Українські прізвища 

— родові прізвища, які виникли в українськомовному

середовищі в процесі ономастичної складової формування української нації.
Українські прізвища мають різноманітну морфологію формування та різні
джерела походження. Найбільш поширеними є прізвища, утворені із
суфіксами -ук, -юк (найпоширеніші на Західному Поліссі, Волині та Поділлі)
(наприклад, Федорчук) та -енко, -єнко (найпоширеніші на Наддніпрянщині)
(наприклад, Федорченко).
Термін «прізвище» («прозвище») в пам'ятках української мови фіксується вже
з XVI століття, однак зміст його в ту пору був дещо ширший. Його вживали як
у значенні терміна «прізвище», так і в значенні терміна прізвисько[1].
Нині під прізвищами передусім розуміють родове прізвище, яке передають від
батька до сина. Початково на Русі застосовували лише прізвиська, які і можна
зустріти в іменуваннях давньоруських князів і які не успадковували.
Застосовувати родові прізвища в офіційному діловодстві почали через
необхідність вказання права власності на щось лише згодом. Масово родові
прізвища трапляються в письмових джерелах, що стосуються українських
земель в XIV–XVI століттях. Спочатку родові прізвища мали переважно багаті
люди, які мали статки (купці, бояри, магнати, власники земель). Проте вже в
XVII ст. ледь не всі українці мали власні прізвища, щоправда прізвища часто
трансформувалися, на їхній основі могли створюватися нові прізвища,
наприклад, син людини з прізвищем Коваль міг отримати прізвище Коваленко
(син Коваля). Багато прізвищ з'явилися в часи Запорозької Січі, оскільки при
вступі на Січ козак змінював своє старе прізвище на нове. Обов'язковими
спадковими родинними назвами, які додаються до особового імені,
в Україні прізвища стали тільки на межі XVIII—XIX ст.[1] Стабільності
прізвища набули лише в XIX ст. Поширеною також була заміна старих прізвищ
на аристократичний (шляхетсько-панський) лад, хоча шляхтичі та пани в ряді
періодів намагалися протидіяти цьому через заборону приймання певних
прізвищ простолюдинами. Паралельно співіснували офіційні прізвища та
неофіційні прізвиська, які знаходили своє відображення в українській діловій та
художній літературі[2].
Походження в прізвищах суфіксів -енко та -єнко з Наддніпрянщини згадується
переважно з часів козаччини. Відтак, саму популяризацію прізвищ з такими
суфіксами спричинила поетична творчість та художня література з історичними
оповідями. Попри це, сам регіон — Наддніпрянщина — не займав в цьому
питанні «перше і виняткове» місце. За дослідженням Михайла Худаша, особові
назви з суфіксом -енко вперше фіксують латино-польські писемні пам'ятки з
західноукраїнської території у першій половині XV ст.
Прізвища із суфіксом -енко є документально зафіксованими на Лемківщині по
обидва боки Карпат, як у сучасній Польщі, так і в сучасній Словаччині ще у
XVIII столітті, коли процес стабілізації прізвищ в Україні ще не завершився, а
про «перенесення» самих носіїв чи «запозичення» таких прізвищ із цим
суфіксом не могло бути й мови.
Після того, як значна частина українських земель опинилася під
владою Габсбургів (пізніше Австрійська, з 1867 року — Австро-
Угорська імперія) — Підкарпатська Русь вже з XVI століття, Галичина — з
1772, Буковина — з 1774 років, був виданий урядовий патент від 12
квітня 1785 року з інструкцією про порядок складення опису місцевими
комісіями, який започаткував створення земельного кадастру, відомого в
історичній літературі під назвою «Йозефинська метрика (1785—1788)»[джерело?].
Як би не було дивно, зокрема для сучасного переконання щодо «походження»
суфіксу -енко, однак цей Земельний реєстр документально фіксує, що в
північній (галицькій) частині Лемківщини з 353 сіл у 35 селах були носії
прізвищ з суфіксом -енко аж 25 різновидів[джерело?]. Найбільше різновидів
прізвища з суфіксом -енко була у східній частині галицької Лемківщини, тоді
лише як два різновиди у її західній частині. Найбільш віддаленим населеним
пунктом на заході галицької Лемківщини, де є прізвище з суфіксом -енко XVIII
століття є село Войкова (Wojkowa) в сучасному Новосанчівському
(Nowosądecki) повіті Малопольського воєводства на теперішньому польсько-
словацькому кордоні. Документ зокрема подає, що на час перепису (до 1788
року) у селі Войкова проживало дві родини на прізвище «Стесенко»[джерело?], а в
одному із близько-сусідніх до нього сіл — Тилич (Tylicz) того ж таки повіту,
згадується про три родини на прізвище «Сенко»[джерело?].
Найближчим населеним пунктом до сіл Войкова і Тилич, де документально
фіксуються носії прізвища з суфіксом -енко у західній частині усієї Лемківщині
є зокрема село Грабське (Hrabské) в сучасному Бардіївському окрузі (okres
Bardejov) Пряшівського краю (Prešovský kraj) поблизу теперішнього словацько-
польського кордону[джерело?].
Іншим «нетиповим» для загального переконання місцем проживання носіїв
прізвищ на -енко є вже крайня північна межа Підляшшя — української етнічної
території в сучасній Польщі. У селі під назвою Дзецьолівка (Dzięciołowo)
сучасного Монецького (Moniecki) повіту Підляського воєводства наприкінці
XVIII століття згадується про родину на прізвище «Семененко». У батьків з цієї
української родини в 1814 році народився син, який пізніше став відомим
філософом та богословом Римо-Католицької Церкви в Польщі,
співзасновником чернечого згромадження оо. Воскресінців (Congregatio a
Resurrectione Domini Nostri Iesu Christi (CR) — Петро Семененко (Piotr
Semenenko), який помер в Парижі в 1886 році в опінії святості. Після ІІ світової
війни розпочато процес щодо його беатифікації (зарахування до лику
блаженних)[джерело?].
На підтвердження того, що походження суфікса -енко зустрічається набагато
довше від часу козаччини і поза традиційно прийнятим регіоном —
Наддніпрянщини є фактичний історіографічний польський матеріал. У
теперішніх кордонах Польщі вже від середини XIV століття зустрічаються
населені пункти із суфіксом-закінченням -енко. Прикладом цього є
села: Коростенко (Krościenko), Коростенко Верхнє (Krościenko Wyżne),
Коростенко Нижнє (Krościenko Niżne — зараз є в межах
міста Коросно/Krosno) — Підкарпатського воєводства, Коростенко над
Дунайцем (Krościenko nad Dunajcem) — Малопольського воєводства[джерело?].
Також на заході сучасної Польщі, в Любуському воєводстві, знаходиться
місто Дрезденко (Drezdenko, з німецької Driesen), яке попри багатостолітнє
перебування в складі Німеччини, залишається в історичному минулому
своєрідним місцем відліку напруги в польсько-німецьких стосунках, взаємних
претензій і одночасно зростом могутності польської держави. Для того зокрема,
щоб «розставити всі крапки над і» та вказати на приналежність міста до
польської історії та культури і було зроблено його перейменування, що
вважається відповідним для польського сприйняття[джерело?].
Прізвища з суфіксом -енко переважно мають значення «син», на зразок іменної
чи іншого роду форми: Василенко — син Василя, Гриценко — син Гриця,
Стеценко — син Стецька, Стесенко — син Стеська, Гончаренко — син Гончара
тощо, та відносяться до трьох- і більш складових прізвищ. Трискладові менш-
або малопоширені прізвища неіменної форми на взір Зеленко тощо, як і
двоскладові прізвища типу Сенко, Бенко тощо, не мають значення «син». У цих
випадках наявний суфікс -ко має зменшувальне (у відношенні до більшого) або
пестливе значення.
Щодо прізвищ з категорії «учні» та «місце проживання»: Мірошничук, Шевчук,
Паламарчук, Селюк (мешканець села), Міщук (мешканець міста), то вони могли
утворюватися в ареалі утворення прізвищ з суфіксами -енко, -єнко[джерело?]
Також слід додати, що суфікси -енко, -єнко та -ук, -юк, є рівноважними, бо
чергування звуків утворилось через різні закінчення основ, до яких
приєднувався суфікс. Наприклад: Петро — Петренко, Петрик — Петриченко,
Гордій — Гордієнко, Михайло — Михайлюк (заради милозвучності частіше
використовується суфікс -юк, а не -ук), Бойко — Бойчук.
Але в народній мові ці суфікси згодом набули рівного значення, тому прізвища,
які утворились від одного імені, зустрічаються в різних варіантах, наприклад:
Денисенко (Денис + енк + о), Денищенко (Дениско + енк + о), Романюк (Роман
+ юк), Романчук (Романко + ук). Тут маємо справу з чергуванням приголосних.
Іноді помилково розглядаються суфікси -ченко/-щенко та -чук/-щук. Справа в
тім, що патронімічні маркери -чук та -ченко утворюються від основ, що
закінчуються на -ко: Федько, Василько, Іванко; а патронімічні маркери -
щенко та -щук утворюються внаслідок чергування приголосних в основах, які
закінчуються на -ско: Дениско, Бориско, Фесько.

https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A3%D0%BA%D1%80%D0%B0%D1%97%D0%BD%D1%81%D1%8C
%D0%BA%D1%96_%D0%BF%D1%80%D1%96%D0%B7%D0%B2%D0%B8%D1%89%D0%B0