчорашня маленька людина, котрій
нині дозволений будь-який злочин в ім’я «великої мети».
Поезія «Я утверждаюсь» належить до вершин у творчості Павла Тичини періоду
Великої
Вітчизняної війни. За своїм експресивно-стилістичним вираженням вона
повністю відповідає тому духовному й емоційному настрою, яким були
пройняті радянські люди в час всенародної боротьби проти німецько-
фашистських загарбників. Цитуючи рядки:
Я єсть народ, якого
Правди сила
Ніким звойована ще не була,
акад. О. І. Білецький писав про П. Тичину, що він дійсно заслужив це право
говорити від імені всього народу, заслужив право бути глашатаєм його Правди.
Поетове я тут невіддільне від образу народу. Вживання займенника я поряд з
іменником народ ніби висуває на перший план тему народу, яка, зрештою,
конкретизується отим авторовим «я», стає особистішою, відчутнішою.
Сполучення Правди сила в контексті твору виступає узагальнюючим символом:
це і нескорений радянський народ, і священні революційні ідеали
загальнолюдського прогресу.
Після антитезних слів біда, чума («Яка біда мене, яка чума косила!») знову
образ сили: «А сила знову розцвіла». Динаміка анафористичного «щоб жити»
сягає верхньої точки в особовому дієслові («бо я живу»), яке до того ж є
логічним градаційним завершенням займенниково-дієслівного повтору «я
стверджуюсь, я утверждаюсь».
Образ народу (горде я) у своєму протиставленні зловісним силам коричневої
чуми проходить через увесь вірш (строфа — рефрен).
Викривальна спрямованість твору не обмежується загальною констатацією сил
зла, протиставлених образові радянського народу. Безпосереднім звертанням
«Тевтоніє!» називається об’єкт народної ненависті. Тепер у поетичному
арсеналі П. Тичини зневажливогнівні рядки: «Ти думала — тобою весь
з’їдаюсь?», «Фашистська гидь, тремти!», якими поет таврує ворога. Відповідно
до цього в розвитку конкретизується і образ радянського народу, образ
невпокореної сили. Звертання до синів, «червоних українців», логічно розвиває
вокативний характер цілісної структури вірша. Однак це звертання — антипод у
порівнянні до «Тевтоніє!», «Фашистська гидь». Згадка про батьків, синів,
українські, російські, білоруські ниви — це також промовиста конкретика, за
якою — образ народу. Свідченням неперервності, незнищенності начал
народних є рядки:
Із ран — нове життя заколоситься,
що з нього світ весь буде подивлять,
яка земля! яке зерно! росиця! —
Ну як же не сіять?
І я сіяю, крильми розгортаюсь,
своїх орлів скликаю, кличу, зву..
Життя, як і Правди сила, — незламний радянський народ, в якого «ще буде неба
чистої блакиті, добробут.. підніметься, як ртуть». В унісон цьому і віра-мрія
народна: «І я життям багатим розсвітаюсь».
Але повернімося до попередніх рядків: «яка земля! яке зерно! росиця! — Ну як
же не сіять?», що мовби відбивають діалектику сучасного авторові і
майбутнього життя радянського народу; площини теперішнього і майбутнього
часів ніби зміщені, накладені одна на одну. Сіяти — це і від утвердження
правоти своєї боротьби, віри у священні ідеали і, зрештою, з відчуття неминучої
перемоги над ворогом — вірш написано у 1943 р.
І тут з’являється ще одне лексико-синонімічне вираження образу радянського
народу: «своїх орлів скликаю, кличу, зву». Метафоричне орли, співвідносне з
поняттям «народ», підготовлене попереднім контекстом, зокрема смисловою
структурою словосполучення крильми позгортаюсь.
Ліричний герой — народ не сахається ран своїх і гіркот («гляджу їх, мов
пшеницю ярову»), земля-росиця — такою є вона для нього: і знекровленою
ворогом, і оновленою, відбудованою радянськими людьми. Звідси логічно
виростає і цитоване вже нами «буде неба чистої блакиті». Небо — для польоту
орлів, небо — для орлиності творчих звершень народу.
Образна динаміка вірша П. Тичини твориться на основі композиційно-
смислової співвіднесеності лексем народ, я, сила, орли, що характеризуються
різними силовими лініями на семантичному і стилістичному рівнях.
• багатство барв, поетичних засобів, самобутність стилю в пейзажній ліриці
("Де тополя росте", "Арфами, арфами", "Гаї шумлять", "Світає" , "Ой не крийся,
природо...", "Квітчастий луг..." та ін.);
"Де тополя росте"
Тема: поетичне оспівування житньої ниви – своєрідної краси та заохочення
життя.
Головна думка: уславлення житньої ниви, яка заохочує жить, бо дає хліб, що
усьому голова.
Художні засоби.
Епітети: тиха думка свята.
Уособлення: жито шумить, співа думку свою, заохочує жить, шепче; вітерець
жито хилить, п’янить; тремтить й потопа виднокруг.
Метафора: «любо-мило землі», «колоски всі в золоті-сріблі», «колоски
проти сонця блись-блись».
Порівняння: «ліски, ніби дим, простяглись».
Повтори (тавтологія): «любо-мило», «злоті-сріблі», «блись-блись», «все, все»,
«колоски, колоски».
Повтори: «шумить, .. співа», «скраю ліски».
Повтори (рефрен): «Де не глянь — колоски».
Інверсія: «І шумить, і співа жито думку свою».
Кількість строф: шість.
Рими: стою – свою, співа – повіва, жить – п’янить, мені – вдалині, навкруг –
виднокруг, землі – сріблі, колоски – ліски, блись – простяглись, ліски – колоски,
жита – свята.
"Арфами, арфами"
Тема: зображення краси природи, прихід весни.
Головна думка: автор передае у творі красу природи.
Жанр: пейзажна лірика
Художні засоби: епітети (плач перламутровий, золоті арфи), метафори (йде
весна), повтори, пестливі слова, авторські неологізми (ніжнотонні,
самодзвонними). Ліричний герой мрійливий і обдарований. Римування
перехресне. Віршовий розмір — дактиль з хореєм.
У цій поезії передано відчуття наближення весни. Текст можна прочитати на
трьох рівнях: ідеться про пору року в природі, про прихід життєрадісної юності
ліричного героя і про весну воскресіння, відродження рідної землі.
Мотив: гімн весні, молодості, вірі в щастя.
У вірші постає прекрасний персоніфікований образ дівчини-весни, до ніг якої
схиляються й квіти, і живодайні дощі, і громи, і веселки. Цей образ творять
вишукані неологізми (самодзвонними, ніжнотонними), епітети (золоті, голосні
арфи, перламутровий плач), порівняння (поточки, як дзвіночки) та ін.
Невичерпну музичну енергійність приходу весни передають постійні повтори,
алітерації, асонанси, чергування довгих і коротких рядків:
Арфами, арфами —
золотими, голосними обізвалися гаї
Самодзвонними:
Йде весна
Запашна,
Квітами-перлами
Закосичена.
Поезію написано під впливом вірша М. Вороного «Блакитна панна». Павло
Тичина по-своєму талановито розвинув і поглибив звуко-зорові експерименти
свого вчителя.
Уражає асоціативне багатство твору: шум гаїв нагадує ліричному героєві
мелодію арф; він просить чи то весну, чи кохану, чи Україну: «Ой одкрий //
колос вій!» Ця красива метафора — заклик до молодої людини, молодої нації
пильно, удумливо й сміливо подивитися в майбутнє і бути готовими не тільки
до злетів, а й випробувань: «Сміх буде, плач буде //Перламутровий».
Зверніть увагу на дату написання вірша: улітку 1914 р. розпочнеться Перша
світова війна, яка стане початком бурхливих змін у світі, відкриє шлях надіям і
розчаруванням, тріумфам і трагедіям XX ст. Поет пророче відчув наближення
цієї нової епохи та и суперечливу суть.
"Гаї шумлять"
Тема: Гармонійне поєднання людських почуттів і краси природи.
Ідея: Заклик до творення добра й краси.
Основна думка – Кожна людина відчуває природний світ своєрідно
Жанр – Пейзажна лірика
Художні засоби “Гаї шумлять”
порівняння “купаючи мене, мов ластівку”, “ген неба край – як золото”, “ріка
мов золото-поколото”, “ріка, як музика”
епітети (шепіт трав голублячий, “іду зворушений”…)
метафори – “гаї шумлять”, “хмарки біжать”, “дзвін гуде”, “думки пряде”, “шепіт
трав”, “мріє гай”, “горить-тремтить ріка”
Надзвичайно поетична картина природи змальована у вірші П.Тичини “Гаї
шумлять”. Твір сповнений світла, радості, повноти життя.
Ліричний герой сприймає навколишнє середовище як подарунок природи-шум
гаїв, хмарки в небі, гудіння звону, коливання достигаючих нив, шепіт трав.
І на завершення-завжди вражаюча картина сонця, що заходить над рікою,
залишаючи на воді золоту доріжку та свої відблиски, Ніби розколовся навпіл
сонячний диск-одна частинка у небі, а друга-на тихій гладіні води. Це сонячне
золото заповнює душу, спонукає до творення краси й добра.
Вірш перейнятий радісним відчуттям людини, яка вслухається у весняний шум
зеленого гаю, усміхається сонцю, квітам, любується чарівними хмарками, що
біжать по блакитному небі. Ліричний герой ніби «розмовляє» з природою,
звіряє їй свої найпотаємніші, найінтимніші почуття, захоплення яскравими
барвами, гармонією вічно рухливої природи. А чи не є це пасивне замилування
природою? Нічого спільного з пасивністю тут немає. Природа зображена
активно діючою, вона захоплює поета («душі моїй так весело»), збуджує в нього
найкращі почуття, викликає спражню музику в душі.
• інтимна лірика П.Тичини ("Коли в твої очі дивлюся", "Ви знаєте, як липа
шелестить", "Я сказав тобі лиш слово", "Десь на дні мого серця", "О панно Інно,
панно Інно.." та ін.);
Відомий факт, що поезія П. Тичини неоднорідна за своїм художнім значенням і
художньою красою. Рання поезія П. Тичини становить великий інтерес із
погляду стильових ознак і свідчить про нахили поета до символізму як одного з
найбільш яскравих в українській літературі модерністських стилів.
П. Тичина зумів піднести українську поезію на рівень світової, виражаючи в
оригінальних мистецьких формах те, що народжувалося у його душі і в його
настроях. Поет був майстром політичної, громадянської, філософської,
пейзажної лірики, але найвідвертіше його голос звучить у ліриці інтимній.
Найвидатнішим явищем ранньої поезії Тичини була поява у 1918 році першої
книжки "Сонячні кларнети". "Ніколи не забуду, – пригадував М.Бажан, – тієї
безсонної ночі, коли мій друг приніс мені книжку з ясними соняшниками на
обкладинці. Ми і читали, і п'яніли, і кричали з радості, насолоджуючись красою
українського слова, яке з такою, нечуваною нами досі, музичністю грала,
співало, бриніло, гриміло, лилося зі сторінок незабутньої тієї книги... Для нас
тоді над усім світом заколивалися сонячні кларнети..."
Так, то прийшла до читача дійсно сонячна книга, зі сторінок якої ми читаємо:
Подивилась ясно,– заспівали скрипки!–
Обняла востаннє,– у моїй души–
Ліс мовчав у смутку, в чорному акорді
Заспівали скрипки у моїй души
Тичина відзначався природженим талантом мислити музичними образами; йому
притаманна здатність сприймати звуки у барвах, а барви – у нотних рядах.
Знав я, знав: навіки,– промені, як вії!–
Більше не побачу,– сонячних очей.–
Буду вічно сам я, в чорному акорди–
Промені, як вії сонячних очей!
Сила поезії Тичини була, є й буде в тому, що її висока ідейність пройшла крізь
розум, серце й волю поета, а тому важко провести грань між ним і його
ліричним героєм. Ось поезія "Я стою на кручі..."
Я стою на кручі!–
За рікою дзвони:
Жду твоїх вітрил я –
Тінь там тоне, тінь там десь...
Випливають хмари –
Сум росте, мов колос:
Хмари хмарять хвилі –
Сумно, сам я, світлий сон...
Автор використовує повторення однорідних приголосних звуків (алітерація),
що підсилюють сум:
Вірю яснозорно –
За рікою дзвони:
Сню волосожарно –
Тінь там тоне, тінь там десь...
Припливеш, приплинеш –
Сум росте, мов колос:
З піснею про сонце!–
Сумно, сам я, світлий сон...
Вірш Тичини завжди плине природно й легко, він грайливо-граційний. З цього
приводу дуже точно висловився Євген Маланюк, який відзначив, що Тичина
пише, як сонце світить, як пташка співає.
Поезія П. Тичини наближується до музики. Музикальність поетичної мови
виявляється, зокрема, в ключових образах із царини музики, що набувають
символічного значення.
У поезії Тичини символ стає одним із провідних тропів, за допомогою якого
автор стисло і яскраво передає певну ідею. «Ви знаєте, як липа шелестить...»:
нічний весняний шепіт липи звучить піснею кохання. В уяві постає прекрасна
весняна ніч, яка дарує чарівні, незабутні почуття.
Кохання – як дар безцінний і до того ж довічний: щаслива зустріч може мати
трагічне завершення, кохану людину можна втратити, але назавжди
залишається пам'ять, котра іноді довша за саме кохання. Природа і ліричний
герой поезії – це єдиний живий організм. Природа співчуває герою, переживає
разом із ним нерозділене кохання, відгукується на його звертання до милої,
недосяжної:
Ви знаєте, як сплять старі гаї? –
Вони все бачать крізь тумани.
Ось місяць, зорі, солов'ї...
«Я твій», – десь чують дідугани.
А солов'ї!..
Через образи природи поет відтворює настрої і почуття ліричного героя. Шелест
липи, сон старих гаїв, місячні весняні ночі – ці символічні образи просякнуті
глибиною, щирістю і почуттям закоханості, світлої радості.
Відсутність однозначності, виваженості, впорядкованості у поетичному світі П.
Тичини позначилася і на синтаксичній побудові творів. Ми не зустрінемо
синтаксично завершених словесних конструкцій. У нього переважають
уривчасті фрази, недомовленості, з яких вимальовується цілісна картина .
Краєвиди і любовні звертання-сповіді пройняті ліричним теплом, набувають
щиро-пристрасного, піднесено-патетичного звучання, позбавленого й тіні якоїсь
фальші чи манірності.
Людяність у любовних поезіях підкреслюється тим, що йдеться в них
найчастіше про нерозділене кохання, яке попри все приносить щастя, повноту
відчуттів. Очі милої – то прозоре небо, у якому можна побачити ціле море
діамантових зір, вони «горять-усміхаються, чудові, ясні». Це перший мажорний
акорд ліричної сповіді «Коли в твої очі дивлюся...». І відразу звучить мінор:
«Ах, очі, ті очі!.. Кохана, Чом серце твоє не таке?»
Вірш побудований не лише на протиставленні інтонації, а й на протиставленні
образів-символів, кольорів: очі – «небо прозоре», серце – «поле туманне у
жовтні», очі – "брильянтових зір ціле море", серце – "суха бадилина", очі –
«горять-усміхаються, чудові, ясні», серце – «спить груддя важке». Буяння
природи – відцвітання природи, очікування неземного кохання – земне звичне
розчарування.
Інші почуття відображені у вірші «Я сказав тобі лиш слово». Кожний рядок
поезії пройнятий пристрастю і знайденою нарешті у світі гармонією.
Ліричний герой закоханий до нестями: тихе ніжне слово викликає навкруги
справжню бурю – «сонце задзвеніло, гай далекий засміявся». Від солодкої муки,
яку дарує погляд коханої, від обережного дотику до її руки за ставом
розлітаються білі гуси. Звернімо увагу на символіку кольорів: білий – колір,
який асоціюється із чистотою, непорочністю.
Усі земні турботи, переживання розлітаються в уяві героя і зникають – такою
дивовижною є сила кохання:
Заглянув я в твою душу.
До серденька притулився.
Бачу – вишні розцвітають.
Чую – тихий спів полився .
Ліричний герой переходить межі реального світу, він будує власний світ
гармонії і щастя. У цьому світі можна відчути, побачити, доторкнутися до душі
коханої, можна притулитися до її серденька і зігрітися її теплом. Розцвітають
білі вишні, які невдовзі перетворяться на червоні соковиті ягідки, білу кригу
розтоплює весела танцюристка весна.
У книзі кохання, яку тільки-но розкрив закоханий юнак, панує весна, буяє
весна, танцює весна. Цей дивовижний світ почуттів, емоцій, настрою так
відрізняється від нашого реального раціоналістичного й іноді жорстокого світу,
що виникає бажання оселитися назавжди саме тут.
О панно Інно»
Рід літератури «О панно Інно»: інтимна лірика, 
Жанр «О панно Інно»: ліричний вірш.
Мотиви «О панно Інно»: туга за втраченим коханням, що поєднується зі
спогадами про нього, 
Віршовий розмір «О панно Інно»: ямб.
Художні особливості «О панно Інно»: вірш складається із двох
восьмирядкових строф. Він сповнений краси, ніжності, чистоти. Цьому
сприяють й художні засоби, поєднання зорової образності з музичністю.
Музикальність, що йде від логічних, ритмічних, психологічних пауз,
незакінчених та номінативних речень, від цілої системи синтаксичних повторів і
зорової образності, надає поезії великої естетичної цінності. Важливим
композиційним прийомом є антитеза: холодним снігам протиставляється
весняне квітування лугів — час, коли розцвіло кохання.
Художній напрям, стиль «О панно Інно»: модернізм: символізм.
Примітки: Поезія відтворює щемний момент порушення гармонії; це лірична
драма в мініатюрі, своєрідний спогад про кохання, яке було поряд.
Вірш присвячений першому коханню юного Тичини до Поліни Коновал, але
оскільки дівчина не відповіла взаємністю, він, переживши нерозділене кохання,
пише вірш і дарує Поліниній сестрі Інні.

«Ви знаєте, як липа шелестить...» Тичина

Рід літератури: інтимно-пейзажна лірика,
Жанр: ліричний вірш.
Мотиви: вираження емоцій, які народжуються в душі юного ліричного героя
від почуття першого кохання; гімн коханню, радості буття, що невіддільне від
природи.
Віршовий розмір: чотиристопний ямб.
Художні особливості: вірш «Ви знаєте, як липа шелестить...» — пейзаж-
паралелізм, що нагадує фольклорні зразки, де картини природи пов’язуються з
душевними настроями, а події людського життя часто змальовуються як певна
паралель до явищ природи.
Духовна спорідненість ліричного героя зі світом природи передається всією
силою барв, мелодій, голосів рідної землі.
Картини природи і людські почуття чергуються:
Ви знаєте, як липа шелестить
У місячні весняні ночі? (пейзажний етюд)
Кохана спить, кохана спить,
Піди збуди, цілуй їй очі. (переживання ліричного героя)
 
 Такий паралелізм збуджує в читачів роздуми й переживання. Риторичні за-
питання («Ви знаєте, як липа шелестить у місячні весняні ночі?», «Ви знаєте,
як сплять старі гаї?»), риторичні окличні речення («А солов’ї!.. Та ви вже
знаєте, як сплять гаї!») привертають увагу до краси весняної ночі, готують
слухача до сприйняття наступної картини. Вражають інтонації цього твору:
ніжність, мелодика слова, чаруюча принадність пейзажних картин незрівнянної
української ночі. Художні засоби, які наявні в цьому вірші, традиційні для
інтимної лірики. Але головним є протиставлення. «Природа - людина» — у
даному контексті повна співзвучність. Риторичне запитання, риторичне
ствердження, звичайно ж, епітети, метафори. Наявна синекдоха «дідугани»
(дерева).
Композиційно вірш поділяється на дві частини. Обидві починаються ритори-
чними запитаннями. Спочатку простір обмежений лише липою, яка шелестить;
у другій частині простір ширшає — це вже гаї, вони сплять, але «все бачать
крізь тумани». Простір враз стає глобальним — місяць, зорі... а потім звуковий
образ: «А солов’ї...» (цікаво, хто бачив уночі солов’я?! Але як же тоді вони
співають...).
Оригінальна побудова поезії. Кожна із двох строф має своєрідне обрамлення, де
перші речення — риторичні запитання, а останні — закономірний висновок.
Емоційності автор досягає також за допомогою окличних речень та обривів.
Вірш звучить, як мелодія, якою постійно насолоджуєшся.
Примітки: Вірш — це своєрідна чуттєва картина, у якій переплітаються барви,
звуки, запахи, відчуття.

3. Значення творчості П. Тичини. В.Стус "Феномен доби, або Сходження на

Голгофу слави".
Новатор! Так вслід за Горьким нарекла історія Тичину, виділивши цим самим
одну з найяскравіших рис його творчості. Тичина належить до когорти митців,
котрі скрізь і завжди дошукувалися "свого кореня" і "свого глагола". Він вмів
піднестись на ті верховини, куди не ступала нога його попередників.
Тичининський Ельбрус видно з усіх кінців планети. До нього словами поета
Енріко Ріверо звертається Куба:

Вітер дніпровий
Приніс нам надію твоїми вустами.
Вона прилетіла
З досвітніми ластівками
В оселі тих, хто ніколи тебе не знав.

Лондонські тумани не заслонили сяючий Ельбрус Тичини і від ока англійського

критика Джона Фута: "Своїми поетичними засобами цей співець України не
нагадує нам нікого іншого в усій світовій поезії." Схвильовано вітав Тичину
іспанський поет Хуліо Матеу:

Салют поетові, що мир охороня,

Салют співцеві волі і свободи,
Салют будівникові, – він щодня
Мостами дружби з'єднує народи.

Могутній талант Тичини – щедрий. Він збагатив художню скарбницю творами

феноменальними за своєю правдивістю, щирістю, неповторністю ліризму і
досконалістю форми.

Новаторство для Тичини – одна із закономірностей розвитку мистецтва. Воно

знаходиться в діалектичному зв'язку з такими поняттями, як класовість,
народність. Поняття новаторства Тичина розглядав у зв'язку з традиціями.
Продовження, розвиток передових традицій – це одне із джерел новаторства: "У
мистецтві реалізму сміливе новаторство в художньому зображенні життя
поєднується з використанням і розвитком усіх прогресивних традицій світової
культури."

Призначення митця – новатора поет вбачав в тому, щоб прискорювати рух до

щасливого майбутнього. Тичина підкреслював: "Новаторство народжується на
шляхах служіння суспільству." Цій священній меті завжди служила творчість
Тичини.

1918 рік став поворотним пунктом у мистецькій долі Павла Тичини. Перша
збірка віршів "Сонячні кларнети" принесла йому заслужену славу і визнання.
Вона стала значною подією в українській літературі, ознаменувавши появу
нового таланту, яскравої художньої індивідуальності. На літературну ниву
вийшов поет-лірик, котрий своєю майстерністю, щирістю і задушевністю,
любов'ю до життя і людини примушує згадати великі імена Пушкіна, Шевченка,
Лермонтова, Франка, Лесі Українки.

Основу збірки становлять вірші, написані у дожовтневі часи. Більшість з них

присв'чено темі природи, кохання. Поет не лишався байдужим і до суспільних
явищ. Показовим для розуміння його ідейно-світоглядного і мистецького
зростання є твори про революційні події 1917 року. В збірці відчутні імпульси
громадянськоскі, що йшли від традицій демократичної літератури. Але це
зовсім не означає, що Тичина піднявся в розумінні процесів класової боротьби
на рівень таких своїх сучасників, як Франко, Леся Українка, або таких своїх
учителів, як Коцюбинський чи Горький. Для поета було іще багато неясного в
суспільній боротьбі. В його світогляді проявлялись суперечливі риси. І,
незважаючи на це, "Сонячні кларнети" відіграли важливу роль у розвитку
української поезії.

Поява "Сонячних кларнетів" сповістила світ про прихід у літературу Павла

Тичини – видатного майстра слова, який з великою художньою силою виразив
"красу нового дня" – красу соціалістичної дійсності. Не раз відзначався високий
художній рівень цієї збірки, з появою якої відкрився для читачів новий
"сонячнокларнетний" світ, сповнений буянням радісної природи, наскрізь
пронизаний сонячною музикою.

Багато дослідників відзначають музичність "Сонячних кларнетів" як

найхарактернішу особливість цієї збірки.

"Насамперед музика" – цей заклик французького поета П. Верлена активно

проводився у життя в декаденській поезії кінця XIX – початку XX ст. Теоретики
і практики символізму не раз висловлювалися на кшталт того, що "поезія є
внутрішня музика" і що "музика – скелет поезії".

Основа художнього успіху П. Тичини полягає в тому, що він, вбираючи, як

губка, в свою художню систему найосновніші досягнення поетичної форми
кінця XIX – початку XX ст., зумів у символістських пошуках вибрати для себе
найцінніше, піднести його на новий, вищий рівень. Одночасно поет зберіг те
основне, чого не могли зберігти символісти, – образну сутність слова. Більше
того, П. Тичина зробив те, чого так довго і без особливих успіхів домагалися
декаденти, – знайшов не бачений досі синтез словесних і музичних способів
вираження. П. Тичина досяг такого синтезу саме тому, що "озвучував"
поетичний твір не тільки через сонорику слова, а й через його семантику. Ось
один із найпоказовіших прикладів такого "озвучування":
Аналізуючи механізм сприйняття музичних тропів "Сонячних кларнетів",
можна помітити, що центральним, найактивнішим подразником, який формує
музичний напрямок розвитку асоціацій, є слово, що означає певне музичне чи
звукове поняття, – арфа, кларнет, звук, дзвін, музика, мелодія, струна, скрипка,
бандура, пісня, гімн, дует, орган, флейта, наприклад
Кожне виділене слово є ключовим при сприйнятті фрази – без нього вона не
зрозуміла. І тому текстові фрагменти, в яких смислова вага сконцетрована на
словах, що позначають музично-звукові поняття, випромінюють складний
комплекс асоціацій, серед яких домінуючими є музикальні.

Поет широко користувався методом передати словом своє синестезичне

сприйняття звуку. В цьому була певна художня доцільність: він знайшов
лаконічний і місткий спосіб характеризувати звук. "Сонячні кларнети",
"арфами, арфами золотими", "сміх буде, плач буде "перламутровий", "в чорному
акорді", "синє брязкання кадил", "зелений гімн" – характер усіх цих тропів є
виразно синтезичним.

Досить часто П. Тичина оживлює звуки, надає їм виразної емоційної

характеристики:

Лиш від осель пливуть тужні, обнявшись

дзвони …
Або:
Танцюють звуки на дзвіниці,
І плаче дзвін.

Відповідь на питання, в чому полягає першопричина виняткової музикальності

поезій першої збірки П. Тичини, слід шукати в природі людського обдаровання.
Талант П. Тичини, в якому геніально поєднані абсолютний музикальний слух,
здатність до синестезично-асоціативного сприйняття дійсності і найтонше
відчуття слова – явище рідкісне. У своїй музикальності поет настільки
самобутній, що його неможливо наслідувати. Він недоступний для епігонів
найвищої кваліфікації.

Крім того, музикальний талант П. Тичини – талант розвинений. Підхід автора

"Сонячних кларнетів" до музики – це не підхід амтора (хай навіть і дуже
здібного), а професіонала, який віддав музиці багато років життя. В ранньому
дитинстві він був постійним учасником монастирського хору, в молодості –
керівником і диригентом одного з кращих хорів Києва. П. Тичина грав на
багатьох музичних інструментах, сам складав музику. Звідси, очевидно, і
походило бажання ввести в поетичний тект музику, бажання, яке призвело до
справжнього мистецького успіху.

І в подальшій творчості поет ще не раз "повінчував" слово і музику. Його твори

зазвучали "бетховенськими акордами могутнього "Плуга", і леонтовичівською
співучістю … лірики, і шопенівськими ритмами…"Похорону друга", і всією
нескінченною симфонією, яка в історії людської поезії названа поезією Тичини"
(М. Бажан"Спогади про Павла Тичину").

Все дужче входячи в драми соціальної боротьби і звертаючись до революційних

тем, Тичина в збірці "Плуг", через символічний образ, відсвітив страшний стан
України і власного серця, – в час, коли на півночі без перерви проголошувалося
про Росію в поезії:

…стоїть сторозтерзаний Київ

і двісті розіп'ятий я.
Лірика в "Плузі" збагатилася мотивами з революційних катаклізмів, поширених
в уяві на цілий космос: як і в наступній збірці – "Вітер з України". Але, супроти
феноменального прискарблення і дальшої "кристалізації" всіх самоцвітів
віршового майстерства, вже втрачалося в ліриці блаженне звучання пісенности з
світанкових світів. Захоплений революцією в її радянському напрямку для
України і оспівуючи її в космічних планах, Тичина часом, хоч іронізуючи,
відкривав завісу над дійсністю і подавав вираз сумнівів.

З давніх-давен, коли народ піднімався на битву за своє право, поруч з мечем

воювало і слово. Хвилі визвольних рухів підносили на свої вершини таланти
співців, які кували духовну зброю народові.

"Плуг" – збірка новаторська за змістом і формою – явилась значним кроком

Тичини на шляху ідейно-художнього зростання. "Після найніжніших
акварельних малюнків, після тихої музики поля й шелестіння рідного гаю в
поезії Тичини з'явилися нові ритми, нечувана раніше сила і розмах, з'явилися
симфонізм його поезії. З титанічних визвольних змагань народу поет-мислитель
черпав незвичайної місткості образ, художній афоризм, свою незрівнянну
мелодику, це звідти йшло буйне мистецьке новаторство Тичини, його поетичні
відкриття", – вірно відзначив Олесь Гончар.

В світогляді Тичини відбулися корінні зміни. Вітер революції, за висловом

академіка О. І. Білецького, порвавши ніжні струни на арфі "Сонячних
кларнетів", натягнув на лірі поета "нові мідні струни". За короткий час поет
зумів перебороти немало труднощів, подолати болісні вагання, суперечності,
відкинути ідеї "абстракного гуманізму", який особливо негативно позначився на
збірці "Замість сонетів і октав" (1920 р).

Істотні зміни відбулися і в стилі Тичини, в його поетиці. В порівнянні з

"Сонячними кларнетами" "Плуг" являє собою нову яскраву і неповторну
художню систему. Тичина виступає тут майстром громадсько-політичної теми.
Публіцистичний струмінь, який майже відсутній у раннього Тичини, в "Плузі"
виступає як одна з істотних рис стилю, що засвідчує продовження поетом
традицій Шевченка, Лесі Українки, Франка.

Музично-живописні засоби, якими так чудово користувався поет у "Сонячних

кларнетах", набули тепер нової функціональної й ідейно – естетичної
значимості. Вірш "Вітер" передає могутню музику і динамічну колористичну
гаму грізної стихії. Він потрясає громоподібними "бетховенськими акордами",
відтворенням повної непідвладності бурі в ритмічних структурах, що не мають
аналогій в усій українській поезії.
Живописність грізної стихії увиразнюється іще й своєрідною "мелодією" бурі,
яка створюється Тичиною за допомогою гам, опертих на сонорні Р та Л.

До кращих творів, витриманих в ключі космічно – планетарної символіки,

належать три вірші – мініатюри циклу "Сотворіння світу". Це глибокий
поетично-філософський роздум над масштабними проблемами: Революція,
Історія, Людство, Народ, Людина. Перша частина циклу – оповідь про
"сотворіння" землі. Дві інші відтворюють наступні етапи "світостворіння":
успіхи людини в практичному освоєнні природи, винахід важливого знаряддя –
плуга і, нарешті, класову боротьбу між трудом і капіталом. До збірки увійшли
також вірші космічно – планетарного характеру : "Месія", "І буде так…",
"Міжпланетні інтервали", "Перезорюють зорі".

У "Плузі" намітились також тенденція до реалістичного змалювання сучасності,

відтворення конкретних історичних подій, ситуацій. Про це свідчать класичні
твори збірки, такі як "На майдані", "Як упав же він з коня…", "Ронделі",
"Псалом залізу", "Листи до поета", "Плюсклим пророкам", "Сійте" та інші.

Павло Григорович в "Плузі" дав зразки нової революційної поезії – політичну і

філософську лірику. Характерною рисою його поезії в роки громадянської війни
є уміле поєднання строгої публіцистики з винятковою пластичністю образу.

"Епічна лірика" Тичини чарує також поєднанням лірики з героїкою,

романтичною окриленістю. "На майдані", "Як упав же він з коня…" – це
новаторські взірці нової героїко-романтичної пісні.

У своїх новаторських пошуках поет звертається і до надбань світової культури.

Цікавим у цьому відношенні є цикл "Ронделі". Вважалося, що традиційна форма
французької поезії рондель придатна лише для пейзажної та інтимної лірики.
Але Тичина рішуче відкинув цю точку зору. І подібно до того, як Франко
оновив сонет, створивши сонет революційного змісту ("Тюремні сонети"),
Тичина створив революційний рондель.

Збірка "Плуг" – це славна творча висота, завойована Павлом Тичиною. З її

вершини віднілися йому широкі творчі гони. В особі цього талановитого співця
яскравого новаторського складу поезія здобула свого лідера. А "Плуг" став
книжкою, що відкрила нову епоху в розвитку української поезії – епоху
реалізму.

В 1920 році виходить також збірка "Замість сонетів і октав".

В циклі ліричної прози "Замість сонетів і октав" поет продовжує тему

справжньої перемоги добра – в серцях людських: як передумови до перемоги
над озвірілим злом в суспільстві. Про терор він писав: "Велика ідея потребує
жертв. Але хіба то є жертва, коли звір звіра їсть?"

В цій збірці відбивається поступова зміна світогляду і переконань поета. Майже

зовсім зникає музичність і милозвучність, яка була так чітко виражена в
"Сонячних кларнетах". Натомість приходить розуміння світла, яке наче генерує
межу, де кінчається матеріальне і починається невідоме нематеріальне – Дух.
Може, з цього відчуття і вийшли слова Тичини:

У збірці "Замість сонетів і октав" Тичина пише про сьогодення з усіма його
протиріччями і складністю.

Тичина закликає прислухатись до простого народу, до того, що реально, а не

примарно потрібно йому, до того, що звучить у ці дні. Звісна річ, мистецтво
нового дня повинно стояти незмірно вище, ніж простенька пісенька: "Ой,
яблучко, да куди ти котишся…", але воно мусить бути так само популярним, так
само масовим, так само дохідливим, як оце ось "Яблучко", – з зерном великого
майбутнього мистецтва.

Поет переконаний, що мистецтво повинно служити людям. Митець залежить

від суспільства, він мобілізований своїм народом, бо то тільки "трава росте, де
захоче".

Роздумуючи про необхідність бути мобілізованим революцією, бути ідейним

письменником П. Тичина ставить перед собою і сучасниками гостре і
прямолінійне питання: "Хто скаже : що єсть контрреволюція ? ". Відповідь
одна : контрреволюція – це коли митець забуває про народ, про його біль та
надії.

Проблема політичної визначеності стоїть перед кожним, навіть перед самим

автором, який в кінці книжки запитає себе: "Хіба й собі поцілувать пантофлю
папи ?", – тобто привселюдно заявити про те, з ким ти і проти кого, а не займати
позицію невтручальника або очікувача.

Павло Григорович Тичина прагнув іти в ногу з життям, утверджував поетичним

словом усе нове, перспективне. Щоб найповніше виразити провідні мотиви
доби, він знаходив такі мистецькі засоби, які найбільше відповідали величі
соціальних перетворень і найточніше передавали труднощі боротьби нового із
старим, зокрема у сфері людського духу. Багатющим джерелом, що живило
його творчу уяву, був народ в історичному поступі, у виявах революційного
пориву, талановитості, життєдайної сили. За прикладом своїх великих
попередників поет звертався до народнопісенних скарбниць, до міфологічних
образів і мотивів, до літературних пам'яток різних часів і народів. Так він
поєднував національну традицію з духовними надбаннями світової культури.
Усі набутки людського генія Павло Тичина підпорядковував ідеї утвердження
сучасності, про що з такою переконливістю свідчать "переосмислені" в його
поезії образи Прометея, Фауста, Кожум'яки, Ярославни, Лади.

Все краще, чим багата сьогодні українська поезія, несе на собі печать
новаторського генія Павла Тичини.

Золота Зірка Героя Соціалістичної Праці, п'ять орденів Леніна, два ордени
Трудового Червоного Прапора, медаль "За доблесну працю і Великій
вітчизняній війні", срібна медаль Всесвітньої Ради Миру, Державна премія
СРСР та Державна премія Української РСР імені Т. Г. Шевченка – ось чим
увінчано натхненну й невтомну працю Павла Тичини в ім'я народу.

Та найбільша нагорода – вдячна пам'ять нащадків…