Історія українського правопису

1. Етапи історії української орфорграфії. Давньоукраїнський і староукраїнський

етапи.
2. Український правопис у XІX – поч. XX ст. (Граматика Олексія Павловського.
Правопис альманаху "Русалка ДнЂстровая". Кулішівка. Драгоманівка. Желехівка.
Праця НТШ. Словник Грінченка).
3. Вироблення правописних правил в умовах відновлення української
державності на початку XX ст.
4. Наступ на українську культуру і правопис 1933 р.
5. Редакція правопису 1990 р. і його вдосконалення.

У лекції використано матеріали публікації знаного українського мовознавця Василя Німчука.

В історії писемно-літературних мов, орфографії народів, що втрачали власну

державність, можна спостерегти немало спільного. Але історія українського
правопису, мабуть, унікальна. Навряд чи є в світі ще один народ, якому чужі
правителі наказували, як писати його мовою.
У понад тисячолітній історії української орфографії виокремлюють три етапи:
І. Давньоукраїнський (X — XIV ст.).
II. Староукраїнський (остання чверть XIV — XVIII ст.).
III. Новоукраїнський (XIX — XXI ст.).
Давньоукраїнський орфографічний узус формувався під упливом
старослов’янського правопису, що прийшов в Україну разом із конфесійною
літературою після офіційного введення християнства в Київській державі у кінці
X ст. Але наприкінці XI ст. навіть у церковному письменстві, не кажучи вже про
світське (зокрема ділове), сформувався східнослов’янський орфографічний узус,
який відбивав особливості живомовної звукової системи.
У староукраїнському етапі виокремлюють два періоди. Перший охоплює XV –
XVI ст. – час так званого другого південнослов’янського (болгарського)
орфографічного впливу – застосування правил, вироблених у болгарському місті
Тирнові книжниками на чолі з патріархом Євтимієм (Тирновським). Цього впливу
зазнало головним чином конфесійне письменство. Другий період в історії
староукраїнської орфографії позначений національною самобутністю. Видатний
письменник і лінгвіст М. Смотрицький у книжці "Грамматіки славєнскиА правилноє
Сvнтаґма", надрукованій 1619 р., у розділі "Ω орθографіи" вперше подав докладні
правила правопису, що ґрунтуються на староукраїнському (багато в чому й
ширшому — східнослов’янському) узусі. Так, наприклад, він увів у наш алфавіт
букву ґ. Норми М. Смотрицького, опрацьовані детально й на великому матеріалі, в
церковній сфері набули визнання в усіх слов’янських народів, які користувалися
церковнослов’янською мовою. З невеликими модифікаціями вони й нині чинні в
богослужбовій сфері слов’ян там, де в літургію не введено живих національних
мов. 
Найскладніший етап в історії українського правопису – новоукраїнський, який
рясніє різними орфографічними спробами, системами та втручанням державних
чинників у, здавалося б, суто філологічні справи. Етнічна культура українців,
зокрема нова українська літературна мова, формувалася в умовах бездержавності
українського народу та перебування його під владою кількох чужих держав. До того
ж у царській Росії, до складу якої входило більше 2/3 українських земель,
українську мову офіційно трактували як діалект російської, а не як окрему мову,
тому й українське друковане слово обмежували, шкіл з українською мовою
навчання не існувало. Але саме тут почав формуватися сучасний український
правопис, з’явилася перша друкована праця нової української лінгвістики –
"Грамматика Малороссійскаго нарЂчія" (СПб., 1818) Олексія Павловського. В
орфографічній системі О. Павловського спостерігаємо виразну орієнтацію на
фонетично-морфологічний принцип правопису. Наприклад: О. Павловський
звук і української мови незалежно від походження передавав літерою
і (місто < мѣсто, світло < свѣтьло; годі < годѣ; весільлѣ < весельє, затірка <
затерька; дзвінь < (д)звонъ, дрібно < дробьно, тхіръ < дьхорь тощо), український
передньо-середній и позначав буквою ы: бачыцьця "бачиться", Велыкдень, вырей
(вырій), сѣрныкъ, однак після задньоязикових приголосних писав и: гиря, святки,
хитаю. Через літеру і О. Павловський за традицією передавав звук й перед о:
Нехай іому так легенько икнецьця, якъ собака зъ тыну ввірвецьця. Відповідні
африкати він позначав (мабуть, знаючи староукраїнську традицію) за допомогою
сполучень приголосних дз, дж: дзыкга, дзюбаю, джкгуть. Можливо, через
відсутність у касі букв санктпетербурзької друкарні літери ґ О. Павловський на
позначення відповідного проривного приголосного вжив стародавній засіб –
сполучення літер кг: кгвалтъ, клякганый сыръ, кгрынджолы. Роздільну вимову
губних приголосних та йотованих голосних всередині слова він звичайно позначав
буквою ь: кожомьяка; дзыкгарі бьють; полывьяный; замьять на кабаку; Чмыръ
<...> упьявсь. Роздільну вимову йотованих голосних і префіксів — через ъ:
розъіхавсь. Перспективним виявилося застосування букви і на позначення
відповідного звука, незалежно від його походження з погляду історії, а також
використання однієї літери на позначення специфічно українського передньо-
середнього звука (нині його передаємо буквою и), збереження старовинного способу
позначення африкат – дж, дз.
Можливо, наслідуючи приклад видатного славіста Й. Добровського, Михайло
Лучкай в опублікованій латинською мовою книзі "Grammatica slavo-ruthena" (Будим
— нині частина Будапешта, 1830), у якій описано систему центрального
закарпатського говору української мови, вилучив твердий знак з алфавіту.
Цю практику закріплено в галицькому альманасі "Русалка Днѣстровая"
(Будим, 1837). Автори альманаху зберегли ѣ та писали цю букву на позначення і на
місці е в новозакритому складі, який читали так, як часто практикувалося в
староукраїнському правописі: А з гори, з долу вѣтер повѣваў Дунай висихаў, зѣльом
заростаў, Зѣльом трепѣтьом вшеляким цвітом. Історично перспективними
виявилися позначення м’якості приголосних перед е та його йотації буквою є, а
також використання лише літери и для передачі специфічно українського голосного
(вони відкинули в цьому відношенні практику О. Павловського). Закріпилася в
українській орфографії ще одна новація альманаху "Русалка Днѣстровая" –
позначення м’якості приголосного перед о літерою ь, а його йотації –
буквою й: Кроўцьоў груди обкипѣли; Заточиў ся підМадейом  Кін[ь] на колодище;
По під гайом зелененьким Чиста рѣчка тече.

Визначну роль в історії нового українського правопису на фонетичному

принципі відіграв Пантелеймон Куліш через розповсюдження публікацій власних і
чужих творів своєю орфографією. Цей правопис дістав назву "кулішівка". Він дуже
відрізняється від сучасного українського правопису, і тому твердження
А. Кримського, ніби "ми тепер пишемо кулішівкою", – перебільшення. Письменник
повернув літеру ъ до алфавіту, використовуючи її в кінці слів після твердих та
губних приголосних і р перед йотованими голосними на позначення їх роздільної
вимови: Пару жупанівъ надівае <...> Жовті сапъянці обувае; Велю тобі іхъ на скамъі
становити (але: Постоли <...> вязові). Буквою і П. Куліш позначав відповідний звук
незалежно від його походження (< о, е, ѣ): А дідь: "Постій", каже <...>. Проте для
передачі йотованості цього голосного він не знайшов засобу і писав просто і:
"Ідьте", каже, "пане". Ото заіхавь; якь Украіною князі правили. Для специфічного
передньо-середнього українського голосного він вибрав букву и: Зупинили воли.
Літеру є він використовував тільки для позначення м’якості приголосного перед е:
Та й оружжє поодкидали. Йотованість цього звука на початку та всередині слова
після голосного й губного приголосного він ніяк не відбивав: Росказуе було. На
позначення м’якості приголосного перед о та йотованості цього звука П. Куліш
запозичив із російської азбуки літеру ё: Долю виплачу слёзами; Зъ давнёго давна; вь
лёхь убіжи; Богъ ёго знае. Проривний задньоязиковий приголосний позначав
латинською літерою g, а відповідні африкати — сполученнями приголосних дж і дз:
А вь Gудзіёвці живъ колись чоловік Gудзь, то од ёго и вся слобода Gудзіёвкою
прозвалась; Фесько Gанжа; Гей, джури ви мої малі!..
Поступово правопис П. Куліша поширився по українських землях і в Росії, і в
Австро-Угорщині. Його вдосконалили видавці "Записокь Юго-Западного Отдѣла
И.Р. Географического Общества", перший том яких вийшов 1873 р. у Києві (серед
співробітників були П. Житецький, К. Михальчук та ін.). Вони стали вживати
букву ї у нинішній функції — позначення йотованого і.
Перешкодою для поширення кулішівки на підросійських теренах став
спочатку Валуєвський циркуляр 1863 р., котрий дозволяв українське друковане
слово тільки в жанрі художньої літератури, а повністю унеможливив розвиток і
поширення українського національного правопису так званий Емський указ царя
Олександра II 1876 р., за яким у Російській імперії дозволено друкувати
українською мовою тільки белетристику з використанням російської орфографії.
Також було заборонено завозити з-за кордону книги українською мовою. До
російської революції 1905 — 1907 рр. український правопис розвивався тільки за
межами України.
Кардинальні зміни в українському правописі підготувала київська група
культурних діячів, до якої входив і знаний громадсько-політичний діяч Михайло
Драгоманов. Вони полягали в подальшій фонетизації правопису за принципом "один
звук — одна буква". З огляду на це з алфавіту усунено букви ї, я, є, ю,
ъ та щ. Вилучено кириличну й, замість якої введено латинську літеру j (очевидно, за
зразком сербської орфографії), щоб за її допомогою передавати йотацію голосних,
тобто писати jасла "ясла" тощо. М’якість приголосних передавано за допомогою
букви ь: синьа "синя". М. Драгоманов, котрий 1876 р. емігрував до Швейцарії, у
своїх виданнях використовував зазначену орфографію, яку згодом
названо драгоманівкою. Її частково використовувано в Галичині у друкованих
органах тих суспільних сил, які були прихильниками його політичних ідей. На
території України в складі Російської імперії, де український правопис було
заборонено, драгоманівка не мала жодного поширення.
У боротьбі з прихильниками етимологічного правопису подальше
вдосконалення новоукраїнської орфографії відбувалося на землях, які були під
владою Австро-Угорщини, де українське слово не забороняли.
Виразним кроком уперед стала система, котру скомпонував лексикограф
Євген Желехівський на основі правопису "Русалки Днѣстрової" та кулішівки у
своєму великому двотомному творі "Малорусько-німецький словар" (Львів, 1886).
Видання впорядкував, а другий том ще й доопрацював С. Недільський.
Система Є. Желехівського. Буквою ї він звичайно передавав йотацію і: їсти,
з’їдати, її. Для позначення м’якості приголосних перед е та йотації голосного
вживано букву є: зїлє "зілля", єднати, Євангелиє. Йотований о Є. Желехівський
позначав буквосполученням йо: його, йолуп, йорш, Йонія. Але в передаванні
м’якості приголосного перед о лексикограф був непослідовний. Для цього він
уживав і ь, і букву ё: стьобати — стёбанути, сьомий — сёгочасний, цёпку
"трошечки", цьонька "свиня" (дитяче мовлення). Цю непослідовність із желехівки
згодом усунуто разом із буквою ё. За допомогою ь Є. Желехівський відбивав
м’якість з, ц, с перед в: зьвір, сьвіт, сьвято, цьвіт, цьвіркати тощо. Проривний
задньоязиковий приголосний у желехівці передавано староукраїнською
буквою ґ, африкати – за допомогою сполучень дж, дз: ґава, ґедз, ґринджоли.
Роздільну вимову губних приголосних із йотованими на письмі він не
відзначав: бити – бю, бєш; вюн, вяз, мякий. Проте роздільну вимову інших
приголосних (особливо в префіксах) і йотованих голосних відзначав за допомогою
апострофа: з’єднати, з’явище, з’юшити, ин’як "інакше". Є. Желехівський писав
апостроф (зайвий!) на межі префікса й кореня слова, що починається голосним, коли
там немає роздільної вимови звуків: роз’учитися. Введення апострофа в
новоукраїнську орфографію є його заслугою.  цій функції в староукраїнській
писемності вживано так званий паєрок ([s]). Отже, Є. Желехівський фактично
замінив старовинний кириличний знак таким, що вживаний у графіці європейських
мов, які користуються латинським шрифтом.
З інших особливостей желехівки відзначимо роздільне написання ся з
дієслівними формами (сьміяти ся), афіксів у складних формах майбутнього часу
(писати му). Через підручник С. Смаль-Стоцького й Т. Гартнера "Руска граматика"
(перше видання — 1893), затверджений Міністерством освіти Австро-Угорщини,
вдосконалена желехівка стала нормативною в Галичині та на Буковині й
протрималася там до 1922 р. Певне поширення вона мала й у підросійській Україні
після скасування обмежень українського друкованого слова, але загалом тут не
прищепилася і соборною, всеукраїнською не стала.

Етапною у справі упорядкування українського правопису є праця, здійснена

під егідою Наукового товариства ім. Шевченка, яке аж до 1917 р. відігравало роль
Української академії наук. У НТШ 1900 р. створено "Язикову комісію" для
вироблення норм українського правопису, до якої в різні роки входили О. Колесса
(перший її голова), М. Павлик (його заступник), В. Гнатюк, І. Кокорудз,
К. Студинський, С. Смаль-Стоцький, І. Франко, М. Грушевський, В. Дорошенко,
А. Кримський, Є. Тимченко. Ця Комісія, враховуючи правила, вироблені Крайовою
шкільною радою, уклала "Руску правопись зі словарцем", схвалену Філологічною
секцією НТШ і надруковану 1904 р. у Львові. Варто відзначити такі елементи
орфографії, узаконені в "Рускій правописі":
1. Вживання букви ї на позначення м’якості приголосних перед і, насамперед
і < ѣ, е: дїд, цїп. Написання і на початку слова, наприклад, у
словах індик, інколи, іноді.
2. Позначення м’якості приголосних перед губними приголосними, після яких
іде і < ѣ: сьвіт, сьміх, зьвір.
3. Позначення за допомогою ь м’якості приголосного перед о: тьохкати,
верхнього.
4. Написання дієслівного суфікса -ува-ти, ненаголошеного
дієприкметникового -ува-н-ий (та відповідного елемента в похідних абстрактних
іменниках): купувати (не: куповати), розкидуваний, розкидуванє.
5. Написання с у префіксі перед п, т, к, х, ф (і ц та ч!): скинути.
6. У запозичених словах написання и після д, т, з, с, ц та р: дидактичний і т.
ін. (пор. сучасне "правило дев’ятки").
7. Написання в запозичених аї, еї, ої, уї, юї (а не аі, еі, ої, уі, юі): архаїзм,
героїчний, руїна тощо.
Щодо вживання л у словах іншомовного походження, то в "Рускій правописі"
узаконено написання ль, а не л перед о: біольоґія тощо.
Про використання г і ґ спеціально не сказано нічого, але з параграфів 37
(гі не: ги), 38 (ґе не: ґє) видно, що автори орієнтувалися на західноєвропейську
практику вживання h, та g в словах грецького походження:
гіякинт, гіґієна, гієроґлїф і т. ін., ґеоґрафія, ґенеальоґія тощо.
Великою вадою правил НТШ була відсутність у них засобів на позначення
твердості приголосних перед я, ю, є, ї, отже, написання (в поданому
орфографічному словнику) не тільки мяти і т. ін., але й зїсти "з’їсти". Це був крок
назад навіть порівняно з практикою Є. Желехівського, в системі якого, хоч
обмежено, використовувався й апостроф. 
 Важливу роль у впорядкуванні українського правопису в XX ст. відіграла
орфографічна система, котру застосував у "Словарі української мови" (1907 — 1909)
Борис Грінченко. У передмові до словника автор дипломатично не згадав
рекомендацій спеціально створеної комісії Другого відділення Імператорської
академії наук, до якого звернувся відповідальний за друкування словника
В. М. Доманицький. Комісія на окремій нараді запропонувала:
1. Не вживати літери ї для позначення м’якості приголосних перед і.
2. Не позначати через ь м’якості приголосних з, с, ц перед сполученнями
губних приголосних з і: звір, сміх, звізда.
3. Вживати ё для передачі йотації о та м’якості приголосних перед ним.
4. Роздільну вимову позначати не апострофом, а за допомогою ь: пьять,
зьїсти.
5. У відповідних іменниках середнього роду писати подвійний приголосний
та -я: знання, а не знанє.
6. Відповідні африкати позначати буквосполученням дж, дз.
7. Не відбивати асимілятивних змін у дієслівних формах перед -ся: даєшся,
дається.
8. Передавати проривний дзвінкий задньоязиковий приголосний буквою ґ .
Пропозиції розіслано для обговорення українським філологам, зокрема
Б. Грінченкові, П. Житецькому та К. Михальчукові. У своїй відповіді Б. Грінченко
відстоював написання йо, ьо та апострофа  (ці елементи галицької орфографії він
застосував у публікації "Словаря української мови", апостроф уживав і після губних
приголосних перед є, ї, я, ю), висловився за вживання тільки і після м’яких
приголосних. Дуже близьким до Грінченкового правопису є той, що його застосував
Євген Тимченко
Про роль Б. Грінченка І. Огієнко сказав: "Правопис цього словника був
прийнятий по всіх українських редакціях та виданнях. Ось цей правопис, як вислід
збірної праці письменників всього XIX-го століття й усього українського народу, й
запанував в Україні, і держиться в нас аж до сьогодні". Справді, Б. Грінченко
використав із практики своїх попередників усе, що було раціональне, відповідало
природі української мови, надавало нашій орфографії національного обличчя.

З відновленням української державності на початку XX ст. виникла потреба

вироблення кодексу – чітких офіційно затверджених та обов’язкових для всіх
правил орфографії.
Перший міністр освіти Центральної Ради І. Стешенко 1917 р. доручив
І. Огієнкові – професору Київського університету – скласти короткі правила
українського правопису. Йому ж пізніше (1918) цю справу доручив і міністр освіти
М. Василенко . Зберігся список праці "Найголовніші правила українського
правопису. З доручення Правописної комісії склав прив.-доц. І. Огієнко", датований
29 квітня 1918 р., Київ. Тут зазначено, що їх ухвалила Правописна комісія при
Міністерстві народної освіти в квітні 1918 р. Серед членів Комісії названі: І. Огієнко
(голова), А. Лобода, М. Грунський, Г. Голоскевич, О. Курило, Д. Якимович
(секретар).
У № 10 журналу "Українська школа" за 1918 р. надруковано "Найголовніші
правила українського правопису. Ухвалені Правописною комісією при Міністерстві
освіти 24 травня 1918 р. в Києві". До Правописної комісії запрошено професорів:
Є. Тимченка, С. Смаль-Стоцького, М. Грунського, А. Лободу, І. Огієнка (голова), а
також відомих фахівців В. Науменка, Г. Голоскевича, О. Курило, І. Шалю,
В. Ганцова, А. Ніковського та ін. "Комісія розглянула спірні питання українського
правопису, а разом з тим і ті випадки, що відріжняють наш правопис од правопису
Галичини"
Незабаром вийшли друком "Головніші правила українського правопису,
ухвалені Міністерством народної освіти для шкільного вжитку на всій Україні". Під
ними підписався міністр народної освіти І. Огієнко. Ухвала датується 17 січня
1919 р.
Правописну комісію Української академії наук очолював Агатангел
Кримський. Очевидно, в основному він доповнив "Головніші правила..." й
упорядкував "Найголовніші правила українського правопису", які схвалено
спільним зібранням Академії наук. Правила затвердив Народний комісар освіти
УСРР Г. Гринько. Академічні "Найголовніші правила українського правопису"
найвідоміші в публікації окремою брошурою 1921 р. в Києві. 
Перед нами правила, складені шляхом ретельного відбору найраціональнішого
та найвідповіднішого з того, що напрацювали українські орфографісти кінця XVIII –
початку XX ст. Природно, що при відборі не обійшлося і без особистих уподобань
(наприклад, щодо позначення м’якості приголосних перед о, вживання апострофа, г   
ґ у запозичених словах). Важлива роль у кодифікації українського правопису, як
бачимо, належить І. Огієнкові та А. Кримському. За тоталітаризму цей факт
замовчувався, а нині про це мало хто знає.
Академічний кодекс мав величезний авторитет, і вже в 1922 р. у Львові
вийшли "Правописні правила, приняті Науковим Товариством ім. Т. Шевченка у
Львові", наближені до "Найголовніших правил..." А це був великий поступ у
виробленні єдиного правопису для всіх українців.
Короткий академічний орфографічний кодекс задовольняв потреби культури
нетривалий час. 23 липня 1925 р. Рада Народних Комісарів УСРР ухвалила створити
при Наркомпросі Комісію для впорядкування українського правопису під
головуванням наркома освіти О. Шумського. До неї, зокрема, ввійшли:
А. Кримський, О. Синявський, С. Пилипенко, О. Курило, Є. Тимченко,
Г. Голоскевич, М. Йогансен, Є. Касяненко, М. Яловий, О. Попов, М. Грунський,
В. Ганцов, М. Сулима, М. Хвильовий, С. Єфремов, Т. Секунда, С. Кириченко,
О. Скрипник. 
Перший пленум Комісії обрав редакційну колегію, до складу якої увійшли
А. Кримський, В. Ганцов та О. Синявський. Пізніше до її складу кооптовано
Г. Голоскевича (він мав укласти правописний словничок).
О. Синявський звів матеріали Комісії, упорядкував їх у дефініціях і написав
проект правописного кодексу, а редакційна колегія переглянула його та зробила
поправки й доповнення.
На другому пленумі Комісії, що відбувався 5 — 8 квітня 1926 р. у Харкові,
знову переглянуто проект, внесено до нього зміни в напрямі спрощення правопису.
На ньому були присутні, зокрема, А. Кримський, С. Єфремов, О. Синявський,
В. Ганцов, Г. Голоскевич, М. Сулима, М. Хвильовий, К. Німчинов, М. Наконечний,
Л. Булаховський, В. Дем’янчук, Б. Ткаченко, М. Гладкий.
Цього ж 1926 р. у Харкові надруковано книжку "Український правопис
(Проєкт)" "Український правопис" 1926 р. відіграв важливу роль у кодифікації
граматичної системи української писемно-літературної мови, бо його наступні
редакції в орфографії відмінюваних частин мови, крім закінчень родового відмінка
однини іменників, нічого суттєвого не міняли. На Всеукраїнській правописній
конференції, яка відбувалася в Харкові 26 травня — 6 червня 1927 р., найбільше
дискусій велося навколо правопису слів іншомовного походження та власних назв.
Особливо гострі суперечки точилися навколо вживання ла, ло, лу й ля, льо, лю, а
також г та ґ у запозиченнях, тобто в тих ділянках орфографії, які чи не найбільше
відрізняли наддніпрянську та наддністрянську правописні традиції. О. Синявський
про це писав: "Настала уперта й звитяжна боротьба, і слід сказати, що це було не
скільки змагання двох правописно-мовних звичок, як двох культурно-історичних
впливів. Щоправда, аргументація обох течій була досить різноманітна й ґрунтовна,
але кінець кінцем найістотніші мотиви відстоювати свої позиції в обох напрямів
полягали у визнанні різних культурних впливів" Комісії шукала компромісу,
поєднання двох традицій — візантійської (грецької) та західноєвропейської і
виробила важкі для застосування правила щодо правопису л —
ль та г — ґ запозичених словах.
Через розглянуті вище та деякі інші норми "Український правопис",
затверджений Наркомом освіти М. Скрипником 6 вересня 1928 р., "від самого
початку прийняли вельми неприхильно. Бажане поєднання двох правописно-мовних
традицій не відбулося, та ледве чи могло відбутися при збереженні їх обох у
своєрідному, штучно накиненому компромісі" 

Але незабаром зміни в орфографії було зроблено зовсім з інших причин.

Почався наступ на українську культуру, інтелігенцію.
 7 липня 1933 р. вчинив самогубство М. Скрипник, не витерпівши цькувань.
Репресовані були члени президії Правописної комісії В. Ганцов, А. Приходько,
С. Пилипенко (О. Синявського та А. Кримського репресували пізніше). У правописі
шукали "націоналістичного шкідництва", потрібного для боротьби з українським
національним відродженням.
Голова новоствореної 1933 р. Правописної комісії при Народному Комісаріаті
Освіти А. Хвиля твердив: «Правопис, ухвалений М. Скрипником 6 вересня 1928 р.,
скеровував розвиток української мови на польську, чеську буржуазну культуру. Це
ставило бар’єр між українською та російською мовою, гальмувало вивчення грамоти
широкими трудящими масами <...>. Комісія, створена при НКО, переглянула
"Український правопис" <...>. Основні виправлення стосувалися ліквідації усіх
правил, що орієнтували українську мову на польську та чеську буржуазні культури,
перекручували сучасну українську мову, ставили бар’єр між українською та
російською мовами <...>. Викинуто встановлені націоналістами мертві
консервативні норми, що перекручують сучасну українську мову, живу мову
практики трудящих мас України».

Без жодних дискусій, конференцій зазначена Комісія "переробила" і 1933 р.

видала нові правила. З абетки викинуто літеру ґ, докорінно змінено правопис
іншомовних слів, внесено зміни у парадигми відмінюваних лексем.
Вади нашвидкуруч скомпонованих правил 1933 р. були очевидні для
українських лінгвістів. До початку Другої світової війни (1941 р.) висунуто кілька
проєктів зі змінами в орфографії. Під час війни, коли Академія наук була
евакуйована до Уфи, не припинено праці над орфографією: у 1942 р. уряд УРСР
звернувся до Академії наук із пропозицією продовжити роботу над урегулюванням і
вдосконаленням правопису. За дорученням Президії Академії наук цю працю
очолив акад. Л. Булаховський. Враховуючи попередні проекти за участю
співробітників Інституту мови і літератури Академії наук, він підготував новий, з
яким 2 жовтня 1942 р. ознайомив членів Президії Академії наук, що схвалила
принципи нової редакції та передала проект урядові. Окремі члени Комісії даремно
намагалися відновити дещо з правил 1927 р. (1928), зокрема букву ґ. Згодом проект
було ще раз переглянуто в Уфі. 28 серпня 1943 р. Правописна комісія у повному
складі зібралася під Харковом та в основному його схвалила. Після того, як
Народний комісар освіти П. Тичина затвердив проект, Рада Народних Комісарів 8
травня 1945 р. схвалила цю редакцію "Українського правопису".
Проте 1956 р. з’явилися "Правила русской орфографии и пунктуации" і було
вирішено зробити відповідні зміни в правописі великої та малої букви, написаннях
разом чи окремо, в пунктуації української мови. Нова редакція "Українського
правопису" вийшла друком у 1960 р. Нею в нас послугувалися впродовж наступних
30 років.

У 1988 р., у період так званої перебудови, чергове редагування правописного

кодексу розпочала Орфографічна комісія при Відділенні літератури, мови й
мистецтвознавства АН УРСР. 14 листопада 1989 р. Орфографічна комісія Академії
наук затвердила чергову редакцію, що вийшла в світ у 1990 р. Найпомітнішою її
рисою є повернення до абетки літери ґ і номінації кличний відмінок замість клична
форма. Деякі елементи цієї редакції викликали жваву дискусію в пресі.
На хвилі національно-державницького руху на І Міжнародному конгресі
україністів (27 серпня — 3 вересня 1993 р.) його учасники заявили про потребу
створення єдиного для всіх українців світу правопису. Ідучи назустріч бажанням
громадськості, уряд України 8 червня 1994 р. своєю постановою затвердив склад
Української національної комісії з питань правопису при Кабінеті Міністрів
України. Комісія мала підготувати нову редакцію "Українського правопису" до
кінця 1996 р., тобто за два з половиною роки. Відповідальність за виконання цієї
праці покладено на новостворений у 1991 р. Інститут української мови (власне,
відновлений в іншій формі та з іншими завданнями Інститут української наукової
мови, що був ліквідований у 1930 р.).
Опрацьований проект нової редакції "Українського правопису" надруковано в
липні 1999 р. у 150 примірниках, розіслано для обговорення до наукових установ
НАН України та Академії педагогічних наук, Міністерства освіти, Спілки
письменників України, Спілки журналістів, до вищих навчальних закладів, редакцій
видавництв, газет, журналів, а також окремим знаним діячам науки, освіти,
письменникам, журналістам. Кінцевий текст проєкту мала обговорити й затвердити
Українська національна комісія з питань правопису при Кабінеті Міністрів України,
яку передбачалося скликати у повному складі в лютому 2001 р. Після цього навколо
проекту на сторінках газет, на радіо й телебаченні розгорнулася дискусія, що
набрала характеру кампанії, у якій були зацікавлені різні суспільні сили: одні хотіли
відвернути увагу громадян від актуальних політичних проблем, інші – зберегти
набутки "інтернаціоналізації" часів тоталітаризму.
Нову редакцію Українського правопису було схвалено Кабінетом Міністрів
України 22 травня 2019 року. Нині Ви можете скористатися його електронною
версією, представленою на сайті МОН України https://mon.gov.ua/storage/app/media/zagalna
%20serednya/%202019.pdf.