Яковенко Валерія АНП-19

Практичне заняття 4. Латиноамериканська та італійська літератури

ХХ століття (Г. Маркес, У. Еко).

1. Інтенсивний розвиток латиноамериканської літератури в другій половині ХХ

століття. «Бум» латиноамериканських романів. Новий латиноамериканський роман.
Магічний реалізм та його особливості.

У другій половині XX століття латиноамериканська література набула чималої

популярності, насамперед завдяки розвитку в Латинській Америці модерністської
течії, що отримала назву «магічний реалізм». Завдяки латиноамериканському буму в
літературі значно зросло зацікавлення до латиноамериканських авторів у світі.

"Магічний реалізм" у широкому значенні - це напрям, у якому органічно поєдналися

елементи дійсного та уявного, реального і фантастичного, побутового та
міфологічного, ймовірного і таємничого, повсякденного буття і вічності. Подібне
визначення подав і літературознавчий словник-довідник.

"Магічний реалізм" - це також умовна назва модерністської течії в літературі

Латинської Америки другої половини XX століття.

У широкому значенні "магічний реалізм" виявився на різних етапах розвитку

літератури (Ф. Рабле, П. Кальдерой, Й. Гете, Е. Т. А. Гофман, Е. А. По, Ф. Кафка, М.
Гоголь, М. Булгаков).

Латиноамериканський бум. Це був літературний рух, очолюваний групою

латиноамериканських прозаїків, твори яких широко поширювались у світі, і який
відбувався між 1960-х і 1980-ми роками. Рух тісно пов’язаний з роботами аргентинця
Хуліо Кортазара, мексиканця Карлоса Фуентеса, перуанця Маріо Варгаса Льоси та
колумбійця Габріеля Гарсії Маркеса.

Представники латиноамериканського буму кинули виклик усталеним традиціям

літератури цього регіону. Його робота є експериментальною, а через політичний
клімат Латинської Америки 1960-х років також дуже політичною. Ці письменники
здобули світову популярність завдяки своїй письменницькій та політичній пропаганді,
звертаючи увагу на умови політичного авторитаризму та соціальної нерівності. Крім
того, багато хто пов’язує частину його успіху з тим, що його твори були одними з
перших латиноамериканських романів, опублікованих у Європі. Цьому успіху сприяло
авангардне видавництво Seix Barral в Іспанії.

Термін "латиноамериканський бум" був предметом дискусій. Це використовується для

визначення внутрішніх якостей різних латиноамериканських творів, але іноді описує
явище на літературному ринку. Бум не обмежився лише місцевою аудиторією, а
визначений як міжнародний профіль та глобальна репутація. Романи та оповідання з
різних країн субконтиненту публікувались у великій кількості.

2. Г. Маркес: основні віхи життя та творчості.

Народився 6 березня 1928 року в прибережному колумбійському містечку Аракатака.
Виховували його бабуся і дідусь, які познайомили його з переказами, фольклором і
народною мовою цієї провінції.

У 1940 виїхав до Боготи вчитися в єзуїтському коледжі. У 1946 році за наполяганням

батьків вступив до Національного університету Боготи на юридичний факультет. На
третьому курсі Габріель познайомився з молодою дівчиною Мерседес Падро, яка стала
його дружиною. Не довчившись один рік, Маркес залишає університет і збирається
стати журналістом.

Перша повість Гарсіа Маркеса «Опале листя» (1955) відкриває обширний прозаїчний
цикл про Макондо, спекотне прибережне містечко, зануреному в атмосферу катастроф,
епідемій і чудес. Хроніку Макондо продовжують повість «Полковнику ніхто не пише»
(1961) і роман «Лиха година» (1966), а завершує її знаменитий роман «Сто років
самотності» (1967). Саме за останню книгу автор отримав премію Ромуло Гальєгоса
(1972) і Нобелівську премію з літератури (1982). Маркесу її вручив король Швеції.

Перу Гарсіа Маркеса належать також збірка оповідань «Похорон Великої Мами»
(1962), романи «Осінь патріарха» (1975), «Хроніка оголошеної смерті» (1981) і
«Кохання в час холери» (1986), Записник з моїми сумними курвами (2004 ), Генерал у
своєму лабіринті (1989). Останніми великими роботами письменника стала книга
«Жити, щоб розповісти про життя» та збірка «Я тут не для того, щоб говорити
промови».

У 1989 році лікарі виявили у письменника ракову пухлину в легенях, але після операції
в 1992 році хвороба призупинилася. Але письменник продовжував відчувати проблеми
зі здоров’ям. Медичне обстеження в 1999 році виявило у нього інше онкологічне
захворювання – лімфому. Після йому довелося перенести дві складні операції в США і
Мексиці і довгий курс лікування. 17 квітня 2014 після перенесеної інфекції, він помер у
себе вдома в Мехіко від ниркової недостатності.

3.  Роман «Сто років самотності» як твір «магічного реалізму». Міфопоетика твору,
художній простір і час у ньому. Метафоричність і символіка тексту. Місце Г. Гарсіа
Маркеса у світовій літературі. У романі Г. Г. Маркеса «Сто років самотності» читачам
показується історія Колумбії, але висвітлюються тільки найгостріші її моменти, які
були характерними для більшості країн Латинської Америки.
У вузькому значенні найбільше цей напрям розвинувся у латиноамериканській
літературі XX століття (А. Карпентьєр, Ж. Амаду, Г. Г. Маркес, М. Варгас, М. Астуріас
та інші). Особливу роль у творчості цих авторів відіграв міф, який виступив основою
твору. Митець, намагаючись осмислити різноманітні явища (реальні, свідомі,
культурні та інші), прагнув до універсальності своїх образів і створення загальної
моделі буття. Класичним зразком такого методу став роман Г. Г. Маркеса "Сто років
самотності", де в міфічно-реальних образах було відтворено історію Колумбії та всієї
Латинської Америки.
Властива членам родини Буендіа важка самотність — це національна, історично
сформована риса, особливість народу, якому довелося жити в країні, в якій форми
розвиненого капіталізму поєднуються з напівфеодальними формами експлуатації
людей. Самотність стала спадковою, родовою ознакою сім’ї Буендіа, члени якої
наділені «самотнім виглядом» майже з пелюшок. Але замикаються вони у своїй
самотності не одразу, а в результаті впливу різних життєвих обставин.
За рідкісними винятками, герої Г. Г. Маркеса — сильні і вольові особистості, наділені
незвичайною енергією, бурхливими пристрастями і прагненням до кращого життя.
Завдяки цим рисам життєва енергія Урсули Ігуаран майже через сто років спалахує в її
правнучці Амаранте Урсулі. Ця енергія зближує двох жінок, одній з яких довелося
розпочати рід Буендіа, а іншій випала гірка доля завершити його.
Художня своєрідність і магічний реалізм роману полягає в майстерному використанні
автором таких художніх прийомів, як казка та іронія. Казковість привносять до роману
справжню поезію життя. Казка присутня і в житті родини Буендіа. У творі можна
знайти поетичні казкові образи, казкові сюжети й асоціації. Наприклад, в образі
всемогутнього Джека Брауні втілений чаклун-перевертень, а в солдатах, яких
викликали на розправу з бунтівниками, автор бачить багатоголового дракона.
Присутні в романі й образи примари та смерті. Але смерть у творі постає не
традиційним карнавальним персонажем з обов’язковими атрибутами, а звичайною
жінкою в синій сукні. Вона приходить до Амаранті і наказує шити їй саван. Але якщо
людина розумна, то вона може обдурити навіть смерть, розтягнувши шиття на довгі
роки. Одомашнені у романі і привиди. Вони уособлюють родову пам’ять Хосе Арнада і
докори сумління Труженсіо Агілара.
«Сто років самотності» є своєрідною енциклопедією людських почуттів, а магічний
реалізм відтворюється у фантасмагоріях, казках, пророкуваннях долі і ворожіннях. Все
це незмінно добре, загадкове й поетичне, але в реальному житті родини Буендіа та
багатьох інших колумбійців усе складається інакше. Над тілом чергової жертви
громадянської війни Г. Г. Маркес сумно іронізував такими словами: «Його куля,
очевидно, погано розбиралася в прогнозах карт».
Отже, магічний реалізм Г. Г. Маркеса активний, адже письменник впевнений:
найгірше, що може трапитися у житті людини, — це смиренність перед злом, забуття
минулого, втрата волі і мужності.
4. Загальна характеристика італійської літератури ХХ століття. Італійський неореалізм.
«Група 63».

Новий художній напрям — неореалізм розроблявся в творах К. Леві, Е. Вітторіні, І.

Кальвіно, В. Пратоліні. Правда, Італо Кальвіно в романі «Якщо одного разу зимової
ночі подорожній...» блискуче продемонстрував свої здібності і як постмодерніст.
Причому зробив це на декілька років раніше від Умберто Еко. Взагалі ж основним
змістом післявоєнної італійської прози було зображення реальної дійсності, доля
суспільства в результаті історичних змін, життєвий шлях простої людини.
   
В 1963 році виникла «група 63» — об'єднання італійських письменників і критиків-
теоретиків «літератури експерименту». В групу входили 43 письменники, поети,
критики, серед них і Умберто Еко. Вони ототожнювали популярний роман з
кон'юнктурним, а останній — з сюжетним, і поклонялись експерименту. Читачів же
такі експерименти жахали.
3. Роман У. Еко «Ім’я троянди» – шедевр постмодерністської літератури.
В основу роману «Ім'я троянди» фактично покладена історія розслідування низки
злочинів, що сталися у листопаді 1327 р. в одному з італійських монастирів. Дія
роману триває сім днів, уподовж яких у монастирі сталися шість загадкових вбивств.
Завдання розслідування злочинів покладено на колишнього інквізитора, а радше
філософа й інтелектуала, францисканського монаха Вільгельма Бескервільського,
якого супроводжує його юний учень Адсон. Від імені Адсона й ведеться розповідь.
Сюжет роману цілком може сприйматися як детективний, але сам автор ставиться до
«кримінальної забарвленості» свого твору з певною іронією. Імена головних героїв
неминуче повинні викликати у читача асоціації з детективними героями А. К. Дойля —
Шерлоком Холмсом, який, як відомо, викривав усі таємниці, зокрема і у повісті
«Собака Баскервілей», та другом і «біографом» славетного нишпорки — доктором
Ватсоном. Аби у читача не виникло ніяких сумнівів стосовно невипадковості цих імен,
У. Еко демонструє й непересічні дедуктивні здібності свого героя Вільгельма
(наприклад, сцена реконструкції обставин, вигляду і навіть імені зниклого коня на
початку роману); у подальших подіях Вільгельм засвідчує обізнаність у різних науках,
здатність до дедуктивного аналізу, чим викликає щирий подив і розгубленість Адсона.
Проте У. Еко не доводить свою іронію до тієї межі, де вона переростає у пародію.
Незважаючи на всі літературні асоціації, Вільгельм та Адсон — герої цілком
самодостатні, які діють у відповідності до своїх характерів у межах вигаданих автором
обстапин. А створюючи ці обставини, автор скрупульозно відтворює історичну
атмосферу епохи, ставить перед читачем серйозні проблеми філософського
забарвлення. Еко наполягав, що його цікавить не власне «кримінальний сюжет», а
«сюжотий тип» творів, які моделюють процес пізнання істини.

Один з ключових образів роману — образ бібліотеки-лабіринту, і що може

символізувати складнощі пізнання істини. Ще модерністи і нищили, що світ — це
книга, створена Богом, у «книзі книг» — Біблії — закодовані закономірності нашого
буття. Бібліотека, а ширше — книги, знання,— став у ромвні центром конфлікту двох
світоглядних позицій, які уособлюють Хорхе і Вільгельм. Доглядач фондів бібліотеки
Хорхе вважає, що істину людина отримала з першими біблійними текстами, що
поглиблення її неможливе, а будь-яка спроба призводить до руйнування істини,
Священного писання, дає знання в руки тим, хто використовує його на шкоду істині.
Хорхе видає монахам книги, на свій розсуд вирішуючи, що шкідливе, а що ні.
Бібліотека таким чином перетворюється не на книгосховище, а на «книгомогильник».
Вільгельм же вважає, що основне призначення бібліотеки — орієнтувати читача на
подальший, поглиблений пошук істини, бо процес пізнання — безкінечний.
Створюючи образ бібліотеки, Еко залишається вірним постмодерністській традиції
зображувати все із свідомою часткою іронії, залучати читача до гри, і ця гра й іронія
виявляються на всіх рівнях — від образів до сюжету. Наведемо лише два приклади:
Хорхе, який вирішує, котра з книжок містить «нешкідливу істину», виявляється
сліпим, а Вільгельм, який так прагнув відкрити «частку істини», приховану у
бібліотеці, стає головним винуватцем пожежі, яка знищила всю бібліотеку.

Особливого іронічного значення набуває і назва роману. Це теж «постмодерністська

гра» з читачем. У коментарях до роману У. Еко засвідчував, що прагнув знайти таку
назву, яка б не нав'язувала читачеві «авторську волю» і як саме, в якому ракурсі читач
повинен сприймати твір. Жанрова «невизначеність», «непевність» роману спричинила
і його «непевну» назву, оскільки, за словами автора, кількість символів, з якими
пов'язаний образ троянди, невичерпна, а тому непевна.