Professional Documents
Culture Documents
ДОВІДНИК З ЛІТЕРАТУРИ ДМИТРА ЗАЙЦЯ ПРОГРАМА 2020 PDF
ДОВІДНИК З ЛІТЕРАТУРИ ДМИТРА ЗАЙЦЯ ПРОГРАМА 2020 PDF
Дмитро Заєць
Українська література
Довідник для підготовки до ЗНО 2020
Поширюється безкоштовно на
https://navsi200.com/dovidnyk-literatura/
2
ЗМІСТ
Українська література
9 клас
Давня українська література
«Повість минулих літ»
«Слово про похід Ігорів»
Григорій Сковорода
Література кінця XVIII – XIX ст.
Іван Котляревський
Пантелеймон Куліш
10 клас
Іван Нечуй-Левицький
Панас Мирний
Іван Карпенко-Карий
Іван Франко
Література XX ст.
Михайло Коцюбинський
Василь Стефаник
Ольга Кобилянська
Леся Українка
11 клас
Микола Хвильовий
Валер’ян Підмогильний
Остап Вишня
Микола Куліш
Олександр Довженко
Ліна Костенко
Григір Тютюнник
Іван Багряний
Сучасний літературний процес
Додатки. Теорія літератури
Псевдоніми письменників
3
Присвяти творів
Цитати про письменників та поетів, їх внесок у літературу
Основні літературні напрями та їх представники
Жанри всіх творів за програмою ЗНО
Основні художні засоби
4
УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА
9 клас
Давня українська література
2. Зміст стисло
1)Заспів
На початку поеми сказано, що мова буде йти «по билицях нашого часу, а не за
вимислом Бояна». (Боян - невідомий дружинний співець XI ст.) «Боян бо віщій,
якщо хотів пісню творити, то розтікався мислю по древу, сірим вовком по
землі, сизим орлом під хмарами...» Згадував він у своїх піснях «давніх часів
усобиці», прославляв старого Ярослава [Мудрого], хороброго Мстислава [брата
Ярослава] Співець накладав пальці на живі струни гусел і вони «князям славу
рокотали». Ця розповідь «від [часів] старого Володимира до нинішнього Ігоря,
який укріпив ум силою своєю... навів свої хоробрі полки на землю Половецькую за
землю Руськую».
Поема розповідає про події, пов'язані з невдалим походом весною [1185 p.]
новгород-сіверського князя Ігоря Святославича, його брата Всеволода, сина
Володимира та племінника Святослава Ольговича проти войовничих степових
кочовиків — половців.
«Довго ніч меркне. Зоря-світ запалала. Мла поля покрила. Щебіт солов'їв
заснув, говір галок пробудивсь. Русичі великії поля черленими щитами
перегородили, шукаючи собі честі, а князю — слави». Зранку у п'ятницю русичі
розбили «погані полки половецькі». Дорогі оксамити, шовкові тканини, золото,
красиві дівчата — все було у ворога захоплено. «Покривалами, і опанчами, і
кожухами почали мости мостити по болотах і багнистих місцях, — і всякими
узороччями половецькими».
«Другого дня вельми рано кривавії зорі світ провіщають; чорнії тучі з моря
ідуть, хочуть прикрити чотири сонця, а в них трепечуть блискавки синії. Бути
грому великому! Іти дощу стрілами з Дону великого! Отут списам поломитись,
отут шаблями пощербитись об шоломи половецькії, на ріці на Каялі, біля Дону
великого! О Руськая земле, уже за горою єси! («чотири сонця» - маються на увазі
чотири князі, які брали участь у поході: Ігор, Всеволод, Святослав Ольгович,
Володимир).
Ось вітри, Стрибожі внуки, віють з моря [Азовського ] стрілами на хоробрі
полки Ігореві. Земля гуде. Ріки мутно течуть. Порохи поля покривають. Стяги
говорять: половці ідуть від Дону, і від моря, і з усіх сторін руські полки
обступили».
Ігореві полки щосили відбивались щитами від ворога. Проявив героїзм у
запеклій війні Всеволод. «Куди тур поскочив, своїм золотим шоломом
посвічуючи, там і лежать погані голови половецькії. Поскіпані шаблями
гартованими шоломи оварськії тобою, яр-туре Всеволоде! Він завдав ці рани,
дороге браття, забудьши почесть і життя, і города Чернігова отчий золотий
стіл, і своєї милої жони, красної Глібівни, звичаї і обичаї».
З ранку до вечора, з вечора до світа летять стріли гартовані, гримлять шаблі
об шоломи, тріщать списи... Чорна земля була засіяна мертвими та пораненими
воїнами, залита кров'ю. Під час битви кочове плем'я ковуїв, яке допомагало
Ігореві, не витримало ворожого натиску і кинулося тікати. Ігор безуспішно
намагався завернути їх на поле бою.
Билися вони день, билися другий. На третій день під полудень упали стяги
Ігореві (тобто Ігор зазнав поразки). Жаль було князю і свого брата Всеволода, з
яким довелось розлучитись, бо вони потрапили в полон до різних ханів.
Навіть природа сумувала за полеглими русичами: «Никне трава жалощами»,
дерева спустили свої віти.
молоді два місяці, Олег і Святослав, тьмою огорнулись, і в морі потонули» «...На
річці Каялі тьма світ покрила: по Руській землі простерлися половці, наче
пардуже гніздо».
Тоді великий Святослав сказав «золоте слово» (повчальна промова), зі
сльозами змішане: «О мої сини, Ігоре і Всеволоде! Рано ви почали Половецькую
землю мечами разити, а собі слави шукати. Ви без честі одоліли [половців у
першій сутичці], без честі, бо кров погану ви пролили. Ваші хоробрі серця в
жорстокім харалузі сковані, а в одвазі загартовані. Що ж натворили ви моїй
срібній сідині?»
Святослав навів приклад про сокола, який ніколи не залишає своє гніздо
незахищеним, коли летить бити ворога. Звертається Святослав до волинських
князів Інгвара та Всеволода Ярославичів; Романа, Святослава і Всеволода
Мстиславичів із закликом виступити разом проти ворога. «Загородіте полю
ворота своїми гострими стрілами за землю Руськую, за рани Ігореві, смілого
Святославича!» Пам'ятає Святослав і старого Володимира [Мономаха], який все
своє життя мріяв про єдність Русі. Тільки нащадки його чомусь живуть у незгоді:
розбрат князів і привів військо Ігоря до поразки.
На Дунаї чути голос Ярославни, дружини князя Ігоря. Вона плаче — причитає
не тільки за своїм чоловіком, але і за всіма воїнами, звертаючись із проханням про
допомогу до Дніпра-Славутича, до вітру, до сонця. Рано плаче вона в Путивлі на
стіні, примовляючи: «О вітре, вітрило! Чому, господине, так сильно вієш ти?..
Чому, господине, мої веселощі по ковилі розвіяв?» Просить допомоги Ярославна у
Дніпра-Славутича: «Прилелій, господине, мою ладу [чоловіка] мені, щоб я не
слала йому сліз на море рано». Ярославна плаче в Путивлі, примовляючи:
«Світлеє і трисвітлеє сонце! Всім тепле і красне єси! Чому, господине,
простерло [ти] гарячі промені свої на лади воїв, в полі безводнім спрагою їм луки
звело, тугою їм сайдаки стягло?»
Ніби у відповідь на прохання Ярославни Бог вказав шлях Ігорю до втечі з
полону «із землі Половецької на землю Руськую». Половчанин Овлур допоміг
йому втекти... «Загула земля [під копитами], зашуміла трава, вежі половецькі
сколихнулися. А Ігор князь поскочив горностаєм в комишні і білим гоголем на
воду. Упав на бистрого коня і скочив з нього сірим вовком. І помчав до лугу Дінця,
і полетів соколом під млою, забиваючи гусей і лебедів на сніданок, на обід і на
вечерю».
2. Аналіз твору
Жанр. У «Слові про похід Ігорів» присутні елементи двох жанрів: прози й поезії
(тому це – ліроепічний твір). Перші видавці визначили його як героїчну пісню,
сучасники – як поему. Сучасні вчені відзначають, що в ньому наявні яскраво
виражені епічні елементи, сильний ліричний струмінь, ритмізована мова, своєрідна
композиція, що дає підставу вважати цей оригінальний високохудожній твір
героїчною поемою.
Автор
Автор поеми невідомий. Думки вчених розійшлися: одні вважають, що твір
написаний кимось із тогочасної феодальної верхівки (може, самим Ігорем чи його
сином Володимиром), інші – незнатною людиною, вихідцем з Чернігово-
Сіверщини, одним із учасників походу, який повернувся на батьківщину. За іншою
версією, твір написано не раніше кінця XVIII ст. як майстерну стилізацію під
давньоруські часи.
Тема твору: зображення невдалого походу князя Ігоря проти половців 1185 р. (у
вузькому розумінні); історична доля Руської землі, її минуле, сучасне й майбутнє (у
широкому розумінні).
Історична основа
Невідомий автор розповідає про реальну історичну подію: похід новгород-
сіверського князя на половців 1185 р. Міжусобні змагання князів Київської Русі за
землю призвели до жахливої руїни: пограбування міст, спалення сіл, захоплення
полонених, убивства родичів. Ситуацією скористалися половці, які з 1061 р.
нападали на східнослов’янські землі. Керуючись головним завданням (захист
Руської землі), у 1183 р. великий князь київський Святослав з допомогою ще
кількох князів переміг половців. Князь Ігор також вирішує здолати половців:
перший похід – вдалий, другий (через 2 роки, у 1185 р.) – закінчився поразкою у
битві на р. Каялі.
Композиція
- вступ (пісня Бояна) – роздуми автора над манерою описування подій.
- основа частина (кілька оповідань):
10
Григорій Сковорода
Твори та їх аналіз
Зміст твору.
Поезія починається спокійним філософським міркуванням про те, що являє
собою воля, яка її цінність. Дуже показовим є прославлення в цьому вірші Богдана
Хмельницького як «батька вольності», як вірного сина українського народу. Таким
чином, найбільшою радістю, яка повинна належати людині, є її свобода. Подібний
лозунг за часів поступового наступу кріпосництва був дуже своєчасним і
завбачливим. У протиставленні золота і свободи, на думку Г. Сковороди,
безперечно перемагає свобода. І уособленням вільної людини, яка змогла
подарувати надію на волю українцям, є Б. Хмельницький, тому його і славить
митець у цій поезії.
3. БДЖОЛА ТА ШЕРШЕНЬ
- Скажи мені, Бджоло, чого ти така дурна? Чи знаєш ти, що плоди твоєї праці не
стільки тобі самій, як людям корисні, а тобі часто і шкодять, приносячи замість
нагороди смерть; одначе не перестаєш через дурість свою збирати мед. Багато у
вас голів, але всі безмозкі. Видно, що ви без пуття закохані в мед.
15
Сила:
Шершень - се образ людей, котрі живуть крадіжкою чужого і народжені на те
тільки, щоб їсти, пити і таке інше. А бджола - се символ мудрої людини, яка у
природженому ділі трудиться. Багато шершнів без пуття кажуть: нащо сей, до
прикладу, студент учився, а нічого не має? Нащо, мовляв, учитися, коли не
матимете достатку?.. Кажуть се незважаючи на слова Сіраха: "Веселість серця -
життя для людини" - і не тямлять, що природжене діло є для неї найсолодша втіха.
Погляньте на життя блаженної натури і навчітеся. Спитайте вашого хорта, коли він
веселіший? - Тоді, - відповість вам, - коли полюю зайця. - Коли заєць смачніший? -
Тоді, - відповість мисливець, - коли добре за ним полюю.
Погляньте на кота, що сидить перед вами, коли він куражніший? Тоді, коли всю
ніч бродить або сидить біля нори, хоча, зловивши, й не їсть миші. Замкни в
достатку бджолу, чи не помре з туги, в той час, коли можна їй літати по квітоносних
лугах? Що гірше, ніж купатися в достатку і смертельно каратися без природженого
діла? Немає гіршої муки, як хворіти думками, а хворіють думки, позбавляючись
природженого діла. І немає більшої радості, аніж жити за покликанням. Солодка
тут праця тілесна, терпіння тіла і сама смерть його тоді, бо душа, володарка
людини, втішається природженим ділом. Або так жити, або мусиш умерти. Старий
Катон чим мудрий і щасливий? Не достатком, не чином тим, що йде за натурою, як
видно з Ціцеронової книжечки "Про старість"...
Але ж розкусити треба, що то значить – жити за натурою. Про се сказав древній
Епікур таке: "Подяка блаженній натурі за те, що потрібне зробила неважким, а
важке непотрібним".
Іван Котляревський
«Енеїда»
1. Зміст стисло
І
Греки спалили Трою, і Еней з ватагою троянців, зробивши човни, попливли
морем. Це побачила богиня Юнона (дружина Зевса), яка дуже не любила Енея,
сина Венери, і побігла до бога вітрів Еола, щоб той здійняв бурю на морі й
потопив троянців. За це вона обіцяла йому "дівку чорноброву". Еол розпустив свої
вітри та спричинив страшну бурю. Еней пообіцяв морському богові Нептунові
"півкопи грошей", щоб той утихомирив вітри. Коли випогодилось, троянці стали
готувати на обід "із салом галушки", "лемішку й куліш" і всяке інше, бо любили
поїсти, випити, а потім поспати.
Венера, хвилюючись за сина, пішла до Зевса (голови богів), який "тоді
кружав сивуху і оселедцем заїдав". Зевс сказав, що доля Енея вже вирішена: він
поїде до Риму, "збудує сильне царство", "на панщину весь світ погонить" і "всім їм
буде ватажок".
Кораблі Енея довго пливли морем і нарешті пристали до берега, де було
місто Карфаген. А правила в ньому Дідона, «розумна пані та моторна». Цариця
Дідона закохалася в Енея, щодня влаштовувала бенкети, вечорниці, ігрища,
робила все, щоб парубок аж на два роки забув про свою мету, про Рим.
Зевс, випадково глянувши з Олімпа на землю, побачив, як гуляють троянці,
розлютився і послав Меркурія, щоб той нагадав Енеєві про його призначення.
Еней вночі втік від Дідони, а вона з горя себе спалила.
II
Довго пливли троянці синім морем і пристали до сицилійської землі, де
правив цар Ацест. Їх прийняли гостинно, од душі почастували. Еней вирішив
улаштувати поминки по своєму батькові Анхізу. Поки їли, пили й гуляли,
влаштовували кулачні бої й ігрища, Юнона послала свою служницю на землю, і та
17
III
Знову довго пливли троянці по морю, аж їм набридло. Пристали вони до
Кумської землі. Поки всі гуляли, зажурений Еней пішов шукати дорогу до пекла. І
зустрів у хатці на курячій ніжці страшне "бабище". Це була Сивілла-пророчиця.
Вона взялася відвести парубка до батька в пекло, тільки треба було дати хабара
богу сонця Фебові та їй щось.
Сивілла та Еней дійшли до нори в якійсь горі і "пішли під землю темнотою". Це
була вулиця у пекло, на якій жили Дрімота, Зівота, Смерть, а за ними в ряд стояли
чума, війна, холод, голод та інші лиха. Тут були злі жінки, мачухи, сердиті чоловіки,
неправедні судді, чиновники, волоцюги, п’яниці.
Дійшли до переправи через річку Стікс. Перевізник Харон переправив
прибулих у пекло. Біля входу їх зустрів страшний пес із трьома головами. Сивілла
кинула йому хліба, і вони з Енеєм проскочили в пекло. Там кипіли в смолі всі
грішники. Найбільше діставалося панам, які людей мордували і «вважали за
скотів». Брехуни лизали гарячі сковороди, скупим вливали розтоплене срібло в
рот, батьки, які синів не вчили, "кипіли в нафті в казанах". Еней зустрів у пеклі
Дідону, вбитих земляків-троянців, став із ними розмовляти, про все розпитувати в
них, навіть реготати. Нарешті зустрівся з батьком, і той сказав, що від Енея буде
«великий і завзятий рід»; «всім світом буде управляти».
IV
Троянці відпливли від Кумської землі. Спочатку було тихо на морі, потім
розгулялася буря. Коли ж вона вгамувалася, виявилося, що мандрівники
потрапили на острів до цариці Цирцеї, яка перетворювала людей на тварин.
Троянці проспівали молебень Еолу, і той вітрами відвернув їх від біди.
Нарешті припливли до берегів Тібру, на латинську землю. Правив там скупий
цар Латин, який мав дружину Амату й дочку Лавінію. Дівчина була вродлива,
мала багатьох залицяльників, але і їй, і матері найбільше подобався Турн — цар
рутульців (італійців).
Еней наказав троянцям вчити латинську мову, а сам пішов знайомитися з
Латином, взявши багато різних подарунків. Цареві це сподобалося — він уже
бачив Енея своїм зятем.
Юнона не могла спокійно дивитися на безжурне життя Енея і вирішила всіх
посварити. Під час полювання собаки троянців розірвали цуцика няньки Амати;
Турнові приснилося, що Лавися його зрадила, і почалися крик, сварки. Турн
оголосив війну Енеєві, і з ним у змову вступила Амата, яка не хотіла віддавати
дочку за троянця.
V
Еней роздумує, як перемогти Турна, тим більше, що олімпійські боги не
поспішають допомагати. Його зморює сон, і вві сні якийсь старий дід дає Енеєві
пораду – побрататися з аркадянами, які були ворогами латинців.
Еней приносить жертву богам та їде до Евандра (царя аркадян). Той
погоджується допомогти і відправляє з військом свого сина Палланта. Венера
просить Вулкана-коваля зробити її синові міцну зброю.
Юнона через свою служницю попереджає Турна про можливий напад Енея і
радить вдарити першим. Той іде на троянську фортецю, але взяти її не може. Тоді
18
VI
Боги на Олімпі почали сваритися, Зевс розгнівався й суворо заборонив їм
утручатися в людські справи. Еней через видіння довідується про те, що сталося в
його стані, і йде в наступ. Мужньо б’ється й Паллант, але більш досвідчений Турн
убиває його й відправляє в рутульський стан. Троянці насідають, от-от і Турн
поляже. Юнона хитрістю й любощами домоглася від Зевса, щоб той зберіг життя
Турнові.
Еней пропонує рутульцям помиритися й зробити поєдинок лише між
ватажками. Латинці теж були не проти миру. Почався поєдинок Енея і Турна.
Юнона знову втрутилась і почала допомагати цареві рутульців. Зевс сказав їй, що
все одно Еней стане безсмертним, буде на Олімпі, тому хай не старається. Еней
перемагає Турна, залишеного без допомоги богів, хоче його помилувати, але,
побачивши на ньому Паллантову ладунку, вбиває, щоб помститися за смерть
юного лицаря.
2. Аналіз твору
Історія написання «Енеїди» І. Котляревського.
Над «Енеїдою» І. Котляревський працював близько 30 років (з перервами).
Три перші частини вийшли друком у 1798 р., четверта — в 1809 р., п’ята — в 1822
р.; повністю твір завершено в 1825-1826 рр., а видано в 1842 р., після смерті
письменника.
1798 р. перше видання «Енеїди» з’явилося завдяки ініціативі конотопського
поміщика Максима Пурпури. Вихід у світ «Енеїди» став епохальною подією в
культурному житті України. Це була перша друкована українська книга,
написана живою народною мовою, що своєю появою стверджувала початок
етапу у розвитку нашої літератури.
Тема: змалювання життя українського суспільства кін. ХVІІІ — поч. ХІХ ст.,
різних верств населення (під виглядом троянців, латинян та інших народів).
Ідея: 1) висміювання українських панів і чиновників, козацьких старшин, їх
паразитичного життя, обжерливості, пияцтва, нікчемних сварок; 2) водночас -
19
2) Земні герої:
Еней — троянський цар, син Венери й Анхіза.
«Прямий, як сосна, величавий,
Бувалий, здатний, тертий, жвавий…»
Суперечливий персонаж: з одного боку, ледачий, «на всеє зле проворний»,
занадто любить пиячити, гуляти, з іншого боку, коли йдеться про інтереси
троянців, громадський обов’язок, Еней веде себе достойно, навіть героїчно.
Анхіз — цар Трої, батько Енея.
22
«Наталка Полтавка»
І дія
мні Наталки і убідиш її доводами сильними довести її до брачного моєго ложа на
законном основанії, то не пожалію — теє-то як його — нічого для тебе». Виборний
погоджується, але розповідає правду про Наталку, про те, чому вона відмовила.
«Уже не що, другого любить...» І повідав історію життя Терпилів. Жили вони
раніше в Полтаві, мали гарний двір з рубленою хатою, льохом і садом. Терпило,
понадіявшись на своє багатство, почав знайомитись не з рівнями, «заводити
бенкети,— пив, гуляв і шахровав гроші», покинув свій промисел і помалу розточив
усе своє добро. Розпився, почав гримати на Наталку, лаяти Петра, якого узяв за
годовання, а потім і зовсім вигнав його з дому. Помер Терпило в бідноті,
залишивши дружину і дочку без шматка хліба. Після його смерті Терпилиха
перейшла жити у село. А Наталка чотири роки чекає Петра, від якого нема ніяких
звісток. «Наталка без душі його любить, через його всім женихам одказує, та й
Терпилиха без сльоз Петра не згадує». Хоча возний і довідався про Наталчине
кохання, він вирішив не відступати. І виборного навчає: «...коли ж що, то можна і
брехнути для обману, приязні ради», бо в житті всі один одного обдурюють. Свої
слова підтверджує піснею «Всякому городу нрав і права»:
«Всякий, хто вище, то нижчого гне,
Дужий безсильного давить і жме,
Бідний багатого певний слуга,
Корчиться, гнеться пред ним, як дуга.
Всяк, хто не маже, то дуже скрипить,
Хто не лукавить, то ззаду сидить;
Всякого рот дере ложка суха —
Хто ж єсть на світі, щоб був без гріха?»
В цей час Наталка у своїй хатині сидить з матір'ю і шиє. Дівчина сумна та
невесела, а ще матір докоряє їй за те, що вона відказує усім женихам. «Убожество
моє, старость силують мене швидше заміж тебе оддати». Наталка плаче, просить
не примушувати її до заміжжя з нелюбим, а стара матір просить Наталку бути
покірною, розповідає про мрію бачити дочку багатою та щасливою, нарікає на
упертість Наталки, плаче, просить: «...викинь Петра з голови, і ти будеш
щасливою». Бідна дівчина не витримала материних сліз, докорів, прохань і
погодилась вийти заміж за першого ж, хто посватається, тільки б матір
заспокоїлася та спокійно прожила свою старість. Наталка надіялась, що женихи,
яким вона відмовила, вдруге не прийдуть, та й возний після розмови біля річки не
наважиться слати старостів.
Та помилилась Наталка. Бо увечері в їхню хату прийшов виборний і сказав
Терпилисі: «У мене єсть на приміті чолов'яга — і поважний, і багатий, і Наталку
дуже собі уподобав». Терпилиха дуже зраділа цій звістці, вона уже бачила цього
письменного, розумного і поважного чоловіка своїм зятем. Вона разом із виборним
починає умовляти дівчину вийти заміж за возного. Макогоненко картає Наталку,
що вона не любить своєї матері; не хоче зласкавитися над нею, продовжити ЇЇ
щасливі дні. Наталка обіцяє все стерпіти, все зробити заради спокою і
благополуччя матері. Виборний загадує дівчині не ґедзатися, як старости
прийдуть, і, задоволений виконаною місією, поспішив до Тетерваковського.
Наталка залишилася в хаті сама. З її уст вириваються слова: «Боже
милосердний! Що зо мною буде! Страшно і подумать, як з немилим чоловіком весь
вік жити, як нелюба миловати, як осоружного любити. Куда мені діватись? Де
помощі шукати?.. Горе мені!» Всі її думки і помисли линуть до коханого, і в пісні
вона звертається до Петра:
«Прийди, милий, подивися, яку терплю муку!
Ти хоть в серці, но од тебе беруть мою руку.
Спіши, милий, спаси мене од лютой напасті!
25
II дія
Сільською вулицею іде парубок. Це Микола. Сирота, що живе на світі без роду,
без племені, без талану і без приюту. Тому він і вирішує іти до чорноморців, яких
любить за їхні козацькі звички: «Так і я з чорноморцями буду тетерю їсти, горілку
пити, люльку курити і черкес бити». В цей час з'являється із піснею «Сонце
низенько, вечір близенько» Петро, який повертається у Полтаву. Петро і Микола
відразу заприятелювали, адже обидва були без кола, без двора, без родичів і
сім'ї.
Недалеко від них, з хати Терпилихи виходить возний з шовковою хусткою на
руці і виборний з рушником через плече. І парубки дізнаються, що возний
заручився з найкращою дівчиною у селі. Петро, ще нічого не знаючи про Наталку,
відчуває, як щось стискує його серце, яке віщує біду.
Петро намагається дізнатися, чи не його це кохану засватали. Він запитує: «Де
ж вони перше жили?.. Чи давно тут живуть?.. Як вони прозиваються?» Почувши
від Миколи відповідь, він закриває руками обличчя, опускає голову і стоїть
нерухомо. Побачивши, у якому стані Петро, Микола здогадався, хто перед ним
стоїть. І вирішує допомогти йому зустрітися з Наталкою. Із словами «Стережись,
Петре, нарікати на Наталку. Скілько я знаю її, то вона не од того іде за возного, що
тебе забула. Підожди ж мене тут», — Микола іде до Терпилихи.
Петро залишився сам. Він вражений несподіваною звісткою, що «вмісто
багатого батька найшов мать і дочку в бідності і без помощі». Він сумує і тужить,
що запізнився на один день, і через це буде горювати все життя. В цей час
підходить до нього виборний, і вони розмовляють про театр, у якому Макогоненко
ніколи не був. Він навіть запитує: «А що се таке театр, город чи містечко?» І Петро
терпляче пояснює, що це великий будинок, куди ввечері з'їжджаються пани
дивитися комедію. «Се таке диво — як побачиш раз, то і вдруге схочеться», —
ділиться Петро своїми враженнями від театру. До їхньої розмови прилучається
возний, який виявляє неабияку обізнаність із історичними подіями, певними
літературними явищами своєї доби, критично висловлюється про спотворення
фактів з історії України у театральній виставі «Казак-стихотворец»: «Великая
неправда виставлена пред очі публичності. За сіє малоросійськая літопись вправі
припозвать сочинителя позвом к отвіту».
Миколі вдалося визвати Наталку, яка дуже сумна і невесела й говорить, що
краще кинутись у Ворсклу, ніж вийти заміж за возного. Микола запевняє дівчину,
що може зробити так, що вона й у Ворсклі не буде, і журитися перестане. І
сповіщає їй, що повернувся Петро: «Він тут, та боїться показатись тобі, потому що
ти посватана за возного». Наталка ж у цьому не бачить ніякої перешкоди. «Мати
моя хотіла, щоб я за возного вийшла замуж затим, що тебе не було. А коли ти
прийшов, то возний мусить одступитися»,— пояснює вона Петрові. Микола
підтримує закоханих, хоче допомогти їм бути разом, а коли на вулиці з'явилися
виборний, возний і Терпилиха, попереджає: «Наступає хмара, і буде великий
грім».
Терпилиха, яка була дуже рада заручинам дочки з таким поважним паном,
перелякалася, побачивши Петра. Ще більше налякали її слова Наталки: «Коли
Петро мій вернувсь, то я не ваша, добродію». Не знає мати, що і говорити. І дочки
жаль, і гріх закон ламати, і перед возним страшно, який починає лякати судом. А
тут ще і виборний вихопився: «О, так! так! Зараз до волосного правління та і в
колоду». Це вже остаточно переповнило чашу терпіння матері. І де взявся той
26
«осоружний» Петро? Схвилював, збурив спокійне, тихе лоно сімейного щастя, яке
мало скоро посміхнутися Терпилисі. Вбита горем мати з острахом волає: «Батечки
мої, умилосердіться! Я не одступаю од свого слова. Що хочете, робіте з Петром, а
Наталку, про мене, зв'яжіте і до вінця ведіте». І в тому, що сталося, мати
звинувачує Петра, бо раніше Наталка не була такою сміливою та упертою. Але
Петро заперечив: «...щоб я Наталку одговорював іти замуж за пана возного,
научав дочку не слухати матері і поселяв несогласіє в сім'ї — нехай мене Бог
накаже! Наталко, покорися своїй долі, послухай матері, полюби пана возного і
забудь мене навіки!» Мати слухає спокійну, лагідну мову Петра, і серце її
добрішає. Про парубка, якого щойно проклинала, вже говорить: «Добрий Петро!
Серце моє против волі за нього вступається!» А Петро, щоб ніколи возний не
дорікнув Наталці, що взяв бідну, віддає їй усі свої зароблені гроші. І тут обізвався
возний, побачивши, що справа складається не на його користь, і якого вчинок
Петра просто приголомшив. Він взяв Наталку та Петра за руки, підвів їх до матері:
«Благослови дітей своїх щастям і здоров'ям. Я одказуюсь от Наталки і уступаю
Петру во вічноє і потомственное владініє з тим, щоб зробив її благополучною». І
тепер уже всі захоплені вчинком возного, а Микола виголошує: «От такові-то наші
полтавці! Коли діло піде, щоб добро зробити, то один перед другим хватаються», а
виборний додав: «Наталка — по всьому полтавка, Петро — полтавець, та й
возний, здається, не з другой губернії». Терпилиха благословляє Наталку та
Петра. Дія закінчується словами Петра: «Наталко! Тепер ми ніколи не
розлучимося. Бог нам поміг перенести біди і напасті, він поможе нам вірною
любовію і порядочною жизнію бути приміром для других і заслужить прозвище
добрих полтавців. Заспівай же, коли не забула, свою пісню, що я найбільше
любив». Наталка співає:
Ой я дівчина Полтавка,
А зовуть мене Наталка:
Дівка проста, не красива,
З добрим серцем, не спесива.
Коло мене хлопці в'ються
І за мене часто б'ються,
Но я люблю Петра дуже,
А до других мні байдуже.
Мої подруги пустують
І зо всякими жартують,
А я без Петра скучаю
І веселості не знаю.
Я з Петром моїм щаслива,
І весела, і жартлива,
Я Петра люблю душею,
Він один владієть нею.
А потім уже всі разом співають пісню «Начинаймо веселиться, час нам сльози
осушити».
Пантелеймон Куліш
«Чорна рада»
Переказ змісту
(І-ІІ) Навесні 1663 року двоє вершників наближалися до Києва. Один був
молодий озброєний козак (Петро Шраменко), другий «по одежі й бороді — як піп,
по шаблі та шрамах на обличчі — як старий козарлюга» (старий Шрам). Видно,
що їхали вони здалека. Не доїжджаючи до Києва, завернули до Хмарища,
Череваневого хутора. Черевань був багатим паном і веселим, з тих козаків, що
збагатилися за десятилітню війну з ляхами.
Було тихо й гарно, та вершники якісь невеселі. Приїхали до хутора й
загрюкали в дубові ворота. Відчинив старий ключник Василь Невільник і дуже
зрадів, пізнавши паволоцького полковника Шрама. Про його сина Петра
сказав: "Орел, а не козак!" Провів на пасіку, де найбільше часу проводив Черевань
і де любив приймати гостей.
Старий Шрам був сином паволоцького попа Чепурного, вчився в Київській
братській школі й сам вийшов на попа. Але коли піднялися козаки з гетьманом
Остряницею проти уніатів, не всидів у парафії та пішов до козацького війська.
Поляки швидко гасили полум’я всіх повстань, і в Україні продовжували творитися
безчинства та неподобства. Шрам зупинився в зимівнику серед дикого степу на
29
(VII-IX) Сомко посадив гостей за стіл, почав розпитувати Тура, як той опинився в
Києві, й показав свою наречену. Кирило сказав, що одбере цю дівчину й повезе на
Чорну Гору. Усі сміялися, подумавши, що то жарт. Лесі аж недобре зробилося.
Окрім того, вона помітила, що наречений за своїми справами не дуже й звертає
увагу на неї. Увечері позамикали всі двері, а запорожець, виходячи, сказав: "Двері
одмикайтесь, а люди не прокидайтесь!"
Козаки нагулялися й полягали спати, а Петрові не спалося. Пішов він у двері.
Як чує — їдуть вершники, Тур зі своїм побратимом. Хотів бігти рятувати Лесю, а
тоді подумав, що в неї є наречений, тож хай і стереже її. Коли знову почувся тупіт
— вершники поверталися, але вже з дівчиною в сідлі, котра сиділа, як сновида.
Петро вхопив коня, шаблю та помчався наздоганяти викрадачів. Довго гнався, аж
ось місток через провалля. Кирило перескочив, потім розібрав дошки і крикнув
Шраменкові, щоб той стрибав і показав, чи гідний з Туром битися. Петро
перестрибнув сам, бо кінь його побоявся. Почали битися—на шаблях, поки не
зламалися, на кинджалах, потім на ножах. А тут і погоня гетьмана підоспіла. Поки
доскочили до провалля, бійці одночасно вдарили один одного в груди ножами й
повалилися, тяжко поранені. Чорногорець кинувся до свого побратима, а Леся —
до Петра. Забувши сором, називала серденьком, намагалася зупинити кров. Шрам
кинувся рятувати сина, а Сомко — запорожця. Полковник обурився, а гетьман
сказав, що молода знайшлася б і друга, а от Кирила Тура другого не буде. Леся
це почула, і її серце навіки відвернулося від Сомка.
Запорожці забрали Кирила, а Черевані — Петра. Леся все копала зілля,
лікувала, сиділа коло пораненого. Незабаром козак почав одужувати. Він зрозумів,
що й дівчина його полюбила, от тільки вона вже заручена. Обоє закоханих від того
сумували.
Тим часом Сомкові прийшла звістка, що до Переяслава прибувають царські
воєводи. Порадились і вирішили, що Шрам із сином поїдуть до Сомка, а Черевань
із Лесею — до жінчиного брата Гвинтовки під Ніжин. Коли ж збереться гетьманське
весілля, схилити старшину до походу на Тетерю й об’єднання України під одним
гетьманом.
Коли виїхали, їх зустрів гонець і повідомив, що три полки Сомка перейшли на
бік Івана Брюховецького. Тепер той володіє половиною України і в пошані у царя.
Сомко хотів розправитися зі зрадниками, але Шрам його відговорив: не час
затівати чвари між своїми.
(XI) Вранці старий Шрам поїхав у Батурин до Васюти (Золотаренка) (ще одного
претендента на гетьманську булаву), щоб спробувати з ним домовитися. Петро
сумний блукав у гаю, поки не натрапив на хутірець. Там із подивом зустрів Кирила
Тура. Давньої образи як і не було. Запорожець сказав, що готується "чорна рада",
і там зададуть перцю "городовій старшині". Кирило запросив Петра поснідати з
ним, познайомив із матір’ю, сестрою. Раптом за Кирилом прийшли та сказали, що
32
його чекає козацька розправа за сором, який він наробив товариству (викрадення
Лесі). Мати Кирила попросила Петра поїхати за її сином і привезти якусь звістку.
(XVI-XVII) Брюховецький бенкетував у Ніжині. Поруч із ним сидів князь Гагін, хоч і
не годилося так. Запорозькі діди привели до нового гетьмана козака, що «скакав у
гречку» (знався з дівчиною), на суд. Брюховецький сказав, що не годиться через
жінку забивати братчика до смерті, посміявся з дідів — ті розсердилися, плюнули й
пішли, зрозумівши, що їх одурено.
Брюховецький став думати, як йому звести зі світу Сомка. Запорожець, якому
він наказав позбавити в’язня голови, відмовився це зробити. Раптом до
Брюховецького напросився якийсь чоловік і сказав, що зробить те, чого гетьман
хоче. У нього начебто із Сомком свої рахунки — і за наречену, і за киї. Це був
Кирило Тур. Гетьман дав перстень запорожцеві, той пройшов у в’язницю й
відкрився Сомкові. Запропонував свій одяг і перстень, щоб той утік. Але Сомко
відмовився, бо не хотів чужим життям діставати собі волю.
(XVIII) Після «чорної ради» старий Шрам, жаліючи паволочан, сам поїхав до
правобережного гетьмана Тетері й прийняв на себе усю вину за те, що місто
збунтувалося проти гетьманської зверхності. Старого полковника стратили як
бунтівника, а місто залишили в спокої. Того ж року стратили й Сомка з Васютою.
Петро Шрам ішов на Запорожжя, а ноги самі завернули в Хмарище. Скрізь
було запустіння. Тільки з пекарні щось чулося. Петро туди — а там Черевані й
Леся. Ті й не думали побачити Шраменка живим: їх самих "добре в руки взяв"
Гвинтовка, хотів віддати Лесю за Вуяхевича. Але приїхав Кирило Тур, показав
якийсь перстень і сказав, щоб йому видали Череванівну — везти в Гадяч до
гетьмана. Ті просили його, щоб змилувався, не віз. А запорожець знову: не повезу,
як стану з кралею на рушник. А сам одвіз у Хмарище й сказав, що йому «вражих
баб не треба — від них лихо на землі». Петро залишився у Череванів. Через
півроку вони з Лесею одружилися.
1) Головні персонажі
лицар, гордий і розумний ватажок. Коли вірні йому козаки вирішили покласти
голови, але не віддати свого гетьмана на поталу, він говорить: "Братці милі! Що
вам битись за мою голову, коли погибає Україна!". Портрет Сомка у романі
подано романтичними фарбами, виразами, схожими на історичні пісні та легенди,
автор нам подає гетьмана таким, яким бачив його народ: "Сомко був воїн уроди,
возраста і красоти зіло дивної (пишуть у літописах); був високий, огрядний собі
пан, кругловидий, русявий; голова в кучерях, як у золотому вінку; очі ясні, веселі,
як зорі; і вже чи ступить, чи заговорить, то справді по-гетьманськи..."
Благородно поводиться він в останню годину життя: відмовляється врятуватися
ціною смерті Кирила Тура, який прийшов визволити його з в'язниці. Сомка автор
наділяє характерними рисами українського полководця і державного діяча — тими
рисами, якими наділив його народ у думах, піснях та легендах.
Якима Сомка, щоб словом i дiлом допомогти йому в цiй справi - "привернути всю
Україну до однiєї булави".
В особі Шрама втілено iдеально-романтичний образ героя, який усiма
силами прагне добра та спокою в Українi. Навiть стосовно єдиного сина Петра,
якому Божий Чоловiк пророкував, що той помре своєю смертю, вiдповiдає: "Нехай
лучче поляже од шаблi i од кулi, аби за добре дiло, за цiлiсть України, що ось
розiдрали надвоє". I загинув Шрам теж за Україну, коли, рятуючи Паволоч, сам
здався Тетерi й прийняв усю вину на одного себе: "Шрам паволоцький, жалуючи
згуби паволочан, сам удавсь до Тетері і прийняв усю вину на одного себе. І
Тетеря окаянний не усумнивсь його, праведного, як бунтовника, на смерть
осудити й осудивши, повелів йому серед обозу військового голову одтяти" .
Шрам рішуче відстоює право старшини вирішувати всі державні питання, зі
зневагою ставиться до простого народу, козацької голоти, запорожців, при цьому
захоплюється їх героїчними подвигами у минулі часи.
Черевань.
Цікавим і неоднозначним в романі є образ поміщика Череваня. Черевань
брав участь у визвольній боротьбі українського народу проти Польщі, займаючи
високі посади у війську Хмельницького. Хоча для П. Куліша він є уособленням
"хутірської ідилії", все ж таки його образ важко назвати позитивним.
Черевань прикипів до свого багатства і взагалі з хутора нікуди не виїздив.
Війна, а потім легке збагачення зруйнували в його душі почуття милосердя. Навіть
незважаючи на те, що Черевань людина доброзичлива і щира, для нього
найдорожчі його власні егоїстичні інтереси. Для Череваня поняття України
уособлює його хутір: "А що нам, брате, до Вкраїни? Хіба нам нічого їсти, або
пити, або ні в чому хороше походити?" Він на перший план ставить власне
багатство і розкіш, а не Україну. Черевань іде на компроміс із своєю совістю, він
погоджується їхати на вибори в Ніжин суто з особистих корисливих міркувань, що
пізніше, на "чорній" раді, проявилося в наївному: "Я свого зятя на всякому місці
оберу гетьманом".
жіночої краси й чистоти. Вона скромна, боязка, ніжна, романтична, мрійлива, вірна
в коханні.
Другорядні персонажі
10 клас
Іван Нечуй-Левицький
«Кайдашева сім’я»
II
Другого дня Кайдаш поїхав на ярмарок, а синам звелів розкопати горб. Ті не
захотіли, відказавши, чи їм, мовляв, більше за всіх потрібно. Хай хтось почне, тоді
й вони щось там копирснуть.
Увечері Карпо пішов до Мотрі Довбишівни. Та підмазувала хату. Мотря була
«висока на зріст, рівна станом, але не дуже тонка, з кремезними ногами...В лиці,
в очах було розлите щось гостре, палке, гаряче, було видно розум із завзяттям
38
III
Після другої Пречистої Карпо повінчався з Мотрею. Весілля гуляли чотири
дні. Наступного дня свекруха розбудила невістку раненько, стала повчати, як піч
топити, борщ варити, хоч Мотря давно вже це вміла, а сама ж лежала, ніби
нездужала. Кайдашиха дурила невістку, радіючи, що знайшла "добру робітницю".
Та ж спочатку терпіла, а потім почала огризатися, бо була не з таких, "щоб комусь
покорятись".
Мотря виконувала всю важку роботу по дому, а Кайдашиха навіть хату
лінувалася підмести. Це помітили чоловіки, зчинилася сварка. Наступного дня
Мотря почула, як свекруха розповідає сусідці про неї, що вона нібито лінива та
невміла, прийшла до них із порожньою скринею. Розсердившись, вирішила теж
вдати недужу й нічого не робити. Жінки знову посварилися, Кайдашиха
поскаржилася старому, той хотів провчити невістку, але Карпо не дав. До Різдва
Мотря чекала, що свекруха подарує їй щось з одежини, але та відрізала їй лише
шматок грубого полотна, а тонке сховала в скриню, хоч пряли все разом.
IV
Настало літо. Кайдаші вижали свій хліб та пішли заробляти до пана. Молоді
були проворніші й нажали більше, ніж батьки. Восени Мотря народила сина.
Кайдашиха полюбила онука, няньчила його, й сварки трохи стихли. Карпо відчув
себе хазяїном, рівним батькові.
Коли стали шити сорочки, Маруся Кайдашиха покроїла всім з товстого
полотна, а собі — з тонкого, бо вона, мовляв, до панів ходить, незручно буде.
Мотря стала прясти собі окремо, а коли свекруха хотіла забрати зі злості
мотовило, то не віддала. На крик прибігли чоловіки. Кайдаш став кричати на
невістку, що через неї зчинилася така буча, хотів навіть ударити, тоді втрутився
Карпо й так відштовхнув батька, що той аж упав.
Наступного дня Омелько зробив два мотовила. Свекруху брала злість, тим
більше, що невістка стала прати сорочки лише свої й Карпові. Якось Мотря спекла
невдалий хліб, і борщ недобрий вийшов. Усі висловили своє невдоволення.
Невістка розсердилася й стала варити лише на свою сім'ю. Кайдашиха зчинила
крик — і з того часу сварки не втихали. Треба було відділятися. Добудували
частину хати, й Карпова сім'я перейшла туди жити. Батько змушений був віддати
синові частину поля й худоби, щоб він став повноправним господарем.
V
Перед Зеленими Святами (Трійцею) Кайдаш послав сина до млина. Лаврін
їхав і милувався природою. Раптом побачив дівчину, схожу на велику червону
квітку. «Дівчина була невелика на зріст, але рівна, як струна, гнучка, як тополя,
гарна, як червона калина, довгообраза, повновида, з тонким носиком. Щоки
39
VI
Тиждень Мелашка жила, як у раю, не помічаючи часто п'яного свекра та
неласкавих поглядів свекрухи, милуючись із Лавріном за пасікою. Мелашка була
молода й негожа до важкої роботи, і свекруха почала її лаяти та глузувати з
неї. Якось Кайдашиха звеліла невістці вимісити тісто в діжі, а та не могла навіть
дна дістати. Увійшов голодний Кайдаш, став гримати на жінок. Маруся вказувала
на незугарну невістку. Старий послав Мелашку до Мотрі позичити хліба,
Кайдашиха заперечила, закричала, що в тієї й снігу торішнього не випросиш.
Мотря це почула й собі зарепетувала. Колотнеча розпочалася знову.
Кайдашиха все частіше нападала на Мелашку, Мотря теж її недолюблювала,
бо та жила разом зі свекрухою. Настали жнива. Кайдашиха запрягла Мелашку до
роботи, не пускала навіть провідати родину. Коли нарешті Мелашка ступила на
батьківський поріг, то виплакала всі сльози, розповідаючи про своє життя. Мати
порадила дочці не потурати свекрусі і, як Мотря, не мовчати.
Коли прийшла зима, Мелашці стало ще важче. Кайдашиха скинула на неї усю
роботу, п'яний свекор зганяв на ній усю злість, а через сіни шипіла Мотря. Навіть
Лаврін утомився за неї заступатися.
Настав Страсний тиждень перед Великоднем. До Кайдашів зайшла дуже
богомольна баба Палажка Солов'їха. Вона умовила відпустити Мелашку до Києва
на прощу, адже тоді благословення впаде на всю сім'ю.
Мелашка почувала себе вільною та щасливою, обійшла з прочанами всі
церкви й раптом вирішила, що не повернеться в те пекло. Непомітно відстала від
гурту й найнялася до проскурниці на роботу.
Коли прочани помітили, що немає молодиці, почали її шукати, а не
знайшовши, повернулися додому. Зчинився великий крик, Кайдашиха винуватила
бабу Палажку, а та сказала, що через Кайдашиху Мелашка покинула дім. Лаврін
чекав, що жінка повернеться, але її все не було. Постановили йти до Києва шукати
її. А Мелашка тим часом жила в доброї жінки, як у Бога за пазухою: ніхто не лаяв, і
шматок хліба мала. Тільки за Лавріном сумувала. Лаврін обходив усі церкви,
розпитуючи людей. Дійшов і до тієї, біля якої служила Мелашка.
Жінка як побачила блідого та смутного свого любого чоловіка, не витримала
й кинулася зі слізьми до нього. Свекруха пообіцяла, що не зачепить молодшу
40
VII
Між жінками в Кайдашевій хаті настав лад. Але не порозумілися батько із
сином. Лаврінові самому хотілося господарювати, він не хотів слухати лайливого
батька. Старий образився, відійшов від господарства. Заробляв гроші
майструванням і все пропивав у шинку, поки йому не почав ввижатися якийсь
чумак, а іноді й чорти. Через деякий час нечиста сила завела старого Кайдаша на
греблю, а вранці його знайшли утопленим.
VIII
Поховали Омелька Кайдаша з почестями. На четвертий день стали ділити
спадщину. Карпо сказав, що батько мало відрізав йому городу, тож треба поділити
порівну. Поділили самі, але Мотрі здалося, що Лаврінова частка більша. Кинулася
переміряти. Зчинилася сварка. Карпо хотів ще половину пасіки й худоби, але мати
нагадала, що і їй належить частка, а також те, як Карпо бив батька
кулаками. Пішли у волость, а там присудили Лаврінові все батькове добро, бо
Карпо забрав свою частку вже давно. Мотря ледь не скрутилася від такої звістки.
Відтоді не стало миру між Кайдашенками.
Якось Мелашка підмела сіни й не встигла винести сміття. Прибігла Мотря,
розкидала його, лаючи та ображаючи Мелашку. Та не змовчала і почала й собі
лаятися. Увечері Кайдашиха почула, як на горищі кричать їхні кури. То Мотря
шукала свою курку й позбирала яйця, які та нібито знесла у них. Лаврін відставив
драбину, Карпо кинувся рятувати жінку. Брати дуже посварилися, а Мотря
потовкла усі назбирані в пазуху яйця. Вона заборонила своїм дітям брати від баби-
злодійки гостинці.
Через розбитий дитиною кухоль жінки перебили одна в одної всі горщики.
Чоловіки ледве розборонили їх. Кайдашиха тицьнула Мотрі в лице дулю, але
поцілила в око. Мотря вхопила деркача й тикнула його свекрусі так, що виколола
око. Зчинилася бійка. Кайдашиха побігла скаржитися у волость. Громада
присудила Карпові "одірвати" свою хату й поставити окремо на городі, ґрунт
розділити порівну, а Мотрі — відсидіти два дні "в холодній" (в ув’язненні).
Сім'ї помалу помирилися (цього вимагали потреби господарства). Брати
стали для зручності разом орати, сіяти, возити сіно й хліб, найматися з возами й
заробляти гроші. Громада обрала Карпа десяцьким. Перш за все він звелів
розкопати той проклятий горб біля їхнього двору.
IX
Цілу зиму й весну Кайдашенки прожили в ладу. Кайдашиха сердилася на
Мотрю, але невістки були у згоді між собою. Лаврін любив Мелашку, ніколи й
пальцем її не зачепив, навіть не лаявся. Мотря часто гризла Карпа, але той
відмовчувався.
Якось Мотрині кури поклювали огірки в Мелашки. Кайдашиха кинула палицю
й перебила ногу півневі та вбила двох курчат. Коли Лаврінів кабанчик заскочив у
Мотрин город, йому перебили спину. Кайдашиха впіймала Мотриного півня,
зарізала і вкинула в борщ. Мотря про це дізналася й поскаржилася чоловікові.
Потім закрила Лаврінового кабана, котрий убрався у шкоду. Ті зачинили Карпового
коня. "Дві сім'ї, як дві чорні хмари, наближалися одна до другої, сумно й понуро".
Почалася сварка, лайка. Карпо кинувся визволяти коня, йому на перешкоді стала
мати, він її труснув так, що та ледве вирвалася. Син побіг за нею з дрючком.
41
Кайдашиха побігла скаржитися, і волость присудила Карпові або десять різок, або
заплатити матері п'ять карбованців, перепросити й помиритися.
Карпо вибачився перед матір'ю. На деякий час настало перемир'я. Літо
принесло нову незгоду через грушу. Коли громада ділила двір старого Кайдаша, то
до Карпової половини відійшла Лаврінова груша. Вона довго не давала плодів, то
й не було лиха. Цього літа вродила дуже рясно, й Лаврінові діти, дізнавшись від
баби, що то груша їхнього батька, стали лазити по смачні плоди у Карпів двір, а
Мотря їх лаяла й лупцювала. Тепер почали лаятися й чоловіки. У волості
присудили ділити урожай порівну. Груша все розросталася, Мотря продовжувала
ганяти дітей Лавріна. Лаврін не погоджувався продавати грушу, а Карпо — землю
з грушею. Проте твір раптово закінчується на оптимістичній ноті: раптом груша
всохла — і сім'ї помирилися.
рум'яне. Веселі сині, як небо, очі світились привітно й ласкаво. Тонкі брови,
русяві дрібні кучері на голові, тонкий ніс, рум'яні губи – все подихало молодою
парубочою красою. Він був схожий з виду на матір».
Хлопець жартівливий, дотепний, веселий. Він у всьому бачить добре, шанує
людей, захоплюється красою природи, має ліричну душу й грає на сопілці. Але, на
жаль, зрештою і Лаврін стає егоїстом, конфлікти у родині змінюють і його характер:
він стає більш жорстким, конфліктним.
Панас Мирний
«Хіба ревуть воли, як ясла повні?»
Частина перша
[IV «Жив-жив!»] Жив Чіпка без друзів до дванадцяти літ. І лихо та злість на
всіх росли в його серці. Віддала мати хлопця в найми до багатія Бородая, а малий
не послухав хазяїна, за що був побитий. Побіг палити господареві хлів, через те
його вигнали. На весну найняли Чіпку до діда Уласа пасти громадську отару. Там
хлопець подружився зі своїм однолітком, сиротою Грицьком Чупруненком,
полюбив діда. Підлітки пасли худобу й нищили горобенят, бо вони, мовляв, «із
Христа Спасителя сміялися» (якась народна легенда). Одного разу на отару напав
вовк, і Чіпка відігнав його та врятував ягнятко.
[V «Тайна-невтайна»] Робота в діда Уласа Чіпці подобалася. Заробив хліба,
грошей. А тут ще трохи землі їм дісталося в спадщину від родича. Мотря
повеселішала, аж помолодшала. Та трапилося горе — не стало баби Оришки, й
Чіпка дуже плакав та переживав.
Дід Улас розказав Чіпці про його батька. Той ще малим нікого не слухав,
нікому не корився. Пан часто бив його, тому хлопець утік на Дон, одружився там,
завів діток. Але дуже скучав за рідною стороною, повернувся в Піски з чужим
паспортом, одружився з Мотрею. Два роки прожив тут, потім повернувся назад,
там його за двожонство арештували й віддали у солдати. Чіпка замислився над
долею батька й винуватив його лише в тому, що той не помстився панові.
[VI «Дізнався»] Прийшла зима. Селяни дізналися, що їм дали волю, але
треба було відпрацювати ще два роки. Знявся крик, гомін. Чіпка хотів знову пасти
череду, але громада йому відмовила, чим тяжко образила. Став Чіпка працювати
на своєму полі, купив овечок, корову, кобилу. Завелися гроші, й парубок придбав
одяг, щоб не соромно у свято між люди показатися. Зустрів дівчину Галю, єдину
дочку багатого хуторянина, й закохався.
[VII «Хазяїн»] Грицько (товариш Чіпки) ж пішов у чужі краї на заробітки, тяжко
працював, спав на голій землі, їв на ходу. Склав грошенят, повернувся додому,
купив нову хату, землю. Трохи загордився, посватався до дочки найбагатшого
козака, але там такого зятя не хотіли. Поки роздумував, яку жінку брати, незчувся,
як закохався в сусідню наймичку Христю — веселу, моторну й працьовиту
дівчину. Одружилися вони, зажили тихим життям хліборобів. Народилися діти. Не
чути в хаті ні лайки, ні сварки, і матері радили своїм дітям брати з них приклад:
сироти, все заробили чесною працею. Отак треба на світі жити!
Частина третя***
набився Василь Порох, який часто писав піщанам «прошенія» (скарги) в суд.
Послав за горілкою. Вперше спробував горілки й Чіпка.
[XV «З легкої руки»] Коли Чіпка вранці прийшов до суду, секретар Чижик
погодився владнати справу, якщо прохач дасть йому п'ятдесят карбованців.
Страшна несправедливість запалила серце парубка. Ішов додому, та потрапив у
шинок. І почалася щоденна гульня.
[XVI «Товариство»] У шинку Чіпка побратався з Лушнею, Матнею та
Пацюком, що виросли в неволі злодіями та розбишаками. Ті користувалися
моментом й витягували з Чіпки все добро. Мати й плакала, і лаяла, та не
допомогло. Поскаржилася за порадою сусідів у волость. Чіпку посадили в тюрму.
Повернувся він лихий на матір, схопив її нову свиту та й знову пішов у шинок.
Мотря перейшла жити до старої баби. Пропив Чіпка все господарство й навіть
одежу. Залишився тільки недомолочений хліб. Лушня запропонував продати його
шинкареві, але Чіпка згадав, як весною милувався своєю нивою, як жав улітку, як
почував себе хазяїном, і не дозволив.
[XVII «Сповідь і покута»]Чіпка пішов до Грицька, щоб продати тому хліб. Його
запросили до столу, пригостили, і в парубка ледь сльози з очей не полилися. Став
сповідуватися перед щирими людьми, розказувати про своє життя. Грицько став
докоряти товаришеві за матір. Чіпка умовив того брати хліб без грошей, щоб не
пропити.
[XVIII-XIX «Перший ступінь». «Слизька дорога»] Мотря працювала в чужих
людей і мучилася думками про Чіпку. А той зовсім «пустився берега». Усе пропив.
І вирішили друзі обікрасти пана. Пішли до панських комор, убили сторожа (це
зробив Чіпка, він побив сторожа так, що той потім помер) та забрали пшеницю, а
потім продали її шинкареві. Запідозрили Чіпку та його компанію, посадили всіх у
холодну (в’язницю). Але за браком доказів випустили. Після того знову почалися
грабунки — голови, писаря та інших. Люди лаяли Чіпку, та довести його провини
не могли. Одна Христя (дружина Грицька) сумувала й жаліла Чіпку, вбачаючи в
ньому борця за справедливість.
[XX «На волі»] Оголосили волю (звільнення селян від кріпацтва). Кріпаки
кидали роботу і йшли в шинок «волю женити» (святкувати). Але треба було ще
одробити два роки. Поширилося невдоволення. А тут надійшла гаряча пора —
оранка, косовиця, жнива, молотіння, ніколи і вгору глянути. Одному Чіпці з
товариством немає клопоту — п'ють, гуляють з краденого.
Настали святки. Кріпаки знову в шинок. І домовилися, що пан повинен їм
заплатити за два роки. Зібралися й пішли до нього в Красногорку. Василь
Семенович (пан) відмовився платити, назвав їх бунтівниками й поїхав уночі в
Гетьманське. Вранці в Пісках були москалі. Стали хапати й бити кріпаків. Чіпка
побачив, як упав дід Улас. Заболіло, закипіло його серце. Кинувся допомагати
старому, кликав і товаришів, але ті швидко втекли. Схопили москалі й Чіпку, довго
били, викликавши ще більшу злість і на панів, і на своїх братчиків.
[XXI «Сон у руку»] Приснився Чіпці сон, як він сторожа душить, як руки його у
крові, як Галя йому докоряє. Схопився парубок — і почув вогонь у всьому
побитому тілі. Вийшов — кругом тиша. Ні з ким поділитися наболілим. Став
молитися й плакати. А тут Лушня. Збрехав, що його теж нібито посадили москалі,
тому товариші не прийшли Чіпці на допомогу. Чіпка сказав, що їм треба стати
такими, як усі: кинути пити, гуляти, почати працювати. А вночі мститися панам за
кривди.
[XXII «Наука не йде до бука»] Мотря почула, як Чіпка заступився за людей, як
його побили, і теж була сердита на панів. Уранці син прийшов, перепросив її. Того
ж вечора найнявся молотити, працював із завзяттям, що люди аж дивувалися.
Незабаром Мотря перебралася у свою хату, на нове господарство. Чіпка знову
47
Частина четверта
[XXIII «Невзначай свої»] Була темна осіння ніч. Веселий Чіпка вийшов,
свиснув — до нього стали сходитися товариші. Вирішили, що підуть «рибу ловити»
до Гершка (тобто грабувати його). Перед світанком під'їхали повозки до хутора
Максима Ґудзя. Господарі вітали гостей, стали пригощати. До столу підійшла
Галя й побачила Чіпку. Після вечері поділили вкрадені гроші й полягали спати. А
Чіпці не спиться. Раптом вийшла Галя. Не стримався парубок, обняв дівчину,
освідчився в коханні. Уранці Галя крадькома подарувала йому вишитий кисет.
[XXIV «Розбишацька дочка»] Цілий тиждень лив дощ, і Чіпка не міг вийти з
двору. Мати заговорила з ним про невістку. Чіпка прийшов до Ґудзя й застав Галю
саму, дуже сумну. Спитав, чи піде за нього заміж. Дівчина повеселішала й
погодилася за умови, якщо він покине своє розбійницьке ремесло, бо вона вже не
може бачити чужих речей у хаті, носити чужий одяг, її душить чуже намисто. Вона
хоче щиро працювати й сміливо дивитися людям у вічі.
[ХХV-ХХVI. «Козак — не без щастя, дівка — не без долі»] Галю хотіли
просватати за москаля Сидора, проте Чіпка заплатив відступного, дав Сидору
могорич і намовив Грицька йти сватати за нього Ґудзеву дочку. У суботу Чіпка
заслав старостів до Максима, а в неділю були оглядини в парубка. Явдосі не
сподобалася ні низенька тісна хата майбутнього зятя, ні його мати.
Зіграли пишне весілля. Галя привезла великий посаг, прикрасила хату
вишиваними рушниками, розмалювала піч. Свекруху жаліла та шанувала, а Чіпці
догоджала, як могла. Тільки інколи згадували минуле (розбійництво Чіпки). Чіпка
став жити чесно, проте говорив, що чесною працею добра багато не наживеш.
Галя його відмовляла. Той став ховатися від братчиків, відкуплявся грошима.
Навесні Чіпка поставив нову хату, комору, зробив великі дощані ворота й
розмалював їх. Перестав працювати на землі, а їздив по ярмарках, скуповував
полотно й перепродував його.
[ХХVІІ-XХVIII «Новий вік». «Старе — то поновлене»] Владу в цілому повіті
захопив Шавкун і орудував за спиною у предводителя. Він добувся до влади
спритністю та підлабузництвом, цінував лише гроші. Настало нове життя й для
Чіпки. Люди його поважали, шанували, бо радо допомагав у біді. Становий почав
їздити до нього в гості. Як стали обирати земство (виборний орган, який займався
громадськими справами; туди входили не лише дворяни, але й прості селяни) —
піщани першим назвали Чіпку. У літній день в Гетьманське скликали гласних (для
виборів). Від піщанської громади прибули Чіпка й Лоза. Почалися вибори в управу.
Запропонували Чіпку — й вибрали, незважаючи на грізні гримаси станового
Дмитренка. Радів Чіпка, що прислужиться громаді. Та не до вподоби це було
панам, що затесався між ними «голодранець». Стали думати, як його позбутися, й,
згадавши давню справу про вбитого сторожа, вигнали «по неблагонадежности».
Розізлився Чіпка, що знеславили його знову. А тут ще й Максима (батька Галі)
побили до смерті.
Мотря лаяла сина та плакала. Одного разу до Чіпки прийшли братчики, випили й
змовилися йти на хутір до Хоменків. Повернулися всі в крові.
Мотря почула дитячий голос. На подвір'ї стояла дівчинка літ десяти в
закривавленій сорочечці. Сказала, що на їхній хутір налетіли розбійники, всіх
убили, хату спалили, одну її не знайшли. Мати похапцем вдягла дівчинку, повела у
волость і заявила на сина. Вранці всіх розбійників пов'язали. Галя, побачивши
зв'язаного Чіпку, дівчину в крові, крикнула: «Так оце та правда?!» і, збожеволівши
від горя, повісилася.
Під осінь по шляху йшла в Сибір валка каторжан, серед яких був і Чіпка з
грізним, насупленим поглядом. Грицько взявся піклуватися про Мотрю, а хату їхню
опечатали й забили. Недалеко від Пісок насипано високу могилу, де поховано
вісім безневинних душ, загублених «страшним чоловіком» (Чіпкою).
2) Аналіз твору
Історія написання
Роман написано братами Панасом Мирним та Іваном Біликом. Роботу над твором
завершено в 1875 р., а надруковано вперше в 1880 р. в Женеві. При перевиданні
твору в Україні (1905) автори змушені були дати йому назву «Пропаща сила», але
пізніше його було видано під первісним заголовком. В основу роману лягла
почута письменником від візника розповідь про реальну особу - полтавського
розбійника Василя Гнидку. Під враженнями від цієї розповіді письменник написав
нарис «Подоріжжя од Полтави до Гадячого». Це стало важливим етапом у творчій
передісторії роману «Хіба ревуть воли…»
Пізніше почута історія лягла в основу повісті «Чіпка». Іван Білик (Рудченко),
брат Панаса Мирного, розкритикував повість за її схематизм і порекомендував
поглибити соціальне тло твору. У результаті брати спільно почали працювати над
удосконаленням твору, завдяки чому з’явився багатоплановий роман, який у
першій редакції мав назву «Пропаща сила». Остаточною назвою роману
стали слова з Біблії «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» (Книга Йова, 6: 5).
героїв, розкрити, що ж саме штовхало селян на «слизьку дорогу», калічило їх душі,
нівечило мораль, спричинило трагедію.
Проблематика твору:
- народна мораль; батьки і діти; добро і зло;
- земля й достаток; кріпацька неволя;
- «пропаща сила»;
- жінка в сім’ї; любов і сімейне щастя.
Персонажі
Головні: Чіпка Варениченко, Мотря Жуківна (Чіпчина мати), Максим Ґудзь, Явдоха
(дружина Максима), Галя Ґудзь (дочка Максима, дружина Чіпки), Грицько
Чупруненко (товариш Чіпки), Христя (дружина Грицька).
Другорядні: Іван Вареник (Чіпчин батько), баба Оришка, Василь Порох, пани
Польські, Лушня, Матня, Пацюк, Чижик.
Характеристика персонажів
Мотря (мама Чіпки). Чоловік Мотрі виявився «двужоном», і, коли покинув її
вагітною та вернувся до першої жінки, Мотрю підняло на глум усе село. Вона й
сама не знала, хто вона: чи заміжня покритка, чи невінчана вдова.
Але згодом люди втомилися обговорювати Мотрю, і вона почала плекати
щиру надію на сина. Коли Чіпка невсипущо дбав про господарство, розумом своїм
і золотими роботящими руками множив його, Мотря несказанно раділа. Але
материне щастя було примарним і нетривким, і Мотрі судилося зазнати багатьох
страждань через свого гарячого і швидкого на розправу сина. Коли ж сина
черговий раз у пошуках «правди» заводило на лихі манівці, коли він топив свою
тугу в горілці або розбишакував, вона проклинала його зі всім шалом
незбагненного материнського серця. Доживаючи віку біля сина-розбійника, вона
благала собі смерті. Після того як Чіпка вирізав цілу сім'ю хуторянина Хоменка,
материнська любов не витримала такого випробування, і Мотря сама пішла у
волость видати владі сина-душогуба.
Галя Ґудзь (кохана й дружина Чіпки, дочка Максима). Описуючи її першу
зустріч з Чіпкою, автор не шкодує яскравих і приємних фарб для змалювання цієї
доброї, вродливої дівчини: «Низенька, чорнява, заквітчана польовими квітками,
вона й трохи не схожа була на селянок, часто запечених сонцем, високих, іноді
дуже неповоротких дівчат. Маленька, кругленька, швидка й жвава, одягнена в
зелене убрання, між високим зеленим житом, - вона здавалася русалкою.
Парубок сперше… чи й не прийняв її за ту польову царівну…»
«Розбишацька дочка», Галя, ставши дружиною Чіпки, теж зробила вибір між
добром і злом. Єдина дитина колишнього москаля Максима, вона від самого
народження зростала в достатку. Але невідомо де почерпнуте благородство
змусило її соромитися цього достатку й ненавидіти багатство, надбане грабунком.
Вона засуджувала батьків, не могла носити краденого одягу, жити в
награбованому добрі. Силою своєї любові вона намагалась вирвати чоловіка з
розбійницького кола, але виявилася надто слабкою проти сил зла. У цьому образі
втілено народне прагнення до чесного трудового життя, до краси і сердечності,
ніжності та вірності. Панас Мирний симпатизує Галі, підкреслюючи як її зовнішню
красу («...біле, рум'яне личко, очі оксамитові, чорні»), так і красу внутрішню, що
гармонує з мовою героїні, яка «щебече, як ластівочка». Видовище страшної
розправи, яку влаштував Чіпка над безневинними людьми, мотивуючи це
боротьбою за «людську рівність», остаточно зламало молоду жінку. Побачивши
маленьку Хоменкову дочку в закривавленій сорочечці, Галя не змогла пережити
таке болісне прозріння і повісилась. Самогубство стало їй порятунком від неслави
і водночас протестом проти страшного злочину, який вчинили Чіпка та його
товариші.
Другорядні персонажі
Іван Карпенко-Карий
«Мартин Боруля»
1) Зміст стисло
2) Аналіз твору
54
Дійові особи: багатий селянин Мартин Боруля, його дружина Палажка, діти:
Марися й Степан; багатий шляхтич Гервасій Гуляницький та його син Микола;
реєстратор з ратуші Націєвський; повірений Трандалєв; наймити Омелько й
Трохим.
це те, чим можна зовні прикрити своє мужицьке походження, йому не доступні
поняття «духовність», «культура», «освіченість», «шляхетність», «етика». Автор
саркастично висвітлює це протиріччя в епізоді, де Мартин наказує дружині
Палажці навчитися, як подавати чай і каву «благородному» гостю: «Ну, годі! Сідай,
душко! Омелько привезе самуварь, чаю, сахарю і кофію. Чай я пив і знаю, як його
настановлять, то сам тобі розкажу; а кофію не знаю, як роблять. Піди ти зараз
до Сидоровички — вона зна — і повчися в неї. І розпитай гарненько, як його
роблять і коли його подають: чи до борщу, чи на ніч?»
Яскравим є також епізод, у якому Боруля намагається зруйнувати добрі
народні звичаї:
«М а р и с я. Тату, Степане, ідіть: мати кличуть!
М а р т и н. Марисю, скілько раз я вже тобі приказував, не кажи так по-
мужичи: мамо, тато. А ти все по-своєму. Ти цими словами, мов батогом., по уху
мене хльоскаєш.
М а р и с я. Ну, а як же? Я забуваю.
М а р т и н. Он як Степан каже: папінька, мамінька.
С т е п а н. Або: папаша, мамаша.
М а р т и н. Чули: папаша, мамаша, треба так казать, як дворянські діти
кажуть.
М а р и с я. Я так і не вимовлю.
М а р т и н. Привчайся: ти на такій лінії».
Узагалі дочка Мартина Марися — найбільш стійка до змін, бо має міцну
моральну основу. Вона намагається зберегти своє щастя, а панське життя, яким
марить батько, їй ні до чого: «Нащо ж дворянство нам здалося, коли воно горе
приносе?.. Краще жить на світі щасливим мужиком, ніж нещасним паном – це
всяке знає» (слова Марисі до матері). Справді, Мартин Боруля раніше виховував
своїх дітей у дусі здорової народної моралі, про що свідчать Марисині слова:
«Перше батько казали, що всякий чоловік на світі живе затим, щоб робить, і що
тільки той має право їсти, хто їжу заробляє».
Повною протилежністю Марисі виступає її брат Степан: він прагне добутися
чиновницької посади не стільки якимись інтелектуальними зусиллями, роботою
над собою, щоденною старанною працею, скільки обманом, хитрістю — себто так,
як у чиновницькому колі й було заведено. І батько навчає, як вижити в цій
прогнилій системі: «Ну, тепер з Богом! (Встає). Прощай. (Цілує Степана).
Слухай старших, виписуй почерка, завчай бумаги напам'ять, трись, трись меж
людьми — і з тебе будуть люде!»
Дещо сумна картина, у якій батько радить синові порвати з другом дитинства
Миколою, бо він тепер, як Борулі здається, уже нерівня їхньому роду: «Ти, сину, не
дружи з нерівнею, краще з вищими, ніж з нижчими. Яка тобі компанія Микола?
Мужик — одно слово, а ти на такій лінії, трешся між людьми іншого коліна.
глянь на себе і глянь на Миколу. То таки мужик репаний, а ти канцелярист!»
Яскравий негативний персонаж твору, повірений Трандалєв, — це спритний
аферист, хабарник, що постійно наживається на маніпуляціях із документами та
обдурюванні клієнтів: «Нарешті: чи виграв, чи програв, а грошики дай! Живи – не
тужи! Все одно, що лікар: чи вилічив, чи залічив, – плати» (Трандалєв про себе).
Він – уособлення виродження, деградації корумпованого суспільства.
В негативному ключі зображено й реєстратора з ратуші (чиновника)
Націєвського: самозакоханий, проте жалюгідний за своїми моральними рисами
панок зі вдачею боягуза. Як тільки Націєвський запідозрив, що дівчина, з якою його
хоче одружити Мартин Боруля, вагітна від іншого, він без вагань тікає. Націєвський
думає, що завжди може сподобатися будь-якій дівчині, проте його кумедна мова та
невдалі спроби залицяння викликають лише огиду.
56
Іван Франко
«Мойсей»
1. Виклад змісту
Молоде покоління вже не хоче прислухатися до його слів, для них є цінністю
щось конкретне, матеріальне, а не красива казка. Супротивників Мойсея очолили
Датан і Авірон, які налаштовували народ проти пророка:
…На пророцькі слова їх одвіт:
«Наші кози голодні!»
І на поклик його у похід:
«Наші коні не куті».
На обіцянки слави й побід:
«Там войовники люті».
Коли Мойсей спробував застерегти євреїв від нового Божого гніву, Авірон
звинуватив його у богохульстві. А Датан навіть домігся того, що на зборах синів
Ізраїля було прийнято ухвалу, спрямовану проти Мойсея:
«Хто пророка із себе вдає,
І говорить без зв’язку,
І обіцяє юрбі
Божий гнів або ласку, —
Той на пострах безумцям усім
Між отсим поколінням
Най опльований буде всіма
І побитий камінням».
III. Вечір. Люди займаються буденними справами, говорять, що треба буде кудись
перекочовувати. Авірон радить піти в край Мадіан, а Датан пропонує йти далі, але
не в край обіцяний. Раптом зі свого намету виходить старий Мойсей. Він прямує на
майдан, хоче стати на великий камінь, щоб виголосити промову:
Хоч літа його гнуть у каблук
Із турботами в парі,
То в очах його все щось горить,
Мов дві блискавки в хмарі.
Хоч волосся все біле як сніг,
У старечій оздобі,
То стоять ще ті горді жмутки,
Як два роги на лобі.
Люди вагаються — «розбити», розтоптати його чи пошанувати того, кого
«батьки і діди звали батьком народу».
IV-V-VI. Мойсей переконує людей, що виконує Божу волю — вивести їх із неволі,
інакше вони б і досі «гнули шиї в Єгипті». Він порівнює єврейський народ з Божою
стрілою, яка повинна летіти в намічену ціль. Чи ж годиться натягнутій стрілі
говорити : «Я бажаю спокою»?
Щоб люди краще зрозуміли Мойсея, він розповідає їм казку-алегорію про те,
як дерева обирали собі короля. Не погодився ні ліванський кедр, бо він і так
окраса землі, ні пальма, ні рожа, ні дуб, ні береза: всі були зайняті своїм. Хтось,
жартуючи, запропонував терен обрати, і той погодився, сказавши, що здобуватиме
поле для дерев, хоч самому не треба, буде пристановищем звіру і птаху, робитиме
все, щоб росли дерева краще, а він гинутиме на шляху за них. Пророк пояснив
зміст своєї розповіді, сказавши, що дерева — це народи землі, а король —
виконавець Божої волі. Коли Бог творив усі народи, то «заглядав всім у душу й
вибирав серед них проводиря всього людства». Бог обрав терен, «непоказний на
вроду», який «не має… слави собі ані з цвіту, ні з плоду», і вклав йому «в душу
свій скарб», щоб він був «мов світило у тьмі, мов скарбник його слова». Проте
євреї зневажили заповіт Єгови, і Мойсей сказав, що їх чекає тяжке покарання.
VII-VIII. Авірон сказав, що доля, яку пропонує людям Мойсей, — це доля «того
осла», який носить у зав’язаних міхах хліб для інших, а сам залишається
58
Основна ідея поеми. Поема розкриває глибоку віру поета в невичерпні сили
народу, в те, що попри тяжкі поневіряння, український народ матиме щасливе
майбутнє.
Література XX ст.
Михайло Коцюбинський
«Тіні забутих предків»
тепер лише в неділю або на свята десь у лісі, щоб їхні родичі не знали. Марічка
любила, як Іванко грав на флоярі (сопілці). Вона ж відповідала йому співанками
(піснями), яких знала безліч і складала сама. Між підлітками дуже рано спалахнула
любов, і вони стали коханцями вже в 13-літньому віці: «Вона давно вже була
Іванкова, ще з тринадцяти літ. Що ж в тому дивного було? Пасучи вівці, бачила
часто, як цап перчить козу або баран валує вівці,— все було так просто,
природно, відколи світ світом, що жадна нечиста думка не засмітила їй серця».
Марічка часто питала, чи будуть вони у парі назавжди, адже їхні сім'ї ніколи
цього не дозволять. Та Іван запевняв, що й питати родичів не буде, бо Марічка
мусить бути його. На танцях запрошував її відверто і «наче на злість старині він
на танцях вимахував дівкою так, що аж постоли розсідались». Однак усе
складалось не так, як гадав Іван. Господарство його руйнувалося, і треба було йти
в найми. «Мушу йти в полонину, Марічко,— сумував він заздалегідь». Марічка
покірно погоджувалась, хоч їй було дуже сумно. І той сум виливала у
співанках: «Ізгадай мні, мій миленький, Два рази на днину. А я тебе ізгадаю Сім
раз на годину». Вона втішала сама себе, що обов'язково буде дивитися на гори,
то, може, й побачить його: «Як будуть мряки сідати на гори, я сяду та й собі
заплачу, що не видно, де пробуває милий. А як в погожу річку зазоріє небо, я буду
дивитись, котра зірка над полонинкою — тому бачить Іванко... Тільки співати
залишу».
Теплим весняним ранком Іван піднявся на полонину, де разом із іншими
пастухами повинен був доглядати худобу, що її зганяли на літо з різних сіл. Кожен
мав свої обов'язки: один підтримував вогнище, інші пасли, доїли овець, а ватаг
"священнодіяв" над головками овечого сиру. Дні за днями проходили в щоденній
праці. Іван часто згадував Марічку, її пісні. Коли захворів Микола (чоловік, який
доглядав за вогнищем), Іванові доручили виконувати його роботу. Уночі юнакові
снилися погані сни, в яких він ніяк не міг зустрітися з коханою. Одного разу Іванові
почувся голос Марічки так, ніби вона його кликала. Він побіг на голос і зупинився
перед прірвою. Працював Іван на полонині, аж поки хазяї не розібрали худобу на
зиму.
Недаремно Іван поспішав з полонини: він не застав Марічки живою.
Несподівано почалася на Черемоші повінь. Вода підхопила дівчину, понесла,
кинула на водопад. Люди це бачили, чули крики, але врятувати не могли. Іван не
повірив у смерть коханої, пішов шукати Марічку берегом, але не знайшов. Став
блукати лісами, не тямлячи себе з туги. З'явився у селі тільки через шість років —
худий, зчорнілий і постарілий, але спокійний. Через рік умовили його одружитися,
бо треба ж було ґаздувати (хазяйнувати).
Іван одружився з Палагною: «Його Палагна була з багацького роду,
фудульна [горда, пихата, зарозуміла], здорова дівка, з грубим голосом й
воластою шиєю». Але господиня була добра, допомагала чоловікові у щоденних
турботах. Іван весь час проводив біля худоби, думав тільки про неї і дбав, лише
інколи згадував Марічку і тоді пропадав. Жінка сердилася, та чоловік відчував
провину лише перед худобою. На Свят-вечір готували, за традицією, дванадцять
страв, пригощали спочатку худобу, потім відганяли ворожі сили. Коли сідали
вечеряти, Іванові здавалося, що за плечима стоїть Марічка й плаче.
Якось Палагна вирішила поворожити. Пішла голою на царинку, стала
ворожити й раптом відчула, що на неї хтось дивиться. Це був сусіда, мольфар
Юра — «чарівник і планетник». Спочатку не могла й поворухнутись, а потім
відчула злість, що пропало ворожіння. Про сусіду Юру сказано, що він був
надзвичайно могутнім чарівником, з надзвичайними магічними здібностями: «Він
був як бог, знаючий і сильний, той градівник і мольфар [злий дух, чаклун]. У своїх
дужих руках тримав сили небесні й земні, смерть і життя, здоров'я маржинки
63
Жанр: повість
«INTERMEZZO»
1. Переказ змісту
Дійові особи:
Моя утома
Ниви у червні
Сонце
Три білих вівчарки
Зозуля
Жайворонки
Залізна рука города (міста)
Людське горе
бричка вкотилася у двір — закувала зозуля. «Тоді я раптом почув велику тишу.
Вона виповняла весь двір, таїлась в деревах, залягла по глибоких блакитних
просторах. Так було тихо, що мені соромно стало калатання власного серця».
***
Навіщо людині ота тиша? Щоб почути і побачити щось головне, важливе у
житті, що затулене щоденною метушнею. Ця тиша впала так несподівано, що їй не
ймеш віри. Здається, навіть предмети навкруги зазіхають на цю тишу. Ніби вони
живуть своїм потаємним життям: «Хто знає, що робиться там, де людина не
може бачити...»
Кілька разів автор ніби сам собі повторює: «Хіба я що знаю? Хіба я знаю?» І тут
ліричний герой відчуває, як у його серце просяться із зовнішнього світу люди, «всі
ті, що складали у моє серце, як до власного сховку, свої надії, гнів і страждання
або криваву жорстокість звіра». Їх так багато, що душа не в змозі сприймати усе
так само гостро, як раніше. І герой це розуміє, розповідаючи про це відсторонено,
ніби здалеку. Так, це ненормально, коли людина звикає до гучного болю й більше
на нього не реагує. Але інколи треба дати спочинок зболеній душі: «Я не маю вже
краплі гарячої крові... Ви бачите, я навіть не червонію, лице моє біле, як і у вас,
бо жах висмоктав із мене всю кров... Проходьте! Я утомився».
І раптом... Розплющивши очі, герой бачить «глибоке небо і віти берези. Кує
зозуля. Б'є молоточком у кришталевий великий дзвін — ку-ку! ку-ку! — і сіє тишу
по травах». Світ, безмежний, сонячний, зелений огортає і пестить. Хай живе
сонце! Хай живе небо! Хай живе світ і все живе в ньому!
Ось три вівчарки зчинили ґвалт. Ні до чого ворожість. Цей світ такий лагідний і
прекрасний, що в тому нема місця ненависті. І герой зізнається псу: «Я не ворог
тобі». Тоді чого ж сердиться пес? Ланцюг тримає його, не дає дихати. Бракує волі.
Герой відпускає пса з ланцюга, і той, забувши про попередні погрози, наосліп
помчав кудись: «У, благородна псина: тобі воля дорожча, ніж задоволена
злість».
***
«Мої дні течуть тепер серед степу, серед долини, налитої зеленим хлібом.
Безконечні стежки, скриті, інтимні, наче для самих близьких, водять мене по
нивах... Я тепер маю окремий світ... На небі сонце — серед нив я. Більше нікого.
Йду. Гладжу рукою соболину шерсть ячменів, шовк колосистої хвилі. Вітер
набива мені вуха шматками згуків, покошланим шумом. Такий він гарячий, такий
нетерплячий, що аж киплять від нього срібноволосі вівса». Сама вічність у своїй
радісній величній красі постає у цих словах ліричного героя, огортає зеленими
руками жалюгідну купку хаток, ниви. «Що значить для них людина? Нічого. Он
вийшла в поле дрібна біленька цятка і потопла у нім. Вона кричить? Співає? І
робить рух? Німа безвладність просторів все це ковтнула. І знов нічого. Навіть
сліди людини затерті й закриті: поле сховало стежки й дороги... Над всім панує
тільки ритмічний, стриманий шум, спокійний, певний у собі, як живчик вічності.
Як крила тих вітряків, що чорніють над полем: байдужно і безупинно роблять у
повітрі круг, немов говорять: так буде вічно...: in saecula saeculorum (на віки
вічні)».
***
Поступово той мир і спокій, що панував навколо, входить в душу ліричного
героя, наповнює його: «Пізно я повертався додому. Проходив обвіяним духом
полів, свіжий, як дика квітка. В складках своєї одежі приносив запах полів, мов
старозавітний Ісав. Спокійний, самотній, сідав десь на ґанку порожнього дому й
дивився, як будувалась ніч. Як вона ставила легкі колони, заплітала сіткою
тіней, зсувала й підносила вгору непевні, тремтячі стіни, а коли все це
зміцнялось й темніло, склепляла над ними зоряну баню. Тепер я можу спокійно
67
спати, твої міцні стіни стануть між мною і цілим світом. На добраніч вам, ниви.
Й тобі, зозуле».
***
За такою ніччю неодмінно буде сонячний яскравий день, і «я повний приязні до
сонця і йду просто до нього, лице в лице. Повернутись до нього спиною — крий
боже! Яка невдячність! Я дуже щасливий, що стрічаюсь із ним тут, на просторі,
де ніхто не затулить його обличчя, і кажу до нього: «Сонце! я тобі вдячний. Ти
сієш у мою душу золотий засів — хто знає, що вийде з того насіння?» П'ючи
сонце, мов цілющий напій добра, герой відчуває в душі любов: «Дивись же на
мене, сонце, й засмали мою душу, як засмалило тіло, щоб вона була недоступна
для комариного жала... (Я себе ловлю, що до сонця звертаюсь, як до живої
істоти. Невже се значить, що мені вже бракує товариства людей?)».
Разом із вівчарками він блукає полями, обережно несучи додому спокій і
відчуття спорідненості з самою землею: «Спочивай тихо під сонцем, ти така ж
втомлена, земле, як я. Я теж пустив свою душу під чорний пар».
***
Може, тому й відчуває ліричний герой свою спорідненість із землею: «В городах
земля одягнена в камінь й залізо — і недоступна. Тут я став близький до неї.
Свіжими ранками я перший будив сонну ще воду криниці». Це спілкування з живою
природою, з самою землею дарує йому особливе відчуття, що все на світі
прекрасне. «Я тут почуваю себе багатим, хоч нічого не маю. Бо поза всякими
програмами й партіями — земля належить до мене. Вона моя. Всю її, велику,
розкішну, створену вже,— всю я вміщаю в собі. Там я творю її наново, вдруге,— і
тоді здається мені, що ще більше права маю на неї».
Треба уважно слухати цю землю, щоб зберегти це неповторне диво для
нащадків. Очима серця побачив автор чудову картину: «Сіра маленька пташка, як
грудка землі, низько висіла над полем. Тріпала крильми на місці напружено,
часто і важко тягнула вгору невидиму струну від землі аж до неба. Струна
тремтіла й гучала. Тоді, скінчивши, падала тихо униз, натягала другу з неба на
землю. Єднала небо із землею в голосну арфу й грала на струнах симфонію
поля. Се було прекрасно».
***
«Так протікали дні мого intermezzo серед безлюддя, тиші і чистоти. І
благословен я був між золотим сонцем й зеленою землею. Благословен був
спокій моєї душі. З-під старої сторінки життя визирала нова і чиста — і невже я
хотів би знати, що там записано буде?» Життя триває, воно розгортається
чистим аркушем нового початку.
***
Але ось зустріч на ниві — «я і людина». Герой зустрів «звичайного мужика».
Він не знає, яким сам здається цьому чоловікові, але той викликав в пам'яті героя
страшні картини життя українського народу: почорнілі солом'яні стріхи хат,
«брудні, негарні» дівчата, що повертаються з тяжкої роботи, бліді, як тіні, жінки,
голодні діти зі зголоднілими ж псами...
«Він говорив про речі, повні жаху для мене, так просто й спокійно, як
жайворонок кидав на поле пісню, а я стояв та слухав, і щось тремтіло в мені.
Ага, людське горе, ти таки ловиш мене? І я не тікаю? Вже натяглися
ослаблені струни, вже чуже горе може грати на них!»
Так людське горе вривається в тишу душі героя, але тепер там немає холодної
байдужості. І соціальні біди постають, як примара. Але надто реальна та примара:
«Ходиш між людьми, як між вовками... Бідний в убогого тягне сорочку із плота,
сусіду сусіда, батько у сина. Людей їдять пранці, нужда, горілка, а вони в
темноті жеруть один одного. Як нам світить ще сонце і не погасне? Як можемо
68
жити?»
«Говори, говори»,— повторює ліричний герой, ніби хоче заохотити
співбесідника вилити у словах увесь біль і звільнитися від нього. «Розпечи гнівом
небесну баню. Покрий її хмарами твойого горя, щоб були блискавка й грім.
Освіжи небо і землю. Погаси сонце й засвіти друге на небі. Говори, говори...»
***
«Город знову простяг по мене свою залізну руку на зелені ниви»,— так
образно змальовує своє повернення до людей автор. З якими думками він
повертається? «Прощайте, ниви. Котіть собі шум свій на позолочених сонцем
хребтах. Може, комусь він здасться так, як мені. І ти, зозуле, з вершечка
берези. Ти теж строїла струни моєї душі. Вони ослабли, пошарпані грубими
пучками, а тепер натягаються знову. Чуєте? Ось вони бренькнули навіть.
Прощайте. Йду поміж люди. Душа готова, струни тугі, наладжені, вона вже
грає...»
2. Аналіз твору
Василь Стефаник
«Камінний хрест»
вони, звичайно, пошанують хрест й будуть згадувати Івана, адже він — порядний
чоловік, який ні з ким не сварився й ніколи чужого не займав.
5. У хаті Івана почалася пиятика, чоловіки випили чимало горілки, усі багато
говорили, згадували старі часи. Уже п’яний Іван сказав покликати музику, аби грав
для молоді. Іван та Михайло заспівали «заржавілим голосом» про молоді літа, які
вже не повернуться.
поставив на своїй нивці кам’яний хрест (який, до речі, і донині стоїть на найвищому
горбі в Русові). У листі до онука Стефана Дідуха М. Гавінчука від 11 лютого 1935 р.
В. Стефаник так згадував його діда, що був близьким товаришем батька
письменника, Семена Стефаника:
«Він був дуже розумний і спокійний, та інтересувався громадськими
справами, та перший заклав читальню в Русові… Зі своїми дітьми і внуками він і
багато інших покинули рідну землю… Зараз по їх від’їзді я написав оповідання
«Камінний хрест», де є дослівні думки Вашого небіжчика діда в майже дослівнім
наведенню. Це, так сказати, мій довг, сплачений вашому дідові в українській
літературі, він же, ваш дідусь, мав у моїй молодості великий вплив». Після виїзду
до Канади Стефан Дідух листувався зі Стефаником. Наприкінці життя письменник
пригадував: «Він дуже не хотів покидати свого каменистого ґрунту, та діти,
невістки і доньки не давали йому жити, і він лише тому втік до Канади, щоби могти
жити дальше. Він дійсно ще довго жив у Канаді, але писав мені, що все чуже
довкола нього і що його ферма йому немила, та його дітям добре поводиться».
Ольга Кобилянська
«Valse mélancolique»
1. Зміст стисло
Випадок змусив дівчат взяти до себе третю компаньйонку значно раніше, ніж
вони планували. Господар квартири підняв орендну плату. Ганна впала в розпач.
Дівчата обговорювали різні варіанти виходу з ситуації й довго сперечалися,
зрештою вирішили запросити до себе третю дівчину, щоб вирішити цю проблему.
Компаньйонку викликалася пошукати Марта. На закид Ганнусі, що з неї поганий
психолог, дівчина відповіла, що покладатиметься на свою інтуїцію.
Дівчата дали оголошення, що шукають компаньйонку, і чекали.
Якось у грудні служниця принесла візитку. Власницю візитки звали Софія
Дорошенко. Дівчата кинулися до служниці розпитувати, як була вбрана
незнайомка, який вигляд вона мала. Служниця відповіла, що дівчина була вбрана
в усе чорне, негарна, її обличчя було «змарніле, зі смутними очима». Коли ж
Ганнуся почула, що майбутня співмешканка питала, чи теплі кімнати, бо має
фортеп’ян і не зносить холоду, то обурилася (вона хотіла малювати в тиші, а не
«слухати дурних вправ і гам») й заявила, що вона налаштована проти такої
кандидатури. У кінці розмови служниця Катерина сказала, що дівчина обіцяла
прийти за два дні, аби познайомитись особисто, адже помешкання їй дуже
сподобалось.
По обіді Ганнуся пішла кататися на ковзанах, а Марта на урок англійської
мови. Тут їй спало на думку розпитати, чи хто не знає Софії Дорошенко. Знали її,
як виявилось, одна молода німкеня й один студент. Софія отримала від них
позитивні характеристики: дівчина дуже гарна й порядна, чудово грає на
фортеп’яні.
Наступного дня Марта побачила Софію на уроці гармонії. Вона сиділа в
другому ряді, перед Мартою, й уважно слухала теорію. Марта відчула до дівчини
якийсь дивний потяг, неустанно дивилася на неї.
Другого вечора дівчата мовчки сиділи в кімнаті й думали кожна про своє.
Ганнуся обурювалася, що не одержала сподіваної стипендії. Марта ж була
пригнічена через те, що молодий професор, з яким вона завжди радо розмовляла
й до якого відчувала симпатію, сьогодні більше уваги приділяв молодій німкені.
Дівчина думала, що сказала б Ганна, дізнавшись про її симпатію до цього
професора. Напевно, насміхалася б, що вона хоче заміж. Ганнуся мала багато
залицяльників, проте ні в кого з них не закохувалася. Подруги дуже різнилися:
якщо для художниці найголовнішим у житті було мистецтво, то для Марти – любов.
Раптом хтось застукав у двері. То була Софія Дорошенко. Звертаючись до
Марти, вона лагідним тоном перепросила, що прийшла так пізно, сказала, що
готується вступати до консерваторії й що якби Марта не мала нічого проти того,
що вона грає, то вона переселилася б до дівчат уже завтра чи післязавтра. Марта
сказала, що вирішить Ганна. Та була налаштована дуже насторожено. Ганна
спитала гостю, чи гарно вона грає, на що та відповіла, що не знає, бо грає «по
своїй душі». Намагаючись вийти з незручного становища, Софія сказала, що не
хоче нікому заважати своєю музикою, тож не образиться, якщо почує відмову.
Вона сказала, що звикла віддавати музиці всі свої сили й почуття, а тут їй би
заважав вічний неспокій через думку, що вона псує життя співмешканцям.
Скромна поведінка та душевна тонкість дівчини так сподобалися Ганнусі, що вона
запропонувала їй залишитися з ними. Софія дуже зраділа, що знайшла житло й
товаришок, одразу ж заплатила за помешкання на три місяці вперед і
попрощалася, відмовившись від чаю.
Третього дня Софія переселилася. Речей вона мала небагато. Найкраще, що
в неї було, – фортеп’ян: чорний, із дорогого дерева, прикрашений арабесками.
Дівчина тішилася, що в їхніх високих покоях інструмент буде прекрасно звучати.
Увечері Софія грала етюд Шопена…
75
Марта помітила, як зблідла під впливом мелодії Ганнуся. Вперше в житті її
схвилювало чуже мистецтво, і це було дивом. Коли Софія перестала грати,
художниця кинулася до неї зі щирими похвалами, на що артистка тільки скромно
всміхнулася.
Софія дуже подобалася дівчатам: була мила й дуже скромна. Всміхалася
вона рідко й завше здавалася зануреною в смуток. Про себе розповіла небагато.
Батько її був директором великого банку, розорився й помер. Мати дівчини тяжко
хворіла, була прикована недугою до крісла й доживала віку при своєму братові,
який допомагав грошима й племінниці. Найбільше Софія боялася, що дядько
одружиться, і тоді про консерваторію їй доведеться забути.
Ганнуся любила спостерігати за Софією. Художниця, вочевидь, була
непоганою психологинею, адже підмічала найдрібніші деталі в поведінці людей і
давала їм точну характеристику. Щодо Софії вона дійшла висновку, що та була
нервовою натурою, переповненою почуттями, які вона стримувала, а також
висловила здогадку, що в Софіїному житті мусило бути якесь нещасливе кохання.
Ганна вирішила будь-що довідатись, що за пригода так позначилася на житті
Софії.
Дівчата допомагали хворобливій музикантці кожна на свій лад: Ганнуся
підбирала їй убори, робила модні зачіски, Марта ж допомагала вирішувати
побутові проблеми. Товаришки жили в злагоді, ділилися сумлінно домашньою
працею. Коли до Ганни приходили інші дівчата, яких вона вчила малювати, Софія
залишала гамірливе товариство, відчуваючи себе зайвою.
Одного дня сталася подія, яка дуже вразила Софію. У будинку навпроти
оселилася молода пара: якийсь молодий технік із жінкою. По речах, які вони
завозили, було видно, що це люди багаті. Коли Софія їх побачила, то аж змінилася
на лиці: на ньому відбилася страшна ненависть. Марта не наважилася спитати, в
чому річ, а сама Софія нічого не пояснила, натомість сіла за фортеп’ян і заграла.
Перша частина мелодії була весела, а друга – сповнена шаленого болю й
несамовитого смутку. На питання Марти дівчина відповіла, що це меланхолійний
вальс, який вона створила сама. Марта так і не наважилася запитати, що ж
викликало в Софії таку бурю емоцій.
Одного разу Марта, повернувшись із уроку англійської, почувалася
нещасною. Молодий професор, якого вона покохала, зустрічався з німкенею в неї
вдома. Дівчина кинулася на диван і заридала. Ганни не було вдома, і Марта
відкрила своє горе Софії. Музикантка сказала, що така причина не варта сліз, й
порадила дівчині розвивати в собі гордість, єдину зброю жінки, і ніколи не
принижуватися перед негідною людиною. Сховавши голову на коліна Софії, Марта
спитала: «Ти любила, музико?» Тоді Софія розповіла трагічну історію свого
кохання. Той, кого вона полюбила дуже палко, усією душею, хоч і мав почуття до
дівчини, проте злякався її надто сильного почуття й одного дня від’їхав без жодних
пояснень, тобто просто втік. У відчаї Софія шукала його там, де звикла бачити,
бігала вулицями, розпитуючи перехожих, чи не бачили його. Потім він оженився з
іншою – донькою якогось багатого броварника, а тепер, як виявилось, оселився в
сусідньому будинку. Він дуже змінився, «неначе без характеру остався»… Софія
додала, що вони ще три рази зустрічалися й чоловік зізнався, що згадує про неї, й
сказав, що його переслідує прикре почуття, що він чує її плач. Софія більше не
любила нікого у своїм житті, музика стала її єдиною відрадою, єдиним сенсом
життя.
Через два дні Софія поїхала до хворої матері. Марта переповіла Ганні історію
її кохання. Дівчина була дещо розчарована, бо слухаючи вальс, сподівалася
чогось бурхливішого.
76
Софія повернулася засмученою: її мати лежала дуже хвора. Вона приїхала,
щоб попросити в родичів учениць, яким давала уроки музики, дозволу на
двотижневу відпустку, адже мусила їхати назад до матері. Наступного разу Софія
повернулася швидше, ніж за два тижні. Була бліда й змучена: її мати померла.
Відтоді дівчина жалілася, що не може позбутися якогось смертельного подиху,
зігріти змерзлої душі. Ганна намагалася зробити все, аби повернути Софію до
життя. Спершу це ніби вдалося: Софія повернулася до музики з подвійним
запалом, бо восени мала їхати до Відня, щоб вступати до консерваторії.
…Настав травень.
Ганнуся марила про мандрівку до Рима. Марта тим часом уже стала
нареченою професора (як виявилося, даремно ревнувала вона його до молодої
німкені: той лише для одного свого товариша «робив рекламу»). Дівчата чекали на
прихід Софії, щоб разом прогулятися. Вона повернулася сама не своя, була бліда,
як смерть. Зізналася, що отримала листа від дядька. Вона дала прочитати того
листа дівчатам. У листі було сказано, що дядько оженився, тож не дасть їй грошей
на навчання у Відні. Софія сіла грати свій вальс…
Дівчата плакали, розуміючи, що мрія дівчини розбилася: «Обі знали ми, що
одне життя зломилося». Останньою краплею, що остаточно зламала Софію,
стала струна, що несподівано обірвалася в її улюбленому інструменті. Софія
впала обличчям на струни й зомліла. Вона дістала серцевий удар. Пережитий
стрес виявився смертельним. Софія померла…
За шість тижнів Ганнуся виїхала до Рима. Повернулася лише за три роки з
гарним чорнявим дворічним хлопчиком, але без чоловіка. Вона пояснила Марті,
що з батьком її хлопця вони не змогли порозумітися щодо способу життя, тож вона
вирішила виховувати сина сама. Софіїн фортеп’ян забрала Марта, на ньому грає
тепер її син. Марта й понині не може позбутися думки, що музика позбавила
Софію життя, «одною-однісінькою, тоненькою струною вбила її!..»
2. Аналіз твору
3. Характеристика персонажів
Взагалі вона з профілю цілком type antique [античний тип]. В неї чоло й ніс
творять одну лінію…»; «Я не могла бачити вповні її лице. Бачила лише
темне, лагідно лискуче густе волосся, уложене обережно в грубий вузол, і
два рази оксамиткою обвиту голову, і потрохи лице з профілю. Профіль
був у неї справді чисто класичний. Чоло й ніс творили одну м’яку лінію...
Спадисті її рамена надавали їй ціху [риси] якоїсь панськості, певності…»
(Марта про Софію, коли побачила її на уроці музичної теорії). Софії притаманні
певна байдужість до свого вбрання, неохайність, про що свідчать такі деталі як
напіввідірвані ґудзики на пальті та подерті рукавички: «Байдужна на все, мов
дерево. Наприклад, прошу, що то за тип? Вважаєш, яке в неї білля? Гарне і
тонке, мов у графині, а її постіль іще краща. Спить, мов царівна. Коли
вмивається, не забуде ніколи насипати кілька крапель найтоншої парфуми
до води, але зате її верхня одіж… просто - “товпа”! Цікава я, як довго
будуть іще гудзики теліпатися коло її пальта, коли пришиє кусник
відорваного від сукні шнура, що наборзі пришпилила шпилькою, і коли
позашиває свої рукавички!» (Ганна про Софію).
Софія – дуже тонка й складна натура, обдарована музикантка. «Вона вічно
шукала гармонії. В людях, в їх відчуванні, в їх відносинах до себе і до
природи…» Дівчина була скромна, для неї було важливо не обтяжувати тих, хто її
оточує, своєю присутністю, не заважати їм. Її переповнювали сильні переживання,
проте вона приховувала їх, постійно стримувала себе: «Була дуже мила в
обходженні, легка, ледве замітна собою, але мовчалива і дуже поважна.
Усміх на її устах, що появлявся лиш рідко, був немов навіки затемнений
смутком». Ганна зробила такий висновок про подругу: «Констатую, що
нервова. Лише нервові любуються в таких розривках, коли душа їх
переповнена чуттям. Але, мабуть, вона наложила на свої чуття сильну
упряж. Завсіди спокійна, як мармур…»
Іноді в словах Софії проривалися надзвичайна пристрасність її натури,
екзальтованість: «Я понищила б усіх своєю любов’ю, діти й мужа, – сказала
тремтячим голосом, спустивши скоро погляд уділ. – Я не з тих, що вміру
люблять!»; «…що мені один день життя менше або більше! Не боюся
смерті! З нею замовкне вся музика моїх нервів і те, що здавило їх
звучність…»
На долі дівчини позначилося надзвичайно сильне кохання до одного чоловіка,
що виявився негідним її: злякався її надто сильних почуттів і втік, зрадив її,
одружившись із дочкою багатія. Відтоді в душі Софії щось зламалося, всі свої
почуття вона віддавала лише музиці: «Більше не любила я нікого в своїм
житті. Але воно добре, – додала, поглянувши повним сіяючим поглядом до
другої кімнати, де стояв її улюблений інструмент, – бо можу цілу душу
віддати резонаторові. І я віддаю її йому! Коли сяду до нього, находжу
рівновагу свого духу, вертає мені гордість і почуття, що стою високо-
високо! Зате й граю йому звуками, яких не почує від нікого, і буду йому
грати до останнього свого віддиху».
Смерть Софії стала наслідком цілої низки ударів долі. Зрада коханого, смерть
тяжкохворої матері, одруження дядька та його відмова оплатити омріяне навчання
в консерваторії у Відні й нарешті обрив струни на її улюбленому фортепіано –
«зворушення, яких зазнала, були засильні і наступали заскоро, одне по
другім, щоб їм могла опертися її фізична сила. Побороли її».
Леся Українка
«Лісова пісня»
ПЕРША ДІЯ
П'єса розпочинається з прологу — пейзажу волинського лісу: «Старезний,
густий, предковічний ліс на Волині. Посеред лісу простора галява з плакучою
березою і великим прастарим дубом... Саме озеро — тиховодне, вкрите ряскою
та лататтям, але з чистим плесом посередині. Містина вся дика, таємнича,
але не понура — повна ніжної задумливої поліської краси».
Із лісу на прогалину виходять дядько Лев і його племінник Лукаш. Вони
прийшли до лісу, щоб збудувати тут хату. Але лісові істоти не хочуть, щоб серед
лісу поселились люди. Так, Русалка каже: «Я не терплю солом'яного духу! Я їх
топлю, щоб вимити водою той дух ненавидний. Залоскочу тих патрутнів, як
прийдуть!» Лісовик (господар лісу) ж говорить Русалці, що «давно б уже не
стало сього дуба», якби не дядько Лев, бо він «заклявся на життя, що дуба повік
не дасть рубати».
У цей час з-за старої розщепленої верби з'являється Мавка. Вона
прокинулася від зимового сну, почувши, як хтось грає на сопілці. Лісовик пояснює
їй, що це грав людський хлопець, племінник дядька Лева на ім’я Лукаш. Мавка
хоче зустрітися з Лукашем, але Лісовик її застерігає: «Не задивляйся ти на
хлопців людських. Се лісовим дівчатам небезпечно...» І ось з'являється Лукаш,
хоче з берези наточити соку, але Мавка підбігає до нього, хапає за руку. Вона
говорить, що береза – її сестра, й сік її — то кров. Лукаша дуже здивувався цим
словам.
З першої ж зустрічі Лукаш і Мавка сподобалися одне одному. Мавку
зачаровує Лукашева гра на сопілці. Від цієї гри в лісі розцвітає пишніше дика
троянда, стає білішим квіт калини, закувала зозуля, заспівав соловейко. Та Мавці
чомусь раптом стало сумно до сліз: мабуть, тому, що день скінчився, а їй не
хотілося розлучатися так швидко з Лукашем. Лукаш їй розповів, що його восени
хочуть оженити. Після цих слів Мавка зажурилася. Лукаш каже, що не знає, з ким
має одружитися, що йому ще не знайшли пари. Перейнявшись довірою до Лукаша,
Мавка скаржиться йому на те, що вона зовсім самотня: «В нас так нема, як у
людей, — навіки!» Раптом чути голос дядька Лева, який кличе Лукаша. Мавка
запитує юнака, чи він повернеться.
Потім описується історія зародження кохання Лукаша й лісової дівчини
Мавки. Вони таємно зустрічаються, цілуються, обіймаються, стають закоханою
парою. Мавка відчуває себе щасливою. Її подруга Русалка заздрить їй, мріє
занапастити Лукаша. Вона підмовляє Потерчат (злих духів, що з’являються у
вигляді вогників) заманити Лукаша, щоб він утонув у болоті. Вони намагаються
виконати цей лихий план, і Лукаш ледь не тоне, проте Мавка вчасно приходить на
допомогу й рятує коханого.
ДРУГА ДІЯ
Пізнє літо. Де-не-де вже з’являється осіння позолота. Біля озера оселилися
люди, внесли в лісову сторону свої звичаї, гамір. Лукаш виходить із лісу з
сопілкою, а його мати йому дорікає, що він усе грає, а робота стоїть. Матері
81
ТРЕТЯ ДІЯ
Хмарна, вітряна осіння ніч. Останній жовтий відблиск місяця гасне в хаосі
голого верховіття. Раптом все покривається протяглим сумним вовчим виттям, що
розлягається все дужче, дужче і враз обривається. Настає тиша. Починається
хворе світання пізньої осені.
Біля Лукашевої хати чорніє якась постать — це Мавка. Вона в чорному одязі,
але на грудях у неї червоний пучечок калини. З лісу виходить Лісовик у сірій свиті і
в шапці з вовчого хутра. Він здивований, що Мавка тут, що її відпустив назад «Той,
що в скелі сидить» (злий дух, що покарав Мавку за те, що вона порушила
лісовий закон, покохавши людину). Мавка зізналася, що її звільнив Лісовик,
коли помстився Лукашеві, перетворивши його на вовкулаку. Лісовик питає: «Ту
помсту ти злочином називаєш, ту справедливу помсту, що завдав я зрадливому
коханцеві твоєму? Хіба ж то не по правді, що дізнав він самотнього
несвітського одчаю, блукаючи в подобі вовчій лісом? Авжеж! Тепер він вовкулака
дикий! Хай скавучить, нехай голосить, виє, хай прагне крові людської, — не
вгасить своєї муки злої!» Мавка відповіла: «Не радій, бо я його порятувала. В
серці знайшла я теє слово чарівне, що й озвірілих в люди повертає». Мавка не
змогла жити там, у кам'яній печері, коли до неї дійшло те протяжне виття. Вона
прокинулась і збагнула, що забуття не суджено їй. Силою чарівного слова Мавка
врятувала Лукаша, повернувши йому людську подобу. Сповнений туги і каяття, він
кинувся в байрак терновий і зник із очей.
…Під вікном чути, як Лукашева мати лається з Килиною, докоряючи невістці,
що та так довго спить, а ще у її корови так мало молока, а сама вона погана
господиня. Мавка ж, як тінь, блукає коло хати Лукашевої, сподіваючись на зустріч
із коханим. Килина побігла по воду і, повертаючись назад, побачила близько
дверей постать Мавки. Вона запитує суперницю, чого та прийшла. Мавка сказала
Килині глузливо: «Стою та дивлюся, які ви щасливі». Тоді Килина гнівно
вигукнула: «А щоб ти стояла у чуді та в диві!» Почувши це, Мавка
перетворюється раптом на вербу з сухим листям та плакучим гіллям.
З лісу виходить Лукаш, худий, з довгим волоссям, без свити, без
шапки. Килина, яка спершу зраділа чоловікові, за хвилину накинулась на нього,
дорікаючи за те, що він десь «тягався, волочився», обізвала п'яницею. Лукаш їй
так само грубо відповідав: «Мовчи! Не скигли!» На запитання Лукаша, куди подівся
дядьків дуб, від якого лишився тільки пеньок, жінка відповіла, що продала його
купцям, аби не вмерти з голоду.
Із хати вибігає мати, обіймає сина, хоч він холодно сприймає це вітання, і
скаржиться на тяжке життя з «отою відьмою» — Килиною. У відповіді Лукаша
звучать гіркий докір і сумна іронія: «І та вже відьма? Ба, то вже судилось
відьомською свекрухою вам бути. Та хто ж вам винен? Ви ж її хотіли».
До них підходить хлопчик (син Лукаша від Килини), з сопілкою, зробленою з
верби, на яку перетворилася Мавка, просить Лукаша заграти на ній. Той спочатку
відмовляється, але потім починає грати: спершу тихенько, далі голосніше,
заводить ту веснянку, що колись грав Мавці. Сопілка раптом починає промовляти
людським голосом. Лукаш дуже дивується і питає Килину, що то за верба така.
Килина каже: «Та відчепися, звідки маю знати? Я з кодлом лісовим не накладаю
так, як твій рід! Зрубай її, як хочеш, хіба я бороню? Ось на й сокиру».
83
Жанр: драма-феєрія.
Драма-феєрія (від франц. fée — фея) – один із жанрових різновидів драми,
якому властивий фантастично-казковий сюжет, неймовірні перетворення. У
такій драмі поряд з людьми виступають створені їхньою уявою фантастичні істоти.
«Лісова пісня» — нова жанрова форма, створена Лесею Українкою, проблемна
філософська драматична поема, де поетизовано красу людських взаємин, потяг
до щастя, силу великого кохання.
Історія написання:
Леся Українка написала цей твір всього лише за три тижні у місті Кутаїсі, що
на Кавказі. Вона тяжко сумувала за Батьківщиною, крім того, знову загострилася її
хвороба. У листі до матері Леся Українка зазначала, що «Лісова пісня» з’явилася в
результаті спогаду про дитинство, проведене на Волині, коли її навіки зачарував
образ лісової русалки: «Мені здається, що я просто згадала наші ліси та затужила
за ними».
Особливості композиції:
84
Проблематика
- Людина та природа. Леся Українка розглядає природу як більш гармонійний
світ, аніж людський, а отже, саме наближення людини до природи, на погляд
авторки, є орієнтиром на шляху до ідеалу, способом самовдосконалення.
- Людина й мистецтво. Леся Українка переконує, що справжнє мистецтво
може породжувати лише чиста, світла душа; саме спроможність до мистецької
творчості є найпевнішою ознакою такої душі. Критерії, сутність, а отже, і мета
мистецтва — у його здатності оживляти, вдосконалювати світ і людину, сіяти в
людській душі любов. Пригадаймо: від Лукашевої гри на сопілці розвивається,
зеленіє, зацвітає все в лісі, прокидається Мавка, і саме ця мелодія пробуджує в ній
кохання.
- Шляхи подолання зла. У цьому творі авторка, власне, пропонує єдиний
шлях — християнське прощення, відповідь добром на зло. Зазнавши від Лукаша
смертельного болю, Мавка все одно милосердна до нього, рятує і дає йому шанс
духовного відродження. Мавка зауважує прекрасну, світлу сутність Лукашевого
єства, про яку він і сам не здогадується. Саме тому любить його і жаліє тоді, коли
він не може «своїм життям до себе дорівнятись».
- Сила кохання. Сторінки, де змальовано кохання Мавки й Лукаша,
найсвітліші в драмі та й у всій творчості Лесі Українки. Лише покохавши одне
одного, герої стають по-справжньому щасливими, власне, тоді починають жити.
Зіставляючи два різко протилежні образи Мавки й Килини, авторка наголошує, що
не кожен здатен кохати. Кохання — це постійна готовність до самопожертви
заради коханої людини, це щонайтонше відчуття її душі, це вбачання сенсу свого
життя в її щасті.
- Трагедія зради самого себе. Лукаш має чисту, світлу, прекрасну душу — це
символізує його білий полотняний одяг у першій дії. Такою приходить у світ кожна
людина. Потім хлопець зраджує свою чистоту й перетворюється на вовкулаку.
Таким чином, зраджуючи духовне в собі, людина стає моторошною потворою.
85
лісових істот. Таке ставлення до природи дядько Лев виховував і у свого небожа
Лукаша.
11 клас
Микола Хвильовий
Новела «Я (Романтика»)
«Я (Романтика)»
1) Сюжет коротко (уривки з тексту + короткий переказ їх змісту)
Присвята - ЦВІТОВІ ЯБЛУНІ
[Ліричний заспів]
З далекого туману, з тихих озер загірної комуни шелестить шелест: то
йде Марія.
...Я одкидаю вії і згадую... воістину моя мати — втілений прообраз тієї
надзвичайної Марії, що стоїть на гранях невідомих віків. Моя мати — наївність,
тиха жура і добрість безмежна. І мій неможливий біль, і моя незносна мука
тепліють у лампаді фанатизму перед цим прекрасним печальним образом.
Мати каже, що я (її м'ятежний син) зовсім замучив себе... Тоді я беру її
милу сиву голову і кладу на свої груди. За вікном ідуть росяні ранки і падають
перламутри. Але минають ночі, шелестять вечори біля тополь і відходять у
безвість літа, моя буйна юність. Природа томиться в передгроззі. А втім, чути ще й
інший гул — глуха канонада. Насуваються дві грози.
88
I
[У будинку розстріляного шляхтича засідає «чорний трибунал комуни» у
складі головного героя («Я») - голови цього трибуналу, а також доктора
Тагабата, Андрюші та дегенерата. Це – надзвичайна революційна комісія
комуністів (чека), яка виносить вироки усім «ворогам революції». Ця комісія
ухвалює один і той самий вирок: «Розстрілять». Увечері «Я» повертається
додому, і там його мати, добра жінка з біблійним ім’ям Марія, намагається
заспокоїти душу свого «м’ятежного сина», який переживає через скоєне].
Атака за атакою. Шалено напирають ворожі полки. І мої мислі — до
неможливості натягнутий дріт.
День і ніч я пропадаю в «чека». Наше помешкання — палац розстріляного
шляхтича. Химерні портьєри, древні візерунки, портрети княжої фамілії — все це
дивиться на мене з усіх боків мого випадкового кабінету.
Я бандит — за одною термінологією, інсургент — за другою, просто і ясно
дивлюся на княжі портрети, і в моїй душі нема й не буде гніву, бо я — чекист,
але і людина. Темної ночі в моєму надзвичайному кабінеті збираються мої
товариші. Це чорний трибунал комуни. Моїх товаришів легко пізнати: доктор
Тагабат, Андрюша, третій — дегенерат (вірний вартовий на чатах).
Я: — Увага! На порядку денному діло крамаря ікс!
У доктора Тагабата біла лисина і надто високий лоб. У дегенерата —
низенький лоб, чорна копа розкуйовдженого волосся і приплюснутий ніс. Він мені
нагадує каторжника і не раз, мабуть, мусив стояти у відділі кримінальної
хроніки.
Андрюша сидить праворуч із розгубленим обличчям. Ревком призначив
його сюди, в «чека» проти його кволої волі. Коли треба розписатися під темною
постановою — «розстрілять», Андрюша завжди мнеться й розписується
якимось химерним хвостиком, а не пише своє прізвище.
Я: — Діло все. Докторе Тагабате, як ви гадаєте?
Доктор (динамічно): — Розстрілять!
Андрюша переляканий, мнеться, потім непевним голосом говорить, що він
згодний. Доктор хрипло регочеться. Так було завжди, але на цей раз і я здригаюсь.
Переді мною підводиться образ моєї матері...
— ...«Розстрілять»???
І мати тихо, зажурено дивиться на мене.
Андрюша нервово переходить із місця на місце і все поривається сказати, що
так не чесно, що так комунари не роблять. Ах, який він чудний, цей комунар
Андрюша!
Але коли Тагабат чітко підписався під постановою — «розстрілять» — мене
раптово взяла розпука. Цей доктор із широким лобом і білою лисиною, з холодним
розумом і з каменем замість серця, — це ж він і мій безвихідний хазяїн, мій
звірячий інстинкт. І я, главковерх чорного трибуналу комуни, — нікчема в його
руках, яка віддалася на волю хижої стихії.
...Свічі танули. До розстрілу присуджено — шість! На цю ніч досить!
…Я гублюся в переулках. Нарешті потрапляю до домика, де живе моя мати,
де пахне м'ятою. Мати не спить. Вона підходить до мене, бере моє стомлене
обличчя в долоні, схиляє свою голову на мої груди. Каже, що я зовсім замучив
себе. Потім зажурено стає біля образу Марії.
— Кому потрібні мої переживання? Я справжній комунар! Невже я не маю
права відпочити одну хвилину?
Перед лампадою, як різьблення, стоїть моя зажурена мати. А мою голову
гладить тихий голубий сон.
89
II
[Андрюша, слабкодухий член трибуналу, просить головного героя
відпустити його на фронт, щоби він не плямував свої руки кров’ю
засуджених, проте «Я» безжальний. Розглядається чергова справа. Цього
разу це справа черниць, яких звинувачують у антиреволюційній агітації.
Герой радіє через їхню майбутню страту, проте раптом упізнає в їхньому
натовпі свою матір. Герой розгублений, проте жорстокий доктор Тагабат
наполягає, щоб він, аби довести відданість революційній справі,
розправився і з мамою, як зумів розправитися з іншими].
Наші назад: з позиції на позицію. На фронті — паніка, в тилу — теж. Через
два дні я й сам кинусь у гарматний гул. Мій батальйон на підбір: це юні фанатики
комуни. Але зараз я не менше потрібний тут. Ідуть глухі нарікання, може
спалахнути бунт. Так: будуть сотні розстрілів, і я остаточно збиваюся з ніг!
Я входжу в княжий маєток. Доктор Тагабат і вартовий п'ють вино. Андрюша
похмурий сидить у кутку. Звертається до мене:
— Слухай, друже! Одпусти мене! На фронт! Я більше не можу тут.
В мені раптом спалахнула злість. Він не може? Він хоче бути подалі від цього
чорного брудного діла? Хоче бути невинним, як голуб, віддає мені «своє право»
купатися в калюжах крові? Кричу, що коли він ще раз про це скаже, то негайно
розстріляю.
…Увійшов дегенерат і сказав, що треба розібрати позачергову справу.
Привели черниць, які на ринку вели одверту агітацію проти комуни. Я входив у
роль, був в екстазі. Я гадаю, що в такім стані фанатики йшли на священну війну.
— Ведіть!
В кабінет ввалився цілий натовп черниць. Я стояв одвернувшись і смакував:
всіх їх через дві години не буде! Я рішуче повертаюсь і хочу сказати безвихідне:
— Роз—стрі—лять!, — але вертаюся і бачу — прямо переді мною стоїть моя
мати, моя печальна мати з очима Марії.
Я в тривозі метнувся — чи не галюцинація? І чую з натовпу зажурене: «Сину!
Мій м'ятежний сину!» Мені погано, я схопився за крісло і похилився. Але в той
момент мене оглушив регіт доктора Тагабата:
— «Мамо»?! Ах ти, чортова кукло!.. «Мамо»?! Ти, зраднику комуни! Зумій
розправитися і з «мамою», як умів розправлятися з іншими.
...Я остовпів. Стояв блідий перед мовчазним натовпом черниць, як
зацькований вовк. Так! — схопили нарешті й другий кінець моєї душі! Вже не піду я
на край города злочинно ховати себе. Я маю тепер одне тільки право:
— Нікому, ніколи й нічого не говорити, як розкололось моє власне «я». І я
голови не загубив. Що я мушу робити? Невже я покину чати й ганебно зраджу
комуну?
Здавив щелепи і кинув різко: «Всіх у підвал. Я зараз буду тут». Не встиг я цього
промовити, як кабінет знову задрижав від реготу. Тоді я повернувся до доктора й
чітко спитав його, чи не хоче й він в штаб Духоніна разом ...з цією сволоччю?
Мовчки вийшов з кабінету і пішов містом, мов п'яний, в нікуди.
III
[Андрюша вмовляє героя дозволити відпустити його матір, але той удає
байдужість. За містом засуджених черниць ведуть на розстріл, серед них – і
мати героя. Щоб довести відданість революції, примарному ідеалу «загірної
комуни», герой власноруч із маузера застрелює власну матір. Потім підбігає
до її мертвого тіла, цілує в лоб і повертається до своїх].
Це були неможливі хвилини. Це була мука. Але я знав, як зроблю. Я мушу
бути послідовним! І цілу ніч розбирав діла. Тоді на протязі кількох темних годин
періодично спалахували короткі й чіткі постріли: я виконував свої обов'язки перед
90
Валер’ян Підмогильний
«Місто»
1. Зміст стисло
Частина перша
На палубі корабля, що плив Дніпром до Києва, стояв Степан Радченко,
оглядаючи береги й прощаючись подумки з рідним селом. За свої двадцять п’ять
років він уже багато чого бачив у житті: «… був підпасичем-приймаком, потім
просто хлопцем, далі повстанцем [воював на боці більшовиків проти гетьмана П.
Скоропадського та білогвардійців] і наприкінці секретарем сільбюро Спілки
робземлісу». Тепер він прямував до великого міста, щоб учитись і жити, щоб
здійснити свою давню мрію: здобувши освіту, «вернутися потім при повній зброї
на боротьбу і з самогоном, і з крадіжками, і з недіяльністю місцевої влади».
Разом із ним на кораблі були його односельці Надійка та Левко. Надія також
збиралася навчатися в Києві. Вона жваво розпитувала Левка, який уже був у Києві,
заприятелювала й зі Степаном.
Степан мав дядькового листа до крамаря Луки Гнідого (за часів революції
той спинявся в хаті Степанового дядька). Коли хлопець знайшов його хатину на
Подолі, той байдуже зустрів його й запропонував перебути в столярній майстерні
— у сараї поруч із коровами. Степан обурився: «Хлів — ось де він має жити! Як
тварюка, як справжнє бидло!» Парубок спав на голих дошках, їв черствий хліб із
салом, ходив далеко за місто на Дніпро, де була чистіша вода, щоб умитися чи
скупатися.
В інституті, куди він прийшов за направленням, треба було спочатку пройти
приймальну комісію, оформити документи. Степан хотів улаштуватися на роботу,
але його ніде не чекали, попри його заслуги перед революцією. Хлопець відвідав
Левка, позаздрив його затишній кімнатці.
Блукаючи вулицями, Степан Радченко думав, що він одержить у місті освіту й
повернеться в рідне село Теревені, привезе туди нове життя. А місто й городяни
— це так, «старий порох, що треба стерти»… Навідався до Надійки, в яку почав
закохуватися. Нарешті блискуче склав іспити, отримав стипендію. Треба було
шукати житло. Прийшов господар і сказав, що Степан може залишитися в них,
спати на кухні й мати обід, якщо доглядатиме за коровами, носитиме воду й
постачатиме взимку дрова. Хлопець із радістю залишився. Тепер на зекономлену
стипендію він планував купити собі пристойний одяг.
Надійка жила на квартирі з подругами — Ганнусею та Нюсею. Там
збиралася компанія. Один із юнаків запропонував піти усім разом на літературну
вечірку. Так Степан уперше в житті побачив письменників, поетів та літературних
критиків. Митці читали зі сцени свої твори, їм аплодували, їх хвалили, а Степан із
заздрістю думав, що й він «хотів бути кожним із них, однаково — прозаїком чи
поетом». Степан повертався додому, охоплений єдиною думкою — будь-що стати
письменником.
Він вирішив, що напише оповідання про свою бритву — про те, як він у 1919
році, перебуваючи у складі невеликого загону повстанців, потрапив у полон до
денікінців і відкупився в черкеса бритвою, як потім того солдата було вбито і
Степан знову забрав свою бритву. «Долю своєї бритви він підніс до історії
громадянської війни, зробив її символом виборюваної влади». Вночі в пориві
натхнення Степан кинувся писати й швидко закінчив оповідання. Вранці хлопець
почав вагатися, яким іменем його підписати. Власне прізвище йому було до
вподоби, а от ім'я видавалося грубуватим. Тому він вирішив переінакшити ім’я
Степан на Стефан.
93
Частина друга
Позбувшися злиднів, Степан продовжував жити просто, без розкошів: ходив
купатися на Дніпро, обідав у нархарчі (закладі народного харчування). Він
дотримував жорсткого розпорядку дня й занурився у вивчення літератури. Взявся
вчити також англійську та французьку мови. Увечері робив вправи за системою
94
жорстокій формі. Прийшовши на вечірку, на якій він, як обіцяв, мав повідомити всіх
про свої заручини з Зоською, він в очі сказав їй: «Обридла ти мені. Відчепись від
мене!» і не пішов, а став зухвало залицятися до інших жінок. Там він познайомився
з красунею з Харкова Ритою, яка танцювала в балеті, й одразу захопився нею.
…У Степана з’явилася думка написати великий твір про людей. Він уже
уявляв собі той твір, бачив його струнку будову, чув голоси людей. Із легкістю
написав перший розділ, проте далі, скільки себе не змушував, нічого не виходило.
Молодого автора охопив розпач. Справа не рухалася. Степанові раптом
захотілося знову побачити Зоську, перепросити її за надмірну грубість та
помиритися. Проте коли він пішов до дівчини, то сусідка сказала, що Зоська
отруїлася й померла. Хлопця охопили жах і божевільна туга.
…Прийшов комісіонер і повідомив, що знайшов для Степана таку квартиру, як
той хотів. Кімната в семиповерховому будинку з ліфтом виявилася чудовою.
Молодий письменник переїхав туди, обставив меблями, як хотів, проте страшний
неспокій все одно його не покидав. Якось він зустрів односельця Левка. Той
закінчив інститут і тепер їхав працювати на Херсонщину, кажучи, що тут, у місті,
йому все чуже. Згадав про рідний степ. Радченкові теж пригадалися степ і село, і
раптом йому спало на думку повернутися в село, покинувши отруйне міське життя.
Степан уявив себе «непомітним хліборобом, одним з безлічі сірих постатей, у
свитках, що водять по землі вічне рало». І тут раптом у новому душевному пориві
йому згадалася Надійка. Йому захотілося розшукати її, побачитися з нею.
Пригадав адресу, яку казав йому її чоловік Борис, і пішов. Проте тут його чекало
гірке розчарування: Надійку він ледь упізнав. Це була жінка, що розмовляла з ним
з погордою, дивилася глузливо, а її розповніла фігура вказувала на вагітність. З
гнівом Степан вийшов із дому, питаючи себе, навіщо він приходив сюди, до цієї
«пузатої міщанки». Потім заспокоївся, пішов по вулиці. І раптом зустрів Риту.
Йому здалося це розрадою. Він освідчився красуні в коханні. Коли вони
розсталися, пообіцявши один одному зустрітися завтра, юнак побіг по сходах, не
чекаючи ліфта, у квартиру, розчинив вікна в «темну безодню міста». «Воно
покірно лежало внизу хвилястими брилами скель… Він завмер від сласного
споглядання цієї величі нової стихії і раптом широким рухом зронив униз
зачудований поцілунок.
Тоді, в тиші лампи над столом, писав свою повість про людей».
2. Аналіз твору
Персонажі
Степан Радченко, Надійка, Левко; Тамара Василівна, її чоловік Лука Гнідий
та син Максим; Зоська, Рита, Борис Задорожній, Михайло Світозаров, Вигорський
та ін.
очах». Це негативний персонаж. Зокрема, він знущався з жінки, жорстоко бив її,
намагаючись довести до самогубства.
Максим — син Тамари Василівни, бухгалтер у шкіртресті. Це неоднозначний
персонаж. З одного боку, це людина оригінальна, начитана; він виявляв
прихильність до Степана: «Цей юнак, мало що старший від Степана літами, був
лагідний на вдачу, мрійливий, спокійний, мав тихий голос і якусь глибоку
сердечну усмішку». Він був занадто прив’язаний до матері, тому дуже образився
на Радченка, коли дізнався про його нічні зустрічі з його мамою. А в другій частині
твору ми бачимо зовсім іншого Максима — пияка, розпусника, циніка.
Зоська — киянка, в яку закохався Степан. Автор побіжно описує її мініатюрну
зовнішність: «Мале на зріст — йому якраз під пахви, худеньке, в плескуватому
капелюшкові»; Її обличчя «було прикрашене білявими кучерями з-під
плескуватого капелюха.Воно було на диво жваве, кожен порух душі на ньому
зразу ж позначався…» Вона видавалася Радченкові уособленням усього міського:
«Саме міськість і вабила його в ній, бо стати справжнім городянином було
першим завданням його сходу. Він ходитиме з нею скрізь по театрах, кіно та
вечірках, дістанеться з нею суто міського товариства, де його, певна річ,
приймуть та вшанують». За характером Зоська була не надто серйозна,
мрійлива, досить вередлива та примхлива, вона не мала чітких планів у житті:
«Вона була вередлива, і чудні, несвітські бажання її охоплювали. За один тільки
вечір вона могла хотіти політати аеропланом, постріляти з гармати, бути
музикою, професором, будь-яким, до речі, мореплавцем і чабаном». Дівчина щиро
покохала Степана, дуже прив’язалася до нього, і коли він, шкодуючи про свою
обіцянку одружитися з нею, дуже грубо образив її, вона не витримала цього й
отруїла себе.
Рита — балетна танцівниця, яка живе в Харкові, в яку наприкінці роману
закохується Степан Радченко. Зовнішність вона мала дуже ефектну та спокусливу:
«Та жінка мала спокійне, майже нерухоме довгасте обличчя, що в прямокутній
рамці гладенького стриженого волосся з рівним пасмом над очима нагадувало
щось старовинне, витончене й застигле, незмінно молоде, певне своєї краси й
урочисте, як обличчя давніх єгиптянок, що йшли з віялами за фараоном.
Натомість очі її жили, ворушились і сміялись за все обличчя,— великі облудні очі,
що блищали в мороці, як у кицьки. Одягнута була, скільки він роздивився, в
темну оксамитову сукню, що переходила вузькою смужкою через одне, геть
оголене плече». Рита була жартівливою та легковажною, вона ставилася до
кохання досить цинічно.
Борис Задорожній — товариш Степана, студент останнього курсу на відділі
цукрової промисловості. Веселий і здібний хлопець, який любив читати. Він
підтримав письменницький талант Радченка. Після закінчення інституту став
працювати інструктором кооперативного буряківництва на Київщині й сильно
змінився: «не тільки одежею, а й поводженням та тоном голосу, і той перший
вигук, що зійшов йому на вуста в привітанні, був тільки відгомоном
студентських часів. А далі в мові його почувалась зверхність людини ділової, що
не звикла слів своїх марнувати й свідома ціни їх». Він став меркантильною
людиною, типовим міщанином.
Михайло Світозаров — літературний критик, якому Степан хотів показати
своє перше оповідання. Він «говорив плавко й дотепно, ефектно наголошуючи
слова, підкреслюючи речення, немов вставляв їх у блискучі рамки; в міру
спроможності він кидав слухачам влучне слівце, збуджував сміх, поправляв тим
часом пенсне і починав знову з новим натхненням. З його уст сипались цитати
всіма мовами, літературні факти, півфакти й анекдоти, його обличчя виявляло
гнів ображеного велетня, глум зневаженого карлика, тулуб схилявся й
99
Остап Вишня
«Сом», «Моя автобіографія»
Панько відповів, що пан сам його з'їв із сомом. Було тоді всім від пана, але й
панові було гикавки та нудоти.
Коли діда питали, чи він не бреше, той відповідав, що навіть у книжці
відомого письменника Сабанєєва описано, як в Уфимській губернії сом начебто
проковтнув ведмедя. Соми — вони такі, й катера би проковтнули, та шуму бояться.
3. Сом — дуже сильна риба, могутня. Якось один дуже завзятий рибалка
розповів, що вудив він на Дніпрі, аж раптом повз нього проти води промчав човен
— і без мотора. Потім став на місці, закрутився, а з нього почувся одчайдушний
крик про допомогу. Рибалка підплив ближче, а там — дідок переляканий. Однією
рукою в човна вчепився, а друга у воду звисає — заплуталася у волосіні. Тільки
рибалка хотів допомогти, а сом як рвоне — так і домчав два човни до сусіднього
села. Коли втомився, то рибалкам вдалося зачепитися за кущ і зупинитися.
Витягли сома, а той завбільшки з човен. Ледь руку дідові не перерізав.
4. Наприкінці твору описуються особливості риби сом та розповідається, як
його краще ловити. Сом — риба осідла. Найкраще ловиться літніми ночами.
Інколи в його череві нібито можна знайти й холодну закуску, наприклад, копчену
ковбасу, шпроти й т. ін. «Інтересна риба сом»! Наприкінці оповідач запевняє, що
вся ця розповідь про сома – абсолютно серйозна, тут немає жодної вигадки.
Стислий аналіз
Рік: 1953
Літературний рід: епос
Жанр: усмішка (гумореска)
Тема: гумористична розповідь про сома, що жив у річці Оскіл і міг з'їсти
гусака, гімалайського ведмедя і навіть парового катера.
Головна ідея: виховання любові до природи.
Композиція: 4 частини.
1 частина - читача запрошують побувати на річці Оскіл і помилуватися
краєвидами.
2 частина - дід Панас застерігає туристів бути обережними біля ковбані
(водойми), в якій живе сом.
3 частина - розповідь про сома, який тягав за собою паровий катер.
4 частина - розповідь героя-оповідача про те, як живляться соми і як їх
ловити.
Особливості
- У гуморесці "Сом", як і в усіх "Мисливських усмішках", Остап Вишня широко
використав гротеск та гіперболу, контраст між справжнім і вигаданим, змішування
ліричного, сатиричного й фантастичного.
- Оригінальне поєднання народного анекдоту й пейзажної лірики.
Персонажі: оповідач, дід Панько.
Герой усмішки «Сом» дід Панас – знавець безлічі мисливських вигадок і
побрехеньок, але разом з тим щирий любитель й охоронець природи.
Умови для розвитку були непогані, батьки «підходящі», мама була поруч
малого сина, годувала його, а він їв, спав і ріс собі помаленьку. Один дідусь,
швець, жив у Лебедині, другий, хлібороб, у Груні. У батьків було аж сімнадцятеро
дітей, «бо вміли вони молитись милосердному». Одного разу батько сказав про
сина, що той писатиме, і це віщування з часом справдилось.
Далі йдуть міркування про те, як із дитини може вирости письменник.
Письменниками так просто не стають: їх завжди супроводжують якісь незвичайні
події, а якщо цього у житті не буває, то не буває й письменника. Втім, головну роль
у становленні майбутнього письменника відіграє все ж таки природа — картопля,
коноплі, бур'яни. Саме вона навівала на дитину різні думки, а дитина сиділа собі і
думала, думала. Все це відбувалося на городі, у картоплі, де хлопець сидів і
колупав ямку, підриваючи картоплю.
Хлопчик ріс нервовим, вразливим змалку: «Як покаже, було, батько
череска, або восьмерика — моментально під ліжко й тіпаюсь».
З раннього дитинства добре запам'яталась авторові одна подія: як він
упав із коня, а потім пролежав десь 3 тижні хворий. Тоді він зрозумів, що, мабуть,
потрібний для літератури, якщо в такий момент не вбився.
Ось так проминули перші роки дитинства. Пізніше хлопця віддали до школи
— не простої, а «Міністерства народного просвещенія». Вчив старенький
учитель Іван Максимович, білий, як бувають хати перед зеленими святами.
Вчив сумлінно, інколи застосовуючи лінійку, що ходила по школярських руках.
Може, ця лінійка виробляла літературний стиль письменника.
Саме тоді почала розвиватися у автора «класова свідомість», і хоч за
наказом батька він цілував пані ручку, та потім толочив їй квіткові клумби, тобто
поводився, «як чистий лейборист». А коли пані починала кричати на хлопця, він
ховався під веранду та й шепотів: «Пожди, експлуататоршо! Я тобі покажу...»
До школи пішов дуже рано — не було й шести років. Коли скінчив школу,
батько повіз його в Зіньків у міську двокласну школу. Цю школу закінчив 1903 року
зі свідоцтвом, яке дозволяло «бути поштово-телеграфним чиновником дуже
якогось високого розряду». Але працювати було ще рано, бо хлопцеві
виповнилося лише тринадцять років.
Повернувся додому, а батько сказав, що доведеться знов його вчити, а в
сім'ї було вже дванадцятеро дітей. Мати повезла сина до Києва у військово-
фельдшерську школу, адже батько, як колишній солдат, мав право в ту школу
дітей оддавати на «казьонний кошт». Вперше попавши до Києва, автор йшов,
роззявивши рота, бо все йому було цікаво, особливо місцеві церкви, святині.
Закінчив школу, став фельдшером.
А потім було нецікаве життя. Служив, вчився. Згодом вступив до
університету.
Найбільше враження на автора справила книга «Катехізис» Філарета. Її
треба було не просто читати, а знати напам'ять. Дуже любив книжки з м'якими
палітурками: «Їх і рвати легше, і не так боляче вони б'ються, як мати, було,
побачить».
Не любив «Руського паломника», що його років двадцять підряд читала мати:
«Велика дуже книжка. Як замахнеться, було, мати, так у мене душа аж у п'ятах.
А решта книг читалася нічого собі».
У 1919 році почав писати в газетах, підписуючись псевдонімом Павло
Грунський. Перші матеріали — фейлетони. А з 1921 року працював у газеті «Вісті»
перекладачем. Перекладаючи, зрозумів, що треба цю справу кинути і стати
письменником: «Он скільки письменників різних є, а я ще не письменник.
Кваліфікації, — думаю собі, — в мене особливої нема, бухгалтерії не знаю, що я,
— думаю собі, — робитиму».
102
2) Стислий аналіз
Рік: 1927
Літературний рід: епос
Жанр: усмішка, гумореска
Тема: розповідь про батьків, дитинство, навчання й формування світогляду
письменника.
Ідея: висвітлити в дотепній, гумористичній формі фактори, які впливають на
формування митця.
Композиція: 3 розділи.
1 розділ - народження Остапа Вишні, його дитинство;
2 і 3 розділи - навчання Остапа Вишні; формування його світогляду.
Проблеми:
- формування митця;
- пошана до старших;
- повага до вчителів;
- відповідальність письменника за свою працю.
Особливості:
- У назві гуморески "Моя автобіографія" використано тавтологію.
- У творі Остап Вишня розповідає про самого себе. Розповідь ведеться від
першої особи.
Микола Куліш
«Мина Мазайло»
1. Зміст стисло
Перша дія
1. П’єса починається з розмови Рини Мазайло з її подругою Улею
(Розсохою), з якої з’ясовується, що в родині Мазайла відбуваються сварки через
"мовне питання". Мокій Мазайло (син Мини Мазайла) дуже захоплюється
українською мовою і хоче переробити своє прізвище на Мазайло-Квач, у той час як
його батько Мина зневажає все українське, тому прагне змінити своє прізвище, а
також хоче найняти вчительку російської мови. Крім того, написано листа до тьоті
Моті (родички Мазайлів) у Курськ, щоб вона негайно приїхала і вмовила Мокія
змінити погляди.
2. З’являється мати, яка повідомляє, що листа до тьоті Моті надіслано. Але
Рина турбується: чи не краще було б надіслати телеграму? Адже тьотя може
поставитися до проблеми недостатньо серйозно!
Подруги продовжують розмову, і Рина складає план, щоб Уля закохала Мокія
в себе і згодом відвернула його від української мови. Уля сумнівається у своїх
силах, але Рина її вмовляє. Вона описує, якою красивою Уля здалася Мокієві.
3. Мати й дочка обговорюють, який саме текст телеграми найкраще вплине
на тьотю Мотю і не потребуватиме великих витрат. Нарешті зупиняються на
такому: "Мрія воскресла. Мина міняє прізвище. Мокій збожеволів укрмови.
Станеться катастрофа. Приїзди негайно".
Подруги знову продовжують розмову про Мокія та Улю.
4. Обговорення змісту телеграми, яку треба скоротити.
5. Коли з’являється Мокій, Рина починає діяти. Знайомлячи Улю з Мокієм,
вона перероблює її прізвище Розсохина на Розсоху; щоб догодити братові,
103
Рік: 1929
Літературний рід: драма.
Жанр: сатирична комедія.
Тема: зображення міщанства й українізації в Україні у 20-і роки ХХ ст.
Ідея: викриття суспільних антиукраїнських явищ, національної упередженості
й зверхності (великодержавного шовінізму).
Сюжет: харківський службовець "Донвугілля" Мина Мазайло хоче змінити
своє українське прізвище на престижніше — російське Мазєнін, а його син Мокій,
котрий "збожеволів від своєї укрмови", намагається йому перешкодити. Підтримує
Мокія тільки національно свідомий українець дядько Тарас із Києва. На боці Мини
його дружина Килина, дочка Рина, тітка Мотя, викликана з Курська (тітка Мокія і
Рини по матері).
Врешті-решт, Мину Мазайла звільняють з посади "за систематичний і
зловмисний опір українізації".
Місце дії: Харків
Композиція: 4 дії
Особливості п'єси "Мина Мазайло":
- драму не можна перекласти: втрачається обігрування українських і
російських прізвищ;
- немає позитивних персонажів (дядько Тарас сумнівається у своїх думках і
вчинках, надто легко здає свої позиції; Мокія теж не можна назвати патріотом:
українська мова цікавить його з наукової точки зору);
- сюжет перегукується з п'єсою Мольєра "Міщанин-шляхтич" та трагікомедією
І. Карпенка-Карого "Мартин Боруля".
Літературознавці про п’єсу:
Лесь Танюк: «Філологічний водевіль – комедія «Мина Мазайло», яку важко
перекласти на будь-яку іншу мову, бо сюжет її збудовано на зіставленні
української та російської мов. Саме ця двомовність і є її естетичним ключем»
Юрій Шевельов: «Український театр дістав свою найкращу комедію, може,
свою єдину комедію, якщо властивістю комедії вважати легкість, грайливість,
ритмічність, грацію на підложжі глибокого змісту».
низького походження, ніби натяк на «другосортність» людини. Він легко забув свій
славний козацький рід, бо в його міщанському оточенні та соціальній ситуації того
часу (а це вже радянські часи, які пропагували зовсім інші цінності) це було
неактуально. Українізацію він сприймає так: «Серцем передчуваю, що українізація
– це спосіб робити з мене провінціала, другосортного службовця і не давати
мені ходу на вищі посади». Він, його дружина та дочка смішні, бо відхрещуючись
від усього українського, виставляючи себе «руськими», вони разом із тим навіть не
вміють правильно розмовляти російською мовою. У своїх намаганнях вплинути на
сина Мокія Мина дуже агресивний: «Заставлю! Виб’ю з голови дур український! А
як ні – то через труп переступлю. Через труп!»
Мокій Мазайло – син Мини Мазайла, його повна протилежність. Він
захоплюється багатством та красою української мови, чим доводить батька до
сказу. Мокій постійно читає українською та дивиться українське кіно, його
обурюють помилки, яких припускаються на афішах: «Побачу ото неправильно
писану афішу, вивіску або таблицю – і досади тобі на цілий день. А які жахливі
афіші трапляються, як перекручують українську мову». Він постійно звертається
до словників, розкриває значення слів та фраз, перекладає російські вирази. У
вуста Мокія М. Куліш уклав багато своїх думок та переживань за долю та чистоту
української мови. Мокій виступає категорично проти зміни прізвища на російський
лад і, навпаки, пропонує додати до нього втрачену частку Квач, бо це «почесне та
трудове» прізвище. І всім цим він мало не зводить решту членів родини з розуму.
Проте й Мокія не можна назвати позитивним героєм. Він непривабливий, коли
сперечається з батьком та дядьком Тарасом, бо поводиться грубо та нестримано.
Він настільки закоханий у мову, що помічає Улю лише через те, що вона також
показує цікавість до неї: «А як хочеться знайти собі друга, такого теплого,
щирого, щоб до нього можна було промовитись словом з Грінченкового словника
та й з власного серця» (Мокій до Улі).
Лина та Рина Мазайло. Жінка Мини Килина та його дочка Рина – типові
банальні міщанки, що поділяють зневагу Мини до всього українського, вони
копіюють шляхетних дам, кокетують, ахають та хапаються за серце. Проте між
собою гризуться, як собаки, зовсім не поважають одна одну. Їхнє життя
складається з пліток, підглядань, обговорення нарядів тих, хто «добре
влаштувався у житті». Усе, що суперечить їхнім поглядам, піддається жорсткому
осуду. При цьому Рина досить підступна, вона вмовляє подругу Улю закохати в
себе Мокія та через шантаж змусити його змінити своє ставлення до прізвища:
«Він на тебе словами, віршами, ідеологією, а ти на нього базою… Тим-то і
поклалась я на тебе, Улько, що ти маєш такі очі, губи, взагалі прекрасну базу
маєш».
Уля Розсохина – подруга Рини Мазайло, дівчина, що закохалася в Мокія
Мазайла. Уля виділяється з-поміж інших персонажів тим, що вона на початку
твору зовсім байдужа до українізації, вона про це не задумувалася. Її бабуся –
українка, проте сама Уля вже не може й українського «г» вимовити. Її мати інколи
вдома за звичкою говорить українською. Цьому всьому дівчина не надавала
великого значення. Вона цікавилася женихами та красивим одягом.
Проте під впливом Мокія вона починає щиро цікавитися українською мовою,
розуміти її красу та багатство. Уля, мабуть, символізує неупереджене ставлення
до всього українського: для неї це не політичне питання, як для решти, а щире
захоплення. Вона уже й сама ходить по бібліотеках та читає українські книжки.
Проте, можливо, це трапилося тільки тому, що Уля закохалася у Мокія.
Тьотя Мотя – родичка Мазайлів із Курська – вийшла за межі твору та
пішла у народ як прізвисько. Це груба, неосвічена жінка, вороже налаштована до
всього українського, проте на рідкість вперта у своїх поглядах. Вона за
106
Олександр Довженко
«Зачарована Десна»
облітали птахи. Малий зняв шапку і привітався до діда, але той його не помітив.
Тоді він пройшов ще раз і привітався уже голосніше, але дід Захарко знову не
відповів. На вулиці більше нікого не було, у Сашка аж душа зайшлася від нудьги.
Він вирішив ще раз спробувати привітатися з дідом, але той так вилаяв його цим
разом, що про спасіння душі годі було й думати.
Переляканий та розгублений, хлопець дременув додому, проскочив у клуню,
ліг на дідове хутро й вирішив заснути, адже уві сні ростуть. Лежить Сашко і думає,
що він такий маленький, але знає вже так багато неприємних і прикрих речей…
5) Розповідь про прадіда Тараса й раптову смерть чотирьох братів
Сашка; опис батька
Коли малий Сашко чогось плакав, його втішав прадід Тарас, розповідаючи
про Десну, про трави, про таємничі озера: «А голос у нього був такий добрий, і
погляд очей, і величезні, мов коріння, волохаті руки були такі ніжні, що,
напевно, нікому й ніколи не заподіяли зла на землі, не вкрали, не вбили, не
одняли, не пролили крові. Знали труд і мир, щедроти й добро»…
Доглядали змалечку Сашка аж чотири няньки — його брати Лаврін, Сергій,
Василько й Іван. Прожили вони недовго, бо, як казали, рано почали співати.
Посідають на тин і співають, як соловейки. Ніхто їх і не вчив цьому. Діти померли
від невідомої хвороби в один день. Люди говорили, що Бог забрав їх до
ангельського хору. Батько (Петро Семенович) дізнався про це жахливе нещастя
на ярмарку, гнав коней тридцять верст. «З чим порівняти глибину батькового
горя? Хіба з темною ніччю. У великім розпачі прокляв він ім’я боже, і бог
мусив мовчати…»
Далі автор з любов’ю та болем згадує, яким був його батько: «Багато бачив
я гарних людей, ну такого, як батько, не бачив. Голова в нього була
темноволоса, велика і великі розумні сірі очі, тільки в очах чомусь завжди
було повно смутку: тяжкі кайдани неписьменності і несвободи. Весь в
полоні у сумного, і весь в той же час з якоюсь внутрішньою високою
культурою думок і почуттів…
З нього можна було писати лицарів, богів, апостолів, великих учених
чи сіячів — він годився на все. Багато наробив він хліба, багатьох
нагодував, урятував од води, багато землі переорав, поки не звільнився
від свого смутку».
6) Народження сестрички та смерть прабаби Марусини
Одного разу в них у хаті сталося вночі дві події. Коли Сашко прокинувся
вранці на печі в ячмені, то відразу відчув, що трапилося щось незвичайне. Пахло
якось дивно, ніби в церкві. Мати підійшла до сина й сказала, що вона йому ляльку
привела. І показала дитину в ночвах. Хлопчикові ця лялька зовсім не сподобалась
— з маленьким сизим поморщеним личком. А мати милувалася нею й говорила,
що яка ж вона гарненька. Потім заплакала й повідомила, що померла баба
Марусина. Сашко аж зрадів, що ніхто тепер не буде нікого проклинати…
7) Повінь на Великдень, порятунок людей
Часом вода навесні розливалась так пишно, що в ній потопали не тільки ліси
й сінокоси. Цілі села тоді потопали, гукаючи собі порятунку. Так, одного разу
трапилася надзвичайно сильна повінь. У батька був один човен на всю округу,
тому до нього прийшов поліцейський Макар і велів їхати рятувати людей на
Загребеллі. Це було якраз перед Великоднем, тому батько відмовлявся, бо,
мовляв, не може вранці не пошанувати святу паску. Поліцай пригрозив йому
в’язницею, і батько погодився, велів матері дати йому паску, хоч і не свячену.
Вдосвіта вони з Сашком підпливли до затопленого села. Батько сидів із веслом на
кормі — веселий і дужий. Він відчував себе героєм—мореплавцем, рятівником. А
вода все прибувала. Село опинилося на острові. Потім стихія ввірвалася в хати,
109
хліви. Люди рятувались на стріхах. Худоба потопилася. Скоро з-за хати виплив
невеличкий човник, а в човнику — отець Кирило, дяк Яким і кормчий за веслом —
паламар Лука. Духовні особи плавали поміж хатами та святили паски. Батько
підсміювався над отцем Кирилом і його помічниками. Батюшка не любив
Сашкового батька за красу і непокірність, а тепер розсердився за його жарти, а ще
більше, коли батько сказав, що не може хвалити Бога за таку повінь. Отець
Кирило так гнівно закричав, що човен похитнувся, і священнослужитель,
зателіпавши руками, полетів сторч у воду. За ним попадали і дяк з паламарем,
проте батько Сашка, зачепивши отця Кирила за золотий ланцюг ручкою весла,
втяг його «у свій ковчег», а потім стали витягати й дяка, проте, витягаючи, так
сміялися, що забули про паламаря Луку, якого, може, з’їли вже раки. Отака була
вода…
8) Спогад про долю села в роки воєнного лихоліття
Загинуло й щезло геть з лиця землі рідне село не від води, а від вогню — теж
весною, через півстоліття. Його спалили німці за допомогу партизанам. Згоріла
церква, переповнена людьми. Карателі ганялися за жінками, однімали дітей і
кидали їх у вогонь, а матері, щоб не терпіти таких лютих мук, самі кидалися за
дітьми у вогонь. Повішені моторошно гойдалися на шибеницях. Не стало
прекрасного села…
9) Спогади про косовицю й бійки між родичами
Весняні води стояли довго, тому й косовиця в те літо розпочалася пізно.
Збиралися на косовицю довго, мати не пускала малого Сашка, боячись, що його і
комарі з’їдять, і втопитися може, і впасти з кручі, і косою обріжеться. Але батько на
те не зважав, узяв-таки… Сашко лежав на возі. Він їхав «у царство трав, річок і
таємничих озер». Дорога до Десни була складна і довга — з калюжами,
болотами, горбами, кручами та бродами. Хлопець дивився на зоряне небо,
Чумацький Шлях і непомітно заснув, а прокинувся вже на березі Десни. Сінокіс був
гуртовий. При розподілі копиць майже завжди була бійка, бо то батькові, то
дядькові здавалося, що його обділили, обдуривши на одну копицю. Ті бійки
здавалися Сашкові надзвичайно запеклими. З тонким гумором автор описує одну з
таких бійок: «Кров лилася з них казанами. Вони відрубували один одному
голови, руки, врубалися в розпалені груди, і кров, кажу ж бо, лилася з них
відрами, казанами…» Особливо войовничим був дід. Запеклі непорозуміння
тривали аж до вечора, але до згоди приходили завжди. Дід охолоджував свій
запал глеком води, а потім філософствував під дубами, що все тепер не таке, як
раніше, усе гіршає, дрібнішає, і Сашко дуже жалкував, що коли він виросте, то
«світ споганіє», і «не буде вже сінокосу тоді, ні риби».
10) Спогади про тварин - диких та свійських; дядько Самійло-косар;
уявна розмова коней
Погодою на сінокосі, казали, років півтораста завідувала ворона. Це була,
так би мовити, «фамільна ворона» Довженків. Вона все бачила і чула, і віщувала
дощ. Один дядько Самійло не вірив їй. Він не був освіченою людиною, навіть і
хліборобом він був поганим. Але, «як і кожна майже людина, він мав свій
талант і знайшов себе в ньому. Він був косар. Він був такий великий косар,
що сусіди забули навіть його прізвище і звали його Самійло—косар, а то й
просто Косар. Орудував він косою, як добрий маляр пензлем чи ложкою —
легко і вправно. Коли б його пустили з косою просто, він обкосив би всю
земну кулю…». У всьому ж іншому він був людиною немудрою і слабкою.
Ворона знала кожного й бачила, хто чого хоче. Одного разу батько,
розсердившись на пташку за дощ, який вона накрякала, попросив мисливця
підстрелити її. Але ворона одразу ж перелетіла на дуб за Десною. Повернулася
надвечір і накаркала такого дощу, що він погноїв усе сіно…
110
Диких звірів довкола села було мало: їжак, заєць, тхір. Вовки перевелися.
А от леви, вважав Сашко, водилися, але дуже рідко. «Один лише раз по
висипу Десни пройшов був лев, та й то, кому не розказую, ніхто віри не
йме». Проте на другий день виявилося, що лев дійсно був: йому вдалося
звільнитися на деякий час з клітки під час аварії на залізниці під Бахмачем. Він був
з мандрівного звіринця. Але йому не пощастило погуляти на волі: звіра незабаром
оточили і вбили.
А хіба можна не згадати собаку Пірата, великого, немолодого і поважного
пса, який довго жив у них. Одного разу Пірат загубився у Борзні на ярмарку, де
батько продавав дьоготь. Аж ось в неділю, тижнів через п’ять, коли всі сиділи біля
хати, біжить Пірат — зморений, худючий. Метрів за сто впав додолу і поповз до
господарів, своїм виглядом і голосом виражаючи усю повноту собачого щастя.
Батько, хоч і ненавидів одвертість почуттів, розчулився… Або ось про коней…
Сашкові здавалось, начебто коні й корови щось знають, якусь недобру таємницю,
тільки нікому не скажуть. Якось хлопчик навіть підслухав розмову двох коней, що
паслися вночі після важкої денної праці. Вони питали один одного, чого це хазяїн
такий злий і часто їх б’є. Один кінь відповів другому, що то не їх людина б’є, а свою
недолю. З тих пір Сашко ні разу не вдарив коня…
11) Невдалий початок шкільної науки
Пройшли косовиця і жнива, поспіли яблука і груші. Хлопцеві пошили нові довгі
штани і повели до школи.
Учителем був Леонтій Созонович Опанасенко — старий, нервовий і
сердитий. Носив золоті ґудзики і кокарду, був вищим за батька, тож це надавало
йому грізної сили. Учитель спитав хлопця, як його звати, але той так злякався, що
втратив голос, потім усе-таки ледве вимовив своє ім’я. Далі учитель поставив не
зовсім розумне питання: як звати батька. Сашко відповів: «Батько!» Глянули
батько з сином один на одного й зрозуміли, що діло їхнє програне. Нудьга вхопила
хлопця за серце, і він не зміг нічого більше сказати. Учитель промовив: «Не
развитый!» — і відправив геть.
Страждання малого Сашка здавалися безмірними, і світ здавався
загубленим. Він не захотів навіть обідати й пішов у сад, став біля вулика. До життя
його повернула бджола, яка вкусила й зробила дуже боляче.
12) Ліричний відступ
Завершується твір ліричним відступом — роздумом автора, де він пояснює,
навіщо так детально зупинився на спогадах про дитинство. Він зізнається, що не є
прихильником старовини, а сином свого часу, проте, на його думку, безбарвним та
порожнім є життя тієї людини, яка, «обертаючись до найдорожчих джерел
дитинства та отроцтва, нічого не бачить дорогого, небуденного, ніщо
не гріє її… Сучасне завжди на дорозі з минулого в майбутнє. Чому ж я мушу
зневажати все минуле? Невже для того, щоб навчити онуків ненавидіти
колись дороге й святе моє сучасне…»
Багато в житті Сашкових батьків було горя, темряви і жалю. І топили вони
горе у сварках та горілці. Але найбільше, що їм відпустила доля, — це роботи,
тяжкої праці. Хоч були народжені для любові, усі родичі прожили свій вік
нещасливо. Але все це в далекому минулому. Одна лише Десна залишилася у
спогадах незмінною. Твір завершується палким зверненням до рідної Десни:
«Благословенна будь, моя незаймана дівице Десно, що, згадуючи тебе вже
много літ, я завжди добрішав, почував себе невичерпно багатим і
щедрим… Щасливий я, що народився на твоєму березі, що пив у незабутні
роки твою м’яку, веселу, сиву воду, ходив босий по твоїх казкових
висипах, слухав рибальських розмов на твоїх човнах і казання старих про
111
Аналіз твору
Літературний рід: епос
Жанр: кіноповість (за словами самого Довженка, «автобіографічне
кінооповідання»).
Це автобіографічний твір - спогади Олександра Довженка про його
дитинство в рідному селі Сосниця на Чернігівщині.
Зауважте! В українській літературі саме Довженко, видатний кінорежисер і
водночас письменник, започаткував новий жанр — кіноповість, тобто повість,
написану з урахуванням специфіки кіно. Саме до цього жанру належить і
«Зачарована Десна». Митець писав свої твори, щоразу думаючи про те, як вони
виглядали би на екрані. Тож засоби кіномистецтва, його прийоми (як-от детальна
розробка діалогів, увага до кольорів, побудова оповіді у вигляді монтажу окремих
епізодів чи картин, часом не пов’язаних між собою, переміщення часових і
просторових площин) були складовою його індивідуального стилю.
Історія створення: Перші записи в «Щоденнику» митця, що стосуються
планів написання «Зачарованої Десни», датуються ще 1942 роком. Зокрема,
Довженко пише: «А вчора, пишучи спогади про дитинство, про хату, про діда, про
сінокіс, один собі у маленькій кімнатоньці сміявся і плакав. Боже мій, скільки ж
прекрасного і доброго було в моєму житті, що ніколи-ніколи вже не повернеться!
Скільки краси на Десні, на сінокосі і скрізь — усюди, куди тільки не гляне моє
душевно око…». Багаторічна туга за рідною землею в повоєнні роки дуже
позначилась на моральному стані Довженка (згадаймо, що вже на початку
«Зачарованої Десни» митець пише про тугу через «довгі роки розлуки з землею
батьків»). Він рвався до України, але марно, адже туди за жорстоким рішенням
радянської влади, невдоволеною сміливістю Довженка у відстоюванні власних
поглядів, він мав право їздити лише у відрядження, а жити мав у Москві. У 1948 р.
письменник уже чітко заявляє про свій намір написати докладно, з великими
екскурсами у власну біографію, у дитинство, у родину, у природу, пригадати всі
чинники, які створювали й визначали його ставлення до життя, тонкість сприйняття
світу та людей. Довженко працював над «Зачарованою Десною» упродовж 14
років, з 1942 по 1956 рік, щоразу вертаючись до неї. Тільки в березні 1956 року
журнал «Дніпро» видрукував повість (проте сценарію для фільму з неї Довженко
не створив), а наступного року, вже по смерті автора, твір вийшов окремим
виданням.
Тема: спогади письменника про своє дитинство, про рідну землю як
джерело його духовності та таланту, а якщо ширше, розповідь про долю
українського народу, його культуру, вірування, сімейні традиції.
Головна ідея: оспівування краю дитинства, його людей-трудівників, краси
його природи. Ідейним лейтмотивом кіноповісті також можна вважати пристрасне
бажання митця бути максимально корисним своєму народові, його роздуми про
своє народне коріння.
Сюжет та особливості композиції твору: Твір не має як такого чіткого
сюжету з послідовним розвитком подій. «Зачарована Десна» складається зі
схожих на новели окремих спогадів про життя селянської родини, про красу
хліборобської праці, про народну мораль і мудрість тощо.
Розповідь має два плани. Перший — це новели про дитинство Сашка (його
враження від природи, захоплення довкіллям; перші враження від тогочасної
соціальної дійсності, злиденного життя хліборобів). Другий план — це ліричні
відступи Олександра Довженка вже як зрілого майстра (філософське осмислення
112
Персонажі
Головні герої: два ліричні герої — малий Сашко (у новелах) і Олександр
Довженко (в авторських відступах); Петро Семенович (батько), Одарка Єрмолаївна
(мати); прабабуся Марусина, дід Семен, прадід Тарас, дядько Самійло.
Другорядні персонажі: брати Сашка: Лаврін, Сергій, Василько й Іван; дід
Захарко, учитель Леонтій Опанасенко тощо.
він, як уже можна догадатись по одному його імені і по тому, що тут писалось,
ні суддею, ні справником, ні попом. Він нездатний був на високі посади. Він навіть
не був добрим хліборобом. Він вважавсь поганим хліборобом. Його розумових
здібностей не вистачало на сю складну і мудру професію».
Проте й він мав свій талант, був дуже працьовитою людиною: «Але, як і
кожна майже людина, він мав свій талант і знайшов себе в ньому. Він був косар.
Він був такий великий косар, що сусіди забули навіть його прізвище і звали його
Самійло-косар, а то й просто Косар. Орудував він косою, як добрий маляр
пензлем, — легко і вправно. Коли б його пустили з косою просто, він обкосив би
всю земну кулю, аби тільки була добра трава та хліб і каша. Поза своїм
талантом, як се водиться часто серед вузьких фахівців, він був людиною
немудрою і навіть немічною».
Ліна Костенко
«Маруся Чурай»
1. Переказ змісту
Зима в Полтаві була тривожна: скрізь порожньо, тихо, сумно. Тільки димок
куриться з Дідової Балки. Там живе дід Галерник. Двадцять років він пробув у
неволі на галерах. Дід виробляє з дерева ложки та різні немудрі хатні речі. До
нього завітав Іван Іскра, щоб порадитися щодо Марусі. Вона самотня, горда,
ніякої допомоги від людей не приймає. А він же хотів зробити її щасливою,
відчував велику спорідненість душ і долі.
Розділ VIII. «Облога Полтави»
Незабаром під брамами Полтави зупинилося польське військо. Його, за
угодою, мали би впустити, але брама зачинена, міцна, і на валах козацтво
походжає. Вороги лютують, а їм подають універсал, в якому говориться, що полк
стоїть у полковому місті, "це значить — стоїмо ми на своїй землі".
На валу стоїть Іскра, думає про Марусю. Вона відмовилася стати його
дружиною, говорячи: "Моє життя — руйновище любові, де вже ніякий цвіт не
процвіте". Іван був у Марусі, а вона навіть не зраділа, «сама як тінь».
Врешті, облогу зняли. Полтава ожила.
Розділ IX. «Весна, і смерть, і світле воскресіння»
Після тяжкої зими прийшла весна, принесла надію на спасіння. "Цвіте
земля, задивлена в свободу. Аж навіть жити хочеться мені", — радіє Маруся,
хоч хвора на сухоти (туберкульоз). Маруся приречена — ми розуміємо, що їй
залишилося жити лічені дні. У неї кашель, лихоманка. Прийшов Іван Іскра, посидів
мовчки й пішов, бо час було знову рушати на війну: "Богдан підняв козацтво за
свободу, універсалом обіслав полки". Маруся (незадовго до смерті) стоїть край
шляху, як колись, а повз неї проходив полк, співаючи її пісні: "Зелененький
барвіночку", "Не плач, не журися, а за свого миленького богу помолися", "Ой не
ходи, Грицю". Тобто твір, з одного боку, завершується смертю Марусі Чурай, та з
іншого боку, ми розуміємо, що її пісні безсмертні, бо будуть вічно жити серед
українців.
2. Стислий аналіз
Літературний рід: ліро-епос.
Жанр: історичний роман у віршах.
Тема: зображення нещасливого кохання Марусі Чурай і Грицька Бобренка в
поєднанні з історичними подіями XVII ст.
Ідея: непереможність особистості з багатим духовним світом і українського
народу, глибока віра в їх духовну силу, в безсмертя мистецтва.
Сюжет: дві сюжетні лінії – 1) особиста: Маруся Чурай — Грицько Бобренко
та 2) історична: національно-визвольна боротьба українського народу під
керівництвом гетьмана Богдана Хмельницького проти польської шляхти.
Композиція: 9 розділів. Центральний розділ - третій: "Сповідь".
Проблематика:
- зрада й вірність;
- моральна відповідальність;
- роль митця в суспільстві;
- духовний розвиток;
- війна і мир.
Основні персонажі
Маруся Чурай – незвичайна дівчина з Полтави, дуже вродлива, талановита.
Її образ виступає в єдності з образом України. Всі свої найсвітліші почуття вона
висловила в піснях. Маруся чиста серцем, розумна, окрім того, наділена
поетичними і музичними талантами. Творення пісні для Марусі є чи не головним
способом самовираження.
«В розмові я, сказати б, то не дуже.
А в пісні можу виспівати все», –
признається Маруся.
«Ця дівчина не просто так, Маруся.
Це – голос наш. Це – пісня. Це – душа.
Коли в похід виходила батава,
Її піснями плакала Полтава.
Що нам було потрібно на війні?
Шаблі, знамена і її пісні»
(Іван Іскра про Марусю).
Гордій Чурай – батько Марусі. Був полум’яним патріотом, мужнім оборонцем
своєї землі. Швидкий на розум, чистий серцем, Чурай не терпів кривди, знущання
над людьми. Про його славні подвиги складено пісні, які передаються з покоління
в покоління:
«…пішов у смерть — і повернувся в думі,
і вже тепер ніхто його не вб’є.»
Матір Марусі була матір’ю по своїй суті, «матір’ю усьому на землі» (дуже
добра та чуйна людина). Не випадково Гриць казав, звертаючись до Марусі,
напрочуд точні слова: «Тут двоє матерів, твоя і Божа».
Гриць Бобренко – хлопець, якого покохала Маруся. Вiн був вродливим
парубком i сміливим на війні, проте в особистому житті слабовольним i
безхарактерним:
«Грицько ж, він міряв не тією міркою,
В житті шукав дорогу не пряму.
Він народився під такою зіркою,
Що щось в душі двоїлося йому.
Від того кидавсь берега до того.
Любив достаток і любив пісні…» (характеристика Гриця Бобренка).
Гриць перебував пiд впливом своєï матерi Бобренчихи, меркантильної та
дрібної за духовними якостями жінки, котра не хотiла нiчого знати про одруження
сина з бідною Марусею. Марусина ж любов до Гриця була безоглядною й
сильною. Трагедiя дiвчини полягає в тому, що ïï велике почуття поглинули буденні
проблеми: Гриць шукав заможну дівчину, а Маруся була бідною.
«Моя любов чолом сягала неба,
а Гриць ходив ногами по землі» (цими словами Маруся пояснює основну
причину трагедії їхнього кохання).
Іван Іскра – хлопець, що щиро кохає Марусю. Козак, полковий обозний,
звиклий до випробувань і битв.
«Таке нещастя хоч кого знеможе.
Це ж можна тут рішитися ума.
Любив же він Марусю, не дай Боже!
Тепер сидить, лиця на нім нема» (Іван Іскра на суді над Марусею).
Іван, щоб урятувати кохану від страти (за вироком суду), звертається за
допомогою до самого гетьмана Хмельницького. Коли заграли знову труби до
походу, Іван відразу відгукується на поклик гетьмана, він у перших лавах, під
118
Другорядні образи
Мандрівний дяк – дуже чуйна людина, що допомагає Марусі, ставиться до
неї, як до власної дитини. Це людина проста та мудра, яка багато знає й глибоко
переймається долею своєї країни.
Дід Галерник – старий мудрий козак, до якого Іван Іскра приходить
порадитися про Марусю. Дід двадцять років пробув у неволі на галерах, а тепер
виробляє з дерева ложки та різні немудрі хатні речі.
Родина Вишняків є яскравим прикладом дрібних людських душ, для яких на
першому плані – матеріальні цінності.
«Як він уміє красно говорить!
Які у нього займища і луки!
Вся Україна полум’ям горить,
Він і на цьому теж нагріє руки» (характеристика старого Вишняка).
Галя Вишняківна – заможна, проте негарна дівчина, з якою Гриць Бобренко
зрадив Марусю Чурай. Гриця приваблюють статки багатої родини Вишняків, але
аж ніяк не зовнішність нареченої та риси її характеру, її дрібна та меркантильна
душа:
«Так пухкі у Галі рученята,
Коса білява, куца і товста.
Як реп’яшки, зелені оченята
І пишно закопилені вуста.
Глуха до пісні, завжди щось спотворить.
Все вишиває прошви подушок.
Ще як мовчить, – нічого. Заговорить, –
Гостренькі зуби – чисто ховрашок».
У творі також діють реальні історичні особи: полтавський полковник Мартин
Пушкар, гетьман Богдан Хмельницький та ін.
Григір Тютюнник
«Три зозулі з поклоном»
1. Переказ змісту
Дома хлопець цілує свою матір, Софію, розповідає куці студентські новини й
питає, чому це тітка Марфа так на нього дивиться. Мати зітхає й говорить, що тітка
Марфа любила його тата Михайла, а він на нього дуже схожий.
Марфа (тоді її за маленький зріст звали "маленькою Марфою") серцем
відчувала, коли від тата надходив лист (тато оповідача перебував у засланні в
Сибіру, звідти писав родині листи). Вона ніби відчувала його здалеку, прямувала
до пошти, чекала, втікши з поля від косаря. Коли виходив однорукий поштар –
дядько Левко («височенний, худющий, як сама худорба, з брезентовою
поштарською сумкою через гостро пiдняте вгору плече»), Марфа
підхоплювалася і тихо питала, зазираючи у вічі, чи є від Мишка «писемце».
Поштар говорив, що немає, а вона не вірила. Тоді дядько Левко здавався й
відповідав, що є, але не їй, а Софії. Марфа просила дати їй листа хоч у руках
потримати. Поштар відмовлявся, бо це заборонено, потім усе ж віддавав та
наказував, щоб нікому не казала, бо його з роботи виженуть.
Дівчина хапає листа, притискає до грудей, цілує і довго з ним мліє. Потім
віддає, дістає дядькові Левку карбованця, щоб випив за здоров'я Мишка, й птахою
мчить на роботу, а вітер ніяк не висушить сльози в її очах.
Хлопець питає в матері, хто їй про це розповів — чи не дядько Левко? Мати
відповіла, що сама це бачила й чула, бо тікала з роботи слідом за Марфою, яка
вгадувала, коли буде лист від тата. Син запитав: "— І ви на неї сердилися?
— У горі, синку, ні на кого серця нема. Саме горе".
Михайлові було тридцять три роки, а Марфі — дев'ятнадцять. Два роки
прожила вона зі своїм чоловіком Карпом і «нажилася за сто». Тато ж героя-
оповідача якось і не старів: "Сокіл був, ставний такий, смуглий, очі так і печуть,
чорнющі. Гляне, було, просто гляне і все, а в грудях так і потерпне" (Софія про
Михайла). Востаннє, як мама бачила тата (ходила аж у Ромни, заарештованих
туди повезли), то його очі вже «не пекли, а тільки сумно голубили».
Карпо і Марфа ходили до них на посиденьки. Розмовляли, співали втрьох. А
Карпо (чоловік Марфи) в цей час то у вуса дмухав, то галушки наминав, тільки
сопів: «Товстопикий був, товстоногий. I рудий - матiнко ти моя... Як стара
солома. Марфа проти нього – перепiлочка». Гляне, бувало, як її чоловік над
галушками сопе — і сльози в очах. Гляне на тата, а той затулить долонею
надбрів'я і співає. Софія говорить йому, щоб хоч раз на Марфу глянув, бо вона так
до нього й світиться. А Михайло відповідав: "Навіщо людину мучити, як вона і так
мучиться".
Останній лист від тата
Батько писав, що глянув якось на себе в уламок дзеркальця — увесь сивий.
Думав, що іній. Часто сниться йому робота — наче робить вікна, двері, столи. І
тепер вирізає хлопцям на дозвіллі ложки. А цю ніч снилася йому його сосна, «річки
синє крило». Далі просить, щоб дружина не судила його гірко, бо відчуває, що десь
витає біля нього «нещасна Марфина душа». Тож хай Соня піде й скаже Марфі, що
послав він їй «три зозулі з поклоном», як казав сліпий бандурист на Зіньківському
ярмарку. От тільки не знає, чи перелетять вони Сибір несходиму, а чи впадуть од
морозу. "Сибір несходиму" було нерішуче закреслено густим чорнилом, а потім
написано знову. І хай Соня попросить Марфу, щоб покликала та свою душу назад,
і тоді хоч на хвильку прийде забуття. Закінчувався лист таким: "Обнімаю тебе і
несу на руках колиску з сином, доки й житиму..."
Давно все це минуло, а герой-оповідач і досі думає, як же вони відчували
одне одного — Марфа і тато. А ще міркує — чому не одружилися, коли отак одне
одного чули? У відповідь шумить велика "татова сосна": "Тоді б не було тебе..."
2. Cтислий аналіз
120
3. Характеристика персонажів
Іван Багряний
Тигролови
1. Зміст стисло
ЧАСТИНА ПЕРША
Розділ 1. Дракон
Транссибірською магістраллю летів дракон. Насправді то був спецешелон
ОГПУ-НКВС, що віз арештантів, — «ешелон смерті». Потяг складався з шістдесяти
коробок-вагонів — шістдесяти суглобів. Спереду вогненноока голова — це паротяг
“Й. С.” (Йосип Сталін). Ззаду — паротяг “Ф. Д.” (Фелікс Дзержинський). На тендері
прожектор — «довгий вогненний хвіст». Час від часу чулися постріли вартових:
може, так вони долали власний страх, або ж здавалося, ніби хтось насмілився
тікати.
Під час кожної зупинки аргати (охоронці) біжать по дахах та, стукаючи
палицями, перевіряють, чи ніхто не проламав верхівки вагонів. А начальник етапу
біжить від “Й. С.” до середнього, тридцять другого вагону, щоб перевірити, чи не
втік один із полонених. Начальник гукає: «Многогрішний!» та, почувши відповідь:
«Я…», запитує ім’я. «Григорій»,— відповідає арештант, і начальник етапу
спокійно та задоволено повертається до голови дракона.
Минуло 15 діб шаленого гону. Потяг дістався останньої станції. Після неї
арештантів чекає подорож морем — «ще тисячі кілометрів водяною пустелею до
122
відмахувався від питань дівчини про ці речі: мовляв, читав багато страшних книг.
Наталка розповіла Григорієві і про те, як він опинився в родині Сірків. Дівчина
пішла на полювання на птахів, зустріла ведмежа, не подумавши, схопила його, аж
раптом прийшла матір ведмежати й кинулася, оскаженіла, на дівчину. Григорій
убив ведмедицю, рятуючи Наталчине життя. Сірки забрали його, напівмертвого, до
себе та врятували.
Григорій розглядав світлини в хаті Сірків. Одна з них дуже його зацікавила: у
дерев’яній клітці був тигр, а коло неї стояли четверо мисливців: один старий і троє
молодих. Серед них була й Наталка! Вона розповіла, що родина її, рід Сірків, —
мисливці, що полюють на тигрів, при цьому не вбивають їх, а ловлять руками: за
вбитого тигра дають лише тисячу, а от за живого й неушкодженого — 12-15 тисяч
карбованців. Тигрів вони ловили вчотирьох: Наталка з батьком та братами
Грицьком та Миколою. Микола загинув минулого року на полюванні. Григорій був
уражений сміливістю Наталки та її вродою.
… Стара Сірчиха розповіла Григорію, що тут він у повній безпеці: до
найближчого селища (Копитонівки) більше, ніж 50 км. Вона ставилася до парубка,
як до рідного сина. Жінці «понад п’ятдесят років, а вона виглядає ще молодо і
бадьоро. І голос у неї такий, як у дочки, тільки не такий гострий, якийсь
тепліший, ближчий». «У сміливих щастя завжди є!» — любила примовляти
Сірчиха. Вона почала розповідати про те, як Сірки переїхали в тайгу з України, ще
в далекому 1887 році. Спершу важко було освоїтися, звикнути, та згодом почали
господарювати: тайга — величезний простір з надзвичайними можливостями та
ресурсами для господарювання. Розповіла, що в Сірків родина була велика —
близько 50 чоловік (сини та дочки, невістки, діти, онуки)! Переселенцям жилося
добре, проте вони тужили за Україною: «Жили ми тут ліпше, як дома. Це була
наша друга Україна, нова Україна, синку, але щасливіша. І назви наші люди
подавали тут свої, сумуючи іноді за рідним краєм: Київ, Чернігівка, Полтавка,
Україна, Катеринославка, Переяславка тощо». Після приходу радянської влади
Денис Сірко з дружиною від’їхали від родичів та перебралися в інше місце, де
людей мало і «власть не так чіпляється», побудували хатину. На новому місці
вони жили вже років із десять.
Нарешті повернулися й чоловіки: Денис Сірко («вусатий дідуган, дебелий,
високий, червоновидий, волохаті груди випинаються з білої пазухи») та Гриць,
Наталчин брат, схожий на Дениса («..високий, як батько, дебелий красень.
Молодий — років 25. На ньому військовий старенький френч. На ногах ічиги, на
голові набакир кепка, з-під неї буйний чуб кучерявиться…»). Старий Сірко привіз
подарунок Григорієві — нову гвинтівку. І коня йому подарував. А потім уся родина
пішла обідати.
Розділ 5. П’ятнування
Наступного дня Сірки та Григорій тренувалися стріляти. Гриць намалював
крейдою на високих кедрах голови оленів, і стали п’ятнувати, тобто влучати по
п’ятнах (плямах). На жаль, Григорій жодною кулею не влучив у ціль, хоч і не був
новачком у стрілецькій справі: всі кулі потрапили трохи вище. Старий Сірко все
одно похвалив Григорія, пояснивши невдачу тим, що рушниця забирала трішки
вгору й до неї треба було приноровитися.
Розділ 6. В пралісах Сіхоте-Аліню
Сірки з Григорієм відправилися на пантування. Ізюбри (рудувато-сірі олені)
дорогі своїми пантами — молодими рогами (ізюбр-самець щороку змінює роги),
тому на них і ведуть полювання. При цьому треба бути обачними: панти, проткнуті
кулею, не цінуються. Дорогою Сірки зустріли родину Морозів: старого Мороза,
його двох дочок — Ганну та Марійку — та зятя Мороза, чоловіка Ганни. Морози
були давніми друзями Сірків, раніше вони мешкали в одному селі. Дві родини
125
ЧАСТИНА ДРУГА
Розділ 7. Memento mori
Наталка і Гриць дуже прагнули вполювати тайменя, який жив між кам’яними
брилами у водяній прірві й лише іноді показувався на чистих мілинах…
Раптом скажено загриміло: заклекотали вісім літаків. Вони летіли низько над
паддю. Григорій був приголомшений, у нього з’явилося передчуття чогось
страшного…
… До табору мисливців завітав несподіваний гість – тунгуз Пятро Дядоров.
Він розповів, що нещодавно в тайзі впав літак, тепер начальник наказав усім
шукати його, через це тунгуз був вимушений припинити пантування. Сірко розповів
Григорію про нещасливу долю тунгуза: він мав жінку на ім’я Фійона – московку,
«мальовану кралю», що весь час «крутила» з парубками, а після того, яка вийшла
заміж, зраджувала чоловіка.
… Григорій намагався боротися зі своїм коханням до Наталки, проте в нього
нічого не виходило. Він розумів, що він – ніхто, утікач «без права на життя» і якби
дівчина відповіла на його почуття, це було б великим нещастям для обох. Проте
Григорій уже не міг покинути Сірків.
Коли місяць пантування завершився, Сірки стали збиратися назад. Наталка з
батьком одразу поїхали додому, а юнаки змайстрували пліт та попливли річкою
Мухень, щоб доставити м’ясо на заготівельний пункт. Віддавши м’ясо, хлопці
вирушили додому.
Розділ 8. Осінь у тайзі
До тайги прийшла осінь. Наталка стала поводитися якось дивно: уникала
Григорія, її мати помітила, що з нею щось негаразд…
Розділ 9. Зима
Сірки полювали на білок, вивірку та інших дрібних звірят…
Одного дня Григорій вирішив піти полювати на білок, проте зайшов занадто
далеко — без сірників, без гвинтівки — лише з дробовиком. Хотів піти додому,
проте не знав, у який бік іти. Сипав сильний сніг, нічого не було видно. Врешті
юнакові довелося сісти під кедрами й чекати ранку. Він не витримав і задрімав.
Його розбудило те, що хтось лизькав його в ніс. То був Заливай – пес Наталки. А
за ним з’явилася й сама Наталка. Вона допомагала Григорію шукати шлях додому,
та вони заблукали й тому вирішили спершу переночувати. Наталка знайшла
скелю, де було сухо, й вони зупинилися там. Наталка заснула першою, уві сні
ненароком обперлася на груди Григорієві. Той не зміг стриматися й один раз
поцілував її. Від цього Наталка прокинулася й спалахнула. Вона схопилася,
швидко повернулася й пішла. Навіть свій вінчестер забула. Григорій кляв себе,
називав злодієм. Парубок йшов до табору засмучений і збентежений. Лише коли
почув веселий Наталчин сміх, Григорій повернувся до табору…
… Сірки святкували Різдво згідно з народними звичаями, «…як з діда-прадіда
велося: з кутею на Святвечір і з усім тим зворушливим і романтичним
ритуалом, що такий пам’ятний Григорієві з дитинства. З віршуванням, з
колядками».
Розділ 10. Рейд на Хабаровськ
Гриць та Григорій вирушили до Хабаровська, щоб здати хутро, оформити
дозвіл на зброю та поновити контракти. Вони поїхали експресом, що їхав від
Владивостока до Москви та навпаки. То був дивний потяг: їздив, коли хотів,
126
зупинявся, коли хотів, і квитків ніхто не мав. На одній зі станцій до вагону зайшли
двоє офіцерів НКВС з ліхтариками, світили в обличчя чоловіків. Побачивши дивне,
екзотичне вбрання Григорія та Гриця («розцяцьковані унти і дохи»), вони пройшли
далі, прийнявши їх за екзотично вбраних представників місцевої, а то й
центральної влади.
У Хабаровську, столиці Далекосхідного краю, у «Дальзаготхутрі» хлопці
здали свою хутрину, поновили контракти, дістали купу грошей. Зайшовши в
Державну інспекцію в справах мисливства, вони зустрілися зі старшим інспектором
Васею Потаюком, який був добрим приятелем Сірків. Він із сумом сказав, що за
новими порядками за дозволом на зброю доведеться звертатися до НКВС.
Григорій залишився чекати надворі біля відділення, він відчував подих небезпеки.
Гриця дуже довго розпитували, чи не бачив він у тайзі нікого підозрілого, а дозволу
на зброю так і не дали. Хлопці накупили в гастрономі багато різних продуктів,
пішли до ресторану, вийшли звідти лише опівночі. Дорогою до станції на хлопців
напав якийсь чоловік, вигукнув «Руки вгору!» та наставив пістолет, проте вони
майстерно впоралися з нападником, вибивши з рук пістолета та вдаривши так, що
той аж повалився в сніг. Гриць припустив, що то був грабіжник, який побачив, що в
них багато грошей, проте Григорія мучили підозри, що за цим нападом криється
величезна загроза.
Розділ 11. На кішку
Родина тигроловів разом із Григорієм наважилися вирушити на полювання на
тигра. Старий Сірко вагався, адже вже не було в живих Миколи, а для Григорія це
було перше в житті полювання. Григорій мужньо погодився замінити Миколу.
Дорогою Сірки та Григорій помітили написи на снігу: «ФІЙОНА МЕДВИНУ
ПРИВІТ ПЕРЕДАВАЛА». Страшні здогадки охопили Григорія: Фійона – то
московка, дружина тунгуза Дядорова, а до чого тут Медвин? Це ж прізвище його
ката. Не вірилося, що Медвин тут, проте Многогрішний згадав, що десь поруч у
тайзі будують якісь військові споруди…
Тигролови помітили сліди двох тигрів — дорослої кішки та її дитини. Поділили
між собою собак, пішли за слідами, дійшли до річки Даубіхе. Надворі вже сутеніло.
Проти ночі на тигрів не полюють, отож біля річки поставили намет, переночували
там, а зранку продовжили йти. З-за дерев раптом показався смугастий звір —
Сірки та Григорій підстрелили його. То була доросла кішка. Погналися за її
дитинчам дуже швидко. І все сталося за декілька секунд: старий Сірко встромив у
пащу коляку, Григорій миттю накинув петлю, затягнув. Все, зроблено! Гриць і
Григорій пішли забирати стару кішку. Вона померла (смертельно поранив її
перший же постріл у груди). А для молодого тигра, якого вдалося взяти живим,
старий Сірко змайстрував клітку, усі разом туди його помістили.
Уранці мисливці вирушили до намету. Коли підійшли — побачили, що в
наметі ночував хтось чужий: коло намету були чиїсь сліди, було випито весь спирт
із бляшанки, забрали соболя й одну сокиру. Григорій побачив на снігу недопалок
від дорогої цигарки «Золота марка». Такі цигарки завжди курила одна людина —
Медвин. Григорій, нікому нічого не сказавши, зарядивши гвинтівку, кинувся
навздогін. Біг довго, але досягнув мети. Назустріч Многогрішному їхали коні із
саньми, а в санях — двоє чоловіків. Коні відчули запах тигрів, брикалися так, що
аж сани перевернулися. Обидва чоловіки випали в сніг. Григорій скомандував
чоловікам кинути зброю та підняти руки вгору. Один із чоловіків був у кашкеті.
Григорій упізнав у ньому Медвина. Той тіпався, як боягуз. Григорій підкинув
гвинтівку й застрелив Медвина. Другий чоловік кинувся навтьоки. Утікач обернувся
і вистрелив з пістоля. Григорій сказав: «Хіба так стріляють?», а потім підстрелив і
супутника Медвина. Біля тіла вбитого майора він написав на снігу пальцем:
127
… Гриць прив’язав Заливая, аби той не втік. Проте на п’ятий день вірний пес
утік. «Подався доганяти без надії догнати. Але — сміливі завжди мають
щастя».
2. Аналіз твору
3. Характеристика персонажів
1) Загальний огляд
Літературні угруповання
Літературна група, до складу якої входять Іван Лучук, Назар Гончар і Роман
Садловський. Групу засновано у Львові 19 січня 1984 р.
Назва складається з початкових літер прізвищ учасників: ЛУчук, ГОнчар,
САДловський. Існують різні варіанти написання назви: ЛУГОСАД, Лугосад,
ЛуГоСад, Лу-Го-Сад. Усі учасники групи народилися у Львові, в один рік закінчили
Львівський університет (1986). Поетичний доробок лугосадівців найпоказовіше
представлено в канонічному корпусі їх поетичних текстів — книжковому виданні
«ЛУГОСАД: поетичний ар’єрґард» (1996), що складається з трьох частин: «Ритм
полюсів» Лучука, «Закон всесвітнього мерехтіння» Гончара, «Зимівля»
Садловського.
У лютому 1994 р. відбулася академічна наукова конференція «Літературний
ар’єргард», присвячена 10-літтю ЛуГоСаду. Окремі вірші лугосадівців перекладені
німецькою, польською, білоруською, словацькою, болгарською, англійською,
італійською мовами.
Додатки.
Теорія літератури
Псевдоніми письменників
У тестах ЗНО можуть згадуватися такі псевдоніми:
Іван Нечуй-Левицький – Левицький Іван Семенович;
Панас Мирний – Рудченко Панас Якович;
Іван Карпенко-Карий – Тобілевич Іван Карпович;
Леся Українка – Косач Лариса Петрівна;
Олександр Олесь – Кандиба Олександр Іванович;
Микола Хвильовий – Фітільов Микола Григорович;
Остап Вишня – Губенко Павло Михайлович;
Іван Багряний – Лозов’ягін (Лозов’яга) Іван Павлович.
9 клас
10 клас
11 клас
Автор (у дужках –
Твір Жанр
справжні прізвище та ім’я)
Маруся Чурай «Віють вітри» пісня
«За світ встали
Маруся Чурай пісня
козаченьки»
«Ой Морозе, народна пісня,
народ
Морозенку» історична пісня
«Чи не той то народна пісня,
народ
хміль…» історична пісня
«Дума про
народ народна дума
Марусю Богуславку»
народ «Ой летіла стріла» народна балада
«Слово про похід
Невідомий героїчна поема
Ігорів»
«Повість минулих
Нестор Літописець літопис
літ»
лірика (вірш):
Григорій Сковорода «De libertate» патріотична
лірика
лірика (вірш):
«Всякому місту –
Григорій Сковорода громадянська
звичай і права»
лірика
«Бджола та
Григорій Сковорода байка
Шершень»
138
бурлескно-
Іван Котляревський «Енеїда» травестійна
поема
«Наталка
Іван Котляревський п’єса
Полтавка»
Тарас Шевченко «Катерина» поема
Тарас Шевченко «Кавказ» поема
«Сон»
Тарас Шевченко («У всякого своя поема
доля»)
«І мертвим, і
Тарас Шевченко послання
живим…»
вірш:
громадянська
Тарас Шевченко «Заповіт»
лірика
історичний
Пантелеймон Куліш «Чорна рада»
роман
Іван Нечуй-Левицький соціально-
«Кайдашева сім’я»
(Левицький Іван) побутова повість
Панас Мирний, Іван
соціально-
Білик «Хіба ревуть воли,
психологічний
(Панас Рудченко та як ясла повні?»
роман
Іван Рудченко)
Іван Карпенко-Карий
«Мартин Боруля» трагікомедія
(Тобілевич Іван)
історична
Іван Франко «Захар Беркут»
повість
вірш:
«Чого являєшся мені інтимна
Іван Франко
у сні?» (любовна)
лірика
поема
Іван Франко «Мойсей» (філософська
поема)
«Тіні забутих
Михайло Коцюбинський повість
предків»
Михайло Коцюбинський «Intermezzo» новела
Василь Стефаник «Камінний хрест» новела
Ольга Кобилянська «Valse melancolique» новела
Леся Українка вірш:
«Contra spem spero!»
(Косач Лариса) особиста лірика
Леся Українка
«Лісова пісня» драма-феєрія
(Косач Лариса)
вірш:
Микола Вороний «Блакитна панна»
пейзажна лірика
романс;
Олександр Олесь «Чари ночі»
інтимна,філосо
(Кандиба Олександр)
фська лірика
Олександр Олесь «О слово рідне! вірш:
(Кандиба Олександр) Орле скутий!» патріотична
139
лірика
вірш:
Павло Тичина «О панно Інно» інтимна лірика
вірш:
Павло Тичина «Пам’яті тридцяти» громадянська
лірика
«Ви знаєте,
вірш:
Павло Тичина як липа
інтимна лірика
шелестить..?»
вірш:
«У теплі дні збирання
Максим Рильський інтимна лірика,
винограду…»
сонет
Микола Хвильовий
«Я(Романтика)» новела
(Фітільов Микола)
Юрій Яновський «Майстер корабля» роман
вірш
«Любіть Україну!»
Володимир Сосюра патріотична
лірика
інтелектуальний
Валер’ян Підмогильний «Місто»
роман
Остап Вишня усмішка
«Моя автобіографія»
(Губенко Павло) (гумореска)
Остап Вишня
«Сом» усмішка
(Губенко Павло)
комедія
Микола Куліш «Мина Мазайло»
вірш:
«Різдво»
Богдан-Ігор Антонич філософська
лірика
Олександр Довженко «Зачарована Десна» кіноповість
вірш:
Андрій Малишко «Пісня про рушник»
особиста лірика
«Ти знаєш, що ти – вірш:
Василь Симоненко людина?» філософська
лірика
вірш:
«Задивляюсь у твої
Василь Симоненко громадянська та
зіниці…»
патріотична лірика
вірш:
«Лебеді
Василь Симоненко громадянська лірика,
материнства»
колискова
вірш:
патріотична й
Василь Голобородько «Наша мова»
філософська лірика,
верлібр
новела
Олесь Гончар «Модри Камень»
«Три зозулі з
Григір Тютюнник новела
поклоном»
Василь Стус «Господи, гніву вірш:
140
пречистого…» філософська та
релігійна лірика,
медитація
вірш,
«Балада про
Іван Драч балада
соняшник»
(модерна)
вірш:
«Страшні слова,
Ліна Костенко філософська
коли вони мовчать»
лірика
Ліна Костенко «Маруся Чурай» роман у віршах
Іван Багряний пригодницький
«Тигролови»
(Лозов’ягін Іван) роман
вірш:
Євген Маланюк «Уривок з поеми» громадянська
лірика
1. Основні тропи:
1) Епітет – це слово, що вказує на одну з ознак предмета, який називається, і
має на меті конкретизувати уявлення про нього (підкреслюючи одну з його ознак).
Тобто це – образне, поетичне означення предмета чи істоти.
Приклад: ясне сонечко, чорноброва дівчинонька.
2) Порівняння – словесний вираз, в якому уявлення про предмет
конкретизується шляхом зіставлення його з іншим предметом, який містить у собі
певні ознаки в більш концентрованому вигляді.
Має тричленну будову: 1) «предмет» порівняння (те, що порівнюється); 2)
«образ» (те, з чим порівнюється); 3) ознака, на підставі якої відбувається
зіставлення.
Приклад:
Сія дівка не наймичка,
Пригожая, як панночка,
Молодая, як травиця,
Рум'яная, як зірниця…
«Предмет» порівняння— дівчина; образи порівняння: «панночка», «травиця»,
«зірниця»; ознака зіставлення — характерні риси дівчини: «пригожа», «молода»,
«рум'яна».
3) Метафора – перенесення рис із одного предмета, істоти, явища на іншу
істоту, предмет, явище на підставі подібності.
Розгляньмо типові різновиди таких перенесень:
1. Колір (білий сніг – білий світ).
2. Розмір (грудка землі – грудка суму).
3. Форма (рука хлопчика – рука долі).
4. Функція (палець людини – палець станка).
5. Місцезнаходження (дно моря – дно життя).
6. Форма і функція (хвіст ящірки – хвіст літака)
7. Емоційне враження (чорна земля – чорна душа).
За смисловими ознаками можна виділити такі типи метафор:
1) Заміщення неживого неживим.
Приклад: «тріумфальна висота» (поєднання поняття висоти та тріумфу).
2) Заміщення живого живим.
141
Приклад:
«Тривого моя! Катерино! Ходім!» (заміщення на підставі асоціації дівчини з
почуттям, яке вона викликає).
3) Заміщення неживого живим (уособлення, або персоніфікація).
Приклад:
«Реве та стогне Дніпр широкий» (Т. Шевченко) – річка уподібнюється до
живої істоти, яка реве та стогне.
4) Заміщення живого неживим.
Приклад:
«Дівчатко — клинчатко, злотава струна» (уподібнення дівчини до частини
музичного інструмента на підставі авторської поетичної асоціації).
4) Уособлення (інші назви цього ж засобу: персоніфікація,
одухотворення) – один із різновидів метафори, в якому ознаки істоти
переносяться на неістот (предмети, явища, поняття, рослини, природні об’єкти).
Найчастіше при уособленні наділяються рисами людини або просто живої істоти
рослини або просто явища природи.
Приклади:
Важким холодним сном за хатою спала земля (М. Коцюбинський).
Плачуть голі дерева, плачуть солом'яні стріхи, вмивається сльозами убога
земля і не знає, коли усміхнеться (М. Коцюбинський).
Йде весна запашна, квітами-перлами закосичена (П. Тичина).
Цей ліс живий, у нього добрі очі (Л. Костенко).
5) Метонімія – це перенесення назви з одного предмета на інший на підставі
суміжних зв’язків. Це метафоричний троп, основу якого складає заміна одних назв
на інші на ґрунті асоціації за суміжністю (близькістю) їх значень.
Краще зрозуміти, що таке метонімія, можна, розглянувши найбільш типові
шляхи її утворення:
1) заміна матеріалу на виріб: «чеське скло» (тобто скляні вироби з Чехії),
«золото у вухах» (золоті сережки у вухах);
2) заміна твору на автора: «читати Шевченка» (тобто читати твори
Шевченка);
3) заміна вмісту на предмет: «з’їсти тарілку» (замість з’їсти суп у тарілці).
4) заміна мешканців на країни, міста, вулиці: «гомоніла Україна» (тобто
гомоніли українці), «вся вулиця вийшла» (вийшли всі мешканці вулиці).
5) Заміна дії на знаряддя: «перо письменника».
6) Заміна предмета його атрибутами: «рожеві щічки озирнулися» (замість
сказати: «дівчина з рожевими щічками озирнулася»).
6) Синекдохою називають окремий різновид метонімії – вживання замість
назви цілого предмета назви його частини.
Приклади:
«Бережи копійку» (замість сказати: «бережи гроші»).
«Не ступала людська нога» (не ступала жодна людина).
«Не показує носа» (людина не приходить).
7) Антитеза – протиставлення понять, фактів, явищ, думок, образів, часто
за рахунок використання антонімів.
Приклади:
З поеми Лесі Українки «Давня казка»:
«В мужика землянка вогка, в пана хата на помості…»
З поезії «Cоntra spem spero!»:
«Гетьте, думи, ви, хмари осінні!
Тож тепера весна золота!»
142
Затужила дівчинонька,
Серцем затужила.»
Нерідко паралелізм у синтаксичній побудові поетичних рядків
супроводжується ще й образним зіставленням виражених у них думок – образно-
психологічним паралелізмом, – найчастіше між життям природи та фрагментами
людського життя.
4) Тавтологія – це повторення однакових або спільнокореневих слів для
посилення та увиразнення мови.
Приклади:
«Диво-дивнеє».
«Рано-пораненьку».
«Братику мій, братику!»
5) Інверсія – стилістична фігура, побудована на порушенні нормованого,
звичайного порядку слів у реченні.
Різновиди інверсії:
1) коли присудок стоїть перед підметом:
«Гойдається вечора зламана віть, мов костур сліпого…» (В. Стус).
«Через тисячі літ
Лиш приходить подібне кохання» (В. Сосюра).
2) для української мови властиве розміщення додатків та обставин,
виражених іменниками, в позиції після слова, якого вони стосуються; означень та
прислівникових обставин – в позиції перед словом, якого вони стосуються. Інший
порядок їх розміщення вважається інверсією. Наприклад:
«Зелена гілка в лузі на вербі
Від доторку твого зів’яне» (звичний порядок такий: «зів’яне від твого
доторку»).
«Ця любов, наче овочі цінні, дозрілі, пізні» («звичний порядок: ця любов, наче
цінні, дозрілі, пізні овочі»).