МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

ХАРКІВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ ПЕДАГОГІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ

Г. С. СКОВОРОДИ

ІСТОРИЧНИЙ ФАКУЛЬТЕТ

КАФЕДРА ІСТОРІЇ УКРАЇНИ

КУРСОВА РОБОТА

«Григорій Савич Сковорода на позва з сучасністю»

Роботу виконала

Студентка історичного факультету

2-го курсу, 22-ї групи

Чаплинська Анастасія Сергіївна

Науковий керівник: канд. Іст. Наук,

Доцент кафедри історії України

Чернікова Інна Володимірівна

ХАРКІВ- 2019
 Зміст

ВСТУП..................................................................................................................... 3
РОЗДІЛ ПЕРШИЙ. ЖИТТЄВИЙ ШЛЯХ Г.С.СКОВОРОДИ............................ 4
РОЗДІЛ ДРУГИЙ. ФІЛОСОФІЯ Г.С. СКОВОРОДИ.........................................10
РОЗДІЛ ТРЕТІЙ.ФІЛОСОФІЯ Г.С.СКОВОРОДИ І СУЧАСНІСТЬ...................17
ВИСНОВКИ............................................................................................................20
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ...............................23

2
 Вступ

Актуальність теми: у 2019 році буде 225 років з дня смерті видатного
письменника, філософа та викладача . Хочу відзначити його пам'ять вивченням
філософія видатного письменника, адже вона є частиною праць, котрі ми
вивчаємо з дитинства.

На основі використання існуючої інформації стосовно Григорія Савича

Сковороди розглянути його філософію.

Серед вітчизняних історико-філософських праць, які безпосередньо стосуються

досліджуваної нами теми, можна виділити принаймні три групи. Щодо першої,
то це – сковородино знавчі праці, написані науковцями Інституту філософії
НАН України імені Г.С. Сковороди під керівництвом академіка В.І.
Шинкарука. Автори цих праць переконливо доводять глибоко національний
характер українського мислителя, його укоріненість в українську культурну
традицію, показують його як виразника української ментальності. Водночас,
вони розглядають вчення Г.Сковороди в контексті розвитку
західноєвропейської філософської думки, з’ясовують причини спрямованості
філософських уподобань українського філософа на європейську метафізичну та
містичну традицію, роблять спроби осмислення філософії „мандрівного
філософа” в контексті ідей німецького романтизму та західноєвропейського
екзистенціалізму.

Друга група праць – розвідки та дослідження науковців Львівської історико-

філософської школи, яку очолює професор Пашук А.І. Їх автори розглядають
процес становлення і формування нового розуміння людини в українській
духовності. Вони зазначають, що філософське вчення Г.С. Сковороди
спрямовано на звільнення людини від „злого” світу, воно сприяло розвитку її
духовності. Львівські вчені цілком справедливо відзначають, що український
мислитель був людиною доби українського бароко – доби, в котрій
екзистенційність проявляється виразно і рельєфно.

До третьої групи належать праці харківських учених, зокрема Л.В. Ушкалова,

О.М. Марченка. Їхні дослідження зосереджені головним чином на аналізі
філософії і літератури доби українського бароко. Г.С. Сковорода розглядається
як бароковий мислитель, а стиль бароко, як відомо, відобразив пошуки
духовності, шляхи її вдосконалення. Його драматичність тісно пов’язують із
екзистенційністю.

3
Серед зарубіжних дослідників, котрі певною мірою торкаються нашої теми,
відзначимо праці Д.Тетериної та Л.Софронової. Обидві дослідниці акцентують
на релігійному характері фі-лософської спадщини Г.С. Сковороди. Логіка їх
думок провадить до висновку про те, що роздуми „мандрівного філософа” про
людину, сенс її існування, її духовну сутність є близькими до релігійного
екзистенціалізму ХІХ – ХХ ст.

Аналіз історико-філософських праць, що стосуються життєвого шляху і

творчості Г.С. Сковороди, дозволяють зробити висновок, що в дореволюційні
та радянські часи проблема екзистенційного виміру духовності людини у
філософських діалогах, поетичних творах, листуванні „мандрівного філософа”
фактично не ставилися і не вирішувались. Однак за останні десять років
з’явилися ряд монографій, статей, розвідок, які це питання досліджують, але
тільки в поодиноких випадках і не в цілісному вигляді.

Географічні рамки: моєї роботи цн українські міста в яких побував Григорій

Савич.

Хронологічні рамки: охоплюють період початку XVIIІ – кінця XVIII ст. - від
народження (1722 р.) до його смерті (1794 р.)

Об’єкт дослідження: моєї роботи є постать Григорія Савича Сковороди у

своєму історичному становленні, розвитку філософських думок та знань.

Предмет дослідження: життя Григорія Савича Сковороди.

Мета курсової роботи: поглиблення , узагальнення та закріплення філософії

Григорія Савича Сковороди.

Завдання курсової роботи: ознайомитись з працями Григорія Савича,

проаналізувати їх.

Методика дослідження: історичний, аналіз літератури.

Структура роботи. Робота складається зі вступу, трьох розділів, висновку,

списку використаних джерел. Самі розділи поділяються на підрозділи, що
дозволяє більш ґрунтовно висвітлити поставлені в них тематичні завдання.

Розділ І Життєвий шлях Г.С. Сковороди

1.1. Перші кроки до філософії

4
 Світ подарував нам Григорія Савича Сковороду 3 травня 1722 року. Він
народився у містечку Чорнухи на Полтавщині, в родині малоземельних, тобто
незаможних козаків. Козацький стан виховував особисту волю і формував у
майбутнього філософа психологію вільної людини.

Питанням честі вважали козаки освіту для своїх дітей. Ця традиція та

виняткові здібності малого Григорія до навчання спонукали батьків віддати
сина в науку до дяка, а від дяка – до Чорнуської церковно-парафіяльної школи.
У рідному селі Григорій затримався до 16 років. У листах, написаних через
десятиліття, було посилання на враження дитинства: «Я ще хлопчиком вивчив
баєчку». [25, c. 9].

Тоді ще цінували в Україні народну пісню, козацьку волю, цього впливу

зазнав і Сковорода в дитячі та юнацькі роки. Рідна природа, поетичний
український народний побут завершували естетичне виховання Григорія.

Григорій мав чудовий голос від природи і незвичайний хист до музики.

Пізніше він грав на сопілці, флейті, скрипці, гуслях, лірі, бандурі. У Чорнуській
школі вивчив ноти, був солістом у церковному хорі; всі ці навички та його
здібності не лише до музики, але й до навчання, відкривали йому дорогу до
підготовчого класу Київської академії.

Київська академія вабила кожного, вчитися в ній – було мрією багатьох.

Перед її брамою зупинився у 1738 році й 16-літний Григорій Сковорода. Вся
українська культура XVII – XVIII сторіч безпосередньо зв’язані з історією
Київської академії. Тривалий час це був єдиний вищий учбовий заклад України
та й усього православного світу. Товариші заздрили Григорію, а викладачі не
могли нахвалитися ним. «То був мій найщасливіший час!» - казав потім
Григорій Савич, і любив переказувати, як йому жилося в Києві. [ 6, c. 76]

Сковорода застав в Академії ще багато добрих традицій і кинувся у вир

багатогранного студентського життя. Соліст академічного хору і початкуючий
композитор, Сковорода відзначався в науках. «Академія мала вплив на
розвиток філософсько – богословських поглядів Сковороди». [1, c. 202]

Але згідно з царським указом від 10 серпня 1743 року «Про набір співаків
у двірську капелу…», студент із Києва стає «придворним уставщиком», тобто
солістом придворного хору цариці Єлизавети, що любила тішити себе
слуханням співу, особливо українських пісень.[2, c. 206].

Незабаром до Угорщини за токайськими винами для царського двору виїхало

з Москви російське посольство. Як людина високої освіти і знавець музики,
5
співу та мов, Сковорода був запрошений супроводжувати посольство. «В 1745
р. з місією генерала Вишневецького виїхав до Угорщини в м. Токай, де
перебував до 1750 р.» [2, с. 206]

Та досить було дістатися за кордон – пішов вивчати Європу. «Він добре

розмовляв по латині, по-німецьки, досить розумів грецьку мову і в зносинах з
освіченими і вченими людьми багато пізнав такого, чого б не міг узнати на
Україні» [1, c. 202]. Мандрував по Німеччині, Словаччині, Польщі, Австрії,
Північній Італії. Слухав лекції знаменитих німецьких професорів, вивчав різні
філософські системи, придивлявся до життя, зіставляючи його з життям на
Україні, і, домандрувавшись до ностальгії – туги за батьківщиною, - за два з
половиною роки повернувся в затінок рідних верб.

1.2. Через творчість до філософії

Григорій Савич Сковорода повернувся на батьківщину, коли йому було 31
рік. Це вже була людина зі сталими переконаннями і великим запасом знань,
хоч і без найменших засобів до життя.
Григорій Савич Сковорода в своїх мандрівках хотів знайти своє місце у світі,
не зустрілось йому ні країни, в якій усі мали б щастя, ні теорії філософської, яка
б відповідала на всі «чому» і «як». А розум і серце Григорія Савича прагнули
знайти відповіді на ці питання.
І він зрозумів, що треба мандрувати й далі, але на своїй батьківщині. Першу
зупинку зробив Григорій Сковорода в Переяславі, де на запросини місцевого
єпископа зайняв місце вчителя піїтики в семінарії, я
Переяславський період (приблизно це 1753-1758 рр.) – окрема сторінка життя
Сковороди. Весь вільний час любив він проводити в полях і гаях. На сон
залишав не більше чотирьох годин, а з першими променями був на ногах,
надівав свій простий одяг, брав сопілку, торбу з книгами, до рук ціпок і йшов,
куди хотів. Він ніколи не втрачав доброго настрою, веселості і
доброзичливості, за що всі його любили і завжди шукали товариства з ним. [ 23,
с. 11]

6
 Біблія, яку любив читати Сковорода на лоні природи, настроювала на
філософський лад, поклавши початок одній з найцікавіших поетичних збірок в
українській літературі - «Сад божественних пісень».
Збірка «Сад божественних пісень» створювалася протягом 1757 - 1785 рр.
Вона є своєрідним ліричним щоденником, в якому відбилися життєві події,
роздуми та ліричний настрій їх автора, формуючи філософські погляди поета.
[9,c.216]. Я відкрила для себе, що в поезії Сковороди особливо цікавими є
пейзажні вірші.
« Гей, поля, поля зелені,
Зелом-квітом оздоблені!
Гей ви, вод потоки чисті!
Береги річок трависті!» [ 7, с. 49]
Поезія Сковороди служила високій меті звільнення людини від кріпацтва.
Джерело людського щастя поет бачив у соціальній і національній волі, служінні
народу, постійній праці і навчанні.
«Наш розум ніколи не залишається пасивним;
Він завжди любить чим-небудь займатися,
Якщо не матиме хорошого заняття,
Він звернеться до поганого» [7, c. 84]
Сковорода в художніх образах підносив важливі філософські проблеми
свого часу. Його поезія відбиває історію тогочасного суспільства, стан
громадської думки. Закріпачення народу руйнувало усталену мораль,
виробляло в певної частини людей потворний психологічний комплекс
прислужництва, холуйства, безпринципності, самозбереження ціною життя
інших.
Григорій Савич пропагував високі моральні якості людини, закликав
здобувати знання, заохочував до добрих справ. Яскраву картину тогочасної
реальності намалював Сковорода у знаменитому вірші «Всякому городу нрав і
права».[4,c. 155]
7
 Та семінарські схоласти і сам єпископ не змогли змиритися зі Сковородою:
адже він не кланявся перед ними, а у своїх лекціях відстоював власну систему
віршування і свої погляди на життя. «Студенти дуже поважали і любили свого
вчителя. Сковорода навчав по-новому; розповідав студентам, чого сам навчився
в інших землях, як розумів мету поезії. Це дуже не сподобалось єпископу, який
керував роботою колегіуму. Він вимагав від Сковороди повної покори, на що
той відповідав латинським прислів’ям: «Одне діло - пастирський жезл, а інше –
пастуша сопілка». Ці слова слід розуміти так: кожен повинен робити свою
справу на своєму місці».[14, c. 141]
Коли справа з учителюванням у колегіумі скінчилась, його запросив
домашнім учителем до свого сина вельможний дідич Степан Томара.
Сковорода навчав свого вихованця Василя думати, а не повторювати з чужих
вуст або книжок нісенітниці. Заняття вів переважно у формі розмов, весь час
спонукаючи учня висловлювати власну думку. Та таке вчення не сподобалося
гоноровитій хазяйці, і Сковороді довелося знову йти.[1, с. 203 .]
Підсумовуючи цей етап життя Сковороди як письменника і мислителя,
можемо відмітити, що філософські погляди Сковороди формувалися поступово.
Філософська творчість та усна проповідь своїх ідей серед народу стануть
основним сенсом його подальшого життя.
1.3. Донесення філософських думок до народу
З 1759 року Григорій Савич починає викладати піїтику в Харківській
духовній колегії. «Одягався він тоді просто; їв один раз у день – пізно увечері;
м’яса і риби не вживав, а їв тільки городину, пив молоко.»[1,с.203 ]
Рік минув щасливо, але вже на канікулах єпископ зробив спробу схилити
Сковороду до чернецтва, що відкривало б йому дорогу до керівництва
колегіумом. «Хіба ви бажаєте, щоб і я збільшив собою число фарисеїв? Їжте
ласо, пийте солодко, одягайтесь розкішно – і ченцюйте собі на
здоров’я!»[1,c.204]. Сковорода бачив істинне буття не в кар’єризмі, а у
вдоволенні малим, у відмові від усього непотрібного, у збереженні моральної

8
чистоти. Мене вражає людська гідність Сковороди і я розумію, що це свідчило
про остаточне формування філософських поглядів Григорія Савича.
Сковорода пішов з міста, поселився на мальовничій Слобожанщині.
Більшість часу проводив на пасіках, зустрічах з друзями і просто цікавими
людьми.
У Харкові Сковорода познайомився з учнем колегіуму – Михайлом
Ковалинським. Між ними на все життя зав’язалась щира дружба.
У листі до М.І Ковалинського 9 липня 1762 року Григорій Савич пише:
«Маючи друзів, вважай, що ти володієш скарбом». [7, c.397]. Разом з
Ковалинським улітку 1764 року Сковорода їде до Києва. Він дивував свого
учня глибоким знанням історії України, історичних пам’яток . Але з Києва
мандрівний філософ швидко повернувся на Слобожанщину. З огидою відкинув
запросини «стати стовпом церкви» і щасливо повернувся до гаряче люблених
садів, осель, балок і полів Харківщини.[6, c. 33]
Педагогічна справа, очевидно, була покликанням філософа, бо коли 1766
року ввели новий предмет – основи доброчинності - він охоче погодився його
викладати. Сковорода не хотів втрачати зв’язків з молоддю, плекаючи надію
виховати в неї вільнолюбство і критичне ставлення до церкви, релігії,
суспільства.
Ми бачимо, що він живим словом, і листами, і рукописними творами, і
власним прикладом провадив у життя свої думки, свою філософію. Він учив
так, як жив, а жив так, як учив. Г.С. Сковорода не мав можливості друкувати
свої твори та й не дозволяла цього царська цензура. Багато друзів та
шанувальників Сковороди долучалися до його творів і розділяли його
філософські погляди. [1, с. 205 ]
Мислителя знову звільнили з роботи. Останні 25 років свого життя Григорій
Сковорода був мандрівним учителем, заживши слави справжнього народного
любомудра.

9
 «Він був для поміщиків «мандрівною Академією». Він також любив і мав
вплив і на простий народ, любив жити серед селян; любив він мандрувати з
однієї слободи в другу, з одного села в друге, з хутора в хутір, де він частіше й
довше пробував; любили його, як рідного. Він оддав їм усе, що мав; не золото і
срібло, котрого у нього не було, а добру пораду, навчання, приятельські докори
за неправду, сварки, п’янство, недобросовісність… І він утішався тим, що його
мандрівне учительство було корисне для народу». [1, c.205]
За цей час він створює збірку «Байки харківські». До збірки байок
Сковорода, як і в «Сад божественних пісень», включив 30 творів. Перші 15
байок, за свідченням автора, - створені «на сьомім десятку нинішнього
століття», після того, як він залишив Харківський колегіум, тобто десь після
1966 року. Решта байок були написані 1774 року в селі Бабаях на Харківщині.
[7, c. 86]
Пише основні філософські твори: «Наркісс. Розмова про те: взнай себе»,
«Розмова п’яти подорожніх про справжнє щастя в житті», « Розмова, що
зветься Алфавіт, або Буквар світу», «Діалог. Ім’я йому – потоп зміїний», якими
закінчується формування його як філософа, мислителя.
«Посему весьма не малое дело: узнать себя». [7, c.136]
Коли Григорій Савич відчув, що вже годі мандрувати, востаннє пішов він до
свого друга і учня М. І. Ковалинського в село Хотетове поблизу Орла. Йому
заспівав усі свої рукописи. Ще відвідав знайомих у Курську і швидко вернув на
Україну. Останню зупинку зробив у селі Іванівка (нині Сковородинівка), в
маєтку дідича А.І. Ковалевського. 72-річний філософ помер тут 29 жовтня 1794
року. [6, c 57]. Зараз у Сковородинівці є музей Г.С.Сковороди, парк та дуб, під
яким любив відпочивати та домислювати свої філософські ідеї; та могила
філософа, на якій викарбувані такі слова: «Світ ловив мене, але не спіймав».
Отже, хочу відмітити, що філософські погляди Сковороди формувалися
поступово. Філософська творчість та усна проповідь своїх ідей серед народу
стануть основним сенсом його подальшого життя.

10
 Розділ ІІ
Сковорода Г.С. - український філософ і мислитель
2.1. Ідея трьох «світів»
Після ліквідації української державності, створеної Богданом Хмельницьким
(1649-1764), – Гетьманщини – на Україні настали чорні часи кріпацької неволі.
Російська імперія проводила русифікацію українського народу. Але доля
готувала Україні нове політичне відродження, надто сильний був духом і своєю
історичною пам’яттю український народ, щоб його можна було знищити.
Українська писемність була заборонена ще з часів Петра І, а друкарні вивезені
до Росії, але все ж таки українська політична і філософська думка народу жила
- і в цьому велика заслуга Григорія Савича Сковороди.
На сьогодні відомо близько двадцяти різних філософських творів Григорія
Савича – проповідей, діалогів, трактатів, притч. Філософські твори Сковороди
дають загальну уяву про нього як мислителя.
«…Платони, Солони, Сократи, Піфагори, Ціцерони і все стародавнє» [7, с.193]
було вивчено Сковородою і лягло в основу його основних філософських
поглядів, що мене більше всього і зацікавило.
Грецьке слово «філософія» означає любов до мудрості, любомудріє.
Любомудр, чи філософ, шукає шляхи, як пізнати світ (по-грецьки – космос) і
людське буття, намагається встановити взаємозв’язок усіх речей, усього, що
існує, щоб дати свій загальний погляд на світ, відповісти на безліч «чому» і
«як» [6, с.45]. Саме ці філософські слова Григорія Савича Сковороди запали
мені в душу.

Філософію Григорій Сковорода вважав тією міфічною провідною ниткою

Аріадни, що допомагає людині вийти з найскладнішого становища в житті. За
ним «філософія чи любомудріє спрямовує усе коло справ своїх до того, щоб
дати життя духу нашому, благородство серцю, якість думкам, яко голові
всього»[13, с. 208].

11
 Філософське вчення Сковороди, викладене в його діалогах і трактатах,
виходить з ідеї трьох «світів»: макрокосму, або всесвіту, мікрокосму, або
людини, і третьої, «символічної» реальності, що пов’язує великий і малий світ;
її найбільш досконалим зразком є, за Сковородою, Біблія. Людину Сковорода
поділяв на дві частини: на внутрішню та зовнішню.
Всі характеристики зовнішньої людини визначаються формою її існування —
земним буттям. Саме це земне буття і є головним іспитом людини на її
життєвому шляху та в пізнанні істини. Найчастіше зовнішня людина, її буття
заслоняє невидимий світ (внутрішню людину). Люди віддають перевагу
видимому над невидимим.
У трактаті «Потоп зміїний» Сковорода так пояснює суть своєї філософської
системи: «Є три світи. Перший є всезагальний і світ життєвий, де все
народжене проживає. Цей складається з незліченних світ світів і є великий світ.
Другі два є частковий і малий світи. Перший – мікрокосм, тобто – світик, світик
або людина. Другий світ символічний, тобто Біблія…»[ 7, с. 336-337].

Внутрішня сутність макрокосму і мікрокосму, за Сковородою, однакова, бо є

виявом однієї й тієї ж вічної і безкінечної матерії. Звідси він робить висновок,
що досить пізнати мікрокосм – людину – і можна збагнути весь світ –
макрокосм.

У Сковороди Бог - це синонім природи, розуму, любові і не має нічого

спільного з релігійними уявленнями про надприродну силу, так званого Творця.

Сковорода ніколи не дивився на Біблію як на сукупність релігійних догм,

християнських моралізувань, божественних повчань, які слід розуміти
буквально. Для нього Біблія - збірка художніх творів, джерело істини, шедевр
художнього мислення людей. Христос – лише один з героїв художньо-
філософського твору.

У своїх філософських поглядах він підносить значення розуму. Культ

розуму ріднить Григорія Сковороду з французькими просвітителями XVIII віку
12
– Вольтером, Руссо, Дідро. Український народний мислитель гідно
представляв українство перед найпередовішою філософською думкою свого
часу.

У дечому він пішов навіть далі французьких просвітителів. Так Руссо у своїй
філософії «природної людини» стверджував вищість такої людини над
суспільством. Ідея «природної людини» у Сковороди поглиблюється ідеєю
сродної праці.

2.2. «…Алфавит, или Букварь мира»

Основною проблемою тогочасного суспільства, на думку Сковороди, була

проблема «сродної праці» - люди не отримували задоволення від того, чим вони
займалися. Ключовою причиною цього було феодально-кріпосницьке
суспільство, яке змушувало суспільство «бути нещасливими», адже селяни-
кріпаки працювали на панів і, звісно, не були задоволені такою працею.

Філософські погляди Сковороди ґрунтуються на вченні про «сродність»,

«сродну працю». «Сродність» кожної людини до визначеного виду діяльності,
фізичної або духовної, виявляється через самопізнання. Людина, що розпізнала
свою «сродність», стає воістину щасливою. Григорій Савич думав, що тільки
через духовне влаштування окремої особистості можна прийти до ідеалу
досконалого людського суспільства. [9, с. 216]

«Разговор, называемый Алфавит или Букварь мира» - філософський твір

Сковороди. Написаний 1774 року, спершу поширювався в рукописах.
Опублікований 1894 року. У ньому викладено основу філософії та гуманізму
Григорія Савича. У центрі твору – концепція «сродної» праці. Спираючись на
пантеїстичне розуміння співвідношення матеріального і духовного в людині,
як і в природі, мислитель обстоює ідею самопізнання людиною своєї істинної
духовної сутності – спорідненості, яка полягає в схильності кожного індивіда
до певного виду праці. Цю схильність мислитель вважає «богом» у людині, її
«духовною натурою». Звідси основні положення його філософії – «жити згідно
13
з натурою», тобто обирати працю, яка відповідає природному покликанню
людини, без чого найкраща справа втрачає цінність. [24, с. 17]

Щастя суспільства і окремих його членів залежить від вибору людиною

діяльності, відповідної до її природної схильності, це й зараз підтверджує наше
життя.

У творах Сковорода піддає нищівній критиці споживацькі інтереси панівних

класів, показує, що обрання ними неспоріднених видів праці і посад заради
прибутків, влади, їхні прагнення до чинів, багатства, шляхетства є джерелом
нещастя, духовного неспокою та невдоволення людей. Ідея перетворення праці
на найпершу потребу і найвищу насолоду, сформульована в цьому творі, хоч і
була для того часу неправильною, але мала прогресивне значення, Сковорода
виступає як видатний представник просвітительського гуманізму.[22, с.18]

 Такий факт з життя філософа: «Сковорода приніс косу, граблі, вила, сокиру,
поклав до ніг пана і говорить: «Це єдине джерело людської радості. Працюй,
працюй, працюй. Зароблений у поті кусок хліба житнього вилікує всі хвороби –
душевні, тілесні – і принесе радість»».[6,с.87.]
Пізнати себе, знайти своє покликання, своє місце в цьому мінливому
світі, обрати правильний шлях, той вид діяльності відповідно до «сродної
праці», який би приносив користь суспільству та моральне задоволення – такі
проблеми вибору є у кожній людині протягом її життя

2.3 Головна мета людського життя

У філософському вченні Григорія Сковороди, на мою думку,

найцікавішою і яскравою є теза про щастя людини і людства в цілому. 
У вченні Сковороди щастя людини не асоціюється із задоволенням її все
зростаючих потреб, а має глибші корені. Суть щастя український філософ
пов'язує зі способом життя самої людини. Найбільш повно ця суть
розкривається через вираз Сократа: «Інший живе, щоб їсти, а я їм для того, щоб

14
жити», яким Сковорода відкриває свій трактат за назвою «Ікона Алківіадська».
[7, с. 250]

Своїм розумінням щастя Сковорода мовби захищає людську «природу» від

примітивного її зведення до споживання і своєкорисливості. Сам він обрав
такий спосіб життя, що, за його словами, допомагав йому «не жити краще», а
«бути краще». Прагнення «бути краще» він пов'язував з поняттям «чистої
совісті»: «Краще годину чесно жити, ніж кепсько цілий день». [7, с. 250]

Динамічні процеси сучасного світу змушують кожну людину замислюватися

над сенсом життя, постійно перебувати в пошуку щастя.

«Головна мета життя людського, - вважав Сковорода. – Головна справа

людини є дух її, думки, серце. Кожен має мету в житті, та не кожен – головну
мету… філософія, або любомудріє, спрямовує все коло справ своїх на той
кінець, щоб дати життя духові нашому, шляхетність серцю, світлість думкам як
голові всього. Коли дух у людині веселий, думки спокійні, серце мирне, то все
світле, щасливе, блаженне. Це є філософія» .[6, с. 45]

Щастя треба шукати в середині нас самих. Пізнавши себе, людина

знаходить душевний спокій і сердечну радість. У своїх філософських творах
великий мислитель розмірковував над основами буття. Вроджена чутливість,
схильність до роздумів, здібність до знань, любов до праці — все це сприяло
формуванню особливого внутрішнього світу, наповненого істинною мудрістю,
справжніми почуттями.

Як відомо, філософ Сковорода є автором твору «Розмови п’ятьох

подорожніх про правдиве щастя в житті», в якому на тринадцять років
випередив «категоричний імператив» Канта. Григорій Савич Сковорода, по
праву заслужив собі титул «громадянина світу». [ 7, с. 159 ].

Сковороді боліло зубожене, кріпацьке існування своєї нації, рідної

України, він мав велике бажання допомогти, наставити на путь істинний своїх

15
ближніх, і це штовхало його в нові й нові мандрівки, аби нести просвітницьке,
рятівне слово спасіння народу.

Одержимий ідеєю духовного відродження української нації, мудрець

виношує у своїй ментальності образ справжнього громадянина своєї держави.
Роздуми Сковороди можна вважати «філософією щастя»: «Немає солодкішого
для чоловіка і немає потрібнішого, ніж щастя…»[ 25, с. 177 ].

Я звернула увагу, що у Сковороди є думки про любов у житті людини. У

листі до М. Ковалинського він зізнавався: 

«Що дає основу? — Любов.

Що творить? — Любов.
Що зберігає? — Любов, любов.
Що дає насолоду? — Любов, любов, початок, у тобі ж кінець.

Любов дає силу росту буттю.» [ 7, с. 413].

Таким чином, ми бачимо, що і тут думки Григорія Савича в дечому

збігаються з думками сучасників.

«Щастя наше є мир душевний, але мир цей до жодної речовини не

стосується; він не золото, не срібло, не дерево, не вогонь, не вода, не зірки, не
планети… серце, очищуване від підлих світських гадок, що турбують думку,
починає проглядати схований усередині себе скарб щастя свого, відчуваючи,
ніби після хвороби, бажання поживи своєї, подібне до нашого горіха, який
зачинає зерно життя свого в звичайному колоску.» [ 1, с. 207 ].

Сьогодні все виразніше починається відродження української історії, пам’яті

визначних діячів народу, а головне, їхніх надбань. Серед цих надбань особливе
значення має творчість і філософія Григорія Савича Сковороди: з’являється
розуміння його правдивого вкладу в скарбницю знань всього людства.
«Серце, яке буває чесним під простим одягом, більше варте, аніж чорна душа,
що сховалася під зірку або стрічку. Як бідний той, хто слідує лише

16
навіюванням чуттєвості і зневажає кращу частину свого буття – освіту душі.»
[6, с. 63].

У сучасному світі, не тільки в Україні, але й в інших країнах, не вистачає

саме духовної освіти, про яку так мріяв наш український мислитель-філософ
Сковорода.

Філософія Сковороди як демократа-просвітителя сприяла формуванню

української нації, поєднувала нас з поступом свого часу, з найпередовішою
думкою світу. Головними роздумами Григорія Сковороди були роздуми про
сутність людини і шляхи досягнення щастя в житті. Сковорода був у першу
чергу мудрецем життєвої сутності. Сенс правильного життя Сковорода вбачав у
тому, щоб «пізнати себе», знайти працю за покликанням, вчитися, працювати
творчо та оточувати себе справжніми друзями: «Кинь, добродію, неробство.
Дорожити варто днем…» [ 25, с. 178].

Отже, підводячи підсумки, треба відмітити, що основною ідеєю філософії

Сковороди була ідея «сродної праці». Григорій Сковорода закликав людей
займатися улюбленою справою, яка б приносила користь оточуючим,
суспільству. Його філософія не має терміну придатності і не стосується якогось
певного періоду часу історії, філософія Сковороди – вічна і тверда назавжди,
скільки буде існувати людство.

17
 Розділ ІІІ

Світогляд Сковороди і сучасність

3.1. Значення філософських поглядів Сковороди

«Вода без риби, повітря без пташок, час без людей не можуть». Цей
афоризм Сковороди важливий і для нашого сьогодення.

Суспільні зміни, що відбуваються в Україні останніми роками, потребують

нового мислення, нових людей, які можуть змінювати і себе, і навколишній
світ.

На сьогоднішній день словом «прогрес» або похідним від нього словом

«прогресивний» нікого не здивуєш. Всі ми прагнемо до «прогресу», до
«оновлення», всі ми намагаємося рухатися в ногу з часом, а час – така штука,
яка ніколи не спиняється, швидкоплинне і невтомне створіння, яке ми, люди,
намагаємось наздогнати або спинити.

Сьогодні все виразніше починає звучати мудрий голос Сковороди,

пересилюючи давні тези про, начебто, відсутність української філософії як
самобутньої одиниці на фоні здобутків західної кабінетної філософії. Зокрема
характеристика творчості великого українського філософа Григорія Сковороди
починає набувати більш переконливих рис: з’являється розуміння його
правдивого вкладу у скарбницю знань всього людства, а не лише українства.
Отож, не тільки не зайве вкотре пригадати, про що мислив «мандрівний»
Сковорода, якими темами він переймався, а й, поглянувши на сказане
мислителем, наблизити його творчість до сучасника.

Понад два століття минуло з того часу, як цей самобутній і багатогранний

письменник та вчений ходив по землі, проте голос його не стихає, а все дужчає.
Його заповіді справедливості, добра, людяності, працьовитості знаходять відгук
у серцях і наших сучасників. Ще за життя Сковороду називали «українським
Сократом». [17, с. 181].

18
 У своїх творах, які наче підсумовували найвищі здобутки людства,
Г.Сковорода проголосив людину та її волю найвищою цінністю суспільства.

Але я також розумію, що філософське вчення Сковороди є досить

своєрідним, і пов’язане це з його ставленням до таких джерел, як Біблія та
міфологія. Важливо відмітити, що нагромаджений людством пізнавальний,
моральний досвід, що є в Біблії, - позитивне явище, та для сучасників зв’язок
філософії Г.Сковороди з Біблією складний для розуміння.

У критиці релігійного марновірства Сковорода виходив з визнання

закономірності розвитку природи, можливості пізнання світу і людини.
В.Шинкарук так пояснює ставлення філософа до Біблії: «Істинний смисл Біблії,
за Сковородою, полягає в прихованій за символічною формою ідеї рівності всіх
людей, любові і спільного всього… І навчав він не Біблії, а ідеям рівності всіх
людей, братерства, свободи, ідеям неприйняття ганебної соціальної дійсності.
[24, с. 27]

Поняття «дух», «душа», «духовність» є тими, без розкриття змісту яких

неможливо осягнути духовний світ людини. На думку українського філософа
Григорія Сковороди, духовну людину творить шлях добра, усвідомлення
самопізнання своєї істинної, духовної природи та власного призначення у світі.
Людина, вважав він, народжується двічі – фізично і духовно. Саме духовне
народження є істинним, оскільки людина осягає «божественне в собі». Зародки
духовності є у серці людини від народження, але їх потрібно ретельно плекати,
не розгублювати за життєвих ситуацій, кращі риси людини поважати як в собі,
так і в інших. Ці думки Сковороди не втратили свого значення і сьогодні.

Підводячи підсумки свого дослідження, хочу звернути увагу на наступне:

● На перше місце своєї філософії Григорій Сковорода ставить ЛЮДИНУ,

її тілесну і духовну сутність;

● Важливою потребою людини в житті є прагнення до «сродної праці»;

19
 ● Прагнення людини до щастя й любові вічне;

Пройнявшись мудрістю та філософією Григорія Сковороди, хочу

створити свої афоризми, наприклад: «Праця за покликанням душі приведе
людину до щастя і любові», «Вивчай Сковороду, та будь як він».

3.2. Афоризми Г.С.Сковороди – це поєднання філософії та народної

мудрості

Вважаю необхідним звернути увагу на афоризми Григорія Савича

Сковороди. Афоризми, анекдоти, різні шоу є невід’ємною частиною нашого
життя. Людям подобаються влучні вислови, з елементами критики, смішинок і,
звичайно, розумними думками. Важливо сказати, що в цьому мав успіх в свій
час і Сковорода. Його афоризми свідчать про зв'язок світогляду мислителя з
народною мудрістю, яку він щедро використовував у своїй творчості - приказки
та прислів’я, пісенні та казкові мотиви. Те, що Сковорода майже в кожному зі
своїх творів посилається на українські, російські, латинські прислів’я, свідчить
не лише про його добре знання фольклору, а й про те, що філософські вчення
він прагне обґрунтувати з урахуванням здорового глузду народу, менталітету,
історії української народності і культури.

«Більше думай і тоді вирішуй». [24, с. 178]

«Бери вершину і матимеш середину». [24, с. 178]

«Все минає, але любов після всього зостається». [24, с. 181]

Отже, у людському житті Сковорода вважає прекрасними ті вчинки, які

відповідають природним нахилами людини, розвивають людину, роблячи
щасливою і незалежною. А це важливо і зараз. Афоризми Г.С.Сковороди
наповнюють наше життя мудрістю віків.

20
 ВИСНОВКИ

Григорій Сковорода був і залишається яскравим представником української

національної філософської думки - головний висновок моєї роботи.

Філософія для Григорія Сковороди – це саме життя, пізнавальні здібності,

дух, серце, моральні якості та почуття людини. Характерним для філософської
позиції Сковороди є широке використання мови образів, символів, а не чітких
понять, які не в змозі розкрити сутність філософської та життєвої істини.

Філософ постійно доводить, що ідеальне в людині є прагнення духовності,

але не завжди ідеали втілюються в життя людини, стикаючись із реальністю.
Погляди філософа допоможуть сучасникам побачити постійну проблему
вибору, яка постає перед людиною кожного дня: між добром і злом, правдою і
неправдою, правом та свавіллям. Кожен з нас має право, кажучи мовою поета,
«чи вільно вибирати, чи хрест нести, чи ж цвях вбивати». [25, с.22]

Звертаючи увагу на проблеми, яких торкався Г.Сковорода у своїх

філософських та літературних творах, ми доходимо висновку, що їхнє основне
спрямування зводиться до дослідження людини, її існування. Науку про
людину та її щастя Сковорода вважав найважливішою з усіх наук. Ці думки
мандрівного філософа України мені особливо подобаються. Маючи релігійно-
філософський характер деяких творів, звернення до Біблії та християнських
традицій, Сковорода пропагував загальнолюдські цінності: любов, віру, щастя,
смерть та ін. Шляхом роздумів про них філософ шукає відповідь на питання:
ким є людина, який зміст її життя, які основні грані людської діяльності.

Не втративши авторитету проповідника та вчителя і зараз, Г.Сковорода вчить

як власним прикладом, так і словом; закликає почати філософське освоєння
світу з простого: пізнати себе у всій повноті, поділяючи світ надвоє — на
істинне та тлінне, віддаючи перевагу Вічності, Людині, Любові.

Також, ми можемо зробити висновки, що життєвий шлях Г. Сковороди

розпадається на три частини: 1) юність і роки його учення — підготовка до
21
учительства — період до повернення із закордону, 2) період офіційного
учительства і 3) період мандрівного життя, співпадаючий з самостійною
філософською творчістю і спробами розповсюдження його учення в
суспільстві (з 1769 до смерті в 1794 р.).

Сила Сковороди, цінна сторона його творчості, полягає в подоланні емпіризму,

в розкритті неповноти і неправди плотського буття. Основа філософської
системи Сковороди полягає в існуванні «двох натур» і «трьох світів».
Розшифровка існування «двох натур» виходить безпосередньо з трактату «Про
Бога»: «Весь світ складається з двох натур: одна - видима, інша - невидима.
Видима натура називається тварюка, а невидима – бог». Питання про бога, який
складає першооснову всього сущого, внутрішню причину розвитку всього
світу, є одним з основних питань у філософській системі Сковороди. Першим і
головним світом у Сковороди є весь Всесвіт - макрокосм. Макрокосм включає
все народжене в цьому великому світі, складеному з паралельних незліченних
світів. Другим з «трьох світів» є малий світ - мікрокосм - мир людини. Все, що
здійснюється в світі - макрокосмі, знаходить своє завершення в людині -
мікрокосмі. Третім з існуючих «трьох світів» - є символічний мир, що
ототожнюється Сковородою з Біблією. Біблії також приписується існування
двох натур - зовнішньої (знак) і внутрішньої - (сенс). Застосовуючи філософію
двох натур і трьох світів до людини, Сковорода робить висновок, що людина
здійснює прекрасні вчинки і щаслива тільки тоді, коли вона погоджує свою
поведінку і спосіб життя з своїми природними схильностями.

«Сродна праця» та її значення для щастя людини розкриває «схрещення»

найболючіших проблем у вченні Г. Сковороди. Масштабність його мислення
найповніше виявляється у концепції «сродної праці», акцентованої таким
чином, що природа постає одним з найважливіших центрів світобудови. У
природі все влаштовано розумно і людина повинна зріднитися з нею і жити в
гармонії. Природа для Г. Сковороди буде джерелом радості, спокою, щастя,
духовне задоволення можна знайти лише у єдності з природою. Свій життєвий
ідеал поєднює з образом зеленої верби над чистою водою.

Особливого значення Г. Сковорода надав природним здібностям людини,

«сродності», на основі чого ґрунтується вібір життєвого шляху. Якщо вибір
людини зробила правильний, то вона буде щасливою. Бо щастя, на думку
філософі, не в багатстві, не у вчинках, а в поєднанні свого життя, своїх
уподобань і здібностей з природою, тобто з волею Божою.

22
Філософ з повагою ставився до парці, яка є сенсом життя людини, тобто є
«сродною» для людини. Проте кожна людина має внутрішню «сродність» лише
до певного виду діяльності.

Вчення Г. Сковороди охоплює широке коло світоглядно-філософських проблем

– метафізику, гносеологію, антропологію, етику, практичну філософію. В
основі вчення лежить концепція «сродної праці», що зводить воєдино різно
його аспекти. Принцип «сродності» в діяльності є принципом відповідності
вищому, розумному і справедливому началу (Богу), що визначає сенс
людського існування.

23
 СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
1. Багалій Д.І. Історія Слобідської України – Х.: Основа, 1990. – 256 с.: іл..
(«Пам’ятки історичної думки України»)
2. Багалій Д. Український мандрований філософ Григорій Сковорода / Д.
Багалій. - 2-ге вид., випр. - Київ : Орій : Кобза, 1992. - 469 с.
3. Бойко О.Д. Історія України: навч. посіб., 3-тє вид./ – К.: Академ. видав,
2008. – 688 с.
4. Васильева Е.К. Пернатьев Ю.С. 100 знаменитых мудрецов Х.: Фолио,
2003 – 512 с.
5. Воропаєва В.В. Історія України – Х.: ФОП Співак В.Л., 2013. – 544с. –
(Серія «Практичний довідник»)
6. Гановський С. – Х.: Прив.вид. « Сергій Гановський» 1992.- 26 с.
7. Григорій Сковорода в спогадах сучасників і народних легендах/ Упоряд.
В.Г.Штих. – Х: Оригінал, 2002. – 96 с.
8. Григорій Сковорода Вірші. Пічні. Байки. Діалоги. Трактати. Притчі
прозові переклади. Листи - К.: «Наукова думка» 1983-542с.
9. Грушевський М.С. Історія України – К.: Вид. дім «KM Academia», 1994 –
256 с.
10.Губарєв В.К. Історія України: Довідник школяра й студента. – Донецьк:
ТОВ «ВКФ «БАО». – 2009.- 624 с.
11.Гановський С. – Х.: Прив.вид. « Сергій Гановський» 1992.- 26 с.
12.Дорошенко Д. І. Нарис Історії України у 2х т. – К.: «Глобус», 1992. –
349с.
13.Історія України. Для дітей шкільного віку. – I- 90 К.: Т-во «Знання»
України, 1992. – 224с.
14.Кульчицький С. В. Історія України : довідник для абітурієнтів та учнів
загальноосвітніх навчальних закладів – К.: «Літера ЛТД», 2013. – 528 с.
15.Курчерук О.С. Оповідання з історії України –К.: Освіта. 1993р. 239 с.

16.Лотоцький А.Л. Історія України для дітей .- Львів: «Фенікс», 1990. – 239
с.
17.Петровський В.В., Радченко Л. О., Семененко В. І. Історія України:
Неупереджений погляд: Факти. Міфи. Коментарі. – Х.: ВД «ШКОЛА»,
2007. – 592 с.
18.Поліщук Ф. М. Григорій Сковорода : семінарій / Ф. М. Поліщук. - Київ :
Вища школа, 1972. - 208 с.
19.Субтельний О. Історія України. – К.: «Либідь», 1991. – 512 с.

24
20.Ткачук М. Києво-Могилянська Академія і становлення академічної
філософії в Україні // Філософська думка. – 2000. -№ 4. – С. 36 – 56.
21.Ушаков Д.А Великі українці. – Х.:Фактор, 2008.- 200с.: іл. – ( серія
«Україна. Вчора, сьогодні, завтра»).
22.Швидько Г.К. Історія України ХVІ-ХVІІІ століття. Підручник для 8 кл.
середньої школи. – К.: Ґенеза, 1997.- 384 с.
23.Шевченко Т.Г. Кобзар- К.: вид. худ. літ. «Днипро», 1985.-640с.,
(Вершини світового письменства, том 50)
24.Шинкарук В.І. Філософський Словник – К.: Головна редакція УРЕ.,
1973.- 600с.
25.Яременко В. Григорій Сковорода. Сад пісень. Вибрані твори. – К:
Видавництво дитячої літератури «Веселка», 1968 – 198 с.

25