Практичне заняття №15

Моральні основи життєвих конфліктів в епоху протиріч старого і нового часів у драматургії Марка
Кропивницького. Корифеї українського театру
1. Життєвий і творчий шлях М.Кропивницького. 

Біографія

Видатний актор, режисер, енергійний організатор театральної справи, талановитий композитор і письменник М.
Кропивницький разом із М. Старицьким та І. Тобілевичем (І. Карпенко-Карим) підніс на новий, вищий рівень
національні культурні традиції, відкрив перспективні шляхи української драматургії.

Марко Лукич Кропивницький народився 7 травня 1840 року в с. Бежбайраки на Херсонщині. Батько його хоч
начебто й досяг достатку й становища в суспільстві, не прижився в панському середовищі, а його посада
управителя маєтків не гарантувала ані морального захисту від сваволі, ані матеріальної стабільності його
родині.

Дитинство М. Кропивницького мало чим відрізнялося від життя селянських дітей. Тоді й виявилася різнобічна
природна його обдарованість, коли він сам складав пісні, писав вірші. Освіту здобував без будь-якої системи – в
приватній школі, яку юнак закінчив із похвальним листом. Мати навчала його музики, розучувала з ним різні
вокальні партії. М. Кропивницький брав участь і в аматорському гуртку, в якому ставили п’єси українських і
російських драматургів. 

Після невдалої спроби продовжити навчання в гімназії у Києві юнак повертається до Бобринця і вступає на
службу до повітового суду.

З 1862 року М. Кропивницький відвідує заняття на юридичному факультеті Київського університету як вільний
слухач. Під враженням однієї з перекладних мелодрам, побачених у київському театрі, він пише п’єсу «Микита
Старостенко, або Не зчуєшся, як лихо спобіжить».То був твір автора-початківця (згодом він сам критично
оцінив цю спробу), сповнений зовнішніх сценічних ефектів і «жахливих» пристрастей. Навіть у
доопрацьованому вигляді під назвою «Дай серцю волю, заведе в неволю» ця п’єса викликала досить різкі
зауваження І. Франка. Тепер вона відома у варіанті, який зазнав численних грунтовних авторських доробок і
позначений життєвістю, оригінальністю конфлікту, соціальною гостротою. Головними для Кропивницького
стали тут моральні проблеми, відповідальність людини перед самою собою за бездумне марнування власних
можливостей.

Так і не завершивши з різних причин освіти, М. Кропивницький був людиною широких громадських і
культурних інтересів, якій органічно була чужою професійна замкненість та провінційна обмеженість.
Протягом усього життя Кропивницький поповнював свої знання, особливо з переїздом до Єлисаветграда,
куди 1865 р. було переведено повіт. У молоді роки цікавився він і філософськими працями – від соціаліста-
утопіста Р. Оруела до прагматика-мораліста С. Смайльса. А між ними – Дж. Ст Мілль з його розумінням
моральності як прагнення до найбільшої суми загального щастя, Г. Спенсера, який ще тісніше пов’язував
моральність із корисністю, навіть вульгарно-матеріалістичні міркування Я. Молешотта.

В останніх роках життя М. Кропивницький читав праці А. Шопенгауера, знаходячи в них, певно, суголосність
із багатьма власними переживаннями, пов’язаними із численними розчаруваннями – житейськими і творчими.
А ще більше – з філософським утвердженням співчуття, жалю як істинної основи людської моралі; ця ідея була
серцевиною в більшості його творів.

На казенній службі він не просувався, а часто зовсім втрачав заробіток через захоплення мистецтвом та участь в
аматорських виставах. 1871 року М. Кропивницький перейшов у професіональні актори, погодившись
працювати в трупі графів Моркових (Одеса). Пртягом десяти років роботи в російських театральних трупах він
набув величезного сценічного досвіду, виробив свої творчі принципи, розуміння місця театру в житті
суспільства.

Багаті музикальні та вокальні дані М. Кропивницького разом із яскравим акторським талантом викликали
справжнє захоплення глядача. Незважаючи на велику популярність, він був дуже вимогливим до себе, що
давало йому як режисерові право багато вимагати й від акторів. Прагнучи природності й правди, митець не
допускав «ніякої пересади, ні одного крикливого вигуку, ні одного фальшивого помаху рукою, ніякого
вихилясу, - на догоду особливій громаді, щоб могла за те нагородити артиста найгучнішою хвалою. Правда,
сама тільки правда, і міра». Літературний стиль М. Кропивницького формувався в нерозривному зв’язку з цими
рисами його творчої особистості.

1872 р. в одеській газеті «Новороссийский телеграф» було опубліковано водевілі М. Кропивницького

«Помирились» і «За сиротою і Бог з калитою, або ж Несподіване сватання».
Після отримання дозволу (1881 р.) на вистави українського театру (хоча й з численними обмеженнями та
застереженнями) почали виникати українські трупи в Києві, Харкові, Одесі. Та робота в них не задовольняла
Кропивницького, який прагнув кардинальних змін у сценічній творчості. 1882 року він організовує свою
трупу, яка приблизно за рік об’єдується з трупою М. Старицького, де Кропивницький стає провідним
режисером. 

Збірка творів Кропивницького, що вийшла в Києві 1882 року, містила п’єси «Дай серцеві волю...», «Глитай, або
ж Павук», «Невольник».

Час від часу письменник звертається до інсценізації відомих літературних творів: «Глум і помста» за
Шевченковими поемами «Невольник» і «Титарівна», «Вій» і «Пропавша грамота» за М. Гоголем, «Вергілієва
Еенеїда» за І. Котляревським, «Вуси» за О. Стороженком, «Хоть з мосту в воду головою» за Мольєровим
«Жоржем Данденом»; до деяких із них Кропивницький написав оригінальну музику.

У 70-80-х роках Кропивницький звернувся й до пісні, створив кілька дивертисментів (попередник сучасної

оперети). З часом художня тканина його творів ущільнюється, і для пісень та різного роду етнографічних
вставок не залишається вже місця.

Драми Кропивницького «Глитай, або ж Павук», «Дві сім’ї», «Олеся», «Зайдиголова», «Доки сонце зійде...»,
«Перед волею», «Розгардіяш», «Супротивні течії», «Замулені джерела» дають всебічне уявлення про долю
жінки від часів кріпаччини до початку ХХ століття.

1869 р. – «Помирились».
1871 р. – «За сиротою і Бог з калитою, або ж Несподіване сватання».
1875 р. – «Пошились у дурні».
1882 р. – «По ревізії», «Лихо не кожному лихо, іншому й талан», «Доки сонце зійде...», «Глитай, або Павук».
1885 р. - «Вуси».

1888 р. – «Дві сім’ї».

1889 р. – «Зайдиголова», «Перед волею».
1890р. – комедія «Чмир».
1891 р. - «Олеся».
1900 р. – комедії «На руїнах», «Супротивні течії».
1903 р. – драма «Страчена сила», комедія «Мамаша».
1906 р. – «Розгардіяш».
1908 р. – комедія «Голомозий».
1909 р. – водевіль «Дійшов до розуму».
1910 р. - драма «Зерно і полова».

У деяких комедіях Кропивницького наявні ознаки трагікомедії, що була новим для того часу жанровим
утворенням. Головних персонажів – новоявлених панів з учорашніх мужиків, часом і з колишніх кріпаків –
змальовано сатиричними барвами.

Помер М.Л. Кропивницький 21 квітня 1910 року по дорозі з Одеси, де був на гастролях. Поховано його в
Харкові.

Цікаві факти

 За своє життя Марко Кропивницький зіграв понад 500 ролей. Ще за життя його називали «українським
Мольєром» і «українським Шекспіром».

  З його ім’ям пов’язане перше прилюдне виконання пісні на слова Тараса Григоровича Шевченка «Реве
та стогне Дніпр широкий» (володів голосом широкого діапазону від тенора до басу).
 
  У своїх творах він виступає тонким знавцем душі, висвітлюючи болючі проблеми доби, зображуючи
гострі соціальні протиріччя суспільства, що надавало його творчості ідейно-виховної сили. Загалом
Марко Лукич написав понад 40 п’єс. Преса порівнювала їх із шедеврами світової літератури, бо в них
митець виводить на життєвий кін свого улюбленого героя-селянина.

  10 січня 1882 року під його керівництвом відбувся перший виступ українського професійного театру в
театрі Бергоньє (тепер – Національний академічний театр російської драми імені Лесі Українки).
  Заснував відомий Театр корифеїв. М. Кропивницький відомий і як автор ліричних пісень: «За сонцем
хмаронька пливе», «Де ти бродиш, моя доле», «Соловейко».

 Був пристрасним рибалкою та мисливцем. Саме під час риболовлі він і познайомився з Іваном
Тобілевичем (Іван Карпенко-Карий), також любителем порибалити.

 Організував першим на теренах тодішньої імперії дитячий театр, акторами в якому були лише діти.

  Марко Лукич Кропивницький має безпосереднє відношення до полотна Іллі Рєпіна «Запорожці
пишуть листа турецькому султану».  Він позував приятелю для образу напівголого козака-картяра на
першому плані.  В образах козаків Рєпін намалював багатьох геніальних сучасників.
 
 У час, коли більшість населення України було неписьменною і не могла читати твори Тараса
Шевченка, Марка Вовчка, Івана Франка та інших українських письменників, театр Кропивницького
багато років був одним із головних джерел культурного відродження уярмленої нації, займаючись
просвітницькою місією, – ніс правду в народ.

 Марко Лукич казав, що актор і режисер повинні добре знати життя народу й черпати з нього образи,
аби правдиво розкривати психологію сценічного образу.

«Не можна забувати, – згадувала актриса Софія Тобілевич, дружина Карпенко-Карого, – що той потрійний
труд, який виконував Марко Кропивницький, будучи одночасно драматургом, артистом, режисером і
вчителем цілого гуртка молодих акторів, що цей труд вимагав нелюдських сил, надзвичайного напруження
енергії, нервів і здоров’я. Всі актори, яким він допомагав оволодіти технікою гри на сцені, всі його учні, не
виключаючи Садовського та Саксаганського, були закохані в Марка Кропивницького, як в артиста, режисера і
великої душі людину».

 Марко Кропивницький часто поступався своїм гонораром для тих численних аматорських труп, де
виступав, залюбки приймав у себе різних діячів культури і дозволяв їм жити на своєму хуторі
«Затишок» роками, на повному пансіоні. Марко Кропивницький при нагоді допомагав бідним
акторам і селянам.

  Він являв собою приклад громадського подвигу людини. Відомий факт, коли імператор Олександр II,
в захопленні від акторської майстерності, під час гастролей театру в Санкт-Петербурзі запропонував
М. Кропивницькому грати в імператорському театрі, що давало змогу актору безтурботно й заможно
жити, – він рішуче відмовився. 
 
«Не потрібно мені ні срібла, ні золота, ні слави, ні пошанівок... Зрадити своєму народові, піти у найми тут
«властям предержащим», які мову нашу не визнають і хочуть знищити? Ніколи! Краще буду працювати на
милій моїй Україні на повну, Богом дану мені силу, а там вже нехай цінують, що я залишив», – так сміливо
висловлювався «батько українського театру» – Кропивницький, бо рідна Україна була для нього понад усе!

Творчість

Це визначний актор, режисер і драматург, один із засновників і керівник першого самостійного українського
професіонального театру побутового напрямку.
Марко Лукич Кропивницький народився 10 (22) травня 1840р. в селі Бежбайраки Бобринецького повіту
Херсонської губернії (тепер село Кропивницьке Новоукраїнського району Кіровоградській області) в сім'ї
управляючого маєтком поміщика Фундуклея, Луки Івановича Кропивницького, який був із збіднілих дворян і
Капітолини Іванівни Дубровинської - з роду біглого кріпацького музиканта. Протягом кількох років маленький
Марк був на становищі наймита у панів, до яких віддав його батько "в науку". У дитинстві співав в церковному
хорі, мав чудовий альт. Жив у Бобринці у своєї бабусі Уляни Дубровинської, де й навчився грати на музичних
інструментах.
Освіту М. Кропивницький здобував без будь-якої системи — то у приватній школі шляхтича Рудковського, то в
Єлисаветградському училищі. Нормальне навчання стало можливим лише у Бобринецькій повітовій школі,
одночасно, мати вчить його музики, розучує з ним різні вокальні партії. В цей час М. Кропивницький
захоплюється театром і бере участь у виставах аматорського гуртка, який діяв тоді в Бобринці, і в якому ставили
п'єси українських і російських драматургів. Школу юнак закінчує в 1856 році з похвальним листом . Після
невдалої спроби продовжити навчання в гімназії в Києві юнак повертається до Бобринця і вступає на державну
службу до повітового суду.
У 1862 - 1863 роках він намагається продовжити освіту і стає вільним слухачем юридичного факультету
Київського університету. Під враженням однієї з перекладених мелодрам, побачених у київському театрі під час
навчання він працює ночами над своєї першої п'єсою "Микита Старостенко". То був твір недосвідченого автора
(згодом він сам критично оцінив цю спробу). Тепер вона відома у варіанті, який зазнав численних ґрунтовних
авторських доробок. Всього за життя М.Кропивницький написав понад 40 п'єс.
З 1864 по 1871 рік М.Кропивницький працює на канцелярських посадах державних установ міст Бобринця і
Елисаветграда.
Так і не завершивши з різних причин освіти, М. Кропивницький поповнює свої знання самостійно, особливо з
переїздом до Єлисаветграда, куди у 1865р. було переведено повіт, і де були бібліотеки. Там він і І. Тобілевич
“знайомились потроху з Смайльсом, Робертом Оуеном, Джоном-Стюартом Міллем, Спенсером, Молешоттом і
іншими; читали дещо і із Шекспіра, Байрона, Гете, Гейне, Дюма, Жорж Санд, Теккерея”. На казенній службі він
не просувався, а часто зовсім втрачав заробіток через захоплення мистецтвом та участь в аматорських виставах.
Наприкінці 60-х років ХІХ століття у Бобринці М.Л.Кропивницкий знайомиться і вступає шлюб з Олександрою
Костянтиновною Вукотич (1852 - 1880).З нею у шлюбі він мав дочку Марію (1875 - 1910) і приймального сина
Костянтина (1870 - 1919).Тривалий час (близько 20 років) Марко Лукич живе у Зайковських в Єлисаветграді
(М.П.Зайковська припадала тіткою дружині Кропивницького).
У 1871 року, після смерті батька, Марко Лукич подає у відставку, продає майно в Бобринці і незабаром
надходить на професійну сцену, погодившись працювати актором у трупі графів Моркових (Одеса). Протягом
десяти років роботи в російських театральних трупах він набув величезного сценічного досвіду, глибоко вивчив
специфіку й закони театрального мистецтва, виробив свої творчі принципи, розуміння місця театру в житті
суспільства.
Близько 40 років життя М.Л.Кропивницький віддав професійному театру. За цей час майстер створив десятки
типових образів в драмі, комедії, трагедії.
До 1881 року Марко Лукич працював у російських трупах актором і режисером, зажив слави і визнання в таких
містах, як Одеса, Харків, Єлисаветград, Кременчук. Його помітили й відзначили в Петербурзі (1874 р.).
Продовжував літературну діяльність ("Помирились", 1869 р., "За сиротою і Бог із калитою, або ж Несподіване
сватання", 1871 р., "Невільник", 1872 р.).
У 1872р. в одеській газеті “Новороссийский телеграф” було опубліковано водевілі М. Кропивницького
“Помирились” і “За сиротою і Бог з калитою, або ж Несподіване сватання”.
Важливим етапом у творчому житті Кропивницького та історії українського театру були його гастролі 1875р. у
Галичині, де, працюючи актором і режисером театру товариства “Руська бесіда”, він доклав зусиль до змін у
репертуарі й художньому стилі театру, у наближенні його до реалізму й народності. Переживши страшні часи дії
царського Ємського указу 1876 року про заборону українського слова (хоча ще залишились численні
обмеження й застереження) почали виникати українські трупи — у Києві, Харкові, Одесі. Та робота в них не
задовольняла Кропивницького, який прагнув кардинальних змін у сценічній творчості. У 1882р. він організовує
і очолює першу професійну українську трупу, до якої увійшли М.Заньковецька, М.Садовський, з 1883 р. -
П.Саксаганський, М.Садовська-Барілоті, І.Карпенко-Карий, Г.Затиркевич-Карпинська. Ця трупа приблизно
через рік зливається з трупою М. Старицького, де Кропивницький стає провідним режисером. Починається нова
епоха в історії українського професійного театру, на сцені якого виступали, визначаючи його творче обличчя, ці
провідні актори. Виставляючи твори І. Котляревського, Т. Шевченка, Г. Квітки-Основ'яненка і власні, видатні
митці утверджували принципи народності й реалізму.
Свої виступи новостворена українська трупа почала на сцені театру в м.Єлисаветграді 27 жовтня 1882 року
першим спектаклем "Наталка Полтавка" за п'єсою І.Котляревського, яка викликала захоплення публіки і яку
визначила рецензія в газеті "Єлисаветградський вісник" (29.10.1882 р., № 118). Надалі українські актори під
керівництвом М.Л.Кропивницкого виступали з незмінним успіхом й здобували дедалі більше шанувальників і
однодумців.

Збірка творів М. Кропивницького, що вийшла у Києві в 1882р., включала п'єси “Дай серцю волю, заведе в
неволю”, “Глитай, або ж павук” та “Невільник”.

У перше двадцятиріччя Кропивницький писав переважно твори комедійних жанрів — “Помирились” (1869),
“За сиротою і Бог з калитою, або ж Несподіване сватання” (1871), “Актор Синиця” (1871) — переробка
водевілю Д. Ленського “Лев Гурич Синичкін”, “Пошились у дурні” (1875), “По ревізії” (1882), “Лихо не
кожному лихо — іншому й талан” (1882), “Вуси” (1885) — за оповіданням О. Стороженка. Цим водевілям, як і
створеним у цей період драмам “Невільник” (1872) за поемою Т. Шевченка, “Беспочвенники” (1878, остаточна
редакція — 1898), “Доки сонце зійде, роса очі виїсть” (1882), “Глитай, або ж павук” (1882), притаманні жанрова
визначеність, традиційність системи художніх засобів (зокрема, розгортання конфлікту навколо головного
героя або головної пари, яким протиставлені інші персонажі). У драмах “Де зерно, там і полова” (“Дві сім'ї”)
(1888), “Зайдиголова” (1889), “Олеся” (1891), “Перед волею” (1899), “Розгардіяш” (1906) поряд з основним
конфліктом розгортається додаткова сюжетна лінія.

У серпні 1883 року директором трупи Кропивницького став М.П.Старицький. Кропивницький же залишився
провідним актором і режисером, більше часу віддавав творчій роботі. Його п'єси "Поки сонце зійде, роса очі
виїсть", "Глитай, або ж павук", "По ревізії", написані у 1882 році, стають окрасою репертуару цього театру.

У 1885 року з цієї трупи утворюються два колективу: під керівництвом Кропивницького і Старицького.

Найкращі сили тодішнього українського театру, зібрані в трупі Марка Кропивницького, під час гастролей 1886
- 1887 років полонили глядача Петербурга і Москви.
Театральні міжсезоння Кропивницький проводить в Єлисаветграді у Зайковської. Тут від другого шлюбу з
лікарем Надією Василівною Гладушенко (1859 - 1922) , у нього народжується дочка Олександра (1888 - 1969),
згодом відома співачка опери і оперети.

У 1889 року Кропивницький для своєї нової сім'ї купує на Харківщині хутір, який називає "Затишком". Тут
народжуються молодші діти Володимир і Ольга, проходять останні 20 років життя.

Наприкінці ХІХ століття М.Л.Кропивницький виступав з двома новими театральними колективами. Він
створив їх з числа маловідомих акторів, любителів. Під його впливом блискучими зірками української сцени
стали Л.Линницька, Ф.Левицький, Е.Зарницька, О.Суслов, Д.Гайдамак, І.Мар'яненко.

У роботі зі своїми колективами режисер Кропивницкий домагається налагодженого акторського ансамблю,

життєвої і художньої правди на сцені.

Майстер перевтілення, актор Кропивницький створює десятки сценічних шедеврів. Серед них: Виборний в
"Наталці Полтавці" І.Котляревського, Хома Кичатий в "Назарі Стодолі" Т.Шевченка, Карась в "Запорожці за
Дунаєм" С.Гулака-Артемовського, Йосип Бичок у власній п'єсі "Глитай, або ж павук" та інші.

Мистецтво українських акторів вітають в Грузії (виступи 1890 року), Молдавії (1898, 1901 роки) та Білорусі
(1899 рік).

У 1900 - 1903 роках Марко Лукич працює у об'єднаній трупі корифеїв. Через прогресуючу хворобу слуху він
виявляється відстороненим від звичайного акторського життя. Живе на хуторі "Затишок", проводить
громадську діяльність, займається організацією на хуторі школи для дітей і дорослих.

Відомий М.Кропивницький і як організатор першого на Україні дитячого театру. Для нього в 1907 р. він пише
п'єси "Івасик Телесик" і "За щучим велінням".

У 900-ті рр. XIX сторіччя Кропивницький не раз називає свої п'єси малюнками — “малюнки сільського руху”
(“Конон Блискавиченко”, 1902, “Скрутна доба”, 1906), “малюнки сільського життя” (“Старі сучки й молоді
парості”, 1908), “малюнки сільського каламуту” (“Зерно і полова”, 1910), — інтуїтивно відчуваючи істотні
відмінності їх структури, в якій важко визначити початок, середину й кінець дії, бо зав'язка в них, по суті,
відбулася ще до початку твору, а конфлікт фіналом не вичерпується.

Своєрідним явищем є комедії Кропивницького “Чмир” (1890), “На руїнах” (1900), “Супротивні течії” (1900),
“Мамаша” (1903), “Старі сучки й молоді парості”, як і водевіль “Дійшов до розуму” (1909). У деяких з них
наявні ознаки трагікомедії, що була новим для того часу жанровим утворенням.

Незлостивою іронією позначено комедію “Голомозий” (1908), названу автором драмою. Серед авторських
жанрових визначень є й “етюд” (одноактівки “По ревізії”, “Лихо не кожному лихо .”).

Прагнення драматурга до жанрової різноманітності знайшло свій вияв і в двох останніх його творах,
позначених трагедійністю (“Страчена сила”, 1903; “Зерно і полова”, 1910).

Час від часу письменник звертається до інсценізації та переробки відомих літературних творів (“Невільник” за
Шевченком, “Вій” і “Пропавша грамота” за Гоголем, “Вергілійова Енеїда”, “Чайковський, або Олексій
Попович” за Гребінкою, “Підгоряни” за Гушалевичем, “Вуси”заСтороженком, “Хоть з мосту та в воду
головою” за Мольєровим “Жоржем Данденом”).

Інтенсивна артистична (як правило, не менше ста вистав на рік) й організаторська діяльність Кропивницького,
розгалуженість театральних маршрутів — не тільки гастрольних, а й тих, що були зумовлені відсутністю
стаціонарного театру (численні міста України, Росії, Молдавії, Закавказзя, Польщі, Білорусії), — лишали
небагато часу для літературної творчості. Але настійна потреба у повноцінному репертуарі, відданість
улюбленому мистецтву, різностороння обдарованість породжували величезний ентузіазм, який давав змогу
Кропивницькому долати і всі труднощі “акторського напівциганського життя”, і тимчасові (іноді навіть
конфліктні та тривалі за часом) розходження з однодумцями. Він написав більше сорока п'єс різних жанрів,
включаючи переробки та інсценізації, перекладав Шекспіра, деякі твори російської драматургії.

Навіть в останні роки життя, змушений через різке погіршення стану здоров'я оселитись на хуторі “Затишок”,
Кропивницький досить часто виїжджав брати участь у спектаклях, продовжував писати п'єси, намагаючись
порушувати найзлободенніші, найгостріші теми тогочасного життя.
Останніми роками свого життя Марко Лукич активізує акторську діяльність, виступає в трупах Сабинина,
Суслова і Колісниченко.

Останніми місцями виступів М.Л.Кропивницького в театральний сезон 1910 року стали міста Аккерман і
Одеса. В Одесі Марко Лукич був змушений вибачитися перед глядачами за погане самопочуття і неможливість
грати.

8 квітня 1910 року (21 квітня за новим стилем) Кропивницький поїхав додому на хутір "Затишок" і в дорозі
помер від крововиливу в мозок. Вся Україна сумувала з приводу смерті "Батька українського театру".

Похований М.Л.Кропивницький в місті Харкові. У 1914 року на його могилі встановлено погруддя роботи
скульптора Ф.Балавенського.

2. Драматургія письменника («Дай серцеві волю, заведе в неволю», «Доки сонце зійде, роса,
очі виїсть»). 
Марко Кропивницький увійшов в історію українського мистецтва як великий актор і талановитий режисер,
драматург, автор популярних пісень. Він сам при нагоді створював декорації до спектаклів, захоплюючись
живописом. Та особливо глибоко розкрився його талант у драматургії. Він автор десятків п'єс. Інколи вони
писалися поспіхом, гарячково, щоб задовольнити репертуарний голод, і тому часто після прем'єри драматург
знову правив, змінював, викреслював. Але, незважаючи на це, і сьогодні його п'єси становлять окрасу
репертуарів багатьох театрів.

Найвиразнішою ознакою його драм було гармонійне поєднання української етнографії з актуальними
проблемами суспільного життя, де виразно розкривалося тяжке і водночас високодуховне народне життя.

П'єса М. Кропивницького «Дай серцю волю, заведе в неволю» знайомить нас з гуртом сільської молоді середини
XIX століття. її дуже цікаво читати, бо весь час напрошуються паралелі із сучасною дійсністю; щось сьогодні
здається наївним, до чогось хочеться уважно прислухатися. Наприклад: «Будемо ж гуляти чесно, тихо та
смирно, як слід чесному та поважному парубоцтву, так, як гуляли наші діди й батьки... Хазяйку на вечорницях
поважать і шанувати, як матір, з дівчатами поводитись з повагою; та не забувати, братця, що чесна дівчина — то
є краса і честь усього села».

Упродовж усієї п'єси Кропивницький доводить, що найголовніше — це вірність своїм моральним законам. їх
дотримувалися наші прадіди довгі століття, і до них нам треба повертатися.

Мотиви кохання панича з селянською дівчиною, яке закінчується для неї трагічно, ми знаходимо у п'єсі
Кропивницького «Доки сонце зійде, роса очі виїсть». Вона читається на одному подиху, бо сповнена
динамічності у розвитку подій, характери героїв виписані дуже колоритно, життєво.

П'єса схожа зовні на мелодраму — такою її роблять перебільшені пристрасті, драматичні ефекти під час
зображення перешкод на шляху до щасливого життя Оксани й Бориса. І селянська дочка Оксана, що прагне
навчитися грамоти, і Горнов, новий тип інтелігента, якому близькі народницькі ідеї, і пристосуванець та
перевертень Гордій Поваренко — всі вони реалістично змальовані на тлі сільського життя та стосунків бідноти з
багачами.

Марко Кропивницький розкривається перед нами як глибокий психолог у соціально-побутовій драмі «Глитай,
або ж Павук». Він дуже виразно змалював сільського лихваря, що дає підстави назвати цю соціальну п'єсу
найвищим досягненням драматургічної спадщини митця. У ній відтворено одну з типових жахливих трагедій
дожовтневої дійсності — загибель молодої жінки через підступність представників панівного класу.

Спершу мені здалося, що Кропивницький вдався до показу традиційного любовного «трикутника», та

заглибившись у текст, я зрозумів, що, хоч інтимній темі й відведено багато місця, та вона відіграє лише
допоміжну роль. Головне — розкриття психології новоявленого експлуататора як уособлення темної сили на
селі: «На що ж і гроші тобі, на бісового батька вони, коли на них не можна купити увесь світ?» У кінці п'єси
гине Олена, чиї думки і мрії про щасливе життя розбиваються об мур соціальної несправедливості. Бичка
вбиває Андрій, який бере цей гріх на душу, аби покарати за підлість хижака-лицеміра. Та ще довго у моїй душі
залишається почуття огиди і презирства до Бичка, що є «павук, одне слово — павук». Жаль страдницю Олену й
працьовитого Андрія, яких спіткало тяжке випробування.

Мабуть, у тому і полягає неперевершений талант М. Кропивницького, що його п'єси після прочитання ще довго
бентежать душу, примушують замислитись над дійсністю, над нормами моралі та власним життям.

«Дай серцеві волю, заведе в неволю»

П’єсу написано в стилі традиційної для української сценічної драматургії побутової мелодрами.

Першу редакцію п’єси під назвою «Микита Старостенко, або Незчуєшся, як лико спобіжить» (драма на 5 дій, 6
картин) написано 1863 р. Автограф її зберігається в Державному музеї театрального мистецтва УРСР (інв. №
85028).

П’єса вперше побачила сцену восени цього ж року в місті Бобринці. У виставі брав участь сам драматург.

У 1873 р. М. Кропивницький грунтовно переробив п’єсу і під назвою «Дай серцеві волю, заведе в неволю»
надіслав її до цензури. На рукописі драми, датованому 31 жовтня 1873 р. (зберігається в Ленінградській
державній театральній бібліотеці імені А. В. Луначарського, інв. № 22041), зазначено: «К представленню
дозволено безусловно. 13 ноября 1873. Цензор драматических сочинений Кайзер фон Нильгейм». У цій редакції
драма йшла у Харкові протягом сезону 1873 – 1874 рр. Відгуки преси про ці вистави не відомі.

Під цією ж назвою п’єсу було виставлено знову ж таки в Харкові (трупою Г. Ашкаренка) 12 грудня 1881 р. Через
півтора місяця (25 січня 1882 р.) вона ставилася в Києві. Роль Івана Непокритого грав М. Л. Кропивницький.

Враховуючи сценічний досвід та відгуки театральної критики, драматург досить грунтовно переробив п’єсу:
опустив другу сцену із четвертої дії, де Іван біля волості оголошує, що йде замість Семена до війська; Іван уже
розповідає про свою участь у російсько-турецькій війні 1877 – 1878 рр., а не, як у попередній редакції, про бої з
поляками-інсургентами; фінал п’єси з цвинтаря перенесено в Семенову хату; вдосконалено композицію,
пожвавлено окремі репліки. В результаті цього, як зауважує П. Рулін, «вся п’єса виглядає значно ближчою до
життя». До того ж «позбавлено її і частини мелодраматизму (сцена на кладовищі; сцена, коли збирається
Микита кинутись на Семена)» (Кропивницький М. Л. Твори: У 7 т. – Т. 1. – С. 272).

Зміни, що значно посилили сценічну і художню значимість п’єси, схвально оцінила тодішня театральна критика
(див.: Заря. – 1882. – 9 дек.; Южный край. – 1882. – 15 нояб.).

Доопрацьований текст п’єси «Дай серцеві волю, заведе в неволю», пройшовши лише київську цензуру, було
опубліковано у згаданому вище «Збірнику творів» М. Л. Кропивницького.

Невдовзі драматург надсилає відбиток п’єси з видання 1882 р. до Петербурга (драма в цензуру надійшла 14
січня 1§84 р., а вже 16 січня була дозволена). Цей примірник зберігається в Ленінградській державній
театральній бібліотеці імені А. В. Луначарського (інв. № 57021).

М. Л. Кропивницький включав п’єсу до всіх своїх видань, щоразу вносячи у текст деякі виправлення, не
порушуючи при цьому структури твору.
Аналіз

Тематика п'єси «Дай серцю волю, заведе в неволю» до певної міри традиційна — зображення стосунків у
пореформеному селі, але проблематика її новаторська. Письменник звертає основну увагу на мораль, поведінку
і психологію персонажів різних соціальних прошарків. В основі стосунків між персонажами цього твору,
зокрема між Микитою Старостенком (не прізвище, а прізвисько від того, що є сином сільського старости) та
Семеном Мельниченком, не класове, а морально-етичне протистояння, бо ж обидва вони не є представниками
звичайної селянської маси. Семен постає перед читачем багатим парубком, а Микита – син старости. Семен і
Микита – опорні постаті у п’єсі. Взаємини між ними розгортають дію і вивершують сюжет. Окреслюються ці
образи за принципами реалістично-натуралістичної естетики із залученням мелодраматичних і
сентиментальних художніх прийомів. Хоча Семен і Микита зростали й виховувалися в однотипних умовах
українського села епохи кріпацтва, все ж характери у них сформувалися різні, протилежні, а тому їх мораль і
поведінка докорінно відмінні. Семен добросердний, порядний, розважливий і допомагає всім, хто того потребує.
Його кохання до Одарки відтак щире й глибоке. Але він його не виявляє так запопадливо й агресивно, як
Микита. Микита поводить себе досить агресивно й нав’язливо, по відношенню до Одарки. Він приходить до неї
без запрошення, тим самим дратуючи Одарку, тому що вона кохає Семена. Микита ж – інший. Він енергійний,
діяльний, цілеспрямований. У Микити співіснує ніби „дві душі” – одна характеризується палким коханням до
Одарки, інша – затятістю. Микита намагається силоміць, будь-якими засобами домогтися як не взаємного, то
підневільного кохання. Він зважується на замах на Семена, за що й покараний рідним батьком. Дезертирувавши
з війська і повернувшись до рідного села, він переконався, що одружені Семен та Одарка живуть щасливо. Він
намагається вбити вночі Семена, але зупиняється і певною міро починає сходити з розуму, в результаті чого
помирає. Маруся – його дружина помирає ще як тільки Микита пішов з села. Що стосується фольклору, варто
зазначити, що у п’єсі часто зустрічаються пісні, українські обряди, що є найголовнішими атрибутами
українського фольклору.

В рік заборони української мови Валуєвським циркуляром (1863 р.) він пише свою першу драму «Дай
серцеві волю, заведе в неволю». В ній автор продовжував традиції своїх попередників – І. Котляревського,
Г. Квітки-Основ’янека, Т. Шевченка. У своїх п’єсах драматург стає на захист простого, бідного народу та
засуджує жадібних, гордих та пихатих панів. Пізніше М. Кропивницький скаже: «Справді, я не чудак, але я так
підозріло дивлюсь на панів, як, може бути, ніхто».
Перша назва твору - «Микита Старостенко, або Незчуєшся, як лихо спобіжить», але згодом автор
замінив її на «Дай серцеві волю, заведе в неволю». Такою назвою автор хотів зобразити, до яких наслідків може
довести людська гордість та ненависть. Якщо своєму серцю дати волю, можуть бути трагічні наслідки.
М. Кропивницький у своєму творі розкриває класову нерівність героїв та стверджує перевагу здорової моралі
народу над потворною мораллю багатіїв.
В експозиції п’єси ми дізнаємось, що бідний та працьовитий Семен був на заробітках у Басарабії та
залишив кохану дівчину. Одразу ж відбувається зав’язка і народжується конфлікт твору, при зустрічі Микити,
сина сільського старшини, із Семеном. Панич одразу демонструє свою пихатість: «Ти де у біса взявся?», «Гляди,
щоб я тебе не підперезав так, що й дух з тебе випре!». Тепер Микита всю свою ненависть спрямовує проти
свого ворога Семена. На сватанні, розлючений Гальчук хоче вбити Семена та Іван, і інші хлопці його зв’язують.
Панича нічого не лякає і він не здається: «Семене, заріж мене, бо ти моїх рук не втечеш!». І справді коли через
чотири роки його повертають у село, навіть будучи вже занадто знесиленим, Микита намагається помститись
Семену, але у сні Семен називає його братом і це примушує розкаятись хлопця – це і є кульмінація твору,
найвища напружена точка. А розв’язка відбувається одразу, Микита не зміг здолати тяжкої долі та помирає.
Саме в цю мить його душа перевернулась і він все переосмислив.
П'єса «Дай серцеві волю, заведе в неволю» за визначенням її автора - драма, але за певними своїми
жанровими ознаками тяжіє до мелодрами. Зворушлива історія кохання, в якій розкривається духовний і
почуттєвий світ героїв в особливо яскравих емоційних обставинах. Драматург не тільки акцентує увагу на
душевних стражданнях героїв, а й використовує явно мелодраматичні сюжетні колізії – зокрема фінальна поява
Микити у лахмітті, його смерть, божевілля Марусі, жертовний вчинок Івана, заради свого найкращого
товариша, побратима Семена. Мелодраматичне звучання загострюють і сентиментальні монологи, і деякі
ремарки автора, що змальовують як зовнішній вигляд, так і внутрішній стан героїв.

М. Кропивницький стверджував: «Що драмою "Дай серцеві волю, заведе в неволю" я йду шляхом
реалізму». Дійсно, в п’єсі зображені реальні події життя тогочасної України – люди повинні були найматися до
панів та йти до чужої країни на заробітки. Реалізм автора відбувається у масових сценах, наприклад, на
вечорницях вся дія проходить в хаті Морозихи, дівчата там пораються, готують на стіл. Реалістичні дії героїв
проявляються в побуті, в обрядах, піснях, народних звичаях, персонажі говорять багато приказок та прислів’їв,
у мелодійності мови.

Микита Гальчук – це був новий образ в українській літературі. Драматург втілив у ньому типові риси
панів, яких він бачив протягом свого життя. Він дуже тонко показав характер і психологічну мораль сільського
багатія, який відчуває себе хазяїном життя. На його поведінку та життєву позицію - гроші наклали великий
відбиток. У діалозі з Одаркою намагається розпитати про заробіток Семена: «Що ж, багато Семен заробив? Я,
бач, через те питаю, що бачив сьогодні на одежу і зовсім би нову, та тільки старі дірки та латки!..».
Багатий панич, син сільського старшини Микита (в першому варіанті твору його прізвище було
Старостенко, що символізувало його соціальне становище) не може змиритися, що кохана Одарка відмовила
йому подати рушники. Це зачіпає його честь та самолюбство. Він вважає, себе головним на селі, все повинно
належати тільки йому. Та ще він ніколи собі не дозволить, щоб бідний парубок Семен його обійшов. Він піде на
все, готовий навіть душу свою занапастить: «Не попущу, щоб надо мною узяв вверх отой обшарпанець,
голодранець» - це є основним конфліктом п'єси.
Микита егоїст, прямолінійний, гордий та впертий, його ніякі обставини не можуть здолати. Навіть коли
його у фіналі приводять до Семена в хату він лютує: «Чого ж ви дивитесь на мене? Плюйте ж на бродягу...
Тепер ніхто вам не заборонить і вбити мене!.. Тепер ви сміливо можете помститись на мені!..». Микита, який
говорив, що Семен «обшарпанець» на початку твору, в кінці сам стає таким же і це його ще більше пригнічує.
Семен пропонує йому все забути, що було раніше та почати життя спочатку. Микита не поступається: «Ні,
скоріш перестане серце битись у грудях, очі мої не зглянуть на світ сонця, ніж я забуду, що я був і що я тепер!»
Гордість і губить парубка. Протягом п’єси панич дуже змінюється, але поза сценічною дією. Автор цього не
показує. Але в душі Микита нещасний, його серце пошматоване на частки. Морозисі на вечорницях він
відкривається: «Що ж мені робити, коли я її люблю? Коли серце болить, мов гадина його ссе! А ніхто не загляне
Микиті в душу, ніхто не спита, що там в нього діється». Життя підносить йому багато горя, але з цього Микита
висновків не робить. Він змінюється тільки зовні, а серце таким черствим і залишається. Через свою впертість
та гордість Микита занапастив свою душу і серце. Але через нього страждають і інші – бідолашна, закохана
Маруся, та його батьки, які не змогли пережити, коли їх син втік з тюрми та пропав безвісті.
Образи Семена та Одарки, автор змалював, як представників чесного, працьовитого народу. Семен
повна протилежність Микиті Гальчуку, він веселий, тихий парубок – за це його і полюбила Одарка.
М. Кропивницький навіть подає символ їх кохання – це верба, яку вони вдвох посадовили. Коли її

коханий був на заробітках Одарка кожного дня поливала вербу. Семена дуже поважають на селі, спочатку його
хотіли вибрати «вербою», в кінці він став соцьким. На початку п’єси вони гаряче та палко кохають один-одного,
Одарка з великим нетерпінням ждала Семена, але в кінці твору, на мою думку, в них вже немає тої ніжності,
ласки, та пристрасті як на початку. Вони просто живуть тихо, спокійно. Побут поглинув їх у буденність,
пристрасть зникла. М. Кропивницький підібрав до кожного героя пісню, але тільки у Одарки їх немає.
Драматург знайшов інший спосіб, щоб показати характер дівчини – це її жартівлива вдача. Вона гарна, весела
дівчина, яка без жартів не може обійтись. Саме коли повернувся Семен додому, вона розігрує його.

У М. Кропивницького є ще один дуже яскравий, веселий герой – Іван Непокритий. Його прізвище
«Непокритий» означає «без долі». Він протилежність всім. Іван - бідний парубок, сирота, як і Семен, з самого
дитинства він був у наймах, щоб заробити собі на шматок хліба. І з віком Іван набрався мудрості і сил, і тепер
його нічого не може зламати. В його образі втілено найкращі людські риси – чесність, людяність, оптимізм. Він
завжди співає або жартує, у нього багато пісень, які і в наш час дуже відомі: «Ходить гарбуз по городу..»,
«Лугом іду коня веду..», «Ой, чом не прийшов, коли місяць зійшов..» та інші. Іван – справжній побратим, щоб
зберегти щастя свого друга Семена, він йде в солдати замість нього. Та його теж чекає трагічна доля, він
повернувся калікою. Але його очі, як і раніше, блищать вогниками молодості та тим оптимізмом, веселощами,
що й раніше. Він щиро вірить у добре майбутнє.
Ще один персонаж з тяжкою долею у драмі – це бідолашна Маруся, яка не змогла здолати свого горя.
Колись Микита закохав у себе дівчину, а потім відсахнувся від неї. В душі Маруся сильно кохає парубка, але
нікому того не показує, не признається, тільки наодинці зі своєю душею може говорити. Вона заздрить та
ненавидить Одарку, і це зруйнувало її серце. На вечорницях вона навмисно залишає Микиту і Одарку вдвох у
хаті, а на сватання приводить розлюченого парубка, щоб той помстився Семену і Одарці. Одночасно в її душі

боряться кохання та помста. Вона теж, як і Микита дала волю своєму серцю та занапастила себе. Маруся на
початку твору була весела, жартівлива дівчина, у фіналі божевільна приходить до Одарки та кепкує над нею.

Іван Франко відзначав: «Широкою струєю пливе та мова в драмах М. Кропивницького, автор очевидно
сам знає свій «дар слова». Пісні, жарти, казки, народні звичаї сиплються непереривною многотою, деякі сцени
він, здається, тільки для них і написав». Завдяки народній творчості автор створює відповідну атмосферу п’єси,
характери героїв, їх емоційний стан душі. На початку твору Микита з’являється з піснею: «Вулиця гуде, козак
іде. Ти, дубе, розвивайся. На козакові та два жупани, ти, дівчино, не важся. Ті два жупани ще й сіру свиту він
проп’є, прогайнує; зведе дівчину з ума, з розуму та й сам помандрує». Автор цією піснею не тільки характеризує
головного героя, але й вкладає основний зміст п’єси. Іван теж характеризує себе піснею: «Як схопилась
метелиця, поламалася мельниця». А Марусина пісня передає її душевні страждання: «Чи я вплила, чи я вбрела,
чи мене підмито? А чи козак любить не став, чи його одбито?».
На вечорницях веселі дівчата та хлопці приходять розважатися – співають, танцюють, розказують
загадки, жартують. Драматург зобразив колорит та звичаї українського народу. Кожна дія драми рясніє
народною поетикою та етнографією. Іван, самий добрий та чесний парубок найбільше знає пісень, як говорить
Морозиха: «Щой казать, без тебе яка й гульня». Я вважаю, що автор втілив себе в образі Івана. Та ось, як
змінюється атмосфера впродовж п’єси: на початку веселощі, пісні, жарти, то в кінці все спокійно, тихо, герої
сидять і спокійно спілкуються, та навіть Іван не співає: «бо веселих пісень мало зосталось, а ті що йдуть до
самого серця, то раз у раз так і колупають тобі душу».

М. Кропивницький тільки через десять років зміг поставити свою першу драму «Дай серцеві волю,
заведе в неволю». Вона мала великий успіх та суттєво вплинула на подальшому зростанні української драми та
українського театру. Я вважаю, що вона буде і сьогодні дуже актуальна, тому що тут зображено морально-
психологічні принципи людини, їх взаємовідносини.
Іван Франко ««Дай серцю волю, заведе в неволю» – це п’єса переважно етнографічна; місцевий український
колорит, звичаї, пісні, танці, народні приказки – ось головна окраса цієї п’єси, головна її притягальна сила.
Здається, немовби ця п’єса написана в основному для міської і неукраїнської публіки, яка ніколи не бачила ні
села, ні українського селянина, і тому автор старається показати його цій публіці en plein air. Зате драматична
вартість твору дуже невисока. На тлі цих багатих етнографічних прикрас мляво і нерівномірно розвивається
скупа дія, яку можна б назвати драмою зрадженого кохання під сільською стріхою. Вся ця історія, на мій погляд,
надто неправдоподібна і штучна, не кажучи вже про наскрізь довільну драматичну будову; цілком очевидно, що
і село має свої любовні драми, однак ці драми відбуваються звичайно дуже тихо, без трагічних фраз і гучних
афектів. Зрештою, люди села дещо більше загартовані, ніж у пана Кропивницького; вони ані сльозами так
швидко не заливаються, ані не умирають так раптово, ні з того ні з сього, ані не божеволіють, ані не плавають в
такому соусі вічної, хоча б і приперченої дотепами сентиментальності, як Іван, Семен і Одарка.
Основною хибою цієї сільської драми пана Кропивницького є те, що в ній ми не бачимо саме того, що становить
головний зміст сільського життя, – щоденної праці цього люду. Ми бачимо цей люд тільки в святкові незвичайні
моменти, і навіть не чуємо нічого про ті щоденні клопоти і журбу, з яких складається селянське життя. Тому й
усі дійові особи цієї драми роблять враження чогось неприродного і відірваного від життя, якогось книжного
народу або якоїсь етнографічної виставки, на якій парубки в святковому убранні на свій лад копіюють Шекспіра
чи Шіллера.
Актори грали добре, костюми були гарні і етнографічно достовірні, танці в другій яві викликали бурю оплесків,
і їх довелося повторити. А загалом слід підкреслити, що саме етнографічні прикраси викликали найбільше
зацікавлення, і перші дві яви (вибір берези, тобто старшого парубка, і вечорниці) найбільше сподобалися. Роль
Микити грав пан Стечинський, на мій погляд, не дуже вдало: надмірним акторським трагізмом неприродне в
самому тексті зробив ще неприроднішим. Інші головні ролі були виконані бездоганно.»

«Доки сонце зійде, роса очі виїсть»

Складні морально-етичні проблеми, пов'язані з епохою руйнування старих феодально-кріпосницьких
суспільних відносин і зародженням більш динамічних, та не менш жорстоких і прагматичних умов раннього
капіталізму, лягли в основу драм М. Кропивницького «Доки сонце зійде, роса очі виїсть».Розповідає про
нещасливе кохання дівчини — селянки й поміщицького сина, викриває примарну «рівність», яка нібито настала
в пореформену епоху. На перешкоді щастю закоханої пари — справжня прірва соціальних, звичаєвих,
моральних відносин. Ліберальні мрії про «сонце свободи» лишилися мріями, і навіть щирість кохання панича
Бориса Воронова до Оксани не рятує справи. Письменник показує, як з дівчини знущаються сільські парубки,
підбурені пліткаркою Теклею.Розлучають нерівну пару і пани, і мужики.підкреслюються ненадійність,
слабкість переконань і життєвих позицій ліберальних паничів, нездатних відстояти свої погляди і
почуття.Сюжети і типаж підказувала автору жива, конкретна дійсність українського села перехідного періоду,
пильними, вдумливими обсерваторами якої вони були.Широкий, проникливо-уважний показ загальної
деморалізації села здійснений з гіркотою, болем за людину, сумом з приводу бездуховності життя суспільного,
громадського. Як отруйні випари, пронизують його заздрість, наговори й оббріхування одних, легковірність і
обмеженість інших і створюють густе, темне тло подій — ту атмосферу, яка й робить можливими і психологічно
достовірними дикунські розправи під виглядом оберігання усталеної моральності.В одній з рецензій на драму
часу її створення слушно зазначалося: «Мотив драми — найживіша сучасність. Це картина епохи, яку ми
переживаємо, епохи станових чвар з їх численними жертвами…».

У драмі „Доки сонце зійде, роса очі виїсть” яскраво відтворено панський побут, розбещеність, моральний бруд,
душевну мізерність мешканців поміщицьких гнізд. У кількох сценах показано запізнілий спалах любовних
почуттів у пристаркуватої пані Воронової і її незграбне залицяння до молодого панича — товариша її сина.
Такий же розбещений чоловік Воронової і вкрай зіпсовані паразитичним побутом та нерозумним вихованням їх
дітки. Під впливом аморального панського оточення розбестились, звиродніли і їх слуги. Глибоко трагічний
психологічний підтекст полягає в тому, що саме тут, у розтлінному середовищі, зганьблена паничем Оксана
пробує знайти захист і порятунок.
В образах Бориса Воронова і його приятеля студента-агронома Володимира Горнова автор розвінчав
фальшивість, облудність культурницьких заходів ліберальної інтелігенції. У перші дні перебування в маєтку
батьків Борис навіть соромиться сидіти без діла і рветься „спробувати усяку тяжку роботу задля того, щоб на
власних плечах зважити усю ту вагу й працю, під котрою згинається наш хлібороб”. Трохи ширше за свого
товариша дивився на становище селянства Горнов. Він відкриває в селі школу і майстерню, полемізує з
консервативними батьками Бориса. Проте ці ілюзорні заходи неспроможні були розвіяти темряву й знищити
злидні на селі; на загальному тлі нужденного життя ошуканих реформою селян вони мізерні й смішні.
Пишномовне базікання новітніх народолюбців про рівність, про піднесення добробуту „меншого брата” не
підкріплюється їх ділами, а становище трудящих селян, як і раніше, лишається вкрай тяжким. Горнов хоч і
тримається дещо твердіших, практичніших поглядів, проте й він безсилий змінити фатальний хід подій і
залишає поле боротьби саме тоді, коли так потрібне було його дійове втручання в конфлікт Бориса з батьком.
Слізливі вигуки Бориса біля ліжка умираючої Оксани: „О, я нещасний, безталанний! О, я безхарактерний
чоловік!” — звучать як докір і Горнову, і усій ліберальній інтелігенції, що тільки базікала про свої симпатії до
селянства, а практично нічого не робила для поліпшення умов його життя.
Окремо стоять у драмі постаті шевця Гордія Поваренка і панської покоївки Теклі. Це соціальні перевертні,
морально скалічені люди, які відірвалися від народу, від рідного ґрунту, занедбали народні звичаї і
перетворилися на жалюгідних нікчем. Під впливом буржуазних відносин, захоплений зовнішнім блиском
панського життя, Гордій добре засвоїв одну істину: „Главное дело, штоб був дєнєжний копитал. Человек без
копитала, што швець без колодки, человек с копиталом всегда імєєт настоящую хвизономію у хорошій
кумпанії”. Плани Гордія не сягають далі мрій про власну шевську майстерню і „кумпанію з воспитанними
прикажчиками і палікмахтерами”. Схожі на Гордія і Теклю персонажі не раз будуть з'являтися в пізніше
написаних п'єсах Кропивницького. Цими образами драматург показував неминучий наслідок розтлінного
впливу паразитичного життя панівних соціальних верхів на морально нестійких людей з народних низів.
З великою симпатією Кропивницький зображує чесних трудівників-селян — Оксану, її батька Антона Заваду,
парубків Степана Когута й Охріма, ремісника Максима Хвортуну. В них він втілив найкращі риси людського
характеру, показав чесність і щирість простих людей, підкреслив перевагу здорової народної моралі над
бездушністю, розбещеністю і користолюбством Воронових.

3. Значення творчості М.Кропивницького.

Творчо розвиваючи традиції І. Котляревського, Т. Шевченка, М. Гоголя, О. Островського, М. Кропивницький

зробив помітний внесок до літератури художнім осмисленням складних моральних проблем свого часу.
Істотної еволюції зазнали його позитивні герої: від довготерпіння й пасивного протесту до здатності
аналізувати обставини, усвідомлювати себе як особистість, до соціальної активності. Драми й комедії М.
Кропивницького є своєрідним аналогом так званих ідеологічних повістей І. Нечуя-Левицького, Б. Грінченка, О.
Кониського, які І. Франко назвав першими пробами малювання нових суспільно-політичних течій.

Визначальною рисою художнього мислення письменника був інтерес до найгостріших моральних і політичних
проблем сучасності, що виявлявся у публіцистичній загостреності, сатиричній спрямованості багатьох його
п'єс. Зусилля митця відіграли велику роль у розбудові не лише українського мистецтва, а й усього
національного культурного середовища.

У творах М. Кропивницького тривалий час вбачали лише мислення економіста, який простежував процес
соціального розшарування села, формування в селянському середовищі нового хижака, протиставлення
патріархального села місту, яке руйнувало народну мораль. Найголовніше ж у них — це біль за зневажену
людську гідність, здеградовану особистість. Проповідь християнсько-гуманістичних моральних заповідей
поєднується з осмисленням жахливих наслідків перекручення й прагматичного пристосування їх. Письменник
аналізує також вияви деструктивних тенденцій у деморалізованій селянській масі та її неусвідомлений спротив
слабким спробам міської інтелігенції принести їй світло знань.