Творчість Жана Расіна – вершина другого етапу

французької класицистичної трагедії

Жан Расін (1639 – 1799) – драматург, поет французького класицизму,

засновник любовно-психологічної драми у Франції ХVІІ ст.
Жан народився 21 грудня 1639 року у Ферте-Мілоні в родині
провінційного чиновника працівника суду. Рано втративши батьків, він
залишився під опікою своєї бабусі, яка помістила його до колежу міста Бове,
а потім до школи Гранжа у Пор-Роялі. Учителями його стали янсеністи,
члени однієї із релігійних сект, опозиційної по відношенню до пануючої
католицької церкви. Це залишило слід у душі поета: він назавжди залишився
мрійливо-релігійним, дещо схильним до меланхолії.
Расін рано полюбив поезію. Софокла та Еврипіда знав майже
напам'ять. Грецький роман «Теаген та Харіклея», роман про ніжне
романтичне кохання, який він прочитав випадково, його вразив. Монахи,
побоюючись шкідливого впливу книг про кохання, відібрали у нього роман і
спалили. Він знайшов другий примірник. Відібрали і цей. Тоді Расін
розшукав новий примірник книги, вивчив її напам'ять, побоюючись, що її
знову відберуть у нього і знищать.
Після закінчення колежу у жовтні 1658 року Расін приїхав до Парижа,
щоб продовжити своє навчання у колежі Гаркун. Філософія, або,
правильніше сказати, вправи з формальної логіки, мало цікавили поета.
У 1660 році Париж урочисто відсвяткував весілля юного короля
Людовіка XIV. З цього приводу поет написав оду – “Німфа Сени”. Як і всі
початківці, він відправився за схваленням до офіційно визнаних поетів.
Знаменитий у ті дні і безповоротно забутий пізніше Шаплен поставився
прихильно до молодого поета, розповів про нього впливовому тоді міністру
Людовіка XIV Кольберу, і той пожалував йому 100 луїдорів від короля, а
незабаром призначив пенсію як літератору. Так отримав офіційне визнання
поет Расін.
 Образи Теагена та Харіклеї, що так захопили колись юнака, не давали
йому спокою. Він написав п'єсу на основі сюжету, що його захопив, показав
п'єсу Мольєру, який був на той час директором театру Пале-Рояль. П'єса
драматурга-початківця була слабкою, але Мольєру вдалося помітити в ній
жаринку справжнього обдарування, і Расін почав працювати за порадами
великого комедіографа. У 1664 р. трупа Мольєра поставила його першу
трагедію “Фіваїда, або Брати-суперники”, а наступного 1665 р. – драму
“Олександр Великий”, яка привернула до себе увагу усього Парижа. Її
помітив і батько французької трагедії Корнель. Проте відгук його був
суворим: у молодої людини гарний поетичний дар, але жодних здібностей у
галузі драматургії – йому варто вибрати інший жанр. Проте не всі поділяли
цю точку зору. Незабаром Расін залишив театр Мольєра, надавши перевагу
театру Пті-Бурбон. Дружні відносини із Мольєром були назавжди розірвані.
Вже на першому етапі формування творчого світогляду Расін прагнув
простоти композиції, правдоподібності сюжету та характерів, драматичну
інтригу зводив до мінімуму та давав поглиблений психологічний аналіз.
Наскрізною темою його трагедій стає тема державної влади. На відміну від
Корнеля, Расін не створює образ ідеального монарха. Навпаки, через всю
його творчість проходять образи монархів-тиранів: Пірр, Нерон, Мітридат,
Тезей, Гофолія. Драматург об’єктивно показує, що для абсолютизму другої
половини ХVІІ ст. притаманні не піклування про суспільне благо, а сваволя
та насильство.
Другий етап творчості драматурга (1667 – 1677) відкривається
трагедією “Андромаха” (1668). Сюжет запозичений з грецького міфу про
Троянську війну, проте опрацьований таким чином, щоб втілити конфлікт
почуття й обов’язку та ідею “трагічної провини” героїв. Троє головних героїв
– син Ахілла Пірр, його наречена, грецька царівна Герміона, закоханий у неї
грецький герой Орест стають жертвами своїх пристрастей, нерозумність яких
вони усвідомлюють, але безсилі їх здолати. Андромаха, вдова Гектора,
полонянка та рабиня Пірра, вірна пам’яті чоловіка, не може покохати
палаючого від пристрастей до неї Пірра, хоча й змушена вийти за нього
заміж аби врятувати своєму сину Астіанаксу життя. Кожний герой, якого
автор наділяє “трагічною виною”, гине. Андромаха, вірна своєму обов’язку,
залишається жити. Але напередодні вбивства Пірра Орестом, під час
вінчання її проголосили царицею держави Епір. Тепер вона повинна
піклуватися про народ, який приймав участь у розгромі її рідної Трої. Це
була нова трагедія, відмінна від тих, що створював Корнель. Французький
глядач до цих пір бачив на театральних підмостках героїв вольових і
сильних, таких, що вміють перемагати; тепер він побачив людей з їх
слабкостями та недоліками.
Через рік Расін виступив із п'єсою “Сутяги”. У ній він використав
мотиви аристофанівської комедії “Оси”.
Расін був прийнятий до Академії, до числа сорока визнаних видатних
діячів культури нації.
1670 р. драматург видає наступну трагедію “Британік”, у якій
змалював початок правління римського імператора Нерона, що здійснив свій
перший злочин – отруїв свого суперника Британіка. Порочне придворне
середовище та соціальний уклад абсолютистського суспільства формують
тип жорстокого тирана-злочинця, що використовує свою владу заради
егоїстичних цілей.
“Іфігенія в Авліді”, яку драматург закінчив у 1674 році, принесла йому
новий успіх. Вольтер вважав цю п'єсу найкращою. У трагедії Расін
відображає епізод, який передує Троянській війні. Верховний вождь ахейців
Агамемнон повинен принести у жертву богам свою дочку Іфігенію.
Обов’язок виявляється сумнівним, адже війна проти Трої має загарбницький
характер. Автор вносить зміни у міф. У трагедії діє не одна, а дві Іфігенії, й
гине з них та, яка не змогла опанувати свої пристрасті та підкоритися
почуттю обов’язку.
Найкращою трагедією Расіна вважають “Федру” (1677), де драматург
знову звертається до “трагічної вини” як основи для розвитку та змалювання
характерів. Згідно з грецьким міфом, Федра покохала свого пасинка Іполіта.
Відкрившись йому, вона боїться, що той розкриє її таємницю батькові та
навіки збезчестить її та її дітей. Федра обмовила пасинка перед чоловіком,
Тезеєм та покінчила життя самогубством. Розгніваний Тезей просить
Посейдона покарати сина за ганебний вчинок. У героїв “Федри” немає
свободи вибору. Пристрасті такі сильні, що розум не може їх здолати. Сила
та слабкість людини, злочинна пристрасть й одночасно усвідомлення своєї
провини постають у цій трагедії найгостріше. Через трагедію проходить тема
суду над собою та вищого, божественного суду. Міфологічні мотиви та
образи тісно переплітаються з християнським вченням. Злочинна пристрасть
Федри до пасинка з самого початку приречена на нездійсненність.
Із цією трагедією пов'язана сумна подія у житті драматурга. Група
аристократів на чолі з найближчими родичами кардинала Мазаріні вирішила
познущатися над ним. Підмовили поста Прудона написати п'єсу на ту ж саму
тему і позмагатися з Расіном. Місця у театрі були розкуплені заздалегідь
цією групою і під час вистави п'єси Прудона місця заповнювалися глядачами,
а в інші дні, коли ставилася “Федра” Расіна, залишалися вільними. Це
образило драматурга. Він надовго залишає театр.
Расін одружився, отримав посаду королівського історіографа, як і його
друг Буало, і вирішив, що вже ніколи не писатиме п'єс. Проте через 12 років
він на прохання Ані де Ментенон написав п'єсу “Есфір” (1689). А в 1691 році
Расін написав свою останню трагедію “Гофолія” і назавжди відійшов від
театру.
Через необачність Расін потрапив у немилість до короля. Людина
вразлива і боязка, він все це дуже болісно сприйняв. Незабаром поет захворів
і 21 квітня 1699 року помер.
Особливості творчого методу Ж. Расіна:
– критика вишуканої літератури сучасності з її “досконалими героями”;
– намагання повернути літературу до життя, до реальних людей, до
реальних людських відносин;
 – утвердження права митця зображувати слабкості людської натури
(зображення так званої “середньостатистичної людини”);
– література і театр покликані морально виховувати читача;
– правдоподібність сценічної дії;
– обґрунтовування обов'язковості давніх сюжетів для трагедії;
– показував людей такими, якими вони є, а не якими вони повинні бути;
– створення не героїчних, сповнених пафосу трагедії, а трагедії любовно-
психологічні, що відображали безсилля розуму перед пристрастю;
– страждання кохання, душевна боротьба, внутрішні протиріччя
психології людини складають основний зміст п'єс Расіна.

«Андромаха». У листопаді 1667 року Расін поставив свою велику

трагедію «Андромаха», яка мала величезний успіх.
Расін звернувся до давньогрецької міфологічної тематики.
Давньогрецький міф про Гектора та Андромаху, прославлених Гомером,
Еврипідом та багатьма іншими античними авторами, неодноразово привертав
до себе увагу наступних поколінь людства.
Французи «адаптували» поетичну легенду про юного сина Гектора
Астіанакса до своєї національної історії, подібно до того, як це зробили давні
римляни з іменем троянця Енея.
Юнак Астіанакс не загинув, як розповідають про це античні автори; він
був дивом врятований і заснував французьку монархію, ставши прабатьком
французьких королів. Так оповідали давні французькі хроніки. Отже, сюжет,
заснований на легенді про Андромаху та її сина, лестив національній
свідомості французів часів Расіна.
Андромаха – дружина Гектора, воїна, що очолював троянців у
Троянській війні, якого убив Ахілл. Після закінчення війни вона стала
полонянкою сина Ахілла – Пірра.
Драматург, ставлячи основних героїв трагедії перед однією і тією ж
проблемою – вибором між обов'язком і почуттям, що суперечать йому,
створив конструкцію, у якій персонажі пов'язані один з одним відносинами,
що повторювалися: Пірр кохав Андромаху, але вона не любили його,
оскільки залишалися навіть після смерті вірною Гектору; Герміона (донька
царя Спарти Менелая, її шлюб із Пірром повинен був укріпити союз
грецьких держав) закохана у Пірра, але він кохав не її, а Андромаху, яка
любила Гектора; Орест любив Герміону, але вона була байдужа до нього, а
любила Пірра, який хотів Андромаху. У цьому ланцюжку тільки Андромаха
любить того, кого їй любити наказав її обов'язок.
За концепцією Расіна лише в цьому випадку герой може врятувати своє
життя і піднестися, у всіх інших випадках, коли про обов'язок забуто, на
героя чекали нещастя і смерть. Пірр, що зробив Андромаху царицею, був
підступно вбитий перед вівтарем греками на чолі з Орестом, що здійснював
помсту за покинуту Герміону. Андромаха, чиї права визнали епірці,
закликала їх помститися грекам за нового чоловіка. Вона виконала свій
обов'язок, була врятована, всі інші герої, що забули про обов'язок під
впливом пристрасті нерозділеного кохання, зазнали життєвого краху: Пірра
вбито, Герміона наклала на себе руки, Орест збожеволів. Зображення
торжества Андромахи на сцені знизило б трагедійність твору. Але була й
інша причина відсутності головної героїні у фіналі. Расін-психолог досліджує
проблему нерозділеного кохання як справжньою трагедію людини.
Андромаха не виняток – її кохання до Гектора не могло бути реалізованим і
робило її нещасливою незалежно від того, полонянка вона чи цариця. Однак
зображення страждаючої Андромахи суперечило б філософському пафосу
прославлення вірності обов'язку. Отже, Расін знайшов найбільш точне
художнє вирішення цього протиріччя.

«Британік». Трагедія з історії Римської імперії розповідала про часи

правління імператора Нерона. Агріппіна – вдова Доміція Енобарба, батька
Нерона, після другого шлюбу – вдова імператора Клавдія. За допомогою
інтриг та злочинів вона допомогла Неронові посісти престол, а пізніше була
вбита за його ж наказом. Це один із найважливіших персонажів трагедії.
Відійшовши від зображення героїв, яких характеризували
доброчинність, схильність до слабкості та тих, що викликали у глядача страх
і співчуття одночасно, як це було, наприклад, у «Андромасі», драматург
пішов шляхом Сенеки, розділивши персонажів «Британіка» на позитивних,
таких, що викликали співчуття (Британік, Юнія, Бурр) та негативних, таких,
що викликали страх (Нерон, Нарцис). Лише Агріппіна якоюсь мірою
продовжує лінію Андромахи.
Нерон – римський імператор, син Агріппіни та Доміція Енобарба
(Агенобарба), зведений брат Британіка, якого він отруїв у боротьбі за
зміцнення своїх прав на престол та через ревнощі до Юнії, що кохала
Британіка. Расін змалював вісімнадцятирічного Нерона, що здійснив перший
злочин. «Нерон не убил ещё свою мать, жену, наставников, но в нём зреют
семена всех этих злодейств, он уже хочет освободиться от запретов,
ненавидит своих близких, но прикрывает ненависть притворными ласками...
Короче говоря, это чудовище в зачатке, которое, ещё не смея открыто
проявиться, старается приукрасить свои дурные деяния», — писав про нього
драматург у другій передмові до трагедії (1676). Нерон протягом усієї
трагедії викликав лише жах, огиду, але аж ніяк не співчуття (на відміну від
героїв «Андромахи»). Навіть кохання до Юнії, що охопило його, і про яке він
розповідав під час своєї першої появи на сцені, не наблизило його до глядача.
Якщо пристрасно закохані Орест та Пірр здатні були виконати будь-яке
бажання своїх коханих, то Нерон здатен лише завдавати дівчині страждань.
Намагаючись використати кохання Юнії та Британіка проти свого суперника,
Нерон обіцяв не вбивати Британіка тільки в тому випадку, якщо Юнія
відмовить йому у своєму коханні; при цьому він буде зі сховку спостерігати
за сценою пояснення. Відчуваючи ревнощі, Нерон одночасно «розважається
грою», спостерігаючи за стражданнями Британіка та Юнії. Побачивши
Британіка на колінах перед коханою після того, як вона пояснила причину
своєї вимушеної холодності, Нерон міг здійснити свою погрозу, однак робить
це пізніше, не відкрито, а підступно. Оголосивши про своє прагнення
примиритися з Британіком, він запросив його на бенкет та підніс чашу з
отрутою. Британік, який не підозрював підступу, випив за дружбу і миттєво
помер.

«Федра». Серед творчого спадку Расіна особливе місце належить

трагедії «Федра». Основою для неї послужив відомий його сучасникам
сюжет давньогрецького міфа. Аналогічний сюжет знаходимо у трагедіях
античних авторів – «Іпполіт» Еврипіда і «Федра» Сенеки. Але Расін по-
своєму розвинув і сюжет, і характери героїв. Так, він змінив характер
Іпполіта, який із суворого служителя богині полювання Артеміди, не
знаючого кохання, перетворився на закоханого юнака – тільки закоханого не
у Федру, а у принцесу Арікію.
Головне новаторство Расіна, звичайно, пов'язане було із характером
Федри. Якщо у Еврипіда героїня сама звинувачувала Іпполіта перед його
батьком – Тезеєм, то Федра Расіна благородна: вона лише піддалася
умовлянням своєї няні, проте, зазнавши жорстоких моральних страждань,
відкриває Тесею правду. Однак справа не лише у цих зовнішніх змінах.
Федра Расіна – страждаюча жінка, а не злочинниця, вона, як писав про неї
сам автор: «Ни вполне виновата, ни вполне невинна». Її трагічна вина – у
неможливості протистояти почуттю, яке сама ж вона називала злочинним.
Напружена жагуча пристрасть героїні передана завдяки відточеній художній
формі. Расін легко та органічно приймав правила класицистичних єдностей,
не вдаючись до зовнішніх сценічних ефектів, зрозуміло, послідовно і точно
розгорталася дія п'єси. її героїня постійно аналізувала свої почуття, хоча й не
в силі стримати їх. Таким чином, Расін втілив у своїй трагедії не лише
морально-психологічні конфлікти своєї епохи, а й відкрив загальнолюдські
закономірності психології.
 Творчий метод Жана Расіна:
– поєднання давньокласичних переказів із почуттями XVII століття.
Пояснюється це головним чином тим, що Расін намагався слідувати правилу
Ніколи Буало, – «бути вірним історії і одночасно зберігати
благопристойність». Поєднати і те, і інше було неможливо – ось чому герої
драматурги так мало схожі на своїх прототипів;
– додавання до триєдності ще й четверту – єдність мови: усі його герої та
героїні розмовляють однаково вишуканою, правильною мовою. У зв'язку з
цим вони наділені надзвичайною вишуканістю манер; наприклад, наклеп на
Іпполіта робить не сама цариця, як у Еврипіда, а лише її годувальниця;
– бачення у коханні майже винятковий предмет психологічного
спостереження і драматичного відтворення; аналіз кохання жінки;
– зацікавленість середовищем придворних і дворянства, серед якого він
жив і яке дійсно знайшло майже повне відображення у його театрі.