Тема 4.

БУТТЯ СВІТУ ТА ЛЮДИНИ В АНТИЧНІЙ ФІЛОСОФІЇ

1. Космоцентризм давньогрецької філософії. Різновиди моністичних вчень у

досократівській філософії. Поняття Космосу, Хаосу, Архе та Лоґосу.

Космоцентризм античної філософії - це перший етап розвитку світової філософської думки, який
тривав з 6 століття до нашої ери по шосте сторіччя нашої ери. Рання антична філософія була
заснована на міфологічному уявленні про світ, який нерозривно пов'язаний з природою та її
явищами, тому вона носила назву «фізичної», тобто натуральною. Космоцентризм античної
філософії розглядає космос як центр світобудови, в основі якого лежить природна природна
гармонія. Головним було питання про походження світу - з чого, з якої матерії, яким чином
зародилося життя. Філософи- «фізики» знаходили відповідь в природних явищах, а джерелом
порядку і гармонії вони вважали природу. У давньогрецькій мові слово «природа» було
протилежністю слова «хаос». Основним завданням своїх роздумів мислителі ставили пошук
першооснови буття, якоїсь матерії, з якої зміг зародитися не тільки весь видимий світ, а й розумні
одухотворені істоти. Для позначення поняття "першооснова" давньогрецькі філософи ввели термін
«Архе». Представники мілетської школи в якості неї розглядали всі можливі природні явища:
наприклад, Фалес першоосновою всього сущого називав воду, Геракліт - вогонь, Анаксагор -
землю, а Анаксимен - повітря. А представники шкіл нематеріалістичним спрямованості в якості
первородного субстанції називали абстрактні поняття: «дао», «логос», «ейдос», «інь-янь».
Справжнім переворотом в філософської думки стала логіка Парменіда, згідно з якою «ніщо» не
може існувати, а «бути» для речі означає, що вона вже не зможе стати чим-небудь, чим вона не є в
поточний момент часу. Такий абстрактно-логічний підхід до пояснення сущого знайшов
подальший розвиток у багатьох філософських школах. Зокрема, Демокріт, як представник
напрямку атомізму, вважав, що світ складається з найдрібніших неподільних частинок, які
рухаються в порожнечі. З його точки зору «ніщо» існує - це вакуум, в якому рухаються атоми.
Космоцентризм античної філософії прагнув також виявити причину світової гармонії і порядку.
Матеріалісти-натурфілософи вважали, що причина гармонії закладена в самій природі, у фізичних
процесах і явищах. Вода, земля, повітря, вогонь, атоми - все це несе в собі природні природні
закономірності. Ідеалісти-раціоналісти бачили причину світового порядку в духовних процесах і
явищах. Основні поняття для цієї лінії філософії - ейдос, ідея, розумне початок, безмежне -
апейрон. Разом з тим космоцентризм у філософії намагався об'єднати ці два протилежних по суті
течії. Таким чином, виникли узагальнюючі вчення, такі як інь і янь на Сході, Піфагорійський школа в
Стародавній Греції. Їх основна ідея така: світ так гармонійний, тому що протилежності в ньому
єдині, а суть гармонії - це «закінчена мозаїчність». На думку цих філософів, моральне очищення,
інтелектуальне проникнення в природу дозволяло врятуватися духовно. Висновки Космоцентризм
античної філософії бачив єдність в різноманітті: світ - це єдине, яке стало багатьом. Всі предмети і
явища взаємопов'язані, при цьому ніщо не є самодостатнім. Характерні риси античної філософії
можна виразити в таких поняттях: - Щоб бути природним, бути самим собою, людина повинна
прагнути до природи, бо вона мудра. - Ідеально розвинена особистість - врівноважена,
гармонійна, природна. - Душа і тіло людини прекрасні, тому що їх такими створила природа. -
Насолода красою викликає катарсис - очищення душі, в результаті чого людина прагне стати
краще, хоче жити. Найзнаменитішими представниками космоцентризму є Геракліт, Сократ,
Конфуцій, Платон, Демокріт, Піфагор.

Під космосом греки розуміли впорядкований, гармонійний всесвіт, на противагу хаосу, як безладу.
Космос – це грандіозна споруда, що побудована за аналогією з містом-полісом, а тому неминуче
поставало питання: “З чого побудовано світ?” Оскільки життя поліса трактували як особливу
досконалість, повноту, довершеність, то філософія намагалася збагнути усталений порядок
всесвіту, трактувати космос як щось єдине, гармонійне, цілісне. Найперші проблеми філософії
пов’язані з прагненням віднайти першооснови та першопричини буття, так зване “архе”77
дійсності. “Архе”, як праоснова дійсності, різновидами якої є всі речі існуючого світу, мусить бути
постійним, вічним і рухомим, що може набувати різнорідних форм.

Хаос у давньогрецькій міфології, поезії та філософії - докосмическое стан, зяюча пра-безодня (від
грец. χάσκω, χοανω - зяяти, позіхати, разевать рот, бути порожнім і голодним); невпорядковане
первовещество; протилежність кінцевого, упорядкованого космосу. 

Ло́гос (грец. λόγος)  — термін західної філософії, релігії, психології та риторики. З давньогрецької

мови буквально означає «слово». Вживається передусім у значеннях власне слова [1], науки[2],
закону, надприродного світового розуму[3]. Часто під логосом розуміється раціональне, логічне
знання, яке протиставляється міфу як знанню ірраціональному і прийнятому на віру [4]. У логіці
логос — це здатність робити умовиводи, знаходити причинно-наслідкові зв'язки.

2. Атомістичне вчення Демокріта.

Атомі́стика, або Атомі́зм — в історії філософії — принцип пояснення єдності і різноманітності світу
вічним рухом і взаємодією атомів, вчення про дискретну будову матерії; в сучаснійнауці
атомістика є теоретичним поясненням єдності перервності і неперервності частинок матерії, їх
взаємозв'язку та взаємоперетворення.

Атомістика була і залишається ареною боротьби матеріалізму проти ідеалізму, діалектики проти
метафізики. Визнання атомістики об'єктивно-реального буття мікрочастинок матерії, можливості
пізнання їх властивостей та законів взаємодії веде до матеріалістичного розуміння світу як
закономірного руху матерії; заперечення об'єктивної реальності частинок матерії і можливості їх
пізнання приводить до ідеалістичного погляду на світ.

Демокріт розвинув вчення про атоми свого вчителя філософа Левкіппа, що є головним
досягненням демокрітової філософії.

Демокріт приходить до ідеї неподільних атомів, які можуть бути різної конфігурації: гачкоподібні,
якореподібні, кутасті, вигнуті тощо.

За Демокрітом фізичні атоми неподільні, але подумки в них можна виділити певні частини – точки,
які не мають ваги і які не можна від атомів відторгнути. Це – уявна частина атома – „амера” (та, що
не має частин). Згідно з деякими свідченнями (серед них є опис так званої „площі Демокріта” у
Джордано Бруно), у найдрібнішому атомі було 7 амер: верхня, нижня, ліва і права, передня і
задня, серединна. Це була математика, узгоджена з даними чуттєвого сприйняття, які говорили,
що, яким би малим не було фізичне тіло - наприклад, невидимий атом, - точки частини (сторони) у
ньому завжди можна уявити, ділити нескінченно навіть подумки неможливо.
Діяльність Демокріта (460-370 pp. до н.е.), за свідченнями античних авторів, була спрямована на
розвиток вчення Левкіппа. Тому вчення про атомізм розглядається як теорія Левкіппа —
Демокріта. В ній зберігається елейська концепція вічного, сталого і непорушного буття (як і самі
атоми). Зберігається і характер чуттєвого існування (лише в уяві, а не в думці) розмаїття
навколишнього світу: "Лише в уяві існує колір, солодке, гірке. Насправді ж існують лише атоми і
порожнеча". На відміну від елеатів, змушених заперечувати реальність даного в чуттях руху,
Демокріт приймає ідею Емпедокла і Анаксагора про множинність фундаменту світу. Поділ
дійсності на нескінченну множину атомів (неподільні елементи), однакових за своєю структурою,
але відмінних за формою, вагою, і нескінченну порожнечу як реальну умову руху атомів, дає змогу
теоретично розв'язати проблему єдиного буття і різноманітності даної в чуттях дійсності. В понятті
атома знаходить своє відносне завершення принцип індивідуалізації (розділення на нескінченну
множину часточок, серед яких немає жодної абсолютно тотожної іншій) цілісно-мінливого (у
іонійців) або цілісно-незмінного (у елеатів) Космосу.

Атоми рухаються і утворюють найрізноманітніші з'єднання, які сприймаються людьми як різні речі,
процеси, що виникають і зникають. Але це розмаїття, стверджує Демокріт, удаване: немає різних
речей, процесів, є лише різні з'єднання одних і тих самих атомів. Атомізм можна розглядати як
філософське усвідомлення реальної життєвої ситуації в рабовласницькому суспільстві, адже атоми
тотожні своєю неподільністю і відрізняються лише зовнішньою, тілесною формою, як і люди
тотожні в своїй "людяності", але різні за зовнішністю. Ці атоми рухаються відповідно до
необхідності в порожнечі, так і люди рухаються відповідно до свого місця в суспільному житті.
Соціальний підтекст атомістичної теорії яскраво демонструє римський переклад грецького слова
"атом" — "індивід".

Якісно новим для античної філософії є поняття "нескінченності", "незнищенності" Космосу, в якому
існує багато різних світів. Ці світи не відрізняються істотно від світу, в якому ми безпосередньо
живемо. Розуміння дійсності в уяві Демокріта підпорядковане принципові необхідності. Ця
необхідність абсолютна настільки, що не визнає навіть теологічної її інтерпретації: "Боги не
потрібні Космосу". Виявлення причин і наслідків, які простягаються у нескінченний ланцюг, і є, з
погляду Демокріта, головним предметом пізнання. Там, де виникали питання про можливість,
випадковість, Демокріт вбачає проблему пошуку невідомих причин. Так, його концепція ейдосів —
чуттєвих образів, виявляє себе як спроба знайти причину розбіжностей між поняттям про
атомарну будову Космосу і чуттєвими даними. Ейдоси виникають як проміжне утворення між
об'єднанням атомів (конкретною річчю) і відповідним органом чуття людини. Кожна річ виділяє у
середовище щось подібне до предмета, яке проникає в око, тактильні органи, вухо тощо. Власне
образ предмета виникає у просторі між предметом і органом чуття, потрапляючи до суб'єкта як
відбиток. Вирішення проблеми причини невідповідності між уявною картиною буття і чуттєвими
даними стає головним предметом розвитку у класичній античній філософії.

3. Класична антична філософія. Онтологічний дуалізм Платона та Аристотеля.

Подальший розвиток античної філософії був пов’язаний з економічним і політичним розвитком

Афін. П’яте сторіччя до нашої ери називають золотим віком Афін, його могутності й слави. Афіни
стали осередком культури, філософії і мистецтва Давньої Греції і залишалися в статусі духовного
лідера впродовж двох наступних сторіч. Виникнення класичної філософії було зумовлене не лише
попередньою філософською традицією, але й осмисленням усього полісного досвіду життя
тогочасної людини та рабовласницького життя досократівського поліса. Класична грецька
філософія розглядала його як даність, що не підлягає зміні. А звідси констатація його незмінного
статус-кво була практичною потребою аристократії, що прагнула зберегти своє привілейоване
становище в суспільстві. Натомість цей погляд на життя поліса і буття космосу загалом витіснив
Геракліт, який запровадив поняття мінливості. Таке розуміння космосу було зумовлено
соціальними і політичними потрясіннями, переходом від аристократії з її законами сталості до
демократії з її плинністю.

Філософські вчення Платона й Аристотеля були подальшими спробами розв’язати проблему

плинності світу, поставлену Гераклітом, віднайти основу його стабільності. Це стимулювало
розширення філософської проблематики. Крім питання: що таке космос як ціле? Постає питання:
які його незмінні основи? Тож питання, що є буття в цілому, доповнюється питанням, що є буття як
таке? А тому космологічна проблематика доповнюється онтологічною.

Платон (427–347 до н. е.) – один із найвідоміших учнів Сократа. Справжнє ім’я його Аристокл, а
Платон – прізвисько, що означає широкоплечий. Він перший античний філософ, твори якого в
повному обсязі дійшли до нас.

Головне місце у філософії Платона посідає оригінальне вчення про Ідеї, згідно з яким світ чуттєвих
речей не є світом дійсно сущого: чуттєві речі перебувають у безперервній зміні, то виникають, то
гинуть. Усьому тому, що є в них справді сущим, чуттєві речі зобов'язані своїм безтілесним
прообразам, які Платон називає ідеями. Таким чином, він створив вчення об'єктивного ідеалізму:
ідеї існують об'єктивно, реально, незалежно від усіх обмежень простору і часу. Вони виступають як
ідеальний зразок та ідеальна схема творення речей. Ідеї - це досконалі, нематеріальні вічні
сутності, а речі є недосконалими, спотвореними матеріальними "тінями" ідей.

На ідеалістичній онтології Платона ґрунтується і все його вчення про державу, людину і пізнання.
Він вперше створює концепцію досконалої ("ідеальної") держави. У трактаті "Держава" Платон
прагне показати, яким має бути досконалий лад суспільства, яке виховання має бути в людей у
такому суспільстві. Аналізуючи суспільне життя від давнини до часів, коли він жив, Платон
доходить висновку про те, що матеріальні умови існування, стимули та спілкування людей
визначають ступінь свободи, необхідність поєднання їх узами дружби або ворожнечі. Усі існуючі
на основі цього держави - держави негативного типу: тимократія, олігархія, демократія, тиранія.

Платон протиставляє їм проект ідеальної держави, де влада належатиме невеликій групі людей;
основним принципом ладу такої держави буде принцип справедливості, згідно з яким кожному
громадянинові відводиться особливе заняття та особливе становище, що зумовить їх гармонійне
поєднання.

Онтологія Платона ґрунтується на виокремленні двох площин буття: видимої і невидимої. Видиме
буття – це світ чуттєвих речей, це світ становлення, де все виникає і зникає. Це – неістинне буття,
воно плинне, часове, смертне, рухоме, подільне, завжди інше. Проте поза цим світом існує ще
істинне буття – це світ духовних сутностей – ідей (ейдосів86). Він вічний, незмінний, безсмертний,
неподільний, тотожний собі. Ідеї не знають ні народження, ні смерті, ні росту. Ідеям
підпорядкована і з них повстає все розмаїття дійсності. Кількість ідей величезна, але небезмежна:
їх стільки ж, скільки речей, явищ, процесів, станів, якостей, відношень та ін. Світ ідей знаходиться
поза простором і часом, без руху і змін. Світ ідей трансцендентний світу речей. Цей світ осягається
лише розумом.

Арістотель (384-322 рр. до н.е.). У 17-річному віці прибув до Афін, став учнем Платона. Згодом він
стає учителем сина македонського царя Філіпа ІІ Олександра. Його роботи - «Метафізика»,
«Топіка», «Етика Нікомаха», трактат «Про душу» та інші.

Арістотель визнається першим, хто здійснив систематичне дослідження праць попередніх

мислителів. Тому його називають першотворцем історії філософії. Найбільшу частину своїх праць
він присвячує проблемам метафізики - науки про суще. Становлення Арістотеля як філософа
відбувалося шляхом вирішення проблем, що виникали при осмисленні надбання його вчителя
Платона. Перш за все, це - проблема відношення матерії та ідеї.

Послідовне продовження поглядів Платона призводило до виникнення суперечностей, котрі

ставили під сумнів поділ дійсності на матеріальне та ідеальне. Зокрема, вічне, незмінне ідеальне,
якому підкоряється кожна конкретна річ, не підкорює собі матерію-небуття. Отже, не повинне
існувати навіть уявлення про матерію, якщо немає ідеї матерії. Як можуть непорушні ідеї бути
причиною руху? Як можуть ідеї, якщо вони сутність речей, існувати окремо від останніх?

Критика Арістотелем Платона навіть у суспільній свідомості набула істотного значення у вигляді
афоризму:»Платон мені друг, але істина - дорожча». Аналізуючи проблеми платонівської
філософії, він усвідомлює, що причина, сутність речей, загальне не може існувати окремо від
одиничних речей. Тому потрібно, враховуючи цю обставину, вирішити поставлену ще Сократом
проблему неможливості існування загального як індивідуального, за умови, що загальне не може
існувати окремо від одиничного, індивідуального.

Вирішення цієї фундаментальної проблеми здійснене Арістотелем шляхом розвитку поняття

«матерія». Він розуміє матерію як пасивний «матеріал» буття і тому вона може тільки мислитися.
Матерія безпосередньо причетна до спричинення кожної речі, дана в чуттях річ завжди існує в
якомусь матеріалі, а ідеї, поняття не мають матеріальності. Реальне ж існування матеріалу
дійсності відбувається тільки у конкретних формах. Отже, безпосередньою причиною речі може
бути форма. Форма реально існує тільки в тому чи іншому матеріалі - матерії, але не залежить від
того, яка саме матерія оформлена. Тому форма визначається як сутність усіх речей, вона незмінна,
вічна, цілком подібна до платонівських ідей, тільки не існує відокремлено від матерії (форма лише
незалежна від конкретної матерії).

Таке вирішення проблеми загального і індивідуального породжує нову філософську проблему:

яким чином матерія і форма поєднуються у кожному конкретному випадку? Цю проблему
Арістотель вирішує шляхом залучення понять «можливість» і «дійсність». Матерія постає носієм
можливостей, а форма - дійсності. Таким чином, матерія у Арістотеля залишається поняттям про
небуття, як це було у Платона.

В філософії Арістотеля вперше здійснюється вирізнення між дослідженням причини усього сущого
як такого, що притаманне всім речам, та конкретними науками, які не досліджують загальну
природу сущого. Саме останні вважають, що причини конкретних речей і усього сущого - одні й ті
ж самі. Виявлення причини усього сущого наводить Арістотеля на думку, що існує форма побудови
усіх інших форм. Форма, котра будує усі інші форми, називається Арістотелем «формою форм». Ця
форма форм визначається як «першодвигун», незалежне від матерії існування форми, вона цілком
логічно визначена «божественною формою».

У розвиток свого вчення про форми Арістотель робить висновок, що саме знання форм побудови
інших форм дає людині знання сутності речей. Досліджуючи властивості людини, він наголошує на
універсальній властивості будувати завдяки мисленню будь-які форми руху (тобто форми
побудови інших форм). Так ним створюються підвалини нової науки про форми мислення -
формальної логіки. Арістотель фіксує перші закони і правила логічного мислення. Йому належать
класичні формулювання логічного закону протиріччя, закону виключеного третього. Ним створена
перша теорія логічного силогізму.

Здійснюючи свої наукові дослідження явищ природи, Арістотель скрізь шукає форму, яка
призводить до появи тих чи інших речей. У випадку, коли йому вдається зафіксувати наявність
такої форми, він формулює загальне визначення закону природи, який керує тим чи іншим
процесом. Розглядаючи проблеми суспільства, Арістотель керується цією ж методологією. Він
вважає, що вирішення суспільних проблем можливе лише після пізнання форм, що породжують ці
проблеми.

4. Етична проблематика в елліністичній філософії. Епікуреїзм. Стоїцизм.

За класичним періодом античної філософії настає еллінський (ІV до н. е. – IV ст. н. е.). Раціонально-
теоретична традиція в Давній Греції поступово занепадає. Натомість утверджується раціонально-
прагматична філософія як мистецтво жити. Філософські вчення стоїків та епікурейців засвідчують
переорієнтацію філософського світогляду на обґрунтування внутрішньої свободи людини, на
досягнення нею щастя в умовах могутності еллінської держави. Демократичні міста-поліси з
їхньою свободою і суверенітетом громадянина заміняють космополітичними монархіями з
олігархічною чи тиранічною формою правління. Еллін (грек) – це вже не громадянин, який бере
участь у політичному житті та управлінні державою. Втративши політичну свободу, він набув
статусу підданого з обмеженою особистісною свободою.

Важливою світоглядною проблемою для еллінів була відповідь на питання: як бути вільним в
умовах тоталітарного режиму? В пошуках відповіді на це питання формуються такі еллінські
школи, як епікуреїзм і стоїцизм. Їхні вчення займаються проблемами практичного життя, долею
індивіда, пошуком шляхів досягнення “внутрішньої свободи”, незалежності від світу. Головне
питання, на яке прагнули відповісти філософи: як жити?

Засновником школи епікуреїзму був Епікур, що синтезував вчення попередників: досократиків про
архе та гераклітівське вчення про постійно мінливий світ, вчення Аристотеля та атомізм
Демокрита. Покликанням філософії Епікур вважав створення вчення про те, як людина може дійти
щастя. Він вважав, що шлях до щастя лежить через заняття філософією, закликав не відкладати
філософію в юності та не залишати її в старості: ніхто не може бути недозрілим або перезрілим для
здоров’я душі. Критерієм щастя є міра задоволення, яка поділяється на три види: природні та
необхідні для життя; природні, але такі, що не є необхідними для життя, а також такі, що не є
необхідними для життя та не є природними. Слід прагнути перших, та сторонитись останніх.
Кінцева ціль життя – атараксія, усунення страждання та внутрішнього занепокоєння, як того вчили
скептики. Атараксія, за Епікуром, досягається через позбавлення страху смерті, обмеження потреб,
помірність в насолодах, самовідсторонення від суспільних та державних справ. Тобто можна
бачити різницю етики індивідуального щастя Епікура з одного боку, та Сократа й Платона, які були
ангажованими політикою та суспільними проблемами, – з іншого.

Натурфілософія Епікура пов’язана з його етикою. За Демокрітом, атоми в порожнечі рухаються

згідно зовнішньої причини, а за Епікуром, атоми вільно відхиляються від прямої, та рухаються по
кривій.

Відхилення («клінамена») атомів пояснює причину зіткнення атомів між собою. Таким чином,
Епікур пояснює свободу, яка властива атомам: під дією тяжіння атоми рухаються або по прямій,
або безладно, і при цьому відбуваються випадкові відхилення і зіткнення. Концепція відхилення
атомів, за задумом Епікура, повинна стати основою для концепції свободи людини.

Засновник школи стоїків Зенон вчив, що досягнення внутрішньої свободи є слідування долі та
обов’язку, природного життя. Він використав ідеї Геракліта, Аристотеля та деяких кініків.

Особливим є стоїчне вчення про душу, яку вони порівнювали з вогнем, оскільки вогонь також
змінюється, підкоряючись, як вони вважали, законам Космосу. Стоїки вірили, що існує внутрішній
принцип розвитку Всесвіту (розумний світовий Логос), який визначає долю природи та долю
людини. Тому людина має слідувати долі, щоб звільнитись від зайвих, зовнішніх обставин, досягти
внутрішньої рівноваги, апатії (від грец. απάθεια - «безпристрасність, незворушність»). Вони
пояснювали свою думку притчею про карету і собаку: собака прив’язаний до карети, що їде; як би
не смикався пес, рух визначає карета, тому втрачають сенс смикання, опір руху. Свобода може
бути лише внутрішньою. Тому не є важливою боротьба із зовнішніми обставинами, а лише
внутрішня.

Стоїками були Сенека, великий римський сановник і багач, Епіктет - спершу раб, а потім жебрак та
вільноотпущенник, а також римський імператор Марк Аврелій.

Сенека відомий як автор багатьох творів, присвячених етичним проблемам, найвідоміший з них –
«Листи до Луциллія». Сенека писав: «Коли людина не знає, до якої пристані вона тримає шлях, для
неї жоден вітер не буде попутним», «Коли ми відкладаємо життя, воно минає», «Нерозумно
будувати плани на все життя, не будучи паном навіть завтрашнього дня», «Після смерті все
припиняється, навіть вона сама», «Безглуздо помирати через страх перед смертю», «Живий той,
хто багатьом приносить користь; живий той, хто сам собі корисний. А хто ховається і застигає в
нерухомості, для того будинок - наче труна. Можеш хоч накреслити коло порога його ім'я на
мармурі: адже вони померли раніше смерті. »

Епіктет сам нічого не писав, але його думки зафіксував його учень: «Доля – похмура в'язниця для
тіла і зло для душі.

Хто вільний тілом і невільний душею, той раб, і, в свою чергу, хто пов'язаний тілесно, але вільний
духовно, – вільний».