Семінарське заняття № 6

Тема: Українська неказкова проза

План

1. Класифікація української неказкової прози.

2. Жанрова специфіка легенд та переказів.
3. Міфологічні, онтоматологічні, апокрифічні, історичні легенди.
4. Історичні легенди та перекази.
5. Поетика жанрів неказкової прози, їх зв`язок з казковою традицією.
6. Образна система народних легенд та переказів.
7. Історико-пізнавальне, виховне і естетичне значення народних легенд і переказів.
8. Народні оповідання і новели. Тематика. Художній стиль.
9. Аналіз жанру бувальщини.
10. Анекдот як фольклорний жанр.
11. Дослідження жанрів казкової та неказкової народної прози в українській фольклористиці.
 1) Українська неказкова проза поділяється на:

Легенди, перекази, народні оповідання, бувальщини, анекдоти.

2)
Жанрова специфіка легенд та переказів

Легенди.

Це малосюжетні, фантастичні оповіді з обов`язковою спрямованістю на вірогідність зображуваних

подій.
Жанрові ознаки:
Фабульність(певний сюжет послідовно виконаний), ретроспрективність(ознака давності часу),
зовнішня форма, драматизм змісту, яскравий вияв причинно-наслідкових зв`язків(давність
уявлення про навкол.світ).
О.Дей вважає, що критерієм визначення жанрової приналежності прозових творів є ступінь
достовірності їхнії зображень.

Перекази.

Перекази — усні оповіді про життєві факти, явища, драматичні ситуації, пов'язані з конкретними
історичними подіями, інформація про які передається не очевидцями, а шляхом переповідання по-
чутого (звідси і назва — переказ).

С. Мишавич зазначає, що у переказах і оповіданнях принцип узагальнення відрізняється

від легенд.

Згідно з критеріями жанрової класифікації неказкової прози К.В. Чистова, переказам властиві
такі характеристики:
- час менш давній, порівняно з легендами; часто вказується час зображуваних подій (як-
що не точно, то в можливих межах хронологічного періоду);
-  локально прикріплені до певного географічного пункту (місця поселення, річки, гори і
т. п.), хоча залежно від суспільної ваги змісту можуть набувати не тільки локального, а
й загальнонаціонального значення;
- надприродні персонажі і події відсутні; хоч вони й обростають привнесеними чи до-
думаними мотивами, деталями, однак домисел ніколи не виходить за межі можливого;
-  оповідач знаходиться на зовнішній щодо зображуваного позиції; інформація пе-
редається шляхом переповідання почутого, першоосновою переказів були розповіді і
спогади очевидців, тому вказується джерело чи походження розповіді.

3) Класифікація легенд. Легенди поділяються на:

Міфологічні, онтоматологічні, апокрифічні, історичні та ін.

Міфологічні легенди — усні народні твори сюжетного характеру, засновані на давніх дохристи-
янських уявленнях, які з часом втратили свою світоглядну основу і набули чисто символічного ху-
дожнього значення.

 У них знайшли продовження поганські вірування і погляди, тому тут поряд із реальними персо-
нажами діють духи, надприродні сили (добрі і злі), язичницькі істоти. На їх тематиці та специфіці
сюжетобудування позначились усі попередні світоглядні системи, риси етнопсихології, образні ар-
хетипи. У міфологічних легендах синтезувались різні риси слов'янської міфології, зокрема елемен-
ти тотемізму, анімізму, культу померлих предків та ін. Поштовхом до виникнення багатьох сю-
жетів послужили повір'я.
Антропоморфічні — легенди, в яких предмети чи явища дійсності набувають людських рис.
Вони пов'язані з анімізмом — вірою в одухотворення сил природи, а тому дійовими особами в них
виступають сонце, місяць, вітер, дощ, які можуть розмовляти, виконувати різні дії, допомагати чи
шкодити людині. До антропоморфічних істот зараховують духів лісу, поля, дерев, лісовиків, бо-
лотяників тощо. З анімізмом пов'язані й легендарні розповіді, де фігурують надприродні істоти —
персоніфіковані образи долі, злиднів, хвороб (холери, чуми та ін.), на вимогу яких треба викону-
вати різні дії, щоб їх задобрити. Вони частково стосуються й культу предків.

Апокрифічні легенди -  це прозові твори церковно-релігійного змісту, створені на основі мотивів
та образів біблійної та апокрифічної літератури. Їх специфіка зумовлена рядом чинників: вони
створені на основі книжної традиції; запозичені через посередництво Болгарії з візантійських дже-
рел (або й створені самостійно, але під їх впливом). Вони ґрунтуються на чужих темах,
мандрівних сюжетах, які багато в чому відходять від національної проблематики та образності.
Але, на думку деяких учених (Колесси, Грушевського, Проппа), лише цю тематичну групу фан-
тастичних оповідей слід називати власне легендами. Це твори, в яких діють біблійні персонажі,
святі, а також оповіді про життя монастирів, церков, дію чудотворних ікон та ін.

Історичні легенди - це фабульні оповіді про незвичайні, фантастичні епізоди, пов'язані з історич-
ними подіями минулого.

4) Історичні легенди та перекази.

Історичні легенди пізніші за походженням, тому основна увага звернена на факти, а менша —
на фантастичне у зображенні подій. Історичні легенди можна умовно вважати проміжною лан-
кою між легендою і переказом, бо в них нерідко вказується особа, з якою відбувався описаний
епізод, конкретизується місце події, що не властиво для інших жанрових різновидів легенд,
але є обов'язковою рисою історичних переказів. Однак, зустрічаються дуже давні легендарні
історичні оповіді з елементами міфу чи надзвичайно фантастичні з рисами демонологічних ле-
генд.Героїчні, в яких діють фізично і духовно сильні особи, що надприродним чином за до-
помогою незвичайних властивостей, якими вони наділені, перемагають ворогів. Крім ге-
роїчних є топонімічні, етимологічні, ономатологічні — легенди про походження назв місце-
востей, предметів, власних імен, — та топографічні — про походження гір, річок, долин, морів
та ін. Вони і є найдавнішими у цій групі і сягають доісторичних часів.( легенди про:
походження Дніпра і Десни, про Змія Перуна та Перунів острів, про кам`яних баб, про
будівництво церков та монастирів, легенда про Батия, про Михайлика і Золоті Ворота). В ус-
ному побутуванні легенди про Батия та про Михайлика і Золоті Ворота часто переплітаються і
зливаються в одну оповідь Так народ інтерпретує історичні події нашестя орди Батия, пробує
дояснити їх причини і наслідки. Ця легенда стоїть на межі казкової і неказкової прози. Поряд з
історичними фактами (навала ординського хана, руйнування Київських церков та ін.) тут на-
явні фантастичні елементи (магічний орел). Сюжет опрацьовується за законами казки (шлях до
царювання, відплата за колишню образу). Це — доказ, що казкова і неказкова проза однаково
давні за походженням, розвивались багато в чому паралельно, взаємодоповнюючи одна одну.

Перекази.

Порівняно з легендами перекази відзначаються більшою достовірністю та документальністю

змісту і є виявом історичної пам'яті народу. Джерелом виникнення жанру були розповіді учас-
ників чи очевидців історичних подій минулого, які, викликавши зацікавлення слухачів, почали пе-
редаватися з уст в уста. Відповідно до тематики та сюжетотвірного компонента виділяються такі
головні цикли переказів: топонімічні (про походження географічних назв), етимологічні (поход-
ження назв предметів та явищ), ономатологічні (походження імен), етнонімічні (походження назв
національних груп) та ін. Недолік такої класифікації в тому, що до однієї групи відносяться усні
твори різних історичних періодів та епох.

Тому в науці надають перевагу хронологічній класифікації. Відповідно до неї виділяються такі
групи переказів:

 перекази староруських часів і Київської Русі (княжого періоду)

Оповіді про заснування Києва, життя діяльність руських князів, також віносять перекази
про військові походи Святослава, хрещення Володимиром Русі)
 перекази періоду половецьких та турецько-татарських нападів;  перекази доби козач-
чини та національно-визвольної війни 1648—1654 pp.;) 
перекази про походження населених пунктів та їх назв, боротьба українців із
завойовниками, визначальні битви і перемоги(« Як жінка втопила турка в росолі»), про
турецько-татарську неволю та втечу з полону («Про нашу дівку, що стала татаркою»)
 перекази періоду Руїни та національно-визвольних змагань 18 ст. (Коліївщина, Гай-
дамаччина, опришківський рух);  
Про рядових козаків, їх побут, звичаї, боротьбу з ворогами(« Як виникла Запорізька Січ», «
Чим займались запорожці», Козацька вдача»), про козацьких ватажків( «Звідки пішло ім`я і
прізвище Б. Хмельницького, « Смерть Богдана і обох його синів») Суспільно-побутовий
характер(оповіді про опришків, гайдамаків, життя після зруйнованої Січі), історичні: про
визначні істор.події, великі битви і перемоги( Коліївщина), та про видатних
діячів( Залізняка, Гонту, Кривоноса, Довбуша, Кармелюка, Кобилицю
 перекази про національно-історичні події новітньої доби (національно-визвольні
армії і рухи УСС, УГА УПА; події Першої та Другої світових воєн).
Перекази про бій під Крутами, гору Лисоню як символ стрілецької слави, битва під
Бродами.

5) Поетика жанрів неказкової прози, їх зв`язок з казковою традицією.

Народні легенди, перекази, оповідання, бувальщини відзначаються плинністю, рухомістю

текстів, тобто сталий сюжет (чи мотив) передається у вільній формі (імпровізується), зберігається
лише основна інформація, а додаткова відбирається чи додається оповідачем суб´єктивно,
виходячи з його життєвого досвіду, віку, аудиторії слухачів і т. п.

На відміну від казкової прози ці жанри не мають мовно-стереотипних стабілізуючих елементів

чи формул (зачинів, повторів, кінцівок тощо). Єдиною наближеною до формульних елементів
казки є поширена кінцівка топонімічних легенд і переказів: «...І відтоді село (місто, річку, ліс, гору
і т. п.) стали називати (назва топоніма)» Інформація у неказковій прозі подається звичайною
розмовною прозовою мовою майже без поетичних фігур і мовних фразеологізмів (вони
зустрічаються лише як елементи живої розповіді, а не зумовлені мовно-стилістичними
особливостями жанрів.)

Для неказкової прози не властиві розгорнуті пейзажі чи описи інтер´єру, ліричні відступи у
вигляді описово-споглядальних картин чи медитативно-філософських роздумів. Розвиток дії не
сповільнюється ретардаціями чи ремінісценціями. Основне — логічно послідовний виклад фактів,
життєвих ситуацій з інформативною чи виховною метою. Оповідач, як правило, не вникає у
внутрішній світ героїв, лише побіжно вказує можливі стани (страх, біль, холод). Розповідь може
супроводжуватись діалогом, рідше — монологами чи думками, якщо оповідь ведеться від першої
особи однини і оповідач є учасником подій. Зрідка використовуються прийоми гумору чи
іронії.Інформація у неказковій прозі подається звичайною розмовною прозовою мовою майже без
поетичних фігур і мовних фразеологізмів (вони зустрічаються лише як елементи живої розповіді, а
не зумовлені мовно-стилістичними особливостями жанрів).

Спільні риси поетики жанрів неказкової прози дають необмежені можливості для їх
взаємоперехідності, особливо щодо суміжних жанрів. Визначені критерії жанрів допомагають
простежувати можливі шляхи переходу.

6) Образна система народних легенд та переказів.

В зооморфічних легендах образи:

- вовка – який наділений чаклунською силою( щоб стати чаклуном, треба рік прожити у вигляді
вовка). Образ вовкулаки – людина-перевертень, яка за певних обставин стає вовком.

В тератоморфічних легендах образ чудовиська Страхопуда – подібний і на людину, і на звірину, з

людською головою, але великою, як у вола, ротом як у ведмедя і тілом, зарослим шерстю.
Найпоширеніший у слов`янській міфології є образ крилатого багатоголового змія.

В етіологічних легендах часто зустрвчаються образи окремих видів тварин, рослин, птахів.
Наприклад, квітка стокроток – материнські сльози, незабудки – сльози дівчини, що впали на
землю під час прощання з коханим, кров – криваві сліди покалічених ніг полонянки, .

В демонологічних легендах об домовика, що охороняє родинне вогнище, маєток, сприяє

збагаченню і процвітанню родини. Духи-господарі, що володіють та опікуються якимось
матеріальним маєтком: хатою-пусткою, печерою.Образи духів що стережуть скарби, заховані під
землею, водою, під руїнами(« Заклятий льох»).Образ «упиря»- демона. Образи потерчат, русалок,
які мстять своїм родичам за якісь «їхні» провини. Такоє присутні образи відьом, чорнокнижників,
чаклунів. Чаклуни-провидці – знають минуле, теперіє і майбутнє, радять як діяти у певних
обставинах.

У космогонічних легендах є образи Бога – творець ангелів, і Сатанаїл –творець чортів.

7) Історико-пізнавальне, виховне і естетичне значення народних легенд і переказів.

Легенда — найдавніший жанр української неказкової прози, походження якого більшість вчених
схильні пов'язувати з джерелами писемної літератури. Саме слово «легенда» походить від ла-
тинського legenda — те, що належить прочитати — виникло на означення жанру середньовічного
письменства (починаючи з 6 ст.), що сформувався у християнській традиції як оповідання про
життя святого, мученика, пустельника і т. п., яке мало читатися у день його пам'яті. Ці оповідання
часто носили повчальний характер. Вони укладались у збірники, що називалися «Патериками». На
них чи не найбільше позначилося двовір'я. Змішуючи християнські елементи з поганськими, ле-
генди творять у народному уявленні свій окремий фантастичний світ. Його можна назвати новою
міфологією, яка, трансформуючи риси давньої міфології, доповнює її новими персонажами,
містичними постатями та ін.

Переказ як жанр історичної прози української словесності упродовж століть зберіг основні жанро-
во-композиційні ознаки і продовжує побутувати. В той час, як інші жанри занепадають чи втрача-
ють свою актуальність та популярність, він є продуктивним до сьогодні. 
 8) Народні оповідання і новели. Тематика. Художній стиль.

Народні оповідання —це розповіді про різноманітні події із цьогочасного життя народу,
здебільшого від імені першої особи учасника або очевидця цих подій.

Жанрові ознаки:

- Відносно-недавній теперішній час;

- Прикріпленість до локальної, історичної, сусп.-побутової реальності, наявність
деталей; документальність ,докладність, емоційніть;
- Відсутність надприродних персонажів та подій, оповідач – уе очевидець подій,
поширюються у межах подій.

За тематикою:

Чичеров виділяє:

- сімейні перекази про робітників, переселенців;

- перекази і легенди про заводчиків, їхнє оточення, заводську адміністрацію, оповідання про
соціальні протести, помсту керівникам, оповіді про багатства землі, її чудесну силу, захоплювання
цими багатсвами.

Предметом зображення можуть виступати побутові, щоденні справи, а також значні події, що
зачіпають інтереси певного колективу, району, регіону і т.д.

Класифікація за жанрово-стильовими ознаками Гусєва:

 Фантастичні оповідання ( бувальщини);

 Оповідні билиці або усні новели;
 Оповідання-нариси ( поезія факту переважає над поезією вимислу);
 Чутки й поголоски.

На сьогодні, коли відкинуто всі ідеологічні нашарування минулого, потрібно переглянути існуючі
принципи поділу та створити нову класифікацію. Як одну з можливих, пропонуємо класифікацію
на основі тематично-хронологічного принципу.

1. Історичні оповідання (до них можна зараховувати твори, події яких відбуваються не раніше
козацької доби з прямими родичами чи конкретними односельцями оповідача, — в іншому випад-
ку подібні твори відносяться до переказів): 1) оповіді доби козаччини; 2) оповіді доби національ-
но-визвольних рухів 17—18 cт. (Коліївщина, Гайдамаччина, опришківський рух); 3) оповідання про
національно-визвольні рухи першої половини 20 cm. (Січові стрільці, УГА, УПА,); 4) оповідання
періоду встановлення на українських землях радянської влади (громадянська війна, колективізація,
неп, голодомор, II світова війна); 5) оповідання післявоєнної доби (сталінсько-брежнєвські реп-
ресії, хрущовська відлига, дисидентський рух, війна в Афганістані); 6) сучасні події (перебудова,
розпад СРСР, студентські страйки 90-х років, встановлення незалежності).

2. Суспільно-побутові оповідання: 1) заробітчанські (наймитські, робітничі); 2) емігрантські; 3)

солдатські (рекрутські, вояцькі); 4) церковно-клерикальні; 5) з життя інтеліґенції; 6) тюремно-
таборові; 7) студентські; 8) туристські та ін.

3.Родинно-побутові: 1) про кохання, дошлюбні взаємини; 2) родинне життя; 3) фатальні випад-

ки, життя неповних сімей (вдівство, сирітство, розлучення).

Новели – невеликий за обсягом прозовий епічний твір про незвичайну життєву подію з
несподіваним фіналом та яскраво вимальованою ідеєю.
Особливості новели :

 побудова на основі справжньої, невигаданої події;

 конфлікт більш загострений, події розвиваються напруженіше, динамічніше, ніж в
оповіданні;
 можливі раптові повороти подій; несподіване закінчення; посилена увага до окремих
художніх деталей;
 стислість розповіді про події та персонажів; нетривалий час дії; дві-три основні дійові
особи; прозова форма; невеликий обсяг.

9) Аналіз жанру бувальщини.

Бувальщини – усні оповіді про сучасні події, які не виходять за межі того, що міг чути або бачити
оповідач, в яких розповідається про надзвичайні дивовижні явища, надприродні істоти Тобто, від
народних оповідань вони відрізняються лише фантастичним компонентом, підпадаючи під усі
інші критерії жанрової диференціації. Установка на достовірність зображуваних подій закріплена
в назві «бувальщина» — те, що насправді було.

До найпоширеніших сюжетів слід віднести оповіді про представників чорної і білої магії (во-
рожок, знахарів, чарівників тощо), в яких розповідається про передбачення майбутнього і його ви-
конання, про способи приворожування коханої людини, насилання шкоди на людей, худобу тощо.

Другою тематичною групою, що частково перегукується з першою, є оповіді про випадкові чи

спеціально сплановані зустрічі із померлими родичами, яким нерідко передують віщі сно-
видіння, незвичайні збіги життєвих явищ тощо. У них спостерігається продовження вшанування
культу предків. Це оповіді про спілкування з померлими (через викликання душі магічним спо-
собом) для того, щоб дізнатися про майбутнє чи отримати пораду в життєво важливій ситуації. В
інших випадках зустрічі з померлими родичами відбуваються випадково, без бажання очевидця
(напр., зустрічає, йдучи дорогою біля криниці чи в лісі). Немала тематична група бувальщин про
зв'язок людей з «нечистою силою» або чортами чи демонами. Це не тільки розповіді про відьом,
чаклунів, здатних перекидатись тваринами, літати, втручатись у долю інших людей і змінювати її,
а й оповіді про багатих господарів, які знаються з дияволом, власників домових тощо. Ці оповіді
супроводжуються особливою емоційністю викладу. В них розповідається про виконання різних
зобов'язань людини перед «силою, що їй допомагає»: годувати кутею на Святий вечір, нікого не
пускати до стайні чи в інше замкнене приміщення, де той перебуває (горище, підвал) тощо.У бу-
вальщинах продовжуються започатковані міфологічними легендами теми пошуку скарбів чи зба-
гачення надприродним чином, Незвичайні випадки на кладовищі, людей-упирів чи інших по-
тойбічних істот тощо. З розвитком технічного прогресу ця тематика не занепадає, а навпаки до-
повнюється новими образами і мотивами.

Жанр бувальщин — явище дуже складне і багатогранне, але мало досліджене. Як і легенди, вони
відзначаються ускладненим ставленням до дійсності, історичні і суспільно-побутові факти тут
відступають на задній план.

10) Анекдот як фольклорний жанр.

Анекдот – коротенькі оповіді сатиричного та гумористичного характеру, про якийсь типовий

життєвий випадок, події чи явища.

У переважній більшості вони переходили в усне побутування з книжних джерел і були побудовані
на мандрівних сюжетах. Пізніше, втративши зв'язок з літературою, гумористичні розповіді тран-
сформувались у стислий жанр народної прози зі своїми специфічними рисами і жанровими озна-
ками.

Перші записи та публікації укр.анекдотів датовано першою половиною 19ст. Серед перших –
Г.Квітка-Основ`яненко, в журналі « Вестник Европі» у 1822р. Деякі народні гуморески бачимо у
збірнику Головацького « Вінок русинам на обжинки».

Анекдот займає проміжну ланку між казковою та неказковою прозою. З одного боку – це фіксація
життя, а з іншого – типізація одиничного, нанизування сюжетного.

Поетика жанру.

На відміну від інших епічних жанрів, анекдоти — лапідарні, дуже стислі. Якщо сюжет соціально-
побутової казки-новели будується на кількох фактах, то анекдот — лише на одному, дія ніколи не
розгортається, подається схематично у сконденсованому вигляді. Для них характерна своєрідна
система художніх засобів: відсутня описовість і прийоми, пов'язані з нею; використовуються різні
засоби гумористичного освоєння дійсності: сарказм, пародія, іронія. Важливу функціональну роль
виконують прийоми контрасту, антитези, гіперболи, ретардації — акцентуючи на несподіва-
ності розв'язки. Багато анекдотів побудовано у формі діалогів.

11) Дослідження жанрів казкової та неказкової народної прози в українській

фольклористиці.

Перші записи народної неказкової прози знаходимо вже у літописах, зокрема в Руському літописі
— оповідях про апостола Андрія, обрів, Кия, Щека, Хорива та їх сестру Либідь, смерть віщого
Олега, убивство князя Ігоря і помсту княгині Ольги. Літописці постійно фіксували легенди та
перекази про значні історичні події, видатних державних діячів. У 90-х роках 16 ст. зафіксовані
українські перекази у подорожніх нотатках австрійського посла Еріха Лясоти. Він у Києві записав
оповідання про чарівне дзеркало у Київській Софії, яке начебто допомогло княгині дізнатися про
подружню зраду чоловіка, та про богатиря Чобітка, який чоботом перебив своїх ворогів.

Пізніше записи легенд і переказів подані у проповідницькій літературі 17—18 ст. Так, у збірнику
«Небо новое» І. Галятовського відтворені перекази про бурю на Чорному морі 1629 р. і
татарського хана Буняку.

Особливе зацікавлення фольклористів цим жанром виявляється з початку 19 ст. Серед дослідників
— М. Костомаров («Предания первоначальной русской летописи в соображениях с русскими
народными преданиями в песнях, сказках и обычаях», 1871; «Малорусские народные предания и
рассказы», 1877); В. Милорадович («Заметки о малорусской демонологии», 1899; «Малорусские
народные поверья и рассказы о Пятнице», 1902); А. Свидницький («Остатки от времён
доисторических (Народные предания)»); А. Онищук («Матеріали до гуцульської демонології»).
Вони були серед наукових зацікавлень М- Драгоманова («Малорусские народные предания и
рассказы», 1876), П. Куліша, П. Іванова, П. Сфименка, Ю. Олтаржевського, П. Чубин-ського, М.
Сумцова, Б. Грінченка, Ю. Яворського, Я. Новицького, Д. Явор-ницького та ін. Народній прозі
присвячена друга частина праці І. Нечуя-Левицького «Світогляд українського народу» (1876).
Народна проза привертала увагу І. Франка. У 1896—1910 pp. він опублікував п'ятитомне видання
«Апокрифи і легенди з українських рукописів».

Першими дослідниками, що започаткували збирання народних казок на поч. 19 ст., були Є.

Гребінка, П. Гулак-Артемовський, М. Цертелєв, М. Максимович, І. Срезневський, Л. Боровиковсь-
кий, М. Костомаров, О. Бодянський та ін.

У 30-х роках 19 ст. з'явилися публікації народних казок: І. Срезневський подає окремі тексти до
альманаху «Галатея» (1839), М. Костомаров — до альманаху «Молодик» (1843), І. Головацький
публікує 16 текстів в альманасі «Вінок русинам на обжинки» (1847). З середини 19 ст. записують
та публікують казкові тексти П. Куліш, Д. Мордовець, І. Манжура, М. Драгоманов, В. Гнатюк, В.
Шухевич, В. Милорадович, Марко Вовчок та ін.

Першим цілісним виданням української казкової прози було двотомне видання «Народних півден-
норосійських казок» (К., 1869, 1870) І. Рудченка. У передмові до нього дослідник порушив проб-
лему класифікації та наукового публікування казкових творів, деякі тексти подав у кількох варіан-
тах. У 70-х роках 19 ст. вийшли «Праці етнографічно-статистичної експедиції в Західно-Руський
край» у 7 томах П. Чубинського, удостоєні медалі Міжнародного конгресу в Парижі. Весь другий
том цього видання складають народні казки. Різножанровим збірником є видання К. Шейковсько-
го «Руські народні казки й приказки, байки й прибаютки, брехеньки й побрехеньки, билиці й не-
билиці, прикладки й нісенітниці» (1875). Окремими виданнями текстів анекдотів та небилиць були
«Маленька книжечка малоросійських анекдотів» (збирав Дмитро Т., К., 1859), «В

Цертелєв, М. Максимович, І. Срезневський, Л. Боровиковський, М. Костомаров, О. Бодянський та

ін.

У 30-х роках 19 ст. з'явилися публікації народних казок: І. Срезневський подає окремі тексти до
альманаху «Галатея» (1839), М. Костомаров — до альманаху «Молодик» (1843), І. Головацький
публікує 16 текстів в альманасі «Вінок русинам на обжинки» (1847). З середини 19 ст. записують
та публікують казкові тексти П. Куліш, Д. Мордовець, І. Манжура, М. Драгоманов, В. Гнатюк, В.
Шухевич, В. Милорадович, Марко Вовчок та ін.

Першим цілісним виданням української казкової прози було двотомне видання «Народних півден-
норосійських казок» (К., 1869, 1870) І. Рудченка.

Помітним явищем були видання «Малоруські народні перекази і оповідання» (К., 1876) М. Дра-
гоманова, куди увійшли казкові тексти в записах І. Манжури, С Руданського. У кінці 19 ст. особ-
ливий інтерес до вивчення жанру спостерігався на західноукраїнських землях. Результатом
досліджень став збірник «Галицькі народні казки О. Роздольського», значну кількість текстів по-
дав В. Гнатюк у другому, четвертому, п'ятому та шостому томах «Етнографічних матеріалів з
Угорської Русі».
Жанри Легенда Переказ Народне оповіданн
Критерії
1. Ознака часу (епічна часова дистанція) дуже давній менш давній відносно недавній
теперішній
2. Ознака локальної прикріпле-ності чи не прикріплена до прикріплений до конкретного місця, локально
неприкріпле-ності конкретної географічної території, історичної реальності, але в прикріплене
(епічна просторовадистанція) чи історичної залежності від суспільної ваги змісту до конкретної
реальності або може набувати загальнонаціонального території,
прикріплена лише значення історичної чи
формально (умовно побутової
співвідноситься з нею) реальності
3. Наявність чи відсутність надприродні надприродні надприродні
надприродних персонажів персонажі персонажі персонажі
(епічний ракурс) наявні або їх відсутні відсутні
властивості
перенесені
на реальних
осіб
4. Відношення оповідача до подій оповідач перебуває оповідач перебуває на зовнішній щодо оповідач перебува
(епічнапозиція) на зовнішній щодо зображуваного позиції, рідко на на внутрішній щод
зображуваного внутрішній щодо зображуваного, але зображуваного поз
позиції;не зовнішній щодо інших персонажів (учасник), рідше н
вказує джерела позиції (очевидець);вказує джерело внутрішній щодо
походження оповіді походження оповіді зображуваного, ал
зовнішній щодо ін
персонажів позиці
(очевидець);вказує
походження опові