Давньогрецька лірика

Епос відрізняється ритмом, автор цікавиться зовнішнім світом,

вчинками, епічний герой цікавиться дією в зовнішньому світі, епічний герой
пригадує події не з точки зору переживання, а з точки зору пригадування, як
таких , що відбулися в минулому, а лірик взаємодіє з переживаннями,
емоціями і суб’єктивним світом, окрім зовнішнього світу, але ліричний герой
проживає цей світ, людина є центром лірики, а не зовнішній світ є центром.
Ліричний герой є згустком емоцій і переживань, це суто індивідуальне
розуміння.
Для сильного начала потрібен сильний індивід, а в ліриці яскравий
герой, а ДРАМА має теж свою унікальність, драми немає без конфлікту,
зіткнення індивідуальних точок зору, певних особистих точок зору на ту чи
іншу проблему, драма – найбільш пізній і складний ріж літератури, бо там
герой окремо живе від общини. ЕПОС – ОПИС, РОЗПОВІДЬ, ОПОВІДЬ,
ЛІРИКА – ЕМОЦІЯ, ПЕРЕЖИВАННЯ, СУБ’ЄКТИВІЗМ, ДЛЯ ДРАМИ –
ДІЯ, КОНФЛІКТ І СУПЕРЕЧНІСТЬ, ЗІТКНЕННЯ ІНДИВІДУАЛЬНИХ
ТОЧОК ЗОРУ.
Як греки розуміли любов?
Інтимна лірика – невід’ємна частина давньогрецьких традицій.
Приділяли величезне значення любові. Ерос – потужна енергія, яка рухає
усім космосом, це космічна любов, космос постав хаосу завдяки ньому.
Танерос – деструктивна ідея за відмирання, за смерть. Протидія цих двох
начал.
Любовні лексеми
— Ерос – первозданна сила любові, яка забарвлена еротичними
конотаціями, любов-потяг, якому неможливо опиратися. Ерот – син
Афродіти, у філософських трактатах зустрічається. Йому завдячують
своєму виживанню, краса керується еросом, але греки боялись цього
почуття, бо йому не можна було опиратись, сила цієї любові може
призвести до загибелі.
— Філія – платонічна любов, сердечна душевна дружба між людьми, або
ж закоханість в якусь справу, інтерес до справи
— Філатія – любов до самого себе, шана до самого себе, зі знаком плюс,
що веде до особистісного розвитку, робота над собою, ставати кращою
версією самого себе.
— Філатія зі знаком мінус – небажання працювати над власними вадами,
надмірна любов до себе.
— Прагма – любов, яка базується на спільному бажанні іти до однієї і тієї
самої мети, любов у шлюбі, коли люди створюють родину і
розбудовують свої стосунки, свою родину, любов, яка базується на
прийнятті рішень, кожного дня приймають рішення бути разом, любов
як вольове рішення.
— Сторге – любов матері або батька до своєї дитини, всепрощаюча
любов, інколи сувора любов, бо треба виховувати.
 — Агапе – любов до людей загалом, вона присутня усім благодійникам,
волонтерам, філантропам, усім людям, які хочуть творити добро для
людей і в ім’я людей.
Є той, хто любить, і того, кого люблять. Це люди, які мають різне
значення.
За Овідієм, припинити бачити людину, яка має двоякі почуття (любов і
страждання), біла одежа – людина повинна попри все дбати про те, щоб
самому бути кращою версією себе, носити найкращий одяг, бути в
пошані, не занепадати, цитадель – намагатися робити свою справу, і
робити її добре, займатися власними хобі.
Сапфо – мисткиня, якій вдалось підлаштувати природу під свої
образи, перетворюючи свої переживання в світі природи.
ЛІРИКА – СУБ’ЄКТИВНА ТОЧКА ЗОРУ

Давньогрецька лірика
Соціально-історичні основи виникнення лірики.
В 7-6 столітті до нашої ери у Греції починається становлення нового
суспільного владу – рабовласницьке суспільство, формування полісів –
сильних міст-держав. Общинники перетворюються на найманих працівників,
які дуже часто потрапляють в залежність за борги, і починається
перекроювання давньогрецького суспільства, посилюється рабовласництво,
вони стають окремою кастою громадян, права, яких дуже придушуються. Це
дуже складний час, формується класова боротьба. Виокремлюються Афіни
(торгівля і аграрне мистецтво, культура) і Спарта (аграрне виробництво).
Область довкола Афін називається Аттикою (аттичне мистецтво). Вони на
короткий час об’єднались на греко-перські війни, але потім вони між собою
змагались. В цей час формується розуміння того, що кожен індивід є
самостійним, повноправним учасником суспільства. Тоді ж збільшується
соціальна ініціатива кожного окремого учасника суспільства, людина
формується як індивід, і усвідомлює свої права, свої амбіції, пов’язані з
участю у суспільстві – індивідуальне начало (в епосі ж колективне начало,
герой пов’язаний з общиною), людина бере ініціативу в політиці, осмислює
себе як окремого індивіда.
Ліричний герой – це людина з унікальним переживання світу, яке вже
немає глибокого стосунку до родообщинного ладу, як має його епос. Всі
жанри давньогрецької лірики мають свої витоки в давньогрецькому
фольклорі – фольклорні пісні в 7-6 столітті.
Давньогрецька лірика поділяється на два види: пісенна лірика
(співається, під супровід певного муз інструменту), декламаційна лірика
(декламується). Обидві лірики характеризуються окремим набором тем і
засобів, які вони використовують. Пісенна лірика, або мелос походить із
любовних застольних і весільних пісень, від гімнів на честь богів (дифірамб –
гімн на честь Діоніса…). Вона розподіляється на два підвиди – сольна
(відображає особисті переживання і почуття людини, Сапфо) і хорова лірика
(використовується в обрядах і виконується хором). Декламаційна лірика
походить з погребальних пісень і голосінь, а також із пісень глузливого і
викривального характеру. Декламаційна лірика поділяється на елегійну і
ямбічну лірику.

СЕМІНАР

1. Походження давньогрецької лірики та її класифікація.

Давньогрецька лірика виникла як пісня, продовжуючи й

розвиваючи традиції народної, фольклорної пісні. Перша назва цих
поетичних творів — «melos». У VII ст. до н. е. виникла авторська пісня,
лірика (індивідуалістична поезія), що означає «те, що виконується у
супроводі ліри» (музичний семиструнний інструмент, який (за міфами)
створений богом Гермесом). Давньогрецька лірика була тісно пов’язана
з античною музикою, яка нам майже не відома (флейта, ліра).
Лірика давніх греків розподілялася на три жанри: елегія, ямб та
меліка. Елегії виконувалися під супровід флейти, а меліка — під
звучання ліри. Кожний жанр передбачав особливий віршовий розмір або
строфу. Різнилися між собою також змісти поезій різних жанрів. Елегії
присвячувалися патріотичним закликам, роздумам про життя; ямб мав
сатирично-викривальний характер; Сольна меліка використовувалася
Для любовних пісень, а хор — Геракла, Що Грає на кіфарі Для
виконання гімнів на честь богів та людей. Певні поети мали свої
уподобання серед цих жанрів, і їх імена тепер пов’язують саме з ними
(наприклад, гімни Піндара).
На формування давньогрецької лірики вплинув фактичний розпад
родової організації в результаті росту приватної власності й пов'язаного
із цим соціальним розшаруванням усередині роду. У зв'язку із цим
зростає роль особистості в громадському колективі, у суспільстві.
Людина почала усвідомлювати себе як щось самостійне, як особистість,
з'являється індивідуальний поет, і, відповідно, й індивідуальна лірика.
Лірика в сучасному розумінні, або класична лірика, змогла зародитися
лише в умовах розпаду первісного колективу й виділення окремої людини як
особистості. Окрім того, міфологія, яка була ідеологією первісного
суспільства, занепадає й перестає відігравати функції ідеології, не
задовольняючи потреби людини, яка вже мислила себе індивідуумом,
особистістю. До того, як постати у класичній формі, класична лірика
розвивалася в різних напрямах. Один напрям лірики тяжів до епосу й дуже
мало містив у собі власне особистих тенденцій. Другий, навпаки, поглиблює
ці внутрішні настрої людини. Своїм походженням антична лірика, її основні
різновиди - пісенна і декламаційна - зобов'язані давньогрецькому фольклору.
Класифікація і види давньогрецької лірики

Формально давньогрецька лірика поділялася на пісенну і

декламаційну, тобто залежно від того, як виконувалися вірші, —
декламувалися чи співалися. Окрім того, кожний жанр
характеризувався ще й певною тематикою і художніми особливостями.
Предметом зображення в ліриці є духовне життя людини, світ її ідей і
почуттів. Такі ліричні жанри, як послання (дружнє або любовне), епіграма
(вірш іронічного характеру), еклога (вірш на тему сільського життя), епітафія
(вірш з приводу смерті), елегія (сумний вірш) походять із античної поезії.
Пісенна лірика включала сольну і хорову. Сольна лірика була
виразником світу особистих почуттів і переживань людини; хорова
лірика пов'язана головним чином з обрядами, і для неї особливе
значення зберігає міф як частина священної історії народу.
Декламаційна лірика мала такі жанрові різновиди, як елегії і ямби.
Елегії — роздуми на суспільні та особисті теми, ямби — публіцистична
полеміка та іронічна критика супротивника.
В основі іншої класифікації давньогрецької класичної лірики лежить
систематичний принцип (за племенами та територією):
• іонійська лірика. Головні жанри — елегія і ямб. Характеризується
особливою емоційністю. Представники — Алкей і Сапфо;
• дорійська лірика. Відома урочистим хоровим характером. Представники —
Алкман і Аріон;

2. Давньогрецька елегія та її основні представники.

Один з провідних жанрів декламаційної лірики — елегія (від

елегос — журлива пісня) — це вірш, у якому виражені настрої смутку,
журби, роздуму, меланхолії.
Елегія поділялася на

• громадянську (Каллін, Тіртей, Солон);

• любовну, дуже суб'єктивна, особиста лірика (Мімнерм);
• елегія, в якій поєднувалися суспільне і особисте (Феогнід
Мегарський);
• дидактична елегія, до якої належали епіграма (у значенні “напис”),
(Сімонід);
• гномічна поезія (Фокілід).

Зразком елегійної поезії є творчість Тіртея. Поет, що жив у другій

половині VII ст. до н.е., був одним із найвідоміших представників
декламаційної лірики. Провідними темами його творчості були
політична та громадянська. На відміну від гомерівського епосу, ідеалом
якого був шляхетний герой, що шукав на війні особистої слави і здобичі,
військові елегії Тіртея були звернені до всіх громадян полісу, яких поет
закликав до чесного виконання своїх громадянських обов'язків, і,
насамперед, до виконання священного обов'язку захисника вітчизни від
ворогів.
 У творах Тіртея також чимало порад, настанов співвітчизникам. Його
бойові пісні сповнені патріотизму, надихають на подвиги. У цьому Тіртей
продовжує традиції войовничо-патріотичної лірики своїх попередників,
зокрема Калліна.

Вірші і фрагменти, що дійшли до нас, показують, що проблематика

його творів досить широка. Передовсім Тіртей виступає захисником
існуючого державного ладу (елегія “Доброзаконня”). Поет викладає
своєрідний кодекс громадянської поведінки; розповідає про легендарне
заснування Спарти Геракловими нащадками.

В іншій елегії, “Поради"”, звучить мотив патріотизму, заклик до

оборони Спарти. Тіртеєві приписують і військову пісню для атаки
“Ембатерій ”.

В елегії “Добре вмирати тому...” Тіртей славить відважних воїнів,

котрі полягли в боях з ворогом, захищаючи рідну країну

Добре вмирати тому, хто боронячи рідну країну,

Поміж хоробрих бійців падає в перших рядах.
Тіртей переконливо змальовує жахливу долю тих, хто зганьбив
себе і свій рід, тікаючи від ворога. Патріотичні заклики поета:
Будемо батьківщину і дітей боронити відважно.
В битві поляжемо ми, не пожалієм життя —

Автор поезії хоче довести, що почесніше бути хоробрим воїном і

загинути у славі, за свою Батьківщину, аніж осоромитися самому і
заплямувати, зробити удвічі нещаснішою свою сім’ю.

Гірше ж немає нічого, як місто своє і родючі

Ниви покинуть і йти жебракувати в світи,
З матір'ю милою, з батьком старим на чужині блукати,
Взявши з собою діток дрібних і жінку смутну.
Буде тому він ненависний, в кого притулку попросить,
Лихо та злидні тяжкі гнатимуть скрізь втікача.

зміцнювали бойовий дух воїнів, виховували почуття громадського

обов'язку перед батьківщиною, пробуджували мужність і хоробрість у бою.
За легендою, кульгавий Тіртей був учителем в Афінах. Під час війни
спартанців із месенянами, Афіни, споконвічний суперник Спарти, на її
прохання про допомогу вирішили надіслати замість ополчення гоплітів
(важкоозброєних піших воїнів ) — кульгавого Тіртея, щоб посміятися над
спартанцями. Побачивши поета, вигляд якого красномовно свідчив, що він
людина суто цивільна і нічого не тямить у військових справах, спартанці
обурилися. Проте Тіртей зробив для перемоги спартанців більше, ніж
досвідчені полководці. Його патріотичні пісні надихнули військо. Заклик
поета: “Вперед, сини вітчизни!” — повів спартанців у бій, і розбитий ворог
втік.
У дійсності, мабуть, усе було не так романтично й більш вірогідним є
припущення, що Тіртей був одним із спартанських вождів, поетом і воїном
водночас. Легенда ж відобразила віру еллінів у велику силу мистецтва і,
зокрема, у виховний вплив поетичного слова на людину.
Якщо Тіртей робить в своїх віршах головний наголос на почуття
самопожертви, готовність воїна і громадянина померти за батьківщину
(заклик, що звучить досить актуально в такій державі, як Спарта, яка в
VII-VI ст. вела майже безперервні війни зі своїми сусідами), то інший
видатний майстер елегійного жанру і разом з тим прославлений
державний діяч - Солон ставить на перше місце серед всіх цивільних
чеснот почуття міри, або вміння в усьому дотримуватися "золотої
середини". У його розумінні тільки помірність і розсудливість здатні
утримати громадян від жадібності і пересичення багатством, запобігти
породжуванню ними міжусобних чварів і встановити в державі
"благозаконня" (Евноміем). Вважається, що після численних поразок
афіняни заборонили продовжувати війну, але Солон з'явився на площу і
прикинувшись божевільним став волати до честі і минулого хоробрості
афінян, в результаті Саламін було відвойовано Афінянами. У «радах
Афінянам» Солон зображує нещасний стан Афін до своїх реформ, малює
жадібність, перенасиченість знаті і загрожує великими лихами для всього
народу. Солон проповідує міру, яку він висуває як принцип людського життя
і в інших своїх творах. Елегія «Поради самому собі» носить повчально-
гномічний характер (навчально-афористичний, новий в історії елегії). Він
висловлює думку про те, що щастя полягає в поєднанні слави, багатства
і справедливості. Його елегії свідчать про любов до життя, про його
постійне прагнення до навчання.
Перш за все ми зустрічаємося з войовничо-патріотичною елегією в
Греції початку 7 ст. Найбільш древнім її представником є Каллин з Ефеса,
який в своїх елегіях вмовляв жителів Магнезії чинити опір нападникам.
Феогнид, що жив у другій половині 6-го століття, вперше об'єднав
громадську та особисту елегію. До нас дійшло близько 1400 віршів, з них
1280 настанов його улюбленцю Кірні і 150 любовних елегій. У Мегарах, де
жив Феогнид відбувалася боротьба аристократії і демократії. Феогнид
був на стороні аристократів і йому властивий похмурий, жорстокий
аристократичний образ думок. Проповідував насильство, ненависть до
черні. Але і до «благородних» він ставиться не краще, тому що ті
загрузли в жадібності. Для себе залишає шанування богів і правди,
закликає до скромності і розсудливості, до вшанування богів,
збереження старих порядків. Чітка антидемократична ідеологія не
заважала Феогніду передбачити всі наслідки загибелі аристократії. У
його елегіях вирує лють, злість, відчай, помста і насолода від помсти.
 Елегійний розмір, тобто поєднання гекзаметра і пентаметра, був
близьким до епосу, тому цей жанр ніби напівліричний.
Отже, з усіх видів ліричних творів елегія найближча до епосу і
метрично, і за змістом. Шлях розвитку елегії від войовничо-
патріотичних тем через громадську лірику до суспільно-політичної
тематики і завершується повчанням із переходом до епіграм. Темами
елегій пізніше цікавилися філософи, оратори, історики, байкарі. Що ж до
римської літератури, то з усіх підвидів елегії найбільш розвинутою в ній була
любовна (або еротична) поезія.

3. Ямбічна лірика та її характеристики.

За Арістотелем, назва жанру походить від слова іарріб^єгу — ятрити,
колоти. Ця поезія відзначається насмішкуватим, сатиричним
характером. До нас дійшли ямбічні вірші Архілоха, Семоніда та
Гіппонакта. Ямбічна лірика з’явилася майже водночас з елегійною і
також є одним із найпростіших ліричних жанрів. Джерела ямбічної лірики
слід шукати в народних піснях, присвячених богині Деметрі. У «Гімні до
Деметри» згадується ім’я служниці царя Келея Ямби, яка розвеселила, не
знаючи, що це богиня, невтішну й сумуючу жінку. Жартівливо-веселі, часом
не дуже скромного характеру ямбічні пісні стали обов’язковою складовою
Елевсінських свят на честь богині Деметри. Вони виконувалися після
закінчення закритої частини свят («Елевсінських містерій»), коли
починалися загальнонародні торжества. Ім’ям міфічної дівчини назвали
ліричні пісні, за змістом схожі з піснями Ямби, і розмір, який найкраще
відповідав темпові розмовної мови, якою були складені вірші. Ямбічна
стопа складалася з короткого й довгого складів (за метричною системою
— ненаголошеного і наголошеного).
Найпоширенішим був шестистопний ямбічний (або хореїчний)
вірш.Оскільки двоскладова ямбічна (або хореїчна) стопа була надто малою,
вона об’єднувалася з наступною стопою, виникала пара ямбічних (або
хореїчних) стоп — диподій, а сам вірш тоді називався ямбічним (або
хореїчним) триметром. Особливість цих віршів полягала в можливості зміни
в непарних складах ямба (або в парних — хорея) на спондей.

Представники
Архілох - найбільший представник жанру ямбів, писав
двоскладових віршованим розміром, близьким до розмовної мови. Цей
розмір ми тепер називаємо ямбом. Уїдливі глузування, цинічна
відвертість, груба лайка - ось головні риси творчості Архілоха.
Демонстративно нехтуючи громадською думкою, він розповідає, як
кинув під час бою щит, що вважалося в Греції найбільшою ганьбою.
Наприклад, найганебнішим для воїна вважалося втратити зброю.
А поет сміється з цього й зізнається, шо
 після невдалого бою з одним із фракійських племен він змушений
був тікати, залишивши свого шита:
Хтось із саійців щитом моїм добрим пишається нині:
В битві його хоч-не-хоч десь у кушах я лишив.
Душу зате врятував! А щитом, далебі, не журюся:
Хай собі! Втратив один — інший, не гірший, куплю.

Ямби Архілоха та інших давньогрецьких авторів вже аж ніяк не

обрядові, але непристойність і лайка - головна риса обрядового ямба - у них
залишилася. Обряд пов'язаний з міфом про викрадення дочки богині Деметри
Персефони. За переказами після викрадення дочки Деметра була невтішна, і
лише її служниця Ямба змогла розвеселити богиню своїми жартами, які,
швидше за все, носили непристойний характер. Щоб мотивувати її, ймовірно,
і був потрібен образ бідного, велелюбного, обманутого і тому озлобленого
поета., хоч поет і проповідує помірність і стриманість у горі й нещасті, але
особисті неприємності викликають у нього нестримне шалене озлоблення.
Архілох узагалі надзвичайно емоційний.
Більшість віршів Семоніда були переспівом уже відомих тем:
залежність людини від богів, людина і невідома їй доля, надія на богів,
сподівання щастя і швидкоплинність людського життя з його
хворобами, нещастями та старістю. Семонід зовсім не торкається
соціально-політичних проблем, закликаючи користуватися благами та
насолодами, поки людина ще жива
Гіппонакт :Відомо, що поет писав пародії на героїчний епос, його
смілива сатира завжди була прямою і часто брутальною, Витонченій
мові знаті він протиставляє мову вулиці і жебраків, одверто висловлює
презирство всіляких літературних правил. В одному з віршів він навіть
обіцяє суперникові вибити око. Іронічний ефект у Гіппонакта виникає
завдяки невідповідності звернення поета до самих богів і більш ніж
прозаїчного прохання замінити драний плащ і лати черевики. Існує версія
про те, що Гіппонактові належить пародія на «Одіссею»

4. Даньогрецький мелос (монодичний): загальні ознаки.

Платон, філософ кінця V — першої половини IV ст. до н. е., дав

досить точне визначення мелосу: «мелос складається з трьох частин:
слова, гармонії та ритму», тобто поєднує у собі слово, музику і танок.
Поет не лише писав ліричний вірш, але складав і музику до нього та
відповідний танець. Елліни розрізняли види мелічної лірики відповідно до
музичних мотивів, що відтісняли на другий план поетичне слово. Без музики
мелічний твір уявити неможливо. Один з дослідників лірики з цього
приводу писав, що мелос, відірваний від музики, втрачав кращу свою
частину, свою душу, і чарівність його пісень загинула для наступних
поколінь разом із плавною гармонією, під звуки якої вони колись
народилися.
 Великим поштовхом до розвитку мелосу був винахід лесбоського
музиканта Терпандра, який майже все життя прожив у Спарті. Він
збільшив кількість струн у лірі з чотирьох до семи, що привело до появи
повної гами тонів. Спарта стала колискою мелічної поезії. Тут з’являються
мелодії на честь богів, які називалися номами. Мелічні пісні виконувалися
або сольно, або хором, що поєднував ритмічні звуки з ритмічними
рухами. Терпандрові належить і ряд сколій, до нас дійшов лише один
уривок. Великий внесок у розвиток мелосу зробили молодші сучасники
Терпандра Каон, творець авлодичних номів, тобто пісень, що
виконувалися під звуки флейти або авлоса (духового інструмента,
подібного до кларнета), Фалет, який надав спартанським військовим
танцям мирного характеру і почав писати хорові пісні.

МОНОДИЧНИЙМЕЛОС

Порівняно з елегією і ямбом літературна мелічна лірика

розробила значно меншу кількість тем. Зі зростанням свідомості окремої
особистості збільшується зацікавлення власними почуттями. Мелос стає
засобом для виявлення суб’єктивних почуттів. По суті поет сам є носієм
тих емоцій, які він відтворює. Тому в більшості мелічних поетів на другий
план відступають соціально-політичні й громадянські проблеми й
акцентуються питання, пов’язані з індивідуальними, інтимними
почуттями.. Головні теми підказані самою дійсністю. Культові, обрядові
відправи, застілля, кохання, вино і ті радощі, шо їх вони дають, дружба,
захоплення мистецтвом і поезією породжують безліч ліричних творів.
Усі вони переломлюються крізь призму особистих та інтимних
переживань і настроїв поета. Батьківщиною монодичного мелосу стала
острівна Греція, зокрема острів Лесбос, потім міста малоазійського
узбережжя. В культурному відношенні вони перевершували міста
материкової Греції. Чільне місце серед них посідав Лесбос із центральним
містом Мітілена, він уважався серед еллінів одним з п’яти «блаженних»
островів. Благодатний клімат, екзотична рослинність, розвинута торгівля,
близькість до східної культури, досить легке життя, веселі розваги, пошана
до жінок, які відчували себе вільнішими, ніж в інших полісах Греції
(особливо в Афінах), і були створенню на Лесбосі своєрідного культу
краси і насолод, а з ним — і витонченої лірики. Можливо, саме тому
Лесбос з давніх часів уславився своїми піснями й музикантами. Існувала
навіть легенда, шо буря колись принесла саме до його берегів ліру і голову
славнозвісного чудо-пісняра Орфея, вбитого фрігійськими вакханками за
відмову взяти участь у їхній оргії. Лесбос, таким чином, немовби сприйняв
пісенну спадщину Орфея і породив двох найуславленіших представників
ліричної поезії — Алкея і Сапфо.

АЛКЕЙ
 Одійшовши після повернення на Лесбос від усякої політики,
Алкей поринає у традиційні для монодичної лірики теми вина і кохання.
Постійний заклик «Питимемо!» стає своєрідним рефреном у багатьох
його сколіях. Поет уважає вино найкращим засобом. щоб забути всякі
прикрості й турботи, щоб розвеселитися. Воно є справжнім другом, оскільки
може відкрити істину. Бажання пити поет виправдує навіть будь-яким
сезоном року. Вино для нього — це найкращі ліки з ліків. Значне місце в
ліриці Алкея належить темі кохання. В одному чотиривірші поет з
гумором звертається до Ерота, називаючи цього юного бога «найстрашнішим
з усіх безсмертних». Як правило, до почуття кохання Алкей ставиться
досить серйозно і цнотливо. Це засвідчує, зокрема, його звернення до
своєї уславленої співвітчизниці Сапфо, яку поет, мабуть, ніжно кохав:
Сказати дещо хочу тобі одній.
Але як тільки глянеш на мене ти, —
Уста мої замикає сором.
Перед тобою стою безмовний
Ше до Алкея лесбоські поети, використовуючи місцеві народні
пісні, ввели в монодичний мелос низку нових поетичних прийомів і
розмірів. Алкей продовжив цю традицію і залишив так звану «алкеєву
строфу» — чотиривірзі із складною ритмікою, шо пізніше зажив чималої
слави. Алкеєм був також написаний ряд чудових гімнів, присвячених Ероту,
Гермесу, Афіні. Гефесгу й Аполлону.

САПФО

Творчість Сапфо, як і Алкея, визначила цілий напрям у ліричній

поезії, збагатила її постійними переспівами народних пісень, новими
віршовими розмірами. Зокрема, поетесі належить складний за ритмікою
чотиривірш — *сапфічна строфа». В античності лірика Сапфо була
надзвичайно популярною і любимою. А Платон, підкорений чарівністю її
поетичного слова, залишив навіть сповнений захоплення елегійний
двовірш:
Дев’ять на світі є Муз, як засвідчують люди; не вірте.
Бо вже й десята прийшла — Лесбосу донька Сапфо.

АНАКРЕОНТ

До всякої політичної боротьби він був байдужий, мало його

хвилювали й соціальні події. Усе це й визначило характер і тональність
лірики поета. Головними темами більшості ліричних творів стають
кохання, Музи, вино. Кохання поета різко відрізняється від щирого,
болісного, а то й несамовитого кохання Сапфо, яке цілком поглинає всі інші
почуття. Воно у нього не залишає навіть сліду в душі, його любовні насолоди
несерйозні, швидкоплинні й скоріше нагадують легковажний флірт. Це
кохання настільки поверхове, шо навіть любовні невдачі аж ніяк не
засмучують поета, і він лише весело та іронічно сміється. Слід додати, що
любовна лірика Анакреонта звернута не тільки до жінок, але й до
юнаків. Подібне кохання було явищем досить поширеним в античному
суспільстві й не вважалося аморальним. Яскравим прикладом може
бути звернення поета до юнака Клеобула:

Клеобула, Клеобула покохав.

І до нього, розум втративши, помчав..

Крім еротичних віршів, Анакреонт писав гімни, зокрема, до нас

дійшли уривки на честь Діоніса й Артеміди, а також елегії та епіграми.
Його прості ліричні рядки виникають наче самі по собі. Музична співучість
вірша, відповідність змісту й форми, безпосередність почуттів сприяли
величезному успіхові поета і в наступні століття. Його вірші почали
наслідувати, в пізнішій поезії навіть з'явився вираз «анакреонтична
лірика*, тобто лірика, що розробляє лише вузьке коло тем — кохання,
вино, бенкети, веселощі.
5. Давньогрецька хорова (урочиста) лірика: її характеристика та
основні жанри.

Розглянуті вище види лірики — елегія, ямб, монодичний мелос —

були засобами для втілення особистих почуттів поета. Проте існували й
інші пісні, які відбивали настрої групи, колективу людей. Вони
виконувалися переважно під час урочистих подій чи свят. Подібні пісні в
Греції існували з незапам'ятних часів і були пов’язані з релігійними
культами, воєнними походами, трудовим життям. Вони стали тією
плідною основою, на якій почав зростати хоровий літературний мелос.
Пізніше його піснями відзначали культові свята на честь різних богів,
певні урочисті події в різних містах Еллади. Зрозуміло, що виконання
подібних пісень вимагало вже великої кількості людей, тобто цілого
хору.
Перші пісні хорового мелосу, або гімни, були пов’язані з культами
богів. Гімни на честь окремих богів мали свою назву. Так, гімн,
присвячений Аполлону й Артеміді, називався пеаном, на честь бога
Діоніса — дифірамбом. Пісні, що супроводжувалися танцями,
називалися гіпорхемами, процесійні пісні — просодіями.
Пізніше з’являються й пісні світського характеру. Особливо багато їх
було складено з приводу загальнонаціональних спортивних змагань —
Олімпійських, Піфійських, Немейських тощо. Пісні на честь олімпіоніків
чи переможців інших змагань називали енінікіями, вони прославляли
їхні імена по всій країні. Пісні, що уславляли видатних діячів держави,
полководців, мали назву енкомій, святкові, застільні — сколій,
поховальні — тренів (френів).
ПРАКТИЧНІ ЗАВДАННЯ

Опрацюйте поезії давньогрецьких поетів за хрестоматією з Античної

літератури
У текстах кожного з представлених у хрестоматії поетів знайдіть
характерні ознаки того чи іншого різновиду давньогрецької лірики, які вони
представляють, а також характерні образи, тематику та художньо-стильові
особливості притаманні конкретному різновиду.
1. ТІРТЕЙ
Вірш Тіртея «Добре вмирати тому…» є елегією, тому що він має
повчальний характер: на прикладі двох доль ліричних героїв підводить
читача до висновку, що єдиним правильним вибором є захист батьківщини.
Ідея – заклик до боротьби за свободу свого народу

Головна думка – Краще вмерти за вітчизну, ніж бути втікачем, а потім

жебракувати по світу. Головне для воїна – чесно загинути в бою за
батьківщину, захищаючи її до останнього подиху, ніж вкрити себе
безслав’ям  боягуза)

У вірші «Добре вмирати тому» Тіртея змальовані дві долі людини-воїна.

Хоробрий воїн: може загинути, але ця смерть почесна, тому що вона

заради батьківщини та своєї сім’ї.
Воїн-зрадник: буде вигнаний з полісу, стане жебраком і буде
поневірятися разом із своєю сім’єю, не знайде ані пошани, ані жалю, ані
співчуття
Автор поезії хоче довести, що почесніше бути хоробрим воїном і
загинути у славі, за свою Батьківщину, аніж осоромитися самому і
заплямувати, зробити удвічі нещаснішою свою сім’ю.

Гірше ж немає нічого, як місто своє і родючі

Ниви покинуть і йти жебракувати в світи,
З матір'ю милою, з батьком старим на чужині блукати,
Взявши з собою діток дрібних і жінку смутну.
Буде тому він ненависний, в кого притулку попросить,
Лихо та злидні тяжкі гнатимуть скрізь втікача.

2. СОЛОН
Елегія
3. МІМНЕРМ
Монодичний мелос. Життя — це здатність кохати і бути коханим,
тому воно гасне…

Гасне життя, гасне радість, коли золота Афродіт

 Кине нас. Краще сконать, як перестане манить
Тайне кохання, і ліжка принади, й дарунки солодкі.
Цвітом розкішним цвіте тільки життя молоде
І в чоловіка, й у жінки.

4. ТЕОГНІД
Елегія повчального характеру
Бідність найбільше гнітить благородного мужа, о Кірне,
Гірше, як старість важка, гірш, як пропасниця зла.
Щоб від нужди врятуватися, краще з високої скелі
Кинутись, краще знайти смерть у безодні морській.
Той, кого злидні спіткали, уже ні зробити не може,
Ані сказати чого — скутий у нього язик.

5. АРХІЛОГ
Звертання з утішанням, у світі багато чого під контролем богів, але
людина повинна бути мужньою

Завтра — на інших черга, то ж візьміть себе в руки скоріше,

Мужніми будьте, терпіть, сльози облиште жінкам. + ше останні рядки

Калокагатія — поняття давньогрецької естетики, що виражає ідеальне

єднання фізичної краси та духовної досконалості — як ідеал виховання
людини.
6. АЛКЕЙ
Алкей поринув у вир політичної боротьби, мотиви якої втілилися у
багатьох його творах. Ось показовий приклад:
Міддю сяє великий дім, є для служби Аресові
у ньому все:
І шоломи блискучі є, і, біліючи, китиці
Висять на них,
Щоб прикрасити голови вояків; і на стінах там
Кольчуги скрізь –
Захист певний від стріл прудких; на цвяхах шишаки міцні
Блищать кругом;
Тут і панцирі є лляні, там опуклі та вигнуті
Щити лежать;
Ось халкідські мечі й списи, пояси бойові також
Знайдуться тут.
Все заготовлене, все тут є. Пам’ятаймо ж про діло те,
Що ми почнем.

Мелос, до сапфо

Сказати дещо хочу тобі одній.

Але як тільки глянеш на мене ти, —
Уста мої замикає сором.
Перед тобою стою безмовний

7. Сапфо

Лірична героїня закохана, нове почуття приносить їй тугу, вона

звертається до Афродіти із закликами і молитвами, сподіваючись на
щастя

Вірш «Барвношатна владарка, Афродіто…» присвячений Афродіті, в

якої лірична героїня просить

О, прилинь ізнов, од нової туги

Серце урятуй, сповни, що бажаю,
Поспіши мені, вірна помічнице,
На допомогу.

8. АНАКРЕОНТ

Анакреонт також розмірковував над сенсом людського буття, описував

скарги на долю молодої жінки, яка очікує смерті як порятунку,
психологічно точно відтворював почуття старої людини, яка боїться
смерті:

Сивина вкриває скроні, голова моя сріблиться,

Молоді літа відрадні проминули; зуби слабнуть.
Відліта життя солодке - небагато вже лишилось.
Зупинить ридань не можу, бо мене лякає Тартар,
Бо страшить Аїда темне підземелля; важко в нього
Увійти; коли ж увійдем - повороту нам не буде.

2. Спробуйте знайти у представлених зразках лірики вже відомі

вам категорії давньогрецького світогляду, розуміння краси
та уявлень про людину.
3. Поміркуйте, чим лірика відрізняється від епосу на рівні
родових і зображально-виражальних ознак. Як ліричне
начало представлене у давньогрецькому епосі і в яких уже
відомих вам сценах ми зустрічаємо його?

Епос відрізняється ритмом, автор цікавиться зовнішнім світом,

вчинками, епічний герой цікавиться дією в зовнішньому світі,
епічний герой пригадує події не з точки зору переживання, а з
точки зору пригадування, як таких , що відбулися в минулому, а
лірик взаємодіє з переживаннями, емоціями і суб’єктивним
 світом, окрім зовнішнього світу, але ліричний герой проживає цей
світ, людина є центром лірики, а не зовнішній світ є центром.
Ліричний герой є згустком емоцій і переживань, це суто
індивідуальне розуміння.
Для сильного начала потрібен сильний індивід, а в ліриці яскравий
герой, а ДРАМА має теж свою унікальність, драми немає без
конфлікту, зіткнення індивідуальних точок зору, певних особистих
точок зору на ту чи іншу проблему, драма – найбільш пізній і
складний ріж літератури, бо там герой окремо живе від общини.
ЕПОС – ОПИС, РОЗПОВІДЬ, ОПОВІДЬ, ЛІРИКА – ЕМОЦІЯ,
ПЕРЕЖИВАННЯ, СУБ’ЄКТИВІЗМ, ДЛЯ ДРАМИ – ДІЯ, КОНФЛІКТ
І СУПЕРЕЧНІСТЬ, ЗІТКНЕННЯ ІНДИВІДУАЛЬНИХ ТОЧОК ЗОРУ.
Тоді ж збільшується соціальна ініціатива кожного окремого учасника
суспільства, людина формується як індивід, і усвідомлює свої права, свої
амбіції, пов’язані з участю у суспільстві – індивідуальне начало (в епосі ж
колективне начало, герой пов’язаний з общиною), людина бере
ініціативу в політиці, осмислює себе як окремого індивіда.