1. 17 ст. як культурно-історична епоха. Літературні напрями, течії, жанри.

Особливості поетики та естетики

класицизму.
Література XVII століття — це умовна історична епоха, котра виділяється в історії світової літератури. В окремих
регіонах вона була цілком самостійною добою (Європа), в інших мала менш виражені особливі риси (Південно-Східна
Азія). У Європі доба представлена двома потужними художніми течіями — бароко та класицизмом, що частково
вплинули і на літератури інших регіонів.
Світова література у XVII столітті дуже різноманітна. Вона включає:
 літератури регіонів Західної та Центральної Європи, Далекого Сходу, котрі пішли вперед у своєму
естетичному розвитку;
 літератури регіонів, у яких привнесені європейцями літературні традиції лише починають вступати у
взаємозв'язки з місцевим народним мистецтвом, як, наприклад, у Латинській Америці;
 література регіонів, де здійснюється складний перехід від середньовічних до нових форм художньої
свідомості, наприклад, у східних слов'ян;
 література країн Близького і Середнього Сходу, що вже пережили добу культурного розквіту і перебувають у
стані певного занепаду;
 література районів Центральної Азії, наприклад Тибету, де літератури носять ще цілком середньовічний
характер.
Жанри

 Нерівномірність розвитку літератур світу у XVII столітті відбивається і в різному характері складу художньої
творчості, системи його родів і жанрів в окремих регіонах і країнах. Для Західної Європи вже характерне різке
відокремлення художньої літератури від релігійної, що намітилось ще в добу Ренесансу. Одночасно, поняття
«література» на Заході у XVII столітті включає у себе поряд з суто художніми творами також моралістику,
мемуари, публіцистику, листування, що призначалось для публічного читання в салонах. Характерним у
зв'язку з цим є і той поділ, який теорія класицизму — одного з провідних літературних напрямів епохи —
встановлює між жанрами «високими» та «низькими» у залежності від тематики та зображуваної сфери життя.
 У південних слов'ян (за виключенням культури Дубровника) переважне місце все ще посідають успадковані
від середньовіччя жанри церковної літератури, але всередині цих жанрів вже помітний зсув, що проявляється у
привнесенні елементів індивідуального начала у релігійну лірику. У східнослов'янських літературах
спостерігається складне співіснування старої, що сходить до середньовіччя, системи літератури та нових
жанрів з їхньою яскраво вираженою світською спрямованістю.
 Для літератур Далекого Сходу характерне співіснування традиційних жанрів безсюжетної прози (життєписів,
доповідей трону, епітафій, передмов тощо) та класичної поезії з жанрами літератури нового типу (повісті та
роману, драми, простонародних жанрів), у яких на перший план виступає зображення внутрішнього світу
героя, опис побуту.
 У літературах Близького Сходу, Індії, Південно-Східної та Центральної Азії у XVII столітті все ще панує
літературна система жанрів середньовіччя.

Особливості лірики

 У XVII столітті створюються значні естетичні цінності і в області поезії. Стимулом для написання таких
видатних творів як «Втрачений рай» Мільтона, поем Гундулича, Зріні і Потоцького, як лірика Гріфіуса або
китайського мислителя і поета Гу Янь-у, були потужні суспільні потрясіння епохи. Значних змін зазнає і сам
жанр героїчної поеми. Мільтон, зокрема, синтезує у своїй поемі елементи епосу, драми і лірики.
 Тонке відображення душевних конфліктів, що викликані кризою ренесансних ідеалів, їх зіткненням з ворожою
дійсністю, можна знайти у ліриці Донна, Гонгори, Флемінга та Теофіля де Віо. Трагічні події та суспільні лиха,
пов'язані з Тридцятилітньою війною, породжують хвилю містичних настроїв, що відобразилась у німецькій
поезії середини століття. Містичні мотиви (але в даному випадку це вираження традиційних форм художньої
свідомості) пронизують індійську лірику бхакті або суфійську поезію на Яві. Буддійсько-даоське відношення
до природи, сповнене споглядальності, знаходить своє тонке поетичне втілення у корейській, в'єтнамській,
китайській ліриці. Особливої виразності досягає далекосхідна поезія XVII століття у тривіршах видатного
японського лірика Мацуо Басьо.

2. Трагікомедія П. Корнеля «Сід» як класичний твір (порівняти з трагедією «Горацій»)

 Художні та історичні джерела твору
"Сід". Свій твір Корнель назвав трагікомедією через її щасливий кінець, тим самим порушивши одну із найважливіших
вимог класицистичної теорії— строго розмежовувати і не змішувати два основні види драматичного мистецтва —
трагедію й комедію.
 Головний конфлікт п*єси, його причини, особливості розвитку
Ця п'єса не лише користувалася надзвичайним успіхом у глядачів. Вона сприймалася як взірець літературної
досконалості: у Парижі побутувало навіть прислів'я "Прекрасне, як "Сід" — тобто найвищий ступінь прекрасного.
Всупереч усталеному погляду Корнель звернувся за сюжетом п'єси не до античних авторів, а до п'єси свого іспанського
сучасника Гільєна де Кастро "Юність Сіда". У ній знаменитий персонаж іспанського героїчного епосу постав молодим і
закоханим. Таким вія був і у Корнеля. Проте французький письменник створив не любовну, а героїчну драму,
відтворюючи конфлікт між коханням і обов'язком. Основним прийомом композиції п'єси стала антитеза, за
допомогою якої письменник виразив напружену морально-психологічну боротьбу між героями та у їх власній душі.
Стрункий логічний розвиток дії у п'єсі, симетрично-контрастне співвідношення персонажів ще більше посилили
напруженість драматичного конфлікту.
 Герої трагікомедії, як носії певних ідей

При цьому ясність та логіка не завадили відчуттю поетичності. Головні герої п'єс — Родріго та його кохана Хімена —
ніби змагаються один з одним у благородстві та вірності обов'язку, діючи відповідно до "розумного обов'язку", але
вони кохали одне одного, і це почуття знайшло своє відображення у монологах персонажів, у їх "розумних" вчинках,
оскільки нерозумна, негідна поведінка здалися їм одночасно згубною і для любовного почуття. Кохання героїв стало
суто героїчним. Лише патріотичний подвиг Родріго та казкове благородство і доброта короля Фернандо в кінцевому
підсумку обіцяли щасливе єднання героїв у майбутньому. Зразком класицистичної трагедії сприймався "Сід" багатьма
поколіннями читачів і глядачів, проте п'єса була критично оцінена теоретиками напряму, зокрема, тому, що мала
щасливу розв'язку, не притаманну жанру трагедії. До того ж Корнель порушив і важливе для класицизму правило
благопристойності: один із героїв прямо на сисні дав ляпаса іншому. Драматург тільки формально намагався зберегти
вірність такому правилу, як єдність часу. Відвівши на дію п'єси 36 годин, Корнель, як справедливо та й не без
схвальності зауважив О. Пушкін, "нагромадив подій на цілих чотири місяці".
Історія підтвердила правоту широких прошарків і глядацької публіки, що захоплювалася "Сідом", відкинувши думку
Французької Академії. До цього часу п'єси Корнеля не сходять зі сцен світових театрів, а ролі у них вважають за честь
виконувати найвизначніші актори сучасності.

 Образ короля, вагомість його рішень у творі

Исходящая ситуация связана с тем, что испанский король должен выбрать наставника для своего наследника, а
старший принц носил официальный титул «инфант». В воспитанник годился только человек, известный своей
мудростью, с жизненным опытом и значимым родом. Эта олдность очень почетна и на нее претендуют многие. Среди
них отцы героев, будущего Сида, Родриго Диас и граф Гомес (отец доньи Химены). Граф Гомес относительно молод, а
Р. Диас уже стар, и по сравнению с Гомесом немощен. Но именно Р. Диаса назначают наставником инфанта. Между
молодым людьми (Химной и Сидом) возникает любовь, до тех пор пока король не делает своего выбора. Граф Гомес
глубоко оскорблен, между двумя вельможами происходит ссора и обезумевший от неудачи Гомес дает пощечину
своему сопернику. Единственный ответ - дуэль, дуэль - подвести себя под смерть, либо он подведет монарха, и граф
Диас оказывается в безвыходном положении. В 17 веке существует представление о том, что оскорбление может
передаваться одному из родственников и старый Диас призывает сына, и Сид должен защитить честь отца и семьи и
выйти на поединок с будущим тестем. Но чувства идут вразрез,и молодой человек понимает, что Химена для него
потеряна в случае дуэли. Но если он не выйдет, он будет обесчестен, и Химена все равно будет потеряна для него.
3. Проблема навколо «Сіда»
Конфликт в «Сиде» очень характерен драматургии классицизма: конфликт между общезначимыми ценностями и
личностными. Здесь они представлены как разные ценности. Герои пьесы многократно становятся перед выбором,
каждое их конкретное действие и мотивация различны.
4. Жанрова та ідейно-художня своєрідність трагедії Ж. Расіна «Андромаха» на новому етапі розвитку класицизму у
Франції
Другий етап творчості Расіна охоплює 1667— 1677 pp. Він розпочинається трагедією «Андромаха»
(«Andromaque», пост. 1667, опубл. 1668), яка стала поворотним пунктом в історії французької
класицистської трагедії. У цьому творі вперше набули втілення художні ідеї Расіна. Драматург використав
сюжет із давньогрецького міфу про Троянську війну, але опрацював його так, щоби відтворити конфлікт
почуття й обов'язку та ідею «трагічної вини» героїв. Персонажі трагедії пов'язані між собою стосунками,
характерними для структури пасторальних романів XVII ст.: кохання кожного героя залишається
нерозділеним. Але якщо в пасторальних романах діяли пастухи і пастушки, то у трагедії діють державці,
відповідальні за долю своїх народів і держав. Саме це і уможливлює розкриття головного класицистського
конфлікту.