1.

Передумови формування давньогрецької лірики

У VI-VII ст до н. е. у Давній Греції розпочинається період становлення
рабовласницького суспільства, соціальне розшарування та ін. Саме в цей час
серед грецьких полісів виділяються дві сильні держави – Афіни та Спарта.
У зв'язку із зародженням у Давній Греції нового устрою життя епос
починає занепадати. Монументальні твори героїчного змісту, які розлого
оповідали про діяння богів та надзвичайні подвиги героїв далекої давнини, не
могли відобразити проблем нової дійсності. Поступово в літературу увійшли
невеликі ліричні твори, які у VI-VII cт. до н. е. завоювали неабияку
популярність завдяки тому, що безпосередньо відгукувалися на проблеми
повсякденності, політичні події в полісі та могли передати душевні
переживання звичайної людини.
Соціально-політичні зміни обумовили самоусвідомлення людини, її
становлення як особистості. Представлення такої особистості суспільству
призвело до зміни внутрішнього світу, бачення, людини, вона зосередилась
на внутрішніх індивідуальних переживаннях і можливостях. Зміни не
пройшли й осторонь трансформації художньої свідомості людини, її
духовного світу. Усі ці зміни призвели до авторського розкриття в творчості,
мистецтві, що призвело формування різних груп поетичних жанрів,
об’єднаних у ліричний літературний рід і які відзначенні певними
стильовими ознаками. У цей час людина починає шукати літературні форми,
які б допомогли відобразити зміни в житті суспільства. З одного боку, за
допомогою нових форм вона прагне відновити порушену сталість світу; з
іншого – відчуває потребу залишити в творі мистецтва частку себе, свої
сумніви та способи їх вирішення, свій сум та розраду тощо.
Давньогрецька лірика виникла з народних пісень і, ставши авторською,
тривалий час зберігала фольклорні традиції. Вплив на давньогрецьку лірику
мала міфологія, яка вважалася священною історією народу, що передавалась
з покоління в покоління.
 Її виконували під акомпанемент музичних інструментів (ліри, кіфари,
флейти, труби, сопілки тощо), тому давньогрецький поет одночасно був ще й
композитором.
Особливістю античної лірики було те, що різні її різновиди
створювалися різними давньогрецькими діалектами. Поезія ніби прагнула
об’єднати всіх греків, продемонструвати за відмінностями спільні джерела
їхньої духовності.
Головні ознаки давньогрецької лірики: міцний зв’язок з народними
піснями, музичний супровід; строкатість форм; прив’язаність до сьогодення,
актуальних проблем; переосмислення міфологічного начала; намагання
змалювати внутрішній світ людини; спроби використання внутрішнього
монологу; ототожнення ліричного героя з автором.

2. Види давньогрецької лірики, критерії їх виділення.

Формально давньогрецька лірика поділялася на пісенну і декламаційну,
тобто залежно від того, як виконувалися вірші – декламувалися чи співалися.
Окрім того, кожний жанр характеризувався ще й певною тематикою і
художніми особливостями. Перші твори давньогрецької лірики припадають
на кінець VII ст. до н. е. Прикметною ознакою цього періоду був
колонізаційний рух, який стимулював торгівлю, виробництво та культурне
життя. Світ людини наповнювався бурхливими переживаннями, мандрами та
пригодами. Такими напруженими самопочуттям відзначилися у своїй
творчості Архілога, Мімнерма, Калліна, Тіртея, Солона, Мімнерма, Семоніда,
Гіппонакта, Алкея, Сапфо, Анакреонта, Алкмана, Сімоніда, Піндара.
Лірика, як і епос, бере свій початок із фольклорних джерел. Наприклад,
грецькі весільні обряди супроводжували пісні, які називались епіталамами.
Стародавні елегії пов'язані із френами – похоронними голосіннями.
Надмогильні написи розвинулися з епітафій, які писалися на спомин про
померлих.
    Дуже поширеними у Давній Греції були і застільні пісні - скомії, а на
урочистих святах велично лунали гімни – хвалебні або молитовні пісні. На
честь переможців у змаганнях на колісницях та атлетів співали пишномовні
оди.  Вирушаючи в похід, греки співали військові пісні – ембратерії, а на
святах богині родючості Деметри – жартівливі пісні, які сучасні дослідники
античності пов'язують з ямбами.
     Термін лірика стали вживати за елліністичної доби античні філологи
– вчені олександрійської школи. Те, що написано гекзаметром, олександрійці
називали епосом, а решту віршованих творів, написаних іншими розмірами –
лірикою.     
     Залежно від того, як виконувалися вірші, декламувались чи співались,
лірику поділяли на декламаційну та пісенну, або мелос. У свою чергу пісенну
лірику поділяли на хорову і монодійну (сольну).
     Розквіт лірики припадає на класичний період розвитку давньогрецької
літератури. Найвідомішими представниками мелосу (пісенної лірики) були
Алкей, Сапфо, Анакреонт, а декламаційної лірики – Солон, Тіртей, Архілох
тощо.
    Предметом зображення в ліриці с духовне життя людини, світ її ідей
та почуттів. Такі ліричні жанри, як послання (дружнє або любовне), епіграми
(вірш іронічного характеру), еклога (вірш на тему сільського життя), епітафія
(вірш з приводу смерті), елегія (сумний вірш), беруть свій початок із
античної поезії.

3. Основні жанри давньогрецької лірики, принципи їх

диференціацій; зв'язок з фольклором.
Серед основних жанрів давньогрецької лірики є:
Елегійна лірика. Елегія – ліричний вірш задумливого, сумного
характеру. Саме слово «елегія» – це термін переважно метричний, що
означає двовірш, складається з гекзаметра та пентаметра. Саме через
гекзаметр елегію вважають перехідною від епосу до лірики. Спочатку
елегійна лірика була тісно пов’язана з фольклорно – обрядовими традиціями,
з ритуальним написом – епіграмою та епітафією. Проте у VII ст. до н. е. вони
перетворюються на витвори індивідуальної поезії, ім'я автора закріплюється
за кожним з них. Теми та мотиви були досить різноманітні: від політичних та
громадянських до інтимних переживань. (Представники - Каллін, Тіртей,
Солон, Мімнерм).
Ямбічна лірика (двоскладова стопа з наголосом на другому складі)
з’являється майже одночасно з елегійною і теж є одним з найпростіших
ліричних жанрів. Джерела цього виду лірики слід шукати у народних піснях
присвячених богині Деметрі. Ямбічний метр, як найкраще відповідає темпу
розмовної теми. Найбільш розповсюдженим був шестиспотний ямб або
хореїчний вірш. (Представники – Архілох, Семонід, Гіппонакт)
Наступним кроком у розвитку елліністичної поезії стала мелічна (сольна
лірика), тобто власне, лірика. Плантон писав: «Мелос складається з трьох
елементів: слова, гармонії та ритму». Та оскільки з ритмом поєднується і
танець, то дослідники вважають, що мелосом треба називати поєднання
музики, поезії та орхестрики (танцювальне мистецтво). У порівнянні з
елегією та ямбом мелос розробляв значно меншу кількість тем. Він
перетворився на засіб вираження суб’єктивних емоцій автора. Це були
культові та обрядові пісні, пісні про кохання, про вино, про радощі, що їх
дають дружба та захоплення мистецтвом. Така поезія писалась особливими,
оригінальними строфами. (Представники – Алкей, Сапфо, Анакреонт). У
творчості Сапфо багато обрядових пісень. Це збільшує цінність її спадщини,
так як грецький фольклор «у чистому вигляді» до нас не дійшов, і ми можемо
судити про нього тільки лише за віршами тих поетів, які вільно або мимоволі
наслідували народної творчості.
Хоровий мелос або хорова лірика (двоскладова стопа з наголосом на
першому складі). Хорова лірика починається у давніх греків з давніх-давен і
пов’язана вона перед усім з трудовим життям, суспільними та військовими
подіями. До хорової лірики належать також гімни на честь богів Аполлона –
«пеани» та на честь Діоніса – «дифірамби», їх виконували чоловіки. Окремо
виділяються пісні, що виконували дівчата – «парфенії». Особливе місце
серед хорового мелоса займали оди переможцям на різноманітних
спортивних змаганням – «епінікії». (Предаставники – Сімонід, Піндар)
Лірична поезія в Стародавній Греції стала засобом художнього
самовираження розвивається особистості, що вийшла з епосу і назавжди
зберегла живий зв'язок з фольклором.
В основі лірики лежить переважно культова і
обрядова фольклорна пісня. За кожним видом лірики, як і за будь-яким
жанром грецької поезії, був закріплений певний віршований розмір; тільки
мелічні поети могли користуватися різними розмірами навіть усередині
одного вірша.
Давньогрецька лірика, як і епос, виникла з народних пісень і, ставши
авторською, тривалий час зберігала фольклорні традиції. Її виконували під
акомпанемент музичних інструментів (ліри, кіфари, флейти, труби, сопілки
тощо), тому давньогрецький поет одночасно був ще й композитором.

4. Головні теми давньогрецької лірики:

а) елегічна поезія (Каллін, Тіртей, Феогінд, Солон, Мімнерм)
Одним із найвідоміших авторів елегійної поезії став Тіртей. У його
творах звучать заклики до захисту рідної землі й народу, оспівується
мужність воїнів, виражена активна позиція громадянина міста. Ці мотиви
стали новими в літературі, оскільки їх ще не знали в часи гомерівського
епосу, коли насамперед відстоювалися інтереси вождів й оспівувалися
подвиги окремих родовитих героїв, а не всього воїнства. Піднесені вірші
Тіртея стали своєрідним кодексом воїнської честі й набули популярності за
межами Спарти. Вони легко запам’ятовувались і виконувалися в походах та
перед битвами, воїни навіть змагалися у їх кращому виконанні:
Добре вмирати тому, хто, боронячи рідну країну,
Поміж хоробрих бійців падає в перших рядах.
Гірше ж немає нічого, як місто своє і родючі
 Ниви покинуть і йти жебракувати в світи,
Каллін в елегії постає як патріот і політик, що турбується за долю своїх
співгромадян.  Один із його творів розпочинається питаннями, які слідують
одне за одним і створюють зростаюче напруження, що й визначає загальний
настрій твору: "Доки ви будете лежнем лежать? Коли в серці своєму /
Сильний розбудите дух?". Каллін закликає ефесців забути лінощі, безжурне
життя і піднятись на захист своєї вітчизни, оскільки "всюди війна на землі" і
вона наближається. Заклики Калліна нагадують промови гомерівських героїв,
що свідчить про тісний зв'язок ранньої ліричної поезії з епосом доби архаїки.
Феогнід  у своїх елегіях (збірник моральних сентенцій) він звертається
з напучуваннями до якогось свого друга – юнака Кірна, щоб навіяти йому
класові почуття й поняття про благородність і честь, навчити його
зневажати простий народ, «низько-народжених», і, крім того, висловити
свій безрадісний погляд на життя - наслідок поразки його в класовій
боротьбі і безпритульного блукання на чужині: «Кірне, при доброму розумі
бувши, тобі розповім я / Що від найкращих людей чути мені довелось».
Більшість з елегій Солона  пов'язана з його діяльністю як
поміркованого соціального реформатора і з становищем Афінської держави.
Своїми віршами він виховував у населення високі громадянські почуття і
патріотичні прагнення. Зокрема відома його елегія про необхідність
відвоювання острова Саламіну, захопленого в афінян егінцями. Це яскравий
зразок дійової агітаційної поезії. Нижче наведений уривок з «Елегії до
афінських громадян» належить до циклу так званих «Порад»: в ньому
Солон зображає незгоди і страждання полісу через знущання над народом
аристократичної верхівки, через жадобу до збагачення, работоргівлю тощо.
Літературна творчість Солона сприяла його популярності й впливу в
Афінах: «Місто державне оце не загине ніколи за Зевса, Вироком чи через
гнів вічноблаженних богів; Адже прихильна заступниця наша Паллада
Афіна,  Грізного батька дочка, руки простерла над ним».
 Мімнерм також автор елегій, в яких оспівувалась мужність учасників
війни, проти лідійських загарбників, проте з цих поезій залишились лише
незначні фрагменти. Цій війні була присвячена і його історична поема
«Смірнеїда», що до нас не дійшла.

б) ямбічна поезія (Архілох, Сімонід)

Риси ямба мають сатиричний та викривний характер. Ямб перетворився
в спосіб вираження власних почуттів і настроїв, в спосіб власної полеміки по
громадським та особистим питанням. Архілох основним зміст його поезії є
його приватне життя, бойові пригоди, відносини з друзями та ворогами. Його
зброєю є сатирична байка, особистий глум , прокльони. Його байка “Лисиця
та мавпа” направлена проти “вискочок” незнатного походження, які
вважають себе аристократами. У ліриці Архілоха є конфлікт між особистість
та общиною, але конфлікт цей не призводить до відособлення. Зверненню до
свого серця присвячено один із найкращих віршів Архілоха:
Серце, серце! Біди люті звідусіль тебе смутять —
Ти ж відважно захищайся, з ворогами поборись.
У творах Смоніда, його настановних елегіях та ямбах переважають
песимістичний настрій про крах людських надій, про старість, хворобу,
смерть. Висновок з роздумів – поклик до насолоди благами життя, поки все
можливо:
Перекажи, подорожній, лакедемонцям, що вкупі -
Мертві ми тут лежимо, вірні їм даним словам.
в) мелічна поезія, монодійна та хорова (Алкей, Сапфо, Анакреонт,
Піндар, Алкман, Вакхілід)
Найвідомішими представниками меліки були Сапфо й Анакреонт. На
відміну від сучасників, які у віршах велику увагу приділяли війні й політиці,
у творах цих поетів головною темою своєї сольної ме́ліки було кохання,
утверджуючи ідеал жіночої краси. Наприклад, Сапфо створила прекрасну
мову витончено-пристрасної лірики:
Жереб мені
Випав такий:
Серцем палким
Любити
Ласку весни,
Розкіш, красу,
Сонця ясне
Проміння.
Анакреонт є символом ігрового, витонченого та веселого еротизму. В
ньому немає вже тієї серйозності, яка притаманна Алкею та Сапфо. В ліриці
А. є дуже незначні сліди того, що коли-небуть вона була налаштована не
лише на веселий лад. По суті його теми майже винятково – вино та любов.
Але ці теми трактуються несерйозно, а в плані дотепної, насмішливої гри.
Вірші Анакреонта невеликі за розміром; вони не зображають складних
переживань, а дають фіксацію окремого моменту в простих, але оригінальних
і рельєфних образах, часто з несподіваною кінцівкою. Застільні теми теж
зустрічаються часто. Справжню славу Анакреонту принесли вірші
олександрійської епохи, так звана – Анакреонтика:
«Та й щаслива ж ти, цикадо!
У високім верховітті,
Чисту випивши росинку,
Вільно співи ти ведеш»
Хорова лірика була консервативнішою, ніж сольна. Свого найвищого
злету досягла у віршах Алкмана, Піндара, Вакхіліда. Її зачинателем
вважається грецький поет Алкман, що писав переважно партменії, еротичні
пісні та гімни Зевсові, Кастору і Поллуксу, Гері, Афродіті, Алоллону.
«Сплять усі верховими гірські й стрімчасті скелі. Всі байраки, всі провалля.
Нори, ле плазуни, шо їх чорна земля зростила, Робуче плем'я бджіл, хижий
звір у пуші, Страховиш у глибинах моря сон пройняв, Крила поскладавши, в
вітах поснуло птаство…» 
Стиль Піндара вирізняється своєю пишність і урочистістю, багатством
витончених образів та епітетів, що зберігають зв'язок з системою грецького
фольклору. Піндар намагається максимально підвищити виразну енергію
вірша. Кожне слово повне, все неясне відкидається. До недавнього часу
Піндар був єдиним хоровим ліриком, від якого збереглись цільні твори.
Піндар користувався дорійським діалектом. Великий авторитет він мав у
Візантії.
Алкею належали пісні, пов’язані з суспільно-політичною боротьбою.
Сам Алкей був аристократом і тікав після невдалої боротьби з політичними
ворогами, але потім повернувся на рідний острів. Пісні про боротьбу
дивують гостротою та агресивність його настрою, що сповіщають про
великий прогрес індивідуального самопочуття.
Вакхілід як поет менш оригінальний і значно простіший за Піндара.
Погляди Вакхіліда мало чим відрізняються від Піндарових. Віра в богів, у
їхнє всевладдя, у здатність дати людям щастя і багатство поєднується в поета
з думкою про безсмертя поетичного слова. Значущий Вакхілід є тим, що у
своїх дифірамбах відтворював форму драматизованого дифірамба-діалогу,
що став одним з найголовніших джерел виникнення трагедії:
І строфа: Могутній владарю священних Афін, Владико заможних іонян.
Шо значігги може цей клич бойовий
Сурми міднолитої голос?
Чи, сіючи смерть, войовник-лиходій
Ступає по батьківських нивах...