Розвиток давньогрецької прози

До VI століття до н.е. літературна творчість існувала у віршованій формі.

Прозаїчні записи мали переважно характер документів нескладного змісту:
списки посадових осіб полісів, перелік жреців, переможців на змаганнях,
правила розпорядку та судові закони. Розробленого стилю літературної прози
ще не існувало. Навіть, казки та байки (які виконувалися у формі прозаїчного
переказу) мали діалектний стиль, переказувалися кожного разу новими
словами, не маючи постійного тексту.
Лише з VI століття до н.е. у Греції починає розвиватися прозаїчна
література, але вона ще довгий час не буде мати з художньої точки зору
належного значення для великого мистецтва.
Що ж є причиною більш пізнього виникнення літературної прози? Деякі
вчені у цих обставинах вбачають лише технічний аспект причини, вказуючи
на те, що проза більш важко запам’ятовується, ніж вірш, в більшій мірі
піддається викривленням при усних переказах. Вони говорять, що її було
необхідно записувати, а придатного для цього матеріалу, тобто папірусу, не
було вдосталь. За їх думкою, це стало можливим тільки після встановлення
міцних торгівельних відносин з Єгиптом. Але це другорядна обставина.
Народи Азії, не використовуючи папірус, створили багату писемність, вони
вживали для цього шкіру тварин (вичинка шкіри). Мабуть, причину більш
пізнього виникнення прози слід шукати в іншому, а саме в особливостях
соціального розвитку.
Перші літературні роди грецької літератури – епос і лірика, які виникли на
тлі пісенного фольклору, були пов’язані з культом, обрядом, героїчними
сказаннями и мали міфологічний зміст. І саме він був ідеологією грецького
суспільства. Байки і казковий фольклор служив для розваги і не грав такої
ідеологічної ролі, як поезія. З поезією була пов’язана державна релігія і
міфологія у грецькому рабовласницькому полісі.
 Проза як нова літературна форма виникає на новому ступені розвитку
суспільства, з ростом критичної і наукової думки, яка руйнує міфологічну
систему.
Зароджується проза в Іонії разом з грецькою наукою і філософією.
Мешканці цієї області здавен вели широку морську і сухопутну торгівлю,
стикаючись з багатьма народами. Було накопичено багато досвіду і
спостережень, які було покладено в основу грецької науки. З іншого боку,
активне політичне життя Іонії забезпечило швидке забуття традиційних
уявлень про природу та богів.
Розвиток первинних етапів прозаїчної літератури відбувався у двох
напрямках:
 науково-філософському;
 історико-оповідному.
Можна назвати багато знаменитих імен грецьких вчених-філософів: Ферекід,
автор «Вчення про богів», Фалес («вода – це початок всіх речей»),
Анаксимандр (створив першу географічну карту), Геракліт (засновник
діалектики, «все тече, все змінюється»).
Історіографія в цей час представляла собою перекази про заснування міст,
їх родословні та історико-географічні описи (в основі лежали розкази
мореплавців і мандрівників, які містили в собі багато фантастики). Оповідну
прозу греки того часу називали загальним словом логос (мовлення), яке
протиставлялося віршованому епосу і ліриці.
Літературна проза активно розвивається в V – IV ст. до н.е. і поступово
витісняє поезію, замінюючи її в цілому ряді галузей.
Виникнення і зростання прози пов’язані з розпадом міфологічного
світобачення. З кінця V ст. центр художньої прози переходить з Іонії в
Афіни, які на той час були самим розвиненим полісом у Греції.
Першим представником художньої історіографії був Геродот, його
називають батьком історії. Геродот народився приблизно у 484 р. до н.е. у
малоазійському грецькому місті Галікарнасі. Належав до знатного багатого
роду. Геродот багато мандрував по Греції, Єгипту, Фінікії, відвідав Персію,
береги Чорного моря. Він збирав етнографічні пам’ятки та історичні
матеріали, знайомив грецький світ зі звичаями та традиціями інших народів.
З надзвичайним мистецтвом розповідає він цікаві історії про дивного птаха
ібіса, про фенікса, про східних царів, про всілякі інші іноземні дива.
Повернувшись до Афін, він збирає всі ці матеріали в єдине ціле, ідеєю якого
було розрішення спору між Європою і Азією, що було причиною і греко-
перських війн. Ця праця носить назву «Історія» (вишукування) і присвячена
вона «пам’яті діянь держав та їх славетних воїнів». Але його мислення ще
цілком традиційне: в історії він бачить здійснення волі богів, які карають зло
і нагороджують добро.
В «Історії» Геродота, як і в трагедіях Софокла, людина несе покарання за
те, що переступила межу встановленого богами світопорядку. Розкази про
лідійських царів Креза і Солона, про перського повелителя Ксеркса
ілюструють та підтверджують цю думку. У нього ще дуже наївні уявлення
про історичний процес, він вірить у передбачення оракулів, за допомогою
яких божество розкриває перед смертними їх майбутнє та застерігає їх. У
Геродота міф переплітається з реальністю.
З наукової точки зору, «Історія» архаїчна, але з художньої – він робить
крок уперед. Його праця – це розрізнені описи, а єдине художнє ціле. В
реальні та міфологічні події він вставляє розкази та відступи. Характерною
особливістю «Історії» Геродота є поєднання історико-географічної і
етнографічної вченості з мистецтвом новелістичного опису.
Зовсім інше відношення до дійсності, до предмета історії ми знаходимо у
Фукидіда, який описував Пелоппонеську війну. Часи, овіяні міфами та
легендами, його не цікавлять. Він описує події, свідком яких він був,
намагаючись встановити їх причини і сенс.
Подібно до того, як Демокрит виводить богів за межі природи, так
Фукидід виводить їх за межі історії. У затемненні сонця він не бачить нічого
надприроднього, він дає цьому раціоналістичне пояснення, як Анаксагор і
софісти. Явно відчувається його приналежність до нового покоління, яке
мислить критично і раціоналістично. Історію направляють не боги, а люди,
які діють відповідно до своїх інтересів.
Предметом оповіді в «Історії» Фукидіда є сучасне життя. В цьому його
відмінність від попередників, які розповідали в основному про минуле. Він
висуває нові вимоги – максимальну точність та перевірку кожного
викладеного факту. Великим було значення праці Фукидіда не тільки з
історичної точки зору, але й в плані виробки літературного прозаїчного
стилю. Він досягає значних художніх ефектів наочністю розказу і
драматичним розташуванням подій. Широко відомі епізоди опису епідемії
чуми в Афінах, історія сицилійської експедиції, описані Фукидідом. Друга
характерна риса його праці – об’єктивність. Він не дає прямих
характеристик подіям чи історичним діячам, оповідач нібито
відсторонюється від оповіді. Це головний стилістичний принцип Фукидіда.
Автор керується не своїми особистими враженнями, а промовами і діями
історичних діячів, які є учасниками описуваних подій. «Історія» Фукидіда –
не гола хроніка: факти і історичні події змішуються з промовами, з думками
героїв.
Другою помітною течією в прозаїчній літературі було ораторське
мистецтво. Немаловажну роль у розвитку давньогрецького красномовства
(риторики) зіграли софісти (від слова sofia – мудрість), які намагалися дати
пояснення всім галузям людської діяльності. Цими запитами визначаються
подальші пошуки принципів суспільного життя, політики, мистецтва і
літератури. Саме софісти принесли з собою мистецтво, яке стало
фундаментом прозаїчних жанрів – риторику. Це вміння переконувати людей
на народних зборах, вміння управляти настроєм натовпу. А хто не хотів стати
хорошим оратором, щоби своїми виступами на еклексіях схиляти думку
людей на той чи інший бік. Не дивно, що молодь з заможних родин вчилася
софістиці: красномовству, етиці і філософії взагалі. Всі усталені поняття
піддавалися аналізу та вивченню.
 Але інтереси софістів не обмежувалися діалектикою, риторикою та
політикою. Достатньо пригадати трактат Горгія «Про небуття та Природу»,
де він відстоює ідею про непізнаванність світу; праці Протагора з граматики,
це він першим виділив граматичні категорії; праці Продіка Кеосського з
синоніміки, де автор намагався визначити усі відтінки значень, властиві тому
чи іншому слову. Можна без перебільшення сказати, що софісти не тільки
збагатили мислення давніх людей новими судженнями, дали нові пізнання
аналізу і критики, але й проклали шлях до розвитку різних прозаїчних
літературних жанрів.
Ані поезія, ані театральне мистецтво, звернуте до широких народних мас,
яке досягло яскравий розвиток у V ст. до н.е., вже не відіграють колишньої
соціально-виховної ролі в наступному столітті. Трагедія знаходиться в
занепаді, комедія значно змінюється, а проза у цей період підіймається на
небачено високий рівень.
Одним з перших прозаїчних літературних жанрів стало ораторське
мистецтво, з ІV ст. до н.е. і до самих останніх століть античності воно буде
лишатися одним із неперевершених зразків літературної майстерності,
чистоти і краси стиля.
На рубежі V - ІV ст. до н.е. заявив про себе видатний афінський оратор
Лісій. Його промови представляють ярку і психологічно достовірну оповідь,
чудові моральні й соціальні характеристики позивачів і відповідачів, які
створюють узагальнені контрастні типи сучасників. Простота і ясність стилю
зробили промови Лісія класичним зразком аттичної прози.
Чудовим стилістом був продовжувач традицій софістів оратор Ісократ. За
його думкою, промови повинні не тільки переконувати, а й тішити слух. Їх
треба створювати з окремих гармонічних періодів, розрахованих навіть за
кількістю складів, й домагатися визначеного ритму. Гармонійний період з
ритмічною кінцівкою стає після Ісократа нормою художньої прози. Він
встановлює також принцип недопущення стику кількох голосних звуків
наприкінці і на початку слів. «Види прози настільки ж численні, як і види
поезії», - казав він. Ісократ встановлює такі різновиди промов:
 навчальна промова;
 похвальна;
 біографічна схема (яка включає біографію, характеристику
особистості, похвалу).
Ці нові прийоми ораторського мистецтва Ісократ викладав у своїй школі, з
якої вийшли такі знані оратори, як Демосфен, Лікург, Гіперід. В багатьох
відношеннях Ісократ може бути признаний основоположником усієї пізньої
грецької прози. Демосфен був його учнем і продовжувачем. Це теж великий
оратор Греції. В його діяльності втілена боротьба за незалежність грецьких
общин і за збереження полісного устрою. Промови Демосфена вирізняються
живим, не позбавленим гумору стилем та влучною аргументацією.
V- ІV ст. до н.е. – період інтенсивного розвитку грецької філософії і
створення двох основних філософських систем давнини: це матеріалізм
Платона і ідеалізм Аристотеля. Їх філософські праці писалися прозою, тому
так чи інакше вони були причетні до удосконалення літературного
прозаїчного стилю. Одним з найбільш популярних жанрів філософської
прози в цей період був філософський діалог, він оформився у школі Сократа.
Це чергування питань та відповідей повчального характеру, яке
оформлювалося в бесіду, трохи пізніше стає поширеним і популярним.
Уже з часів Пелоппонеської війни Греція переживає економічний спад. А
з кінця ІV ст. до н.е. вона стає країною бідною, але яка зберігає історичні
традиції і пам’ятки минулого, що приваблює туди багатих і допитливих
іноземців. Загострення соціальних конфліктів робило ситуацію в країні
нестабільною. Поліси перетворюються в звичайну одиницю самоврядування.
А всі крупні центрі, де продовжує розвиватися грецька культура, знаходяться
тепер за межами Греції, на території її колишніх колоній, у столицях нових
елліністичних царств. Весь період царювання Олександра Македонського до
римського завоювання називають елліністичним. Цей термін було введено у
1836 році вченим Дройденом, і тепер він став загальновживаним, хоча
віддзеркалює лише культурний аспект розвитку давньогрецької держави.
Іншими словами, це – розповсюдження еллінської (тобто, грецької) культури
у держави, завойовані Грецією. Вийшовши за межі полісу, грецька культура
стає більш відкритою, вбирає у себе нові, насамперед, східні елементи. Рамки
грецького світу розширилися тепер до кордонів Індії та Ефіопії (завоювання
військ Олександра Македонського). Типовою формою правління стає вже не
поліс, а військова монархія.
На рубежі ІІІ-ІІ ст. до н.е. ми бачимо бурхливий розквіт науки,
природознавства, філології та прози. Але елліністична література у цілому
являє собою кипу розвалин і прозаїчні твори у цьому відношенні не
виключення. Більша їх частина відома нам лише за повідомленнями або за
переказами пізніших грецьких письменників. Красномовство втратило своє
минуле значення, так як мало скоріше політичну орієнтацію. Падіння ролі
полісу спричинило за собою зниження популярності цього жанру, тому що в
військовій монархії не було й не могло бути відкритої політичної боротьби.
З ІІ ст. до н.е. у період римського завоювання Греції створюється
літературна та філософська течія, орієнтована на класиків аттичної прози, так
званий аттикізм. Але це було лише мертве наслідування (Лісію, Фукидіду та
ін.).
Основним стрижнем мистецтва красномовства стає самостійна дисципліна
– риторика. Вона є важною частиною античної освіти (це вміння виступити
на суді, промовити річь на торжестві). Риторична теорія складається з 5
частин:
«знаходження» матеріалу для промови;
«розташування» матеріалу (для найбільшого впливу на слухача);
вчення про стиль ( прикрашення необхідними тропами та фігурами);
правила для запам’ятовування промови;
засоби проголошення (були близькі до правил акторської майстерності)
Зі зменшенням значущості ораторського мистецтва, важливою галуззю
прози стає історіографія. Основною вимогою до неї в цей період є
захоплюючий переказ. Таким чином, риторична історіографія намагається
вразити уяву читача визначними пам’ятками далеких країн, зацікавити його
мистецтвом стилю, описами, моральними афоризмами. Цей історичний і
квазіісторичний матеріал стане основним із джерел майбутнього розвитку
оповідної прози.
Тут вже чітко позначаються деякі прозаїчні жанри:
 псевдоподорож (фантастична розповідь про далекі країни);
 міфологічна хроніка (природнє тлумачення міфів);
 аретологія (розповідь про дивні дії якого-небудь божества);
 парадоксографія (опис незвичайного у природі);
 новела (невелике оповідання на побутову тему).
Новела в елліністичний період стає самостійним літературним жанром.
Однією з найбільш відомих є новела про Антіоха, сина царя Селевка (Антіох,
Стратоніка, цар, лікар Ерасистрат). Великий успіх випав на долю збірки
новел «Мілецькі розкази», автором якої був Аристид з Мілету.
Культивується також філософське направлення прози. В першу чергу, це
філософський діалог. Найбільш продуктивними у створенні нових жанрів
цього напрямку є кініки (циніки), які заперечують основні підвалини та
цінності античного суспільства. Вони створюють діатрибу – бесіду на
популярні філософські теми, написану у доступному викладенні, їх творчість
має сатиричний уклін.
Одним з ярких представників цього напрямку є Меніпп (ІІІ ст. до н.е.).
Завдяки йому з’явився темін у літературознавстві меніппова сатира
(меніппея). Він був автором сатиричних діалогів з оповідним обрамленням.
Характерна риса його творів – поєднання прози з віршами. Пізніше цей жанр
отримає розвиток у творчості Лукіана.
ІІ-І ст. до н.е. – період експансії Риму на схід, в Грецію і країни еллінізму.
Римське панування несло з собою культурний занепад для Греції, її території
поступово стають римськими провінціями. До цієї епохи належить творчість
Плутарха, відомого грецького письменника. Він відомий як автор моральних
трактатів і біографій. Моральні трактати присвячені різноманітним темам:
релігії, філософії, психології, гігієні, музиці, літературі. Але значення
Плутарха для літератури Нового Часу пов’язане, в першу чергу, з жанром
біографій. Його твір носить назву «Паралельні життєписи» і представляє
собою серію парних біографій, де порівнюються грецькі і римські державні
діячі (наприклад, О. Македонський – Ю. Цезар, Демосфен - Цицерон).
Плутарх їх ставить у пари за родом діяльності. Жанр життєписів має свої
особливості, пов’язані з античним розумінням особистості, відмінним від
нашого. Античність не зображує процес становлення особистості, не
цікавиться внутрішніми етапами становлення. Характер постає перед
читачем зразу в закінченому, статичному вигляді. Існувало два типу
біографій: вчена біографія (дати та події життя) і біографія-характеристика
(створюється образ діяча і висвітлюється його характер). Плутарх
намагається створити цілісний образ за допомогою маленьких штрихів,
«проявів душі». Він вставляє в свою оповідь анекдоти, плітки, моральні
відступи. Його твір має повчальну мету: показати зразки гідного життя і
поведінки. Іноді він занадто ідеалізує героїв, любить показувати високі
моральні якості (доброчинність, героїзм).
В епоху римського панування новий підйом переживає друга софістика.
На відміну від першої (V ст. до н.е.), яка ставила за мету переконати,
переспорити, друга софістика позбавилась політичного змісту, стала такою
собі культурною розвагою. На перший план виступає формальна сторона
промови, питання художнього змісту, тобто майстерність проголошення.
Теми бралися з далекого минулого, які зовсім не були актуальними, але
використовувалися риторичні прийоми, художні засоби. Саме завдяки другій
софістиці починає розвиватися такий жанр, як роман (це чиста література
вимислу). Цей термін не грецький, а вже середньовічний. Самі греки
називали цей жанр просто оповіддю.
 Роман відрізняється від героїчного епосу і від легенди, переказу – від
жанрів, які зберігають синкретичний зв’язок з релігійним та світським
повчанням, з давньою мудрістю та сакральним міфом. Різниця полягає в
тому, що оповідь є чисто художнім вимислом і не претендує на історичну або
міфологічну достовірність. В цьому плані фольклорним еквівалентом роману
є казка (малий жанр). Тут ми бачимо інтерес до долі окремої особистості, до
зображення побуту та внутрішній душевних колізій героя.
У грецькому романі розрізняють 3 різновиди:
 соціально-політичний;
 побутовий;
 любовно-авантюрний.
Зразків перших двох різновидів не зберіглося, ми знаємо тільки більш пізні
наслідування римських авторів. В період кінця античного світу неабиякої
популярності набув любовний роман. Це легке, розважальне читання.
Папірусні знахідки підтверджують широке розповсюдження такої літератури.
Грецький роман відрізняється фантастичністю, але в багатьох любовних
романах ми знаходимо відгуки живої тогочасної дійсності.
При розгляді романів Харитона, Татія, Геліодора, Лонга ми спостерігаємо
єдину сюжетну схему і набір клішованих мотивів: шляхетні юнак та дівчина
зустрічаються, закохуються, потім раптова розлука змушує їх мандрувати в
пошуках один одного. Вони переживають всі мінливості долі (корабельні
аварії, викрадення піратами, продаж у рабство і таке ін.), поки не знаходять
друг друга.
Герої роману статичні, ніякого формування особистості тут ми не бачимо.
Комплекс «зустріч-розлука-пошуки-набуття один одного» складає круговий
рух, визначаючий тотожність героя з самим собою. Грецький любовний
роман – це оповідь про приватну людину в ворожому світі. Роман не
підіймається до аналізу внутрішнього життя, але описує пробудження
індивідуально направлених любовних емоцій.