“Декамерон” Дж.

Боккаччо

Назва твору.

«Декамерон» буквально перекладається з давньогрецької як

«десятиденний». Тут автор слідує за традицією грецьких текстів,
яка пішла від Амвросія Медіоланського, присвячених темі
створення світу за шість днів - "Шестоденів". Як і в подібних
текстах, у "Декамероні" назва прямо відсилає до сюжету. Однак,
на відміну від середньовічних трактатів, світ твориться не Богом,
а людиною, і не за шість, а за десять днів.

Крім офіційної назви, книга мала підзаголовок "Принц

Галеотто" (італійською "Галеотто" означає "звідник"). Воно
натякало на противників Боккаччо, які доводили, що
письменник своїми новелами підриває моральні традиції
суспільства.

Історія створення

Вважається, що «Декамерон» Боккаччо був написаний у 1348–1351

роках у Неаполі та Флоренції. Своєрідним приводом і джерелом
натхнення для письменника стала чума 1349 - цілком реальний
історичний факт, використаний ним у творі.

Спочатку опублікована книга стала популярною не у задуманої

цільової аудиторії - італійської інтелігенції, а у купців, які читають
"Декамерон" як збірку еротичних історій. Але ближче до 15 століття
твір став популярним серед інших верств населення Італії, а після - і у
всій Європі, принісши Боккаччо світову популярність. З моменту
винаходу друкарства "Декамерон" став однією з найвидавніших книг.

"Декамерон" був внесений в Індекс заборонених книг 1559 як

антиклерикальний твір. Церква відразу ж засудила твір та його автора
за безліч аморальних деталей, що стало приводом для сумнівів
Боккаччо у тому, чи має "Декамерон" право на існування. Він навіть
планував спалити оригінал, від чого його відмовив Петрарка. Втім, до
кінця соромився свого дітища, каючись у його створенні.
 1. Композиція “Декамерона”. Зміст та роль обрамлення. Образи
оповідачів.

«Декамерон»(1350—1353) — це найвищий етап у творчій еволюції

Боккаччо, збірка оповідань, якою закладено основи жанру художньої
реалістичної новели в Європі. Його виникнення пов’язане з трагічною
подією — епідемією чуми, що охопила багато міст Європи, а 1348 року
дійшла й до Флоренції.

Описом чуми й починається «Декамерон», пошесть — це ніби

відправний пункт у композиційному задумі письменника. Композиція
«Декамерона»: десятеро молодих людей, — сім жінок і три юнаки, —
зустрівшися випадково в церкві, вирішили тимчасово залишити місто,
оселитися в позаміських маєтках, осторонь від вогнища епідемії, і
прожити цей час, поки лютує пошесть, якнайспокійніше, в розвагах,
співах, а надто — в розповідях. Намір виконано, оповідачів десятеро,
за містом вони лишаються десять днів, кожен з них щодня розказує по
одній оповідці, отже, за допомогою цього композиційного принципу
об’єднано сто оповідок.

Особливість змісту «Декамерона» — це його енциклопедичність. У

творі широко зображується повсякденне життя з усією розмаїтістю
подій і людських вчинків, різноманітністю людських типів.
Персонажами новел є люди усіх станів і соціальних прошарків
тогочасного італійського суспільства. Новели різноманітні за тоном і
настроями: одні сповнені комізму, інші — романтичності й трагізму,
буття постає в них з усіма сврїми радощами і болями.

Роль обрамлення в "Декамероні" полягає в тому, що оповідачі

розповідають свої історії не просто так, а під час перебування в
екстреній ситуації - під час чуми. Обрамлення створює контекст для
історій, і розкриває характери і особистість кожного з персонажів.
Крім того, обрамлення забезпечує єдиний сюжетний та стильовий
фон, що дозволяє авторові створити єдину картина суспільного життя
XIV століття.

Таким чином, обрамлення в "Декамероні" не просто декорація, а

важлива складова частина твору. Воно дозволяє створити не просто
збірку історій, а комплексний твір, який розкриває світогляд
італійського суспільства XIV століття.

Самих оповідачів Боккаччо зробив божественно прекрасними, і зовні і

внутрішньо. Їхній спосіб життя ідеальний, утопічний. Оповідачі
нагадують античних богів і богинь, що зійшли з Олімпу під час
апокаліпсису флорентійської чуми. Античне захоплення красою -
калокагатія змішується з християнством, як кров з молоком в особах
молодих оповідачів. Оповідачки - молоді дівчата від вісімнадцяти до
двадцяти п'яти років, квітучі, знатні та привабливі. Знаменні імена: у
дівчат - Пампинея - «квітуча», Фьяметта - «вогник», Філом - «любляча
спів», Емілія - «справедлива, ласкава», Нейфила - «нова для любові»,
Еліза - «друге ім'я Дідони», у юнаків - Памфило - «весь любов»,
Филострато - «роздавлений любов'ю», Дионео - «син Діоніса, батька
Венери». Якщо вірити значень їхніх імен, то більшість так чи інакше,
пов'язано з любов'ю і красою. Юнаки як три стани любові: Памфило -
весь належить любові, Филострато - потерпілий від нещасної любові і
Дионео - грає в любов. Все про любов і для любові.

Характери оповідачів прописані як би в техніці акварелі -

розпливчасті, неяскраві, але ніжні й романтичні.

 Пампинея є найдіяльнішою і мудрої серед всіх, саме вона стала

ініціатором всього заходу, вона вимовила довгу промову, що
захопила співрозмовниць за собою. Крім того вона
запропонувала всім вибирати головного, якого всі б почитали і
слухалися, щоб був порядок і всім жилося добре. Вона хвалить
вміння вести бесіду не менш, ніж добра вдача - «бесіду фарбують
гострі слова», і сама частіше за інших вимовляє довгі промови.

 Філом, що малюється Боккаччо як «більш інших приємна і

весела з лиця», жінка розсудлива, настільки критично
відгукується про жінок взагалі: «ми рухливі, сварливі, підозрілі,
малодушних і страшліви», що на самому початку застерігає
інших від поспішного рішення виїхати, не взявши з собою
чоловіків-супроводжуючих. Коли Неіфіла, злякавшись пересудів,
боїться поїхати разом з юнаками, Філом заспокоює її та інших
дівчат, кажучи: «Все це нічого не означає: аби жити чесно», для
неї важливіше істина, ніж те, що про неї говорять, з нею
погоджуються . Їй належить пропозиція кожен день всім
розповідати на заданий сюжет. Крім того, вона
 вільно характеризує ченців, як «дуже дурних в більшості
випадків».

 Памфило перший розповідає новелу про шахрая сера Чапелетто,

прикинувшись непорочним перед ченцями і згодом
сделавшегося святим. Памфило робить висновок, що інший раз
іи звертаємося до Бога через заступників, які того не варті, але
Бог бачить нашу щиру віру і допомагає нам, незважаючи на
низькість самого посередника. Таким чином стверджується віра в
Бога, при різноманітному відношенні до церковнослужителів,
тобто поділяється ставлення до Бога і служителям церкви. У
передмові до новели (7, 2 дні) Боккаччо вкладає в його вуста
зауваження, повне глибокого змісту: «немає жодного (бажання),
яке люди могли б з повною свідомістю віддати перевагу як
застрахована від випадковостей долі». Значення його імені
раскивается найбільш повно в темі, яку він обирає в останній,
завершальний день Декамерона: «про тих, хто вчинили щось
щедре або великодушне у справах любові чи інших». Коло
замикається, любов приходить до свого найвищого втілення, стає
божественної, духовної.

 Филострато - ювелірно виписаний характер, психологічно дуже

точно уловлених Боккаччо. Не дарма троє юнаків окреслено
набагато більш яскраво, ніж усі дівочі образи разом взяті -
дійсно, така правдивість можлива тільки на підставі власного
досвіду автора. Филострато, як випливає з його імені, саме
роздавлений любов'ю, з'являється перед читачами песимістично
налаштованим циніком. Як вірно Боккаччо зазначив, що
нещасні люди іноді виявляють абсолютну холодність до інших,
він замкнутий на своєму горі, на своєму гіркому досвіді любові,
причому, його предмет перебуває десь поруч, і судячи з його
станом та автобіографії самого Боккаччо, дуже ймовірно , що це
Фьяметта. Филострато суворий і замислений, його слух не
радують веселі сюжети і він не сміється разом з усіма, коли в
його день, присвячений несчастиям закоханих, дехто відступає
від теми. Трагічність його сприйняття світу особливо чутна в
його словах про історію Гисмонда і Гвискардо: «живучи,
щогодини відчуваю тисячі смертей, а мені не дано за все це і
частинки насолоди», він готовий ціле життя віддати за ту
радість, яку скуштували ці люблять.
 Дионео, весь його життєрадісний характер видно в тому, що він
відразу ж по приїзду пропонує іншим в заміське володіння: «або
приготуйтеся веселитися, реготати і співати разом зі мною, або
пустіть мене повернутися до моїх думок в збагнені лихами
місто». Всі погоджуються веселитися. Він стверджує за
собою право розповідати новелу в кінці кожного дня на тему, яку
забажає, і розповідає завжди смішно для компанії. Він упродовж
всього Десятідневніка блазнює, жартує і сміється.
За характером він протилежний трагічного Филострато, як
Арлекін-П'єро.

 Неіфіла, як і належить за її імені, мабуть, зовсім юна дівчина,

вона дуже соромлива, часто червоніє, як червона троянда, як
тільки погляди всіх спрямовуються до неї, коли на неї звертають
увагу, коли її вибирають королевою. Її день присвячений тим,
«хто завдяки своїй вмілості добув що-небудь їм сильно бажане
або повернув втрачене». Можливо, сильно бажане для неї і є
любов, якої вона ще не знає, хоча її новела на цю тему не
підтверджує цього припущення.

 Емілія говорить про важкі мінливості долі, що не заважає про

них послухати «щасливим і нещасним, настільки перше це
робить обережними, наскільки друге втішає».
Її думка відповідає значенню її імені - справедлива, ласкава.
Вона не наказує в свій день якоїсь певної теми, а м'яко пропонує
розмірковувати про що завгодно, кому що більше подобається.

 Фьяметта - під її головуванням міркують про те, як після різних

сумних і нещасних випадків закоханим посміхнулося щастя. Вже
сам вибір теми свідчить на користь того, наскільки вона
оптимістично налаштована щодо любові, що вона ніби
запалює вогник надії для нещасних закоханих.
 Лауретта дорікає Филострато в його тязі до страждань: «ви дуже
жорстокі до тих, хто любить, якщо тільки і бажаєте їх
нещасливого кінця». Швидше за все, вона грайлива і пустотлива
як Коломбіна, раз наважується обрати тему штук, створюваної
жінками над чоловіками, чоловіками над жінками та чоловіками
над чоловіками.

 Еліза вимовляє похвалу силі точного слова, тому як з його

допомогою люди виходили зі складних ситуацій, і її день
присвячений тим, «хто, будучи зачеплений яким-небудь гострим
словом, відплатив за те або швидким відповіддю або
винахідливістю і уникнув утрати, небезпеки або образи ».