ВІДКРИТИЙ МІЖНАРОДНИЙ УНІВЕРСИТЕТ РОЗВИТКУ

ЛЮДИНИ
«УКРАЇНА»
Інститут філології та масових комунікацій
Кафедра української мови та літератури іноземних мов та
перекладу

Антонюк Вероніка Сергіївна

МАГІСТЕРСЬКА РОБОТА

ФОЛЬКЛОРИЗМ ПРОЗИ ОКСАНИ ЗАБУЖКО

(на прикладі етюду «Сестро, сестро» та повісті «Казка про
калинову сопілку»)
Галузь знань: 03 – Гуманітарні Науковий керівник:
науки канд.філологічних наук
Спеціальність: 035 – Філологія. доцент кафедри української мови
Українська мова та література та літератури, іноземних мов та
перекладу
Риженко Катерина Василівна
Магістерська робота допущена до захисту
рішенням кафедри української мови та літератури, іноземних мов та
перекладу
протокол № __від “__”_____ 2022 р.
Завідувач кафедри психології
______________“___” ________ 2022 р.
(підпис)
Київ – 2022
ЗМІСТ
 ВСТУП
РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИЧНІ ЗАСАДИ ДОСЛІДЖЕННЯ
ФОЛЬКЛОРИЗМУ.
1.1. Загальні відомості про фольклор та фольклористику.
1.2. Поняття “фольклоризм” у літературознавстві.
1.3. Види та етапи освоєння фольклоризму.
РОЗДІЛ 2. ФОЛЬКЛОРИЗМИ В ХУДОЖНЬОМУ
АВТОРСЬКОМУ ТЕКСТІ
2.1. Фольклоризмия метод відтворення у творчості
українських письменників.
2.2. Зв'язки художнього авторського тексту Оксани Забужко з
фольклором. Позафольклорні складові.
РОЗДІЛ 3. ФОЛЬКЛОРИЗМИ В ХУДОЖНЬОМУ
АВТОРСЬКОМУ ТЕКСТІ ОКСАНИ ЗАБУЖКО
3.1. Природа й особливості фольклоризму оповідання "Сестро,
сестро».
3.2. Змісто-формальні зв'язки повісті «Казка про калинову
сопілку» Оксани Забужко й фольклору.
РОЗДІЛ 4. ХУДОЖНІЙ АНАЛІЗ ЕТЮДУ “СЕСТРО,
СЕСТРО” ТА ПОВІСТІ “КАЗКА ПРО КАЛИНОВУ СОПІЛКУ”.
ОСОБЛИВОСТІ ПРОЗИ ОКСАНИ ЗАБУЖКО.
4.1. Художній аналіз етюду “Сестро, сестро”.
4.2. Художній аналіз повісті “Казка про калинову сопілку”.
4.3. Особливості прози Оксани Забужко.
ВИСНОВКИ
СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ.
ВСТУП
Актуальність роботи. Зміни кардинального характеру кінця
ХХ століття торкнулися не тільки суспільно-політичної, економічної
сфер діяльності людини, але й суттєво зачепили сферу духовну,
невід'ємною частиною якої є література.
Зміна епох особливо позначається на літературі, котра, маючи
зв'язок із суспільним життям, виявляє паростки нового в естетичних
уявленнях про світ. У зв'язку з цим вона набуває аналітичної,
пізнавальної функції. Саме на зламі епох і суспільних формацій
людство обертається назад, вдивляється в минуле, замислюється, що
взяти в майбутнє. Читача починають хвилювати події вітчизняної та
світової історії, життя й діяльність видатних особистостей. Усе
більше фактів свідчить про активне використання в літературі ХХІ
століття реальних документів.
Оповіданню - давньому, універсальному й динамічному
епічному жанру - дослідники відводять одне з центральних місць у
жанровій системі як світової, так і кожної з національних літератур.
Адже стан розвитку оповідання багато в чому репрезентує
інтенсифікацію літературного процесу, засвідчує оперативні
можливості художнього пізнання і відображення дійсності, дає
уявлення про розмаїття їх форм, засобів і прийомів.
Закономірно, малому прозовому жанру присвячено значно
менше статей і рецензій, колективних праць і монографій, ніж,
скажімо, великому епічному жанру - роману, на художній досвід
оповідання спираються значно менше авторів історико-літературних
і теоретичних досліджень.
Мета дослідження: 1) дослідити та проаналізувати твори
Оксани Забужко “Казка про калинову сопілку” та “Сестро, сестро”,
2) розкрити позафольклорні зв’язки у прозі О.Забужко, 3)
проаналізувати і дослідити особливості цих творів.
 Завдання дослідження - провести детальний аналіз прози
Оксани Забужко - етюду «Сестро, сестро» та повісті «Казка про
калинову сопілку», розкрити фольклорні та позафольклорні зв’язки.
Об’єкт дослідження - Фольклоризм прози Оксани Забужко
(на прикладі етюду «Сестро, сестро» та повісті «Казка про калинову
сопілку»).
Предмет дослідження - Фольклоризм прози Оксани Забужко
(на прикладі етюду «Сестро, сестро» та повісті «Казка про калинову
сопілку»).
Методи дослідження: 1) порівняльний метод допоможе у
дослідженні позафольклорних зв’язків у повісті «Казка про
калинову сопілку» та етюду «Сестро, сестро», 2) структурний метод
застосований для аналізу змісту та сюжетних ліній творів.
Тези роботи доповнюють наявні концепції авторської
свідомості, дозволяють виявити особливості жіночої прози та є
певним рівнем для подальшого осмислення цієї складної проблеми.
Апробація дослідження: доповдь на наукових конференціях,
заняття у школі.
Інформація щодо використання інформаційних технологій.
Для цього дослідження були застосовані програми “MICROSOFT
WORD”, “MICROSOFT READER”, сервіси “GOOGLE”.
Наукова новизна дослідження. Зміна епох особливо
позначається на літературі, котра, маючи зв'язок із суспільним
життям, виявляє паростки нового в естетичних уявленнях про світ. У
зв'язку з цим вона набуває аналітичної, пізнавальної функції.
Практична цінність роботи: здобуті результати і висновки
можуть бути використані при подальшому аналізі всієї творчсті
О.Забужко та її особистості.
 РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИЧНІ ЗАСАДИ ДОСЛІДЖЕННЯ
ФОЛЬКЛОРИЗМУ
Загальні відомості про фольклор та фольклористику
Фольклор – усна народна творчість, народна словесність, яка
виникла, певно, ще тоді, коли людина почала спілкуватися з собі
подібними і використала для цього власну фантазію й образність. У
творенні фольклору протягом багатьох століть брали участь
численні покоління, тому він як явище культури є складним і
синтетичним.
 До появи писемності усна творчість народу (будь-якого) була
єдиною формою передачі інформації, знань, звичаїв, народної етики,
моральних цінностей.

Фольклор відрізняється від художньої літератури тим, що його

твори різних жанрів не мають і не можуть мати конкретного
автора, вони набагато об’єктивніші в тому плані, що передають
загальнонародні, національні уявлення про добро і зло,
справедливість і обман, про любов і зраду та про інші поняття
(конкретні й абстрактні), якими живе народ.

У порівнянні з твором усної народної словесності

літературний твір певного автора відображає погляд на світ і життя
конкретного письменника і є суб’єктивним.

З появою писемності фольклор не зник, не занепав, а просто

почав змінюватися, існує й успішно витримує конкуренцію з
потоком офіційної інформації він і сьогодні. Кожна історична епоха,
суспільний устрій, державні події знайшли своє втілення в усній
народній творчості, якій властиві і трагедійні нотки, і гумористичні
в залежності від того, про які явища чи події, чи навіть осіб, йдеться
у фольклорному творі.

Таким чином, фольклор – це явище колективне й анонімне,

варіантне й традиційне. Тобто якщо у певного твору первісно й
був автор, то в процесі передачі твору від оповідача до слухача і так
далі кожен охочий міг додати щось від себе, хоча сюжет традиційно
зберігався як основа.

Фольклорні твори можуть бути насичені діалектизмами,

жаргонізмами, професіоналізмами та іншими видами лексики, за
якою проглядається географічне місце утворення, історична доба,
соціальне середовище тощо.

Періодизацій фольклору кілька, але розглянемо тільки

найсучаснішу. Науковці поділяють процес виникнення і розвитку
фольклору на два основні етапи:

1 – доісторичний, епоха, про яку немає ніяких записів, а є

тільки матеріальні докази, рештки первісної культури;
2 – історичний, епоха, про яку вже є писемні пам’ятки). У науковій
літературі вони ще називаються дохристиянською та християнською
епохами і поділяють на певні періоди.

Усна творчість з’явилась у період утворення первісних

праслов’янських племен, які мали свої астральні культи (Сонця,
зірок), поклонялися духам предків, тваринам, предметам. Тоді ж
виникла і календарна обрядова поезія, ритуальні дійства, пов’язані із
циклами землеробства.

Трипільці, скіфи, праслов’яни були язичниками, які займалися

скотарством, землеробством, бджільництвом, різними ремеслами і
промислами.

Всі обряди, замовлення, ритуальні пісні та інші форми

первісної примітивної творчості не були свідомо художнім витвором
фантазії та уяви, а мали практичне застосування. Тоді ж
виникли міфологічні легенди, магічні ритуали, з якими пов’язана і
вся подальша усна народна творчість християнського народу.
 Історична епоха ділиться фольклористами на 4
періоди, пов’язані з певними історичними обставинами життя
українців.

1 період – доба Київської Русі язичницького часу і після

прийняття християнства, а також доба тривалої неволі слов’ян під
монголо-татарським ігом.

2 період – доба козаччини (Запорозької Січі, Гетьманщини і

Гайдамаччини). Доба, яка завдяки героїчному часові дала
найбільше історичних пісень, дум, легенд, балад, соціально-
побутових та родинно-побутових пісень.

3 період – доба втрати державності, коли український

фольклор викорінювався, а українців силоміць зросійщували або
спольщували царська Росія і шляхетська Польща.

Спостерігається занепад героїчних жанрів у зв’язку з

окупацією, фольклор зводився до соціально-побутових жанрів (пісні,
казки). Починається розвиток фольклористики як науки, що мала на
меті відродити пам’ять про козаччину і відновити народні духовні
цінності.

4 період – XX століття з усіма його історичними трагедіями і

абсурдами. Творення, з одного боку, фольклору
партизанського (УСС,УПА,УГА), а з іншого – фальсифікату
(«радянський» фольклор). Є підстави говорити про народну
творчість українців-емігрантів та засланців (у Сибір). Періоди
застоїв породжували появу політичних анекдотів.
 Проте абсолютно точна хронологічна періодизація і
неможлива, і недоцільна. Фольклорні твори містять типові для
певних історичних епох художні образи. На основі цих образів,
особливостей мови, поетики (художні засоби, теми) можна
простежити закономірності розвитку фольклору у певну історичну
епоху.

Специфікою української усної народної творчості є поєднання

в багатьох жанрах фольклору релігійних впливів язичництва і
християнства, що виявилося в співіснуванні поганських
(язичницьких) мотивів, обрядів та символів із християнськими. Так
воно загалом зберігається і донині.

Увесь фольклор умовно розподіляється на прозовий і

поетичний (пісенний). Народна проза в свою чергу ділиться на два
великі масиви:

 власне художню (казки, анекдоти);

 документальну, неказкову прозу (легенди, перекази,
оповідання).
Казки бувають героїко-фантастичні (чарівні), казки про
тварин, соціально-побутові казки та небилиці,
кумулятивні (побудовані на багаторазовому повторенні одного й
того самого фрагмента, нагромадженні ланок розповіді, як у казці
«Колобок», наприклад).

Цикл найкоротших жанрів називається пареміоргафією (від

гр. паремія – притча, вислів, уривок із Біблії). До неї відносять
приказки і прислів’я, загадки, анекдоти, прикмети, каламбури,
вітання, прокльони, побажання, афористичні вислови тощо.
 Поетичний масив українського фольклору складають пісні,
голосіння та думи. Пісні бувають:

 календарно-обрядові

 соціально-побутові

 родинно-побутові

 історичні

 про кохання
 жартівливі

 сатиричні

 весільні тощо.
Значний пласт фольклору складає дитячий фольклор, який
ділиться на два підрозділи:

 пісні, що творяться і виконуються дорослими (колискові,

забавлянки тощо);
 власне дитячі пісні та ігри (заклички, примовки, прозивалки-
дражнилки, мирилки, скоромовки тощо).
У різні історичні періоди переважали різні жанри фольклору.

1-й період – давньоруська доба (прямих записів не

збереглося). Про фольклор цієї доби частково розповідають літописи
(«Повість минулих літ», «Галицько-Волинський літопис», «Слово о
полку Ігоревім» та ін.). 

Найпоширеніші жанри фольклору цього часу такі:

 легенди і перекази (про заснування Києва, про пошуки князем

Володимиром нової віри та ін.);
 похоронні ритуали і плачі-голосіння;
 весільні пісні;
  колядки і щедрівки (пісні в період зимового сонцестояння та
новорічні пісні);
 епіко-героїчні пісні-билини (Ілля Муромець);
 приказки («Загинули як обри»).
2 період – доба козаччини. Найпоширеніші жанри такі:

 казковий епос (про тварин, героїко-фантастичні, соціально-

побутові);
 обрядово-звичаєва поезія (весільні, купальські, колядки,
жнивні, веснянки, голосіння та ін.)
 сформувався пласт великих поетичних епічних і ліро-епічних
творів-дум;
 історичні пісні, героїчні балади;
 ліричні твори (родинно-побутові й суспільно-побутові пісні);
 прислів’я, приказки, загадки та інші малі форми.
3 період – доба окупаційного життя. Найпоширеніші жанри
такі:

 побутування героїко-історичного епосу, його переслідування,

занепад, спрощування;
 поява родинно-побутових (сирітських, вдовиних та ін.)
суспільно-побутових пісень (рекрутських, кріпацьких, наймитських,
жебрацьких, заробітчанських та ін. );
 пісні літературного походження.
4 період – переслідування фольклору про голодомор, репресії,
колективізацію (тоді його не збирали, а сьогодні носіїв уже немає).
Творення пісень тюремно-таборових, емігрантських, партизанських.

1.1. Поняття “фольклоризм” у літературознавстві

 Наприкінці ХІХ ст. французький фольклорист Поль Себійо
різноманітні ненаукові заняття фольклором називав фольклоризмом.
Нині цим поняттям позначають високохудожнє поєднання
фольклору і літератури як наслідок тривалої взаємодії обох
художніх систем, свідомого звернення професійних письменників до
фольклорної естетики.
Фольклоризм — трансформація, переосмислення, розбудова
традиційно фольклорних мотивів, образів, композиційних схем і
художніх засобів у канві авторського художнього тексту.
Усне і писемне мистецтва слова живуть і розвиваються в
постійній взаємодії, стимулюють і збагачують одне одного. Явище
фольклоризму пов’язане з основними тенденціями розвитку
літератури певної доби, інтерпретаціями (намірами, прагненнями)
окремих авторів. У давній літературі відбувалося спорадичне
використання фольклору, а письменники-романтики вважали його
основним джерелом творчості. Новітня доба ознаменована його
художньо-філософською конкретизацією.
Зацікавлення митців усною народною творчістю може
реалізовуватися на різних функціональних рівнях: через
запозичення, стилізацію, наслідування, переспів, цитування,
включення до тексту фрагментів фольклорних творів без посилання
на них (центон), символічне переосмислення міфологемних реліктів
тощо. У зв’язку з цим розрізняють основні принципи фольклоризму
в межах творчості одного письменника чи дослідження одного
твору:
1) трансформацію, за якої художник слова творчо переосмислює,
видозмінює фольклорний елемент;
2) максимальне збереження автентичних одиниць фольклору.
 Особливо масштабно фольклоризм виявив себе в романтичну
добу розвитку літератури, що засвідчує творчість представників
Харківської школи романтиків, «Руської трійці». В концептуальній
основі його — намагання дослідити, донести до суспільства знання,
які увиразнюють національну самобутність українців, приваблюють
до ціннісних, моральних, культурних джерел, життєвого досвіду
народу. Ця домінанта знайшла свій розвиток у творах І.
Котляревського, Т. Шевченка, Г. Квітки-Основ’яненка, П. Куліша, І.
Нечуя-Левицького, Панаса Мирного, Б. Грінченка, І. Франка, Ольги
Кобилянської, Б. Лепкого, О. Ільченка, О. Довженка та ін.
Елементами фольклоризму сповнена і творчість багатьох сучасних
українських письменників (Вал. Шевчук, Галина Пагутяк, Галина
Тарасюк, Ю. Винничук, С. Процюк та ін.).
У письменстві сучасної доби фольклоризм набуває
символічного значення, адже фольклорний феномен позначений
особливою художньо-філософською конкретизацією.
Знання і розуміння фольклору свого народу – джерело
розуміння рідної культури, літератури, побуту й етнографії,
традицій та обрядів тощо, навіть частково національної свідомості й
того, що ми називаємо ментальністю – своєрідного способу
мислення й духу, властивого винятково певному народові. Фольклор
– усна народна творчість, народна словесність, яка виникла, певно,
ще тоді, коли людина почала спілкуватися з собі подібними і
використала для цього власну фантазію й образність. У творенні
фольклору протягом багатьох століть брали участь численні
покоління, тому він як явище культури є складним і синтетичним.
Фольклор дає матеріал для вивчення не лише фольклористам –
вченим, а й мовознавцям (історикам мови, діалектологам),
літературознавцям, психологам, філософам та іншим науковцям. До
появи писемності усна творчість народу (будь-якого) була єдиною
формою передачі інформації, знань, звичаїв, народної етики,
моральних цінностей.
Фольклор відрізняється від художньої літератури тим, що його
твори різних жанрів не мають і не можуть мати конкретного автора,
вони набагато об’єктивніші в тому плані, що передають
загальнонародні, національні уявлення про добро і зло,
справедливість і обман, про любов і зраду та про інші поняття
(конкретні й абстрактні), якими живе народ. У порівнянні з твором
усної народної словесності літературний твір певного автора
відображає погляд на світ і життя конкретного письменника і є
суб’єктивним.
З появою писемності фольклор не зник, не занепав, а просто
почав змінюватися, існує й успішно витримує конкуренцію з
потоком офіційної інформації він і сьогодні. Кожна історична епоха,
суспільний устрій, державні події знайшли своє втілення в усній
народній творчості, якій властиві і трагедійні нотки, і гумористичні
в залежності від того, про які явища чи події, чи навіть осіб, йдеться
у фольклорному творі. Таким чином, фольклор – це явище
колективне й анонімне, варіантне й традиційне.
Тобто якщо у певного твору первісно й був автор, то в процесі
передачі твору від оповідача до слухача і так далі кожен охочий міг
додати щось від себе, хоча сюжет традиційно зберігався як основа.
Фольклорні твори можуть бути насичені діалектизмами,
жаргонізмами, професіоналізмами та іншими видами лексики, за
якою проглядається географічне місце утворення, історична доба,
соціальне середовище тощо.
1.2. Види та етапи освоєння фольклоризму
 Періодизацій фольклору кілька, але розглянемо тільки
найсучаснішу. Науковці поділяють процес виникнення і розвитку
фольклору на два основні етапи (1 – доісторичний, епоха, про яку
немає ніяких записів, а є тільки матеріальні докази, рештки
первісної культури; 2 – історичний, епоха, про яку вже є писемні
пам’ятки). У науковій літературі вони ще називаються
дохристиянською та християнською епохами і поділяють на певні
періоди.
Про дохристиянську ви самостійно прочитаєте в підручниках,
а ми детальніше зупинимося на тій добі, коли постала Київська
держава і було прийняте християнство. Усна творчість з’явилась у
період утворення первісних праслов’янських племен, які мали свої
астральні культи (Сонця, зірок), поклонялися духам предків,
тваринам, предметам. Тоді ж виникла і календарна обрядова поезія,
ритуальні дійства, пов’язані із циклами землеробства. Трипільці,
скіфи, праслов’яни були язичниками, які займалися скотарством,
землеробством, бджільництвом, різними ремеслами і промислами.
Всі обряди, замовлення, ритуальні пісні та інші форми первісної
примітивної творчості не були свідомо художнім витвором фантазії
та уяви, а мали практичне застосування.
Тоді ж виникли міфологічні легенди, магічні ритуали, з якими
пов’язана і вся подальша усна народна творчість християнського
народу. Історична епоха ділиться фольклористами на 4 періоди,
пов’язані з певними історичними обставинами життя українців. 1
період – доба Київської Русі язичницького часу і після прийняття
християнства, а також доба тривалої неволі слов’ян під монголо-
татарським ігом. 2 період – доба козаччини (Запорозької Січі,
Гетьманщини і Гайдамаччини). Доба, яка завдяки героїчному часові
дала найбільше історичних пісень, дум, легенд, балад, соціально-
побутових та родиннопобутових пісень. 3 період – доба втрати
державності, коли український фольклор викорінювався, а українців
силоміць зросійщували або спольщували царська Росія і шляхетська
Польща.
Спостерігається занепад героїчних жанрів у зв’язку з
окупацією, фольклор зводився до соціально-побутових жанрів
(пісні, казки). Починається розвиток фольклористики як науки, що
мала на меті відродити пам'ять про козаччину і відновити народні
духовні цінності. 4 період – XX століття з усіма його історичними
трагедіями і абсурдами. Творення, з одного боку, фольклору
партизанського (УСС,УПА,УГА), а з іншого – фальсифікату
(«радянський» фольклор).
Є підстави говорити про народну творчість українців-
емігрантів та засланців (у Сибір). Періоди застоїв породжували
появу політичних анекдотів. Проте абсолютно точна хронологічна
періодизація і неможлива, і недоцільна.
Фольклорні твори містять типові для певних історичних епох
художні образи. На основі цих образів, особливостей мови, поетики
(художні засоби, теми) можна простежити закономірності розвитку
фольклору у певну історичну епоху. Специфікою української усної
народної творчості є поєднання в багатьох жанрах фольклору
релігійних впливів язичництва і християнства, що виявилося в
співіснуванні поганських (язичницьких) мотивів, обрядів та
символів із християнськими. Так воно загалом зберігається і донині.
 РОЗДІЛ 2. ФОЛЬКЛОРИЗМИ В ХУДОЖНЬОМУ
АВТОРСЬКОМУ ТЕКСТІ
2.1. Фольклоризми як метод відтворення у творчості
українських письменників
Протягом тривалого часу фольклор не вивчався і не збирався.
Чи не першим вченим чоловіком в Україні був філософ і
письменник Г. Сковорода, який використовував елементи фольклору
в своїй творчості і заговорив про важливу виховну роль усної
народної творчості в житті суспільства. Особливий інтерес до
фольклору виник на початку XIX століття, коли з Європі в Україну
прийшли віяння романтизму. Поважні добродії, професори брати
Грімм, наприклад, прославилися в той час у Німеччині тим, що
стали збирати й друкувати народні казки. В Україні творчістю
народу цікавилися такі науковці: М. Цертелєв («Опыт собрания
старинных малороссийских песней» (1819р.); М. Гоголь («О
малороссийских песнях» (1834р.); М. Костомаров («Об
историческом значении русской народной поэзии» (магістерська
дисертація), «Несколько слов о славяно-русской мифологии в
языческом периоде, преимущественно в связи с народною поэзиею»,
«Славянская мифология»); О. Бодянський («О народной поэзии
славянских племён») та інші.
У більшості своїх наукових праць О. Бодянський наголошував,
що використання фольклору письменниками є ефективним засобом
удосконалення літературної мови.
Наприклад, рецензуючи у 1834 році збірку «Малороссийские
пословицы и поговорки, собранные В.Н. Смирницким» (Харків),
Бодянський наголосив на важливості збирання й систематизації
фольклорного матеріалу для подальшого глибокого вивчення і
використання в художній практиці. Вагомий внесок у збирання і
дослідження фольклору зробив ректор нововідкритого Київського
університету М. Максимович, який видав відому фольклорну збірку
«Малороссийские песни» (1827), матеріали якої стали джерелом
творчості багатьох письменників. У передмові до збірки
М.Максимович підкреслив, що народні пісні й думи можуть бути
основою для пізнання «событий действительных». Пізніші праці М.
Максимовича – збірки «Украинские народне песни» (1834) та
«Сборник украинских песен»(1849). У передмові до них науковець
висловив думки про змістову і жанрову специфіку українського
фольклору, стильову специфіку дум і козацьких пісень.
Цінним було також твердження про те, що українські кобзарі
виступали своєрідними речниками високих моральних якостей,
несли певну історичну місію. Ця думка збігалася з поглядами Т.
Шевченка («Перебендя»). Відомим фольклористом був і Ізмаїл
Срезневський – професор Петербурзького університету. Ще
навчаючись у Харківському університеті і захоплюючись
романтичною літературою, Срезневський під впливом ідей Гердера і
діячів слов’янського відродження почав збирати пам’ятки
українського фольклору, матеріали з історії Запорозької Січі.
Він створив навіть гурток, метою якого було використання
лексичних, стильових, образних засобів фольклору для створення
нових літературних форм, для власної художньої творчості. У цей
період (20 – 30- ті рр. XIX ст.) активно збирався і досліджувався
фольклор діячами «Руської трійці» в Галичині.
Так, наприклад, другий розділ «Русалки Дністрової» (1837)
мав назву «Пісні народні» і складався з народних пісень у записах
галицьких фольклористів. Вступну статтю до розділу написав І.
Вагилевич («Передговор к народним пісням»), він наголосив на
духовному багатстві українців, дав характеристику пісень, з’ясував
їхнє походження, жанри, назвав обряди, якими ці пісні
супроводжувалися тощо. Активним збирачем і дослідником
фольклору був Пантелеймон Куліш, автор і упорядник двотомної
збірки фольклорно-історичних та етнографічних матеріалів
«Записки о Южной Руси», яка, з’явившись у 1856 – 1857 рр. у
Петербурзі, викликала подив і захоплення.
Видавець і російський учений С. Аксаков писав про неї:
«Записки о Южной Руси»» друкую з насолодою не тому, що в них є
моє, а й тому, що передаю світові пам’ятки духу народного, яким у
моїх очах нема ціни».
Етнографію і фольклор П. Куліш вважав джерелом пізнання
народного життя, народного побуту. Він високо оцінював
орієнтацію письменників на усну поетична творчість, на народну
мову. Закликаючи прислухатися до розмаїтості фольклорної оповіді,
до всіх елементів «простонародної» вимови, Куліш у статті
«Простонародность в украинской словесности» писав: «По ним и
писатели, выступившие уже на своё поприще, будут проверять свой
язык, тон, вкус и самый строй мысли. Эта полная свежих жизненных
соков почва даст в своё время богатейшие плоды».
Проте Куліш водночас застерігав проти надмірного
захоплення стилізацією фольклорних матеріалів. Багато цінної
пізнавальної інформації про український фольклор та порівняльну
його характеристику з російським фольклором зустрічаємо в працях
І. Нечуя-Левицького «Непотрібність великоруської літератури для
України і для слов’янщини» («Сьогочасне літературне прямування»)
та «Українство на літературних позвах з Московщиною», в яких
автор на основі психологічного аналізу зразків українських і
російських народних пісень дотепно і влучно характеризує
світогляд, звичаї, етику й мораль двох дуже різних народів, в яких
одні й ті ж самі образи-символи можуть мати прямо протилежні
значення. У 70–80х рр. XIX ст. дуже серйозним фольклористом був
М. Драгоманов, який у 1867 році разом зі своїми товаришами
вирішив укласти й видати кілька збірок української етнографії та
народної творчості.
Так з’явилися дві збірки українських казок і два збірники
пісень – до речі, єдине, що в часи дії валуєвського циркуляру можна
було видавати українською мовою. Наслідком тривалої і старанної
роботи М. Драгоманова і професора Київського університету В.
Антоновича стали два універсальні томи «Исторические песни
малорусского народа» (1874 – 1875) з ґрунтовними поясненнями й
коментарями фольклорної спадщини від X до XVII століття – від
етносу дружинного й князівського періодів до козацькіх часів
Богдана Хмельницького включно.
З приводу появи цієї колосальної праці М. Драгоманов писав:
«Изучение богатой и прекрасной украинской народной словесности,
а особенно политических песен, которые представляют собою
поэтическую историю украинского народа, рассказанную им самим,
заставило меня крепко полюбить этот народ и пережить всеми
силами души все частности украинского вопроса в России и Австро-
Венгрии. Исследование же песен о борьбе украинцев с турками
сравнительно с такими же песнями народов балканских заставило
меня вдуматься в так называемый восточный вопрос, а всё вместе
приводило меня к мысли о необходимости широкой постановки
федерально-демократического вопроса во всей Восточной Европе».
Таким чином, М. Драгоманов вважав, що знання і розуміння
фольклору полегшує розуміння історичних процесів та взаємин між
різними народами. М. Драгомановим були видані також
«Малорусские народне предания и рассказы» (Київ,1878), «Нові
українські пісні про громадські справи», «Політичні пісні
українського народу XVII - XIX ст.» (з коментарями М.
Драгоманова, Женева 1883, 1885). Стимулом до фольклористичних
та літературознавчих досліджень М. Драгоманова була потреба
показати перед Європейською громадськістю злочинність Емського
указу царського уряду 1876 року.
Збирав і досліджував фольклор і Іван Білик. Він видав
фольклорні збірки казок, чумацьких пісень, супроводжував їх
власними передмовами, в яких популяризувались кращі зразки усної
народної творчості. І. Біликові належить серйозна праця «О чумаках
і чумачестве», яка становить першу спробу осмислення багатства
тематичного різновиду соціально-побутової пісні. Неможливо
переоцінити внесок у фольклористику Івана Франка, який ще учнем
гімназії збирав зразки усної народної творчості у свої перші
збірники і в міру можливостей друкував їх у журналах і газетах, у
наукових і науково-художніх виданнях.
 Найпоказовішою для І. Франка в його зверненні до народної
творчості є стаття «Жіноча неволя в руських піснях народних»
(1883). Відзначаючи шанобливе ставлення руського (українського)
народу до жінки, що свідчило про його високу культуру, автор праці
підкреслював, що недоля, про яку співається в українських піснях,
«основана не на грубих та варварських обичаях народних, що чуття і
здоровий розум народу супротивляються їй, що особливо жіноцтво
дуже живо і виразно почуває всю ненормальність свого положення,
але її викликує не що друге, як тиск поганих обставин економічних
на життя родинне…». Фольклор збирали і досліджували також І.
Житецький, О. Потебня, М. Старицький, М. Лисенко, С.
Васильченко, Леся Українка, П. Грабовський, М. Коцюбинський, Б.
Грінченко, Д. Яворницький, М. Сумцов та інші. Названі вчені
досліджували не тільки фольклор як явище духовної культури, а й
вивчали діяльність виконавців народних дум та пісень. На початку
XIX століття збирачі й видавці українського фольклору (А.
Метлинський, М. Максимович, І. Срезневський та ін.) мало звертали
увагу на особу співця-виконавця. У той час про бандуристів,
кобзарів та лірників нічого не писали, а під текстами пісень і дум не
зазначали, від кого їх записано.
Відомості про виконавців почали фіксувати лише з середини
століття. Тоді ж, у 50–ті роки XIX ст. було зроблено спробу
записувати від кобзарів не лише тексти, а й мелодії. Серед
найвідоміших кобзарів та лірників XIX – початок XX ст. слід
назвати таких як: Андрій Шут, Андрій Бешко, Іван Романенко,
Архип Никоненко, Остап Вересай, Іван Кравченко–Крюковський,
Федір Гриценко–Холодний, Михайло Кравченко, Федір Кушнерик,
Єгор Мовчан, Павло Носач, Аврам Гребінь, Євген Адамцевич,
Володимир Перепелюк та ін.
 З первісних часів кобзарства, в добу козаччини такими
співцями ставали незрячі козаки, які могли втратити зір у битві з
ворогом чи були осліплені при спробі втекти з неволі чи турецької
каторги. Їх не можна ототожнювати з жебраками, адже вони не
просили ласкавого хліба, а отримували винагороду від слухачів за
своє виконавське мистецтво. Серед кобзарів були співці-
виконавці,співці-імпровізатори та співці-автори нових творів. Серед
кобзарів-авторів був і знаменитий Остап Вересай, з яким були
знайомі майже всі згадані дослідники-фольклористи, уродженець
Полтавщини. У Чотирирічному віці Остап утратив зір. Навчався він
гри на бандурі у трьох майстрів, але в жодного не вибув
обов’язкового трирічного терміну науки то через хворобу, то через
норови і несправедливе ставлення вчителів. Не склалося в нього і
родинне життя. Віддавши заміж дочку і овдовівши, Остап Вересай,
скривджений зятем, змушений був покинути свою хату, рідне село і
піти по ярмарках. Він був до того ж кріпаком, але випросив у свого
пана звільнення і, одружившись із вдовою із Сокиренець, лишився в
цьому селі жити. Остап Вересай потоваришував із російським
художником Л. Жемчужніковим, який намалював портрет кобзаря.
Про Вересая розповів у своїх «Записках о Южной Руси» П.
Куліш. Про його творчість написали низку досліджень і зробили
нотні записи його творів М. Лисенко, О. Русов, П. Чубинський.
Завдяки М. Лисенкові Вересай виступив у Петербурзі і мав великий
успіх.
Не лишалось осторонь дослідження і збирання фольклору і
така модерна на свій час письменниця, як Леся Українка, яка
виступила ініціатором записування дум на фонографі. Разом з
чоловіком К. Квіткою вона доклала великих зусиль, шукаючи
музикознавця-фольклориста, який міг би записати твори, а потім
розшифрувати їх і опублікувати разом із дослідженням. За свій кошт
(а була дуже небагатою) вона організувала експедицію львівського
науковця Ф. Колесси до Миргорода на Полтавщині у 1908 році.
Тоді ж поетеса викликала до себе в Ялту кобзаря Гончаренка з
Харківщини (він у той час перебував у сина в Севастополі) і за
допомогою фонографа записала від нього кілька дум та пісень. На
основі цих та багатьох інших записів Ф. Колесса упорядкував і
видав два томи «Мелодії українських народних дум».
Це видання було найціннішим за всю історію фольклористики
(1910,1913), бо в ньому вперше було надруковано велику кількість
дум, пісень, танцювальних мелодій, записаних від кількох кобзарів
та лірників, що репрезентували різні традиції; подано мелодії і
тексти, записані з великою точністю на фонографі. У більшості
наукових праць з фольклористики (а майже всі вони були видані ще
радянський час) ви зустрінете фрази: «Особливого розмаху
дослідження фольклору та й розвиток самої усної народної творчості
набули після Великої Жовтневої соціалістичної революції». Це не
відповідає дійсності, зрозуміло.
Правда, у 1919 році була утворена Академія наук УРСР,
академіками стали літні науковці М. Сумцов, В. Гнатюк, М. Возняк,
Ф. Колесса, К. Квітка, були організовані різні комісії, а пізніше
Інститут українського фольклору (сьогодні Інститут
мистецтвознавства, фольклору та етнології ім. М. Рильського). Але,
як свідчить історія, це тривало до літературної дискусії 1925 – 1928
рр., після якої, як відомо, були ліквідовані партійною постановою всі
літературні організації, а далі настав штучний голод.
Напевно, і в роки репресій, і в роки голодомору існував свій
фольклор, але хто його збирав? Після Другої світової війни збирання
фольклору активізувалося, були створені спеціальні комісії, його
стали записувати студенти філологічних факультетів університетів
(фольклорна практика). Слід відзначити, що в справі збирання і
видання фольклору в 30–40-х роках були, як написано в підручнику
за 1965 рік (хрущовська відлига!), «і певні прогалини, зокрема
недостатність публікацій робітничого фольклору, випадки вільного
поводження записувачів і редакторів з текстами і навіть окремі
випадки фальсифікацій».
Наприклад, збірки радянського часу пропонують читачеві
думи «Дума про Леніна», «Про військо червоне, про Леніна-батька і
синів його вірних», «Хто ж той сокіл, товариші?» та ін. Спадає на
думку, що такі твори, якщо й не є фальсифікатом, то написані на
партійне замовлення. Однак не слід і повністю перекреслювати
результати праці фольклористів, адже після смерті Сталіна в Україні
спостерігалось нове відродження культури – шістдесятництво. У ті
роки вийшли цінні фольклорні збірники народних дум, пісень, казок,
загадок, прислів’їв і приказок тощо. З 1957 року почав виходити
спеціальний фольклорно-етнографічний журнал «Народна творчість
та етнографія», головним натхненником та редактором якого став
академік і поет Максим Рильський.
Звернімо увагу на невеличку цитату з радянського підручника
про фольклор. Сьогодні вона звучить, м’яко кажучи, дивно:
«Додержуючись принципу комуністичної партійності в питаннях
фольклору і фольклористики, ведучи боротьбу проти будь-яких
проявів ворожої ідеології, українська радянська фольклористика
рішуче виступає проти нігілістичного ставлення до народної
творчості взагалі і радянської особливо.
Радянські українські фольклористи у своїх працях
досліджують і узагальнюють процеси розвитку сучасного,
радянського фольклору, досліджують соціальний зміст і національні
своєрідності його форми, новаторство і традиції в ньому.
Цілком закономірно, що найбільше праць було присвячено
питанням відображення соціалістичної дійсності в народній
творчості, образу позитивного героя і насамперед вождя трудящих
В. І. Леніна, а також висвітленню шляхів розвитку радянського
фольклору. В цих працях показано, що народна поезія при соціалізмі
небачено розквітає, супроводжуючи всі визначені явища і події
соціалістичної дійсності, що вона за своїм характером і змістом є
оптимістична, героїчна».
2.2. Зв'язки художнього авторського тексту Оксани Забужко з
фольклором. Позафольклорні складові

Поєднання фольклору та літератури набуває в останні роки

нового осмислення. Оксана Забужко активно використовує
фольклорно-міфологічний матеріал у своїй творчості, тому мета
розвідки — з'ясувати ідейно-змістові та жанрові домінанти повісті
«Казка про калинову сопілку» у співвідношенні з фольклором. Свій
текст письменниця побудувала у вигляді гри традицій та
новаторства, у ньому виявляються виразні ознаки
інтертекстуальності, за якої посилання на попередній текст є
елементом тісного смислового зв'язку та композиції твору.

Казка — «унікальний за продуктивністю й популярністю жанр

художньої словесності. Генетично споріднена з міфом, вона, істотно
десакралізувавшись, зберегла зв'язок із ним на рівні внутрішньої
форми, стала одним із найпоширеніших фольклорних жанрів, а
згодом, проникнувши в систему письменства, трансформувалася в
якісно новий жанр — літературну казку, — пише Н. Тихолоз. —
Активно функціонуючи в межах уснонародної та літературно-
писемної традицій, казка з часом набуває статусу жанру
двоадресатного (спрямованого на сприймання водночас дитячою й
дорослою аудиторією), дифузного (здатного до реалізації в різних
літературних родах — епіці, драматургії, ліричній поезії) і навіть
паралітературного (себто такого, що виходить за межі самої лише
словесної творчості і взаємодіє з іншими мистецтвами —
малярством, графікою, музикою, театром, оперою, балетом,
кінематографом тощо)» [11, с. 8]. Літературна казка у своєму
становленні проходить «фази спорадичної інтеґрації фольклорно-
казкових елементів у структуру інших жанрів письменства
(літописів, апокрифів, житій та ін.) на рівні, сказати б,
«молекулярної» дифузії; письмової фіксації, що активізувалася в
епоху романтизму («фольклористична» казка, за Л. Брауде);
літературного переказу; обробки й, нарешті, індивідуально-
авторської трансформації у цілком самостійний жанр писемної
форми побутування з ориґінальною сюжетно-образною системою,
яскраво вираженим — на рівні світогляду й стилю — суб'єктивно-
особистісним забарвленням (на противагу імперсональній,
уснооповідній, максимально традиційній за композиційною
структурою народній казці з відносно обмеженою системою
усталених зображально-виражальних засобів)» [11, с. 8].

«Казка про калинову сопілку» О. Забужко була написана 2000

р., коли манера письма авторки стала виразно постмодерністською.
У межах постмоденізму можна виділити дві тенденції: а)
використання фольклорних мотивів та сюжетів; б) кітчеві
інтерпретації та фольклорні інтертекстуальні зв'язки, за допомогою
яких вибудовується цілісний художніх світ. Цінність фольклору для
кітчу очевидна: фольклор є усталеною системою, яка покликана
була пояснити світ незрозумілого. Кітч живе тими ж проблемами —
усталити, зробити світ ясним для буденної свідомості індивідуума .
Саме ця особливість кітчевого сприйняття дійсності лягла в основу
текстів масової літератури, орієнтованої на комерційну
прибутковість, заснованої на стереотипних художніх прийомах та
покликаної створювати динамічні сюжети й стандартизованих
персонажів. Улюбленими темами кітчевих інтерпретацій є любовно-
еротичні, історичні, екзотичні, містичні історії.

У «Казці про калинову сопілку » фольклорна основа твору не є

тільки антуражем, на тлі якого розгортаються події, будується
сюжет та створюється галерея художніх образів. Навпаки, твір має
багаторівневу структуру: це фольклорний пласт (казка про калинову
сопілку, переказ про змія, народні вірування, зокрема про місяць,
віднаходження води тощо), біблійний контекст (легенда про Каїна та
Авеля), а також сучасний ґендерний аспект, феміністична
проблематика стосунків жінок двох типів: «аристократки духу» та
«хранительки домашнього вогнища».

Між фольклорною і літературною казкою, як відомо, існує

відмінність. Фольклорна казка, відшліфована віками, поєднує в собі
простоту, наївність і безмежне багатство уяви. Вона узагальнює
досвід поколінь, у ній не відчувається індивідуальності
першотворця, бо кожне покоління щось додавало до основи, яка
губиться в глибині століть. Літературна казка несе на собі «видиму
печать особистості» того, хто її створив [9, c. 204]. У ній помітні
стильові ознаки письма автора і загальніші риси, типові для доби
його життя. Розвиток літературної казки привів до створення
багатьох її різновидів, сповнених вигадки, екзотики, абстракції або
зображення звичайного людського повсякдення, типових характерів,
конфліктів і ситуацій.

Письмо Оксана Забужко базується на ідеї М. Бахтіна про

«пам'ять жанру» [2, c. 113], зберігаючи змістові елементи казки —
чарівний хронотоп та ігрову атмосферу. Існує ряд творів, де не
відбувається нічого чарівного, але вони спрямовані на дитячу
аудиторію, а отже, належать до жанрової модифікації літературної
казки. Натомість «Казка про калинову сопілку» спрямована на
дорослого високоерудованого читача. Я. Голобородько уточнює
жанр цього тексту так: «…повість-притча, повість-міф, повість-
метафора, виконана у «прафольклорному» річищі із використанням
розкішного фольклорного матеріалу» [5, с. 20], Т. Гундорова називає
твір «фольклорною готичною повістю», «інтелектуальною казкою»
[6, с. 97].

«Жіночість» певного літературного твору передбачає те, що

він написаний жінкою. Однак, на наш погляд, тут слід погодитися з
Х.Стельмах: жіноча стать авторки не робить її твір жіночим
автоматично; тут ідеться скоріше не про реального автора, а про
образ автора як художню конструкцію, яка може бути проявлена у
творі більше або менше й так само може нести або не нести ознаки
своєї статі. Дж. К. Оутс у своєму есе “(Жінка) письменник: теорія і
практика” (1989 р.) стверджує, що ґендер детермінує творчість
далеко не всіх авторок: “Є письменниці, народжені жінками, які
рідко мислять себе, коли вони пишуть, як жінок; є інші письменниці,
так само народжені жінками, які вірять, що їхнє письмо завжди
зумовлене їхнім ґендером “Я ніколи не буваю жіночнішою, ніж тоді,
коли я пишу”, - каже Маргеріт Дюрас”.
 Вважаємо, що досить близьким до такого „вузького”
тлумачення терміна „жіноча література” є термін, який
використовує О.Забужко, аналізуючи поезію С.Плат у статті
„Незгасний маків цвіт”: „феміноцентризм” [ Забужко О. Незгасний
маків цвіт // Всесвіт. - 1990. - №1. - С.130-133., с.132]; поняття
„феміноцентрична література” (поезія, проза) могло б стати в
майбутньому альтернативою значно звульгаризованому на сьогодні
терміну „жіноча література”.
Письменниці О.Забужко доводиться по-своєму трактувати
документальні факти, проникливіше дивитися на них, збагачувати їх
силою художньої фантазії. « Те, що вона вгледіла, -- те, що плавало
в цинічному блискові цинкової посудини, -- скидалося на обрізки
сирої печінки в чорних, масних згустках крови, і то й була твоя
сестра в її єдиному земному існуванні: хто вам уже разбєрьот,
кюретка тяла вздовж і впоперек, як міфічна розпаношена сокира, --
все, що запускалося в розіпрілий парний ґрунт».
Багатство, поліваріантність можливостей інтерпретувати
історичну особу з її неповторним, сокровенним індивідуальним
світом давали асоціативно-психологічна структура твору, його
монологічна форма, де переважав інтерес письменника до
психологічного пізнання людини, душевної боротьби, подолання
суперечливих настроїв і почуттів.
Так у оповіданні «Сестро, сестро» автор підкреслює, що
«Дарця, тепер уже доросла жінка з вільно звислими вздовж сильного
й гарного молодого тіла руками -- ні чашка кави, ні цигарка не
заповняли цих рук, -- сказала з напівусвідомленою жорстокістю, чи
радше, з дрочливою хіттю -- вхопити матір за плечі й трусонути її,
як людину, що ніяк не прокинеться: «Це була та дитина, що не
народилась, -- от вони й зустрілися»[6].
 РОЗДІЛ 3. ФОЛЬКЛОРИЗМИ В ХУДОЖНЬОМУ
АВТОРСЬКОМУ ТЕКСТІ ОКСАНИ ЗАБУЖКО

3.1. Природа й особливості фольклоризму оповідання "Сестро,

сестро»

Проблема творчих взаємин міфу, фольклору та літератури

набуває в останні роки нового наукового осмислення. З’явився цілий
ряд робіт, в яких порушено різноманітні аспекти проблеми
міфологізму в художній літературі: Миколи Жулинського, Миколи
Ільницького, Віктора Давидюка, Ярослава Поліщука, Анатолія
Нямцу, Ігоря Зварича, Тараса Салиги, Тамари Гундорової, Ніли
Зборовської, Оксани Забужко, Володимира Антофійчука, Любові
Копаниці та ін. Учені прагнуть збагнути міф, фольклор та літературу
не в їх історико-генетичній послідовності, а в органічній
типологічній єдності, потрактовуючи міф як передумову художньої
творчості, своєрідний «генетичний код» художнього мислення.
Міф розглядається як універсальна система, що містить у
згорнутому вигляді низку структурно-семантичних властивостей
уже постміфічної, фольклорної та літературної творчості. Сучасна
українська проза активно черпає рефлексії міфологічного бачення з
народних легенд, оповідок, казок, дум, пісень, виходячи з того, що у
свій час вони виражали характерні риси людського світосприймання
і народних уявлень про природу і світ.
Митці нового тисячоліття апелюють до «архетипів» народного
духу, міфологічно-фольклорного мислення, яке є, по суті, основою
народної творчості. Оскільки фольклор є проміжною ланкою між
міфом і літературою, то, певна річ, його художні образи, мотиви так
чи інакше пов’язані з міфом. А якщо ці мотиви використовуються у
художньому тексті, то, очевидно, можемо говорити про художнє
засвоєння цими текстами і фольклору, і міфології. Міф
розглядається як модель ідеального, трагічного або комічного буття.
Він входить в опис сучасного життя як порівняльна величина,
як першопочаток сучасності. Скільки б ця тема не піднімалася в
літературознавстві, вона невичерпна, оскільки кількість варіантів
для втілення відомих міфологічних та фольклорних моделей для
сюжето- й образотворення, які можуть знайти достойне
застосування в літературній творчості, справді майже не вичерпна.
3.2. Змісто-формальні зв'язки повісті «Казка про калинову
сопілку» Оксани Забужко й фольклору
Синтез демонології, християнської міфології та фольклору дав
такий гармонійний сплав сюжету, що авторськими в творі
залишились лише його барвиста, пересипана фольклорними кліше
мова та не менш майстерно виписані деякі побутові картини.
Невипадково нашу увагу привернули не жіночі образи, які вже
розглянула Віра Агеєва, не психологізм твору, досить тонко
підмічений Ярославом Голобородьком, а той міфологічний
фольклоризм, упровадження якого в твір, забезпечило і перше, і
друге.
 «Казка про калинову сопілку», за словами Ярослава
Голобородька, це – повість-притча, повість-міф, повість-метафора,
виконана у «прафольклорному» річищі із використанням розкішного
фольклорного матеріалу. Міфологізований твір сповнений алюзій,
символів, алегорій і просякнутий образно-філософськими
струменями, у ньому вибудувана ціла низка традиційних для
фольклорних і міфологічних творів антиномій – два протилежні
персонажі-іпостасі (Ганнуся й Оленка), два дещо протиставлених
духовних центри (батьки – Василь і Марія), Каїн і Авель, Бог і
Диявол тощо»1 . То чому ж Оксана Забужко назвала свій твір
казкою?
Причинно-наслідковий зв’язок (спокутування батьківських
гріхів дітьми), релігійно-християнська алюзійність, фольклорно-
казкова стилізація формально наближають твір трохи до народної
багатосюжетної легенди (хоч переважно такі твори бувають
односюжетними2 ) – такої собі сукупності окремих оповідань-
історій містично-реалістичного характеру, трохи до «химерної
прози» з фольклорною образністю, підкресленою ліричністю
оповіді, тільки не до класичних форм казки, навіть якщо йдеться не
про народну, а літературну її парадигму
В основу твору Оксани Забужко покладено народну «Казку
про дивну сопілку», мотив та основа сюжету якої пов’язані із
перетворенням людини‚ живої душі на дерево. Відомим варіантом
цього твору є «Калинова сопілка», вперше записана у 50-х роках
ХІХ ст. У міфологічно виповненому бутті «Казки про калинову
сопілку» згадуються відомі казкові постаті. Йдеться про відомих
персонажів народних казок: дівчину-золотоволоску, дідову й бабину
дочку.
 Казковий сюжет на «дідову» й «бабину» доньку набуває під
пером авторки «новочасного катастрофічного змісту» (Тамара
Гундорова)8 . Ключовим у цьому словосполученні мало б стати
слово «новочасного», оскільки катастрофізм присутній і в
фольклорному варіанті цього твору. Зрештою й новочасний
стосується лише літературного тексту, оскільки за всіма іншими
параметрами з огляду навіть на вжиту в творі історичну лексику,
автор вправно вписує свій твір в громадянсько-побутові реалії кінця
ХVІІІ ст., хоч фольклорний сюжет, безумовно, давнішого
походження. «Казка про калинову сопілку» Оксани Забужко є
імпровізацією також і на відому українську баладу про
сестровбивство. Прозовий твір виразно демонструє вміння авторки
навіть не стилізувати, а автентично сконструювати архаїчний текст з
міфічним інтертекстом на рівні архітекстуальності.
Твір Оксани Забужко «вмонтовує» елементи архаїчної
міфічної розповіді в соціально-побутову, психологічну, романтичну
новелу, де казковою виявляється тільки розв’язка сюжету.
Визначення самою авторкою жанрової природи твору – повість, є
свідченням того, що у ній зображено життя, працю, виховання дітей
у родині Василя та Марії протягом двадцяти років. Але ж поряд з
цим у повісті багато жанрових ознак казки: дідова дочка й бабина
дочка, трикратні повторизвернення Ганни-панни до панотця і
сатани, калинова сопілка, що сама співає, фантастична кінцівка
твору. Все це дає підстави стверджувати, що повість Оксани
Забужко тісно переплітається з казкою. І все ж перевагу слід надати
ознакам повісті: відповідний спосіб художнього зображення дав
можливість письменниці показати рух життя, розвиток характеру
головної героїні – Ганни-панни.
 Отже, «Казка про калинову сопілку» – це повість і казка
водночас, тобто це твір жанру мішаної форми, оскільки в ньому
наявне перехрещення різних способів художнього зображення. Є в
цьому творі елементи і ліричні, і драматичні, але вони
підпорядковані епічній організації художнього матеріалу.
Для твору Оксани Забужко притаманна наявність хронотопів,
тих своєрідних згустків словесної матерії, які вказують на час і
місце, хоча безпосередньо вони й не вказуються. Численні побутові
подробиці вказують, що дія, описана в повісті, відбувається в
українському селі кінця XVIII – першої половині XIX ст.
У «Казці про калинову сопілку» мотиви архаїчного і
біблійного сюжетів, активізуючись крізь символічний ряд деталей,
складають основу буття-сюжету. Філософське підґрунтя архетипної
матриці, на думку Юлії Кушнерюк, складає той факт, що Каїн і
Авель уособлюють різні типи культур. Витоки Ганнусиної
деструкції-спротиву слід шукати в онтологічних основах буття 18 .
Міфологічна структура повісті розгортається як певна «універсальна
міфологічна схема» (Володимир Топоров). Свідомість людини у
творі має амбівалентний характер, світогляд недовершений, у якому
поєднані крайні точки – психологічна прив’язаність до природи і
водночас уже усвідомлення себе як окремої духовної одиниці, чия
внутрішня сутність взаємодіє з вищими силами та світами, залежна
саме від них.
Символічним утіленням цього роздвоєння в повісті є образи, в
основі яких лежать поняття тіло і душа. Часопростір твору
максимально наближений до фольклору, до первісної міфології.
Реципієнт спостерігає «міфологічний час, що не підлягає історичній
хронометрії»19, тобто саме так, як його відчували первісні люди.
 Оксана Забужко часто зупиняє рух сюжету картинами на
кшталт: тиша, сон. Вони з’являються тоді, коли герої максимально
наближуються до природи з її образами пантеїстично-
метафоричного характеру. Природа у творі зазнає активної
міфологізації, що виявляється у взаєминах Ганни-панни із
довколишнім світом.
Фактично весь твір пронизаний культом світових стихій –
води, вогню, повітря, які впливають на головну героїню. Культові
елементи у структурі повісті вказують на їх витоки з
праслов’янської міфології. Риси культу води постають у мотивах
мертвої та живої води (перша – вмертвляє; друга – оживлює): «…
власне крижаним – нерухомим, хоч і також немов підводним, але –
мертвецьким, – вона одночасно стялася так само пронизливим
освідомленням, що живої води їй сьогодні не знайти ні за які скарби
світу…» 20 . Містичних ознак набуває вода, до якої торкається
Ганна, частуючи бабу-прочанку: « наступної миті зойкнули вже всі
три вголос… прочанка впустила кухля – брязнуло, покотилося,
глухо стукнувши об ніжку стола, а на долівці спалахнуло гранатово,
міняючись проти вогню… то не вода розіллялася, а вино…» 21.
Згадка сакрального числа «три», зміна води на вино, яке у
християнській релігії вважається кров’ю Ісуса, означуються не лише
фізіологічними змінами дівчини, а й духовими: «… звідтоді ніколи
вже не було в Ганнусі того з ночі винесеного чудного сміху, на який
усі ззиралися… щез той усміх, мов водою змило».
Символічного значення у повісті набувають астральні символи
– небесні світила, зокрема місяць. В українських замовляннях місяць
– «нічне сонце» у царстві мертвих, що приносить з потойбіччя
містичне. З перших сторінок твору місяць не визначає трагічну долю
Ганни: «… мати вперто казала – молодик, доки сама в це не
повірила: відомо ж бо, що молодик – то на долю, а недобір – тим він
і недобір, що наводить на лихі сни, і в той бік ліпше думок не
пускати» 23 . «Небесна» символіка проявляється і в образі хмари,
який є символом теофанії – явища Бога.
Однак у творі Оксани Забужко спостерігається протилежна
семантика цього небесного світила. Хмара є уособленням темних
сил потойбіччя: «Невдовзі Ганнуся спостерегла й дещо інше: по
таких хатніх заколотах вона переставала чути воду – ба й себе саму
переставала чути, мов підмінена на час опосідаючою безликою, як
хмара, обидою …» 24 . У даному контексті авторка твору вдається
до поетичної алюзії на «обиду» з твору давньоруської літератури
«Слово о полку Ігоревім»: «Встала обида в силах Дажбожого внука,
вступила Дівою на землю Троянову, заплескала лебединими
крилами на синьому морі біля Дону». Обида – персонаж образи, а
взагалі лиха. У повісті образ хмари-обиди спотворює єство Ганни,
напускає на неї свої бліді (жовті) чари, які є ознакою смерті: «…
хмара та була непрозорожовтявою, й щось із неї сочилося – пасокою
замість дощу».
Темні дії астральних символів виразно узгоджуються із
представниками «недійсного» світу – демонами. Українську
демонологію представлено в образах упиря, людинивовкулаки, змія-
перелесника та диявола. В поєднанні таких полігенетичних і
різночасових уявлень відображено не стільки еволюцію
світоглядних систем давніх слов’ян, скільки її поліфонічність у
народному світогляді. Ці загадкові образи є невід’ємною частиною
великого, від самих початків агресивного світу довкола людини.
Найвищим втіленням цієї агресії постає не хвостата зірка – змій,
навіть не Диявол.
 Варто згадати завдяки кому опиняється Ганнапанна в обіймах
цього караючого демона в «Казці про калинову сопілку».
Найстрашнішим звіром у такому причинно-наслідковому
хитросплетінні обставин, які штовхають героїню на страшний
вчинок стає та ж таки людина в особі ґвалтівника Дмитра: «… не
встигла вона звискнути, як дебела лапа тісно защемила рота… й
інша лапа – та скільки ж їх у нього! – рвала з неї запаску… люта,
нещадна сила підгрібала її під себе, сила, яка геть до неї сліпа,
знаюча тільки власний навальний натиск, щось ґвалтовне, мокре й
страшне, сказати б, і правда – звір її напав, навалився, щоб не
зрухнула рукою, гарчав і дер її, кігтями й зубами: вовкулака!».
У сцені двобою із Дмитром-звіром Ганна знову виявляє свою
«відьмацьку силу», про яку й не здогадується: «… з неї озвалося
здушеним, і від того по чужому соромітно глибоким і хрипким, аж
таки дійсно відьомським якимсь, голосом: Дмитре, дурнику, на що
ти так, тож болить, - звір од несподіванки й собі закляк… Ганнуся
вивинулась – і вгородила йому зуби просто в м’якоть підгорля…
Дмитро справді завив вовкулакою» 27 . Ось тут вовкулацьке
страждальне виття цілком відповідає його фольклорному
еквіваленту. «За деякими уявленнями українців та білорусів, – пише
В.Давидюк, – вовкулака навіть не виє по-вовчому, а стогне і плаче,
як людина. В окремих сценах повісті Ганна-панна має близькі
стосунки з міфічним персонажем – змієм-дияволом, фізично
окресленим, а отже, тілесно сущим: «… поруч з нею лежав,
розпластавшись голим на цілий велетенський зріст, і, здавалось
світився в пітьмі кожною рисочкою найдосконаліший чоловік, на
чий вид мала б сконати на місці, провалившися в божевілля, будьяка
людська уява»28 . Оксана Забужко вводить у твір сцени, сповнені
еротизму, які пов’язуються з ритуальними діями героїв,
зумовленими архаїчними міфологічними уявленнями.
Культ тілесного, як уявлювана вища форма буття, відносить
людину до первісно-профанного рівня існування. Тілесність як
моделюючий чинник постає міфологічним інваріантом природи і
накладає свою владу на людину. Мінливість спокусника з
космічного тіла хвостатої зірки на антропоморфну істоту не має
нічого диявольського. В повісті Оксани Забужко він із
натуралістичною точністю повторює народно-демонологічний образ
перелесника – найсамобутніший витвір української міфологічної
традиції.
Традиційне в художньому творі й розвінчання його появи
напередодні трагічної розв’язки любовних пригод: «сусідський
хлопець, родом придуркуватий, стривожив, прокричавши вранці
через тин радісно, наче молодий півник: тітко, тітко, а до вас уночі
змій у комина влетів, такий, як зірка хвостата, я сам бачив!».
Типологічно цей персонаж з казковим образом Змія не має
багато спільного. Вони різні як за походженням, так і за естетичною
природою. Єдине, що успадкував легендарний персонаж від
казкового, це уявлення про смерть, яке для казкового персонажа
Володимир Пропп вважав генетично визначальним30 .
Оксана Забужко не диференціює перелесника від казкового
змія. Тільки казковий персонаж викрадає людей і вмить переносить
в інше, дуже далеке царство. Як правило, змій викрадає молодих
дівчат. Російський археолог Борис Рибаков вбачає в цих казкових
сюжетах відображення взаємовідносини праслов’ян чорнолісів з
кіммерійцями – двома сусідніми племенами, які на момент
входження в повсякденний побут залізних виробів проживали на
території України31 . У повісті Оксани Забужко змій-перелесник
забирає Ганну у потойбіччя: «Щезла бабина дочка – чи втекла, чи
так розточилася, чи, може й досі блукає десь по безвинах місячними
ночами» 32 . Як бачимо,
Оксана Забужко активно використала образи демонічних
персонажів із художньо-зображальною метою, що в свою чергу
оживлює оповідь, надає їй водночас і природності, і ще більшої
чарівності. Окрім демонології, елементів культів, вірувань та
уявлень, твір Оксани Забужко фіксує відголоски давнього життєвого
укладу. З найпоширеніших сюди можна віднести погляди на шлюб,
зокрема заборону виходити заміж раніше за старшу сестру, пов’язані
із давньоязичницькою системою табу.
Порушення табу завжди призводило до негативних наслідків.
В аналізованому творі таке порушення призводить Олену до смерті,
після якої вона перетворюється на калину: «…на підступах до
вашого села, пане господарю, попід лісом, за фигурою на розхресті
назирив хлопака калиновий кущ…»33 . Образ-символ калини
зберігає в собі міфологічні погляди на перевтілення дівчини в
дерево, що підтримується народнопоетичною традицією, – зазначає
В.Телеуця. «Метачасовість образу-символу калини зумовлює його
багатозначність, в основі якої медитативність, рубіжність між
світами дівчини-жінки, молодості – одруження, зрілості, життя
земного і потойбічного».
Казковість у творі Оксани Забужко виявляється не лише у
антроподендроморфізмі Олени, а й у чарівних властивостях
калинової сопілки, що промовляє її голосом: «… витяв собі сопілку,
а вона… людським голосом обізвалася…»36 . Емоційним сплеском
серед усієї філософічності та інтелектуальності стає у творі
сопілчина пісня. Калинова сопілка в казках і легендах чує і бачить
те, що люди від інших хотіли приховати.
 Так, у «Казці про калинову сопілку», яку записала Леся
Українка (і в інших записах повторюється), тужливий спів сопілки
виказує тяжкий злочин, коли брат брата через заздрощі вбив.
Таким чином, «Казка про калинову сопілку» Оксани Забужко
– твір оригінальний не настільки своїм змістом, наскільки химерним
поєднанням різних фольклорно-міфологічних елементарних сюжетів
(мотифем). У ньому письменниця засобами народноміфологічної та
поетичної традиції так об’ємно й точно вихопила образ власного
народу, що правдивість цього образу не викликає жодних сумнівів.
Його ментальність, поетична душа передані з такою точністю, як це
властиво хіба для фольклору.
Водночас письменниця, спираючись на українські народні
повір’я легенди, казки, створила по суті свій власний, авторський
міф про Ганну-панну. Особливість сюжетотворення повісті, її
неофольклоризм у тому, що автор поєднала в одному сюжеті те, що
в фольклорі не поєднується. За спостереженням Віктора Давидюка,
у фольклорних творах не взаємодіють не лише казкові й легендарні
персонажі, а й ті, які входять в одну жанрову систему, але водночас
належать до різних ідеологічних38. Тобто змій-перелесник і відьма,
упир і вовкулака, в народних демонологічних оповіданнях не
поєднуються.
Художній твір як прояв сучасної художньої свідомості
допускає таке поєднання, а запропонований автором палімпсест
становить основу новаторської інтерпретації народної демонології.
На генологічну свідомість Оксани Забужко впливають такі основні
чинники, як: літературна традиція (емпіричні уявлення про казкові
жанри, витворені протягом століть, творча практика багатьох
письменників), сучасна теоретико-літературна думка, жанрові
пошуки авторки у власній художній творчості.
 Міфологізм твору як інструмент художньої організації
фольклорного матеріалу став засобом виразу «вічної», вихідної,
стійкої національнокультурної моделі буття. Принцип
дивовижності, вигаданості, саме у поєднанні з життєвими реаліями
створює новаторську форму побудови повісті О.Забужко «Казка про
калинову сопілку». Звернення Оксани Забужко до психоаналізу та
«глибинної» психології приводить до формування у творі
характерних рис психологізму, відсутніх в класичній міфології з
причини її орієнтації на «культурного героя». Феномен містицизму у
повісті є важливим елементом у процесі моделювання
неоміфологічного твору, за допомогою якого відбувається залучення
до сюжету традицій давнього міфу про Каїна та Авеля, релігійної та
містичної природи.
У свій твір авторка ввела образок того двовір’я, який існував в
українських селах в кінці ХVІІІ – першій половині ХІХ ст. В
кожному із них когось вважали відьмою, когось вовкулакою,
вважали, що до якоїсь жінки вночі приходить мрець-упир, а до
котроїсь з дівчат прилітає змій-перелесник. Кожна така оповідка
існувала в народній творчості окремо
Своїм твором автор зачепила ту романтичну хвилю
української літературної традиції, яка з часів Миколи Гоголя ще
ніколи не була програшною. Ця традиція створила й класичний
образ українця: доброго за своєю натурою, трохи містичного в своїх
поглядах на світ, і трохи наївного в сприйнятті цього світу. Саме
таким його уявляє, а відтак і хоче бачити світ. У повісті Забужко
гору бере містика.
Містичне начало наче наперед програмує долі героїв. Від них
в цьому житті мало що залежить. Тож і правильні й неправильні
персонажі її твору перебувають під диктатом незборимого фатуму,
воля якого полягає в тому, щоб зробити всіх їх нещасними. Тому
незримо в повісті присутній ще й образ долі, яка детермінує вчинки
персонажів. Особлива роль у її значенні для оточуючих відводиться
долі містичних персонажів.
Своєю особливою силою сублімованою в життя довкілля
вносять значні корективи на життя найближчого оточення, в
конкретному випадку – цілого села. Ця тема не нова як у фольклорі,
так і в літературі.
Абсолютним новаторством автора можна вважати
багатоепізодність містичного вияву персонажів із надприродною
силою та їх майстерне поєднання в один сюжет.
Таким чином «відродження» міфу в літературній творчості
Оксани Забужко сприяє формуванню нової посткласичної естетики,
яка спрямована на відтворення та переосмислення традицій
минулого за допомогою нових форм творчості, що зумовлює
перспективність дослідження.

РОЗДІЛ 4. ХУДОЖНІЙ АНАЛІЗ ЕТЮДУ “СЕСТРО, СЕСТРО”

ТА ПОВІСТІ “КАЗКА ПРО КАЛИНОВУ СОПІЛКУ”.
ОСОБЛИВОСТІ ПРОЗИ ОКСАНИ ЗАБУЖКО
4.1. Художній аналіз етюду “Сестро, сестро”
Рік написання – 1992
 Жанр – оповідання
Тема – змалювання катастрофи роду, туга за неіснуючою,
ненародженою сестрою.
Ідея – показ справжної ціни і ваги людського життя.
Головні герої твору:
Дарця – молода і розумна, в дитинстві вона пережила втрату
сестри
Мати Наталя – все своє життя провела у неспокої і тривозі,
ненароджена сестра – впродовж всього твору дала не раз
зрозуміти, що вона хотіла жити.
Антось – батько, якого звинуватили кегебісти і запроторили у
в’язницю
кегебісти – власне через яких і був здійснений аборт.
Сюжет та композиція твору “Сестро, сестро”
Композиційно твір складається зі спогадів і розповідей, якими
авторка ідентифікує себе з головною героїнею Дарцею. Цікавими є в
оповіданні психологічні деталі, які увиразнюють оповідь автора:
книги, обшук, діалог батьків, які виносять смертний вирок Дарчиній
сестрі. П’ятирічна дівчинка намагається вплинути на хід подій, але
розуміє, що не може нічого зробити, бо її ніхто не послухає. Потреба
стати дорослою, щоб вижити і змогти відстояти своє визріває у душі
Дарці.
Важливу роль відіграє психологічний інтер’єр: те, що робиться
в кімнаті під час несподіваного обшуку, відповідає внутрішнім
почуттям героїні. Вона ніби споглядає на все очима автора, відчуває
себе спустошеною.Сюжет твору розвивається в психологічному
ключі через показ фрагментів із життя малої Дарці . Тоді в неї могла
б народитися сестра (мати дівчинки була вагітною і про це знала
Дарка), ця ненароджена дівчинка вже зайняла певне місце у мріях та
душі Дарки. Дарця придумає ім’я для майбутньої сестри – Іванка чи
Анна; думає про те, як буде турбуватися про новонароджену. Дарця
у свої юні роки вже підсвідомо розуміла, що їй не вистачає начебто
малої, та досить вагомої деталі, і нам зрозуміло якої.
Коли Дарина дорослішає, то їй стають зрозумілі причини
аборту, на який пішла матір Наталя: „…двох вона не обтулить”.
Матір Дарини все життя страждала через скоєний вчинок, вона
вважала себе винною не тільки у вбивстві дитини, а й у страху, коли
вона була вагітною: ”Прости, моє маленьке, моє золотко, моя доцю
чи синоцю – мама не сміє вигодувати тебе своїм страхом”. Страх
перед невизначеним майбутнім, яке безжально наближалося,
духовна самотність, нестача грошей змусили Наталю піти на
страний вчинок.
Дарця переживала втрату ненародженої сестри два рази:
перший, коли було зроблено аборт, і другий, коли знищено її мрію-
фантазію про сестру.
Впродовж життя Наталя намагалася спокутувати вину,
доглядала хворого чоловіка Антіна, але відчуття болю і вини не
полишали її. Жаданий спокій Наталя отримала після сну, де
ненароджена дитина забрала із собою Антіна. Після того, як матір
розказала свій сон дочці, Дарця зрозуміла, що ціна її життя рівна
цілим двом. Вона почувала себе винною у смерті сестри.  Страх
матері перед соціальною дійсністю вкорінюється у кожну її клітину,
крім того намовляння чоловіка на аборт, бо “знаючи, що Антось має
рацію, що дитина в неї, такої, не може вродитися нормальною”,
підштовхують жінку до цього вчинку. Лише після смерті чоловіка та
ненародженої дитини вона знаходить спокій і підтримку Дарини.
 Письменниця не засуджує свою героїню, а виправдовує та
мотивує її вчинок, її вимушений вчинок залишиться в пам’яті жінки
назавжди.
4.2. Художній аналіз повісті “Казка про калинову сопілку”
Повість "Казка про калинову сопілку" має багато своїх
прапопередників. Це й античний біблійний сюжет про Авеля та
Каїна і народні казки й балади про калинову сопілку, і вірш Ліни
Костенко "Калинова сопілка", і літературна казка Б.Грінченка,
Л.Шияна та інших.
А головне те, що письменниця, непомильно використовуючи
літературні твори, фольклорні цитати, створила дивовижний твір
про історію українського селянського побуту, про велику трагедію
українського роду, про Добро і Зло.
Повість невелика за розміром - 51 сторінка і складається з 30
невеликих частин, що тісно пов'язані за змістом.
Експозиція.
У родині Василя та Марії вродилася дівчинка з місяцем на
лобі. Це вже потім назвуть її батьки Ганною, а мати додасть від себе:
"Ганна - панна", плекаючи думку, чи не судилося їй первісточці
князівство чи королівство. У так зичила мати щастя своїй донечці,
своїй Ганні - панні, не такого, як сама мала, бо ж вийшла заміж за
свого Василя "на зло" своєму батькові "щоб знав!", бо ж не віддав її
заміж за любого й коханого. А Василеві судилось стати заручником
у грі, про яку, сердега, і не мав гадки. Як бачимо, у повісті Оксани
Забужко дотримано правил прямої експозиції, ми бачимо:
умови формування головної героїні Ганни - панни і ті риси
характеру, що склалися до виникнення конфлікту;
обстановка й середовище, у якому розгортатиметься дія.
Зав'язка.
 Народилася у сім'ї Марії та Василя й друга дівчинка-
мізиночка. Таке собі кволенька змалку, плаксива - "поганенька
дитина", не Ганна ж панна! Оленкою назвали. І ніби поділили
Василь та Марія дітей. Василь бавився з Оленкою, Марія пишалася
своєю Ганною - панною, а люди казали: "Дідова дочка й бабина
дочка".
Розвиток дії.
Розвиток дії. Після зав'язки конфлікт розвивається в
змодульованих письменницею художніх епізодах, які й становлять
розвиток дії. У творі, який намагаюся аналізувати, принаймні роблю
спробу, це ціла низка надзвичайно цікавих епізодів. Підростали
дівчатка і така ворожнеча між ними була з приводу будь-чого! Ганна
- панна заздрила Оленці у всьому, хоч була від неї і старшою, і
вродливішою. Одного разу вона (Ганна) прокинулася вночі від того,
що маленька Оленка плакала, а батько, взявши її на руки, вийшов з
хати, пригорнув дитя до себе і заспівав. Ганна ще ніколи не чула
щоб батько так співав: "сидячи з Оленкою на призьбі він співав
стишеним, але, чистим і якимось по-чужому молодим, текучим, як
кринична вода, тенором, мовби справді незнайомій парубок
симпатизував поночі гаю-розмаю свою журу: любив дівчину півтора
роки, поки не взнали вороги збоку. "Маленька Ганна лежала,
зціпивши зуби, її брав до сліз живий, гарячий жаль, що це ж, не до
неї так співає батько! І росла в ній, прокидалась "якась інша,
жорстокіша ураза".
Виростали дівчатка. Скубали одна одну. А батьки мріяли: мати
- про князя для Ганни, батько про те, що вийде його Оленка заміж,
житиме при них з Марією, народить багато - багато діток, і він буде
їх бавити.
 Бог наділив Ганну - панну не тільки вродою: була вона
роботяща, розумна, наділена талантом відчувати воду під землею,
вказувала людям, де копати криницю. І була не тільки пишна, а й
занадто горда, завидувала всім, а найбільше своїй сестрі Оленці, і
все хотіла зробити комусь "на зло, щоб знав!" Ростила в собі свою
жовтим світлом горючу обіду - як мати годує груддю дитя, ворогам
на розправу, як її саму ростила мати з своєї обіди, хоч і не такої
ведьменої - з думкою про відплату". Допитливою була: все її
хвилювала думка: "Чому зглянувсь Господь на Авелеву жертву, а на
Каїнову не зглянувсь?" У батька про це питала, і попа і Змія
Перелесника, тобто Сатану. Ніхто не міг задовольнити цю
хворобливу допитливість, ніхто, крім Демона"... та відповідь
продудоніла, як у тулумбас ударив, і, замість сподіваної волі
відлумила в ній необорно тоскною пусткою заглади і хліба ж ти же
знаєш, що тільки нікчемним своїм сотворінням. Він і сприяє, тільки
вночі духом йому любі, а найліпших і найдужчих, найвиборніших,
як діаманти в земній короні - знай гонить, понижує, і тавром
проклінним назначує од малих своїх, бо боїться, коли б царства не
перейняли йому!" У приклала сказане Ганна - панна до себе: це ж б
вона найкраща!
Ненавиділа вона сестру, гордувала людьми, а себе любила. Ох,
як любила і себе, і тіло своє, і вроду свою! Вважала себе вищою від
людей, гордувала ними. Так згордувала вона й гарним, роботящим,
багатим парубком, Дмитром, Маркіяновим сином. А Оленка
(виросла ж таки в славну синьооку дівчину!) не згордувала -
посватався до неї, той же таки Дмитро - і погодилася Оленка,
пов'язала старостів рушниками! Тяжко вражена була Ганна тим
сватанням, адже "Оленка виявлялася відмічена Божою ласкою, а не
вона!". Горе, горе Ганні - панні, горе Марії й Василеві: зосталася їх
старшенька в "перестарках, обійшла її менша сестриця, вкрала в неї
щастя! Чому цей світ мав належати не їй, а Оленці?" І така злість,
така обіда закипіла в Ганни - панни у серці. А тут ще й сусідський
хлопець "родом придуркуватий стривожив, прокричавши вранці
радісно, мов молодий півник: тітко, тітко, а до вас уночі змій у
комина влетів, такий, як зірка хвостата, я сам бачив!" І був же й
справді у Ганни - панниному житті той Змій-Перелесник, той що
змій Демон, укривав у ній віру в її незвичайність серед людей, що їй
все можна, навіть переступити через гріх. Не знала Ганна - панна,
що це не князь, не принц до неї вночі приходив, научав її, а сам
диявол прийшов по її душу. Тепер він випроставсь на повний зріст і
заволодів Ганною. А її лише мучила спрага "до посмаку крови".
Весь світ здався Ганні - панні жорстким, злим,
несправедливим через ту осоружну Оленку. І визріла в душі її
страшна думка: "Чому, чому цей світ має належати Оленці?"
Ображена на свою "десь заснулу долю", Ганна таїла злість не до
Оленки а до Бога і прагнула сама наступити на "другу тальку
терезів".
Кульмінація.
Кульмінація - це найгостріше загострення конфлікту, коли
порушене у творі питання має розв'язатися.
Настала неділя - остання Оленчина дівоцька. Вставши вранці,
Ганна почула в собі якусь переміну: "її обіда ствердла й звелася на
тонке жало, що вогнем пекло під грудьми, і незмога було дихати,
доки його з себе не викинеш. У миснику вона намацала
нагостреного ножа і аж застогнала з полегші". Покликала Оленку до
лісу, по ягоди або по гриби. А в лісі (страшно вимовити!)
-"вгородила ножа просто в дишуче теплом, щільне, піддатне ножеві
тіло... і обм'якло". Ганна ж панна ,"потрясаючи над головою
скривавленим ножем п'яна, аж точилась од такого обрушеного на неї
весілля, крикнула в зашморгом розкручене вгорі небо - до Того, Хто
там сидів, ніколи не даючи зазирнути собі в лице, і луна її
переможного реготу застугоніла лісом, мов гук невидимого війська!
А щоб знав! Ніби аж тепер не допустила вона сестру до її долі до її
щастя... І не пустила.
Ретардація.
Ретардація - (уповільнення) - це ті епізоди епічного твору, в
яких автор свідомо моделює затримання в розвитку тих процесів, які
набували значної гостроти.
Ретардація у повісті Оксани Забужко - це сумна розповідь про
повернення Ганни в село, про те, що пропала Оленка, про горе Марії
і Василя. Минав час. Уже й забувати стали в селі про дідову дочку.
Аж тут прийшла чумацька валка. І розповів один з чумаків про
сопілку, що вирізав з калини у їхньому лісі. Притулив хлопець
сопілку до губ... "і в хаті тонко сливе по дитячому жалібно заспівало
Оленчиним голосом: помалу-малу, чумаче, грай, не врази мого
серденька вкрай, мене сестриця з світу згубила, в моє серденько
гострій ніж устромила!" І тричі проспівала калинова сопілка
Оленчиним голосом і батькові, і матері. Заплакали батько, мати,
заплакали люди.
Розв'язка.
А що ж Ганна - панна?
Ганнуся посміхалася все ширше, а потім зареготала і
промовила: "Мамо, мамо, оце мені пісня, якої ніхто не мав
споконвіку, оце ж мені слава..." З тим лягла на полу та вже й не
вставала.
Послали по залогу, щоб взяти в бійницю, але коли прийшли
закували в пута, "в хаті було порожньо, тільки на полу зостався...
слід, мов смоляним віхтем черкнуло. Щезла бабина дочка - чи
втекла, чи так розточилася, чи, може, й досі блукає десь по -
безвинними місячними ночами."
Тема та ідея твору.
Тема повісті "Казка про калинову сопілку" - це сумна
розповідь про двобій Добра і Зла, про велику трагедію українського
роду.
Ідея твору - пересторога людям у виборі Добра чи Зла, у
дотриманні моральних цінностей.
4.3. Особливості прози Оксани Забужко
З прозою Оксана виступила уперше на сторінках журналів
«Україна», «Прапор», «Сучасність», «Кур’єр Кривбасу» та ін.
Найбільший успіх до Оксани Забужко прийшов у 1996 році завдяки
роману «Польові дослідження з українського сексу», який викликав
бурхливі та суперечливі реакції критиків і читачів. Письмо Забужко
— стилістично новаторське і інтелектуально провокативне —
пробудило нерозуміння з боку деяких вітчизняних критиків,
незнайомих із здобутками світової критичної думки і фемінізму
зокрема. У той же час читачі сприйняли роман дуже добре, він став
першим бестселером незалежної України. За соціологічним
опитуванням агенції «Еліт-профі» 2006 р. роман був визнаний
«книжкою, що найбільше вплинула на українське суспільство за 15
років незалежності». Нині це найширше перекладений у світі твір
нової української прози (15 мов), включений до багатьох
обов’язкових списків та рейтингів сучасної східноєвропейської
класики.
На початку 1990-х років разом з В. Агеєвою, Т. Гундоровою,
С. Павличко Оксана Забужко стала однією з головних представниць
народжуваного феміністичного дискурсу української гуманітарної
науки. Так, у вище згадуваному романі «Польові дослідження з
українського сексу», повістях «Інопланетянка», «Дівчатка», «Я,
Мілена», «Сестро, сестро» та інших подала зразки гострого аналізу
психології людини посттоталітарної доби в стилі постмодерністської
прози і феміністичної критики.
Поява роману, з одного боку, продемонструвала можливість
комерційно успішного україномовного бестселера, а з другого –
спричинила гостру критику прихильників «патріархальних
цінностей» у житті й літературі [189, с. 33]. Наслідком став конфлікт
з традиційним середовищем Спілки письменників України.
Але, як зазначають критики, прозі Оксани Забужко властивий
біологізм, однак не натуралістичний біологізм, як може здатися
спочатку, а екзистенціальний. Письменниця говорить про життя не
абстрактно, а зсередини. Вона не боїться говорити про таємне,
зазвичай закрите для людських очей, — про момент зародження
життя, яке бубнявіє тілом і нарощується душею у вогкості й теплоті
материнського лона, з волі клітин ділиться і пульсує у ритмі крові
[86, с. 216].
Характерною особливістю прози Забужко стають
суб’єктивність оповіді, внутрішні монологи та діалоги, цитати й
алюзії, органічно вплетені в авторську мову. Можна говорити про
те, що в творчості Забужко формується особлива іпостась тіла-мови.
У «Казці про калинову сопілку» письменниця видозмінює
асоціативний контекст, у якому живе її героїня з інтелектуального на
фольклорно-народний. Фактично вона створює фольклорну готичну
повість, поєднуючи задоволення і жах, любов і ненависть,
використовуючи материнсько-доньківський архетип [86, с. 217].
Наступна книга — роман-сага «Музей покинутих секретів»
(2009), за визначенням самої авторки, «про три життя покоління
однієї родини, чиї долі пов’язані між собою протяглими крізь ціле
ХХ століття «підпільними» нитями – довготривалими, невидними в
межах одного людського життя наслідками раз зробленого вибору»,
від часів Другої світової війни й боротьби УПА і до наших днів [49,
с. 326]. Важливо, що йдеться про реконструкцію не лише
індивідуальної, але й колективної пам’яті. Під час роботи над
книгою Оксана Забужко буквально студіювала архіви війни НКВД
проти українського підпілля кінця 40-х- початку 50-х років.
Фаховий філософ і культуролог, Оксана Забужко пише есеї і
працює у жанрі нон-фікшн. Вона також звертається до української
історії ХХ століття. Важливою рисою письма Оксани Забужко є його
зверненість до світу, націленість не лише на внутрішню аудиторію,
доступність для західного читача. У низці культурологічних праць
(«Дві культури», «Філософія української ідеї та європейський
контекст. Франківський період», «Шевченків міф України. Спроба
філософського аналізу»), статтях Забужко зробила спробу
проаналізувати процеси духовної колонізації України,
деконструювати комплекс національної меншовартості, розвинути
тези про самостійній розвиток української культури в
європейському та світовому контекстах.
Невдовзі після виходу в світ «Шевченкового міфа України»
(1997) спалахнула дискусія, що тривала до початку 2000-х. Питання
стояло про ревізію колоніального спадку в погляді вже не тільки на
Шевченка, а й ширше — про те, чи можна, як О. Забужко, говорити
про українську культуру не лише в локальному (для українців), а й у
загальнолюдському значенні. На захист автора та її концепції
виступили Вадим Скуратівський, Василь Лісовий, Вілен Горський та
інші вчені.
 Книга «Notre Dame d’Ukraine: Українка в конфлікті міфологій»
(2007) стала своєрідною спробою реконструкції численних
дотеперішніх «міфів» про Лесю Українку. У цьому
безпрецендентному для України інтелектуальному бестселері
українська культурна історія осмислена через Лесю Українку,
жіночу постать, як «Іншого», з постколоніальної точки зору.
Забужко пише також про роль і свідомість української шляхти, яку,
якщо скористатися образами самої Лесі Українки, можна назвати
«великопанською» спільнотою.
У 2011 році побачило світ видання «Вибране листування на тлі
доби: 1992-2002: з доданими творами, коментарями, причинками до
біографії та іншими документами», що представляло історію
багатолітньої дружби одного з найвидатніших мовознавців ХХ-го
століття, провідного еміграційного мислителя, критика й
культуролога, професора Колумбійського університету в Нью-Йорку
Юрія Шевельова (1908-2002) та письменниці Оксани Забужко. У
книзі, з одного боку, спільними зусиллями автори вибудовують
картину 1990-х років – з її ілюзіями й розчаруваннями, першими
кроками й відкриттями, а з іншого – на читача чекає не лише ближче
знайомство з двома визначними культурними постатями, але й
захоплююча інтелектуальна пригода в бурхливому історичному
пейзажі рубежу віків [110, с. 6 (31 січ.)]. У 2013 році вийшло друге,
доповнене видання, приурочене 105-й річниці з дня народження
видатного мовознавця.
Книга вибраних есе з доробку письменниці під назвою «З мапи
книг і людей» вийшла друком у 2012 році. Їх об’єднує тема
культурного простору довкола нас. Чотири розділи збірки –
«Читати», «Писати», «Бачити», «Жити» — умовно групують тексти,
написані протягом 1999-2012 років. На «мапі» Оксани Забужко
позначені книжки, люди, місця, міста, фільми, виставки, які, з-поміж
інших, мали формативний вплив на долю авторки і які одночасно
можуть слугувати своєрідним культурним маркером для збірного
портрета сучасного українського інтелектуала.
Розповідь від першої особи, тонко переплетений жанровий
мікс мемуару, рецензії, біографії, філософського роздуму та
культурологічної розвідки зробили це видання привабливим для
всіх, хто має смак до вдумливого читання.
Творчість письменниці відзначена багатьма нагородами та
преміями, серед яких: «Мистецькі вершки-1996», Фонду ім. Гелен
Щербань-Лапіка (1996), Global Commitment Foundation (Фонду
Всесвітнього Зобов’язання) (1997) — за вірші з книжки «A Kingdom
Of Fallen Statues», Фундації Ковалевих (1997) — за повісті
«Інопланетянка» та «Я, Мілена», Департаменту культури м. Ґрац
(2002), Перша премія з літератури Союзу Українок Америки та
премія фундації Омеляна і Тетяни Антоновичів, Гран-прі
Всеукраїнського рейтингу «Книжка року-2008» (всі нагороди 2008)
– за книгу «Notre Dame d’Ukraine», Літературна премія Центральної
та Східної Європи «Анґелус» (Польща) (2013) — за «Музей
покинутих секретів».
Крім цього, роман «Музей покинутих секретів» посів 1 місце у
Всеукраїнському рейтингу «Книжка року-2010» в номінації «Красне
письменство». Письменниця стала трикратним лауреатом премії
журналу «Корреспондент» у номінації «Краща українська книга
року» — за «Let My People Go» (2005), «Notre Dame d’Ukraine»
(2008) та «Музей покинутих секретів» (2010). 2012 року отримала
відзнаку «Золотий письменник України».

ВИСНОВКИ
 1. До появи писемності усна творчість народу (будь-якого)
була єдиною формою передачі інформації, знань, звичаїв, народної
етики, моральних цінностей.
2. Фольклор відрізняється від художньої літератури тим, що
його твори різних жанрів не мають і не можуть мати
конкретного автора, вони набагато об’єктивніші в тому плані, що
передають загальнонародні, національні уявлення про добро і зло,
справедливість і обман, про любов і зраду та про інші поняття
(конкретні й абстрактні), якими живе народ.
3. У порівнянні з твором усної народної словесності
літературний твір певного автора відображає погляд на світ і життя
конкретного письменника і є суб’єктивним.
4. З появою писемності фольклор не зник, не занепав, а просто
почав змінюватися, існує й успішно витримує конкуренцію з
потоком офіційної інформації він і сьогодні. Кожна історична епоха,
суспільний устрій, державні події знайшли своє втілення в усній
народній творчості, якій властиві і трагедійні нотки, і гумористичні
в залежності від того, про які явища чи події, чи навіть осіб, йдеться
у фольклорному творі. Таким чином, фольклор – це явище
колективне й анонімне, варіантне й традиційне.
5. Якщо у певного твору первісно й був автор, то в процесі
передачі твору від оповідача до слухача і так далі кожен охочий міг
додати щось від себе, хоча сюжет традиційно зберігався як основа.
Фольклорні твори можуть бути насичені діалектизмами,
жаргонізмами, професіоналізмами та іншими видами лексики, за
якою проглядається географічне місце утворення, історична доба,
соціальне середовище тощо.
6. Фольклорні твори містять типові для певних історичних
епох художні образи. На основі цих образів, особливостей мови,
поетики (художні засоби, теми) можна простежити закономірності
розвитку фольклору у певну історичну епоху.
7. Специфікою української усної народної творчості є
поєднання в багатьох жанрах фольклору релігійних впливів
язичництва і християнства, що виявилося в співіснуванні поганських
(язичницьких) мотивів, обрядів та символів із християнськими. Так
воно загалом зберігається і донині.
8. Напевно, і в роки репресій, і в роки голодомору існував свій
фольклор, але хто його збирав? Після Другої світової війни збирання
фольклору активізувалося, були створені спеціальні комісії, його
стали записувати студенти філологічних факультетів університетів
(фольклорна практика). Слід відзначити, що в справі збирання і
видання фольклору в 30–40-х роках були, як написано в підручнику
за 1965 рік (хрущовська відлига!), «і певні прогалини, зокрема
недостатність публікацій робітничого фольклору, випадки вільного
поводження записувачів і редакторів з текстами і навіть окремі
випадки фальсифікацій».
9. Вважаємо, що досить близьким до такого „вузького”
тлумачення терміна „жіноча література” є термін, який
використовує О.Забужко, аналізуючи поезію С.Плат у статті
„Незгасний маків цвіт”: „феміноцентризм” [ Забужко О. Незгасний
маків цвіт // Всесвіт. - 1990. - №1. - С.130-133., с.132]; поняття
„феміноцентрична література” (поезія, проза) могло б стати в
майбутньому альтернативою значно звульгаризованому на сьогодні
терміну „жіноча література”.
10. Письменниці О.Забужко доводиться по-своєму трактувати
документальні факти, проникливіше дивитися на них, збагачувати їх
силою художньої фантазії. « Те, що вона вгледіла, -- те, що плавало
в цинічному блискові цинкової посудини, -- скидалося на обрізки
сирої печінки в чорних, масних згустках
11. Митці нового тисячоліття апелюють до «архетипів»
народного духу, міфологічно-фольклорного мислення, яке є, по суті,
основою народної творчості. Оскільки фольклор є проміжною
ланкою між міфом і літературою, то, певна річ, його художні образи,
мотиви так чи інакше пов’язані з міфом. А якщо ці мотиви
використовуються у художньому тексті, то, очевидно, можемо
говорити про художнє засвоєння цими текстами і фольклору, і
міфології. Міф розглядається як модель ідеального, трагічного або
комічного буття.
12. Він входить в опис сучасного життя як порівняльна
величина, як першопочаток сучасності. Скільки б ця тема не
піднімалася в літературознавстві, вона невичерпна, оскільки
кількість варіантів для втілення відомих міфологічних та
фольклорних моделей для сюжето- й образотворення, які можуть
знайти достойне застосування в літературній творчості, справді
майже не вичерпна.
13. Своєю особливою силою сублімованою в життя довкілля
вносять значні корективи на життя найближчого оточення, в
конкретному випадку – цілого села. Ця тема не нова як у фольклорі,
так і в літературі.
14. Абсолютним новаторством автора можна вважати
багатоепізодність містичного вияву персонажів із надприродною
силою та їх майстерне поєднання в один сюжет.
15. Таким чином «відродження» міфу в літературній творчості
Оксани Забужко сприяє формуванню нової посткласичної естетики,
яка спрямована на відтворення та переосмислення традицій
минулого за допомогою нових форм творчості, що зумовлює
перспективність дослідження.
16. Головні позиції етюду “Сестро, сестро” - це змалювання
катастрофи роду, туга за неіснуючою, ненародженою сестрою та
показ справжної ціни і ваги людського життя.
17. Головні позиції повісті “Казка про калинову сопілку” - це
сумна розповідь про двобій Добра і Зла, про велику трагедію
українського роду та пересторога людям у виборі Добра чи Зла, у
дотриманні моральних цінностей.
18. Творчість письменниці відзначена багатьма нагородами та
преміями, серед яких: «Мистецькі вершки-1996», Фонду ім. Гелен
Щербань-Лапіка (1996), Global Commitment Foundation (Фонду
Всесвітнього Зобов’язання) (1997) — за вірші з книжки «A Kingdom
Of Fallen Statues», Фундації Ковалевих (1997) — за повісті
«Інопланетянка» та «Я, Мілена», Департаменту культури м. Ґрац
(2002), Перша премія з літератури Союзу Українок Америки та
премія фундації Омеляна і Тетяни Антоновичів, Гран-прі
Всеукраїнського рейтингу «Книжка року-2008» (всі нагороди 2008)
– за книгу «Notre Dame d’Ukraine», Літературна премія Центральної
та Східної Європи «Анґелус» (Польща) (2013) — за «Музей
покинутих секретів».
19. Крім цього, роман «Музей покинутих секретів» посів 1
місце у Всеукраїнському рейтингу «Книжка року-2010» в номінації
«Красне письменство». Письменниця стала трикратним лауреатом
премії журналу «Корреспондент» у номінації «Краща українська
книга року» — за «Let My People Go» (2005), «Notre Dame
d’Ukraine» (2008) та «Музей покинутих секретів» (2010). 2012 року
отримала відзнаку «Золотий письменник України».
СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ
 1. Агеева В.Жіночий простір феміністичний дискурс
українського модернізму: Монографія / Віра Агеева, К.: Факт, 2003,
320 с.
2. Андарачна М., Єгорова Ю. Контент жіночності (на матеріалі
текстів Оксани Забужко <Сестро, сестро, а я, Мілена» та повісті
«Дівчатка»). URL: http://oaji.net/articles/2014/796 1414755514.pdf
(дата звернення: 29.10.2020).
3. Андреев Н.П. Фольклор и литература. Литературная чебо,
1936. №2. C.64-99, 4. Барт Р. От произведения к тексту / Ролан Барт.
Избранные работы: Семиотика: Поэтика, М. Прогресс, 1989. С. 413-
423.
4. Біблія або Книги Святого письма Старого й Нового Завіту: з
мови давньосеврейської та грецької на українську наново
перекладена / Біблія / К.: Українське Біблійне Товариство,м1992. 296
с.
5. Бойко В. Г. Поетичне слово народу і літературний процес /
В. Г. Бойко. К.: «Наукова думка», 1965, 336 c.
6. Вертій О. І. Народні джерела творчості І. Франка / О. І.
Вертій. Тернопіль: Підручники іпосібники, 1998. 255 с.
7. Вертій О. Народні джерела національної самобутності
української літератури 70-90-х років посібники, 1998. 255 с.
8. Вертій О. Народні джерела національної самобутності
української літератури 70-90-х років XIX ст. : монографія / О.
Вертій. Суми: Собор, 2005. URL: https://chtyvo.org.ua/authors/verti
Oleksil/Narodni dzherela natsionalngi samohutnost Luisr_lit/ (дата
звернення: 02.11.2020).
9. Гнатюк В. Передмова до збірки народних казок
«Баронський син в Америці». В. Гнатюк. Вибрані статті про народну
творчість. К.: 1966, 245 с.
 10. Голобородько Я. Психологічні натюрморти Оксани
Забужко. Про збірку кСестро, сестро. Українська мова та література,
2005. Число 15. С. 20. 11. Голобородько Я. Резонансне слово Оксани
Забужко в українській прозі/ Я. Голобородько. Вісн. НАН України.
2008. № 1. С. 45-50,
11. Гончар О. І. Українська література передшевченківського
періоду фольклору / О. 1. Гончар, I К.: Наукова думка», 1982. 312 с.
12. Гундорова Т. Післячорнобильська бібліотека. Український
літературний постмодернізм / Тамара Гундорова. К.: Часопис
Критика, 2005. 264 с.
13. Давидюк В. Позатекстова міфологія в Лісової пісні»
14. Давидюк В. Концепції і рецепції, Луцьк: Твердиня, 2007, С.
215-224,
15. Давидюк В. Українська міфологічна легенда. / В. Ф.
Давидюк. Львів: Світ, 1992.- 176 с.
16. Дей О. І. Спілкування митців з народною поезією / О. І.
Дей. К.: «Наукова думка», 1981. 336
17. Денисюк І. Національна специфіка українського фольклору
/ І. Денисюк, Вісник Львівського університету, Львів, 2003. Вип. 3.
С. 3-22.
18. Елштайн Д. Б. Громадський чоловік, приватна жінка.
Жінка у соціальній і політичній думці /
19. ДжінБетке Елштайн Джин. К.: Альтернативи, 2002. 344 с.
19. 3 Озаркевичів. Наталія Кобринська. Казки. Чернівці, 1904.
20. Забужко О. Сестро, сестро». Твір (електронна версія) URL-
https://www.ukrlib.com.ua/books/printitzip.php?tid=4203(дата
звернення: 23.03.2020).
21. Забужко О. Жінка автор у колоніальній культурі / Оксана
Забужко. Українська мова та література. 2003. №10 (314) С. 3-11.
 22. Забужко О. Казка про калинову сопілку / О. Забужко.
Забужко О. Сестро, сестро, Повісті та оповідання. К.: Факт, 2005. С.
69-123.
23. Забужко О. Книга Бутта. Глава четверта. Футурологічна
притча / Оксана Забужко. Пропод- 1989. № 12. С. 15-56,
24. Забужко о сестро, сестро: Повісті та оповідання. Вид 2-е /
Оксана Забужко, К.: Факт, 2004, 240 c.
25. Зборовська Н. Фемінізм як сестровбивство / Ніла
Зборовська, Зборовська Н. Код української Літератури. Проект
психоісторії української літератури: Монографія. К.: Академвидав,
2006. C. 457-498.
26. Іванишин В. Нариси з теорії літератури: навч. посіб. /
[упоряд. тексту П. В. Іванишина). К. ВЦ-Академія, 2010, 256 с.
27. Калинова сопілка. Калинова сопілка. Анталогія української
народної творчості. Казки, анекдоти, легенди, перекази, оповідання.
К.: Веселка 1989. С. 171-172; Дідова дочка й бабина дочка
Українські народні казки. К.: Веселка, 1988. С. 241-249.
28. Кирилюк О. Фольклоризм сучасної авторської пісні
автореф. дис. канд. філол. наук / О. Кирилюк. К., 2013. 19 г.
29. Кобринська Н. Вибрані оповідання / Н. Кобринська. Львів,
1954, 468 с
30. Колесса Ф. М. Студії над поетичною творчістю Т.
Шевченка / Ф. М. Колесса // Фольклористичні праці К.:
Видавництво «Наукова думка», 1970. С. 172-327.
31. Комаринець Т. Шевченко і народна творчість /
ТеофильКомаринець. К.: «Художня література», 1993. 230 с.
32. Кононенко В. І. Система і текст. Процеси символізації /
В.І. Кононенко Мamenianu V
 33. Міжнар. наук. конф. «Семантика мови і тексту», Івано-
Франківськ. Плай, 1996. С. 93-94,
34. Костомаров М. Славянская мифология / М.Костомаров. К.:
«Либідь», 1994, 382 с..
35. Краснокутська А. Оксана Забужко: казка-інтертекст як
сфера проявления «письменника-нелюдени» / Алла Краснокутська,
Від бароко до постмодернізму. Збірник праць кафедри української та
світової літератури Харківського державного педагогічного
університету ім. Григорія Сковороди [За ред. проф. Л. Ушакова]. Т.
II. Харків: «Майдан», 2003. C. 61-73.
36. Кривенко О. В. Фольклоризм української літератури як
дескриптивний код [Електронний ресурс] / О. В. Кривенко. Вопросы
духовной культуры Филологические науки Kryvenko.pdf (дата
звернення: 26.05.2020),
37. Кристева Ю. Stabat Mater / Ю. Крістева, 269 Слово. Знак.
Дискурс. Almanozis cnimonot літературно-критичної думки XX
століття. Львів: Літопис, 1996. С. 495-510. 37. Кульбабська Ю.
Спроба психоаналітичного підходу до інтерпретації прози Оксани
Забужко / Ю. Кульбабська, Мандрівець, 2005, № 6. С. 35-41.
38. Кушнерюк Ю. Українська жіноча проза кінця XX століття:
світоглядні моделі й особливості художнього стилю: Автореф. дис.
канд. філол. наук, 10.01.01. Дніпропетровськ, 2008. 16 с.
39. Літературознавчий словник-довідник / За ред. Р. Т.
Гром'яка, Ю. І. Коваліва, В. І. Теремка, К.: ВЦ «Академія», 2007, 752
с.
40. Маківська М. «До проблеми фольклоризму художнього
авторського тексту Оксани Забужко» / М. Маківсько. Науковий
потенціал дослідника: філологічні та методичні пошуки: зб.
наукових праць викладачів і студентів (випуск 8) / відп. редактор В.
А. Каліш. Глухів ГНПУ ім. О. Довженка, 2020. 288 с. С.168-174.
41. Максименко М. Феномен творчості Оксани Забужко:
інтелект-реліз / авт.-укладач М.М. Максименко. Полтава, 2015, 24 c.
URL http://libgonchar.org/images/stories/Docs/2015/Zabuzko.pdf(дата
звернення: 15.09.2020).
42. Марків Р. Міфологічний фольклоризм в українській
літературі початку XX століття : автореф. дис. канд. філол. наук / Р.
Марків, Львів, 2008, 23 с
43. Марків Р. Фольклор і література: форми діалогу / Р.
Марків. Фолькляризм в українській літературі кінця XIX — початку
XX століття: монографія, Львія: ПАІС, 2013. 283 г.
44. Мишанич О. В. Григорій Сковорода і усна народна
творчість / О. В. Мишанич К.: «Наукова думка, 1976. 152 с.
45. Мишанич О. В. Українська література другої половини
XVIII ст. I усна народна творчість / О. 8. Мишанич. К.: Наукова
думка, 1980, 343 с. 46. Мишанич С. В. Народнопоетична стихія в
творчості Василя Стуса / С. В.
46. Мишанич Фольклористичні та літературознавчі праці: Том
2. Донецьк: Донецький національний університет, 2003. С. 30-95.
47. Мовчан П. Возвращение ради обновления / Мовчан П.
Вопросы литературы, 1978. № 3. С. 71-BB.
48. Поліщук я. Міфологічний горизонт українського
модернізму / Я. Поліщук. Івано- Франківськ, 2002. 295 c.
49. Потебня А. Из записок по истории русской словесности /
А. Потебня, Харьков, 1905. 123 с
50. Потебня А. А. О мифическом значении некоторых обрядов
и поверий / А. Потебня. М.: 1865. 310 c
 51. Потебня А. А. О некоторых символах в славянской
народной поэзии / А.А.Потебня, Харьков, 1860, 155 c
52. Пролл В. Я. Исторические корни волшебной сказки /
Вступ. статья 8. И. Ерёминой / В. Я. Пропп. СПб.: Изд-во СПБУ,
1996. 364 с.
53. Пропп В. Я. Поэтикафольклора / В. Я. Пропп, М. Лабіринт,
1998. 352 с.
54. Радько Ганна. Архетипи та екзистенціали в «Казці про
калинову сопілку» Оксани Забужко. /Downloads/Fils_2013_16_33.pdf
(дата звернення: 10.09.2020).
55. Рижкова Г. П. Жанрова природа прозопису Оксани
Забужко. Українська література в загальноосвітній школі. 2008. №3.
С. 31.
56. Росовецький С. К. Фольклорно-літературні взаємозв'язки:
генетичний аспект: автореф. дис на здобуття наук. ступеня доктора
філолог, наук: спец. 10.01.01 (Українська література) 10.01.07
(Фольклористика) [Електронний ресурс] / С. К. Росовецький, К.,
2004.42 c.URL: http://allbest.ru/ (дата звернення: 17.08.2020).
57. Рыбаков Б. Язычество древних славян / Б. Рыбаков.М.
София, Гелиос, 2002. 592 с.
58. Сарбашева А. М., Узденова Ф. Т. К проблеме
взаимодействие фольклора и литературы в современном
литературоведческом дискурсе. URL:
www.gramota.net/materials/2/2016/4- 2/9.html
59. Степанова Т.М., Л. П. Бессонова Типология фольклоризма
литературных текстов URL:https://cyberleninka.ru/article/n/tipologiya-
folklorizma-literaturnyh-tekstov (дата звернення: 02.09.2020).
 60. Ситник Г. До проблеми фольклоризму художнього
авторського тексту Наталії Кобринської / Г. Ситник. Міфологія і
фольклор. 2016. С. 73-77,
61. Скуратівський В. Замість передмови та замість
монографії / В. Скуратівський. Забужко О Сестро, сестро. К.: Факт,
2004. С. 5-19,
62. Скуратівський В. Нельотна погода. Замість передмови та
замість монографії / Вадим Скуратівський. Забужко О. Сестро,
сестро. Повісті та оповідання. Видання друге. К. Факт, 2004. С. 5-19.
63. Славянская мифология. Энциклопедический словарь / В.Я.
Петрухин и др. М.: Эллис Лак 1995, 416 c
64. Словарь символов и знаков / Авт.-сост. Н. Н. Рогалевич.
Мн.: Харвест, 2004,512 с.
65. Словник символів / За ред. О. І. Потапенка, М. К.
Дмитренка, Г.Г. Потапенко та ін. К.: Народознавство, 1997. 156 с.
66. Словник термінів. URL: http://www.ukrlit. п.ца (дата
звернення: 30.05.2020).
67. Соколова А. Міфологічний фольклоризм «Казки про
калинову сопілку» Оксани Забужко / А. Соколова. Фальклористичні
зашити: 36. наук. пр. Луцьк, 2009. Вип. 12. С. 131-144.
68. Сподарець 8.1. Авторська казка на фольклорний мотив
(«Казка про калинову сопілку» О. Забужко). Наукові праці.
Філологія. Літературознавство. Випуск 264. Том 276 С. 107-111.
69. Телецця В. Ботаноморфна (рослинна) символіка у
весільному комплексі. Придунав'я Література, Фольклор. Проблеми
поетики 36. наук. праць. К., 2006. Вип. 24, 4.2. C. 501.
70. Тихолов Н. Казкотворчість І. Франка. Генологічні аспекти /
М. Тихолов, Львів, 2005. 316 с.
 71. Українські символи / Дмитренко М., Іваннікова Л., Лозко
Г., Музиченко Я., Шалак О. К. Бібл. часопису Народознавство»,
1994. 140 с.
72. Франко І. Твори в 50 т. К.: Наукова думка, 1986. Т. 41. С.
632.
73. Чижевський Д. І. Історія української літератури / Д. І.
Чижевський; передм. М. Наєнка. К.: Академія, 2003. 568 с.
74. Чумарна М. Мандрівка в українську казку. Приказкове
коло / Упоряд. Богдан Чепурко / М. Чумарна. Львів: Каменяр, 1994,
78 с.
75. Энциклопедиясимволов / сост. В. М. Рошаль. М.: АСТ:
Спб, Сава, 2008. 1007, [1] с.
76. Про присудження Національної премії України імені
Тараса Шевченка : Указ Президента України від 7 берез. 2019 р.
№ 59 : [серед інших – О. С. Забужко за книгу «І знов я влізаю в
танк»] // Уряд. кур’єр. – 2019. – 13 берез. (№ 49). – С. 4.*
77. Агеєва В. «Світ, як він є — не для нас, але сам собою…» :
[про творчість О. Забужко] / В. Агеєва // Дороги й середохрестя :
есеї / Віра Агеєва. — Львів : Вид-во Старого Лева, 2016. — С. 280-
314.*
78. Андарачна М. М. Контент жіночності (на матеріалі текстів
Оксани Забужко «Сестро, сестро», «Я, Мілена» та повісті
«Дівчатка») [Електронний ресурс] / М. М. Андарачна,
Ю. М. Єгорова // Наук. зап. Харків. нац. пед. ун-ту
ім. Г. С. Сковороди. Серія: Літературознавство. — 2014. — Вип. 1
(1). — С. 3-10. — Режим доступу:
http://nbuv.gov.ua/UJRN/Nzl_2014_1(1)__3
79. Анісімова Н. П. «…Все іще можна зіграти інакше…»:
театралізований «світ навиворіт» у поезії Оксани Забужко
[Електронний ресурс] / Н. П. Анісімова // Наук. вісн. Миколаїв.
держ. ун-ту ім. В. О. Сухомлинського. Серія: Філол. науки. — 2014.
— Вип. 4.14. — С. 7–12. — Режим доступу:
http://nbuv.gov.ua/UJRN/Nvmduf_2014_4
80. Анісімова Н. П. Історія як «мистецтво грати в шахи» в
ліриці Оксани Забужко [Електронний
ресурс] / Н. П. Анісімова // Вісн. Запоріз. нац. ун-ту. Філол. науки.
— 2014. — № 2. — С. 6-16. — Режим доступу:
http://nbuv.gov.ua/UJRN/Vznu_fi_2014_2_3
81. Атанасьєва Д. С. Інтертекстуальні зв’язки «Казки про
калинову сопілку» Оксани Забужко [Електронний ресурс] // Вісн.
Дон. нац. ун-ту. Серія Б: Гуманітар. науки. – 2011. – Вип. 1. – С. 13-
17.http://repo.donnu.ru:8080/jspui/bitstream/123456789/3203/1/2011-
1.pdf#page=13
82. Багрійчук Н. Семантика евфемізмів у художньому тексті
(на матеріалі збірок творів О. Забужко «Сестро, сестро» та
Г. Пагутяк «Захід сонця в Урожі») [Електронний ресурс] // Мовозн.
вісн. — 2012. — Вип. 14/15. — С. 342-347. — Режим доступу:
http://nbuv.gov.ua/UJRN/Mv_2012_14-15_55
83. Бакумкіна М. О. Художні функції онімів у поетиці Оксани
Забужко // Вивчаємо укр. мову та літ. – 2018. — № 7/8. – С. 66-70.*
84. Белоконенко Л. А. Конфликтная коммуникация в
художественном произведении как отражение авторской позиции
[Электронный ресурс] : [в т. ч. упоминается творчество О.
Забужко] // Вестн. ЧелГУ. — 2013. — № 37 (328). – С. 126-129.
https://cyberleninka.ru/article/n/konfliktnaya-kommunikatsiya-v-
hudozhestvennom-proizvedenii-kak-otrazhenie-avtorskoy-pozitsii
85. Бібєрова Г. Ф. «Жіночий портрет». Поезії Лесі Українки і
Оксани Забужко – діалог через століття // Актуальні проблеми
слов’янської філології : міжвуз. зб. наук. ст. – К., 2005. – Вип. Х. – С.
395-402.
86. Бібєрова Г. Месниця? Зрадниця? Феміністка? Міф про
Клітемнестру в поезії Оксани Забужко // Слово і час. — 2006. — №
6. — С. 53-63.*
87. Бовсунівська Т. В. Стильовий еклектизм прози Оксани
Забужко [Електронний ресурс] // Актуальні проблеми укр.
лінгвістики: теорія і практика. — 2009. — Вип. 19. — С. 44-59. —
Режим доступу: http://nbuv.gov.ua/UJRN/apyl_2009_19_7
88. Борисюк І. Міф творення в поезії Оксани
Забужко // Мандрівець. — 2015. — № 1. — С. 57-61. — Бібліогр.: 14
назв.*
89. Брега Л. О. Гендерна природа психологізму у творах
О. Забужко та О. Токарчук : автореф. дис. на здобуття наук. ступ.
канд. філолог. наук : [спец.] 10.01.05 — порівняльне
літературознавство / Брега Людмила Олександрівна ; МОН України,
Берд. держ. пед. ун-т. — Бердянськ, 2016. — 20 с.*
90. Брега Л. Жіночий простір роману О. Забужко «Музей
покинутих секретів» [Електронний ресурс] / Л. Брега // Наук. вісн.
Східноєвроп. нац. ун-ту ім. Лесі Українки. Філол. науки.
Літературознавство. — 2014. — № 19. — С. 13-17. — Режим
доступу: http://nbuv.gov.ua/UJRN/Nvvnufll_2014_19_5
91. Брега Л. Про сни Токарчук і реальність Забужко // Слово і
час. — 2017. — № 1. — С. 104-105. — Бібліогр.: 5 назв.*
92. Бусел С. В. Взаємодія східної і західної традиції в
українській літературі: гендерний аспект образності [Електронний
ресурс] : [у т. ч. згадується творчість О. Забужко] : автореф. дис…
канд. філол. наук: 10.01.05 / С. В. Бусел ; Терноп. нац. пед. ун-т ім.
В. Гнатюка. — Тернопіль, 2006. — 20 с. – Режим доступу:
https://u.to/Sp-9FA
93. Ваверчак Н. «Ткаля, що тче національну пам’ять» : [про
презентацію кн. Оксани Забужко «З мапи книг і людей», Київ] /
Неля Ваверчак // День. – 2013. – 12 лют. – С. 12.*
94. Ваверчак Н. Чи стане Забужко лауреаткою премії
«Ангелус»? : [про творчість Оксани Забужко] / Н. Ваверчак, О.
Яремчук // День. – 2013. – 18 жовт. (№ 189/190). – С. 22.*
95. Вареникова Е. В. Шевченкознавство: «вічні» перспективи
розвитку [Електронний ресурс] : [у т. ч. згадується «Шевченків міф
України. Спроба філософського аналізу» О. Забужко] // Traektoriâ
Nauki = Path of Science. — 2016. — № 9.
https://cyberleninka.ru/article/n/shevchenkoznavstvo-vichni-perspektivi-
rozvitku
96. Випасняк Г. Іконічність образу національного героя: за
романом О. Забужко «Музей покинутих секретів» [Електронний
ресурс] // Питання літературознавства. — 2012. — Вип. 85. — С.
121-130. http://nbuv.gov.ua/UJRN/Pl_2012_85_18
97. Волковецька Н. Діалог минулого і сучасного у романах
Оксани Забужко «Музей покинутих секретів» та Марини Левицької
«Коротка історія тракторів по-українськи» [Електронний ресурс] //
Наук. зап. [Нац. ун-ту «Остроз. акад.»]. Серія філол. — 2012. — Вип.
27. — С. 133-135. — Режим доступу:
http://nbuv.gov.ua/UJRN/Nznuoaf_2012_27_43
98. Волковецька Н. Модифікація української ментальності як
результат кризи ідентичності (на матеріалі романів української
письменниці Оксани Забужко «Музей покинутих секретів» і
британської письменниці Марини Левицької «Коротка історія
тракторів по-українськи») [Електронний ресурс] // Наук. вісн.
Східноєвроп. нац. ун-ту ім. Лесі Українки. Філол. науки.
Літературознавство. — 2013. — № 3. — С. 22-26. — Режим доступу:
http://nbuv.gov.ua/UJRN/Nvvnufll_2013_3_8
99. Волковецька Н. В. Художнє втілення архетипів самості,
персони і тіні в романах О. Забужко «Музей покинутих секретів» й
Дж. Фоера «Все освітлено» [Електронний ресурс] // Наук. пр.
Кам’янець-Поділ. нац. ун-ту ім. Івана Огієнка. Філол. науки. —
2015. — Вип. 39. — С. 36-39. — Режим доступу:
http://nbuv.gov.ua/UJRN/Npkpnu_fil_2015_39_9
100. Гайдученко Г. Емоційно-експресивна функція
оказіоналізмів у прозі Оксани Забужко [Електронний ресурс] //
Наук. вісн. Херсон. держ. ун-ту. Серія: Лінгвістика. — 2014. — Вип.
21. — С. 200-204. — Режим доступу:
http://nbuv.gov.ua/UJRN/Nvkhdu_2014_21_51
101. Галета О. Історія «на дому» // Кур’єр Кривбасу. – 2012. —
№ 266/267. – С. 364-368. – Рец. на кн.: Вибране листування на тлі
доби: 1992-2002… / Оксана Забужко, Юрій Шевельов. – К. : Висока
полиця : Факт, 2011. – 504 с.*
102. Герльт Є. Польові дослідження націоналістичного
дискурсу: випадок Оксани Забужко [Електронний ресурс] / Є.
Герльт [пер. з англ. А. Портнова] // Україна модерна. Марксизм на
сході Європи. – К. : Критика, 2009. – Вип. 14 (3). – С. 291-296.
http://www.uamoderna.com/images/archiv/14/17_UM_14_Dyskusii_Gerl
t.pdf
103. Голобородько Я. «Катехізис любові» Оксани Забужко
(контроверсійні рефлексії) // Слово і час. — 2017. — № 7. — С. 115-
123.*
104. Головченко Н. Книжка «Літопис самовидців: Дев’ять
місяців українського спротиву» як художня література внекласного
формату : [автор проекту Оксана Забужко] // Укр. літ. в
загальноосвіт. шк. — 2015. — № 1. — С. 39-44. — Бібліогр.: 6 назв.*
105. Горобець Ю. Харків першим побачив нову книгу Оксани
Забужко : [про презентацію кн. «Оксана Забужко, Юрій Шевельов.
Вибране листування на тлі доби: 1992-2002»] / Юлія Горобець //
Слобід. край. – 2011. – 15 січ. (№ 5/6). – С. 15.
106. Грачова Т. Феномен поетичного мислення О. Забужко у
контексті постмодерного літературного простору [Електронний
ресурс] // Сучасні проблеми мовознавства та літературознавства. —
2011. — Вип. 16. — С. 84-86. — Режим доступу:
http://nbuv.gov.ua/UJRN/spml_2011_16_21
107. Гребенюк Т. В. Гріх зазіхання на богорівність у прозі
О. Забужко // Подія в художній системі сучасної української прози:
морфологія, семіотика, рецепція : монографія / Тетяна Гребенюк. —
Запоріжжя : Просвіта, 2010. — С. 330-352.*
108. Гребенюк Т. В. Оксана Забужко // Художня культура
українського постмодернізму : (на матеріалі сучасної прози) : навч.
посіб. / Т. В. Гребенюк ; МОН України, МОЗ України, Запоріз. держ.
мед. ун-т. — Запоріжжя : [б. в.], 2007. — С. 52-61. — Бібліогр.: 50
назв.*
109. Гребенюк Т. Трансформація прийомів детективної оповіді
в романі Оксани Забужко «Музей покинутих секретів» // Pomiedzy :
Polonistyczno-Ukrainoznawcze Studia Naukowe / Uniwersytet
Wroclawski Wydzial Filologiczny. – Torun ; Wroclaw : A. Marszalek,
2015. – Т. 1. — С. 233-242.*
110. Грисюк В. П. «Польові дослідження з українського сексу»
О. Забужко у контексті рекламних соціально-комунікаційних
технологій [Електронний ресурс] // Діалог: медіа-студії. — 2014. —
Вип. 18/19. — С. 51-61. — Режим доступу:
http://nbuv.gov.ua/UJRN/dialog_2014_18-19_7
111. Громова Н. Мовні контрасти як засоби експресивності у
творах О. Забужко та Ю. Андруховича [Електронний ресурс] //
Сучасні проблеми мовознавства та літературознавства. — 2011. —
Вип. 16. — С. 357-360. — Режим доступу:
http://nbuv.gov.ua/UJRN/spml_2011_16_86
112. Гузенко С. В. Складнопідрядні речення як засіб реалізації
комунікативних стратегій у публіцистиці О. Забужко [Електронний
ресурс] / С. В. Гузенко, О. Р. Ляшок // Наук. вісн. Дрогоб. держ. пед.
ун-ту ім. Івана Франка. Серія: Філол. науки (мовознавство). — 2016.
— № 5 (1). — С. 100-103. — Режим доступу:
http://nbuv.gov.ua/UJRN/nvddpufm_2016_5(1)__26
113. Гузьо Г. Оксана Забужко: «Українці хронічно
почуваються «лузерами»… : [про презентацію кн. «Оксана Забужко,
Юрій Шевельов. Вибране листування на тлі доби: 1992-2002»,
Львів] / Галина Гузьо // Висок. Замок. – 2011. – 27 черв. – С. 5.
114. Гундорова Т. Феміністичний постмодерн: Оксана
Забужко // Післячорнобильська бібліотека : український
літературний постмодернізм : [монографія] / Тамара Гундорова. —
К. : Критика, 2013. — С. 209-222.*
115. Давидова А. В. Роман О. Забужко «Музей покинутих
секретів» у світлі літературної критики [Електронний ресурс] //
Наук. зап. Харків. нац. пед. ун-ту ім. Г. С. Сковороди. Серія:
Літературознавство. — 2013. — Вип. 2 (2). — С. 41-47. — Режим
доступу: http://nbuv.gov.ua/UJRN/Nzl_2013_2(2)__9
116. Давыдова А. В. Творчество Оксаны Забужко и Дженис
Кулык Кифер: поиск национальной и гендерной идентичности
[Електронний ресурс] // Наук. зап. [Нац. ун-ту «Остроз. акад.»].
Серія філол. — 2013. — Вип. 36. — С. 129-131. — Режим доступу:
http://nbuv.gov.ua/UJRN/Nznuoaf_2013_36_41
117. Даниліна О. В. Автобіографія як метажанр у творчості
Оксани Забужко // Вісн. ЗНУ. Філол. науки. — 2013. — № 3. —
С. 52-59. — Бібліогр.: 9 назв.*
118. Даниліна О. В. Книга Оксани Забужко «З мапи книг і
людей»: жанр чи метажанр? [Електронний ресурс] // Вісн. Луган.
нац. ун-ту ім. Тараса Шевченка. Філол. науки. — 2013. — № 22. —
С. 100-108. — Режим доступу:
http://nbuv.gov.ua/UJRN/vluf_2013_22_13
119. Даниліна О. Оксана Забужко і Юрій Шевельов: діалог
інтелектуалів різних поколінь [Електронний ресурс] // Українозн.
альм. — 2013. — Вип. 14. — С. 129-131. — Режим доступу:
http://nbuv.gov.ua/UJRN/Ukralm_2013_14_37
120. Даниліна О. В. «Український палімпсест. Оксана Забужко
в розмові з Ізою Хруслінською» як метажанровий текст у контексті
національно-культурного життя українців і поляків [Електронний
ресурс] // Україна-Польща: історична спадщина і суспільна
свідомість. — 2015. — Вип. 8. — С. 202-208. — Режим доступу:
http://nbuv.gov.ua/UJRN/Ukrpol_2015_8_18
121. Денисенко І. І. Характеристика явища лексичної синонімії
у творі О. Забужко «Notre Dame d’Ukraine: Українка в конфлікті
міфологій» [Електронний ресурс] // Наук. зап. [Ніжин. держ. ун-ту
ім. Миколи Гоголя]. Серія: Філол. науки. — 2013. — Кн. 1. —
С. 187-192. — Режим доступу:
http://nbuv.gov.ua/UJRN/Nzfn_2013_1_38
122. Денискіна Г. О. Реалізація парадоксальності як типу
мовомислення у текстах есе (на матеріалі «З мапи книг та людей:
есеї» Оксани Забужко) [Електронний ресурс] // Наук. часоп. НПУ
ім. М. П. Драгоманова. Серія 10, Проблеми граматики і лексикології
укр. мови. — 2014. — Вип. 11. — С. 182-186. — Режим доступу:
http://nbuv.gov.ua/UJRN/Nchnpu_10_2014_11_42
123. Дмитренко Н. Жінки при владі стають стовпами
репресивної системи, поневолення : [погляд Оксани Забужко на роль
творчості Лесі Українки] / Н. Дмитренко // Україна молода. – 2014. –
28-29 берез. (№ 46). – С. 24.*
124. Дончик В. Г. До людського й людяного : [вступ. слово до
повісті Оксани Забужко «Книга буття. Глава четверта.
Футурологічна притча»] / В. Г. Дончик // З потоку літ і літпотоку / В.
Г. Дончик ; НАН України, Ін-т літ. ім. Т. Шевченка. — К. : Стилос,
2003. – С. 267-268.*
125. Єрмоленко С. І. Формування етнолінгвістичної
компетенції у студентів-філологів (на прикладі мови публіцистики
Оксани Забужко) // Мовна особистість у контексті сучасної
літератури : монографія / Олена Даниліна, Світлана Єрмоленко. —
Мелітополь : Вид. буд. ММД, 2013. — С. 135-148. — Бібліогр.: 6
назв.*
126. Жук О. Секрети Забужко : [відома письменниця
презентувала сімейну сагу про любов і бойові стежки УПА] / О. Жук
// Україна молода. – 2009. – 25 груд. (№ 242). – С. 2.*
127. Оксана Забужко : [біогр. дані та список літ.] // Феномен
жіночої прози в сучасній вітчизняній літературі : бібліогр. покажч. /
КЗ «ЗОУНБ ім. О. М. Горького» ЗОР ; [уклад.: М. Маслова,
Ю. Щеглова ; ред. І. Степаненко]. — Запоріжжя : АА Тандем, 2011.
– С. 31-49.* – Також доступно в інтернеті: /fenomen-zhinochoyi-
prozy#q9 [1]
128. Оксана Забужко // Сучасні письменники України :
біобібліограф. довідник / Нац. спілка письменників України, Київ.
обл. творче об-ня «Культура» ; [упоряд. А. Гай]. — уточн. і допов.
— Біла Церква : Буква, 2012. – С. 158.*
129. Оксана Забужко : [мала проза письменниці] / Тамара
Гундорова // Українська мала проза XX століття : антологія / упоряд.
Віра Агеєва. — К. : Факт, 2007. – С. 1389-1390.*
130. Забужко Оксана Стефанівна [Електронний
ресурс] // Вікіпедія. Вільна енциклопедія : сайт. – Режим доступу:
https://uk.wikipedia.org/wiki/Забужко_Оксана_Стефанівна
131. Забужко О. Без інтелектуального хребта будемо бабратися
в тому самому болоті : [інтерв’ю з Оксаною Забужко / провели:
Юлія Косинська, Олег Крук] // Україна молода. – 2009. – 4 верес. (№
162). – С. 18-19.*
132. Забужко О. Виграють ті, хто скерований на стаєра :
[виступ укр. письменниці на ХХІ Форумі видавців у Львові / записав
Богдан Залізняк] // Слово Просвіти. – 2014. – 18-24 верес. (№ 37). –
С. 9.*
133. Забужко О. «Дідівських чи прадідівських бібліотек у
цілісному вигляді в Україні, Либонь, і не вціліло, тут добре, якщо
люди вціліли» : [інтерв’ю з Оксаною Забужко /