1)Історичні умови розвитку французької літератури 17 ст:

Кінець XVI століття пройшов у Франції під знаком релігійних воєн унаслідок
загострення ворожнечі між католиками і гугенотами (прихильниками
реформованої церкви). Примирити ворогуючі партії вдалося королю Генріху IV.
Проте, після загибелі короля у 1610 році від руки католицького фанатика стара
ворожнеча спалахнула з новою силою. При дворі різні угруповання боролися за
вплив на малолітнього спадкоємця престолу Луї XIII (у 1610 році йому було 9
років).
У ці роки поступово набула сили особа кардинала Ришельє. Йому вдалося
виконати відповідальне завдання— примирити французьке суспільство. Коли
король став правити самостійно, Ришельє був його першим міністром і залишився
ним до самої смерті (у 1642 р.). Він став цілеспрямовано формувати державну
ідеологію. За його сприяння у Франції у 1631 році вийшла перша в Європі газета.
Державного значення надало мові. 1635 року за його вказівкою була створена
Академія із завданням розробити словник, граматику, риторику і поетику
французьких салонів. Поетика так і не була створена, проте Академія намагалася
спрямовувати творчість письменників, спираючись на принципи Аристотеля та
ідеї абсолютизму.
Зажадавши через Академію від митців і поетів підтримки французького
абсолютизму, Ришельє зробив літературу частиною ідеології.
Під наглядом кардинала (який сам займався літературною творчістю), за участю
Академії і під значним впливом життя паризьких салонів у середині XVII століття
утвердилися нові форми французької мови, а в літературі дедалі відчутніше став
заявляти про себе новий стиль, що ґрунтувався на принципах раціоналістичної
естетики. У першій третині XIX століття він одержав назву класицизм. Кардинал
Ришельє особисто призначав довічні пенсії письменникам, які працювали у
напрямку класицизму.
У другій половині XVII століття державотворчі й ідеологічні принципи Ришельє
розвивав король Луї XIV, талановитий політик і вольовий правитель. Часи його
правління (1661—1715) позначені розквітом літератури класицизму у Франції.
Започаткував класицизм Франсуа де Малерб (1555—1628)— придворний поет
короля Генріха IV. Походячи із незаможної родини, Малерб намагався за
допомогою поетичних творів, що оспівували королівську родину, зробити собі
кар'єру і добитися запрошення до королівського двору.
Малерб першим у Франції проголосив необхідність жорсткої державної політики у
галузі літератури.
Теоретиком класицизму був Ніколо Буало (1636—1711).
Незважаючи на те що головний теоретик загальноєвропейського класицизму
з'явився на літературній арені уже після того як класицистична література у
Франції сформувалась, його внесок у розвиток цього напряму величезний. Буало
узагальнив досвід класицистів, встановив межі кожного жанру та строго узаконив
жанрову специфіку.
Другий напрям літератури XVII століття, бароко, отримав у Франції назву
преціозної літератури. Аналогічні явища у літературі Італії та Іспанії відповідно
мали назви "маринізм" та "гонгоризм".
Від мистецтва представники преціозної літератури вимагали максимального
віддалення від "низької" дійсності і у виборі сюжетів, і у системі поетичних
образів, й у мові. Ніщо не повинно нагадувати брудну, низьку, "простонародну"
правду життя.
Одночасно із процесом формування класицизму та галантно-аристократичної
літератури бароко розвивався у Франції і ренесансний реалізм. Характерною
особливістю цього напряму в країні була установка на показ повсякденного
побуту та матеріального існування звичайних пересічних людей. Сам термін
"реалізм" має у застосуванні до цього напряму цілком умовний характер, оскільки
у творах письменників цієї групи навіть не порушувалося питання про
зображення внутрішнього світу людини, її почуттів тощо. Незважаючи на це, він
зіграв безумовно позитивну роль у процесі становлення реалізму у літературі XVII
століття. Його історична заслуга полягає в тому, що він рішуче боровся із
аристократичною надмірною вишуканістю літератури бароко, із властивим їй
методом фальшивої ідеалізації феодального суспільства, з її манірним, преціозним
складом.
Представниками ренесансного реалізму у Франції були Шарль Сорель, Поль
Скаррон.

2)Класицизм як провідний напрямок у Франції 17 ст…

Етапи його розвитку
Проголосивши культ розуму, класицизм вимагав розумної регламентації
художньої творчості. Звідси в ньому чіткість, простота і переконливість в усьому:
в ідеях, життєвих ситуаціях, людських характерах. Ідеал прекрасного, який
класицизм вбачав у античності, він намагався поєднати із розумним.
У своїх пошуках розумних правил творчості класицизм звертався до античних
теоретиків літератури — Аристотеля, Горація, брав за взірець їхні погляди на
літературу. На базі "Поетики" Аристотеля та "Послання до Пізонів" Горація
француз Нікола Буало розробив докладну регламентацію письменницької
творчості у книзі "Мистецтво поетичне" (1674), яка стала естетичною програмою
класицизму.

Класицизм (від лат. Classicus — "взірцевий", "довершений") — літературний

напрям, що виник у XVII столітті у Франції й набув поширення в країнах Європи
до початку XIX століття.
Отже, формування сильних монархічних держав на території Європи, зокрема у
Франції, сприяло утвердженню класицизму як літературного напряму. У багатьох
країнах, і перш за все у Франції, класицизм став першим офіційним художнім
методом, який визнав уряд. Ідея національної єдності в політиці монархів
знайшла втілення у творах класицистів. Королі і царі наближали до себе
письменників, а вони, у свою чергу, прославляли їх у своїх творах,
проголошували необхідність громадського служіння державним інтересам.
Принципи державності й дисципліни, які утверджувалися в епоху абсолютизму,
вплинули й на регламентацію у мистецтві. Твори стають більш чіткими,
врівноваженими, цільними, підкоряються загальноприйнятим канонам
класицизму.
Класицизм

Сама назва "класицизм" підкреслювала той факт, що представники напряму

наслідували античну "класику". Проте, не слід забувати, що за часів Відродження
теж шанували античність. Відмінність у наслідуванні та відродженні античного
мистецтва полягала в тому, що за часів Ренесансу цінувалося почуття, а
класицисти, навпаки, надавали перевагу розуму.

Згідно із доктриною класицизму література мусила орієнтуватися на готові

високохудожні зразки, за які правила, насамперед, римська література. Брали
сюжети з античної міфології і переважно з римської історії, рідше — зі Старого
Заповіту.
"Давні автори для нових письменників— це "школа поетичної майстерності",—
наголошував представник німецького класицизму Мартін Опіц. Антична спадщина
для митців-класиків — це також певне мірило й взірець. "Ми повинні, — зазначає
Ж. Расін, — постійно питати себе: що сказали б Гомер і Вергілій, якби прочитали
ці вірші? Що сказав би Софокл, якби побачив презентованою цю сцену?"
Становлення і розвиток класицистичного напряму відбувалася в постійній
боротьбі та полеміці з літературою бароко.
Якщо в барокових літературних творах були можливими найпримхливіші
поєднання і сплави, теорія класицизму регламентувала авторську уяву.
Класицизм створив цілу низку канонів і правил, яких повинен був дотримуватися
письменник.
Основні правила класицизму:
1. Класицисти утверджували вічність ідеалу прекрасного, що спонукало їх
наслідувати традиції античних майстрів. Вони вважали, якщо одні епохи
створюють зразки прекрасного, то завдання митців наступних часів полягає в
тому, щоб наблизитися до них. Звідси— встановлення загальних правил,
необхідних для художньої творчості.
2. У літературі простежувався чіткий розподіл за певними жанрами:
— високі (ода, епопея, трагедія, героїчна поема);
— середні (наукові твори, елегії, сатири);
— низькі (комедія, пісні, листи у прозі, епіграми).
Темами для творів високих жанрів були події загальнонаціонального та
історичного значення, у них брали участь царі, видатні діячі, придворні тощо.
Високі жанри були написані величавою, урочистою мовою. Темами для середніх і
низьких жанрів були наука, природа, людські вади, соціальні пороки. У них діяли
представники середніх і нижчих класів, мова наближалася до розмовного стилю.
Якщо у високих жанрах прославлялись ідеї монархії та громадського служіння, то
у середніх та низьких жанрах утверджувались ідеї пізнання світу і людської
природи, викривалися вади суспільства і характерів.
Встановлювалися міжжанрові кордони, а будь-які міжжанрові сплави (наприклад,
трагікомедія) вважалися неприпустимими.
Для кожного жанру регламентувалися мова і герої. Так, трагедії класицизму
притаманна була піднесена, патетична мова, такі ж високі почуття,
змальовувалися героїчні особистості.
У комедіях використовувалася проста мова, обов'язковим був сатиричний
струмінь, діяли побутові персонажі. Жанрові форми нової літератури
класицистами ігнорувалися, особливо це стосувалося прозових жанрів, які,
незважаючи на їхню велику популярність у сучасній літературі, були відсунуті у
класицизмі на другий план. Жанровими домінантами класицистичної літератури
були ода і трагедія.
3. Важливим елементом в естетиці класицизму були вчення про розум як
головний критерій художньої правди і прекрасного в мистецтві. Класицисти
вважали, що античні майстри творили за законами розуму. Письменникам нового
часу теж слід дотримуватися цих законів. Звідси походили майже математична
точність правил мистецтва класицизму (ієрархія жанрів, єдність у драматургії
тощо). Це накладало відбиток холодної безпристрасності, надмірної логічності на
твори класицистів.
4. Із ученням про абсолютність ідеалу прекрасного і з раціоналізмом було
пов'язане твердження про універсальність типів людських характерів.
Спираючись на "Характери" Теофраста, класицисти стверджували незмінність
людських характерів. Тому створені ними образи відрізнялися абстрактністю й
універсальністю, втіленням лише загальних рис, а не індивідуальних ознак.
Персонажі здебільшого були схематичні, — будували навколо зображення якоїсь
провідної риси характеру (честь, обов'язок, хоробрість, лицемірство, жадібність
тощо).
5. Характери чітко поділялися на позитивні і негативні.
6. Драматичні твори (трагедія, комедія) підпорядковувалися правилу трьох
єдностей— часу, місця і дії. П'єса відтворювала події, які відбувалися протягом
одного дня і в одному місці.
7. Чітка композиція твору мала підкреслювати логіку задуму автора і певні риси
персонажів.
8. Для класицизму загалом характерні аристократизм, орієнтація на вимоги,
смаки вищої суспільної верстви, хоча деякі представники класицизму порушували
це правило (наприклад, Мольєр)
9. Естетичну цінність для класицистів мало лише вічне, непідвладне часу, як
твори античності. Наслідуючи давніх авторів, класицисти самі створювали "вічні"
образи, які назавжди увійшли до скарбниці світової літератури (Тартюф, Сід,
Гора-цій, Федра, Андромаха, міщанин-шляхтич, скнара тощо).
Класицисти наполягали на виховній функції літератури та мистецтва. Причому
засобом виховання "гарного смаку" є ні дидактизм, ні моралізаторство.
Виховувати людину має насолода, яку мусить давати мистецтво.
Етапи розвитку класицизму
В історичному плані класицизм пройшов два етапи. Перший етап пов'язаний з
розквітом монархічних держав, коли абсолютизм сприяв розвитку усіх сфер
суспільства (економіки, політики, науки, культури). Головним завданням
класицистів на цьому етапі було прославлення монархії, національної єдності
держави під владою короля. Наприклад, Франсуа Малерб (1555—1628), П'єр
Корнель утверджували ідеал мудрого монарха і відданих йому підданих.
Особливо відомими стали образи Корнеля— Сід ("Сід"— 1673), Август ("Цінна, або
Милосердя Августа") та ін.
На другому етапі історичного розвитку монархія виявила свої вади, що обумовило
зміну спрямованості класицизму. Письменники вже не тільки прославляли
монархів та часи їхнього правління, а й критикували соціальні пороки, викривали
людські вади, хоча й не заперечували абсолютизм загалом. Якщо на першому
етапі домінували ода, епопея, героїчна поема, а художні образи були величними і
піднесеними, то на другому етапі характери героїв більше наблизитися до
реальних людей, на перший план вийшли комедії, сатири, епіграми тощо.
Висновок. Таким у загальних обрисах постав класицизм — не тільки як напрям у
літературі та мистецтві XVII—XVIII століть, а й тип художньої творчості зі
специфічними засадами, чуттям і розумінням форми, як одна із констант
європейської художньої культури. В Україні цей тип художньої творчості з'явився
із заснуванням Києво-Могилянської академії (1632) і значного поширення набув
наприкінці XVII — на початку XVIII століття
Першою важливою спробою формулювання принципів класицизму була
«Поетика» Ж. Шаплена (1638), але найпослідовнішим, найґрунтовнішим був
теоретичний трактат «Мистецтво поетичне» Нікола Буало (1674), написаний
після того, як літературний класицизм у Франції сформувався. Застосувавши
філософський метод Декарта до літератури, який полягав в узагальненні досвіду
класицистів, Буало встановив суворі рамки для кожного жанру, узаконив жанрову
специфіку. Для класицизму був характерний раціоналізм, представники якого
вважали, що краса та істина досягаються через розум, шляхом природи, яка
мислилася як відкрита розумом сутність речей. З раціоналізмом пов'язана
нормативність класицизму, яка регламентувала мистецтво та літературу,
встановлювала вічні та непорушні правила й закони. Для драматургії — це закон
«трьох єдностей» (дії, часу й місця).
У галузі мови класицизм становив вимоги ясності та чистоти, ідеалом була мова
афористична, понятійна, яка відповідала б засадам теорії трьох стилів. Для
класицизму характерний аристократизм, орієнтування на вимоги, смаки вищої
суспільної верстви. Героями класицистичних творів були переважно люди
аристократичного походження. Важливим складником теорії та практики
класицизму була встановлена ієрархія жанрів, серед яких найважливішими
вважалися античні: епопея, трагедія, дидактична поема, ода, байка, сатира.
Практиками класицизму були насамперед французькі письменники: поет Франсуа
де Малерб, драматурги П'єр Корнель, Жан Расін, Жан-Батист Мольєр,
романістка М. де Лафайєт, письменники-афористи Франсуа де Ларошфуко, Ж. де
Лабрюйєр, байкар Жан Лафонтен, пізніше — просвітителі Вольтер, Жан-Жак
Руссо та інші.
Класицизм у Франції XVIII ст.
Відомо, що приватні замовники Франції були прихильниками стриманих
варіантівбароко чи французького рококо. Але класицизм підживлював
замовленнями і грошима королівський двір, що вбачав в ньому ідеальні умови
схвалення абсолютизму. Саме королівський двір створив Школу образотворчих
мистецтв, де переважав класицизм як офіційний державний стиль.
Показовою стала художня доля Жака-Луї Давида (1748–1825). Він — учень
майстра рококо Ж. М. Вьєна[2]. І його перші твори цілком в стилі рококо.
Подивимось на картину Давида ранішнього періоду «Смерть філософа Сенеки».
Фігурки людей — маленькі, всі метушаться навколо помираючого, жести —
занадто театральні, а колорит — як на обгортці цукерки. Забуваєш, що це
розповідь про смерть.
Після одержання Римської премії і перебування у Римі виникає абсолютно інший
митець, послідовник класицизму, його найкращий представник у мистецтві
Франції 18 століття. Програмним твором цього періоду стала картина «Присяга
Гораціїв». Ніяких маленьких фігур, ніякої метушні, ніяких солоденько-цукеркових
фарб. Брати клянуться перед військовим походом і йдуть на смерть. Смерті ще
нема (два брати з трьох загинуть), а смерть вже відчувається в суворих фарбах і
урочисто-пригніченому настрої твору.
Творчі періоди Давіда умовно можна поділити на:
початковий (в стилі рококо)
класицизм римського періоду
революційний класицизм
ампір.
Отже, Жак-Луї Давід не одразу став представником класицизму. На відміну від
його послідовників — Жерара, Герена, Гро, Ан-Луї Жироде де Русі-Тріозона та ін.
Особливо цікаве співіснування класицизму Давида, найкращого представника
некласицизму в мистецтві тієї доби, з творами відвертого прихильника
рококо Жана-Оноре Фраґонара(1732–1806).
3. Драматургія французького класицизму і його сценічна система.
Корнель-Расін.
Найпослідовнішою, найґрунтовнішою спробою формулювання принципів
класицизму був теоретичний трактат «Мистецтво поетичне» Н.Буало, написаний
після того, як літературний класицизм у Франції сформувався. Н.Буало встановив
суворі рамки для кожного жанру, узаконив жанрову специфіку. Для драматургії —
це закон «трьох єдностей» (дії, часу й місця). Практиками класицизму були
насамперед французькі драматурги П'єр Корнель, Жан Расін, Жан-Батист Мольєр.
французький драматург, «батько французької трагедії».Творив під час
становлення Фр монархії. Характерам більше не властиві багатосторонність,
гостра конфліктність внутрішнього світу, суперечливість у поведінці. Характери
не індивідуалізовані, не випадково обрано такий сюжет у якому одна і та ж
проблема постає перед кількома персонажами, при цьому всі вони вирішують її
однаково. Класицизму було властиво під характером розуміти одну рису, яка як
би пригнічує всі інші. Характермають ті персонажі, які можуть свої особисті
почуття підпорядкувати велінням обов'язку. Споконвічний конфлікт, на якому
виросла французька класична трагедія, насамперед трагедія Корнеля, - конфлікт
між розумом і пристрастю, почуттям і обов’язком. Корнель та Расін; спільне та
відмінне.
Герої Корнеля – виняткові особистості у виняткових обставинах
Геро Расіна – люди з великою душею, затьмарені пристрастю
На відміну від Корнеля, Расін показує не перемогу обов’язку, а перемогу почуттів
На відміну від Корнеля, у якого герої ідеалізовані, у Расіна все більш реальне
Більш високий ступінь психологізму у Расіна
Корнель зображує таким, яким повинен бути; більш того, що захоплює, що треба
наслідувати
Расін зображує такими, якими вони є; більш того, що бачиш в інших, що
відчуваєш у собі
Корнель дивує, панує, учить
Расін хвилює, подобається, проникає в себе
Корнель повчальний; ніби наслідує Софокла
Расін людяний; ніби зобов’язаний Еврипіду
Провідні засади поетики класицизму та їх втілення в “Сіді” Корнеля.
Основне джерело «Сіда» Корнеля – драма з двох частин «Юність Сіда»
представника школи Лопе де Вега іспанця Гильена де Кастро (бл. 1618). Сюжет
перероблявся відповідно до класицистичної установкою: він був значно
спрощений, виключені дійові особи, які беруть у основному дії (наприклад, брати
Родріго). Дві п'єси, що входили у дилогію, перетворилися в одну. Події були
гранично сконцентровані. «Сід» - перша п'єса у французькій літературі, в якій
розкритий основний конфлікт, який займав письменників епохи класицизму, -
конфлікт між обов'язком і почуттям через систему більш конкретних конфліктів.
Перший з них - конфлікт між особистими устремліннями і почуттями героїв і
боргом перед феодальної сім'єю, або фамільним боргом. Другий - конфлікт між
почуттями героя і боргом перед державою, перед своїм королем. Третій -
конфлікт фамільного боргу та боргу перед державою, Ці конфлікти
розкриваються в певній послідовності: спочатку через образи Родріго і його
коханої Хімени - перший, потім через образ Інфанти (дочки короля), але
переважної свою любов до Родріго в ім'я державних інтересів, - другий і, нарешті,
через образ короля Іспанії Фернандо - третій. .Образи «Сіда» також характерні
для класицизму, викликаючи захоплення і схиляння своєї героїчної цілісністю.
Хоча основні вимоги канонів французького класицизму в «Сіді» були дотримані,
Корнель творчо переосмислив їх, створивши в підсумку перше велике театральне
твір у цьому стилі. Так, принцип «єдності палацу» він трактував як «єдність
міста», а загальна тривалість сценічного дії - не добу, а 30 годин. Значить, сюжет
Корнель запозичує не з античності, але він має під собою міцну історичну та
літературну традицію, Корнель відступає від олександрійського вірша, місцями
звертаючись до більш складним строфічним формам, запозиченим з іспанської
поезії. Характери в «Сіді" не індивідуалізовані. Не випадково обраний такий
сюжет, в якому одна і та ж проблема постає перед кількома персонажами, при
цьому всі вони вирішують її однаково. Класицизму було властиво під характером
розуміти якусь одну рису, яка як би пригнічує всі інші. У Корнеля в «Сіді», цьому
ранньому творі класицизму, характер розуміється ще більш вузько. Характером
володіють ті персонажі, хто може свої особисті почуття підпорядкувати велінням
обов'язку. Створюючи такі характери, як Родріго, Хімена, Фернандо, Інфанта,
Корнель надає їм величність і благородство.
Трагічна модель класицистичної драми. Творчість Ж.Расіна.
Жан Расін (1639-1699) - французький драматург, розквіт його творчості припадає
на другу половину XVII ст. і визначає другий період розвитку французького
класицизму. У трагедіях Расіна більш складно трактуються людські почуття,
неоднозначно розуміється особистість. На перший план висуваються пристрасті,
Расін дуже тонко малює психологію героїв. Його трагедії близькі швидше до
жанру любовно - психологічної драми. Расін навчався у поетів античності,
дотримувався ту еллінську й латинську традицію, яка створила форму поезії. Оди,
епопеї, трагедії і комедії. Р. являв собою вершину поетичних сил Франції 17
століття. Він не писав спеціальних теоретичних трактатів і свої поетичні принципи
виклав у передмовах до своїх трагедій. Раціоналістична ясність, простота,
логічність всієї сюжетної лінії, всієї композиційної системи п'єси, розстановки
дійових осіб, їх взаємозв'язку, по можливості пряма лінія причин і наслідків - ось
бажані якості трагедії. Расін підкреслює виховний характер театру. Вищі
авторитети для Расіна - стародавні. Класицисти вважали, що трагедія не повинна
зображати сучасників. Расін обґрунтовував обов'язковість древніх сюжетів для
трагедій. Спираючись на авторитет Аристотеля, Расін відмовлявся від
найголовнішого елемента театру Корнеля - від «досконалого героя». Р. важливо
було затвердити право художника зображати середньої людини в психологічному
сенсі, зображати слабкості людини. Герої повинні володіти чеснотою, здатною на
слабкість. Найзначніші його трагедії: «Береніка», «Андромаха», «Федра».
Трагедія «Федра» (1667) написана на основі античного міфу, але автора хвилює
не історичний або політичний матеріал, а трагедії особистості, злочини і
пристрасті. Його герої страждають самі й заподіюють страждання іншим. У цій
трагедії любов трактується як важкий рок. Людина, на думку Расіна, залежить від
своїх пристрастей, яким він не в змозі протистояти. Расін вибирає для своєї п'єси
момент найвищої напруги ситуації, використовує силу слова (монологи його
героїв жагучі, яскраві, драматичні). Крім цього, Расін часто ставить у центр своїх
трагедій жіночі образи. Художня система французького класицизму отримала
найповніше закінчене вираження в жанрі трагедії. Її творцем по праву
вважається П'єр Корнель (1606-1684). І хоча сам він у своїх теоретичних працях
нерідко полемізував з послідовними прихильниками класицистичної доктрини, а
його п'єси пізнього періоду виявляють явне тяжіння до принципів барокової
драматургії, саме твори Корнеля визначили в 1630-х роках найбільш загальні
типологічні риси французької класицистичної трагедії. У розвитку французької
драматургії XVII в. Корнель і Расін знаменують дві істотно різних етапи. Вони самі
відчували це досить гостро і виступали як противники і в теоретичних питаннях, і
в реальному художній практиці. Але в масштабах світової драматургії вони
сприймалися як дві послідовні ланки єдиної системи, єдиного типу драматичного
мистецтва, який протиставляється (співчутливо або критично) принципово
іншому типу драми - шекспірівської або, пізніше, романтичної.

4. Тематика і жанрова своєрідність творчості Ларошфуко

Франсуа́ VI де Ларошфуко́  (фр. François VI, duc de La Rochefoucauld; 15
сентября 1613, Париж — 17 марта 1680, Париж), герцог де Ларошфуко —
французский писатель, автор сочинений философско-моралистического
характера. Принадлежал к южнофранцузскому роду Ларошфуко. Деятель
войн Фронды. При жизни отца (до 1650) носил титул учтивости принц де
Марсийак. Правнук того Франсуа де Ларошфуко, который был убит в ночь
святого Варфоломея.
Жанр афоризму в прозі французького класицизму
Французький класицизм найбільш яскраво проявився в драматургії, однак і в
прозі, де вимоги до дотримання естетичних норм були менш суворі, він створив
своєрідний властивий йому жанр - ми маємо на увазі жанр афоризму. У
Франції XVII століття з'явилося кілька письменників-афорист. Ми називаємо так
тихписьменників, які не створювали ні романів, ні повістей, ні новел, але - лише
короткі, гранично стислі прозові мініатюри або записували свої думки - плід
життєвих спостережень і роздумів.  Афоризм як літературний жанр не знайшов
ще жодного свого історика, ні свого перекладача. Тим часом цей жанр міцно
утвердився в літературі. Ларошфуко, Лабрюйер, Вовенарг, Шамфор - блискучі
майстри афоризму - дали класичні зразки цього жанру. Джерела його слід шукати
в «Характерах» давньогрецького письменникаТеофраста. Однак і попередня
названим письменникам французька література вже створила особливі художні
прийоми, на основі яких народився жанр афоризму як жанр літературний
(«Досліди» Монтеня). Жанр афоризму вимагає величезної майстерності. Слово в
ньому цінується на вагу золота. Тут немає, не повинно бути нічого зайвого.
Лаконічність - одне з головних достоїнств афоризму. Блискучим майстром
афоризму вважався Франсуа де Ларошфуко (1613—1689). Аристократ, який
досить безтурботно та бездумно провів свою молодість, а на схилі років
звернувся до літератури і створив книгу "Роздуми, або Моральні вислови і
максими" (1665).
Ларошфуко малював риси людини взагалі, він створив певну універсальну
психологію людства, яка однаково підходила до всіх часів і народів. Цей метод
абстрагування зблизив його із класицистами.
Ларошфуко належав до тієї соціальної групи, яка сходила з історичної арени,
тому, власне, його творчість наскрізь песимістична. Він не вірить ні у правду, ні у
добро. Навіть у актах гуманності ладен був побачити зневагу до людей, ефектну
позу, майстерно підібрану маску, яка ховав за собою корисливість та
самолюбство.

5) Життєвий і творчий шлях. Жан Батіст Мольєр

Жан Батіст Мольєр. Життєвий і творчий шлях. Сторінками біографії
15 січня 1622 р. Народився Жан Батіст Мольєр (поетичний псевдонім Жана
Батіста Поклена) в Парижі в родині придворного шпалерника й мебляра. Батько
сподівався, що син успадкує його ремесло і звання. Жан Батіст учився в
парафіяльній школі, із дитинства захоплювався театром.
1636 р. Батько віддає сина до Клермонського колежу. Це був один із найкращих
навчальних закладів Франції XVII ст. Жан Батіст вивчав латину, юриспруденцію,
захоплювався філософією.
1641 р. Закінчивши Клермонський колеж, Жан Батіст на вимогу батька вступив до
Орлеанського університету, отримав диплом юриста, що давало йому можливість
займатися адвокатурою. Проте сподівання старшого Поклена виявилися
даремними — його син не став адвокатом, а пішов у актори.
1643 р. Разом із друзями Жан Батіст засновує театр і приймає псевдонім —
Мольєр. Театр назвали «Блискучим театром». Але спроба завоювати сцену в
столиці була невдалою. У трупи не було ні досвіду, ні репертуару. До того ж до
Парижа було запрошено італійську трупу, із якою «Блискучий театр» конкурувати
не міг. Трупа театру вирушила в подорож Францією.
1645-1658 pp. Упродовж 13 років Мольєр працював у складі мандрівної трупи
комедіантів, виконуючи комічні ролі. За ці роки добре пізнав народне життя,
осягнув характер думок людей, їхню психологію, інтереси, мову. Саме в цей
період у Мольєра розкрився талант драматурга. Бідність репертуару трупи
змусила його взятися за перо. Спочатку переробляв італійські фарси,
пристосовуючи їх до французьких умов. Потім почав уводити в них оригінальні
елементи, згодом узявся за самостійну творчість. П’єси були сповнені
невимушеної веселості, спектаклі проходили з тріумфом. Мольєр, який на той час
очолив трупу, вирішив повернутися до Парижа. (Жан Батіст Мольєр. Життєвий і
творчий шлях. Сторінками біографії)
1658 р. Трупа Мольєра виступала в Луврському палаці. На виставі був присутній
юний король Людовік XIV, якому сподобалася і комедія Мольєра «Закоханий
лікар», і запальна гра автора в головній ролі. Король дозволив Мольєру
оселитися з трупою в Парижі і надав йому театральне приміщення біля Лувру, а
згодом — Пале Рояль, побудований колись кардиналом Рішельє.
1658-1673 pp. Паризький період життя і творчості Мольєра. За 14 років свого
творчого життя в Парижі він створив 34 п’єси.
Після першого спектаклю король назавжди став шанувальником таланту Мольєра
та його захисником. Не раз він брав під свій захист письменника, що своїми
гостросатиричними п’єсами викликав роздратування дворянської знаті,
служителів церкви, літературних недругів.
Однак свобода творчості під заступництвом короля була відносною. На Мольєра
було покладено обов’язок брати участь в організації придворних свят. На догоду
смакам короля, який любив сам виступати в танцювальних номерах на сцені,
Мольєр написав кілька «комедій-балетів». (Жан Батіст Мольєр. Життєвий і
творчий шлях. Сторінками біографії)
Вороги втручалися в особисте життя письменника. Вони зводили наклепи на його
дружину Арманду Бежар. Лише втручання самого короля, який згодився бути
хрещеним батьком первістка Мольєра та Арманди, змусило замовкнути недругів.
1672-1673 pp. Останній рік життя Мольєра був затьмарений тяжкими втратами.
Помирає його молодший син П’єр, ідуть із життя давні друзі, які підтримували
драматурга. Тривають інтриги з боку акторів трупи. Усе це підірвало моральний
дух та фізичні сили Мольєра. Він відчував, що згасає. У такому стані Мольєр
написав останню п’єсу «Удаваний хворий». Мольєр в останні дні свого життя не
тільки проводив репетиції вистави, а й сам виступив у ролі «хворого» — Аргана.
1673 р. 17 лютого на четвертій виставі п’єси «Удаваний хворий» у Мольєра пішла
горлом кров. За кілька годин після спекталю він помер. Через те, що драматург
не встиг перед смертю отримати «відпущення» гріхів, паризький архієпископ
заборонив ховати Мольєра за церковним обрядом.
1673 р. Уночі 21 лютого прах драматурга був похований за межами цвинтаря.
6) Особливості естетичної програми Мольєра. Поняття про високу
комедію
Класицизм — це художня система, яка склалася не лише в літературі, а й у
живопису, скульптурі, архітектурі, садово-парковому мистецтві, музиці.
Сама назва «класицизм» означала, що митці цього напряму наслідували античну
класику (тобто зразки). Проте класицисти взяли з мистецтва греків і римлян не
все, а лише те, що було для них втіленням суворого порядку, прозорої логіки,
світлої гармонії. Класицизм виник як мистецтво розуму і моралі. Класицисти
розділили всі літературні жанри на «високі» і «низькі». «Високими» вважали
трагедію й оду, в них зображали людей «високого» звання — королів, вельмож,
героїв, а сюжети брали з античних трагедій, Старого Заповіту або героїчного
епосу. До «низьких» жанрів відносили байку і комедію, для якої придумували
цілком життєві сюжети і показували людей «низького» звання — городян, селян,
слуг, солдатів. Події у п’єсах мали відбуватися протягом одного дня і в одному
приміщенні. Це називалося «єдністю часу» і «єдністю місця». Існувала ще вимога
«єдності дії», але вона нерідко порушувалася.

Висока комедія Мольєра

У центрі кожної своєї п’єси Мольєр виводить персонажа (протагоніста),

засліпленого комічною манією. Йому він протиставляє іншого героя (антагоніста),
холодного і розсудливого інтригана, який встигає скористатися самозасліпленням
протагоніста і мати від цього якийсь зиск. Наприкінці комедії з очей протагоніста
спадає полуда, і він починає бачити події у справжньому світлі. Антагоніста
викрито, і він з ганьбою забирається геть. Неважко помітити, що в основу таких
сюжетів покладено типову класицистичну колізію — зіткнення пристрасті й
здорового глузду. Класицисти прагнули довести, наскільки згубно для людини
потрапити під вплив пристрастей. Вони вважали, що людина у своїх вчинках
мусить керуватися здоровим глуздом, розумним началом. Проте Мольєр показав,
що й здоровий глузд, не зігрітий сердечністю, перетворюється на холодний,
егоїстичний розрахунок і робить людину аморальною. Мольєр виступає за
гармонію серця й розуму. У комедіях Мольєра ми бачимо водночас ніби два світи:
один — очима протагоніста, а другий — справжній. Мольєр ставить перед собою і
глядачем запитання: а чи правильно ми з вами сприймаємо довколишній світ? Чи
не беремо ми якусь химеру за істину? Так, у комедії «Тартюф» (1664)
розповідається, як Тартюф (це французьке слово означає «брехун») з
далекосяжними намірами оселяється в домі бюргера Оргона, людини вельми
побожної, але легковірної. Щоб викликати повну довіру господаря, Тартюф
прикидається святим та божим, всіляко демонструє свою вдавану щирість і
доброчинність. Оргон настільки засліплений уявними чеснотами гостя, що не
вірить своїм родичам, які попереджають його, що Тартюф — небезпечна людина.
І справді, Тартюф залицяється до дружини господаря, стає нареченим його
дочки, одержує від Оргона дарчу на все його майно, нарешті, бере від Оргона на
зберігання скриньку із секретними документами, що, як потім з’ясовується, і було
його головною метою. Після цього Тартюф уже не таїться і виганяє благодійника
з його власного дому. Несподівано п’єса завершується арештом самого Тартюфа:
королю здалися небезпечними такі енергія і спритність у поєднанні з
аморальністю і святенництвом. Цю комедію церква визнала небезпечною, адже
автор вказував на приналежність Тартюфа до єзуїтів. Авторові довелося тричі
переробляти свій твір, та все одно він не догодив церкві.

«Тартюф» ознаменував створення Мольєром жанру високої комедії.

Мольєр не просто майстерно вигадував смішні ситуації; він порушував серйозні

суспільні проблеми. Чимало комічного знаходив він у бюргерському середовищі.
Мольєр висміював жадобу до наживи, скнарість, егоїстичний «здоровий глузд»,
прагнення потрапити будь-що у «вищий світ». Висміював Мольєр і представників
вищого світу, дворянства. Серед комічних персонажів Мольєра часто зустрічаємо
лікарів. Вони любили оточувати свою професію ореолом таємничості й морочили
хворих, наживаючись на їхніх страхах і легковірності. Існувало багато інших
способів заробляти гроші, наприклад викладати граматику, філософію. Мольєр
висміював неосвічених, але заповзятливих та корисливих лікарів і вчителів.

Естетичні погляди Мольєра:

- театр - дзеркало суспільства;

- велика виховна роль театру;
- дві цілі комедії: розважати й повчати;
- призначення комедії - викривати вади людей і суспільства;
- природність і простота у структурі п'єси та грі акторів;
- типізація характерів (художні образи - результат спостережень за
сотнями людей);
- сатира - дійовіша від трагедії сила у боротьбі з вадами.
Основні поняття :
1)Класици́ зм (англ. classicism, від лат. classicus — зразковий) — напрям в
європейському мистецтві, який уперше заявив про себе в культурі XVI
ст. Найбільшого розквіту досягає у Франції (XVII ст.).
2) Визначальні риси класицизму:

 раціоналізм (прагнення будувати художні твори на засадах розуму,

ігнорування особистих почуттів);
 наслідування зразків античного мистецтва;
 нормативність, встановлення вічних та непорушних правил і законів (для
драматургії — це закон трьох єдностей (дії, часу й місця);
 обов'язкове дотримання канонічних правил написання творів
 у галузі мови класицизм ставив вимоги ясності та чистоти, ідеалом була
мова афористична, понятійна, яка відповідала б засадам теорії трьох стилів;
 аристократизм, орієнтування на вимоги, смаки вищої суспільної верстви;
 встановлення ієрархії жанрів, серед яких найважливішими вважалися
античні; поділ жанрів на «серйозні», «високі» (трагедія, епопея, роман, елегія,
ідилія) та «низькі», «розважальні» (травестійна поема, комедія, байка,
епіграма).
3) Раціоналі́зм  (від лат. ratio — розум) — філософська точка зору, яка
наголошує першість і компетентність розуму (логічного ходу міркування) в
пошуках правди. В історії філософії раціоналізм протиставляється емпіризму —
філософській установці, яка кладе в основу пошуків істини досвід.
4) Траге́дія (грец. tragoedia, буквально: козлина пісня) — драматичний твір, який
ґрунтується на гострому, непримиренному конфлікті особистості, що прагне
максимально втілити свій творчий потенціал, з об'єктивною неможливістю його
реалізації.
5) Коме́дія - драматичний твір, у якому засобами гумору та сатири викриваються
негативні суспільні та побутові явища, розкривається смішне в навколишній
дійсності людини чи тварини.
6) «Висока комедія», (із глибоким філософським змістом, що викликає не лише
сміх, але й серйозні роздуми) як і трагедія, ставить серйозні моральні, соціальні,
філософські проблеми.
7) Максима -  Правило, основний принцип, яким керується людина в своїх діях
та вчинках; Короткий вислів етичного характеру.
8) Афоризм (грецьк. aphoridzo — визначення) — короткий влучний оригінальний
вислів, узагальнена, глибока думка, виражена в лаконічній формі, подеколи
несподівано парадоксальній (“Поспішай повільно“ — Октавіан Август).
9) Парадокс (грец. - несподіваний, дивний) - висловлювання, що суперечить
звичним уявленням людей або усталеним системам знання, які ґрунтуються на
певних принципах і відповідно до зумовленої історичним розвитком науки
парадигми. У логічному смислі парадокс - це суперечність, але не кожна
суперечність є парадоксом.