1

Французька література епохи Просвітництва

3. Особливості літературного процесу Франції XVIII ст.

У розвитку французької літератури 18 ст. зазвичай виділяють наступні три
етапи: 1690-1720-ті рр.; 1730-1760-ті рр.; 1770-1790-ті рр.
Перша третина 18 ст. у Франції характеризується перш за все активним
формуванням поетики рококо, яка зайняла панівне положення в першу чергу в
аристократичних колах, – у прозі (романи, повісті-казки), в поезії (Шольє, Лафар).
У сфері драматургії поряд з частково епігонським, непросвітницьким
“бароковим” класицизмом Кребійона-старшого, з комедією Реньяра, що поєднує в
собі тенденції класицизму і рококо, виникають новаторські сатиричні п’єси
Лесажа, любовно-психологічні і філософсько-утопічні комедії Маріво, які також
пов’язані з художнім баченням і стилістикою рококо. У цей період також
з’являються і ранньопросвітницькі трактати, і різноманітна публіцистика, й
есеїстка.
П’єр Карле де Шамблен де Маріво (1688–1763) – французький
комедіограф, романіст та есеїст, один з яскравих представників літератури
рококо. Він дебютував рядом романів, в яких, відроджуючи манеру преціозних
романістів 17 ст., водночас пародіював їхній манірності і штучності. Проте не це
головне. В першу чергу Маріво у текстах проявив себе як талановитий жанровий
експериментатор і тонкий психолог. Зокрема, слід згадати його соціально-
психологічний роман “Життя Маріанни” (1731–1741). Роман опирається на
жанровий досвід “високого” і “низького” романів бароко, використовує прийоми
мемуарів і романів-псевдомемуарів, які були популярними на початку століття.
Це дозволяє автору створити тонку і психологічно достовірну оповідь про життя
від імені самої героїні, яка звертається до подруги. Особлива манера оповіді, яка
відтворює стиль світських “балачок” отримала назву “маріводаж”. Така манера
уповільнює рух фабульних подій, зупиняючи увагу читача на різноманітних
відтінках психології персонажа. Творчість Маріво-психолога вплине не лише на
 2

його сучасників (Річардсона, Стерна, Лакло), але й на письменників наступної

епохи (Мюссе, Пушкін).
Антуан Франсуа Прево д’Екзиль (1697 – 1763) народився в заможній
буржуазній родині, навчався в єзуїтській школі, потім став послушником у
монастирі, готуючись до духовної кар’єри. Ставши священиком, займався
питаннями богослов’я та історії церкви. У бенедиктинському монастирі
розпочинає свою літературну кар’єру. В історію літератури Прево увійшов як
автор одного роману, який приніс йому світову славу – “Історія кавалера де Гріє
та Манон Леско” (1731), де з тонким психологізмом описана історія трагічного
кохання молодого аристократа та легковажної Манон. Великим досягненням
письменника є показ суперечності вчинків та намірів людини. Кохання де Гріє та
Манон – це справжня пристрасть, сильна, глибока та палка. Проте це природне
почуття не узгоджується з вимогами феодального суспільства. Аристократ де Гріє
не може поєднати свою долю з Манон Леско, яка знаходиться на найнижчій
суспільній сходинці. Де Гріє все ж таки одержує моральну перемогу: ані соціальні
забобони, ані влада грошей не можуть примусити його відмовитися від кохання
до Манон. У цьому проявляється гуманістична віра Прево в людину. У “Манон
Леско” письменник блискуче реалізує вимогу зображувати характери в їх
життєвій суперечності, проявляє своє тонке вміння у створенні складних
багатогранних образів та розкритті душевного світу сучасної йому людини.
Кохання до де Гріє підносить героїню та робить її трагічною фігурою, що
викликає щире співчуття.

Просвітницький реалізм. Літературі рококо протистоїть література

Просвітництва. Французькі просвітники прагнули реформувати аристократичне
мистецтво та демократизувати його. Проте вони не відкидали кращих здобутків
класицизму, який наповнили новими просвітницькими ідеями: боротьби проти
тиранії за парламентську республіканську форму правління, боротьби проти
релігійного фанатизму, за віротерпимість та торжество Розуму. Поряд з
реформою трагедії відбувається глибока переробка комедії. З’являються нові
 3

жанри – “слізна комедія” (Нівель де ла Шоссе), “серйозна комедія” (Дідро,

Бомарше). Персонажі “слізних комедій” викликали співчуття та симпатії глядачів.
Поряд з розвитком драматургічних жанрів потужно розвивається
французька проза, перш за все роман: соціально-побутовий (Лесаж),
психологічний (Прево), епістолярний (Руссо), роман-виховання (Руссо)
філософська повість (Дідро), роман-трактат (Дідро).
Ален Рене Лесаж (1668–1747) – один з перших представників
французької просвітницької прози першої половини ХVІІІ століття. Лесаж
народився в родині нотаріуса. Закінчив єзуїтський колеж, навчався в Паризькому
університеті, де й розпочав свою літературну діяльність з перекладів п’єс
іспанських драматургів Лопе де Вега та Кальдерона. Його краща п’єса –
“Тюркаре” (1709), центральною фігурою якої є Тюркаре – колишній лакей, що
нажив мільйони шляхом брехні, підкупу та підстави. За 20 років він написав
понад 100 комічних опер, пародій та пантомім.
Найбільш масштабні та яскраві картини сучасного йому соціального життя
Лесаж відтворив у романах “Кульгавий чорт” та “Жиль Блас”. Книга “Кульгавий
чорт” складається з серії життєвих замальовок, об’єднаних двома головними
героями – студентом Клеофасом та його провідником, чортом Асмодеєм. За
допомогою чорта Лесаж прагне найповніше зобразити різні сторони реальної
дійсності. Письменника цікавлять всі прошарки, всі класи, всі соціальні типи.
Разом з чортом він зриває дахи в мадридських будинках (див. паризьких) та
показує чим займаються їх мешканці: лінощі, розпуста, брехня, підлість, інтриги,
заздрощі панують серед заможних мешканців. Лесаж дає зрозуміти, що
соціальний паразитизм розкладає людську особистість. Письменник декларує, що
не може бути визнаним прекрасним устрій, в якому панує ненависть та зневага до
людини та народу.
Вершиною творчості Лесажа є “Пригоди Жиль Бласа з Сантильяни” (1715 –
1735). Дія роману розгортається в Іспанії, але образ Іспанії – це лише ширма, яка
приховувала зображення сучасної Франції. У романі автор розкриває один з
конфліктів, характерний для просвітницької літератури – зіткнення чистого
 4

“природного” юнака з порочним суспільством, в якому царює гонитва за золотом.

Твір набуває рис політичної сатири, спрямованої проти режиму Реставрації. На
відміну від героїв шахрайського роману Жиля Бласа не можна назвати
пройдисвітом й шахраєм, проте життєві обставини штовхають його на такі
вчинки, які він сам засуджує. В образі герцога де Лерма та інших вищих
іспанських сановників Лесаж змальовує нових французьких правителів –
аморальних, безпринципних, егоїстичних, що мріють лише про золото та
багатства. Жиль Блас починає поступово наслідувати своїх хазяїв. Письменник
показує, що характер людини не статичний, він міняється під впливом реальних
обставин.

Шарль Луї де Секонда, барон де Монтеск’є (1689 – 1755) належав до

одного з найдавніших аристократичних родів Франції. Він отримав блискучу
освіту, особливо в області давніх мов та юриспруденції. Найбільшими творчими
досягненнями Монтеск’є були роман “Персидські листи” (1721), історико-
філософський трактат “Роздуми про причини величі та падіння римлян” (1734) та
філософський трактат “Дух законів” (1748), над якими мислитель працював понад
20 років і в яких виклав свої політичні погляди на державу та владу, а також
обґрунтував думку про необхідність запровадження у Франції нових
справедливих законів, громадянських свобод та нової організації управління
державою.
Критика абсолютизму була здійснена Монтеск’є у романі “Персидські
листи”, який він анонімно надрукував 1721 року. (“Моя хвороба – писати книжки
та соромитися, що я написав їх”). Цей твір започаткував жанр філософського
роману в літературі Просвітництва. Письменник використовує традиційну для
роману ХVШ ст. форму листування. Дія відбувається у часи правління Людовика
ХIV. Автор змальовує Францію через сприйняття її дійсності двома персами –
мудрого Узбека та його супутника юного Ріки. Узбек торкається головних сфер
французького життя: він викриває абсолютизм Людовика ХIV, фанатизм
католиків, аморальність, жадібність банкірів, схоластичну філософію та науку.
 5

В образі головного героя Монтеск’є відобразив своє негативне ставлення не

тільки до французького абсолютизму, але й до східного деспотизму. Мудрий перс
сам став тираном по відношенню до своїх дружин – думка про рівні права
чоловіків та жінок йому здається недолугою. Письменник завершує роман
звісткою про бунт у гаремі, який їде усмиряти Узбек, покидаючи поспіхом
Францію.
Поряд з критикою всієї феодальної системи, у романі підносяться
просвітницькі ідеали: Монтеск’є, відстоюючи республіканські погляди, утверджує
силу Розуму та його пріоритет над релігійною вірою. Письменник визнає права
природних почуттів людини та виправдовує бунт в ім’я утвердження цих прав.

Вольтер (Марі Франсуа Аруе, 1694 – 1778) – одна з найяскравіших фігур

європейського Просвітництва. Народився у Парижі в родині нотаріуса. Освіту
отримав в єзуїтському колежі Людовика Великого. Палке бажання стати
письменником приводить його до гуртку аристократів-лібертенів (вільнодумців),
де він читає свої вірші легкого епікурейського змісту та дотепні епіграми. За одну
з них, де поет висміює регента Франції Філіпа Орлеанського, він потрапляє в
Бастилію на один рік. За час ув’язнення пише трагедію “Едіп” та починає
працювати над епічною поемою “Генріада” (1728). Після сварки з аристократом
де Роганом вдруге потрапляє до в’язниці, після звільнення з якої був змушений до
1729 р. проживати в Англії. Там Вольтер познайомився з творчістю Шекспіра та
Мільтона, з англійською філософією та наукою (Бекон, Локк, Ньютон), став
прибічником конституційної монархії та деїзму. Під впливом деїзму Вольтер
починає виступати заклятим ворогом релігійного фанатизму та католицької
церкви (“Розчавте гадину!” – його знаменитий афоризм про церкву), але не став
атеїстом (“Якби Бога не було, його слід було б вигадати” – стверджував він).
Художня творчість Вольтера тісно пов’язана з його науковими,
історичними та філософськими творами. Його поезія глибоко раціоналістична та
розсудлива. Серед малих поетичних форм важливе місце займають послання,
мадригали, епіграми, вірші на випадок. Епічна поема “Генріада” змальовує
 6

французьку історію ХVI століття. Твір викриває феодально-католицьку реакцію

та релігійний фанатизм, оспівує ідею освіченої монархії, виступає проти
насильства та війни. У своїй відомій героїко-комічній поемі “Орлеанська Діва”
(1735, надрукована 1755), поет використовує стиль бурлеску, “легкої поезії”,
характерної для мистецтва рококо. Композиція “Орлеанської Діви”, система
образів втрачають притаманні класицизму ясність та чіткість. Заплутаний сюжет
складається в дусі бароко та рококо з багатьма вставними епізодами, що надовго
усувають головну героїню Жанну з центру подій. Героїчний пафос потупається
любовно-авантюрному.
Важливою частиною творчості Вольтера була драматургія. За 60 років
драматургічної діяльності він написав 54 п’єси: 30 трагедій (в тому числі “Брут”,
1730; “Смерть Цезаря”, 1731; “Заїра”, 1732; “Альзира”, 1736; “Фанатизм, або
Пророк Магомет”, 1741; “Меропа”, 1743 та ін.), 2 драми у прозі, декілька
оперних лібрето та лібрето комічних опер та дивертисментів. Вольтер одним з
перших ознайомив французів зі своєрідністю драматургічної системи Шекспіра. У
своїй драматургії він прагнув здійснити оригінальне поєднання позитивних
моментів шекспірівської та класицистичної драматургії. Трагедія “Аделаїда
Дюгеклен” (1734), написана під впливом шекспірівських ідей, започаткувала
новий жанр французької драматургії – історичну трагедію.
В художній прозі Вольтера найбільшу цінність мають його філософські
повісті. Головна ознака жанру – першість ідей. У повісті живуть, борються не
люди, а ідеї. Звідси екзотичність, фантастичність сюжетів, майже повна
відсутність психологізму та історизму, легкість, з якою герої змінюють своє
життя, переживають особисті трагедії, смерть близьких чи гинуть самі. Так, у
повісті “Кандід, або Оптимізм” (1759) сатирично викривається теорія
філософського оптимізму, речниками якої були Шефсбері та Поуп в Англії,
Лейбніц та Готшед у Німеччині. Повість “Простак” (1767) полемічно спрямована
проти теорії “природної людини” Руссо. Одночасно письменник гостро критикує
антинародну цивілізацію сучасної йому феодально-абсолютистської держави.
Викривальний пафос повісті набуває ідеологічного забарвлення. Вольтер
 7

засуджує Францію з позицій просвітницького Розуму; з позицій людини, яка не

зіпсована цивілізацією. Характерна для філософських повістей думка про
ворожість феодальних відносин до людської особистості з її природними
почуттями доведена в “Простаку” до логічного завершення. Герої повісті
(Простак, Сент-Ів) не тільки страждають, але й потрапляють у драматичні
ситуації, що приводять їх до загибелі.

Дені Дідро (1713 – 1784) був одним з визнаних лідерів просвітницького

руху другої половини ХVІІІ століття. Він народився в Лангрі, у родині ремісників,
навчався в Паризькому колежі Гаркур, Паризькому університеті, де отримав
звання магістра мистецтв. У 1746 р. з’являється перший оригінальний твір Дідро –
“Філософські думки”, який був засуджений Паризьким судом до знищення за свої
антифеодальні ідеї. 1749 року Дідро написав “Лист про сліпих на науку
видющим”, спрямований проти релігії та церкви, за що був заарештований на 100
днів. Справою життя для Дідро стала організація випуску Енциклопедії, в якій він
вирішив подати системний виклад досягнень сучасної науки й засудити
деспотизм королівської влади та церкви.
У другій половині ХVШ ст. Дідро формується як видатний представник
просвітницького реалізму. Його драми “Нерідний син” (1757), “Батько
сімейства” (1758), повість “Черниця” (1760) та сатиричний діалог “Небіж
Рамо” (1762-79) були визначними явищами в історії французької просвітницької
літератури. Естетична теорія Дідро розкривається в таких його роботах як:
“Прекрасне” (1751), “Бесіди про “Нерідного сина” (1757), “Про драматичну
поезію” (1758) та ін. В них просвітник обґрунтував “середній жанр” у драматургії,
в якому поєднуються комічне та трагічне. І “серйозна комедія”, і трагедія з
приватного життя повинні мати перехідний характер: Дідро відкидає контраст
трагічного та комічного – “Драми без контрастів – найправдивіші, найпростіші,
найважчі та найпрекрасніші”. У трактаті “Парадокс про актора” (1773 – 1778)
Дідро звертає увагу на справжній парадокс: чим сильніше актор переживає на
сцені, граючи роль, тим менше він вражає глядача та навпаки. Обґрунтування
 8

цього факту дозволяє розглядати Дідро як провісника чи навіть засновника

рецептивної естетики, яка робить центром розгляду не твір, а те враження, яке
воно справляє на глядача чи читача.
“Небіж Рамо” є одним з різновидів філософському роману, написаний у
жанрі сатирико-публіцистичного та філософського діалогу. В цьому творі
показано зіткнення передової просвітницької філософії з ворожою мораллю
представників верхівки суспільства. Автор майстерно використовує жанр
філософського діалогу, органічно поєднуючи постановку складних теоретичних
проблем з образним відображенням дійсності. Племінник Рамо – невдаха-
музикант, нездара, що приховує свої переживання під маскою циніка. Дідро
побачив у долі цієї людини характерні риси епохи та надав герою ознак великого
соціального узагальнення. Цинічні характеристики Рамо перетворились у
нещадне звинувачення суспільства.
Психологічна повість “Черниця” викриває релігійне насильство та
лицемірство католицької церкви. Роман являє собою записки Марії-Сюзанни
Сімонен, яка розповідає свою драматичну історію маркізу де Круамару,
сподіваючись на його підтримку та допомогу. На прикладі героїні Дідро
розкриває тяжке становище жінки в родині та суспільстві. У творі яскраво
виражена й антибуржуазна тенденція: засудження корисливих інтересів
буржуазної сім’ї, що спричинили утримання дівчини в монастирі. Дідро закликає
бачити у простій людині глибоку, моральну та мислячу особистість. Дідро як
письменник-гуманіст захищає право жінки на свободу та самостійний вибір своєї
долі.

Сентименталізм у французькій літературі. Сентименталісти

замінюють культ освіченого Розуму на культ освіченого Почуття, що свідчить про
появу серед них сумнівів у Розумі як засобі для осягнення та перебудови світу. Їх
цікавить аналіз внутрішнього світу героїв, життя душі та серця. Сентименталісти
зробили великий внесок у розвиток психологізму (Руссо “Юлія, або Нова Елоїза”,
“Еміль”). Серед французьких просвітників Жан-Жак Руссо відзначався своїми
 9

демократичними переконаннями. Він відіграв значущу роль у підготовці Великої

французької революції.
Жан-Жан Руссо (1712 – 1778) – французький філософ, письменник,
композитор, засновник нової педагогіки, народився в Женеві у родині
годинникаря. Напівсирота, позбавлений батьківської любові, з дитинства
страждав від приниження та соціальної несправедливості. Прогалини в освіті
надолужував шляхом постійної самоосвіти. 1741 року Руссо переїхав у Париж, де
й розпочав свій творчий шлях. Як просвітник-демократ Руссо викривав не тільки
абсолютистський лад Франції, але й буржуазний “прогрес”, зворотній бік якого
відразу відчули представники “третього” стану. У своїй боротьбі за
демократизацію життя він виступав проти філософії егоїзму та розрахунку,
байдужих до страждань народу. Руссо протиставив розуму почуття, особливо
почуття любові до ближнього, притаманне душі людини й яке не залежало від
законів розуму та матеріального життя.
У політичному відношенні Руссо був найбільш послідовним демократом
серед французьких просвітників ХVШ ст. На відміну від Вольтера, він виступав з
вимогою рівності не тільки в області політичних прав, але й у сфері майнових
відносин. Весь цей комплекс ідей започаткував літературно-суспільний напрям,
який отримав назву руссоїзму. Свої соціально-політичні погляди Руссо розкрив у
трактатах “Роздуми про науки та мистецтва” (1750), “Роздуми про походження
та основи нерівності між людьми” (1755), де Руссо критикує сучасну йому
цивілізацію та розкриває свої погляди на зв’язок успіхів просвіти та стану моралі.
Відкидаючи цивілізацію засновану на соціальній нерівності, філософ стверджує
вищість “природного стану” над цивілізованим. Розвиток наук та мистецтв
приводить, як він вважав, лише до занепаду людської моралі. Головне мірило всіх
цінностей для Руссо – правда та моральність. Науки та мистецтва мають право на
існування лише тоді, коли вони переслідують моральні цілі, інакше вони не
потрібні або навіть шкідливі.
Як письменник, Руссо залишив важливий слід як у французькій, так й у всій
європейській літературі. Безперечно, він – найважливіша фігура літературного
 10

сентименталізму. Письменник виступав палким прибічником природності,

чуттєвості, щирості у стосунках між людьми. Світ почуттів людини, картини
природи були відтворені Руссо з глибокою майстерністю. Для його стилю
притаманні ліричний настрій, запальна піднесеність, глибока емоційність. Його
роман “Юлія, або Нова Елоїза” (1761) став вершиною французького
сентименталізму. Руссо утвердив новий тип героя-плебея, наділеного багатим
внутрішнім світом та незвичайною чутливістю. Конфлікт роману має подвійний
характер: з одного боку, він полягає в суперечності між природним почуттям та
соціальними умовами; по-друге – у суперечності між почуттями та вимогами
освіченого Розуму. Сентименталіст Руссо стверджує, що перше протиріччя
приводить людину до пороку, друге – до чеснот. Говорячи про перешкоди, які
стояли на шляху Почуття, Руссо вкладає в листи своїх закоханих гнівне
засудження законів феодального суспільства. У фіналі роману письменник
остаточно зніме суперечність між пороком та чеснотами, проте їх гармонія
наступить лише в потойбічному світі. Що узгоджується з релігійними поглядами
автора: не визнаючи католицької церкви, її вчення про Бога, він вірив в якесь
вище єство, у безсмертя душі. Роман користувався величезною популярністю й
вплинув на літературу декількох європейських країн, перш за все німецьку (рух
“Буря та навала”).
Проблемі формування нової людини письменник присвятив свій
педагогічний роман “Еміль, або Про виховання” (1762). Руссо першим системно
виклав теорію природного виховання, яка враховує особливості фізичного,
розумового та морального розвитку дитини на різних етапах формування її
особистості. Письменник висунув три важливих положення: про доцільність
природного виховання; про відмінності між дітьми та дорослими; про внутрішні
розбіжності між етапами розвитку дітей. Основний педагогічний принцип Руссо –
наслідувати природі. Тільки природа виховує в людях почуття гуманності,
громадянськості, любові до людей. У “Сповіді” (1764 – 1770) Руссо з великою
достовірністю описує історію свого життя. Своєрідність мемуарного жанру
письменника – у його винятковій правдивості.
 11

Творчість Жан-Жака Руссо – великий внесок у демократичну літературу.

П’єр Шодерло де Ласкло (1741 – 1803), офіцер та письменник,

народився в Амьєні в небагатій дворянській родині, зробив кар’єру в часи
Людовика ХV, Людовика ХVI. В історію французької літератури кінця ХVІІІ ст.
увійшов як автор роману “Небезпечні зв’язки” (1782), проявивши себе як
визначний психолог-аналітик. Душевні страждання та сподівання, пов’язані з
плануванням наступних подій або зі згадуванням про минуле, складає в першу
чергу зміст роману. Обравши епістолярну форму оповіді, письменник примушує
своїх героїв показати свої найпотаємніші думки. Оскільки в романі на першому
місці завжди той чи інший стан душі, багато персонажів змальовуються не
такими, які вони є насправді, а такими, якими вони уявляються іншим. Це надає
образам своєрідної об’ємності. Такими у творі змальовані Вальмон, маркіза де
Мертей та ін. Другою суттєвою особливістю роману, що тісно пов’язана з
традиціями сентименталізму, є чітка відмінність персонажів, чиї страждання
уявні, фальшиві, від тих, хто глибоко та насправді переживає. Перші грають роль,
одягнувши маску, другі висловлюють те, що дійсно переживають та думають.
Маркіза де Мертей та Вальмон, які належать до першої категорії, – люди
позбавлені моральних засад та сповнені аморальним цинізмом. Заради
задоволення своїх пристрастей вони здатні на будь-яку підлість. Безмежна
розпуста поєднується в цих героях з великим аналітичним розумом, з тонким
розумінням людської психології, що робить їх особливо небезпечними
супротивниками. Важливо зазначити, що у своєму уявленні про світ Ласкло в
цілому виходить з соціальних критеріїв.

Французька драматургія. П’єр Огюстен Карон де Бомарше (1732 –

1799) – видатний комедіограф та публіцист. Бомарше-драматург дебютує драмою
“Євгенія” (1767), у передмові до якої – “Нарис про серйозний драматичний жанр”
автор сформулював та обґрунтував свої творчі принципи: рішуче засудження
естетики класицизму; зображення сучасної дійсності, побуту та моралі; виховне
 12

значення театру, наближення драматургії до життя; створення “серйозного

жанру” комедії. Новий етап у творчій біографії драматурга та прозаїка
починається у 70-х рр., коли його помірковані суспільні погляди кардинально
змінюються на непримиримо критичні по відношенню до феодального
правопорядку. Зіткнувшись із зухвалою несправедливістю французького
королівського суду, Бомарше оприлюднив відомі йому факти та свідчення,
зібравши їх у декількох випусках “Мемуарів” (1773 – 1774). В історію літератури
“Мемуари” увійшли як яскравий зразок просвітницької публіцистики. Сила та
переконливість записок була не тільки в їх документальності та неспростовності
викладених фактів, але й у майстерності полеміки, яку веде автор з нечесними
суддями. Висміюючи та викриваючи галерею шахраїв-законників, Бомарше
підривав авторитет судової системи Франції та устрою, що створив її.
До одного з найкращих явищ французької літератури другої половини
ХVIII ст. належить театр Бомарше. Драматург у своїх творах поновлює сатиричну
спрямованість комедій Мольєра, звільняє їх від раціоналістичної чіткості,
однолінійності та обмеження другорядних деталей. У трилогії про Фігаро:
“Севільський цирульник” (1775), “Одруження Фігаро” (1784) та “Злочинна
мати” (1792) Бомарше в історії головного героя відтворює долю простолюдина,
представника “третього стану”, який прагне завоювати своє місце у боротьбі з
представниками аристократії. Драматург надає Фігаро позитивних рис: він зовсім
не смішний, не кумедний, він – розсудливий, спритний, тонкий психолог та
аналітик, знавець людських слабкостей, він сповнений власної гідності. Життя не
один раз випробовувало його на витривалість, проте нещастя загартували героя та
зробили більш вправним та вмілим у цій боротьбі за виживання. У комедії
протиставляється розум та вельможність, кмітливість та пиха. В симпатіях автора
до Фігаро домінує перевага до представників “третього стану” як до людей
розумних, розсудливих, здатних зайняти гідне місце в суспільстві.
 13

Вольтер
(Франсуа Марі Аруе, 1694–1778)
Вольтер (Марі Франсуа Аруе) – одна з найяскравіших фігур
європейського Просвітництва. Народився у Парижі в родині нотаріуса. Освіту
отримав в єзуїтському колежі Людовика Великого. Палке бажання стати
письменником приводить його до гуртку аристократів-лібертенів (вільнодумців),
де він читає свої вірші легкого епікурейського змісту та дотепні епіграми. За одну
з них, де поет висміює регента Франції Філіпа Орлеанського, він потрапляє в
Бастилію на один рік. За час ув’язнення пише трагедію “Едіп” та починає
працювати над епічною поемою “Генріада” (1728). Після сварки з аристократом
де Роганом вдруге потрапляє до в’язниці, після звільнення з якої був змушений до
1729 р. проживати в Англії. Там Вольтер познайомився з творчістю Шекспіра та
Мільтона, з англійською філософією та наукою (Бекон, Локк, Ньютон), став
прибічником конституційної монархії та деїзму. Під впливом деїзму Вольтер
починає виступати заклятим ворогом релігійного фанатизму та католицької
церкви (“Розчавте гадину!” – його знаменитий афоризм про церкву), але не став
атеїстом (“Якби Бога не було, його слід було б вигадати” – стверджував він).
Художня творчість Вольтера тісно пов’язана з його науковими,
історичними та філософськими творами. Його поезія глибоко раціоналістична та
розсудлива. Серед малих поетичних форм важливе місце займають послання,
мадригали, епіграми, вірші на випадок. Епічна поема “Генріада” змальовує
французьку історію ХVI століття. Твір викриває феодально-католицьку реакцію
та релігійний фанатизм, оспівує ідею освіченої монархії, виступає проти
насильства та війни. У своїй відомій героїко-комічній поемі “Орлеанська Діва”
(1735, надрукована 1755), поет використовує стиль бурлеску, “легкої поезії”,
характерної для мистецтва рококо. Композиція “Орлеанської Діви”, система
образів втрачають притаманні класицизму ясність та чіткість. Заплутаний сюжет
складається в дусі бароко та рококо з багатьма вставними епізодами, що надовго
усувають головну героїню Жанну з центру подій. Героїчний пафос потупається
любовно-авантюрному.
Вольтер і церковний деспотизм. Вольтер не цурався спілкування з вищими
духовними особами, зокрема з папами. Це не заважало йому рішуче виступати проти
церкви. Всі свої листи в ці роки він починав закликом проти церкви: «Роздушіть
гадину!»
Вольтер'янство. Своєю діяльністю Вольтер утвердив в Європі поняття
вольтер'янства, яке перетворилося на самостійний феномен духовного життя
XVIII і XIX ст. Воно включає в себе безстрашне вільнолюбство, що зачіпає звичні
світоглядні й моральні устої суспільства і виражається в яскравій і дотепній
формі. Реакція того часу пов'язувала вольтер'янство насамперед з атеїзмом, хоча
Вольтер атеїстом не був.
Естетика. Естетичні принципи Вольтера ґрунтувалися на засадах
класицизму, що відповідало раціоналістичній настанові всієї його творчості.
Мистецтво, згідно з Вольтером, має чисто утилітарне призначення; воно потрібне
людям. Однак найвищим досягненням мистецтва, на думку Вольтера, все ж таки
слід вважати трагедію.
 14

Театральна діяльність. Важливою частиною творчості Вольтера була

драматургія. За 60 років драматургічної діяльності він написав 54 п’єси: 30
трагедій (в тому числі “Брут”, 1730; “Смерть Цезаря”, 1731; “Заїра”, 1732;
“Альзира”, 1736; “Фанатизм, або Пророк Магомет”, 1741; “Меропа”, 1743 та ін.),
2 драми у прозі, декілька оперних лібрето та лібрето комічних опер та
дивертисментів. Вольтер одним з перших ознайомив французів зі своєрідністю
драматургічної системи Шекспіра. У своїй драматургії він прагнув здійснити
оригінальне поєднання позитивних моментів шекспірівської та класицистичної
драматургії. Трагедія “Аделаїда Дюгеклен” (1734), написана під впливом
шекспірівських ідей, започаткувала новий жанр французької драматургії –
історичну трагедію.
Отже, перша драма – «Едіп» (1718) – була створена під час першого
ув'язнення в Бастилії, остання – «Ірена» (1778) – в останній рік життя. Розквіт
драматургічної творчості припадає на плідне дванадцятиліття у Сіреї, маєтку
маркізи Е. дю Шатле в Шампані (1733–1745). Побудувавши тут театр, Вольтер
нерідко сам виступав на сцені. Він став застосовувати змінні декорації і
відмовився від постійних, що представляли здебільшого якусь відкриту місцевість
для пасторальних сюжетів або внутрішнє приміщення розкішного палацу. Тепер
декорації малювали до кожного акту, і вони представляли те місце, де
розвивалися події. Вольтер заборонив надавати на сцені місця глядачам, зате
вивів на сцену масовку (народ). У нього могли проїхатися вершники на конях,
стріляти з гармат. Під впливом театру Шекспіра митець удосконалив свої сценічні
прийоми і нерідко порушував вимоги класицизму. Практично в усіх п'єсах
Вольтера домінує тема засудження деспотизму і духовної нетолерантності
(«Заїра», «Фанатизм, або Пророк Магомет»).
«Філософські повісті». В художній прозі Вольтера найбільшу цінність
мають його філософські повісті. Головна ознака жанру – першість ідей. У повісті
живуть, борються не люди, а ідеї. Звідси екзотичність, фантастичність сюжетів,
майже повна відсутність психологізму та історизму, легкість, з якою герої
змінюють своє життя, переживають особисті трагедії, смерть близьких чи гинуть
самі. Власне перу Вольтера належить півтора десятка повістей, які назвали
філософськими. Від їх читача вимагається велика увага до філософських поглядів
автора, які той виражає не абстрактно, а в конкретних персонах і життєвих
ситуаціях. Автор будує розповідь у вигляді стрімких подій. Його завдання –
якнайшвидше привести подію до точки, в якій виявиться і стане наочною якась
безглуздість навколишнього життя. Використовує він і іронію, коли безглуздя
демонструється як прийнятне для всіх явище. Проза Вольтера іронічна і комічна.
«Кандід». «Кандід» (1758) належить до найкращих філософських повістей
Вольтера. Тут у комічно-пародійній формі змальовуються мандри головного
героя Кандіда в пошуках втраченої коханої – Кунігунди. Доля закидає персонажів
у різні куточки світу, зокрема й в Америку. Кандід – втілення наївного здорового
глузду і моральної чистоти, якими обдарувала його природа. Він мандрує у
супроводі вчителя – філософа Панглоса. Якщо для Кандіда світ повний
вражаючих несподіванок, загадок і чудес, то для Панглоса вже заздалегідь на все
є відповідь: «Все – на краще у цьому найкращому зі світів». Біда в тому, що його
 15

оптимістична впевненість – умоглядна. Герої щокроку перевіряють істину

Панглоса на собі, точніше – на своєму тілі. Їх б'ють, вішають, спалюють на
вогнищі, ґвалтують, проколюють шпагами, вони тонуть в океані, страждають від
землетрусу. Коли Кандід остаточно заплутався, чому довіряти – привабливій, але
умоглядній ідеї вчителя про вічну гармонію, чи власним відчуттям, які свідчать
зовсім про інше, доля нарешті повертає йому Кунігунду.
Перед нами власне не характери, а комедійні маски. Герої уособлюють різні
філософські системи (Діалог з Г. Ф. В. Лейбніцем, Дж. Локком і Д. Юмом у
повісті).
Антиномії фіналу. Фінал повісті не ставить крапку у філософській
суперечці. Герої оселяються десь у Туреччині в невеликому садку. З точки зору
ідеалізму, садок – це рай в мініатюрі, чарівний куточок, мрія поета; з точки зору
емпіричної філософії – жалюгідний шматок землі, неспроможний прогодувати
юрбу стомлених життям героїв. Це саме стосується і коханої жінки – Кунігунди. З
погляду німецького ідеалізму, Кандід знайшов свій ідеал краси і кохання, його
мрія здійснилася; з погляду ж англійського емпіризму – Кунігунда постаріла,
втратила свою красу, її багато разів ґвалтували, вона стала дратівливою, голос її –
хрипким, руки – червоними і жилавими. Чому має довіряти Кандід: ідеї, яка
далека від реальності, зате прекрасна; чи реальності, яка потворна і сумна, зате
справжня? Що важливіше для людини – істина чи щастя?
Повість «Простак» і прийом «очуднення». Головний герой філософської
повісті «Простак» (1767) належить до нецивілізованого індіанського племені
гуронів і потрапив до Франції випадково. Все, що звичне для цивілізованих
французів, викликає в юнака простодушне здивування (це підкреслено іменем
героя). В цьому полягає головний прийом – очуднення (коли раптом щось здається
«чудним»), запозичений автором в його улюбленого англійського письменника
Дж. Свіфта. «Очуднюються» ті риси французького життя, які, на думку
письменника, суперечать здоровому глузду, природному єству людини. На думку
автора, природний розум вищий від здорового глузду, набутого в умовах
цивілізації, бо остання наскрізь отруєна забобонами. В основі комічного у творі
лежить саме невідповідність суджень природного глузду і загальнопоширених
суспільних звичаїв (забобонів).
 16

Дені Дідро (1713– 1784)

Дені Дідро був одним з визнаних лідерів просвітницького руху другої
половини ХVІІІ століття. Він народився в Лангрі, у родині ремісників, навчався в
Паризькому колежі Гаркур, Паризькому університеті, де отримав звання магістра
мистецтв. У 1746 р. з’являється перший оригінальний твір Дідро – “Філософські
думки”, який був засуджений Паризьким судом до знищення за свої
антифеодальні ідеї. 1749 року Дідро написав “Лист про сліпих на науку
видющим”, спрямований проти релігії та церкви, за що був заарештований на 100
днів. Справою життя для Дідро стала організація випуску Енциклопедії, в якій він
вирішив подати системний виклад досягнень сучасної науки й засудити
деспотизм королівської влади та церкви.
У другій половині ХVІІІ ст. Дідро формується як видатний представник
просвітницького реалізму. Його драми “Нерідний син” (1757), “Батько
сімейства” (1758), повість “Черниця” (1760) та сатиричний діалог “Небіж
Рамо” (1762-79) були визначними явищами в історії французької просвітницької
літератури.
Організатор Енциклопедії. Величезна заслуга Дідро перед європейською
культурою полягає у створенні Енциклопедії, яку сам філософ вважав своєю
головною справою. Він присвятив їй понад 20 років життя, написавши 1259 статей.
Для роботи над виданням, що нараховувало 35 томів і виходило з 1751 по 1772 pp.,
він залучив усіх найкращих вчених того часу, серед яких були Вольтер, Монтескье,
Руссо, д'Аламбер та ін. Тому французьких просвітників називають ще
енциклопедистами. Церква і король всіляко перешкоджали здійсненню видання.
Російська імператриця Катерина II пропонувала субсидувати видання за умови, що
він перенесе його в Росію. Вона купила у письменника його бібліотеку і дала йому
посаду придворного бібліотекаря. В Енциклопедії було здійснено перегляд усіх
основ людського буття з позицій просвітницького розуму.
Драматургічна реформа. Дідро виступив як драматург і теоретик театру.
Його заслуга полягає у створенні нового драматургічного жанру – драми
(трактати «Про драматичні жанри» і «Парадокс про актора» (1758)). Драма
близька до трагедії тим, що розкриває нерозв'язні колізії буття, а до комедії – тим,
що знаходить ці колізії в буденному, повсякденному житті людини. Вільному
волевиявленню людини перешкоджає в драмі не божественна воля чи фатум, не
сліпа випадковість, як в трагедії, а воля інших людей, детермінована історично і
соціально. Характери і вчинки людей відбивають їх місце у суспільстві, їх станове
виховання, конкретний історичний час.
«Небіж Рамо». “Небіж Рамо” є одним з різновидів філософському роману,
написаний у жанрі сатирико-публіцистичного та філософського діалогу. В цьому
творі показано зіткнення передової просвітницької філософії з ворожою мораллю
представників верхівки суспільства. Автор майстерно використовує жанр
філософського діалогу, органічно поєднуючи постановку складних теоретичних
проблем з образним відображенням дійсності. Племінник Рамо – невдаха-музикант,
нездара, що приховує свої переживання під маскою циніка. Дідро побачив у долі цієї
людини характерні риси епохи та надав герою ознак великого соціального
узагальнення. Цинічні характеристики Рамо перетворились у нещадне звинувачення
 17

суспільства. Отже, в центрі уваги Дідро-письменника – образ людини зі стану

буржуа. Головний персонаж повісті «Небіж Рамо» (1862) – представник третього
стану, небіж знаменитого клавесиніста і композитора Жана-Філіппа Рамо. Боротьба
за існування деморалізувала цю людину – освічену, обдаровану багатьма талантами і
здібностями, гострим розумом, вмінням виносити дотепні і влучні судження. Перед
нами фактично образ декласованого пристосуванця. Він живе за рахунок світського
товариства, пишається своїми знайомствами і зв'язками в ньому, але зневажає його
як людина, що не вважає свої вади набагато гіршими від його вад. Розум для нього –
знаряддя пристосовництва, єдина його мета – вижити будь-що. Високих моральних
принципів він не плекає; та вони й не потрібні в його оточенні. Вислуховуючи
цинічно відверту, але по-своєму простодушну сповідь освіченого пройдисвіта, Дідро
оголює перед читачем різні аспекти розуму: розум егоїстичний, розум
авантюристичний, розум творчий, розум критичний, розум цинічний... Сам автор,
який бере участь у діалозі, втілює розум гуманістичний.
«Черниця». Дідро оцінює людину з точки зору певного духовного еталона.
Основа еталонної людини – моральний розум. Образ такої «належної» людини
Дідро створив у повісті «Черниця» (1760). Психологічна повість “Черниця”
викриває релігійне насильство та лицемірство католицької церкви. Роман являє
собою записки Марії-Сюзанни Сімонен, яка розповідає свою драматичну історію
маркізу де Круамару, сподіваючись на його підтримку та допомогу. На прикладі
героїні Дідро розкриває тяжке становище жінки в родині та суспільстві. У творі
яскраво виражена й антибуржуазна тенденція: засудження корисливих інтересів
буржуазної сім’ї, що спричинили утримання дівчини в монастирі. Дідро закликає
бачити у простій людині глибоку, моральну та мислячу особистість. Дідро як
письменник-гуманіст захищає право жінки на свободу та самостійний вибір своєї
долі. Таким чином, це драматично напружена історія життя в монастирях молодої
дівчини Сюзанни Сімонен, яка була запроторена туди проти власної волі
батьками, що соромилися Сюзанни як позашлюбної дитини. Якщо морально
безпринципний небіж Рамо вибирає найлегший шлях виживання –
пристосовництво, то черниця Сюзанна протистоїть середовищу, прагне не злитися
з ним, відстояти свою індивідуальність. Монастир у зображенні Дідро в
мініатюрній формі представляє всі пороки суспільства: невігластво, аморальність,
розпусту і збочення, лицемірство. Все через те, що в монастирі чиниться
насильство над природною людською сутністю. Людина народжується, щоб жити
у суспільстві, діяти за своїм покликанням, розвивати, а не пригнічувати свій
розум, щоб насолоджуватися життям плоті, а не пригнічувати її, – вважає Дідро.
Повість має відкритий фінал. Хоча Сюзанна втекла з монастиря, вона опиняється
в аналогічному середовищі – соціальному. Чи допоможуть їй її вищі якості
вижити в нових умовах?
 18

Жан-Жак Руссо (1712–1778)

В літературі Франції сентименталізм поширюється у 1760–1780-ті роки.
Головним представником напряму був Жан-Жак Руссо. Про своє життя
письменник розповів у «Сповіді» – яскравому документі сентименталістської
прози.
Жан-Жан Руссо – французький філософ, письменник, композитор,
засновник нової педагогіки, народився в Женеві у родині годинникаря.
Напівсирота, позбавлений батьківської любові, з дитинства страждав від
приниження та соціальної несправедливості. Прогалини в освіті надолужував
шляхом постійної самоосвіти. 1741 року Руссо переїхав у Париж, де й розпочав
свій творчий шлях. Як просвітник-демократ Руссо викривав не тільки
абсолютистський лад Франції, але й буржуазний “прогрес”, зворотній бік якого
відразу відчули представники “третього” стану. У своїй боротьбі за
демократизацію життя він виступав проти філософії егоїзму та розрахунку,
байдужих до страждань народу. Руссо протиставив розуму почуття, особливо
почуття любові до ближнього, притаманне душі людини й яке не залежало від
законів розуму та матеріального життя.
У політичному відношенні Руссо був найбільш послідовним демократом
серед французьких просвітників ХVШ ст. На відміну від Вольтера, він виступав з
вимогою рівності не тільки в області політичних прав, але й у сфері майнових
відносин. Весь цей комплекс ідей започаткував літературно-суспільний напрям,
який отримав назву руссоїзму. Свої соціально-політичні погляди Руссо розкрив у
трактатах “Роздуми про науки та мистецтва” (1750), “Роздуми про походження
та основи нерівності між людьми” (1755), де Руссо критикує сучасну йому
цивілізацію та розкриває свої погляди на зв’язок успіхів просвіти та стану моралі.
Відкидаючи цивілізацію засновану на соціальній нерівності, філософ стверджує
вищість “природного стану” над цивілізованим. Розвиток наук та мистецтв
приводить, як він вважав, лише до занепаду людської моралі. Головне мірило всіх
цінностей для Руссо – правда та моральність. Науки та мистецтва мають право на
існування лише тоді, коли вони переслідують моральні цілі, інакше вони не
потрібні або навіть шкідливі.
Руссоїзм. Поступово у Руссо сформувалися його переконання, що дістали
назву руссоїзму. Вони були досить незвичні для свого часу і стали причиною
розходжень мислителя практично з усіма енциклопедистами, привели його до
невгамовних душевних терзань і трагічного розладу з собою. Вихідним
постулатом руссоїзму була моральна філософія Шефтсбері, зокрема вчення про
вроджений характер моральності. З позицій вродженої, тобто природної,
моральності Руссо переглядає всі основи цивілізації та історії людства і починає із
заперечення самої сучасної йому цивілізації, стверджуючи, що жадоба збагачення
спотворює вроджену доброчесність.
Культ природи. Сучасному цивілізованому суспільству Руссо протиставляє
природу, яку він сприймає як первісний стан всього сущого на землі («культ
природи»). В ній закладено основи доброчесності, працьовитості й гуманності.
 19

Культ бідності. Багатство й підприємництво у сучасному суспільстві

цілковито побудовані на злочинах, тож він протиставляє їм бідність, наділену
чеснотами, і стає палким захисником третього стану.
Погляди на мову. 3 ностальгічною ідеалізацією минулого пов'язане його
розуміння мови. Мова стародавніх народів була поетичнішою від сучасної, бо й
самі народи були частиною Природи. Спочатку, вважає Руссо, виникла поезія, а
потім проза.
Критика культури. Руссо виступає проти культури, зокрема проти науки й
просвіти. Руссо вважає, що мистецтво в сучасному суспільстві має розважальний
характер і його вплив на звичаї і мораль далекий від благотворного, тож він його
рішуче заперечує, насамперед театр. В мистецтві Руссо визнає тільки моральний
бік, а покликання митця бачить у вихованні громадянських почуттів. Найвищим
видом мистецтва він вважає музику.
«Природна релігія» і культ почуттів. Сучасну церкву, насамперед
католицьку, Руссо вважає рідною дочкою цивілізації і заперечує; натомість він
висуває ідею «природної релігії». В його розумінні Бог – це втілення Природи й
чеснот. В розумінні Руссо Бог і Природа – одне й те саме.
Культ дитинства. Дорослій людині, остаточно зіпсутій вадами й
забобонами цивілізації, Руссо протиставляє світ дитинства, бо тільки дитина
зберігає душевну чистоту і несе в собі природу. Основні педагогічні постулати
Руссо такі: кожна дитина мусить мати окремого вихователя-філософа. Виховання
закінчується в момент одруження вихованця. Поки дитина не вийде з підліткового
віку, їй не дозволяється спілкуватися з ровесниками. Читати можна лише дві
книжки – Біблію і «Робінзона Крузо». Навчати треба насамперед якогось ремесла.
У чоловіка й жінки різні життєві призначення, отже, виховувати дівчинку треба
інакше, ніж хлопчика. Виховувати треба насамперед чесноти, а знання мають
другорядне значення.
Культ індивідуальності. Нарешті, сучасна людина втратила себе і живе
чужими думками й забобонами; натомість Руссо висуває постулат самодостатньої
індивідуальності. Руссо висуває великі вимоги до особистості – як в моральному,
так і в психологічному плані. Людина не раб обставин і має підкорятися лише
власному внутрішньому обов'язку.
Як письменник, Руссо залишив важливий слід як у французькій, так й у всій
європейській літературі. Безперечно, він – найважливіша фігура літературного
сентименталізму. Письменник виступав палким прибічником природності,
чуттєвості, щирості у стосунках між людьми. Світ почуттів людини, картини
природи були відтворені Руссо з глибокою майстерністю. Для його стилю
притаманні ліричний настрій, запальна піднесеність, глибока емоційність. Його
роман “Юлія, або Нова Елоїза” (1761) став вершиною французького
сентименталізму.
«Жюлі (Юлія), або Нова Елоїза» (1761). Дівчина з дворянської родини Жюлі
закохується у свого вчителя – різночинця Сен-Прьо. Батьки Жюлі виступають
проти шлюбу дочки з плебеєм. Підкоряючись волі батьків, вона виходить заміж за
дворянина Вольмара, людину благородної вдачі, який ніби втілює постулати
Шефтсбері про вроджені доброчесності. Поважаючи почуття своєї дружини, він
 20

дозволяє Сен-Прьо оселитися в їхньому маєтку. Між всіма трьома

встановлюються відносини серафічної (ангельської) дружби. Таким чином Руссо
конструює ситуацію, в якій душевні якості героїв мусять пройти сувору перевірку
мораллю.
Колізія пристрастей і здорового глузду. Руссо виявив себе майстром
психологічного портрету. Жюлі і Сен-Прьо психологічно різні люди: вона –
розважлива, урівноважена жінка, що керується вимогами здорового глузду; він –
бурхливий, пристрасний, головне для нього – життя серця. Сен-Прьо намагається
втамувати свій душевний біль на природі, у спогляданні її вічного спокою, краси
й гармонії; вона намагається забутися у виконанні домашніх обов'язків, зокрема у
вихованні дітей. Так Руссо в образах закоханих розгортає конфлікт між
пристрастями й здоровим глуздом. Це і його власний конфлікт. Розумом він
підтримує Жюлі, а серцем – на боці Сен-Прьо.
Роман закінчується трагічно. Жюлі застудилася в річці, рятуючи дитину, і
вмирає від жорстокої хвороби. Перед смертю вона говорить Сен-Прьо, як важко
їй було дотримуватися свого обов'язку, бо він йшов проти природи почуттів.
Сентименталістський стиль. Композиційно роман складається з листів,
якими обмінюються закохані. Автор вкладає в уста героїв власні міркування про
природу, цивілізацію, мистецтва, Бога та ін. (описи, рефлексії тощо).