Традиційні сюжетні схеми, образність.

Справу Гнея Невія, який поклав початок розвитку комедії у Римі, продовжив Плавт.
Як і Гней Невій, він працює в жанрі палліати (комедія з грецьким сюжетом),
переробляючи для римської сцени грецькі п’єси. Тому всі його герої носять
грецький одяг і мають грецькі імена, а дія відбувається у грецьких містах. Успіх
його комедій забезпечує дух самобутності, який у них присутній через втілення рис
римського життя.

Сучасне йому життя відображалося у його п’єсах майже виключно через

зображення побуту – значною мірою більше грецького, ніж римського. Взяти за
зразок політичну комедію Аристофана було неможливо в умовах переважного
впливу аристократичного сенату. Зображення побуту було більш прийнятним для
римської влади і публіки.

Комедії Плавта прославляли винахідливість і спритність, їм притаманна буфонада

і динаміка дії, насиченість енергією і здоровим оптимізмом.

+Незважаючи на наявність окремих „зворушливих” п’єс, театр Плавта в цілому має

установку на смішне – на карикатуру, буфонаду, фарс. Він зберігає і навіть
культивує у своїх п’єсах традицію зображення карнавальних, „перевернутих
суспільних відносин”.

Політична спрямованість – Плавт орієнтується на смаки нижчих верств. Посилює

елементи буфонади: ляпаси на сцені, гостра критика чи сатира, комічні сварки.
Особливого значення придає діалогам і словесним спорам. П’єси наближені до
примітивних форм, багаті на каламбури – сміливі та брутальні слова. У дотепності
він дуже близький до Арістофана, пародіював тих, хто вставляв латинські чи
грецькі слова незрозумілі публіці. Одразу в прологах помітне різномаїття форм і
стилів. Безпосереднє звернення до публіки повідомляють сюжетні передмови
п’єси, заголовок оргіналу, ім’я його автора містять прохання про благосхильність
та увагу. Іноді ці звернення були коментарем до жестів, рухів, міміки акторів. Плавт
часто засуджує тих, хто оточив себе потрібними, але морально нікчемними
людьми. Важливе місце займає музикальний супровід, його комедії в чомусь
нагадували сучасну оперету. Плавт не ідеалізує бідність, загострює традиційні
маски сварливих дружин. У зображенні заможних майже немає позитивних
характеристик. Його улюблена фігура – раб, енергійний та винахідливий,
“філософствуючий”. П. ненавидів пихатих вояк, які хизувалися вигаданими
подвигами на війні, лихварів і нахлібників. П. майстерно володіє складними
ліричними формами: арії, монологи, дуети, бенкети, відчай, жах. Вільна композиція
– повернення до архаїчних форм комедії.
Як і твори Плавта,комедії Теренція належать до того ж “опереткового” жанру, є
обробками грецьких п'єс нової комедії, але ідейно й стилістично різко відмінні від
“рухливих” комедій Плавта. Теренцій не перекладає, а перероблює грецькі п'єси,
намагаючись зберегти, наскільки це можливо, ідеологічну спрямованість і художні
особливості оригіналів, їхню сувору архітектоніку, послідовне введення характерів
і серйозний тон. Його твори належать до “зворушливого " типу комедій
Пов’язаність із народною драмою та новоаттичною комедією (Менандр).
Процес еллінізації охопив все римське суспільства, щоправда,
важливо відзначити, що ставлення до нього було різним. Особливо
відчутний був грецький вплив на суспільне й культурне життя римлян.
Проте він проходив зі збереженням історико-естетичної своєрідності
римської культури й літератури. Процес еллінізації відбивав і боротьбу
соціальних та політичних угрупувань, і суспільно-естетичних ідей.
Саме на цей період припадає зародження в римській літературі жанру
комедії.

У римській літературі існувало два типи комедії.

• комедія-палліата;
• комедія-тогата.

В основі комедії-палліати лежала переробка грецької побутової комедії

(свою назву цей тип комедії одержав від назви грецького широкого
плаща паллії).
У комедії-тогаті або так званій комедії тоги дія розвивалася на тлі
сімейного й господарського побуту Риму. Як і трагедія- протекстата,
комедія-тогата була певним літературним експериментом, що постав
на ґрунті творчості попередників. Давньогрецька новоаттична комедія,
на яку орієнтувалися римські комедіографи, відчутно змінилася:
творчості Плавта вона перетворилася у фарс, а в драматургії Теренція
- в любовну драму.

Плавт - комедіограф римського плебсу, він виразник поглядів і

думок плебейської частини громадян. Навчений гірким
досвідом Невія, Плавт відмовився від політичних випадків і
натяків щодо осіб, хоча окремі зауваження й роздуми на
адресу тогочасних звичаїв, законів і перемог йому властиві.
Тож у п'єсах Плавта

зберігся Аристофанівський дух веселощів. Новоаттична

комедія з її ідеалом “відтворення життя” у комедіях Плавта
перетворилася у веселу буфонаду, повну грубих жартів і
пісень, дія яких розгортається у напівфантастичному світі
гротеску й гіперболи.
У творах римського комедіографа давньогрецькі сюжети
суттєво змінилися, набувши латинізованого характеру. 

Теренцій-драматург став продовжувачем гуманістичної тенденції

новоаттичної комедії. Як і твори Плавта, його комедії належать до того
ж “опереткового” жанру, є обробками грецьких п'єс нової комедії, але
ідейно й стилістично різко відмінні від “рухливих” комедій Плавта.
Більшість творів Теренція ґрунтується на сюжетах творів Менандра, а
деякі - на п'єсах Аполлодора Карітського. При цьому, на відміну від
Плавта, активно "інтегруючого" римські елементи, Теренций Вірний
грецькому колориту. У центрі комедій Теренция - "сімейна,
морально-етична проблематика У нього приблизно ті ж типажі, що й
у Плавта: закоханого юнака, спритні гетери, звідники, батьки, суворі
або поблажливі. Теренцій не перекладає, а перероблює грецькі п'єси,
намагаючись зберегти, наскільки це можливо, ідеологічну
спрямованість і художні особливості оригіналів, їхню сувору
архітектоніку, послідовне введення характерів і серйозний тон. Його
твори належать до “зворушливого " типу комедій.

Утілення особливостей Плавтового гумору у комедії «Скарб».

Комедійний талант Плавта і його мову визнавали найвимогливіші критики,
наприклад Ціцерон. Комедії його були розважальними, їх дещо нескромний
гумор називали «італійський оцет» (на відміну від «аттичної солі»
Арістофана).

Найкращі з комедій ГІлавта: «Скарб», «Хвалькуватий воїн», «Раб-брехун » («

Псевдол»).

+«Скарб». Особливості Плавтового гумору яскраво демонструє комедія

«Скарб». Селянин Евкліоп знаходить амфору з грошима. Щодня він ховає її па
новому місці. Раб Стробіл підгледів за старим і крадькома викопує скарб.
П'єса починається з того, що Евкліоп бігає по сцені і кричить: «Де вона
(амфора), хто це зробив, віддай назад!» В цей самий час незаміжня дочка
старого, Федра, готується народити дитину. Її коханий Ліконід умовляє
відкрити все батькові і просити ііого благословення на шлюб. В той момент,
як Евкліоп кричить «Хто це зробив?», з'являється Ліконід і говорить про своє:
«Це я зробив»,— «Як же ти посмів?» — «Природа взяла гору».— «Ти взяв
чуже»,— «Винюся, але що тепер вдієш?» — «Треба повернути назад»,—
«Нехай краще залишається зі мною...» — і далі в такому самому дусі. У
комедії Плавт використовує характерний для своєї творчості прийом “qui pro
quo ” (“хто про що ”) у діалозі Евкліона й Ліконіда. У хвилину розпачу старого
з приводу викраденого скарбу приходить Ліконід із зізнанням у любовному
зв'язку з його донькою Федрою. Евкліон приймає ці зізнання за каяття у
крадіжці скарбу. Виникає надзвичайно кумедна ситуація. Плавт свідомо
гіперболізує скнарість головного героя комедії Евкліона, який, знайшовши в
домі горщик із золотом, захований свого часу його дідом, з чесного бідняка
перетворився у патологічну скнару. Автор промовистими штрихами
змальовує втрату Евкліоном душевної рівноваги і врешті-решт здорового
глузду. Його скупість ледве не стала причиною нещастя доньки. Але завдяки
рабу Стробілу все завершується благополучно: Евкліон знаходить вкрадені
гроші, а його донька Федра одружується з батьком своєї майбутньої дитини
Ліконідом.
Плавт посилює елементи буфонади: ляпаси на сцені, гостра критика чи
сатира, комічні сварки. Особливого значення придає діалогам і словесним
спорам. П’єси наближені до примітивних форм, багаті на каламбури – сміливі
та брутальні слова. У дотепності він дуже близький до Арістофана,
пародіював тих, хто вставляв латинські чи грецькі слова незрозумілі публіці.

Теренцій як утілювач поглядів гуртка Сціпіонів.

Сципіон відомий як шанувальник грецької культури. Він допомагав
поширенню грецької культури у Римі. Зокрема, на його запрошення до Риму
прибув відомий філософ Панетій Родоський. Сципіон організував
літературно-філософський гурток, до якого входили багато представників
римської інтелігенції. Цей гурток грав велику роль у культурному житті Риму,
проте припинив своє існування зі смертю Сципіона.
Талановитість Теренція відкрила йому доступ до вищих кіл римського
суспільства. Найкраща частина молодого покоління римської аристократії,
добре знайома з багатою літературою греків, прагнула тоді, під іноземним
впливом, ушляхетнити і вітчизняну мову, і вітчизняні звичаї.
У центрі цього товариства знаходився Сципіон Молодший, поряд з яким
стояв друг Лелій. До цього гуртка приєднався і Теренцій. Підбадьорений
своїми покровителями, він наважився присвятити свої сили комедії.
Драматург був близьким другом Сціпіона-молодшого, знайомий із багатьма
представниками аристократичної верхівки Риму. Літературні вороги Теренція
навіть поширювали чутки, що африканський вільновідпущеник - підставна
особа, а справжніми творцями комедій є Сціпіон і Лелій, яким за їхнім
суспільним статусом незручно було виступати сценічними авторами.
Теренцій не захищався енергійно проти цих чуток, приємних для
самовдоволення його знатних покровителів, і легенда дійшла до нащадків
(більш пізні римські автори ставилися до неї як до нерозумної вигадки).
Гурток вирував сміливою думкою. Засуджували народний уряд як найгірший
із можливих і виправдовували прихід до влади освічених аристократів.
Релігійний скептицизм розвивався тому, що релігія була чудовим
інструментом у руках спритних політиків. Стоїцизм мав велику привабливу
силу. Сципіон заявив народу, що «хоче бути йому корисним, як корисний
суворий нашийник собаці», і висловив своє невдоволення під час
відвідування школи танців. Члени гуртка проповідували та практикували
простоту та чистоту життя.

«Брати» - яскравий приклад комедійної творчості Теренція.

Комедії Теренція відрізнялись від комедій Плавта, тим, що його цікавили
більше характери , а не інтрига. Так у його комедіях майже немає балаганних
сцен, блазнів, яких бють, непристойних жанрів. Теренція не приваблює
буфонада, він тяжів до психологізму, він пропонував доброту і лагідність в
стосунках між людьми. У комедії “Брати” Теренцій розповів про історію двох
братів, що виховувались по різному. Делія, суровий, бережливий афінянин
старої закалки, проводить все життя в непреривній праці на своєму городі,
має двох синів Єсхіна та Ктесифона. Старшого сина всиновлює брат Демії,
Мікіон, який любить міське життя та його зручності. Відповідно до різниці
смаків і характерів Демії та Мікіона, брати отримують різне виховання. Демія
притримується старовинних начал, дії страху. Мікіон, прихильник гуманного
виховання, намагається розвинути у свого вихованця почуття гідності. Та ось
юнаки виросли і закохались. Єсхін збирається одружитись на дівчині, яку
звабив, хоч вона й не має посагу. Названий батько Мікеон не проти. Єсхін
навіть викрадає для брата арфістку, яку той кохає, що спричиняє багато
непорозумінь. Старий Демія розчаровується в своїх методах виховання і сам
виправляється. Він приходить до висновку, що потурати дітям не означає
бути по-справжньому добрим, взірцем для дітей має бути життя батьків.
П'єса закінчується декількома шлюбами.
Такий фінал дещо порушує розвиток сюжету, але він подобався більшості
римської публіки, яка вважала, що без суворих заходів у вихованні не
обійтися. Очевидно, й сам Теренцій вважав, що потрібно розумно
поєднувати у вихованні дітей м'якість до них і необхідну вимогливість.
Комедія “Брати” пройнята ідеєю гуманності. Автор любить людей, зичить їм
добра. Він розуміє, що людина часом може й помилятися, але не таврує її за
це, а прощає помилки життя, закликає виправляти їх.
В основі комедії “Брати” лежить сюжет однойменної комедії Менандра, а
також окремі епізоди з твору давньогрецького комедіографа Діфіла. Головна
проблема комедії Теренція - проблема виховання.

Композиція, переосмислення міфу про Енея

Грандіозне зростання Римської імперії потребувало для себе як історичного,
так і ідеологічного підґрунтя. Але самих історичних фактів у подібних випадках
буває замало. Тут завжди на допомогу приходить міфологія. Таким міфологічним
обґрунтуванням усієї римської історії й є та концепція, яку використав Вергілій у
своїй поемі. Мотив прибуття Енея до Італії зустрічається ще у грецького лірика VI
ст. до н. е. Стесихора. Римські епіки та історики теж не відставали в цьому від
греків, і майже кожний із них віддавав данину цій легенді.
 Основними джерелами міфів, з яких черпав сюжети Вергілій, вочевидь були
перш за все "Іліада" й "Одіссея" Гомера, а також давньогрецький кіклічний епос,
зокрема троянський цикл, що примикав до "Іліади" й "Одіссеї".
Звернемося до головного героя поеми — Енея. Уже в "Іліаді" Гомера, а також
в його гімнах до Афродіти Еней — виходець однієї з гілок троянського роду й
найвідважніший воїн після Гектора, син троянця Анхіса й Венери (Афродіти). Міф
про Енея був відомий римлянам вже близько 500 р. до Р. X. від етрусків. У V ст. він
згадується в грецькій літературі як засновник Риму. Еней вважався міфічним
родоначальником римлян, які у зв'язку з цим іноді звалися енеадами, зокрема, рід
Юліїв, що бере свою назву від імені сина Енея Юла.
Міфи та легенди переплелися в тісній канві подій поеми.
Перші шість пісень поеми присвячені подорожуванням Енея від Трої до
Італії, подальші шість — війнам Енея в Італії з місцевими племенами.
Перша пісня розповідає нам про морську бурю та переслідування Енея
Юноною, яка є заступницею Дідони, а за римською міфологією, богинею шлюбу,
материнства і жінок взагалі. Але Еней під захистом іншої богині — Венери, своєї
матері. Прибувши до Карфагена, Еней зустрічає її царицю — Дідону. За римською
міфологією, вона — цариця, засновниця Карфагена.
Дідона влаштувала бенкет, і на ньому Еней розповідає про загибель Трої. У
його розповіді Вергілій поєднав легенди про дерев'яного коня, якого ахейці
залишили біля воріт Трої з найкращими воїнами всередині, і про грецького
шпигуна Синона, і про Лаокоона, якого вбили змії. Вергілій дуже вдало
опрацював ці міфи, детально вималював події.
Тікаючи з Трої разом із сином та дружиною, Еней рятує свого хворого батька
Анхіса. Тут Вергілій узяв міф про володарів зарданів, онука Ассарана, брат якого
Ід був дідом троянського царя Пріама. Під чарами Зевса Афродіта закохалася в
красеня Анхіса, від якого й народила нашого героя Енея. За те, що Анхіс розповів
людям про кохання богині, він був уражений ударом блискавки й паралізований.
Тому й не дивно, що Еней виніс його з палаючої Трої на спині.
Славнозвісним є епізод зустрічі Енея з Сивіллою та відвідання ними
загробного світу. У грецькій міфології це — пророчиця, що в екстазі передбачає
майбутнє (особливо нещастя). Первісно Сивілла (Сибілла) — власне ім'я однієї з
провидиць.
Еней разом із Сивіллою спускаються до підземного царства, щоб дізнатися
від померлого Анхіса пророцтво про майбутнє. Підземний світ у Вергілія
зображений дуже детально. Тут переплітаються грецькі й римські міфи, легенди, а
особливо їхні персонажі — різноманітні міфічні чудовиська, такі як Цербер,
Титани, кентаври та інші. В Аїді ми бачимо пекельні ріки, через які душі померлих
перевозить міфічний Харон.
Уся міфологія, однак, не подана в "Енеїді" повністю, бо заснування Риму
віднесено до майбутнього й подаються тільки пророцтва.
Вергілій використав увесь арсенал греко-римської міфології, щоб створити
пишні шати для нової влади. Але його безсумнівний талант зробив твір
безсмертним, про що свідчать численні його наслідування, переклади, переспіви,
незгасаючий інтерес до його творчості безмежної кількості шанувальників, бо він
зробив дуже вагомий внесок як в античну, так і у світову літературу.
 Еней - герой, але герой трагічний. Він вигнанець, який переживає
загибель рідного міста, смерть дружини і батька, його переслідує
Юнона. Вона не хоче, щоб він заснував Рим, бо в майбутньому Рим
мусить зруйнувати Карфаген, покровителькою якого є Юнона. Еней в
усьому слухається богів, які наказують йому виконати покладену на
нього місію - стати засновником Римської імперії . Саме тому він мусить
пожертвувати своїм коханням до Дідони. Еней відпливає від берегів
Карфагену , хоч Дідона умовляє його залишитись з нею ще хоч
ненадовго. Історія кохання Енея і Дідони - один з найдраматичніших
епізодів поеми Вергілія. Дідона постає перед нами сильною, вольовою
жінкою, здатною на сильне почуття. Хоч закохується вона в Енея з волі
Юнони і за допомогою Венери, але автор і психологічно мотивує її
почуття і вчинки. Дідону захоплює і вражає розповідь Енея про
пережите ним.

ЇЇ , як і героїнь Евріпіда, буквально роздирає внутрішній конфлікт : вона

любить Енея , але в свій час дала обітницю залишатися вірною
вбитому її братами чоловіку. Але глибоке почуття до Енея перемагає.
Тим трагічніший фінал цього кохання. Коли кораблі Енея відпливають,
кохаючи і водночас проклинаючи його, Дідона кидається в вогонь і
пронизує себе мечем, який їй подарував Еней. Еней і Дідона
зустрінуться востаннє в царстві Плутона. Еней з сльозами на очах буде
просити пробачення, але горда Дідона мовчки піде геть.

У Вергілієвій поемі історія героїв має трагічніший характер, кохання Дідони і

Енея зображено серйозно і тут немає ніяких комічних ситуацій. Досить
детально Вергілій зображає перші спалахи почуттів Дідони, яка ще не зовсім
забула свого померлого чоловіка, сердегу Сіхея. Дідона заради нового
кохання здатна на все, їй байдуже на плітки, які ширяться про них з Енеєм.
Цариця хотіла вийти за троянця заміж, але коли він вирішив покинути її, стала
благати не їхати. Дідона обмовилася, що була б рада хоча б завагітніти від
Енея, щоб у неї залишилося мале нагадування про нього, але доля
розпорядилася інакше. Цікаво, що в цьому епізоді також присутній певний
момент пророцтва: коли флот троянців відпливає, Дідона, проклинаючи
Енея, віщує майбутні війни Карфагена з Римом.