ПРАКТИЧНЕ ЗАНЯТТЯ № 6

ЕСТЕТИЧНА СВОЄРІДНІСТЬ УКРАЇНСЬКОГО РОМАНТИЗМУ

20-40 РР. ХІХ СТ.

ПЛАН

1. Романтизм як літературний напрям.

а) історичні передумови виникнення романтизму в Європі; філософські та естетичні основи

романтизму: зображення незвичайних характерів у незвичайних обставинах; романтична антитеза,
протистояння людини і суспільства, утвердження ідеалів свободи, культивування національного
елементу, посилення історизму;

б) відмінності розвитку романтизму у західноєвропейських та південно-східнослов’янських

літературах (в умовах державності та бездержавності національної культури).

2. Національні особливості розвитку українського романтизму, його маніфести (Передмова до

першого випуску «Запорожской старины» Ізмаїла Срезневського, передмова до «Русалки Дністрової»
Маркіяна Шашкевича) Кордоцентризм як характерна ознака українського романтизму. Естетична
самобутність українського романтизму, його етапи, художня концепція світу й людини, зв’язок із
західноєвропейським романтизмом (своєрідна трансформація ідей Гердера, оссіанізму, байронізму,
німецьких романтиків).

3. Школи романтизму в українській літературі, їх специфіка:

а) художній дискурс митців Харківської школи романтиків, їх внесок в українську культуру;

б) історіографія як основне джерело розвитку Київської школи романтиків; значення Кирило-

Мефодієвського братства в розвитку духовного відродження народу; основні ідеї «Книги буття
українського народу» Миколи Костомарова;

в) «Руська трійця» і особливості становлення романтизму на західноукраїнських землях;

г) Петербурзька школа і специфічні риси пізнього романтизму.

4. Тематично-стильові течії в українському романтизмі:

а) фольклорно-побутова;

б) фольклорно-історична;

в) громадянська;

г) психологічно-особистісна.

Жанри романтизму Балада Елегія Послання Оповідання Повість Роман Романтична

трагедія Драма

1. Романтизм як літературний напрям.

- Наполеонівські війни та Французька буржуазна революція - це головні події , які сприяли

виникненню нової системи – Романтизму.

Романтизм (фр. romantisme , від старофранцузького romant – роман) – напрям у мистецтві, який
почав формуватися у загальнолітературну течію на межі ХVІІІ –ХІХ ст.. у Німеччині та Англії.
Найвищого розквіту романтизм досяг у першій третині ХІХ ст., охопивши всі країни Європи та
Америки. Література романтизму запропонувала свого героя, який найчастіше виражає авторське
ставлення до дійсності.
Провідні ідеї романтизму. -Заперечення раціоналізму, який переважав у добу Просвітництва, культ
почуттів людини. -Утвердження високих ідеалів: гармонії з природою та людством, кохання. -
Суб’єктивність мистецтва: акцент не на зображенні, а на вираженні почуттів, мрій, настроїв. -Увага до
особистості, її індивідуальних рис. Людина – найвища цінність.- Неприйняття буденності
(«романтична іронія») та звеличення “життя духу”. Т. Жеріко “Поранений кірасир”

Характерні ознак романтизму.- Увагу романтиків привертають насамперед виняткові події та вольові
, героїчні, духовно прекрасні персонажі. -Людина і світ сповнені нерозгаданих таємниць (захоплення
містикою, ірраціональним). -Провідні мотиви самотності, світової скорботи (національної туги) і
романтичного бунту, нескореності. - Історизм творів і захоплення фольклором. -Характерні художні
прийоми романтизму – символіка, контраст, іронія, алегорія, гротеск, антитеза. Яскрава, барвиста
мова, що розкриває сильні пристрасті, могутні характери, драматичні конфлікти. К. Д. Фрідріха
«Мандрівник на березі туманного моря»

Романтизм у літературі Романтизму проголошує абсолютну свободу творчості. Поет та й взагалі

митець для романтиків — це людина не лише вільна, а й цілком особлива та незвичайна, він є
провидцем, талант його не підкоряється ніяким законам, встановленим звичайними людьми, — він
вищий за них. В літературі романтизму завжди існує ідеал, що знаходить собі місце поряд з
реальністю. Згідно з цим прийнято говорити про романтичні «два світи» — світ реальний, дійсний, та
світ ідеальний - фантастичний. Ідеалами для романтиків стають краса, свобода, гармонія, природа,
кохання.

Літературні жанри романтиків. Романтизм призвів до вироблення романтичного світогляду та

романтичного стилю і постання нових літературних жанрів — балади (жанр ліро-епічної поезії
фантастичного, історико-героїчного або соціально-побутового характеру з драматичним сюжетом),
ліричної пісні (пісні в яких переважає почуттєве, особистісне сприйняття світу), романсової лірики
(невеликий ліричний, переважно інтимного характеру вірш, покладений на музику), історичних
романів (роман, побудований на історичному сюжеті, який відтворює у художній формі якусь епоху,
певний період історії), роман у віршах.

Романс “Очі чорнії

”Давно звучить цей романс на різних континентах і в різних країнах, на багатьох мовах і говорах. Як
правило, вважають, що це — старовинний російський або циганський романс, і лише зрідка
згадувалося, що автор тексту — український поет Євген Павлович Гребінка. Вважалося, що романс був
написаний Є. Гребінкою в Санкт-Петербурзі, оскільки там він уперше був виданий. Однак, насправді
вірш був написаний в Україні. Історія його створення. Знаходячись разом із своїм другом Тарасом
Шевченком на своїй батьківщині в селі Убєжищі, недалеко від Пирятина, вони якось відвідали
близького знайомого штабс- капітана Василя Ростенберга, який проживав у селі Березова Рудка. Там
друзі познайомилися з онучкою штабс-капітана, чорноокою красунею Марією. Євген Гребінка був
вражений вогненним поглядом Марії і всією її вишуканою аристократичною зовнішністю.
Повернувшись додому, він довго не міг заспокоїтися і вночі, при світлі свічки, «на одному подиху»
написав вірш «Черные очи». Лише через рік поет зізнався Марії, що вона і є його кохана.

Романтизм не тільки визначив напрямок літературного руху, але й залишив свій слід у сучасній
літературі. Багато з тих характеристик, які були важливими для романтичних письменників, таких як
індивідуалізм, емоційність, прагнення до свободи та самовираження, все ще є актуальними для
багатьох авторів сьогодення. Багато сучасних письменників використовують романтичні мотиви та
теми у своїх творах, такі як природа, любов, втрата та смуток. Романтичні ідеї про індивідуалізм та
самовираження також залишають слід у багатьох творах сучасних авторів.

Романтизм як літературний напрям

Романтичне світобачення виникло на зламі XVIII і XIX століть у середовищі німецьких митців.
Упродовж кількох десятиліть романтизм поширився всією Європою, потрапив до Америки й охопив
різні види мистецтва — літературу, музику, живопис, театр, де панував до середини XIX століття.
Митців, які були прихильниками романтичного світобачення, стали називати романтиками.

Прихильники романтизму обстоювали свободу творчості й особистості. Просвітницький культ розуму

з початком XIX століття поступився романтичному культу почуттів, а класицистичні закони і правила —
вільній уяві й бурхливій фантазії. Головною рисою романтичної літератури, яка кардинально
відрізняла її від раціональної літератури класицизму, було емоційне ставлення до зображуваного, а
не відсторонений аналіз дійсності.

У центрі уваги романтиків були нічим не стримувані душевні переживання людини, її устремління,
всеохопні пристрасті (навіть руйнівні). Образ розсудливого громадянина, який діяв на благо
суспільства, перетворюється на образ бунтаря, який протиставляє себе цьому далекому від
досконалості суспільству.

Письменники-романтики пристрасно оспівували особисту свободу людини. Причому їх цікавила не

будь-яка пересічна людина, а романтичний герой — духовно багата особистість, яка гостро
переживає свій конфлікт з аморальним і лицемірним суспільством. Водночас романтичний герой
позбавлений корисливості, двоєдушності, боягузтва, прагнення догоджати сильнішому.иль письма та
на підхід до створення творів у багатьох авторів сьогодні.

Часто і світ, і герої, і події творів змальовуються в надзвичайно похмурих барвах. Щоб підкреслити
силу та яскравість почуттів, митці-романтики в зображенні дійсності широко використовували
контраст і антитезу. Змальовуючи напруженість почуттів, яка часом досягала меж, письменники
використовували перебільшення та емоційну поетичну мову.

Романтики уникали зображення повсякденної реальності та обговорень суспільних проблем. Вони

вважали себе вищими за буденність; творцями, наділеними надзвичайним даром бачити
своєрідність світу. Джерелом натхнення для них стала природа, байдужа до політики і фінансів. Її
романтичні пейзажі відтіняють глибинні настрої та переживання героїв.

а) історичні передумови виникнення романтизму в Європі;

Романтизм виник у той час, коли Європа пережила сильне духовне розчарування у зв'язку з подіями
Французької революції 1789-1794 рр. та наполеонівськими війнами. Ставилися під сумнів
переконання, що людині під силу перебудувати на краще суспільний порядок на основі розуму, і це
пригнічувало. Адже революція привела до суспільної гармонії, вона скінчилася розгулом насильства і
кривавим "якобінським терором". Не вдалося ствердити свободу та справедливість і
наполеонівським солдатам. Так було завдано удару по вірі в розум, його могутність, силу. Саме цим
пояснювалося глибоке розчарування, яке охопило багатьох митців-романтиків. Воно знайшло своє
вираження в песимістичному тоні та трагічному забарвленні творчості. Саме тут треба шукати витоки
образу розчарованого в житті героя, оспіваного романтиками.

Головними подіями, що дали поштовх до зародження романтизму, були Французька буржуазна

революція 1789-1794 рр. та наполеонівські війни, що розпочалися після неї, промисловий переворот
в Англії Подальший розвиток романтизму припадає на період Реставрації (1815-1830 рр.) та 30-40-вих
рр.

філософські та естетичні основи романтизму: зображення незвичайних характерів у незвичайних

обставинах;

Філософську базу романтизму було створено в першу чергу в Німеччині. І тут незаперечною є
заслуга Фрідріха Шеллінга. "Мистецтво надає змогу цілісній людині досягнути висот пізнання ", -
стверджував він у "Філософії мистецтва". Тобто раціональна наука є "голкою, яку увіпхнули в
океан". Вченому-раціоналісту здається, що він пізнає природу, і що це можна робити тільки
силами раціонального експерименту, спираючись тільки на людський розум. Вся теорія
романтизму суперечить цьому.

За Шеллінгом (а слідом за ним пішов іще один знаменитий ієнець - Фіхте), пізнати Вселенну можна
тільки поєднавши розум і інтуїцію, тобто розум і почуття. Художник як носій геніального духу, в
момент напруження всіх духовних сил об’єднується із Всесвітом (тотожність суб’єкту і об’єкту).
Висловити те, що він відчув, можна тільки силами мистецтва, та й те частково, тому що людська
мова є ще досить примітивним інструментом.

Думки Шеллінга було підтримано літературознавцями Августом і Фрідріхом Шлегелями (потім до

них приєднається англієць Кольрідж). Так виникне ствердження: твір мистецтва є явищем
природним, органічним, він залежить від свідомості автора лише частково, а взагалі існує
незалежно – народжується, набуває розвитку, змінюється згідно вимогам окремих епох, і
продовжує життя тоді, коли людина, яка допомогла йому з’явитися, давно вже залишила світ. За
такими законами існує символічне мистецтво міфологічного типу. Саме таке мистецтво було
метою романтиків. Бальзак назвав мистецтво романтизму "мистецтвом образів", і це є
правомірним.

Естетика романтизму передбачає боротьбу з будь якою нормативністю. На початку ХІХ ст. головним
ворогом романтичних шкіл був класицизм з його різким розмежуванням високого і низького стилю,
трагічного й комічного, з суворими вимогами до кожного окремого жанру, з обов’язковою
перевіркою кожного твору з позицій розуму. Романтики усім цим вимогам протиставили установку на
природність. Установка на природність є також мерилом реалізму (згадаємо шекспірівське "mirror up
to Nature"). У чому ж полягає різниця? У "Передмові до "Кромвеля" В. Гюго згадав шекспірівське
дзеркало, але додав: дзеркало романтичного мистецтва повинно бути концентруючим.

Романтизм отримав у спадщину від сентименталізму культ почуття, але романтиків цікавило не
стільки почуття, скільки пристрасть. Тому прийом контрасту має особливе значення для них. Різке
розподілення світла і тіні надає творчості особливу експресивність, але і деформує образність, надає
їй риси химерності, фантастичності. Контраст може проявлятися на різних рівнях: як співставлення
двох протилежних світів (Гофман), як створення підкреслено прекрасних а підкреслено потворних,
гротескових образів (Гюґо) але порушення правдоподібності буде наявним обов’язково.

Філософське підґрунтя романтизму- Це філософські праці Фрідріха Вільгельма Йозефа фон Шеллінга
(1775-1854) та Георга Вільгельма Фрідріха Гегеля ( 1770-1831), представників німецької класичної
філософії. Головним поняттям філософії Шеллінга можна вважати ідею свободи, яку він послідовно
протягом всього життя шукав у природі, у творчості , потім у природі божественного творіння. Мета
мистецтва, за Шеллінгом, - не роздуми, а споглядання. Гегель висунув діалектичний метод, що
пропонує вивчення навколишньої природи й людської історії у їхній динаміці й взаємному зв'язку.
Філософ вважав, що свобода - фундаментальний початок духу.

Життя новому мистецькому напряму дала Німеччина, таким чином відгукнувшись на рубежі 1790-х і
1800-х pp. на революцію у Франції. Німецький романтизм відзначався підкреслено філософським
характером. Його естетика складалася в "ієнському гуртку", що виник наприкінці XVIII ст. у
маленькому місті Ієні, поблизу Веймара. Головними теоретиками ієнських романтиків стали брати
Август Вільгельм і Фрідріх Шлегелі. Спираючись на філософське положення Ф. Шеллінга про
розкутість, свободу людського духу, романтики вважали за потрібне утвердження мистецтва з
необмеженою свободою. Втеча від дійсності у світ фантазій і вигадок не виключала інтересів
романтиків до навколишнього світу. Але дійсність жила у творіннях німецького романтизму, побачена
крізь призму романтичної іронії.
— романтики відкрили красу народного мистецтва — казок, пісень, легенд і переказів. Вони
підкреслювали величезну роль у житті людини почуттів, уяви, фантазії, стверджували духовну
самобутність і неповторність кожної окремої людини. Але разом з тим їх зближував із просвітниками
гуманізм, співчуття до «маленької людини». романтики виступали за щирі, відкриті людські стосунки,
проти світу наживи, егоїзму та лицемірства. Вони обстоювали свободу людини. Образ головного
героя створюється за принципом контрасту з реальними рисами сучасника. романтичний герой —
людина великих пристрастей, глибоко незадоволена дійсністю, здатна на незвичайні вчинки.

Навколишній світ романтики розглядали як живий організм — цілісний і єдиний. Він не цілком
доступний людському розуму, у ньому багато таємничого, непізнаного, його населяли містичні й
невідомі сили. Вони непомітно переходили з реального життя, впливали на нього, перепліталися з
ним. Звідси велика кількість фантастичних та містичних елементів у художніх творах романтиків
(Гофмана, Гоголя та інших).

Романтична література немислима поза зв'язком із фольклором, музикою, живописом. Романтики

тонко відчули цей зв'язок, що позначилося на мові та стилі художніх творів. У свої поезії вони
перенесли співучість та сердечність народної пісні, у поеми і романи — мальовничість та
панорамність описів, у кожен твір — музичну схвильованість, щирість, ліричність. Романтики уявляли
розум ототожненням прагматизму, тому протиставили просвітницькому ідеалу розуму культ почуттів.
Вони зосередились на людських переживаннях, які виражали неповторну індивідуальність.

романтична антитеза, протистояння людини і суспільства, утвердження ідеалів свободи,

культивування національного елементу, посилення історизму;

Основні риси романтизму як художньої системи: неприйняття існуючої дійсності, протистояння

людини і суспільства, утвердження ідеалів свободи і нескореності, соціальної і духовної значущості
народу і людини, її самоцінності, якості індивідуальноособистісного начала. Загострена увага до
історії, культури, поетичної творчості народу як до системи народного мислення і світосприйняття.
Культивування національного елементу в темах і формах. Посилення історизму в літературі.
Ігнорування причинно-наслідкових зв'язків між характерами та обставинами. Доктрина літературної
свободи. Збагачення жанрової палітри, взаємопроникнення елементів різних жанрів, жанровий
синкретизм.

б) відмінності розвитку романтизму у західноєвропейських та південно-східнослов’янських

літературах (в умовах державності та бездержавності національної культури).

**Західноєвропейська література:**

* **Передумови:**

* Наслідки Великої французької революції: розчарування в ідеалах Просвітництва, пошук нових

цінностей.

* Розвиток національних самосвідомостей.

* Формування нового типу світогляду: акцент на емоціях, індивідуальному досвіді, єднанні з

природою.

* **Особливості:**

* Різноманіття течій та напрямків: ранній романтизм, йєнський романтизм, гейдельберзький

романтизм, англійський романтизм, французький романтизм.
 * Провідні жанри: ліричний вірш, роман, балада, казка.

* Видатні представники: Дж. Байрон, П.Б. Шеллі, В. Гюго, Ф. Шиллер, Е.Т.А. Гофман, В. Скотт.

**Південно-східнослов’янська література:**

**Передумови:**

* Відсутність власної державності у більшості слов’янських народів.

* Національно-визвольні рухи, боротьба за самобутність.

* Вплив західноєвропейського романтизму.

* **Особливості:**

* Пізніше зародження та специфічний розвиток романтизму.

* Тісний зв’язок з фольклором, національною історією та культурою.

* Поєднання романтичних ідей з просвітницькими ідеалами.

* Провідні жанри: поема, балада, історичний роман, драма.

* Видатні представники: А. Міцкевич, Т. Шевченко, М. Гоголь, О. Пушкін, М. Лермонтов.

**Вплив державності та бездержавності:**

* **Західноєвропейська література:**

* Розвиток романтизму відбувався в умовах сформованих національних культур.

* Письменники мали більшу свободу самовираження.

* Більше уваги приділялося особистим переживанням та екзистенційним питанням.

* **Південно-східнослов’янська література:**

* Розвиток романтизму був тісно пов’язаний з національно-визвольними рухами.

* Письменники часто використовували свої твори для вираження патріотичних ідей та закликів до
боротьби за свободу.

* Більше уваги приділялося соціальним проблемам та історичній пам’яті.

Розвиток романтизму у західноєвропейських та південно-східнослов’янських

літературах мав свої особливості, пов’язані з історичними та культурними

умовами.

**Однак, спільним для обох регіонів було:**

* **Інтерес до особистості, її внутрішнього світу та переживань.**

Романтичні герої часто постають як бунтарі, неординарні особистості, які прагнуть свободи та

справжнього життя.

* **Ідеалізація минулого та звернення до фольклору.**

Письменники зверталися до національної історії, міфів, легенд та народної творчості,

 шукаючи в них натхнення та опори для формування національної самосвідомості.

* **Романтичний пейзаж.**

Природа часто постає як дзеркало душі героя, відображаючи його емоції та внутрішню боротьбу.

Містичні пейзажі, грози, бурхливе море - все це служить для створення романтичної атмосфери.

**Додаткові аспекти для розгляду:**

* **Вплив романтизму на інші мистецькі напрямки.**

Романтизм справив значний вплив на розвиток живопису, музики, театру.

Можна провести паралелі між літературними творами та творами інших мистецтв того часу.

2. Національні особливості розвитку українського романтизму, його маніфести (Передмова до

першого випуску «Запорожской старины» Ізмаїла Срезневського, передмова до «Русалки
Дністрової» Маркіяна Шашкевича) Кордоцентризм як характерна ознака українського
романтизму. Естетична самобутність українського романтизму, його етапи, художня концепція
світу й людини, зв’язок із західноєвропейським романтизмом (своєрідна трансформація ідей
Гердера, оссіанізму, байронізму, німецьких романтиків).

Становлення українського романтизму відбувалося паралельно з розвитком таких ділянок науки, як

етнографія і історія, виявом чого були збірки етнографічних і фольклорних матеріалів - українських
народних пісень М. Максимовича (1827, 1834, 1849), історичних пісень і дум І. Срезневського (у тому
числі й написаних ним самим) у збірці "Запорожская старина" (1833-38), народної усної творчості П.
Лукашевича (1836), як також публікації історичних праць і пам'яток: Д. Бантиш-Каменського (1822), М.
Маркевича (1842-43), О. Бодянського (1846-48, у тому числі козацьких літописів й "Історії Русів"), А.
Скальковського (1846) та інших.

Основоположницею розвитку українського романтизму була харківська школа з її двома гуртками -

першим, що створився ще у 1820-х pp. навколо І. Срезневського і що з ним були пов'язані
найвидатніші з поетів-романтиків Л. Боровиковський і О. Шпигоцький, та другим, що діяв у середині
1830-х p. також під проводом І. Срезневського, до нього були причетні: А. Метлинський (псевдонім -
Амвросій Могила), М. Костомаров (псевдонім - Іеремія Галка) й О. Корсун з М. Петренком і С.
Писаревським та іншими. Програмовими для діяльності цих гуртків були збірки "Украинский
альманах" (1831) та "Запорожская старина".

Поетичну творчість цього гуртка поетів (між ними й І. Срезневського як автора українських і
російських віршів) характеризує ідилічно-песимістичне захоплення українським минулим, культ
могил й історичних героїв і особливо співців та бандуристів, слабе й безперспективне у своїх
прагненнях слов'янофільство. Одночасно з харківським осередком у Галичині виступила "Руська
трійця" з участю М. Шашкевича, І. Вагилевича і Я. Головацького для яких була програмовою "Русалка
Дністрова" (1837) з її елегійним захопленням ідеями народності і слов'янського братерства.
Послідовниками "Руської трійці" в її романтичних змаганнях за народність української мови й
літератури стали згодом М. Устиянович і А. Могильницький у Галичині та О. Духнович на Закарпатті.

Другим осередком чи й етапом українського романтизму, уже з багатшим на мистецькі засоби і

літературні жанри творчим доробком і з виразнішим національним і політичним обличчям, був Київ
другої половини 1830-40-х p. з М. Максимовичем, П. Кулішем, Т. Шевченком, автором виданого вже
1840 року "Кобзаря", і прибулими туди з Харкова А. Метлинським і М. Костомаровим.

Філософський романтизм членів цього гуртка і близьких до нього тогочасних київських учених,
професорів Київського університету, поєднаний з вивченням української народної творчості і історії та
ідеями слов'янофільства вплинув на постання Кирило-Мефодіївського братства з його виробленою М.
Костомаровим романтично-християнською програмою - "Книгами Битія українського народу" і, з
другого боку, дав нову за поетичними засобами і діапазоном політичного мислення поезію Т.
Шевченка з його візією майбутньої України.

Літературними трибунами цього етапу українського романтизму були альманахи:

"Киевлянин" (1840, 1841, 1850) М. Максимовича;

"Ластівка" (1841) Є. Гребінки;

"Сніп" (1841) О. Корсуна;

"Молодик" (1843, 1844) І. Бецького;

"Южно-Русский сборник" (1848) А. Метлинського.

Так само, як харківський осередок романтиків не був обмежений тільки Харковом, причетними до
київського осередку були українські романтики з інших міст України й Росії. У "Ластівці" друкувалися
поезії чернігівців В. Забіли, в "Молодику" виступив полтавець О. Афанасьєв-Чужбинський, у Москві
жив і працював видавець історичних українських матеріалів і одночасно автор романтичних віршів О.
Бодянський.

Третім етапом українського романтизму була діяльність, згуртованих навколо журналу "Основа"
(1861-62) письменників і діячів, між якими були: кирило-методіївці В. Білозерський, М. Костомаров,
автор першого романтичного роману "Чорна Рада" (1857) й видавець альманаха "Хата" (1860) П.
Куліш і Т. Шевченко, автор перейнятих національно-політичним пафосом, але романтичних в основі
подражаній пророкам і поем "Юродивий" і "Неофіти". До цього ж етапу пізнього романтизму
зараховуються: О. Стороженко, автор багатьох повістей і оповідань з фантастичними сюжетами й
мотивами, ліричні поети Я. Щоголев, Ю. Федькович. Наявні елементи романтизму у ранніх поетів
другої половині XIX століття.

В цілому, у поетичній творчості українського романтизму помітні дві течії - національно-патріотичний

у більшості поетів-романтиків і суб'єктивно-ліричний у таких його представників, як М. Петренко, В.
Забіла, згодом Я. Щоголів. В порівнянні з російським, український романтизм вирізняється
історичністю в епічних жанрах, ідеалізуванням минулого й національними мотивами, неособистої
печалі в ліриці та нахилом до форм пісенної творчості в стилі. В цьому український романтизм має
більше спільних рис із польським романтизмом.

«Русалка Дністровая» — перший західноукраїнський альманах, виданий у Будапешті (1837) заходами

літературного гуртка «Руська трійця» Маркіяном Шашкевичем, Яковом Головацьким та Іваном
Вагилевичем. У передмові до «Русалки Дністрової» підкреслена краса української народної мови та
народної словесності і поданий список найбільш важливих наддніпрянських літературних і
фольклорних видань того часу. Після передмови («Передслів'я») М. Шашкевича матеріал
розташований у чотирьох частинах: * Фольклористична частина «Пісні народні» відкривалася
науковою розвідкою І. Вагилевича «Передговор к народним русским пісням», за якою подавалися
зразки дум, обрядових, історичних та ліро-епічних пісень, записаних у різних районах краю. *
Оригінальні твори видавців складали другу частину — «Складання», куди ввійшли ліричні поезії М.
Шашкевича («Згадка», «Погоня», «Розпука», «Веснівка», «Туга за милою», «Сумрак вечерний»), його
ж оповідна казка «Олена», дві поеми («Мадей» та «Жулин і Калина») І. Вагилевича і наслідування
народної пісні «Два віночки» Я. Головацького. * Третій розділ — «Переводи» — подав сербські
народні пісні у перекладах М. Шашкевича і Я. Головацького та уривок із чеського «Краледвірського
рукопису». * В історико-літературному розділі «Старина» (з передмовою М. Шашкевича) опубліковані
історичні та фольклорні твори, діловий документ та бібліографічну відомість про слов'янські й
українські рукописи, що зберігаються в Онуфріївському василіанському монастирі Львова. Тут же —
критична рецензія М. Шашкевича на етнографічну розвідку Й. Лозинського «Рускоє весілє». Альманах
«Русалка Дністровая» вийшов замість приготованого 1834, але забороненого віденською цензурою
(на основі думки церковної влади у Львові) збірки «Зоря». Альманах і його видавці зазнали
переслідувань місцевих церковних і світських властей. Із 1000 надрукованих примірників «Русалки
Дністрової» 800 сконфіскувала львівська поліція. Девізом книги стали слова Я. Коллара: «Не тоді, коли
очі сумні, а коли руки дільні, розцвітає надія». Своїм поворотом до народної мови й уведеним її
упорядниками правописом «Русалка Дністровая» мала великий вплив на українське національне
відродження і на розвиток української літератури в Галичині. За словами І. Франка, збірка «була свого
часу явищем наскрізь революційним». «Русалка Дністровая» була передрукована 1910-го року в
Тернополі й офсетом у Києві (1950, з вступною статтею Олександра Білецького) та у Філадельфії
(1961).

## Пере́дмова до першого ви́пуску «Запоро́зької ста́ровини» Ізмаї́ла Срезне́вського

**Ізмаїл Срезневський** (1812-1880) – український історик, філолог, етнограф, археограф.

*«Запоро́зька ста́ровина»** – український науковий історико-літературний журнал, що виходив у

Харкові у 1838-1839 роках.

*Передмова до першого випуску** «Запорозької старини» є важливим документом, який дає

уявлення про мету та завдання журналу, а також про його значення для розвитку української історії та
культури.

*Ось деякі ключові моменти з передмови:**

*Мета журналу:** збирати та публікувати історичні документи, що стосуються історії України,

зокрема Запорозької Січі.

**Значення журналу:**

* Збагачення знань про українську історію та культуру.

* Збудження національної самосвідомості українців.

* Спростування імперських міфів про український народ.

**Передмова до «Запорозької старини»** свідчить про глибоку зацікавленість Ізмаїла

Срезневського українською історією та культурою.

**Вона також є свідченням того, що українська інтелігенція того часу усвідомлювала важливість
історичної пам’яті та національної самосвідомості.**

**«Запорозька старіна»** відіграла важливу роль у розвитку української історіографії та культури.

**Журнал публікував цінні історичні документи, наукові статті, літературні твори, народні пісні та
думи.**

**Він також сприяв популяризації знань про українську історію та культуру серед широкого загалу.**

**Передмова до «Запорозької старини»** є цінним джерелом для дослідників української історії та

культури.

**Вона дає уявлення про тогочасні історичні та культурні процеси, а також про погляди української
інтелігенції на роль історії та культури у формуванні національної самосвідомості.**

Кордоцентризм як характерна ознака українського романтизму.

Український кордоцентризм ( дослівно – українське вчення про цілісність людини) – концептуалізація

тенденції української філософської думки, за якою основою існування і розвитку цілісної людини як
єдності духу, душі й тіла є дух, духовне народження та вдосконалення. Уявлення про цілісну людину
екстрапольоване в український кордоцентризм із християнської антропології, за вченням якої людина
складена із тіла, душі й духу, який поєднує тіло й душу в єдину цілісну людську істоту, створюючи
особистість. Саме дух, який називають серцем, відіграє провідну роль у розвитку особистості в
людині.

Український кордоцентризм як концепт створений на основі поняття «філософія серця» і терміна

«кордоцентризм». Творцем поняття «філософія серця» є Д. Чижевський, винахідником терміна
«кордоцентризм» – О. Кульчицький, автором концепту «український кордоцентризм» – Я. Гнатюк.
Український кордоцентризм можна типологізувати за головними філософсько-світоглядними
орієнтаціями. Звідси – три типи українського кордоцентризму: креативний, акціональний та
інтроспективний.

Креативний кордоцентризм є філософсько-світоглядною орієнтацією на трансцендентне,

метаемпіричну реальність, а два інших типи – на трансцендентальне, емпіричну реальність:
акціональний кордоцентризм – на соціальну реальність, інтроспективний кордоцентризм – на
людську реальність.

Креативний кордоцентризм має різновиди – філософсько-теософський кордоцентризм, у якому

виражена ідея створення істинної людини, що бере участь в істинному бутті та керується у всіх своїх
справах духом, та філософський кордоцентризм, де йдеться про творчу силу як основу людського
духу. Акціональний кордоцентризм, у свою чергу, також має різновиди. Це – афективно-
волюнтаристичний кордоцентризм, заснований на принципі циркуляції любові й вольових зусиллях у
соціальній піраміді, й афективний кордоцентризм. Підставою якого є ідея емоційно-почуттєвого
вчинку. Насамкінець, різновидам інтроспективного кордоцентризму є волюнтаристичний
кордоцентризм, у якому виявляє себе воля до єднання з природою, як власною, так і Божественною,
та волюнтаристично-емотивний кордоцентризм, у якому проявляється напружене емоційно-вольове
прагнення до правди і свободи.

Фундатори українського кордоцентризму Г. Сковорода, М. Гоголь, П. Юркевич, Т. Шевченко і П. Куліш

обґрунтовували його як ідею першості духу в цілісній людині-особистості. Згодом ця іде була заново
відкрита Ч. С. Пірсом – основоположником американського прагматизму. Пізніше вона ще раз була
повторена у метафізиці глибокого серця російського філософа Б. Вишеславцева. З цієї перспективи
українська філософія, виходячи із схожості її ідей із американською та російською філософіями, є
оригінальною і самобутньою, та такою, що має світове значення. Феномен українського
кордоцентризму досліджували дві конкуруючі між собою школи філософської україністики:
психологічна і культурологічна. Фундаторами психологічної школи філософської україністики
вважаються І. Мірчук, О. Кульчицький, Д. Бучинський, В. Янів, С. Ярмусь, А. Бичко, І. Бичко. До
фундаторів культурологічної школи філософської україністики зараховують В. Олексюка, Є.
Калюжного, Т. Закидальського, В. Горського, С. Вільчинську, І. Потаєву, Я. Гнатюка.

Психологічна школа філософської україністики розглядає український кордоцентризм як унікальне

явище світової історії і пояснює його унікальність лише однією обставиною, а саме тим, що він є
виразом українського національного менталітету. За її інтерпретацією, український кордоцентризм –
це вчення про людину як розколоту ірраціональну істоту, в якій одна частина – емоційно-почуттєва
сфера переважає і панує над іншою – розсудково-розумовою сферою. Така неадекватна
інтерпретація є найбільш спопуляризованою в української спільноті й український кордоцентризм
некоректно ототожнюють саме із нею.

Культурологічна школа філософської україністики відкидає необґрунтовані припущення та

нерозроблену методологію психологічної школи й аналізує український кордоцентризм як явище
української культури, що спричинене не однією обставиною – українським національним
менталітетом, а багатьма іншими соціокультурними чинниками. За її інтерпретацією, український
кордоцентризм – це вчення про цілісну людину-особистість і першість духу перед душею і тілом у
людській реальності. Така інтерпретація менш популярна українській спільноті, але найбільш
адекватна, оскільки якнайкраще відповідає біблійному вченню про серце і святоотцівській традиції.
3. Школи романтизму в українській літературі, їх специфіка:

а) художній дискурс митців Харківської школи романтиків, їх внесок в українську культуру;

"Харківська школа романтиків"

На початку XIX століття Харків став першим центром справжнього літературний) життя в країні.
Сталося це завдяки відкриттю в нашому місті 1805 року університету, з якого починається нова ера в
історії Слобожанщини, і, як вважав його засновник В. Н. Каразін, "Харків для Вітчизни стане тим, чим
Афіни були для Греції".

На той час Україна втратила всі свої колишні вольності і перетворилася на звичайну провінцію Росії. За
таких умов у 30-х роках XIX століття в Харкові з'являється гурток, який об'єднав бажаючих працювати в
наукових галузях і літературі для того, щоб не дати імперським чиновникам остаточно знищити
українську культуру. Він одержав назву "Харківської школи романтиків", складався переважно з
людей, безпосередньо пов'язаних з університетом, і став видатним явищем у суспільному житті.

До його складу увійшли Л. І. Боровиковський, А. Л. Метлинський, М. І. Костомаров, І. І. Срезневський,

Я. І. Щоголів та інші. Треба зазначити, що на той час епоха класицизму вже закінчилась, а провідним
напрямом у російській та європейській літературі став романтизм. Тому до "Харківської школи
романтиків" тяжіла більшість російських і українських письменників. Вони виявляли великий інтерес
до історії України, національних традицій, фольклору.

Одним з найактивніших членів "Школи" був Микола Костомаров, історик, політичний діяч,
письменник, поет. Це його перу належить "Книга буття українського народу" — найважливіший
програмний твір Кирило-Мефодіївського братства. Перший друкований твір Костомарова — трагедія
"Сава Чалий" (1838), написана на матеріалі історичної думи. Пізніше він видає "Українські балади"
(1839), збірник українських поезій "Вітка" (1840) і останню публікацію харківського періоду —
трагедію "Переяславська ніч", надруковану в альманасі "Сніп" 1841 року.

Амвросій Метлинський, професор "русского языка и словесности", у своїх творах, які він підписував
псевдонімом "А. Могила", оспівував улюблені образи: козака, гайдамаку, чумака, "стару бабусеньку",
яка "мне кохала, піснями пеленала, рідним словом кормила, рідній мові учила". Тугою за славним
минулим рідного краю були сповнені його "Думки і пісні та ще дещо", видані у 1839 році. Як у цій
першій збірці Метлинського, так і в інших символами славних часів минувшини виступають старець,
гетьман, могили, списи рушниці, бандури, степ, вітер та інше.

Найстарішим з гуртка "харківських романтиків" був Ізмаїл Срезневський, який разом з І. В.

Розновщенком видав у 1831 році "Український альманах". Пізніше, у 1833-1838 роках, вийшли у світ
шість збірників "Запорожской старины". Думи, вміщені в них, являють собою найкращі зразки
українського епосу. Крім того, літературний матеріал "Запорожской старины" став безцінним
джерелом у дослідженнях української старовини.

Левко Боровиковський відомий нам як автор поеми "Маруся", яку він написав, скориставшись із
сюжетів балад Г. А. Бюргера "Леонора" (1773) і Жуковського "Светлана" (1808-1812). Український
поет-ро-мантик Боровиковський заново переказує баладу, насичуючи її мотивами національного
фольклору.

До уславлених "харківських романтиків" належить і поет Яків Щоголів. Як Г. Квітці-Основ'яненку,

нашому знаменитому землякові, здавалося, що нема народу красивішого, аніж у харківських
слободах, так і для Щоголева рідні краєвиди були найчарівнішими у світі. У дубових гаях над
Ворсклою він ладен був бачити "ліси з тропічного світу", а своїм першим збіркам він дав назви,
продиктовані любов'ю до рідної землі, — "Ворскло" (1883), "Слобожанщина" (1888).

Передавши романтичні ідеали наступному поколінню поетів, самі учасники гуртка згодом відійшли
від творчої праці. Гурток "харківських романтиків" розпався, але він дав поштовх утворенню цілої
літературної школи і назавжди уславив історію літературного Харкова.
б) історіографія як основне джерело розвитку Київської школи романтиків; значення Кирило-
Мефодієвського братства в розвитку духовного відродження народу; основні ідеї «Книги буття
українського народу» Миколи Костомарова;

III. Київська школа романтиків. М. Максимович, Тарас Шевченко, М. Костомаров, П. Куліш, В.

Білозерський. Гуртувалась навколо Кирило-Мефодіївського братства. Збагатили літературу новою
проблематикою, новими жанрами, художніми засобами.

## Історіографія як основне джерело розвитку Київської школи романтиків

Київська школа романтиків, що виникла на початку 19 століття, значною мірою спиралась на

історіографію як джерело натхнення та метод дослідження. Історики того часу, такі як Микола
Костомаров, Пантелеймон Куліш та Михайло Грушевський, досліджували українську історію та
культуру, шукаючи коріння національної ідентичності. Їхні праці, що підкреслювали героїчне минуле
України та унікальність українського народу, лягли в основу романтичної ідеології.

**Ось деякі ключові аспекти впливу історіографії на розвиток Київської школи романтиків:**

* **Національна свідомість:** Історіографія допомогла українським романтикам сформувати чітке

уявлення про українську національну ідентичність. Вивчаючи історичні джерела, вони досліджували
мову, культуру, традиції та звичаї українського народу. Це знання дало їм основу для створення
романтичних творів, що оспівували українську душу та прагнули до національного відродження.

* **Історичні сюжети:** Історіографія також стала джерелом натхнення для багатьох романтичних
творів. Історики досліджували героїчні події та постаті українського минулого, які згодом лягли в
основу поем, оповідань та романів.

* **Фольклор та етнографія:** Історіографія тісно пов'язана з фольклором та етнографією, які також

відіграли важливу роль у розвитку Київської школи романтиків. Історики збирали та досліджували
народні пісні, легенди, перекази, а також традиційні звичаї та обряди. Цей матеріал
використовувався романтиками для створення колоритних та автентичних творів, що відображали
український національний дух.

**Важливо зазначити, що Київська школа романтиків не просто описувала історичні події. Її

представники використовували історіографію як інструмент для конструювання національної
ідентичності.** Вони прагнули донести до українців велич їхнього минулого, щоб пробудити
національну свідомість та прагнення до самостійності.

**Деякі з ключових історичних праць, що вплинули на розвиток Київської школи романтиків:**

* "Історія України" Миколи Костомарова

* "Чорна рада" Пантелеймона Куліша

* "Історія України-Руси" Михайла Грушевського

**Вплив історіографії на Київську школу романтиків був значним.** Історики того часу не лише
надали романтикам багатий матеріал для творчості, але й допомогли їм сформувати чітке уявлення
про українську національну ідентичність. Цей вплив відіграв важливу роль у становленні українського
романтизму та його внеску в українську культуру.

**Окрім вищезазначеного, важливо також згадати про такі аспекти впливу історіографії:**

* **Розвиток української мови:** Історики того часу активно досліджували українську мову, її історію
та граматику. Це знання допомогло романтикам творити українською мовою, що на той час не було
поширеним явищем.

* **Формування української літературної традиції:** Історіографія допомогла романтикам

сформувати українську літературну традицію, що спиралась на фольклорні та історичні джерела.*
**Піднесення національної самосвідомості:** Історіографія сприяла піднесенню національної
самосвідомості українців, що

**В цілому, історіографія відіграла ключову роль у становленні та розвитку Київської школи
романтиків.**

значення Кирило-Мефодієвського братства в розвитку духовного відродження народу

Значення Кирило-Мефодіївського братства полягала у тому, що воно було першою спробою

української інтелігенції вдатися до політичної боротьби, розробило широку політичну програму
національно-визвольного руху, що стало дороговказом для його наступників.

Кирило-Мефодіївське товариство (Україно-слов'янське товариство, Кирило-Мефодіївське братство)

— українська таємна політична організація, що виникла в Києві наприкінці 1845 року[ та спиралася на
традиції українського визвольного й автономістського руху.

Була одним з проявів піднесення національного руху на українських землях та активізації

загальнослов'янського руху під впливом визвольних ідей періоду назрівання загальноєвропейської
революційної кризи — «весни народів».

Членами товариства, які називали себе братчиками, стали вихованці й співробітники Київського та
Харківського університетів. Провідну роль серед них відігравали М.Костомаров, Т.Шевченко,
Г.Андрузький, В.Білозерський, М.Гулак, П.Куліш. Впродовж існування товариства його ідеологія
зазнавала істотних змін. Завдання об'єднання слов'ян, що стало підставою виникнення таємної
організації, згодом конкретизувалось у двох напрямах — рівноправного співробітництва слов'янських
народів та відродження України

Програма

Кирило-Мефодіївське братство ставило своїм головним завданням побудову майбутнього суспільства

на засадах християнської моралі, шляхом здійснення ряду реформ; створення демократичної
конфедерації слов'янських народів, очолюваної Україною, на принципах рівності і суверенності;
знищення царизму і скасування кріпосного права і станів; встановлення демократичних прав і свобод
для громадян; зрівняння у правах всіх слов'янських народів щодо їх національної мови, культури та
освіти.

Кирило-мефодіївці розглядали слов'ян як єдиний народ, відводячи українському суспільству ключову

роль у створенні слов'янської конфедерації (зв'язки з братством підтримували 100 осіб з Польщі,
Литви, Чехії, Білорусі, Росії, України). При цьому Микола Костомаров, Василь Білозерський, Микола
Гулак та інші були переконані, що таке право дає українцям їхня глибока релігійність, корені
козацького республіканізму. Ад'юнкт Київського університету М. Костомаров вважав цілком
можливим формування монархічної федерації у складі України та Росії (з елементами
республіканського ладу). Лише третій варіант «Книги буття українського народу» набув рис
конституційності, усе одно залишившись різновидом соціальної утопії без згадки про реальність
державної незалежності українських земель. Характерна риса: якщо для діячів польського опору
ідеалом була свобода, то для більшості кирило-мефодіївців — соціальна рівність. Прихильники
революційного напряму боротьби (Т. Шевченко, О. Навроцький, М. Гулак, І. Посяда, М. Савич, Г.
Андрузький) не мали сумніву в тому, що скасувати кріпацтво, повалити самодержавство зможе тільки
народне повстання.

Реальна діяльність членів товариства зводилася до зустрічей на квартирах М. Гулака або М.

Костомарова, де велися наукові диспути, обговорювалися програмні документи, а також до
приватних бесід із молоддю, інтелігентами, дрібним чиновництвом. Однак, члени братства також
вели й активну громадсько-політичну діяльність: вони поширювали ідеї братства через
розповсюдження його програмних документів, прокламацій («До братів-українців», «До братів-
великоросів і поляків»), творів Тараса Шевченка; займалися науковою працею і виступали з лекціями
в навчальних закладах Києва, в яких проповідували свої погляди; піклувалися про розвиток народної
освіти, збирали кошти на відкриття народних шкіл, написання і видання нових книг (зокрема,
Пантелеймон Куліш підготував перший підручник з історії України «Повість про український народ»,
виданий 1846 року, та ін.).

основні ідеї «Книги буття українського народу» Миколи Костомарова;

«Кни́га Буття́ Украї́нського Наро́ду» («Зако́н Бо́жий») — філософсько-релігійний трактат
невстановленого авторства (більшість дослідників пов'язує його з Миколою Костомаровим),
присвячений осмисленню української нації як важливої частини християнської історії. Відображав
світогляд учасників таємної організації Кирило-Мефодіївське товариство. Написаний у формі
біблійного оповідання.

Складається зі 106 параграфів, у яких всесвітню та українську історію викладено в розрізі історії
християнства. Соціальна нерівність у творі пояснюється лицемірством панівного класу, який прийняв
християнство, але продовжував гнобити народ. Підкреслюється зв'язок між минулим та майбутнім
України, волелюбність українського народу визначається як його невід'ємна риса. Твір містить ряд
положень щодо скасування кріпацтва, національної та соціальної нерівності, а також ідею об'єднання
слов'янських народів у федеративну республіку з наданням кожному народові автономних прав.
Автор постулює ідею непорушності національних прав українців. Україну він уважає центром
об'єднання всіх слов'ян, народів, убачаючи в цьому її роль в історії людства.

У «Книзі буття українського народу» є ряд прогресивних положень, зокрема про необхідність
ліквідації кріпосного права і національної нерівності, знищення дворянських привілеїв і станів,
об'єднання слов'янських народів у федеративну республіку з парламентським ладом і з наданням
кожному народу рівних прав і автономії. Разом з тим автори виходили з того, що українська нація
являє собою особливу єдність, пройняту духом рівності і братерства, і вважали, що їй судилося
повести за собою слов'ян до об'єднання[1].

«Книгу буття українського народу» знайдено під час обшуку в М. І. Костомарова у 1847. Відтоді твір
знаходився в архівах Третього відділу (Власна Його Імператорської Величності канцелярія) в Санкт-
Петербурзі, пізніше — у рукописному відділі Санкт-Петербурзької Академії Наук, де був виявлений у
1917 році. Уперше опублікований 1918 року в журналі «Голос минувшего».

“Книга буття українського народу” – це модель перебудови суспільного життя, у якій була зроблена спроба
врахувати релігійні, соціальні та національні фактори. Концепція кирило-мефодіївців містила:

 створення демократичної федерації християнських слов’янських республік;

 знищення царизму та скасування кріпосного права та станів;
 утвердження у суспільстві демократичних прав і свобод для громадян;
 досягнення рівності у правах на розвиток національної мови, культури та освіти всіма слов’янськими
народами;
 поступове поширення християнського ладу на весь світ.

Основний документ кирило-мефодіївців “Закон Божий” (“Кни га буття українського народу”) складався з 63 різних за
обсягом статей (параграфів), що становлять морально-філософську кон цепцію, в центрі якої — доля народу. Всі три
примірники про грамового документа кирило-мефодіївців, що були вилучені під час арештів, написані рукою Миколи
Івановича Костомарова. Однак є всі підстави вважати, що Т.Г. Шевченко брав активну участь в обговоренні тексту “Книги
буття українського народу” (“Закону Божого”) і до багатьох статей (параграфів) цього істо ричного документа увійшли думки
і переконання Кобзаря, ви світлені ним у прозових і поетичних творах.

в) «Руська трійця» і особливості становлення романтизму на західноукраїнських землях;

На початку 30-х років XIX ст. центром національного життя та національного руху в Галичині стає
Львів. Саме тут виникає напівлегальне демократично-просвітницьке та літературне угруповання
"Руська трійця"

Таку назву воно отримало тому, що його засновниками були троє друзів-студентів Львівського
університету і водночас вихованців греко-католицької духовної семінарії: М. Шашкевич (1811−1843), І.
Вагилевич (1811−1866) та Я. Головацький (1814−1888), які активно виступили на захист рідної
української мови (термін "руська" для галичан означав українська).

В даній роботі ставиться за завдання висвітлити такі питання як передумови виникнення "Руської
Трійці", початок суспільно-історичної діяльності "Руської Трійці", головні досягнення членів даного
об'єднання, вивчити значення суспільно-історичної діяльності "Руської Трійці" на фоні галицького
Відродження, зв’язки членів "Руської Трійці" з культурними діячами світу і т.п.

Шашкевич Маркіян – один із засновників "Руської трійці"

Шашкевич Маркіян (літ. псевд. Руслан Шашкевич; 6.11.1811−7.6.1843) − видатний український

письменник і громадсько-культурний діяч, речник національного відродження у західних землях
України. Н. у с. Підліссі (тепер Золочівського р-ну Львівської обл.) у родині священика. Навчався у
гімназіях Львова і Бережан. Закінчив технологічний ф-т Львівського ун-ту та греко-католицьку духовну
семінарію (1838). Священик у селах Гумниська, Нестаничі, Новосілки (Галичина). У студентські роки
Ш. був натхненником, організатором і лідером "Руської трійці", ініціатором її починань на засадах
романтизму − збору і популяризації фольклору, створення словника і граматики живої української
мови, реформування правопису (заміни етимологічного фонетичним), використання т.зв.
гражданського шрифту замість кириличного, впровадження рідної мови в повсякденний вжиток
інтелігенції та церковної проповіді, виступу проти спроб латинізації українського письменства тощо.

"Руська трійця" та їхні перші збірки

М. Грушевський датує початки національного відродження Галичини першими десятиліттями 19 ст.,

коли серед нового уніатського духовенства з’являються "освічені і тямущі люде, які думають не тільки
про інтереси своєї церкви, а й про інтереси народні, національні, заходяться коло піднесення
народної освіти і добробуту, коло розвою національної культури".

На початку 30’х рр. 19 ст. у Львові підіймається нова хвиля національного руху. В цей час починає
функціонувати гурток студентської молоді на чолі з "Руською трійцею", який ставить перед собою
задачу "вправлятися в слов’янській і руській мовах, вводити в руських колах розмовну руську мову,
піднімати дух народний, просвіщати народ і, протистоячи полонізму, воскресити руську письменність
в Галичині". До складу "Руської трійці" входили Маркіян Шашкевич( Руслан ), Іван Вагилевич
(Далибор), Яків Головацький( Ярослав ). На той час всі вони були студентами-семінаристами.
Маркіяну Семеновичу Шашкевичу (1811−1843), літературна діяльність якого припадає на 1833−1843
роки, належать понад тридцять віршів, незавершена поема "Перекинчик бісурманський", казка
"Олена", переспіви та переклади з давньоруської, чеської, сербської, польської та грецької, кілька
статей та нотаток, а також перша українська "Читанка" для народних шкіл (видана у 1850). Іван
Миколайович Вагилевич(1811−1866) у двох своїх поетичних творах українською мовою та кількох
польською виступив послідовним романтиком. Плідно займався етнографічним дослідженням
бойків, гуцулів та лемків. Яків Федорович Головацький(1814−1881) також плідно займався
етнографічними дослідженнями побуту народів Карпат; йому також належить ряд романтичних
віршів.

Перша збірка семінаристів не призначалася до друку. "Син Русі"(1833)-рукописна збірка, про яку Б.
Лепкий сказав, що це "перший в Галичині збірний прояв народної думки, як доказ щирої охоти через
літературу двигнути народ з упадку". До її складу входили вірші народною мовою Шашкевича,
Мінчакевича, Левицького з Бовшева і Левицького з Августівки, обробка народної легенди "Хрестец
камінний край Любачева". Її автори намагалися опанувати народною мовою поетичний жанр
народного послання, вірша-алегорії, пейзажу та деякі інші жанри (всього у змісті перераховано 13
творів), але загалом поезії цієї першої збірки відзначаються ще не виробленою віршовою формою.
Для неї також характерний синтез фольклорної та книжно-словесної тенденцій, що взагалі було
властиво для усієї тогочасної української літератури.

У квітні 1834 року до львівської цензури було подано збірку "Зоря", девізом якої були слова "Світи,
зоре, на все поле, закіль місяць зійде". Але на той час у Львові не було цензора, який би займався
українськими виданнями. Тому "Зорю" було відправлено до Відня, до відомого цензора грецьких і
слов’янських книг − Вартоломея Копітара. Віденський цензор не став брати на себе відповідальністьза
дозвіл чи заборону опублікування збірки і відправив її до Львова з таким висновком:

"Наша Галичина має понад 2 мільйони русняків, а Угорщина мільйон, що дуже прихильно привітають
це видання у своїй мові;

так само привітає його 6−7 мільйонів російських русняків тієї самої мови;

отже, його круг діяння простягається на 9−10 мільйонів душ!;

але треба брати до уваги, що наші й російські поляки дивитимуться з заздрістю і ненавистю на цю
досі не упривілейовану літературу…"

Після повернення збірки до Львова остаточною рецензією була заборона. Її рукопис не зберігся. Про
зміст цієї другої збірки можна судити тільки зі спогадів Я. Головацького та заміток В. Копітара. Відомо,
що розпочиналася вона портретом Б. Хмельницького роботи Івана Вендзіловича. У ній вміщувалися
фольклорні записи та оригінальні твори гуртківців, життєпис Б. Хмельницького та літературна обробка
колядки "Хмельницького обступленіє Львова" Шашкевича. Гуртківці усунули з правопису збірки Ь та
Ы, а замість них послідовно вживали Ь та И.

До 1835 р. належить перший друкований виступ Шашкевича − публікація його оди "Голос галичан",
зміст якої не становить особливого літературного інтересу. Найголовніша заслуга цього твору полягає
в тому, що він написаний українською мовою.

А в 1836р. нарешті вдалося опублікувати альманах "Руської трійці" під назвою "Русалка Дністрова"
(хоча на титульні сторінці стоїть дата 1837). "В "Русалці Дністровій" найповніше реалізувалися
прогресивно-романтичні літературні та літературно-наукові погляди М. Шашкевича та його
товаришів". До її складу ввійшли народні пісні, власні оригінальні твори, переклади з сербського та
уривки з "Каледворського рукопису", а також статті літературно-критичного, фольклористичного й
історіографічного характеру. На цей раз гуртківці вирішили піти в обхід львівської цензури і у вересні
1836 р. Головацький переслав рукопис "Русалки" сербському громадському і культурному діячеві, з
яким познайомився під час свого перебування у Пешті на початку1835 р., Георгію Петровичу до
Пешта, де був цензор слов’янських книг і друкарня. Там її і було надруковано.

Львівський цензор В. Левицький заборонив поширення цієї збірки: 800 примірників, надісланих до
Львова, були конфісковані. До читачів, переважно це були жителі Галичини, потрапило тільки 200
примірників (а інші 600 до 1848 р. зберігалися у львівському цензурному комітеті). "Русалка
Дністрова" − перше видання в Галичині, надруковане "гражданкою". Її автори активно відстоювали
фонетичний правопис, і, хоча в самій назві альманаху вони використали Ь, але читалася вона вже як І.
Вони також відмовились від Ъ та Ы, перші застосували до "гражданки" Є, а також вперше вжили ЙО,
ЬО, які вживаються й зараз.

"Русалка Дністрова" – провідний альманах "Руської Трійці"

"Творчість літературно-культурницького угрупування "Руська Трійця", насамперед виданий ними

альманах "Русалка Дністрова", засвідчує появу прогресивних тенденцій в естетичній думці Галичини
30’х років 19 ст.". Це видання рішуче поривало з церковно-книжною літературою, яка побутувала тоді
на Галичині, і започатковувала нову літературу народною мовою і на народній основі. До її появи в
літературі краю переважала церковно-схоластична "високоштильна поезія" та принципи шкільного
класицизму. "Русалка Дністрова" відкривала перспективу розвитку прогресивної науково-
літературної діяльності на західно-українських землях". Шашкевич, Вагилевич і Головацький своєю
"Русалкою" впроваджували ідеали Романтизма.

Найяскравіше їхні романтичні погляди відбилися у їх ліричній поезії. У розумінні суспільних явищ
"Трійця" значною мірою відштовхувалась від позицій Просвітництва, але на діалектику людини і світу
суб’єкта і об’єкта, часу і вічності, індивідуума і природи вони вже мали яскраво виражений
романтичний підхід. У своїх творах вони пропагували цей підхід до тих явищ, які зображували. Їхня
поезія, зокрема Шашкевича, значною мірою вплинула і спонукала до подальшого розвитку усю
наступну західноукраїнську поезію, збагативши її новими елементами. У поезії Вагилевича
відчувається вплив на нього польського, а можливо і німецького романтизму періоду "Бурі й натиску"
через свою поезію діячі "Руської Трійці" знайомили своїх земляків з кращими надбаннями
романтизму західного і східного. Все, що вони пропонували, було новим і незвичним: їхня історична
концепція, орієнтація на фольклор, використання у творах народної мови, обстоювання народності
мистецтва, − але виявилось прогресивним для подальшого розвитку літератури у Західній Україні.

г) Петербурзька школа і специфічні риси пізнього романтизму.

Петербурзька школа романтизму виникла наприкінці 50-х років XIX століття і була пов’язана з
колишніми членами Кирило-Мефодіївського товариства. Ця школа відзначалася певними
специфічними рисами пізнього романтизму, які включали утвердження самоцінності людської
індивідуальності, інтерес до історії та народної творчості, а також символізацію як основний принцип
художнього узагальнення1.

Особливості пізнього романтизму також проявлялися у зображенні романтичного героя, який часто
уникає соціальних та національних зв’язків, перебуває на межі реальності та ідеального світу, що
призводить до його самотності та туги. Пошуки ідеалу перетворюють героя на вічного мандрівника,
що протиставляється світу та іноді навіть Богу1.

У контексті української літератури, романтизм активізувався наприкінці 20-х — початку 30-х років XIX
століття, заснований на сентименталістських та барокових традиціях. Український романтизм
відрізнявся зосередженням уваги на проблемі літературної мови та домінуванням національно-
історичної тематики.

4. Тематично-стильові течії в українському романтизмі:

а) фольклорно-побутова;

Протистояння двох світів: реального і вигаданого. Фольклор – частина природи і важливий чинник
літератури. «Маруся» Л. Боровиковського, «Козачі поминки» А. Метлинського, «Наталя» М.
Костомарова, «За байраком» байрак Т. Шевченка.

Її представниками були:

Левко Боровиковський ("Маруся", "Наталка Полтавка")

Петро Гулак-Артемовський ("Солопій та Хівря", "Пан Твардовський")

Євген Гребінка ("Чайка", "Українська ніч")

б) фольклорно-історична;

Її представниками були:

Тарас Шевченко ("Думи", "Гайдамаки", "Катерина")

Микола Костомаров ("Сава Чалий", "Переяславська ніч")

Пантелеймон Куліш ("Чорна рада", "Запорозька старовина")

Фольклорно-історична Змалювання історії України за допомогою фольклорних образів. Герої

минулих епох проголошували ідеї, що мали стати зразком для наслідування. В центрі подій стоїть
козак – втілення волелюбного духу народу.

в) громадянська;

Її представниками були:

Тарас Шевченко ("Кавказ", "Сон", "І мертвим, і живим...")

Микола Гоголь ("Тарас Бульба", "Гей, не дивуйтесь, добрі люди...")

Пантелеймон Куліш ("Націоналізм", "Ода на волю")

Прагнення розбудити почуття національної гідності. Висока місія поета-митця, який повинен
розв’язувати проблеми морального і суспільного буття

г) психологічно-особистісна.

Її представниками були:

Тарас Шевченко ("Три літа", "Катерина", "Гайдамаки")

Марко Вовчок ("Народні оповідання", "Інститутка")

Микола Гоголь ("Ніч перед Різдвом", "Вій", "Мертві душі")

Зосередження митців на внутрішньому світі людини. Виникнення жанру монологусповіді.

Утвердження свободи, духовної незалежності людини. Шукання істини, добра, справедливості.

На перший план романтики поставили проблему «людина і суспільство», конфлікт особи й народу,
неприйняття героєм сучасної йому дійсності, протиставлення їй героїчного минулого.  І. Франко
писав, що в українському романтизмі немає «гордого індивідуалізму» Байрона та Міцкевича, бо
орієнтація на фольклор зумовила помітну видозміну цього романтичного почуття. Герої їх творів – це
не горді одинаки, а народні звитяжці.