Зміст

Література XIX століття

1.Соціально-психологічна проза XIX ст.

Огляд
З французької літератури
Стендаль
Червоне і чорне
Оноре де Бальзак
Гобсек
З російської літератури
Федір Достоєвський
Злочин і кара
Лев Толстой
Війна і мир
2. Поезія середини XIX ст.-
Від романтизму до символізму
З російської літератури
Федір Тютчев
Silentium
"Іще горять в душі бажання
"Я знаю в праосені пору
Афанасій Фет
"Я прийшов до тебе, мила..."
"Шепіт... Ніжний звук зітхання..."
"Убога мова в наст.."
"В борні житейській згубивши надію..."
На Дніпрі у повінь
З літератури США
Болт Вітмен
З "Пісні про самого себе"
О капітане
Прощавай, натхнення!
Йдучи травою степовою
З французької літератури
Шарль Бодлер
Альбатрос
Зосередження
Moesta et errabunda
Confiteor
Гімн красі
Література на межі XIX—XX століть
Література на межі століть
1. Поезія
З французької літератури
1
Поль Верлен
Поетичне мистецтво
Осіння пісня
Сентиментальна прогулянка
"Так тихо серце плаче..."
Артюр Рембо
Моя циганерія
Голосівки
П'яний корабель
2. Розвиток європейської прози на межі XIX—XX ст.
Оновлення європейського роману
З англійської літератури
Оскар Вайльд
Портрет Доріана Грея
3. Оновлення драматургії
"Нова" драма
З норвезької літератури
Генрік Ібсен
Ляльковий дім
З англійської літератури
Джордж Бернард Шоу
Пігмаліон
Словник літературознавчих понять

2
ЛІТЕРАТУРА XIX СТОЛІТТЯ

Стендаль • Оноре де Бальзак

Федір Достоєвський • Лев Толстой
Антон Чехов • Федір Тютчев
Афанасій Фет • Болт Вітмен
Шарль Бодлер

3
 1. Соціально-психологічна проза XIX ст
Огляд
Література XIX століття, що збагатила історію людства і культуру неперехідними за своїм
значенням художніми цінностями, — великий і складний період у світовому літературному
процесі.
Точкою відрахунку літератури нового часу прийнято вважати 1789-1794 роки, коли у
Франції відбулася перша буржуазна революція. Незважаючи на те, що у кожній країні
суспільно-політичний і культурний розвиток мав свої особливості, свою національну специ-
фіку, все ж спільні закономірності у літературному процесі XIX століття існують. Вони
виявляються у становленні, розвитку і взаємодії двох основних літературних напрямів —
романтизму і реалізму.
І якщо романтизм починав відкривати соціальні проблеми взаємовідносин особистості та
суспільства, то реалізм поставив перед собою завдання усвідомлення вже відкритих явищ,
розуміння їхніх витоків і шляхів розвитку, причин і наслідків. Нове мистецтво
усвідомлювалося перш за все як мистецтво синтезу, що спирається на всі попередні досягнення
людства. "Прийти до синтезу шляхом аналізу та зібрати воєдино основні елементи життя,
піднімати важливі проблеми і намагатися вирішувати їх — одним словом, відтворювати
велетенські обриси свого століття, зображуючи характери його представників", — так розвивав
цю ідею О. де Бальзак у своєму етюді про Бейля (Стендаль). Важливо зазначити, що самі
реалісти не тільки не відчували жодного антагонізму щодо романтизму, але й включали його у
свою систему, а багато з них так і називали себе — романтиками.
Письменники-реалісти першочерговим завданням вважали аналіз взаємин особистості й
суспільства, розкриття соціальної зумовленості людини, її органічного зв'язку із соціальними
обставинами. Предметом глибокого соціального аналізу став внутрішній світ людини, через що
тогочасна проза й була названа соціально-психологічною, її розквіт великою мірою був
пов'язаний із розвитком природничих наук, науковими експедиціями в тропічні країни, посту-
повим зникненням із карти світу "білих плям", досягненнями географії та біології, етнографії
та археології.
"Письменникові належать усі форми творчості,— писав О. де Бальзак.— Йому — стріли
іронії, йому — ніжні, легкі слова, що падають м'яко, наче сніг на вершини пагорбів, йому —
театральні
персонажі, йому — безмежні лабіринти казок і вигадок, йому — всі квітки, йому — всі
колючки; він ... проникає в глибину всіх сердець, переживає всі пристрасті, осягає всі інтереси.
Душа художника прагне до світу і відображає його". Своїм завданням письменники-реалісти
вважали не тільки дослідження рушійних сил дійсності, багатоаспектне зображення "життєвої
прози" в усій її фактографічній точності. Особистість людини, її психологія, ідеї, устремління
досліджуються не менш скрупульозно. Письменник показує не лише наслідок — вчинки героя,
але виявляє ланцюг причин, що призвели його до цих вчинків.
Франція. Показати історію суспільних звичаїв у цілому, тобто осмислити закони суспільного
розвитку й утвердити свій моральний ідеал, — таке нелегке завдання поставили перед собою
видатні французькі прозаїки XIX ст. Правду нового мистецтва, правду історії, відображеної в
долі особистості, в її духовному світі та пристрастях шукає Стендаль спільно зі своїм героєм
Жульєном Сорелем ("Червоне і чорне"). Разом із О. де Бальзаком у літературу, як і в мистецтво
загалом, прийшла велика істина: "Все перебуває у зв'язку зі всім". Саме це відкриття
послужило основою його "Людської комедії", як назвав письменник свій грандіозний задум (за
аналогією з "Божественною комедією" Данте), куди увійшли великі цикли романів. Створений
багатою уявою Бальзака світ жив, народжувався і вмирав, створюючи дивовижний
калейдоскоп реальної психології цілого суспільства.
Масштабність і широту французької соціально-психологічної прози потверджує і творчість

4
Проспера Меріме (1803-1870). У 1829 році з'являється його роман у формі сюжетно пов'язаних
між собою новел — "Хроніка часів Карла IX". До подій середньовічної історії Франції,
пов'язаних з боротьбою двох таборів — протестантів і католиків, кульмінаційним моментом
якої стала Варфоломіївська ніч, автор звертається не задля пошуків героїчних характерів у
минулому, а для того, щоб поглянути на минуле та зіставити його з теперішнім, розвіявши
ілюзії про те, що у давнину панував лише дух лицарства. Суворою правдою життя та,
водночас, точно підібраними колізіями в долях героїв привертають увагу лаконічні, глибоко
психологічні новели Меріме, що увійшли в збірки "Мозаїка" і "Повісті та новели".
На 50-70-і роки припадає розквіт творчості Гюстава Флобера (1821-1880). У цей час
з'являються всесвітньо відомі твори письменника "Лексикон прописних істин" (1853), "Пані
Боварі" (1856), "Саламбо" (1862), "Виховання почуттів" (1869). Особливою рисою світогляду
та творчості Флобера стала відсутність будь-яких ілюзій щодо життя, нетерпимість до
романтизування "жорстокої правди дійсності".
Коротким, але надзвичайно плідним був творчий шлях іншого французького прозаїка — Ті
де Мопассана (1850-1893), перу якого, крім новел, належать психологічний роман "Життя"
(1883), роман-фельєтон "Любий друг" (1885) і соціально-психологічний роман "Монт-Оріоль"
(1886). Творчість письменника, який продовжив традиції реалістичної прози, увібрала
найскладніші та найрозмаїтіші віяння часу — від натуралізму до символізму.
До найзначніших французьких письменників другої половини XIX століття належить і Еміль
Золя (1840-1902),творець теорії натуралізму — напряму, який виник і розвивався у Франції в 60
— 80-і роки; Прагнення до натуралістичного, майже наукового аналізу деталей побуту,
обстановки, середовища, зацікавленість фізіологією поєднувались у його творчості з
тенденцією до створення циклів романів, що охоплюють великі групи людей, пов'язаних між
собою як сімейними стосунками, так і соціальними долями. Основний цикл Золя — "Ругон-
Маккари" (1871-1893). Свою 20-томну серію романів він назвав "природною і соціальною
історією однієї сім'ї в епоху Другої імперії", тобто в період правління Наполеона III (1851-1871
рр.).
Англія. Одним із "центрів" соціально-психологічної прози була й Англія, представлена
такими видатними постатями, як Чарлз Діккенс, Вільям Теккерей, Шарлотта Бронте та ін.
Цілою епохою в розвитку національної культури Англії стала літературна спадщина
Діккенса (1812—1870). Геніальний майстер слова, він виступив із суворою критикою офіційної
влади, великосвітської моралі, бездушності. Першим оригінальним твором письменника, що
зробило його ім'я відомим широкому загалу, стали "Нариси Боза", у яких змальоване важке
життя мешканців бідних кварталів Лондона. Справжню славу приніс Діккенсу перший роман
— "Посмертні записки Піквікського клубу" (1836), проникнута життєрадісним гумором
розповідь про пригоди багатих лондонців — містера Піквіка та трьох його друзів. Наприкінці
30-х років Діккенс — уже визнаний майстер. Його нові твори (оповідання, повісті, романи)
одразу ж стають надзвичайно популярними. Особливо слід відмітити "Пригоди Олівера Твіста"
(1838) і "Життя та пригоди Ніколаса Нікльбі" (1839). Написані у формі життєпису головних
героїв, ці романи відображають долі багатьох знедолених.
Новий етап у творчості Діккенса розпочався з появою роману "Домбі та син" (1848), у якому
особливо яскраво зображено зіткнення світу визиску й черствості зі світом безкорисливості й
доброти. В центрі роману — образ містера Домбі, власника торговельної фірми "Домбі та син",
для якого нічого не існує, окрім інтересів його фірми. Він байдужий до дружини та дочки, і
лише в синові Полеві сподівається побачити спадкоємця. Для повнішого розкриття характеру
Домбі письменник загострює конфлікти. Містеру Домбі протиставлені в романі його діти —
Флоренс і Поль, бідний юнак Уолтер Гей та інші герої, наділені добротою і чуйністю, щирістю і
простотою, любов'ю до людей.
Наступні твори Діккенса ("Холодний дім", 1852-1853; "Важкі часи", 1854; "Крихітка
Дорріт", 1855-1856) продовжують змальовувати світ соціальних суперечностей з позиції
етичних критеріїв добра та зла.
До блискучої плеяди англійських романістів належить і Вільям Теккерей (1811—1863). В

5
історію світової літератури він увійшов як автор двотомної епопеї "Ярмарок суєти. Роман без
героя" (1848), де створено широку реалістичну картину англійського життя першої половини
XIX століття, а також змальовано Європу епохи наполеонівських війн. Природність, простоту і
щирість почуттів обстоює у своєму найвідомішому романі "Джен Ейр" Шарлотта Бронте
(1816-1855).
Росія. У другій половині XIX століття новий етап розвитку реалізму починається лі в Росії. Ідеї
нового художнього напряму були сформульовані найпопулярнішим тогочасним критиком В.
Бєлінським, навколо якого сформувалася група молодих письменників, для яких художні
принципи реалізму, проголошені Пушкіним, Гоголем, Лєрмонтовим, стали відправною точкою
творчості. Критик Ф. Булгарін зневажливо назвав цю групу "натуральною школою", але вислів
цей незабаром став естетичним лозунгом і літературним терміном. У тлумаченні Бєлінського
це визначення означало відображення літературою життя найширших суспільних верств у всіх
його проявах, показ людини у взаємодії з її оточенням тощо. Ядро "натуральної школи" склали
Д. Григорович, І. Тургенєв, І. Гончаров Ф. Достоєвський. Друкованим органом нового напряму
став журнал "Современник". Одним із провідних жанрів у творчості письменників
"натуральної школи" став так званий "фізіологічний нарис" з його дослідженням будь-якого
явища суспільного життя як клітини єдиного організму. Але вже починаючи із середини
століття на перший план реалістичної літератури виходить роман, класичні зразки якого дали І.
Тургенєв, І. Гончаров, Ф. Достоєвський, Л.„Толстой, М. Салтиков-Щедрін.
У творчості Івана Гончарова (1812-1891), автора трьох романів ("Звичайна історія", 1847;
"Обломов", 1859; "Обрив", 1868), відображений конфлікт між двома укладами життя —
патріархальним і буржуазним. Зокрема, у центрі другого роману письменника — постать Іллі
Ілліча Обломова, пана, вихованого в патріархальному середовищі свого маєтку. В сучасній
цивілізації Обломов, який живе у Петербурзі, не знаходить місця для себе, тому що у
дріб'язковій суєті втратив свою цільність. Критик О. Добролюбов у статті "Що таке
обломовщина?" побачив у романі Гончарова кризу та розпад кріпосницької Росії, а образ
Обломова назвав останнім у галереї образів "зайвих людей".
Змалювання побуту дворянських садиб — у центрі творчості Івана Тургенєва (1818-1883).
Герої його романів — Рудін, Наталя Ласунська, Басистова ("Рудін", 1855), Дмитро Інсаров
("Напередодні", 1860), Федір Лаврецький ("Дворянське гніздо", 1858) у нових суспільних
умовах кожен по-своєму намагаються осмислити своє місце у суспільстві. Нова соціальна сила
— різночинна інтелігенція, що приходить на зміну дворянству в усіх сферах життя, зображена
письменником у романі 'Батьки і діти" (1862). Його головний герой — "нігіліст" Базаров
проголошує ідею "цілковитого і нещадного заперечення", не визнає жодних рамок, здатних
обмежити його життя. Існуючий світ повинен бути знищений до основи разом із сімейними
стосунками та моральними категоріями, душевними почуттями та культурою,— такими є
переконання Базарова. Всім здобуткам людства він протиставляє істини природознавства,
стверджуючи жорстоку логіку життя як боротьби. "Нігілізм" Базарова, на думку письменника,
кидає виклик неперехідним цінностям і природним законам життя, і в цьому криється причина
неминучої загибелі героя.
Сатирично-гротескна картина російської історії та суспільства Постає зі сторінок романів
Михайла Салтикова-Щедріна "Історія ОДНОГО міста" (1869-1870), "Пани Головльови"
(1880), збірки "Казки" (1886). Порційною російської соціально-психологічної прози другої
помини XIX от. стала творчість Ф. Достоєвського, Л. Толстого та А.Чехова.

6
 Текстуальні ілюстрації до огляду
Чарлз Діккенс
"Домбі та син"
Розділ перший
Сутеніло. У великім кріслі край ліжка в кутку кімнати сидів Домбі, а тепло сповитий Син
лежав у маленькій плетеній колисці, дбайливо примощеній на низенькій канапі перед
самісіньким каміном, — здавалося, його щойно зліпили з тіста, а тепер мають підпекти на
вогні.
Домбі прожив майже сорок вісім років. Син — лише сорок вісім хвилин. Домбі —
червонястий на виду, гарний, поставний чоловік, — проте занадто суворий та бундючний, щоб
можна було відчути до нього прихильність, — почав уже лисіти. Натомість Син, — звичайно,
чудовий хлопчик, — ще зовсім не мав волосся, був геть червоний, зморщений і вкритий
плямами. На обличчі Домбі вже зробили позначки безжальні близнюки — Час і брат його
Клопіт, що, простуючи людським лісом, карбують людей, мов зрілі дерева на зруб. — А на
синовім обличчі тяглись і схрещувалися сотні малесеньких брижиків, які той же зрадливий Час
мав ще з утіхою (розгладити пласким боком своєї коси, ніби готуючи поверхню для подальших,
куди глибших, утручань.
Домбі, щасливий, що нарешті справдилось його палке бажання, побрязкував важкеньким
золотим годинниковим ланцюжком, що звисав з-під його бездоганного синього фрака з
ґудзиками, які фосфорично мерехтіли, відбиваючи полум'я каміну. А Син, затиснувши і
скрутивши кулачата, зібравши всю свою кволу силу, неначе сердився на життя, що дісталось
йому так несподівано.
— Місіс Домбі, наш торговельний дім уже не тільки зватиметься, а й насправді буде знову
"Домбі та Син", — сказав містер Домбі. —"Домбі та Син"!
Від цих слів він полагіднішав і (правда, не без вагань, як чоловік, що не звик так звертатися)
додав до імені місіс Домбі пестливий епітет:
— Місіс Домбі... е-е... моя... моя люба.
Недужа подивилась на нього, і на її обличчі спалахнув рум'янець легкого подиву.
— А охрестимо його, моя... місіс Домбі, охрестимо його, звичайно, —Поль.
— Звичайно, — ледь чутно проказала вона або, радше, лише ворухнула губами і знову
заплющила очі.
— Місіс Домбі, так звали його батька і діда. Як було б добре, якби його дід дожив до цього
дня! — І він ще раз, точнісінько тим же тоном повторив: "Домбі та Син"?
Ці три слова були єдиним сенсом життя містера Домбі. Адже землю створено, щоб Домбі та
Син могли на ній торгувати, сонце і місяць — щоб світили їм. Річки потекли і моря
простерлись, щоб було де плавати їхнім кораблям. Веселка обіцяла їм гарну годину. Вітри
тільки або сприяли, або перешкоджали. Зірки та планети оберталися на орбітах, щоб не
зрушився світ, центром якого був торговельний дім "Домбі та Син". Загальновживані
скорочення набували для містера Домбі іншого змісту й стосувалися лише їхньої фірми: А. Б.
було вже не Аnnо Domini, а Anno Dombei ... та Сина.
Як перед тим і його батько, в потоці життя і смерті він теж колись виріс від Сина до Домбі і
майже двадцять років був єдиним представником фірми. З тих двадцяти десять років він був
одружений із жінкою, котра, як дехто казав, не могла віддати йому серця, бо її щастя було в
минулому, і вдовольнилася тим, що покірно й віддано слугувала подружнім обов'язкам, давши
нарешті спокій своїй понівеченій душі. Хоча ці пусті балачки найдужче зачіпали містера Домбі,
навряд чи вони дійшли до його вух. А якби й дійшли, то, мабуть, тільки він у світі не йняв би їм
віри. Фірма "Домбі та Син" добре розумілася на шкірах, а на серці людському — ні. Нехай
цими химерами морочать собі голови юнаки і дівчата, вчителі та писаки. Містер Домбі
міркував, певне, так, що за самою природою речей матримоніальний 3 союз із ним має бути
приємний і почесний для кожної розважливої жінки. Що надія привести на світ нового
компаньйона такої славетної фірми не могла не зродити честолюбства у грудях навіть найменш
7
честолюбної особи її статі. Що місіс Домбі підписала свій шлюбний контракт — майже
необхідний додаток до пристойного становища в суспільстві, — вже й не кажучи про увічнення
родинної фірми, — добре знаючи, що вона з цього матиме. Що становище містера Домбі в
суспільстві вона могла бачити щодня. Що за його столом місіс Домбі завжди сиділа на
чільному місці і своєю люб'язністю і напрочуд аристократичними манерами підтримувала честь
його дому. Місіс Домбі мусила бути щаслива. Бо дітись їй було нікуди.
Хіба що в одному пункті не все було гаразд. Так! Це і він мусив визнати. Тільки в одному,
але у вельми істотному. Вони побралися десять років тому і аж до сьогодні — дня, коли містер
Домбі, побрязкуючи важкеньким золотим ланцюжком від годинника, сидів у великому кріслі
біля її ліжка, аж до сьогодні їхній шлюб не мав наслідків. До речі, наслідок був, але не вартий
згадки. Років шість тому в них народилася дівчинка, — тепер вона непомітно пробралась у
кімнату і зіщулилась у кутку, з якого могла бачити материне обличчя. Та що там якесь дівча
для "Домбі та Сина"! В капіталі фірми з такою гучною назвою дівчисько —- лише
низькопробна монета, яку ніхто не бере, — нікудишній хлопець, та й годі.
Проте в цю хвилину чаша задоволення містера Домбі була настільки повна, що він визнав
за можливе виділити з неї краплю-другу і скропити куряну стежку життя своєї маленької
доньки.
— Флоренс, — сказав містер Домбі, — мабуть, підійди, коли хочеш, подивися, який
гарненький у тебе братик. Тільки не торкайся до нього!
Дівчинка, зиркнувши на синій фрак і цупку білу краватку, що разом із парою рипливих
черевиків та цокотливим годинником утілювали для неї образ батька, знову прикипіла очима
до материного обличчя, — не ворухнувшись, не мовивши ні слова...
Однак містер Домбі про це розмірковував недовго, на сходах почулося шамотіння спідниці,
і в кімнату ввігналася дама, яка, радше, сягнула вже середнього віку, проте була вбрана як
дівчина: найдужче це виказував туго затягнутий корсет. Зі скривленим від хвилювання
обличчям, тамуючи радість, вона підбігла до нього і, обнявши за шию, затинаючись,
проказала:
— Полю, любий! Він — викапаний Домбі!
— Ну-ну, — відповів їй брат (адже містер Домбі доводився їй братом), — гадаю, він справді
вдався в наш рід. Угамуйся, Луїзо.
— Звісно, я таки як дурна, — сказала Луїза, сідаючи й витягаючи хусточку, — але ж він...
він достеменний Домбі! Такого я й зроду не бачила!
— А що там з Фанні? — запитав пан Домбі. — Як вона?
"Ласкаво просимо, насліднику Домбі!" набагато більше б відповідало моїм почуттям, які ви,
безперечно, добре знаєте. Зваживши, що не можна сказати напевне, яке ж янголятко
народиться, ви, сподіваюсь, даруєте мені те, що за інших обставин можна було б назвати
неприпустимим панібратством.
Завершивши, міс Токс шанобливо вклонилася містерові Домбі, і той вельми люб'язно
нахилив у відповідь голову.
А зроблений у розмові натяк на фірму "Домбі та Син" так його потішив, що склалося
враження, ніби сестра пана Домбі — хоч він уважав її кволим і лагідним створінням, —
впливала на нього сильніше, ніж будь-хто інший.
—Ну, — солодко всміхаючись, мовила місіс Чік, — після цього я Фанні прощаю все.
Це була справді християнська заява, і місіс Чік відчула, як їй зразу полегшало. Власне, їй не
було чого прощати своїй братовій, бо ж нічого не було. Хіба що одне: вона одружилася з її
братом — учинок уже й так зухвалий — і привела замість хлопця дівчинку. Цього, як часто
нарікала пані Чік, від своєї братової вона ніяк не сподівалася, — це була просто невдячність за
всю ту увагу та шанобу, з якою до неї ставились.
У цю хвилину містера Домбі мерщій покликали з кімнати, і жінки залишилися самі.
Міс Токс одразу почала судомно підсмикувати руки.
—Я знала, що мій брат причарує вас. Я давно це казала вам, моє серденько, — мовила

8
Луїза.
Руки та очі міс Токс унаочнили те чарування.
—А які в нього статки, голубко?
—Ах! — розчулено гукнула міс Токс.
—Величезні!
—Люба Луїзо, а які в нього манери! — захоплювалася міс Токс. — Постава! Гідність! Та я
не бачила ні одного портрета, де б хоч наполовину відтворили ці риси! Таку величність — ви
розумієте мене? — незламність, могутні груди, статуру! Фінансовий герцоґ Йоркський, кохана
моя, не менше, як герцоґ Йоркський! Ось як би я сказала про нього.
—Полю, любий, ти побілів як стіна, — зойкнула сестра, коли повернувся Домбі. —
Сподіваюсь, нічого не сталося?
—На превеликий жаль, Луїзо, мені сказали, що Фанні...
—Е, любий Полю, — відповіла, підводячись, сестра, — не йми їм віри. Полю, якщо ти хоч
трохи віриш моєму досвіду, то знай, що Фанині лише потрібно зробити зусилля. І на це
зусилля, — додала вона, скидаючи капелюшок і діловито поправляючи чепчик та рукавички,
— на це зусилля її треба надихнути, — а в крайньому разі навіть примусити до нього. Ну, а
тепер любий Полю, ходімо разом нагору.
Містер Домбі, що, як ми вже казали, здебільшого був під впливом сестри і завжди
покладався на неї як на досвідчену й діяльну жінку, послухався й рушив за нею до кімнати
хворої.

Переклад з англійської М. Іванова Іван Тургенєв

Батьки і діти
Уривок з роману
X Минуло близько двох тижнів. Життя в Мар'їні йшло своїм побитом: Аркадій
сибаритствував, Базаров працював. Усі в домі звикли до нього, до його недбалих манер, до
його не дуже складних і уривчастих розмов. Фанечка, зокрема, так до нього призвичаїлася, що
якось уночі звеліла розбудити його: з Митею трапилися судоми; і він прийшов і, зазвичай,
напівжартома, напівпозіхаючи, просидів у неї години дві і допоміг дитині. Зате Павло
Петрович усіма силами душі своєї зненавидів Базарова: він уважав його гордієм, нахабою,
циніком, плебеєм; він мав підозру, що Базаров не поважає його, що він ледь чи не зневажає
його, Павла Кірсанова! Микола Петрович побоювався молодого "нігіліста" 1 і сумнівався в
корисності його впливу на Аркадія; але він охоче його слухав, охоче був присутнім на його
фізичних і хімічних дослідах. Базаров привіз із собою мікроскоп і годинами з ним морочився.
Слуги також прихилилися до нього, хоча він з них кепкував: вони відчували, що він все ж таки
своя людина, не пан. Дунечка залюбки з ним хихотіла і скоса, значуще поглядала на нього,
пробігаючи мимо "перепілкою"; Петро, людина вкрай самолюбна і нерозумна, постійно з на-
пруженими зморшками на лобі, людина, якої вся гідність полягала в тому, що він дивився
ґречно, читав по складах і часто чистив
'Нігіліст — людина, яка заперечує усталені суспільством норми, принципи, закони;
представник російської різночинної інтелігенції 60-х рр. XIX ст., що негативно ставився до
буржуазно-дворянських традицій, звичаїв.
щіточкою свій сюртучок,— і той усміхався і світлішав, як тільки Базаров звертав на нього
увагу; дворові хлопчаки бігали за "дохто-ром", як собачатка. Лише старий Прокоф'їч не любив
його, з похмурим виглядом подавав йому за столом страви, називав його "гицлем" і "пройдою"
і запевняв, що він зі своїми бакенбардами — справжня свиня в кущі. Прокоф'їч, на свій лад,
був аристократом не гіршим від Павла Петровича.
Настали найкращі дні в році — перші дні червня. Погода була чудова; щоправда, здалеку
загрожувала знову холера, але жителі ...ої губернії встигли вже звикнути до її відвідин. Базаров
піднімався ні світ ні зоря і вирушав версти за дві, за три, не прогулюватися — він прогулянок

9
без роботи терпіти не міг,— а збирати трави, комах. Іноді він брав із собою Аркадія. На
зворотному шляху у них зазвичай виникала суперечка, і Аркадій часто залишався
переможеним, хоча говорив більше за свого приятеля.
Якось вони трохи забарились; Микола Петрович вийшов їм назустріч у сад і, дійшовши до
альтанки, раптом почув швидкі кроки та голоси обидвох молодиків. Вони йшли з іншого боку
альтанки і не могли його бачити.
— Ти батька недостатньо знаєш,— говорив Аркадій.
Микола Петрович причаївся.
— Твій батько добрий старий,— промовив Базаров,— але він чоловік відслужений, його
пісня скінчена.
Микола Петрович вслухався... Аркадій нічого не відповідав. "Відслужений чоловік" постояв
біля двох хвилин непорушно і повільно поплентався додому.
— Третього дня я бачу, він Пушкіна читає,— продовжував тим часом Базаров.— Розтлумач
йому, будь ласка, що це нікуди не годиться. Він же не хлопчик: пора облишити ці дурниці. І
хочеться ж бути романтиком у теперішній час! Дай йому що-небудь посутнє почитати...
— Ось як ми з тобою,— говорив цього ж дня після обіду Микола Петрович своєму братові,
сидячи у .нього в кабінеті,— у відслужені люди потрапили, пісня наша скінчена. Що ж?
Можливо, Базаров і правий; але одне, зізнаюсь, мені болить: я сподівався саме тепер тісно та
дружно зійтися з Аркадієм, а виходить, що я залишився позаду, він пішов уперед, і зрозуміти
ми один одного не можемо.
— Та чому він пішов уперед? І чим він від нас настільки вже різниться? — нетерпляче
вигукнув Павло Петрович.— Це все йому в голову синьйор цей убив, нігіліст цей. Ненавиджу
я цього лікарчука; про мене, він звичайний шарлатан; я впевнений, що з усіма своїми жабами
він у фізиці недалеко втік.
—Ні, брате, ти цього не кажи: Базаров розумний і знаючий.
—І самолюбство якесь огидне,— перебив знову Павло Петрович.
—Так,— зауважив Микола Петрович,— він самолюбний. Але без цього, мабуть, неможливо;
лише ось чого я не втямлю. Здається, я все роблю, щоб не відстати від часу: селян улаштував,
ферму завів, так що навіть мене в усій губернії червоним величають; читаю, навчаюся, взагалі
намагаюся відповідати сучасним вимогам,— а вони кажуть, що пісня наша скінчена. Та що,
брате, я сам починаю думати, що вона точно скінчена.
—Це чому?
—А ось чому. Сьогодні я сиджу та читаю Пушкіна... здається, "Цигани" мені трапилися...
Раптом Аркадій підходить до мене і мовчки, з таким собі ласкавим співчуттям на обличчі,
тихенько, наче в дитини, забрав у мене книжку і поклав переді мною іншу, німецьку...
посміхнувся, і пішов, і Пушкіна взяв...
—Ну, я так швидко не здамся,— пробурмотів його брат.— У нас ще буде сутичка з цим
лікарем, я це передчуваю.
Сутичка відбулася цього ж дня під час вечірнього чаю. Павло Петрович прийшов у вітальню
вже готовий до бою, роздратований і рішучий. Він чекав лише приводу, щоб напасти на ворога;
але приводу довго не було. Базаров взагалі говорив мало в присутності "старих Кірсанових"
(так він називав обидвох братів), а цього вечора він був не в настрої і мовчки пив чашку за
чашкою. Павло Петрович весь згоряв від нетерплячки; його бажання здійснилися нарешті.
Розмова зайшла про одного із сусідніх поміщиків. "Дрантя, аристократик",— байдуже
зауважив Базаров, який зустрічався з ним у Петербурзі.
—Дозвольте вас запитати,— почав Павло Петрович, і губи його затремтіли,— за вашими
поняттями слова "дрантя" та "аристократ" одне й те ж означають?
—Я сказав "аристократик",— промовив Базаров, ліниво відпиваючи ковток чаю.
—Точно так-с: але я гадаю, що ви такої ж думки про аристократів, як і про аристократиків. Я
вважаю за обов'язок оголосити вам, що я цієї думки не поділяю. Насмілюсь сказати, що мене всі
знають як людину ліберальну і закохану в прогрес; але саме через те я поважаю аристократів —
справжніх...

10
— Дозвольте, Павле Петровичу,— промовив Базаров,— ви ось поважаєте себе і сидите,
склавши руки; яка ж із цього користь для bien public? ВИ б не поважали себе і те ж саме робили.
Павло Петрович зблід.
—Це зовсім інше питання. Мені аж ніяк не доводиться пояснювати вам тепер, чому я сиджу
склавши руки, як ви зволили висловитися. Я хочу лише сказати, що аристократизм — принсип,
а без принсипів жити в наш час можуть лише аморальні або пусті люди. Я казав це Аркадію на
другий день його приїзду і повторюю тепер вам. Чи не так, Миколо?
Микола Петрович хитнув головою.
—Аристократизм, лібералізм, прогрес, принципи,— говорив тим часом Базаров,- подумаєш,
скільки чужоземних... і непотрібних слів. Руській людині вони й задарма не потрібні.
—Що ж їй потрібно, по-вашому? Послухати вас, так ми знаходимося поза людством, поза
його законами. Помилуйте — логіка історії вимагає...
—Та для чого нам ця логіка? Ми і без неї обходимося.
—Як так?
—Та так. Ви, я сподіваюся, не потребуєте логіки для того, щоб покласти собі шматок хліба
до рота, коли ви голодні. Куди нам до цих розумувань
Павло Петрович махнув руками.
—Я вас не розумію після цього. Ви ображаєте російський народ. Я не розумію, як можна не
визнавати принсипів, правил! З огляду на що ви дієте?
—Я вже говорив вам, дядечку, що ми не визнаємо авторитетів,— утрутився Аркадій.
—Ми діємо з огляду на те, що ми вважаємо корисним,— промовив Базаров.— У нинішні
часи найкорисніше заперечувати — ми заперечуємо.
—Все?
—Все.
—Як? не лише мистецтво, поезію... але й.:. страшно вимовити...
—Все,— з дивовижним спокоєм повторив Базаров.
Павло Петрович втупився в нього. Він цього не сподівався, а Аркадій навіть почервонів від
задоволення.
- Проте дозвольте,— заговорив Микола Петрович.— Ви все заперечуєте, або,
висловлюючись точніше, ви все руйнуєте... Але ж потрібно й будувати.
—Це вже не наша справа... Спочатку слід місце розчистити.
—Сучасний стан народу цього вимагає,— поважно додав Аркадій,— ми повинні виконувати
ці вимоги, ми не маємо права задовольняти особистий егоїзм.
Ця остання фраза, ймовірно, не сподобалася Базарову; від неї віяло філософією, тобто
романтизмом, оскільки Базаров і філософію називав романтизмом; але він не визнав за
необхідне спростовувати свого молодого учня.
Ні, ні! — вигукнув із несподіваним запалом Павло Петрович,— я не хочу вірити, що ви, панове,
добре знаєте російський народ, що ви представники його потреб, його устремлінь! Ні, російсь-
кий народ не такий, яким ви його

—уявляєте. Він свято шанує звичаї, він — патріархальний, він не може жити без віри...
—Я не буду з цим сперечатися,— перебив Базаров,— я навіть ладен згодитися, що в цьому
ви праві.
—А якщо я правий...
—І все ж таки це нічого не доводить.
—Власне нічого не доводить,— повторив Аркадій із впевненістю досвідченого шахіста,
який передбачав небезпечний, імовірно, хід противника і через те аніскільки не знітився.
—Як нічого не доводить?— пробурмотів здивований Павло Петрович.— Отже, ви йдете
супроти свого народу?
—А хоча б і так?— вигукнув Базаров.— Народ вважає, що коли грім гримить, це Ілля-
пророк у колісниці небом роз'їжджає. Що ж? Мені згоджуватися з ним? Та й до того ж — він
росіянин, а хіба я — не росіянин.

11
 —Ні, ви не росіянин після всього, що ви зараз сказали! Я вас за росіянина визнати не можу.
—Мій дід землю орав,— з погордою відповів Базаров.— Запитайте будь-кого з ваших же
мужиків, в кому з-поміж нас — у вас чи в мені — він швидше впізнає співвітчизника. Ви й
розмовляти з ним не вмієте.
—А ви розмовляєте з ним і зневажаєте його водночас.
—Що ж, коли він заслуговує зневаги! Ви засуджуєте мій напрям, а хто вам сказав, що він у
мені випадковий, що він не покликаний тим самим народним духом, за який ви так боретеся?
—Аякже! Дуже потрібні нігілісти!
—Потрібні вони чи ні — не нам вирішувати. Адже й ви вважаєте себе не зайвим.
—Панове, панове, будь ласка, без особистостей! — вигукнув Ми кола Петрович і трохи
піднявся.
Павло Петрович усміхнувся і, поклавши руку на плече брата: змусив його знову сісти.
—Не турбуйся,— промовив він.— Я не забудуся саме внаслідок того почуття гідності, з
якого так жорстоко глузує пан... пан лікар. Дозвольте,— продовжував він, звертаючись знову
до Базарова,— ви, можливо, гадаєте, що ваше вчення новина? Даремно ви так думаєте.
Матеріалізм, який ви проповідуєте, був уже не раз в ужитку і завжди виявлявся
неспроможним...
—Знову чужоземне слово! — перебив Базаров. Він починав злитися, і обличчя його
прибрало якогось мідного і грубого кольору.— По-перше, ми нічого не проповідуємо; це не в
наших звичках...
—Що ж ви робите?
—А ось що ми робимо. Раніше, не так давно, ми говорили, що чиновники наші беруть
хабарі, що в нас немає ні доріг, ні торгівлі, ні правильного суду...
—Ну, так, так, ви викривачі,— так, здається, це називається. З багатьма з ваших
звинувачень і я згоджуюсь, але...
— А потім ми здогадались, що молоти, все лише молоти про наші виразки не вартує, що це
призводить лише до банальності та доктринерства; ми побачили, що й розумники наші, так
звані передові
люди та викривачі, нічого не варті, що ми займаємося дурниця ми, розводимося про якесь
мистецтво, позасвідому творчість, про парламентаризм, про адвокатуру і чортзна про що,
коли йдеться про насущний хліб, коли найгрубіший забобон нас душить, коли всі наші
акціонерні товариства розлетілися лише через те, що бракує чесних людей, коли навіть
свобода, про яку турбується уряд, заледве чи принесе нам користь, тому що мужик наш ладен
самого себе обікрасти, щоб тільки напитися дурману в шинку.
—Так, — перебив Павло Петрович,— так: ви в усьому цьому переконались і зважились
самі ні за що всерйоз не братися.
—І зважились ні за що всерйоз не братися,— понуро повторив Базаров.
Йому раптом стало прикро за себе, навіщо він так розводився перед цим паном.
—А тільки глумитися?
— І глумитися.
— І це називається нігілізмом?
— І це називається нігілізмом,— повторив знову Базаров, цього разу з особливою
зухвалістю. ;$щ
Павло Петрович трохи прищулився.
— То ось як! — промовив він дивно спокійним голосом.— Нігілізм всьому лиху
зарадити повинен, і ви, ви наші рятівники та герої. Але за що ж ви інших, хоча б тих самих
викривачів, лаєте? Чи не так само ви розпатякуєте, як і всі?
— Чимось іншим, а цим гріхом ми не грішимо,— процідив крізь зуби Базаров.
— То що ж? ви дієте, чи що? Збираєтесь діяти? - Базаров нічого не відповів. Павло
Петрович так і здригнувся, але відразу ж опанував себе.
— Гм!.. Діяти, руйнувати...— продовжував він.— Але як же ж

12
 руйнувати, не знаючи навіть, заради чого?
— Ми руйнуємо, тому що ми — сила,— зауважив Аркадій.
Павло Петрович поглянув на свого племінника і посміхнувся.
—Так, сила — то й не усвідомлює себе, — промовив Аркадій і випростався.
— Нещасний!— вигукнув Павло Петрович; він аж ніяк не міг далі стримуватися,— хоча б
ти подумав, що в Росії ти підтримуєш своєю вульгарною сентенцією! Ні, це може ангела з
терпіння вивести! Сила! І в дикому калмикові, і в монголі є сила — але для чого нам вона? Ми
дорожимо цивілізацією, так, вельмишановний пане,
ми дорожимо її плодами. І не говоріть мені, що ці плоди нікчемні: останній нехлюй, un
barbouilleur, тапер, якому дають п'ять копійок за вечір, і ті приносять більше користі, тому що
вони — представники цивілізації, а не грубої монгольської сили! Ви вдаєте із себе передових
людей, а вам лише в калмицькій халабуді сидіти! Сила!
Та згадайте, врешті-решт, панове силачі, що вас всього чотири чоловіки з половиною, а тих —
мільйони, які не дозволять вам топтати свої найсвятіші вірування, які розчавлять вас!
— Коли розчавлять, туди й дорога,— промовив Базаров.— Тільки ще надвоє баба
ворожила. Нас не так мало, як вам здається.
- Як? Ви без жартів гадаєте дати собі раду з цілим народом?
- Від копійчаної свічки, ви знаєте, Москва згоріла,— відповів Базаров.
—Так, так. Спершу гордість майже сатанинська, потім глум. Ось, ось чим захоплюється
.

молодь, ось чому підкоряються недосвідчені серця хлопчиків! Ось, погляньте, один з-поміж
них поряд з вами сидить, він же ледь не молиться на вас, помилуйтесь. (Арка-дій відвернувся і
спохмурнів.) І ця зараза вже далеко поширилася. Мені розповідали, що в Римі наші художники
у Ватикан ані ногою. Рафаеля вважають ледь не дурнем, тому що це, мовляв, авторитет; а самі
безсилі та безплідні до гидоти, а в самих фантазії вистачає лише на "Дівчат біля фонтана", хоч
ти що! І намальована ж дівчина преогидно. На вашу думку, вони молодці, чи не так?
—На мою думку,— заперечив Базаров,— Рафаель гроша мідного не вартий, та й вони не
кращі від нього.
—Браво! браво! Слухай, Аркадію... ось як повинні сучасні молоді люди висловлюватися! І
як, подумаєш, їм не йти за вами! Раніше молодим людям доводилось учитися; не хотілося їм
мати славу неуків, то й вони мимоволі працювали. А тепер їм досить сказати: все на світі
дурниці! — і все гаразд. Молоді люди зраділи. І справді, раніше вони просто були бовдурами, а
тепер вони раптом стали нігілістами.
—Ось і зрадило вас хвалене почуття власної гідності,— флегматично зауважив Базаров, у
той час як Аркадій увесь спалахнув і блиснув очима.— Суперечка наша зайшла надто далеко..
Гадаю, краще її припинити. А я тоді згоджуся з вами,— додав він, зводячись,— коли ви
наведете мені хоча б що-небудь із сучасного нашого побуту, сімейного чи громадського, що б
не викликало цілковитого та нещадного заперечення.
—Я вам мільйони таких прикладів наведу,— вигукнув Павло Петрович,— мільйони! Ось
хоча б община, наприклад.
Холодна усмішка викривила губи Базарова.
—Ну, щодо общини, — промовив він,— поговоріть краще з вашим братиком. Він тепер,
здається, звідав на ділі, що таке община, кругова порука, тверезість і такі інші штучки.
—Сім'я врешті-решт, сім'я, так, як вона існує в наших селян! — закричав Павло Петрович.
І це питання, я гадаю, краще для вас же не розглядати в деталях. Ви, мабуть, чули про
снохачів1? Послухайте мене, Павле Петровичу, дайте собі днів зо два строку, одразу ви навряд
чи що-небудь знайдете.
—Переберіть усі наші стани та поміркуйте добряче над кожним, а ми поки з Аркадієм
будемо...
— Зі всього глумитися, — підхопив Павло Петрович.
— Ні, жаб різати. Йдемо, Аркадію; до побачення, панове. Обидва приятелі вийшли. Брати

13
 зосталися на самоті і спершу
лише поглядали один на одного.
—Ось, — розпочав нарешті Павло Петрович, — ось вам теперішня молодь! Ось вони —
наші спадкоємці!
—Спадкоємці, — повторив, сумно зітхаючи, Микола Петрович.
Він протягом усієї суперечки сидів, наче на голках, і тільки скрадливо хворобливо поглядав
на Аркадія. — знаєш, що я згадав, брате? Якось я з покійною матінкою посварився: вона
кричала, не бажала мене слухати... Я врешті-решт сказав їй, що ви, мовляв, мене зрозуміти не
можете; ми, мовляв, належимо до двох різних
поколінь. Вона дуже образилася, а я подумав: що робити? Пілюля гірка — а проковтнути її
треба. Ось тепер прийшла наша черга, і наші нащадки можуть сказати нам: ви, мовляв, не
нашого покоління,
ковтайте пілюлю...
Переклад із російської В. Щавурського
Запитання та завдання.
1. Пригадайте зі шкільного курсу історії найважливіші події 2-ої пол.
XIX століття та дослідіть, як вони вплинули на літературний процес цього
періоду.
2. Розкрийте суть понять "реалізм", "соціально-психологічна проза". Поміркуйте, чому
жанр роману став панівним в епоху розквіту реалізму.
3. Наскільки тісно пов'язаний розквіт соціально-психологічної прози у XIX ст. із розвитком
природничих наук?
4. Поясніть на конкретних прикладах, чому XIX ст. називають "золотою добою"
класичного роману.
5. Назвіть найвидатніших французьких прозаїків XIX ст. і сформулюйте основні теми
їхньої творчості;
6. Яке місце посідає англійська соціально-психологічна проза у світовому літературному
процесі? Якими видатними іменами та творами вона представлена?
7. Проаналізуйте в загальних рисах творчість Ч. Діккенса. Які уявлення про його ідейно-
художні та стильові засади склалися у вас після прочитання розділів із роману "Домбі та
син"?
8. Розкажіть про особливості розвитку російської соціально-психологічної прози. Які
суспільні явища досліджували І. Гончаров та І. Тургенєв? У чому полягає своєрідність
творчої манери М. Лєскова та М. Салтикова-Щедріна?
9. З'ясуйте особливості стилю та проблематику роману І. Тургенєва "Батьки та діти".

14
 З французької літератури

Математик серця

"Застосувати прийоми Математики до людського серця — і

покласти цю думку та основу творчого Методу та Мови погустів.
У цьому — все Мистецтво".
Стендаль
СТЕНДАЛЬ (Анрі Марі Бейль)
1883 - 1842

Видатний майстер психологічного реалізму. Своєрідність його творчості полягає

передусім у прагненні всесторонньо та глибоко відтворити процес напруженого і
суперечливого життя людського серця. У своїх новелах і романах Стендаль прав-
диво змалював внутрішній світ людини, діалектику її почуттів, що сформувалися під
впливом середовища, виховання та суспільних умов. Для творів письменника
характерні лаконічність у викладі фактів і в описах, гострота діалогу, художня
виразність і послідовний розвиток ідей та образів.

Основні твори: Романи "Червоне і чорне" (1830), "Пармський монастир" (1839).

Марі-Анрі Бейль, який увійшов у світову літературу під псевдонімом Стендаль, народився
23 січня 1783 року в Греноблі у сім’ї адвоката. Сім'ї майбутнього письменника, особливо його
дідові по матері, лікареві за професією та прихильнику Вольтера, були близькими
просвітницькі ідеї. В 1799 році Анрі Бейль спробував вступити у Політехнічну школу в Парижі,
але зазнав невдачі і прийняв пропозицію свого впливового родича П'єра Дарю обрати військову
кар'єру. Таким чином перший учень з математики гренобльської Центральної школи і
пристрасний любитель мистецтва, юний філософ Анрі Бейль у званні сублейтенанта вирушив
до місця служби в Мілан. Враження від першого перебування в Італії (1800-1801) мали велике
значення для формування творчої особистості майбутнього автора "Пармського монастиря" і
"Червоного та чорного".
Наприкінці 1801 р. Бейль подав у відставку і замешкав у Парижі, щоб сповна віддатися
літературним заняттям. Він був переконаний, що повинен опанувати широким колом знань,
виробити власне філософське бачення людини, світу, мистецтва. Письменник багато
працював, намагався осягнути письменницьке ремесло, але створені ним у цей період
трагедії, комедії, епічні поеми, вірші — всього лише проби пера. Після 1806 року настає
творча пауза, що тривала вісім років. Разом із армією Наполеона Анрі Бейль пройшов усією
Європою, став учасником походу в Росію, пережив відступ і крах великої армії.
Перші книги. Новий етап творчої діяльності письменника розпочинається у 1814 році.
Після падіння Наполеона він від'їжджає до Італії, де пише і готує до друку свої перші книги:
"Життєписи Гайдна, Моцарта і Метастазіо" (1814), згодом "Історію живопису в Італії" (1817),
15
де вперше з'являється підпис Стендаль. У цих творах письменник зумів виразити у вільній,
емоційній формі свій погляд на мистецтво, політику, історію. Водночас Стендаль працює над
книгою, присвяченою аналізові людського почуття ("Про кохання").
Повернувшись у 1821 р. у Францію, письменник активно включився в літературну
полеміку. Своє тлумачення романтизму як літератури, що відповідає потребам тогочасної
дійсності, Стендаль виклав у трактаті "Расін і Шекспір": "Романтизм — це мистецтво давати
народам такі літературні твори, які при сучасному стані їхніх звичаїв і вірувань можуть
принести їм найбільшу насолоду". Трактат "Расін і Шекспір" став, по суті, програмою нової
літературної школи, яка заперечувала принцип класицизму і вимагала, щоб література
відповідала вимогам сучасності.

Стендаль-романіст. У серпні 1827 року вийшов друком роман "Арманс", у якому, за

словами письменника, він намагався "зобразити XIX століття в розповіді про долю двох
нещасних людей з високої аристократії". Так розпочалася кар'єра Стендаля-романіста.
Наступним етапом його творчості був ряд новел, які друкувалися в кінці 20-х років — аж до
появи "Червоного та чорного", розпочатого в 1829 році. Найвідомішою з новел письменника,
що входить у збірку "Італійські хроніки'', є "Ваніна Ваніні".
У 1830 році Стендаль завершив працю над одним із своїх найвідоміших романів —
"Червоне та чорне". Поштовхом до його написання стала реальна подія: вбивство молодим
честолюбцем своєї коханої. Під пером майстра окрема людська доля синтезувалася у трагедію
століття, символом якої є образ талановитого плебея Жульєна Сореля. Долю молодої людини
— свого сучасника письменник продовжує розвивати в наступних романах — "Люсьєн
Левен" (1834), "Пармський монастир" (1839), автобіографічних творах — "Спогади егоїста"
(1832), "Життя Анрі Брюлара" (1836).
Між Римом і Парижем. 25 вересня 1830 року Стендаль отримав офіційного листа про
призначення його французьким консулом у Трієсті, області, яка належала Австрії, і незабаром
виїхав до місця призначення. Проте служити йому довелося в Чівіта-Векк'ю, маленькому
порту поблизу Рима. Чотири роки письменник виконував консульські обов'язки в цьому
містечку, зрідка приїжджаючи у Францію. "Єдине, про що я шкодую,— писав він у 1835 році
в своїй біографії,— це про життя в Парижі, але я втомився б від Парижа в 1836 році, як
втомився від моєї самотності серед дикунів Чівіта-Векк'ю". Життя письменника обірвав
апоплексичний удар на паризькому бульварі 23 березня 1842 року.
"Червоне і чорне"
Роман "Червоне і чорне", що мав підзаголовок "Хроніка XIX ст.", був написаний в
основному до Липневої революції й змальовував французьке суспільство епохи Реставрації.
Публікація твору затрималася у зв'язку з від'їздом автора до Трієста. Заздалегідь обміркована
сюжетна структура й соціально-історична концепція твору, духовний світ героя,— все це
вимагало від письменника замкнути дію роману в межах правління останнього з королів
дворянсько-клерикальної Франції Карла X (Стендаль сам це підкреслював у зверненні "До
читачів").
"Червоне і чорне" — це роман-підсумок, синтез ідейно-політичних, філософсько-
історичних, психоаналітичних та естетичних роздумів письменника, його перше бездоганно
повне в думках та їх художньому втіленні творче кредо. Тут уперше був вироблений той
неповторний стиль — вогненні спалахи почуттів, бурхлива динаміка подій, вилиті в
стриману, небагатослівну форму,— про який творець "Людської комедії" написав: "полум'я,
заховане в кремені".
За висловом Бальзака, Стендаль поривається до драми й створює її одним словом, однією
думкою.
Сюжет і образ головного героя "Червоного і чорного" запозичені автором з живої дійсності.
У 1827 р. паризька "Газет де трібюн" опублікувала смертний вирок, винесений сину коваля
Антуану Берте, що став учителем в домі провінційного дворянина і вчинив замах на життя
своєї коханки — дружини господаря. Не задовольняючись судовими звітами преси, Стендаль

16
докладно вивчив матеріали процесу Берте і майже повністю використав канву трагічної
біографії молодого Плебея для свого першого великого прозового твору.
Стендаль чудово розумів необмежені художні можливості життєвих фактів. "Правда, гірка
правда" відтворена тут з дійсно науковим розумінням історичного процесу і водночас з такою
"енергією художньої прози", що роман і сьогодні вражає читача страшним у своїй цілковитій
об'єктивності показом соціальної кривди, наруги нікчемства над талантом.
У докладному описі місця дії, побутового тла, що становить задній план роману, у портретах
персонажів немає й тіні гротеску, гіперболізації або метафоричності. Весь роман, а надто його
перші сторінки, подекуди викликають у пам'яті епічну манеру соціально-побутової прози XVIII
ст". Тиша провінційного буття невеликого міста, дрібні чвари господарів Вер'єра — дворян та
промисловців, суперечки вищого й нижчого духівництва. Навіть вихід головного героя на
авансцену цієї здавалося б тривіальної повісті зумовлено ультра прозаїчними причинами.
Жульєн опинився в домі пана де Реналя, де зав'язуються перший і останній вузли його
трагічної долі, лише тому, що найбільшому багатієві і мерові міста забаглося довести свою
вищість над іншим товстосумом — директором притулку для бідних, що обкрадав своїх
підопічних. Учитель в домі Реналя — це шикарніше, ніж нова упряжка коней або зграя хортів,
що ними пишався Вально.
Точно окреслений час дії роману (1826—1830), історичні екскур-си-вставки, що мали
характеризувати післянаполеонівську атмосферу Франції, ціла низка історичних персонажів,
виведених часом під власними іменами, використання документальних фактів з практики
боротьби тогочасних політичних партій і т. ін.— усе це має ще вигляд наслідування художньої
манери надзвичайно популярного тоді автора "Уеверлі".
Роман Стендаля, навіть у постатях героїв другого плану, становить надзвичайно виразну
галерею типових образів, взаємозв'язаних типовими обставинами класових, політичних та
ідеологічних конфліктів епохи. Ця галерея відкривається постаттю пана де Реналя, одного з
тих поміщиків, що спочатку соромилися займати місця серед буржуа-фабрикантів, та скоро
навчилися видобувати з цього якнайбільшу користь, і завершується постаттю вишуканого
паризького вельможі маркіза де Ла-Моля, якого досвід минулої революції й побоювання
революцій майбутніх навчили визнавати розум і громадську активність плебея. А між цими
двома типологічними полюсами суспільної еліти — безліч представників інших соціальних
різновидів: вульгарних обивателів провінції, розбещеної "золотої молоді" столиці,
тупоголових сановників, аморальних кар'єристів усіх мастей — від академіка до дрібного
урядовця.
Художник-реаліст не нав'язує своїх оцінок тим, хто триматиме в руках його книгу. Ніхто з
персонажів, навіть його улюбленець Сорель, не стає "рупором" ідей автора. Ці ідеї випромінює
вся образна система твору, вони випливають з життєвих обставин сюжетної дії, з еволюції
людських характерів. За Т. Якимович

17
 ЧЕРВОНЕ І ЧОРНЕ
Скорочено
ЧАСТИНА ПЕРША
І. Провінційне місто

Містечко Вер'єр — мабуть, чи не одне з наймальовничіших у Франш-Конте. Його біленькі

будиночки з гостроверхими черепичними дахами розкидані по узгір'ю, де з кожного
видолинка здіймаються густолисті каштани. Річка Ду тече долиною за кілька сот кроків від
руїн укріплення, колись збудованого іспанцями.
З півночі Вер'єр захищений високою горою — одним з відрогів Юри. Скелясті вершини
Верра вкриваються снігом уже за перших жовтневих заморозків. Гірський потік, який впадає
в Ду, перетина Вер'єр і приводить в рух безліч лісопилень; ця нехитра промисловість годує
добру половину мешканців Вер'єра, більше схожих на селян, ніж на городян. А, проте,
містечко розбагатіло не завдяки лісопильням. Фабрика вибивних тканин, відомих під назвою
мюлузьких,— ось джерело загального добробуту городян.
На головній вулиці, як тільки ви входите у містечко, вас приголомшує грюкіт якоїсь
страхітливої машини. Двадцять важких молотів падають з гуркотом, від якого двигтить брук;
їх підіймає колесо, приведене в рух гірським потоком. Кожен з цих молотів щодня нарубує
тисячі цвяхів. Гарненькі свіжолиці дівчата підкладають під оті величезні молоти залізні
брусочки, що вмить перетворюються на цвяхи. Ця робота, на вигляд така важка, надзвичайно
вражає подорожнього, що вперше опинився у горах на межі Франції і Швейцарії. Якщо
подорожній* що потрапив у Вер'єр, спитає, кому належить та дивовижна цвяхарня, яка
оглушує всіх перехожих, йому відкажуть протяжною говіркою: — А-а, то цвяхарня пана мера.
І якщо подорожній хоч на кілька хвилин затримається на головній вулиці Вер'єра, що йде
вгору від берега Ду аж до вершини горба, можна закластися на сто проти одного, що він
неодмінно зустріне високого чоловіка з поважним і заклопотаним обличчям.
Побачивши його, жителі містечка поквапливо скидають капелюхи. Волосся в нього
сивувате, одягнений він у сіре. Він кавалер кількох орденів, має високе чоло, орлиний ніс, і
взагалі в нього досить правильні риси обличчя. На перший погляд, гідність сільського мера в
ньому поєднується з тією приємністю, що буває властива людині під п'ятдесят років. Та
незабаром парижанина прикро вражає у виразі його обличчя самовдоволення й зарозумілість,
поєднані з якоюсь посередністю й обмеженістю. Зрештою, почувається, що всі таланти цієї
людини не сягають далі уміння пильно вимагати від своїх боржників сплати того, що вони
винні, і якомога довше не платити власних боргів.
Такий мер Вер'єра пан де Реналь. Поважною ходою перетинає він вулицю, входить у мерію і
зникає з очей подорожнього. Якщо, прогулюючись, подорожній ітиме вулицею вгору, то десь
кроків за сто помітить досить показний будинок, а навколо нього за залізною огорожею —
розкішні сади. За ним, окреслюючи обрій, простягаються пагорби Бургундії, немов створені
для того, щоб чарувати зір. Милуючись тим краєвидом, парижанин забуває отруйну атмосферу
дрібних грошових інтересів, в якій він уже починає задихатись.
Йому пояснюють, що будинок той належить панові де Реналю. Це на прибутки від великої
цвяхарні вер'єрський мер спорудив свій гарний дім з тесаного каменю й тепер завершує його
оздоблення. Пан де Реналь, як кажуть, походить із старовинного іспанського роду, що оселився
в цій країні задовго до завоювання її Людовіком XIV.
Від 1815 року пан де Реналь соромиться того, що він фабрикант: 1815 рік зробив його
вер'єрським мером. Товсті мури, що підтримують тераси його розкішного саду, який
спускається аж до річки Ду,— теж винагорода панові де Реналю за спритність у торгівлі
залізними виробами.
Не сподівайтеся побачити у Франції такі мальовничі сади, як в околицях промислових міст
Німеччини — Лейпцига, Франкфурта, Нюрнберга та інших. У Франш-Конте що більше у вас

18
зведено мурів, що більше нагромаджено каміння, то більше набуваєте ви прав на повагу
сусідів. Сади пана де Реналя, у яких так багато мурів, викликають захоплення ще й тому, що
він для них купив на вагу золота кілька ділянок землі. Ось, наприклад, і та лісопильня на березі
Ду, що вразила вас при в'їзді у Вер'єр і на якій ви помітили прізвище Сорель, написане
велетенськими літерами на дошці через увесь дах,— ця лісопильня шість років тому була саме
там, де тепер зводять мур четвертої тераси садів пана де Реналя. .
Хоч який гордовитий пан мер, але йому довго-таки довелося умовляти й улещувати старого
Сореля, затятого і грубого селянина. Він змушений був відрахувати йому чимало дзвінких
луїдорів, щоб той переніс свою лісопильню в інше місце. А щодо "громадського" потоку, який
рухав пилу, то пан де Реналь завдяки своїм зв'язкам у Парижі домігся дозволу відвести його в
інше русло. Він запобіг цієї ласки після виборів 182... року.
Він дав Сорелю по чотири арпани за один, на п'ятсот кроків нижче, на березі Ду. І хоч це
місце було значно вигідніше для торгівлі ялиновими дошками, але дядечко Сорель, як його
стали звати відколи він розбагатів, зумів скористатися з нетерпіння і власницької манії, що
охопили його сусіда, й витяг з нього 6000 франків.
Щоправда, цей обмін не був схвалений місцевими розумниками. Якось у неділю — це було
років чотири тому,— повертаючись із церкви в парадному вбранні мера, пан де Реналь
здалека побачив старого Сореля, що стояв із своїми трьома синами й посміхався, дивлячись
на нього. Та посмішка відкрила мерові очі, і відтоді йому не дає спокою думка, що він міг би
помінятися значно дешевше.

II
[Пан де Реналь, прогулюючись із дружиною, обурюється непроханими візитами
присланого з Парижа абата Аппера у Вер'єрський притулок для бідних, директором
якого був пан Вально, лікарню, якою опікувався сам мер, та в'язницю.]
III. Майно бідних
Пан де Реналь жив у цілковитій згоді зі своєю дружиною, але, не знаючи, що відповісти, коли
та лагідно повторила: "Що може заподіяти ув'язненим цей пан з Парижа?" — він уже ладен
був розгніватись, як раптом вона скрикнула — її другий син щойно виліз на парапет і біг по
ньому, хоч стіна височіла більше ніж на двадцять футів над виноградником, розташованим по
той бік.
Боячись, щоб хлопчик не злякався і не впав, пані де Реналь не наважувалась покликати його.
Нарешті хлопчик, радіючи зі своєї вигадки, глянув на матір і, побачивши, як вона зблідла,
зіскочив з парапету й підбіг до неї. На нього добре нагримали. Ця незначна пригода змінила
тему їхньої розмови. — Я неодмінно хочу взяти до себе в дім Сореля, сина лісопильника,—
сказав пан де Реналь,— він доглядатиме дітей, бо вони стають надто пустотливі. Він молодий
священик чи готується ним бути, добре знає латинь і примусить дітей учитись; у нього, як казав
кюре, твердий характер. Я дам йому триста франків на наших харчах. Я мав деякі сумніви щодо
його моралі, бо він був улюбленцем отого старого лікаря, кавалера ордена Почесного легіону,
що жив нахлібником у Сорелів ніби тому, що він їхній родич. Цілком можливо, що ця людина
— таємний агент лібералів. Він казав, що наше гірське повітря допомагає йому від астми, та хто
його знає! Він брав участь у всіх італійських кампаніях Буонапарте і навіть тоді, коли
голосували за імперію, то він, кажуть, написав "ні". Цей ліберал учив латині молодого Сореля і
залишив йому багато книжок, які привіз із собою. Звичайно, мені б ніколи й на думку не спало
взяти до дітей цього сина тесляра; але наш кюре саме напередодні цієї пригоди, яка нас
назавжди посварила, розповідав мені, що молодий Сорель уже три роки вивчає теологію і
готується вступити до семінарії, отже — він не ліберал і, крім того,— латиніст. Це буде зручно
з усіх поглядів,— провадив пан де Реналь, дивлячись на дружину з виглядом дипломата.—
Вально дуже пишається парою нормандських коней, яких він недавно купив для своєї коляски.

19
Але в його дітей немає гувернера. — Він ще може в нас його перехопити.
—Значить, ти схвалюєш мій проект? — мовив пан де Реналь, усмішкою дякуючи своїй
дружині за щойно висловлену слушну думку.— Отже, це справа вирішена.
—Ах, боже мій! Як ти швидко вирішуєш, любий друже!

—Бо я рішучий, так, і кюре в цьому переконається. Не криймося — навколо безліч

лібералів. Я впевнений, що всі ці крамарі заздрять мені, і двоє або троє з них дедалі більше
багатіють. Так ось, нехай подивляться, як діти пана де Реналя йдуть на прогулянку в супроводі
свого гувернера. Це змусить їх поважати мене. Дідусь часто нам розповідав, що в дитинстві у
нього був гувернер. Він може обійтись мені в якусь сотню екю, але ця витрата необхідна для
нашого престижу.
Це раптове рішення змусило пані де Реналь глибоко замислитись. Пані де Реналь, висока й
ставна жінка, у свій час мала славу першої красуні на увесь край, як кажуть тут у горах. У її
зовнішності та ході було щось юне й простодушне. Ця наївна грація, сповнена невинності і
жвавості, мабуть, могла б зачарувати парижанина м'якою прихованою палкістю. Але якби пані
де Реналь знала, що може справити таке враження, вона б згоріла від сорому. Ні кокетство, ні
афектація ніколи не торкалися її серця. Казали, що пан Вально, багач, директор притулку,
залицявся до неї, але не мав успіху. І тому її доброчесність набула гучної слави, бо пан Вально,
рослий, міцно збитий, молодий ще чоловік, з рум'яним обличчям і густими чорними бакенами,
належав саме до тих грубих, зухвалих і крикливих молодиків, яких у провінції звуть "красень
мужчина". Сором'язлива пані де Реналь мала, очевидно, вразливу вдачу, і її дуже дратувала
невгамовна метушливість і гучний голос пана Вально. Вона цуралася того, що зветься у Вер'єрі
розвагами, і тому про неї говорили, що вона надто чваниться своїм походженням. У пані де
Реналь цього й на думці не було, але вона зраділа, коли мешканці Вер'єра стали не так часто
бувати в її домі. Треба сказати одверто, що місцеві дами мали її за дурненьку, бо вона не вміла
крутити чоловіком і не користалася з найсприятливіших нагод, щоб умовити його купити їй
гарненький капелюшок у Парижі або в Безансоні. Аби тільки ЇЙ не заважали самій блукати в
своєму розкішному саду — більше вона ні про що не просила.
ЇЇ душа була проста й наївна; вона ніколи не наважувалась судити чоловіка, не признавалася
сама собі, що їй з ним нудно. Вона вважала, хоч і не замислювалась над цим, що між
подружжям не буває ніжніших стосунків. Найбільше їй подобався пан де Реналь тоді, коли
ділився з нею своїми планами щодо майбутнього їхніх синів; одного з них він готував для
військової кар'єри, другого — для магістратури, а третього — для церкви. Зрештою, пан де
Реналь здавався їй далеко менш нудним, ніж усі інші знайомі їй чоловіки. Така думка дружини
була не безпідставною. Вер'єрський мер завдячував своєю репутацією дотепної і гарно
вихованої людини півдесяткові жартів, успадкованих ним від дядька.

IV. Батько та син

[Другого дня одразу ж після розмови з паном де Реналем щодо Жульєна-гувернера дядько
Сорель поспішив на лісопильню за сином.]
Він попростував до сарая, але, увійшовши туди, не знайшов Жульєна біля пилки, де той
мусив бути. Нарешті він помітив сина за п'ять чи шість футів вище: Жульєн сидів верхи на
бантині. Замість того, щоб уважно стежити за ходом пилки, він читав книжку. Ніщо не могло
завдати старому Сорелю більшої прикрості; він ще так-сяк міг би дарувати Жульєнові його
делікатну поставу, непридатну для фізичної праці й таку несхожу на поставу його старших
синів; але ця пристрасть до читання була йому осоружна: сам він не вмів читати.
Він гукнув Жульєна кілька разів; але марно. Юнак так заглибився в книгу, що це, навіть
більше, ніж гуркіт пилки, заважало йому почути гучний батьків голос. Нарешті, незважаючи
на свої літа, старий спритно скочив на розпилювану колоду, а звідти на сволок. Сильним
ударом він вибив з Жульєнових рук книжку, і вона полетіла в потік; від другого могутнього
удару по потилиці Жульєн утратив рівновагу. Він мало не впав з висоти дванадцяти чи п'ят-
надцяти футів на важелі працюючої машини, які його розчавили б, але батько на льоту

20
 підхопив його лівою рукою.
— Ах ти ж, ледащо! Доки ти читатимеш свої проклятущі книжки, коли треба наглядати за
пилкою? Читай їх скільки влізе увечері, коли ти марнуєш час у кюре!
Жульєн, геть закривавлений і приголомшений ударом, усе-таки пішов на своє місце біля
пилки. Сльози забриніли в нього на очах —. не так від болю, як від жалю, що позбувся
улюбленої книжки.
— Злазь, тварюко, мені треба з тобою побалакати!
Але шум машини не дав Жульєнові почути і цього наказу. Батько, що стояв уже внизу і не
хотів турбувати себе й видиратись вгору, схопив довгу жердину, якою збивали горіхи, і
вдарив нею сина по плечу. Тільки-но Жульєн скочив на землю, як старий Сорель пхнув його в
спину й погнав додому, грубо підштовхуючи. "Один Бог знає, що він зі мною тепер зробить!"
— думав юнак. Дорогою він сумно глянув на потік, куди впала його книжка: це був його
улюблений "Меморіал Святої Єлени"1.
Щоки його палали, і він ішов, не підводячи очей. Це був тендітний, невисокий на зріст
юнак вісімнадцяти чи дев'ятнадцяти років, з неправильними, але тонкими рисами обличчя і
орлиним носом. Великі чорні очі, які у хвилини спокою виблискували думкою й вогнем, тепер
палали найлютішою зненавистю. Темно-каштанове волосся росло так низько, що майже
закривало лоб, і в хвилини гніву це надавало йому злого виразу. Серед безмежно
різноманітних людських облич не знайдеться, мабуть, другого, позначеного такою разючою
своєрідністю. Його гнучка й струнка постать свідчила скоріше про легкість, ніж про силу. Ще
змалку його надзвичайно бліде й задумливе обличчя викликало в батька передчуття, що син
його недовго протягне на цьому світі, а якщо й виживе, то буде тягарем для сім'ї. Усі домашні
зневажали його, і він ненавидів своїх братів і батька. У святкових іграх на міській площі він
завжди бував битий. За останній рік його гарне обличчя стало приваблювати деяких дівчат.
Зневажений всіма як кволе створіння, Жульєн всім серцем полюбив старого полкового лікаря,
що якось наважився висловити свою думку панові меру з приводу платанів.
Цей лікар інколи відкупляв у старого Сореля йбгггсина на цілий день і давав йому уроки
латині та історії, себто того, що він сам знав з історії,— це була італійськаТкампаніяТ. 796
року1. Вмираючи, він відказав йому свій орден Почесного легіону невитрачені залишки своєї
пенсії і три-чотири десяткі книг; найдорогоцінніша з них тільки що шубовснула у міський
потік, відведений набік завдяки зв'язкам пана мера.
Як тільки вони ввійшли в дім, Жульєн відчув на своєму плечі важку батькову руку, він
затремтів, чекаючи, що його зараз битимуть.
— Кажи мені, та не бреши,— кричав йому у вухо старий своїм грубим голосом,
повертаючи його рукою з такою легкістю, як дитина крутить олов'яного солдатика.
Великі, чорні, зрошені слізьми очі Жульєна зустрілися з сіренькими злими очицями
старого тесляра, які немов хотіли заглянути йому в саму душу.

V. Переговори
[Після переговорів і торгів про платню хитрий Сорель пообіцяв мерові зараз же прислати
до нього Жульєна.]
Повернувшись до себе на лісопильню, Сорель не міг знайти сина. Сповнений
побоювань перед тим, що могло його спіткати, Жульєн ще вночі вийшов з дому: він вирішив
сховати в безпечне місце свої книжки й орден Почесного легіону. Все це він переніс до свого
друга, молодого торговця деревом на ім'я Фуке, що жив у горах над Вер'єром, полковий
лікар, Жульєнів друг, на той час уже помер. Раптом Жульєн перестав говорити про
Наполеона; він заявив, що хоче стати священиком, і його тепер постійно бачили на лісопи-
льні з латинською Біблією, яку йому дав кюре,— він вивчав її напам'ять. Добрий старий

21
кюре, захоплений його успіхами, проводив з ним цілі вечори, даючи йому уроки теології.
Жульєн виявляв при ньому тільки побожні почуття. Хто б міг подумати, що це юне, майже
дівоче обличчя, таке бліде й лагідне, таїло непохитну рішучість витерпіти які завгодно муки,
аби лиш пробити собі дорогу.
Пробити дорогу — для Жульєна означало насамперед вирватись із Вер'єра; він ненавидів
свою батьківщину. Від усього, що він тут бачив, холонуло його серце.
З раннього дитинства в нього бували хвилини надзвичайного піднесення. Він з насолодою
поринав у мрії, уявляючи, як його будуть знайомити з паризькими красунями і він зуміє
привернути їхню увагу якимсь надзвичайним вчинком. Чому б одній з них не покохати його,
як покохала Бонапарта, коли він ще був бідним, блискуча пані де Богарне? Протягом багатьох
років не було, здається, в житті Жульєна жодної хвилини, коли б він не повторював собі, що
Бонапарт, нікому не відомий бідний лейтенант, зробився володарем світу з допомогою тільки
своєї шпаги. Ця думка втішала його у нещастях, які здавалися йому жахливими, і подвоювала
його радощі, коли було чому радіти.
Будівництво церкви й вироки мирового судді раптом відкрили йому очі. Протягом кількох
тижнів він ходив як божевільний: одна ідея зародилася у нього і нарешті охопила його з тією
непереборною силою, яку має над палкою душею перша думка, що здається їй власним
відкриттям.
"Коли Бонапарт примусив говорити про себе, Франція боялась іноземної навали; військові
доблесті були необхідні, і вони були в моді. А тепер священик в сорок років одержує платню
в сто тисяч франків, тобто втричі більше, ніж уславлені генерали Наполеона. Священикам
потрібні люди, що допомагали б їм. Ось і цей мировий суддя, така світла голова, такий
раніше чесний старий,— а від страху не догодити молодому тридцятилітньому вікарію
ганьбить себе. Треба стати служителем культу".
Одного разу, саме в розпалі свого удаваного благочестя, коли він уже два роки студіював
теологію, Жульєн раптом виказав себе несподіваним вибухом вогню, що пожирав його душу.
Це трапилося в пана Шелана: на обіді, де були присутні священики, яким добрий кюре
рекомендував Жульєна як чудо премудрості, він несподівано почав захоплено звеличувати
Наполеона. Щоб покарати себе за це, Жульєн прив'язав до грудей праву руку, удаючи, що
звихнув її, перевертаючи ялинову колоду, і носив її в такому незручному положенні протягом
двох місяців. Після цієї тяжкої кари він сам себе простив.
Ось який був цей вісімнадцятилітній юнак, такий кволий на вигляд, що йому можна було
дати не більше сімнадцяти років, який тепер входив з маленьким клуночком під пахвою у
розкішну вер'єрську церкву.
Вона була темна й порожня. З нагоди свята всі вікна були запнуті червоною тканиною, і
сонячне проміння, проходячи крізь неї, створювало разючий світловий ефект, величний і
суворий. Жульєна пройняв трепет. Він був сам у церкві. Він опустився на лаву, яка здалась
йому найкращою; на ній був герб пана де Реналя.
На лаві Жульєн помітив клаптик друкованого паперу, немов навмисно покладений тут, щоб
його прочитали. Він глянув на нього й прочитав:
"Подробиці страти і останні хвилини життя Луї Женреля, страченого в Безансоні..."
Папірець був розірваний. На звороті можна було прочитати перші два слова рядка: "Перший
крок".
"Хто міг покласти сюди цей папірець? — спитав себе Жульєн.— Бідолаха,— додав він,
зітхнувши,— його прізвище закінчується так, як і моє..." — І він зібгав папірець.
Коли Жульєн виходив, йому здалося, що біля кропильниці кров: це була розлита свячена
вода, але від червоних завіс на вікнах вона здавалась кров'ю.
Зрештою Жульєнові стало соромно за свій таємний страх.
"Невже я такий боягуз? — сказав він сам до себе.— До зброї!"1
Цей заклик, що так часто повторювався в розповідях старого лікаря про битви, здавався
Жульєнові героїчним. Він встав і швидко попрямував до будинку пана де Реналя.
VI
22
 [Познайомившись із сім'єю мера, Жульєн Сорель приступив до своїх обов'язків.]
VII. Спорідненість душ
Діти обожнювали його. Він їх зовсім не любив; думки його були далеко від них. Що б не
накоїли ці хлопчаки, він ніколи не втрачав спокою. Холодний, справедливий, байдужий,— хоча
його й любили, бо його прибуття до певної міри розвіяло в домі нудьгу,— він був добрим
вихователем. А сам він у глибині душі почував тільки ненависть і відразу до вищих кіл, куди
він був допущений,— допущений тільки до краєчка стола,— чим, мабуть, і пояснювались його
ненависть і відраза.
За кілька днів до свята святого Людовіка Жульєн, повторюючи молитви, прогулювався на
самоті в гаю, що звався Бельведером, понад Алеєю Вірності. Ще здалеку він побачив своїх двох
братів, що простували стежкою до нього; йому не вдалося уникнути зустрічі з ними. Гарний
чорний костюм, надзвичайно охайний вигляд Жульєна і його відверта зневага до братів
збудили в них таку люту зненависть, що вони його побили мало не до смерті і кинули непри-
томного і скривавленого. Пані де Реналь, яка прогулювалась з паном Вально і супрефектом,
випадково зайшла в ліс. Вона побачила Жульєна на землі і подумала, що він умер. Вона так
схвилювалася, що пан Вально відчув ревнощі.
Часто, задумуючись над бідністю молодого гувернера, пані де Реналь розчулювалась до
сліз. Якось Жульєн застав її, коли вона плакала.
—Ах, пані, чи не трапилося з вами якого нещастя?
—Ні, друже мій,— відповіла вона.— Покличте дітей і ходімо прогуляємось.
Вона взяла Жульєна під руку і сперлась на неї якось так, що це здалося йому дуже дивним.
Вона вперше назвала його "друже мій".
Вкінці прогулянки Жульєн помітив, що вона раз у раз червоніє. Вона сповільнила ходу.
—Ви, мабуть, чули,— сказала вона, не дивлячись на нього,—що я єдина спадкоємиця дуже
багатої тітки, яка живе в Безансоні. Вона мені постійно надсилає всілякі подарунки... Мої сини
роблять такі успіхи... просто дивовижні... Так ось, я хотіла вас попросити прийняти від мене
маленький подарунок на знак моєї
вдячності. Це так, дрібниця, кілька луїдорів вам на білизну. Тільки...— додала вона,
почервонівши ще більше, і замовкла.
—Що, пані? — спитав Жульєн.
—Тільки не треба говорити про це моєму чоловіку,— прошепотіла вона, опустивши голову.
—Я бідний, пані, але не ниций,— відказав Жульєн, гнівно блискаючи очима, і, спинившись,
випростався на весь зріст.— Про це ви не подумали. Я був би гірший за останнього лакея, якби
дозволив собі приховати від пана де Реналя будь-що з того, що стосується моїх грощей.
Пані де Реналь почувала себе знищеною.
— Пан мер,— провадив далі Жульєн,— п'ять разів видавав мені по тридцять шість франків з
того часу, як я живу в його домі. Я можу показати свою книгу витрат панові де Реналю чи кому
завгодно, навіть панові Вально, що ненавидить мене.
Після такої відсічі пані де Реналь ішла поруч із ним бліда й стурбована, і до кінця
прогулянки ніхто з них не міг знайти приводу, щоб поновити розмову. Для гордого
Жульєнового серця кохання до пані де Реналь ставало тепер неможливим, а вона відчула до
нього ще більшу повагу і захоплення: як він вичитав їй! Ніби загладжуючи образу, яку вона
мимоволі йому заподіяла, вона оточила його найніжнішим піклуванням. Новизна цих турбот ці-
лий тиждень робила пані де Реналь щасливою, їй, нарешті, вдалося трохи пом'якшити гнів
Жульєна; але йому й на думку не спадало запідозрити в її поведінці щось подібне до особистої
симпатії.
Пані де Реналь, багата спадквємиця побожної тітки, одружена в шістнадцять років з
немолодим дворянином, за все своє життя не переживала нічого, що хоч би трохи нагадувало
кохання. Тільки її духівник, добрий кюре Шелан, говорив з нею про кохання з приводу
залицянь пана Вально і змалював їй таку огидну картину, що це слово в її уяві пов'язувалося в
наймерзеннішою розпустою. А те кохання, про яке вона дізналася з кількох романів, що
випадково потрапили їй до рук, здавалось їй чимсь винятковим і навіть неіснуючим. Завдяки
23
своїй необізнаності, пані де Реналь, цілком захоплена Жульєном, була щаслива, і їй навіть на
думку не спадало за щось докоряти собі.
VIII. Житейські справи
[Пані де Реналь аж занедужала, коли дізналася, що її покоївка Еліза закохалася в
Жульєна і планує одружитися з ним.]
Пані де Реналь і справді здавалося, що вона божеволіє. Вона сказала про це чоловікові і
нарешті справді захворіла й злягла. Того ж вечора, коли покоївка принесла їй їсти, вона
помітила, що дівчина плаче. Еліза тепер страшенно дратувала її, і вона гримнула на неї, але
відразу ж попросила пробачення. Еліза ще дужче розплакалася і сказала, що, коли пані
дозволить, вона розповість їй про своє горе.
—Кажіть,— відповіла пані де Реналь.
—Ну, так ось, пані, він відмовився; якісь лихі люди, мабуть, пустили на мене неславу і він
повірив.
—Хто відмовився? — ледве вимовила пані де Реналь.
—Та хто ж, пані, як не пан Жульєн! — відповіла покоївка, схлипуючи.— Пан кюре не зміг
його умовити. Пан кюре говорить, що не слід відмовляти чесній дівчині лише тому, що вона
була покоївкою. Зрештою, батько пана Жульєна простий тесляр, та й сам він чим заробляв на
життя, поки не влаштувався до пані?
Пані де Реналь уже не слухала. Від надмірного щастя вона майже втратила розум. Кілька
разів примусила вона Елізу повторити, що Жульєн відмовився остаточно і немає надії, що він
передумає і прийде до розумнішого вирішення.
—Я зроблю ще одну, останню, спробу,— сказала вона своїй
покоївці,— я сама поговорю з паном Жульєном.- -
На другий день, після сніданку, пані де Реналь віддалася чарівній насолоді — захищати
справу своєї суперниці і бачити, як цілу годину Жульєн уперто відмовляється від руки і
достатку Елізи.
Помалу Жульєн вийшов з рамок своїх наперед обміркованих фраз і став досить дотепно
відповідати на розсудливі умовляння пані де Реналь. Бурхливий потік щастя, що ринув у її
душу після стількох днів розпачу, зломив її сили. Вона зомліла. А коли опритомніла і її
перенесли в спальню, пані де Реналь вислала всіх, її охопило почуття глибокого здивування.
"Невже я покохала Жульєна?" — спитала вона себе нарешті.
Це відкриття, що в усяку іншу хвилину викликало б у неї докори сумління й потрясло б її до
глибини душі, тепер здавалося їй чимось дивним, на що вона дивилась якось байдуже. Душа її,
до краю виснажена щойно пережитим, стала нечутливою до пристрасних хвилювань.
Пані де Реналь хотіла було взятися за рукоділля, але поринула в глибокий сон; а коли
прокинулась, все це вже не лякало її так, як мало б злякати. Вона почувала себе такою
щасливою, що нездатна була бачити будь-що в поганому світлі...
Пані де Реналь наче вперше відчула красу природи; вона захоплювалась усім до нестями.
Кохання, що проймало її, робило її заповзятливою і рішучою. Через два дні після переїзду у
Вержі, як тільки пан де Реналь виїхав знову у Вер'єр у справах мерії, пані де Реналь найняла на
власні кошти робітників. Жульєн подав їй думку прокласти вузеньку доріжку, посипану піском,
що йшла б, звиваючись, по всьому плодовому саду, аж до великих горіхів. Це дозволило б дітям
гуляти зранку, не ризикуючи замочити черевики у росі. Не минуло й доби, як ця ідея була
здійснена. Пані де Реналь весело провела цілий день з Жульєном, даючи вказівки робітникам.
Повернувшись з міста, вер'єрський мер дуже здивувався, побачивши готову доріжку. Пані де
Реналь також була здивована приїздом чоловіка: вона забула про його існування. Після цього
протягом ще двох місяців мер буркотів з того приводу, що, не спитавши його, вона наважилась
на такі значні "нововведення". Але пані де Реналь зробила їх на власні гроші, і це його трохи
втішило.
Вона цілі дні проводила в плодовому саду з дітьми і разом з ними ганялася за метеликами.
Вони зробили великі сачки з світлого серпанку й ловили ними бідолашних лускокрилих. Цієї

24
тарабарської назви навчив пані де Реналь Жульєн, бо вона виписала з Безансона чудову книжку
Годара, і Жульєн розповідав їй про дивні звичаї цих комашок. їх безжально нашпилювали на
великий картон, що його теж приготував Жульєн. Нарешті в пані де Реналь і Жульєна
знайшлася тема для розмов, і йому вже не доводилось зазнавати пекельних мук у хвилини
мовчання.
Вони розмовляли без кінця з палким захопленням, хоч і про зовсім невинні речі. Це кипуче
життя, завжди чимось заповнене й веселе, подобалось усім, крім покоївки Елізи, якій
доводилось надмірно працювати. "Ніколи,— казала вона,— навіть під час карнавалу, коли в
Вер'єрі бувають бали, пані не дбала так про туалети: вона тепер міняє сукні двічі, а то й тричі
на день".
Ми не маємо наміру лестити будь-кому, а тому не будемо заперечувати, що пані де Реналь, в
якої була дуже гарна шкіра і струнка постать, стала тепер шити сукні з короткими рукавами й
глибоким викотом на грудях. Таке вбрання їй дуже личило.
— Ніколи ви не були така молода, пані,— казали їй її вер'єрські друзі, що приїздили обідати
в Вержі (так чемно висловлюються в наших краях).
Дивна річ,— і мало хто з нас цьому повірить,— але пані де Реналь дбала про свій туалет без
жодних намірів. Це було їй приємно, і без якоїсь прихованої думки вона майструвала з Елізою
нові вбрання весь час, коли не бігала за метеликами з дітьми і з Жульєном. Один тільки раз
їздила вона у Вер'єр, щоб купити собі привезену з Мюлуза нову тканину на літні плаття.
З нею приїхала погостювати у Вержі її молода родичка. Вийшовши заміж, пані де Реналь
непомітно для себе здружилася з пані Дервіль, разом з якою колись училася в монастирі
Сакре-Кер.
Настала спека. В них установилась звичка сидіти вечорами під крислатою старою липою за
кілька кроків від дому. Там панувала глибока темрява. Якось увечері Жульєн щось захоплено
розповідав, відчуваючи насолоду від того, що так гарно говорить і його слухають молоді
жінки. Жестикулюючи, він ненароком торкнувся руки пані де Реналь, що сперлась на спинку
пофарбованого дерев’яного стільця, які звичайно ставлять у садках.
Вона відразу ж відсмикнула руку; але тут Жульєнові спало на думку, що його обов'язок —
домогтися, щоб надалі ця рука не виривалась, коли він її торкнеться. Ця свідомість обов'язку,
який він мав виконати, і побоювання опинитись у смішному, або, скоріше, в принизливому
становищі, якби це йому не вдалося, вмить отруїли всю його радість.
IX. Вечір у маєтку
[На другий день Жульєн вирішив неодмінно домогтися, щоб пані де Реналь залишила
свою руку в його руці і ввечері це йому вдалося.]
Давно вже пробило, північ; час було нарешті йти з саду; вони розійшлись. Пані де Реналь, в
палкому захваті від свого кохання, перебувала в такому блаженному невіданні, що майже ні за
що не докоряла собі. Солодке хвилювання не давало їй заснути. Жульєн, зовсім знесилений
тією боротьбою, яку весь день вела в його душі боязкість і гордість, враз поринув у міцний
сон.
[Після сніданку Жульєн улучив хвилину, щоб зізнатися пані де Реналь у своїй "таємниці".]
— Врятуйте мене,— сказав Жульєн пані де Реналь,— тільки ви можете це зробити. Ви
знаєте, що лакей мене страшенно ненавидить. Я мушу признатись вам, пані, що в мене є один
портрет, я його сховав у матраці свого ліжка.
Почувши це, пані де Реналь теж зблідла.
—Тільки ви, пані, можете зараз зайти в мою кімнату. Пошукайте так, щоб ніхто не помітив;
у тому кутку матраца, що ближче до вікна, ви знайдете маленьку картонну коробочку, чорну й
гладеньку.
—їв ній портрет? — вимовила Пані де Реналь, ледве тримаючись на ногах.
Жульєн помітив її збентеження і негайно скористався з нього.
—У мене до вас іще одне велике прохання: благаю вас, дані, не дивіться на цей портрет —
це моя таємниця.

25
 —Це таємниця! — повторила ледве чутно пані де Реналь.
Але, хоч вона й виросла серед людей, що чванились своїм багатством і були байдужі до
всього, крім наживи, кохання вже збудило в ній великодушність. Вона була прикро вражена,
але з найщирішою самовідданістю почала розпитувати Жульєна про деякі подробиці, потрібні
для того, щоб як слід виконати його доручення.
—Отже,— повторила вона, ідучи,— кругла коробочка з чорного картону, зовсім гладенька.
—Так, пані,— відповів Жульєн тим суворим тоном, який з'являється в людини у хвилини
небезпеки.
Бліда, немов ідучи на смерть, вона зійшла на третій поверх. На довершення всіх мук вона
відчула, що ось-ось знепритомніє; але свідомість того, що вона мусить допомогти Жульєнові,
повернула їй сили.
"Треба за всяку ціну дістати цю коробочку",— казала вона собі, прискорюючи ходу.
Вона почула, як її чоловік розмовляє з лакеєм саме в кімнаті Жульєна. Але, на її щастя, вони
перейшли в дитячу кімнату. Вона підняла матрац і засунула руку в солому так рвучко, що
подряпала собі всі пальці. Але, хоч вона й була дуже чутлива до болю, зараз вона його навіть не
помітила, бо майже тої самої хвилини намацала гладеньку поверхню картонної коробочки.
Вона схопила її і вибігла з кімнати.
Ледве позбулася вона страху, що її побачить чоловік, як думка про цю коробочку так
жахнула її, що вона й справді мало не впала непритомна.
"Значить, Жульєн закоханий, і ось тут, у мене в руках, портрет жінки, яку він кохає".
Опустившись на стілець у передпокої біля дверей його кімнати, пані де Реналь поринула в
муки ревнощів, її недосвідченість допомогла їй і тут. Здивування, яке вона відчула,
полегшувало її муки. Увійшов Жульєн, схопив коробочку, не сказавши ні слова, не по-
дякувавши, побіг до себе в кімнату, розпалив камін і кинув коробку у вогонь. Він, блідий та
знесилений, дуже перебільшував небезпеку, яка йому загрожувала.
"Портрет Наполеона,— казав він сам собі, похитуючи головою.— І його зберігає у себе
людина, яка висловлює палку зненависть до узурпатора! І портрет цей знаходить пан де
Реналь, затятий рояліст, до того ж такий розгніваний на мене зараз! І на довершення нео-
бережності, на звороті портрета на білому картоні — рядки, написані моєю рукою. І тут уже не
може бути ніякого сумніву щодо мого захоплення Наполеоном! І кожне з цих освідчень
датоване. Останнє — позавчорашнім числом.
Так би й загинуло в одну мить моє добре ім'я! — казав собі Жульєн, дивлячись, як горить
коробочка,— а це все, що я маю, тільки ним я й живу... Що за життя, Боже праведний!"
Х-ХІУ
[Обурений Жульєн Сорель на дорікання пана де Реналя в тому, що він мало звертає
уваги на дітей, пішов у Вер'єр на сповідь до пана Шелана і повернувся лише пізно ввечері.
Зранку він відпросився на три дні, які провів у друга, молодого лісоторговця Фуке.]
XV. Крик півня
Якби Жульєн мав хоч трохи проникливості, яку він так безпідставно собі приписував, він міг
би пишатись наступного дня з того враження, яке справила його подорож у Вер'єр. Він пішов, і
всі його промахи були забуті. Але Жульєн був похмурий цілий день. Увечері в нього з'явилася
зухвала думка, про яку він одразу ж дуже сміливо сповістив пані де Реналь.
Як тільки вони сіли в саду, Жульєн, не діждавшись навіть, поки стемніє, нахилився до вуха
пані де Реналь і, ризикуючи зовсім скомпрометувати її, сказав:,
— Пані, цієї ночі, о другій годині, я прийду до вас у кімнату, мені треба вам щось сказати.
Жульєн тремтів від страху — що, як вона згодиться на його домагання? Роль звабника так
його гнітила, що якби він міг дати собі волю, то на кілька днів зачинився б у себе в кімнаті,
щоб не бачити цих жінок. Він розумів, що вчора своєю мудрою поведінкою звів нанівець усі
досягнуті напередодні успіхи, і вже й сам не знав, що робити.
Пані де Реналь відповіла на його зухвалу заяву з щирим, анітрохи не перебільшеним
обуренням. В її відповіді, промовленій майже пошепки, йому виразно почулося слівце "пхе".

26
Пославшися на те, що він має щось сказати дітям, Жульєн пішов у їхню кімнату, а
повернувшись, сів біля пані Дервіль, якомога далі від пані де Реналь. Таким чином він позбавив
себе можливості взяти її руку. Розмова набула серйозного характеру, і Жульєн загалом
підтримував її з честю для себе, якщо не рахувати кількох пауз, коли він знову починав ламати
собі голову: "Що б його вигадати,— думав він,— щоб примусити пані де Реналь знову виявити
до мене ту прихильність, яка три дні тому дала мені підставу думати, що пані де Реналь моя!"
Жульєн був дуже пригнічений тим майже безнадійним станом,; у якому опинились його
справи. А, проте, успіх завдав би йому ще більшої прикрості. Коли опівночі всі розійшлися,
Жульєн дійшов невтішного висновку, що пані Дервіль його глибоко зневажає і що, мабуть, не
кращі справи і з пані де Реналь. У гнітючому настрої, почуваючи себе вкрай приниженим,
Жульєн не міг заснути. Але він не припускав і думки, щоб. полишити всю цю гру, відмовитись
від своїх планів і жити біля пані де Реналь, задовольняючись, як дитина, тими радощами, які
приносить кожен новий день.
Він ламав собі голову, вигадуючи всілякі плани, які вже через хвилину здавались йому
безглуздими. Одне слово, він почував себе глибоко нещасним, коли раптом годинник на замку
пробив другу годину ночі.
Цей звук збудив його так само, як крик півня збудив святого Петра. Він відчув, що настала
найтяжча мить. З тієї хвилини, як Жульєн зробив свою зухвалу пропозицію, він про неї і не
згадав ці разу — адже її так погано прийнято!
"Я сказав їй, що прийду о другій,— сказав він собі, підводячись,— нехай я неотеса і
невіглас,— яким і має бути син селянина (пані Дервіль мені це добре дала зрозуміти),— але
принаймні я не буду слабодухим".
Жульєн мав підстави пишатися своєю мужністю, однак ніколи ще він не силував себе так
тяжко. Відчиняючи двері своєї кімнати, він так тремтів, що коліна його підтинались, і йому
довелося прихилитись до стіни.
Він був без чобіт. Підійшовши до дверей пана де Реналя, він прислухався; за дверима чулось
голосне хропіння. Жульєна охопив глибокий розпач. Значить, у нього не було жодного приводу
не йти до неї. Але, Боже праведний, що ж він там робитиме? Він не мав ніякого плану, а коли б
і мав, то почував себе тепер таким розгубленим, що все одно не зміг би його виконати.
Кінець кінцем, страждаючи в тисячу разів більше, ніж коли б ішов на смерть, Жульєн
вийшов у коридорчик, що вів до спальні пані де Реналь. Тремтячою рукою він відчинив двері,
що лунко заскрипіли.
У кімнаті горіло світло: на каміні стояв нічник; такої біди він не чекав. Побачивши його,
пані де Реналь миттю схопилася з ліжка.
— Нещасний! — вигукнула вона.
Обоє розгубилися. Жульєн забув усі свої честолюбні плани і став самим собою; не
сподобатись такій чарівній жінці здалося йому найбільшим нещастям. У відповідь на її докори,
він кинувся до її міг і обхопив руками її коліна. А вона суворо картала його, і тоді пін раптом
розридався.
Через кілька годин, коли Жульєн вийшов з кімнати пані де Реналь, про нього можна було
сказати, висловлюючись мовою романів, що йому не лишалось більш нічого бажати. Справді,
кохання, що він до себе викликав, і несподіване враження, яке справили на Жульєна її принади,
дали йому перемогу, якої він ніколи не домігся б своїми незграбними хитрощами.
Але навіть у найсолодші хвилини наш герой, будучи жертвою своїх безглуздих гордощів,
намагався грати роль покорителя жіночих сердець: він докладав усіх зусиль, щоб зіпсувати те,
що було в ньому привабливого. Не помічаючи палких поривів, які він збуджував, і докорів
сумління, які ще збільшували їхню силу, він ні на мить не дозволяв собі забути про свій
"обов'язок". Він боявся, що потім гірко докорятиме собі й навіки осоромиться, якщо відступи-
ться від ідеалу, який він сам собі вигадав. Одне слово, саме те, що робило Жульєна вищою
істотою, заважало йому втішатись своїм щастям, яке само йшло йому до рук. Так юна
шістнадцятирічна дівчина з чарівним кольором обличчя, їдучи на бал, безглуздо накладає на
щоки рум'яна.

27
 Смертельно перелякана появою Жульєна, пані де Реналь не-і спроможна була опанувати свої
вкрай збентежені почуття. Сльози й розпач Жульєна схвилювали її до глибини душі.
Навіть тоді, коли їй не було вже в чому відмовляти Жульєнові, вона знову відштовхнула
його в пориві обурення й відразу ж кидалась йому в обійми. Вона вже вважала себе пропащою
навіки жінкою і, щоб відігнати від себе примару пекла, осипала Жульєна найпалкішими
пестощами. Одне слово, тут було все, що тільки можливе для повного блаженства нашого
героя,— аж до палкої чутливості, яку він збудив у цій жінці,— якби лише він умів втішатися
всім цим. Жульєн уже пішов, а пані де Реналь ще довго трепетала від жагучих поривів
пристрасті й каралась муками сумління.
"Боже мій! так оце й є щастя кохання? Оце й усе?" — така була перша думка Жульєна, коли
він повернувся до себе в кімнату. Він був у тому стані здивування й розгубленості, що
опановує душу] людини, яка тільки що домоглася того, до чого давно прагнула Вона звикла
бажати, але бажати уже нічого, а спогадів вона ще не має. Немов солдат, що повернувся з
параду, Жульєн уважно пригадував усі деталі своєї поведінки. "Чи не схибив я в чомусь проти
свого обов'язку? Чи добре я зіграв свою роль?"
А яка ж це роль? — роль чоловіка, що звик бути чарівним із жінками.
ХУІ-ХІХ
[Для охоплених "шалом пристрасті, насолоди і каяття" Жульєна та пані де Реналь дні
минали з блискавичною швидкістю. З приїздом у Вер'єр короля пані де Реналь домоглася, щоб
Жульєна призначили до почесної варти.
Якогось дня покоївка Еліза, будучи у Вер'єрі, зустріла пана Вально і розповіла, що пані де
Реналь, виявляється, кохає Жульєна. Того ж вечора мер одержав листа, в якому докладно
сповіщалося про те, що діється в його домі.]

XX. Анонімні листи

Коли вони опівночі виходили з вітальні, Жульєн знайшов хвилинку й сказав своїй подрузі:
— Сьогодні нам не слід зустрічатись, ваш чоловік щось підозрює; я готовий заприсягтися,
що отой довгий лист, над яким він так зітхав, анонімний.
На щастя, Жульєн зачинився на ключ у своїй кімнаті. В пані де Реналь з'явилась нестямна
думка, що побоювання Жульєна — тільки привід, щоб їм не зустрітись сьогодні. Вона зовсім
втратила голову і в звичайну годину пішла до нього в кімнату. Почувши кроки в коридорі,
Жульєн відразу загасив лампу. Хтось намагався відчинити двері. Хто це був? Сама пані де
Реналь чи її ревнивий чоловік?
На другий день рано-вранці куховарка, що прихильно ставилась до Жульєна, принесла йому
книгу; на обкладинці її італійською мовою було написано:guardate alla pagina 130.
Жульєн здригнувся від такої необережності; він поспішив розгорнути книгу на сто тридцятій
сторінці й знайшов пришпилений лист, написаний поспіхом, змочений слізьми і з безліччю
орфографічних помилок. Звичайно пані де Реналь старанно додержувала всіх правил
правопису, і ця дрібниця так його розчулила, що він навіть забув про жахливу необережність
своєї коханки.
"Ти не схотів мене пустити до себе минулої ночі? Бувають хвилини, коли мені здається, що я
ніколи не знала, що робиться в глибині твоєї душі. Твої очі мене лякають. Я боюся тебе. Боже
мій! Невже ти мене ніколи не кохав? В такому разі хай мій чоловік дізнається про наші
стосунки, хай він замкне мене навіки в неволі, в селі, далеко від моїх дітей. Може, така воля
Божа. Я скоро помру.; Але ти — невже ти будеш таким жорстоким!..
Любий друже, будь певен: якщо це дійсно анонімний лист, його і відправила саме та погань,
яка шість років переслідувала мене своїм грубим голосом, вихвалянням своєю вправністю у
верховій їзді,; чванливістю й вічним переліком усіх своїх достоїнств.
Та чи й був той анонімний лист? Недобрий, саме це хотіла я об-І міркувати разом з тобою,
але ні, ти правильно зробив. Стискаючи | тебе в своїх обіймах, може востаннє, ніколи б я не
змогла зважувати все так тверезо, як на самоті.
28
 Віднині наше щастя вже не буде таким безхмарним і легким. Вас це засмучуватиме? Так, але
лише в ті дні, коли ви не одержите від Фуке яких-небудь цікавих книжок.
Жертва принесена;' і чи був анонімний лист, чи ні, а завтра я також! скажу своєму
чоловікові, що я дістала анонімного листа й що слід негайно знайти якийсь пристойний привід
і, щедро заплативши,! відправити тебе до батьків.
Шкода! Мій любий, нам доведеться розлучитись тижнів на два,! а то й на цілий місяць! Але,
я знаю, ти страждатимеш так само, ям і я. Та, врешті-решт, лиш таким чином можна згладити
прикрі наслідки анонімного листа; мій чоловік одержує їх не вперше, і йшлося в них про мене.
Ох! Як я колись із них сміялася!
Моя мета — переконати чоловіка, що листа відправив пан Вально; я не сумніваюся, що то
його рук справа. Якщо ти покинеш наш дім, обов'язково влаштуйся у Вер'єрі. Я наштовхну
свого чоловіка на думку провести там тижнів зо два, аби довести тим недорікам, що ми з ним
не сварилися.
У Тер’єрі заприятелюй із усіма, навіть із лібералами. Я знаю, що усі вер'єрські дами
шукатимуть нагоди запросити тебе у свій дім і Гляди не посварися з паном Вально і не здумай
відрізати йому вуха як ти колись погрожував: навпаки, будь з ним якнайлюб'язніший
Основне, щоб у Вер'єрі склалася думка, ніби ти маєш намір влаштуватись гувернером у пана
Вально чи в когось іншого. А саме цього мій чоловік ніколи не допустить. А якщо навіть він
погодиться, хай буде так! Принаймні, ти житимеш у Вер'єрі, і я хоч зрідка зможу тебе бачити.
Мої діти тебе так люблять, що обов'язково будуть проситися до тебе. Боже праведний! Я
почуваю, що люблю своїх хлоп'ят ще більше за те, що вони люблять тебе. Сумління крає мені
душу! Чим це все скінчиться? Я втрачаю розум... Зрештою, ти розумієш, як маєш себе
поводити; будь лагідний, ввічливий, не будь погордливий у ставленні до всіх тих неотесаних
суб'єктів, я тебе благаю на колінах: від них залежить наша доля. Не сумнівайся й миті: мій
чоловік вважатиме за необхідне ставитись до тебе саме так, як йому вкаже громадська думка.
Анонімного листа змайструєш мені ти: озбройся для цього терпінням і ножицями. Повирізуй
з книги слова, які я тобі напишу, далі наліпи їх на аркушик голубуватого паперу, посилаю тобі
його. Цей папір у мене від пана Вально. Будь готовий до того, що в твоїй кімнаті зроблять трус,
і спали повирізувані сторінки книги. Якщо не знайдеш цілих слів, які потрібні, май терпіння
скласти їх сам по буквах. Щоб полегшити тобі працю, я написала зовсім коротенького
анонімного листа. Ах, якщо ти вже мене не любиш, яким довгим повинен здаватись тобі оцей
мій лист!"
Анонімний лист
"Пані!
Усі ваші пригоди відомі, а особи, зацікавлені в тому, щоб покласти їм край, попереджені.
Керуючись дружніми почуттями до вас, які ще не зовсім зникли, пропоную вам раз назавжди
порвати з отим селюком. Якщо ви будете досить розсудливі, щоб це зробити, ваш чоловік
думатиме, що одержане ним попередження облудне, і його гак і залишать при цій думці.
Знайте, що ваша таємниця в моїх руках. Тремтіть, нещасна жінко; відтепер вам доведеться
робити те, що я вам звелю".
"Як тільки ти наліпиш усі слова цього листа (чи ти пізнав манеру висловлюватись пана
директора?), виходь у сад,— я тебе зустріну.
Я піду в село й повернусь із збентеженим виглядом; я й справді дуже стурбована. Боже
праведний! що я наважуюсь зробити! і все це тільки через те, що тобі здалось, ніби він одержав
анонімного листа. Так от я, із засмученим обличчям, віддам чоловікові цей самий лист,
кручений мені нібито якимсь незнайомцем. А ти йди з дітьми на прогулянку по дорозі до
великого лісу й не повертайся до обіду.
З горішніх скель тобі видно буде наш голубник. Якщо все буде гаразд, я почеплю там білу
хустину. Якщо ні — там не буде нічого.
Ну, а ти, невдячний, невже твоє серце не підкаже тобі якогось способу сказати мені ще перед
прогулянкою, що ти мене любиш? і Що б не трапилось, будь певен, що я не проживу й дня,
якщо нам доведеться розлучитись назавжди. Ой, яка я погана мати! Та нащо І я пишу ці пусті

29
слова, любий Жульєне! Я зовсім не почуваю цього; і я ні про кого, крім тебе, не можу думати, і
написала я їх тільки для І того, щоб ти мене не картав. Навіщо критись у цю хвилину, коли я
думаю, що можу втратити тебе? Так, хай краще я здаватимусь тобі жорстокою, ніж буду
брехати коханій людині. Я вже й так надто І багато обманювала за своє життя. Що ж, коли ти
мене більше не любиш, я прощаю тобі. Мені навіть ніколи перечитати листа. Та І хіба це багато
— заплатити життям за блаженні дні, які я провела в твоїх обіймах? Ти знаєш, що на мене чекає
страшніша розплата".

ХХІ-ХХУІ
[План порятунку, придуманий пані де Реналь, вдався. Жульєн поїхав у Безансонську
семінарію.']

XXV. Семінарія

Ще здаля Жульєн побачив на дверях залізний золочений хрест. Він повільно наблизився,
ноги його підломлювались. "Так ось воно, |це земне пекло, з якого мені вже не вийти!" Кінець
кінцем він наважився подзвонити. Дзвінок розлігся лунко, немов у порожньому приміщенні.
Хвилин через десять якийсь блідий, одягнений в чорне чоловік відчинив двері. Жульєн глянув
на нього і миттю1 опустив очі. Дивне обличчя було в цього воротаря. Зіниці його зелених
банькатих очей були круглі, немов у кішки; застиглі контури повік свідчили про те, що від
цієї людини годі було чекати співчуття; тонкі губи півколом прикривали зуби, що випиналися
вперед. Проте в його обличчі не було нічого злочинного, скоріше, воно було позначене тією
цілковитою байдужістю, яка викликає в молодій людині найбільший жах. Єдине почуття, яке
Жульєн міг прочитати з першого погляду на цьому довгастому обличчі святенника, було
найглибше презирство до всього, про що б з ним не заговорили, крім нагороди на небесах.
Жульєн з деяким зусиллям підвів очі; серце його билося так, що голос тремтів, коли він
вимовив, що йому треба бачити пана Пірара, ректора семінарії. Не відповівши ні слова,
чоловік у чорному зробив йому знак іти за ним. Вони зійшли на другий поверх широкими
сходами з дерев'яними поручнями; криві східці похилились у бік, протилежний од стіни, і
здавалося, ось-ось заваляться зовсім. Маленькі двері, над якими був прибитий великий над-
могильний дерев'яний хрест, пофарбований чорною фарбою, насилу відчинились, і воротар
завів його до низької темної кімнати з побіленими вапном стінами, на яких висіли дві великі,
почорнілі від часу картини. Тут Жульєна залишили самого. Він стояв, страшенно пригнічений,
серце його шалено калатало, він заплакав би, але не смів. Мертва тиша панувала в домі.
Через чверть години, що здалися йому цілою добою, воротар із зловісним обличчям знову
з'явився в дверях у протилежному кінці кімнати і мовчки зробив йому знак іти за ним. Жульєн
увійшов у кімнату, ще більшу, ніж перша, в якій було майже зовсім темно. Чоловік, що писав
за столом, підвів голову; Жульєн помітив це не відразу і, навіть помітивши, все ще стояв
нерухомий, немов на смерть вражений грізним поглядом. Наче крізь серпанок, Жульєн бачив
довгасте *>обличчя, вкрите червоними плямами, яких не було тільки на мертвотно блідому
лобі. Між червоними щоками й білим чолом виблискували маленькі чорні очиці, що могли б
злякати й найхоробрішого. Густе, гладеньке й чорне, як смола, волосся облягало величезний
лоб.
— То ви підійдете сюди чи ні? — нарешті нетерпляче сказав чоловік.
Жульєн рушив з місця непевною ходою, мало не падаючи й страшенно пополотнівши, він
спинився за три кроки від нефарбованого столика, вкритого квадратними папірцями. Ближче,—
сказав чоловік в сутані.
Жульєн зробив ще крок і простяг руку, наче шукаючи підтримки.
— Ваше ім'я?
— Жульєн Сорель.
— Ви дуже спізнились,— сказав той, знов уп’ялитись у нього своїми грізними очима.

30
 "Треба бути мужнім,— сказав сам собі наш герой,— і особливо приховати те, що я почуваю
(його страшенно нудило). Якщо зі мною щось трапиться, вони бозна-що про мене подумають".
Нарешті чоловік перестав писати і, скоса глянувши на Жульєна, спитав:
— Ви можете відповідати на мої запитання?
— Так, пане,— сказав Жульєн слабким голосом.
— А! Це добре.
Чорний чоловік підвівся і, висунувши скрипучу шухляду свого ялинового стола, почав
нетерпляче шукати в ній якогось листа. Знайшовши його, він неквапливо сів і, знов глянувши
на Жульєна так, наче хотів відібрати в нього рештки життя, сказав:
— Мені рекомендує вас пан Шелан; це був найкращий кюре] в єпархії, доброчесна людина,
яких мало, і мій друг ось уже тридцять років.
— Отже, я маю честь говорити з паном Піраром,— сказав Жульєн завмираючим голосом.
— Очевидно,— відказав ректор семінарії, сердито на нього глянувши.
Очиці його заблищали ще дужче, і куточки рота мимоволі сіпнулись. Це було дуже схоже на
пащу тигра, що наперед смакує насолоду пожерти свою здобич.
—Лист пана Шелана короткий,— сказав він, ніби розмовляючі
сам з собою.— intelligenti pauca В наші часи чим коротше писати, тим краще!
Він прочитав уголос:
—"Посилаю до вас Жульєна Сореля з нашої парафії, якого я хрестив майже двадцять років
тому. Він син заможного тесляра, але той нічого йому не дає. З Жульєна вийде чудовий
працівник у Господньому винограднику. Пам'ять і кмітливість — все в нього є, є й розуміння.
Але чи тривале його покликання? Чи щире воно?!
—Щире? — здивовано повторив абат Пірар, глянувши на Жульєн на; але тепер погляд його
вже не був до такої міри позбавленим людяності.— Щире? — повторив він тихіше й заходився
читати далі!
—Прошу у Вас для Жульєна Сореля стипендії; він її заслуговує, бо може скласти всі
потрібні іспити. Я його трохи навчив теології, старої доброї теології Боссюе, Арно, Флері.
Якщо хлопець вам не підходить, пошліть його до мене: директор притулку для жебраків, якого
ви добре знаєте, бере його на вісімсот франків гувернером до своїх дітей. Душа моя спокійна,
дякувати Богові: я починаю звикати до жахливого удару, що спіткав мене. vale et me ama
Абат Пірар повільніше прочитав кінець листа і з зітханням вимовив підпис: "Шелан".
— Душа його спокійна,— сказав він,— і справді, його доброчесність заслуговувала на таку
нагороду; якби й мені дарував її Господь, коли проб'є мій час!
Він підвів очі й перехрестився. Побачивши цей святий знак, Жульєн відчув, як помалу
розвіюється смертельний жах, що охопив його з тої хвилини, коли він увійшов у цей дім.
—В мене тут триста двадцять один учень, що сподіваються
здобути духовний сан,— нарешті сказав абат Пірар суворим, але не злим голосом,— з них
тільки сім чи вісім були мені рекомендовані такими людьми, як абат Шелан; отже, серед
трьохсот двадцяти одного ви будете дев'ятим. Але моє заступництво — це не ласка, не
потурання, а лише подвоєна пильність і суворість щодо гріхів. Підіть замкніть оті двері на
ключ. Жульєн з зусиллям пройшов через усю кімнату, і йому вдалося втриматися й не впасти.
Він помітив, що віконце біля вхідних дверей виходило на зелену околицю; він глянув на
дерева, і йому стало легше, наче він побачив старих друзів.
—loquerisme linguam latinam(Чи розмовляєте ви латинською мовою?) — спитав його абат
Пірар, коли він повернувся до столу.
—ita pater optima (Так, преподобний отче),— відповів Жульєн, потроху отямлюючись, хоч
справді жодна в світі людина не здавалась йому менш "преподобною", ніж абат Пірар за ці
півгодини.
Розмова провадилась далі латинню. Вираз очей абата поступово ставав менш суворим.
Жульєн потроху заспокоювався. "Який же я кволий,— думав він,— коли на мене так вплинула
ця показна доброчесність! Це, мабуть, такий самий шахрай, як і пан Маслон". І Жульєн з
задоволенням похвалив себе в думці за те, що догадався сховати майже всі свої гроші в

31
чоботи.
Абат Пірар проекзаменував Жульєна з теології і був вражений його знаннями. Ще більше він
здивувався, коли почав докладно питати юнака по Святому Письму. Проте, коли дійшла черга
до учення отців церкви, він виявив, що Жульєн не знає нічого, навіть не чув імен таких святих,
як Ієронім, Августін, Бонавентура, Василій та інших.
"Оце вона й є — подумав абат Пірар,— ота фатальна схильність до протестантства, яку я
завжди закидав Шеланові. Поглиблене, надміру поглиблене знання Святого Письма!"
Ця тяжка розмова тривала три години. Потім Жульєн покликав воротаря.
—Проведіть Жульєна Сореля в келію номер сто три,— сказав" йому абат Пірар.
На знак особливої ласки він дав Жульєнові окреме приміщення.
—Віднесіть туди його валізу! — додав він.
Жульєн опустив очі і побачив прямо перед собою свою валізу: виявляється, він дивився на
неї протягом трьох годин, але не пізнавав її.
Вони прийшли в келію № 103; це була маленька кімнатка на вісім квадратних футів, на
верхньому поверсі будинку; вікно її виходило на кріпосний вал, за яким видно було красиву
рівнину по той бік річки.
—Який чарівний краєвид! — вигукнув Жульєн. Але, звертаючись так сам до себе, він не
відчував того, що означають ці слова. Бурхливі переживання, яких він зазнав за своє коротке
перебування в Безансоні, остаточно знесилили його. Він сів біля вікна на єдиний стілець, що
був у келії, і відразу поринув у глибокий сон.
Жульєн не чув дзвону ні на вечерю, ні на вечірню молитву; про нього забули.
Коли другого ранку перші промені сонця розбудили його, він побачив, що спав на підлозі.
XXVI
Жульєн похапцем почистив свій одяг і зійшов униз. Він спізнився. Наглядач його суворо
вилаяв; не пробуючи виправдатись, Жульєн схрестив руки на грудях і мовив із засмученим
виглядом:,
—Ресагі, раtег орtime(Согрішив, преподобний отче).
Такий початок мав великий успіх. Найспритніші з семінаристів переконались, що він не
новак у їхній справі. Під час перерви Жульєн побачив, що викликає загальну цікавість. Але їм
не вдалося помітити в ньому нічого, крім стриманості й мовчазності. Дотримуючись укладених
для себе правил, він розглядав цих триста двадцять одного товариша, як ворогів.
Найнебезпечнішим з усіх був У Його очах абат Пірар.
Через кілька днів Жульєн мусив вибрати собі духівника, йому дали список.
"Е, Боже ж мій, за кого вони мене мають,— міркував Жульєн,— невже вони думають, що я
абетки не знаю". І він вибрав абата Пірара.
Він і гадки не мав, що цей вчинок був для нього вирішальним. Один зовсім молоденький
семінарист з Вер'єра, який з першого ж дня назвався його другом, сказав йому, що було б,
мабуть, обачніше вибрати пана Кастанеда, помічника ректора семінарії.
— Абат Кастанед — лютий ворог пана Пірара, якого підозрюють
у янсенізмі,— додав семінаристик, нахилившись до вуха Жульєна.
Всі перші кроки нашого героя, переконаного в тому, що він діє Дуже обережно, були такі ж
необачні, як вибір духівника. Введений > оману самовпевненістю, властивою людям з палкою
уявою, він Приймав свої наміри за факти, а себе — за неперевершеного лицемірі і. Його
засліплення доходило до того, що він навіть докоряв собі ні успіхи в цьому мистецтві, до якого
вдаються безсилі люди.
"На жаль, це єдина моя зброя,— казав він собі.— В іншу епоху п наробляв би на хліб ділами,
що промовляли б самі за себе перед. лицем ворога".
Задоволений власною поведінкою, Жульєн оглядався навколо себе; все тут, здавалось,
свідчило про найвищу чесноту.
"В кожній справі потрібні розумні люди,— казав він собі,— бо, зрештою, треба ж комусь
діло робити. За Наполеона я був би сержантом, а Серед майбутніх кюре я буду старшим

32
вікарієм.
Всі ці бідолахи,— думав він,— тяжко працювали з дитинства і досі жили на кислому
молоці й чорному хлібі. Там, у себе, в своїх халупах, вони їли м'ясо не частіше як п'ять-шість
разів на рік. Так само, як римські солдати вважали, що війна — це час відпочинку, ці грубі
селяни зачаровані принадами семінарського життя".
В їхніх похмурих очах Жульєн ніколи не бачив інших почуттів, І крім фізичного
задоволення після обіду і смакування наперед фізичної насолоди перед їдою. Такі були люди,
серед яких він мав відзначитись. Але Жульєн не знав одного,— і ніхто йому цього не збирався
пояснити,— а саме, що бути першим з різних предметів, як, наприклад, з догматики, з історії
церкви та з усього того, що і вивчають у семінарії, в їхніх очах тільки гріх гордині.
Коли ці різноманітні істини, які, проте, старанно приховуються і в семінарії, почали помалу
відкриватися Жульєнові, він поринув у І глибоку меланхолію. Він багато працював, швидко
опановуючи знання, дуже корисні для священика, але облудні, на його думку, і зовсім для!
нього не цікаві. Він вважав, що більше йому нема чого робити.
"Невже мене забули всі на світі?" —«думав Жульєн. Він не знав,! що пан Пірар одержав і
кинув у вогонь кілька листів з діжонським штемпелем, в яких, незважаючи на найпристойніші
форми вислову, прозирала найпалкіша пристрасть. Здавалось, що страшнії муки каяття
борються із коханням.
"Тим краще,— подумав абат Пірар,— принаймні цей юнак кохав не нечестиву жінку".
Одного разу абат Пірар розпечатав лист, напівзмитий сльозам ми,— це було прощання
навіки з Жульєном. "Нарешті,— було написано в листі,— небо змилосердилось наді мною і
навчило мене ненавидіти не винуватця мого гріха, бо він назавжди зостанеться для мене
найдорожчим у світі, але самий гріх мій. Жертва принесена, друже мій, і не без сліз, як ви
бачите. Турбота про спасіння ти кому я зобов'язана віддати своє життя, тих, кого ви так
любили, — і перемогла. Справедливий, але грізний господар наш тепер не помститься на них
за гріхи їхньої матері. Прощайте, Жульєне, будьте справедливі до людей". Останні фрази
ледве можна було прочитати. В листі була вказана діжонська адреса, хоч тут же
висловлювалась надія, що Жульєн не відповідатиме або якщо напише, то принаймні в таких
висловах, які жінка, що повернулась на шлях чесноти, могла б прочитати, не червоніючи.
Меланхолія Жульєна разом зі злиденним харчуванням, яким семінаристів забезпечував
постачальник обідів по вісімдесят три сантими, вже почала шкідливо позначатися на його
здоров'ї, коли раптом якось уранці в його келії з'явився Фуке.
— Нарешті я до тебе добився. П'ять разів — не на докір тобі сказати — я приїздив у
Безансон, щоб з тобою зустрітися, і завжди бачу цю дерев'яну пику. Я вже поставив декого
вартувати біля воріт семінарії. Чому ж ти, хай йому чорт, ніколи не виходиш?
— Це покута, яку я на себе наклав.
— А ти дуже змінився. Нарешті я бачу тебе знов! Дві дзвінкі монетки по п'ять франків
тільки що показали мені, яким я був дурнем, що не дав їх першого разу.
Розмовам друзів, здавалось, не буде кінця. І раптом Жульєн Пополотнів. Фуке сказав йому:
— До речі, знаєш? — мати твоїх вихованців упала в найглибше
благочестя.
І почав розповідати невимушеним тоном, який так вражає пристрасну душу, коли
несвідомо торкаються того, що є для неї найдорожчим.
- Так, друже мій, у найпалкішу побожність. Кажуть, що вона їздить на богомілля. Але на
превеликий сором абата Маслона, який так довго шпигував за бідолахою Шеланом, пані де
Реналь не схотіла взяти його за духівника. Вона їздить на сповідь у Діжон або Безансон.
- Вона буває в Безансоні? — спитав Жульєн, і обличчя його
спалахнуло.
- Частенько,—відповів Фуке, запитливо глянувши на друга.
Це побачення з другом справило б на нашого героя глибоке
враження, якби на другий день одне слівце, сказане йому отим симінаристиком з Вер'єра, що
здавався йому дурним хлоп'ям, Ми навело його на дуже важливе відкриття: виявилось, що з

33
 самого початку свого перебування в семінарії Жульєн тільки те й робив, Що помилявся. Він
гірко глузував тепер сам із себе.
(справді, хоч кожний важливий крок його життя був наперед поміркований, він не дбав про
деталі, а семінаристські розумники Тільки на дрібниці й зважають. Отже, він уже набув
репутації вільнодумця. Безліч дрібних помилок викривали Жульєна.
На думку семінаристів, він завинив у найжахливішому гріху: він мислив, міркував сам,
замість того щоб сліпо коритись авторитетові. Абат Пірар йому ці в чому не допоміг. Він
жодного разу навіть не поговорив із Жульєном, крім як у сповідальні, та й там більше слухав,
ніж говорив. Було б зовсім інакше, якби Жульєн обрав собі в духівники абата Кастанеда.
Виходить, наука тут нічого не важить! — казав він собі з досадою.— Успіхи в догматиці, у
священній історії заохочуються тут тільки про людське око. Все, що з цього приводу тут
говориться,— просто пастка, в яку потрапляють такі безумці, як я. На жаль, єдина моя заслуга
була в швидких успіхах, в моєму вмінні засвоювати всі ці вигадки. Невже вони й самі знають їм
справжню ціну? Невже вони ставляться до всього так, як і я? А я, дурень, пишався своїми
знаннями! Адже саме тим, що я завжди виходжу на перше місце, я й нажив собі запеклих
ворогів. Базель знає більше, але він завжди допускається в своїх працях якої-небудь нісенітниці
і потрапляє на п'ятдесяте місце; якщо він коли-небудь і виходить на перше, то тільки через
неуважність. Ах, одне слово, одне-єдине слово пана Пірара могло б мене врятувати!"

XXVIII. ПРОЦЕСІЯ
[У семінари Жульєн почувається глибоко нещасним, оскільки семінаристи нехтують
ним. Ставлення до Жульєна Сореля змінилося лише після того, як він, проявивши
спритність і відвагу,
допоміг задрапувати собор.]
В той час, як у цей чудовий сонячний день процесія повільна просувалась вулицями
Безансона, спиняючись перед вуличними він тварями, спорудженими у великій кількості
представниками міської влади, що намагались перевершити один одного, церква залишилась
порожня й мовчазна. В ній панували присмерк і приємні свіжість, пройнята пахощами квітів і
ладану.
Ця тиша й цілковита самотність, прохолода просторих притворів робили ще солодшими
мрії Жульєна. Він не боявся, що його потурбує абат Ша, зайнятий в другій половині церкви.
Душа юнака майже покинула смертну оболонку, яка тим часом повільно походжала по
північному притвору, довіреному її пильності. Жульєн був цілком спокійний, бо
пересвідчився, що в сповідальнях немає нікого, крім кількох побожних жінок. Очі його
дивились, але нічого не бачили.
А проте він все ж трохи вийшов із свого забуття, помітивши двох гарно вдягнених жінок, що
стояли навколішках,— одна в оповідальні, а друга поруч неї, на низенькій молільній лаві.
Жульєн дивився, але не бачив. Та раптом чи то невиразна свідомість своєї відповідальності, чи
то захоплення благородною і строгою поставою цих дам змусили його звернути увагу на те, що
в сповідальні немає священика.
"Дивна річ,— подумав Жульєн,— чому ці ошатні жінки, якщо вони такі побожні, не
моляться перед яким-небудь вуличним вівтарем, якщо це світські дами, та чому вони не
зайняли місць у першому ряду, у всіх перед очима, на одному з балконів. Як гарно її облягає
сукня! Яка грація!" — І він уповільнив кроки, щоб краще розглядіти їх.
Почувши серед мертвої тиші кроки Жульєна, жінка, що стояла на колінах у сповідальні,
трохи повернула голову. Раптом вона Голосно скрикнула і зомліла.
Непритомна, вона похилилась назад, а її подруга, що була поруч неї, кинулась їй на
допомогу. І тої ж миті Жульєн побачив плечі і шию зомлілої дами. Йому впали в очі добре
знайомі разки прекрасного намиста з великих перлин. Що сталося з Жульєном, коли він
впізнавнав волосся пані де Реналь! Це була вона. А друга дама, що Шмагалась підтримати їй
голову й не дати їй зовсім упасти, була пані Дервіль. Жульєн, не тямлячи себе, кинувся до них.
Падаючи, нині де Реналь могла б потягти за собою і свою подругу, якби Жульєн вчасно їх не
34
підтримав. Він побачив на своєму плечі голову пані де Реналь, її бліде, як неживе, обличчя. Він
допоміг пані ДЕРВІЛЬ притулити цю чарівну голівку до солом'яного стільця і став на коліна.
Пані Дервіль обернулась і лише тепер пізнала його. - Ідіть, пане, ідіть звідси! — сказала вона
гнівно.— Аби тільки Міні нас не побачила знову. Ваш вигляд справді мусить жахати її, Міні
була така щаслива, поки не знала вас! Ваша поведінка мерзенна. Ідіть зараз же, йдіть звідси,
якщо у вас є хоч трохи сорому.
ЦІ олова були сказані так владно, а Жульєн так розгубився в цю (Пилину, що послухався і
відійшов.
"Нона завжди ненавиділа мене",— подумав він про пані Дервіль.
Тої ж миті в церкві пролунали гугняві співи перших священиків процесії, яка поверталась.
Абат Ша-Бернар кілька разів гукнув Жульєна, але той не чув; нарешті священик підійшов і,
взявши його за руку, вивів з-за колони, куди Жульєн сховався напівпритомний. Абат хотів
відрекомендувати його єпископу.
— Вам погано, сину мій,— сказав абат, побачивши, що Жульєн пополотнів і ледве стоїть
на ногах,— ви сьогодні надмірно працювали.
Абат підтримав його під руку.
—Ходімо, сядьте на оцей ослінчик кропильника, позад мене, я вас затулю.— Вони були
тепер якраз біля головних дверей собору.— Заспокойтесь, у нас є ще хвилин з двадцять, поки
з'явиться монсеньйор. Постарайтесь опанувати себе, а коли він проходитиме, я вас підведу —
адже я здоровий і дужий, хоч і старий.
Проте, коли єпископ проходив, Жульєн так тремтів, що абат Ша відмовився від думки
рекомендувати його.
— Ви не дуже сумуйте,— сказав він Жульєнові,— я ще знайду! іншу нагоду.
Увечері абат Ша послав у каплицю семінарії десять фунтів свічок, заощаджених, як він
казав, стараннями Жульєна: так швидко він їх гасив. Але це ніяк не схоже було на правду.
Бідолашний хлопець сам зовсім згас і ні про що не міг думати з того часу, ям побачив пані де
Реналь.

XXIX. Перше підвищення

[Незабаром суворий абат Пірар підвищив Жульєна, призначивши репетитором з Нового і
Старого Заповіту. На свій подив, Жульєн зауважив, що семінаристи тепер менше ненавидять
його.] Через кілька тижнів Жульєн одержав листа і весь затрепетав на конверті був штемпель
Парижа. "Нарешті,— подумав він, і пані де Реналь згадала свою обіцянку". Якийсь пан, що
підписався Поль Сорель і назвався його родичем, посилав йому чек на п'ятсот франків. У листі
було написано, що, коли Жульєн буде й далі так успішно вивчати добрих латинських авторів,
він щороку отримуватиме таку саму суму.
"Це вона, це її добрість! — зворушено подумав Жульєн.— Вона хоче втішити мене; але
чому немає жодного дружнього слова?"
Він помилявся щодо цього листа. Пані де Реналь, піддавшись впливові своєї подруги, пані
Дервіль, цілком поринула в глибоке каяття. Мимоволі вона часто думала про дивного юнака,
зустріч з яким збурила все її життя, але нізащо не наважилася би написати Жульєнові.
Якби ми висловлювались семінарською мовою, то, напевне назвали б чудом одержання 500
франків і сказали б, що небо обрало саме пана де Фрілера для того щоб зробити Жульєнові цей
подарунок.
Двадцять років тому пан абат де Фрілер прибув до Безансона з єдиною убогою валізою у
якій, як кажуть люди. І містилося все його майно. Тепер він був одним з найбагатших
власників округи. За час свого поступового збагачення абат де Філер купив половину одного
маєтку, другу половину якого дістав у спадщину пан де Ла Моль. На цьому ґрунті між двома
високими особами виник великий судовий процес.
Незважаючи на своє блискуче становище у Парижі й свої придворні посади, маркіз де Ла
Моль, пересвідчившись, що боротись у Безансоні проти старшого вікарія , про якого казали

35
 що він призначає і звільняє префектів, - небезпечно. Але, замість того, щоб виклопотати собі
субсидію на п’ятдесят тисяч франків під якоюсь пристойною назвою, передбаченою
бюджетом, і поступитися абатові де Фрілеру в цьому дрібному позові заради п’ятдесяти
тисяч, - маркіз затявся. Непохитний доказ – право!
Але дозволимо собі спитати – чи є на світі такий суддя, у якого нема сина чи хоч принаймні
якогось родича якого треба вивести в люди?
Щоб справа стала ясною навіть сліпому, скажемо, що через тиждень після першого судового
вироку пан абат де Філер з’явився у колясці монсеньйора єпископа до свого адвоката, щоб
власноручно передати йому орден Почесного легіону. Пан де Ла Моль, трохи розгубившись
від таких рішучих дій ворожої сторони і почуваючи, що його адвокати ось-ось здадуться,
звернувся за порадою до абата Шелана, а той зв’язав його з паном Піраром.
На той час, про якій іде мова, їхній зв'язок тривав уже кілька років. Абат Пірар взявся до діла з
властивим йому запалом. Він постійно зустрічався з адвокатами маркіза, вивчив його справу,
переконався, що справедливість на боці маркіза, а тому став одвертим прибічником Ла Моля
проти всемогутнього старшого вікарія. Останній був страшенно обурений такою зухвалістю,
та ще й з боку якогось жалюгідного янсеніста!
— Гляньте лишень на цю придворну аристократію, що так заноситься! — казав своїм
близьким друзям абат де Фрілер.— Пан де Ла-Моль навіть не послав ніякого хрестика своєму
агентові в Безансоні, і не подумає втрутитись, коли його усунуть з посади. А проте, як мені
пишуть, цей благородний пер щотижня пишається своєю блакитною стрічкою в салоні міністра
юстиції, хто б той не був.
Незважаючи на всі старання абата Пірара, панові де Ла Молю, хоч і він був завжди в
прекрасних стосунках з міністром юстиції і особливо з його канцелярією, вдалось домогтися
після шестирічного клопотання тільки того, що його процес не був програний остаточно.
Постійно листуючись з абатом Піраром з приводу цієї справи, до якої вони обоє ставились
ревно, маркіз оцінив своєрідний розум абата. Поступово, незважаючи на величезну різницю в
суспільному становищі, їхнє листування набрало дружнього тону. Абат Пірар писав
маркізові, що шляхом різних переслідувань його хочуть примусити подати у відставку.
Обурений підлою махінацією, вчиненою, як він гадав, навмисно проти Жульєна, він розповів
усю цю історію маркізові.
Цей вельможа був дуже багатий, а проте не скупий. Він ніякі не міг умовити абата Пірара,
щоб той щось прийняв від нього хоча б на поштові витрати, зв'язані з процесом. І тут йому
спало на думку послати п'ятсот франків улюбленому учневі абата.
Пан де Ла Моль завдав собі клопоту власноручно написати листа Жульєнові. Це
примусило його подумати і про абата.
Незабаром абат Пірар одержав записку, в якій його просили негайно прийти у
невідкладній справі у готель на околиці Безансона. Там він знайшов управителя пана де Ла-
Моля.
— Пан маркіз доручив мені віддати у ваше розпорядження йога екіпаж,— сказав йому
управитель.— Він сподівається, що, прочитавши цього листа, ви не відмовитесь вирушити
через чотири-п'ять днів у Париж. А за той час, який ви зволите мені призначити! я огляну
землі пана маркіза в Франш-Конте.. Після цього, коли ви побажаєте, ми виїдемо до Парижа.
Лист був короткий:
"Розв'яжіться, любий абате, з усіма провінційними чварами і приїздіть подихати нашим
спокійним паризьким повітрям. Посилаю вам свою карету; я наказав чекати вашого рішення
чотири дні. Я сам ждатиму вас у Парижі до вівторка. Від вас, пане, чекають тільки одного
слова згоди, щоб залишити за вами одну з найкращих парафій в околицях Парижа.
Найбагатший з ваших майбутніх парафіян ніколи вас не бачив, але відданий вам більше, ніж
ви можете собі уявити; це не хто інший, як

маркіз де Ла Моль".

36
 XXX. Честолюбець
Єдиний благородний титул — це титул герцога; маркіз - в
цьому є щось смішне, та досить тільки вимовити герцог, всі
мимоволі обертаються.
"Единбурзький огляд"
[Завдяки протекції абата Пірара маркіз де Ла Моль згодився взяти Жульєна Сореля
особистим секретарем. Перед від'їздом у Париж Жульєн вирішив попрощатися з пані де
Реналь і потай в опівніч пробрався до будинку мера.]
З трепетом у серці, але з твердим рішенням загинути або побачитися з нею він став кидати
у віконницю дрібні камінчики; ніякої ВІДПОВІДІ. Він приставив драбину поруч з вікном і сам
постукав у віконницю, спочатку тихенько, потім дужче. "Хоч як зараз темно, їло мене дуже
легко можуть підстрелити з рушниці",— подумав Жульєн Ця думка перетворила його шалену
витівку в справу доблесті.
"Або в цій кімнаті сьогодні нікого немає,— вирішив Жульєн,—або, якщо там хтось є, він
уже прокинувся. Отже, нема чого церемонитись. Треба тільки, щоб не почули ті, що сплять в
інших кімнатах".
він спустився вниз, притулив драбину під самою віконницею, знову виліз на неї і,
просунувши руку в отвір в формі серця, скоро намацав дріт, прив'язаний до гачка, що замикав
віконниці. Він СХОПИВСЯ за дріт; з невимовною радістю відчув, що ніщо не держить
віконниць і вони піддаються його зусиллям. "Треба відчиняти помину і подати голос, щоб
вона пізнала мене". Він відчинив віконницю настільки, щоб просунути голову і тихенько
повторив кілька разів:» це друг".
Прислухавшись, Жульєн переконався, що ніщо не порушує глибокої тиші цієї кімнати.
Справді, ніякого нічника, хоч би напівзгаслого, не було на каміні. Це була дуже погана ознака.
"Коли б хто не вистрілив!" Він трохи подумав, потім наважився >і упнути пальцем в
шибку: ніякої відповіді; він постукав дужче.
"Хоч би довелося розбити шибку, треба довести діло до кінця". Він І стукав уже дуже сильно,
і тут йому здалося, що серед непроглядної І темряви в кімнаті рухається якась біла тінь.
Нарешті сумніву вже ] більше не лишалось: Жульєн бачив тінь, що надзвичайно повільно ]
наближалась до вікна. І раптом він побачив щоку, яка притулилась до шибки перед його оком.
Жульєн здригнувся і трохи відсунувся. Але ніч була така темна, що навіть на такій відстані
він не міг розібрати, чи це була пані де Реналь. Він боявся, щоб вона не скрикнула з переляку.
Було чути, і як собаки блукають і приглушено гарчать під його драбиною.
— Це я,— повторив він досить голосно,— ваш друг. Ніякої відповіді; біла
примара зникла.
—Мені треба поговорити з вами, згляньтесь, відчиніть мені, я та кий нещасний! — І він
застукотів так, що мало не розбив шибки.
Почувся тихий короткий звук: клацнувши, повернувся віконний шпінгалет. Жульєн
штовхнув вікно і легко скочив у кімнату.
Біла примара відходила, він схопив її за плечі,— це була жінка. Всі його сміливі наміри
вмить зникли. "Якщо це вона,— що вона скаже?" Що з ним зробилося, коли з легкого її крику
він зрозумів,» що це справді пані де Реналь!
Він стиснув її в обіймах; вона вся тремтіла, і в неї ледве вистачило сил відштовхнути його:
—Нещасний, що ви робите!
Голос її уривався, вона ледве могла вимовити ці слова; Жульєн відчув у них найщиріше
обурення.
—Я прийшов до вас після чотирнадцяти місяців жахливої розі І луки.
—Ідіть геть, облиште мене цеї ж миті. Ах, пане Шелан, чому ви не дозволили мені
написати йому? Я б не допустила цього лиха Пані де Реналь відштовхнула його з
неймовірною для неї силою. Я каюсь у своєму злочині; Господь змилосердився й просвітні
мене,— повторювала вона тремтячим голосом.— Ідіть! Тікайте!
37
 —Після чотирнадцяти місяців суцільних страждань я, звичайно, не піду звідси, не
поговоривши з вами. Я хочу знати, як ви жили цей час. Ах! Я так любив вас! Невже я навіть
не заслужив вашої довіри... я хочу знати все.
Як не опиралася пані де Реналь, цей владний голос підкорив І серце. Жульєн, що весь час
пристрасно стискав її в обіймах, не даючи їй визволитись, тепер відпустив її. Це трохи
заспокоїло пані де Реналь.
Я втягну драбину,— сказав Жульєн,— щоб вона не викрила пас, якщо хто-небудь із слуг
прокинувся від шуму й обходить дім.
— Ні, ні, йдіть, ідіть, зовсім,— казала вона йому з щирим гнівом.— Мені однаково, що
скажуть люди. Господь Бог бачить цю жахливу сцену, яку я мушу терпіти, і покарає мене за
це. Ви підло користуєтесь почуттям, яке в мене колись було до вас, але якого вже немає.
Чуєте, пане Жульєн?
Він втягав драбину дуже повільно, щоб не наробити шуму.
—А чоловік твій — у місті? — спитав він не для того, щоб її подражнити, а просто
піддавшись давній звичці.
—Не говоріть зі мною так, благаю вас, а то я покличу чоловіка. Я вже й так тяжко
завинила, що не вигнала вас, незважаючи ні на що. Мені просто шкода вас,— сказала вона,
сподіваючись вразити цим його гордість, дуже чутливу, як вона знала.
Небажання пані де Реналь звертатись до нього на "ти", її жорстока рішучість остаточно
порвати зв'язок, який єднав їх раніше і в який ще вірив Жульєн, довела до нестями любовну
жагу, що палала в його серці.
— Як! Невже це можливо, що ви мене більше не любите! — мовив він щирим голосом,
що наче йшов з глибини серця; важко було лишатись до нього байдужою.
Вона не відповіла, і Жульєн раптом гірко заплакав. Справді, в нього не було сил говорити.
— Значить, мене навіки забула єдина істота, що любила мене за все моє життя! Навіщо ж
тоді жити?
Вся його мужність покинула його тепер, коли він переконався, що йому не загрожує
небезпека зустрітися з чоловіком; все зникло І його серця, крім кохання.
Жульєн довго плакав у тиші. Потім узяв її руку, вона хотіла її вирвати, але після кількох
майже конвульсивних рухів перестала пручатись. В кімнаті було зовсім темно; вони сиділи
поруч на ліжку пані де Реналь.
"Як це не схоже на те, що було чотирнадцять місяців тому,— подумав Жульєн; і сльози
його полилися з подвоєною силою.— їм ходить, розлука й справді вбиває у людини всі
почуття!"
Скажіть, благаю вас, що з вами сталося? — спитав нарешті Жульєн, відчуваючи
ніяковість від мовчання, голос його тремтів від сліз.
Певна річ,— відповіла пані де Реналь сухо, і в голосі її Жульєнові почулось щось
жорстоке й докірливе,— про моє падіння стало відомо всім у місті, коли ви поїхали. Ви
поводились так необачно
на кожному кроці! Через деякий час,— я тоді була у розпачі, шановний пан Шелан прийшов до
мене. Він дуже довго й марно домагався, щоб я призналась йому. Нарешті він надумався
повезти мене в ту саму церкву в Діжоні, де я брала перше причастя. Там він наважився першим
заговорити зі мною...— Сльози перервали, мову пані де Реналь.— Яка це була ганьба! Я
призналась у всьому. Цей добрий священик був милосердний, він не накинувся на мене з
обуренням, він журився разом зі мною. В той час я писала вам щодня, але не наважувалась
посилати вам ці листи; я їх старанно ховала і, коли мені ставало надто тяжко, я зачинялась у
себе в, кімнаті і перечитувала їх. Кінець кінцем пан Шелан настояв на тому, щоб я їх віддала
йому. Кілька листів, написаних трошки обачніше, було надіслано вам. Ви не відповіли мені.
—Ніколи, клянусь тобі, я не одержував від тебе в семінарії жодного листа.
—- Боже праведний! Хто ж їх перехопив?
—Уяви собі, який я був нещасний! Поки я не побачив тебе в соборі, я не знав, чи ти ще
жива.

38
 —Господь зглянувся наді мною, дав мені зрозуміти, який гріх я вчинила перед ним, перед
моїми дітьми, перед чоловіком,— продовжувала пані де Реналь.— Чоловік мій ніколи не любив
мене так! як ви мене любили, думалося мені тоді...
Жульєн кинувся їй на груди, просто від надміру почуттів, не тямлячи себе. Але пані де
Реналь відштовхнула його і продовжувала твердо:
—Мій шановний друг, пан Шелан, пояснив мені, що, одружившись з паном де Реналем, я
зобов'язалась віддати йому всі свої почуття, навіть ті, яких я ще тоді не знала і яких ніколи не
пера
живала до тієї фатальної зустрічі... Після того, як я пожертвував листами, такими дорогими для
мене, життя моє минало хоч не щасливо, але принаймні досить спокійно. Не порушуйте ж мого
спокою; будьте мені другом... кращим моїм другом.
Жульєн вкривав її руки поцілунками; вона чула, що він все ще плаче.
— Не плачте, ви завдаєте мені болю... Розкажіть тепер, що ви робили.— Жульєн не міг
говорити.— Я хочу знати, як ви жили в семінарії,— повторила вона,— а потім ви підете.
Не думаючи про те, що говорить, Жульєн розповідав про нескінченні інтриги і заздрощі, на
які спочатку натрапив, потім про свої спокійніше життя після того, як його призначили
репетитором.
- Саме тоді,— додав він,— після вашої довгої мовчанки, якою ви, звичайно, хотіли показати
мені те, що я тепер надто добре бачу: що ви мене не любите, що вам байдуже до мене... (пані де
Реналь стиснула його руки) — саме тоді ви переслали мені п'ятсот франків.
—Ніколи не пересилала! — сказала пані де Реналь.
—Це був лист із паризьким штемпелем, підписаний "Поль Сорель", щоб відхилити всяку
підозру.
Вони почали робити різні припущення про те, хто б міг послати того листа. Атмосфера дещо
змінилася. Пані де Реналь і Жульєн непомітно перейшли від піднесеного тону до дружньої,
сердечної розмови. В темряві вони не бачили одне одного, але звук голосу пояснював усе.
Жульєн тихенько обняв стан своєї подруги; це був ризикований жест. Вона спробувала
відштовхнути Жульєнову руку, але в цю хвилину він досить спритно відвернув її увагу якоюсь
цікавою подробицею своєї розповіді. Про руку ніби забули, і вона залишилась там, де була.
Після безлічі всіляких припущень про лист з п'ятьмастами франків Жульєн знов став
розповідати. Він потроху опанував себе, змальовуючи своє минуле життя, яке так мало
цікавило його в порівнянні з тим, що він переживав зараз. Він думав тільки про те, як
закінчиться це побачення. "Ви повинні йти",— час від часу уривчасто повторювали йому.
"Яка ганьба, якщо мене виженуть! Спогад про це отруїть все моє Шиття,— казав він собі.—
Ніколи вона вже мені не напише. Бог знає, чи повернусь я коли-небудь сюди".
З цієї хвилини почуття солодкого раювання від близькості кожної зникло з Жульєнового
серця. Сидячи поруч з жінкою, яку ній обожнював, майже стискаючи її в обіймах в тій самій
кімнаті, де колись зазнав найбільшого щастя, угадуючи в пітьмі, що пані де Реналь плаче,
відчуваючи з поруху її грудей, що вона насилу гримує ридання, Жульєн, на своє лихо,
перетворився на політика, ми (і же такого холодного і обачного, яким він був у семінарському
дворі, коли бачив, як хтось із сильніших товаришів готує йому якусь каверзу. Жульєн навмисне
розтягав своє оповідання, описував їй безрадісне життя, яке він провадив після того, як
покинув Вер'єр. "Значить,— думала пані де Реналь,— після цілого року розлуки і навіть не
маючи змоги знати, чи пам'ятають його, в той час як я намагалась забути його, він тільки й
думав про щасливі дні у Вержі".
Її душили ридання. Жульєн помітив, що розповідь його досягає мети. Він вирішив вдатись
до останнього заходу і швидко перейшов до листа, одержаного з Парижа.
—І я розпрощався з його преосвященством.
—Як! Ви не повернетесь у Безансон? Ви покидаєте нас назавжди?
—Так,— відповів Жульєн рішуче,— так, я покидаю цей край, де мене забула та, котру я
кохав понад усе в житті. І я більше ніколи не повернуся сюди. Я їду в Париж.
—Ти їдеш у Париж! — голосно скрикнула пані де Реналь.

39
 Вона мало не захлиналась від сліз, і в її голосі бриніло нестримне хвилювання. Жульєн
тільки й чекав такого заохочення: тепер він міг спробувати останній засіб, яким до цього часу
боявся зіпсувати все. До цього вигуку він, не бачачи її обличчя в темряві, зовсім не знав, яке
враження йому вдалося справити. Тепер Жульєн не вагався: страх перед докорами сумління
допоміг йому цілком опанувати себе; він підвівся й холодно промовив:
—Так, пані, я покидаю вас назавжди, будьте щасливі, прощайте! Він зробив кілька кроків до
вікна, він уже відчиняв його. Пани де Реналь кинулась до Жульєна і впала йому на груди.
Так після тригодинної розмови Жульєн домігся того, чого такі палко бажав протягом перших
двох годин. Якби ця пристрасна ніжність, що заглушила каяття пані де Реналь, пробудилася
була трохи раніше, Жульєн був би на сьомому небі від щастя, але після боротьби й хитрування
він відчував лише задоволення від перемоги. Жульєн захотів неодмінно, незважаючи на всі
протести коханої засвітити нічник.
—Невже ти хочеш,— казав він їй,— щоб у мене не лишилося згадки про тебе? А кохання,
що сяє в твоїх чарівних очах,— невже воно навіки втрачене для мене? Невже я не побачу твоїх
прекрасних білих рук? Подумай, що я покидаю тебе, може, надовго.
Згадавши про розлуку, пані де Реналь знову вмилася слізьми і вже ні в чому не могла
відмовити Жульєнові. Але ранкова зоря вже чітко окреслювала контури ялин на горах на схід
від Вер'єра. Замість того, щоб тікати, Жульєн, сп'янівши від пристрасті, став просити пані де
Реналь дозволу перебути цілий день в її кімнаті і піти тільки наступної ночі.
—А чом би й ні? — відповіла пані де Реналь.— Після того, як я вдруге й безповоротно
впала, в мене не лишилося ніякої поваги до себе. Видно, це моє горе на все життя,— і вона
захоплено пригорнула коханого до свого серця.— Чоловік мій тепер не такий, як раніше, в
нього сильна підозра, він думає, що я його перехитрила в усій цій історії, і дуже лютий на мене.
Якщо він почує найменший шум, я пропала, він вижене мене як останню негідницю, та я така й
є.
— Ах! Ось вони, повчання пана Шелан,— мовив Жульєн,— ти б не стала зі мною так
говорити до мого злощасного від'їзду в семінарію. Тоді ти любила мене!
Жульєн був одразу ж нагороджений за холоднокровність, з якою вимовив ці слова: він
побачив, як його подруга миттю забула про небезпеку, яка їй загрожувала від чоловіка, бо її
лякала далеко більша небезпека — сумніви Жульєна щодо її кохання. День розгорявся швидко
і заливав кімнату яскравим світлом. Жульєн упивався всіма втіхами задоволеної гордості,
бачачи в своїх обіймах, мало не біля своїх ніг, цю чарівну жінку, єдину, яку він кохав і яка на
кілька годин до того була пройнята тільки страхом перед грізним Богом і всім своїм єством
віддана своєму обов'язку. Вся її рішучість, підкріплена стійкістю, що не зраджувала її протягом
цілого року, не могла встояти проти його мужності.
[Лише вранці, після того як пан де Реналь щось запідозрив, Жульєн через вікно втік з
будинку.]

ЧАСТИНА ДРУГА

І. Втіхи сільського життя

[Чекаючи поштових на Париж, Жульєн Сорель став учасником розмови двох
подорожніх.]
Жульєн став прислухатися ще уважніше. Він з перших слів Догадався, що бонапартист
Фалькоз — колишній друг дитинства ніша де Реналя, якого той зрікся в тисяча вісімсот
шістнадцятому віці, а філософ Сен-Жіро, мабуть, брат того начальника канцелярії в…
префектурі, що вмів так дешево скуповувати громадські будинки на торгах.
—Все це наробив твій Бонапарт,— провадив далі Сен-Жіро,— чесна сорокалітня людина,
маючи п'ятсот тисяч франків, яка б вона не була мирна, не може спокійно влаштуватись у
провінції; попи й дворяни Бонапарта виженуть її звідти.
—Ет, не кажи про нього погано,— скрикнув Фалькоз,— ніколи Франція не стояла так
40
 високо в очах народів, як протягом тих тринадцяти років, коли він правив! Усе, що тоді
робилось, було сповнене величі.
— Твій імператор, хай йому чорт,— провадив сорокачотирирічний пан,— був великим тільки
на полі бою та ще тоді, коли упорядкував фінанси в тисяча вісімсот другому році. Але що
означає вся його пізніша поведінка? Всі його камергери, пишнота і прийоми в Тюїльрі — це
лише нове видання того самого монархічного безглуздя. Це видання було виправлено, воно
могло витримати ще одне чи два століття. Дворяни і попи захотіли повернутись до старого, але
їм бракує залізної руки, щоб піднести його народу.
— Пізнаю мову колишнього газетяра!
— А хто ж мене вигнав з моєї землі? — провадив розлюченим газетяр.— Попи, яких
Наполеон повернув своїм конкордатом, замість того щоб тримати їх так, як у державі тримають
лікарів, адвокатів, астрономів, тобто вважати їх просто громадянами, не піклуючись про те
ремесло, яким вони заробляють собі на хліб. Хіба існували б тепер ці зухвалі дворяни, якби твій
Бонапарт не наробив баронів і графів? Ні, мода на них давно минула. А після попів найбільше
допекли мені дрібні провінційні панки: через них я став лібералом.
Розмові не було кінця-краю,— ця тема хвилюватиме Францію ще півстоліття. Сен-Жіро все
повторював, що в провінції неможливо жити; Жульєн несміливо вказав йому на приклад пана
де Реналя.
— Отаке сказали, молодий чоловіче! — скрикнув Фалькоз.—І Де Реналь став молотом, щоб
не бути ковадлом, та ще й яким страшним молотом! А втім, я передбачаю, що Вально скоро
візьме гору над ним. Ви знаєте цього пройдисвіта? Ото шахрай! Що скаже ваш пан де Реналь,
коли найближчими днями його усунуть, а на його місце сяде Вально?
— Він залишиться віч-на-віч зі своїми злочинами,— мовив Сен Жіро.— А ви, видно, знаєте
Вер'єр, молодий чоловіче? Ну, так ось! Бонапарт — хай йому біс з його монархічним охвістям!
— він саме й зробив можливим панування Реналей і Шеланів, а це потягло за собою панування
Вально і Маслонів. Ця похмура розмова про таємниці політики вражала Жульєна та не давала
йому поринати в солодкі мрії.
Він не відчув особливого хвилювання, коли вдалині показався Париж, надхмарні замки
майбутнього відступали в його уяві перед живими спогадами про останню добу у Вер'єрі.
Жульєн присягав сам собі, що ніколи не залишить дітей своєї подруги і кине все, щоб
врятувати їх, якщо зухвалість попів знов призведе до республіки до переслідувань дворян.
Через три дні, надвечір, цікавість переважила в ньому намір оглянути все, перш ніж
з'явитись до абата Пірара. Абат холодно пояснив Жульєну, якого роду життя чекає його в пана
де Ла-Моля.
— Якщо через кілька місяців виявиться, що ви не підходите, ви Повернетесь до семінарії, але
вже почесним шляхом. Ви житимете в маркіза, одного з найбільших вельмож Франції. Ви
носитимете чорний костюм, але не такий, який носять духовні особи, а такий, який носить
людина в жалобі. Я вимагаю, щоб тричі на тиждень ви слухали лекції з теології в семінарії,
куди я вас рекомендую. Щодня опівдні ви з'являтиметесь у бібліотеку маркіза: він має намір
доручити вам листування по своїх позовах та інших справах. Маркіз пише на берегах кожного
одержаного листа в кількох словах, що саме треба відповісти. Я висловив надію, що через три
місяці ви зможете писати відповіді так, що з дванадцяти листів, поданих вами на підпис
маркізові, він підписуватиме вісім або дев’ять. Увечері, о восьмій годині, ви
впорядковуватимете його письмі ший стіл, о десятій будете вільні.
Може трапитись,— продовжував абат Пірар,— що яка-небудь стара дама або якийсь пан з
вкрадливою мовою натякнуть вам на можливість величезних вигод або простісінько
запропонують вам золото за те, щоб побачити листи, адресовані маркізові...
— О пане! — скрикнув Жульєн, спалахнувши.
— Дивна річ,— сказав абат з гіркою посмішкою,— що при вашій бідності та ще й після
річного перебування в семінарії ви здатні на такі пориви благородного обурення. Мабуть, ви
були зовсім сліпцем!
Невже це сила крові? — промовив абат напівголосно, немов сам до себе.— А що є

41
найдивнішим,— додав він, дивлячись на Жульєна, це те, що маркіз вас знає... Я не розумію —
звідки. Для початку він дає вам сто луїдорів платні. Це людина, яка керується тільки своїми
примхами,— в цьому його вада. Щодо химерності він може посперечатися з вами. Якщо він
буде задоволений, ваша н матня може збільшитись згодом до восьми тисяч франків.
Але ви, звичайно, розумієте,— провадив абат ущипливим тоном,— що він не дає вам такі
гроші задарма. Треба зуміти стати корисним. На вашому місці, я б розмовляв дуже мало і
ніколи на говорив би про те, чого не знаю. До речі,— додав абат,— я для вас зібрав деякі
відомості. Я й забув розповісти вам про сім'ю пана де Ла-Моля. В нього двоє дітей, дочка і син
дев'ятнадцяти років. Син справжній денді, вітрогон, який опівдні не знає, що робитиме о другій
годині. Він дотепний, хоробрий, воював в Іспанії. Маркіз сподівається,— не знаю чому,— що
ви з молодим графом Норбером станете друзями. Я казав йому про вашу обізнаність в латині;
можливо, він розраховує, що ви навчите його сина кільком ходячим фразам про Ціцерона й
Вергілія. На вашому місці, я б не дозволяв ніколи цьому вродливому юнакові глузувати з себе;
і, перш ніж піддатись на його дуже чемні, але не позбавлені прихованої іронії компліменти, я б
примусив його не раз їх повторити. Не приховуватиму від вас, що молодий граф де Ла-Моль
спочатку зневажатиме вас, бо ви тільки міщанин, а його предок був придворним і мав честь
бути страченим на Гревській площі двадцять шостого квітня тисяча п'ятсот! сімдесят
четвертого року за якусь політичну інтригу. А ви — сиві вер'єрського тесляра, та ще й на
службі в його батька. Зважте! добре на цю різницю та почитайте історію цього роду в Морері.
Всі підлесники, що обідають в палаці де Ла-Моля, ніколи не пропускають нагоди зробити, як
вони кажуть, делікатний натяк на цей історичний твір. Поміркуйте, перш ніж відповісти на
жарти графа Норбера де Ла-Моля, командира гусарського ескадрону і майбутнього пера
Франції, щоб потім вам не доводилося нарікати мені на нього.
— Мені здається,— сказав Жульєн, червоніючи,— що я простл не повинен відповідати
людині, яка мене зневажає.
— Ви собі не уявляєте, яка це зневага; вона виявлятиметься тільки в перебільшених
компліментах. Якби ви були дурнем, ви! попалися б на гачок, а якби ви хотіли зробити кар'єру,
ви повинна були б дати себе обманути.
— А якщо коли-небудь я побачу, що все це мене не влаштовує,— спитав Жульєн,— чи не
вважатимуть мене невдячним, якщо! я повернусь у свою келію номер сто три.
— Певна річ,— відповів абат,— всі підлабузники цього дому намагатимуться оббрехати вас,
але тут виступлю я. Аdsum qui feci. Я скажу, що це вирішення йде від мене.
Жульєна прикро вражав жовчний, мало не злий тон пана Пірара. Цей тон звів нанівець останні
слова абата.
Насправді абат докоряв собі за свою любов до Жульєна; він Відчував якийсь релігійний жах,
втручаючись так прямолінійно в долю іншої людини.
— Ви ще побачите там,— провадив абат так само непривітно, немов виконував неприємний
обов'язок,— ви побачите там пані маркізу де Ла-Моль. Це висока білява жінка, дуже побожна,
погордлива, надзвичайно ввічлива і зовсім нікчемна. Вона — дочка старого герцога де Шона,
що уславився своїми аристократичними забобонами. Ця вельможна дама являє собою, так би
мовити, у стислому вигляді рельєфний зразок усього того, що становить саму суть вдачі всіх
жінок її стану. Вона навіть не вважає за потрібне приховувати, що єдина заслуга, гідна поваги в
її очах,— це мати в своєму роду предків, які ходили в хрестові походи. Гроші для неї річ
другорядна. Це вас дивує? Друже мій, ми з вами вже не в провінції!
Візник спинився; кучер підняв бронзовий молоток на величезиих воротях; це був палац де
Ла-Моль, а щоб у перехожих не Виникло сумнівів, слова ці були вирізьблені на чорній
мармуровій дошці над ворітьми.

ІІ-ІV
[Завдяки своєму розуму, скромності і такту Жульєн Сорель сподобався як самому
маркізові, так і його дружині та дітям. Через кілька днів він приступив до виконання
своїх обов'язків.]

42
 V. Чутливість і великосвітська святенниця
Минув не один місяць випробування, і ось в якому стані були оправи Жульєна на той день,
коли управитель передав йому платню за третій квартал. Пан де Ла-Моль, доручив йому нагляд
за управлінням його маєтками в Бретані і в Нормандії. Жульєн часто Туди виїздив. На нього
було покладено ведення всього листування
з приводу горезвісного позову абата де Фрілера; абат Пірар ознайомив його зі справою.
Керуючись коротенькими замітками, які маркіз робив на берегах адресованих йому листів,
Жульєн складав відповіді, і пан де Ла-Моль підписував майже всі.
У богословській школі викладачі, хоч і нарікали на недостатню старанність Жульєна, але
вважали його одним з кращих учнів. Різноманітні заняття, яким він віддавався з усім запалом
враженого честолюбства, швидко зігнали з Жульєнового лиця свіжі барви, які воно мало в
провінції. А втім, його блідість була заслугою в очах паризьких семінаристів. На думку
Жульєна, вони були далеко не такі лихі, не так молилися на копійку, як учні безансонсьї
семінарії; а ті, в свою чергу, вважали його сухотним.
Маркіз подарував йому коня. Побоюючись, що товариші можуть його зустріти під час
прогулянок верхи, Жульєн сказав їм, що лікар приписав йому верхову їзду.
Абат Пірар ввів його в різні янсеністські кола. Жульєн буя приголомшений. В його уяві
релігія була невід'ємно зв'язана з лицемірством і жадобою наживи. Він був зачарований цими
побожними й суворими людьми, байдужими до прибутків. Деякі з янсеністів відчули до нього
приязнь і давали йому поради. Новий світ відкрився перед Жульєном. У янсеністів він
познайомився! з графом Альтамірою, людиною гігантського зросту, лібералом, засудженим до
смертної кари у своїй країні, а проте віруючим. Цей дивний контраст — побожність і
волелюбність — вразив його.
Стосунки Жульєна з молодим графом де Ла-Молем були прохолодні. Норбер вважав, що
Жульєн відповідає занадто різко на жар« ти деяких його друзів. Порушивши кілька разів
правила ввічливості, Жульєн дав собі слово більш ніколи не заговорювати з мадемуазель
Матильдою. З ним тепер поводились дуже чемно в палаці де Ла-Моль, але він почував, що
чимось принизив себе в їхніх очах. Його провінційний здоровий глузд знаходив пояснення
цьому в народному прислів'ї: добра обнова, поки нова.
Можливо, Жульєн став трохи проникливі ший, ніж на початку, а може, його вже не так
чарувала паризька ввічливість, що спершу його так захопила.
Як тільки він переставав працювати, його охоплювала безмежна нудьга. Така вже
висушуюча дія чарівної ґречності, точно виміряної! і зваженої відповідно до суспільного стану
кожного,— ґречності вищого світу. Людина з чутливим серцем одразу помічає цю штучність.
Звичайно, можна закинути провінції грубуватий і не дуже ввічливий тон. Але там,
відповідаючи вам, хоч трохи запалюються. В палаці де Ла-Моль ніхто не ображав самолюбство
Жульєна, а проте часто надвечір він був готовий розплакатись. В провінції, якщо в вами що-
небудь трапиться при вході в кав'ярню, офіціант виявить до вас співчуття. Але якщо в цій
пригоді є щось прикре для вашого самолюбства, він, співчуваючи вам, десять разів повторить
неприємне для вас слово. В Парижі з делікатності сміються тільки за вашою спиною, але ви
завжди для всіх чужий.
Обійдемо мовчанням безліч дрібних пригод, що могли б зробити Жульєна смішним, якби він
не був, так би мовити, нижче смішного. Надмірна чутливість штовхала його на тисячі всіляких
промахів. Псі його розваги були, по суті, заходами самозахисту: він щодня вправлявся на
стрільбищі, був ретельним учнем одного з найвидатніших учителів фехтування. Кожної вільної
хвилини Жульєн, замість того, щоб, як колись, сідати за книжку, біг у манеж і брав
найноровистіших коней. Під час їзди з берейтером він майже щоразу падав з коня.
Маркізові подобалась його вперта працьовитість, його мовчазність, розум, і потроху він
передав Жульєнові всі складні й заплутані справи. В ті хвилини, коли високі честолюбні
задуми, яким віддавався маркіз, дозволяли йому трохи перепочити, він дуже розумно
порядкував своїми справами. Знаючи всі найсвіжіші новими, він успішно грав на біржі. Маркіз
купував будинки, маєтки, ліси, але був дратівливий і гнівався через дрібниці. Він шпурляв

43
сотнями луїдорів і судився за сотню франків. Багата людина з широкою натурою шукає в
справах розваги, а не користі. Маркізові був справді потрібний, так би мовити, начальник
штабу, який привів би В стрункий і зручний для огляду лад всі його грошові справи.
Пані де Ла-Моль, незважаючи на свою дуже стриману вдачу, Іноді глузувала з Жульєна. Все
мимовільне, що породжується чутливістю, навіює жах знатним дамам,— це антипод
добропристойності. Кілька разів маркіз заступився за Жульєна. "Якщо він смішний у вашій
вітальні, то за робочим столом він незрівнянний",— нипав маркіз. З свого боку Жульєну
здалося, що він вгадав таємницю маркізи. Вона ставала поблажливою і виявляла до всього ціка-
вість, як тільки лакей оповіщав ім'я барона де Ла-Жумат. Це була колодна істота з
незворушним обличчям,
Дрібний, худорлявий, бридкий, бездоганно одягнений, барон проводив цілі дні при дворі і
звичайно ні про що не висловлювався.
Такий уже був напрямок його думок. Пані де Ла-Моль була б безмежно щаслива вперше в
житті, якби він став чоловіком її дочки.

VІ-ХІIІ
[Жульєн Сорель як секретар маркіза тепер постійно перебуває в аристократичному
товаристві. Його неординарність та щирість зауважила і дочка маркіза Матильда.
Незабаром вона закохалася в Жульєна.]

XIV. Думки молодої дівчини

Скільки сумнівів! Скільки безсонних ночей! Боже праведний!
Невже я дійду до такого приниження! Він сам зневажатиме мене. Та
він від'їжджає, він покидає мене.
Альфред де Мюссе
Не без боротьби з собою написала Матильда свого листа. Хоч би) які були джерела її
прихильності до Жульєна, ця прихильність незабаром перемогла її гордощі, що неподільно
панували в її серця з того часу, як вона себе пам'ятала. Вперше в житті ця горда та холодна
душа пройнялася пристрасний коханням. Але навіть перемігши гордість, це почуття ще
зберігало всі її звички. Два місяці боротьби й нових, ніколи не зазнаних мовити, весь її
душевний лад.
Матильді здавалось, що перед нею відкрилося нове життя. Цьому видінню, що всевладно
панує над людьми з відважною душею і високим розумом, довелося довго боротись з почуттям
власної гідності и прописними поняттями обов'язку. Одного разу о сьомій годині ранку вона
ввійшла в спальню своєї матері і попросила в неї дозволу виїхати в Віллек'є. Маркіза навіть не
удостоїла відповісти їй на це і порадила лягти знов у ліжко. Це було останнє зусилля звичайної
розважності й поваги до прищеплених їй поглядів.
Її дуже мало лякала думка вчинити погано й порушити правила, священні в очах таких
людей, як де Кейлюс, де Люз, де Круазнуа. їй здавалося, що люди цієї породи ніколи її не
зрозуміють. Вона звернулася б до них за порадою, якби йшлося про купівлю екіпажа або
маєтку. Страшилася вона тальки одного: щоб її ні засудив Жульєн.
"А може, він тільки здається незвичайною людиною?" — думала вона. Вона почувала огиду
до безхарактерності, і саме це відштовхувало її від гарних юнаків, що упадали коло неї. Що
більше й дотепніше вони висміювали все, що віддаляється від моди, або те, що невдало
наслідує моду, то нижче падали в її очах.
"Вони хоробрі та й усе. І що то за хоробрість? ~ казала вона собі.— Битись на дуелі? Але
дуель тепер не більше як церемонія. Все там відоме наперед, навіть те, що треба сказати,
падаючи. Впавши на траву і притиснувши руку до серця, треба великодушно простити
супротивникові й переказати кілька слів коханій, часто уявній або такій, що в день вашої смерті
поїде на бал, щоб не збуджувати підозріння.
Не важко мчати назустріч небезпеці на чолі ескадрону, з блискучими шаблями наголо, але

44
хто зумів зустріти небезпеку на самоті, несподівану, непередбачену, справді жорстоку
небезпеку!"
"Ні,— сказала собі Матильда,— тільки при дворі Генріха III можна було зустріти людей
шляхетного серця й походження. Ах, якби Жульєн брав участь у боях при Жарнаку 1 або
Монконтурі2, я б не вагалась. В ті часи могутності й сили французи не були ляльками. День
бою був для них днем, коли їм менш за все доводилось вагатись.
Життя їх не було, як та єгипетська мумія, оповите покровом, для Міх однаковим і незмінним.
Так,— думала вона далі,— тоді потрібно було більше справжньої відваги, щоб вийти самому об
одинадцятій годині ночі з палацу Суассон, де жила Катерина Медічі, ніж тепер для того, щоб
поїхати в Алжир. Життя мужчини було сповнене випадковостей. Тепер цивілізація знищила все
випадкове й несподіване. Якщо несподіване виявиться в думках, нема для нього Досить
дошкульних епіграм, якщо воно проявиться в дії, нема такої Підлоти, на яку б не штовхнув нас
страх. Ми виправдаємо всяку дурість, вчинену зі страху. Вік виродження й нудьги! Що сказав
би Боніфацій де Ла-Моль, якби, підвівши з могили свою відтяту голову, НІІІ побачив у тисяча
сімсот дев'яносто третьому році сімнадцять > їй н х нащадків, що, мов барани, дозволили себе
схопити і через два пі і поклали голову на плаху? Вони певні були, що загинуть, але
захищатись, убити одного чи двох якобінців — вважали поганим тоном! О! в героїчну епоху
Франції, у вік Боніфація де Ла-Моля,
Жульєн був би командиром ескадрону, а мій брат — юним добре вихованим священиком з
доброчесністю в очах і повчанням на устах".
Кілька місяців тому Матильда вже втратила надію зустріти людину хоч трохи відмінну від
загального шаблону. Вона знаходила якусь втіху в тому, що дозволила собі листуватись з
кількома світськими юнаками. Цей сміливий вчинок, такий негожий, такий необачний для
дівчини, міг збезчестити її в очах пана де Круазнуа та його батька герцога де Шона і всієї цієї
сім'ї, яка, довідавшись про те, що шлюб розладнався, могла б спитати про причину цього
Траплялось, що Матильда навіть не могла заснути вночі після того як написала комусь листа, а
проте тоді це були тільки відповіді.
Тепер вона наважилась сама сказати, що кохає. Вона писалв першою (яке жахливе слово!)
людині, яка стояла на найнижчих щаблях суспільства.
Якби це стало відомим, її чекала б довічна ганьба. Хто з жінок, ще-відвідують її матір,
наважився б її захищати? Якими фразами вона могла б пом'якшити удар жахливої зневаги у
світських салонах?
Адже навіть вимовити таке признання було б жахливо, але на: писати! "Є речі, про які не
пишуть!" — вигукнув Наполеон, почувши про капітуляцію під Байленом 1. Саме Жульєн
розповів їй про це, немов наперед даючи їй урок.
А втім, це було ніщо для Матильди: її тривожило інше. Забуваючи, яке це справить жахливе
враження у вищому світі, яка незмивна ганьба й зневага загрожує їй, бо вона ображала свою
касту Матильда писала людині, зовсім не схожій на отих Круазнуа де Люзів, де Кейлюсів.
Глибина, незбагненність вдачі Жульєна могли б злякати навіть жінку, яка перебувала б із
ним у звичайних стосунках, а вона збиралася зробити його своїм коханцем, можливо,— своїм
володарем!
"Невідомо, які домагання з'являться в нього, якщо коли-небудь він матиме наді мною владу?
Ну що ж, я скажу тоді, як Медея| "І що ж серед жахів таких мені лишилось? Я, я сама!"
Жульєн зовсім не поважає благородства крові,— думала вона. Більше того, він, мабуть, не
кохає мене!"
Нарешті ці жахливі вагання збудили її жіночу гордість. "ВЯ повинно бути надзвичайним в
долі такої дівчини, як я!" — скрикнула розгнівана Матильда. Гордість, вихована у ній з
колиски, стала на захист доброчесності. Але саме тоді від'їзд Жульєна прискорив хід подій.
Ввечері, дуже пізно, Жульєнові спало на думку вдатись до хитрощів: він наказав віднести в
швейцарську свою дорожню важку валізу і доручив це зробити лакеєві, що залицявся до
покоївки мадемуазель де Ла-Моль. "Може, цей маневр нічого не дасть,— подумав він,— але,
якщо він вдасться, Матильда подумає, що я виїхав". Він заснув, дуже радий з цієї вигадки.

45
Матильда не склепила очей цілу ніч.
Наступного дня рано-вранці Жульєн вийшов з дому, не помічений ніким, але повернувся до
восьмої години.
Як тільки він зайшов у бібліотеку, мадемуазель де Ла-Моль з'явилась у дверях. Він передав
їй свою відповідь. Він подумав, що треба їй щось сказати, принаймні важко було вибрати
зручнішу нагоду, але вона не захотіла слухати його і зникла. Жульєн був дуже радий цьому, бо
не знав, що їй казати.
"Якщо все це не гра, наперед погоджена з графом Норбером, ясно, що мої сповнені
холодності очі запалили примхливе кохання в цій платній панночці. Я був би надто дурним,
якби дозволив собі коли-небудь захопитися цією довготелесою білявою лялькою". Це мірку-
вання зробило його холоднішим і розсудливішим, ніж будь-коли.
"В цьому бою, що зараз готується,— додав він,— її дворянська гордість буде своєрідним
пагорбом — військовою позицією між нею і мною. Ось тут і треба маневрувати. Я зробив
дурницю, залишившись у Парижі; відкладаючи від'їзд, я принижую себе і наражаюсь на
небезпеку, якщо все це гра. А чим би я ризикував, якби виїхав? Я б насміявся з них, якщо вони
сміються з мене. А коли її почуття до мене щире, воно б зросло в стократ".
Лист мадемуазель де Ла-Моль так потішив марнославство Жульєна, що хоч він і
посміювався з того, що з ним трапилось, та все ж у захваті забув серйозно обміркувати, яким
доречним був би його від'їзд.
На своє нещастя, він був надзвичайно чутливий до власних помилок. На цей раз він так
засмутився, що вже майже не думав про надзвичайну перемогу, яка передувала цій маленькій
невдачі, коли раптом десь о дев'ятій годині мадемуазель де Ла-Моль знову з'явилася у дверях
бібліотеки, кинула йому лист і зникла.
"Це, здається, буде роман у листах,— сказав він, підіймаючи її записку.— Противник зробив
фальшивий хід, я повинен виявити холодність і доброчесність”. Від нього вимагали рішучої
відповіді з такою погордою, що він тільки нишком засміявся. Він дозволив собі приємність
пустотливо розводитися на двох сторінках/про тих осіб, що, на його думку, хотіли з нього
поглузувати, і закінчив лист, повідомляючи в жартівливих виразах, що виїжджає завтра вранці.
Закінчивши лист, він подумав: "Передам його їй у саду". Він! вийшов у сад і глянув на вікно
спальні мадемуазель де Ла-Моль. ; Вона була на другому поверсі, поруч з апартаментами
маркізи,! але під ними були великі антресолі.
Другий поверх був такий високий, що Жульєна, коли він походжав з листом у руці по
липовій алеї, не можна було помітити з вікна мадемуазель де Ла-Моль, бо його ховали густі
підстрижені крони лип. "Та що це я! — з досадою подумав Жульєн.— Знов необережність!
Якщо все це задумано, щоб з мене поглузувати, то ходити тут з листом в руці — це тішити
ворогів!"
Кімната Норбера була саме над кімнатою його сестри; отже, якби Жульєн вийшов з-під
склепіння, утвореного підстриженим гіллям лип, граф і його друзі могли б стежити за кожним
його рухом.
Мадемуазель де Ла-Моль з'явилась біля вікна. Він показав ї£ ріжок листа; вона кивнула
головою. Жульєн негайно побіг до себе і раптом на головних сходах зіткнувся з прекрасною
Матильдою, яка спокійнісінько вихопила з рук лист і глянула на нього усміхненим поглядом.
"Скільки почуття було в очах сердешної моєї пані де Реналь,—і подумав Жульєн,— коли
вона наважувалась взяти від мене лис? навіть після того, як ми півроку були близькі! Здається,
ніколи в житті не дивилась вона на мене такими усміхненими очима".
Він не пробував довести свою думку до кінця і знайти їй пояснення; може, він засоромився
дріб'язковості своїх міркувань. "А проте яка відмінність,— мимоволі думав він,— у
вишуканості ранкового вбрання, у витонченості манер. Людина з гарним смаком, побачивши
мадемуазель де Ла-Моль на відстані тридцяти кроків, одразу вгадає, яке становище вона
посідає у вищому світі. Ос: що можна назвати безперечною гідністю".
О п'ятій годині Жульєн одержав третього листа, його йому кинули з порога бібліотеки, і
мадемуазель де Ла-Моль знову зникла "Що за манія листування! — сказав він собі, сміючись,

46
 — адже таї просто можна було б поговорити усно! Ворог хоче мати мої листи це ясно, і
якнайбільше! — Він не поспішав розпечатувати одержаного листа.— Знов якісь красиві
фрази",— думав він. Але, прочитавши, він зблід. Лист містив усього кілька рядків:
"Мені треба поговорити з вами; я мушу з вами говорити сьогодні ж увечері; коли проб'є
першу годину після півночі, виходьте в сад. Візьміть велику драбину садівника біля колодязя;
підставте її до мого вікна і підніміться до мене. Ніч буде місячна, але байдуже".

ХV-ХVШ
[Після болісних і тривалих роздумів Жульєн прийняв тверде рішення діяти.]

XIX. Італійська опера

Пробило першу годину; почувши цей звук, він у ту ж мить Оказав собі: "Піднімуся по
драбині!"
Його наче осяяло натхнення; переконливі докази негайно з'явились цілою юрбою.
"Нещаснішим я вже не можу бути!" — казав ВІН собі. Він кинувся до драбини,— садівник
замкнув її на ланцюг. Курком одного з своїх пістолетів, розламавши його при цьому, Жульєн,
виявляючи в цю мить нелюдську силу, розігнув одну ланок ланцюга, що тримав драбину. За
кілька хвилин вона вже була в його руках і він приставив її до вікна Матильди.
"Вона розсердиться, покаже всю зневагу до мене, та що з того! Я поцілую її, поцілую
востаннє, а потім піду до себе і вб'ю себе... Перед смертю мої губи торкнуться її щоки".
Він злітає по драбині щодуху, стукає у віконницю. Матильда почула, вона хоче відчинити
віконницю, але драбина заважає; Жульєн хапається за залізний гачок, що тримає віконниці,
коли вони відчинені, і, тисячу разів ризикуючи зірватись, сильним ривком зсовує драбину
набік; тепер Матильда може відчинити віконницю.
Він кидається в кімнату ні живий ні мертвий.
—Це ти! — каже вона, кидаючись йому в обійми. Хто зміг би змалювати щастя Жульєна?
Матильда була щаслива, мабуть, не менш за нього.
Вона обвинувачувала сама себе, засуджувала себе.
—Покарай мене за мою нелюдську гордість,— казала вона, стискаючи його так, наче хотіла
задушити в своїх обіймах. — Ти мій володар, я твоя рабиня, я повинна на колінах благати в
тебе прощення, що хотіла повстати.— Вона вислизнула з його обіймів і кинулась йому до ніг.
— Так, ти мій володар, — повторювала вона у сп'янінні щастя й кохання.— Пануй наді мною
завжди, нещадно карай свою рабиню, коли вона здумає бунтувати.
Через секунду, вирвавшись з його обіймів, вона засвічує свічку і хоче відрізати в себе
велике пасмо волосся; Жульєн насилу втримує її від цього.
— Я хочу сама собі нагадувати цим, що я твоя рабиня; якщо коли-небудь моя огидна
гордість знову засліпить мене, покажи мені це волосся і скажи: "Тепер ідеться не про кохання,
не про ваші почуття в цю хвилину, ви поклялися коритись мені, тож дотримуйте свого слова".
А втім, краще, мабуть, утриматись від опису цих безумств і цього раювання.
Однак благородство Жульєна було не менше, ніж його щастя.
— Я мушу вийти по драбині,— сказав він Матильді, коли побачив відблиск ранкової зорі на
далеких димарях, за садом.— Жертва, на яку я йду, гідна вас, я позбавляю себе кількох годин
найвищого щастя, яке може відчувати людська душа, і цю жертву я роблю заради вашого
доброго імені. Якщо ви можете читати в моєму
серці, ви зрозумієте, яке насильство я роблю над собою. Чи будете ви завжди для мене такою,
як у що мить? Але тепер ідеться про вашу честь, цього досить. Ви знаєте, що після нашого
першого побачення підозрівали не тільки злодіїв. Пан де Ла-Моль наказав поставити сторожів у
саду. За паном де Круазнуа стежать шпигуни; все, що він робить кожної ночі, відомо.
При цих словах Матильда голосно засміялась, її мати й одні з покоївок прокинулись. З нею
заговорили крізь двері, Жульєн глянув на неї. Вона зблідла, вичитуючи покоївці, і навіть не
зволила нічого відповісти матері.
— Але якщо їм спаде на думку відчинити вікно, вони побачать драбину! — сказав Жульєн

47
 Він ще раз стиснув її в обіймах, кинувся до драбини і не те що збіг, а скотився вниз; мить —
і він стояв на землі.
Через дві-три секунди драбина вже лежала під липами, і честь Матильди була врятована.
Жульєн, отямившись, побачив, що він весь у крові майже голий; необережно спускаючись, він
подряпав собі шкіру.
Безмежне щастя, яке сповнювало його, повернуло йому всю його рішучість і енергію; якби в
цю хвилину на нього напало двадцять чоловік, він би з радістю кинувся б у бій один проти всіх.
На щастя, йому не довелося на цей раз випробувати свою воїнську доблесть: їй п поклав
драбину на звичайне місце, прикріпив її ланцюгом і не забув знищити сліди драбини на клумбі
екзотичних квітів під вікном Матильди.
Коли він у темряві мацав рукою м'яку землю, щоб упевнитись, що ніяких ямок від драбини
не залишилось, він відчув, що йому на руки раптом щось упало: це було велике пасмо волосся
Матильди; вона все-таки відрізала його й кинула йому.
Вона стояла біля вікна.
— Ось що тобі посилає твоя служниця,— сказала вона йому досить голосно,— це знак вічної
покори. Я відмовляюсь коритись своєму розумові, будь моїм володарем.
Жульєн, не тямлячи себе, мало не кинувся знов по драбину, щоб повернутись до неї. Але
кінець кінцем розсудливість перемогла.
Проникнути з саду в будинок було не так просто. Жульєнові «далося зламати двері, що вели
в льох. Діставшись до своєї кімнати, він, стараючись не робити шуму, зламав замок і в своїх
дверях, бо, поспішаючи, він залишив у кімнаті, яку недавно покинув, навіть ключ, що був у
кишені його костюма. "Хоч би вона здогадалась сховати ці тлінні останки",— подумав він.
Нарешті втома перемогла його буйне щастя, і на світанку він Поринув у глибокий сон.
Дзвінок на сніданок ледве збудив його; він спустився в їдальню. Незабаром увійшла
Матильда. Гордість Жульєна зазнала хвилину великого щастя, коли він побачив, як сяяли
коханням очі цієї красуні, оточеної таким поклонінням; але незабаром її необережність злякала
його.
Під тим приводом, ніби вона не встигла зробити як слід зачіску, Матильда зашпилила своє
волосся так, що Жульєн міг з першого погляду переконатись, яку велику жертву вона принесла
йому, відрізавши вночі велике пасмо. Якби що-небудь взагалі могло спотворити таку красуню,
Матильда домоглася б цього: на правій половині голови чудове попеляето-біляве волосся було
відрізане на пів дюйма від шкіри.
За сніданком уся поведінка Матильди відповідала цій її необережній витівці. Можна було
подумати, що вона вирішила перед усім світом виявити своє шалене кохання до Жульєна. На
щастя в цей день пан де Ла-Моль з маркізою були дуже заклопотаними майбутнім
нагородженням блакитною стрічкою, при якому був обійдений пан де Шон. В кінці сніданку
Матильда, говорячи з Жульєном, назвала його "мій володар". Він спалахнув по саме волосся.
Було це випадково, чи про це подбала пані де Ла-Моль, але Матильда цілий день ні на
хвилину не залишалась сама.
Увечері, проходячи з їдальні у вітальню, вона все-таки вибрали хвилину, щоб сказати
Жульєнові:
— Всі мої плани порушуються. Не думайте, що це відмова з мого боку: мама щойно
вирішила, що в моїй кімнаті буде спати одна з їй покоївок.
День минув з блискавичною швидкістю. Жульєн не тямив себе від щастя. На другий день о
сьомій годині ранку він був уже в бібліотеці, сподіваючись, що мадемуазель де Ла-Моль зайде
туди він написав їй довжелезного листа.
Побачив він її тільки через кілька годин, за сніданком. Цього разу вона зачесалася дуже
старанно; з надзвичайною майстерністю сховане було підстрижене місце. Раз чи два глянула
вона на Жульєна, але погляд її був ввічливий і спокійний, і на думку не могло спасти, що вона
здатна назвати його "мій володарю".
хх-ххх

48
 [Знаючи про надзвичайну пам'ять Жульєна Сореля, маркіз де Ла-Моль посилає його у
Страсбург із "секретною нотою", яку вік мав вивчити напам'ять. У ній ішлося про
відновлення монархії у Франції. Повернувшись у Париж, Жульєн знову зближується з
Матильдою.]
XXXII. ТИГР
Жульєн цілком віддавався своєму безмежному щастю тільки в ті хвилини, коли Матильда не
могла прочитати відбитку цього щастя в його очах. Він неухильно виконував свій обов'язок —
казати їй час від часу що-небудь жорстоке.
Коли лагідність Матильди, яка його вражала, і її безмежна відданість от-от могли позбавити
його самовладання, він набирався Мужності й покидав її.
Матильда кохала вперше в житті.
Життя, яке раніше йшло для неї черепашачою ходою, линуло тепер, немов на крилах.
Але гордість її повинна була знайти собі якийсь вихід, і виявлялась вона тепер у тому, що
Матильда з нерозважною безстрашністю нехтувала всіма небезпеками, пов'язаними з її
коханням. Жульєн зобов'язувався бути обачним; тепер Матильда не підкорялась йому, Тільки
коли йшлося про небезпеку. Лагідна й майже смиренна з ним, вона виявляла тепер ще більшу
погордливість до своїх домашніх, рідних і слуг.
Ввечері, у вітальні, серед шістдесяти гостей, вона кликала Жульєна і, не помічаючи нікого,
довго розмовляла з ним.
Вона завагітніла — із радістю повідомила про це Жульєна. Невже ви й тепер не будете мені
вірити? Ось вам гарантія. Тепер я ваша дружина навіки.
Ця звістка приголомшила Жульєна. Він готовий був відмовились від своїх принципів
поведінки. "Як можна навмисне поводитися. холодно й образливо з цією нещасною дівчиною,
що губить себе заради мене?" Як тільки в неї був хоч трохи нездоровий вигляд, Жульєн не
почував у собі мужності слухатись грізного голосу обов'язку і звертатись до неї з жорстокими
словами, які він вважав, "и підставі досвіду, за необхідні для продовження їхнього кохання. Я
хочу написати батькові,— сказала йому одного разу Матильди.— Він для мене більше, ніж
батько, він мій друг, і я вважаю недостойним ні вас, ні мене обманювати його хоча б хвилину.
Боже праведний! Що ви хочете зробити? — сказав Жульєн, злякавшись.
- Виконати свій обов'язок,— відповіла вона, і очі її радісно ««гнили. Вона гадала, що виявляє
більше відваги, ніж її коханий. Але він вижене мене з ганьбою!
Це його право, і треба це право поважати. Я подам вам руку, і ми вийдемо з воріт серед
білого дня.
Жульєн, ще не отямившись від здивування, попросив її почекати тиждень.
—Не можу,— відповіла вона,— честь вимагає цього. Я знаю, це мій обов'язок, і треба його
виконати негайно.
—Ну, тоді я наказую вам почекати,— сказав Жульєн.— Ваша, честь не беззахисна,— я ваш
чоловік. Наша доля залежить від цього вирішального вчинку. У мене теж є свої права. Сьогодні
вівторок. Наступного вівторка прийом у герцога де Ретца; увечері, коли пан де Ла-Моль
повернеться, швейцар передасть йому фатальний лист. Його єдина мрія — зробити вас
герцогинею,— я це добра знаю. Подумайте, який це буде для нього удар!
—Ви хочете, мабуть, сказати: яка буде його помста?
—Я можу відчувати жаль до свого благодійника, сумувати від того і що завдав йому горя,
але я не боюся й ніколи не боятимусь нікого. І
Матильда скорилася йому. Після того, як вона повідомила Жульєна про свій стан, він
вперше розмовляв з нею так владно. Ніколи ще він не кохав її так палко. Все, що було ніжного
в його душі з радістю хапалось за нагоду, яку давав стан Матильди, щоб ж говорити їй різких
слів. Признання, яке вона збиралася зробити панові де Ла-Молю, глибоко схвилювало
Жульєна. Невже йому доведеться розлучитись з Матильдою?! І хоч як її засмутить його від'їзд,
чи вона згадуватиме про нього через місяць?
Не менший жах відчував Жульєн перед справедливими докорами, які йому доведеться

49
почути від маркіза.
Увечері він признався Матильді в цій другій причині своїх хвилювань, а потім, забувшись у
запалі кохання, і в першій.
Вона змінилась на обличчі.
— Невже справді,— спитала вона,— розлучитись зі мною і Півроку — для вас нещастя.
—Безмежне нещастя, єдина річ у світі, яка мене жахає. Матильда була щаслива. Жульєн так
уміло грав свою роль, що зумів її переконати, ніби з них двох вона кохає більше.
Настав фатальний вівторок. Опівночі, повернувшись додому, маркіз знайшов листа, на
конверті якого було позначено, що він мусиш розпечатати його власноручно і без свідків.
"Батьку! Всі суспільні зв'язки між нами розірвано, залишаються тільки ті, що пов'язують нас
кровно. Після мого чоловіка Ви ? і завжди будете найдорожчою для мене людиною. Мені на
очі на* вертаються сльози, коли я думаю про горе, якого завдаю Вам. Але щоб моя ганьба не
стала прилюдною, щоб Ви мали час обміркувати все і діяти, я більше не могла відкладати
признання, яке повинна Вам зробити. Якщо Ваша любов до мене,— а я знаю, яка вона
глибока,— дозволить Вам призначити мені невелике утримання, я оселюся там, де ви скажете,
наприклад, у Швейцарії, разом з моїм чоловіком. Його ім'я таке невідоме, що ніхто не впізнає
Вашу дочку пані Сорель, невістці вер'єрського тесляра. Ось те ім'я, яке мені тик важко було
написати. Мені страшно прогнівити Вас, яким би не був справедливим Ваш гнів, я боюсь, що
він упаде на Жульєна. Я не буду герцогинею, батьку; я це знала з тої хвилини, як покохала
його, бо я перша покохала його, я його звабила. Від Вас успадкувала я піднесену душу, яку не
може задовольнити ніщо пересічне, або таке, що здається мені пересічним. Марно намагалась
м, бажаючи Вам догодити, зацікавитись паном де Круазнуа. Наві що ж поставили Ви переді
мною людину справді достойну? Адже ви самі сказали мені, коли я повернулася з Гієр:
"Молодий Сорель — єдина істота, з якою можна провести час не нудьгуючи". Бідолашний
юнак засмучений так само, як і я (якщо це тільки можна уявити), тим горем, якого завдасть
Вам цей лист. Не в моїй владі відвернути від себе Ваш батьківський гнів. Але не відштовхуйте
мене, не позбавляйте мене Вашої дружби.
Жульєн ставився до мене шанобливо. Якщо він і розмовляв зі мною інколи, то тільки з глибокої
вдячності до Вас, бо природна гордість його вдачі примушує його триматись суто офіційно з
усіма, хто стоїть вище за нього. В нього є сильне природжене почуття соціальної нерівності. Це
я сама — я зізнаюся в цьому з великим Поромом Вам, моєму найкращому другові, і ніколи
ніхто інший не Ночує цього зізнання,— це я сама якось у саду потиснула йому руку. Мине
доба, і невже завтра Ви ще гніватиметесь на нього? Мій гріх уже непоправний. Якщо Ви
зажадаєте цього, він через мене передасть вислови своєї глибокої пошани до Вас і свого
розпачу || приводу заподіяного Вам горя. Ви ніколи не побачите його; але я поїду за ним, куди
він схоче. Це його право; це мій обов'язок, — він батько моєї дитини. Якщо Ви будете ласкаві
призначи-ін нам шість тисяч франків на життя, я прийму їх з вдячністю; якщо пі — Жульєн
розраховує влаштуватись у Безансоні викладачем латині й літератури. З якого б низького щабля
він не почав, він піде вгору, я певна цього. З ним я не боюся жити в невідомості. М пивна, що
на випадок революції він гратиме одну з перших ролей, Чи могли б Ви сказати щось подібне
про кого-небудь з тих, М9о просив моєї руки? У них багаті маєтки? Ця єдина перевага не може
в мене викликати захоплення. Мій Жульєн навіть при сучасному режимі досяг би високого
становища, якби володів мільйоном і користався підтримкою мого батька..."
Матильда, знаючи, що маркіз людина запальна, що йому треба дати охолонути, написала
вісім сторінок.
"Що робити? — думав Жульєн у той час, як пан де Ла-Моль читав листа.— В чому, по-
перше, мій обов'язок і, по-друге, мої інтереси? Я безмірно зобов'язаний йому. Без нього я був
би нікчемним! шахраєм на якійсь нікчемній посаді і навіть не настільки шахраєм! щоб не
викликати до себе ненависті й переслідувань. Він зробив з мене світську людину. Тепер мої
неминучі шахрайства будуть, по! перше, рідші, і, по-друге, не такі підлі. А це варто більшого,
ніж якби! він подарував мені мільйон. Я завдячую йому цим орденом і моїми нібито
дипломатичними заслугами, які мене підносять над загальним рівнем. Якщо він взявся за перо,

50
щоб наказати мені, як поводивитись, що він напише?.."
Тут міркування Жульєна були раптом перервані появою старого камердинера пана де Ла
Моля.
—Маркіз кличе вас негайно, вдягнені ви чи ні.
І, проводжаючи Жульєна, камердинер тихенько додав:
—Пан маркіз просто не тямить себе, стережіться!

ХХХШ-ХХХІV
[Люті маркіза де Ла-Моль не було меж. Врешті-решт він змирився з цією ситуацією і,
видавши Жульєнові патент на чин гусарського лейтенанта, зобов'язав негайно виїжджати
у Страсбург, де стояв його полк.]

XXXV. Гроза
Другого дня на світанку Жульєн з'явився до абата Пірара. Слідом за ним у двір в'їхала стара
обшарпана карета, найнята в нам ближчій поштовій конторі.
— Такий екіпаж тепер вам не пасує,— сказав йому буркотливим тоном суворий абат.— Ось
вам двадцять тисяч франків, подарунок пана де Ла Моля; він рекомендує вам витратити їх за
рік але по змозі не давати приводу для глузування. (Кинути юнаком таку величезну суму — це
значило, на думку священика, штовхнути його на шлях гріха).
Маркіз додав до цього: пан Жульєн де Ла Верне повинен вважати, що одержав ці гроші від
свого батька, якого немає потреби називати на ім'я. Пан де Ла Верне, можливо, визнає за
потрібне зробити подарунок панові Сорелю, вер'єрському тесляреві, що доглядав його и
дитинстві...
— Я міг би взяти цю частину доручення на себе,— додав абат,— Я нарешті переконав пана
де Ла-Моля піти на мирову з цим єзуїтом, абатом Фрілером. Вплив його, набагато сильніший за
наш. Одною з негласних умов цієї угоди буде те, що ця людина, яка, по Суті, панує в Безансоні,
визнає ваше високе походження.
Жульєн не тямив себе від захвату; він кинувся на шию абатові. Отже, його визнано!
Жульєн написав із Страсбурга панові Шелану, колишньому вер'єрському кюре, що тепер
уже був у дуже похилих літах.
Не маю сумніву, що Ви з радістю почули про події, які спонукали моїх рідних збагатити
мене. Посилаю вам п'ятсот франків і право розподілити їх негласно, не називаючи мого імені,
серед знедоленії х і бідних, яким і я колись був; напевно, Ви допомагаєте їм так само, як колись
допомагали мені".
Жульєн сп'янів від честолюбства, але не від чванливості; він Приділяв значну увагу
зовнішності: його коні, мундир, лівреї його слуг були в бездоганному порядку, який
підтримувався з пунктуальністю, що зробила б честь будь-якому англійському мілорду.
Ставши якихось два дні тому, та ще й за протекцією, лейтенантом, пін уже підраховував, що
для того, щоб стати командиром полку у тридцять років, ніяк не пізніше, як усі видатні
генерали, треба вже в двадцять три мати вище звання, ніж лейтенант. Він тільки й думав що
про славу і про свого сина.
І ось саме коли він був у полоні честолюбних мрій, до нього з’явився з листом мадемуазель де
Ла-Моль молодий лакей, що (прискакав нарочним.
'Все загинуло,— писала Матильда,— приїздіть якнайшвидше, киньте все, дезертируйте,
якщо треба. Приїхавши, чекайте мене Я фіакрі біля садової хвіртки... на вулиці... Я вийду з
Вами ПОГОВОРИТИ можливо, вдасться провести Вас у сад. Все загинуло і, боюся, назавжди.
Покладіться на мене, я буду відданою Вам і стійкою в злигоднях. Я люблю Вас".
Через кілька хвилин Жульєн, діставши в полковника відпустку, щодуху мчав із Страсбурга.
Але жахлива тривога гризла його й відбирала в нього сили, і, доскакавши до Метца, він не міг
далі їхати верхи. Він пересів у поштову карету і з майже неймовірною швидкістю дістався до
призначеного місця біля садової хвіртки палацу де Ла-Моль. Хвіртка розчинилась, і тої ж миті
51
Матильда, забувши всяку обачність, кинулася йому в обійми. На щастя, була тільки п'ята
година ранку і на вулиці не було ще нікого.
— Все пропало: батько, боячись моїх сліз, виїхав в четвер уночі-Куди? Ніхто не знає. Ось
його лист, читайте.— І вона сіла поруч з Жульєном у фіакр.
"Я міг би пробачити все, крім заздалегідь обдуманого наміру] звабити Вас заради Вашого
багатства. Ось, нещасна дівчино, ось у чому жахлива правда. Даю Вам слово честі, що ніколи
не погоджусь на Ваш шлюб з цим чоловіком. Я забезпечу йому десять тисяч ренти, якщо він
згодиться жити десь далеко, за межами Франції, або, ще краще,— в Америці. Прочитайте листа,
якого я одержав у відповідь на своє запитання про нього. Цей соромітним сам запропонував
мені написати пані де Реналь. Я більше не читатиму жодного Вашого рядка, що стосується
цього чоловіка. Мені остогидли і Париж, і Ви. Рекомендую Вам зберегти в найглибшій
таємниці те, що має трапитись. Щиро зречіться цієї підлої людини! і Ви знову знайдете батька".
— Де лист пані де Реналь? — холодно спитав Жульєн.
— Ось він. Я не хотіла його показувати, не підготувавши тебе.1
Лист
"Обов'язок мій перед святою справою релігії і моралі примушуй мене, пане, зробити
надзвичайно тяжкий для мене вчинок; непогрішимий закон наказує мені в цю хвилину завдати
шкоди ближньому, але з метою попередити ще більше лихо. Скорбота, яку я почуваю, повинна
бути підкорена почуттю обов'язку. Немає сумніву, пане, що поведінка особи, про яку Ви мене
просите розповісти всю правду, могла здатись незрозумілою, навіть добропорядною. Від Вас,
можливо, вважали за потрібне приховати частину правди або навіть подати дещо в іншому
світлі, виходячи з вимог обережності, там само як і релігії. Але насправді поведінка особи, про
яку ви хочете! дізнатись, була варта цілковитого осуду навіть у більшій мірі, німі я можу
висловити. Бідний і жадібний, цей юнак прагнув завоювати собі певне становище в світі й
вибитися в люди, вдаючись з цією метою до найвитонченішого лицемірства й звабивши слабу
й нещасну жінку. Тяжкий обов'язок змушує мене також визнати, що пан Ж... не визнає ніяких
законів релігії. По совісті кажучи, я змушена думати, що одним з його способів домагатись
успіху в тому чи Іншому домі є зваблення жінки, яка користується в цьому домі найбільшим
впливом. Прикриваючись удаваною безкорисливістю й фразами, вичитаними з романів, він
прагне одного — оволодіти довірою господаря дому і його багатством. Він сіє скрізь нещастя і
вічне каяття..." і таке інше, і таке інше, і таке інше.
Цей лист, дуже довгий і напівзмитий слізьми, був, безперечно, Написаний рукою пані де
Реналь і навіть написаний старанніше, ніж звичайно.
- Не смію судити пана де Ла-Моля,— сказав Жульєн,— дочитавши до кінця.— Він вчинив
правильно й обережно. Який батько Згодився б віддати свою дочку за такого чоловіка.
Прощавайте!
Жульєн вискочив з фіакра й побіг до своєї поштової карети, що чекала його на розі вулиці.
Матильда, про яку він, здавалося, забув, пробила кілька кроків слідом за ним, але погляди
крамарів, що добре знали її і тепер повиходили з дверей своїх крамниць, примусили її
квапливо повернутися в сад.
Жульєн помчав у Вєр'єр. При такій швидкій їзді він не міг, як вирвався, написати Матильді,
бо рука його креслила на папері лише якісь нерозбірливі кривульки.
Він приїхав у Вєр'єр в неділю вранці і одразу ж зайшов до торговки зброєю, який
поздоровив його з несподіваним збагаченням. Ця новина хвилювала все місто. Жульєн насилу
розтлумачив йому, що хоче купити пару пістолетів. Зброяр на його вимогу зарядив Їх.
Пролунали три удари дзвона; це добре відомий у французьких Пилах благовіст, що після
різних інших ранкових передзвонів сповіщає про початок обідні.
Жульєн увійшов у нову вер'єрську церкву. Всі високі вікна були запнуті червоними
завісами. Жульєн опинився на кільки кроків позаду крісла пані де Реналь. Вона, здавалось,
ревно молилися. КОЛИ він побачив цю жінку, яка так кохала його, рука в нього тремтіла, і він
спочатку не мав сили здійснити свій намір. "Не Можу,— казав він сам собі,— це понад мої
сили".
52
 В цю мить молодий причетник, що прислуговував священикові, задзвонив до виносу святих
дарів. Пані де Реналь похилила голову, яка на хвилину майже сховалась за згортками шалі.
Тепер Жульєн не відчував так виразно, що це вона. Він вистрілив з пістолета і промахнувся;
вистрілив удруге — вона впала.
ХХVІ-Х
[Жульєна Сореля відвели у в'язницю. Рана його жертви виявилася не дуже небезпечною.
Матильда, примчавши із Парижа, всіляко допомагає йому: привозить прохання єпископа
про помилування Сореля і переконує старшого вікарія в необхідності добиватися
виправдання. На боці звинувачуваного і громадська думка.]
XLI. Суд
Нарешті настав день, якого так боялися Матильда і пані де Реналь.
Незвичайний вигляд міста викликав у них ще більший жах! навіть мужня душа Фуке була
збурена. Вся провінція з'їхалась у Безансон, щоб послухати цю романтичну справу.
Вже за кілька днів у готелях не лишалось жодного вільного місця. Панові голові суду не
давали проходу, випрошуючи вхідні] квитки, всі міські дами хотіли бути присутніми на суді.
На вулицях продавали портрети Жульєна і таке інше, і таке інше.
Матильда приберегла для цієї вирішальної хвилини власноруч ний лист єпископа ***. Цей
прелат, що управляв церквою всієї Франції і призначав єпископів, зласкавився просити про
виправі дання Жульєна. Напередодні суду Матильда віднесла цей лист для всемогутнього
старшого вікарія.
Під кінець розмови, коли вона вже виходила, вмиваючись слів ми, пан де Фрілер нарешті
покинув свою дипломатичну стриманість і сам, трохи розчулившись, сказав їй:
— Я ручуся за вирок присяжних. З дванадцяти осіб, яким доручено вирішити, чи завинила
особа, якій ви протегуєте, в злочині, головне,— в злочині, обміркованому заздалегідь, я
нараховую шестеро друзів, зацікавлених у моєму успіху, а я їм дав зрозуміти, що від них
залежить зробити мене єпископом. Барон Вально, якої я зробив мером Вер'єра, має голоси
панів де Муаро і де Шолеві Сказати правду, жеребкування дало нам для цієї справи двох дуже
неблагонадійних присяжних, але хоч це й ультраліберали, проте у важливих справах вони
підкоряються мені, а я передав їм, що прошу голосувати спільно з паном Вально. Мені відомо,
що шостий присяжний, страшенно багатий фабрикант, ліберал і балакун, Потай мріє про якісь
поставки військовому міністерству і, звичайно, не схоче викликати моє незадоволення. Я
звелів переказати йому, Що пан Вально діятиме за моїми вказівками.
—А хто ж цей пан Вально? — стурбовано спитала Матильда.
—Якби ви знали його, ви б не сумнівались в успіху. Це грубий, нахабний, безсоромний
балакун, наче створений для того, щоб вести ні собою дурнів. У тисяча вісімсот
чотирнадцятому році він жив у злиднях, а тепер я зроблю його префектом. Він здатний побити
своїх колег присяжних, якщо вони не голосуватимуть так, як він схоче.
Матильда трохи заспокоїлась.
Ще одна прикра розмова чекала її увечері. Жульєн вирішив не брати слова на суді, щоб не
затягти неприємної процедури, результат якої, на його думку, був наперед відомий.
Мій адвокат виступить, цього досить,— сказав він Матильді.— І так мені надто довго
доведеться бути видовищем для всіх моїх морогів... Цих провінціалів обурила моя блискавична
кар'єра, якою завдячую вам... Повірте, серед них немає жодного, хто б не бажав мого
засудження, хоч це й не завадить їм, як дурням, проливати СЛЬОЗИ, коли мене поведуть на
страту.
Вони хочуть бачити ваше приниження, це, безперечно, так,— Відповіла Матильда,— але я
не думаю, що вони жорстокі. Моя поява в Безансоні і мої страждання викликали співчуття всіх
жінок, и наше вродливе обличчя довершить решту. Досить вам сказати кілька слів перед
вашими суддями, весь зал буде на вашому боці...
Наступного дня о дев'ятій годині ранку, коли Жульєн вийшов з в’язниці, щоб вирушити у
великий зал суду, жандарми насилу могли стримати величезну юрбу, що заповнила подвір'я.

53
Жульєн добре виспався, він був спокійний і не почував нічого, крім філософського жалю до цієї
юрби заздрісників, що без будь-якої жорстокості оплесками зустрінуть його смертний вирок.
Він дуже здивувався, побачивши за ті чверть години, поки його вели серед фіні, що він в усіх
викликає сердечне співчуття. Він не почув Плідного неприязного слова. "Ці провінціали зовсім
не такі злі, як я гадав",— подумав він.
Коли Жульєн увійшов у зал суду, його вразила витонченість архітектури. Це була чиста
готика, безліч чарівних маленьких колон надзвичайно старанно виточених з каменю. Йому
здавалося, що він в Англії.
Але незабаром його увагу привернуло півтора десятка привабливих жінок, що
розташувались у трьох ложах, якраз навпроти лави підсудного, над місцями для суддів і
присяжних. Обернувшись у бік публіки, він побачив, що галерея над амфітеатром була повна
жінок,— переважно молодих; вони здавалися йому вродливими. Очі їхні блищали, в них
відбивалось палке співчуття. Решту залу заповнила величезна юрба, народ ломиться в двері, і
вартові не могли втихомирити натовп. Коли всі ці очі, що жадібно шукали Жульєна нарешті
побачили, як він сідає на місце на відведеному для підсудний! невеликому підвищенні, по залу
пробіг гомін подиву й співчуття.
Того дня Жульєнові не можна було дати й двадцяти років; в! був одягнений дуже просто,
але з бездоганним смаком; його волос ся й чоло були просто чарівні; Матильда сама подбала
сьогодні про його туалет. Обличчя Жульєна вражало надзвичайною блідістю Ледве він сів на
лаву, як почув з усіх сторін: "Боже! Який він юний! Та це ж дитина... Він ще вродливіший, ніж
на портреті".
— Підсудний,— сказав йому жандарм, що сидів праворуч від нього,— бачите отих шістьох
дам, що сидять на балконі? І жандарм показав йому на невеличку ложу, що виступала над
місцями для присяжних.— Це дружина префекта,— провадив далі жандарм,— біля неї — пані
маркіза де N.... вона вам дуже співчуває! я сам чув, як вона розмовляла зі слідчим. Далі — пані
Дервіль
— Пані Дервіль! — скрикнув Жульєн, спалахнувши по саме волосся.
"Як тільки закінчиться суд, вона напише пані де Реналь подумав він, не знаючи, що пані де
Реналь приїхала в Безансон. І
Почався допит свідків. Він тривав кілька годин. При першій словах обвинувальної промови
прокурора дві з тих дам, що сиділи в маленькій ложі навпроти Жульєна, розплакались.
"Пані Дервіль не така, вона не розчулиться",— подумав Жульєн. Проте він помітив, що
обличчя у неї палає.
Прокурор з пафосом, поганою французькою мовою розводився про варварство вчиненого
злочину. Жульєн помітив, що сусідки пані Дервіль слухали його дуже незадоволено.
Деякі з присяжних, мабуть, їхні знайомі, щось їм казали, очевидні заспокоюючи їх. "Це все-
таки добра ознака",— подумав Жульєн. І
Доти він почував лише безмежне презирство до всіх цих людей, що зібрались тут на суді.
Низькопробне пишномовство прокурора ще посилило його почуття огиди. Але поволі
душевна сухість Жульєна зникала перед виявами співчуття, яке він бачив з усіх боків.
Йому сподобався рішучий вираз обличчя його адвоката. - Тільки без зайвих фраз,— сказав
Жульєн йому тихенько, коли той приготувався взяти слово.
- Уся ця пишномовність, вкрадена в Боссюе, яку тут розгорнули проти вас, пішла вам
тільки на користь,— сказав адвокат. І справді, не минуло й п'яти хвилин після того, як він почав
свою
Промову, а вже мало не всі жінки повитягали носові хусточки. Підбадьорений адвокат,
звертаючись до присяжних, промовляв дуже переконливо. Жульєн здригнувся, він почував, що
ось-ось розплачеться. "Боже праведний! Що скажуть мої вороги?"
Він уже зовсім готовий був розчулитись, коли, на щастя для себе, зустрівся поглядом з
нахабними очима пана барона де Вально.
"Очі цього пана палають,— подумав він,— як тріумфує ця підла Душа! Якби його торжество
було єдиним наслідком мого злочину, м мусив би його проклинати. Один бог знає, чого він

54
наплете про мене пані де Реналь!"
Ця думка цілком поглинула увагу Жульєна. Але незабаром він втямився, почувши голосні
схвальні вигуки присутніх. Адвокат тільки що закінчив свою промову. Жульєн згадав, що слід
потиснути йому руку. Час пролетів дуже швидко.
Обвинуваченому і адвокатові принесли підкріпитися. Тільки тоді Жульєна вразило одне
спостереження: жодна з жінок не вийшла її пилу пообідати.
-Сказати правду, я вмираю з голоду,— сказав адвокат,— а ви? Я теж,— відповів Жульєн.
- Гляньте-но, дружині префекта теж принесли їсти,— сказав адвокат, показуючи на
маленьку ложу.— Будьте мужні, все йде прекрасно.
Засідання відновилось.
Коли голова виступив з заключним словом, пробило північ. голова змушений був
спинитись; серед тиші й загального тривожного чекання, бій баштового годинника гучно лунав
на весь зал.
"Ось настає мій останній день",— подумав Жульєн. І незабаром "ін відчув, як ним
оволодіває почуття обов'язку. Досі він переборював себе, не дозволяв собі розчулитись і мав
твердий намір не брати останнього слова; проте, коли голова спитав його, чи хоче він щось
ІІІІАПТИ, Жульєн підвівся. Прямо перед собою він бачив очі пані Дервіль, які у вечірньому
світлі здавалися йому дуже блискучими. "Невже вона плаче?" — подумав він.
— Панове присяжні! Страх перед людською зневагою, який, здавалося мені, я зможу
перебороти перед смертю, змушує мене взяти слово, Я не маю честі належати до вашої касти,
панове, в моїй особі перед вами селянин, що повстав проти низькості свого стану. Я неї прошу
у вас ніякої милості,— продовжував Жульєн твердішим-голосом.— Я не плекаю райдужних
надій,— мене чекає смерть, і це буде справедливо. Я вчинив замах на життя жінки, гідної
найглибшої пошани. Пані де Реналь була для мене майже матір'ю. Злочин мій жахливий, і
зроблений він був умисно. Отже, панове присяжна я заслужив смерть. Проте, хоча б я й менше
завинив, я бачу туш людей, які, не задумуючись над тим, що молодість моя заслуговуєш
співчуття, захочуть покарати в моїй особі і раз назавжди зломити тих юнаків незнатного
походження, пригнічених бідністю, яким пощастило здобути добру освіту, внаслідок чого вони
насмілилися! проникнути в середовище, яке на мові чванливих багатіїв зветься вищим світом.
Ось у чому, панове, полягає мій злочин, і він буду покараний тим суворіше, що, по суті, мене
судять люди, не рівні мені. Я не бачу тут на лавах присяжних жодного заможного селянина, а
тільки самих обурених буржуа...
Протягом двадцяти хвилин Жульєн говорив у такому тоні; вії висловив усе, що накипіло в
нього на душі; прокурор, який запобігав перед аристократами, підстрибував у своєму кріслі,
проте, незважаючи на трохи абстрактний характер промови Жульєна, всі жінки ревно
плакали. Навіть пані Дервіль піднесла хусточку до очей. Перед тим, як закінчити свою
промову, Жульєн ще раз згадав про умисність злочину, про каяття, про безмежну синівську
відданість і повагу, яку він почував колись, у минулі часи, до пані де Реналь
Пробило першу годину, коли присяжні вийшли в свою кімнату Жодна з жінок не залишила
свого місця; в багатьох чоловіків булі сльози на очах. Спочатку всі жваво розмовляли між
собою, але ви рок присяжних затягався, мало-помалу втома давалася взнаки і в залі
встановлювалася тиша. Це були урочисті хвилини. Вогні люстр ста вали тьмянішими.
Жульєн, дуже стомлений, чув, як поруч з нив ішла розмова про те, добра це чи погана ознака,
що присяжні радять ся так довго. Йому було приємно, що всі були на його боці; присяжні все
ще не повертались, а проте жодна жінка не вийшла з залу
Та ось пробило другу годину — і враз почувся шум. Маленькі дверцята кімнати присяжних
розчинились. Пан барон де Вально урочисто й театрально виступав попереду, за ним ішли всі
інші Присяжні. Він відкашлявся і проголосив, що присяжні, по правді І совісті, ухвалили
одностайно вирішення, що Жульєн Сорель винен у вбивстві з наперед обдуманим наміром.
Це вирішення тягло за собою смертну кару, і вирок був негайно оголошений. Жульєн Глянув
на свій годинник і згадав пана де Лавалетта. Було чверть ИП третю. "Сьогодні п'ятниця,—
подумав він.— Так, але для Вально, що засудив мене до страти, це щасливий день... Мене

55
 занадто Добре стережуть, і Матильда не зможе врятувати мене так, як це зробила пані де
Лавалетт. Отже, через три дні, о цій самій годині, Я матиму точні відомості про велике може
бути.
В цю хвилину він почув голосний зойк, і це повернуло його до дійсності. Жінки навколо
нього ридали; він бачив, що всі повернулись лицем до невеличкої ніші в капітелі готичного
пілястра. Пізніше він дізнався, що там ховалась Матильда. Крик не повторювався, ІІСІ знов
обернулись до Жульєна, якого жандарми намагались провести крізь юрбу.
"Постараємось не дати приводу глузувати цьому негідникові Вально,— подумав Жульєн.—
3 яким удавано зажуреним виразом виголосив він рішення, що веде за робою смертну кару!
Тоді як миніть у цього бідолахи, голови суду — а він суддею, мабуть, не один рік! — сльози
були на очах, коли він оголошував вирок. Яка радість. для Вально — помститись за наше давнє
суперництво через інші де Реналь!.. Значить, я її більше не побачу! Кінець усьому... Останнє
прощання вже неможливе для нас, я це почуваю. Великим щастям було б для мене висловити
їй, який огидний мені мій злочин! Сказати тільки одне: я засуджений справедливо".

ХIII-ХV
[Після винесення вироку до Жульєна Сореля приходить душевний спокій, ясність думки і
знову повертається пані де Реналь. Кохання Матильди видається йому тепер надто
розсудливим і саме ,і пані де Реналь, яка пробачила його, він хоче побути в останні години.
Вона "не робила замаху на своє життя, але через три дні Після страти Жульєна вона
померла, обнімаючи своїх дітей".]
Переклад з французької Є. Старинкевич

56
Запитання та завдання.
1.Розкажіть про життя і творчий доробок Стендаля. Яку роль у формуванні світогляду
письменника відіграла культурна спадщина італійського Відродження?
2.Яке місце у творчості письменника займає роман "Червоне і чорне"! Спробуйте довести,
що за жанром це — соціально-психологічний роман.
3.Літературознавці розходяться у думках при трактуванні символіки назви роману "Червоне
і чорне": одні вважають, що ці кольори символізуюся революцію і реакцію, другі — червоне і
чорне поле рулетки долі, треті - колір воєнного мундира (червоний) і чорний колір
священицької сутани. Яка тлумачення найбільш прийнятне для вас? Обґрунтуйте свою думку.
4.Чи дотримується автор у романі "Червоне і чорне" принципу нового мистецтва,
сформульованого ним у трактаті "Расін і Шекспір": "Досліджуємо! В цьому все дев'ятнадцяте
століття"? Яку роль у цьому відіграв підзаголовок роману: "Хроніка XIX століття"?
5.Дайте характеристику образу головного героя — Жульєна Сореля. У чому полягає
суперечливість його характеру? Кому протиставлений у романі герой Стендаля?
6.Яких внутрішніх змін зазнає головний герой при "сходженні вгору" - у світ "де Ла Молів"?
Проаналізуйте головні "сходинки" цього сходження сім'я Сорелів — дім де Реналів — духовна
семінарія.
7.Спираючись на текст роману, з'ясуйте, яку роль відіграв Наполеон Бонапарт у житті
Жульєна Сореля.
8.Що ви засуджуєте в Жульєнові, а в чому співчуваєте йому?
9. Порівняйте почуття Луїзи де Реналь і Матильди де Ла-Моль до Жульєна. Хто із цих
жіночих образів вам найбільше імпонує і чому?
10. У трактаті "Про кохання" письменник стверджує: "Не кохати, коли небо дало душу,
створену для кохання, означає позбавити себе та іншу людину великого щастя." Хто з героїв
роману, беручи до уваги цю думку щасливий, а хто — нещасний?
11.Відомі слова Стендаля: "Роман — це дзеркало, з яким ідеш по великій дорозі. То воно
відображає небесну блакить, то брудні калюжі та ями". Що, на вашу думку, відображає роман
"Червоне і чорне"?
12.Яку композиційну роль виконують у творі внутрішні монологи ти авторські відступи?
13.Складіть план розгорнутого повідомлення: "Трагедія Жульєна Сореля".

57
 Наполеон у літературі

"Моя праця має свою географію..., своє дворянство і буржуазію,

своїх, ремісників і селян, політиків і денді, свою армію — одним
словом, весь світ."
О. де Бальзак

Оноре де БАЛЬЗАК
1799— 1850
Французький письменник. В історію світової літератури увійшов як один із
творців і найвидатніших представників критичного реалізму, зачинателів
соціального реалістичного роману. Його грандіозна епопея "Людська комедія"
стала своєрідною енциклопедією французького суспільства першої половини
XIX ст., художньою панорамою всього розмаїття людських типів.

Основні твори: історичний роман "Шуани" (1829), епопея "Людська комедія" (1830 —
1850), що об'єднує 90 романів та оповідань.
Майбутній письменник народився у 1799 р. в м. Тур, що на півдні Франції. Його батько,
Франсуа Бернар Бальзак, на час революції 1789 року був судовим службовцем. Своє прізвище
Франсуа Бернар змінив; його батька, неписьменного селянина, звали Бальса. Згодом Оноре
додав до свого прізвища дворянську частку де і здобув світову славу як Оноре де Бальзак..
Восьмирічного Бальзака віддали на навчання до Вандомського Колежу, де панували
надзвичайно суворі, майже монастирські звичаї. Протягом шестирічного перебування у колежі
хлопець жодного разу не побував удома. Свою освіту майбутній письменник завершив у
Паризькій школі права (1819). Батько Бальзака, ставши
за доби імперії військовим чиновником, сподівався, що син буде юристом. Проте у 1819 р.
молодий Бальзак вирішив протягом року випробувати свої сили на літературній ниві.
Залишивши сім'ю, яка на той час проживала у Вільпарізі, він вирушає до Парижа.
Письменницькі амбіції молодого провінціала після кількох місяців каторжної праці
реалізувалися в історичній трагедії "Кромвель", прослухавши яку давній друг сім'ї, викладач
ліцею, порадив авторові назавжди полишити думку про літературу. Щоб вижити, Бальзак пише
авантюрний роман "Спадкоємниця Бірага", а потім ще низку творів такого самого ґатунку —
про загадкових мешканців старих замків, про любовні страждання і незвичайні пригоди.
Згодом Бальзак вважатиме ці романи не вартими уваги. Перше визнання Бальзак здобув,

58
опублікувавши історичний роман "Шуани" (1829), яким завершується період його ранньої
творчості.
Етап творчої зрілості письменника пов'язаний з атмосферою Липневої революції. Людські
типи, народжені цим буремним часом, фігурують у першому циклі його повістей та оповідань,
об'єднаних під назвою "Сцени приватного життя" (1830). Ще більше зміцнив авторитет
Бальзака роман "Шагренева шкіра", який побачив світ у 1831 р.
Життєвими дорогами України. У 1830 р. Бальзак працює кореспондентом співредактором
сатиричної газети "Карикатура". За два роки активного співробітництва у газеті він проявив
себе як блискучий майстер нарису.
Схиляючись перед видатними чеснотами дворянства минулих] часів, письменник завжди
мріяв поєднати свою долю з багатою жінкою шляхетного походження. Його обраницею стала
польська аристократка Евеліна Ганська, маєток якої знаходився в Україні (с. Верхівня
Житомирської області). Починаючи з 1833 р. Бальзак листувався з нею, двічі протягом
тривалого часу гостював у маєтку! Тут він працював у 1847 р. над драмою "Мачуха" і повістю
"Втаємничений", писав подорожні нотатки "Листи з Києва".
"Людська комедія". Уже на початку творчого шляху Бальзак] встановлює зв'язок між
окремими своїми творами, об'єднавши їх у цикли: "Сцени приватного життя", "Сцени
провінційного життя", "Сцени паризького життя". Ці три цикли склали 12-томні "Етюди про
звичаї", до яких увійшли 72 твори, зокрема "Гобсек"! (1830), "Ежені Гранде" (1833), "Батько
Горіо" (1834), "Втрачені ілюзії" (1837 — 1843). У 1842 р. письменник вирішив об'єднати в одну
грандіозну епопею всі опубліковані і ще ненаписані твори, щоб якнайповніше відобразити
історичний розвиток французького суспільства — від революції 1789 р. до сучасності. Свою
епопею автор назвав "Людською комедією" і працював над нею до кінця життя. Відтак, окрім
"Етюдів про звичаї", до "Людської комедії" увійшли ще два цикли творів — "Філософські
етюди" та "Аналітичні етюди".
У своїй епопеї Бальзак створив галерею яскравих типових образів, об'єднавши десятки
романів та оповідань єдиним ідейним змістом, що увиразнюється за допомогою кола спільних
проблем, тем, конфліктів і сюжетних ситуацій.
У березні 1850 р. здійснилася давня мрія Бальзака: він, вже смертельно хворий, одружився у
м. Бердичеві з Е. Ганською. Після повернення до Франції він помер у Парижі 18 серпня 1850
року. У прощальному слові над могилою видатного письменника його друг і товариш по перу
В. Гюго сказав: "Бальзак був найпершим з-поміж великих, найкращим з-поміж вибраних...".

"Гобсек"
"Гобсек" — це чимале оповідання або невелика повість. Щоправда, жанрова приналежність-
не є тут цілком певною, бо йдеться про твір, у якому наче й немає звичної зав'язки та
справжньої розв'язки. І хоча, працюючи над цією повістиною, Бальзак не мав ще й гадки про
"Людську комедію", проте "Гобсек" скидається на частину якогось великого цілого, а не на річ,
завершену у самій собі. Таке враження зміцнюється завдяки якійсь навмисній "недбалості"
оповіді: авторське слово лише обрамлює мову адвоката Дервіля, яка, у свою чергу,
переривається репліками слухачів чи додатковими авторськими поясненнями. Дарма, що з
жодним із персонажів читач досі не зустрічався, про декого з них мовиться, наче про давніх
знайомих. Утім, створені Бальзаком образи й справді незабаром почнуть перетворюватися на
"персонажів, що повертаються". До певної міри усе це можна пояснити тим, що, включаючи у
1848 році "Гобсека" до "Сцен приватного життя", Бальзак подбав про те, щоб написати цей твір
у загальний контекст "Людської комедії", хоча й особливо не переймався з'ясуванням усіх
згаданих особливостей. Мабуть, ще й уповні не усвідомлюючи масштабності свого задуму,
Бальзак одразу спрямував зусилля не так на окреме, як на загальне, не так на особу, як на
суспільство. І побудова "Гобсека" переконливо це засвідчує.

59
 А от те, що оповідачем виступає один із персонажів, а не всезнаючий автор, є загалом
нехарактерною для творчості Бальзака особливістю. Р. М. Альберес навіть назвав письменника
"теософом" за те, що він, мовляв, проникає під черепи своїх героїв, знає геть усе про їхні
найпотаємніші наміри — звичайна людина на таке не здатна, це до снаги лише Богові чи
дияволу. Проте коли йдеться саме про такого героя, як Гобсек, певна (зрозуміло, лише
вдавана!) відмова Бальзака від всезнання є природною: вона надає авторові можливість не бути
беззастережно й цілком об'єктивним. Дивлячись на старого лихваря очима Дервіля, який по-
своєму поважає й любить Гобсека, письменник зовсім не збирається змальовувати потвору.
Така "необ'єктивність" знадобилася письменникові ще й для того, аби протиставити Гобсека
його клієнтам — графині де Ресто та її коханцеві Максиму де Траю, людцям не лише без честі й
совісті а й без будь-якого масштабу, навіть масштабу зла.
Що ж до Гобсека, то його постать видається масштабною з будь-І якого погляду — він ніби
витесаний із монолітної кам'яної брили. Тому й викликає до себе аж ніяк не огиду, а
невіддільний від поваги острах. Насамперед імпонує його непохитна, якась природна
послідовність. До того ж, у межах власної сутності старий лихвар ще й мац певні уявлення про
честь і гідність.
Гобсек — перший із Бальзакових "титанів", тому зобразити його] таким безпосередньо від
себе автор ще не зважувався. Отож і став йому в пригоді оповідач Дервіль. Але відмова від
всезнання має й інші наслідки: вона немов огортає Гобсека серпанком таємничості Звідки він
узявся? Чи справді був колись піратом? Хтозна... І фарби втрачають різкість, пом'якшуються.
Гобсек — сила і влада, але приховані, неофіційні, до того ж, може, ще й достеменно
нерозгадані... Тому від більшості дійових осіб "Людської комедії" Гобсека] відрізняє ще одна
риса:- в інших персонажів зовнішність і єство, як правило, збігаються — характери написані на
обличчях, а суспільні не становище можна визначити за фасоном жилета. Бальзак не випадково
приділяє таку увагу зовнішності: на його думку, вона віддзеркалює людську сутність. Але у
Гобсека це не так: потаємним король Парижа, він ходить у старому картузі і благеньких
панталонах.
За Д. Затонським

60
 ГОБСЕК
Скорочено
Баронові Баршу де Паноан З усіх вихованців Вандомського
колежу, здається, тільки ми з тобою трудимося на літературній ниві, недарма
ж ми захоплювалися філософією уже в тому віці, коли повинні були
захоплюватися тільки "De viris". Ми знову зустрілися, коли я писав цю повість, а
ти працював над своїми чудовими творами з німецької філософії. Отже, ми
обидва не зрадили свого покликання. Сподіваюся, тобі буде так само приємно
побачити тут своє ім'я, як мені приємно поставити його.
Твій давній шкільний товариш де Бальзак
[У салоні віконтеси де Гранльє довше, ніж звичайно, засидівся адвокат і близький друг
сім'ї, що завжди охоче допомагав у скрутну хвилину, — пан Дервіль. Здогадуючись, що
донька віконтеси, мадемуазель Камілла, кохає родовитого, але не дуже багатого графа
Ернеста де Ресто, Дервіль вирішує переконати господиню салону віддати дівчину за
цього юнака і розповідає присутнім досить таємничу і трагічну історію.]
— Ця історія пов'язана з романтичною пригодою, єдиною у моєму житті. Ну от, ви й
смієтеся, вам здається кумедним, що у стряпчого можуть бути якісь романи. Але й мені було
колись двадцять П’ять років, і на той час я вже багато набачився у житті. Розповім cпочатку про
одного чоловіка, який брав участь у цій історії і якого мине могли знати. Йдеться про лихваря.
Не знаю, чи зможете ви
моїх слів уявити собі обличчя цього чоловіка, що його я, з дозволу Академії, назвав би
"місячним ликом", так його жовтава блідість Вкидалася на колір срібла, з якого облупилася
позолота. Волосся в мого лихваря було гладеньке, акуратно причесане, із сивиною Попелясто-
сірого кольору. Риси обличчя, незворушного, як у Талейрана, здавалися відлитими в бронзі.
Оченята, жовті, як у куниці, були майже без вій і боялися світла; але дашок старого кашкета
надійно захищав їх від нього. Гострий ніс, подовбаний на кінчику мігмою, скидався на
свердлик, а губи були тонкі, як у алхіміків або старих карликів, зображених на картинах
Рембрандта і Метсю Розмовляв він завжди тихим, лагідним голосом і ніколи не сердився
Вгадати його вік було неможливо: я ніколи не міг збагнути, чи то він завчасу постарів, чи зумів
до похилого віку зберегти молодість. Усе в його кімнаті, від зеленого сукна на письмовому
столі килимка біля ліжка, було якесь однакове, охайне й потерте, наче в холодній оселі старої
дівки, котра зранку до вечора тільки те я робить, що натирає меблі. Взимку головешки у його
каміні завжди тільки жевріли, поховані під купою попелу. Від тієї хвилини, коли він
прокидався, й до вечірніх нападів кашлю його вчинки були розмірені, мов рухи маятника. Це
була людина-автомат, яку ще ранку накручували. Якщо торкнути мокрицю, яка повзе по папери
вона вмить замре; так і цей чоловік раптово замовкав під час роя мови і чекав, поки проїде
вулицею екіпаж, бо не хотів напружувати голос... І життя його текло так само безшелесно, як
ото сиплеться пісок у старовинному пісковому годиннику. Іноді його жертви обурювалися,
кричали в нестямі — а тоді раптом западала мертві тиша, наче в кухні, коли там ріжуть качку.
Надвечір людина-вексель перетворювалася на звичайну людину, а зливок металу в його грудях
ставав людським серцем. Коли він бував задоволений І того, як минув день, то потирав собі
руки, а з глибоких зморщок, які мережали його обличчя, здавалося, курився димок веселості:
далі важко описати інакше німу гру його лицевих м'язів... Навіть у хвилини свого торжества
говорив він односкладово і всім своїм виглядом виражав незгоду. Отакого сусіда послала мені
доля, коли жив на вулиці Гре, а був я тоді тільки молодшим службовцем адвокатської контори
та студентом права на третьому курсі. Білі того похмурого, вологого будинку нема подвір'я, всі
вікна виходять на вулицю, а розташування кімнат нагадує розташування монастирських келій:
усі вони однакові завбільшки, кожна має одні двері! які виходять у довгий коридор, тьмяно
освітлений малесенькими віконцями. Колись цей дім і справді належав до монастирське
будівель. У такій похмурій оселі життєрадісність якого-небудь світського гульвіси, синка
аристократичної родини згасала навіть раніше, ніж він заходив до мого сусіда. Дім та його
61
мешканець пасували один до одного — як ото скеля та приліплена до неї устриця Єдиною
людиною, з якою старий, як то кажуть, підтримував взаємини, був я; він приходив до мене
попросити вогню, брав почитати книжку або газету, а ввечері дозволяв мені заходити в його
келію, і ми розмовляли, коли він був у доброму гуморі. Ці вияви довіри були наслідком
чотирирічного сусідства та моєї розважливої поведінки, бо через брак грошей мій спосіб життя
вельми скидався на спосіб життя цього старого. Чи мав він родичів, друзів? Багатий він був чи
бідний? Ніхто не зміг би відповісти на ці запитання. Я ніколи не бачив грошей у нього в руках.
Його багатство, певне, зберігалося десь у підвалах банку. Він сам стягував борги по векселях,
бігаючи по всьому Парижу на своїх сухорлявих, як у оленя, ногах. Через свою обачність він
одного разу навіть потерпів. Випадково при ньому було золото і якимсь чином подвійний
наполеондор вислизнув з його жилетної кишені. Пожилець, який спускався за старим по
сходах, підняв монету й подав йому.
"Це не моя! — вигукнув він, замахавши руками. — Золото? У мене? Та якби я був багатий,
то хіба жив би так, як я живу?"
Вранці він сам варив собі каву на залізній пічці, яка стояла п закіптюженому кутку каміна;
обід йому приносили з харчівні. Стара воротарка приходила в призначений час прибирати його
кімнату. З дивної примхи долі, що її Стерн назвав би вищим присудом, старого звали Ґобсек.
Коли я згодом зайнявся його справами, то довідався, що на той час, як ми познайомилися, йому
було майже сімдесят шість років. Народився він десь року 1740-го в передмісті Антверпена;
мати в нього була єврейка, а батько голландець на Ім'я Жан Естер ван Гобсек. Ви, певно,
пам'ятаєте, як весь Париж Говорив про вбивство жінки, прозваної Прекрасною Голландкою?
Коли випадково я згадав про це в розмові зі своїм тодішнім сусідом, він сказав мені, не
виявивши найменшого інтересу чи подиву: "Це моя двоюрідна онука". Тільки ці слова і вирвала
у нього смерть його єдиної спадкоємиці, онуки його сестри. На судовому процесі я довідався,
що прекрасну голландку звали Сара ван Гобсек. Я запитав у старого, якими дивними
обставинами можна пояснити те, що сестрина онука носила його прізвище. "В нашому роду
жінки ніколи не виходили заміж", - усміхнувшись, відповів він.
Цей дивний чоловік ніколи не бажав побачити бодай одну особу І чотирьох жіночих
поколінь, які складали його рідню. Він ненавидів своїх спадкоємців, і думка, що хтось може
заволодіти його багатством, навіть по його смерті, була для нього нестерпна. Уже, в десять
років мати прилаштувала його юнгою на корабель, і вів] відплив у голландські володіння в
Ост-Індії, де й мандрував протягом двадцяти років. Зморшки його жовтавого лоба зберігали
таємниці життєвих випробувань, раптових жахливих подій, несподіваних удач, романтичних
пригод, незмірних радощів, голодних днів! розтоптаного кохання, нажитого, втраченого і
віднайденого багатства, безлічі випадків, коли життя його було в небезпеці й урятуватися
щастило тільки завдяки миттєвим, рішучим і часто жорстоким заходам, які виправдовувала
необхідність. Він знав адмірала Сімеза, пана де Лаллі, пана де Кергаруета, пана д'Естена, Бальї
да Сюффрена, пана де Портандюера, лорда Корнуелса... З ним провадив справи той савояр,
який служив у Делі раджі Мадхаджі-Сіндіадхові та сприяв утвердженню могутності династії
Махараттів... Він перепробував усі засоби, щоб здобути багатство, і навіть намагався знайти
знаменитий скарб — золото, яке дикуни закопали десь начебто поблизу Буенос-Айреса. Він
брав участь чи не в усіх подіям війни за незалежність Сполучених Штатів Америки. Проте
згадуй вав він про своє життя в Ост-Індії чи в Америці тільки в розмовах зі мною, і то дуже
рідко, причому щоразу в таких випадках, здавалося, картав себе за нестриманість. Якщо
людяність, спілкування з ближніми вважати релігією, то Гобсек у цьому відношенні був
переконаним атеїстом. Хоча я поставив собі за мету вивчити його! мушу признатися, на свій
сором, що до останньої хвилини йота душа була непроникна для мене. Іноді я навіть запитував
себе, до якої статі він належить? Якщо всі лихварі схожі на нього, то, мабуть, думалося мені,
вони належать до розряду безстатевих. Лиши-І вся він вірний релігії своєї матері й дивився на
християн як на здобич? Чи став католиком, лютеранином, магометанином, послідовником
брахманізму? Я нічого не знав про його віросповідання. Він здавався мені радше байдужим до
релігії, аніж безбожником.

62
 Якось увечері я зайшов до цього чоловіка, який перетворився на золотого ідола і якого його
жертви, що їх він називав "своїми клієнтами", з любові до парадоксів чи для глуму, прозвали
"татусь Гобсек". Він сидів у кріслі, нерухомий, мов статуя, втупившись поглядом у камін з
таким виразом, ніби перечитував свої боргові розписки та векселі. Закіптюжена лампа на
облупленій підставці, що колись була зеленою, відкидала на його обличчя світло, в якому воно
здавалося ще блідішим. Він мовчки подивився на мене й покапав рукою на стілець.
"Про що думає це створіння? — запитував я себе. — Чи знає воно, що у світі є Бог, почуття,
жінки, щастя?"
І мені навіть стало шкода його, наче важкохворого. Хоча я добре розумів: якщо в нього
мільйон у банку, то подумки він міг володіти усіма тими країнами, які він об'їхав, обнишпорив,
зважив, оцінив, пограбував. "Добрий вечір, татусю Гобсек", — привітався я. Він обернув
голову, і його густі чорні брови ледь зсунулися — цей характерний для нього порух був
рівнозначний веселій усмішці південця.
"Ви чомусь похмурі сьогодні, як у той день, коли довідалися про банкрутство книгаря, чиєю
спритністю ви так захоплювалися, хоч і стали його жертвою". "Жертвою?" — здивовано
перепитав він. "А пам'ятаєте, як він склав з вами мирову угоду й, платячи за вашими борговими
розписками, підсунув вам векселі фірми, яка зазнала краху? А коли справи тієї фірми пішли
вгору, він домігся знижки, передбаченої умовами угоди?"
"Він хитро повів справу,— відповів Гобсек.— Але потім я його Таки придушив".
"Ви, мабуть, готуєтеся подати на оплату якісь векселі? Адже сьогодні, здається, тридцяте".
Уперше я заговорив з ним про гроші. Він поглянув на мене і якось насмішкувато ворухнув
бровами. Потім своїм тоненьким Голоском, схожим на звук флейти, коли в неї забувають
вставити Мундштук, пропищав:
"Я сьогодні розважаюся".
"То ви іноді й розважаєтесь?"
"А ви гадаєте, тільки той поет, хто друкує вірші?" — мовив він, знизавши плечима і кинувши
на мене зневажливий погляд.
"Поезія? В такій голові?" — здивувався я, бо ще не знав тоді нічого про його життя.
"А кому життя може принести стільки радості, як мені? — сказав він, і очі його спалахнули.
— Ви молодий, кров у вас нуртує, ви чинитесь на полум'я в каміні й бачите жіночі личка, а я
там бачу Одне вугілля. Ви всьому вірите, а я не вірю нічому. Що ж, тіштеся ілюзіями, якщо
можете, а я зараз підведу вам підсумок людського життя. Чи мандруєте ви світом, чи ніколи не
розлучаєтесь із дружиною, з роками життя для вас неминуче перетворюється на звичні до
певних умов існування. І тоді щастя знаходить той, хто вміє застосувати свої здібності, за будь-
яких обставин.. Крім цих двох правил, усе інше омана. Мої погляди змінювались, як і в усіх
людей, мені доводилося міняти їх залежно від географічної широти В Азії карають за те, чим
захоплюються в Європі. Те, що у Парижі вважають вадою, за Азорськими островами стає
необхідністю. На світі немає нічого постійного. Існують лише умовності — свої для кожного
клімату. Для того, хто мусив пристосовуватися до різній суспільних мірок, всякі ваші
переконання та правила моралі —і пусті слова. Незрушно лише одне почуття, яким нас
наділила природа — інстинкт самозбереження. В суспільствах європейської цивілізації цей
інстинкт називають особистим інтересом. Якщо доживе! те до мого віку, ви зрозумієте: з усіх
земних благ варто домагатися тільки... золота. В золоті зосереджені всі сили людства. Я багата
мандрував, бачив, що всюди є рівнини або гори. Рівнини знуджують, гори стомлюють — отож
байдуже, де саме жити. Ну а щодо звичаїв то люди скрізь однакові: повсюди точиться боротьба
між бідними і багатими, повсюди вона неминуча. Отож краще самому визиску! вати, ніж
дозволяти, щоб визискували тебе. Скрізь люди мускулисті працюють, а люди хирляві мучаться.
Та й утіхи всюди однакові, і всюди вони виснажують сили. Найтривкіша з усіх насолод —
марнославство. Марнославство— це наше "я". А задовольнив його можна тільки золотом.
Потоком золота! Щоб здійснити свої примхи, ми потребуємо часу, засобів і зусиль. Так от, у
золоті все ці є в зародку, і воно все дає у житті. Тільки божевільні або хворі можуть знаходити
щастя в тому, щоб марнувати вечори за грою в карти, сподіваючись виграти кілька су. Тільки

63
йолопи можуть марнувати час на пусті роздуми про те, чи якась там дама вляглася ні канапу
сама, чи в приємному товаристві, і чого в неї більше — крові чи лімфи, темпераменту чи цноти.
Лише простаки можуть вірити ніби вони приносять користь ближньому, створюючи принципи
полії тики, щоб керувати подіями, яких ніколи не передбачиш. Тільки бовдурам приємно
базікати про акторів та повторювати їхні дотепи щодня прогулюватися, кружляючи, наче звірі в
клітці, хіба що ні трохи ширшому просторі; вдягатися задля інших, влаштовувати бея кети
задля інших, вихвалятися конем або екіпажем, який пощастило купити на три дні раніше, аніж
сусідові. Ось життя ваших парижан, усе воно вкладається в кілька фраз; хіба не так? А зараз
погляньмо на життя з тієї височини, на яку їм ніколи не піднятися. Щастя або в сильних
емоціях, які підточують наше життя, або в розмірених заняттях, які перетворюють його на щось
подібне до чудово настроєного англійського механізму. Вище цього щастя стоїть так звана
благородна допитливість, прагнення розкрити таємниці природи й навчитися впливати на її
явища. Ось вам у двох словах мистецтво й наука, пристрасть і спокій. Ви згодні? Так от, усі
людські пристрасті, розпалені зіткненнями інтересів у вашому нинішньому суспільстві,
проходять переді мною, і я влаштовую їм огляд, а сам живу спокійно. Тобто вашу наукову
допитливість, своєрідну боротьбу, в якій людина-завжди зазнає поразки, я замінюю вивченням
усіх потаємних пружин, що рухають людством. Одне слово, я володію світом, не стомлюючи
себе, а світ не має наді мною ніякої влади.
Ось я розповім вам про дві події, що сталися сьогодні вранці, — провадив він після короткої
мовчанки, — і ви зрозумієте, у чому моя втіха".
Він підвівся, зачинив двері на засув, рвучким рухом — аж заскрипіли кільця — запнув
фіранку, і знову сів у крісло.
"Сьогодні вранці, — сказав він, — я мав подати на оплату тільки дна векселі, я їх одержав
учора по своїх операціях. А це для мене чистий прибуток. Адже, крім дисконту, я нараховую
ще й сорок су на візчика, якого ніколи не наймаю. І хіба не кумедно, що за яки хось шість
франків я біжу пішки через увесь Париж? І це я — людина, нікому не підвладна, людина, яка
платить усього сім франків податку! Перший вексель, вартістю в тисячу франків, дисконтував у
мене один молодик, красень мальований і чепурун: у нього Жилети з блискітками, у нього і
лорнет, і тильбюрі, і англійський кінь, і все таке інше. А видала вексель одна з найвродливіших
парижанок, дружина багатого поміщика та ще й графа. Чому ця графиня підписала боргове
зобов'язання, юридично недійсне, але практично цілком надійне? Бо ці жалюгідні дамочки так
бояться скандалу, пов'язаного з опротестуванням векселя, що ладні розплатитися власною
особою, якщо не можуть заплатити грішми. Мені закортіло розкрити таємну ціну цього
векселя. Що за ним копається: дурість, необачність, кохання чи співчуття? Другий вексель на
таку ж суму, підписаний Фанні Мальво, дисконтував у мене торговець полотном, чиє
підприємство, либонь, на межі краху. Бо . жодна людина, яка має бодай маленький кредит у
банку, ніколи не прийде в мою крамничку: перший же її крок від дверей до мого письмового
столу означає розпач, неминуче банкрутство і марні спроби одержати позику деінде. Отож мені
доводиться мати справу тільки із зацькованими оленями, за якими женеться зграя кредиторів.
Графиня живе на вулиці Гельдерській, а Фанні Мальво — на вулиці Монмартр. Скільки
припущень робив я, виходячи сьогодні вранці з дому! Якщо ці жінки не мають «чим заплатити,
вони, звичайно, приймуть мене ласкавіше, аніж батька рідного. А як графиня кривлятиметься,
яку ламатиме комедію через цю тисячу франків! Приязно так на мене подивиться, заговорить
ніжним голоском, яким туркоче з красенем, на чиє ім'я виданий вексель, улещуватиме мене
ласкавими словами, може, навіть, благатиме, а я..."
Тут старий подивився на мене — в його погляді була холодна! незворушність. "А я
невблаганний — сказав він.— Я приходжу, як привид помсти, як докір сумління. Ну, гаразд.
Облишмо здогади! Приходжу".
"Графиня ще в постелі", — каже мені покоївка.
"А коли її можна бачити?"
"Не раніше полудня".
"Вона хвора?"

64
 "Ні, добродію. Але вона повернулася з балу о третій ранку".
"Перекажіть їй, що приходив Гобсек. Ополудні я ще навідаюся".
І я пішов собі, залишивши брудні сліди на килимі, постеленому! на сходах. Я люблю
бруднити підошвами чобіт килими в оселях багатіїв — не з дріб'язкового самолюбства, а щоб
дати їм відчути пазуристу лапу Невідворотності. Приходжу на вулицю Монмартр, заходжу в
непоказний будинок, штовхаю стару хвіртку у воротах І бачу похмурий двір, куди ніколи не
заглядає сонце. В комірчині воротарки темно, віконце схоже на засмальцьований рукав
заношеного пальта — масне, брудне, потріскане.
"Панна Фанні Мальво вдома?"
"Вона вийшла. Але якщо ви принесли для оплати вексель, то вона залишила для вас гроші"
— "Я зайду ще", — відповідаю.
Коли я довідався, що гроші залишено воротарці, мені закортіло! подивитися на боржницю; я
чомусь уявляв її собі гарненькою дівчині кою. Ранок я провів на бульварі, роздивлявся
гравюри, виставлені у вітринах крамниць. Та рівно ополудні я вже був у вітальні, перед
спальнею графині.
"Пані щойно подзвонила мені, — сказала покоївка. — Навряд чи вона вас прийме".
"Я зачекаю", — відповів я і сів у крісло.
Відчиняються жалюзі, прибігає покоївка.
"Вас запрошують, добродію".
Із солоденького голосу служниці я зрозумів, що заплатити господиня не має чим. Зате яку
красуню я там побачив! У поспіху вона тільки накинула на голі плечі кашемірову шаль і
куталася в неї так уміло, що під шаллю легко вгадувалися форми її прегарного тіла. На ній був
пеньюар, оздоблений білосніжним рюшем — отже, не менше двох тисяч франків на рік тут
витрачали тільки на пралю, адже не кожна візьметься за прання такої тонкої білизни. Голова у
графині була недбало пов'язана, наче в креолки, яскравою шовковою хустинкою, з-під якої
вибивалися пишні чорні кучері. Розкрита зібгана постіль свідчила про тривожний сон.
Художник дорого заплатив би, щоб побути хоч кілька хвилин у такій спальні. Від складок
запони віяло солодкою млістю, пом'ята подушка на голубій пуховій перині, що чітко
вирізнялася на лазуровому тлі білосніжним мереживом, здавалося, ще зберігала відбиток
досконалих форм, які збуджували уяву. На ведмежій шкурі, розстеленій під левами,
вирізьбленими на ліжку з червоного дерева, біліли атласні черевички, що їх жінка недбало
скинула там, повернувшись стомлена з балу. Зі спинки стільця звисала пом'ята сукня,
торкаючись рукавами підлоги. Панчохи, які здуло б найлегшим подихом вітерцю, обвилися
навкруг ніжки крісла. Білі підв'язки, здавалося, майоріли над диванчиком. На поличці каміна
переливалося всіма барвами напіврозкрите коштовне віяло. Шухляди комода лишилися
висунутими. По всій кімнаті були розкидані квіти, діаманти, рукавички, букет, пояс. Я вдихав
тонкі пахощі парфумів. Усюди була розкіш і безлад, краса, позбавлена гармонії. Та вже злидні,
причаєні під усією цією розкішшю, підводили голову й загрожували цій дамі або її коханому,
показуючи свої гострі зуби. Стомлене обличчя графині пасувало до її спальні, всіяної рештками
вчорашнього торжества. Дивлячись на розкидані повсюди одежини та прикраси, я відчув
жалість; ще вчора вони складали її убір, і хтось милувався ними. Ці ознаки кохання, отруєного
каяттям, ознаки розкоші, суєти та легковажного життя свідчили про танталові зусилля впіймати
швидкоплинні насолоди. Червоні плями на обличчі в молодої жінки свідчили про ніжність її
шкіри; але риси їй обличчя немов застигли, темні плями під очима позначалися різкіше, ніж
звичайно. І все ж таки в ній нуртувала природна енергія! й усі ці сліди нерозважливого життя
не псували її краси. Очі в неї іскрилися. Вона була схожа на одну з Іродіад пензля Леонардо да
Вінчі (адже я колись перепродував картини), від неї віяло життям і силою. Ні в лініях її стану,
ні в рисах обличчя не було нічого жалюгідного, вона вселяла кохання, а сама здавалася
сильнішою! ніж кохання. Вона сподобалася мені. Давно вже моє серце так на калатало. Отже, я
вже одержав плату! Хіба не віддав би я тисяча франків за те, щоб пережити відчуття, які
нагадали б мені дні молодості?
Графиня запропонувала мені сісти.

65
 "Чи не будете ви такі ласкаві, добродію, і не відсунете трохи термін сплати?" — сказала
вона.
"До завтрашнього полудня, графине, — відповів я, згортаючи вексель, який показав їй. —
Раніше я не маю права опротестувати ваш вексель".
А подумки я говорив їй: "Плати за всю цю розкіш, плати за свій титул, за своє щастя, за
переваги, якими ти користуєшся. Щоб охороняти своє добро, багатії винайшли трибунали,
суддів, гільйотини до якої дурні люди самі пориваються, наче метелики до згубного вогню. Та
хоч ви й спите на шовках і шовком укриваєтесь, вам немає куди сховатися від докорів
сумління, ви усміхаєтесь, а під усмішкою скрегочете зубами, і страшні химери вгороджують
вам пазурі в серце".
"Опротестувати вексель? Та ви що! Невже ви так мало мене шануєте?" — вигукнула
графиня, втупивши в мене погляд.
"Якби мені заборгував сам король, графине, і вчасно не заплатив! я подав би на нього в суд
ще скоріше, ніж на якогось іншого боржника".
В цю хвилину хтось тихенько постукав у двері.
"Мене нема вдома!" — владно гукнула молода жінка.
"Анастазі, мені треба поговорити з вами".
"Пізніше, любий", — відповіла вона вже не так різко, але й ласкаво.
"Що за витівки! Ви ж із кимось розмовляєте", — відповів голос і до кімнати зайшов чоловік
— безперечно, сам граф.
Графиня подивилася на мене, і я зрозумів її погляд: вона стала моєю рабою. Був час, юначе,
коли я іноді мав дурість не опротестовувати векселів. Тисяча сімсот шістдесят третього року, в
Пондішері, я пожалів одну жінку, і вона обвела мене круг пальця. Так мені було й треба,
навіщо я їй повірив?
"Вам чого треба, добродію?" — запитав мене граф.
І я побачив, що жінка затремтіла з голови до ніг, а її біла атласна шия вкрилася дрібненькими
пухирцями — гусячою шкірою, як ми кажемо. В душі я засміявся, хоча жоден м'яз у мене на
обличчі не здригнувся.
"Це один з моїх постачальників", — сказала вона.
Граф повернувся до мене спиною, а я витяг із кишені ріжок згорнутого векселя. Побачивши
цей невблаганний жест, жінка підійшла до мене й тицьнула мені в руку діамант.
"Візьміть і йдіть звідси", — сказала вона.
В обмін на діамант я віддав їй вексель і, вклонившись, вийшов. Діамант я оцінив не менш як
у тисячу двісті франків. На подвір'ї я побачив цілий натовп челяді — одні чистили собі лівреї,
другі — ваксували чоботи, треті — мили розкішні карети. "Ось що приводить цих людей до
мене, — подумав я. — Ось що змушує їх у пристойний спосіб красти мільйони, зраджувати
свою батьківщину. Щоб не брьохати по багнюці пішки, великий пан або той, хто його мавпує,
ладен з головою пірнути в іншу багнюку". В цю мить ворота розчинились і пропустили екіпаж
молодика, який дисконтував у мене вексель.
"Ласкавий пане, — звернувся я до нього, коли він вийшов, — ось двісті франків, передайте
їх, будь ласка, графині й скажіть їй, що я згоден потримати в себе заставу, яку вона мені
сьогодні дала, але не більше тижня".
Світський хлюст узяв двісті франків і глузливо посміхнувся, наче хотів сказати: "Ага!
Заплатила! От і чудово!"
І на його обличчі я прочитав усе майбутнє графині. Цей білявий красень, цей холодний,
бездушний картяр і сам розориться і розорить графиню, розорить її чоловіка, розорить дітей,
проциндрить їхню спадщину, та й у багатьох інших салонах учинить розгром страшніший, ніж
артилерійська батарея у ворожому полку.
Потім я подався на вулицю Монмартр, до Фанні Мальво. Вузькими крутими сходами я
піднявся на шостий поверх, і мене впустили у квартирку з двох кімнат, де все блищало
чистотою, як нова монета. Я не помітив жодної порошинки на меблях у першій кімнаті, де
мене прийняла мадемуазель Фанні, молода дівчина, вдягнена просто, але з вишуканістю

66
парижанки: в неї була граціозна голівка, свіже личко, привітний погляд; красиво зачесане
каштанове волосся, спускаючись двома півкругами і прикриваючи скроні.; надавало якогось
витонченого виразу її голубим очам, чистим, наче кришталь. Денне світло, пробиваючись крізь
фіранки на вікнах,! осявало м'яким світінням увесь, її скромний вид. Повсюди лежали стоси
розкроєного полотна, і я зрозумів, чим заробляє вона собі на] життя — Фанні була швачкою.
Вона стояла переді мною, наче дух; самоти. Я подав їй вексель і сказав, що вранці не застав її
вдома.
"Але ж я залишила гроші у воротарки", — мовила вона.
Я вдав, ніби недочув.
"Ви, мабуть, рано виходите з дому?"
"Взагалі я рідко виходжу. Та коли ти всю ніч працюєш, іноді! хочеться вранці скупатися".
Я подивився на неї і з першого погляду розгадав її. Цю ДІВЧИНІ» нестатки змушували
трудитися, не розгинаючи спини. Мабуть, вона походила з чесної селянської родини, бо в неї
досі було помітні дрібне ластовиння, властиве сільським дівчатам. Від неї віяло глибокою
порядністю, справжньою доброчесністю. Я мав таке відчуття! ніби опинився в атмосфері
щирості, душевної чистоти, і мені навіть дихати стало легко. Бідолашне, невинне дівча! Вона й
у Бога, напевне! вірила: над її простою дерев'яною кушеткою висіло розп'яття! прикрашене
двома гілочками самшиту. Я майже розчулився! У мене навіть виникло бажання позичити їй
грошей усього лише з дванадцяти відсотків, аби допомогти їй купити яке-небудь прибуткове
діло. "Е, ні, — сказав я собі. — В неї, либонь, є двоюрідний братик, що змусить її ставити
підпис на векселях і оббере бідолашку". Отож я пішов, картаючи себе за недоречну
великодушність, бо не раз мав нагоду переконатися в тому, що хоча самому добродійнику
добре діло часом і не завдає шкоди, воно завжди занапащає того, кому зроблено послугу. Коли
ви увійшли, я саме подумав про Фанні Мальво — от із кого вийшла б хороша дружина й мати.
Я зіставляв її життя, доброчесне й самотнє, з життям графині, яка, почавши підписувати
векселі, неминуче скотиться на саме дно ганьби".
На якусь мить він замовк і замислився, а я тим часом роздивлявся його.
"Так от і скажіть, — раптом озвався він, — хіба погані в мене розваги? Хіба не цікаво
заглянути в найпотаємніші куточки людського серця? Хіба не цікаво розгадати чуже життя й
побачити його (середини, без жодних прикрас? Яких тільки картин не надивишся! Тут і бридкі
виразки, і невтішне горе, і любовні пристрасті, і злидні, які штовхають у води Сени, і втіхи
молодика, що ведуть просто на ешафот, і сміх розпачу, і пишні торжества. Сьогодні бачиш
трагедію: чесний батько родини наклав на себе руки, бо не міг прогодувати дітей. Завтра
дивишся комедію: молодий гульвіса розігрує Веред тобою сцену у сучасному варіанті. Ви,
звичайно, читали про знамениту красномовність новоявлених проповідників кінця минулого
сторіччя. Я іноді марнував час — ходив їх послухати, і де в чому попи впливали на мої погляди,
але на мою поведінку ніколи, як висловився не пам'ятаю хто. Так от, усі ці ваші уславлені
балакуни, всілякі там Мірабо, Верньйо та інші — жалюгідні заїки, якщо порівняти їх з моїми
повсякденними ораторами. Яка-небудь закони на дівчина, старий купець, що стоїть на порозі
краху, мати, котра Намагається приховати синову провину, митець без шматка хліба, вельможа,
який потрапив у неласку, і через брак грошей от-от утратить усе, чого вдалося йому досягти за
довгі роки зусиль — усі ці люди вражають мене силою свого слова. Чудові актори — і грають
мини для мене одного! Та ошукати мене їм ніколи не вдається. У мене погляд, як у Господа
Бога, я зазираю в душі. Від мого мильного ока ніщо не сховається. А хіба можуть у чомусь
відмовити тому, в чиїх руках мішок із золотом? Я досить багатий, щоб купувати людську
совість, щоб управляти міністрами через тих, хто має на них вплив, починаючи від секретарів і
кінчаючи полюбовними. Хіба це не влада, хіба не могутність? Я міг би, якби захотів, володіти
найпрекраснішими жінками й купувати чиї завгодно пестощі. Хіба це не втіха? А влада і втіха
— хіба не основи нашого іншого суспільного ладу? Таких, як я, в Парижі набереться десяток.
Ми — повелителі ваших доль, мовчазні, нікому не відомі. Що таке життя? Машина, яку
приводять у рух гроші. Знайте, що засоби пні і жди зливаються з наслідками, неможливо
відокремити душу від почуттів, дух від матерії. Золото — ось душа вашого нинішнього

67
суспільства. Поєднані спільними інтересами, я і мої приятелі по ремеслу збираємось у певні дні
тижня в кафе "Феміда", біля Нового мосту. Там ми відкриваємо один одному фінансові
таємниці. Ніяке багатство не може нас обманути, ми володіємо секретами всіх значних
сімейств. Ми маємо свою так звану "чорну книгу", куди записуємо найважливіші відомості про
державний кредит, про банківські операції, про торгівлю. Будучи богословами біржі, ми
утворюємо ніби трибунал святої інквізиції, де розглядаємо й судимо, здавалося б, найневинніші
вчинки маєтних людей, і завжди вгадуємо правильно. Один з нас наглядає за судейським
станом, другий — за банк! рами, третій — за чиновниками, четвертий — за торговцями. А під
моїм наглядом перебувають світські гультяї, митці, картярі — тобто найцікавіша людність
паризького суспільства. Кожен з таких завжди готовий вибовкати таємницю свого ближнього.
Ошукані пристрасті, вражене марнолюбство — балакучі. Пороки, розчарування помста —
найкращі агенти поліції. Як і я, мої товариші по ремеслі всім натішилися, всім переситилися і
люблять владу й гроші тільки задля самої влади і самих грошей. Ось тут, — провадив вія
показуючи мені свою холодну кімнату з голими стінами, — найпалкіший коханець, що десь-
інде скипить від невинного натяку і виклич! на дуель за одне слово, ось тут він благає мене як
Бога, притискаючи до грудей руки. Проливаючи сльози люті або розпачу, благає меш і
найпихатіший купець, і найсамовпевненіша красуня, і найгордовитіший військовий. Тут
принижуються і знаменитий митець, і письменник, чиє ім'я житиме в пам'яті багатьох поколінь.
А ось тут, -І додав він, постукавши себе по лобі, — у мене терези, на яких зважуються спадки
та корисливі інтереси всього Парижа. Ну, тепер ви зрозуміли, — сказав він, обернувши до мене
бліде, наче вилите зі срібла обличчя, — які пристрасті й насолоди ховаються за цім застиглою
маскою, що так часто дивувала вас своєю нерухомістю»
Я повернувся до себе геть приголомшений. Цей дідок виріс у моя очах, перетворився на
фантастичного ідола, на уособлення влади золота, і життя, і люди вселяли мені у ту хвилину
жах.
"Невже усе зводиться до грошей?" — запитував я себе.
Пам'ятаю, я довго не міг заснути. Мені ввижалися купи золота. Бентежив мене й образ
прекрасної графині. На свій сором, признаюся, що вона цілком затулила собою образ простого
й чистого створіння, приреченого на невідомість і тяжку працю. Але наступного ранку, у
туманному мареві пробудження, переді мною у всі! своїй красі постала лагідна Фанні, і я вже
думав тільки про неї
—Вип'єте склянку води з цукром? — спитала віконтеса, урвавши розповідь Дервіля.
—Залюбки,— відповів той.
—Знаєте, я не бачу в цій історії нічого такого, що могло б стосуватися нас, — мовила пані
де Грапльє, подзвонивши в дзвіночок. Содом і Гоморра! — вигукнув Дервіль, вживши свій
улюблений вираз. — Зараз я розбуджу мадемуазель Каміллу — нехай вона знає, що зовсім
недавно її щастя залежало від татуся Гобсека. Та кілька днів тому старий помер, доживши до
вісімдесяти дев'яти років, і скоро молодий граф де Ресто вступить у володіння чималим
багатством. Як і чому — це я вам поясню. А що стосується Фанні Мальво, то ви її добре знаєте
— тепер вона моя дружина.
— Бідолашний чоловіче, ви з вашою безпосередністю, либонь, признаєтесь у цьому перед
двома десятками свідків, — зауважила віконтеса.
— Я ладен прокричати це всьому світові, — сказав стряпчий.
— Ось вам вода з цукром, пийте, любий Дервілю. Ніколи ви нічого не досягнете, зате будете
найщасливішим і найпоряднішим з людей.
— То ви, кажете, були на Гельдерській вулиці у якоїсь графині,— озвався раптом Каміллин
дядько, пробуджуючись від сну. — А що далі?
— Через кілька днів після моєї розмови із старим голландцем, — провадив Дервіль, — я
захистив дисертацію, одержав ступінь ліценціата права і вступив до колегії адвокатів. Довіра
до мене старого скнари Гобсека дуже виросла, і він узяв собі за звичай радитися зі мною щодо
різних сумнівних афер, у які пускався, зібравши спершу точні відомості афер, що навіть
найдосвідченішому біржовикові видалися б украй небезпечними. Цей чоловік, на якого ніхто й

68
ніколи не міг вплинути, вислуховував мої поради з майже Шанобливою увагою. Правда, вони
завжди були йому на користь. Нарешті, попрацювавши три роки в конторі стряпчого, я
одержав там посаду старшого клерка і переїхав з вулиці Гре, бо мій хазяїн, Крім ста п'ятдесяти
франків місячної платні, давав мені тепер притулок і харчування. То був щасливий день! Коли
я попрощався з лихварем, він не сказав мені жодного дружнього слова, не пожалкував, Що я
переселяюся, не просив провідувати його, а тільки скинув на мене поглядом, своїм
дивовижним проникливим поглядом, який, вдавалося, свідчив, що він володіє даром
ясновидіння. Проте через Тиждень мій колишній сусід сам навідав мене, принісши заплутану
справу про позбавлення когось там прав на власність і відтоді став
і нову користатися з моїх безкоштовних порад і то з такою невимушеністю, наче платив мені
за них. Десь років через два, взимку Вісімсот вісімнадцятого — вісімсот дев'ятнадцятого, мій
хазяїн, гультяй і марнотратник, опинився в скрутних обставинах і мусив проїдати свою
контору. Хоча в ті часи ціни на патент не були такими нечувано високими, як тепер, мій хазяїн
заломив за свою установа чимало — півтораста тисяч франків. Якби діяльному, освіченому я
розумному стряпчому хтось позичив таку суму, він, купивши цю контору, міг би пристойно
жити на прибутки з неї, виплачувати проценти і років за десять розквитатися з боргом. У мене
ж не було за душею нічого. Я син дрібного буржуа з провінційного містечка Нойон, причому
сьома дитина в сім'ї, а з усіх капіталісті! мені був знайомий один татусь Гобсек. Проте
шанолюбне бажання і якийсь промінчик надії навіяли мені зухвалу думку звернутйся до нього.
Отож якось увечері я повільно вирушив пішки на вулицю Гре. Серце в мене калатало, коли я
постукав у двері того похмурого будинку, і я згадав усе, що розповідав мені колись старий
скнара ще у ті часи, коли я уявлення не мав, які муки терзаю людей, котрі переступають поріг
його оселі. А тепер ось і я... "Е, ні, Н сказав я собі самому, — людина чесна має всюди
зберігати гідність Принижуватися заради грошей не варто. Покажу-но я себе не менш
практичним, ніж він".
Коли я виїхав з квартири, татусь Гобсек винайняв і мою кімнату, щоб спекатися сусідів, а у
дверях своєї звелів зробити заґратоване віконце.
Мене він впустив лише після того, як роздивився у те віконце моє обличчя.
"Отже, ваш хазяїн продає контору?" — сказав він своїм писклявим голоском.
"Звідки ви знаєте? Він ще нікому про це не казав, крім мене''
Губи старого розтяглись, і в кутиках рота зібралися зморшки, схожі на складки фіранок. Але
цю німу посмішку супроводжував холодний погляд.
На мить запала мовчанка. Я сидів геть розгублений. "Тільки цьому я й завдячую честь
бачити вас у себе", — сухо кинув лихвар
"Вислухайте мене, татусю Гобсек", — сказав я, з усіх сил намагаючись зберегти спокій, хоча
мене бентежив незворушний і колючий погляд старого скнари, що втупив у мене свої блискучі
очі. і
Він зробив жест, що означав: "Говоріть!"
"Я знаю, розчулити вас неможливо. Тому й не збираюся марнувати слів, змальовуючи вам
становище убогого клерка, в якого всі надія тільки на вас, бо в цілому світі йому не знайти
близької душі що потурбувалася б про його майбутнє. Та облишмо близькі душі. Справи
роблять по-діловому, без розчуленого базікання та жалісливих звірянь. А вони в мене ось які.
Контора мого хазяїна дає йому щорічно двадцять тисяч франків; але я певен, що в моїх руках
вона даватиме сорок. Він просить за неї півтораста тисяч. Я відчуваю, ось тут дещо є, —сказав
я, постукавши себе пальцем по лобі, — і якби ви позичили мені суму, необхідну для купівлі
контори, я за десять років розквитався б із вами".
"Добре сказано, — відповів татусь Гобсек, потиснувши мені руку. — Відколи я веду справи,
ніколи ще не доводилося мені чути, щоб хтось так ясно розтлумачив мені причину свого
візиту до мене. А які гарантії? — запитав він, змірявши мене поглядом з голови до ніг. —
Ніяких, — додав після паузи. — Скільки вам років?"
"Через десять днів виповниться двадцять п'ять, — сказав я. — Інакше я не міг би укладати
ділові угоди". "Правильно!" "Ну то як?" "Можливо".

69
 "В такому разі треба поквапитись. Інакше хто-небудь випередить, дасть дорожче".
"Принесіть завтра ваше метричне свідоцтво, і ми поговоримо про цю справу. Я подумаю".
Назавтра, о восьмій ранку, я був уже в старого. Він узяв мою метрику, надів окуляри,
прокашлявся, сплюнув, загорнувся в свій Чорний плащ і прочитав моє свідоцтво від першого
до останнього рядка. Потім покрутив його в руках, подивився на мене, знову кахикнув,
завовтузився на стільці і сказав: "Ну що ж, спробуймо домовитися". Я здригнувся.
"Я беру за свої позики п'ятдесят відсотків, — провадив він. — А іноді сто, двісті, а то й
п'ятсот". Я зблід.
"Але з вас по знайомству я візьму тільки дванадцять з половиною відсот... — Він затнувся. —
Тобто я хотів сказати, що з вас я візьму тринадцять відсотків річних. Влаштовує?"
"Влаштовує", — відповів я.
"Але якщо для вас це дорого — торгуйтеся, Гроцію! (Іноді він називав мене жартома
Гроцієм). Я прошу з вас тринадцять відсотків , бо таке моє ремесло; а ви подумайте, чи
зможете їх заплатити.
до вподоби, коли людина зразу так погоджується. Це не забагато для вас?"
"Ні, — сказав я. — Я розквитаюся, доведеться тільки налягти на роботу".
"Розумію! — мовив він, скоса зиркнувши на мене лукавим поглядом. — Отже, клієнти
розквитаються?"
"Е, ні, хай йому чорт! — вигукнув я. — Я радше руку собі відрубаю, ніж стану грабувати
людей!"
"Домовилися", — сказав Гобсек.
"Гонорари: я братиму за таксою", — мовив я.
"На деякі справи такси не існує, — наприклад, на полюбовні угоди, на відстрочки платежів.
Тут можна брати дві-три, а то й до шести тисяч франків, залежно від того, наскільки важлива
справа, та ще за переговори, за роз'їзди, за складання актів, виписок, за балаканину в суді.
Треба вміти знаходити такі справи. Я скрізь рекомендуватиму вас як обізнаного й тямущого
стряпчого, і вам наприносять стільки кляузних судових позовів, що ваші приятелі по ремеслу
луснуть від заздрощів. Мої колеги Вербруст, Пальма! Жігонне доручать вам свої справи про
відчуження нерухомого майна, а в них таких справ сила-силенна. Отже, ви матимете дві клієнт
тури; одна дістанеться вам у спадок від колишнього патрона, друга забезпечу вам я. Мабуть,
слід би взяти з вас п'ятнадцять відсотки] за свої півтораста тисяч".
"Гаразд, хай буде п'ятнадцять, але не більше", — мовив я твердо! всім своїм виглядом
показуючи, що це — межа.
Татусь Гобсек полагіднів. Він, певно, був задоволений мною.
"Я сам заплачу вашому хазяїнові за контору, — сказав він, щ і постараюся домогтися
істотної знижки і з ціни, і з авансової суми"!
"Я згоден. Вимагайте яких завгодно гарантій".
"А ви після цього дасте мені п'ятнадцять векселів, кожен на десять тисяч франків".
"Тільки треба зареєструвати цю подвійну угоду".
"Ні! — урвав мене татусь Гобсек. — Чому це я маю довіряти вам більше, ніж ви мені?"
Я змовчав.
"Крім того, — провадив він уже приятельським тоном, — ви зобов'яжетеся безкоштовно
вести мої справи, поки я житиму. Згода?"
"Згода. Але всі видатки — вашим коштом".
"Справедливо, — погодився лихвар. — До речі, — додав він, ;і явним зусиллям надаючи
своїй похмурій пиці ласкавого виразу, — ви дозволите мені провідувати вас?''
"Завжди буду радий вас бачити".
"Тільки вранці це, знаєте, буде незручно. У вас свої справи, у мене — свої".
"Приходьте вечорами".
"Е, ні, — жваво заперечив він. — Вечорами ви повинні бувати у світському товаристві,
зустрічатися з клієнтами. А в мене друзі, ми збавляємо вечори в кафе".

70
 "У нього — друзі?" — подумав я, а вголос сказав: "У такому разі давайте зустрічатися за
обідом".
"Домовилися, — сказав Гобсек. — Після біржі, о п'ятій годині. Я приходитиму до вас двічі
на тиждень — у середу і в суботу. Ми розмовлятимемо про справи як добрі приятелі. О, я
іноді буваю дуже веселий. Ви почастуєте мене крильцем куріпки та келихом Шампанського, і
ми побалакаємо про се про те. Я знаю чимало історій, які вже можна розповісти, і з них ви
багато чого навчитеся, Пізнаєте людей, а надто — жінок".
"Згода. Куріпка й келих шампанського".
"Живіть скромно, а то втратите мою довіру. Не здумайте заводити а домі розкіш. Найміть
стару служницю — однієї досить. Я приходитиму до вас, довідуватимуся, чи в доброму ви
здоров'ї. Адже я — хе-хе! вкладу у вас цілий капітал. Треба ж мені буде знати, як у вас ідуть
справи. Ну, бувайте. Приходьте увечері з вашим патроном".
"Дозвольте запитати, якщо моє запитання не здасться нескромним, — сказав я старому,
коли він провів мене до дверей, — навіщо вам потрібне моє метричне свідоцтво?" Жан-Естер
ван Гобсек стенув плечима, лукаво посміхнувся та відповів:
"До чого ж молодь дурна! Так от знайте, пане стряпчий, а знати це треба, щоб вас не ошукали
при нагоді: якщо людині менше Тридцяти, то її чесність і талант ще можуть певною мірою
служити забезпеченням позики. А на того, кому за тридцять, покладатись не можна".
І зачинив за мною двері.
Через три місяці я став стряпчим. А незабаром після того мені пощастило, віконтесо,
виграти справу про повернення вам угідь. Той успіх зробив мене відомим. Хоч я мав
виплачувати Гобсекові
величезні проценти, менше ніж за п'ять років я цілком розквитався з ним. Я одружився з Фанні
Мальво, яку щиро полюбив. Схожість наших доль, праця, успіх зміцнили наше взаємне
почуття Помер один з її дядьків, забагатілий селянин, і залишив їй у спадом сімдесят тисяч
франків. Ці гроші допомогли мені розквитатися з Гобсеком. А відтоді моє життя —
безперервне щастя й добробуті Більш я про себе говорити не буду, нема нічого зануднішого,
аніяк розповідь про щасливу людину. Повернімося до героїв моєї історії! Через рік після
купівлі контори мене майже силоміць затягли на] одну парубоцьку гулянку. Один з моїх
приятелів улаштував обіді програвши заклад молодому франту Максимові де Траю, знаменні
тому світському левові. Слава про цього вишуканого денді гриміла
тоді в усіх салонах.
Граф Максим де Трай належав до тих особистостей, які зачаровували кожного, хто з ним
знався, великою енергією і безшабашністю, але які не вміли цінувати у житті нічого, крім
розваг. Знов суттєво програвшись у карти, граф звернувся до Дервіля з проханням помирити
його з Гобсеком.
Коли ми приїхали на вулицю Гре, світський лев почав озиратися навколо з такою
напруженою тривогою, що я вкрай здивувався! Його обличчя то блідло, то червоніло, то навіть
ставало жовтим! а коли він побачив двері будинку Гобсека, на лобі в нього заблищали
крапельки поту. В ту мить, коли ми вискочили з кабріолету у вулицю Гре завернув фіакр.
Своїм яструбиним оком світській чепурун зразу помітив у глибині того екіпажу жіночу
постать, і на його обличчі промайнув вираз майже дикої радості. Він покликай вуличного
хлопчака і попросив його потримати коня. Ми підняли ся до старого лихваря.
"Пане Гобсек, — сказав я, — рекомендую вам одного зі своїх найкращих друзів.
("Остерігайтеся його, як чорта", — прошепоти я на вухо старому). Сподіваюся, що на моє
прохання ви повернете йому свою прихильність (за високі проценти, звісно) і визволите його
зі скрути (якщо вам це вигідно)".
Пан де Трай вклонився лихвареві, сів і, готуючись вислухав його, прибрав улесливо-
граційної пози царедворця, що зачарувала! кого завгодно; але мій Гобсек і далі сидів у кріслі
біля каміну нерухомо, незворушний і схожий на статую Вольтера в перистилі театру
Французької комедії, освітлену вечірніми вогнями. На знак привітання він тільки трохи
підняв над головою зношеного кашкета, відкривши смужку жовтого, наче старий мармур,
71
 черепа, яка довершила його схожість із статуєю.
"Гроші я маю тільки для своїх постійних клієнтів", — сказав він.
"То ви справді розсердились, що я пішов розорятися до інших?" — сміючись, відповів граф.
"Розорятися?" — з іронією повторив Гобсек.
"Ви хочете сказати, що людина, в якої нічого нема, розоритись не може? А спробуйте-но ще
знайти когось у Парижі з таким капіталом, як ось у мене!" — вигукнув чепурун, підводячись і
крутнувшись на підборах.
Його блазенська витівка, за якою, проте, ховався холодний розрахунок, анітрохи не
зворушила Гобсека.
"А хто мої найближчі друзі? — вів далі граф де Трай. — Найелегантніші молодики Парижа:
Ронкеролі, де Марсе, Франкесіні, обидва Ванденеси, Ажуда-Пінту. Я постійний партнер за
картярським столом одного принца і відомого вам посла. Я збираю прибутки в Лондоні, в
Карлсбаді, в Бадені, в Баті. Чудовий промисел, хіба ні?"

"Для вас я просто губка, чорт забери! Ви чекаєте, поки я просякну золотом у світському
товаристві, а в скрутну для мене хвилину вичавлюєте. Але й вас спіткає та сама доля. Смерть
вичавить вас, як губку".
"Можливо".
"Що сталося б з вами без нас, марнотратів? Ми потрібні один одному, як душа і тіло".
"Справедливо".
"Ну ж бо дайте руку, помирімося, татусю Гобсек. І проявіть великодушність, якщо все це
можливо і справедливо".
"Ви прийшли до мене тільки тому, — холодно відповів лихвар, — що Жірар, Пальма,
Вербруст та Жігонне вже по зав'язку ситі вашими векселями і нав'язують їх кожному, навіть із
збитком для себе, в п'ятдесят відсотків. А що сплатили вони вам, звісно, Тільки половину ціни,
то векселі ваші й двадцяти п'яти процентів не варті. Даруйте! — провадив Гобсек. — Чи ж
можу я позичити бодай одне су людині, в якої тридцять тисяч боргу і жодного сантима за
душею? Тільки позавчора ви програли десять тисяч на балу в барона Нусінгена".
"Мої справи, добродію, вас не стосуються, — відповів граф, змірявши лихваря зухвалим
поглядом. — Хто не прострочив терміну сплати, той не боржник".

«Слушно".
"Мої векселі буде оплачено".
"Можливо".
"І в нашому з вами випадку йдеться тільки про те, чи зможу я дати вам достатню заставу під
ту суму позики, яку хочу у вас
попросити".
"Справедливо".
З вулиці почувся шум фіакра, що зупинився біля під'їзду. "Зараз я принесу вам дещо, і, гадаю,
ви будете задоволені", — сказав молодик і вибіг з кімнати.
"О сину мій! — вигукнув Гобсек, підвівшись і схопивши мене за! руки. — Якщо застава в
нього справді цінна, ти мені врятував життя! Адже я мало не вмер. Вербруст і Жігонне
надумали влаштувати мені лихий жарт. Та завдяки тобі я сам сьогодні посміюся з них".' В
радості старого було щось моторошне. Уперше він так веселився при мені і хоч дуже
короткою була та мить торжества, вона ніколи не зітреться з моєї пам'яті.
"Зробіть мені ласку і залишитеся тут, — попросив він. — Хоча при мені пістолети, і я
певен, що не схиблю, адже мені доводилось і на тигра полювати, і битися на смерть у
абордажній сутичці, я все-таки остерігаюся цього елегантного мерзотника".
Він сів у крісло за стіл. Обличчя його знову стало блідим і спокійним.
"Так, так, — озвався він, обернувшись до мене. — Зараз ви, безперечно, побачите
красуню, про яку я вам уже колись розповідав. Я чую в коридорі ходу дами-аристократки".
Справді, молодий чепурун увійшов, ведучи під руку даму, в якій я відразу впізнав одну з дочок

72
старого Горіо, а з розповіді Гобсека ту саму графиню, в чиїй спальні він колись побував.
Графиня спочатку мене не помітила, бо я стояв у ніші вікна й відвернувся до шибки.
Опинившись у похмурій і сирій кімнаті лихваря, вона скинула на Максима недовірливим
поглядом. Вона була така гарна, що я пошкодував її, попри її гріхи. Певно, жорстока мука
краяла їй серце, шляхетні й горді риси зсудомлював погано прихований біль. Молодий франт
став її злим генієм. Я подивувався проникливоси Гобсека, який ще чотири роки тому
передбачив майбутнє цих двох
людей, коли йому потрапив до рук їхній перший вексель. "Мабуть цей демон з ангельським
обличчям, подумав я, — панує над неню користаючись з усіх її слабостей: гордині, ревнощів,
прагнення до
втіх, до світської марноти".
— Але навіть чесноти цієї жінки він використовував у своїх Інтересах, — вигукнула

віконтеса. — Він умів розчулити її до сліз, пробудити в ній великодушність, властиву нашій
статі, він зловживав її ніжністю й відданістю і дорого продавав їй злочинні втіхи.
— Признаюся вам, — провадив Дервіль, не зрозумівши знаків, які робила йому пані де
Гранльє, — я не оплакував долю цього нещасливого створіння, такого чарівного в очах
світського товариства і такого жахливого для тих, хто читав у її серці; але я з неприхованою
відразою дивився на її вбивцю — на молодого красеня 0 таким ясним чолом, свіжими устами,
милою усмішкою, з такими білими зубами, з такою ангельською подобою. В цю мить вони
обоє стояли перед своїм суддею, а він дивився на них таким поглядом,
і яким, певно, дивився в шістнадцятому столітті старий чернець-домініканець на муки яких-
небудь двох маврів у підземеллях найсвятішої інквізиції.
"Добродію, чи можна одержати повну вартість ось за ці діаманти, проте лишивши за собою
право потім викупити їх?" — запитала І Графиня тремтячим голосом, подаючи Гобсекові
скриньку.
"Можна, ласкава пані", — втрутився я до розмови, виходячи із своєї криївки.
Вона обернулася в мій бік, зразу мене впізнала, здригнулася і кинула на мене погляд, який
усіма мовами означає: "Не виказуйте мене". "Юридичною мовою така - угода називається
"продаж із правом наступного викупу" і полягає вона в передачі рухомого або нерухомого
майна на певний час, по закінченні якого можна повернути Свою власність, заплативши
покупцеві обумовлену суму".
Графиня зітхнула з полегкістю. Граф Максим спохмурнів, боячись, що за цієї умови лихвар
дасть менше, адже вартість діамантів постійна. Гобсек схопив лупу й заходився мовчки
роздивлятися, що там лежало в скриньці. Навіть якщо я проживу сто років, я не набуду тієї
картини. Його бліде обличчя зарум'янилося, очі, в яких віддзеркалювався блиск діамантів, ніби
спалахнули потойбічним вогнем. Він підвівся, підійшов до вікна, підніс діаманти до свого
беззубого рота, мовби хотів їх пожерти. Підносячи до очей то браслети, то сережки з
підвісками, то намиста, то діадеми, він белькотів щось незрозуміле, і роздивлявся їх на світлі,
щоб визначити відтінок, чистоту води і грані діаманта. Він діставав коштовності із скриньки,
клав їх туди, знову витягував і обертав у себе перед очима, щоб вони заграли всіма своїми
вогнями, схожий у цей час більше на дитину, ніж на старого діда, а власне, і на дитину, і на
діда воднораз.
"Чудові діаманти! До революції такі коштували б триста тисяч. Якої вони чистої води!
Безперечно, з Індії — з Голконди або Вішапура. Та хіба ви знаєте їм ціну? Ні, ні, у всьому
Парижі один Гобсек може їх оцінити. За Імперії, щоб виготовити ці прикраси на замовлення,
зажадали б не менше двохсот тисяч. — Він сердито махнув рукою й провадив:
— А нині діаманти з кожним днем падають у ціні. Після укладення миру Бразилія завалила
ними ринок, хоч вони і не такі прозорі, як індійські. Та й жінки носять тепер діаманти лише на
придворних балах. Ви, пані, буваєте при дворі? — Сердито кидаючи ці слова, він із
невимовною втіхою роздивлявся камінці один по одному: — Ось цей без жодного ґанджу, —
бурмотів він. — А на цьому цяточка'. А отут тріщинка! А оцей бездоганний".

73
 Його бліде обличчя було все освітлене переливчастими зблисками дорогоцінного каміння, і
мені згадалися старі зеленаві дзеркал в провінційних готелях, тьмяне скло яких нічого не
віддзеркалюй і зухвальцеві, що зважиться подивитись у них, показує обличчі людини, яка
вмирає від апоплексичного удару.
"Ну, то як?" — спитав граф, ляснувши Гобсека по плечу.
Старий малюк здригнувся. Він відірвався від улюблених цяцьок і поклав їх на письмовий
стіл, сів у крісло і знову перетворився на лихваря — твердого, незворушного і холодного, як
мармуровий стовп
"Скільки вам треба?"
"Сто тисяч франків. На три роки", — відповів граф.
"Можна", — сказав Гобсек, відкривши скриньку з червоного дерева і діставши звідти свою
найдорожчу коштовність — бездоганне точні терези.
Він зважив діаманти, визначаючи на око (і бозна-як) вагу оправи. Під час цієї операції
обличчя лихваря виражало то радість, то незворушність. Я помітив, що графиня наче
заціпеніла, поринувши в роздуми. Може, нарешті вона збагнула, в яку прірву скотилася! Може,
в душі цієї жінки ще лишилася крихта совісті? І треба тільки докласти одне зусилля, простягти
співчутливу руку, щоб урятувати її? Отож я спробував подати їй руку:
"Ці діаманти належать вам, пані?" — напрямки запитав я.
"Так, добродію", — відповіла вона, кинувши на мене погордливий погляд.
"Складайте угоду про продаж із правом викупу, базіко",— мовив Гобсек і, підвівшись із-за
столу, показав мені на своє крісло.
"Ви, пані, звичайно, маєте чоловіка?" — поставив я друге запитання.
Графиня ледь нахилила голову.
"Я відмовляюся складати угоду!" — вигукнув я.
"Чому?" — запитав Гобсек.
"Як чому? — обурився я і, відвівши старого в нішу вікна, сказав йому впівголоса: — Заміжня
жінка в усьому залежить від чоловіка, угоду визнають недійсною, а вам не вдасться послатися
на своє Незнання у зв'язку з наявністю тексту угоди. Отож вам доведеться Повернути
власникові діаманти, віддані вам у заставу, адже в угоді буде вказано їхню вагу, вартість і
грань".
Гобсек урвав мене кивком голови й обернувся до двох злочинців.
"Він має рацію, — сказав він. — Умови змінюються. Я даю вісімдесят тисяч готівкою, а ви
залишаєте мені діаманти, — додав він Глухим і тоненьким голоском. — При угодах на рухоме
майно Власність краща за всякі папери".
"Але..." И озвався був де Трай.
"Або погоджуйтесь, або забирайте назад, — сказав Гобсек, повергаючи скриньку графині. —
Я й так іду на ризик".
"Вам було б краще кинутися в ноги вашому чоловікові", — прошепотів я графині на вухо.
Лихвар, безперечно, зрозумів по моїх губах, що я сказав, і скинув на мєнє холодним
поглядом.
Молодий чепурун зблід як смерть. Графиня вочевидь вагалася. Граф підійшов до неї і, хоч
він говорив пошепки, я розчув слова: ••Прощавай, люба Анастазі, будь щаслива! А я... завтра я
вже звільнюся від усіх тривог".
"Я приймаю ваші умови, добродію!" — вигукнула молода жінка, звертаючись до Гобсека.
"От і гаразд, — відповів старий. — Нелегко ж вас умовити, красунечко. — Він підписав
банківський чек на п'ятдесят тисяч і подав Його графині. — А на додачу до цього, — сказав він
з усмішкою, що до вельми скидалася на вольтерівську, — як рахунок платіжної суми дим вам
на тридцять тисяч векселів, надійність яких ви не станете заперечувати. Це те саме, якби я
виклав вам цю суму золотом. Гриф де Трай щойно заявив мені: "Мої векселі буде оплачено", —
Додав Гобсек, подаючи графині векселі з підписом графа де Трая,
які напередодні опротестував хтось із Гобсекових приятелів які мабуть, дісталися йому за
безцінь.

74
 Молодий чепурун загарчав — і в тому гарчанні виразно почула ся слова: "Старий падлюка!"
Татусь Гобсек і бровою не ворухнув. Він дістав з картонна коробки два пістолети й холодно
сказав:
"Перший постріл мій — за правом ображеної сторони".
"Максиме, ви повинні вибачитися перед паном Гобсеком!" м тихо скрикнула графиня, яка
вся тремтіла.
"Я не мав наміру вас образити", — пробелькотів граф.
"Я це знаю, — спокійно відказав Гобсек. — У ваші наміри входило тільки не заплатити по
векселях".
Графиня підвелася, вклонилась і вибігла, мабуть, охоплена жахом. Панові де Траю довелося
вийти за нею, але на прощання він сказав:
"Якщо ви бодай словом прохопитеся про це,, панове, проллється ваша кров або моя".
"Амінь! — відповів йому Гобсек, ховаючи пістолети. — Щоб пролити свою кров, хлопче,
треба мати її, а у тебе в жилах багно замість крові".
Коли двері зачинились і обидва екіпажі від'їхали, Гобсек підхопився на ноги і пустився в
танець, приказуючи:
"А діаманти в мене! А діаманти тепер мої! Чудові діаманти! Бездоганні діаманти! І як
дешево дістались! Ха- ха! Ага, Вербруст і Жігонне! Ви хотіли ошукати старого Гобсека? Ну,
так хто кого ошукав? Ну то чиє зверху? Як роззявлять вони з подиву роти, коли між двом
партіями в доміно я розповім їм про сьогоднішню оборудку!"
Ця люта радість, це злісне торжество дикуна, що заволодів блискучими камінчиками,
змусили мене здригнутись. Я отетерів, заціпенів.
"А, ти ще тут, мій хлопчику, — сказав він. — Ми сьогодні щ обідаємо вдвох. У тебе
пообідаємо — адже я не веду господарства, а всі ці ресторатори з їхніми відварами та соусами,
з їхніми винами самого чорта отруять".
Помітивши нарешті вираз мого обличчя, він знову став холод ний і незворушний.
"Вам цього не зрозуміти, — сказав він, сідаючи біля каміна, Д| стояла на жаровні бляшана
каструлька з молоком. — Хочете пі снідати зі мною? — запропонував він. — Тут, либонь, і на
двох вистачить". "Дякую, — відповів я. — У мене звичка снідати не раніше дванадцятої".
В цю мить у коридорі почулися чиїсь поквапні кроки. Хтось «упинився біля дверей Гобсекової
кімнати й несамовито постукав у них. Лихвар виглянув у віконечко й відчинив двері. Увійшов І
Чоловік років тридцяти п'яти, що, мабуть, здався Гобсекові сумирним, незважаючи на свій
гнівний стук.
Вдягнений досить просто, гість скидався на покійного герцога І Рішельє. Це був чоловік
графині — ви, мабуть, зустрічалися з ним у світському товаристві. Він мав, вибачте мене за
примітивний опис, вельможну поставу одного з тих державних діячів, які живуть у вашому
кварталі.
"Добродію, — сказав він Гобсекові, до якого повернувся весь його свпокій, — моя дружина
щойно була у вас?"
"Можливо".
"Ви що, не розумієте мене?"
"Я не маю честі бути знайомим з вашою дружиною, — відповів них вар. — Сьогодні вранці
у мене побувало чимало люду: жінки, чоловіки, дівчата, схожі на молодиків, і молодики,
схожі на дівчат. Мені, знаєте, важко..."
"Облиште ваші жарти, добродію. Я говорю про жінку, яка щойно вийшла від вас".
"Звідки ж мені знати, що це була ваша дружина? Я не мав приємності зустрічатися з вами".
"Помиляєтеся, пане Гобсек, — відказав граф з глибокою іронією. — Ми з вами вже
зустрічались — у спальні моєї дружини. Ви приходили стягувати гроші за вексель, по якому
вона ніяких грошей не отримувала".
"А це вже не моя справа докопуватись, якими цінностями їй відшкодували цю суму, —
відповів Гобсек, кинувши на графа єхидним погляд. — Я дисконтував вексель,

75
 розраховуючись із одним ІІИОЇМ колегою. Крім того, ласкавий пане, — додав лихвар цілком
зворушним голосом, неквапно засипавши в молоко каву, — дозволь«І нам зауважити, що,
наскільки я розумію, ви не маєте права читати мені нотацію в моєму власному домі. Я, пане,
досяг повноліття ще н середині минулого сторіччя — у шістдесят першому році".
"Добродію, ви щойно купили в моєї дружини за надзвичайно низьку ціну діаманти, які їй
не належать — це фамільні коштовності".
"Я не вважаю себе зобов'язаним втаємничувати вас у подробиш своїх ділових угод, але
скажу вам, пане граф, що коли дружині взяла у вас без дозволу діаманти, вам слід попередити у
письмовій формі всіх ювелірів, щоб їх не купували — вона могла продати їх частинами".
"Ви таки знаєте мою дружину!" — вигукнув граф.
"Припустімо".
"Як жінка заміжня вона в усьому залежить від чоловіка".
"Можливо".
"Вона не мала права розпоряджатися тими діамантами..."
"Цілком слушно".
"То як це є добродію?"
"А ось як, ласкавий пане. Я знаю вашу дружину, вона має підкорятися своєму чоловікові —
згоден. І, мабуть, не тільки йому. Адо ваших діамантів я не знаю. Якщо графиня підписує
векселі, то очевидно, вона може й укладати комерційні угоди, може десь купи ти діаманти або й
продати їх за чиїмось дорученням. Таке буває
"Прощайте, добродію! — вигукнув граф, блідий від гніву. — Існує суд!"
"Авжеж, існує".
"Оцей пан, — додав він, показуючи на мене, — був свідком продажу".
"Імовірно".
Граф рушив до виходу.
Бачачи, що справа повертає на серйозне, я вирішив утрутитися і спробувати помирити
супротивників. "Графе, — сказав я, — що маєте слушність, але й пан Гобсек ні в чому не
запинив. Ви ні зможете притягти його до суду, не приплутавши до справи й вашу дружину, а
цей процес знеславить не тільки її. Я стряпчий і я« особа службова, та й просто як людина
порядна, вважаю за свій обов'язок підтвердити, що діаманти було продано в моїй присутності;
але не думаю, щоб вам пощастило довести незаконність цієї операції та й установити, що
продані діаманти належать вам, буде нелегко. По справедливості ви маєте слушність, але за
буквою ат кону зазнаєте поразки. Пан Гобсек людина порядна і не стане заперечувати, що
купив діаманти з великою вигодою для себе, а І за своїм обов'язком і за велінням совісті
засвідчу це. Але якщо щ звернетесь у суд, шансів на успіх у вас мало. Тому я раджу вам піти на
мирову з паном Гобсеком, який на суді легко доведе свою непричетність до злочинних намірів
вашої дружини, і вам однаково доведеться повернути йому суму, що її він заплатив за діаманти.
Погодьтеся вважати свої коштовності відданими в заставу на сім, вісім місяців або й на рік,
якщо не зможете раніше сплатити суму, яку пан Гобсек дав графині. А може, ви захочете
викупити їх уже сьогодні, запропонувавши достатні гарантії?"
Лихвар умочав хліб у каву і снідав із цілковитою незворушністю. Але почувши слово
"мирову", він глянув на мене, мовби хотів сказати: "Молодець! Моя наука не пропала для тебе
марно". Я зі свого боку кинув на нього погляд, значення якого він зрозумів чудово: "Справа
вельми сумнівна, брудна. Слід негайно йти на мирову". Гобсек знав, що я на суді скажу всю
правду. Граф подякував мені доброзичливою усмішкою. Після тривалих переговорів, під час
яких Гобсек лукавством та жадібністю перевершив би учасників будь-якого дипломатичного
конгресу, я склав текст угоди: граф Визнавав, що отримав від Гобсека вісімдесят п'ять тисяч
франків (ця сума включала в себе й позикові проценти), а Гобсек зобов'язувався в разі виплати
йому всієї суми повернути діаманти графові.
"Яке марнотратство! — вигукнув граф, підписуючи угоду. — Як Перекинути місток через цю
прірву?"
"У вас багато дітей, графе?" — серйозним тоном спитав Гобсек.

76
 На ці слова граф здригнувся і нічого не відповів — мабуть, лихвар, наче досвідчений лікар,
зразу намацав його болюче місце.
"Так, так, — пробурмотів Гобсек, чудово зрозумівши понуру мовчанку графа. — Я всю вашу
історію наперед знаю. Ця жінка — демон, а ви, мабуть, її досі любите. Ще б пак, вона навіть
мене Схвилювала. Хочете врятувати свій статок, зберегти його для котрогось із дітей? У такому
разі киньтеся у вир світських розваг, грайте в карти, проциндрюйте гроші й частіше навідуйтесь
до Гобсека. У світі називатимуть мене жидом, турком, лихварем, грабіжником, казатимуть, що
я розоряю вас. А мені байдуже! Хай-но хто спробує образити мене! Ніхто так не володіє
шпагою й пістолетом, як ваш слуга покірний. Це всім відомо. А ви тим часом знайдіть, якщо
зможете, вірного друга і шляхом фіктивного продажу передайте йому своє майно. Це у вас,
здається, називають фідеї-коміс, Так?" — запитав він, обернувшись до мене.
Граф, здавалося, не слухав, цілком заклопотаний своїми турботами.
"Завтра я принесу гроші, — сказав він Гобсекові, перед тим як Піти. — Держіть діаманти
напоготові, добродію".
"По-моєму, він йолоп, як і всі так звані "чесні люди", — зневажливо кинув мені Гобсек, коли
граф пішов.
"Скажіть краще — як люди, заполонені пристрастю".
"А за складання угоди хай вам заплатить граф", — сказав Гобсек, коли я прощався з ним.
Через кілька днів після цих подій, що відкрили мені огидну таємницю з життя світської
дами, граф уранці ввійшов до мого кабінет;!
"Добродію, — звернувся він до мене, — я хочу порадитися з вами в одній дуже важливій
справі. Вважаю за свій обов'язок заявити, що цілком довіряю вам і сподіваюся довести це на
ділі. Ваша поведінка у процесах пані де Гранльє заслуговує найвищої похвали".
— Ось бачите, пані, — сказав стряпчий, обернувшись до віконтеси, — я тисячу разів був
винагороджений за ту просту послугу, які зробив вам.
Я шанобливо вклонився графові й відповів, що тільки виконував обов'язок чесної людини.
"Так от, добродію, я навів довідки про того дивного чоловіки якому ви завдячуєте своє
становище, — сказав мені граф. — Зі моїми відомостями, цей Гобсек — філософ із школи
циніків. Якої ви думки про його порядність?"
"Гобсек зробив для мене добре діло, графе... За п'ятнадцять процентів, — додав я,
засміявшись. — Але його скупість усе ж ні дає мені права розводитися про нього з незнайомою
людиною". .
"Говоріть, добродію. Ваша відвертість не зашкодить ні Гобсекові, ні вам. Я й не сподівався,
що зустріну в подобі цього лихваря ангела"
"У татуся Гобсека, — сказав я, — є правило, якого він завжди дотримується у своїй
поведінці. Він вважає, що гроші — це товар який із чистим сумлінням можна продавати
дорожче або дешевше залежно від обставин. З його погляду, лихвар, що лупить великі відсотки
за свою позику, такий самий капіталіст, як і кожен, хто бере участь у тому або тому
прибутковому ділі. А якщо відкинути його фінансові принципи та філософські міркування про
людську природу, якими він виправдовує свої лихварські звички, то я глибоко переконаний,
що, поза цими справами, він найчесніша людина в усьому Парижі. В ньому співіснують двоє
людей: скнара і філософ, створіння нице і створіння шляхетне. Якби мені довелося вмерти та
залишивши малих дітей, він став би їхнім опікуном. Ось, добродію яким я уявляю собі Гобсека,
виходячи з власного досвіду. Я нічого не знаю про його минуле життя. Можливо, він був
піратом; можливо

77
мандрував світом, торгуючи діамантами чи людьми, жінками чи державними таємницями, але я
глибоко переконаний, що жодна Людська душа не гартувалася в таких жорстоких
випробуваннях, ЦК він. Того дня, коли я приніс йому решту боргу й цілком із ним поквитався, я
з деякими риторичними пересторогами запитав, чому мім злупив з мене такі високі відсотки і
чому, бажаючи допомогти Мені, як другові, він не зробив цього безкорисливо. "Сину мій, я
звільнив тебе від вдячності. Ти знаєш, що ти нічим мені не зобов'язаний, І Тому ми
залишаємося найкращими друзями". Ця відповідь, добродію, краще за будь-які слова пояснить
вам вдачу Гобсека".
"Моє рішення безповоротне, — сказав мені граф. — Підготуйте Необхідні документи, за
якими я передам Гобсекові право на володіння моєю власністю. І тільки вам, добродію, довірю
я скласти цьогорічну розписку, в якій він підтвердить, що продаж є фіктивним, візьме на себе
зобов'язання управляти моєю маєтністю за власним розсудом і передати її моєму старшому
синові, коли той досягне повноліття. Але тепер я повинен признатися вам: зберігати цей
дорогоцінний документ у себе я боюся. Не довірю я розписку й синові — він надто любить
свою матір. Ви не відмовитеся взяти її ми збереження? На випадок своєї смерті Гобсек
призначить вас спадкоємцем моєї власності. Отже, я все передбачив. — Граф на якусь мить
замовк, і вигляд у нього був дуже схвильований. — рисячу разів пробачте, пане, що завдаю вам
клопоту, — озвався він нарешті, — але я так страждаю та й здоров'я моє викликає в мене
тривогу. Недавні прикрощі були для мене жорстоким ударом, і крайній захід, до якого я
вдаюся, просто необхідний".
"Дозвольте насамперед подякувати вам за довіру, — відповів и. — Але щоб виправдати її, я
повинен звернути вашу увагу на те, Що цими заходами ви позбавите будь-якого права на
спадщину моїх... молодших дітей. А вони теж носять ваше прізвище. Хай навіть вони діти
грішної жінки, яку ви колись любили, вони не Повинні потерпіти. Хочу вам сказати, що не
візьму на себе почесного обов'язку, яким ви мене вшановуєте, якщо їхня частка не буде точно
встановлена".
Почувши ці слова, граф весь затремтів. Сльози набігли йому на очи, він міцно потис мені
руку й сказав:
"Я ще не знав вас добре. Ви завдали мені болю й водночас утішили мене. Ми точно
визначимо частку, належну цим дітям, в одним у з пунктів зустрічної розписки".
я провів його до дверей своєї контори, і мені здалося, що обличчя в нього просвітліло від
усвідомлення того, що він збирається вчинити справедливо.
— Ось так, Камілло, молоді жінки скочуються на саме дно прій ви. Досить буває кадрилі на
балу, романсу, проспіваного за фортепіано, заміської прогулянки, щоб після цього прийшло
непоправне лихо. Його накликають на себе, послухавшись голосу зарозумілого марнолюбства,
гордині, повіривши усмішці або піддавшись раптовій забаганці легковажної юності. Ганьба,
каяття і безвихідь — ОСІ імена трьох фурій, у чиї руки неминуче потрапляє жінка, тільки-но
вона переступить межу...
— Бідолашна Камілла, у неї вже очі злипаються, — сказали віконтеса, уриваючи стряпчого.
— Іди вже, моя доню, спати. Тебе не треба лякати картинами гріха, ти й без цього залишишся
доброчесною і цнотливою.
Камілла де Гранльє зрозуміла матір і вийшла.
— Ви зайшли надто далеко, любий пане Дервіль, — сказали віконтеса. — Повірений у
справах — це все-таки не мати й не проповідник.
— Але ж газети в тисячу разів...
— Та ви, мабуть, з неба впали, бідолашний Дервілю! — урвала стряпчого віконтеса.—
Невже ви думаєте, що моя дочка читає газети? Розповідайте далі, — сказала вона після паузи.
— Минуло три місяці після затвердження купчої, за якою власність графа переходила до
Гобсека...
— Ви можете тепер називати графа на прізвище — де Реств адже моєї дочки тут уже нема,
— сказала віконтеса.
— Гаразд, — погодився стряпчий. — Отож минуло багато часи після затвердження купчої, а
78
я все ще не отримав зустрічної розписки, яка мала зберігатись у мене. В Парижі стряпчих аж
надто захоплює потік життя, і вони не можуть приділяти справам своїх клієнтів більше уваги,
ніж самі клієнти, — за рідкісними винятками, які ми іноді робимо. Та все ж таки, пригощаючи
якось Гобсека обідом! у себе вдома, я спитав у нього, коли ми підвелися з-за столу, чи на] знає
він, чому нічого більше не чутно про графа де Ресто.
"На це є поважні підстави, — відповів лихвар. — Граф при смерті. Такі ніжні душі не вміють
зладнати з горем, і воно вбиває! їх. Життя — нелегке ремесло, і слід докласти зусиль, щоб
навчити-І ся його. Коли людина пізнає життя, витерпівши його муки, її фібри загартуються,
стануть пругкими, і це дає їй змогу керувати своєю чутливістю. Нерви тоді в неї стають, наче
сталеві пружини, вони Гнуться, а не ламаються. А якщо до того ж і шлунок варить добре, То з
такою підготовкою людина житиме не менше, ніж кедри ліванські, найславетніші у світі
дерева".
"Невже справді граф помирає?" — вигукнув я.
"Схоже на те, — сказав Гобсек. — Справа з його спадком для вас ласий шматок".
Я подивився на свого гостя і спитав, щоб розвідати його наміри:
"Поясніть, чому з усіх людей тільки граф і я пробудили у вас Співчуття?"
"Тому що тільки ви й він довірилися мені без викрутасів", —Відповів він.
Хоча ця відповідь давала мені підстави надіятися, що Гобсек не стане зловживати своїм
становищем, навіть якщо зустрічна розписка пропаде, я все-таки вирішив відвідати графа.
Пославшись на термінові справи, я вийшов з дому разом з Гобсеком і зразу поїхав на
Гельдерську вулицю. Мене провели до вітальні, де графиня гралася |і своїми дітьми. Коли
лакей доповів про мене, вона рвучко підхопилася на ноги, пішла було назустріч мені, але потім
сіла і мовчки Показала мені рукою на крісло біля каміна. Вона миттю прикрила Обличчя
непроникною маскою, під якою світські жінки так добре Вміють ховати свої почуття. Від
пережитого горя її краса вже зблякла, але прегарні риси не змінились і свідчили про колишню
вроду.
"Мені дуже треба поговорити з графом, пані..."
"Якщо вам це вдасться, ви будете щасливіші, ніж я, — урвала Мене графиня. — Граф нікого
не хоче бачити, він насилу терпить ВІЗИТИ лікаря і відкидає всі турботи, навіть мої. У хворих
дивні Химери. Вони, як діти, вони самі не знають, чого хочуть".
"А може, навпаки. Як діти, вони аж надто добре знають, чого хочуть".
Графиня почервоніла. А я майже розкаявся в тому, що зробив це зауваження, гідне Гобсека.
"Але ж не можна залишати хворого весь час самого", — сказав я, Щоб змінити тему
розмови. *
"З ним його старший син", — відповіла вона.
Я пильно подивився на графиню, але цього разу вона не почервоніла, і мені здалося, що
вона твердо вирішила не дати мені проникнути в її таємниці.
"Зрозумійте мене, пані, — знову заговорив я, — моя наполегливість аж ніяк не свідчить про
нескромність. — Ідеться про надзвичайно важливі інтереси...''
Я прикусив язика, відчувши, що ступив на хибну стежку. А графиня негайно скористалася з
моєї помилки:
"Мої інтереси невіддільні від інтересів мого чоловіка. Ніщо ні заважає вам звернутися до
мене..."
"Справа, у якій я прийшов, стосується тільки графа", — твердо відповів я.
"Я звелю, щоб йому переказали про ваше бажання побачитися з ним".
Ввічливий тон і люб'язний вигляд, з яким вона це сказала, ні обманули мене. Я зрозумів, що
вона ніколи не допустить мене до свого чоловіка. Ми ще трохи поговорили на різні теми, і я
скористався з цієї розмови, щоб поспостерігати за графинею. Але, як усі жінки, котрі
виплекали собі якийсь задум, вона вміла приховував
свої наміри з дивовижним умінням, що є найвищою отупінню віроломства, притаманного
вашій слабкій статі. Признаюся, я сподівався від неї чого завгодно, навіть злочину. Адже в
кожному її жесті, погляді, в її манерах і навіть у тоні її голосу прозирало, що вона знає, яке

79
майбутнє чекає на неї. Я попрощався з нею й пішов. А зараз я розповім, як закінчилася ця
драма, додавши до обставина що з'ясувалися згодом, подробиці, які пощастило розгадати
проникливому Гобсекові та мені самому. Відколи граф де Ресто про людське око поринув у вир
світських розваг і заходився розтринькувати свій статок, між подружжям не раз відбувалися
прикрі сцени, приховані від усіх, що давали графові де Ресто ще більше пі дістав зневажати
свою дружину, ніж раніше. А коли він захворів та зліг, проявилася вся його відраза до графині
та двох молодших дітей; він заборонив їм заходити до своєї спальні, а коли вони пробували
порушити заборону, це призводило до таких шалених припадків, що лікар благав графиню
підкоритися розпорядженням чоловіка. Пані де Ресто бачила, як уся власність родини —
земляні маєтки, навіть дім, у якому вона жила, — переходить до рук Гобсека; певне, лихвар
здавався їй казковим страховищем, що пожирали її багатство, і вона, звичайно, здогадалася про
задум свого чоловіка Де Трай, рятуючись від запеклого переслідування кредиторів,
подорожував по Англії. Тільки він міг розтлумачити графині, до яких таємних заходів удався
проти неї граф за намовою Гобсека. Розповідають, ніби вона довго не погоджувалася дати свій
підпис, — м ІІРІДНО з нашими законами, це необхідно для продажу майна, — і все ж таки граф
домігся її згоди. Графиня думала, що чоловік Обертає своє багатство на гроші і що жмут
банкнотів, у який воно Перетворилося, лежить у скриньці де-небудь у нотаря або в банку. На її
розрахунками, у графа мав бути на руках документ, за яким усе його майно переходило до
старшого сина. Отож вона вирішила віяти чоловікову спальню під найпильніший нагляд. У
домі вона була повновладною хазяйкою, і весь його розпорядок підкорила своєму жіночому
шпигунству. Цілий день вона просиджувала у ІІІтальні, біля чоловікової кімнати,
дослухаючись до кожного його Слова, до найтихішого шарудіння. На ніч їй тут-таки стелили
постіль, І але вона майже не склеплювала очей. Лікар був цілком на її боці, її вдавана
відданість хворому всіх захоплювала. З притаманною віроломним створінням хитрістю вона
вдавала, ніби не помічає, з якою відразою ставиться до неї чоловік, і так бездоганно розігрувала
скорботу, що стала, можна сказати, знаменитістю. Деякі святі ч і ниці навіть вважали, що вона
спокутувала свої гріхи. А перед її очима весь час стояли злидні, які чекають її по смерті графа,
якщо то пер вона втратить самовладання. І ось ця жінка, вигнана з кімнати, де стогнав на
смертному ложі її чоловік, окреслила навкруг нього магічне коло. Вона була і далеко від нього,
і близько, позбавлена всіх прав і водночас усемогутня, вона прикидалася найвідданішою
дружиною, але пильнувала його смерть та своє багатство, як ота личинка, що риє у піску
глибоку ямку і, зачаївшись на дні, чатує ми жертву, дослухаючись до шарудіння піщинок.
Найсуворіший поборник моралі мусив би визнати, що почуття материнської любові виявилось
у графині навдивовижу сильним. Смерть батька, кажуть, багато чого навчила її. Вона
обожнювала дітей і намагалася приховати від них правду про своє розпусне життя; їхній вік
легко дозволяв зробити це і вселити їм любов до себе. Вона дала їм Пудову, блискучу освіту.
Признаюся, я сам ставився до цієї жінки з певним захватом і співчуттям, за що Гобсек не раз
підсміювався з мене. На той час графиня вже переконалася в підлоті Максима де Трая і гіркими
слізьми спокутувала свої гріхи. Я переконаний у цьому. Заходи, до яких вона вдавалася, щоб
заволодіти чоловіковим статком, були, звичайно, огидними, але на такі вчинки штовхана її
материнська любов, бажання загладити свою провину перед дітьми. А може, навіть, як і багато
жінок, що пережили бурю пристрасті, вона відчувала тепер щире бажання стати доброчесним
Може, тільки тоді й усвідомила вона ціну жіночій порядності, колі зібрала гіркий ужинок
гріхів. Щоразу, коли юний Ернест виходи! із батькової кімнати, вона піддавала його допитові,
прагнучи довідатися, як поводився граф, що він казав. Хлопець охоче відповість на всі
запитання матері, приписуючи її цікавість ніжній любові до батька. Мої відвідини стривожили
графиню; вона побачила в мені виконавця мстивих намірів графа і сповнилася рішучості не
допустити мене до вмирущого. Сповнений тривожних передчуттів, я дуже хотів домогтися
побачення з графом, бо мене непокоїла доля зустрічної розписки. Якби цей документ потрапив
до рук графині, вона могла пред'явити його, і тоді почалася б нескінченна судова тяганина між
нею та Гобсеком. Я надто добре знав лихваря і був п’яний, що він не віддасть графині майна,
яке передав йому граф, а я тексті зустрічної розписки, яку міг привести в дію лише я, буди

80
багато зачіпок для судового крутійства. Я хотів запобігти такий неприємностям і тому пішов до
графині вдруге.
Ми розлучилися ворогами. Вона хотіла б знищити мене, а я по! чував до неї жалість, що для
таких натур рівнозначно найжорстокішій образі. Вона відчула цю жалість і під чемною
оболонкою моїх останніх фраз. Я дав їй зрозуміти, що її чекає неминуче розорення, хоч би як
вона викручувалась, і, думаю, її опанував моторошний жах.
"Якби я поговорив із графом, то принаймні доля ваших дітей»;
"Ні! Тоді я в усьому залежатиму від вас!" — сказала вона, урвавши мене зневажливим
жестом.
Оскільки боротьба між нами стала відкритою, я вирішив власними засобами врятувати цю
родину від злиднів, які чекали на неї! Заради цієї мети я був готовий навіть удатися до дій
юридично незаконних, якби виникла така необхідність. І ось що я вчиниш Я подав на графа де
Ресто позов на всю суму його фіктивного боргу Гобсекові й домігся попереднього рішення, яке
давало мені правв по смерті графа опечатати його майно. Графині, звичайно, довелося
приховати від світу цей процес. Потім я підкупив одного із служників у графському домі, й він
пообіцяв викликати мене, коли йоги хазяїн буде відходити, навіть якби це сталося глупої ночі.
Я вирішив з'явитися несподівано, залякати графиню погрозою негайно описати майно і в такий
спосіб урятувати зустрічну розписку. Згодом я довідався, що ця жінка нишпорила в
"Цивільному кодексі" дослухаючись до стогону вмираючого чоловіка. Які жахливі картини
відкрилися б нам, якби ми могли проникнути в душі спадкоємців, що юрмляться біля смертного
ложа! Скільки тут замислюють Інтриг, підлих підступів, витончених каверз — і все заради
грошей! Та облишмо ці подробиці, досить-таки огидні самі по собі, хоча про них слід було
сказати, бо вони допоможуть вам уявити собі страждання графині, страждання її чоловіка і
відкриють завісу над прихованими сімейними драмами, схожими на їхню драму. Два місяці
лежав граф де Ресто в постелі, сам-один у спальні, змирившись із своєю долею. Смертельна
хвороба невблаганно підточувала його тіло й розум. У нього з'явилися химери, що часто
виникають у хворих і здаються непоясненними — він забороняв прибирати н своїй кімнаті,
відмовлявся від будь-яких послуг, навіть не дозволяв стелити собі постіль. Його глибока апатія
відбивалася на всьому: меблі в кімнаті стояли безладно, порох і павутиння покривали навіть
найкоштовніші, найвишуканіші дрібнички. Колись людина багата і з витонченим смаком, він
тепер, здавалося, знаходив утіху в сумному видовищі, яке відкривалося очам у цій кімнаті, де і
камін, І письмовий стіл, і стільці були захаращені всякими речами, потрібними для догляду за
хворим, де повсюди виднілися брудні пляшечки, з ліками або порожні, брудна білизна, розбиті
тарілки, а біля каміна валялася грілка без кришки і стояла ванна, досі повна мінеральної води. В
кожній дрібничці цього бридкого хаосу відбивався крах людського життя. Перш ніж скосити
людину, смерть являла спій жахливий лик у речах. Денне світло викликало у графа мо-
торошний жах, тому жалюзі на вікнах були завжди опущені, й у сутіні кімната здавалася ще
похмурішою. Хворий дуже схуд. Здавалося, тільки в блискучих очах ще жевріє вогник життя.
Щось жаске відбивалося на його мертвотно-блідому обличчі, обрамленому гладенькими
пасмами волосся, яке дуже відросло і яке він не дозволяв підстригти. Він скидався на фанатика-
пустельника. Горе загасило в ньому всі людські почуття; а йому ж не було ще й п'ятдесяти років
і не так давно Париж знав його веселим і щасливим.
Одного ранку, десь на початку грудня 1824 року, він розплющив очі й поглянув на свого
сина Ернеста. Хлопець сидів у ногах постелі й з глибоким смутком дивився на батька.
"Тобі боляче, тату?" — запитав він.
"Ні, — відповів граф із гіркою посмішкою. — Все ось тут і ось тут, біля серця".
Він показав собі на голову, а тоді з таким розпачем у погляді! притиснув схудлі пальці до
впалих грудей, що Ернест заплакав.
"Чому ж Дервіль не приходить? — запитав граф у свого камердинера, якого вважав відданим
слугою, а той був цілком на боці графині. — Як же це, Моррісе? — вигукнув умирущий і,
підвівшись! сів на постелі; здавалося, До нього повернулася вся ясність розуму. - За останні два
тижні я разів сім або вісім посилав тебе по свого повіреного, а його все нема й нема! Ви що,

81
смієтеся з мене? Негайне зараз же їдь до нього й привези його сюди. Якщо не виконаєш мого
наказу, я встану з постелі, я сам поїду..."
"Ви чули, пані, що сказав граф? — мовив камердинер, виходячи до вітальні. — Що ж тепер
робити?"
"А ти вдай, ніби їдеш до стряпчого, а потім вернешся і скажеш графові, що його повірений
виїхав за сорок льє звідси на важливий процес. Скажеш, що його чекають у кінці тижня".
А тим часом графиня думала: "Хворі ніколи не вірять, що кінець близько. Він чекатиме
повернення стряпчого". Напередодні лікар їй сказав, що граф навряд чи протягне добу. Коли
через дві години камердинер повідомив хазяїнові невтішну звістку, вмирущий страшенно
розхвилювався.
"Боже! Боже! — кілька разів повторив він. — На тебе вся мої надія!"
Він довго дивився на сина й, нарешті сказав йому слабким голосом
"Ернесте, хлопчику мій, ти ще зовсім юний, але в тебе добрі серце, і ти розумієш, як свято
слід дотримувати обіцянки, даної] вмирущому батькові. Чи зможеш ти зберегти таємницю,
заховати її в своїй душі так глибоко, щоб про неї не довідалася навіть твоя мати? У всьому домі
тепер я вірю одному тобі. Ти не зрадиш моєї довіри?"
"Ні, тату".
"Так от, сину, я зараз передам тобі запечатаний пакет, адресований панові Дервілю. Заховай
його, щоб ніхто не здогадався, що вія у тебе, непомітно вийди з дому й опусти пакет у поштову
скриньку на розі вулиці".
"Добре, тату".
"Можу я покластися на тебе?"
"Так, тату".
"Підійди поцілуй мене. Тепер мені не так тяжко буде померти мій любий хлопчику. Через
шість або сім років ти зрозумієш, яка важлива ця таємниця, і будеш винагороджений за свою
кмітливість і відданість батькові. І ти тоді зрозумієш, як я тебе любив. А зараз вийди на
хвилинку і нікого не впускай до мене".
Ернест вийшов до вітальні й побачив, що там стоїть мати.
"Ернесте, — прошепотіла вона, — підійди сюди. — Вона сіла, міцно пригорнула хлопця до
своїх грудей і поцілувала його. — Ернесте, твій батько щойно говорив із тобою?"
"Говорив, мамо".
"Що ж він тобі сказав?"
"Я не можу розповісти тобі цього, мамо".
"О, який ти в мене славний хлопчик! — вигукнула графиня, палко цілуючи сина. — Як я
рада, що ти вмієш бути стриманим! Ніколи не забувай про два правила, головні для людини: не
брехати і бути вірним своєму слову".
"О, яка ти добра, мамо! От ти ніколи в житті не брехала! Я певен".
"Ні, мій любий Ернесте, іноді я брехала. Я зраджувала своє слово, але за обставин, які
сильніші від усіх законів. Послухай, Ернесте, ти вже великий і розумний хлопчик і ти, звісно,
помічаєш, що твій батько відштовхує мене, нехтує моїми турботами, і це дуже несправедливо,
адже ти знаєш, як я його люблю".
"Знаю, мамо".
"Бідолашний синочку, — провадила графиня, заливаючися слізьми, — це злі люди в усьому
винні, вони обмовили мене перед твоїм батьком, вони хочуть нас розлучити, бо вони заздрісні
й жадібні. Вони хочуть забрати в нас наше багатство і привласнити його. Якби твій батько був
здоровий, незлагода між нами скоро б минула; він вислухав би мене, він добрий, він любить
мене, він зрозумів би свою помилку. Але його розум скаламутився від хвороби, й упередження
проти мене перетворилися в нього на нав'язливу думку, на божевілля. І твій батько раптом став
віддавати тобі Перевагу перед іншими дітьми — хіба це не доказ, що з головою у Нього не все
гаразд? Ти ж не помічав, щоб до хвороби він менше любив Поліну або Жоржа, ніж тебе? У
нього тепер бувають химерні забаганки. Любов до тебе могла навіяти йому думку дати тобі
якийсь дивний наказ. Ти ж не захочеш розорити своїх брата й сестру, мій ангеле, не допустиш,

82
щоб твоя мати, як жебрачка, вимолювала шматок хліба? Скажи мені, що він тобі доручив..."
"А-а!" — закричав граф, розчахнувши двері.
Він стояв на порозі майже голий, висхлий, худий, мов скелет. його здушений крик
приголомшив графиню, і вона заціпеніла від жаху Цей виснажений, блідий чоловік здався їй
вихідцем із могили.
"Ви все моє життя отруїли горем, а тепер і померти не даєте спокійно, ви хочете занапастити
душу мого сина, зробити з нього людину зіпсуту!" — кричав він слабким, хрипким голосом.
Графиня кинулася до ніг умирущого, в цю мить майже страшного —- так спотворило
обличчя графа останнє в його житті хвилювання; вона заливалася слізьми. "Змилуйтеся!
Змилуйтеся!" — стогнала вона.
"А ви мене милували? — запитав він. — Я дозволив вам розтринькати весь ваш статок, а
тепер ви хочете розтринькати й мій,] розорити мого сина!"
"Ну, гаразд, не жалійте мене, губіть! Дітей пошкодуйте! — благала вона. — Накажіть, і я
піду в монастир, там звікую своє вдовинежиття. Я підкорюся вам, я все зроблю, що ви
накажете, аби спокутувати свою провину перед вами. Але діти! Хай хоч вони будуть щасливі!
О діти, діти!
"У мене тільки одна дитина", — відповів граф, у розпачі простягши кощаву руку до сина.
"Простіть! Я так розкаююсь, так розкаююсь!.." — кричала графиня, обіймаючи вологі від
смертного поту ноги чоловіка.
Вона похлиналася риданнями, і з її зсудомленого горла вихоплювалися тільки нерозбірливі,
незв'язні слова.
"Як ви смієте говорити "про каяття після того, що тільки-Л сказали Ернестові? — мовив
умирущий і відштовхнув графиню ногою; вона впала на підлогу. — Від вас віє холодом, —
додав вії з якоюсь моторошною байдужістю в голосі. — Ви були поганою дочкою, поганою
дружиною, ви будете поганою матір'ю..."
Нещасна жінка зомліла. Вмирущий дістався до постелі, ліг і через кілька годин
знепритомнів. Прийшли священики й причастили його. Опівночі він помер. Вранішня розмова
з дружиною забралі його останні сили. Я приїхав уночі разом з Гобсеком. Завдяки безладу, що
панував у домі, ми без труднощів пройшли в невеличкі вітальню, суміжну із спальнею
небіжчика. Там ми побачили трьох заплаканих дітей; з ними були два священики, які
залишилися провести ніч біля покійника. Ернест підійшов до мене і сказав, ще мати захотіла
побути сама в кімнаті графа.
"Не заходьте туди! — сказав він, і мене привели в захват його тон і жест, який
супроводжував ці слова. — Вона молиться!"
Гобсек засміявся притаманним йому безгучним сміхом. А я був надто схвильований
глибиною почуттів, які відбилися на юному обличчі Ернеста, щоб розділити іронію старого
скнари. Коли хлопець побачив, що ми все-таки прямуємо до дверей, він підбіг до них,
притиснувся до шпарки й закричав:
"Мамо, до тебе прийшли оті лихі люди!"
Гобсек відкинув малого, наче пір'їнку, і відчинив двері. Яке видовище постало перед нашими
очима! У кімнаті був справжній розгром. Графиня стояла посеред розкиданого повсюди одягу
небіжчика, паперів, зібганого жужмом ганчір'я і розгублено дивилася на нас блискучими очима,
розпатлана, з виразом розпачу на обличчі. Страшно було бачити такий хаос біля смертного
ложа. Не встиг граф випустити дух, як його дружина повиламувала з письмового столу всі
шухляди, порозбивала усі скриньки, порізала портфелі — килим навколо неї був усіяний
клаптями паперу та уламками дерева, її зухвалі руки обнишпорили геть усе. Мабуть, спочатку її
пошуки були марними, та її схвильована поза наштовхнула мене на думку, що, зрештою, їй
пощастило виявити таємничі документи. Я глянув на ліжко, і чуття, яке розвинулося в мене
завдяки моїй практиці, підказало мені, що тут. Сталося. Труп графа лежав ницьма, майже
втиснутий між ліжком і стіною, зневажливо відкинутий, як один з тих конвертів, що валялися
на підлозі, бо й він тепер був лише порожньою, нікому не потрібною оболонкою. Заклякле тіло
з неприродно розкинутими руками й ногами застигло в безглуздій і моторошній позі.

83
Очевидно, вмирущий ховав зустрічну розписку під подушкою, немовби прагнув у такий спосіб
уберегти її до останньої своєї хвилини. Графиня розгадала намір свого чоловіка, який, власне,
неважко було збагнути по останньому конвульсивному жесту руки, по скоцюрблених мертвих
пальцях. Подушка лежала на підлозі й на ній іще виднівся слід жіночого черевичка. А під
ногами в графині я побачив роздертий пакет із гербовими печатями графа. Я швидко підняв
пакет і прочитав напис, який свідчив, що вміст пакета належало передати мені. Я подивився на
графиню пильним, проникливим і суворим поглядом — так слідчий дивиться на допитуваного
злочинця.
Полум'я в каміні пожирало аркуші паперу. Почувши, що ми прийшли, графиня кинула їх у
вогонь, бо уже в перших рядках документу прочитала імена своїх молодших дітей і подумала,
що знищує заповіт, який позбавляв їх спадку — тоді як, за моєю настійного вимогою, спадок
їм було там забезпечено. Стривоженій сумління, мимовільний жах перед вчиненим злочином
затьмарили графині розум. Побачивши, що її спіймано на гарячому, вона, можливо, вже
уявила себе на ешафоті й відчула, як її таврують розжареним залізом. Важко дихаючи і
втупившись у нас нестямним поглядом, вона чекала наших перших слів.
"Ви розорили своїх дітей, — сказав я, вихопивши з каміна клапоть паперу, який ще не встиг
згоріти. — Ці документи забезпеч» вали їм спадщину".
Рот у графині перекосився, здавалося її от-от розіб'є параліч.
"Хе-хе!" — проскрипів Гобсек, і цей його вигук нагадав мені скрегіт мідного свічника, коли
його пересувають по мармуровій підставне
Після короткої мовчанки старий сказав мені спокійнісінький тоном:
"Чи не хочете ви навіяти графині думку, що я незаконний воля дар майна, яке продав мені
граф? Від цієї хвилини його дім належить мені".
Мене наче обухом по голові вдарили — такий я був приголомшений. Графиня перехопила
здивований погляд, який я кинув на лихваря.
"Добродію, добродію..." — бурмотіла вона, не знаходячи інших слів.
"У вас фідеї-коміс?" — запитав я в Гобсека.
"Можливо".
"Ви хочете скористатися із злочину графині?"
"А чом би й ні?"
Я рушив до виходу, а графиня опустилася на стілець біля ложа покійника і залилася гіркими
слізьми. Гобсек вийшов за мною Коли ми опинились на вулиці, я звернув у протилежний бік,
але вії наздогнав мене, подивився на мене, як тільки він умів дивитися поглядом, що проникав
у душу, і сердито викрикнув своїм тоненьким голоском:
"Ти що, судити мене збираєшся?"
Від того дня ми бачилися рідко. Гобсек здав будинок графі в найми. Літо він проводив у
його маєтках, жив там великим паном, по-хазяйському будував ферми, лагодив млини та
дороги саджав дерева. Якось я зустрівся з ним на одній з алей Тюїльрі.
"Графиня живе героїчним життям, — сказав я йому. — Вона цілком присвятила себе дітям,
дала їм чудову освіту та вихованя, її старший син — чарівний юнак..."
"Можливо".
"Невже ви не відчуваєте, що зобов'язані допомогти Ернестові?" "Допомогти Ернестові? —
вигукнув Гобсек. Ні, ні! Нещастя — найкращий учитель. У біді він пізнає ціну грошам, ціну
людям — 1 чоловікам, і жінкам. Хай він поплаває по хвилях паризького моря! Л коли він стане
добрим лоцманом, ми його й капітаном зробимо". Я розлучився з Гобсеком, не бажаючи
вдумуватись у прихований вміст його слів. Хоча мати вселила молодому графові де Ресто
Відразу до мене, і він не мав наміру звертатися до мене за порадою, минулого тижня я все ж
таки пішов до Гобсека — розповісти йому, що Ернест закоханий у Каміллу й поквапити його,
щоб він швидше виконав свої зобов'язання, адже молодий граф ось-ось мав досягти повноліття.
Старий лежав у постелі; він був хворий і одужати йому вже не судилося. Мені він сказав, що
дасть відповідь, коли Підведеться на ноги і зможе зайнятися справами. Очевидно, поки в |
ньому жевріла бодай іскра життя, він. не бажав віддавати найменшої частки своїх багатств —

84
це єдине імовірне пояснення. Зрозумівши, що він хворий куди серйозніше, ніж йому здавалося,
я лишився І біля нього на довший час і мав змогу пересвідчитися, до чого дійшла його
жадібність, яка з роками перетворилася на справжнє божевілля. Не бажаючи бачити сторонніх
людей, він тепер винаймав [Весь будинок, жив у ньому сам, а інші кімнати стояли порожні. В
тій, де він мешкав, нічого не змінилося. Обстановка, яку я добре знав, була така сама, як і
шістнадцять років тому, наче зберігалася під склом. Віддана Гобсекові стара воротарка і далі
була його довіреною особою, вела його господарство, пускала до нього відвідувачів, а тепер,
коли він захворів, доглядала його. Підіймаючись до хазяїна, вона залишала стерегти під'їзд
свого чоловіка-інваліда. Незважаючи на хворобу, Гобсек досі приймав відвідувачів, сам
отримував Прибутки, але так спростив свої справи, що для управління ними Поза стінами своєї
кімнати йому досить було іноді послати з якимсь .дорученням інваліда. Більше того, значення
Гобсека зростало. Йому Навіть почали доручати справи державної ваги.
Він випростався і майже сів на ліжку; його обличчя, мов бронзове, чітко вирізнилося на тлі
подушки. Він простяг перед собою висхлі руки і вчепився кощавими пальцями в ковдру, наче
хотів за Неї утриматись, подивився на камін, такий самий холодний, як його металевий
погляд, і помер при повній свідомості, явивши воротарці, Інвалідові та мені образ одного з тих
насторожених старих римлян,
яких Летьєр зобразив позаду консулів на своїй картині "Смерть! дітей Брута".
"По-молодецькому врізав дуба, старий жмикрут!" — сказав інвалід своїм солдатським
жаргоном.
А в моїх вухах досі лунав фантастичний перелік багатств небіжчика, і, побачивши, куди
спрямований його застиглий погляд, я мимоволі глянув на купу попелу. Вона здалася мені
надто великою! Взявши камінні щипці, я встромив їх у попіл, і вони наткнулися на щось тверде
— там лежало золото й срібло, мабуть, його прибутки за час хвороби. У нього вже не було
сили заховати їх краще, а підозріливість не дозволила відіслати все це до банку.
"Біжіть до мирового судді, — сказав я інвалідові. — Треба тут негайно все опечатати!"
Згадавши останні слова Гобсека і те, що сказала мені воротарка! я взяв ключі від кімнат обох
поверхів і пішов оглянути їх. Уже в першій, яку я відчинив, я знайшов пояснення його
балачкам, що здалися мені безглуздими, і побачив, до чого може дійти скупість! коли вона
перетворюється на сліпий, позбавлений усякої логіки інстинкт, скупість, вияви якої ми так
часто спостерігаємо у провінційних скнар. У кімнаті, суміжній із спальнею небіжчика, я виявив
і протухлі паштети, і купи всілякого харчу, і навіть устриці та риб« вкриту густого пліснявою.
Я мало не задихнувся від смороду в якому злилося безліч огидних запахів. Усе кишіло червою
ті комашнею. Ці дарунки, одержані не так давно, лежали впереміж Щ ящиками всіляких
розмірів, з пачками чаю, з мішками кави. На каміні, у срібній суповій мисці, зберігалися
накладні вантажів, що надійшли на його ім'я в портові склади Гавра: тюки бавовни, ящики
цукру, барила рому, кава, індиго, тютюн — цілий базар колоніальних товарів. Кімната була
захаращена меблями, срібними виробами, лампами, картинами, вазами, книгами, чудовими
гравюрами без рам, згорнутими в трубку, і найрізноманітнішими рідкісними речами. Можливо,
не вся ця гора коштовних речей складала» з подарунків — частина з них, певне, були речі,
віддані під за] ставу і вчасно не викуплені. Я бачив там скриньки з дорогоцінностями,
прикрашені гербами або вензелями, білосніжні скатертя, зброю — дорогу, але без клейма.
Розгорнувши книжку, яку, здавалося, недавно брали з полиці, м знайшов у ній кілька
тисячофранкових білетів. Тоді я вирішив І пильно оглянути кожну річ, аж до найдрібніших,
обдивитися підлогу, стелі, карнизи і стіни, щоб знайти золото, яке так палко любив І цей
голландець, гідний пензля самого Рембрандта. Ніколи ще за роки своєї юридичної практики не
зустрічав я такого дивного поєднання жадібності із своєрідністю характеру. Коли я повернувся
в спальню небіжчика, я знайшов його письмовому столі розгадку того, яким чином у його
кімнатах поступово накопичилося стільки богатств. Під прес-пап'є лежало листування Гобсека
з торговцями, ' яким він продавав подарунки своїх клієнтів. Чи тому, що купці не раз ставали
жертвами хитрувань Гобсека, чи тому, що він надто дорого правив за свої їстівні припаси та
колоніальні товари, але жодна оборудка не відбулася. Він не продав харчі в магазин Шеве, бо

85
Шеве вимагав тридцятипрцентної скидки. Гобсек торгувався за кілька франків, а тим часом
продукти псувалися. Срібло лишилося не проданим, бо Гобсек відмовився взяти на себе
витрати по доставці. Мішки з кавою ніхто не купив, бо він не бажав зробити скидку на
утрушування. Одне слово, продаж кожного товару давав йому привід для нескінченних
суперечок — очевидний доказ того, що Гобсек уже здитинів і виявляв ту незбагненну затятість,
яка розвивається в усіх старих людей, одержимих сильною пристрастю, що переживає їхній
розум. І я поставив собі те саме запитання, яке почув від нього: "Кому дістанеться все це
багатство?"... Згадавши, які дивні відомості він сповістив мені щодо своєї єдиної спадкоємиці, я
зрозумів, що мені доведеться обшукати всі кубла в Парижі й віддати величезне багатство до
рук якоїсь непутящої жінки. Та головне, знайте, що ми підставі цілком незаперечних
документів граф Ернест де Ресто найближчими днями вступить у володіння статком, який
дозволить йому одружитися з мадемуазель Каміллою, і крім того, виділити чималі суми грошей
матері та братові, а сестрі — дати посаг.
— Гаразд, гаразд, дорогий Дервілю, ми подумаємо, — відповіла ніші де Гранльє. —
Графу Ернестові треба бути дуже багатим, щоб наша родина захотіла породичатися з його
матір'ю. Не забувайте, що мій син рано чи пізно стане герцогом де Гранльє і об'єднає статки
двох відгалужень нашого роду. Я хочу, щоб він мав зятя собі до пари.
— А ви знаєте, який герб у Ресто? — озвався граф де Борн. — Чсрлене поле, розітнуте
срібною смугою з чотирма чорними хрестами на золотому тлі. Дуже стародавній герб.
— Справді, — підтвердила віконтеса. - - До того ж Камілла може й не зустрічатися зі своєю
свекрухою, яка порушила девіз в цьому гербі: res tutta!
— Пані де Босеан приймала в себе графиню де Ресто, — зауважив старий дядько.
— О, тільки на раутах! — заперечила віконтеса.
Переклад з французьккої В. Шовкун!

Запитання та завдання.
1. Чому новела Бальзака називається "Гобсек"? Наскільки вдалою в дається вам така назва?
2. Як оповідач Дервіль познайомився з Гобсеком? Що відразу ж вразило його у цій людині?
3. Знайдіть у тексті портретну характеристику Гобсека. Які риси вда чі церсонажа і з
допомогою яких художніх засобів передає автор?
4. Яким було минуле Гобсека? Доведіть, що розповідь про нього надія на рисами
романтизму.
5. Як характеризують героя умови, у яких він живе? Якими деталям поступово
поповнюється опис Гобсекової домівки?
6. Чому клієнти називали Гобсека "татусем"?
7. Яким чином примножував свої прибутки головний герой?
8. Що приваблювало Гобсека у стосунках з французькими дворянам! і чиновниками?
9. Знайдіть у монологах і репліках Гобсека елементи самохарактеристики.
10. Як ви ставитеся до слів героя: "Золото — ось духовна суть усього теперішнього
суспільства"?
11. Які позитивні риси притаманні "татусеві"?
12. Підготуйте розгорнуте усне повідомлення "Гобсек як особистістість"
13. Які почуття викликає у вас поведінка Максима де Трая та Анаста
де Ресто?
14. Що об'єднує і відрізняє Гобсека та Дервіля?
15. Наскільки у композиції твору виявилася жанрова специфіка новелі
16. Напишіть твір-роздум на тему: "Моє ставлення до сучасних Гобсеків".

86
 З російської літератури

У пошуках відповідей на вічні питання

"Людина є таємницею. її потрібно розгадати...; я переймаюся цією

таємницею, тому що хочу бути людиною."

Ф. Достоєвський

Федір ДОСТОЄВСЬКИЙ
1821 — 1881
ОДИН З найвидатніших російських письменників-реалістів XIX ст., що здобув
світове визнання і справив великий вплив на розвиток сучасної літератури.
Творча спадщина Достоєвського досі привертає увагу літературознавців,
філософів, юристів, психологів, психіатрів. Художник трагічного
світосприйняття, тонкий психолог, він надзвичайно глибоко проаналізував
суперечності думки, свідомості, всього духовного життя людства. У своїх
соціально-філософських "романах-трагедіях" Достоєвський з пронизливою
щирістю втілив біль і безсилля зневажених "маленьких" людей.

Основні твори: романи "Злочин і кара" (1866), "Ідіот" (1868), ірити Карамазови" (1879 —
1880) та ін.

Дитячі і юнацькі роки. Федір Михайлович Достоєвський народився 30 жовтня 1821 року у
Москві. Його батько працював лікарем у шпиталі для бідних, а поряд, у флігелі шпиталю, жила
і сім'я Достоєвських. Початкову освіту майбутній письменник здобув у приватних московських
пансіонах. У 1838 р. за наполяганням батька Федір вступив до Петербурзького військово-
інженерного училища, яке й закінчив у 1843 році зі званням військового інженера! Через рік
Достоєвський пішов у відставку, щоб назавжди присвятив ти себе літературній праці.
Початок творчості. Першим літературним твором Достоєвського став роман у листах "Бідні
люди", в основу якого лягли враження дитинства і роки навчання в училищі. У своїй дебютній
книзі письменник "зсередини" показав трагедію "маленької людини" —Макара Дєвушкіна.
Невдовзі вийшла з друку низка повістей ("Двійник", 1846; "Хазяйка", 1847; "Білі ночі", 1848) та
оповідань Достоєвського. У цих творах письменник зобразив високі моральні чесноти простих
людей, які намагаються мужньо протистояти суспільній безправності й упослідженню.
Гурток Петрашевського. Захопившись ідеями соціалізму В. Бєлінського та думками
французьких утопічних соціалістів, Достоєвський приєднався до гуртка М. Петрашевського —
палкого прихильника суспільних змін. Незабаром письменника разом з іншими учасниками
гуртка заарештували й ув'язнили до Петропавлівської фортеці. Військовий суд засудив
інженера-поручика у вія ставці Достоєвського до розстрілу. В останню мить страту були
замінено на каторгу в Омському острозі (1850-1854) та військом службу рядовим у
Семипалатинську (1854—1856, з 1856 — офіцер). За словами письменника, у ці роки він "був
похований живцем і закритий у домовині". Достоєвський повернувся до Петербурга наприкінці
1859 року.

87
 У Семипалатинську письменник створив повісті "Дядечків сон" і "Село Степанчиково та
його мешканці". У 1861 р. побачив свій перший роман, написаний після каторги, — "Зневажені
і скривджені". Величезного суспільного резонансу набули "Записки із Мертвого дому" (1861-
1862). В основу цієї правдивої книги про каторгу лягло побачене і пережите самим
письменником.
У першій половині 60-х років разом з братом Михайлом Достоєвський видає журнали
"Время" і "Зпоха". Це був період духовної кризи у житті письменника. Поїздки за кордон 1862 і
1863 рок розчарували його, а наслідки революції 1848 року, яка охопила майже всю Західну
Європу, привели до переконання про особливий шлях розвитку Росії й рятівну місію
селянської общини.
Кінець 60-их років. "Великі" романи. У 1865 р. Достоєвський розпочав роботу над
романом "Злочин і кара", який побачив світ через рік. У цьому творі бунт проти соціальних
порядків, законів і норм несправедливого суспільства суперечливо поєднується у свідомості
головного героя з теорією сильної особи "наполеонівського" типу. Наступні романи
Достоєвського — "Ідіот" (1868), "Біси" (1871-1872) — стали ніби послідовними актами однієї
трагедії, "трагедії краху ілюзорних і міфічних рецептів порятунку стражденного людства".
Останній роман письменника — "Брати Карамазови" (1879-1880) — став своєрідним
підсумком його творчого шляху. У цьому творі викладено політичні, етичні та соціальні ідеї
Достоєвського. Богоборство й атеїзм Івана Карамазова та християнське смирення його
меншого брата Альоші, викриття хижого і підлого світу карамазовщини та звеличення
страждань, ненависть до всесилля Грошей, до фальші суспільства, у якому процвітають
Смердякови, — все це переплітається у складних драматичних колізіях роману.
У 1880 р. під час урочин, присвячених відкриттю пам'ятника Пушкіну у Москві,
Достоєвський виголосив промову, що справила Сильне враження на слухачів. Цей виступ
став лебединою піснею Геніального письменника — 28 січня 1881 р. Достоєвський помер.
"Злочин і кара"
"Злочин і кара" — один із найзначніших і найдосконаліших романів письменника, в якому
він замислив "переворушити всі питання", а в образі головного героя показати "одного із
членів нового покоління". "Всі питання" — це наболілі соціальні проблеми (вростання
злиднів і злочинності, становище вдів і сиріт, лихварство), злободенні теми юриспруденції,
пов'язані з реформою російського судочинства; найновіші теорії західних політекономів,
статистиків, істориків, філософів (соціальний дарвінізм і теорії моральності, бонапартистська
ідея "надзвичайної" особистості та її ролі в історії). Всі ці ідеї на сторінках роману
Достоєвського стали предметом роздумів персонажів.
Герой роману, колишній студент Раскольников, зображений письменником на крутозламі
долі. Саме життя висунуло перед героєм такі питання, які вимагають зосередження усіх
духовних і моральних сил людини. Зображенню роздумів свого героя письменним приділяє
особливу увагу. Раскольников живе ніби подвійним життям — реальним і світом логічних
абстракцій. "Ідея" поневолю! його свідомість, і він заперечує віру в "Божий промисел", а
разом! нею і совість як забобон. Кумир Раскольникова — "володар", що не знає сумнівів; він
сам — "кандидат в Наполеони", і його ідеал — "свобода як влада" "над усім мурашником".
Такою є "поема" Раскольникова, якою він ділиться у розмовах із Сонею. Це не теоретичне
концепція, а саме "поема" — вигадана, створена героєм в його кімнаті-домовині.
Скоївши злочин, практично подолавши свої сумніви: "Чи створіння я тремтяче, а чи право
маю", — герой викреслив себе з життя, гідного людей. Суперечка з Раскольниковим з самого
початку роману перетворюється на суперечку за нього, за його духовне прозріння.
Одним із найголовніших питань, що хвилює Достоєвського і героїв його роману, є питання
про смисл людських страждань. На противагу раскольниковській апології права і сили
Порфирій Петрович, Миколка, Соня Мармеладова закликають до морального подвигу на
засадах подолання егоїзму особистості і добровільно прийняття страждання. В "стражданні є
ідея", — каже письменний устами Порфирія Петровича, — ідея добровільно прийнятого хреста,

88
свідомого принесення себе в жертву заради "нового життя" людства. Ця думка найповніше
втілена в образі Соні Мармеладової.
"Злочин і кара" — соціально-філософський роман. Зіткненні різних моральних принципів —
анархічного індивідуалізму і християнського спочування, одвічної людяності і нігілістичного
цинізму — характеризує основну колізію роману і визначає його художню концепцію.
Найповніше етико-філософська проблема роману виявляється в контрастному протиставленні
"теорії" і "практиіці Раскольникова та життєвої позиції, "невситимого спочування" Соні
Мармеладової. Філософський конфлікт, покладений в основу роману, розв'язується в епілозі,
коли Раскольников остаточно пориває зі своєю "теорією" цілковито.
За влучною характеристикою Л. Леонова, Достоєвський створи! "систему молекулярного
розгляду людини", але водночас його твоя чому методові притаманні "шекспіріальність
філософської парти тури". Разом з тим, досліджуючи найтонші нюанси духовного світу героїв,
письменник дотримується суворої співмірності і стрімкому побудові роману, уникаючи
просторової і часової масштабності епосу. Події роману відбуваються протягом вкрай стислого
терміну — загалом не більше двох тижнів. Це надає розповіді надзвичайної динаміки і
напруженості.
Достоєвський-романіст — глибокий психолог. Особливість підходу Достоєвського до
внутрішнього світу персонажів полягає насамперед у тому, що він розглядає людину
одержиму, пойняту пристрастю, людину, яка перебуває у стані напруженої афектації.
За М. Степановим

89
 ЗЛОЧИН І КАРА
Скорочено
ЧАСТИНА ПЕРША
І
На початку липня, надзвичайно жаркої пори, якось надвечір, зі своєї комірчини, яку наймав
у пожильців в С-му провулку, на вулицю вийшов юнак і повільно, мовби в нерішучості,
попрямував до К-на мосту.
Він щасливо уникнув зустрічі зі своєю хазяйкою на сходах. Комірчина його містилася під
самісіньким дахом високого п'ятиповерхового будинку і скидалася більше на шафу, ніж на
житло. Хазяйка ж, у якої він наймав цю комірчину з обідом і обслугою, Мешкала на поверх
нижче, в окремій квартирі, і щоразу, йдучи з дому, він мусив проходити повз її кухню, із
майже завжди розчиненими навстіж дверима. І щоразу, коли він проходив повз, його
охоплювало якесь хворобливе і боязливе почуття, якого він соромився і від якого болісно
кривився. Він дуже заборгував хазяйці і боявся з нею зустрічатися.
Не те щоб він був такий уже боязкий і затурканий, навпаки, але з деякого часу він перебував
у дратівливому напруженні, схожому ті іпохондрію. Він так заглибився в себе і відцурався
всіх, що боявся навіть будь-якої зустрічі, а не те що зустрічі з хазяйкою. Цього допікали
злидні; але останнім часом навіть скрутне становище перестало гнітити його. Про щоденні
справи свої він зовсім Перестав і не хотів думати...
"На яке діло заміряюсь, а тим часом таких дурниць боюся! — Подумав він з дивною
усмішкою.— Гм... справді... все в руках
людини, і все вона мимо носа проносить виключно через саме боягузтво... це вже аксіома...
Цікаво, чого люди бояться найбільше! Нового кроку, нового власного слова вони над усе
бояться... А втім і я надто багато роздумую про всякі дурниці. Через те й нічого не роблю, що
про дурниці думаю. А може, зрештою, й так: тому й фантазую, що нічого не роблю. Це я за
останній місяць навчився фантазувати, день і ніч лежачи в своєму кутку і думаючи... про царя
Гороха. Ну чого я зараз іду? Хіба я здатний на це? Хіба це серйозної Анітрохи не серйозно.
Так, заради фантазії сам себе тішу, іграшки та й справді іграшки!"
Надворі спека була страшенна, до того ж задуха, штовханина скрізь вапно, риштування,
цегла, курява і той особливий літній сморід, такий знайомий кожному петербуржцеві, що не
має можливості найняти дачу,— все це одразу неприємно вдарило на і без того вже розладнані
нерви юнака... До речі, він був напрочуд гарі ний, з прекрасними темними очима,
темнорусявий, стрункий, на зріє вище від середнього. Але скоро його цілком охопила чи то
глибока задума, чи навіть щось схоже на забуття, і він пішов, уже не помічаючи нічого
навколо, та й не маючи бажання помічати... Разом з тим він і усвідомлював, що думки його
часом плутаються і що він дуже ослаб: вже другий день майже нічого не їв.
Він був так погано вдягнений, що інша, навіть звична до всього людина посоромилася б
удень виходити в такому лахмітті на вулицю. А втім, квартал був такий, що одягом тут важко
було когось здивувати...
Іти йому було недалеко, він навіть знав, скільки кроків від воріт його будинку: рівно сімсот
тридцять. Одного разу їх полічив, коли вже дуже дійняли його мрії. Тоді він і сам ще не вірив
у ці свої мрії! і тільки дратував себе їх огидною, але спокусливою зухвалістю. Але тепер, через
місяць, він уже починав дивитись на це інакше і, незва4 жаючи на всі дражливі монологи про
власне безсилля і нерінги чість... Із завмиранням серця і нервовим дрожем підійшов він щ
величезного будинку, оберненого однією стіною на канаву, а другою на вулицю...
Дзвоник забрязкотів глухо, наче він був із жерсті, а не з міді. Через якусь хвилину двері
ледь-ледь прочинилися: мешканні оглядала крізь малесеньку щілину прибулого з помітним
недовір'ям, і тільки й видно було її очиці, що блискотіли з темряви. Та побачивши на площадці
чимало людей, вона посміливішала і відчинила йому. Юнак переступив поріг у темну
прихожу, розділені перегородкою, за якою була малесенька кухня. Стара стояла перед ним

90
 мовчки і запитливо дивилася на нього. Це була маленька суха бабуся, років шістдесяти, з
гострими і злими очицями, з маленьким гострим носом, простоволоса. Білобрисе, мало
посивіле волосся її було густо змащене оливою. На її тонкій і довгій шиї, схожій на курячу
ногу, було намотане якесь фланельове ганчір'я, а ми плечах, незважаючи на спеку, теліпалася
зовсім потріпана і пожовкла хутряна кацавейка. Стара щохвилини кашляла і кректала. Певно,
юнак подивився на неї якось особливо, бо і в її очах зненацька знову майнув той самий вираз
недовіри.
- Раскольников, студент, був у вас місяць тому,— поспішив Пробурмотіти юнак і злегка
вклонився, згадавши, що треба бути димнішим.
- Пам'ятаю, голубе, дуже добре пам'ятаю, що ви були,— виразно промовила бабуся, як і до
того, не зводячи своїх запитливих очей з його обличчя.
- Так-от... знову, в тій самій справі... — говорив Раскольников далі, трохи збентежено і
дивуючись недовірливості старої.
Стара помовчала, ніби вагаючись, потім відсторонилася, показала на двері в кімнату і сказала,
пропускаючи гостя вперед:
- Пройдіть, голубе мій.
Невелика кімната, в яку ввійшов юнак,— з жовтими шпалерами, геранями і серпанковими
занавісками на вікнах, була тієї хвилини Яскраво освітлена призахідним сонцем. "І тоді,
виходить, сонце світитиме так само!.." немовби між іншим майнуло в думці Раскольникова, і
він швидким поглядом окинув усе в кімнаті, щоб по можливості вивчити і запам'ятати
розташування. Але в кімнаті не було Нічого особливого. 3 меблів тут були лише диван з
величезною увігнутою спинкою, круглий стіл овальної форми перед диваном, туалет її
дзеркальцем в простінку, стільці попід стінами — все дуже старе з жовтого дерева, та дві-три
дешеві картинки у жовтих рамках, що зображували німецьких панянок з птахами в руках,— от
і все. |І кутку перед невеличкою іконою горіла лампада. Все було дуже Чисте: і меблі, і підлога
аж блищали. "Лизаветина робота", подумав юнак. І порошинки не можна було знайти в усій
квартирі. "Це в лютих І старих удовиць буває така чистота", і далі міркував про себе
Раскольников. Уся квартира складалася з цих двох кімнат.
- Чого вам треба? — суворо спитала стара, ввійшовши в кімнату і як до того стаючи прямо
перед ним, щоб дивитися йому просто в обличчя.
—Заставу приніс, ось! — І він витяг з кишені старий плоскій срібний годинник. На звороті
його кришечки був зображений глобус
—Але ж і попередній заставі вже строк. Ще позавчора місяць минув.
—Я вам проценти ще за місяць сплачу, почекайте.
—А це вже як я схочу, голубе, чекати чи річ вашу тепер-таки продати...
—Я вам, Альоно Іванівно, мабуть, цими днями, ще одну річь принесу... срібну... гарну...
цигарницю одну... от тільки як у приятеля заберу...— Він збентежився і замовк.
—Ну тоді й будемо говорити, голубе.
—Прощайте... А ви все вдома самі сидите, сестриці немає? Спитав він скільки міг
невимушено, виходячи в прихожу.
—А вам яке до неї, голубе, діло?
—Та нічого особливого. Я так спитав. А ви вже зараз... Прощайте, Альоно Іванівно!
Раскольников вийшов остаточно збентежений. Збентеження це] дедалі зростало.
Спускаючись вниз, він кілька раз навіть зупинився, немовби чимось зненацька вражений. І,
нарешті, вже на вулиш вигукнув:
"О Боже! яка усе це гидота! І невже, невже я... ні, це нісенітниця це безглуздя! — додав він
рішуче.— І невже такий жах міг спасти мені на думку? На який бруд здатне, однак, моє серце!
Головне: брудно, паскудно, гидко, гидко!.. І я, цілий місяць..."
Він ішов по тротуару, наче п'яний, не помічаючи прохожих і виштовхуючись на них, і
опам'ятався вже аж на іншій вулиці. Озирнувшись, він побачив, що стоїть біля пивниці, в яку
вхід був з тротуару по сходах вниз, у підвальний поверх... Довго не думаючи Раскольников
одразу ж спустився вниз.

91
 II
Раскольников не звик до гурту і, як уже сказано, уникав будь-якого товариства, особливо
останнім часом. Але тепер його раптом потягло до людей. Щось відбувалося в ньому немовби
нове, і водночас він відчував якусь потребу бачити людей коло себе... Трапляється часом
зустрічі навіть із зовсім незнайомими нам людьми, що починають нас цікавити з першого
погляду, якось ураз, раптово, хоч ще не вимовлено й слова. Отаке враження справив на
Раскольникова той відвідувач, що сидів осторонь і скидався на відставного Чиновника... Це був
чоловік років уже за п'ятдесят, середній на зріст і кремезний, з сивиною і з великою лисиною, з
жовтим, навіть зеленкуватим, набряклим від постійного пияцтва обличчям і притухлими
повіками, з-за яких блищали маленькі, мов щілинки, але Вуджені червонуваті очиці. Та щось
було в ньому дуже дивне, в погляді його світилася начебто навіть захопленість, — може стати-і
и, там були і тяма, і розум,— та водночас прозирало немов божевілля. Одягнений він був у
старий, зовсім зношений чорний фрак з обірваними ґудзиками. Один тільки ще якось тримався,
на Нього він і застібався, певно, все ще стараючись дотримуватись вимог пристойності. З-під
нанкового жилета стирчала манишка, вся зібгана, забруднена і залита. Обличчя його було
голене, як годилося чиновникові, але давно, так що вже густо почала проступати сиза щетина.
Та й у манерах його справді було щось солідно-чиновницьке. Але він хвилювався, куйовдив
волосся і підпирав іноді, в тузі, обома руками голову, поклавши продрані лікті на мокрий і
липкий і сіл. Нарешті він прямо подивився на Раскольникова і голосно твердо промовив:
- А чи дозволено буде, шановний добродію мій, звернутися В вас з розмовою пристойною?
Бо хоч ви і не в значному вигляді, та досвід мій виявляє в вас людину освічену і до напоїв не
звиклу. Сам я завжди поважав освіченість, поєднану з сердечними почуттями, і, крім того,
перебуваю в чині титулярного радника, Мармеладов — на прізвище; титулярний радник.
Дозвольте запитати: служили, добродію?
- Ні, вчуся...— відповів юнак, почасти здивований і особливою витіюватістю мови, і тим, що
так прямо, безцеремонно звернулись до нього...
- Шановний добродію мій,— почав він майже урочисто,— бідність — не порок, це істина.
Знаю я, що і пияцтво не доброчесність, це тим паче. Але убозтво, добродію, убозтво — це
порок. У бідності ви ще зберігаєте своє благородство природжених почуттів, о убозтві —
ніколи і ніхто. За убозтво навіть і не києм виганяють, а мітлою вимітають з компанії людської,
щоб зневажливіше було, і справедливо, бо в убозтві я перший сам ладен зневажати себе. І
звідси — шинок! Шановний добродію, місяць тому дружину
мою побив пан Лебезятников, а дружина моя не те, що я! Розумієте? Юнак промовчав.
— Шановний юначе,— повів він далі, знову підводячи голову, на обличчі вашому читаю я
наче якусь скорботу. Скоро тільки ввійшли, я прочитав її, тому зараз же й звернувся до вас. Бо,
розповідали чи вам історію життя свого, не на позорище себе виставляти хоч перед цими
цікавими, яким і без того все відомо, а чутливу й досвідчену людину шукаю. Знайте ж, що
дружина моя в благородному губернському дворянському інституті виховувалася і при випуску
з шаллю танцювала в присутності губернатора та інших осіб, за що золоту медаль і похвальний
лист одержала. Медаль... ну, медаль ту продали... давно вже... гм... похвальний лист і досі у неї
в скрині лежить і ще недавно його хазяйці показувала. З хазяйкою у неї без кінця краю чвари, та
захотілося хоч би перед ким-небудь попишатися і розповісти про щасливі минулі дні. І я не
осуджую, не осуджую, останнє, що у неї ще лишилося, — це спогади її, а все інше пішла
прахом! Еге ж; дама гаряча, горда, і голови ні перед ким не схилити. Підлогу сама миє і на
самому чорному хлібі сидить, а неповаги до себе не стерпить. Через те і панові Лебезятникову
на брутальність його не схотіла змовчати, і коли побив її за те пан Лебезятников, та не стільки
від побоїв, скільки від образи злягла. Вдовою вже взяв ЇЇ1 з трьома дітками, одне одного
дрібніше. Вийшла заміж за першого чоловіка, за офіцера піхотного, з любові, і з ним утекла з
дому батькового. Чоловіка любила безмірно, але той картами захопився, піл суд попав, з тим і
помер. Бив він її під кінець; а вона хоч і на дарувала цього йому, що мені достеменно і з
документів відомо, але Я досі згадує його з сльозами і мені ним докоряє, і я радий, я радий, ба
хоч в уяві своїй зрить себе колись щасливою... І лишилася вона після нього з трьома малими

92
дітками в повіті далекому і дикому, де і я тоді перебував, і лишилася в таких страшних злиднях,
що я хоч] і чимало бачив сумних пригод, але навіть і описати не спроможний Рідня ж уся
відвернулася. Та й сама горда була, занадто горда була, занадто горда... І ось тоді, шановний
добродію мій, тоді я, теж удівець, і від першої дружини чотирнадцятирічну дочку маявши,
одружитися зі мною запропонував, бо не міг дивитись на такі муки. Можеш уявити самі, до якої
міри її бідування доходило, коли вона, освічена і вихована і з родини відомої, за мене
погодилась піти! Але пішла! Плачучи й ридаючи та руки ламаючи — пішла! Бо нікуди було
йти. Розумієте, розумієте ви, шановний добродію, що значить, коли вже нікуди більше йти? Ні!
Цього ви ще не розумієте... І цілий рік я обов'язок свій сповняв благочестиво і свято і не
доторкався до цього (він ткнув пальцем в пляшку), бо серце маю. Але й цим не міг догодити; а
в цей час посади позбувся, і теж не з якоїсь провини, в через зміну в штатах, і тоді
доторкнувся!.. Півтора року вже буде, як опинилися ми, нарешті, після блукань і незчисленних
поневірянь, у цій пречудовій і багатьма пам'ятниками прикрашеній столиці. І тут я посаду
дістав... Дістав і знову втратив. Ви це розумієте? Тут уже з власної провини втратив, бо час мій
прийшов... А проживаємо тепер в кутку, у хазяйки Амалії Федорівни Ліппевехзель, а з чого
живемо і чим платимо, не відаю. Живе ще там багато хто і крім нас... Содом
найнеподобніший... гм... еге ж... А тим часом виросла донька моя, від першого шлюбу, і чого
тільки натерпілася вона, дочка моя, від мачухи своєї, зростаючи, про те я і не казатиму. Бо хоч
Катерина Іванівна і сповнена великодушних почуттів, але дама ганяча і дратівлива, і обірве...
Еге ж! Ну, та нічого згадувати про те! Виховання, як ви й самі уявити можете, Соня не дістала.
Пробував я з нею, років чотири тому, географію і всесвітню історію проходити, та через те, що
я сам був не дуже обізнаний, та й потрібних підручників бракувало, бо які й були книжки... гм!..
ну, їх уже тепер і немає, тих книжок, то на тому й закінчилося все навчання... А тут дітки
голодні... А тут Катерина Іванівна, руки ламаючи, по кімнаті ходить, та червоні плями в неї на
щоках виступають,— що в хворобі цій шнжди буває: "Живеш, мовляв, ти, дармоїдко, у нас, їси і
п'єш, теплом користуєшся", а що тут п'єш і їси, коли дітки, й ті по три ніи рісочки в роті не
мають! Лежав я тоді... ну, та що вже лежав п'яненький, і чую, говорить моя Соня (покірлива
вона, і голосок у неї такий лагідний... білявенька, личко завжди бліде, худеньке), говорить: "Що
ж, Катерино Іванівно, невже ж мені на таке діло піти?" А вже Дар'я Францівна, жінка зловмисна
і поліції добре відома, разів в три через хазяйку навідувалася. "А чого ж,— відповідає Катерина
Ііиіпівна з посмішечкою,— що там берегти? Ач, скарб який!" Але не винуватьте, не винуватьте,
шановний добродію, не винуватьте! Не при Моровому розумі це було мовлено, а у збудженому
стані, в хворобі, під плач діток голодних, та й мовлено було більше щоб образити, ніж в
прямому значенні... Бо Катерина Іванівна такої вже вдачі, і як ІОвплачуться діти, хоча б з
голоду, то зараз же бити їх починає. І бачу я, так годині о шбстій, Сонечка встала, напнула
хустинку, наділа бурнусик і з квартири подалася, а о дев'ятій годині і назад прийшла. Прийшла,
і просто до Катерини Іванівни, і на стіл перед ' і" її і тридцять карбованців мовчки поклала. І
словечка при цьому не мітила, хоча б глянула, а взяла тільки нашу велику драдедамову ІІЛену
хустку (спільна така у нас хустка є, драдедамова), накрила ею зовсім голову і лягла на ліжко,
обличчям до стіни, тільки плічії ка та тіло все здригаються... А я, як і до того, в тому ж стая
лежав... І бачив я тоді, юначе мій, бачив я, як потім Катерина ІванЯ вна підійшла до
Сонеччиного ліжечка і весь вечір в ногах у неї навколішки простояла, ноги їй цілувала, та так
обидві і заснуЯ разом, обнявшись... обидві... а я... лежав п'яненький.
Мармеладов замовк, неначе голос у нього урвався. Потім раці том квапливо налив, випив і
крекнув.
— Відтоді, добродію мій,— почав він, трохи помовчавши,— вія тоді у зв'язку з одним
неприємним випадком і по доносу недобріш людей,— чому особливо сприяла Дар'я Францівна,
за те буцім,|И що не виявили належної поваги до неї — відтоді дочка моя, СофЯ Семенівна,
жовтий білет змушена була взяти, і вже разом з намИ через це не могла залишатись. Бо і
хазяйка, Амалія Федорівна, тога дозволити не хотіла (а сама ж раніше Дар'ї Францівні сприялаЯ
[Раскольников пожалів геть п'яного Мармеладова і відвів його і додому. Страшні злидні,
у яких жила сім'я його трактирного спів- І розмовника, приголомшили юнака.]

93
 III — V
[Наступного дня Раскольников одержав листа від матері. Вона 1 з болем писала про те,
що його сестру Дуню, яка працювала гуве- І рнанткою у панів Свидригайлових, вплутали у
"великий скандал", т несправедливо звинувативши в таємних стосунках із господарем. І Але
згодом усе владналося: пан Свидригайлов розкаявся і подав щ переконливі свідчення на доказ
Дунеччиної безвинності. А незабаром до дівчини посватався Петро Петрович Лужин —
надвірний І радник. Лист матері схвилював Раскольникова; він твердо вирі- ] шив: "Не
бути цьому шлюбові, доки я живий...".]
VI
[Раскольников згадує про те, як він уперше почув від знайомого студента про Альону
Іванівну, яка позичає гроші під заставу. Довелось звернутися до неї за позикою. Взявши у
лихварки два "білетики", він завернув у трактир.]
...Він замовив чаю, сів і глибоко замислився. Дивна думка накльовувалася в його голові,
мовби курча з яйця, і щодалі дужчі цікавила його.
Майже поруч нього біля другого столика сиділи студент, якощ він зовсім не знав і не
пам'ятав, і молодий офіцер. Вони щойно скінчили гру на більярді і почали пити чай. Раптом він
почув, що (Тудснт говорить офіцерові про лихварку, Альону Іванівну, колезьку секретаршу, і
повідомляє її адресу. Самий цей випадок здався Розкольникову якимсь дивним: він оце тільки
звідти, а тут якраз про неї ж і йдеться. Звичайно, випадковість, але він-от не може позбутись
тепер одного дуже незвичайного враження, а тут якраз йому неначе хтось прислужується:
студент зненацька починає розповідати товаришеві про цю Альону Іванівну різні подробиці.
- Славна вона,— говорив він,— у неї завжди можна грошей добути. Багата, як той жид,
може зразу п'ять тисяч дати, але й дріґіпою заставою не гребує. Наших багато в неї перебувало.
Тільки ж стерво страшенне...
І він почав розповідати, яка вона люта, вередлива, що варт тільки на день прострочити
заставу, і пропала річ. Дає вчетверо менше, ніж та річ коштує, а процентів по п'ять і навіть сім
бере на місяць і т. д. Студент розбалакався і розповів, крім того, що в старої є Метра, Лизавета,
яку вона, така маленька і паскудна, раз у раз б'є і тримає в цілковитому поневоленні, мов малу
дитину, хоч Лизавета Мпло не восьми вершків на зріст.
Справжній тобі феномен! — вигукнув студент і зареготав. Вони почали говорити про
Лизавету. Студент розповідав про неї з якимсь особливим задоволенням і весь час сміявся, а
офіцер і нсликою цікавістю слухав і просив студента прислати йому цю Лизавету лагодити
білизну. Раскольников не пропустив жодного слова і зразу про все довідався. Лизавета була
менша, зведена (від різних матерів) сестра старої, і було їй уже тридцять п'ять років, вна
працювала на сестру вдень і вночі, була в домі за куховарку на прачку і, крім того, шила на
продаж, навіть підлоги мити наймалася, і все сестрі віддавала. Ніякого замовлення і ніякої
роботи не сміла взяти на себе без дозволу старої. А сестра вже склала свою духівницю, що
відомо було Лизаветі, якій за духівницею, що припадало й копійки, нічого, крім рухомого
майна, стільців та іншого, гроші ж усі стара відказувала в якийсь монастир в Н-ій губернії, на
довічний помин душі. Була ж Лизавета міщанка, а не чиновниця, дівиця, і з себе дуже негарна,
височезна на зріст, з довгими, наче викрученими великими ногами, завжди в стоптаних
козлових черевиках, тримала себе охайно. Головне ж, з чого дивувався і сміявся студент, було
те, що Лизавета раз у раз була вагітна... — Але ж ти кажеш, що вона потворна? — зауважив
офіцер.
—Атож, смаглява така, наче солдат переодягнений, але, знаєш зовсім не потворна. У неї таке
добре обличчя і очі. Доказ — багаьом подобається. Тиха така, покірлива, лагідна, згідлива. А
усмішка в неї навіть дуже гарна.
—Та вона, десь певно, і тобі подобається? — засміявся офіцер.
—Бо чудна. Ні, я тобі от що скажу. Я б цю прокляту бабу вбив би і пограбував, і запевняю
тебе, що без найменшого докору ся вісті,— із запалом додав студент.
Офіцер знову зареготав, а Раскольников здригнувся. Як це було дивно!

94
 —Стривай, я тобі серйозне запитання поставити хочу,— почав гарячитися студент.— Я
зараз, звичайно, пожартував, але дивись: з одного боку, пришелепувате, нісенітне, нікчемне,
люте, хворе бабисько, нікому не потрібне і, навпаки, для всіх шкідливе, яке само знає, навіщо
животіє, і яке завтра ж саме собою помре. Розуміє? Розумієш:?
—Ну, розумію,— відповів офіцер, втуплюючись очима в своя збудженого товариша.
—Слухай далі... З другого боку, молоді, свіжі сили, що гинуть марно без підтримки, і це
тисячами, і це всюди! Сто, тисячу добрих справ і заходів, які можна б зробити і уладнати на
бабчині гроші одказані на монастир! Сотні, може, тисячі життів, спрямованих НІ добру путь,
десятки сімейств, врятованих від злиднів, від розкладу від загибелі, від розпусти, від
венеричних лікарень,— і все це на І гроші. Вбий її і візьми її гроші, з тим, щоб з їх допомогою
присвятити потім себе служінню всьому людству і загальній справі: ял ти гадаєш, чи не
загладиться один невеличкий злочин тисячами добрих вчинків? За одне життя — тисячі життів,
врятованих від гниття і розкладу. Одна смерть і сто життів натомість — та ТУТ Я арифметика!
Та й що важить на загальних терезах життя тієї мізерної, дурної і лютої баби? Не більш як
життя воші, таргана, та й того не варте, бо баба та — істота шкідлива. Вона чуже життя заїдає:
вона он нещодавно Лизаветі пальця зо зла вкусила, замалим не відрізали!
—Звичайно, вона не гідна жити,— зауважив офіцер,— але Я тут природа.
—Е, брат, та природу ж виправляють і спрямовують, а без цього довелося б потонути в
забобонах. Без цього жодної б великої людини не було. Кажуть: "обов'язок, совість",— я нічого
не хочу говорити проти обов'язку й совісті,— але ж як ми їх розуміємо? Ось я тобі ще одне
запитання поставлю.
—Ні, ти почекай, я тобі запитання поставлю. Слухай!
—Ну?
— От ти тепер говориш і ораторствуєш, а скажи ти мені: сам ти чуєш ту стару чи ні?
- Звичайно, ні! Я для справедливості... Та й не в мені тут мірана...
А як на мене, коли сам ти не наважуєшся, то тут і немає ИІнісої справедливості! Ходім ще
партію!
і Раскольников був неабияк схвильований. Певна річ, все це були звичайнісінькі і не нові вже,
не раз чувані, в інших тільки формах В інших приводів, молоді розмови й думки. Але чому саме
тепер ввелося йому почути саме таку розмову і такі думки, коли у власній голові його тільки що
зародилися... точнісінько такі ж думки? І Чому саме тепер, коли він виніс зародок своєї думки
від старої, «раз і потрапляє він на розмову про стару?.. Дивним завжди Ідивався йому цей збіг...
Величезний вплив цієї коротенької трактирної розмови на нього виявився під час дальшого
розвитку поні її: немовби справді було тут якесь приречення долі, віщування.
Повернувшись з Сінної, він кинувся на диван і цілу годину про-Вдів без руху. Тим часом
смеркло, свічки в нього не було, та й на Іумку не спадало йому засвічувати. Він ніколи не міг
пригадати: |умав він тоді про що-небудь чи ні? Нарешті, його знову почало трусити, морозити,
він зрадів, догадавшись, що на дивані можна й лягти. Скоро міцний, важкий сон наліг на нього,
неначе придавив. Він спав надзвичайно довго і без снів...
Зненацька він виразно почув, що б'є годинник. Він здригнувся, Втямився, підвів голову,
глянув у вікно, зміркував, котра година, І враз схопився, зовсім опам'ятавшись, наче його
зірвало з дивана, равшпиньки підійшов він до дверей, прочинив їх і почав прислухалися, що
діється внизу на сходах. Серце його страшенно колотило-В, Але на сходах було тихо, наче всі
вже спали... Страшенно (разило його, що він міг проспати в такому забутті з учорашнього дня і
нічого ще не зробив, нічого не приготував. А тим часом, може, й шосту годину било. І
незвичайна гарячкова і якась розгублена метушливість пойняла його раптом, замість сну і
отупіння. А втім, готування було недовге. Він докладав усіх зусиль, щоб усе змірку-нмти і
нічого не забути, а серце все колотилося, стукотіло так, що йому і дихати стало важко. По-
перше, треба було петлю зробитиіЯ| пальта пришити,— хвилинна справа. Він поліз під
подушку і вЯ шукав в напханій під нею білизні зовсім подерту, стару, непраЯ свою сорочку. З
неї він видер тасьму на вершок завширшки і верв ків на вісім завдовжки. Цю тасьму склав він
удвоє, скинув з свЯ своє широке, міцне, з якоїсь товстої бавовняної матерії літнє пальття

95
(єдиний його верхній одяг) і почав пришивати обидва кінці тасьщ під ліву пахву зсередини.
Руки його трусилися, поки він шив, а ЛІ він упорався, і так, що зовні нічого не було видно, коли
він знов! одягнув пальто. Голка й нитки були в нього вже давно наготов лені і лежали в
шухляді, в папірці. Що ж до петлі, то це була дуЯ вдала його власна вигадка: петля
призначалася для сокири. Ні можна ж по вулиці нести сокиру в руках. А якщо й під паль'Я
сховати, то все-таки довелося б рукою підтримувати, що теж булЯ помітно. Тепер же, з петлею,
варто тільки вкласти в неї лезо сокиЯ і вона висітиме спокійно, під пахвою зсередини, всю
дорогу. ЗаклаЯ ши ж руку в бічну кишеню пальта, він міг і кінець сокирища придеи жувати,
щоб воно не колихалося, а що пальто було дуже широке, Я і не могло бути помітно зовні, що
він щось рукою через кишеЯ придержує. Цю петлю він теж уже два тижні тому придумав.
Покінчивши з цим, він просунув пальці в маленьку щілину, мЯ його "турецьким" диваном і
підлогою, пошукав біля лівого кута і витяг давно вже наготовану і сховану там заставу. Ця
застава була однак зовсім не застава, а просто дерев'яна, гладенько вистругана дощечка,
завбільшки і задтовшки така, якою могла б бути срібна цигарниця. Цю дощечку він випадково
знайшов під час одніЯ зі своїх прогулянок, в якомусь дворі... Вже потім він додав ці дощечки
гладеньку і тонку залізну пластинку,— певно, уламок від чогось,— яку теж знайшов тоді ж на
вулиці. Склавши обидві дощечки, з яких залізна була меншою від дерев'яної, він дуже міцні
зв'язав їх разом хрест навхрест ниткою, потім акуратно і красиво обгорнув їх у чистий білий
папір і обв'язав так, щоб важко були розв'язати. Це для того, щоб на якийсь час відвернути
увагу старої коли вона почне поратися з пакуночком, і вибрати, таким чином зручну хвилину.
Залізна ж пластинка додана була для ваги, щоб стара хоч у першу мить не догадалася, що "річ"
дерев'яна. Все ці він зберігав до певного часу під диваном. Тільки що він витіг заставу, аж
зненацька на дворі пролунав чийсь крик:
—Сьома година давно!
—Давно! Боже мій! Він метнувся до дверей, прислухався, вхопив капелюх і почав
спускатися вниз по своїх тринадцяти сходинках, обережно, нечутно, мов кішка. Треба було
зробити ще найважливіше — вкрасти з кухні сокиру. Те, що діяти слід сокирою, він вирішив
уже давно... Але виникали й сумніви: він, припустимо, прийде за годину, щоб покласти
назад, а Настя вже тут, повернулася... А що, коли тим часом почне шукати сокиру і не
знайде, розкричиться, — от і підозріння ній принаймні привід до підозріння.
Але це ще були дрібниці, про які він і думати не починав, та й ніколи було. Він думав про
головне, а дрібниці відкладав до того часу, коли сам в усьому переконається. Але останнє
здавалося абсолютно нездійсненним. Так принаймні здавалося йому самому. Ніяк він не міг,
наприклад, уявити собі, що коли-небудь закінчить думати, встане і — просто піде туди... Навіть
недавно спробу свою (тобто візит з наміром остаточно оглянути місце) він тільки пробував
зробити, але зовсім не насправжки, а так: "мовляв, піду і спробую, доки ж тільки фантазувати"
— і зразу ж не витримав, плюнув і втік, лютий на самого себе. А тим часом, здавалося б, весь
аналіз, тобто моральне розв'язання питання, він уже закінчив: казуїстика1 його вигострилася, як
бритва, і сам у собі він уже не знаходив свідомих заперечень. Але остаточно він просто не вірив
собі і вперто, рабськи, шукав заперечень на стороні і навпомацки, начебто хтось його силував і
тяг до того. .Останній же день, що так несподівано настав і приніс остаточне вирішення, подіяв
на нього майже зовсім механічно: немовби хтось взяв його за руку і потягнув за собою,
непереборно, сліпо, з неприродною силою, без заперечень. Наче краєм одягу він потрапив у
колесо машини, і його почало втягати в неї.
Спочатку,— а втім, ще й задовго до цих подій,— його цікавило одне питання: чому так легко
виявляються і розкриваються майже всі злочини і так явно виступають сліди майже всіх
злочинців? Потроху він прийшов до різноманітних і цікавих висновків, і, на його думку,
найголовніша причина полягає не стільки в матеріальній неможливості приховати злочин, як у
самому злочинцеві; сам же злочинець, і майже кожен, в момент злочину зазнає якогось
занепаду волі й розуму, і їх заступає, навпаки, дитяча феноменальна легковажність, і саме в той
момент, коли найбільш потрібні розум і обережність. За його переконанням виходило, що це
затьмарення

96
 розуму і занепад волі охоплюють людину наче хвороба, розвивається поступово і доходять до
найвищого свого моменту незадовго до вчинення злочину, тривають у тому ж вигляді в самий
моменту злочину і ще якийсь час після нього, залежно від індивідуума; потім минають так
само, як минає кожна хвороба. Питання ж: ще хвороба спричиняє самий злочин, чи злочин,
якось через особливу природу свою, завжди супроводиться чимсь подібним до хвороби? - він
ще не почував себе спроможним розв'язати.
Дійшовши до таких висновків, він вирішив, що з ним особисто в його справі, не може бути
таких хворобливих переворотів, що розум і воля ні в якому разі не залишать його протягом
всього часу, поки виконуватиметься задумане, і вже хоч би з тієї причини що задумане ним —
"не злочин"... Проминаємо весь той процес внаслідок якого він дійшов цього рішення; ми й без
того надто забігли вперед... Додамо тільки, що фактичні, суто матеріальні труднощі справи
взагалі відігравали в думках його цілком другорядну роль. "Варт тільки зберегти над ними всю
волю і весь розум, і вони у свій час, всі будуть переборені, коли дійде до найменших тонкощів,
до усіх подробиць..." Але до самої справи не доходило. Остаточним своїм вирішенням він
продовжував менш за все вірити» і коли настав час, усе вийшло зовсім не так, а якось само
собою навіть майже несподівано...
[Вкравши з двірникової комірчини сокиру і припасувавши'її під пальтом, Раскольников
поспішив до будинку Альони Іванівни. Після недовгих роздумів він подзвонив у квартиру.]

VII
[Альона Іванівна зустріла його насторожено, але все ж узяла і обіцяну заставу —
"срібну цигарницю".]
... Силкуючись розв'язати шнурок і обернувшись до вікна, вона на якийсь час зовсім його
залишила і стала до нього спиною. Вій розстебнувся і звільнив сокиру з петлі, але ще не витяг
зовсім, а тільки придержував правою рукою під пальтом. Руки були в нього страшенно безсилі,
сам він відчував, як вони, з кожною миттю, що далі більше дерев'яніли. Він боявся, що не
витримає і впустить сокиру... зненацька в голові йому наче запаморочилося.
— Та що він тут накрутив! — з досадою вигукнула стара і зробила рух у його бік.
І хвилини не можна було гаяти більше. Він витяг сокиру зовсім замахнувся, тримаючи її
обома руками, що здавалися йому ніби чужими, і майже без зусилля, майже машинально,
опустив на голому обухом. Удар вийшов слабким. Та тільки він раз опустив сокиру, де й
взялася в ньому сила.
Стара, як і завжди, була простоволоса. Біляве з сивиною, ріденьке волосся її, як звичайно,
густо змащене оливою, було заплетене в мишачу кіску і підібране під уламок рогового гребінця
на потилиці. Удар прийшовся в самісіньке тім'я, чому сприяв її малий зріст. Вона скрикнула,
але дуже слабо, і раптом так і осіла на підлогу, хоч і встигла ще піднести обидві руки до
голови. В одній руці все ще тримала "заставу". Тут він з усієї сили вдарив раз і другий, все
обухом, і все по тім'ю. Кров хлинула, як з перекинутої склянки, і тіло повалилося навзнак. Він
відступив, дав упасти і нараз же схилився до її обличчя, вона була вже мертва. Очі були
вирячені, наче хотіли вистрибнути, а лоб і все обличчя зморщені і спотворені судомою.
Він поклав сокиру на підлогу, біля мертвої, і зараз же поліз їй В кишеню, стараючись не
забруднитися кров'ю,— в ту саму праву кишеню, з якої вона минулого разу витягала ключі. Він
був при повному розумі, вже не було затьмарень, не паморочилося в голові, під руки все ще
дрижали. Він згадав потім, що був навіть дуже пильним, обережним, все старався не
забруднитись... Ключі він зразу ж витяг; всі вони, як і тоді, були в одній в'язці, на одному
сталевому кільці. Одразу ж він побіг з ними в спальню. Це була зовсім маленька кімната з
величезним кіотом. Біля другої стіни стояло велике ліжко, дуже чисте, з шовковою, зшитою з
клаптиків, ватяною ковдрою. Біля третьої стіни — комод. Дивна річ: як тільки він почав
підбирати ключі до комода, як тільки почув їх брязкотіння, наче судорога пройшла по тілу.
Йому знову захотілося кинути все і піти геть. Але це тривало лише мить; тікати було пізно. Він
навіть усміхнувся на себе, аж раптом інша тривожна думка Вдарила йому в голову. Йому
зненацька здалося, що стара ще жива ще може прийти до пам'яті. Залишивши ключі й комод,
97
він побіг назад, до тіла, вхопив сокиру і замахнувся ще раз над старою, але не вдарив. Сумніву
не було, що вона мертва. Нахилившись і розглядаючи її знову ближче, він побачив ясно, що
череп був роздроблений І навіть звернутий трохи набік. Він хотів помацати пальцем, але
Відсмикнув руку, і так було видно. Крові тим часом натекла вже ціла калюжа. Раптом він
помітив на її шиї шнурок, смикнув його але шнурок був міцний і не зривався, до того ще й
намок у крові. спробував витягти так, з пазухи, але щось заважало, застрягло В нетерпінні він
змахнув було знову сокирою, щоб рубонути по шнурку тут-таки, по тілу, зверху, але не посмів,
і з зусиллям, забруднивши руки й сокиру, провозившись хвилини зо дві, розрізав шнурок, ще
торкаючись сокирою тіла, і зняв; він не помилився — гаманець… Раптом йому почулося, що в
кімнаті, де лежала стара, ходять він спинився і застиг, мов мертвий. Але все було тихо, певно,
здалося. Зненацька виразно долинув ледь чутний зойк, чи то ніби хтось тихо простогнав і
замовк. Потім знову мертва тиша. Він сидів навпочіпки біля скриньки і чекав, ледве зводячи
дух, а потім враз схопився, взяв сокиру і вибіг зі спальні.
Серед кімнати стояла Лизавета, з великим клунком в руках і дивилася заціпеніло на вбиту
сестру, вся біла як полотно і наче ще маючи сил крикнути. Побачивши його, вона затремтіла,
мов лист дрібним дрожем, і по всьому обличчю її побігли судоми, підвела руку, розкрила рота,
але все-таки не скрикнула і повільно, задкую» чи, почала відступати від нього в куток, пильно,
у вічі, дивлячись на нього, але все без крику, наче їй бракувало повітря, щоб скрикнув він
кинувся на неї з сокирою, губи її скривилися так жалібно, лі у дуже маленьких дітей, коли
вони починають чогось лякатися пильно дивляться на той предмет, що їх лякає, і збираються
закричати. І така ця бідолашна Лизавета була проста, затуркана і налякана раз назавжди, що
навіть рук не звела захистити своє обличчя хоч це був би найприродніший жест тої миті, бо
сокира була зведе на прямо над її обличчям. Вона тільки трохи піднесла свою вільну ліву руку,
але не до обличчя, і повільно простягла її до нього вперед і наче відстороняючи його. Удар
прийшовся просто по черепу, вістрям, і зразу прорубав всю верхню частину лоба, майже до
тім'я. Вона так і впала. Раскольников зовсім був розгубився, схопив і клунок, кинув його знову
і побіг у прихожу.
Страх охоплював його щодалі більше, особливо після цього другого, зовсім несподіваного
вбивства. Йому хотілося якнайшвидше втекти звідси. І коли б у той час він був спроможний
краще бачити і міркувати, коли б тільки міг збагнути всю скрутність свого стане вища, весь
жах, все безумство і всю химерність його, зрозуміти при цьому, скільки труднощів ще
доведеться йому подолати, а може й злочинств учинити, щоб вирватись звідси і дістатися
додому, то цілком можливо, що він кинув би все і зараз же пішов би сам мм себе заявити, і
навіть не з страху за себе, а з самого тільки жаху й огиди до того, що він накоїв. Особливо
огида здіймалася і
росла в ньому дедалі більше. Ні за що в світі не пішов би він тепер до скриньки і навіть у
кімнати.
[Сяк-так змивши сліди крові, Раскольников, як у тумані, прийшов додому і в забутті
упав на диван.]

ЧАСТИНА ДРУГА
[Вранці до зовсім хворого від страшного потрясіння Раскольникова постукали
двірник і Настя. Вони принесли повістку з поліції. Навіть не приховавши слідів злочину,
юнак поплентався в околодок. Але з'ясувалося, що його викликано лише з приводу
"стягнення простроченої позики". Випадково почувши розмову поліцейських про
подробиці вчорашнього вбивства, Раскольников, повернувшись додому, кинувся
прибирати сліди злочину. Вкрадені коштовності він сховав у якомусь дворі, під каменем.
Наступного дня до Раскольникова увійшов Зосимов, що наглядав за ним, і повідомив
про те, що у вбивстві лихварки та її сестри підозрюють якогось Душкіна. Розмову
перервав прихід Лужина — нареченого Дунечки. Лужин зайшов познайомитися зі своїм
"родичем" і повідомити, що з дня на день він очікує приїзду Дуні з матір'ю.
Раскольников, у якого ще з листа матері склалася негативна думка про Лужина, повівся
98
 з ним дуже гостро.]
VI
[Коли всі розійшлися, Раскольников вийшов на вулицю з наміром "все це покінчити
сьогодні ж, за одним разом..., бо не можна так жити". Сповнений тривожних роздумів,
він неприкаяно вештався містом і, врешті, зайшов у трактир... ]
— Газети є? — спитав він, заходячи в просторий і навіть охайний трактир на кілька кімнат,
правда, майже порожніх. Два-три відвідувачі пили чай, та в одній дальній кімнаті сиділа
група, чоловік з чотири, і пили шампанське.
— Горілки накажете? — спитав половий.
— Чаю подай. Та принеси ти мені газет, старих, так днів за п'ять підряд, а тобі дяка від мене
буде.
— Слухаю. Ось сьогоднішні. І горілки накажете?
Старі газети і чай з'явилися... Він побачив, нарешті, те, чого дошукувався, і став читати;
рядки стрибали в його очах, проте він дочитав усі "пригоди" і жадібно почав відшукувати в
наступів номерах пізніші додатки. Руки його дрижали, перегортаючи аркуші, від гарячкового
нетерпіння. Зненацька хтось сів поруч нього коло його стола. Він підвів голову — Замьотов,
той самий Замьотов, і в тому ж вигляді; з перснями, з ланцюжками, з проділом чорному
кучерявому і напомадженому волоссі, в чепурному жиле і в трохи потертому сюртуку і
несвіжій сорочці. Він був веселе принаймні дуже весело і добродушно усміхався. Смагляве
обличчя його трохи розшарілося од випитого шампанського.
— Як! Ви тут? — почав він здивовано і таким тоном, наче вони вже хто й зна відколи
знайомі,— а мені вчора говорив Разуміхін що ви все ще не при пам'яті. От диво! А я ж був у
вас...
Раскольников знав, що він підійде. Він відклав газети і повернувся до Замьотова. На його
губах була посмішка, і якесь нове дратівливе нетерпіння прозирало в цій посмішці...
— Якийсь ви дивний... Мабуть, ще дуже хворі. Даремно вийшли...
— А я вам дивним здаюся?
— Атож. Що це ви, газети читаєте?
— Газети.
— Багато про пожежі пишуть.
— Ні, я не про пожежі.— Тут він кинув загадковий погляд на Замьотова; глузлива посмішка
знову скривила його губи.— А признайтеся, любий юначе, що вам страшенно хочеться знати,
про що я читав?
— Зовсім не хочеться, я так спитав. Хіба не можна спитати
Що це ви все...
— Слухайте, ви людина освічена, літературна, га?
— Яз шостого класу гімназії,— відповів Замьотов не без гідності.
— З шостого! Ах ти, мій горобчику! З проділом, в перснях багата людина! Та який же
любий хлопчик! — Тут Раскольников зайшовся нервовим сміхом, просто в обличчя
Замьотову. Той відхилився і не те щоб образивсь, а дуже вже здивувався.
—Ой, який дивний! — повторив Замьотов дуже серйозно. - Мені здається, що ви все ще
марите.
— Марю? Брешеш, горобчику!.. То я дивний? Ну, а цікавий я для вас, га? Цікавий?
—Цікаві.
— То сказати, про що я читав, що розшукував? Он скільки номерів звелів притягти!
Підозріло, га?
— Ну, скажіть.
— Потім скажу нащо, а тепер, мій любий, заявляю вам... ні, краще: "зізнаюся"... Ні, і це
не те: "показання даю, а ви допитуєте" — Отак! Еге ж, даю показання, що читав,
цікавився... відшукував...
розшукував...— Раскольников примружив очі і виждав,— розшукував — і для того й
99
 зайшов сюди,— про вбивство старої чиновниці,— промовив він, нарешті, майже пошепки,
майже впритул наблизивши своє обличчя до обличчя Замьотова.
Замьотов дивився йому просто в очі, не ворушачись і не віддаляючи свого обличчя від його
обличчя. Найдивнішим здалося потім Замьотову, що аж цілу хвилину тривала в них
мовчанка і аж цілу хвилину вони так один на одного дивилися.
—Ну що ж, коли й читали? — скрикнув він раптом здивовано нетерпеливо.— А мені ж яке
діло! Що в тому?
—Це ж та сама стара,— вів далі Раскольников усе ще пошепки і не поворухнувшись від
вигуку Замьотова,— та сама, про яку, пам'ятаєте, коли почали в конторі розповідати, а я
знепритомнів. Що, тепер розумієте?
—Ой, які ж ви страшні речі говорите! — сказав, сміючись, Замьотов.— Тільки все це самі
слова, а на ділі, певно, спіткнулися б. Тут, я вам скажу, на мою думку, не тільки нам з вами,
навіть бувалій, одчайдушній людині за себе поручитись не можна. Та навіщо шукати — ось
приклад: в нашій же часті стару оту вбили. От уже, здається, шибайголова, серед білого дня на
всі риски пішов, якимсь чудом врятувався,— а рука он все-таки здригнулась: обікрасти не
зумів, не витримав, з усього видно... Раскольников наче образився.
—Видно! А от упіймайте його, спробуйте, тепер! — скрикнув він,
злорадно піддрочуючи Замьотова.
—Що ж, і впіймають.
— Хто? Ви? Вам упіймати? Упрієте! Адже що у вас головне: розкидається людина
грішми чи ні? То грошей не було, а тут раптом розкидатися починає,— ну, звичайно, це він.
Та вас отака дитина обдурить на цьому!
— То ж то і є, що вони всі так роблять, - відповів Замьотов,— уб'є він хитро, життям
важить, а потім зразу ж в шинку і піймається. На витраті їх і ловлять. Не всі ж такі, як ви,
хитруни. Ви б у шинок не пішли, звичайно?
Раскольников насупив брови і пильно подивився на Замьотова.
— Ви, здається, розласувалися і хочете дізнатись, як би я й тут вчинив? — спитав він
незадоволено.
— Хотілося б,— твердо і серйозно відповів той. Надто щось серйозно почав він говорити й
дивитися.
— Гаразд. Я от як би зробив,— почав Раскольников, знову раптом наближаючи своє обличчя до
обличчя Замьотова, і знову пильно дивлячись на нього і говорячи пошепки, так що той навіть
здригнувся цього разу.— Я б от як зробив: я б узяв гроші і речі і, як пішов би звідти, зараз би,
не заходячи нікуди, подався б куди не будь, де місце глухе і нема майже нічого. Наглядів би я
там ще раніше, на цьому дворі, який-небудь камінь так на пуд або півтора вагою, де-небудь в
кутку біля паркана, що відколи ставили будинок, може, лежить, зсунув би той камінь — під ним
ямка повинна бути,— та в ямку ту всі б речі й гроші і поклав. Та й привалив би каменем, щоб
лежав, як і до того, утоптав би ногою, та й пішов би собі. Та рік би, два б не брав, три б не брав,
— ну, й шукайте! Був та нема!
— Ви божевільний,— вимовив Замьотов чомусь теж майже пошепки і чомусь відсунувся
раптом від Раскольникова. У того заблищали очі; він дуже зблід; верхня губа його рухнулася і
затремтіла. Він схилився до Замьотова скільки міг ближче і почав ворушити губами, нічого не
говорячи; так тривало з півхвилини, вія усвідомлював, що робить, але не міг стриматись.
Страшне слово, ям тоді защіпка на дверях, так і стрибало на його губах: от-от вирветься, от-от
тільки пустити його, от-от тільки вимовити!
—А що, коли це я стару і Лизавету вбив? — проказав він раптом і — отямився.
Замьотов уражено глянув на нього і сполотнів. Лице його скривилося в усмішці.
—Та хіба це можливо? — вимовив він ледве чутно. Раскольников злісно глянув
на нього.
—Признайтесь, що ви повірили? Так? Адже так?
— Зовсім ні! Тепер більш ніж будь-коли, не вірю! — поквапливі сказав Замьотов.
— Піймався нарешті! Вловили горобчика. Виходить, вірили Я раніше, якщо тепер "більш,

100
ніж будь-коли, не вірите"?
— Та зовсім же ні! — вигукнув Замьотов, видимо сконфужений.— Це ви для того і лякали
мене, щоб до цього підвести?
— То не вірите? А про що ви без мене заговорили, коли я тоді з контори вийшов? А чого
мене поручик Порох допитував, коли я
опритомнів? Ей ти,— гукнув він половому, підводячись і беручи кашкета,— скільки з мене?
—Тридцять копійок усього,— відповів той, підбігаючи.
— Та ось тобі ще двадцять копійок на горілку. Ач скільки грошей! — простягнув він
Замьотову свою тремтячу руку з кредитками,—- червоненькі, синенькі, двадцять п'ять
карбованців. Звідки? А звідки одяг новий з'явився? Адже ж знаєте, що й копійки не було!
Хазяйку ж, либонь, уже розпитували... Ну, годі! До побачення... найприємнішого!..
Він вийшов, весь трусячись від якогось дикого істеричного відчуття, в якому тим часом була
і нестерпна насолода,— а втім, він був похмурий, дуже стомлений. Обличчя його було
скривлене, наче Після якогось припадку. Втома швидко збільшувалася. Сили прибували тепер
раптово, з першим же збудженням, з першим дратівним відчуттям, але одразу й залишали його,
в міру того, як слабшало відчуття.
А Замьотов, лишившись на самоті, сидів ще довго на тому ж Місці, в роздумі. Раскольников
зненацька перевернув усі його гадки Відносно відомого пункту, тепер уже в нього про все це
була цілком тверда думка.
"Ілля Петрович — дурень!" вирішив він остаточно...

VII
Серед вулиці стояла коляска, шикарна, панська, запряжена парою баских сірих коней;
сідоків не було, і сам кучер, злізши з козлів, стояв поруч; коней тримали за вуздечки. Навколо
товпилося багато людей, попереду всіх поліцейські. В одного в руках був ліхтарик, «ким він,
нахиляючись, освітлював щось на бруківці, біля самих коліс. Усі гомоніли, кричали, ойкали...
Тим часом Раскольников протовпився і нахилився ближче. Зненацька ліхтарик яскраво
освітив обличчя бідолахи...
[Виявилося, що коляска переїхала якогось п'яницю. Раскольников упізнав його, це був
Мармеладов. Юнак умовив присутніх занести пораненого додому. Дружина
Мармеладова, Катерина Іванівна, саме розмовляла з дочкою Поленькою.]
Господи! Кахи-кахи-кахи-кахи! Знову! Що це? —скрикнула вона, побачивши юрбу в
сінях і людей, що протискалися з якоюсь ношею в її кімнату.— Що це? Що це несуть?
Господи!
—Куди ж тут покласти? — питав поліцейський, роздивляючись навколо, коли вже втягли в
кімнату скривавленого і непритомної! Мармеладова.
—На диван! Кладіть просто на диван, ось сюди головою, - і показував Раскольников.
—Переїхали на вулиці! П'яного! — крикнув хтось з сіней.
Катерина Іванівна стояла вся біла і важко дихала. Діти перелякались: Маленька Лідочка
скрикнула, кинулася до Поленьки пригорнулася до неї.
Вклавши Мармеладова, Раскольников кинувся до Катерини Іванівни.
—Бога ради, заспокойтеся, не лякайтесь! — говорив він скоромовкою,— він переходив
вулицю, його роздавила коляска, не туя бійтеся, він опритомніє, я звелів сюди нести... я у вас
був, пам'ятаєте... Він опритомніє, я заплачу!
—Догулявся! — в розпачі скрикнула Катерина Іванівна і кинулася до чоловіка.
Раскольников скоро помітив, що ця жінка не з тих, які одразу НІ зомлівають. Вмить під
головою бідолахи опинилася подушка, про яку ніхто інший ще й не подумав; Катерина Іванівна
почала роздягати його, оглядати, порядкувала швидко і не розгублювалася, забувши про себе
саму, закусивши свої тремтячі губи і стримуючи крик, що от-от, здавалось, вихопиться з
грудей.
Раскольников тим часом умовив когось побігти по лікаря. Той, як виявилось, жив через

101
будинок.
—Я послав по лікаря,— повторював він Катерині Іванівні,— не турбуйтесь, я заплачу. Вода
є?., і дайте салфетку, рушник, що- не будь, швидше; невідомо ще, як його поранено... Він
поранений
а не вбитий, будьте певні... Що скаже лікар!
Катерина Іванівна метнулася до вікна; там, на продавленому стільці, в кутку стояла велика
глиняна миска з водою, приготовленою для нічного прання дитячої і чоловікової білизни...
Вона вхопилася була за миску, щоб нести її на вимогу Раскольникова, та замалим не впала з
ношею. Але той уже встиг знайти рушник намочив його у воді і почав обмивати заюшене
кров'ю обличчя Мармеладова. Катерина Іванівна стояла тут-таки, з болем переводячи подих і
тримаючись руками за груди. їй самій потрібна буя Допомога. Раскольников почав розуміти,
що він, може, погано вчинив, умовивши перенести сюди потерпілого. Городовий теж стояв
розгублений.
—Полю! — гукнула Катерина Іванівна,— біжи до Соні, швидше. Якщо не застанеш дома, все
одно скажи, що батька потоптали коні і щоб вона зараз же йшла сюди... коли повернеться.
Швидше, Полю! На, запнись хусткою!
—Сцо є духу бізи! — гукнув зненацька хлопчик зі стільця і, проказавши це, знову завмер,
сидячи все так само прямо, п'ятками перед і носками нарізно, і витріщивши оченята...
Увійшов лікар, акуратний дідок, німець, озираючись з недовірливим виглядом; підійшов до
хворого, взяв пульс, уважно обмацав голову і з допомогою Катерини Іванівни розстебнув геть
змочену кров'ю сорочку і оголив груди хворого. Всі груди були покалічені, пом'яті й
пошматовані; кілька ребер з правого боку поламано. В лівого боку, на самому серці, була
зловісна, велика жовтяво-чорна пляма, слід страшного удару копитом. Лікар нахмурився.
Поліцейський розповів йому, що потерпілого затягло в колесо і волокло, перекручуючи, кроків
тридцять по бруківці.
—Дивно, як він ще опритомнів,— шепнув стиха лікар Раскольникову.
—Що ви скажете? — спитав той.
—Зараз помре.
—Невже ніякої надії?
—І найменшої немає. Доходить... До того ж голову дуже поранено... Гм. Воно, звичайно,
можна кров пустити... але... це буде даремно. Через п'ять або десять хвилин помре неодмінно.
В цей час почулися ще кроки, натовп у сінях розступився, і на порозі з'явився священик із
запасними дарами, старенький і сивий. Ва ним пішов поліцейський, ще з вулиці. Лікар зараз же
уступив йому місце і обмінявся з ним значливим поглядом. Раскольников упросив лікаря
почекати хоч трохи. Той знизав плечима і залишився.
В цю мить з сіней, крізь натовп, швидко протиснулася Поленька, яка бігала по сестру. Вона
ввійшла, насилу зводячи дух від швидкого бігу, скинула з себе хустку, відшукала очима матір,
підійшла до неї і сказала: "Йде! На вулиці зустріла!" Мати пригнула її на коліна і поставила
біля себе. З натовпу нечутно і боязко протовпилася дівчина, і дивною була її раптова поява в
цій кімнаті, де панували злидні, лахміття, смерть і розпач. Вона була теж у лахмітті; рання її
було копійчане, але оздоблене по-вуличному, за смаком і правилами, що склалися в тому
особливому світі, з яскраво і ганебно виказуваною метою. Соня спинилася в сінях коло самого
порога, але не переступала його і дивилася пригнічено, не усвідомлюючи здавалося, нічого,
забувши і про своє перекуплене з четвертих рун шовкове, непристойне тут квітчасте плаття з
довжелезним кумедним хвостом, і широкий кринолін, що геть загородив двері, і про світлі
черевики, і про парасольку, непотрібну вночі, але яку вони взяла з собою, і про химерний
солом'яний круглий капелюшок з яскравим вогняного кольору пером. З-під цього надітого по-
молодецькому набакир капелюшка виглядало худе, бліденьке і злякане личко з розкритим
ротом і з нерухомими від жаху очима. Соня була мала на зріст, років вісімнадцяти, худенька,
але досить гам ненька блондинка з чудовими голубими очима. Вона пильно дивилась на ліжко,
на священика; вона теж задихалася від швидкої ходи. Нарешті шепотіння, деякі слова в натовпі,
мабуть, долетіли до неї. Вона похнюпилась, ступила через поріг і стала в кімнаті, але знову-

102
таки коло самих дверей.
Сповідь і причастя скінчилися. Катерина Іванівна знову піді» йшла до чоловікової постелі.
Священик відступив і, збираючись іти, хотів був сказати два слова, щоб розрадити і напутити
Катерину Іванівну.
—А куди ж я оцих подіну? — різко і роздратовано перебила вона, показуючи на малят.
—Бог милостивий; надійтеся на поміч Всевишнього,— почав священик.
—Е-ет! Милостивий, та не до нас!
—Це гріх, гріх, добродійко,— зауважив священик, хитаючи головою.
—А це не гріх? — крикнула Катерина Іванівна і вказала на помираючого.
—Може, ті, хто були мимовільною причиною, погодяться винагородити вас, хоча б за
втрату доходів...
— Не розумієте ви мене! — роздратовано крикнула Катерина Іванівна, махнувши рукою.—
Та й за що ж винагороджувати? Адже він сам, п'яний, під коні поліз! Яких доходів? Від нього
не доходи а тільки мука була. Адже він п'яниця, все пропивав. Нас обкрадав та в шинок носив,
їхнє й моє життя в шинку перевів! І слава Богу, що помирає! Витрат менше!
— — Простити б треба в передсмертну годину, а це гріх, добродійко, таки почуття,
великий гріх!
Катерина Іванівна поралася коло хворого, вона подавала йому пити, обтирала піт і кров з
голови, поправляла подушки і розмовляла з священиком, зрідка встигаючи мимохідь
обернутися до нього. Тепер же вона раптом накинулася на нього майже несамовито.
— Ех, батюшко! Самі це слова! Простити! От він прийшов би Сьогодні п'яний, коли б не
роздавили, сорочка ж на ньому одна, вся заношена, драна, то він би завалився спати, а я б до
світу у воді Полоскалася, обноски б його та дитячі прала, та потім висушила б ва вікном, та
одразу ж, як розвидниться, і штопати б іла,— от моя Й ніч!.. То де вже тут про якесь прощення
говорити! Вже й так Простила!
Глибокий, страшний кашель урвав її слова. Вона відхаркнула й хусточку і сунула її перед очі
священикові, з болем придержуючи Другою рукою груди. Хусточка була вся в крові...
Священик схилив голову і не сказав нічого...
Мармеладов був в останній агонії; він не зводив очей з обличчя Катерини Іванівни, яка
підійшла знову до нього. Йому все хотілося щось сказати їй; він уже й почав, із зусиллям
ворушачи язиком і невиразно вимовляючи слова, але Катерина Іванівна, зрозумівши, що він
хоче просити у неї прощення, зараз же владно крикнула на нього:
— Мовчи-и! Не треба!.. Знаю, що хочеш сказати!..— І хворий замовк; але в ту мить
блукаючий погляд його впав на двері, і він побачив Соню...
— Соню! Дочко! Прости! — крикнув він і хотів простягнути до неї руку, але, втративши
опору, зірвався і впав з дивана, просто обличчям на підлогу: кинулися піднімати його, поклали,
але він уже кінчався. Соня слабо скрикнула, підбігла, обняла його і так І завмерла в цих
обіймах. Він помер у неї на руках.
— Добився свого! — крикнула Катерина Іванівна, побачивши чоловіків труп,— ну, що тепер
робити! За які гроші поховаю його! А чим он їх, їх чим завтра нагодую?
Раскольников підійшов до Катерини Іванівни.
— Катерино Іванівно,— почав він,— минулого тижня ваш покійний чоловік розповів мені
про все своє життя і всі обставини... Вудьте певні, що він говорив про вас з захопленою
повагою. З того
вечора, коли я дізнався, як він усім вам був відданий і як вас, Катерино Іванівно, поважав і
любив, незважаючи на свою згубну слабість, з того вечора ми й стали друзями... Дозвольте ж
мені тепер... сприяти... відданню останньої шани моєму покійному другові. Ось тут... двадцять
карбованців, здається,— і якщо це може стати вам у пригоді, то... я... одним словом, я зайду...
Прощайте!
Він ішов повільно, не поспішаючи, був у гарячці і не усвідомлював цього, охоплений якимсь
новим, неосяжним почуттям раптом пізнаного повного і радісного життя. Можливо, це почуття
скидалось на почуття засудженого до страти, якому зненацька я несподівано оголошують

103
помилування... Хтось наздоганяв його, Це була Поленька; вона бігла за ним і кликала його:
"Слухай-но! Слухайте!"
Він обернувся до неї. Дівчинка пробігла останній проліт і спинилася коло нього, на сходинку
вище. Тьмяне світло проходилося двору. Раскольников побачив її худеньке, але миле личко, що
весело, по-дитячому, дивилося на нього, всміхалось йому. Вона пробігла з дорученням, яке,
видно, їй самій дуже подобалось.
—Слухайте, як вас звуть., а ще: де ви живете? — спитала вона квапливо, задиханим голосом.
Він поклав їй обидві руки на плечі і з якимсь щастям дивився на неї. Йому так приємно було
на неї дивитись,— він сам не знав чому.
—А хто вас прислав?
—А мене прислала сестриця Соня,— відповіла дівчинка, усміхаючись.
—Я так і знав, що вас прислала сестриця Соня.
—Мене й матуся теж прислала. Коли сестриця Соня стала посилати, матуся теж підійшла і
сказала: "Швидше біжи, Поленько!"
—Любите ви сестрицю Соню?
—Я її більше від усіх люблю! — з якоюсь особливою твердість проказала Поленька, і
усмішка її раптом стала якоюсь серйозно.
—А мене любити будете?
Замість відповіді він побачив, як наближається до його обличчя личко дівчинки, з
пухкенькими губами, що наївно протягнувшись поцілувати його. Раптом тоненькі, як ниточки,
руки її охопили його міцно-міцно, голова схилилася до його плеча, і дівчинка тихо заплакала,
пригортаючись обличчям до нього все дужче й дужче.
—Татуся шкода! — промовила вона через хвилину, підводячи своє заплакане личко і
витираючи руками сльози,— все такі тепер нещастя пішли,— додала вона несподівано, з тим
особливо солідним виглядом, якого старанно набирають діти, коли хочуть раптом говорити як
"дорослі".
—А татусь вас любив?
— Він Лідочку більше від усіх нас любив,— говорила вона дуже серйозно, як говорять
дорослі,— тому любив, що вона маленька і тому ще, що хвора, і їй завжди гостинця приносив,
а нас він читати вчив, а мене граматики і закону Божого,— додала вона з гідністю,— а матуся
нічого не говорила, а тільки ми знали, що вона це Любить, і татусь знав, а матуся мене хоче по-
французькому вчити, бо мені вже час набувати освіту.
—А молитись ви вмієте?
—Аякже, вміємо! Давно вже; я уже велика, то молюся тихенько, Коля з Лідочкою разом з
матусею вголос; спершу "Богородицю" прочитають, а потім ще одну молитву: "Боже, прости й
благослови сестрицю Соню", а далі ще: "Боже, прости й благослови нашого другого татуся",
бо наш старший татусь вже помер, а цей же нам другий, і ми й за того теж молимось.
—Поленько, мене звуть Родіон; помоліться коли-небудь і за Мене: "і раба Родиона" —
більш нічого.
—Все своє дальше життя молитимусь за вас,— гаряче мовила дівчинка і раптом знову
засміялась, кинулася до нього і міцно знову обняла його.
Раскольников сказав їй, хто він, дав адресу і обіцяв завтра ж обов'язково зайти. Дівчинка
пішла у цілковитому захопленні від нього. Була одинадцята година, коли він вийшов на
вулицю. Через п'ять хвилин він стояв на мосту, на тому самому місці, з якого недавно
кинулася жінка.
—Досить! — проказав він рішуче й урочисто,— геть міражі, геть напускні страхи, геть
примари!.. Є життя! Хіба я зараз не жив? Не вмерло ще моє життя разом зі старою бабою!
Царство їй небесне і —
годі, матінко, час спочити! Царство розуму і світла тепер і... і волі, І сили... і побачимо тепер!
Позмагаємось тепер! — додав він визивно, немовби звертаючись до якоїсь темної сили і
викликаючи її.—
А я ж он уже погоджувався жити на аршині простору!
104
 ...Слабкий я дуже зараз, але... здається, вся хвороба минула. Я й знав, що мине, коли
виходив з дому. До речі: будинок Починкові», це за два кроки...
Він легко відшукав Разуміхіна... Двері на сходи були відчинені навстіж; чути було вигуки й
сперечання. Кімната Разуміхіна була досить велика, людей же зійшлося не менш як
п'ятнадцять. Раскольников спинився в прихожій. Тут, за перегородкою, дві хазяйські служниці
поралися коло двох великих самоварів, коло пляшок тарілок і блюд...
—Слухай,— кваплячись заговорив Раскольников,— я прийшов тільки сказати, що ти виграв
заклад і що справді ніхто не знає, що з ним може трапитись. Зайти ж я не можу: я такий
слабкий, що зараз упаду. І тому здрастуй і прощай! А завтра до мене приходь…
—Знаєш що, проведу я тебе додому! Вже коли ти сам говориш що слабкий, то...
Якусь мить обидва помовчали.
—Слухай, Разуміхін,— заговорив Раскольников,— я тобі хочу сказати прямо: я зараз у
мертвого був, один чиновник помер… я там всі свої гроші віддав... і, крім того, мене цілувала
зараз оди істота, яка, коли б я і вбив кого-небудь, то теж... одним словом, я там бачив ще другу
одну істоту... з вогняним пером... а втім, я забріхуюсь я дуже слабкий, підтримай мене... зараз
уже й сходи...
—Що з тобою? Що з тобою? — допитувався стривожений Разуміхін»
—В голові трохи паморочиться, та тільки не в тому річ, а в тому! що мені так сумно, так
сумно! неначе жінці... справді! Дивись, що це?
—Що таке?
— Хіба не бачиш? Світло в моїй кімнаті, бачиш? У щілину...
Вони вже стояли перед останніми сходами, поруч з хазяйчиними дверима, і справді, видно
було знизу, що в комірці Раскольникова світиться.
— Дивно! Може, Настя,— зауважив Разуміхін.
—Ніколи вона в таку пору в мене не буває, та й спить вона давно, але... мені однаково!
Прощай!
—Що ти? Та я проведу тебе, разом увійдемо!
—Знаю, що разом увійдемо, але мені хочеться тут потиснув тобі руку і тут з тобою
попрощатися. Ну, давай руку, прощай!
—Що з тобою, Родю?
—Нічого, ходім, ти будеш свідком...
Вони почали сходити вгору, і в Разуміхіна майнула думка, ЩО Зосимов десь, певно, має
рацію. "Ех! Розстроїв я його моєю балаканиною!" пробурмотів він сам собі. Зненацька,
підходячи до дверей, вони почули голоси в кімнаті.
— Та що тут таке? — скрикнув Разуміхін. Раскольников перший взявся за двері і відчинив їх
навстіж і став на порозі наче вкопаний. Мати і сестра його сиділи на дивані і чекали вже
півтори години. Чому ж він менш за все їх сподівався і менш за все про них думав,
незважаючи на неодноразові звістки про те, що вони виїжджають, їдуть, от-от прибудуть,
останню з яких він одержав навіть сьогодні? Всі ці півтори години вони навперебій
розпитували Настю, яка і тепер стояла перед ними і геть усе вже встигла їм розповісти. Вони
себе не тямили від переляку, коли почули, що він сьогодні втік хворий і, як видно з
розповіді, не інакше, як в маренні! "Боже, Що з ним!" Обидві плакали, обидві витерпіли
хресну муку за ці півтори години дожидання.
Радісний, захоплений крик зустрів появу Раскольникова. Обидві кинулися до нього. Але він
стояв, наче мертвий; нестерпна раптова свідомість ударила в нього, мов громом. Та й руки його
не підіймалися обняти їх: не могли. Мати й сестра стискали його в обіймах, цілували його,
сміялися, плакали... Він ступив вперед, похитнувся І впав на підлогу непритомний.
Тривога, крики жаху, стогін... Разуміхін, який стояв на порозі, влетів у кімнату, схопив
хворого на свої міцні руки, і той вмить Впинився на дивані.
— Нічого, нічого! — кричав він обом дамам,— це просто непритомність, дурниці! Зараз
тільки лікар сказав, що йому багато Краще, що він зовсім здоровий! Води! Ну, от він уже
приходить до пам'яті, ну, от і опритомнів!..

105
 І, вхопивши за руку Дунечку так, що мало не викрутив їй руки, він Нахилив її подивитись на
те, що "ось він уже й опритомнів". І мати, І сестра дивилися на Разуміхіна як на провидіння,
розчулено і вдячно; іони вже дізнались від Насті, чим був для їх Роді, під час усієї хворий, цей
"меткий юнак", як назвала його того ж вечора в інтимній розмові з Дунею сама Пульхерія
Олександрівна Раскольникова.

ЧАСТИНА ТРЕТЯ

І
Раскольников підвівся і сів на дивані. Він мляво махнув Разуміхіну, щоб припинити цілий
потік його безладних і палких запевнень, що все буде гаразд, звернених до матері і сестри, взяв
обох за руки і хвилини зо дві мовчки вдивлявся то в ту, то в другу. Мати злякалась його
погляду. В цьому погляді прозирало сильне аж до страждання почуття, але водночас було щось
застигле, навіть неначе безумне. Пульхерія Олександрівна заплакала.
Євдокія Романівна була бліда; рука її тремтіла в руці брата.
—Ідіть додому... з ним,— промовив він уривистим голосом,- показуючи на Разуміхіна,— до
завтра, завтра все... Давно ви приїхали?
—Увечері, Родю,— відповіла Пульхерія Олександрівна,—, поїзд дуже спізнився. Але, Родю,
я нізащо не піду тепер від тебе! Я ночуй тут...
—Не мучте мене! — сказав він, роздратовано махнувши рукою.
—Я залишусь коло нього,— скрикнув Разуміхін,— не залишу його й на хвилину, і під три
чорти там усіх моїх, хай хоч на стіни лізуть! Там у мене дядько за президента.
—Як, як я віддячу вам! — почала Пульхерія Олександрівна! стискаючи руки Разуміхіна, але
Раскольников знову перебив її.
—Я не можу, не можу,— роздратовано повторював він,— ні мучте! Годі, йдіть собі... Не
можу!
—Ходім, матусю, хоч з кімнати вийдемо на хвилинку,— шепнула злякана Дуня,— ми його
вбиваємо, це видно.
—Та невже ж я й не подивлюся на нього, аж після трьох років! - заплакала Пульхерія
Олександрівна.
—Стривайте! — перепинив Раскольников їх знову,— ви весь час перебиваєте, а в мене
думки плутаються... Бачили Лужина? І
—Ні, Родю, але він уже знає про наш приїзд. Ми чули, Родю, що Петро Петрович був такий
ласкавий,— відвідав тебе сьогодні, - з деякою боязкістю додала Пульхерія Олександрівна.
—Еге ж... був такий ласкавий... Дуню, я оце сказав Лужину що зі сходів його спущу, і
прогнав його під три чорти...
—Родю, що ти! Ти, певно... ти не хочеш сказати,— почала злякано Пульхерія
Олександрівна, але спинилася, дивлячись на Дуню. і
Євдокія Романівна пильно вдивлялася в брата і чекала, що буді далі. Настя вже обох їх
попередила про сварку, наскільки зуміла розібратися й переказати, і вони змучилися від
здогадів і чекання
— Дуню,— з зусиллям говорив далі Раскольников,— я проти цього шлюбу, а тому ти й
повинна, завтра ж, з першого ж слова відмовити Лужину, щоб і дух його не пах.
— Брате, подумай, що ти говориш! — запально почала Євдокія Романівна, але одразу ж і
стрималась.— Ти, може, тепер нездужаеш, ти стомився,— лагідно сказала вона. В гарячці? Ні...
Ти йдеш за Лужина заради мене. А я жертви М приймаю. І тому, на завтра, напиши листа... з
відмовою... Бранні дай мені прочитати, і край!
- Я цього не можу зробити! — скрикнула ображена дівчина.— якої речі...
— Дунечко, ти теж запальна, облиш, завтра... Хіба ти не бачиш...— злякалася мати,
кидаючись до Дуні.— Ох, ходімо вже краще!
- Марить! — закричав захмелілий Разуміхін,— а то як би він смів! Завтра всі ці дурощі

106
вискочать... А сьогодні він справді його вигнав. Це так і було. Ну, а той розсердився...
Ораторствував тут, знання свої виставляв, та й пішов, хвоста підібгавши...
— То це правда? — скрикнула Пульхерія Олександрівна.
— До завтра, братику,— сумно сказала Дуня,— ходім, матусю... ;Прощай, Родю!
— Чуєш, сестро,— повторив він услід, зібравши останні сили,—не марю зараз, цей шлюб
— підлота. Хай я негідник, а ти не повинна... один хто-небудь... а я хоч і негідник, але таку
сестру за сестру не вважатиму. Або я, або Лужин! Ідіть...
—Та ти з глузду з'їхав! Деспот! — заревів Разуміхін, але Раскольников уже не відповідав, а
може, і не мав сили відповідати. Він ліг на диван і одвернувся до стіни цілком знеможений.
Пульхерія Олександрівна стояла приголомшена.
— Я нізащо не можу піти, — шептала вона Разуміхіну, мало не
плачучи,— я залишуся тут, де-небудь... проведіть Дуню.
—І всю справу зіпсуєте! — теж прошептав роздратовано Разуміхін,— вийдемо хоч на сходи.
Насте, світи! Присягаюсь вам,— говорив він і далі пошепки, уже на сходах,— що допіру нас,
мене й лікаря, мало не побив! Розумієте ви це! Самого лікаря! І той змовчав, щоб не дратувати,
й пішов, а я внизу залишився стерегти, а він Одразу ж одягнувся і непомітно втік. І тепер утече,
коли дратувати будете, вночі, та щось і заподіє собі...
—Ходім, мамо,— сказала Євдокія Романівна,— він, певно, зробить так, як обіцяє. Він
воскресив уже брата, а коли правда, що лікар погодиться тут ночувати, то чого ж кращого?
—От ви... ви... мене розумієте, бо ви — ангел! — захоплено скрикнув Разуміхін.— Ходімо!
Насте! Миттю нагору; я за чверть години повернуся...
Хоч все це й не заспокоїло Пульхерію Олександрівну, але вона вже не опиралася більше.
Разуміхін взяв їх обох під руки і потягну» зі сходів...

II — IV
[Пульхерія Олександрівна і Євдокія Романівна, зустрівшись із Разуміхіним, почали
радитись, як бути далі із заручинами Дуні та Лужина. Дуня, щоправда, вже зважилася не
виходити за нього заміж.
Несподівано до кімнати боязко увійшла Соня Мармеладова, щоб запросити
Раскольникова на завтрашню похоронну відправу. Родион пообіцяв їй обов'язково прийти і
разом з Разуміхіним подався до Порфирія Петровича — слідчого у справі вбивства Альони
Іванівни та Лизавети, оскільки той розшукував усіх боржників убитої лихварки.
V
Порфирій Петрович вийшов розпорядитися відносно чаю. Думки крутилися у голові
Раскольникова, мов вихор. Він буї страшенно роздратований.
"Головне, навіть і не криються, і церемонитись не хочуть! А з яки речі, коли мене зовсім не
знаєш, говорив ти про мене з Никодимом Хомичем? Виходить, уже й таїти не хочуть, що
стежать за мною, мої зграя собак! Так одверто в пику й плюють! — дрижав він від люті. Ну,
бийте прямо, а не грайтеся, мов кішка з мишею. Це ж неввічлив, Порфирію Петровичу, адже я
ще, може, й не дозволю!.. Встану, та Я кину всім в очі всю правду; і побачите, як я вас
зневажаю!..— Він із зусиллям перевів подих.— А що, коли мені так тільки здається? Що коли
це міраж і я в усьому помиляюсь, і через недосвідченість злюся підлої ролі своєї не витримую?
Може, все це без якогось там наміру? Всі слова їх звичайні, але щось в них є... Все це завжди
можні говорити, але щось та є. Чому він сказав прямо "в неї"? Чому Замьотов додав, що я хитро
говорив? Чому вони розмовляють таким тоном? Дійсно... тон... Разуміхін тут же сидів, чому ж
йому нічого не здається? Цьому невинному дурневі ніколи нічого не здається! Знову трусить
мене!.. Підморгнув мені Порфирій чи ні? Певно, дурниця навіщо б підморгувати? Нерви, чи
що, хочуть мої дратувати чи знущаються з мене? Або все міраж, або знають!.. Навіть Замьотов
зухвалий... Чи зухвалий Замьотов? Замьотов передумав за ніч. Я й передбачав, що передумає!
Він тут наче свій, а насправді уперше прийшов. Порфирій його за гостя не вважає, до нього
спиною сидить. Знюхались! Неодмінно через мене знюхались! Неодмінно до нашої 1! приходу

107
про мене говорили!.. А чи знають же про квартиру? Швидше б уже! Коли я сказав, що квартиру
наймати вчора втік, він не дочув, не зрозумів... А це я влучно про квартиру докинув: потім
придасться! В маренні, мовляв!.. Ха-ха-ха! Він про весь вечір вчорашній знає! Про приїзд
матері не знав!.. А відьма і число вивела олівцем.. Брешете, не дамся! Адже це ще не факти, це
тільки міраж! Ні, ми давайте-но фактів! І квартира не факт, а марення; я знаю, що їм говорити...
А чи ж знають про квартиру? Не піду, не розвідавши! Навіщо я прийшов? А от що я тепер
злюся, то це, певно, для них І факт. Тьху, який я дратівливий! А може, й добре, роль хворого...
він мене прощупує... Збивати буде. Навіщо я прийшов?"
Усе це, мов блискавка, майнуло в його голові. Порфирій Петрови ч миттю овернувся. Він
раптом якось повеселішав.
- У мене, брат, від учорашнього твого голова... Та й весь я якось розклеївся,— почав він
зовсім іншим тоном, сміючись, до Разуміхіна.
- А що, цікаво було? Я ж вас учора на найцікавішому пункті покинув? Хто переміг?
- Та ніхто, звичайно. На одвічні питання з'їхали, на воздусєх ширяли.
- Уяви, Родю, на що вчора з'їхали: є злочин чи немає? Казав и тобі, що до безглуздя
добрехались!
- Що ж тут дивного? Звичайнісіньке соціальне питання,— байдуже відповів Раскольников.
- Питання було не так сформульоване,— зауважив Порфирій.
- Не зовсім так, це правда,— одразу ж погодився Разуміхін, поспішаючи й запалюючись, як
завжди.— Бачиш, Родіоне: вислухай і скажи свою думку. Цікаво знати. Я з шкіри пнувся вчора
з ними і тебе чекав; я і їм про тебе говорив, що прийдеш... Почалося погляду соціалістів. Він
відомий: злочин є протест проти ненормальності соціального устрою — і тільки, і нічого
більше, і ніяких причин більше не допускається,— і край!..
- От і збрехав! — крикнув Порфирій Петрович. Він, видимо, пожвавлювався і раз у раз
сміявся, дивлячись на Разуміхіна, чим ще більше піддрочував його.
- Н-нічого не допускається! — з жаром перебив Разуміхін,— не брешу!.. Я тобі книжки їхні
покажу: все у них через те, що «середовище заїло", і нічого більше! Улюблена фраза! Звідси,
мовляв, виходить, що коли суспільство організувати нормально, то враз і всі злочини зникнуть,
бо ні для чого буде протестувати і всі миттю зробляться праведними. На особистість не
зважають, особистість заперечують, особистості не може бути! У них не людство,
розвинувшись історичним, живим шляхом до кінця, само собою перетворюється, врешті-решт,
в нормальне суспільство, а навпаки, соціальна система, вийшовши з якої-небудь математичної
голови, враз і приведе до порядку все людство і миттю зробить його праведним і безгрішним,
раніше від усякого живого процесу, без усякого історичного і живого шляху! Через те вони так
інстинктивно й не люблять історії: "неподобства самі в ній та дурощі" — і все самою тільки
дурістю пояснюється! Через те так і не люблять живого процесу життя: не треба живої душі!
Жива душа життя вимагатиме, жива душа не послухається механіки, жива душа підозрілива
жива душа ретроградна! А тут хоч і мертвечинкою трохи тхне з каучуку зробити можна,— зате
не жива, зате без волі, зате рабська, не збунтується! І виходить в результаті, що все на саму
тільки кладку цеглин та на розташування коридорів і кімнат у фаланстері звели! Фаланстер хоч
і готовий, та особистість людини ж у ви для фаланстера ще не готова, жити хоче, життєвого
процесу ще не завершила, рано їй на кладовище! З самою логікою не можна через особистість
перескочити! Логіка передбачить три випадки, а їх мільйон! Відкинути весь мільйон, і все до
одного питання про комфорт звести! Найлегше розв'язання задачі! Спокуслива ясність і думати
не треба! Головне — думати не треба! Вся життєва таємниця на двох друкованих аркушах
уміститься...
— Справді ви так любите людей морочити? — спитав недбало Раскольников.
— А ви думали ні? Почекайте, я й вас обдурю — ха-ха-ха! Ні, знаєте, я вам усю правду
скажу. З приводу всіх цих питань, злочинів, середовища, дівчаток мені пригадалася тепер,— а
втім, і завжди цікавила мене,— одна ваша статейка. "Про злочин"... чи я! там у вас, забув назву,
не пам'ятаю. Два місяці тому мав приємність в "Періодичному слові" прочитати.
— Моя стаття? В "Періодичному слові"? — з подивом спитав Раскольников,— я справді

108
написав півроку тому, коли з університету вийшов, з приводу однієї книги статтю, але я відніс
її тоді в газету "Щотижневе слово", а не в "Періодичне".
— А потрапила в "Періодичне"...
— А ви як дізналися, що стаття моя? Вона літерою підписана,!
- А випадково, і то лиш цими днями. Через редактора; знайомий мені... Дуже зацікавився.
- Я розглядав, пам'ятаю, психологічний стан злочинця протягом усього ходу злочину.
- Атож, і наполягаєте, що акт виконання злочину супроводиться завжди хворобою. Дуже, дуже
оригінально, але... мене, власне, не ця частина вашої статейки зацікавила, а певна думка, подана
в кінці статті, але яку ви, на жаль, проводите тільки натяком, неясно... Одним словом, коли
пригадуєте, робиться певний натяк на те, |що існують начебто на світі деякі такі особи, які
можуть... тобто не те, що можуть, а повне право мають чинити всякі неподобства і злочини, і
що для них нібито й закон не писаний.
Раскольников усміхнувся, почувши таке надмірне і умисне перекручення своєї ідеї.
- Як? Що таке? Право на злочин? Але не тому ж, що "заїло середовище"? — з якимсь
навіть переляком поцікавився Разуміхін.
- Ні, ні, не зовсім тому,— відповів Порфирій.— Вся річ у тому, що в їхній статті всі люди
якось поділяються на "звичайних" і "незвичайних". Звичайні повинні жити в слухняності і
не мають права переступати закону, бо вони, бачите, звичайні. А незвичайні мають право
чинити всякі злочини і всіляко переступати закон, саме тому, що вони незвичайні. Так у
вас, здається, коли тільки не помиляюсь?
- Та як же це? Бути не може, щоб так! — дивуючись, бурмотів Разуміхін.
Раскольников усміхнувся знову. Він добре зрозумів, у чому річ і на що його хочуть
наштовхнути; свою статтю він пам'ятав і вирішив прийняти виклик.
- Це не зовсім так у мене,— почав він просто й скромно.— Проте визнаю, ви майже вірно
її виклали, навіть, коли хочете, і цілком мірно... (Йому начебто приємно було погодитись, що
цілком вірно). Різниця тільки в тому, що я зовсім не наполягаю, що незвичайні люди
неодмінно повинні і зобов'язані чинити завжди всілякі неподобства, як ви кажете. Мені
здається навіть, що таку статтю І ми надрукували б. Я просто натякнув, що "незвичайна"
людина мін право... тобто не офіціальне право, а сама має право дозволити своєму сумлінню
переступити... через деякі перешкоди, і єдино 1 тому лише разі, коли виконання її наміру
(іноді, може, рятівного для всього людства) цього потребуватиме. Ви кажете, що стаття моя
неясна, я готовий її вам пояснити в міру можливості. Я мабуть, не помиляюсь, припускаючи,
що вам того й хочеться; отже будь ласка. По-моєму, коли б Каплерові і Ньютонові відкриття
внаслідок якогось збігу обставин, інакше не могли б стати відомими людям як тільки
внаслідок пожертвування життям одного, десяти, ста або й більше чоловік, які заважали б
цьому відкриття
або заступили б йому дорогу, ставши якимось чином перешкодою, то Ньютон мав би право, і
навіть був би зобов'язаний... усунути цих десять або сто чоловік, щоб зробити свої відкриття
відомим всьому людству. З цього, проте, зовсім не випливає, що Ньютон мав би право вбивати,
кого заманеться, кожного стрічного, або красти щодня на базарі. Далі, пригадується мені, я
розвиваю в моїй статті думку, що всі... ну, наприклад, хоча б законодавці і установники
людства, починаючи від найстародавніших, продовжуючи Лікургами, Солонами, Магометами,
Наполеонами і так далі, всі до одного були злочинцями вже через саме те, що, даючи новий
закон, порушували старий, перейнятий від батьків і свято шанований суспільством, і вже,
звичайно, не спинялися і перед кров'ю, якщо тільки кров (іноді зовсім невинна і доблесно
пролита за старий закон) могла їм допомогти. Варто уваги навіть, що більша частина цих
благодійників і установників людства були особливо страшні кровопроливці. Одним словом, я
роблю висновок, що й усі, не тільки великі, а й ті, хто хоч трохи виходять з колії, люди, тобто
такі, хоч трохи здатні сказати щось нове, мусять, з веління особистості своєї, бути неодмінно
злочинцями,— більшою чи меншою мірою звичайно. Інакше важко їм вийти з колії, а на те,
щоб лишатись в ній, вони, певна річ, не можуть погодитись, знову-таки через особистість свою,
а як на мою думку, то навіть і зобов'язані не погоджувати одним словом, ви бачите, що досі тут

109
немає нічого особливо нового. Це тисячу раз було видрукуване й читане. Що ж до мого поділу
людей на звичайних і незвичайних, то я згоден, що він трохи довільний, та я ж на точних
цифрах і не наполягаю. Я тільки в голину думку свою вірю. Вона полягає саме в тому, що люди,
за законом природи, поділяються, взагалі, на два розряди: на нижчий (звичайних), тобто, так би
мовити, на матеріал, який служить єдино для народження собі подібних, і власне на людей,
тобто тих, що мають дар або талант сказати в середовищі своєму нове слово. Звичайно їх так
можна поділяти без кінця на нові й нові підрозділи, мл відмітні риси обох розрядів досить різні:
перший розряд, тобто матеріал, беручи загалом, люди за особистістю своєю консервативні,
добропристойні, живуть в слухняності і люблять бути слухняними.
На мою думку, вони й повинні бути слухняними, бо це їх призначення, і тут зовсім немає нічого
для них принизливого. Другий розряд — усі переступають закон, руйнівники, або схильні до
того, кожен відповідно до своїх здібностей. Злочини цих людей, певна річ, відносні й дуже
різні; здебільшого вони вельми різноманітними способами вимагають руйнування сучасного
в ім'я кращого. Але коли такій людині потрібно для своєї мети переступити бодай і через труп,
через кров, то вона в душі своїй, може, на мою думку, дні і полити своєму сумлінню
переступити через кров,— залежно, однак, від мети і від масштабів її,— це майте на увазі. В
цьому тільки розумінні я й кажу в своїй статті про їх право на злочин. (Ви пригадайте, адже в
нас з юридичного питання почалося). А втім, занадто тривожитись нема чого: маса ніколи
майже не визнає за ті ми цього права, карає їх і вішає (в більшості випадків) і тим, зрозуміло,
виконує консервативне своє призначення, а проте, в наступних поколіннях ця ж маса ставить
страчених на п'єдестал і їм вклоняється (в більшості випадків). Перший розряд завжди —
володар сучасного, другий розряд — володар майбутнього. Перші зберігають і примножують
світ чисельно; інші рухають світ і ведуть його до мети. І ті й другі мають зовсім однакове право
існувати. Одним словом, у мене всі однакове право мають, і — vive 1а guerre etternele,— до
Нового Єрусалима, звичайно!
- То ви все ж таки віруєте в Новий Єрусалим?
- Вірую,— твердо відповів Раскольников; кажучи це, та й протягом усієї довгої тиради
своєї, він дивився вниз, вибравши собі Точку на килимі.
- І-і-і в Бога віруєте? Пробачте, що так цікавлюсь.
- Вірую,— повторив Раскольников, зводячи очі на Порфирія.
- 1-і у воскресіння Лазаря віруєте?
- Ві-ірую. Навіщо вам усе це?
- Буквально віруєте?
- Буквально.
- Он як... це я так, поцікавився. Вибачте, будь ласка. Але дозвольте,— звертаючись знову до
висловленого вами,— адже їх не завжди ж карають; інші навпаки...
— Торжествують ще за життя? О, звичайно, інші досягають і за життя, і тоді...
—Самі починають карати?
—Коли треба і, знаєте, навіть здебільшого. Взагалі зауважене ваше дотепне.
—Дякую. Але от що скажіть: як же відрізнити отих незвичайних від звичайних? Коли
народжуються, чи що, знаки такі, чи як? Я в тому розумінні, що тут би треба якнайбільше
точності, так би мовити, більше зовнішньої виразності: пробачте мою природну турботу
практичної і благонаміреної людини, але чи не можна тут одяг, наприклад особливий
запровадити, носити що-небудь, тавра там, чи що, якісь? Бо, погодьтесь, коли виникне
плутанина і хтось з одного розряду почне думати, що він належить до другого розряду, і почне
"усувати всі перешкоди", як ви вельми вдало висловились, то тут уже...
—О, це дуже часто буває! Це зауваження ваше ще навіть дотепніше ніж попереднє.
—Дякую...
—Нема за що; але візьміть до уваги, що помилка можлива тільки з боку першого розгляду,
тобто "звичайних" людей (як я може дуже невдало, їх назвав). Незважаючи на природжену
схильність їх до слухняності, через певні жарти природи, в чому не відмовлено навіть і корові,
дуже багато хто з них люблять вважати собі передовими людьми, "руйнівниками" і лізти в

110
"нове слово", і це цілком щиро. Разом з тим, дійсно ж нових вони дуже часто не помічають і
навіть ставляться до них з презирством, як до людей відсталих і з дуже примітивним
мисленням. Але, як на мою думку тут не може виникнути значної небезпеки, і вам, далебі, нема
чого турбуватись, бо вони ніколи далеко не заходять. За надмірне захоплення, звичайно, їх
можна іноді б і висікти, щоб нагадати їм їх місце, але не більше; тут і виконавця навіть не
потрібно; вони сан себе висічуть, бо дуже благонравні; дехто один одному цю послугу роблять,
а дехто самі себе власноручно... Покаяння різні публічні при цьому на себе накладають,—
виходить красиво і повчально, одним словом, вам турбуватись нічого... Такий закон існує.
—Ну, принаймні хоч щодо цього ви мене трохи заспокоїли; млі ж тут знову біда: скажіть,
будь ласка, чи ж багато таких людей, які інших різати право мають, отих "незвичайних"? Певна
річ, я готовий схилити голову, але ж погодьтеся, моторошно стає, коли подумаєш, а що, коли їх
надто багато буде, га?
— О, не турбуйтесь і щодо цього,— тим же тоном вів далі Раскольников.— Взагалі людей з
свіжою думкою, навіть хоч трохи здатних сказати бодай що-небудь нове, надзвичайно мало
народжується, просто на диво мило. Ясно тільки одне, що порядок народження людей, усіх цих
розрядів і підрозділів, мабуть, дуже вірно і точно визначено яким-небудь законом природи.
Закон цей, звичайно, тепер ще не відомий, але я вірю, що він існує і з часом може зробитись
відомим. Величезна маса людей, матеріал, для того тільки й існує на світі, щоб, кінець кінцем,
внаслідок якогось зусилля, якогось поки що незрозумілого для нас процесу, якогось
схрещування родів і порід, понатужиться і народить, нарешті, на світ, ну хоч з тисячі одну, хоч
скільки-небудь самостійну людину. Ще з більш широкою самостійністю народжується,
можливо, з десяти тисяч одна(я кажу приблизно, наздогад). Ще з більш широкою, зі ста тисяч
одна. Геніальні люди з мільйонів, а великі генії, вершителі долі Людства, може, з багатьох
тисяч мільйонів людей на землі. Одним словом, у реторту, в якій все це відбувається, я не
заглядав. Але цепний закон неодмінно існує і повинен існувати; тут не може бути місця для
випадковості.
— Та що ви обоє жартуєте, чи що? — скрикнув, нарешті, Разуміхін.— Морочите ви один
одного, чи як? Сидять і один з одного підсміюються! Ти серйозно це, Родю?
Раскольников мовчки підвів своє бліде й майже смутне обличчя, кинув на нього і нічого не
відповів. І дивною здалася Разуміхіну, поряд з цим тихим і зажуреним обличчям,
неприхована, нав'язлива, дратівлива і нечемна в'їдливість Порфирія.
- Ну, брат, коли це справді серйозно, то... Ти, звичайно, маєш рацію, кажучи, що це не
нове і схоже на все, що ми тисячу раз читали й чули; але що справді оригінальне в усьому
цьому,— і справді належить лише тобі, що викликає в мені жах,— це те, що все-таки кров
сумлінню людському дозволяєш, і, даруй мені, з таким фанатизмом навіть... В цьому,
виходить, і полягає головна думка твоєї статті. Адже це признавання крові з дозволу
сумління, це... це, по-моєму, страшніше, ніж навіть офіціальний дозвіл проливати кров,
законний...
- Цілком справедливо, страшніше,— озвався Порфирій.
- Ні, це ти вже щось захопився! Тут помилка. Я прочитаю. Ти захопився! Ти не можеш так
думати... Прочитаю.
- В статті всього цього немає, там тільки натяки,— промовив Раскольников.
- Так, так,— не сиділося Порфирію,— мені майже ясно стало тепер, який погляд у вас на
злочин, але... даруйте мені за мою настирливість (дуже вже я вас турбую, аж самому совісно!)
— але ж бачив заспокоїли ви мене оце дуже щодо помилок у визначенні розрядів але... мене все
ще у всьому цьому різні практичні випадки турбують. Ну, а що, коли якийсь муж або юнак
почне думати, що він Лікург чи там Магомет...— майбутній, звичайно,— та й ну усувати всі
перешкоди до того... Треба йому, скажімо, рушати в далекий похід, а в поході гроші потрібні...
ну й почне добувати собі для походу... знаєте?
Замьотов зненацька пирхнув з свого кутка. Раскольников нім віть очей на нього не звів.
—Я мушу погодитись,— спокійно відповів він,— що такі випадки справді повинні бути.
Дурненькі і марнославні особливо на цей гачок потрапляють; а особливо молодь.

111
 —От бачите. Ну, то як же?
—А отак же,— усміхнувся Раскольников,— не я в цьому винен. Так є і буде завжди. Ось він
(він кивнув на Разуміхіна) казав зараз, що я кров дозволяю. Ну, то що ж? Суспільство ж досить
забезпечене засланнями, тюрмами, судовими слідчими, каторгами Я чого ж турбуватись? І
розшукуйте злодія!..
—Ну, а якщо розшукаємо?
—Туди йому й дорога.
—А ви таки логічні. Ну, а як же відносно його сумління?
—Та яке вам до нього діло?
—Та так уже, з гуманності.
—У кого воно є, той нехай і страждає, якщо визнає помилку, це і кара йому,— крім каторги.
—Ну, а тим, справді геніальним,— нахмурившись, спитав Разуміхін,— отим, кому різати
право надано, тим дозволено і не страждати зовсім, навіть за кров пролиту?
—Навіщо тут слово: дозволено? Тут немає ні дозволу, ні заборони. Хай страждає, коли
шкода жертви... Страждання й біль завжди обов'язкові для широкої свідомості і глибокого
серця. Справді великі люди, мені здається, повинні відчувати на світі велику журбу,— додав він
раптом замислено, навіть не в тон розмові...
—Чи не Наполеон який-небудь майбутній і нашу Альону Іванівну минулого тижня сокирою
уколошкав? — ляпнув зненацька з кутка Замьотов.
Раскольников мовчав і пильно, твердо дивився на Порфирія Разуміхін неприязно
нахмурився. Йому вже й раніше почало наш щось здаватись. Він гнівно подивився навколо.
Минула хвилина тяжкої мовчанки. Раскольников повернувся, щоб іти.
- Ви вже йдете! — ласкаво промовив Порфирій, надзвичайно ЛЮБ’ЯЗНО простягаючи руку.
— Дуже, дуже радий знайомству.

VI
[Попрощавшись, Раскольников пішов додому.]
Коли Раскольников підійшов до свого будинку,— скроні його були в поту, і дихав він важко.
Поквапливо піднявся він сходами, ввійшов у незамкнену свою квартиру і одразу ж защепнув
двері. Потім злякано і безтямно кинувся в куток, до тієї самої дірки в шпалерах, в якій колись
лежали речі, засунув туди руку і якийсь чиє старанно обшукував дірку, обмацуючи всі куточки
і всі складки шпалер. Не знайшовши нічого, він встав і глибоко перевів подих. Підходячи оце
вже до ґанку Бакалєєва, він раптом уявив, що якась дрібничка, якийсь ланцюжок, запонка або
навіть папірець, в який вони були загорнуті, і на якому, можливо, є помітка, зроблена рукою
лихварки, могли як-небудь тоді прослизнути і загубитись в якій-небудь щілинці, а потім раптом
виступити перед ним несподіваним і невідпорним доказом.
Він стояв немовби в задумі, і дивна, принижена, напівбезтямна усмішка блукала на його
губах. Він узяв, нарешті, кашкета і повільно вийшов з кімнати. Думки його плуталися.
Замислено зійшов він у підворіття.
- Та ось вони самі! — вигукнув хтось голосно; він підвів голову. Двірник стояв біля дверей
своєї комірки і показував прямо на цього якомусь невисокому чоловікові, на вигляд схожому
на мішанина, одягненому в щось подібне до халата, в жилетці; здалека їм п дуже скидався на
бабу. Голова його, в засмальцьованому кашкеті, хилилася вниз, та й весь він був наче
згорблений. Дрябле, зморшкувате обличчя його свідчило, що йому вже за п'ятдесят;
Маленькі заплилі очиці дивились похмуро, суворо і незадоволено.
- Що таке? — спитав Раскольников, підходячи до двірника. Міщанин скосив на нього очі
спідлоба і оглядів його пильно і уважливо, не поспішаючи; потім повільно повернувся і, не
вимовивши й слова, вийшов з підворіття на вулицю. Раскольников скоро наздогнав його...
— Та що ви... приходите питати... і мовчите... та що ж це таке? — Голос Раскольникова
уривався, і слова якось ніби не хотіли ясно вимовлятись.
Міщанин цього разу підвів очі і зловісним, похмурим поглядом подивився на Раскольникова.

112
 — Убивця! — проказав він раптом тихо, але ясно і виразно… Раскольников ішов поруч.
Ноги його враз страшенно ослабли, на спині похололо, і серце на мить немовби завмерло; потім
раптом заколотилось, неначе з гачка зірвалося. Так пройшли вони кроків із сотню, поруч і знову
зовсім мовчки. Міщанин не дивився на нього.
— Та що ви... що... хто вбивця? — пробурмотів Раскольников ледь чутно.
— Ти убивця,— проказав той, ще чіткіше й значливіше і, як здалося Раскольникову,
усміхнувся з якимсь злісним торжеством і знову прямо подивився в бліде обличчя
Раскольникова і його помертвілі очі. В цю мить вони саме підійшли до перехрестя. Міщанин
завернув у вулицю ліворуч і пішов не оглядаючись. Раскольников лишився на місці і довго
дивився йому вслід. Він бачив як той, пройшовши вже кроків з п'ятдесят, обернувся і подивився
на нього, що все ще стояв нерухомо на тому самому місці. Раскольников вже погано бачив його
обличчя, але йому здалося, що той і цього разу осміхнувся з голодною злістю і торжеством.
Тихою, ослаблою ходою, з тремтячими коліньми і немовби дужі змерзлий, повернувся
Раскольников назад і піднявся у свою комірчину. Він скинув і поклав кашкета на стіл і хвилин
з десять стояв нерухомо. Потім, знесилений, ліг на диван і болісно, з слабким стогоном,
простягнувся на ньому; очі його були заплющені... Несподівана думка раптом майже
розсмішила його:
"Наполеон, піраміди, Ватерлоо,— і висхла реєстраторша, нікчемні бабисько, лихварка, з
червоною скринькою під ліжком,— ну як їм перетравити хоч би і Порфирієві Петровичу!.. Де
вже перетрави ти!.. Естетика ж перешкодить: "чи ж полізе, мовляв, Наполеон під ліжко до
"бабиська"! Ех, паскудство!.."
Часом він відчував, що неначе марить: на нього находив настрій якогось гарячкового
захвату.
"Бабисько — дурниця! — палко переконував він себе,— стара можливо, що й помилка, не в
ній і річ! Стара була тільки хворобою... я переступити швидше хотів... я не людину вбив, я
принцип убив! Та принцип я хоч і вбив, а от переступити й не переступив, по цей бік
лишився... Тільки й зумів, що вбити! Та й то не зумів, виходить... Принцип? За що це тоді
дурник Разуміхін соціалістів лаяв? Працьовиті і практичні люди; про "загальне щастя"
турбуються... Ні, мені життя раз дано і ніколи його більше не буде: я не хочу дожидатись
"загального щастя". Я й сам хочу жити, а ні — то краще й не жити. Що ж? Я тільки не захотів
пройти мимо голодної матері, ховаючи в кишені свій карбованець, у сподіванні "загального
щастя". "Несу, мовляв, цеглинку на загальне щастя і тому відчуваю спокій серця". Ха-ха! Нащо
ж ви мене забули? Я ж тільки раз живу, я теж хочу... Ех, естетична я воша, і більш нічого,—
додав він, раптом розсміявшись, наче божевільний.— Так, я справді воша,— продовжував він,
із зловтішно ухопившись за цю думку, копирсався у ній, грався, потішаючись нею,— і вже
через саме те, що, по-перше, тепер роздумую про о, що я воша; через те, по-друге, що цілий
місяць всеблаге провидіння турбував, закликаючи у свідки, що не заради своєї, мовляв, плоті її
похоті заходжуюсь, а маючи на увазі прекрасну й приємну мету,— ха-ха! Через те, по-третє,
що при здійсненні, наскільки можливо, справедливості вирішив додержувати, ваги та міри, і
арифметики: з усіх вошей вибрав найнепотрібнішу і, вбивши її, вирішив узяти в неї рівно
стільки, скільки мені треба для першого кроку, не більш і не менше (а решта, виходить, так і
пішла б на монастир, за духівницею — ха-ха!)... Тому, тому я остаточно воша,— він аж
заскреготав зубами,— бо сам, може, ще паскудніший і гидкіший, ніж убита воша, і заздалегідь
передчував, що скажу собі це вже після того, ми уб'ю! Та хіба з таким жахом може щось
зрівнятися! О пошлість! О підлота!.. О, як я розумію "пророка", з шаблею, на коні: велить
аллах, і корися, "тремтяче" створіння! Правий, правий "пророк", коли ставить де-небудь
впоперек вулиці до-о-обрячу батареєю І і мчить у правого й винуватого, не удостоюючи навіть
і пояснення! Корись, тремтяче створіння, і — не бажай, бо — не твоє це діло!., и, нізащо,
нізащо не прощу нікчемному бабиську!"
Волосся його було змочене потом, тремтячі губи засмагли, нерушимий погляд був
втуплений у стелю.
"Мати, сестра, як любив я їх! Чому ж тепер я їх ненавиджу? Так, и їх ненавиджу, фізично

113
 ненавиджу, коло себе не можу терпіти... Тоді я підійшов і поцілував матір, я пам'ятаю...
Обнімати й думати. що коли б вона дізналася, то... хіба сказати їй? Чого доброго, я здатний на
це... Гм! вона повинна бути такою ж, як і я,— додав ВІН, з трудом оволодіваючи своїми
думками, немовби борючись з маренням, що дедалі більш охоплювало його.— О, як я
ненавиджу тепер оте нікчемне бабисько! Здається б, удруге вбив, коли б воскресла! Сердешна
Лизавета! Навіщо вона тоді нагодилася!.. Дивно одначе, чому я про неї майже й не думаю,
наче й не вбивав?.. Лизавета! Соня! Сердешні, лагідні, з очима покірливими... Любі!.. Чом
вони не плачуть? Чом вони не стогнуть?.. Вони все віддають... дивляться покірливо й тихо...
Соня, Соня! Тиха Соня!.."
Він важко перевів подих... двері були відчинені навстіж, і на порозі стояв зовсім не знайомий
йому чоловік і пильно його розглядав.
Раскольников не встиг ще повністю розплющити очі і одразі заплющив їх знову. Він лежав
навзнак і не ворушився. "Сон ці триває чи ні", думав він і непомітно знову трошечки підвів вії,
щоб подивитись: незнайомий стояв на тому ж місці і продовжував у нього вдивлятись. Раптом
він обережно переступив через пори старанно причинив за собою двері, підійшов до стола,
почекав якусь мить,— весь цей час не зводячи з нього очей,— і тихо, без шуму, сів на стілець
біля дивана; капелюх поставив збоку, на підлозі, а обома руками сперся на паличку, поклавши
підборіддя на руки. Видно було, що він приготувався довго чекати. Скільки можна було
роздивитись крізь вії, що злегка моргали, чоловік цей був уже немолодий, дебелий, і з густою,
світлою, майже білою бородою...
Минуло хвилин з десять. Було ще видно, але вже вечоріло. В кімнаті панувала цілковита
тиша. Навіть із сходів не долинало жодного звуку. Тільки дзижчала і билася якась велика муха,
вдаряючись з льоту об скло. Нарешті це стало нестерпним: Раскольников раптом підвівся і сів
на дивані.
—Ну, кажіть, чого вам треба?
—А я ж так і знав, що ви не спите, а тільки удаєте,— почув він дивну відповідь. Незнайомий
спокійно розсміявся.— Аркадій Іванович Свидригайлов, дозвольте відрекомендуватись...

ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА
І — IV
[Свидригайлов прийшов, щоб якось компенсувати Дуні заподіяні ним моральні збитки.
Він хоче запропонувати їй десять тисяч карбованців. Свидригайлов також повідомив, що
його покійна дружина відказала Дуні у духівниці ще три тисячі. Увечері в Дунечки і
Пульхерії Олександрівни збираються Разуміхін, Раскольников і Лужин. Дуня розриває
заручини з женихом. Після цього Раскольников приходить до Соні.\
— Я про діло прийшов говорити,— голосно й нахмурившись промовив раптом
Раскольников, встав і підійшов до Соні. Та мовчки підвела на нього очі. Погляд його був
особливо суворий, і якась дика рішимість світилася в ньому.
- Я сьогодні рідних покинув,— сказав він,— матір і сестру. Я не піду до них більше. Я там
усе порвав.
—Навіщо? — наче приголомшена, спитала Соня. Недавня зустріч з його матір'ю і сестрою
лишила в ній незвичайне враження, хоч німій їй і неясне. Звістку про розрив вислухала вона
майже з жахом.
— У мене тепер одна ти,— додав він.— Підемо разом... Я при йшов до тебе. Ми разом
прокляті, разом і підемо!
Очі його блищали. "Мов божевільний!" подумала в свою чергу Соня.
—Куди йти? — злякано спитала вона і мимоволі зробила крок Назад.
—Звідки ж я знаю? Знаю тільки, що однією дорогою, напевно знаю,— та й годі. Однакова
мета!
Вона дивилась на нього і нічого не розуміла. Вона розуміла тільки, що він до краю, безмірно

114
нещасний.
—Ніхто нічого не зрозуміє з них, якщо ти будеш говорити ЇМЇ— Провадив він далі,— а я
зрозумів. Ти мені потрібна, тому я до тебе і прийшов.
—Не розумію...— прошептала Соня.
—Потім зрозумієш. Хіба ти не те ж вчинила? Ти теж переступила... змогла переступити. Ти
на себе руки наклала, ти занапастила життя... своє (це все одно!). Ти могла б жити духом і
розумом, а закінчиш на Сінній... Але ти витримати не можеш, і якщо лишишся сама,
збожеволієш, як і я. Ти вже й тепер мов божевільна; отже, нам разом іти, однією дорогою! І
підемо!
—Навіщо? Навіщо ви так! — промовила Соня, дивно й бунтівливо схвильована його
словами.
—Навіщо? Бо так не можна лишатись — ось навіщо! Треба ж нарешті, розміркувати
серйозно и прямо, а не по-дитячому плакати й кричати, що Бог не допустить! Ну що буде, коли
й справді тебе завтра в лікарню одвезуть? Ти не в своєму розумі й сухотна, незабаром помреш,
а діти? Хіба Поленька не загине? Невже не бачила ти тут дітей, по кутках, яких матері
милостині просити посилають? Я довідувався, де живуть ці матері і в якій обстановці. Там діти
не можуть лишатись дітьми. Там семирічний уже розбещений і злодій. А діти ж — образ
Христа: "їхнє є царство Боже". Він велів їх шанувати й любити, вони майбутнє людство...о ж,
що ж робити? — істерично плачучи і ламаючи руки повторювала Соня.
—Що робити? Зламати, що треба, раз назавжди, та й годі; і страждання взяти на себе! Що?
Не розумієш? Потім зрозумієш... Воля і влада, а головне влада! Над усіма цими тремтячими
створінням і над усім мурашником!.. От мета! Пам'ятай це! Це моє тобі напутнє слово! Може,
я з тобою востаннє розмовляю. Якщо не прийду завтра почуєш про все сама, і тоді пригадай ці
мої слова. І коли-небудь потім, з роками, поживши, може й зрозумієш, що вони означав Якщо
ж прийду завтра, то скажу тобі, хто вбив Лизавету. Прощай!
Соня вся здригнулась злякана.
—Та хіба ви знаєте, хто вбив? — спитала вона, леденіючи під жаху і дико дивлячись на
нього.
—Знаю і скажу... Тобі, тільки тобі! Я тебе вибрав. Я не прощення прийду просити до тебе, я
просто скажу. Я тебе давно обрав, щоб сказати тобі це, ще тоді, коли батько про тебе говорив і
коли Лизавета була жива, я це подумав. Прощай. Руки не подавай. Завтра!
Він вийшов. Соня дивилась на нього, мов на божевільного; та вона й сама була, наче
безумна, і відчувала це. В голові в неї паморочилося. "Господи! Звідки він знає, хто вбив
Лизавету? Що означали ці слова? Яке все це страшне!" Але водночас їй ніщо не спадали на
думку. Ніяк! Ніяк!.. "О, він, певно, дуже нещасний!.. Він покинув матір і сестру. Чому? Що
сталося? І які в нього наміри? Що це він її говорив? Він поцілував їй ногу і говорив... говорив
(так, він ясно ця сказав), що без неї вже не може жити... О Господи!"
В гарячці і в маренні перебула цілу ніч Соня. Вона схоплювалась іноді, плакала, руки
ламала, то засинала знову гарячковий сном, і їй снилися Поленька, Катерина Іванівна,
Лизавета, читання Євангелія і він... він, з його блідим обличчям, з палаючими очима... Він
цілує їй ноги, плаче...
А тим часом, весь цей вечір, коло дверей у пустій кімнаті простояв пан Свидригайлов і,
притаївшись, підслухував. Коли Раскольников пішов, він постояв, подумав, пішов навшпиньки
у свою кімнати суміжну з пустою, взяв стілець і тихенько переніс його до самих дверей, що
вели у кімнату Соні. Розмова здалася йому цікавою і знаменною і дуже, дуже сподобалась,—
так сподобалась, що він і стільця приніс, щоб у майбутньому, хоч і завтра, наприклад, не
довелося простояти цілу годину на ногах, а влаштуватися зручнше, щоб уже в усіх
відношеннях мати цілковите задоволення.
V
[Як було домовлено, Раскольников прийшов у поліційний відділок на розмову зі слідчим
Порфирієм Петровичем. Під час бесіди Родион зрозумів, що слідчий серйозно підозрює

115
 його, хоча жодних доказів у нього немає.]

ЧАСТИНА П'ЯТА

І—III
[Після похорону Мармеладова Раскольников пішов на квартиру до Соні.]
IV
Раскольников був діяльним і наполегливим адвокатом Соні проти Лужина, незважаючи на
те, що сам носив стільки власного жаху і страждання в душі. Але, вистраждавши стільки
вранці, він
Мовби радий був нагоді забути хоч на час власні переживання, які мисі! ставали нестерпними,
не кажучи вже про те, скільки особистого і сердечного було в прагненні його заступитись за
Соню. Крім того, у нього не йшла з думки і часом страшенно тривожила його наступна зустріч
з Сонею: він повинен був відкрити їй, хто вбив Лизавету, і передчував, яка це буде страшна
для нього мука, і наче підмахувався від неї...
Щоб уже не розмірковувати й не мучитись, він швидко відчинив двері і з порога глянув на
Соню. Вона сиділа, спершись ліктями на столик і закривши обличчя руками, але, побачивши
Раскольникова, зразу ж підвелася і пішла йому назустріч, наче чекала його.
—Що було б зі мною, коли б не ви! — швидко промовила вона, зустрівшись з ним серед
кімнати. Очевидно, їй тільки це й хотілося Якнайшвидше сказати йому. Для того й чекала.
Раскольников пройшов до стола і сів на стілець, з якого вона тільки що встала. Вона стала
перед ним за два кроки, точнісінько ніс і вчора.
—Що, Соню? — сказав він і раптом відчув, що голос його дрижить,— адже ж вся справа
спиралася на "громадський стан і зв'язані з ним звички". Зрозуміли ви це? Страждання
відбилось на обличчі її.
—Тільки не говоріть зі мною, як вчора! — перебила вона його.—Будь ласка, не починайте. І
так досить муки...
— Я сказав, ідучи, що, можливо, прощаюсь з тобою назавжди, але якщо прийду сьогодні, то
скажу тобі... хто вбив Лизавету.
Вона раптом задрижала всім тілом...
Він обернувся і пильно, пильно подивився на неї.
—Вгадай,— промовив він з тією ж скривленою і безсилою усмішкою.
Наче конвульсії пробігли по всьому її тілі.
—Та ви... мене... нащо ж ви мене так... лякаєте? — : промови лі вона, усміхаючись, мов
дитина.
—То не можеш угадати? — спитав він раптом, з таким від. чуттям, наче кидався вниз з
дзвіниці.
—Н-ні,— ледве чутно прошептала Соня.
—А подивись-но гарненько.
І тільки він сказав це, як знову колишнє, вже знайоме відчуття враз заледенило його душу:
він дивився на неї, і раптом в її облив начебто побачив обличчя Лизавети. Він добре запам'ятав
вираз Лизаветиного обличчя, коли він підходив до неї тоді з сокирою, а вона відступала від
нього до стіни, виставивши вперед руки, із зовсім дитячим переляком в очах, точнісінько, як
маленькі діти, коли вони раптом починають чогось лякатись, дивляться нерухомо і неспокійно
на той предмет, що їх лякає, відступаючи назад, і простягаючи вперед ручку, збираючись
заплакати. Майже те ж саме сталося тепер і з Сонею: так само безсило, з тим же переляком,
дивилася вона ні нього якийсь час і раптом, виставивши вперед ліву руку, злегка, ледь-ледь
уперлася йому пальцями в груди і повільно Почала підводитися з ліжка, все далі від нього
відстороняючись, і дедалі нерухомішим ставав її звернутий до нього погляд. Жах її зненацька
передався і йому: такий самий переляк з'явився і в його очах, так само і ні став дивитись на неї,
і майже навіть з тією ж дитинячою усмішкою.

116
 —Вгадала? — прошептав він нарешті.
—Господи! — вихопився страшний зойк з її грудей. Безсило впала вона на ліжко, лицем в
подушки. Але за мить швидко підвелася, швидко присунулась до нього, схопила його за обидві
руки, міцно стискаючи їх, мов у лещатах, тонкими своїми пальцями, стала знову нерухомо,
наче прикипівши, дивитись йому в очі. Цим останнім несамовитим поглядом вона хотіла
розглядіти і знайти хоч якусь останню для себе надію. Але надії не було; сумніву не лишалося
ніякого; все було так! Навіть потім, згодом, коли вони пригадувала цю мить, вона дивувалася й
не розуміла: чому саме вона так одразу відчула тоді, що немає вже ніяких сумнівів? Адже не
могла ж вона сказати, наприклад, що вона щось подібне до цього передчувала? А тим часом
тепер, як тільки він сказав їй це, їй враз В вдалося, ніби й справді вона саме це і передчувала.
—Годі, Соню, годі! Не муч мене! — страдницьки попросив він. Він зовсім, зовсім не так
думав відкрити їй, але вийшло саме так... Після першого, жагучого і болісного співчуття до
нещасного знову
страшна думка про вбивство вразила її. У цьому зміненому, іншому вже тоні, яким він сказав
останні слова, їй раптом причувся вбивця. Вона з подивом дивилась на нього. їй ще нічого не
було відомо, ні чому, ні як, ні на що це сталося. Тепер усі ці запитання разом спалахнули в її
свідомості. І знову вона не повірила: "Він, він убивця! Та хіба це можливо?"
—Та що це? Та де це я стою? — промовила вона в глибокому подиві, начебто ще не
опам'ятавшись,— та як ви, ви, такий... могли на це зважитись?.. Та що це!
—Звичайно, щоб пограбувати. Перестань, Соню! — якось стомлено і навіть наче з досадою
відповів він.
Соня стояла, мов приголомшена, але раптом скрикнула:
—Ти був голодний! ти... щоб матері допомогти? Так?
— Ні, Соню, ні,— бурмотів він, обернувшись і похиливши голову,— не був я такий
голодний... я дійсно хотів допомогти матері, але... і це не зовсім вірно... не муч мене, Соню!..
— Штука от у чому: я поставив собі якось таке запитання: що коли б, наприклад, на моєму
місці опинився Наполеон і не було б і у нього, щоб кар'єру почати, ні Тулона, ні Єгипту, ні
переходу через Монблан, а було б замість усіх цих блискучих і монументальних речей всього
тільки одне якесь там жалюгідне бабисько, легістраторша, яку ще до того ж треба вбити, щоб
із скрині в неї гроші потягти (це ж для кар'єри, розумієш?), ну, то чи зважився б він на це,
коли б іншого виходу не мав? Чи не покоробило б його від того, що занадто вже це не
монументально, і... і гріх? Ну, то я тобі кажу, що на цьому "запитанні" я промучився
страшенно довго, так що дуже соромно мені зробилось, коли я, нарешті, догадався (зненацька
якось), що не тільки його не покоробило б, але навіть і на думку б йому не спало, що це не
монументально... і навіть не зрозумів би він зовсім: чого тут коробитись? І коли б уже тільки
не мав він Іншої дороги, то задушив би так, що й писнути б не дав, анітрохи не вдумуючись!..
Ну, і я... перестав думати... задушив... за прикладом авторитету... І це точнісінько так і було!
Тобі смішно? Справ І Соню, тут найсмішніше те, що, мабуть, саме так воно й було...
Соні зовсім не було смішно.
— Ви краще кажіть мені прямо... без прикладів,— ще боязкіше і ледве чутно попросила
вона. Він повернувся до неї, сумно на неї подивився і взяв її за руки - Ти знову маєш рацію,
Соню. Адже все це пусте, майже самі базікання! Бачиш: адже ти знаєш, що в матері моєї
майже НІЧОРІ немає. Сестра дістала освіту випадково і приречена тинятися в гувернантках.
Всі їх надії були тільки на мене. Я вчився, але утримувати себе в університеті не міг і на
якийсь час змушений був вийти. Коли б навіть і так тривало, то років через десять, черні
дванадцять (коли б обставини поліпшились) я все-таки міг сподіватись стати якимсь
учителем або чиновником, з тисячею карбованців платні... (Він говорив наче завчене). А до
того часу мати висохла б від турбот і від горя, і мені все-таки не пощастило б потішити її
старість, а сестра... ну, з сестрою могло б ще й гірше статися!.. Та й чи це ж життя, увесь вік
мимо всього проходити і від усього одвертатись, про матір забути, а сестрину кривду,
наприклад, шанобливо знести? Для чого? Чи не для того, щоб, їх поховавши, нових набути —
дружину та дітей, і теж потім без копійки і бої шматка хліба залишити? Ну... ну от я й

117
 надумав, заволодівши бабиними грошима, витратити їх на мої перші роки, щоб не тягти в
матері на забезпечення себе в університеті, на перші кроки після університету,— і зробити
все це широко, радикально, так щоб уже цілком нову кар'єру влаштувати і на новий,
незалежний шлях стати... ну... ну, от і все... Ну, зрозуміла річ, те, що я вбив стару, - це я зле
вчинив, ну й годі! В якомусь безсиллі дотягнув він свою розповідь до кінця і похилив голову.
— Ой, це не те, не те,— тужливо вигукувала Соня,— і хіба можна так... ні, це не так, не так!
—Сама бачиш, що не так!.. А я ж щиро розповів, правду!
—Та яка ж це правда! О Господи!
—Я ж тільки вошу вбив, Соню, непотрібну, паскудну, зловредну!
—Ото людина — воша!
—Та і я ж знаю, що не воша,— відповів він, чудно дивлячись на неї.— А втім, я неправду
кажу, Соню,— додав він,— давно вже неправду кажу... Це все не те; ти вірно говориш. Зовсім,
зовсім, зовсім тут інші причини! Я давно ні з ким не говорив, Соню... Голова в мене тепер
дуже болить..
Очі його палали гарячковим вогнем... Він майже починав марити; неспокійна посмішка
блукала на його губах. Крізь це збудження вже прозирало страшне безсилля. Соня зрозуміла,
як він Мучиться. У неї теж голова починала паморочитись. І дивно він
так говорив: немовби й зрозуміле щось, але... "Та як же! Як же! її Господи!" І вона в розпачі
ламала руки.
- Ні, Соню, це не те! — почав він знову, зненацька підводячи голову, начебто вражений і
знову збуджений раптовим поворотом думок його,— це не те! А краще... уяви (еге ж! так
справді краще), уяви, що я самолюбний, заздрісний, лихий, мерзотний, мстивий, ну... І ще —
схильний до божевілля. (Хай уже все разом! Про божевілля говорили раніше, я пам'ятаю). Я
тобі сказав оце, що в університеті утримувати себе не міг. А чи знаєш ти, що я, може, й міг?
Мати прислала б, аби вніс, що треба, а на взуття, одяг і на хліб я й сам би заробив, мабуть!
Уроки траплялися; по полтиннику пропонували. Працює ж Разуміхін! Та я озлився і не захотів.
Саме так воно і є — озлився (це слово хороше). Я тоді, мов павук, в своєму кутку сховався. Ти
ж була в моїй конурі, бачила... А чи знаєш, Соню, що низькі стелі і тісні кімнати душу і розум
гнітять! О, як ненавидів я цю конуру! І все-таки вибиратись з неї не хотів. Навмисно не хотів!
Цілими днями не виходив і працювати не хотів, і навіть їсти не хотів, все лежав. Принесе Настя
— попоїм, не принесе — так і день мине; навмисно зо зла не нагадував, щоб принесли! Вночі
світла немає, лежу в темряві, а на свічки не хочу заробити. Треба було вчитись, я книжки
попродав; а на столі у мене, на записках та на зошитах, на палець і тепер пилу лежить. Я краще
любив лежати й думати. І все думав... І все такі в мене сни були дивні, різні сни, нічого
говорити які! Та тільки тоді почало мені теж верзтися, що... Ш, це не так! Я знову не так
розповідаю! Бачиш: я тоді все себе напитував: чому я такий дурний, що коли інші дурні і коли я
знаю вже напевно, що вони дурні, то сам не хочу бути розумнішим? Потім я зміркував, Соню,
що коли чекати, поки всі зробляться розумними, то занадто вже довго буде... Потім я ще
зміркував, що ніколи цього й не буде, що не зміняться люди і не переробить їх ніхто, І справа
не варта заходу! Дійсно, це так! Це їх закон... Закон, Соню! Це так!.. І я тепер знаю, Соню, що
хто міцний і сильний розумом, духом, той над ними і володар! Хто багато посміє, той у них і
правий. Хто на більше може плюнути, той у них ї законодавець, а хто більш за всіх може
посміти, той і від усіх більше прав має! Так довелося і так завжди буде! Тільки сліпий не
розглядить!
Раскольников, кажучи це, хоч і дивився на Соню, але вже не турбувався більше: зрозуміє
вона чи ні. Гарячка охопила його усього. Він переживав якусь похмуру радість. (Справді, він
дуже довго ні з ким не говорив!) Соня зрозуміла, що цей темний катехізис став його вірою й
законом.
— Я зміркував тоді, Соню,— говорив він далі ніби в якомусь захваті, — що влада дається
тільки тому, хто зважиться нахилитись і взяти її. Тут одне тільки, одне: варто тільки
зважитись! Я тоді до одного додумався, вперше в житті, до чого ніхто і ніколи ще до мені не
додумувався! Ніхто! Переді мною раптом ясно, мов сонце, постало, що як же це жоден досі не

118
 зважився і не сміє зважитись, гірше ходячи мимо всієї цієї недоладності, взяти простісінько все
за хвіст і скинути під три чорти! Ял. я захотів зважитись, і вбив...
я тільки зважитись захотів, Соню, от уся причина.
—О, мовчіть, мовчіть! — скрикнула Соня, сплеснувши руками. - Ви од Бога відреклися, і
Бог вас покарав, дияволові віддав!..
—До речі, Соню, це ще коли я в темряві лежав і мені все здавалося, що то диявол спокушає
мене? га?
—Мовчіть! Не смійтеся, богохульнику, нічого, нічого ж ви мі розумієте! О Господи! Нічого
ж бо, нічого ж бо він не розуміє!
—Мовчи, Соню, я зовсім не сміюсь, я ж і сам знаю, що мене чорт тягнув. Мовчи, Соню,
мовчи! — повторив він похмуро і настійливо. - Я все знаю. Все це я вже передумав і
перешепотів собі, коли лежав тоді в темряві... Про все це я сам з собою переспорив до
останньої найменшої дрібниці, і все знаю, все! І так набридло, так набридло мені тоді все це
передумування! Я всі ці міркування хотів забути Соню, і почати всі думки заново, і перестати
верзти самому собі казна-що. І невже ти думаєш, що я, мов дурень, пішов наосліп я пішов як
дуже розумний, і оце ж мене й згубило! І невже ти гадаєш, що я не знав хоча б того, що коли
вже почав я себе питати і допитувати: чи маю я право владу мати? — то, виходить, не маю
права владу мати. Або коли ставлю запитання: чи воша людина? - то виходить, що не воша
людина, для мене, а воша для того, кому це й на думку не спадає і хто прямо, не питаючи себе,
йде... Вже коли я стільки днів промучився над питанням: пішов би Наполеон чи ні? то вже ж
добре відчував, що я не Наполеон... Всю, всю муку безглуздих цих філософствувань я
витерпів, Соню, і все те з плеч скинути забажав: я захотів, Соню, вбити без казуїстики, вбити
для себе самого! Я брехати не хотів у цьому навіть собі! Не для того, щоб матері допомогти, я
вбив — дурниця! Не для того я убив, щоб, добувши гроші і владу, зробитись благодійником
людства. Дурниця! Я просто вбив, для себе вбив, а там, чи став би я чиїмсь благодійником, чи
все життя, мов павук, ловив би всіх у павутиння і з усіх живі соки висмоктував, мені в ту мить
однаково було!.. І не Сінині потрібні мені були, Соню, коли я вбив; не стільки гроші потрібні
були, як інше... Я це все тепер знаю... Зрозумій мене: може, тим же шляхом ідучи, я вже ніколи
більше не убив би вдруге. Мені інше треба було узнати, інше штовхало мене під руки: мені
треба було узнати тоді, і якнайшвидше узнати, воша я, як усі, чи людина? Зможу я
переступити, чи не зможу? Зважусь нахилитися і взяти, чи ні? Тремтяче я створіння, чи право
маю...
- Вбивати? Вбивати право маєте? — сплеснула руками Соня.
— Е-ех, Соню! — скрикнув він роздратовано, хотів був щось їй ви перечити, але
зневажливо замовк.— Не перебивай мене, Соню! Я хотів тобі одне тільки довести: що хоч чорт
мене тоді потяг, та вже після того мені пояснив, що не мав я права туди ходити, бо я така ж
самісінька воша, як і всі! Посміявся він з мене, от я до тебе й прийшов тепер! Приймай гостя!
Коли б не був я вошею, то хіба був би я зараз у тебе? Слухай: коли я тоді до старої пішов, я
тільки пішов спробувати... Так і знай!
— І вбили! Вбили!
— Але ж як убив! Хіба так убивають? Хіба так ідуть убивати, як я тоді йшов! Я тобі коли-
небудь розкажу, як я йшов... Хіба я ту нікчемну стару вбив? Я себе вбив, а не її! Тут так-таки
враз і рішив себе, навіки!.. А стару ту чорт убив, а не я... Годі, годі, Соню, годі! Покинь мене,—
закричав він раптом в гарячковій тузі,— покинь мене!
Він сперся ліктями на коліна і, мов у лещатах, стиснув собі долонями голову.
— Яке страждання! — вихопився тяжкий зойк у Соні.
— Ну, що тепер робити, кажи?! — спитав він, зненацька підвівши голову і з потворно
скривленим від розпачу обличчям дивлячись на неї.
—Що робити! — скрикнула вона, раптом схопившись з місця, і очі її, досі повні сліз, враз
заблищали.— Вставай! (Вона схопила його за плече; він підвівся, дивлячись на неї майже
здивовано). Іди тепер, зараз же, стань на перехресті, вклонися, поцілуй спочатку землю, яку ти
осквернив, а потім уклонися всьому світові, на всі чотири боки, і скажи всім, уголос: "Я вбив!"

119
 Тоді Бог знову тобі, життя дасть. Підеш? Підеш? — питала вона його, трусячись, наче і
припадку, тримаючи його за обидві руки, міцно стиснувши їх у своїх долонях і дивлячись на
нього вогненним поглядом.
Він здивувався і був навіть вражений її раптовим захватом. і
—Це ти про каторгу, чи що, Соню? Донести, чи що, на самого себе треба? — спитав він
похмуро.
—Страждання прийняти і очистити себе ним, от що треба, і
—Ні! Не піду я до них, Соню.
—А жити ж, жити ж як будеш? Жити, з чим будеш? — вигукувала Соня.— Хіба це тепер
можливо? Ну як ти з матір'ю говоритимеш? (Ой, з ними ж, з ними ж що тепер буде?) Та що я!
Адже ти вже кинув матір і сестру. Адже кинув, кинув уже. О Господи! - скрикнула вона,— та
він же все це знає сам! Ну як же, як же без людей прожити! Що з тобою тепер буде!..
—Не будь дитиною, Соню,— тихо промовив він.— У чому я завинив перед ними? Чого
піду? Що я їм скажу? Все це сама тільки примара... Вони самі мільйонами людей винищують,
та ще за доброчесність уважають. Шахраї і негідники вони, Соню!.. Не піду! І що я скажу: що
вбив, а гроші взяти не посмів, під камінь сховав? а додав він з ущипливою посмішкою.— То
вони ж з мене самі сміятимуться, скажуть: дурень, що не взяв. Боягуз і дурень! Нічого! нічого
не зрозуміють вони, Соню, і не гідні зрозуміти. Чого я піду? Не піду. Не будь дитиною, Соню...
—Замучишся, замучишся,— повторювала вона, в розпачливому благанні простягаючи до
нього руки.
—Я, може, на себе ще наклепав,— похмуро зауважив він, мовив в задумі,— може, я ще
людина, а не воша і поспішив себе осудити... Я ще поборюсь.
Зневажлива усмішка видавлювалася на його губах.
—Отаку муку терпіти! Та все ж життя, все життя!..
—Звикну...— проказав він похмуро і вдумливо.— Слухай, почав він, помовчавши,— годі
плакати, час до діла: я прийшов тобі сказати, що мене тепер шукають, ловлять...
—Ой! — скрикнула Соня злякано.
—Ну, чого ж ти скрикнула! Сама хочеш, щоб я в каторгу пішов, а тепер злякалась? Тільки
от що: я їм не дамся. Я ще з ними поборюсь, і нічого не вдіють. Немає в них справжніх доказів.
Вчора я був у великій небезпеці і думав, що вже загинув; сьогодні ж справи стоять краще. Всі
докази їх з двома кінцями, тобто їх обвинувачення я на свою користь можу повернути,
розумієш? і поверну; бо я тепер навчився... Але у в'язницю мене посадять напевно. Коли б не
один випаді не, то, може, і сьогодні б посадили, напевно навіть, може, ще й посадять сьогодні...
Тільки це байдуже, Соню: посиджу, та й випустять...бо немає в них жодного справжнього
доказу, і не буде, присягаюсь. А з тими, що в них є, не можна упекти людину. Ну, годі. Я
тільки, щоб ти знала... З сестрою і з матір'ю я постараюсь якось так зробити, щоб їх переконати
в протилежному і не злякати... А втім, сестра тепер, здається, забезпечена... виходить, і мати...
Ну, от і все. Будь, проте, обережною. Будеш до мене у в'язницю ходити, коли мене заберуть?
- Ой, буду! Буду!
Обоє сиділи поруч, зажурені й пригнічені, наче після бурі викинуті на безлюдний берег. Він
дивився на Соню і почував, як багато ми ньому було її любові, і дивно, йому зробилося раптом
тяжко й боляче, що його так люблять. Справді, це було чудне й жахливе відчуття! Йдучи до
Соні, він почував, що в ній вся його надія і весь порятунок; він думав скинути бодай частину
своїх мук на неї, і ось тепер, коли все серце її звернулося до нього, він раптом відчув і
усвідомив, що він став ще більш нещасним, ніж до того.
- Соню,— сказав він,— краще вже не ходи до мене, коли я у в’язниці сидітиму.
Соня не відповіла, вона плакала. Минув якийсь час.
- Є на тобі хрест? — несподівано спитала вона, наче щось пригадала.
Він спочатку не зрозумів запитання.
- Немає, правда ж, немає? На, візьми цей, кипарисовий. У мене ще один залишився, мідний,
Лизаветин. Ми з Лизаветою хрестиками помінялися, вона мені свій хрест, а я їй свій образок
дала. Я тепер Лизаветин носитиму, а цей тобі. Візьми. Це ж мій! Це ж мій! — благала вона.—

120
Адже разом страждати підемо, разом і хрест понесемо!..
- Дай! — сказав Раскольников. Він не хотів її засмучувати. Але він зараз же відсмикнув
простягну за рестом руку.
- Не тепер, Соню. Краще потім,— додав він, щоб її заспокоїти.
- Так, так, краще, краще,— підхопила вона палко,— як підеш на страждання, тоді й
надінеш. Прийдеш до мене, помолимось і підемо.
В цю мить хтось тричі стукнув у двері.
- Софіє Семенівно, можна до вас? — долинув чийсь дуже знайомий ввічливий голос. Соня
злякано кинулась до дверей. Білява фізіономія пана Лебезятникова зазирнула в кімнату.
V
[Лебезятников прийшов до Соні зі страшною новиною: Катерина Іванівна збожеволіла.
Всі одразу ж подалися до її помешкання
—Соню, Соню! — проказала вона лагідно й ласкаво, мовби здивувавшись, що бачить її
перед собою,— Соню, люба, і ти тут? - її знову підвели.
—Годі!.. Пора!.. Прощай, сіромо!.. Заїздили шкапу!.. Підірвалась! — крикнула вона
несамовито й злісно і впала головою в подушку.
Вона знову знепритомніла, але це останнє забуття тривало недовго. Блідо-жовте, зсохле
обличчя її закинулося назад, рот розкриви ноги судомно простяглися. Вона глибоко-глибоко
зітхнула і вмерла.
Соня впала на її труп, обхопила її руками і так і завмерла, притулившись головою до
зсохлих грудей небіжчиці. Поленька припаї до ніг матері і цілувала їх, ридма ридаючи. Коля і
Леня, ще не збагнувши, що сталося, але передчуваючи щось дуже страшне, схопили одне
одного обома руками за плічка і, втупившись одне в одної зненацька водночас, разом розкрили
роти і почали голосити...
Раскольников одійшов до вікна. До нього підскочив Лебезятников.
—Померла! — сказав Лебезятников.
—Родіоне Романовичу, маю сказати вам два найпотрібніші слова,— підійшов
Свидригайлов. Лебезятников зараз же поступів місцем і делікатно стушувався. Свидригайлов
повів здивованої Раскольникова ще далі в куток.
—Весь цей клопіт, тобто похорон та інше, я беру на себе. Знаєш були б гроші, а я ж вам
казав, що в мене є зайві. Цих двох пташенят і цю Поленьку я віддам в які-небудь сирітські
заклади, які кращі і покладу на кожного, до повноліття, по тисячі п'ятсот карбованці! капіталу,
щоб уже зовсім Софія Семенівна була спокійна. Та і її з багна витягну, бо хороша дівчина,
правда ж? Ну, отож і перекажіть Євдокії Романівні, що її десять тисяч я отак використав.
—З якої ж це причини ви так розблагодіялися? — спитав Раскольников.
—Е-ех! який недовірливий! — засміявся Свидригайлов. — Адже я сказав, що ці гроші в
мене зайві. Ну, а просто так, з людяності, н припускаєте, га? Адже ж не "воша" була вона (він
кивнув у та Шток, де лежала померла), як якась там стара лихварка. Ну, згодьтеся, ну...
І Він проказав це з виглядом якихось підморгливих веселих пустощів, не зводячи очей з
Раскольникова. Раскольников зблід і похолов, почувши свої власні слова, сказані Соні. Він враз
відхитнувся і дико подивився на Свидригайлова.
— Зві-відки... ви знаєте? — прошепотів він, насилу зводячи дух.
- Та я ж тут, за стіною, у мадам Рессліх квартирую. Тут Капернаумов, а там мадам Рессліх,
давня і найвідданіша приятелька. Сусід, так би мовити.
- Ви?
- Я,— підтвердив Свидригайлов, колихаючись від сміху,— І можу вас честю запевнити,
найласкавіший Родіоне Романовичу, що дуже ви мене зацікавили. Адже я сказав, що ми
зійдемось, передрік це вам,— ну от і зійшлися. І побачите, який я лагідний. ІІобачите, що зо
мною ще можна жити...

ЧАСТИНА ШОСТА

121
 І-УП
[Після похорону Катерини Іванівни до Раскольникова завітав Порфирій Петрович. Він
сподівався змусити Раскольникова зізнатися, здійснюючи своїми, розмовами психологічний
тиск на підозрюваного. Після того, як слідчий пішов геть, Раскольников зустрівся зі
Свидригайловим; а потім пішов провідати матір і Соню.]
VIII
Коли він увійшов до Соні, вже починало сутеніти. Цілий день Соня прождала його в
страшенному хвилюванні. Вони ждали разом І Дунею. Та прийшла до неї ще зранку, згадавши
вчорашні слова Свидригайлова, що Соня "про це знає". Не будемо переказувати докладно їх
розмову і говорити про сльози обох жінок та наскільки зійшлися вони між собою. Дуні це
побачення додало принаймні одну надію, що брат не буде самотній: до неї, Соні, до першої
прийшов він з своєю сповіддю; в ній шукав він людину, коли йому стала Потрібна людина;
вона ж і піде за ним, куди пошле доля. Дуня й не питала, але знала, що це буде так. Вона
дивилась на Соню навіть з якимсь благоговінням і спочатку майже бентежила її цим своїм
благоговійним почуттям. Соня готова була мало не заплакати: вона, навпаки, вважала себе не
гідною навіть глянути на Дуню. Образ Дуні, коли та попрощалась з нею тоді з такою увагою і
пошаною під час їх першої зустрічі у Раскольникова, відтоді навіки лишився в і душі як одне з
прекрасних і недосяжних видінь в її житті!
Дунечка, нарешті, не витерпіла і залишила Соню, щоб ждати брата в його квартирі; їй все
здавалось, що туди він прийде раніше. Лишившись одна, Соня одразу ж почала мучитись від
страху, думаючи, що, може, й справді він заподіє собі смерть. Того ж боялася Дуня. Але обидві
вони весь день навперебій переконували ода одну безліччю доказів, що цього не може статися, і
були спокійніші поки були разом. А тепер же, тільки-но вони розійшлись, і ти і друга почали
лише про саме це й думати... Нарешті, коли вже вона дійшла до остаточного переконання, що
його вже немає на світі,— він увійшов в її кімнату.
Радісний крик вихопився з її грудей. Але, глянувши пильно в його обличчя; вона раптом
зблідла.
—Атож! — сказав, усміхаючись, Раскольников,— я по твої хрести, Соню. Сама ж ти мене на
перехрестя посилала; що ж тепер, як дійшло до діла, то й злякалася?
Соня вражено дивилась на нього. Чудним здався їй його тон холодний дрож пробіг по її тілу,
але за хвилину вона догадалася що і тон, і слова ці — все було напускне. Він от і говорив з нею,
дивлячись якось у куток і наче уникаючи глянути їй просто в очі.
—Бачиш, Соню, я зміркував, що так, мабуть, буде й вигідніше! Тут є обставина... Ну, та
довго розповідати, та й нема чого. Мені тільки, знаєш, що злостить? Досадно мені, що всі ці
дурні, звірячі пики обступлять мене зараз, витріщатимуть на мене свої баньки, ставитимуть
мені свої дурні запитання, на які треба відповідати, - показуватимуть пальцями... Тьху! Знаєш, я
не до Порфирія йду; обрид він мені. Я краще до мого приятеля Пороха піду, ото здивуй ото
ефекту своєрідного досягну. А слід би бути спокійнішим; занадто вже я жовчний став останнім
часом. Віриш: я зараз погрозив сестрі мало не кулаком за те тільки, що вона обернулася
востаннє глянути на мене. Це ж просто свинство — такий стан! До чого я дійшов! Ну, що ж, де
хрести?
Він був мов не свій. Він навіть і на місці не міг встояти, ні на одному предметі не міг
зосередити уваги; думки його стрибали одна через одну, він заговорювався; руки його злегка
тремтіли. Соя мовчки вийняла з ящика два хрести, кипарисовий і мідний, перехрестилася сама,
перехрестила його і наділа йому на груди кипарисовий хрестик. - Оце, значить, символ того, що
хрест приймаю на себе, хе-хе! Наче я досі мало страждав! Кипарисовий, тобто простонародний;
рідний — це Лизаветин, собі береш,— покажи-но? то на ній він був... в ту хвилину? Я знаю теж
подібні два хрести, срібний та іконку. Я їх скинув тоді тій бабі на груди. От би ті зараз мені
далебі, ті б і надіти... А втім, дурниці плету я все, а про діло й забуду; неуважний я якийсь!..
Бачиш, Соню — я, власне, того й прийшов, щоб тобі наперед сказати, аби ти знала... Ну, от і
все... Я ж тільки того й прийшов. (Гм, я, проте, думав, що скажу більше). Та ти ж і сама хотіла,

122
щоб я пішов, ну от і сидітиму в тюрмі, і здійсниться твоє бажання; ну чого ж ти плачеш? І ти
теж? Облиш, годі, ох, як мені все це тяжко!..
Соня лишилася серед кімнати. Він навіть і не попрощався з нею, він уже забув про неї;
один ущипливий і бунтівливий сумнів піднявся в душі його.
"Та чи те, чи те я роблю? — знову подумав він, спускаючись сходами,— невже не можна ще
зупинитись і знову все виправити…, і не ходити?"
Але він все-таки йшов. Він раптом зрозумів остаточно, що не варто вже більше ставити
собі запитання. Вийшовши на вулицю, він згадав, що не попрощався з Сонею, що вона
лишилася серед кімнати, у своїй зеленій хустці, не сміючи ворухнутись після його окрику, і
спинився на мить. Але раптом йому сяйнула одна думка: наче її тільки й бракувало досі, щоб
вразити його остаточно.
«Ну для чого, ну навіщо я приходив до неї зараз? Я їй сказав: у справі, у якій же це справі?
Ніякої зовсім і не було справи! Сказати, що йду; то що ж? Диви, яка потреба! Люблю, чи що, я
її? Адже ж ні, ні? От відігнав же її зараз, мов собаку. Хрести, чи що, мені справді під неї
потрібні були? О, як низько впав я! Ні,— мені сліз її треба було, мені переляк її бачити треба
було, дивитись, як серце її болить і крається! Треба було хоч за щось зачепитись, зволікати
трохи, на родину подивитись! І я смів так на себе надіятись, так багато дума-ні про себе,
злидень я, нікчема я, негідник, негідник!"
Він ішов набережною канави, і йти вже було недалеко. Але, дійшовши до моста, він
спинився і раптом повернув на міст, в інший бік, і попрямував на Сінну... Він раптом пригадав
Сонині слова: «Піди на перехрестя, вклонися людям, поцілуй землю, бо ти й перед нею
согрішив, і скажи усьому світові голосно: "Я вбивця!" Він увесь затремтів, згадавши це. І так
уже здушила його нерозважна туга й тривога усього цього часу, і особливо останніх годин, що
він Ш кинувся в можливість цього нового, повного відчуття. Якимсь припадком воно раптом
підступило до нього: загорілося в душі однією іскрою і враз, мов вогнем, охопило його всього.
Все миттю в ньому розм'якло, і полилися сльози. Як стояв, так і впав він на землю… Я Він став
на коліна серед площі, вклонився до землі і поцілував цю брудну землю з насолодою і щастям.
Тоді встав і вклонився вдруге.
—Ач, як набрався! — сказав біля нього якийсь парубок. Залунав сміх.
—Це він в Єрусалим іде, братці, з дітьми, з батьківщиною мрії прощається, всьому світові
вклоняється, столичне місто Санкт-Петербург і землю його цілує,— додав якийсь п'яненький з
міщан.
—А хлопець ще молодий! — кинув третій.
— З благородних! — відзначив хтось солідним голосом. —- Тепер ї не розбереш, хто
благородний, а хто ні.
Він досить бадьоро ввійшов у двір. Треба було піднятись вгору по сходах. "Поки ще
піднімуся", — подумав він. Взагалі йому здавалося, що до фатальної хвилини ще далеко,
багато про що можна ще передумати.
Похоловши і погано вже пам'ятаючи, що робить, відчинив : двері в контору. Цього разу тут
було мало людей, стояв якийсь двірник та ще якийсь простий чоловік. Сторож і не виглядав з-за
своєї перегородки. Раскольников пройшов у другу кімнату. "Може, ще можна буде і не
говорити", — майнула думка. Якийсь чоловій писарів контори, в цивільному сюртуку,
готувався щось писати біля бюро. В другому, кутку сідав до стола ще один писар. Замьотова
було. Никодима Хомича, звичайно, теж не було.
— Нікого немає? — спитав Раскольников, звертаючись до чоловіка біля бюро.
— А вам кого?
— Чи ба-а! Ані чутки чувати, ані видом видати, а руський дух… як це там у казці... забув! М-
моє ш-шанування! — пролунав ран том знайомий голос.
Раскольников затремтів. Перед ним стояв Порох; він несподівано вийшов з третьої кімнати.
"Це сама доля,— подумав Раскольников,— чого він тут?"
— До нас? Яким побитом? — весело вигукував Ілля Петрович. (Він був, видно, в чудовому і
навіть трошечки збудженому настрої). - Коли в якійсь справі, то ще рано завітали. Я сам

123
випадково... А втім , чим можу. Я, знаєте... як? як? Даруйте...
- Раскольников.
- Ну що ви: Раскольников! Та невже ви могли подумати, що я забув! Ви вже, будь ласка, не
вважайте мене за такого... Родіон Ро… Ро... Родіонович, адже так, здається?
- Родіон Романович.
- А так, а так! Родіон Романович, Родіон Романович. От це ж я й питаю. Навіть не раз
розпитував, як ви там. По щирості скажу, з того часу я дуже шкодував, що ми так тоді з вами...
мені потім пояснили... я дізнався, що молодий літератор і навіть учений... і, так би мовити,
перші кроки... Господи! Та хто ж з літератори І вчених з самого початку не робив оригінальних
кроків! Я і дружина моя — ми обоє поважаємо літературу, а що вже дружина, то страх як!..
Літературу і мистецтво! Аби благородство було, а всього іншого можна здобути талантами,
знанням, розумом, генієм!..
Ілля Петрович реготав, цілком задоволений своїми дотепами. Воно, правда, жадоба освіти
невтримна; але ж просвітився, і досить. Навіщо ж зловживати? Навіщо ж ображати благородні
ні ніш, як це робить отой негідник Замьотов? За що він мене обраній, я вас питаю? Он ще
скільки цих самогубств пішло,— ви цього думати собі не можете. Отак проживає останні гроші
і вбиває самого себе. Дівчиська, юнаки, старі теж... Он ще сьогодні вранці повідомлено про
якогось пана, що недавно приїхав. Ниле Павловичу, чуєте, Ниле Павловичу! як його,
джентльмена того, про якого повідомили оце, що застрелився десь на Петербурзькій?
Свидригайлов,— сипло і байдуже відповів хтось з другої кімнати.
Раскольников здригнувся.
- Свидригайлов! Свидригайлов застрелився! — скрикнув він.
- Як! Ви знаєте Свидригайлова?
- Еге ж... знаю... Він недавно приїхав...
- А так, недавно приїхав, дружину поховав, людина зовсім безшабашна, і раптом
застрелився, і так скандально, що уявити не можна... залишив у своїй записній книжці кілька
слів, що вмирає при здоровому розумі і просить нікого не винуватити в його смерті. Цей гроші,
кажуть, мав. А ви звідки його знаєте?
- Я... знайомий... моя сестра жила у них в домі гувернанткою...
- Он що... То ви нам, виходить, можете про нього розповісти. А ми і не підозрівали?
- Я його вчора бачив... він пив вино... я нічого не знав.
Раскольников відчував, що на нього мовби щось упало і при душило його.
—Ви знову начебто зблідли. У нас тут таке важке повітря…
—Еге ж, мені вже пора,— пробурмотів Раскольников,— про бачте, потурбував...
—О, будь ласка, скільки завгодно! приємність зробили, і я радий сказати...
Ілля Петрович навіть руку простягнув.
—Я хотів тільки... я до Замьотова...
—Розумію, розумію, і зробили нам приємність.
—Я... дуже радий... до побачення...— усміхався Раскольников. Він вийшов; він хитався. В
голові йому наморочилось. Він відчував, чи стоїть ще на ногах. Він став спускатися сходами,
тримаючись правою рукою за стіну. Йому здалося, що якийсь двірник з книжкою під пахвою,
штовхнув його, підіймаючись в конторі назустріч йому; що якийсь песик заливався-гавкотів
десь у нищ ньому поверсі і що якась жінка кинула в песика качалкою і нагримала. Він
спустився вниз і вийшов на подвір'я. Тут, біля виходи стояла бліда, вся помертвіла Соня і дико,
дико на нього подивилась. Він спинився перед нею. Щось болюче і змучене відбилося її
обличчі, щось розпачливе. Вона сплеснула руками. Потворна, розгублена усмішка видавилась
на його устах. Він постояв, усміхнувся і повернув назад, знову в контору. Ілля Петрович вже
сидів переглядав свої папери. Перед ним стояв той самий чоловік, яки! штовхнув тоді
Раскольникова, підіймаючись по сходах.
—А-а-а! Ви знову! Залишили щось?.. Та що з вами? Раскольников із зблідлими губами,
дивлячись прямо перед собою, тихо наблизився до нього, підійшов до самого стола, сперся
на нього рукою, хотів щось сказати, але не міг; вихоплювались тільки якісь невиразні звуки.

124
 —Вам недобре, стілець! Ось, прошу, сядьте! Води! --Раскольников сів, але не зводив очей з
обличчя дуже неприємне здивованого Іллі Петровича. Обидва якийсь час дивились один на
одного і чекали. Принесли води.
—Це я... — почав було Раскольников.
—Випийте води.
Раскольников відвів рукою воду і тихо, спроквола, але виразно проказав:
—Це я вбив тоді стару чиновницю і сестру її Лизавету сокирою і пограбував. Ілля Петрович
розкрив рота. Звідусіль збігалися цікаві. Раскольников повторив своє зізнання...

125
 ЕПІЛОГ

Сибір. На березі широкої, пустинної ріки стоїть місто, один з адміністративних центрів
Росії; в місті фортеця, в фортеці тюрми, В тюрмі вже дев'ять місяців відбуває кару
зсильнокаторжний другого розряду Родіон Раскольников. З того дня, як він вчинив злочин,
минуло півтора року.
Судочинство в його справі пройшло без відчутних утруднень. Злочинець упевнено,
точно і ясно потверджував своє зізнання, не заплутуючи обставин, не пом'якшуючи їх собі на
користь, не перекручуючи фактів, не забуваючи про найменші подробиці. Він змалював до
найменшої дрібниці весь процес убивства: пояснив таємницю застави (дерев'яної дощечки з
металевою пластинкою), яку знайшли тоді в руках у старої, розповів докладно про те, як взяв в
убитої ключі, описав, які вони були, згадав про скриньку і що в ній було; навіть перелічив деякі
з предметів, що там лежали; пояснив загадку вбивства Лизавети; розповів про те, як приходив і
добивався Кох, а за ним студент, переказавши все, що вони між собою говорили; як він,
злочинець, збіг потім вниз і чув гамір, зчинений Миколкою і Митькою; як він сховався в
порожній квартирі, як дістався додому, а під кінець сказав і про камінь у дворі, на
Вознесенському проспекті коло воріт, під яким і знайшли речі й гаманець) Словом, справа
з'ясувалася цілком. Слідчих і суддів дивувало, між іншим, те, що він сховав гаманець і речі під
камінь, не покористувавшись ними, а найбільше те, що він не тільки не пам'ятав, докладно, які
саме речі взяв, а навіть і скільки їх було, не міг сказали до ладу. Саме ця обставина, що він і
разу не розкрив гаманця не знав навіть, скільки ж у ньому лежить грошей, здалася неймо -
вірною (в гаманці виявилося триста сімнадцять карбованців на срібло і три двогривенники; від
довгого лежання під каменем деякі верхні, найцінніші, кредитки дуже попсувалися). Довго
домагались: чому саме обвинувачений тільки про цю обставину говорить неправду, тимчасом
як в усьому іншому признається добровільно, нічого не приховуючи? Нарешті, дехто (особливо
з психологів) припустили навіть можливість того, що й справді він не заглядав у гаманець, а
тому й не знав, що в ньому було, і, не знаючи, так і поклав під камінь, а вже з цього і робили
висновок, що сам злочин не мір інакше й статися, як в стані певного тимчасового божевілля,
так би мовити, в стані хворобливої мономанії вбивства і грабунку, без будь-якої дальшої мети і
корисливого розрахунку. Тут, до речі, приспіла найновіша модна теорія тимчасового божевілля,
яку так часто намагаються застосувати в наш час до деяких злочинців. До того ж давній
іпохондричний стан Раскольникова упевнено посвідчили багато людей, лікар Зосимов, колишні
його товариші, хазяйка, служниця. Все це значно сприяло висновку, що Раскольников не зовсім
скидається на звичайного вбивцю, лиходія і грабіжника, бо тут щось інше. На превелику досаду
тих, хто обстоював цю думку, що злочинець майже не намагався обороняти себе; на останні
запитання: що саме могло схилити його до вбивства і що спонукало його вчинити грабунок, він
відповідав цілком ясно, з найгрубішою точністю, що причиною всього були його скрутний
стан, його злидні і безпорадність, бажання зміцнити перші кроки своєї життєвої кар'єри за
допомогою принаймні трьох тисяч карбованців, які він сподівався знайти у вбитої. Зважився ж
він на вбивство через свій легкодумний і малодушний характер, роздратований до того ж і їй
статками і бідуванням. А на запитання, що саме спонукало його прийти із зізнанням, прямо
відповів, що чистосердне каяття. Все ще було вже занадто одверто...
Вирок, проте, був м'якшим, ніж можна було сподіватись, зважаючи на вчинений злочин, і,
може, саме через те, що злочинець не тільки не хотів виправдуватись, але навіть мовби сам
докладав зусиль, щоб іще більше звинуватити себе. Всі дивні і особливі обставини були взяті до
уваги. Хворобливого і скрутного стану злочинця перед тим, як він вчинив злочин, ніхто не брав
під сумнів. Те, що він не скористався пограбованим, пояснили почасти пробудженням каяття,
почасти тим, що під час учинення злочину він був у не зовсім здоровому розумі. Обставини
несподіваного вбивства Лизавети навіть привили за доказ на підтвердження останнього
припущення; людина вчиняє два вбивства і водночас забуває, що двері не зачинені! Нарешті,

126
добровільне зізнання, саме тоді, коли справа так заплуталась внаслідок неправдивого показання
на себе занепалого духом фанатика (Миколая), а також і те, що проти справжнього злочинця ні
тільки безперечних доказів, а навіть і підозрінь майже не було (Порфирій Петрович цілком
додержав свого слова),— все це остаточно сприяло пом'якшенню долі обвинуваченого. І
Виявилися, крім того, зовсім несподівано й інші обставини, що дуже допомогли підсудному.
Колишній студент Разуміхін розшукав десь, відомості і подав докази, що злочинець
Раскольников, під час свого перебування в університеті, останні свої гроші витрачав, щоб
допомогти своєму бідному і сухотному університетському товаришеві ні і майже цілком
утримував його протягом півроку. Коли ж той номер, піклувався про старого і хворого, батька
померлого товариша (який утримував і годував свого батька своєю працею мало не
тринадцятирічного віку), улаштував, нарешті, старого в лікарню, і коли той теж помер, поховав
його. Всі ці відомості також до деякої міри сприятливо вплинули на вирішення долі
Раскольникова. Сама колишня хазяйка його, мати померлої нареченої Раскольникова, вдова
Зарніцина, посвідчила теж, що коли вони ще жили в іншому будинку, коло П'яти Рогів,
Раскольников під час пожежі, вночі, виніс з якоїсь квартири, що вже зайнялася, двох маленьких
діток, сам же при цьому дістав серйозні опіки. Цей факт був докладно розслідуваний і досить
повно засвідчений багатьма людьми. Отже, закінчилося тим, що злочинець був засуджений до
каторжних робіт другого розряду, на строк всього тільки вісім років. Ще на початку процесу
мати Раскольникова тяжко захворіла. Дуня й Разуміхін визнали за потрібне вивезти її з
Петербурга на весь час суду. Разуміхін вибрав місто в районі залізниці і недалеко від
Петербурга, щоб мати могла регулярно стежити за ходом прорису і водночас якнайчастіше
бачитися з Євдокією Романівною. Хвороба Пульхерії Олександрівни була якась дивна, нервова
і супроводилась чимось подібним до божевілля, коли не цілковитого, то принаймні часткового.
Дуня, повернувшись додому після останнього побачення з братом, застала матір уже зовсім
хворою, в жару і її маренні. Того ж вечора домовилася вона з Разуміхіним, що саме відповідати
матері, коли та почне розпитувати про брата, і навіть вгадала разом з ним, для матері, цілу
історію про від'їзд Раскольникова кудись далеко, аж на кордон Росії, з якимсь приватним
дорученням, що дасть йому, нарешті, і гроші, і славу. Але їх вразило, що сама Пульхерія
Олександрівна нічого про це ні тоді, ні згодом не розпитувала. Навпаки, у неї самої виявилася
готовою ціла історія про несподіваний від'їзд сина; плачучи, розповідала вона, як він приходив
до неї прощатись... А щодо майбутньої кар'єри його, то вона теж здавалась їй безсумнівною і
блискучою, ось тільки зміняться деякі несприятливі обставини... Де саме перебуває тепер Родя,
майже не розпитувала, хоч навіть те, що з нею помітно уникала заводити про це мову,— тільки
це вже могло б збудити її підозріливість. Почали, нарешті, боятись цього дивного мовчання
Пульхерії Олександрівни відносно деяких обставин. Вона, наприклад, навіть не скаржилась, що
від нього немає листів. Остання обставина була надто незрозумілою і дуже непокоїла Дуню; їй
спадало на думку, що мати, може статися, передчуває щось жахливе в долі сина і боїться
розпитувати, щоб не почути чогось ще жахливішого. В усякому разі, Дуня ясно бачила, що
Пульхерія Олександрівна не зовсім у здоровому розумі.
Разів зо два, проте, трапилося, що вона сама так завела мову, що не можна було не згадати
про те, де саме перебуває тепер Родя, колі ж відповіді мимоволі вийшли підозрілими, вона
раптом дуже засмутилась, зробилася похмурою і мовчазною, і це тривало досить довів Дуня
побачила, що тяжко говорити неправду й вигадувати, і прийшла до остаточного висновку, що
краще вже зовсім мовчати. Дуня пригадала між іншим слова брата, що мати прислухалася до її
марення вночі, напередодні того останнього фатального дня, після ну стрічі її з
Свидригайловим; чи не почула старенька чогось тоді? Іноді після кількох днів і навіть тижнів
похмурого мовчання і безмовній сліз, хвора якось істерично пожвавлювалась і починала раптом
говорити вголос про свого сина, про свої надії, про майбутнє... Фантазії її були часом дуже
дивні, її тішили, їй підтакували (вона сама, може, бачила ясно, що їй підтакують), а вона все-
таки говорила...
Через п'ять місяців після того, як злочинець добровільно зізнався, вийшов йому вирок.
Разуміхін приходив на побачення до нього в тюрму, коли тільки це було можливо. Соня теж.

127
Нарешті, настала й година розлуки; Дуня поклялася братові, що ця розлука не навік; Разуміхін
теж. У молодій і гарячій голові Разуміхіна тверді усталилася думка в наступні три-чотири роки
закласти, по можливості, хоча б початок майбутнього статку, зібрати хоч скількись грошей і
переїхати в Сибір, де ґрунт багатий в усіх відношеннях, а працівників, людей і капіталів мало;
оселитись там у тому самі му місті, де буде Родя, і... всім разом почати нове життя.
Прощаючись, всі плакали. Раскольников в ті останні дні був дуже задумливий, багато
розпитував про матір, раз у раз турбувався про неї. Навіть так мучився за неї, що це тривожило
Дуню. Дізнавшись докладно про тяжкий моральний стан матері, він одразу похмурився. З
Сонею він був чомусь особливо неговіркий увесь цей час. Соня за допомогою грошей, які
залишив їй Свидригайлов, данин ФГ дібралась і приготувалася рушити за партією арештантів, з
якою підправлять і його. Про це ніколи й слова не було мовлено між нею Раскольниковим; та
обоє знали, що це так буде. А коли всі пройшлися востаннє, він дивно усміхався, слухаючи
палкі запевнення сестри і Разуміхіна про щасливу їх будучину, коли він вийде з каторги, і
передрік, що хворобливий стан матері закінчиться незабаром бідою. Він і Соня нарешті
вирушили.
Через два місяці після того Дунечка вийшла заміж за Разуміхіна. Весілля було сумне і
тихе... Вони обоє раз у раз складали плани майбутнього; обоє твердо розраховували через п'ять
років обов'язково переселитись у Сибір. До того ж часу покладалися там на Соню..
Пульхерія Олександрівна з радістю благословила дочку на шлюб Разуміхіним, але після їх
одруження стала наче ще більш зажуреною і занепокоєною. Щоб хоч трохи розрадити її,
Разуміхін розповів їй між іншим про того студента і старого його батька і про те, що Родя
дістав опіки і навіть хворів, врятувавши від смерті минулого року двох діток. Обидві звістки
довели Пульхерію Олександрівну, яка і без того вже майже втрачала розум, до стану
надзвичайного захоплення. Вона безперервно говорила про це, заводила мову і на вулиці (хоч
Дуня завжди супроводила її). В каретах загального користування, в крамницях, піймавши хоч
якого-небудь слухача, заводила мову про свого сина, про його статтю, як він допомагав
студентові, дістав опіки на пожежі тощо. Дунечка навіть не знала, як спинити її. Нарешті,
неспокій її зріс до крайньої межі. Іноді вона несподівано починала плакати, часто лежала
недужа і в гарячці марила. Якось, вранці, вона заявила прямо, що, за її розрахунками, Родя
незабаром має прибути. Заходилася прибирати в квартирі і готувались до зустрічі. Дуня
стривожилася, але мовчала і навіть допомагала їй готувати кімнату до зустрічі брата. Після
тривожного дня, проведеного у вигадуванні все чогось нового й нового, в радісних мріях і
сльозах, вночі Пульхерія Олександрівна занедужала і вранці була вже в жару і в маренні. Через
два тижні вона померла.
Раскольников довго не знав про смерть матері, хоч листування з Петербургом установилося,
ще скоро тільки він прибув до Сибіру. Ішло воно через Соню, яка акуратно раз на місяць писала
в Петербург на ім'я Разуміхіна і акуратно раз на місяць одержувала з Петербурга відповідь.
Листи свої Соня наповнювала найзвичайнісінькою буденщиною, дуже простим і неприхованим
описом усієї обстановки каторжного життя Раскольникова. Тут не було й слова про свої надії,
ні гадань про майбутнє, ні натяку про власні її почуття. Замість спроб хоч щось сказати про
його душевний стан і взагалі про внутрішнє його життя, наводилися самі факти, тобто власні
його слова, докладні відомості про стан його здоров'я, чого він побажав тоді й тоді під час
побачення, про що попросив її, що доручні їй тощо. Образ нещасного брата нарешті виступив
сам собою, ми малювався точно і ясно; тут не могло бути й помилок, бо ж це мої були певні
факти.
Але невтішний висновок могли зробити Дуня та її чоловік з цих відомостей. Соня раз у раз
повідомляла, що він завжди похмурий мовчазний і навіть не цікавиться тим, що вона розповідає
йому щоразу з їх листів: що він питає іноді про матір; і коли вона, побачивши, що він уже сам
угадує правду, сказала йому, нарешті про її смерть, то, на подив їй, навіть і звістка про смерть
матері на нього начебто не дуже сильно вплинула. Вона повідомляла, між іншим, що хоч він,
як видно, дуже заглиблений в самого себе і під усіх мовби замкнувся,— до нового життя свого
він поставився дуже прямо і просто; що він ясно розуміє своє становище, не сподівається для

128
себе нічого кращого і нічому майже не дивується в новій обстановці, яка оточує його, так мало
схожій на будь-що колишнє. Повідомила вона, що здоров'я його задовільне. Він ходить на
роботи, від яких не ухиляється і на які не напрошується. До їжі майже байдужий, а що їжа ця,
крім неділь і свят, така погана, що, нарешті він охоче взяв від неї, Соні, трохи грошей, щоб пити
щодня чай і щодо всього іншого просив її не турбуватись, запевняючи, що всі ці турботи про
нього викликають у нього тільки досаду. Далі Соня І повідомляла, що живе він в тюрмі разом з
усіма, які там казарми всередині, вона не бачила, але гадає, що там тісно, брудно і нездорово;
що спить він на нарах, стелячи собі повстину, і що нічого не хоче собі придбати. Але живе він
так грубо і бідно зовсім не через те, що поклав це собі наперед, умисно, а так, просто від того,
що не виявляв будь-якої зацікавленості у поліпшенні своєї долі. Соня одверто писала, що він не
тільки не цікавився її відвідинами, але навіть наче вони викликали в нього незадоволення і він
був мовчазний і навіть грубий з нею, але ці побачення перейшли у нього в звичку, так що він
дуже навіть журився, коли вона кілька днів І хворіла і не могла навідуватись до нього.
Зустрічається ж вони з ним у свята біля тюремних воріт або в кордегардії, куди його
викликають до неї; а в будні — на роботах, куди вона заходить де і нього, чи в майстернях або в
цегельнях, а то й у сараях на березі Іртиша. Про себе Соня повідомляла, що їй пощастило
придбати в місті навіть деякі знайомства і заступництво; що вона шиє, і через те, що в місті
немає порядної кравчині, то стала в багатьох сім'ях навіть , потрібною; не згадувала тільки, що
через неї і Раскольников здобув заступництво у начальства, що йому почали полегшувати
роботи. Нарешті, прийшла звістка, що він усіх цурається, що в тюрмі каторжні його не
полюбили; що він цілісінькі дні мовчить. Раптом, з останнім листом, прийшла звістка, що він
захворів дуже серйозні і лежить у лікарні, в арештантській палаті...

II
Він хворів уже давно; та не муки каторжного життя, не робота, не харчі, не брита голова, не
латаний одяг зламали його: О! хіба він боявся тих мук і тих знущань! Навпаки, він навіть радий
був роботі: знесилившись на ній фізично, він принаймні здобував собі кілька годин спокійного
сну. І що важила для нього їжа — ці пісніщі; і тарганами? Студентом бувши, він, часто і того не
бачив. Одяг тепер мав теплий і пристосований до його способу життя. Кайданів на собі він
майже не відчував. То чи соромитись йому було своєї уритої голови і короткої куртки? І перед
ким? Перед Сонею? Соня сама боялася його, то чи перед нею було соромитись?
Але ж ні. Він соромився навіть і Соні, яку мучив за це своїм виснажливим і грубим
поводженням. Та не бритої голови і кайданів її він соромився: дуже вже була вражена його
гордість; він і заторів через свою уражену гордість. О, який би він був щасливий, ішли б сам міг
обвинуватити себе! Він би стерпів тоді все, навіть сором і ганьбу. Але він суворо судив себе, і
озлоблене сумління його не знайшло ніякої особливо страшної провини в його минущому, крім
хіба звичайного промаху, який з кожним може статись. Піп соромився саме того, що він,
Раскольников, пропав так безоглядно, безнадійно, по-дурному безглуздо, і мусить смиритись і
упокоритись перед "безглуздям" якогось присуду, щоб хоч трохи заспокоїтись.
Тривога безпредметна і безцільна тепер, а в майбутньому сама кільки безперервна жертва,
якою нічого не здобувалось,— от що чекало його на світі. І яка користь з того, що через вісім
років рому буде ще тільки тридцять два роки і можна ще почати життя знову! Навіщо йому
жити? Яка мета в тому житті? До чого прагнути? Хіба тільки щоб животіти? Та він же тисячу
раз і раніше готовий був віддати своє існування за ідею, за надію, навіть за фантазія Самого
тільки існування завжди було йому мало; він завжди хотів більшого. Може, за саму тільки силу
своїх бажань він і зважив тоді, що він людина, якій дозволено більш, ніж кому іншому.
І хоч би доля дарувала йому каяття — пекуче каяття, що крає серце, відгонить сон, таке
каяття, від тяжких мук якого ввижається зашморг і прірва! О, він був би радий йому! Муки й
сльози — адже це теж життя! Але ж він не каявся в тому, що вчинив. Принаймні він міг би
злоститись на свою дурість, як і злостився він колись огидні й дурні дії, які й довели його до
тюрми. Але тепер, уже в тюрмі на волі, він знову переглянув і обміркував усі колишні свої
вчинки і зовсім не визнавав їх такими дурними й огидними, якими вони здавалися йому в той

129
фатальний час, раніше.
"Та чим же, чим,— думав він,— моя думка була дурнішою за інші думки й теорії, що рояться
і стикаються одна з одною на світі відколи цей світ стоїть? Досить тільки подивитись на все
цілком незалежним, широким і вільним від звичайних упереджень поглядом, і тоді, певна річ,
моя думка здасться зовсім не такою... страшною. О заперечники і ви, жалюгідні мудреці, чому
ви зупиняєтесь півдорозі! Ну, чим мій вчинок здається їм таким огидним? — гоїш рив він сам
собі.— Тим, що він — злодіяння? Що означає слоне злодіяння? Совість моя спокійна.
Звичайно, я карний злочин вчинив, звичайно, порушив букву закону і пролив кров, ну то й
беріть за букву закону мою голову... і годі! Звичайно, в такому разі навіть і багато хто з
благодійників людства, що не успадкували владу, а самі її перебрали, мали б накласти головою
при перших же свої кроках. Але ті люди перенесли свої вчинки, і через те вони пращ а я не
переніс, отже, я й не мав права дозволити собі цей вчинок.»
От у чому тільки і визнавав він свій злочин: тільки в тому, і що не переніс його і признався
добровільно.
Його мучила ще одна думка: чому він не заподіяв собі смерть! Чого він стояв тоді над рікою,
а за краще зважив признатись? Невже така сила в цьому бажанні жити і так важко подолати її.
Подолав же Свидригайлов, хоч він і боявся смерті? Він з мукою запитував себе про це і не міг
збагнути, що вже й тоді, коли стоні над рікою, може, відчував у собі, в своїх переконаннях
глибоку не правду. Він не розумів, що це відчуття могло бути провісником майбутнього
перелому в житті його, майбутнього воскресення йоги, майбутнього нового погляду на життя.
Він скоріше припускав тут самий тільки незбагненний тягар інстинкту, якого не міг подолати
і через який не мав сили переступити (бо неспроможний до того і нікчемний). Він придивлявся
до інших каторжників і дивувався: як і вони всі любили життя, як дорожили ним! Йому здалося,
що саме тут, у тюрмі, всі ще більше люблять життя і цінують його, ще більш дорожать ним, ніж
на тип. А яких же страшних мук і знущання зазнали деякі з них, особливо бродяги! Невже так
багато може важити для них один Якийсь промінь сонця, дрімучий ліс або струмок холодної
води десь у далекій хащі, на який натрапив колись, може, позаторік, і про зустріч з яким
бродяга мріє як про побачення з коханкою, бачить його уві сні, зелену травицю навколо,
співучу пташку десь в кущі? Що більше він придивлявся, то більше бачив в них незрозумілого.
В тюрмі, в середовищі каторжників, він, звичайно, багато чого не помічав, та й не хотів зовсім
помічати. Він жив, якось начебто схиливши голову: йому гидко і нестерпно було дивитись... А
його самого ті любили і уникали всі. Його навіть почали кінець кінцем ненавидіти — чому? Він
не знав того. Зневажали його, сміялись з нього, глузували з його злочину ті, хто був багато
більшим злочинцем, ніж він.
- Ти з панів! — говорили йому.— Чи ж тобі було до сокири пхатись; не панська то зовсім
справа.
На другому тижні великого посту настала його черга говіти І тлом з усією казармою. Він
ходив до церкви молитись разом з іншими. Чомусь, він і сам не знав через що,— виникла якось
сварка; псі гуртом, розлючені, напустилися на нього:
— Ти безбожник! Ти в Бога не віруєш! — кричали йому.— Вбити тебе треба.
Він ніколи не говорив з ними про Бога і про віру, а вони хотіли вбити його як безвірника; він
мовчав і не заперечував. Якийсь каторжник кинувся на нього, зовсім не тямлячи себе,
Раскольников чекав його спокійно і мовчки; брови його не поворухнулися, жодна риса його
обличчя не здригнулася. Конвойний устиг вчасно стати між ним і вбивцею — інакше б
пролилася кров.
Нерозв'язним було для нього ще одне питання: чому всі вони так полюбили Соню? Вона не
запобігала перед ними; зустрічали її вони рідко, іноді тільки на роботах, коли вона приходила
на часинку, щоб побачити його. А проте всі вже знали її, знали й те, що вона їй ним пішла,
знали, як вона живе і де живе. Грошей вона їм не давала, особливих послуг не робила. Раз
якось, на Різдво, принесла вона на, всіх в'язнів милостиню: пирогів і калачів. Але поволі між
ними і Сонею зав'язалися деякі більш близькі стосунки: вона і пі сала їм листи до їхньої рідні і
носила на пошту, їх родичі і родич киї приїжджаючи в місто, залишали, за вказівкою в'язнів, у

130
Соні речі для них і навіть гроші. Дружини їх і коханки знали її і ходили ДІ неї. І коли вона
з'являлася на роботах, приходячи до Раскольникова, або зустрічалася з партією арештантів,
коли ті йшли на роботи,— всі скидали шапки, всі віталися: "Серденько, Софіє Семенівно,
ненько ти наша, ніжна, жаліслива!", говорили ці грубі, тавровані ні каторжні цій маленькій і
худенькій істоті. Вона усміхалася до них. Вони любили навіть її ходу, оглядалися, щоб
подивитись їй вслід, як вона йде... До неї навіть ходили лікуватись.
Він пролежав у лікарні весь кінець посту і великодній тиждень. Уже одужуючи, він пригадав
свої сни, коли ще лежав у гарячці і в маренні. Йому часто тоді привиджувалося, що весь світ
приречу ний у жертву якійсь страшній, нечуваній і небаченій язві-моровиці, яка насувається з
глибин Азії на Європу. Всі неминуче мають загинути, крім деяких, дуже не багатьох обранців.
З'явилися якісь не знані досі трихіни, істоти мікроскопічні, що вселялися в тіла людей. Але ці
істоти були духи, наділені розумом і волею. Люди, як! прийняли їх в себе, одразу ж робилися
біснуватими і божевільними. Але ніколи, ніколи люди не вважали себе такими розумними і
непохитними в істині, як вважали заражені. Ніколи не вважали більш непохитними своїх
присудів, своїх наукових висновків, своїй моральних переконань і вірувань. Цілі селища, цілі
міста й народи заражались і божеволіли. Всі були охоплені тривогою і не розуміли один
одного, кожен думав, що тільки він уособлює істину і ніхто інший, і мучився, дивлячись на
інших, бив себе в груди, плакав і ламав собі руки. Не знали, кого і як судити, не могли
погодитись, що саме вважати за зло, а що за добро. Не знали, кого обвинувачуй вати, а кого
виправдовувати. Люди вбивали один одного в якійсь безтямній злобі. Вирушали одні на одних
цілими арміями, але армії, вже в поході, зненацька починали самі нищити себе, лави
порушувалися, воїни нападали один на одного, кололи і різали, кусали! і пожирали один
одного. В містах цілісінький день били на сполох: скликали всіх, але хто і чого кличе, ніхто не
знав, а всі були охоплені тривогою. Кинули свої повсякденні справи, бо кожен ви» сував свої
думки, свої поправки, і не могли погодитись; занедбалося землеробство. Подекуди люди
збиралися гуртом, погоджувались Ної В чомусь, присягались уникати розбрату, та одразу ж і
починали Піп, зовсім інше, ніж те, на що вони самі оце пристали, починали звинувачувати один
одного, билися і різались. Почались пожежі, почався голод. Всі і все гинуло. Врятуватись в
усьому світі могли лише кілька чоловік, це були чисті й обрані, призначені почати новий рід
людський і нове життя, оновити і очистити землю.
Раскольникова мучило те, що це нісенітне марення так сумно і так тяжко зринає раз у раз в
його пам'яті, що так довго не полишає його враження від цих гарячкових думок. Почався вже
другий тиждень після Великодня; стояли теплі, ясні, весняні дні; в арештантській палаті
розчинили вікна (заґратовані, коло яких ходив вартовий). Соня за весь час його хвороби могла
тільки два рази навідати його в палаті; щоразу треба було клопотатись про дозвіл, а це було не
легко. Але вона часто приходила у двір шпиталю, до вікон, здебільшого надвечір, іноді навіть
так тільки, щоб постояти там якусь часинку і хоч здалека подивитись на вікна палати. Якось
надвечір Раскольников, що вже майже зовсім одужав, заснув; прокинувшись, він випадково
підійшов до вікна і раптом побачив віддалік, біля воріт шпиталю, Соню. Вона стояла і начебто
Чогось чекала. Щось немовби пронизало в ту мить його серце: він здригнувся і швидше
відійшов од вікна. На другий день Соня не прийшла, на третій теж; він відчув, що чекає її і
непокоїться. Нагніті його виписали. Повернувшись в тюрму, він почув від арештантів, що
Софія Семенівна хвора, лежить дома і нікуди не виходить. Звістка ця його дуже стривожила,
він посилав розпитатись про неї.
I незабаром довідався, що хвороба її не тяжка. Дізнавшись у свою чергу, що він за нею так
тужить і побивається, Соня надіслала йому записку, олівцем, в якій повідомляла, що їй вже
легше, що в неї незначна простуда і що вона дуже скоро прийде побачитись з ним. Кили він
читав цю записку, серце йому дуже й боляче колотилося.
День знову був ясний і теплий. Рано-вранці, годині о шостій, він рушив на роботу на берег ріки,
де в сараї була збудована випалювальна піч для алебастру і де товкли його. Пішло туди всього
три робітники. Незабаром один з арештантів з конвойним повернувся в тюрму за якимсь
інструментом; другий почав колоти дрова кидати в піч. Раскольников вийшов з сарая до самого

131
берега, сів на складені там колоди і почав дивитись на широку й тиху ріку. І того боку ледве
чутно долинала пісня. Там, в облитому сонцем неозорому степу, ледь примітними цятками
чорніли кочові юрти.
Там була воля й жили інші люди, зовсім не схожі на тутешній там ніби й час спинився, наче й
не минув ще вік Авраама, коли він пас свої череди. Раскольников сидів, дивився, не відриваючи
очей; думка його переходили в мрії; він ні про що не думав, але якась туга хвилювала його і
мучила.
Раптом біля нього опинилась Соня. Вона підійшла ледве чутно і сіла поруч. На ній був її
убогий, старий бурнус і зелена хустка. Обличчя її ще свідчило про недавню хворобу, зблідло й
змарніло. Вона привітно і радісно усміхнулась до нього, але, за своєю звичкою несміливо
простягла йому руку. Вона завжди простягала йому свою руку несміливо, мовби побоюючись,
що він відштовхне її. Він завжди начебто з огидою брав її руку, завжди наче з досадою
зустрічав її, часом затято мовчав, коли вона приходила. Але тепер їх руки не рознімались; він
якось мигцем і швидко глянув на неї, нічого не промовив і втупив очі в землю. Вони були самі,
їх ніхто не бачив. Конвойний на той час одвернувся. Як це сталося, він сам не змін, але раптом
щось начебто підвело його і мовби кинуло до її ніг. Він плакав і обнімав її коліна. В першу
мить вона дуже злякалася і все обличчя її помертвіло. Вона схопилася з місця і, тремтячи
дивилась на нього. Та зараз же, в ту ж мить вона все зрозуміли В очах її засяяло безмежне
щастя; вона збагнула, і в неї вже І було сумніву, що він любить її, безмірно любить, і що
прийшле нарешті, ця хвилина...
Вони хотіли говорити, і не могли. Сльози бриніли в їх омив Вони обоє були бліді й
виснажені; але в цих хворих і блідих обличчях уже сяяла зоря оновленого майбутнього,
справжнього воскресіння до нового життя, їх воскресила любов, серце одного містило
невичерпні джерела життя для серця іншого. Вони вирішиш чекати й терпіти, їм лишалося ще
сім років; а до того часу стільки нестерпної муки і стільки безмірного щастя! Але він воскрес, і
він знав це, відчував цілковито всім оновленим єством своїм, а вона – та вона ж і жила самим
тільки його життям!
Ввечері того ж дня, коли вже замкнули казарми, Раскольников лежав на нарах і думав про
неї. Того дня йому навіть здалося, наче всі каторжники, колишні вороги його, вже дивились на
нього інакше. Він навіть сам починав говорити до них, і вони відповідав йому лагідно. Він
думав про неї. Він згадав, як весь час терзав і краяв їй серце; згадав її бліде, худеньке личко, але
його майже і не мучили тепер оці спогади: він знав, якою безмірною любов'ю спокутує тепер
усі її страждання.
Та й що таке ці всі, всі муки минулого! Все, навіть злочин його, Миніть вирок і ув'язнення
здавалися йому тепер, у першому пориві, Кимсь далеким, дивним, що Мовби навіть і не з ним
трапилось. А втім, він не міг того вечора довго і весь час про щось думати, зосередитись на
чомусь; та він нічого б і не розв'язав тепер свідомо; цім тільки відчував. Замість діалектики
настало життя, а в свідомості мало виникнути щось зовсім інше.
Під подушкою у нього лежало Євангеліє. Він узяв його машинально. Ця книга належала їй,
була та сама, з якої вона читала йому про воскресіння Лазаря. В перші дні каторги він думав,
що вона замучить його релігією, говоритиме з ним про Євангеліє і нав'язуватиме йому книги.
Але, на великий його подив, вона й разу не заговорила про це, й разу навіть не запропонувала
йому Євангелія. Він сам попросив його у неї незадовго до того, як захворів, і вона мовчки
принесла йому книгу. Та він досі її не розкривав.
Він не розкрив її і тепер, але одна думка промайнула в нього:
"Хіба можуть її переконання не бути тепер і моїми переконаннями? Її почуття, її прагнення
принаймні..."
Вона теж весь той день була схвильована, а вночі навіть знову захворіла. Але вона була така
щаслива, що майже злякалася свого щастя. Сім років, тільки сім років! На початку свого щастя,
іноді, вони обидва ладні були дивитись на ці сім років, як на сім днів. Він навіть і не знав того,
що нове життя не дурно ж йому дістанеться, що його ще треба дорого купити, заплатити за
нього великим майбутнім подвигом...

132
 Але тут уже починається нова історія, історія поступового оновлення людини, історія
поступового переродження її, поступового Переходу з одного світу в інший, знайомства з
новою, досі зовсім не Відомою дійсністю. Це могло б стати темою нової розповіді,— а цю
розповідь нашу закінчено.
Переклад з російської І. Сергеєва
Запитання та завдання
1. Що вам відомо про життєвий шлях Ф. Достоєвського? Чому, на вашу думку, Л. Толстой
назвав його "людиною, котра вся — боротьба"?
2. Подумайте над тим, у чому полягали сумніви і шукання молодого Достоєвського. Як
вплинули на його світогляд і подальшу творчість роки Каторги?
3. Яке місце посідає роман "Злочин і кара" у літературній спадщині Ф. Достоєвського?
4. Розкрийте суть теорії Раскольникова. Простежте за текстом роману, як автор змальовує
зародження і розвиток цієї теорії у свідомості головного героя.
5. Чи співвідноситься антигуманна теорія героя з його діями і вчинками?
6. Що спричинило духовну драму головного героя?
7. Які життєві ситуації ілюструють слова Мармеладова: "...коли нікуди більше йти"?
8. З якою метою в романі зображені "двійники" Раскольникова (Лужин, Лебезятников,
Свидригайлов)? Дайте їм характеристику.
9. Чим приваблює головного героя Соня Мармеладова?
10.Як ви розумієте слова Раскольникова: "Я себе убив, а не ту нікчем стару"?
11. Що перемагає у фіналі роману — логіка чи мораль?
12.Над якими етичними проблемами людства змушує нас замислитися роман "Злочин і кара"
Ф. Достоєвського?
13. Чим зумовлена величезна зацікавленість творами Достоєвського у часному світі?

133
 Літописець свого народу

"Зі Мною 'трапилося те, що життя нашого кола — багатир

угенит^ — не лише остогидло Мені, але втратило будь-який сМисл... Я
відрікся від життя нашого Кола, визнавши, що це не є життям..."
Л. Толстой

Лев Толстой
1828 — 1910
Славетний російський письменник-реаліст, котрий здобув світове визнання.
Творчість Толстого, відобразивши цілу епоху в історії Росії, стала своєрідним
підсумком розвитку російської класичної літератури. В епічному реалізмі
Толстого принцип універсалізму в розкритті внутрішнього світу людини
майстерно поєднується із зображенням цього внутрішнього світу у
безперервному русі, плинності ("люди, як ріки..."). Відтворення письменником
"діалектики душі стало справжнім відкриттям у царині пізнання внутрішнього
світу людини.
Основні твори: романи "Війна і мир" (1863-1869), "Анна Каретна" (1873-1877),
"Воскресіння" (1889-1899) та ін.
Лев Миколайович Толстой народився 28 серпня (9 вересня) 1828 року у тульському маєтку
своїх батьків — Ясній Поляні. Рано втративши батьків, він разом зі своїми трьома братами і
сестрою виховувався у далекої родички. Початкову освіту Толстой здобув удома. У 1843 році
він вступив на факультет східних мов Казанського університету, але через рік покинув
навчання. У пошуках себе, свого місця в житті він то збирається їхати в Сибір, то вирушає до
Москви і Петербурга. У ці ж роки починає серйозно займається музикою, відкриває школу для
селянських дітей, вивчає педагогіку. Початок творчості. Автобіографічна трилогія
("Дитинство", "Отроцтво", "Юність"). У 1851 році Толстой разом з братом Миколою що
повертався в полк, подався на Кавказ, де тривала війна з горянами. Там була написана повість
"Дитинство" (1852), а згодом - і дві інші частини трилогії. В образі головного героя цих творів
втілені риси особистості і факти з життя самого автора: психологічним підґрунтям роздумів і
переживань Миколки Іртеньєва слугував досвід власних духовних шукань Толстого.
Безпосередня участь письменника у захисті Севастополя від англо-французьких і
турецьких військ (1854) та враження від пережитого лягли в основу циклу "Севастопольських
оповідань". Останні з них було дописане в Петербурзі, куди Толстой приїхав наприкінці 1855
року вже знаменитим.
У травні 1856 року письменник подає у відставку і повертається до Ясної Поляни. У 1857
році він уперше здійснив закордонну подорож до Німеччини, Швейцарії, Франції. Після
повернення з мандрів відкриває у своєму маєтку та в околицях кілька шкіл для селянських
дітей і серйозно займається педагогікою. Згодом для глибшого вивчення шкільної справи він
знов вирушає за кордон Ці подорожі багато дали Толстому як педагогу, допомогли в
організації діяльності яснополянської школи та у виданні педагогічного журналу "Ясна
Поляна", де були опубліковані його статті з питань! виховання та освіти.
Національна епопея. Сім років напруженої, зосередженої праці письменник присвятив
створенню національної епопеї "Війна і мир". За величезним охопленням подій (російське і
європейське життя першої чверті XIX ст.), за кількістю дійових осіб (їх близько 600), цей роман
не має рівних у світовій літературі. Толстой говорив, що і під час створення "Війни і миру"

134
його надихала "думка народна", "Війна і мир" — це і національна епопея про подвиг
російського народу у війні 1812 року, і дворянська "сімейна хроніка", і роман про роки
молодості декабриста. Історичні діячі (Олександр І, Кутузов, Наполеон) і непомітні учасники
війни, кращі люди свого часу (Андрій Волконський, П'єр Безухов), і звичайні кар'єристи
живуть на сторінках твору. Як справді великий художник-реаліст, Толстой! показує у своїй
епопеї всю націю.
Одразу ж після створення "Війни і миру" Толстой задумав написати роман про Петра І та
його епоху. Проте роботу над цим твором перервав новий задум. Протягом 1873 - 1877 рр.
Толстой пише "Анну Кареніну" — роман про сучасність, в основу якого, за визнанням автора,
лягла "думка сімейна", пов'язана з тривожними роздумами про долю країни і народу.
Толстой у 80-і роки. На початку 80-х років письменник перепит гостру духовну кризу, що
призвела до докорінної зміни його поглядів. Рішуче порвавши зі своїм середовищем, Толстой,
за його власним зізнанням, прийняв "звання" "адвоката 100-мільйонного землеробського
народу", став палким захисником простого люду. В цей час письменник перебрався з Ясної
Поляни до Москви. Протягом двох десятків років жив у місті, постійно маючи перед очима
жахливі картини людської бідності. Про все бачене й пережите ним письменник розповів у
творі "Сповідь".
"Воскресіння". Найзначнішим твором пізнього Толстого став роман "Воскресіння". У
ньому змальована вся Росія: від найвищих царських урядовців до в'язничного священика, від
Москви і Петербурга до сибірських тюрем.
Суворо засудивши усю суспільну систему Росії: суд і церкву, Державні установи і офіційну
мораль, "єретик" Толстой у лютому 11901 року за ухвалою найсвятішого синоду був
відлучений від церкви. ВІН
28 жовтня 1910 року 82-літній письменник покинув Ясну Поляну, маючи намір пожити
серед простого народу. Але його планам по судилось здійснитися. Запалення легень змусило
Толстого зупинитися на станції Астапово Рязансько-Уральської залізниці. Там, у домі
начальника станції, 7 лютого 1910 року видатний російський письменник помер.
"Війна і мир"
На початку 60-х років Лев Толстой задумує роман про декабриста, який повертається після
амністії із Сибіру "в оновлену реформою 1861 р. Росію. Задум поступово розширювався:
"Мимохіть від теперішнього я перейшов до 1825 року, епохи помилок і нещасть мого героя, і
залишив почате. Але й у 1825 році герой мій був уже змужнілою, сімейною людиною. Щоб
зрозуміти його, мені потрібно було перенестись у його молодість, і молодість його співпала зі
знаменною для Росії епохою 1812 року. Я вдруге кинув почате і почав писати від часу 1812
року, запах і звук якого ми ще чуємо і любимо... Мені соромно було писати про нашу
перемогу в боротьбі з бонапартівською Францією, не описавши наших невдач і наглого
сорому… Отже, від 1856 року повернувшись до 1805 року, я від цього часу маю намір
провести вже не одного, а багатьох моїх героїнь і героїв через історичні події 1805, 1807, 1812,
1825 і 1856 років".
Праця над романом тривала шість років (1863-1869), і в процесі її часові рамки твору
обмежились 1812-1824 рр. Надрукована частинами в "Русском вестнике", книга мала
величезний успіх. Одразу стало зрозуміло, що твір не вкладається у традиційні форми жанру.
Традиційний роман з його сюжетною лінією, що ґрунтується на долі героя, не міг умістити
життя всієї країни, де чого прагнув Толстой. Потрібно було подолати головне розмежування
— між приватним та історичним життям. Толстой показує, що життя людей єдине і протікає за
спільними законами в будь-якій сфері, хай це буде сфера сімейна чи державна, приватна чи
історична.
Такою ж незвичною, як і жанр твору, була композиція. Відсутність єдиної сюжетної лінії
спонукала Толстого шукати нові прийоми зчеплення велетенської будівлі епопеї в єдине ціле.
Він змінив роль епізоду. Епізоди у "Війні і мирі" зчеплювалися не тільки сюжетним, причинно-
наслідковим зв'язком, але й вступали і в особливий зв'язок, який сам Толстой назвав зв'язком

135
 «зчеплень». Таких епізодів, об'єднаних не сюжетним, а зв'язком "зчеплень* у романі величезна
кількість, що забезпечує твору з кількома сотнями дійових осіб і багатьма, цілком
автономними сюжетними лініями художню єдність і цілісність.
Окрім того, Толстой, не враховуючи звичайних персонажів, що являють собою повноцінні
реалістичні характери, створив обрав двох персонажів, які, також будучи реалістичними
характерами несуть на собі особливе навантаження, стаючи майже символічними образами. Це
образи Кутузова і Наполеона, що уособлюють два протилежних начала життя — об'єднуюче і
роз'єднуюче. І до цих образів тією чи іншою мірою тяжіють практично всі персонажі "Війни і
миру", розділені тим самим на людей "війни" і людей "миру". Таким чином, "Війна" і "мир" у
Толстого — це два універсальних стани людського буття, життя суспільства.
Суспільство, в якому запанувало начало "війни", розпадається, втрачає єдність, його
представники живуть егоїстичними інтереси ми Саме таким змальовує Толстой великосвітське
товариство Петербурга. Ситуація "миру", навпаки, вносить в життя осмисленість »и єдність,
така ситуація і виникає в Росії в 1812 році. Це всезагальне єднання виявиться потрібним для
Андрія Волконського та ІІ'єра Безухова. їхні життєві шляхи свідчать про пошуки подоланим
особистого і суспільного розладу, про прагнення до розумного та гармонійного життя. На
початку князь Андрій, знайшовши кумира м Наполеоні, відокремлює себе від інших людей.
Поступово готує Толстой той переворот у душі князя Андрія, який відбудеться на
Аустерліцькому полі. Замкнутого в обмеженому сімейному світі Болконського зі стану
душевної апатії виведе П'єр Безухов, який відвідає свого друга у щасливу для себе пору життя.
П'єр у зеніті свого захоплення масонськими ідеями впевнений, що знайшов зміст життя. Його
одухотвореність передасться і Андрієві, який знову відчує смак до певної діяльності
(символічні дві зустрічі князя Андрія зі старим дубом на шляху в Отрадне і назад). Проте, і
нове життя Андрія, що проходить у вищих сферах державної бюрократії, штучне.
У життєвих шуканнях П'єра Безухова також поворотним моментом стане 1812 рік. Але
П'єр у своєму прагненні жити повним життям перейде той рубіж, на якому зупинився князь
Андрій. Пройшовши через злигодні полону, П'єр зробить висновок, що нещастя ми землі
відбуваються не від нестачі, а від надлишку інтелектуального начала в сучасній цивілізації, в
результаті чого людина втрачає І безпосередність у сприйнятті земного існування.
Оновлюючий вплив на інтелектуальних героїв "Війни і миру" І справляє Наташа. Вона ніколи
не замислюється над змістом життя і не намагається осягнути його раціоналістичним шляхом.
Для неї цей зміст криється в самому процесі життя і не існує поза ним. В образі Наташі втілені
найкращої риси жіночої натури, гармонія духовного і тілесного.
Епілог "Війни і миру" являє собою поєднання під дахом лисогірського дому в одній сім'ї
різних раніше начал, уособлених в сім'ях і Ростових, Волконських і Безухових. Епілог звучить
як гімн сім'ї, яка є, за Толстим, найвищою формою єднання між людьми.
За Е. Безносовим

136
 Війна і мир
Скорочено
ТОМ ПЕРШИЙ
Частина перша.
[В салоні Анни Шерер]
II
Вітальня Анни Павлівни почала потрохи наповнюватись. ІІриїхала вища знать Петербурга,
люди найрізноманітніші віком і характерами, але однакові по громадянству, в якому всі
жили; приїхала дочка князя Василя, красуня Елен; вона заїхала за батьком щоб із ним разом
їхати на свято посланника. Вона була в шифрі і в бальній сукні. Приїхала й відома як
найчарівніша жінка в Петербурзі , молода, маленька княгиня Волконська, яка минулої зими
вийшла заміж і тепер не виїжджала у великий світ через свою вагітність, але їздила ще на
невеликі вечори. Приїхав князь Іполит, син князя Василя, з Мортемаром, якого він
відрекомендував; приїхав і абат Моріо та багато інших.
— Ви не бачили ще,— або: — ви не знайомі з тіточкою, - казала Анна Павлівна до прибулих
гостей і вельми серйозно підводила їх до маленької бабусі у високих бантах, яка виплила з
другої кімнати, як скоро стали приїжджати гості, називала їх на ім'я повільно переводячи очі з
гостя, на та ma tante, і потім відходила, і Всі гості учиняли обряд вітання нікому не відомої,
нікому пі цікавої і не потрібної тіточки. Анна Павлівна з сумовитою, урочистою турботою
стежила за їх вітанням, мовчазно схвалюючи їх. Ма tante кожному казала в одних і тих самих
висловах про його здоров'я, про своє здоров'я і про здоров'я її величності, яке нині були
хвалити бога, краще. Усі, що підходили, з пристойності не виявляй чи поспіху, з почуттям
полегшення, виконавши важкий обов'язок відходили від бабусі, щоб уже цілий вечір ні разу не
підійти до неї, Молода княгиня Волконська приїхала з роботою в гаптованій золотом
оксамитовій торбинці. її гарненька, з ледь помітними чорненькими вусиками верхня губка була
коротка по зубах, але тим лише вона відкривалася і тим ще миліше витягалася іноді опускалася
на нижню. Як це завжди буває у цілком привабливих жінок, вада її — короткість губи і
напіввідкритий рот — здавалася її особливою, власне її красою. Всім було весело дивитися на
ціп, сповнену здоров'я і життя, гарненьку майбутню матір, що так легко переносила свій стан.
Старикам і нудьгуючим, похмурим і молодим людям по якомусь часі перебування й розмови з
нею і здавалося, що й самі вони стають схожими на неї. Хто розмовляв з нею й бачив при
кожному слові її світлу усмішечку та блискучі білі зуби, які видно було безперестанно, той
думав, що він сьогодні особливо любий. І це думав кожен.
Маленька княгиня перевальцем, дрібненькими швидкими кроками обійшла стіл з робочою
сумочкою на руці і, весело оправляючи сукню, сіла на диван, біля срібного самовара, неначе
все, що вона робила, було рагtie de plaisir для неї і для всіх навколо неї... Незабаром після
маленької княгині увійшов масивний, товстий молодик з обстриженою головою, в окулярах, у
світлих штанах за Тодішньою модою, з високим жабо і в коричневому фраку. Цей товстий
молодик був незаконний син знаменитого єкатерининського вельможі, графа Безухова, який
помирав тепер у Москві. Він ніде ще не служив, щойно приїхав з-за кордону, де він
виховувався, і вперше був у вищому світі. Анна Павлівна привітала його поклоном, що
призначався для найнижчих людей за ієрархією її салону. Проте, незважаючи на це нижче
своїм сортом вітання, на обличчі в Анни Павлівни, коли вона побачила в дверях П'єра,
виявився неспокій і страх, подібний до того, який виявляється, коли бачиш що-небудь занадто
велике й невідповідне до місця. Хоча, справді, П'єр був трохи більший за інших чоловіків у
кімнаті, але цей страх міг стосуватися пише того розумного й разом боязкого, спостережливого
і природного погляду, що відрізняв його від усіх у цій вітальні.
—Дуже ласкаво з вашого боку, мосьє П’єр, що ви приїхали одвідати бідолашну хвору,—
сказала до нього Анна Павлівна, злякано переглядаючись із тіточкою, до якої вона підводила
його. П'єр пробурмотів Щось незрозуміле, не перестаючи розшукувати щось очима. Він раді-

137
сно, весело усміхнувся, вклоняючись маленькій княгині, як близькій знайомій, і підійшов до
тіточки. Анна Павлівна боялась недарма, бо П'єр, не дослухавши тіточчиної мови про здоров'я
її величності дійшов від неї. Анна Павлівна злякано зупинила його словами:
— Ви не знаєте абата Моріо? Він дуже інтересна людина…- сказала вона.
— Так, я чув про його план вічного миру, і це дуже цікаво, млі навряд чи можливо...
— Ви думаєте?..— сказала Анна Павлівна, щоб сказати що-небудь і знову повернутися до
своїх занять господині дому, млі П'єр вчинив протилежну нечемність. Раніше він, не
дослухавши слів співрозмовниці, пішов; тепер він зупинив своїми словами син розмовницю,
якій треба було від нього йти. Він, нагнувши голову розставивши великі ноги, почав доводити
Анні Павлівні, чому він гадав, що план абата був химерою.
—Ми згодом поговоримо,— сказала Анна Павлівна, усміхаючись.
І позбувшись молодика, який не вміє жити, вона повернулася де своїх занять господині дому
і далі прислухалася і приглядалася готова дати допомогу на той пункт, де слабшала розмова.
Як господар прядильні, посадивши робітників по місцях, походжає по підприємству,
помічаючи нерухомість чи незвичний, скрипучий, занадто голосний звук веретена, квапливо
йде, стримує або пускає його в належний хід,— так і Анна Павлівна, походжаючи по своїй
вітальні, підходила до замовклого чи до занадто гомінливого гуртка і одним словом або
переміщенням знову заводила рівномірну, пристойну розмовну машину. Але серед цих
турбот весь час видно було в ній особливий страх за П’єра. Вона заклопотано поглядала на
нього тоді, як він підійшов послухати, що говорилося коло Мортемара, і відійшов до другого
гуртка, де говорив абат. Для П’єра, вихованого за кордоном, цей вечір Анни Павлівни був
першим, який він бачив у Росії. Він знав, що тут зібрано всю інтелігенцію Петербурга, і в
нього, як у дитини в крамниці іграшок, розбігалися очі, він усе боявся пропустити розумні
розмови, які він може почув спостерігаючи впевнені й витончені вирази облич зібраних тут
людей, він усе чекав чогось особливо розумного. Нарешті, він підійшов до Моріо. Розмова
здалася йому цікавою, і він зупинився, чекаючи нагоди висловити свої думки, як це люблять
молоді люди.

III
Вечір Анни Павлівни було пущено. Веретена з різних боків рівномірно і не змовкаючи
фурчали. Крім ma tante, біля якої сиділа лише одна літня дама зі сплаканим, худим обличчям,
трохи чужа у цьому блискучому товаристві, товариство розбилося на три гурти. В одному,
здебільшого чоловічому, центром був абат; у другому, Молодому — красуня-княжна Елен,
дочка князя Василя, і гарненькі, рум'яна, занадто повна як на свою молодість, маленька княгиня
Волконська. У третьому — Мортемар і Анна Павлівна.
Віконт був миловидий, з м'якими рисами і прийомами, молодик, який, видно, вважав себе
знаменитістю, але, бувши добре вихованим, скромно дозволяв користатися собою тому
товариству, в якому він перебував. Анна Павлівна, очевидно, вгощала ним своїх гостей. Як
добрий метрдотель подає як щось надприродно-чудове той маток яловичини, що його їсти не
захочеться, коли побачити його на брудній кухні, так нинішнього вечора Анна Павлівна
сервірувала і моїм гостям спочатку віконта, потім абата, як щось надприродновитончене. В
гуртку Мортемара заговорили відразу про вбивство Герцога Енгієнського. Віконт сказав, що
герцог Енгієнський загинув через свою великодушність і що були особливі причини
Бонапартової злості.
— Ап! До речі! Розкажіть нам про це, віконте,—сказала Анна Павлівна, з радістю почуваючи,
як чимсь що нагадує Людовика ХV, віяло від цієї фрази.
Віконт уклонився на знак покірності і чемно усміхнувся. Анна Павлівна зробила біля віконта
коло й запросила всіх слухати його Оповідання.
— Віконт був особливо знайомий з герцогом,— шепнула Анна Павлівна одному.— Віконт
чудово вміє розповідати ,— підмовила вона до другого.— Як відразу видно людину хорошого
товариства, — сказала вона до третього; і віконта було подано товариству в найкращому і
найвигіднішому для нього світлі, як ростбіф на гарячому блюді, посипаний зеленню.
138
 Віконт хотів уже почати своє оповідання і тонко усміхнувся.
— Переходьте сюди, люба Елен,— сказала Анна Павлівна до красуні-княжни, яка сиділа
віддалік, становлячи центр іншого гуртка.
Княжна Елен усміхалася; вона встала з тією ж незмінною усмішкою цілком вродливої жінки,
з якою вона ввійшла до вітальні. З легким шелестом своєї білої бальної роби, оздобленої
плющем та мохом, виблискуючи білістю плечей, глянсом волосся та брильянтів, вона пройшла
поміж чоловіками, які розступилися, і пряме не дивлячись ні на кого, але всім усміхаючись і
ніби люб'язно даючи кожному право любуватися красою свого стану, повних плечей, дуже
відкритих за тодішньою модою грудей і спини, неначе вносячи з собою пишноту балу, підійшла
до Анни Павлівни. Елен була така гарна, що не тільки не було помітно в ній і тіні кокетства, а,
навпаки, їй неначе совісно було за свою безсумнівну і занадто сильно й переможно діючу
красу. Вона неначе бажала й не моя послабити вплив своєї краси.
—Яка красуня!— казав кожен, хто бачив її. Неначе вражений чимсь незвичайним, віконт
знизав плечима і опустив очі в той час, як вона сідала перед ним і осявала і його все тією
незмінною усмішкою.
—Я, далебі, побоююсь за своє вміння перед такою аудиторією, - сказав він, нахиляючи з
усмішкою голову.
Княжна сперла ліктем свою відкриту повну руку на столик і не визнала за потрібне що-
небудь сказати. Вона усміхаючись чекали Під час усієї розповіді вона сиділа рівно, поглядаючи
зрідка то на свою повну гарну руку, що легко лежала на столі, то на ще кращі груди, на яких
вона поправляла брильянтове кольє; оправляв кілька разів складки своєї сукні і, коли
оповідання справляло враження, оглядалася на Анну Павлівну і зараз же прибирала тога самого
виразу, що був на обличчі у фрейліни, а потім знову заспокоювалася в осяйній усмішці. Слідом
за Елен перейшла й маленька княгиня від чайного столу.
—Почекайте, я візьму свою роботу,— промовила вона,— Що ж ви, про що ви думаєте?—
звернулася вона до князя Іполита.— Принесіть мій ридикюль.
Княгиня, усміхаючись і розмовляючи з усіма, раптом зробив перестановку і, вмостившись,
весело причепурилася.
Тепер мені добре,— примовляла вона, і, попросивши починати, взялася до роботи. І
Князь Іполит переніс її ридикюль, перейшов за нею і, близько Присунувши до неї крісло, сів
біля неї.
Мій Іполит вражав своєю незвичайною схожістю з сестрою-красунею і ще більш тим, що,
незважаючи на схожість, він ПІ н напрочуд поганий з себе. Риси його обличчя були такі ж, як у
сестри, але в неї все осявала життєрадісна, самовдоволена, молода, незмінна усмішка і
незвичайна, антична краса тіла; у брата, навпаки, те саме обличчя було затуманене ідіотизмом і
незмінно виявляло самовпевнене невдоволення, а тіло було худорляве і кволе. Очі, ніс, рот —
усе збиралося неначе в одну невиразну й нудну гримасу, а руки й ноги завжди набирали
неприродного положення...
У цей час до вітальні ввійшла нова особа. Цією новою особою пуп молодий князь Андрій
Волконський, чоловік маленької княгині. Князь Волконський був невеликий на зріст, дуже
вродливий чоловік з виразними й сухими рисами. Усе в його постаті, починами від втомленого,
нудьгуючого погляду до повільного розміреного кроку, являло собою дуже різку
протилежність з його маленькою жвавою дружиною. Всі присутні у вітальні йому, видно, не
тільки були знайомі, але й уже так набридли, що й дивитись на них і слухати їх йому було
дуже нудно. А з усіх облич, які йому надокучили, обличчя його гарненької дружини, здавалося,
найбільше набридло йому. З гримасою, що псувала його гарне обличчя, він відвернувся від неї.
Він поцілував у руку Анну Павлівну і примружено оглянув усе товариство.
- ви збираєтесь на війну, князю?— сказала Анна Павлівна.
- Генерал Кутузов,— сказав Волконський, наголошуючи останній склад, як француз,— хоче
мене до себе ад’ютантом...
—А Ліза, ваша дружина?
- Вона поїде в село.

139
 —Як вам не гріх забирати від нас вашу чарівну дружину? Андрію,— сказала його дружина,
звертаючись до чоловіка самим кокетливим тоном, яким вона зверталася й до сторонніх, -
яку історію нам розповів віконт про тебе Жорж та Бонапарте!
Князь Андрій зажмурився і відвернувся. П'єр, не зводячи з князя Андрія, відколи той
увійшов до вітальні, радісних, дружелюбних очей, підійшов до нього і взяв його за руку.
Князь Андрій, не оглядаючись, скривив обличчя у гримасу, виявляючи нею досаду на того
хто торкається до його руки, але, побачивши усміхнене обличчя, посміхнувся несподівано-
доброю і приємною посмішку
—Он як!.. І ти в великому світі! — сказав він до П'єра.
—Я знав, що ви будете,— відповів П'єр.— Я приїду до вас вечеряти,— додав він тихо,
щоб не перешкоджати віконтові, як вів далі свою розповідь.— Можна?
—Ні, не можна,— сказав князь Андрій, сміючись і потиснули руки даючи знати П'єру, що
про це не треба питати. Він щось хотів сказати ще, але в цей час підвівся князь Василь з
дочкою, і чоловіки встали, щоб дати їм дорогу.
—Ви мені даруйте, мій дорогий віконте, сказав князь Василі до француза, привітно
притягаючи його за рукав униз до стільця щоб він не вставав.— Це нещасне свято в посланника
позбавляє мене задоволення й перебиває вам. Дуже мені сумно покидати ваш чарівний вечір,—
сказав він до Анни Павлівни.
Дочка його, княжна Елен, злегка підтримуючи складки сукні пішла поміж стільці, і усмішка
сяяла ще ясніше на її прекрасному обличчі. П'єр дивився майже зляканими захопленими очима
на А красуню, коли вона проходила повз нього.
—Дуже гарна,— сказав князь Андрій.
—Дуже,— сказав П'єр.
Проходячи мимо, князь Василь схопив П'єра за руку й повернувся до Анни Павлівни.
—Просвітіть мені цього ведмедя,— сказав він.— Ось він місяць "живе у мене, і вперше я
його бачу у світі. Ніщо так не потрібно молодикові, як товариство розумних жінок.

IV
Анна Павлівна усміхнулася й обіцяла взятися за П'єра, який, вона знала, доводився родичем
по батькові князеві Василю. Літня дама, яка сиділа раніше з ma tante, квапливо встала й
наздогнала князя Василя в передпокої. З обличчя її зникла вся недавня вдаваність зацікавлення.
Добре, сплакане, воно виявляло лише неспокій і страх.
Що ж ви мені скажете, князю, про мого Бориса? — спитала вона, наздоганяючи його в
передпокої. (Вона вимовляла ім'я Борис особливим наголосом на о).— Я не можу довше
залишатися І Петербурзі. Скажіть, які вісті я можу привезти моєму бідному хлопчикові?
Незважаючи на те, що князь Василь неохоче і майже нечемно вислухав літню даму і навіть
виявляв нетерплячку, вона приязно і зворушливо усміхалась до нього і, щоб він не пішов від
неї, взяла його за руку.
- Вам не важко сказати слово государеві, і його просто переведуть до гвардії,— просила
вона.
- Повірте, я зроблю все, що зможу, княгине,— відповів князь Василь,— але мені трудно
просити государя; я б радив вам звернутися до Румянцева, через князя Голіцина: це було б
розумніше.
Літня дама мала ім'я княгині Трубецької, однієї з кращих фамілій Росії, але вона була бідна,
давно вийшла з вищого світу і втрапиш колишні зв'язки. Вона приїхала тепер, щоб виклопотати
приречення до гвардії своєму єдиному синові. Лише для того, щоб побачити князя Василя, вона
напросилася і приїхала на вечір до Липи Павлівни, лише для того вона слухала віконтову
історію. її налякали слова князя Василя; колись гарне обличчя її виявило злість, але це тривало
лише хвилину. Вона знову усміхнулася і міцніше схопилася за руку князя Василя.
- Слухайте, князю,— сказала вона,— я ніколи не просила вас, ніколи не проситиму, ніколи
не нагадувала вам про дружбу мого батька до вас. Але тепер я Богом заклинаю вас, зробіть це
для
140
мого сина, і я вважатиму вас за благодійника,— квапливо додала вона.— Ні, ви не сердьтеся, а
обіцяйте мені.
—- Папа, ми спізнимося,— сказала, повернувши свою красиву голову на античних плечах,
княжна Елен, чекаючи біля дверей.
Але вплив у вищому світі є капітал, який треба берегти, щоб він не зник. Князь Василь знав
це, і, раз зміркувавши, що якби він став просити за всіх, хто його просить, то незабаром йому не
можна було б просити за себе, він рідко застосовував свій вплив. У справі княгині Друбецької
він відчув, проте, після її нового заклику, щось схоже на докір совісті. Вона нагадала йому
правду: першими кроками своїми на службі він завдячував її батькові. Крім того, ній бачив по її
прийомах, що вона одна з тих жінок, особливо матерів які, раз узявши собі що-небудь у голову,
не відчепляться доти, поки не виконаєш; їх бажання, а в противному разі ладні на щоденне,
щохвилинне приставання і навіть на сцени. Це останнє міркування похитнуло його.
—Chere Анно Михайлівно, — сказав він, як завжди, фамільярні і з нудьгою в голосі, — для
мене майже неможливо зробити те, як ви хочете; але щоб довести вам, як я люблю вас і шаную
пам'ять небіжчика батька вашого, я зроблю неможливе: сина вашого буї переведено до гвардії,
ось вам моя рука. Задоволені ви?
—Дорогий мій, ви благодійник! Я іншого й не чекала од вія я знала, які ви добрі.
Він хотів піти від неї.
—Стривайте, два слова. Але коли його переведуть до гвардії…— Вона запнулася.— Ви в
гарних взаєминах з Михайлом Іларіоновичем Кутузовим, рекомендуйте йому Бориса в
ад'ютанти. Тоді б я була спокійна, і тоді б уже...
Князь Василь усміхнувся.
—Цього не обіцяю. Ви не знаєте, як обсідають Кутузова відтоді, як його призначено
головнокомандуючим. Він мені сам казав, що всі московські панії змовилися віддати йому всіх
своїх дітей в ад'ютанти.
—Ні, обіцяйте, я не пущу вас, любий благодійнику мій.
—Папа,— знову тим самим тоном повторила красуня,— ми спізнимося.
—Ну, до побачення, прощавайте. Бачите?
—То завтра ви доповісте государеві?
—Неодмінно, а Кутузову — не обіцяю.
—Ні, обіцяйте, обіцяйте, Базіль,— сказала вслід йому Анна Михайлівна з усмішкою молодої
кокетки, яка колись, мабуть, була властива, а тепер так не пасувала до її виснаженого обличчя.
Вона, видно, забула свої роки і вживала, за звичкою, всіх старої винних жіночих засобів. Але
тільки-но він вийшов, обличчя її знову прибрало того самого холодного, вдаваного виразу, що
був на ньому раніш. Вона повернулася до гуртка, в якому віконт усе ще розповідав, і знову
зробила вигляд, що слухає, чекаючи, коли можна буде їхати, бо справа її була зроблена...
Якщо Бонапарте ще рік пробуде на престолі Франції,— продовжував віконт почату
розмову з виглядом людини, яка не слухає Інших, а в справі, найкраще їй відомій, стежить
лише за розвитком ЇХНІХ думок,— то справи підуть занадто далеко. Інтригою, насильством,
вигнаннями, стратами громадянство,— я маю на увазі хороше громадянство, французьке,—
назавжди буде знищене, і тоді...
Він знизав плечима й розвів руками. П'єр хотів був сказати щось: розмова цікавила його,
але Анна Павлівна, вартувавши його, перебила.
Імператор Олександр,— сказала вона із смутком, з яким завжди говорила про
імператорську родину,— заявив, що він полишить «м самих французів обирати спосіб
правління. І я думаю, нема сумніву, що вся нація, звільнившись від узурпатора, кинеться р
руки законного короля,— сказала Анна Павлівна, намагаючись бути люб'язною з емігрантом і
роялістом.
Це сумнівно,—сказав князь Андрій.— Пан віконт цілком правильно гадає, що справи
зайшли вже занадто далеко. Н думаю, що трудно буде повернутись до минулого.
Як я чув,— червоніючи, знову втрутився в розмову П'єр,— мий же все дворянство
перейшло вже на бік Бонапарта.

141
 Це кажуть бонапартисти,— сказав віконт, не дивлячись на П’єра.— Тепер трудно взнати
громадську думку Франції. І П'єр урочисто подивився поверх окулярів на слухачів.
- Я тому так кажу,— говорив він далі одчайдушно,— що Бурбони втекли від революції,
полишивши народ на анархію; а лише Наполеон умів зрозуміти революцію, перемогти її, і тому
для загального добра він не міг зупинитися перед життям однієї людини.
- Чи не хочете перейти до того столу? — сказала Анна Павлівна. Та П'єр, не відповідаючи,
продовжував свою промову.
- Ні,— казав він, дедалі більш запалюючись.— Наполеон великій, тому що він став над
революцію, поборов її зловживання, зберігши все хороше — і рівність громадян, і свободу
слова та друку — І пише тому здобув владу.
- Так, якби він, узявши владу, не користуючись нею для вбивства, віддав її законному
королю,— сказав віконт,— тоді б я назвав його великою людиною.
- Він би не міг цього зробити. Народ віддав йому владу лише для того, щоб він звільнив
його від Бурбонів, і тому, що народ вбачав у ньому, велику людину. Революція була великою
силою,— продовжував мсьє П'єр, виказуючи цим одчайдушним і задирливим вставним
реченням свою велику молодість та бажання все якнайскоріше висловити.
—Революція і царевбивство велика справа?.. Після цього… та чи не хочете перейти до того
столу? — повторила Анна Павлівни
—Суспільний договір,— з лагідною усмішкою сказав віконт.
—Я не кажу про царевбивство. Я кажу про ідеї.
—Так, ідеї грабунку, вбивства і царевбивства,— знову перебив іронічний голос.
—Це були крайності, звичайно, але не в них усе значення, а значення в правах людини, в
емансипації від забобонів, у рівності громадян: і всі ці ідеї Наполеон зберіг у всій їх силі.
—Свобода і рівність,— презирливо сказав віконт, наче наважившись, нарешті, серйозно
довести цьому юнакові всю дурість ЙОЩ промов,— усе гучні слова, які давно вже
скомпрометувалися. Хто ж не любить свободи і рівності? Ще спаситель наш проповідей
свободу і рівність. Хіба після революції ЛЮДІЇ стали щасливішими Навпаки. Ми хотіли свободи,
а Бонапарте знищив її.
Князь Андрій, усміхаючись, поглядав то на П'єра, то на віконта то на господиню. В першу
хвилину П'єрової вихватки Анна Павлівна жахнулася, хоч була звична до вищого світу; але
коли вона побачила, що, незважаючи на блюзнірські Промови, які виголоси П'єр, віконт не
втрачав самовладання, і коли вона переконалася, Я зам'яти цих промов уже не можна, вона
набралася сили і, приєднавшись до віконта, напала на промовця.
—Але, дорогій мій мсьє П’єр,— сказала Анна Павлівна,— як же ви пояснюєте велику
людину, яка могла стратити герцога, нарешті просто людину, без суду й без провини?
—Я б спитав,— сказав віконт,— як monsiuer пояснює вісімнадцяте брюмера? Хіба це не
ошуканство? Це шахрайство, зовсім не схоже на характер діяння великої людини.
—. А полонені в Африці, яких він повбивав? — сказала маленька княгиня.— Це жах! — І
вона пересмикнула плечима.
Вискочка, що не кажіть,— сказав князь Іполит.
І Мсьє П'єр не знав, кому відповідати, оглянув усіх і усміхнувся. Усмішка в нього була не така,
що зливається з неусмішкою, як у інших людей. У нього, Навпаки, коли приходила усмішка, то
раптом, миттю зникало серйозне і навіть трохи понуре обличчя і з'являлося інше — дитяче,
добре, навіть дурнувате і нібито перепрошуюче.
Віконтові, який бачив його вперше, стало ясно, що цей якобінець зовсім не такий страшний, як
його слова. Всі замовкли.
Як ви хочете, щоб він усім відповідав разом? — сказав князь Андрій.— До того ж у
вчинках державної людини треба розрізняти вчинки приватної особи, полководця чи
імператора. Мені так здається.
- Авжеж, певна річ,— підхопив П'єр, зрадівши, що йому виступає підмога.
- Не можна не визнати,— говорив далі князь Андрій,— Наполеон як людина великий на
Аркольському мості, в госпіталі в Яффі, де він чумним подає руку, але... але є інші вчинки, які

142
трудно виправдати.
Князь Андрій, явно бажаючи пом'якшити незграбність П'єрових слів, підвівся, збираючись
їхати і даючи знак дружині...
VIII
[Іменини в домі Ростових]
Графиня дивилась на гостю, приємно усміхаючись, проте не приховуючи того, що не
засмутиться тепер анітрохи, якщо гостя встане й поїде. Гостина дочка вже поправляла плаття,
питально дивлячись на матір, коли раптом з сусідньої кімнати почулось тупотіння декількох
чоловічих і жіночих ніг, що бігли до дверей, гуркіт зачепленого й перекинутого стільця, і до
кімнати вбігла тринадцятилітня дівчинка, загорнувши щось короткою серпанковою спідницею
і зупинилася посеред кімнати. Очевидно було, вона ненароком розрахувавши, з бігу, заскочила
так далеко. У дверях тієї ж хвилини з'явилися студент з малиновим коміром, гвардійський
офіцер п'ятнадцятилітня дівчинка і товстий рум'яний хлопчик у дитячий курточці.
Граф схопився і, розгойдуючись, широко розставив руки навкруг меншої дівчинки.
—А, ось вона! — сміючись вигукнув він.— Іменинниця! Ma chere, іменинниця!
—Ma chere, люба на все є час, — сказала графиня, прикидаючись строгою. — Ти її все
балуєш, Elie,— звернулася вона до чоловіка.
—Здрастуйте, моя люба,— сказала гостя.— Яке чарівне дитя, — додала вона,
обертаючись до матері.
Чорноока, з великим ротом, негарна, але жвава дівчинка, із своїми дитячими відкритими
плеченятами, що вискочили з корсажа! швидкого бігу, із своїми збитими назад чорними
кучерями, з тоненькими оголеними руками й маленькими ніжками в мереживних
панталончиках і відкритих черевичках, була в тому милому віці, коли дівчинка вже не
дитина, а дитина ще не дівчина. Викрутнувшись від батька, вона підбігла до матері і, зовсім
не зважаючи на її строгі слова, сховала своє зашаріле обличчя в мереживах материної
мантильї і засміялася. Вона сміялася з чогось, уривчасто говорячи про ляльку, яку вийняла з-
під спіднички. - Бачите?.. Лялька... Мімі... Бачите.
І Наташа не могла більш говорити (їй усе смішним здавалося). Вона впала на матір і
розреготалася так голосно і дзвінко, що всі, миніть бундючна гостя, проти волі засміялися.
Ну йди. Йди із своєю потворою! — сказала мати, вдавано сердито відштовхуючи дочку.
— Це моя менша,— звернулась вона до гості.
Наташа, одірвавши на хвилину обличчя від материної мереживної косинки, глянула на неї
знизу крізь сльози сміху і знову сховала обличчя.
Гостя, змушена милуватися з сімейної сцени, визнала за потрібне ВЗЯТИ у ній яку-небудь
участь.
Скажіть, моя люба,— звернулась вона до Наташі,— чим же це Мімі вам доводиться?
Дочка, певне?
Наташі не сподобався поблажливий тон дитячої мови, з якою гостя звернулася до неї. Вона
нічого не відповіла і серйозно подивилася на гостю.
Тимчасом усе це молоде покоління: Борис — офіцер, син княгині Анни Михайлівни, Микола
— студент, старший син графа, Соня, п'ятнадцятилітня графова небога і маленький Петруша —
менший син, усі розташувались у вітальні і, видимо, намагалися втримати в межах
пристойності жвавість і веселість, якими ще віяло від кожної їх риси. Видно було, що там, у
задніх кімнатах, звідки ціпи всі так бурхливо прибігли, в них були розмови веселіші, ніж тут —
про міські плітки, про погоду і графиню Апраскіну. Зрідка вони поглядали одне на одного і
ледве стримувалися від сміху. Два юнаки, студент і офіцер, друзі змалку, були одних років і
обидва гарні, але не схожі один на одного. Борис був високий і пінявий юнак з правильними
тонкими рисами спокійного і вродливого обличчя. Микола був невисокий кучерявий молодик з
одвертим виразом обличчя. На верхній губі в нього вже засіявся чорний пушок, і в усьому
обличчі виявлялися поривчастість захват. Микола почервонів, як тільки увійшов до вітальні.

143
ВИДНО було, що він шукав і не знаходив, що сказати; Борис, навпаки, зараз же зметикував і
розповів спокійно, жартівливо, як цю Мімі, ляльку він знав ще молодою дівицею з
незіпсованим ще носом, як ВОНА ЗА п'ять років на його пам'яті зістарілась і як у неї через увесь
череп тріснула голова. Сказавши це, він глянув на Наташу. Наташа відвернулася від нього,
глянула на молодшого брата, який, зажмурившись, трусився від беззвучного сміху, і,
неспроможна стримувати далі, стрибнула й побігла з кімнати так швидко, як тільки могли нести
її прудкі ніжки. Борис не розсміявся.
—Ви, здається, теж хотіли їхати, maman? Карета потрібна? І сказав він, з усмішкою
звертаючись до матері.
—Так, піди, піди, скажи приготувати,— промовила вона, усміхаючись.
Борис поволі вийшов у двері й пішов за Наташею, товстий хлопчик сердито побіг за ними,
неначе досадуючи на розлад, що стався в його заняттях.

IX
З молоді, крім старшої графининої дочки (що була на чотири роки старша за сестру і
поводилась уже, як велика) та гості-панночки, у вітальні залишились Микола і Соня-небога.
Соня була тоненька, мініатюрненька брюнетка з м'яким, відтіненим довгими віями поглядом, з
густою чорною косою, що двічі обвивала її голову, і жовтявим відтінком шкіри на обличчі й
особливо на оголених худорлявих, але граціозних мускулистих руках та шиї. Плавність рухів,
м'якістю і гнучкістю маленьких членів та трошки хитри і стриманою манерою вона нагадувала
красиве кошеня, яке ще не сформувалося і яке буде чарівною кішечкою. Вона, видно, вважала
за пристойне виявляти усмішкою цікавість до загальної розмови але проти волі її очі з-під
довгих густих вій дивилися на cousin який мав їхати в армію, з такою дівочою пристрасною
любов'ю що усмішка її не могла ні на мить обманути нікого, і видно було що кішечка присіла
лише для того, щоб іще енергійніше стрибнути й почати гратися із своїм cousin, тільки-но вони
так само, як Борис із Наташею, виберуться з цієї вітальні.
- Так, так chere,— сказав старий граф, звертаючись до гості і показуючи на свого Миколу.—
Ось його друга Бориса підвищено в офіцери, і він з дружби не хоче відставати від нього; кидає і
університет, і мене, старого: йде на військову службу, та chere. А вже йому місце в архіві було
готове, і все. От же дружба? — сказав граф запитально.
Так, адже війну, кажуть, оголошено,— промовила гостя.
Давно говорять,— сказав граф.— Знову поговорять, поговорять, В так і залишать. Ма chere
, от же дружба! — повторив він.— Він іде в гусари. І Гостя, не знаючи, що сказати, похитала
головою.
- Зовсім не з дружби,— відповів Микола, спалахнувши і виправляючись, неначе від
ганебного наклепу на нього.— Зовсім не дружба, а просто почуваю покликання до військової
служби.
Він оглянувся на кузину й на гостю-панночку: обидві дивилися на нього із схвальною
усмішкою.
- Сьогодні обідає в нас Шуберт, полковник Павлоградського гусарського полку. Він був у
відпустці тут, і бере його з собою. Що ж робити? — сказав граф, знизуючи плечима й говорячи
жартівливо про справу, яка, видно, завдала йому багато горя.
- Я вже казав вам, татку,— промовив син,— що коли вам П хочеться мене відпустити, я
залишусь. Але я знаю, що ні до чого не здатний, крім військової служби; я не дипломат, не
чиновник, не вмію приховувати того, що почуваю,— казав він, усе поглядаючи І кокетством
красивої молодості на Соню та на гостю-панночку.
Кішечка, впиваючись у нього очима, здавалася готовою кожної секунди почати гру і виявити
всю свою кошачу натуру.
- Ну, ну, добре! — сказав старий граф,— усе гарячиться...Все Бонапарте всім голови
запаморочив; усі думають, як це він І поручиків потрапив у імператори. Що ж, дай боже,—
додав він і, не помічаючи глузливої усмішки гості.
Дорослі заговорили про Бонапарте. Жюлі, дочка Карагіної, звернулася до молодого Ростова:

144
 - Який жаль, що вас не було в четвер у Архарових. Мені нудно було без вас,— сказала вона,
ніжно усміхаючись до нього.
Потішений молодик з кокетливою усмішкою молодості ближче Присів до неї і зайшов з
усміхненою Жюлі в окрему розмову, зовсім не помічаючи того, що ця його мимовільна
усмішка ножем ревнощів різала серце Соні, яка червоніла і вдавано усміхалася. В середині
розмови він оглянувся на неї. Соня з пристрасною злістю глянула на нього і, ледве стримуючи
на очах сльози, а на губах вдавану усмішку, встала і вийшла з кімнати. Вся Миколова живість
зникла. Він дочекався першої паузи в розмові і з розстрой ним обличчям вийшов з кімнати
розшукувати Соню.
—Як вони білими нитками шиті, секрети всієї цієї молоді! - сказала Анна Михайлівна,
показуючи на Миколу, який виходив.- Біда – двоюрідні братики і сестриці,— додала вона.
—Отак-то,— сказала графиня, коли зник той промінь сонця, якій пробився у вітальню разом
з цим молодим поколінням, і неначе відповідаючи на запитання, якого ніхто їй не ставив, але
яке повсяк час непокоїло її.— Скільки страждань, скільки турбот перенесеш за те, щоб тепер
ними тішитися! А й тепер, далебі, більше страв ніж радості. Все боїшся, все боїшся! Саме той
вік, у якому т»к багато небезпек і для дівчаток і для хлопчиків...
Частина друга.
[Шенграбен. На батареї Тушина]

XVI
Об'їхавши всю лінію військ од правого до лівого флангу, коли Андрій зійшов на ту батарею,
що з неї, як казав штаб-офіцер, усе поле було видно. Тут він-вліз з коня і зупинився біля
крайньої! чотирьох знятих з передків гармат. Поперед гарматами ходив вартовий артилерист;
він витягнувся був перед офіцером, але за заробленим йому знаком поновив своє рівномірне,
нудотне ходіння. Ззаду гармат стояли передки, ще ззаду конов'язь та багаття артилеристів.
Ліворуч, недалеко від крайньої гармати, був новий плетений курінь, з якого чутно було жваві
офіцерські голоси.
Справді, з батареї відкривалась картина майже всього розташування російських військ і
більшої частини ворога. Просто проти батареї, на обрії протилежного горба, видно було село
ШЕНграбен; лівіше і правіше можна було розібрати в трьох місцях серед диму їхніх вогнищ
маси французьких військ, яких, очевидно більша частина була в самому селі та за горою.
Лівіше села, в диму, ясно видніло щось схоже на батарею, але неозброєним оком не
Можна було добре розібрати. Правий фланг наш розташовувався Ця досить високому
пагорку, що панував над позицією французів. На ньому розташована була наша піхота, і на
самому краю видно було драгунів. У центрі, де й була та батарея Тушина, з якої розглядав
позицію князь Андрій, був найнапологіший і найрівніший. Ліворуч та підйом до струмка, що
відділяв нас від Шенграбена. Ліворуч війська наші примикали до лісу, де диміли вогнища
нашої піхоти, яка рубала дрова. Лінія французів була ширша за нашу, Воно було, що
французи легко могли обійти нас з обох боків. IIозад нашої позиції був крутий і глибокий яр,
яким важко було відступати артилерії і кінноті. Князь Андрій, спершись ліктями на гармату й
вийнявши бумажника, накреслив для себе план розташування військ. В двох місцях він
олівцем поставив позначки, миючи намір сказати про них Багратіону. Він гадав, по-перше,
зосередити всю артилерію в центрі, по-друге, кавалерію перевести назад , на той бік яру.
Князь Андрій, постійно перебуваючи при головнокомандуючому, стежачи за рухами мас і
загальними розпорядженнями і весь час працюючи над історичними описами боїв, і її цій
майбутній битві мимоволі розмірковував перебіг воєнних і дій тільки в загальних рисах.
Перед ним поставали лише такого роду значні випадковості: "Якщо ворог поведе атаку на
правий фланг,— казав він сам собі,— Київський гренадерський і Подольський єгерський
повинні будуть удержувати свою позицію доти, інки резерви центра не підійдуть до них. У
цьому разі драгуни можуть вдарити у фланг і відкинути їх. А в разі атаки на центр ми
виставляємо на цьому пагорку центральну батарею і під її прикриттям стягуємо лівий фланг і

145
 відступаємо до яру ешелонами",— міркував він сам з собою...
Весь час, поки він був на батареї біля гармати, він, як це часто буває, не перестаючи, чув звуки
голосів офіцерів, які гомоніли в курені, але не розумів жодного слова з того, що вони говорили.
Раптом гомін з куреня вразив його таким задушевним тоном, що він мимохіть став
прислухатися.
- Ні, голубчику,— мовив приємний і наче знайомий князеві Андрію голос,— я кажу, що коли
б можливо було знати, що буде по смерті, тоді б і смерті ніхто з нас не боявся. Так-то,
голубчику. Другий, більш молодий голос перебив його:
- Та бійся чи не бійся, однаково — не минеш.
- А все ж боїшся! Ех ви, учені люди,— сказав третій мужній голос, перебиваючи обох.— То ж
то ви, артилеристи, і вчені душ тому, що все з собою вивезти можна, і горілочки й закусочки. І
власник мужнього голосу, очевидно, піхотний офіцер, засміявся.
—А все ж боїшся,— вів далі знайомий голос.— Боїшся невідомості, ось чого. Як там не
кажи, що душа на небо піде... ми ж знаємо, що неба нема, а є лише атмосфера.
Знову мужній голос перебив артилериста.
—Ну, почастуйте ж своїм травничком, Тушин,— сказав він.
—"А, це той самий капітан, що без чобіт стояв у маркітанта", - подумав князь Андрій, з
задоволенням впізнаючи приємний філософуючий голос.
— Травничку можна,— сказав Тушин,— а все-таки майбутні життя збагнути...— Він не
доказав.
В цей час у повітрі розлігся свист; ближче, ближче, швидші й чутніше, чутніше і швидше, і
ядро, неначе не договоривши всього, що треба було, з нелюдською силою розбризкуючи землю,
гупнуло недалеко від куреня. Земля неначе ахнула від страшного удару.
В ту ж мить з куреня вискочив раніш за всіх маленький Тушин з закушеною набік
люлечкою; добре, розумне обличчя його булі трохи бліде. За ним вийшов власник мужнього
голосу, бравий піхотний офіцер, і побіг до своєї роти, на бігу застібаючись.

XVII
Князь Андрій верхи зупинився на батареї, дивлячись на дні гармати, з якої вилетіли ядро.
Очі його розбігалися по широкому простору. Він бачив лише, що раніш нерухомі маси
французів загойдалися і що ліворуч дійсно була батарея. На ній ще не розійшовся димок.
Французькі два кінні, певне, ад'ютанти, промчали горі. З гори, мабуть для посилення цепу,
спускалася, ясно видніючи невелика ворожа колона. Ще дим першого пострілу не розвіявся, як
з'явився другий димок і постріл. Бій почався. Князь Андрії повернув коня і помчав назад у
Грунт розшукувати князя Багратіона. Він чув, як позад нього канонада ставала частішою і
гучнішою. Видно, наші починали відповідати. Внизу, в тому місці, де проїжджали
парламентери, залунали рушничні постріли.
Лемарруа з грізним листом Бонапарта щойно при мчав до Мюрата, і присоромлений Мюрат,
бажаючи загладити свою помилку, зараз-таки рушив свої війська на центр і в обхід обох
флангів, надіючись ще до вечора і до прибуття імператора розчавити мізерний загін, що стояв
перед ним.
"Почалося! Ось воно!"— думав князь Андрій, відчуваючи, як кров частіш почала приливати
до його серця. "Але де ж? У чому полягатиме мій Тулон?" — думав він.
Проїжджаючи між тими самими ротами, що їли кашу й пили горілку чверть години тому, він
скрізь бачив одні й ті ж швидкі рухи солдатів, що шикувалися й розбирали рушниці, і на всіх
обличчях пізнавав він те почуття збудження, яке було в його серці.
"Почалось! Ось воно! Страшно і весело!" — говорило обличчя кожного солдата й офіцера.
Не доїхавши ще до будованого укріплення, він побачив при вечірньому світлі похмурого
осіннього дня верхових, що їхали йому назустріч. Передній, у бурці й кашкеті зі смушком, їхав
на білому коні. Це був князь Багратіон. Князь Андрій зупинився, чекаючи його. Князь Багратіон
припинив свого коня і, пізнавши князя Андрія, кивнув йому головою. Він не переставав
дивитися вперед у той час, як князь Андрій говорив йому те, що він бачив.

146
 Вираз: "Почалося! ось воно!" був навіть на міцному карому обличчі князя Багратіона з
напівзаплющеними, мутними, неначе невиспаними очима. Князь Андрій з неспокійною
цікавістю вдивлявся в це нерухливе обличчя, і йому хотілося знати, чи думає і почуває, і що
думає, що почуває ця людина в цю хвилину? "Чи є взагалі що-небудь там, за цим нерухливим
обличчям?" — питав себе князь Андрій, дивлячись на нього. Князь Багратіон нахилив голову на
знак згоди з князем Андрієм і сказав: "Добре" з таким виразом, наче все те, що відбувалось і
про що його сповіщали, було саме те, що він уже передбачав. Князь Андрій, задихавшись від
швидкі їзди, говорив швидко. Князь Багратіон вимовляв слова із своїм східним акцентом
особливо повільно, ніби підказуючи думку, що квапитись нема куди. Він пустив, проте, свого
коня риссю в напрямі батареї Тушина. Князь Андрій разом із почтом поїхав за ним. За князем
Багратіоном їхали: почтовий офіцер, особистий князів ад'ютант, Жерков, ординарець, черговий
штаб-офіцер на енглізованому красивому коні і цивільний чиновник, аудитор, який з цікавості
попросився їхати в бій. Аудитор, огрядний чоловік з повним обличчям, і наївною усмішкою
радості оглядався навколо, трясучись на своєму коні; він мав чудний вигляд у своїй камлотовій
шинелі на фурштатському сідлі серед гусарів, козаків та ад'ютантів.
— Ось хоче битву подивитися,— сказав Жерков до Волконського, показуючи на аудитора,—
та під грудьми вже заболіло…
Тільки-но він доказав, як знову розлігся несподівано страви свист і враз припинився ударом
у щось рідке, і ш-ш-ш-шльоп - козак, що їхав трохи правіше і позаду аудитора, з конем
повалився землю. Жерков і черговий штаб-офіцер пригнулися до сідел і геть звідси повернули
коней. Аудитор зупинився навпроти козака, з уважною цікавістю розглядаючи його. Козак був
мертвий, кінь ще бився.
Князь Багратіон, прищурившись, оглянувся і, побачивши причину замішання, байдуже
одвернувся, наче сказав: "Чи варто і зважати на дурниці!" Він зупинив коня з прийомом
доброго їздця трохи перегнувся й поправив шпагу, що зачепилася за бурку. Шпага була
старовинна, не така, які носили тепер. Князь Андрій згадав оповідання про те, як Суворов в
Італії подарував свою шпагу Багратіону, і йому в цю хвилину особливо приємним був цей
спогад. Вони під'їхали до тієї самої батареї, біля якої стояв Волконський коли розглядав поле
бою.
— Чия рота? — спитав князь Багратіон фейєрверкера, що стояв біля ящиків.
Він питав: "Чия рота?", а по суті він питав: "Чи, бува, не боїтесь ви тут?" І фейєрверкер
зрозумів це.
— Капітана Тушина, ваше превосходительство,— виструнчившись, вигукнув веселим
голосом рудий, з густим ластовинням на всьому обличчі, фейєрверкер.
— Так, так,— промовив Багратіон, щось міркуючи, і повз передки проїхав до крайньої
гармати.
У той час, як він під'їжджав, з гармати цієї, оглушуючи його і почет, задзвенів постріл, і в
диму, що раптом огорнув гармату, видно було артилеристів, які підхопили гармату і, квапливо
напружуючись, накочували її на попереднє місце. Плечистий, величезний солдат 1-й номер з
банником, широко розставивши ноги, відскочив до колеса. 2-й номер тремтячою рукою клав
заряд у дуло. Невеличкий сутулуватий чоловік, офіцер Тушин, спіткнувшись на хобот вибіг
наперед, не помічаючи генерала і виглядаючи з-під маленької ручки.
— Ще дві лінії додай, якраз так буде,— крикнув він тоненьким голоском, якому він
намагався надати бравості, що не пасувала його постаті.— Друга,— пропищав він.— Трощи,
Медведєв!
Багратіон гукнув офіцера, і Тушин, боязким і незграбним рухом, зовсім не так, як
салютують військові, а так, як благословляють священики, приклавши три пальці до козирка,
підійшов до генерала. ХОЧ гармати Тушина були призначені для того, щоб обстрілювати
видолинок, він стріляв брандскугелями по селу Шенграбен, яке виднілося попереду і перед
яким виступали великі маси французів.
Ніхто не наказував Тушину, куди і чим стріляти, і він, порадившись із своїм фельдфебелем
Захарченком, якого дуже поважав, вирішив, що добре було б підпалити село. "Добре!" — сказав

147
Багратіон на доповідь офіцера і став, ніби щось міркуючи, оглядати на весь простір відкрите
перед ним поле бою. З правого боку найближче підійшли французи. Нижче висоти, на якій
стояв Київський полк, у долині річки лунало, беручи за душу, розкотисте тріскотіння рушниць,
і значно правіше, за драгунами, куди показував князеві почтовий офіцер, колона французів
обходила наш фланг. Ліворуч обрій обмежувався близьким лісом. Князь Багратіон наказав двом
батальйонам з центра йти на підкріплення, на правий бік. Почтовий офіцер насмілився
зауважити князеві, що по відході цих батальйонів гармати залишаться без прикриття. Князь
Багратіон обернувся до почтового офіцера і тьмяними очима подивився на нього мочки.
Князеві Андрію здавалося, що зауваження почтового офіцери було справедливе і що сказати
таки було нічого. Але в цей час примчав ад'ютант від полкового командира, який був у
видолинку, з вісткою, що величезні маси французів ідуть низом, що полк розладнаний і
відступає до київських гренадерів. Князь Багратіон нахилив голову на знак згоди і схвалення.
Ступою поїхав він праворуч і послав ад'ютанта до драгунів з наказом атакувати французів. Не
посланий туди ад'ютант приїхав через півгодини з вісткою, що опікунський полковий командир
уже відступив за яр, бо проти нього було спрямовано сильний вогонь, і він марно втрачав
людей і тому спішив стрільців у ліс.
- Добре! — сказав Багратіон.
У той час, як він від'їжджав від батареї, з лівого боку теж залунали постріли в лісі, а що було
занадто далеко до лівого флангу, щоб встигнути самому приїхати вчасно, то князь Багратіон
послав туди Жеркова сказати старшому генералові, тому самому, який представляв полк
Кутузову в Браунау, щоб він якомога поспішніше підступив за яр, бо правий фланг, певне, не
буде спроможний довго стримувати ворога. А про Тушина та батальйон, що прикривав його,
було забуто. Князь Андрій пильно прислухався до розмов князя Багратіона з начальниками та
до наказів, які він давав, і на подив свій помічав, що наказів ніяких не давалося, а що і
Багратіон лише намагався показати, що все, що робилося з доконечної потреби, з випадковості
та волі окремих начальників,— що все це робилося хоч не за його наказом, але згідно з його
намірами Князь Андрій помічав, що, завдяки тактові, який виявляв князь Багратіон,
незважаючи на цю випадковість подій і незалежнім од волі начальника, присутність його
зробила надзвичайно баз Начальники, із стурбованими обличчями під'їжджаючи до князя
Багратіона, ставали спокійними, солдати й офіцери весело віта з ним і ставали жвавішими в
його присутності і, видно, пишалися перед ним своєю хоробрістю.

XVIII
Князь Багратіон, виїхавши на найвищий пункт нашого правого флангу, почав спускатися
вниз, де лунала розкотиста стрілянина нічого не видно було від порохового диму. Чим ближче
вони спускалися до видолинку, тим менше їм ставало видно, але тим відчутнішою ставала
близькість справжнісінького поля бою. Їм почали зустрічатись поранені. Одного, з
закривавленою головою, без шапки тягли два солдати під руки. Він хрипів і плював. Куля
влучила видно, в рот або в горло. Другий зустрінутий бадьоро йшов сам, без рушниці, голосно
охаючи й махаючи від свіжого болю рукою, з які кров текла, як із пляшки, на його шинель.
Здавалось, обличчя його виявляло більше страх, ніж страждання, його хвилину тому було
поранено. Переїхавши дорогу, вони стали стрімко спускатися і на схилі побачили кілька
чоловік, які лежали; їм зустрілася юрма солдатів, серед яких були й не поранені. Солдати йшли
нагорі важко дихаючи, і, незважаючи на те, що бачили генерала, голосно розмовляли й махали
руками. Спереду, в диму, вже видно було ряди сірих шинелей, і офіцер, побачивши Багратіона,
з вигуками побіг за солдатами, що йшли юрмою, вимагаючи, щоб вони вернувся. Багратіон
під'їхав до рядів, по яких то там, то тут швидко клацали постріли, заглушуючи гомін і командні
вигуки. Все повітря було насичене пороховим димом. Обличчя солдатів усі були закопчені
порохом і збуджені. Одні забивали шомполами, другі підсипали на панівки, виймали заряди з
сумок, треті стріляли. Але в кого вони стріляли, цього не було видно від порохового диму якого
не відносив вітер. Досить часто чутно було приємні звуки дзижчання та свистіння. "Що це
таке?— думав князь Андрій, під’їжджаючи до цієї юрми солдатів.— Це не може бути цеп, бо

148
вони — купою! Не може бути атака, бо вони не рухаються, не може бути Мре: вони не так
стоять".
Худорлявий, кволий на вигляд старенький полковий командир, з приємною усмішкою, з
повіками, які більше ніж наполовину замри пали його старечі очі, надаючи йому покірливого
вигляду, під'їхав до князя Багратіона і прийняв його, як господар дорогого гостя. Піп доповів
князеві Багратіону, що проти його полку була кінна
кепка французів, і що, хоч атаку цю відбито, полк втратив понад половину людей. Полковий
командир сказав, що атаку було відбито, придумавши цю воєнну назву тому, що відбувалося в
його полку; але він насправді сам не знав, що відбувалося за ці півгодини Вивірених йому
військах, і не міг з певністю сказати, чи було відбито атаку, чи атака розбила його полк. На
початку дій він знав лише те, що по всьому його полку стали літати ядра та гранати.
Вбивати людей, що потім хтось крикнув: "Кіннота", і наші почали стріляти. І стріляли досі —
вже не в кінноту, яка зникла, а в французів, що з'явились у видолинку і стріляли по наших.
Князь Багратіон нахилив голову на знак того, що все це було зроблено так, як він бажав і
передбачав. Звернувшись до ад'ютанта, він наказав йому привести з гори два батальйони 6-го
єгерського, повз них вони щойно проїхали. Князя Андрія в цю хвилину вразила зміна, що
сталася в обличчі КНЯЗЯ Багратіона. Обличчя його виявляло ту зосереджену і щасливу
рішучість, що буває в людини, коли вона гарячого дня наважилася кинутись у воду і бере
останній забіг. Не було ні невиспаних, тьмяних очей, ні вдавано глибокодумного вигляду:
круглі, тверді, яструбині очі захоплено і трохи презирливо дивилися вперед, очевидно, ні на
чому не зупиняючись, хоч у його рухах зоставалась попередня повільність і розміреність.
Полковий командир звернувся до князя Багратіона, просячи його під'їхати назад, бо тут було
занадто небезпечно. "Годі-бо, ваше сіятельство, ради бога!" — казав він, за потвердженням
позираючи на Почтового офіцера, який одвертався від нього. "Ось, будьте ласкаві, дивіться!"
Він замовк, щоб привернути увагу до куль, що безперервно вищали, співали і свистіли навколо
них. Він говорив таким тоном просьби й докору, яким тесляр каже панові, що взявся за сокиру:
"Нам не звикати, а ви ручки намозолите". Він говорив так, паче його самого не могли вбити ці
кулі, і його напівзаплющені очі надавали його словам ще більшої переконливості. Штаб-офіцер
теж почав умовляти разом з полковим командиром; але князь Багратіон не відповідав їм і
тільки наказав перестати стріляти й построїтись так, щоб дати місце двом батальйонам, які
підходили. В той час, як він говорив, повіяв вітер, і наче невидима руш потягнула з правого
боку на лівий запону диму, що заслоняв видолинок, і протилежна гора з французами, які
просувалися в ній, відкрилася перед ними. Всі очі мимохіть були спрямовані ш французьку
колону, що посувалася до них, звиваючись по уступах місцевості. Уже видно було волохаті
шапки солдатів; уже можна було відрізнити офіцерів від рядових; видно було, як бився об
древко їхній прапор.
— Гарно йдуть,— сказав хтось у Багратіоновому почті.
Голова колони спустилася вже у видолинок. Сутичка мала статися на цьому боці спуску...
Залишки нашого полку, який був у бою, поспішно шикуючись відходили праворуч; з-за них,
розганяючи відсталих, підходив струнко два батальйони 6-го єгерського. Вони ще не
порівнялися з Багратіоном, а вже чутно було важкий, громіздкий крок, що його відбивала в
ногу вся маса людей. З лівого флангу йшов ближче за всіх до Багратіона ротний командир,
кругловидий, ставний мужчина з дурним, щасливим виразом обличчя, той самий, що вибіг з
куреня. Він, видно, ні про що не думав у цю хвилину, крім того що він браво пройде повз
начальство.
З фрунтовим самозадоволенням він ішов легко на мускулистих ногах, наче плив, без
найменшого зусилля витягуючись і відрізняючись цією легкістю від солдатів, що важко човгали
за його кроком. Він ніс біля ноги вийняту тоненьку, вузеньку шпагу (гнуту шпажку, не схожу
на зброю) і, оглядаючись то на начальство, то назад, я гублячи кроку, гучно повертався всім
своїм сильним станом. Здавалося, всі сили душі його були спрямовані на те, щоб якнайкраще
пройти повз начальство, і, почуваючи, що він виконує цю справу добре, він був щасливий.
"Лівою... лівою... лівою...", здавалося, внутрішньо приказував він через кожен крок, і за цим

149
тактом з рівноманітно-суворими обличчями рухалася стіна солдатських постатей, обтяжених
ранцями й рушницями, неначе кожен з цих сотень солдатів у думці через крок приказував:
"лівою... лівою... лівою. Товстий майор, сопучи і розрізнюючи крок, обминав куща по дорозі
відсталий солдат, захекавшись, боячись за свою несправність, із зляканим обличчям риссю
доганяв свою роту; ядро, натискаючи повітря, пролетіло над головою у князя Багратіона та
почту і в такт "лівою — лівою!" вдарилось у колону. "Зімкнись!" — скомандував, хизуючись
голосом, ротний командир. Солдати дугою обминали щось у тому місці, куди впало ядро, і
старий кавалер, фланговий унтер-офіцер, відставши біля вбитих, догнав свій ряд, підстрибнув,
перемінив ногу, попав у крок і сердито оглянувся. "Лівою... лівою... лівою...", здавалося, чутно
було з-за загрозливої мовчанки й одноманітного звуку одночасних ударів ніг об землю.
—Молодці, хлопці! — сказав князь Багратіон.
"Раді... ого-го-го-го-го!.." — розляглося по рядах. Понурий солдат, ідучи з лівого боку, не
перестаючи кричати, оглянувся очима на Багратіона з таким виразом, неначе казав: "Самі
знаємо"; другий, не озираючись і наче боячись заґавитися, роззявивши рота, кричав і проходив.
Наказано було зупинитися і зняти ранці.
Багратіон об'їхав ряди, що пройшли повз нього, і зліз з коня. Цін віддав козакові поводи,
скинув і віддав бурку, розпростав ноги й поправив на голові кашкета. Голова французької
колони, з офіцерами попереду, з'явилася з-під гори.
—З богом! — промовив Багратіон твердим, чутним голосом, на мить обернувся до строю і,
трохи розмахуючи руками, незграбним кроком кавалериста, наче працюючи, пішов уперед по
нерівному Полю. Князеві Андрію здавалося, що якась непереможна сила веде його вперед, і він
переживав велике щастя.
Уже близько ставали французи; уже князь Андрій, їдучи поруч з Багратіоном, ясно
розрізняв перев'язі, червоні еполети, навіть обличчя французів. (Він ясно бачив одного
старого французького офіцера, який вивернутими ногами у штиблетах, притримуючись за
кущі, насилу йшов нагору.) Князь Багратіон не давав нового наказу і все йшов так само
мовчки перед рядами. Раптом між французами тріснув один постріл, другий, третій... і по
всіх, тепер уже розстроєних, ворожих рядах розійшовся дим і затріскотіла пальба. Кілька
чоловік наших упало, серед них і кругловидий офіцер, який ішов так весело і старанно. Але в
ту ж мить, як пролунав перший постріл, Багратіон оглянувся і вигукнув: "Ура!"
"Ура-а-а-а!" — протяглим криком пішло по нашій лінії і, переганяючи князя Багратіона й
один одного, безладним, але веселим і збудженим натовпом побігли наші з гори за
розстроєними французами.
XIX
Атака 6-го єгерського забезпечила відступ правого фланги В центрі дія забутої батареї
Тушина, який підпалив-таки Шенграбен, зупиняла рух французів, французи гасили пожежу,
розношував вітром, і давали час відступати. Відступ центра через яр провадився поспішно й
галасливо; проте війська, відступаючи, не плуталися командами. Але лівий фланг, який
одночасно й атакували й обходили переважаючі сили французів під начальством Ланна і який
складався з Азовського й Подольського піхотних та Павлоградом кого гусарського полків, був
розстроєний. Багратіон послав Жеркова до генерала лівого флангу з наказом негайно
відступати.
Жерков жваво, не віднімаючи руки від кашкета, торкнув коня і помчав. Але тільки-но він
від'їхав від Багратіона, як у нього невистачило духу, його охопив непереборний страх, і він не
мі? їхати туди, де було небезпечно.
Вирушивши до військ лівого флангу, він поїхав не вперед, де була стрілянина, а став шукати
генерала й начальників там, ден не могло бути, і тому не передав наказу.
Командування лівим флангом належало по старшинству полковому командирові того самого
полку, який представлявся під Браунау Кутузову і в якому служив солдатом Долохов. А
командування крайнього лівого флангу було призначене командире Павлоградського полку, де
служив Ростов, внаслідок чого виникло непорозуміння. Обидва начальники були дуже
роздратовані один проти одного, і в той самий час, як на правому фланзі давно вже точився бій

150
і французи вже почали наступ, обидва начальники були заклопотані переговорами, метою яких
було образити один одного а полки, як кавалерійський, так і піхотний, були вельми мало
підготовлені до майбутньої битви. Люди полків, від солдата до генерала, не чекали бою і
спокійно займалися мирними справами: годуванням коней — у кінноті, збиранням дров — у
піхоті.
— Єсть він, однак, старший за мене в чин,— казав німець, гусарський полковник,
червоніючи і звертаючись до ад'ютанта, який під'їхав, — то полишайт на нього робити, як він
хоче. Я своїх гусарів не можу жертвувати. Сурмач! Грай відступ!..
Ескадрон, де служив Ростов, тільки-но встигнувши сісти на коней, був зупинений обличчям
до ворога. Знову, як і на Енському мосту, між ескадроном ворогом нікого не було, і між ними,
розділяючи їх, лежала та сама страшна межа невідомості і страху, немов межа, що відділяє
живих від мертвих. Усі люди почували цю межу, і питання про те, чи перейдуть чи ні і як
перейдуть вони цю межу, хвилювало їх.
До строю під'їхав полковник, сердито відповів щось на запитання офіцерів, і як людина, що
відчайдушно наполягає на своєму, дав якийсь наказ. Ніхто нічого певного не казав, але по
ескадрону пролетіла поголоска про атаку. Пролунала команда шикування, мит їм вискнули
шаблі, вийняті з піхов. Але все ще ніхто не рухався. Війська лівого флангу, і піхота й гусари,
почували, що начальство само не знає, що робити, і нерішучість начальників передавались
військам.
"Скоріше, скоріше б",— думав Ростов, почуваючи, що ось нарешті настав час спізнати
насолоду атаки, про яку він так багато чув від товаришів-гусарів.
—З Богом, хлопці,— прозвучав голос Денисова,— риссю, марш! У передньому ряду
загойдалися крупи коней. Грачик потягнув поводи і сам рушив.
З правого боку Ростов бачив перші ряди своїх гусарів, а ще далі попереду йому видно було
темну смугу, якої він не міг розглядіти, проте вважав за ворога. Постріли було чутно, але
вдалині.
—Піддай рисі! — пролунала команда, і Ростов відчував, як підкидає задом, перебиваючи на
галоп, його Грачик.
Він заздалегідь вгадував його порухи, і йому ставало все веселіш і веселіш. Він помітив
самотнє дерево попереду Це дерево спожитку було попереду, на середині тієї межі, що
здавалась такою страшною. А ось і перейшли ту межу, і не тільки нічого страшного це було, але
й усе веселіш і бадьоріше ставало. "Ох, як я рубону його",— думав Ростов, стискаючи в руці
ефес шаблі.
—Ур-р-а-а-а! — загули голоси.
"Ну, хай попадеться тепер хоч би хто",— думав Ростов, втискаючи шпори Грачикові, і,
випереджаючи інших, випустив його на весь кар'єр. Попереду вже видно було ворога. Раптом,
як широким віником, стьобнуло щось по ескадрону. Ростов підняв шаблю, готуючись рубати,
але в цей час солдат Нікітенко, скачучи попереду, відділився від нього, і Ростов відчув, як уві
сні, що продовжує летіти Я неприродною швидкістю вперед і разом з тим залишається на місці .
Знайомий гусар Бондарчук ззаду налетів на нього і сердито подивився. Кінь Бондарчуків
шарахнув, і він обминув стороною.
"Що ж це? я не просуваюся? — я впав вбитий..."— в одну мить спитав і відповів Ростов. Він
був уже сам один посеред поля.
Замість коней та гусарських спин у русі він бачив круг себе нерухому землю та стерню. Тепла
кров була під ним. "Ні, мене поранено і коня вбито". Грачик підвівся був на передні ноги, але
впав, придушивши їздцеві ногу. В коня з голови текла кров. Кінь бився і Я міг встати. Ростов
хотів підвестись і теж упав: ташка зачепили за сідло. Де були наші, де були французи — він не
знав. Нікого не було навколо.
Звільнивши ногу, він підвівся. "Де, з якого боку була тепер та межа, що так різко відділяла
два війська?"— питав він себе й не міг відповісти. "Чи часом не погане що трапилося зі мною?
Чи бувають такі випадки, і що треба робити в таких випадках?" — спитав він сам себе встаючи;
і в цей час відчув, що зайве щось висить на його лівій отерплій руці. Кисть її була, як чужа. Він

151
оглядав руку, марно шукаючи на ній крові. "Ну, от і люди,— подумав він радісно, побачивши
кілька чоловік, які бігли до нього.— Вони мені допоможуть попереду цих людей біг один у
чудному ківері і в синій шинелі чорний, засмаглий, з горбатим носом. Ще два і ще багато бігло
позаду. Один з них промовив щось чудне, неросійське. Між задніми такими ж людьми, в таких
самих ківерах, стояв один російський гусар, його тримали за руки; позад нього тримали його
коня.
"Мабуть, наш полонений... Так. Невже й мене візьмуть? Що це за люди? — все думав
Ростов, не вірячи своїм очам.— Невже французи?" Він дивився на французів, які наближалися,
і, незважаючи на те, що за секунду перед цим мчав лише для того, щоб наздогнати ти цих
французів і порубати їх, близькість їх здавалась йому тепер такою жахливою, що він не вірив
своїм очам. "Хто вони? Чого вони біжать? Невже до мене? Невже до мене вони біжать? І чого?
Вбити мене? Мене, кого так люблять усі?" Йому згадалася любов до нього його матері, сім'ї,
друзів, і намір ворогів убити його здався неможливим. "А може,— і вбити!" Він понад десять
секунд стояв, не рухаючись з місця і не розуміючи свого становища. Передній француз з
горбатим носом підбіг так близько, що вже видно було вираз його обличчя. І збуджене, чуже
обличчя цього чоловіка, який з багнетом навпереваги, стримуючи дихання, легко підбігав до
нього, злякав Ростова. Він схопив пістолет і, замість того, щоб стріляти з нього кинув ним у
француза й чимдуж побіг до кущів. Не з тим почуття сумніву й боротьби, з яким він ходив на
Енський міст, біг він, а з почуттям зайця, що втікає від собак. Одне неподільне почуття страху
за своє молоде, щасливе життя заполонило всю його істоту. Швидко перестрибуючи через
межі, з тією рвучкістю, з якою він бігав, граючись у горюдуба, він летів полем, зрідка
обертаючи своє бліде, добре, молоде обличчя, і холод жаху пробігав по його спині. "Ні, краще
не дивитися",— подумав він, але, підбігши до кущів, оглянувся ще раз. Французи відстали, і
навіть у ту хвилину, як він оглянувся, передній щойно змінив рись на крок і, обернувшись,
щось сильно кричав своєму товаришеві. Ростов зупинився. "Що-небудь не так,— подумав мін,
— не може бути, щоб вони хотіли вбити мене". А тим часом Шва рука його була така важка,
неначе двопудова гиря була привішена до неї. Він не міг бігти далі. Француз зупинився теж і
прицілився. Ростов зажмурився й нагнувся. Одна, друга куля пролетіла з дзижчанням повз
нього. Він зібрав останні сили, взяв ліву руку и праву і побіг до кущів. У кущах були російські
стрільці.
XX
Піхотні полки, захоплені зненацька в лісі, вибігали з лісу, і роти, Вмішуючись із іншими
ротами, втікали безладними юрмами. Один солдат з переляку промовив страшне на війні й
безглузде слово: «відрізали», і слово разом з почуттям страху передалося всій масі. — Обійшли!
Відрізали! Пропали! — кричали люди, біжачи. Полковий командир, у ту саму хвилину, як він
почув стрільбу і крик позаду, зрозумів, що сталося що-небудь жахливе з його полком, і думка,
що він, зразковий офіцер, за багато років служби ні в чому не завинивши, міг бути винним
перед начальством у необачності чи нерозпорядливості, так вразила його, що в ту саму хвили-
ну, забувши й непокірного кавалериста-полковника і свою генеральську поважність, а головне
— зовсім забувши про небезпеку й почуття самозбереження, він, ухопившись за луку сідла і
шпорячи коня, помчав до полку під градом куль, що обсипали, але щасливо минали його. Він
бажав одного: дізнатися, в чому річ, і допомогти і, хоч би там що, виправити помилку, якщо
вона була з його боку, і не бути винним йому, який служив двадцять два роки, будучи
бездоганним, зразковим офіцером.
Щасливо промчавши між французами, він під'їхав до поля за лісом, через який бігли наші і,
не слухаючись команди, спускалися з гори. Настала та хвилина морального вагання, яка
вирішує долю боїв: послухають ці безладні юрми солдатів голосу свого командира чи,
оглянувшись на нього, побіжать далі. Незважаючи на відчайдушний крик раніше такого
грізного для солдат полкового командира, незважаючи на розлючене, багрове, на себе не
схоже обличчя полкового командира й махання шпагою, солдати все бігли, розмовляли
стріляли в повітря і не слухали команди. Моральне вагання, що вирішує долю боїв, очевидно,
розв'язувалось на користь страху.
152
 Генерал закашлявся від крику й порохового диму і зупинимо! в розпачі. Усе, здавалося,
втрачено, але в цю хвилину французи наступаючі на наших, раптом, без видимої причини,
побігли назад, зникли з узлісся, і в лісі з'явилися російські стрільці.
Це була рота Тимохіна, єдина в лісі, яка втрималася в порядку і, засівши в канаву край лісу,
несподівано атакувала французів. Тимохін з таким одчайдушним криком кинувся на французів і
з такою шаленою і п'яною рішучістю, з самою тільки шпажкою, налетів на ворога, що
французи, не встигши отямитись, покидали зброю і почали втікати. Долохов, біжачи поруч з
Тимохіним, зблизьмо вбив одного француза і перший узяв за барки офіцера, який здався. Ті, що
втікали, вернулися, батальйони зібрались, і французів, що розділили були на дві частини
війська лівого флангу, на мить було відтіснено. Резервні частини встигли з'єднатися, і втікачі
зупинилися. Полковий командир стояв з майором Економовим біля мосту, пропускаючи повз
себе відступаючі роти, коли до нього підійшов солдат, узяв його за стремено і майже схилився
на нього. На солдатові була синювата, фабричного сукна шинель, ранця і ківера не було, голова
була зав'язана, і через плече була надіта французів зарядна сумка. Він у руках тримав
офіцерську шпагу. Солдат був блідий, блакитні очі його зухвало дивилися в обличчя полковому
командирові, а рот усміхався. Незважаючи на те, що полковий командир саме давав наказ
майорові Економову, він не міг не зверну уваги на цього солдата.
—Ваше превосходительство, ось два трофеї,— сказав Долохов, показуючи на французьку
шпагу і сумку.— Я взяв у полон офіцера. Я зупинив роту.— Долохов важко дихав од утоми; він
говорив з зупинками.— Вся рота може свідчити. Прошу запам'ятати, ваше превосходительство.
—Добре, добре,— сказав полковий командир і повернувся до майора Економова.
Але Долохов не відійшов; він розв'язав хустину, шарпнув її і показав закипілу на волоссі
кров.
—Рана багнетом, я залишився у строю. Запам'ятайте, ваші превосходительство.
Про батарею Тушина було забуто, і лише зовсім наприкінці бою, міс ще чуючи канонаду в
центрі, князь Багратіон послав туди чергового штаб-офіцера і потім князя Андрія, щоб
наказати батареї відступати якнайскоріше. Прикриття, що стояло біля гармат Тушина, йшло за
чиїмсь наказом в середині бою; але батарея продовжувала стріляти, і французи не взяли її лише
тому, що ворог не міг припускати зухвальства стрільби чотирьох, ніким не захищених гармат.
Навпаки, зважаючи на енергійну дію цієї батареї, він припускав, що тут, у центрі, зосереджено
головні сили росіян, і два рази пробував атакувати цей пункт і обидва рази його проганяли
картечними пострілами чотирьох гармат, що самотньо стояли на цьому пагорку.
Незабаром по від'їзді князя Багратіона Тушину пощастило підмилити Шенграбен.
— Ач, заметушилися! Горить! Бач, дим он! Ловко! Здорово? Дим який, дим! — загомоніла
обслуга, жвавішаючи.
Усі гармати без наказу били в напрямі пожежі. Неначе підганяючи, підгукували солдати до
кожного пострілу: "Ловко! От так-так! Ач... Здорово!" Пожежу розносило вітром, і вона швидко
поширювалася. Французькі колони, виступивши за село, пішли назад, але, немов на покарання
за цю невдачу, ворог виставив правіше села десять гармат і став бити з них по Тушину.
Через дитячу радість, викликану пожежею, та азарт вдалої стрільби по французах, наші
артилеристи помітили цю батарею лише міді, коли двоє ядер та слідом за ними ще чотири
вдарили між Гарматами і одно повалило двох коней, а друге одірвало ногу ящиковому
вожатому. Пожвавлення, раз встановившись, проте не послабшало, а тільки змінило настрій.
Коней замінили іншими з записного лафета, поранених прибрали, і чотири гармати повернули
Проти десятигарматної батареї. Офіцера, Тушинового товариша, було нібито на початку бою, і
протягом години з сорока чоловік обслуги вибули сімнадцять, але артилеристи все такі ж були
веселі й бадьорі. Двічі вони помічали, що внизу, близько них, з'являлися французи, і тоді вони
били по них картеччю.
Маленький чоловік, з кволими, незграбними рухами, вимагав собі безперестанку від
денщика ще люлечку за це, як він казав, і, розсипаючи з неї вогонь, вибігав наперед і з-під
маленької ручки дивився На французів.
— Трощи, хлопці! — приказував він і. сам підхоплював гармати за колеса й викручував

153
гвинти.
В диму, оглушуваний безперервними пострілами, що заставляв його щоразу здригатися,
Тушин, не випускаючи своєї носогрійки бігав від одної гармати до другої, то прицілюючись, то
рахуючи заряди, то розпоряджаючись зміною і перепряганням убитих та поранених коней, і
покрикував своїм кволим, тоненьким, нерішучим голоском. Обличчя його дедалі більш
оживлялося. Лише коли вбивали або ранили людей, він скривлявся і, одвертаючись від убитого,
сердито кричав на солдатів, що, як завжди, барилися підняти пораненого чи тіло. Солдати,
здебільшого гарні браві хлопці (як і завжди в батарейній роті), на дві голови вищі за свого
офіцера і вдвоє ширші за нього, всі, як діти у скрутному становищі, дивилися на свого
командира, і той вираз, що був на його обличчі, незмінно відбивався на їх обличчях.
Внаслідок цього страшного гуркоту, галасу, потреби в зосередженості й діяльності, Тушин
не зазнавав ані найменшого неприємного почуття страху, і думка, що його можуть убити чи
боляче поранити, не приходила йому в голову. Навпаки, йому ставили все веселіше й
веселіше, йому здавалося, що вже дуже давно, мало не вчора, була та хвилина, коли він
побачив ворога і зробив перший постріл, і що клаптик поля, на якому він стояв, був йому
даний знайомим, рідним місцем. Незважаючи на те, що він усе пам'ятав, усе розумів, усе
робив, що міг робити найкращий офіцер у ЙОГО становищі, він перебував у стані, схожому на
гарячкове маренні або на стан п'яної людини.
Від оглушливого гуркоту своїх гармат з усіх боків, від свисту ті ударів ворожих снарядів,
від того, що він бачив спітнілу, розчервонілу, квапливу обслугу коло гармат, бачив кров
людей і коней, бачні димки ворога на тому боці (після яких щоразу прилітало ядра й било в
землю, в людину, в гармату чи в коня),— від усього цього в нього в голові встановився свій
фантастичний світ, який являй собою його насолоду в цю хвилину. Ворожі гармати в йог уяві
були не гармати, а люльки, з яких рідкими клубами випускав дим невидимий курець.
—Ач, пихнув знову,— промовив Тушин пошепки сам до собі в той час, як з гори
вискакував клуб диму і смугою відносився в лівий бік вітром,— тепер м'ячика чекай —
відсилати назад.
—Що накажете, ваше благородіє? — спитав фейєрверкер, близько стоячи біля нього й
чуючи, що він бурмоче щось.
—Нічого, гранату...— відповів Тушин.
"Ну-бо, наша Матвіївно",— казав він сам собі. Матвіївною поставала в його уяві велика
крайня старовинного литва гармата. Мурахами здавались йому французи коло своїх гармат.
Красень і п'яниця перший номер другої гармати в його світі був дядьком; Тушин частіше,
ніж на інших, дивився на нього і тішився кожним ЙОГО рухом. Гомін рушничної перестрілки
під горою, то завмираючи, то знову посилюючись, здавався йому чиїмсь диханням. Він
Прислухався до вщухання і розгорання цих звуків.
"Ач, задихала знову, задихала",— казав він сам до себе. І Сам він уявлявся собі величезним
на зріст, могутнім мужчиною, який обома руками шпурляє французам ядра.
— Ну, Матвіївно, матінко, не зраджуй! — казав він, відходячи від гармати, як над його
головою пролунав чужий, незнайомий голос:
— Капітан Тушин! Капітан!
Тушин злякано оглянувся. Це був той штаб-офіцер, що вигнав його з Грунта. Він задиханим
голосом кричав до нього:
—Що ви, збожеволіли? Вам двічі наказано відступати, а ви... "Ну, за що вони мене?.."—
думав Тушин, з острахом дивлячись на начальника.
— Я... нічого...— промовив він, приставляючи два пальці до Козирка.— Я...
Але полковник не доказав усього, що хотів. Ядро, близько промітаючи, примусило його,
пірнувши, зігнутися на коні. Він замовк і тільки-но хотів сказати ще щось, як нове ядро
зупинило його. Він розвернув коня і помчав геть.
— Відступати! Усі відступати! — прокричав він здалеку.
. Солдати засміялися. Через хвилину приїхав ад'ютант з тим самим наказом.
Це був князі. Андрій. Перше, що він побачив, виїжджаючи на ту Місцину, яку займали
154
гармати Тушина, був відпряжений кінь з перебитою ногою, який іржав коло запряжених коней.
З ноги його, як В джерела, текла кров. Між передками лежало кілька вбитих. Ядра одно за
одним пролітали над ним у той час, як він під'їжджав, і він відчув, як нервовий дрож пробіг по
його спині. Але сама думка про те, що він боїться, знову піднесла його. "Я не можу боятися",—
подумав він і повільно зліз з коня між гарматами. Він передав Наказ і не поїхав з батареї. Він
вирішив, що при собі зніме гармати и позиції і відведе їх. Разом з Тушиним, переступаючи
через тіла і під страшним вогнем французів, він заходився рихтувати гармані до відходу.

155
 — А то приїжджало щойно начальство, то скоріше навтіки, сказав фейєрверкер князеві
Андрію,— не так, як ваше благородії!
Князь Андрій нічого не говорив з Тушиним. Вони обидва буді такі заклопотані, що,
здавалося, й не бачили один одного. Коди надівши вцілілі з чотирьох дві гармати на передки,
вони рушили з гори (одну розбиту гармату і єдинорог було залишено), коли Андрій під'їхав
до Тушина.
— Ну, до побачення,— сказав князь Андрій, простягаючи руку Тушину.
— До побачення, голубчику,— сказав Тушин,— щира душа! ПРОщавайте, голубчику,—
сказав Тушин зі сльозами, які невідомо чому раптом виступили йому на очі.

Частина третя.
[Аустерліц Андрія Волконського]
XVI
Кутузов у супроводі своїх ад'ютантів поїхав ступою за карабінерами.
Проїхавши з півверсти у хвості колони, він зупинився біля самотнього покинутого будинку
(певно, колишнього трактиру) на розгалуженні двох шляхів. Обидва шляхи спускалися з гори,
і по обох ішли війська.
Туман починав розходитися, і невиразно, версти за дві, видно було вже ворожі війська на
протилежних пагорбах. Ліворуч унив стрілянина ставала чутнішою. "Кутузов зупинився,
розмовляючи австрійським генералом. Князь Андрій, стоячи трохи позаду, вдивлявся в них і,
бажаючи попросити підзорну трубу в ад'ютанта, звернувся до нього.
—Подивіться, подивіться,— казав цей ад'ютант, дивлячись не на далеке військо, а вниз по
горі перед собою.— Це французи!
Два генерали й ад'ютанти стали хапатися за трубу, видираючі її один в одного. Усі обличчя
враз змінилися, і на всіх виявив» жах. Гадалося, що французи за дві версти від нас, а вони
зненацька з'явилися перед нами.
—Це ворог?.. Ні!.. Авжеж, дивіться, він... напевно... Що ж це? - загомоніли голоси.
Князь Андрій неозброєним оком побачив унизу праворуч не далі п'ятисот кроків від того
місця, де стояв Кутузов, густу колону французів, що піднімалися назустріч апшеронцям.
"Ось вона, настала вирішальна хвилина! Дійшла до мене справа",— подумав князь Андрій і,
вдаривши коня, під'їхав до Кутузова.
- Треба зупинити апшеронців, ваше високопревосходительство - вигукнув він.
Але в ту ж мить усе застелило димом, залунала близька стрілянина, і наївно зляканий голос за
два кроки від князя Андрія закричав: "Ну, братця, шабаш!" І неначе голос цей був командою. За
цим голосом усе кинулось тікати.
Змішані юрми, усе збільшуючись, бігли назад до того місця, де п'ять хвилин тому війська
проходили повз імператорів. Не тільки важко було зупинити цей натовп, але й неможливо було
самим не податися назад разом з натовпом. Волконський лише намагався не відставати від
нього й оглядався, дивуючись і не можучи зрозуміти
того, що робилося перед ним. Несвицький з озлобленим виглядом, червоний і на себе не
схожий, кричав до Кутузова, що коли він не поїде звідси зараз, його візьмуть у полон напевно.
Кутузов стояв на тому самому місці і, не відповідаючи, витягав хусточку. Зі щоки його текла
кров. Князь Андрій протиснувся до нього.
- Вас поранено? — спитав він, ледве стримуючи тремтіння нижньої щелепи.
— Рана не тут, а ось де! — сказав Кутузов, притискаючи хусточку до пораненої щоки і
показуючи на тих, що втікали.
- Зупиніть їх! — крикнув він і в той самий час, мабуть, переконавшись, що неможливо було
їх зупинити, вдарив коня і поїхав праворуч.
Новий натовп втікачів, ринувши, захопив його з собою і потягнув назад.
Війська бігли таким густим натовпом, що, раз потрапивши в середину юрми, важко було з неї

156
 вибратись. Хто кричав: "Рушай! чого забарився?" Хто тут-таки, обертаючись, стріляв у
повітря; хто бив коня, на якому їхав сам Кутузов. З величезним зусиллям вибравшись з
потоку юрми в лівий бік, Кутузов із почтом, зменшеним більш як удвічі, поїхав на звуки
близьких гарматних пострілів. Вибравшись з натовпу втікачів, князь Андрій, намагаючись
не мі відставати від Кутузова, побачив на схилі гори, в диму, російську батарею, яка ще
стріляла і до якої підбігали французи. Трохи вище стояла російська піхота, не рухаючись ні
вперед — на допомогу
батареї, ні назад — в одному напрямі з втікачами. Генерал на коні відділився від цієї піхоти і
під'їхав до Кутузова. З почту Кутузова залишилось лише чотири чоловіка. Усі були бліді і
мовчки переглядалися.
—Зупиніть цих мерзотників! — задихаючись, промовив Кутузов до полкового командира,
показуючи на втікачів; але в ту ж мити наче на покарання за ці слова, як рій пташечок, із
свистом пролетіли кулі по полку і по почту Кутузова.
Французи атакували батарею і, побачивши Кутузова, вистрілили по ньому. При цьому залпі
полковий командир схопився за ногу; впало кілька солдатів, і підпрапорщик, що стояв із
прапором, випусти його з рук; прапор захитався і впав, затримавшись на рушниці сусідніх
солдатів. Солдати без команди почали стріляти.
—Ооох! — з виразом розпачу простогнав Кутузов і озирнув ся.— Волконський,—
прошептав він тремтячим від свідомості свого старечого безсилля голосом.— Волконський,—
прошептав він показуючи на розстроєний батальйон і на ворога,— що ж це?
Але перше ніж він доказав це слово, князь Андрій, почуваючи сльози сорому і злоби, що
підступали йому до горла, уже зіскакував з коня й біг до прапора.
—Хлопці, вперед! — вигукнув він по-дитячому верескливо. "Ось воно!"— думав князь
Андрій, схопивши древко прапора і з насолодою чуючи свист куль, очевидно, спрямованих
саме проти нього. Кілька солдатів упало.
— Ура! — вигукнув князь Андрій, ледве втримуючи у руках важкого прапора, і побіг уперед
з безсумнівною певністю, що весь батальйон побіжить за ним.
Справді, він пробіг сам один лише кілька кроків. Рушив один, другий солдат, і весь
батальйон з вигуками "ура!" побіг вперед і випередив його. Унтер-офіцер батальйону, підбігши,
взяв прапори який хитався від ваги в руках князя Андрія, але зараз же його було вбито. Князь
Андрій знову схопив прапора і поволік його за древко, біжачи з батальйоном. Попереду себе
він бачив наших артилеристів, з яких одні билися, другі кидали гармати й бігли йому назустріч;
він бачив і французьких піхотних солдатів, що хапали артилерійських коней і повертали
гармати. Князь Андрій з батальйоном уже був за двадцять кроків від гармат. Він чув над собою
безперестанний свист куль і раз у раз праворуч і ліворуч від нього охали й падали солдати. Але
він не дивився на них; він вдивлявся лише в те, що відбувалося попереду в нього — на батареї.
Він ясно бачив уже одну постать рудого артилериста із збитим набік кіно ром, який тягнув з
одного боку банника, тимчасом як французький солдат тягнув банника до себе за другий бік.
Князь Андрій бачив уже ясно розгублений і разом лютий вираз облич цих двох людей, які
видно, не розуміли того, що вони роблять.
"Що вони роблять? — думав князь Андрій, дивлячись на них. — Чому не тікає рудий
артилерист, коли в нього нема зброї? Чому не коле його француз? Не встигне добігти, як
француз згадає про рушницю й заколе його". І Справді, другий француз, з рушницею
навпереваги, підбіг до тих, ЩО боролися, і доля рудого артилериста, який, усе ще не
розуміючи, що його чекає, з тріумфом вишарпнув банника, повинна була вирішитись. Та
князь Андрій не бачив, чим це кінчилося. Ніби з усього розмаху міцною палицею хтось із
найближчих солдатів, як йому здалося, вдарив його по голові. Це було трохи боляче, а
головне, Неприємно, бо біль цей розважав його і заважав йому бачити те, на що він
дивився.
"Що це? я падаю? у мене ноги підломлюються",— подумав він і впав на спину. Він
розплющив очі, сподіваючись побачити, чим кінчилася боротьба французів з
артилеристами, й бажаючи знати, вбито чи ні рудого артилериста, взято чи врятовано

157
 гармати. Але мін нічого не бачив. Над ним уже не було нічого, крім неба — високого неба,
не ясного, а проте безмірно високого, з тихо повзучими по ньому сірими хмарками. "Як
тихо, спокійно і урочисто, зовсім не так, як я біг,— подумав князь Андрій,— не так, як ми І
бігли, кричали й билися; зовсім не так, як з лютими і зляканими обличчями тягли один у
одного банника француз і артилерист,—зовсім не так повзуть хмарки по цьому високому
безконечному
НЕБІ . ЯК же я не бачив раніш цього високого неба? І який я щасливий, що пізнав його
нарешті. Так! усе пусте, все омана, крім цього безконечного неба. Нічого, нічого нема, крім
нього. Але й того навіть нема, нічого нема, крім тиші, заспокоєння. І хвалити Бога!.."

ТОМ ДРУГИЙ
Частина друга.
[П'єр Безухов — масон]
Невдовзі після прийняття його у братство масонів П’єр повним, написаним
для самого себе, посібником про те, що він має робити у своїх маєтках, поїхав у
Київську губернію, де була більша частина його селян.
Приїхавши до Києва, П'єр викликав до головної контори всіх управителів і виклав їм
свої наміри та бажання. Він сказав їм, що негайно буде вжито заходів для цілковитого
звільнення: селян від кріпацтва, щоб до того часу селян не обтяжували працею, щоб жінок з
дітьми не посилали на роботи, щоб селянам надавалася допомога, щоб кари застосовувались
напутливі, а не тілесні, що в кожному маєтку мають бути засновані лікарні, притулки та школи.
Деякі управителі (тут були й напівграмотні економи) слухали злякано, вбачаючи смисл
промови в тому, що молодий граф незадоволений їхнім управлянням і затаюванням грошей;
другим, після першого страху, здавалися кумедними П'єрове шепелявлення і нові для них
слова; третім просто подобалося слухати, як говорить пан; четверті, найрозумніші, серед них і
головний управитель, зрозуміли з цієї промови, як треба обходитися з паном для досягнення
своїх цілей.
Головний управитель висловив велику прихильність до П'єрових намірів; але зазначив, що,
крім цих реформ, конче треба взагалі зайнятися справами, які були в поганому стані.
Незважаючи на величезне багатство графа Безухова, відтоді як П'єр одержав його і
одержував, як казали, п'ятсот тисяч річного прибутку, він почував себе значно менш багатим,
ніж тоді, коли мій одержував свої десять тисяч від небіжчика графа. У загальних рисах він
туманно почував такий бюджет. У Раду платилося коло вісімдесяти тисяч з усіх маєтків; коло
тридцяти тисяч коштувало утримання підмосковної, московського дому та княжен; коло
п'ятнадцяти тисяч виходило на пенсії, стільки ж на богадільні й лікарні; графині на прожиття
посилалося сто п'ятдесят тисяч; процентів за борги сплачувалось коло сімдесяти тисяч;
будівництво початої церкви коштувало за ці два роки коло десяти тисяч; решта, коло ста тисяч,
розходилася — він сам не знав як, і майже щороку він змушений був позичати. Крім того,
щороку головний управитель писав то про пожежі, то про недорід, то про необхідність
перебудування фабрик та заводів. Отже, перша справа, що постала перед П'єром, була та, до
якої він найменше мав здатності і схильності, — заняття справами.
П'єр з головним управителем щодня займався. Та він почувай що заняття його ні на крок, не
посувають діла. Він почував, що його заняття відбуваються незалежно від діла, що вони не
зачіплюють, за діло, не змушують його рухатися. З одного боку, головний управитель
виставляв справи у дуже поганому освітленні, показуючи II'єру необхідність сплачувати борги і
розпочинати нові роботи силами кріпаків, на що П'єр не погоджувався; з другого боку, П'єр
вимагав, щоб почали справу звільнення, на що управитель виставки необхідність раніш
сплатити борг Опікунській раді, і тому — неможливість швидкого виконання.
Управитель не казав, що це зовсім неможливо; він пропонував ми досягнення цієї мети
продати ліси Костромської губернії, продати землі низові і кримський маєток. Але всі ці
операції в устах управителя пов'язувалися з такою складністю процесів, знімання заборон,
витребувань, дозволів та ін., що П'єр розгублювався і тільки казав йому: "Так, так, оце й

158
зробіть".
П'єр не мав тієї практичної чіпкості, що дала б йому змогу безпосередньо взятися за діло, і
тому він не любив його і лише намагався вдавати перед управителем, що він заклопотаний
ділом. А управитель намагався вдавати перед графом, що він вважає ці заняття вельми
корисними для господаря і для себе обтяжливими.
У великому місті знайшлися знайомі; незнайомі поспішили познайомитися і радо вітали
новоприбулого багача, найбільшого власника в губернії. Спокуси щодо головної П'єрової
слабості, тієї, в якій він признався під час прийому до ложі, теж були такі сильні, що П'єр не міг
протистояти їм. Знову цілі дні, тижні, місяці П'єрового життя минали так само заклопотано і
зайнято між вечорами, обідами, сніданками, балами, не даючи йому часу опам'ятатися, як і в
Петербурзі. Замість нового життя, яке сподівався почати П'єр, він жив усе тим самим колишнім
життям, лише в іншій обстановці.
П'єр усвідомлював, що з трьох призначень масонства він не виконував того, яке наказувало
кожному масонові бути зразком морального життя, і з семи чеснот зовсім не мав у собі двох:
добронравності і любові до смерті. Він утішав себе тим, що зате він виконував інше
призначення — виправлення роду людського, і мав інші чесноти — любов до ближнього і
особливо щедрість.
Навесні 1807 року П'єр вирішив повернутися до Петербурга.
По дорозі назад він мав намір об'їхати всі свої маєтки і особисто переконатися в тому, що з
його розпоряджень зроблено і в якому стані перебуває тепер той народ, який ввірено йому від
Бога і якому вІН прагне зробити добро.
На всьому позначалися ретельність та хазяйновитість. Зустрінуті двораки, на запитання, де
живе князь показали на невеличкий новий флігельок, що стояв над самим ставком. Старий
дядька князя Андрія, Антон, допоміг П'єру вилізти з коляски, сказав, що князь удома, і провів
його в чистий маленький передпокій.
П'єра здивувала скромність маленького, хоча й чистенького будиночка після тих блискучих
умов, у яких останнього разу він бачив свого друга в Петербурзі. Він поспішно ввійшов до
маленької, не відштукатуреної зали, де ще пахло сосною, і хотів іти далі але Антон навшпиньки
пробіг вперед і постукав у двері.
—Ну, що там? — почувся різкий, неприємний голос.
—Гість,— відповів Антон.
— Попроси зачекати,— і гуркнув відсунутий стілець. П'єр швидкими кроками підійшов до
дверей і стикнувся лицем в лиці з насупленим і постарілим князем Андрієм, який виходив до
нього. П'єр обняв його і, піднявши окуляри, цілував його в щоки і зблизька дивився на нього.
— От не чекав, дуже радий,— промовив князь Андрій. П’єр нічого не казав; він здивовано,
не зводячи очей, дивився на свого друга, його вразила зміна, що сталася в князеві Андрії. Слова
були привітні, усмішка була на губах і на обличчі в князя Андрія, але погляд був погаслий,
мертвий; незважаючи на очевидне бажання князь Андрій не міг надати йому радісного і
веселого блиску. Неї що схуд, зблід, змужнів його друг; а погляд цей і зморщечка на лобі, що
свідчили про тривале зосередження на чомусь одному, вражали й відчужували П'єра, поки він
не звик до них.
Як це завжди буває під час побачення після довгої розлуки, рої мова довго не могла
зав'язатися; вони питали й відповідали коротко про такі речі, про які, як вони самі знали, треба
було говорити довго. Нарешті розмова стала потроху зосереджуватись на сказаному раніш
уривчасто, на питаннях про минуле життя, про ПЛІІЙІ на майбутнє, про П'єрову мандрівку, про
його заняття, про війну тощо. Та зосередженість і пригніченість, що її помітив П'єр у погляді
князя Андрія, тепер виявлялася ще виразніше в усмішці з якою він слухав П'єра, особливо тоді,
коли П'єр говорив з запалом радості про минуле чи про майбутнє. Наче князь Андрії і бажав би,
та не міг брати участі в тому, що він говорив. П’єр починав відчувати, що перед князем
Андрієм захват, мрії, надії на щастя та на добро — непристойні, йому совісно було
висловлювати всі свої нові, масонські думки, особливо підновлені і викликані в ньому його
останньою мандрівкою. Він здержував себе, боявся бути наївним; разом з тим йому невтримно

159
хотілося скоріше повзати своєму другові, що він був тепер зовсім інший, кращий П'єр, ніж той,
що був у Петербурзі.
- Я не можу сказати вам, як багато я пережив за цей час. Я сам не впізнав би себе.
- Так, дуже, дуже ми змінилися з того часу,— сказав князь Андрій.
- Ну, а ви? — питав П'єр.— Які ваші плани?
- Плани? — іронічно повторив князь Андрій.— Мої плани?— повторив він, ніби дивуючись
із значення такого слова.— Та ось Личині, будуюся, хочу на той рік переїхати зовсім...
П'єр мовчки, пильно вдивлявся в постаріле Андрійове обличчя.
- Ні, я питаю...— сказав П'єр, та князь Андрій перебив його:
- Та що про мене говорити... розкажи ж, розкажи про свою мандрівку, про все, що там
наробив у своїх маєтках.
П'єр почав розповідати про те, що він зробив у своїх маєтках, цим а гаючись якомога більше
приховати свою участь у здійснених поліпшеннях. Князь Андрій кілька разів наперед
підказував П'єру Пі що він розповідав, наче все те, що зробив П'єр, було давно відомою
історією, і слухав не тільки не з інтересом, а навіть ніби соромлячись за те, що розповідав П'єр.
П'єру стало ніяково і навіть важко в товаристві свого друга. Він замовк.
- А ось що, друже мій,— сказав князь Андрій, якому, очевидно, було теж важко й незручно з
гостем,— я тут на бівуаках, приїхав лише подивитися. Сьогодні я їду знову до сестри. Я тебе
познайомлю з ними. Та ти, здається, знайомий,— сказав він, явно розважаючи розмовою гостя,
з яким він не почував тепер нічого спільного.—
Ми поїдемо по обіді. А тепер — хочеш подивитися мою садибу? — Мої їй вийшли і проходили
до обіду, розмовляючи про політичні новини та про спільних знайомих, як люди не дуже
близькі один одному. З певним пожвавленням і інтересом князь Андрій говорив лише про нову
садибу, яку він обладнував, та про будівництво, але й тут серед розмови, на риштованні,
описуючи П'єру майбутнє розташування будинку, князь Андрій раптом зупинився.— А втім,
тут нема нічого цікавого, ходім обідати та й поїдемо.— За обідом зайшла розмова про П'єрове
одруження.
— Я дуже здивувався, почувши про це, — сказав князь Андрій П'єр почервонів так само, як
він червонів завжди при цьому і квапливо промовив:
—Я вам розкажу коли-небудь, як це все сталося. Але ви знате, що всьому цьому кінець і
назавжди.
—Назавжди? — сказав князь Андрій.— Назавжди нічого щ буває.
—Але ви знаєте, як це все кінчилося? Чули про дуель?
—Так, ти пройшов і через це.
—Одно, за що я хвалю Бога, це за те, що я не вбив цієї людини,— сказав П'єр.
—Чому ж? — сказав князь Андрій.— Убити кляту собаку навіть дуже добре.
—Ні, вбити людину недобре, несправедливо...
—Чому ж несправедливо? — повторив князь Андрій.— Що справедливо і несправедливо —
про це не дано судити людям. Люди завжди помилялись і будуть помилятись, і найбільше в
тому, що вони вважають справедливим і несправедливим.
—Несправедливе те, що є злом для, іншої людини,— сказав П'єр, з задоволенням
почуваючи, що вперше з часу його приїзду князь Андрій жвавішав і починав говорити і хотів
висловити пес те, що зробило його таким, яким він був тепер.
—А хто тобі сказав, що таке зло для іншої людини? — спитав він.
—Зло? Зло? — сказав П'єр.— Ми всі знаємо, що таке зло для себе.
—Так, ми знаємо, але те зло, яке я знаю для себе, я не можу зробити іншій людині,— дедалі
жвавішаючи, казав князь. Андрій, очевидно, бажаючи висловити П'єру свій новий погляд на
речі. Він говорив по-французькому.— Я знаю в житті лише два справжніх нещастя: муки
совісті й недуга. І щастя є лише відсутність цих двох зол. ЖИТИ ДЛЯ себе, уникаючи лише цих
двох зол, ось уся мої мудрість тепер.
—А любов до ближнього, а самопожертва? — заговорив П'єр.« Ні, я з вами не можу
погодитись! Жити тільки так, щоб не робив зла, щоб не розкаюватись, цього мало. Я жив так, я

160
жив для себе і занапастив своє життя. І тільки тепер, коли я живу, принаймні намагаюся (зі
скромності виправився П'єр) жити для інших, тільки тепер я зрозумів усе щастя життя. Ні, я не
згоден з вами, та й ви не думаєте того, що говорите.— Князь Андрій мовчки дивився на П’єра і
глузливо усміхався.
—Ось побачиш сестру, княжну Марію. З нею ви зійдетеся,— сказав він.— Може, ти маєш
рацію для себе,— говорив він далі, вмовчавши трохи,— але кожен живе по-своєму; ти жив для
себе і цим, кажеш, мало не занапастив свого життя, а щастя зазнав лише тоді, коли почав жити
для інших. А я пережив протилежне.
Я жив для слави. (А що таке слава? Та сама любов до інших, бажання зробити для них що-
небудь, бажання їхньої похвали.) Отже, я жив для інших, і не майже, а зовсім погубив своє
життя.
I з того часу став спокійнішим, відколи_живу для самого себе...
—Чому ви не служите в армії?
—Після Аустерліца! — понуро сказав князь Андрій.— Ні, красно дякую; я дав собі слово, що
служити в діючій російській армії я не буду. І не буду. Якби Бонапарте стояв тут, під
Смоленськом, загрожуючи Лисим Горам, і тоді я не служив би в російській армії. Ну, то я тобі
казав,— заспокоюючись, говорив далі князь Андрій.—
IV її ер ополчення, батько головнокомандуючим третього округу, і єдиний спосіб у мене
уникнути служби — бути при ньому.
—Отже, ви служите?
—Служу.— Він помовчав трохи.
—То чому ж ви служите?
—А ось чому. Батько мій один з найвизначніших людей своєї епохи. Але він стає старим, і
він не то що жорстокий, а занадто діяльного характеру. Він страшний своєю звичкою до
необмеженої влади і тепер цією владою, даною від государя головнокомандуючим над
ополченням. Якби я на дві години спізнився два тижні кому, він повісив би протоколіста в
Юхнові,— сказав князь Андрій з усмішкою.— Отже, я служу тому, що крім мене, ніхто не має
впливу на батька, і я де-не-де врятую його від вчинку, від якого б він потім мучився.
—А, ну отже бачите!
— Так, але не так, як ти думаєш,— говорив далі Князь Андрій.— Я анітрохи добра
не бажав і не бажаю цьому мерзотникові-протоколісту, який украв якісь чоботи в ополченців
я навіть дуже був би радий бачити його повішеним, але мені жаль батька — тобто знов-таки
себе ж.
Князь Андрій говорив з усе більшим запалом. Очі його гарячкові блищали в той час, як він
намагався довести П'єру, що ніколи в його вчинку не було бажання добра ближньому.
— Ну, ось ти хочеш звільнити селян,— казав він далі. - Це дуже добре, але не для тебе
(ти, я гадаю, нікого не засікав і не посилав на Сибір), і ще менше для селян. Коли їх б'ють,
січуть посилають на Сибір, то я думаю, що їм від цього анітрохи не гірше. В Сибіру
провадить він те саме своє скотське життя, а шмагання тілі загояться, і він такий же
щасливий, як і раніш був. А треба цього для тих людей, які гинуть морально, наживають собі
каяття придушують це каяття і грубіють від того, що в них є можливій карати справедливо і
несправедливо. Ось кого мені жаль і для кой б я бажав звільнити селян. Ти, можливо, не
бачив, а я бачив, як хороші люди, виховані у звичках своєї необмеженої влади, з роками, коли
вони робляться дратівливішими, стають жорстокими, грубими, знають це, не можуть
стриматися і стають усе нещаснішими й нещаснішими.
Князь Андрій говорив це в такому запалі, що П'єру мимоволі прийшло в голову те, що
думки ці викликав у Андрія його батька. Він нічого не відповів йому.
— От кого мені жаль — людської гідності, спокою совісті, чистоти, а не їх спин і, лобів, які,
хоч скільки шмагай, хоч скільки брий усе залишаться такими ж спинами й лобами.
— Ні, ні і тисячу разів ні! я ніколи не погоджуся з вами, - сказав П'єр.

161
 XII
Увечері князь Андрій і П'єр сіли в коляску й поїхали в Лисі Гори. Князь Андрій,
поглядаючи на П'єра, зрідка порушував мовчанку словами, які свідчили, що він був у гарному
настрої.
Він розповідав П'єру, показуючи на поля, про свої господарські вдосконалення.
П'єр понуро мовчав, відповідаючи уривчасто; здавалося, він па ринув у свої думки.
П'єр думав про те5, що князь Андрій нещасний, що він помиляється, що він не знає
істинного світла і що П'єр повинен допомогти йому, просвітити й підняти його. Але тільки-но
П'єр придумував, як і що він говоритиме, передчуття підказувало йому, що князь Андрій
одним словом, одним аргументом принизить усе його вченні: і він боявся почати, боявся
виставити на можливість осміяння свою улюблену святиню.
- Ні, чому ж ви думаєте, — раптом почав П'єр, опускаючи клону і стаючи схожим на
битливого бика, — чому ви так думаєте?
Ви не повинні так думати.
— Про що я думаю? — спитав князь Андрій здивовано.
— Про життя, про покликання людини. Цього не може бути. Я так само думав, і мене
врятувало — ви знаєте що? Масонство. Ні, ви не усміхайтесь. Масонство — це не релігійна, не
обрядова секта, як і я думав; масонство — це найкраще, єдине вираження найкращих, вічних
якостей людства.— І він почав витлумачувати князеві Андрію масонство, як він розумів його.
Він казав, що масонство є вчення християнства, яке звільнилося ІІД державних і релігійних пут,
учення рівності, братерства і любові.
- Тільки наше святе братство має справжній смисл у житті; все інше — сон,— казав П'єр.—
Ви зрозумійте, мій друже, що поза ним союзом усе перейняте брехнею і неправдою, і я згоден з
вами, що розумній і добрій людині нічого не залишається, крім того, що доживати, як ви, своє
життя, намагаючись лише не заважати іншим.
А по засвойте собі наші головні переконання, вступіть у наше братство, дайте нам себе,
дозвольте керувати собою, і ви відразу відчуєте себе, як і я відчув, частиною того величезного
невидимого ланцюга,
початок якого зникає в небесах,— говорив П'єр. і Князь Андрій мовчки, дивлячись перед себе,
слухав П'єрову про мину. Кілька разів він, недочувши через торохтіння коляски, перепитував
П'єра нерозчуті слова. По особливому блиску, що загорівся і и в очах у князя Андрія, і по його
мовчанню П'єр бачив, що слова його не марні, що князь Андрій не переб'є його й не
сміятиметься з його слів.
Вони під'їхали до річки, яка розлилася; переїжджати на той бік треба було поромом. Поки
встановлювали коляску і коней, вони ні шли на пором.
Князь Андрій, спершись ліктями на поручні, мовчки дивився вздовж плеса, блискучого від
призахідного сонця.
— Ну, що ж ви думаєте про це?— спитав П'єр.— Чого ж ви мовчите?
— Що я думаю? Я слухав тебе. Все це так,— сказав князь Андрій.— Але ти кажеш: вступи
в наше братство, і ми тобі покажемо мету життя і покликання людини, і закони, що керують
світом. Та хто ж ми? — Люди. Чому ж ви все знаєте? Чому лише я не бачу того, що ви бачите?
Ви бачите на землі царств добра і правди, а я його не бачу.
П'єр перебив його.
- Вірите ви в майбутнє життя? — спитав він.
— В майбутнє життя? — повторив князь Андрій, та П'єр не дав йому часу відповісти і
прийняв цей повтор за заперечення, тиф більше, що він знав колишні атеїстичні переконання
князя Андрія.
— Ви кажете, що не можете бачити царства добра та правди ні землі. І я не бачив його; і його
не можна бачити, коли дивитись на наше життя, як на кінець усього. На землі, саме на цій землі
(П'Я показав на поле), нема правди — все брехня та зло; але в світі, у всьому світі є царство
правди, і ми тепер діти землі, а вічно — діти всього світу. Хіба я не почуваю в своїй душі, що я
становлю частину цього величезного, гармонійного цілого? Хіба я не почуваю, що я у цій

162
величезній незчисленній кількості істот, в яких виявляється божество,— вища сила, як хочете,
— що я становлю одну ланку, оди ступінь від нижчих істот до вищих? Коли я бачу, ясно бачу ці
сходи що ведуть від рослини до людини, то чому ж я припускатиму, що ці сходи закінчуються
мною, а не ведуть далі й далі? Я почуваю, що я не тільки не можу зникнути, як ніщо не зникає в
світі, але що я завжди буду і завжди був. Я почуваю, що, крім мене, надо мною живуть духи і
що в цьому світі є правда.
— Так, це учення Гердера1,— сказав князь Андрій,— та не воно, голубе мій, переконає мене,
а життя і смерть, ось що переконуй Переконує те, що бачиш дорогу тобі істоту, яка зв'язана з
тобою перед якою ти був винним і сподівався виправдатись (у князя Андрія затремтів голос, і
він одвернувся), і раптом ця істота стрия дає, мучиться і перестає бути... Чому? Не може бути,
щоб не були відповіді! І я вірю, що вона є... Ось що переконує, ось що переконало мене,—
сказав князь Андрій.
—Авжеж, авжеж,— промовив П'єр,— хіба не те ж саме і я кажу!
—Ні. Я кажу лише, що переконують у необхідності майбутнього життя не доводи, а те, коли
йдеш у житті рука в руку з людиною, і раптом людина ця зникне там у ніде, і ти сам
зупиняєшся перед цією безоднею і заглядаєш туди. І я заглянув...
- Ну, і що ж! Ви знаєте, що є там і що є хтось? Там є — майбутнє життя. Хтось є — Бог.
І Князь Андрій не відповів. Коляска вже давно була вивезена на другий берег і коні виведені і
вже запряжені, і вже сонце зайшло до половини, і вечірній приморозок вкривав зірками калюжі
біля пережму, а П'єр і Андрій, на подив лакеїв, кучерів та перевізників, ще стояли на поромі і
розмовляли.
- Коли є Бог і є майбутнє життя, то є істина, є чеснота; і вище щастя людини полягає в тому,
щоб прагнути досягнення їх. Треба
жити, треба любити, треба вірити,— казав П'єр,— що живемо не сьогодні лише на цьому
клаптику землі, а жили й житимемо вічно Цим, в усьому (він показав на небо).— Князь Андрій
стояв, спершись «тями на поручні порома, і, слухаючи П'єра, дивився, не зводячи МАЙ, на
червоний відблиск сонця на синіючому плесі. П'єр замовк. ШЛО зовсім тихо Пором давно
причалив, і тільки хвилі течії тихо Лопали об його дно. Князеві Андрію здавалося, що це
хлюпотіння хвиль примовляло до П'єрових слів: "Правда, вір цьому".
Князь Андрій зітхнув і променистим, дитячим, ніжним поглядом глянув на розчервоніле,
захоплене, але все ж несміливе перед страшним другом, П'єрове обличчя.
Справді, якби це так було! — сказав він.— Одначе, ходім сідати,— додав князь Андрій і,
сходячи з порома, подивився на небо, на яке показав йому П'єр, і вперше після Аустерліца він
побачив те високе, вічне небо, яке він бачив, лежачи на Аустерліцькому полі, і щось давно
заснуле, щось найкраще, що було в ньому, раптом
радісно й молодо прокинулося в його душі. Почуття це зникло, як
тільки князь Андрій вступив знову у звичні умови життя, але він знав,
що це почуття, якого він не вмів розвинути, жило в ньому. Побачення з П’єром було для князя
Андрія епохою, з якої почалося хоч зовнішньо таке ж саме, але у внутрішньому світі його нове
життя.
Частина третя.
[Зустріч Андрія Волконського з дубом]
І
У 1808 році імператор Олександр їздив до Ерфурта для нового побачення з імператором
Наполеоном, і у вищому петербурзькому громадянстві багато говорили про велич цього
урочистого побачення.
У 1809 році близькість двох володарів світу, як називали Наполеона і Олександра, дійшла до
того, що коли Наполеон оголоси у цьому році війну Австрії, то російський корпус виступив за
кордон для допомоги своєму колишньому ворогові, Бонапарте, проти колишнього союзника,
австрійського імператора; до того, що у вищому світі говорили про можливість шлюбу між
Наполеоном та однією з сестер імператора Олександра. Але, крім зовнішніх політичних

163
міркувань, у цей час увага російського суспільства з особливою жвавістю звернена була на
внутрішні реформи, що здійснювалися тоді в усіх частинах державного управління.
Життя тимчасом, справжнє життя людей зі своїми істотними інтересами здоров'я, недуги,
праці, відпочинку, зі своїми інтересами мислі науки, поезії, музики, любові, дружби, ненависті,
пристрастей, ішло, як і завжди, незалежно і поза політичною близькістю чи ворожнечею з
Наполеоном Бонапарте, поза всіма можливими реформами.
Князь Андрій безвиїзно прожив два роки в селі. Усі ті починання в маєтках, що їх затіяв у
себе П'єр і не довів ні до якого результату, раз у раз переходячи від однієї справи до другої,—
усі ці починання без показування їх будь-кому і без особливих зусиль здійснив князь Андрій.
Він мав велику практичну чіпкість, якої бракувало П'єру і яка без розмахів і зусиль з боку
князя Андрія давала рух справі.
Один маєток його на триста душ селян був перечислений у вільці хлібороби (це був один з
перших прикладів у Росії), в інших панщину було замінено оброком. У Богучарово було
виписано його коштом учену повитуху для допомоги роділлям, і священик ж платню навчав
селянських і двірських дітей грамоти.
Одну половину часу князь Андрій проводив у Лисих Горах з батьком і сином, який був ще в
няньок; другу половину часу— в богучаровській обителі, як називав батько його село.
Незважаючи ІІ| виявлену в його розмові з П'єром байдужість до всіх зовнішніх подій світу,
князь Андрій пильно стежив за ними, одержував багато книжок і, на подив свій, помічав, коли
до нього або до батька його приїжджали свіжі люди з Петербурга, з самого виру життя, що їв
люди в знанні всіх процесів у зовнішній і внутрішній політиці далеко відстали від нього, хоч
він сидів безвиїзно в селі.
Крім роботи в справах маєтків, крім загального читання найрізноманітніших книжок, князь
Андрій працював у цей час над критичним розглядом двох наших останніх невдалих кампаній і
над складанням проекту про зміну наших військових уставів та постанов.
Напесні 1809 року князь Андрій поїхав у рязанські маєтки свого сипа, опікуном якого він
був.
Пригрітий весняним сонцем, він сидів у колясці, поглядаючи на першу траву, перше листя
берези і перші клуби білих весняних хмарин, що розбігалися по яскравій синяві неба. Він ні про
що не думав, а весело й бездумно дивився на всі боки.
Проїхали перевіз, на якому він рік тому розмовляв з П'єром. Проїхали грязьке село, токи,
вруна, спуск із залишками снігу біля |мосту, розмитий глинистий узвіз, смуги стерні та де-не-де
зеленого чагарника і в'їхали в березовий ліс обабіч дороги. В лісі було майже гаряче, вітру не
чутно було. Береза, вся обсіяна зеленим клейким листом, не ворушилася, і з-під торішнього
листя, піднімаючи |його, вилазила, зеленіючи, перша трава і лілові квітки. Розсипані подекуди
по березняку дрібні ялини своєю грубою вічною зеленню неприємно нагадували про зиму. Коні
запирхали, ввійшовши в ліс, і видніше спітніли.
Лакей Петро щось сказав до кучера, кучер ствердно відповів. Та, Видно, Петрові мало було
кучерового співпочування: він повернувши па передку до пана.
Ваше сіятельство, легко як! — сказав він, шанобливо усміхаючись.
Що?
— Легко, ваше сіятельство. “Що він каже? — подумав князь Андрій. — Ага, про весну,
певне, — Подумав він, оглядаючись на всі боки.— І справді, все вже зелене... як скоро! І береза,
й черемха, і вільха вже починає... А дуб і непомітно. До речі, ось він, дуб".
Край дороги стояв дуб. Мабуть, у десять разів старший за берези, ІІ шейх складався ліс, він був
у десять разів грубший і вдвоє вищий за кожну березу. Це був величезний, у два обхвати дуб з
обламаним, цинію, видно, гіллям і з обламаною корою, зарослою давніми болячками. З
величезними своїми незграбними, несиметрично-розчепіреними кострубатими руками й
пальцями, він старим, сердитим і пре-зирливим виродком стояв між веселими березами. Лише
він один не хотів знати чарів весни і не хотів бачити ні весни, ні сонця.
"Весна, і любов, і щастя! — наче казав цей дуб.— І як не набрид-мг нам усе та ж сама дурна
й безглузда омана. Усе одне й те саме,

164
і все омана! Нема ні весни, ні сонця, ні щастя. Он дивіться, сидять задушені мертві ялини,
завжди однакові, а ось і я розчепірив с,| обламані обідрані пальці, де не виросли вони — зі
спини, з боків виросли — так і стою, і не вірю вашим надіям та оманам".
Князь Андрій кілька разів оглянувся на цей дуб, проїжджаючи лісом, наче він чогось чекав
від нього. Квіти і трава були ш дубом, але він так само, понуро, нерухомо, потворно і вперто сів
посеред них.
"Так, він має рацію, тисячу разів має рацію цей дуб,— думав князь Андрій,— хай інші,
молоді, знову знаджуються на цю ома а ми знаємо життя,— наше життя кінчене!" Ціла нова
плетениця думок безнадійних, але сумовито-приємних у зв'язку з цим дубом виникла у душі
князя Андрія. Під час цієї подорожі він наче наново обдумав усе своє життя і прийшов до того
ж попереднього, заспокійливого і безнадійного, висновку, що йому нічого почині не треба, що
він повинен доживати своє життя, не роблячи зла, не турбуючись і нічого не бажаючи.
ІІІ
Другого дня, попрощавшись лише з графом, не дочекавшись ходу дам, князь Андрій поїхав
додому.
Уже був початок червня, коли князь Андрій, повертаючись додому, в'їхав знову в той
березовий гай, у якому цей старий, каракатий дуб так чудно і пам'ятно вразив його. Бубонці ще
глухіше дзвеніли в лісі, ніж півтора місяця тому; все було повне, тінисте і густе і молоді ялини,
розсипані по лісу не порушували загальної краси і, підробляючись під загальний характер,
ніжно зеленіли пухнаті ми молодими пагінцями.
Цілий день стояла спека, десь збиралася гроза, але тільки невеличка хмарка бризнула на пил
дороги й на соковите листя. Ліпні бік лісу був темний, у тіні; правий, мокрий, глянсуватий,
блищав ні сонці, ледь-ледь погойдуючись од вітру. Все було в цвіту; солов’ї виляскували й
заливалися то близько, то далеко.
"До речі, тут, у цьому лісі, був той дуб, з яким ми були згодні,«І подумав князь Андрій.— Та
де він?" — подумав знову князь Андрій, дивлячись на лівий бік дороги, і, сам того не знаючи,
не впізнаючи його, милувався тим дубом, якого він шукав. Старий дуб, весь оновлений,
розкинувшись наметом соковитої, темної зелені, млів, ледь-ледь погойдуючись у сяйві
вечірнього сонця. Ні кострубатих пальців, ні болячок, ні колишньої недовіри та горя — нічого
не було видно. Крізь тверду столітню кору пробилися без гілок соковиті ч молоді листки, так
що не можна було йняти віри, що цей старий породив їх. "Та це ж той самий дуб",— подумав
князь Андрій, і його раптом охопило безпричинне весняне почуття радості й оновлення. Всі
найкращі хвилини його життя раптом одночасно згадалися йому. І Аустерліц з високим небом, і
мертве докірливе обличчя дружини, і П'єр на поромі, і дівчинка, схвильована красою ночі, і ця
ніч, і місяць — і все це разом згадалось йому.
"Ні, життя не кінчене в тридцять один рік,— раптом остаточно, беззмінно вирішив князь
Андрій.— Мало того, що я знаю все те, що є в мені, треба, щоб і всі знали це: і П'єр, і ця
дівчинка, що хотіла полетіти в небо; треба, щоб усі знали мене, щоб не для одного мене
ТОЧИЛОСЬ моє життя, щоб не жили вони так незалежно від мого життя, щоб на всіх воно
впливало і щоб усі вони жили зі мною РАЗОМ"

Повернувшись зі своєї поїздки, князь Андрій вирішив восени їхати до Петербурга і

придумав різні причини цього рішення. Цілий ряд розумних, логічних доводів, чому йому
конче треба їхати до Петербурга і навіть служити, щохвилинно був готовий до його послуг.
Він навіть тепер не розумів, як міг він коли-небудь мати сумніви у доконечній потребі взяти
діяльну участь у житті, так само як місяць тому він не розумів, як могло б йому спасти на
думку виїхати з села. Йому здавалось очевидним, що весь його життєвий досвід повинен був
пропасти марно й не мати ніякого смислу, якби він не приклав його у справах і не взяв знову
діяльної участі в житті. Він навіть не розумів того, як на підставі таких самих убогих доводів
розуму раніш очевидно було, що він би принизився, якби тепер, після своїх уроків життя,
знову повірив у можливість давати користь і в можливість щастя та любові. Тепер розум
підказував зовсім інше. Після цієї поїздки князь Андрій став нудьгувати в селі, попередня

165
 робота не цікавила його, і часто, сидячи на самоті в своєму кабінеті, він вставав, підходив до
дзеркала і довго дивився на своє обличчя. Потім він одвертався й дивився на портрет
небіжки Лізи, яка з розпушеними по-грецькому буклями ніжно й весело дивилась на нього з
золотої рамки. Вона вже не казала чоловікові колишніх страшних слів, вона просто й весело
з цікавістю дивилася на нього.
І князь Андрій, заклавши назад руки, довго ходив по кімнаті. то насуплюючись, то
усміхаючись, передумуючи ті несвідомі, невимовні, таємні, як злочин, думки, пов'язані з
П'єром, зі славок. з дівчиною на вікні, з дубом, з жіночою красою і любов'ю, які змінили все
його життя. І в ці ось хвилини, коли хто входив до нього він бував особливо сухо, суворо
рішучим і надто неприємно логічним...

[Перший бал Наташі Ростової]

XV
Наташа з ранку цього дня не мала жодної вільної хвилини й ні разу не встигла подумати про
те, що її чекає.
У сирому, холодному повітрі, в тісноті й неповній темряві хитко: карети вона вперше
виразно уявила собі те, що має бути там, на балу, в освітлених залах,— музика, квіти, танці,
государ, уся блискуча молодь Петербурга. Те, що її чекало, було таке чудове, що вона не вірила
навіть, що це буде: так це не пов'язувалося з враженням холоду, тісноти й темряви у кареті.
Вона зрозуміла все те, що її чекає, тільки тоді, коли, пройшовши по червоному сукну під'їзду.
увійшла до сіней, зняла шубу й пішла поруч з Сонею попереду матері між квітами по
освітлених сходах. Тільки тоді вона згадала, як їй треба триматись на балу, і старанно прибрала
ту величну манеру, яку вона вважала неодмінною для дівчини на балу. Та, на щастя її, вона
відчувала, що очі її розбігаються: вона нічого не бачила ясно, пульс її почав битися сто разів на
хвилину, і кров стала стукати біля її серця. Вона не могла прибрати ту манеру, що зробила б її
смішною, і йшла, завмираючи від хвилювання і з усієї сили намагаючись лише приховати його.
І це якраз була та сама манера, яка найбільш була до лиця їй. Попереду і позад них, так само
перемовляючись і так само в бальному вбранні, входили гості. Дзеркала на сходах відбивали
дам у білих, блакитних, рожевих платтях з брильянтами та перлами на оголених руках і шиях.
Наташа дивилася в дзеркала і у відображенні не могла відрізнити себе від інших. Усе
змішувалося в одну блискучу процесію. Біля входу до першої зали рівномірний гомін
голосів, кроків, привітань оглушив Наташу; сяйво та блиск ще більш осліпили її. Господар і
господиня, уже півгодини стоячи біля вхідних дверей і говорячи одні й ті ж слова гостям,—
"Дуже, дуже раді вас бачити",— так само зустріли й Ростових з Перонською.
Дві дівчинки в білих платтях, з однаковими трояндами в чорному волоссі, однаково
присіли, але мимохіть господиня зупинила свій погляд довше на тоненькій Наташі. Вона
подивилась на неї і до неї самої особливо усміхнулася на додачу до своєї хазяйської
усмішки. Дивлячись на неї, господиня, можливо, згадала і свої золоті неповоротні дівочі
літа, і свій перший бал. Господар теж провів очима Наташу і спитав графа, котра його
дочка.
— Чудова!— сказав він, поцілувавши пучки своїх пальців. У залі стояли гості і тиснулися
біля вхідних дверей, чекаючи
государя. Графиня стала в перших рядах цього натовпу. Наташа чула і відчувала, що кілька
чоловік спитали про неї і дивились на неї. Вона зрозуміла, що вона сподобалась тим, хто
звернув на неї увагу, і це спостереження трохи заспокоїло її.
"Є такі ж, як і ми, є й гірші за нас",— подумала вона.
Перонська називала графині найвизначніших осіб, присутніх на балу.
—Ось це голландський посланник, бачите, сивий,— казала Перонська, показуючи на
старенького зі срібною сивиною пишної кучерявої чуприни, оточеного дамами, яких він
чимсь смішив.
—А ось вона, цариця Петербурга, графиня Безухова,— мовила Перонська, показуючи на

166
Елен, яка входила.
—Яка гарна! Не поступиться й перед Марією Антонівною; дивіться, як коло неї
упадають і молоді і старі. І гарна, і розумна... Кажуть, принц... до краю захоплений нею. А
сь ці дві, хоч і негарні, але ще тісніше оточені.
Вона показала на даму з дуже негарною дочкою, які проходили через залу.
—Це мільйонерка-відданиця,— промовила Перонська.— А ось і женихи.
Це брат Безухової — Анатоль Курагін,— сказала вона, показуючи на красеня-кавалергарда, що
пройшов повз них, з високо піднятою головою, дивлячись кудись понад дамами.— Який гар-
ний! правда ж? Кажуть, одружать його з цією багатою. І ваш-таки чудова, Друбецької, теж
дуже упадає. Кажуть, мільйони... Як же, цесам французький посланник,— відповіла вона про
Коленкура на запитання графині, хто це.— Подивіться, наче цар якийсь. А все ж таки приємні,
дуже приємні французи. Нема приємніших для товариства. А ось і вона! Ні, все ж найкраща за
всіх наша Марія Антонівна! І як просто одягнена. Любо глянути!
—А цей ось, товстий, в окулярах, фармазон всесвітній,— сказала Перонська, показуючи на
Безухова.— 3 дружиною он поруч поставте його: ото опудало!
П'єр ішов, перевалюючись своїм товстим тілом, розштовхуючи натовп, киваючи направо й
наліво так неуважно й добродушно, наче він ішов у натовпі базару. Він просувався крізь
натовп, очевидно розшукуючи когось.
Наташа з радістю дивилась на знайоме обличчя П'єра, цього опудала, як називала його
Перонська, і знала, що П'єр їх, і особливо її, розшукував у натовпі. П'єр обіцяв їй бути на балу і
познайомити її з кавалерами.
Але, не дійшовши до них, Безухов зупинився коло невисокого, дуже гарного брюнета в
білому мундирі, який, стоячи біля вікна, розмовляв з якимсь високим мужчиною у зірках і зі
стрічкою. Наташа відразу впізнала невисокого молодого чоловіка в білому мундирі: це був
Волконський, який, здавалося їй, дуже помолодшав, повеселішав і покращав.
—Ось ще один знайомий, Волконський, бачите, мамо? — сказала Наташа, показуючи на
князя Андрія,— Пам'ятаєте, він у нас ночував у Отрадному.
— А, ви його знаєте? — сказала Перонська.— Терпіти не можу. За ним тепер усі
побиваються.
І гордість така, просто безмежна! В татуся вдався. І зв'язався зі Сперанським, якісь там проекти
пишуть. Дивіться, як з дамами обходиться! Вона з ним говорить, а він одвернувся,— промовила
вона, показуючи на нього.— Я б його вишпетила, коли б він зі мною так повівся, як з цими
дамами.

XVI
Раптом усе заворушилось, натовп загомонів, рушив вперед, знову розступився, заграла
музика, і під її звуки між двома рядами людей
увійшов государ. За ним ішли господиня і господар. Государ ішов швидко, вклоняючись
праворуч і ліворуч, наче поспішаючи звільнитися від цієї першої хвилини зустрічі. Музиканти
грали полонез, відомий тоді по словах, складених на нього. Слова ці починались: "Олександр,
Єлизавета, ви захоплюєте нас". Государ пройшов у вітальню, натовп ринув до дверей; кілька
осіб, із зміненими виразами облич, квапливо пройшли туди й назад. Натовп знову відхлинув од
дверей вітальні, в яку увійшов государ, розмовляючи з господинею. Якийсь молодий чоловік з
розгубленим виглядом наступав на дам, просячи їх податись назад. Деякі дами, забувши всі
правила вищого світу, як про це свідчили вирази облич, псуючи свої туалети, проштовхувалися
вперед. Мужчини стали підходити до дам і строїтись у пари полонезу.
Усі розступились, і государ, усміхаючись і не в такт ведучи за руку господиню дому, вийшов
з дверей вітальні. За ним ішли господар з М.О.Наришкіною, потім посланники, міністри, різні
генерали, яких, не замовкаючи, називала Перонська. Більше як половина дам мали кавалерів і
йшли або готувалися йти в полонез. Наташа відчувала, що вона залишалась з матір'ю і Сонею
серед меншої частини дам,— їх відтіснили до стіни і не взяли в полонез. Вона стояла,
опустивши свої тоненькі руки, стримуючи дихання, від чого розмірено піднімалися, ледве

167
визначаючись, її груди, і зляканими блискучими очима дивилась перед себе з виразом готовості
на величезну радість і на величезне горе. її не цікавили ні государ, ні всі важні особи, на яких
показувала Перонська,— в неї була одна думка: "Невже так ніхто й не підійде до мене, невже я
не танцюватиму між першими, невже мене не помітять усі ці мужчини, які тепер, здається, й не
бачать мене, а коли дивляться на мене, то дивляться з таким виразом, наче кажуть: — А! це не
вона, то нічого й дивитися.— Ні, цього не може бути! — думала вона. — Вони ж повинні знати,
як мені хочеться танцювати, як я чудово танцюю і як їм весело буде танцювати зі мною".
Звуки полонезу, що тривав досить довго, вже почали звучати сумовито — спогадом у
Наташиних вухах. їй хотілося плакати. Перонська відійшла від них. Граф був на другому кінці
зали, графиня, Соня і вона стояли самі одні як у лісі, в цьому чужому натовпі, нікому не цікаві
й не потрібні. Князь Андрій пройшов з якоюсь дамою повз них, очевидно не впізнаючи їх.
Красень Анатоль, усміхаючись, щось говорив дамі, яку він вів, і глянув на Наташине обличчя
тим поглядом, яким дивляться на стіни. Борис двічі прой-шов повз них і кожного разу
одвертався. Берг з дружиною не танцювали і підійшли до них.
Наташі здалося образливим це родинне зближення тут, на балу, наче не було іншого місця
для родинних розмов, крім балу. Вона не слухала й не дивилася на Віру, яка щось казала до неї
про своє зелене плаття.
Нарешті государ зупинився коло своєї останньої дами (він танцював з трьома), музика
замовкла; заклопотаний ад'ютант наткнувся на Ростових, просячи їх кудись поступитися, хоч
вони стояли біля самої стіни, і з хорів почулись виразні, обережні і вабливо-розмірені звуки
вальсу. Государ з усмішкою оглянув залу. Минула хвилина — ніхто ще не починав. Ад'ютант-
розпорядник підійшов до графині Безухової і запросив її. Вона, усміхаючись, підняла руку і
поклала її, не дивлячись на ад'ютанта, на його плече. Ад'ютант-розпорядник, майстер свого
діла, впевнено, поволі й розмірено, міцно обійнявши даму, пустився з нею спочатку гліссадом,
краєм круга, в кутку зали підхопив її лівою рукою, повернув її, і з-за дедалі бистріших звуків
музики чутно було тільки розмірене цокання острог швидких і спритних ад'ютантових ніг, і
через кожні три такти на повороті ніби спалахувала, розвіваючись, оксамитна сукня його дами.
Наташа дивилася на них і ладна була плакати, що це не вона танцює цей перший тур вальсу.
Князь Андрій у своєму полковницькому, білому (по кавалерії) мундирі, в панчохах і
черевиках, жвавий і веселий, стояв у перших рядах кола, недалеко від Ростових. Барон Фіргоф
розмовляв з ним про завтрашнє гадане перше засідання Державної Ради. Князь Андрій, як
людина близька Сперанському і учасник законодавчої комісії, міг дати певні відомості про
засідання завтрашнього дня, про яке ходили різні балачки. Але він не слухав того, що йому
казав Фіргоф, і дивився то на государя, то на кавалерів, які збиралися танцювати, але не
наважувались увійти в коло.
Князь Андрій спостерігав цих кавалерів, що ніяковіли при государеві, і дам, які завмирали
від бажання бути запрошеними.
П'єр підійшов до князя Андрія і схопив його за руку.
—Ви завжди танцюєте. Тут є моя протеже, Ростова молода, запросіть її,— сказав він.
—Де? — спитав Волконський.— Пробачте,— сказав він, звертаючись до барона,— цю
розмову ми в іншому місці доведемо до кінця, а на балу треба танцювати.— Він вийшов
уперед, у напрямі,
що його показував йому П'єр. Розпачливе, завмираюче Наташине обличчя впало в око князеві
Андрію. Він упізнав її, вгадав її почуття, зрозумів, що це в неї лише початок, згадав її розмову
на вікні і з веселим обличчям підійшов до графині Ростової.
— Дозвольте познайомити вас з моєю дочкою,— сказала графиня, червоніючи.
— Я маю приємність бути знайомим, якщо графиня пам'ятає мене,— мовив князь Андрій з
чемним і низьким уклоном, що цілком суперечив зауваженням Перонської про його грубість,
підходячи до Наташі і піднявши руку, щоб обійняти її талію ще раніше, ніж він доказав
запрошення до танцю. Він запропонував тур вальсу. Наташине обличчя, з тим виразом
завмирання і готовості на відчай і на захват, раптом осяяла щаслива, вдячна, дитяча усмішка.
"Давно я чекала тебе",— наче сказала ця злякана і щаслива дівчинка своєю виниклою з-за

168
готових сліз усмішкою, піднімаючи свою руку на плече князя Андрія. Вони були другою
парою, що ввійшла у коло. Князь Андрій був один з кращих танцюристів свого часу. Наташа
танцювала чудово. Ніжки її в бальних атласних черевичках швидко, легко і незалежно від неї
робили своє діло, а обличчя сяяло захватом щастя, її оголені шия і руки були худі й негарні. В
порівнянні з плечима Елен, її плечі були худі, груди ледь визначалися, руки тонкі; але на Елен
був уже ніби лак від усіх тисяч поглядів, що торкалися її тіла, а Наташа здавалася дівчинкою,
яку вперше оголили і якій це було б дуже соромно, якби її не впевнили, що так конче треба.
Князь Андрій любив танцювати і, бажаючи якнайшвидше відкараскатися від політичних і
розумних розмов, з якими всі зверталися до нього, і бажаючи якнайшвидше розірвати це
прикре для нього коло ніяковості, що утворилося від присутності государя, пішов танцювати і
вибрав Наташу, тому що на неї показав йому П'єр і тому, що вона перша з гарненьких жінок
впала йому в око, але тільки-но він обняв цей тонкий рухливий стан, і вона заворушилась так
близько від нього і усміхнулася так близько йому, вино її чарів ударило йому в голову; він
відчув себе ожилим і помолоділим, коли, переводячи дух і залишивши її, зупинився і став
дивитися на танцюристів.

XVII
Після князя Андрія до Наташі підійшов Борис, запрошуючи її до танцю, підійшов і той
танцюрист ад'ютант, що почав бал, і інші молоді люди, і Наташа, передаючи своїх лишніх
кавалерів Сон; щаслива і розчервоніла, не переставала танцювати цілий вечір. Вона нічого не
помітила й не бачила з того, що цікавило всіх на цьому балу. Вона не тільки не помітила, як
государ довго розмовляв з французьким посланником, як він особливо ласкаво говорю з такою-
то дамою, як принц такий-то і такий-то зробили і сказали те-то, як Елен мала великий успіх і
удостоїлась особливої уваги такого-то; вона не бачила навіть государя і помітила, що він
поїхав, лише з того, що після його від'їзду бал пожвавішав. Один з веселю: котильйонів, перед
вечерею, князь Андрій знову танцював з Наташею. Він нагадав їй про їхню першу зустріч в
отрадненській але: і про те, як вона не могла заснути місячної ночі і як він мимоволі чув її.
Наташа почервоніла при цьому нагадуванні і намагалась виправдатися, наче було щось негоже
в тому почутті, в якому-мимоволі підслухав її князь Андрій.
Князь Андрій, як і всі люди, що виросли у вищому світі, любив зустрічати в ньому те, що не
мало на собі загального світського відпечатку. І такою була Наташа, з її подивом, радістю і
полохливістю і навіть огріхами у французькій мові. Він особливо ніжно й обережно обходився і
говорив з нею. Сидячи коло неї, розмовляючи з нею пре зовсім прості й незначні речі, князь
Андрій милувався радісним блиском її очей і усмішки, що стосувалася не його мови, а її внут-
рішнього щастя. У той час, як Наташу вибирали і вона з усмішкою вставала і йшла танцювати,
князь Андрій милувався особливо її полохливою грацією. В середині котильйону Наташа,
закінчивши фігуру, ще важко дихаючи, підходила до свого місця. Новий кавалер знову
запросив її. Вона втомилась і задихалась і, видно, подумала відмовитись, але зараз же знову
весело підняла руку на плече кавалера і усміхнулась до князя Андрія.
"Я б рада відпочити й посидіти з вами, я втомилася; та ви бачите, як мене вибирають, і я з
цього рада, і я щаслива, і я всіх люблю, і ми з вами все це розуміємо",— і ще багато й багато
чого сказала ця усмішка. Коли кавалер залишив її, Наташа побігла через зал, щоб узяти двох
дам для фігур.
"Якщо вона підійде спочатку до своєї кузини, а потім до другої дами, то вона буде моєю
дружиною",— сказав цілком несподівано сам до себе князь Андрій, дивлячись на неї. Вона
підійшла раніше до кузини.
"Яка дурниця іноді спадає на думку! — подумав князь Андрій.— Але певне тільки те, що ця
дівчина така мила, така особлива,
що вона не протанцює тут місяця і вийде заміж... Це тут виняток",— думав він, коли Наташа,
поправляючи біля корсажа пониклу троянду, сідала біля нього.
Наприкінці котильйону старий граф підійшов у своєму синьому фраку до тих, що танцювали.
Він запросив до себе князя Андрія і спитав дочку, чи весело їй. Наташа не відповіла, тільки

169
усміхнулася такою усмішкою, яка докірливо говорила: "як можна питати про це?"
—Так весело, як ніколи в житті! — сказала вона, і князь Андрій помітив, як швидко
піднялись були її худі руки, щоб обняти батька, і зараз же опустилися. Наташа була така
щаслива, як ще ніколи в житті. Вона була на тому найвищому щаблі щастя, коли людина
робиться цілком доброю і гарною, і не вірить у можливість
зла, нещастя й горя.
П'єр на цьому балу вперше відчув себе ображеним тим становищем, яке посідала його
дружина у вищих сферах. Він був понурий і неуважливий. Поперек лоба в нього була широка
складка, і він, стоячи біля вікна, дивився крізь окуляри і нікого не бачив.
Наташа, ідучи до вечері, пройшла повз нього. Похмуре, нещасне П'єрове обличчя вразило її.
Вона зупинилась навпроти нього, їй хотілось допомогти йому, передати йому лишок свого
щастя.
—Як весело, графе,— сказала вона,— правда ж?
П'єр розгублено усміхнувся, явно не розуміючи того, що йому казали.
—Так, я дуже радий,— сказав він.
"Як вони можуть бути незадоволені з чогось,— думала Наташа.— Особливо такий хороший,
як цей Безухов?" На Наташин погляд, усі присутні на балу були однаково добрі, милі, чудесні
люди, які любили один одного: ніхто не міг образити один одного, і тому всі повинні були бути
щасливими.

ТОМ ТРЕТІЙ
Частина друга
[Бородінський бій]
XXXIII
Головна дія Бородінського бою відбулася на місцевості в тисячу сажнів між Бородіном і
флешами Багратіона. (Поза цією місцевіс-тю з одного боку росіяни зробили опівдні
демонстрацію кавалеріє?: Уварова, з другого боку, за Утицею, було зіткнення
Понятовського і Тучковим; але це були дві окремі дії, мляві в порівнянні з тим, що
відбувалося на середині поля бою.) На полі між Бородіном і флешами, під лісом, на
відкритому і видному з обох боків місці відбулася головна дія битви, дуже просто й
немудро.
Бій почався канонадою з обох боків з декількох сот гармат. Потім, коли дим застелив усе
поле, в цьому диму рушили (зі сторони французів) з правого боку дві дивізії, Дессе і
Компаса, на флеші. і з лівого — полки віце- короля на Бородіно.
Від Шевардінського редуту, на якому стояв Наполеон, флеші були на відстані версти, а
Бородіно — більш як за дві версти відстані по прямій лінії, і тому Наполеон не міг бачити
того, що відбувалося там, тим більш, що дим, зливаючись з туманом, оповивав усю місцевість.
Солдатів дивізії Дессе, скерованих на флеші, було видно лише доти, поки вони не спустилися
до яру, що відділяв їх від флешей. Тільки-но вони спустилися в яр, дим пострілів гарматних і
рушничних на флешах став такий густий, що встелив увесь укіс тієї сторони яру. Крізь дим
мигало там щось чорне — певне, люди, й іноді блискали багнети. Але просувались вони, чи
стояли, були то французи, чи росіяни, не можна було розібрати з Шевардінського редуту.
Сонце зійшло ясно і скісним промінням било просто в обличчя Наполеону, який дивився
з-під руки на флеші. Дим стелився поперед флеші, і то здавалося, що рухається дим, то
здавалося, що рухаються війська. Іноді чутно було з-за пострілів галас людей, але не можна
було добрати, що вони там роблять.
Наполеон, стоячи на кургані, дивився в трубу, і в маленьке кружало труби він бачив дим і
людей, іноді своїх, іноді росіян; але де було те, що він бачив, він не знав, коли дивився знову
простим оком. Він зійшов з Кургана і став ходити перед ним туди й сюди. Зрідка він
зупинявся, прислухався до пострілів і вглядався в поле бою.
Не тільки з того місця внизу, де він стояв, не тільки з Кургана, на якому стояли тепер деякі його
генерали, але і з самих флешей, на яких перебували тепер разом і навперемінно то російські, то

170
французькі, мертві, поранені і живі, злякані чи збожеволілі солдати, не можна було розібрати,
що робиться на цьому місці. Протягом декількох годин на цьому місці, серед безугавної
стрілянини рушничної і гарматної, з'являлись то лише російські, то лише французькі, то
піхотні, то кавалерійські солдати; з'являлися, падали, стріляли, стикалися, не знаючи, що
робити один з одним, кричали і тікали назад.
З поля бою раз у раз прилітали до Наполеона його послані ад'ютанти та ординарці його
маршалів з повідомленнями про перебіг бою; але всі ці повідомлення були неправильні: і тому,
що в запалі бою неможливо сказати, що відбувається в цю хвилину, і тому, що багато хто з
ад'ютантів не доїжджав до справжнього місця бою, а передавав те, що він чув від інших; і ще
тому, що поки проїжджав ад'ютант ті дві-три версти, які відділяли його від Наполеона, обста-
вини змінювались, і звістка, яку він віз, уже ставала неправдивою. Так від віце-короля примчав
ад'ютант з вісткою, що Бородіно захоплено і міст на Колочі — в руках французів. Ад'ютант
питав Наполеона, чи накаже він переходити військам. Наполеон наказав вишикуватись на тому
боці і чекати; але не тільки в той час, як Наполеон давав цей наказ, а навіть тоді, коли ад'ютант
ще тільки від'їхав від Бородіна, міст уже відбили і спалили росіяни в тій самій сутичці, що в ній
брав участь П'єр на самому початку бою.
Ад'ютант з блідим, зляканим обличчям, примчавши з флешей, доніс Наполеону, що атаку
відбито і що Компана поранено і Даву загинув, а тимчасом флеші захопила інша частина військ
у той час, як ад'ютантові казали, що французів відбито, і Даву був живий, лише трохи
контужений. Зважаючи на такі неминучо неправдиві донесення, Наполеон робив свої
розпорядження, які або вже були виконані до того, як він давав їх, або ж не могли бути
виконані і ніхто їх не виконував.
Маршали та генерали, перебуваючи на близькій відстані від поля бою, але так само, як і
Наполеон, не беручи участі в самому бою і лише зрідка заїжджаючи під кулі, робили, не
питаючи Наполеона, свої розпорядження і давали свої накази про те, куди і звідки стрі ляти і
куди мчати кінним, і куди бігти пішим солдатам. Але навіть і їх розпорядження, так само як
розпорядження Наполеона, у найменшій мірі і рідко виконувались. Здебільшого виходило
протилежне тому, що вони наказували...

XXXV
Кутузов сидів, схиливши сиву голову і опустившись важким тілом, на вкритому килимом
ослоні, на тому ж місці, де вранці бачив його П'єр. Він не робив ніяких розпоряджень, а лише
погоджувався чи не погоджувався з тим, що йому пропонували.
"Так, так, зробіть це,— відповідав він на різні пропозиції.— Так. так, поїдь, голубчику,
подивись,— звертався він то до того, то до іншого з близьких до нього людей; або: — Ні, не
треба, краще почекаємо",— казав він. Він вислухував донесення, які йому привозили, давав
накази, коли цього вимагали підлеглі; але, вислухуючи донесення, він, здавалося, не цікавився
значенням слів того, що йому говорили, а щось інше у виразі облич, у тоні мови тих, що
доносили. цікавило його. Багаторічним військовим досвідом він знав і старечим розумом
розумів, що керувати сотнями людей, які борються зі смертю, не можна одній людині, і знав,
що вирішують долю бою не розпорядження головнокомандуючого, не місце, на якому стоять
війська, не кількість гармат і вбитих людей, а та невловна сила, що зветься духом війська, і він
стежив за тією силою і керував нею, наскільки він був у цьому влад єн.
Загальним виразом обличчя Кутузова була зосереджена, спокійна увага і напруження, що
ледве переборювало втому кволого і старого тіла.
Об одинадцятій годині ранку йому привезли звістку про те, що флеші, які були захопили
французи, знову відбито, але що князя Багратіона поранено. Кутузов охнув і похитав головою.
—їдь до князя Петра Івановича і докладно взнай, що і як,— сказав він одному з ад'ютантів і
відразу по тому звернувся до принца Віртемберзького, що стояв позад нього.
—Чи не бажано буде вашій високості прийняти командування другою армією?
Скоро по від'їзді принца, так скоро, що він ще не міг доїхати до Семеновського, ад'ютант
принца вернувся від нього і повідомив ясновельможного, що принц просить військ.

171
 Кутузов скривився і послав Дохтурову наказ прийняти командування другою армією, а
принца, без якого, як він сказав, він не може обійтись у ці важливі хвилини, просив вернутись
до нього. Коли привезено було звістку про взяття в полон Мюрата і штабні поздоровляли
Кутузова, він усміхнувся.
—Почекайте, панове,— сказав він.— Бій виграно, і в полоненні Мюрата нема нічого
незвичайного. Але краще завчасно не раді ти.— Проте він послав ад'ютанта проїхати по
військах з цією звісткою.
Коли з лівого флангу примчав Щербинін з донесенням, що французи захопили флеші і
Семеновське, Кутузов, по звуках поля бою і по обличчю Щербиніна вгадавши, що вісті були
недобрі, підвівся, ніби розминаючи ноги, і, взявши під руку Щербиніна, одвів його вбік.
— Поїдь, голубчику,— сказав він до Єрмолова,— подивись, чи не можна чого зробити.
Кутузов був у Горках, у центрі позиції російського війська. Атаку, яку Наполеон спрямував
на наш лівий фланг, було кілька разів відбито. У центрі французи не просунулись далі
Бородіна. З лівого флангу кавалерія Уварова примусила французів тікати.
0 третій годині атаки французів припинилися. На всіх обличчях тих, що приїжджали з поля
бою, і тих, що тояли круг нього, Кутузов читав вираз надзвичайної напруженості. Кутузов був
задоволений з успіхів дня над усякі сподівання. Але фізичні сили покидали старого. Кілька
разів голова його низько опускалась, ніби
падаючи, і він куняв. Йому подали обід.
Флігель-ад'ютант Вольцоген, той самий, який, проїжджаючи повз князя Андрія, казав, що
війну треба перенести в простір і якого так ненавидів Багратіон, під час обіду під'їхав до
Кутузова. Вольцоген приїхав від Барклая з донесенням про перебіг справ на лівому фланзі.
Розсудливий Барклай де-Толлі, бачачи, як відбігають юрми поранених і як розстроєні задні
частини армії, зваживши всі обставини, вирішив, що бій програно, і з цією звісткою прислав до
головнокомандуючого свого улюбленця.
Кутузов насилу жував смажену курку і, звузивши повеселілі очі, глянув на Вольцогена.
Вольцоген, недбало розминаючи ноги, з напівпрезирливою усмішкою на губах підійшов до
Кутузова, ледве доторкнувшись до козирка рукою.
Вольцоген обходився з ясновельможним з певною афектованою недбалістю, яка мала
показати, що він, як високоосвічений військовий, полишає на росіян робити ідола з цієї старої,
непотрібної людини, а сам знає, з ким має справу...
— Усі пункти нашої позиції в руках ворога і відбити нема чим, бо військ нема; вони
втікають, і нема змоги зупинити їх,— допові дав він.
Кутузов, переставши жувати, здивовано, наче не розуміючи того, що йому говорили, втупив
очі у Вольцогена. Вольцоген, помітивши схвильованість старого пана,, з усмішкою сказав:
—Я не вважав за своє право приховати від вашої світлості те що я бачив... Війська цілком
розстроєні...
—Ви бачили? Ви бачили?..— насупившись, закричав Кутузоз. швидко встаючи і
наступаючи на Вольцогена.— Як ви... як ви смієте!..— роблячи погрозливі жести тремтячими
руками і захлинаючись, закричав він.— Як смієте ви, шановний добродію, говорити це мені. Ви
нічого не знаєте. Перекажіть від мене генералові Барк лаю, що його відомості неправдиві і що
дійсний перебіг бою відомий мені, головнокомандуючому, краще, ніж йому.
Вольцоген хотів відповісти щось, але Кутузов перебив його.
—Ворога відбито на лівому і розбито на правому фланзі. КОЛЕ ви погано бачили, шановний
добродію, то не дозволяйте собі говорити того, чого ви не знаєте. Звольте їхати до генерала
Барклая і переказати йому на завтра мій неодмінний намір атакувати ворога,— суворо сказав
Кутузов. Усі мовчали, і чутно було лише важке дихання захеканого старого генерала.— Відбиті
скрізь, за що я дякую богу і нашому хороброму війську. Ворога переможено, і завтра поженемо
його зі священної землі російської,— сказав Кутузов. хрестячись; і раптом схлипнув, тамуючи
сльози. Вольцоген, знизавши плечима і скрививши губи, мовчки відійшов убік, дивуючись з
цього самодурства старого пана. .
—Ага, ось він, мій герой,— сказав Кутузов до повного Гарного чорноволосого генерала, що

172
в цей час сходив на курган. Це був Раєвський, який пробув цілий день на головному пункті Бо-
родінського поля.
Раєвський доносив, що війська твердо стоять на своїх місцях і що французи не сміють більш
атакувати...
—Кайсаров! — гукнув Кутузов свого ад'ютанта.— Сідай пиши наказ на завтрашній день. А
ти,— звернувся він до другого,— їдь по лінії і оголоси, що завтра ми атакуємо.
Поки точилася розмова з Раєвським і диктувався наказ, Вольцоген повернувся від Барклая і
доповів, що генерал Барклай де-Толлі бажав би мати письмове підтвердження того наказу, що
його давав фельдмаршал.
Кутузов, не дивлячись на Вольцогена, звелів написати цей наказ, що його вельми слушно
хотів мати, щоб уникнути особистої відповідальності, колишній головнокомандуючий.
І по невизначному, таємничому зв'язку, який підтримує в усій армії один настрій, що зветься
духом армії і становить головний нерв війни, слова Кутузова, його наказ до бою на завтрашній
день, передались одночасно в усі кінці війська...

XXXVIII
Страшне видиво поля бою, вкритого трупами й пораненими, в поєднанні з тяжкістю голови і
з вістками про вбитих та поранених двадцять знайомих генералів і зі свідомістю безсилля своєї
перше сильної руки, справили несподіване враження на Наполеона, який звичайно любив
розглядати вбитих та поранених, випробовуючи тим свою душевну силу (як він думав). Цього
дня страшний вигляд поля бою переміг ту душевну силу, в якій він вбачав свою заслугу і велич.
Він поспішно поїхав з поля бою і повернувся до Шевардінського Кургана. Жовтий, опухлий,
важкий, з мутними очима, з червоним носом і охриплим голосом, він сидів на складаному
стільці, мимоволі прислухаючись до звуків пальби і не піднімаючи очей. Він болісно й тоскно
чекав кінця тієї справи, до якої він вважав себе причетним, але якої не міг зупинити. Особисте
людське почуття на коротку мить узяло гору над тим штучним привидом життя, якому він
служив так довго. Він на себе переносив ті страждання і ту смерть, що їх бачив на полі бою.
Тяжкість голови і грудей нагадувала йому про можливість і для нього страждань і смерті. В цю
хвилину він не хотів для себе ні Москви, ні перемоги, ні слави. (Якої треба було йому ще
слави?) Одно, чого він бажав тепер,— відпочинку, спокою, свободи. Але коли він був на
Семеновській висоті, начальник артилерії запропонував йому виставити кілька батарей на ці
висоти для того, щоб посилити вогонь по російських військах, які стовпилися перед
Князьковим. Наполеон погодився і наказав привезти йому звістку про те, як подіють ці батареї.
Ад'ютант приїхав сказати, що за наказом імператора двісті гармат спрямовано на росіян, але
росіяни так само стоять.
—Наш вогонь рядами вириває їх, а вони стоять,— сказав ад'ютант.
—їм ще хочеться!..—сказав Наполеон захриплим голосом.
—Государю?— спитав ад'ютант, не дочувши.
— Ще хочеться,— насупившись, прохрипів Наполеон осиплим голосом,— ну і всипте їм.
І без Його наказу робилось те, чого він хотів, і він розпорядився лише тому, що думав, що
від нього чекали наказу. І він знову перенісся в свій попередній штучний світ привидів якоїсь
величі, і знову (як та коняка, що, ходячи на схиленому колесі привода, думає собі, що вона
щось робить для себе), він покірно став виконувати ту жорстоку, сумну і тяжку, нелюдську
роль, що була йому призначена.
І не на одну лише цю годину і не на один цей день були потьмарені розум і совість цієї
людини, на якій лежав більший, ніж будь на кому з усіх інших учасників цієї справи, тягар
того, що робилося; але й ніколи, до кінця життя свого, не міг зрозуміти він ні добра, ні краси, ні
істини, ні значення своїх вчинків, що були занадто суперечні добру і правді, занадто далекі від
усього людського, для того, щоб він міг зрозуміти їхнє значення. Він не міг зректися своїх
вчинків, які вихваляла половина світу, і тому мусив зректися правди і добра і всього людського.
Не одного лише цього дня, об'їжджаючи поле бою, вкладене мертвими й покаліченими
людьми (як він думав, з його, волі), він, дивлячись на цих людей, рахував, скільки припадає

173
росіян на одного француза, і, обманюючи себе, знаходив причини для радості в тому, що на
одного француза припадало п'ять росіян. Не одного лише цього дня він писав у листі в Париж,
що поле бою було розкішне,, бо на ньому було п'ятдесят тисяч трупів; але й на острові св.
Єлени, в тиші самотини, де, як він казав, у нього був намір присвятити своє дозвілля описові
великих справ, які йому вдалося здійснити...

XXXIX
Кілька десятків тисяч чоловік лежали мертвими в різних позах і мундирах на полях і луках, що
належали панам Давидовим і казенним селянам, на тих полях і луках, на яких сотні років
одночасно збирали врожаї і пасли худобу селяни сіл Бородіна, Горок, Шевардіна та
Семеновського. На перев'язочних пунктах на десятину місця трава і земля були просякнуті
кров'ю. Юрми поранених і непоранених людей різних команд, із зляканими обличчями, з
одного боку, брели назад до Можайська, з другого боку—назад до Валуєва. Другі юрми,
змучені і голодні, під проводом начальників ішли вперед. Треті стояли на місцях і
продовжували стріляти.
Над усім полем, перше таким весело-гарним, з його блискітками багнетів і з димами в
ранішньому промінні, стояла тепер мла вільгості і диму і пахло чудною кислотою селітри та
крові. Зібралися хмарки, і став накрапувати дощик на вбитих, на поранених, на зляканих, і на
виснажених, і на розгублених людей. Наче він говорив: "Досить, досить, люди. Перестаньте...
Схаменіться. Що ви робите?"
Змучених, без їжі і без відпочинку, людей тієї і цієї сторони починав однаково брати сумнів
у тому, чи слід їм ще винищувати один одного, і на всіх обличчях було помітно вагання, і в
кожній душі однаково поставало питання: "Нащо, для кого мені вбивати і бути вбитим?
Убивайте, кого хочете, робіть, що хочете, а я не хочу більш!" Думка ця на вечір однаково
дозріла в душі кожного. Кожної хвилини могли всі ці люди жахнутися з того, що вони робили,
кинути все і побігти світ за очі.
Але хоч уже на кінець бою люди почували увесь жах свого вчинку, хоч вони й раді були б
перестати, якась незрозуміла, таємнича сила все ще керувала ними, і, спітнілі, в поросі і в крові,
зоставшись по одному на три, артилеристи, хоч і спотикаючись і задихаючись від утоми,
приносили заряди, заряджали, наводили, прикладали фітілі; і ядра так само швидко і жорстоко
перелітали з обох боків і розплющували людське тіло, і чинилася далі та страшна справа, що
чиниться не з волі людей, а з волі того, хто керує людьми і світами.
Той, хто подивився б на розстроєні задні лави російської армії, сказав би, що французам
досить зробити ще одне маленьке зусилля, і російська армія зникне; і той, хто подивився б на
задні лави французів, сказав би, що росіянам досить зробити ще одне маленьке зусилля, і
французи загинуть. Але ні французи, ні росіяни не робили цього зусилля, і полум'я битви
поволі догоряло.
Росіяни не робили цього зусилля тому, що не вони атакували французів. На початку бою
вони лише стояли по дорозі на Москву, загороджуючи її, і так само вони стояли наприкінці
бою, як стояли й на початку його. Але якби навіть мета росіян полягала в тому, щоб збити
французів, вони не могли б зробити цього останнього зусилля, бо всі війська росіян були
розбиті, не було жодної частини війська, яка не потерпіла б від бою, і росіяни, залишаючись на
своїх місцях, втратили ПОЛОВИНУ свого війська.
Французам, які пам’ятали всі попередні п'ятнадцятилітні перемоги, впевнені були в
непереможності Наполеона, свідомі того, що вони заволоділи частиною поля бою, що вони
втратили лише одну чверть людей і що в них ще є двадцятитисячна незаймана гвардія,— легко
було зробити це зусилля. Французам, які атакували російську армію з метою збити її з позиції,
треба було зробити це зусилля, бо доти, поки росіяни, так само, як і до бою, перепиняли шлях
на Москву, мети французи не досягли і всі їхні зусилля і втрати пропали марно. Але французи
не зробили цього зусилля. Деякі історики кажуть, що Наполеону досить було дати свою не-
займану стару гвардію для того, щоб битву було виграно. Говорити про те, що було б, якби
Наполеон дав свою гвардію, все одно, що говорити про те, що було б, якби восени настала

174
весна. Цього не могло бути. Наполеон не дав своєї гвардії не тому, що він не хотів цього, а
тому, що цього не можна було зробити. Всі генерали, офіцери, солдати французької армії
знали, що цього не можна було зробити, бо підупалий дух війська не дозволяв цього.
Не лише Наполеоном владало те схоже на сон почуття, що страшний розмах руки падає
безсило, але й усі генерали, всі солдати французької армії, що брали участь і що не брали участі
в битві, маючи досвід усіх попередніх боїв (де після вдесятеро менших зусиль ворог тікав),
однаково почували жах перед тим ворогом, який, втративши ПОЛОВИНУ війська, стояв так
само грізно наприкінці, як і на початку бою. Моральна сила французької, атакуючої армії була
вичерпана. Не ту перемогу, що визначається підхопленими шматками тканини на жердинах, які
звуться прапорами, і тим простором, на якому стояли і стоять війська,— а моральну перемогу,
ту, яка переконує супротивника в моральній перевазі його ворога і в своєму безсиллі, здобули
росіяни під Бородіном. Французька навала, як розлючений звір, діставши в своєму розбігу
смертельну рану, почувала свою загибель; але вона не могла зупинитися, так само, як не могло
не відхилитися вдвічі слабше російське військо. Після даного поштовху французьке військо ще
могло докотитися до Москви; але там, без нових зусиль з боку російського війська, воно мусило
загинути, стікаючи кров'ю від смертельної, завданої під Бородіном, рани. Прямим наслідком
Бородінського бою була безпричинна втеча Наполеона з Москви, повертання старим Смо-
ленським шляхом, загибель п'ятсоттисячної навали і загибель наполеонівської Франції, на яку
вперше під Бородіном наклав руку сильніший духом супротивник.
Частина третя.
[Рада у Філях]
III
Російські війська, відступивши від Бородіна, стояли під Філями. Єрмолов, який їздив
оглядати позиції, під'їхав до фельдмаршала.
— Битися на цій позиції нема змоги,— сказав він. Кутузов здивовано подивився на нього і
звелів йому повторити сказані слова. Коли він повторив, Кутузов простяг до нього руку.
—Дай-но руку,— промовив він, і, повернувши її так, щоб намацати його пульс, сказав:— Ти
нездоровий, голубчику. Подумай, що ти кажеш.
Кутузов на Поклонній горі, за шість верст від Дорогомиловської застави, вийшов з екіпажа і сів
на лавочці край шляху. Величезний натовп генералів зібрався навколо нього. Граф Растопчин,
приїхавши з Москви, приєднався до них. Все це блискуче товариство, розділившись на кілька
гуртків, говорило між собою про вигоди і невигоди позиції, про положення військ, про те, які
передбачаються плани, про стан Москви, взагалі про воєнні питання. Усі почували, що хоч їх і
не було кликано для цього, хоч це не було так названо, але що це була військова рада. Розмови
всі точилися навколо загальних питань. Коли хто й повідомляв чи довідувався про особисті
новини, то про це говорилося пошепки, і зараз же переходили знову до загальних питань; ні
жартів, ні сміху, ні усмішок навіть не було помітно між усіма цими людьми. Всі, очевидно з
зусиллям, намагались триматися на висоті становища. І всі групи, розмовляючи між собою,
намагались триматися поблизу головнокомандуючого (лавочка якого становила центр у цих
гуртках) і говорили так, щоб він міг їх чути. Головнокомандуючий слухав і іноді перепитував
те, що говорили навколо нього, але сам не втручався у розмову і не висловлював ніякої думки.
Здебільшого, послухавши розмову якого-небудь гуртка, він з виглядом розчарування,— наче
зовсім не про те вони говорили, що він бажав знати,— відвертався. Одні говорили про обрану
позицію, критикуючи не так позицію, як розумові здібності тих, що її обрали; другі доводили,
що помилку було зроблено раніше, що треба було прийняти бій ще позавчора; треті говорили
про битву коло Саламанки, про яку розповідав, щойно приїхавши, француз Кросар у
іспанському мундирі. (Француз цей разом з одним з німецьких принців, які служили в
російській армії, розглядав облогу Сарагосси, пропонуючи так само захищати Москву.) У
четвертому гуртку граф Растопчин казав про те, що він з московським ополченням ладен
загинути під стінами столиці, проте він не може не жалкувати з приводу тієї невідомості, в якій
його було залишено, і що, якби він знав ~т раніше, була б інша справа... П'яті, виявляючи

175
глибину своїх стратегічних міркувань, говорили про той напрям, який повинні будуть узяти
війська. Шості говорили цілковиту нісенітницю. Обличчю в Кутузова ставало все більш
заклопотаним і сумним. З усіх ЩЕЕ розмов Кутузов бачив одно: захищати Москву не було
ніякої фізичної змоги у повному значенні цих слів, тобто до такої міри не були змоги, що якби
якийсь божевільний головнокомандуючий наказам дати бій, то виникла б плутанина, і бою все
ж не було б; не було І тому, що всі вищі начальники не тільки визнавали цю позиці?:
неможливою, а й у розмовах своїх обмірковували тільки те, що станеться після безсумнівного
залишення цієї позиції. Як же могли начальники вести свої війська на поле бою, яке вони
вважали неможливим? Нижчі начальники, навіть солдати (які теж міркують) також визнавали
позицію неможливою і тому не могли йти в бій з упевненістю в поразці. Хоч Бенігсен
наполягав на захист; цієї позиції і інші ще обмірковували її, але питання це вже не мало:
значення само по собі, а мало значення лише як привід для суперечок та інтриги. Це розумів
Кутузов.
Бенігсен, вибравши позицію, гаряче показуючи свій російський патріотизм (якого не міг, не
скривляючись, вислуховувати Кутузов), наполягав на захисті Москви. Для Кутузова була ясна,
як день, мета Бенігсена: в разі невдачі захисту — звалити вину н£ Кутузова, який довів війська
без бою до Воробйових гір; у разі успіху — собі приписати його; а в разі відмови — очистити
себе віг. злочину залишення Москви. Але це питання інтриги не цікавило тепер старого. Одне
страшне питання цікавило його. І на це питання ні від кого він не чув відповіді. Питання
полягало для нього тепер лише ось у чому: "Невже це я допустив до Москви Наполеона. і коли
ж це я зробив? Коли це вирішилось? Невже вчора, коли я надіслав Платову наказ відступити, чи
позавчора увечері, коли я задрімав і наказав Бенігсену розпорядитися? Чи ще раніше., але коли,
коли ж вирішалась ця страшна справа? Москву мусимо залишити. Війська мусять відступити, і
треба дати цей наказ". Дати цей страшний наказ, здавалося йому, те саме, що відмовитисявід
командування армією. А мало того, що він любив владу, звик до неї (шана, що нею користався
князь Прозоровський, при якому він перебував у Туреччині, дражнила його), він був певний,
що йому судилося врятувати Росію, і саме тому, проти государевої волі і з волі народу, його
було обрано головнокомандуючим. Він був певний, що лише він у цих важких умовах міг
триматися на чолі армії, що лише він один на весь світ спроможний був без жаху знати за свого
ворога непереможного Наполеона; і його жах охоплював від думки про той наказ, що його він
мусив дати. Але треба було вирішувати щось, треба було припинити ці розмови навколо нього,
які починали набирати занадто вільного характеру.
Він підкликав до себе старших генералів.
— Добра чи погана моя голова, а покластися більше нема на кого,,— сказав він, підводячись
з лавочки, і поїхав у Філі, де стояли його екіпажі.

IV
У просторій, кращій хаті селянина Андрія Савостьянова о другій годині зібралася рада.
Чоловіки, жінки й діти великої селянської родини товпилися у курній хаті через сіни. Лише
Андрійова внучка, Малаша, шестилітня дівчинка, якій ясновельможний, приголубивши її, дав
за чаєм грудочку цукру, залишалась на печі у великій хаті. Малаша боязко й радісно дивилася з
печі на обличчя, мундири та хрести генералів, що один за одним входили до хати і розсідалися
в кутку під образами на широких лавах. Сам дідусь, як Малаша в думці називала Кутузова,
сидів од них окремо, у темному кутку за піччю. Він сидів, глибоко опустившись у складане
крісло, і безперестану покректував і розправляв комір сюртука, який, хоч і розстебнутий, усе
наче був тісний йому. Ті, що входили, один за одним підходили до фельдмаршала; деяким він
потискав руку, деяким кивав головою. Ад'ютант Кайсаров хотів був відслонити занавіску на
вікні навпроти Кутузова, але Кутузов сердито замахав до нього рукою, і Кайсаров зрозумів, що
ясновельможний не хоче, щоб бачили його обличчя. Навколо селянського ялинового стола, на
якому лежали карти, плани, олівці, папери, зібралось так багато людей, що денщики при- несли
ще ослона й поставили біля стола. На ослоні цьому сіли Єрмолов, Кайсаров і Толь, які прийшли
пізніше. Під самими образами, на покуті, сидів з Георгієм на шиї, з блідим хворобливим

176
обличчям і зі своїм високим лобом, що зливався з голою головою, Барклай де-Толлі. Вже
другий день його мучила лихоманка, і саме в цей час його морозило й ламало. Поруч з ним
сидів Уваров і неголосно (як і всі говорили) про щось, швидко жестикулюючи, повідомляв
Барклая. Маленький, кругленький Дохтуров, звівши брови і склавши руки на животі, уважно
прислухався. З другого боку сидів, підперши рукою свою широку зі сміливими рисами і з блис-
кучими очима голову, граф Остерман-Толстой; здавалось, він заглибився в свої думки.
Раєвський з виразом нетерпіння, звичним жестом наперед кучерявлячи своє чорне волосся на
скронях, позирав то на Кутузова, то на вхідні двері. Тверде, вродливе і добре обличчя
Коновніцина світилося ніжною і хитрою усмішкою. Він зустрів погляд Малаші й очима робив
їй знаки, що викликали в дівчинки усмішку.
Усі чекали Бенігсена, який закінчував свій смачний обід під приводом нового огляду позиції,
його чекали від четвертої до шостої години, і весь цей час не починали наради, а тихими
голосами розмовляли про сторонні справи.
Лише коли до хати увійшов Бенігсен, Кутузов висунувся зі свого кутка і підсунувся до
столу, але настільки, що обличчя його не було освітлене поданими на стіл свічками.
Бенігсен відкрив раду питанням: "Чи залишити без бою священну і древню столицю Росії, чи
захищати її?" Настала тривала загальна мовчанка. Обличчя у всіх насупились, і в тиші чутно
було сердите кректання і покашлювання Кутузова. Всі очі дивились на нього. Малаша теж
дивилась на дідуся. Вона ближче за всіх була до нього й бачила, як обличчя його скривилося:
він наче збирався плакати. Але це тривало недовго.
— Священну древню столицю Росії! — раптом заговорив він, сердитим голосом
повторюючи слова Бенігсена і цим підкреслюючи фальшиву ноту цих слів.— Дозвольте вам
сказати, ваше сіятельство, що питання це не має смислу для росіянина. (Він перехилився
вперед своїм важким тілом.) Таке питання не можна ставити і таке питання не має смислу.
Питання, для якого я просив зібратися цих панів, це питання воєнне. Питання таке: "Порятунок
Росії в армії. Чи вигідніше ризикувати армією і Москвою, прийнявши бій, чи віддати Москву
без бою? Ось на яке питання я бажаю знати вашу думку". (Він відкинувся назад на спинку
крісла.)
Почались дебати. Бенігсен не вважав ще гри програною. Припускаючи думку Барклая та
інших про те, що нема змоги прийняти оборонний бій під Філями, він, пройнявшись російським
патріотизм мом і любов'ю до Москви, пропонував перевести війська вночі з правого на лівий
фланг і вдарити другого дня на праве крило французів. Думки розділилися, були виступи і за і
проти цього плану. Єрмолов, Дохтуров і Раєвський погодились з думкою Бенігсена. Чи то
керовані почуттям потреби жертви перед залишенням столиці, чи іншими, особистими
міркуваннями, але ці генерали нібито не розуміли того, що ця рада не може змінити
неминучого розвитку подій і що Москву вже тепер залишено. Інші генерали розуміли це і,
залишаючи осторонь питання про Москву, говорили про той напрям, який у своєму відступі
мало обрати військо. Малаша, яка, не зводячи очей, дивилась на те, що робилось перед нею,
інакше розуміла значення цієї ради. їй здавалося, що справа була лише в особистій боротьбі між
"дідусем" і "довгополим", як вона називала Бенігсена. Вона бачила, що вони сердились, коли
говорили один з одним, і в душі своїй була на боці дідуся. Посеред розмови вона помітила
швидкий лукавий погляд, якого дідусь кинув на Бенігсена, і зразу ж по цьому на свою радість
помітила, що дідусь, сказавши щось довгополому, осадив його: Бенігсен раптом почервонів і
сердито пройшовся по хаті. У словах, що так вплинули на Бенігсена, Кутузов спокійним і тихим
голосом висловив думку про вигоду і невигоду пропозиції Бенігсена: щоб перевести вночі
війська з правого на лівий фланг для атаки правого крила французів.
— Я, панове,— сказав Кутузов,— не можу схвалити плану графа. Пересування військ на
близькій відстані від ворога завжди бувають небезпечні, і воєнна історія підтверджує це
міркування. Так, наприклад... (Кутузов начебто задумався, добираючи приклад і ясним, наївним
поглядом дивлячись на Бенігсена.) Та ось хоч би Фрідландський бій, який, я гадаю, граф добре
пам'ятає, був... не зовсім вдалий лише тому, що війська наші перестроювались на занадто
близькій відстані від ворога.— Настала хвилинна мовчанка, яка здалася всім дуже довгою.

177
 Дебати знову відновилися, але часто траплялись перерви і почувалось, що говорити більше
нема про що.
Під час однієї з таких перерв Кутузов тяжко зітхнув, ніби збираючись говорити. Всі
оглянулись на нього.
— Отже, панове, виходить, мені платити за перебиті горшки,, — сказав він. І, повільно
підвівшись, він підійшов до столу.— Панове, я чув ваші думки. Дехто буде незгодний зі мною.
Але я (він зупинився) владою, яку вручили мені мій государ і батьківщина, я— наказую
відступ.
Зразу після цього генерали почали розходитися з тією ж урочистою і мовчазною
обережністю, з якою розходяться після похорону. Дехто з генералів неголосно, зовсім у іншому
діапазоні, ніж той, у якому вони говорили на раді, передали дещо головнокомандуючому.
Малаша, яку вже давно чекали вечеряти, поволі злізла задки з податей, чіпляючись босими
ноженятами за виступи печі, і, заплутавшись поміж ноги генералів, шмигнула у двері.
Відпустивши генералів, Кутузов довго сидів, спершись ліктями на стіл, і думав усе про те ж
страшне питання: "Коли ж, коли ж нарешті вирішилось те, що залишено Москву? Коли було
зроблено те, що вирішило питання, і хто винен у цьому?"
—Цього, цього я не чекав,— сказав він ад'ютантові Шнейдеру, який увійшов до нього вже
пізно вночі.— Цього я не чекав. Цього я не думав!
—Вам треба відпочити, ваша світлість,— сказав Шнейдер.
—Та ні ж! Будуть же вони конятину жерти, як турки,— не відповідаючи прокричав Кутузов
і вдарив пухлим кулаком об стіл,— будуть і вони, тільки б...

[Наполеон у Москві]
XIX
1 вересня вночі Кутузов дав наказ про відступ російських військ через Москву на
Рязанський шлях.
Перші війська рушили вночі. Війська, які йшли вночі, не квапились і рухались поволі і
поважно; але на світанку, підходячи до Дорогомиловського мосту, вони побачили перед собою
інші маси військ, що товпилися, поспішали перейти міст і на тому боці піднімалися й
заповняли вулиці та провулки, і такі ж маси ззаду — навальні, нескінченні. І безпричинна
квапливість та тривога охопила війська. Усі кинулися вперед до мосту, на міст, у броди і в
човни. Кутузов звелів обвезти його околишніми вулицями на той бік Москви. На десяту годину
ранку 2 вересня в Дорогомиловському передмісті залишались на просторі лише війська
ар'єргарду. Армія була вже по той бік Москви і за Москвою.
Цього самого дня, о десятій годині ранку 2 вересня, Наполеон стояв між своїми військами на
Поклонній горі й дивився на видовище, що відкривалося перед ним. Починаючи з 26 серпня і
до 2 вересня, від Бородінського бою і до вступу ворога в Москву, всі дні цього тривожного,
цього пам'ятного тижня стояла та незвичайна, завжди дивна для людей осіння погода, коли
низьке сонце гріє гарячіше, ніж весною, коли все блищить у рідкому, чистому повітрі так, що
очі ріже, коли груди міцнішають і свіжішають, вдихаючи осіннє пахуче повітря, коли навіть
ночі бувають теплі і коли в темних теплих ночах цих з неба безперестанку, лякаючи і радуючи,
сипляться золоті зорі.
2 вересня о десятій годині ранку була така погода. Блиск ранку був чарівний. Москва з
Поклонної гори розстилалася просторо зі своєю рікою, зі своїми садами та церквами, і,
здавалося, жила своїм життям і трепетала, як зорями, своїми банями в сонячному промінні.
Споглядаючи чудне місто з небаченими формами незвичайної архітектури, Наполеон
почував ту трохи заздру і неспокійну цікавість, що її почувають люди, споглядаючи форми
чужого життя, яке не знає про них. Очевидно, місто це жило всіма силами свого життя. По тих
невизначних ознаках, по яких на далекій відстані безпомилково відрізняється живе тіло від
мертвого, Наполеон з Поклонної гори бачив трепет життя в місті і почував ніби дихання цього
великого і красивого тіла.
Кожен росіянин, дивлячись на Москву, почуває, що вона мати; кожен чужоземець,

178
дивлячись на неї і не знаючи її материнського значення, повинен почувати женствений
характер цього міста, і Наполеон почував його.
—— Це азіатське місто з незчисленними церквами, Москва, свята їх Москва! Ось, нарешті, це
славнозвісне місто! Пора! - сказав Наполеон і, злізши з коня, звелів розкласти перед собою
план цієї "Місто, захоплене ворогом, схоже на дівчину, що втратила невинність",— думав
він (як він і казав це Тучкову в Смоленську). І з цього погляду вінвперше в житті дивився на
східну красуню, що лежала перед ним. Йому чудно було самому, що, нарешті, здійснилось його
давнє, здавалось, нездійсненне бажання. В ясному вранішньому сяйві він дивився то на місто,
то на план, перевіряючи подробиці цього міста, і впевненість владання хвилювала і жахала
його.
"Але хіба могло бути інакше? — подумав він.— Ось вона, ця столиця; вона лежить біля моїх
ніг, чекаючи на долю свою. Де тепер Олександр і що думає вік? Чудне, красиве, величне місто!
І чудна
й велична ця хвилина! В якому світлі постаю я перед ними! - думав
він про свої війська.— Ось вона, нагорода для всіх цих маловірних,— думав він, оглядаючись
на почет і на війська, що підходили і шикувалися.— Одно моє слово, один порух моєї руки, і
загинула ця стародавня столиця. царів. Але я завжди ладен виявити милосердя до переможених.
Я повинен бути великодушним і істинно великим... Та ні, це неправда, що я в Москві,— раптом
спадало йому на думку. — А втім, ось вона лежить біля моїх ніг грає і мерехтить золотими
банями і хрестами в сонячному промінні. Але я її помилую. На древніх пам'ятниках варварства
та деспотизму я напишу великі слова справедливості і милосердя... Олександр найболючіше
відчує саме це, я знаю його (Наполеону здавалося, що головне значення цих подій полягало в
особистій боротьбі його з Олександром). З висот Кремля,— так, це Кремль, так,— я дам їм
закони справедливості, я покажу їм значення справжньої цивілізації, я змушу покоління бояр з
любов'ю згадувати ім'я свого завойовника. Я скажу депутації, що я не хотів і не хочу війни; що
я провадив війну лише з несправедливою політикою їхнього двору, що я люблю і поважаю
Олександра і що прийму умови миру в Москві, гідні мене і моїх народів. Я не хочу скориста-
тися з воєнного щастя для приниження шановного государя. Бояри,— скажу я їм,— я не хочу
війни, я хочу миру та благоденства всіх моїх підданих. Зрештою, я знаю, що присутність їхня
дасть мені натхнення і я скажу їм, як я завжди говорю: ясно, урочисто і велико. Але невже це
правда, що я в Москві? Так, ось вона!"
— Приведіть бояр,,— звернувся він до почту. Генерал з блискучим почтом зараз же помчав
по бояр.
Минуло дві години. Наполеон поснідав і знову стояв на тому ж місці, на Поклонній горі,
чекаючи на депутацію. Промова його до бояр уже ясно склалася в його уяві. Промова ця була
сповнена гідності і тієї величі, яку розумів Наполеон.
Той тон великодушності, в якому збирався діяти в Москві Наполеон, захопив його самого.
Він в уяві своїй призначав дні, зібрання в палаці царів, де мали сходитися російські вельможі з
вельможами французького імператора. Він призначав у думці губернатора, такого, який зумів
би привернути до себе населення. Почувши про те, що в Москві багато богаділень та шпиталів,
він у думці своїй вирішував, що до всіх цих закладів виявлятиме велику ласку. Він думав, що,
як у Африці треба було в мечеті сидіти в бурнусі, так у Москві треба бути милостивим, як царі.
І, щоб остаточно зворушити серця росіян, він, як і кожен француз, який не може собі уявити
нічого чутливого без згадування про мою любу, ніжну, бідолашну матір, , вирішив, що на всіх
цих закладах він звелить написати великими буквами: Заклад, присвячений моїй любій матері..
Ні, просто: Дім моєї матері,,— вирішив він сам з собою.— "Але невже я в Москві? так, ось вона
передо мною. Та чому ж так довго не прибуває депутація міста?"— думав він.
Тимчасом у задніх групах імператорового почту пошепки відбувалася схвильована нарада між
його генералами та маршалами. Послані за депутацією повернулись із звісткою, що Москва
пуста, що всі виїхали і вийшли з неї. Обличчя учасників наради були бліді і схвильовані. Не те,
що Москву покинуло населення (хоч якою важливою здавалась ця подія), лякало їх, а те, яким
чином повідомити про це імператора, яким чином, не ставлячи його величність у те страшне

179
становище, що французи називають, смішним, ПОВІДОМИТИ його, що він даремно чекав бояр
так довго, що є юрми п'яних, але нікого більше. Одні говорили, що треба було за всяку ціну
зібрати хоч будь-яку депутацію, інші заперечували цю думку і твердили, що треба, обережно й
розумно підготувавши імператора, сказати йому правду.
—Одначе, треба сказати йому...— говорили пани з почту. — Але ж, панове...— Становище
було тим скрутніше, що імператор, обдумуючи свої плани великодушності, терпляче ходив
туди й сюди перед планом, поглядаючи зрідка з-під руки вздовж дороги в Москву і весело й
гордо всміхаючись.
Але ж це неможливо.
—— знизуючи плечима, говорили пани з почту, не наважуючись вимовити страшне слово,
що було в усіх на думці.
Тимчасом імператор, втомившись від марного чекання і своїм акторським чуттям
почуваючи, що велична хвилина, триваючи занадто довго, починає втрачати свою величність,
дав рукою знак. Пролунав самотній постріл сигнальної гармати, і війська, які з різних боків
облягли Москву, рушили в Москву, у Тверську, Калузьку і Дорогомиловську застави. Швидше
і швидше, випереджаючи одні одних, швидким кроком і риссю, рухались війська, зникаючи у
хмарах куряви* які самі ж знімали, і сповнюючи повітря суцільним гудінням галасу.
Затягнений рухом військ, Наполеон доїхав з військами до Дорогомиловської застави, але
там знову зупинився і, злізши з коня, довго ходив біля Камерколезького валу, чекаючи на
депутацію.
XX
Москва тимчасом була пуста. В ній були ще люди, в ній залишалася ще п'ятдесята частина
всього населення, але вона була пуста. Вона була пуста, як пустий буває домираючий без
матки вулик.
У вулику без матки вже нема життя, але на перший погляд він здається таким самим живим,
як і інші.
Так само весело в гарячому промінні полудневого сонця в'ються бджоли навколо вулика без
матки, як і навколо інших живих вуликів; так само здалеку пахне від нього медом, так само
влітають і вилітають з нього бджоли. Але досить придивитися до нього, щоб зрозуміти, що у
вулику цьому вже нема життя. Не так, як у живих вуликах, літають бджоли, не той запах, не той
звук вражають пасічника. На стукіт пасічника у стінку хворого вулика замість колишньої
раптової, дружної відповіді, шипіння десятків тисяч бджіл, які грізно підбирають зад і бистрим
биттям крил утворюють цей пові тряний життєвий звук,— йому відповідає розрізнене
дзижчання, що лунко бринить у різних місцях пустого вулика. З вічка не пахне, як раніш,
спиртовим, духовитим запахом меду та отрути, не віє звідти теплом достатку, а з запахом меду
зливається запах пустки та гнилизни. Біля вічка нема більш вартових, готових на загибель для
захисту, які, піднявши вгору зади, трублять тривогу. Нема більш того рівного й тихого звуку,
трепету праці, схожого на звук кипіння, а чути недоладний розрізнений шум безладдя. У вулик
і з вулика боязко і викрутливо влітають і вилітають чорні довгасті, замазані в мед бджоли-
грабіжниці; вони не жалять, а ухиляються від небезпеки. Перше бджоли тільки з ношею
влітали, а вилітали порожні, тепер вилітають з ношею. Пасічник відкриває нижню колодязню і
вглядається в нижню частину вулика* Замість чорних, приборканих працею плетениць
соковитих бджіл, що перше висіли до замазки, тримаючи за ноги одна одну і з безперервним
шепотом праці тягнучи вощину,— сонні, висохлі бджоли в різні боки бредуть розсіяно по дну і
по стінках вулика. Замість чисто заліпленої клеєм і зметеної віялами крил підлоги, на дні
лежать кришки вощин, екскременти бджіл, напівмертві бджоли, які ледве ворушать ніжками, і
зовсім мертві, неприбрані.
Пасічник відкриває верхню колодязню і оглядає голову вулика. Замість суцільних рядів
бджіл, що обліпили всі проміжки стільників і гріють черву, він бачить майстерно зроблені
стільники, але вже не в тому вигляді незайманості, в якому вони були раніш. Усе занехаяне й
загиджене. Грабіжниці — чорні бджоли — нишпорять швидко і скрадливо по роботах; свої

180
 бджоли, висохлі, короткі, мляві, наче старі, повільно бродять, нікому не заважаючи, нічого не
бажаючи і втративши свідомість життя. Трутні, шершні, джмелі, метелики безтолково
стукаються на льоту об стінки вулика. Де-не-де між вощинами з мертвою червою і з медом
зрідка чутно з різних боків сердите буркотіння; де-небудь дві бджоли, за старою звичкою і па-
м'яттю очищаючи гніздо вулика, старанно, над силу, тягнуть геть мертву бджолу або джмеля,
самі не знаючи, для чого вони це роблять. У другому кутку інші дві старі бджоли ліниво
б'ються, чи чистяться, чи годують одна одну, самі не знаючи, по-ворожому чи дружелюбно
вони це роблять. У третьому місці юрма бджіл, чавлячи одна одну, нападають на яку-небудь
жертву, б'ють і душать її. І ослабла чи забита бджола поволі, легко як пух, спадає зверху в купу
трупів. Пасічник розвертає дві середні вощини, щоб бачити гніздо. Замість колишніх
суцільних чорних кружал тисяч бджіл, що сидять спинка до спинки і пильнують вищих
таємниць рідної І справи, він бачить сотні марудних ; напівживих і поснулих кістяків І бджіл.
Вони майже всі померли, самі не знаючи цього, сидячи на святині, яку вони пильнували і якої
вже нема більш. Від них 1 пахне гнилизною і смертю. Тільки деякі з них ворушаться,
піднімаються, мляво летять і сідають на руку ворогові, неспроможні померти, жалячи його,—
решта, мертві, як риб'яча луска, легко І сипляться вниз. Пасічник закриває колодязню,
позначає крейдою колоду і, вибравши час, виламує і випалює її.
Така пуста була Москва, коли Наполеон, втомлений, неспокійний ' і насуплений, ходив туди
й сюди біля Камерколезького валу, чекаючи на те хоч зовнішнє, але конче потрібне, на його
розуміння, ї дотримання пристойності,—на депутацію.
У різних кутках Москви лише несвідомо ще ворушились люди, дотримуючи старих звичок і
не розуміючи того, що вони робили.
Коли Наполеона з належною обережністю повідомили, що Москва пуста, він сердито глянув
на того, хто доносив про це, і, одвернувшись, продовжував своє мовчазне ходіння.
— Дати екіпаж,— сказав він. Він сів у карету поруч з черговим ад'ютантом і поїхав у
передмістя.
" Москва пуста. Яка неймовірна подія!"— говорив він із сам з собою. Він не поїхав до міста,
а зупинився в заїзді Дорогомиловського передмістя.
Не вдалася розв'язка театральної вистави.
.

ТОМ ЧЕТВЕРТИЙ
Частина перша
[П’єр Безухов у полоні]
XII
Після страти П'єра відділили від інших підсудних і залишили самого в невеликій,
розореній і запаскудженій церкві.
Надвечір вартовий унтер.0фіцер з двома солдатами увійшов до церкви і повідомив П'єра,
що ЙОГО прощено і що він переходить тепер до бараків військовополонених. Не розуміючи
того, що йому говорили, П'єр встав і пішов з солдатами, його привели до побудованих вгорі
поля з обгорілих дощок, колод і тесу бараків і ввели и один з них. У темряві чоловік двадцять
різних людей оточили П'єра. П'єр дивився на них, не розуміючи, хто такі ці люди, для чого
вони і чого хочуть від нього. Він чув слова, які йому говорили, але не робив з них ніякого
висновку і застосування: не розумів їх значення. Він сам відповідав на те, що його питали,
але |ІЄ добирав, хто слухає його і як зрозуміють його відповіді. Він дивився на обличчя та
постаті, і в усіх них, здавалось йому, однаково не було смислу.
З тієї хвилини, як П'єр побачив це страшне вбивство, учинене людьми, які не хотіли цього
робити, в душі у нього наче раптом було висмикнуто ту пружину, що на ній усе трималось і
здавалось живим, і все завалилося в купу беззмістовного сміття. В ньому, хоч пін і не
усвідомлював цього, знищилася віра і в упорядженість світу, і в людську, і в свою душу, і в

181
Бога. В такому стані П'єр бував раніш, але ніколи не відчував його так сильно, як тепер. Перше,
коли на П'єра находили такі сумніви,— сумніви ці мали джерело у власній вині. І в самій
глибині душі П'єр тоді почував, що від того розпачу і тих сумнівів був порятунок у самому
собі. А тепер він почував, що не його вина була причиною того, що світ завалився в його очах і
залишились самі недоладні руїни. Він почував, що повернутися до віри вжиття — не від нього
залежить.
Навколо нього в темряві стояли люди: певне, щось їх дуже цікавило в ньому. Йому
розказували щось, розпитували про щось, потім повели кудись, і він, нарешті, опинився в кутку
барака поруч з якимись людьми, що перемовлялися з різних боків, сміялися.
— І ось, братіки мої... той самий принц, котрий (з особливим наголосом на слові котрий)...
— говорив чийсь голос у протилежному кутку барака.
Мовчки і нерухомо сидячи біля стіни на соломі, П'єр то розплющував, то заплющував очі.
Але тільки-но він заплющував очі, він бачив перед собою те саме страшне, особливо страшне
своєю простотою, обличчя фабричного і ще більш страшні своїм неспокоєм обличчя
вимушених убивць. І він знову розплющував очі і безтямно дивився в темряві круг себе.
Поруч з ним сидів, зігнувшись, якийсь маленький чоловік, присутність якого П'єр помітив
спочатку по міцному запаху поту, що йшов від нього під час кожного його руху. Чоловік цей
щось робив у темряві зі своїми ногами, і, хоч П'єр не бачив його обличчя, він почував, що
чоловік цей безперестанно поглядав на нього. При вшись у темряві, П'єр зрозумів, що чоловік
цей роззувався. І те,! як він це робив, зацікавило П'єра.
Розмотавши мотузки, якими була зав'язана одна нога, він ретельно змотав їх і зараз же взявся
до другої ноги, поглядаючи на П'єра. Поки одна рука вішала мотузку, друга вже бралася роз-
мотувати другу ногу. Таким чином акуратно, круглими, спірними рухами, що без затримки
ішли один за одним, роззувшись, чоловік розвішав своє взуття на кілочки, забиті в нього над
узголів'ям, вийняв ножика, обрізав щось, склав ножика, поклав під узголів'я і, краще
вмостившись, обняв свої підняті коліна обома руками і прямо втупив очі у П'єра. П'єру
почувалося щось приємне, заспокійливе і кругле в цих спірних рухах, у цьому впорядженому
його господарстві у кутку, навіть у запаху цього чоловіка, і він, не зводячи очей, дивився на
нього.
—А багато ви злигоднів побачили, пане? Га? — сказав раптом маленький чоловік. І такий
вираз ласки та простоти був у співучому голосі чоловіка, що П'єр хотів відповісти, але в нього
затремтіла щелепа, і він відчув сльози. Маленький чоловік у ту ж мить, не даючи П'єру часу
виявити своє збентеження, заговорив тим самим приємним голосом.
—Е, соколику, не тужи,— сказав він з тією ніжно-співучою ласкою, з якою говорять старі
руські жінки.— Не тужи, голубе: годину терпіти, а вік жити! Ось так-то, друже мій. А живемо
тут, хвалити Бога, кривди нема. Теж люди і погані, і добрі є,— сказав він і, ще говорячи,
гнучким рухом перехилився на коліна, встав і, прокашлюючись, пішов кудись.
—Ач, шельма, прийшов! — почув П'єр той самий лагідний голос в кінці барака.— Прийшов,
шельма, пам'ятає! Ну, ну, годі.— І солдат, відштовхуючи від себе песика, що стрибав до нього,
повернувся на своє місце і сів. У руках в нього було щось загорнуте в ганчірку.
—Ось, поїжте, пане,— сказав він, знову повертаючись до попереднього шанобливого тону і
розгортаючи й подаючи П'єру кілька печених картоплин.— На обід юшка була. А картопля
добряча!
П'єр не їв цілий день, і запах картоплі здався йому незвичайно приємним. Він подякував
солдатові і став їсти.
—Чого ж ти так? — усміхаючись сказав солдат і взяв одну з картоплин.— А ти ось як.— Він
вийняв знову складаного ножика, розрізав на своїй долоні картоплину на дві рівні половини,
посипав солі з ганчірки і підніс П'єру.
— Картопля добряча,— повторив він.— Ти поїж ось так...А ти хто, солдат?
—Солдати Апшеронського полку. Від гарячки помирав. Нам і не сказали нічого. Наших
чоловік двадцять лежало. І не думали,
не гадали.

182
 —Ну що, тобі скучно тут? — спитав П'єр.
— Як не скучати, соколику. Мене Платоном звати; Каратаєви прізвище,— додав він, видно
для того, щоб полегшити П'єру звертання до нього.— Соколиком на службі прозвали. Як не
скучати, соколику! Москва, вона городам мати! Як не скучати, на це дивлячись. Та черв'як
капусту точить, а сам ще до того гине: отак мовляли старі люди,— додав він швидко.
— Як, як це ти сказав?— спитав П'єр.
— Я тобто? — спитав Каратаєв.— Я кажу: не нашим умом, а божим судом,— сказав він,
думаючи, що повторює сказане, і зразу ж заговорив далі: — Як же у вас, пане, і родові маєтки
є?! Дім є? Виходить, повна чаша! І господиня є? А старі батьки живі? — питав він, і хоч П'єр
не бачив у темряві, але почував, що в солдата морщились губи стриманою усмішкою ласки в
той час, як він питав це. Він, видно, був засмучений тим, що в П'єра не було батьків, особливо
— матері.
— Жінка для поради, теща для розради, а нема миліше за рідну матінку! — сказав він.—
Ну, а дітки є?— все розпитував він. Заперечна П'єрова відповідь знову, видно, засмутила
його, і він поспішив додати: — Що ж, люди молоді, ще дасть бог, будуть. Тільки б у згоді
жити...
— Та тепер однаково,— мимоволі сказав П'єр.
— Ех, чоловіче добрий.— відповів Платон.— Від торби та від в'язниці ніколи не
відмовляйся.— Він вмостився краще, прокашлявся, очевидно готуючись до довгої розповіді.
— Так-то, друже мій милий, жив я ще вдома,— почав він.— Маєток у нас багатий, землі
чимало, добре живуть люди, і наша родина, хвалити бога. З сімома
батечко косити виходив. Жили добре. Християни справжні були. Сталося...— і Платон
Каратаєв розповів довгу історію про те, як він поїхав у чужий гай за деревом і попався
сторожеві, як його сікли,
судили й віддали в солдати.— Що ж, соколику,— говорив він зміненим від усмішки голосом,
— думали, горе, аж і, радість! Братові б іти, якби не мій гріх. А в брата меншого п'ятеро дітей,
— а в мене,
дивись, лише солдатка зосталася. Була дівчинка, та ще до солдатства бог прибрав. Прийшов я
на побивчу, скажу тобі. Дивлюся — ще краще живуть. Хвостів повне подвір'я, молодиці
вдома, два брати на
заробітках. Лише Михайло, менший, вдома. Батечко й каже, усі діти рівні: хоч який палець
укуси, все боляче. А якби не Платона тоді забрили, Михайлові б іти. Покликав нас усіх —
віриш — поставив перед образи. Михайле, каже, ходи сюди, кланяйся йому в ноги, і ти,
молодице, кланяйся, і онучата, кланяйтесь. Зрозуміли? — каже.— Так-то, друже мій милий.
Лихо голови шукає. А ми все судимо: то недобре, те негаразд. Наше щастя, друже мій, як вода
у волоку: тягнеш — надулося, а витягнені — нічого нема. Так-то.— І Платон пересів на своїй
соломі. Помовчавши якийсь час, Платон встав.
— Що ж, десь певне, спати хочеш? —сказав він і швидко почав хреститися, примовляючи:
— Господи, Ісусе Христе, Миколо угоднику, Фрола і Лавра, Господи Ісусе Христе, Миколо
угоднику! Фрола і Лавра, Господи Ісусе Христе — помилуй і спаси нас! — закінчив він,
вклонився до землі, встав, зітхнув і сів на свою солому.— Ось так-то. Поклади, боже,
камінчиком, підведи калачиком,— промовив він і ліг, натягаючи на себе шинель.
— Яку це ти молитву читав? — спитав П'єр.
— Га?— промовив Платон (він уже був заснув).— Читав що? Богу молився. А ти хіба не
молишся?
— Ні, і я молюся,— сказав П'єр.— А що ти говорив: Фрола і Лавра?
швидко відповів Платон,— коняче свято. І скотину жаліти треба,— сказав
Каратаєв.— Ач, шельма, скрутився. Угрівся, сучий син,— сказав він, обмацавши собаку біля
своїх ніг, і, повернувшись знову, одразу заснув.
Знадвору чутно було десь здалеку плач і галас, і крізь шпари барака видно було вогонь; але
в бараку було тихо й темно. П'єр довго не спав і з розплющеними очима лежав у темряві на
своєму місці, прислухаючись до розміреного хропіння Платона, який лежав біля нього, і
183
почував, що перше зруйнований світ тепер з новою красою, на якихось нових і непохитних
підвалинах, рухався в його душі.

XIII
В бараку, в який прийшов П'єр і в якому він прожив чотири тижні, було двадцять три
чоловіка полонених солдатів, три офіцери і два чиновники.
Усі вони потім як у тумані уявлялися П'єру, але Платон Каратаєв залишився назавжди у
П'єра в душі найсильнішим і найдорожчим спогадом і втіленням усього російського, доброго і
круглого. Коли другого дня на світанку П'єр побачив свого сусіда, перше враження чогось
круглого підтвердилося цілком: вся Платонова постать у його підперезаній мотузкою
французькій шинелі, и кашкеті і,в личаках, була кругла, голова була цілком кругла, спина,
груди, плечі, навіть руки, які він носив, мовби завжди збираючись обійняти щось, були круглі;
приємна усмішка і великі карі ніжні очі були круглі.
Платону Каратаєву було, мабуть, за п'ятдесят років, судячи з його оповідань про походи, в
яких він брав участь давнім солдатом. Він сам не знав і ніяк не міг визначити, скільки йому
років; але зуби його, яскраво білі й міцні, що виднілися всі разом двома півколами, коли він
сміявся (а це він часто робив), були всі добрі й цілі; жодної сивої волосини не було в його
бороді і чуприні, і все тіло його на вигляд було гнучке і, особливо, тверде й витривале.
Обличчя його, незважаючи на дрібні круглі зморшки, мало вираз невинності і юності; голос
у нього був приємний і співучий. Але головна особливість його мови полягала в
безпосередності і швидкості. Він, очевидно, ніколи не думав про те, що він сказав і що він
скаже; і тому в швидкості й вірності його інтонацій була особлива невідпорна переконливість.
Фізичні сили його і моторність в перший час полону були такі, що, здавалося, він не
розумів, що таке втома і хвороба. Щодня вечері він, лягаючи, казав: "Поклади, Господи,
камінчиком, підведи калачиком"; вранці, встаючи, завжди однаково знизуючи плечима, казав:
"Ліг — згорнувся, встав — струснувся". І справді, досить було йому лягти, щоб зараз же
заснути каменем, і досить було струснутися, щоб зараз же, ні секунди не гаючи, взятися до
якої-небудь роботи, як діти, вставши, беруться за іграшки. Він усе вмів робити, не дуже добре,
але й не погано. Він пік, варив, шив, стругав, латав чоботи. Він завжди був зайнятий і тільки
по ночах дозволяв собі розмови, які він любив, та пісні. Він співав пісні не так, як співають
співаки, знаючи, що їх слухають, а як співають пташки, очевидно, тому, що звуки ці йому було
так само конче треба робити, як конче треба буває потягнутися чи розходитись; і звуки ці зав-
жди бували тонкі, ніжні, майже жіночі, сумовиті, і його обличчя в ці хвилини бувало дуже
серйозне.
Потрапивши в полон і обрісши бородою, він, як видно, відкинув від себе все накинуте
йому, чуже, солдатське і мимоволі повернувся до попереднього, селянського народного
складу.
— Солдат у відпустці — сорочка з штанів,— частенько ка| він. Він неохоче говорив про
свій солдатський час, хоч не скаржився, і часто повторював, що його за всю службу ні разу
не били. Коли він розповідав, то здебільшого розповідав зі своїх давніх і, видно, дорогих
йому спогадів "християнського", як він казав, тобто селянського побуту. Приказки, що
наповнювали його мову, були м« ті, здебільшого непристойні і хвацькі приказки, які
говорять солдати, а ті народні афоризми, які здаються такими незначними, взяті окремо, і які
набувають раптом значення глибокої мудрості, коли їх сказано до речі.
Часто він говорив цілком протилежне тому, що говорив раніш, але й те і це було
правдивим. Він любив говорити і говорив добро, прикрашаючи свою мову пестливими
прислів'ями, які, здавалося П'єру, він сам видумував; але головне зачарування його оповідань
полягало в тому, що в його мові найпростіші події, іноді ті самі, які, не помічаючи їх, бачив
П'єр, набували характеру урочистої благообразності. Він любив слухати казки, які розповідав
вечорами (все ті самі) один солдат, але найбільше він любив слухати оповідання про справжнє
життя. Він радісно усміхався, слухаючи такі оповідання, вставляючи слова і ставлячи
запитання, якими він хилив до того, щоб усвідомити собі благообразність того, що йому

184
 розповідали. Симпатій, дружби, любові, як розумів П'єр, Каратаєв не ман ніяких; але він
любив і любовно жив з усім, з чим його зводило життя, і особливо з людиною — не з певною
якою-небудь людиною, а з тими людьми, що були перед його очима. Він любив свою соба-
чину, любив товаришів, французів, любив П'єра, який був його сусідом; але П'єр почував, що
Каратаєв, незважаючи на всю свою привітну ніжність до нього (якою він мимоволі віддавав
належне духовному життю П'єра), ні на хвилину не засмутився б розлукою з ним. І П'єр
починав те саме почувати до Каратаєва.
Платон Каратаєв був для всіх інших полонених звичайнісіньким солдатом; його звали
соколиком або Платошею, добродушно кепкували з нього, посилали його за посилками. Але
для П'єра, яким він постав перед ним в першу ніч, незбагненним, круглим і вічним втіленням
духу простоти і правди, таким і залишився назавжди.
Платон Каратаєв нічого не знав напам'ять, крім своєї молитви. Коли він починав
говорити, він, здавалося, не знав, чим закінчить свою мову.Коли П'єр іноді, вражений
змістом його слів, просив повторити сказане, Платон не міг згадати, що він сказав хвилину
тому,— так само, як він ніяк не міг словами сказати П'єру свою улюблену пісню. Тим було:
"родимая, березанька и тошненько мне", але на словах не ції ходило ніякого смислу. Він не
розумів і не міг зрозуміти значення Плів, окремо взятих з мови. Кожне слово його і кожен
вчинок були виявом невідомої йому діяльності, що була його життям. Але життя його, як він
сам дивився на нього, не мало смислу як окреме життя. Воно мало смисл лише як частка
цілого, яке він повсякчас почував. Його слова і дії виливалися з нього так само рівномірно,
неминуче і безпосередньо, як запах лине від квітки. Він не міг зрозуміти ні ціни, ні значення
окремо взятої дії чи слова.
[Смерть Андрія Волконського]
XV
Коли Наташа звичним рухом відчинила його двері, пропускаючи вперед себе княжну,
княжна Марія почувала вже в горлі своєму готові ридання. Хоч скільки вона готувалася,
намагалася заспокоїтись, вона знала, що неспроможна буде без сліз побачити його.
Княжна Марія розуміла те, що Наташа хотіла сказати словами-з ним сталося це два дні
тому. Вона розуміла — це означало те, що він раптом полагіднішав і що ці лагідність та
зворушення були ознаками смерті. Вона, підходячи до дверей, уже бачила в уяві свої те
Андрюшове обличчя, яке вона знала в дитинстві, ніжне, ледве зворушене, яке так рідко бувало
в нього і тому так сильно завжди впливало на неї. Вона знала, що він скаже їй тихі, ніжні слова,
як ті, що сказав їй батько перед смертю, і що вона не витримає цього розридається над ним. Та,
рано чи пізно, це мало бути, і вона ввійшла до кімнати. Ридання все ближче й ближче
підступали їй Д горла, тимчасом як вона своїми короткозорими очима дедалі ясніше розбирала
його форму й відшукувала його риси, і ось вона побачила його обличчя й зустрілася з ним
поглядом.
Він лежав на дивані, обкладений подушками, в хутряному білячому халаті. Він був худий і
блідий. Одна худа, прозоро-бліД рука його тримала хусточку, другою він торкав повільними
порухами пальців тонкі відрослі вуса. Очі його дивилися на тих, Я входили. Побачивши його
обличчя і зустрівшись з ним поглядом, княжна Марія раптом сповільнила свої кроки і відчула,
що сльози раптом пересохли і ридання зупинилося. Розібравши вираз його обличчя і погляду,
вона враз сторопіла й почула себе винною.
"Та в чому ж я винна?" — спитала вона себе.— "В тому, що живеш і думаєш про живе, а
я!.."— відповів його холодний, суворий погляд.
У глибокому погляді, який не з себе, а в себе дивився, була майже ворожість, коли він
повільно оглянув сестру і Наташу. Він поцілувався з сестрою рука в руку, за їхньою звичкою.
—Здрастуй, Марі, як це ти добралася?— сказав він голосом таким самим рівним і чужим,
яким був його погляд. Якби він заверещав розпачливим криком, то цей крик не так жахнув би
княжну Марію, як звук цього голосу.
—І Миколоньку привезла? — сказав він так само рівно й повільно і з очевидним зусиллям
185
 згадування.
—Як твоє здоров'я тепер? — говорила княжна Марія, сама дивуючись з того, що вона
говорила.
—Це, друже мій, лікаря треба питати,— сказав він і, зробивши це очевидне зусилля, щоб
бути привітним, він сказав самим ротом (видно було, що він зовсім не думав того, що
говорив):
—Спасибі, любий друже, що приїхала..
Княжна Марія потиснула його руку. Він ледве помітно скривився від потиску її руки. Він
мовчав, і вона не знала, що говорити. Вона зрозуміла те, що сталося з ним за два дні. У
словах, у тоні його, особливо у погляді цьому — холодному, майже ворожому погляді —
почувалася страшна для живої людини відчуженість від усього земного. Він, видно, ледве
розумів усе живе; але разом з тим почувалося, що він не розумів живого не тому, що він був
позбавлений сили розуміння, а тому, що він розумів щось інше, таке, чого не розуміли й не
могли розуміти живі і що заполонювало його всього.
— Егеж... ось як чудно доля звела нас! — сказав він, уриваючи мовчання й показуючи на
Наташу.— Вона все доглядає мене.
Княжна Марія слухала й не розуміла того, що він говорив. Він, чуйний, ніжний князь
Андрій, як міг він говорити це при тій, яку він любив і яка його любила! Якби він думав
жити, то не таким холодно-образливим тоном він сказав би це. Якби він не знав, що помре, то
як же йому не жаль було б її, як він міг при ній говорити це! Одне лише поясненням могло
бути цьому, це те, що йому було однаково, і однаково тому, що щось інше, важливіше було
відкрито йому. Розмова була холодна, безладна і уривалася щохвилини.
— Марі проїхала через Рязань,— сказала Наташа. Князь Андрій не помітив, що вона
називала його сестру Марі.
А Наташа, при ньому назвавши її так, вперше сама це помітила.
— Ну що ж?— сказав він.
— їй розповідали, що Москва вся згоріла, зовсім, що нібито... Наташа зупинилася: не можна
було говорити. Він, очевидно,
робив зусилля, щоб слухати, і все ж не міг.
—Так, згоріла, кажуть,— сказав він.— Це дуже шкода,— і він став дивитися вперед,
пальцями неуважно розправляючи вуса.
—А ти зустрілася, Марі, з графом Миколою? — сказав раптом князь Андрій, очевидно
бажаючи зробити їм приємність.— Він писав сюди, що ти йому дуже полюбилася,— говорив
він далі просто, спокійно, явно неспроможний розуміти всього того складного значення, яке
Мали його слова для живих людей.— Якби ти його полюбила теж, то було б дуже гарно...
щоб ви одружилися, — додав він трохи швидше, ніби зрадівши словами, яких він довго
шукав і знайшов нарешті.
Княжна Марія чула його слова, але вони не мали для неї ніякого іншого значення, крім
того, що доводили, який страшенно далекий він тепер від усього живого.
— Що про мене говорити!— сказала вона спокійно і глянула на Наташу. Наташа,
почуваючи на собі її погляд, не дивилась на неї.
Знову всі мовчали.
— Андре, ти хоч... — раптом сказала княжна Марія, і голос її затремтів,— ти хочеш
бачити Миколеньку? Він увесь час згадував про тебе.
Князь Андрій ледве помітно усміхнувся вперше, але княжна Марія, так добре знаючи його
обличчя, з жахом зрозуміла, що це була усмішка не радості, не ніжності до сина, а тихої,
лагідної насмішки з того, що княжна Марія вживала, на її думку, останнього засобу для
приведення його до пам'яті.
— Так, я дуже радий Миколенькою. Він здоровий?
Коли привели до князя Андрія Миколеньку, який злякано дивився на батька, але не
плакав, бо ніхто не плакав, князь Андрій поцілував його і, очевидно, не знав, що говорити з
ним.

186
 Коли Миколеньку виводили, княжна Марія підійшла ще раз до брата, поцілувала його і,
не можучи більш стриматися, заплакала...
Княжна Марія, вийшовши від князя Андрія, зрозуміла цілком усе те, що сказало їй
Наташине обличчя. Вона не говорила більш з Наташею про надію на врятування його
життя. Вона чергувалася з нею біля його дивана і не плакала більше, але безперестанно
молилася, звертаючись душею до того вічного, незбагненного, присутність якого така
відчутна бул тепер над умираючою людиною.
XVI
Князь Андрій не тільки знав, що він помре, але він почував, що він помирає, що він уже
помер наполовину. Він усвідомлював відчуженість від усього земного і радісну й дивну
легкість буття. Він, не кваплячись, без тривоги думав про те, що чекало на нього. Те грізне,
вічне, невідоме і далеке, присутність якого він не переставав відчувати протягом цілого
свого життя, тепер для нього було близьким і — з тієї дивної легкості буття, якої він
зазнавав,— майже зрозумілим і відчутним...

Раніш він боявся кінця. Він двічі зазнав цього страшного, тяжкого почуття страху смерті,
кінця, і тепер уже не розумів його.
Вперше він пережив це почуття тоді, коли граната дзиґою вертілась перед ним і він
дивився на стерню, на кущі, на небо і знав, що перед ним була смерть. Коли він прийшов до
пам'яті після поранення, і в душі його миттю, ніби звільнена від тягаря життя, що стримував
її, зацвіла ця квітка любові, вічної, вільної, незалежної від цього життя, він уже не боявся
смерті і не думав про неї.
Чим більше він у ті години страдницької самотності і напівмарення, які він провів після
поранення його, вдумувався в нове, відкрите йому начало вічної любові, тим більше він, сам
не почуваючи того, зрікався земного життя. Усе, всіх любити, завжди жертвувати собою для
любові, означало нікого не любити, означало не жити цим земним життям. І чим більше він
переймався цим началом любові, тим більше він зрікався життя і тим цілковитіше знищував
ту страшну перепону, що, коли в нас нема любові, стоїть між життям і смертю. Коли він
цього першого часу згадував про те, що йому треба померти, він казав собі: ну що ж, тим
краще.
Але після тієї ночі в Митищах, коли він, напівпритомний, побачив перед собою ту, якої
він бажав, і коли він, притиснувши до своїх губ її руку, заплакав тихими, радісними слізьми,
любов до однієї жінки непомітно закралася в його серце і знову прив'язала Його до життя. І
радісні, і тривожні думки стали виникати в нього. Згадуючи ту хвилину на перев'язочному
пункті, коли він побачив Курагіна, він тепер не міг повернутись до того почуття: його тепер
мучило питання про те, чи живий він. І він не смів про це спитати. Недуга його розвивалася
своїм фізичним порядком, але те, що І Наташа називала — це сталося з ним, трапилося з
ним за два дні до приїзду княжни Марії. Це була та остання моральна боротьба між життям
і смертю, в якій смерть здобула перемогу. Це була несподівана свідомість того, що він ще
дорожив життям, яке поставало перед ним у любові до Наташі, і останній, упокорений при-
падок жаху перед невідомим.
Це було увечері. Він був, як звичайно після обіду, в легкому гарячковому стані, і думки його
були надзвичайно ясні. Соня сиділа біля стола. Він задрімав. Раптом відчуття щастя охопило
його. "А, це вона увійшла!"— подумав він.
Справді, на місці Соні сиділа Наташа, яка щойно ввійшла нечутними кроками.
Відтоді, як вона стала доглядати його, завжди його обіймало це фізичне відчуття її
близькості. Вона сиділа у кріслі, боком до нього, заступаючи собою від нього світло свічки, і
плела панчоху... ' У Троїцькій лаврі вони розмовляли про минуле, і він сказав їй, що якби він
був живий, він вічно дякував би богові за свою рану, яка звела його знову з нею; але відтоді
вони ніколи не розмовляли про майбутнє.
"Могло чи не могло це бути? — думав він тепер, дивлячись на неї і прислухаючись до
легкого стального звуку дротиків.— Невже тільки на те так чудно звела мене з нею доля, щоб
187
мені померти?.. Невже мені відкрилась істина життя лише для того, щоб я жив у брехні? Я
люблю її більше за все на світі. Але що ж робити мені, коли я люблю її?" — сказав він, і він
раптом мимоволі застогнав, за звичкою, яку він набув під час своїх страждань.
Почувши цей звук, Наташа поклала панчоху, перегнулася ближче до нього і раптом,
побачивши його очі, які світилися, підійшла до нього легким кроком і нагнулася.
—Ви не спите?
—Ні, я давно дивлюсь на вас; я відчув, коли ви увійшли. Ніхто не дає мені тієї м'якої тиші
так, як ви... того сяйва. Мені так і хочеться плакати від радості.
Наташа присунулась ближче до нього. Обличчя її променилось радісним захватом. '
—Наташо, я занадто люблю вас. Більше за все на світі.
—А я? — Вона одвернулась на мить.— А чому занадто? — спитала вона
—Чому занадто?.. Ну, як ви думаєте, як ви почуваєте в душі, у глибині душі, буду я жити?
Як вам здається?
—Я впевнена, я впевнена! — майже скрикнула Наташа, пристрасним порухом взявши
його за обидві руки.
Він помовчав.
—Як гарно було б! — І, взявши її руку, він поцілував її. Наташа була щаслива і
схвильована; і зараз же вона згадала, що так не можна, що йому треба спокою.
—Однак ви не спали,— сказала вона, стримуючи свою радість.—Постарайтеся заснути...
будь ласка.
Він випустив, потиснувши, її руку, і вона перейшла до свічки і знову прибрала попередню
позу. Двічі вона оглянулась на нього, очі його світились їй назустріч. Вона задала собі
завдання на панчосі і сказала собі, що доти вона не оглянеться, поки не закінчить його.
Справді, скоро після цього він заплющив очі і заснув. Він спав недовго і раптом у
холодному поті тривожно прокинувся.
Засинаючи, він думав усе про те ж, про що думав увесь цей час,— про життя і смерть. І
більше про смерть. Він почував себе ближче до неї.
"Любов? Що таке любов? — думав він.— Любов заважає смерті. Любов є життя. Все, все,
що я розумію, я розумію тільки тому, що і люблю. Все є, все існує тільки тому, що я люблю.
Все зв'язане лише І нею. Любов є бог, і помер ти — означає мені, часточці любові,
повернутися до загального і вічного джерела". Думки ці здалися йому З втішними. Але це
були тільки думки. Чогось не вистачало в них, щось, було однобічне, особисте, розумове — не
було очевидності. І був той самий неспокій і неясність. Він заснув.
Йому снилося, що він лежить у тій самій кімнаті, в якій він лежав насправді, але що він не
поранений, а здоровий. Багато різних людей, нікчемних, байдужих, з'являється перед князем
Андрієм. Він говорить з ними, сперечається про щось непотрібне. Вони збираються їхати
кудись. Князь Андрій туманно пригадує, що все це нікчемне, і що в нього є інші, важливіші
турботи, але говорить далі, дивуючи їх, якісь порожні, дотепні слова. Потрохи непомітно всі ці
люди починають зникати і все замінюється одним питанням про зачинені двері. Він встає і йде
до дверей, щоб засунути засув і замкнути їх. Від того, встигне він чи не встигне замкнути їх,
залежить усе. Він іде, поспішає, але ноги його не рухаються, і він знає, що не встигнезамкнути
дверей, проте болісно напружує всю свою силу. І тяжкий страх охоплює його. І цей страх є
страх смерті: за дверима стоїть воно. Але в цей самий час, як він безсило-незграбно підповзає
до дверей, це щось жахливе, вже натискаючи з другого боку, ломиться в них. Щось не людське
— смерть — ломиться в двері, і треба, втримати їх. Він хапається за двері, напружує останню
силу — замкнути вже не можна—хоча б втримати їх; але він кволий, неповороткий, і під
натиском страхіття двері відчиняються і знову зачиняються.
Ще раз воно натиснуло звідти. Останні, надприродні зусилля марні, і обидві половинки
відчинилися беззвучно. Воно ввійшло, і воно є смерть. І князь Андрій помер.
Але в ту ж мить, як він помер, князь Андрій згадав, що він спить, і в ту ж мить, як він
помер, він зробив над собою зусилля і прокинувся.
"Так, це була смерть. Я помер — я прокинувся. Так, смерть — пробудження",— раптом

188
проясніло в його душі, і завіса, що ховала досі невідоме, була піднята перед його душевним
зором. Він відчув ніби звільнення перше зв'язаної в ньому сили і ту дивну легкість, що відтоді
не покидала його. '
Коли він, прокинувшись у холодному поті, заворушився на дивані, Наташа підійшла до
нього і спитала, що з ним. Він не відповів їй і, не розуміючи її, додивився на неї чудним
поглядом.
Це ось було те, що сталося з ним за два дні до приїзду княжни Марії. З цього ж дня, як казав
лікар, виснажлива гарячка набрала поганого характеру, але Наташа не цікавилась тим, що
говорив лікар: вона бачила ці страшні, більш для неї безперечні, моральні ознаки.
З того дня почалось для князя Андрія разом з пробудженням від сну — пробудження від
життя. І щодо тривалості життя воно не здавалось йому повільнішим, ніж пробудження від сну
щодо тривалості сновидіння.
Нічого не було страшного і різкого в цьому відносно-повільному
пробудженні.
Останні дні і години його минули звичайно і просто. І княжна Марія і Наташа, не
відходячи від нього, почували це. Вони не плакали, не умлівали і останнім часом, самі
почуваючи це, ходили вже не коло нього (його вже не було, він пішов від них), а коло
найближчого спогаду про нього — коло його тіла. Почуття обох були такі сильні, що на
них не впливав зовнішній, страшний бік смерті, і вони не вважали за потрібне
роз'ятрювати своє горе. Вони не плакали ні при Наташі, я занадто люблю вас. Більше за
все на світі. я? — Вона одвернулась на мить.

— А чому занадто? - спитала вона.Чому занадто?.. Ну, як ви думаєте, як ви почуваєте в

душі, у глибині душі, буду я жити? Як вам здається?

Я впевнена, я впевнена! — майже скрикнула Наташа, пристрасним порухом взявши його

за обидві руки.

Він помовчав.
—Як гарно було б! — І, взявши її руку, він поцілував її. Наташа була щаслива і
схвильована; і зараз же вона згадала, що так не можна, що йому треба спокою.
—Однак ви не спали,— сказала вона, стримуючи свою радість.— Постарайтеся заснути...
будь ласка.
Він випустив, потиснувши, її руку, і вона перейшла до свічки і знову прибрала попередню
позу. Двічі вона оглянулась на нього, очі < його світились їй назустріч. Вона задала собі
завдання на панчосі 1 і сказала собі, що доти вона не оглянеться, поки не закінчить його.
Справді, скоро після цього він заплющив очі і заснув. Він спав недовго і раптом у
холодному поті тривожно прокинувся.
Засинаючи, він думав усе про те ж, про що думав увесь цей час,— про ч життя і смерть. І
більше про смерть. Він почував себе ближче до неї.
"Любов? Що таке любов? — думав він.— Любов заважає смерті. ' Любов є життя. Все, все,
що я розумію, я розумію тільки тому, що люблю. Все є, все існує тільки тому, що я люблю.
Все зв'язане лише нею. Любов є бог, і помер ти — означає мені, часточці любові, повернутися
до загального і вічного джерела". Думки ці здалися йому втішними. Але це були тільки думки.
Чогось Невистачило в них, щось було однобічне, особисте, розумове — не було очевидності. І
був той самий неспокій і неясність. Він заснув.

Йому снилося, що він лежить у тій самій кімнаті, в якій він лежав насправді, але що він не
поранений, а здоровий. Багато різних людей, нікчемних, байдужих, з'являється перед князем

189
Андрієм. Він говорить з ними, сперечається про щось непотрібне. Вони збираються їхати
кудись. Князь Андрій туманно пригадує, що все це нікчемне, і що в нього є інші, важливіші
турботи, але говорить далі, дивуючи їх, якісь порожні, дотепні слова. Потрохи непомітно всі ці
люди починають зникати і все замінюється одним питанням про зачинені двері. Він встає і йде
до дверей, щоб засунути засув і замкнути їх. Від того, встигне він чи не встигне замкнути їх,
залежить усе. Він іде, поспішає, але ноги його не рухаються, і він знає, що не встигне замкнути
дверей, проте болісно напружує всю свою силу. І тяжкий страх охоплює його. І цей страх є
страх смерті: за дверима стоїть (юно. Але в цей самий час, як він безсило-незграбно підповзає
до дверей, це щось жахливе, вже натискаючи з другого боку, ломиться в них. Щось не людське
— смерть — ломиться в двері, і треба втримати їх. Він хапається за двері, напружує останню
силу — замкнути вже не можна—хоча б втримати їх; але він кволий, неповороткий, і під
натиском страхіття двері відчиняються і знову зачиняються.
Ще раз воно натиснуло звідти. Останні, надприродні зусилля марні, і обидві половинки
відчинилися беззвучно. Воно ввійшло, і воно є смерть. І князь Андрій помер.
Але в ту ж мить, як він помер, князь Андрій згадав, що він спить, і в ту ж мить, як він помер,
він зробив над собою зусилля і прокинувся.
"Так, це була смерть. Я помер — я прокинувся. Так, смерть — пробудження",— раптом
проясніло в його душі, і завіса, що ховала досі невідоме, була піднята перед його душевним
зором. Він відчув ніби звільнення перше зв'язаної в ньому сили і ту дивну легкість, що відтоді
не покидала його.
Коли він, прокинувшись у холодному поті, заворушився на дивані, Наташа підійшла до
нього і спитала, що з ним. Він не відповів їй і, не розуміючи її, подивився на неї чудним
поглядом.
Це ось було те, що сталося з ним за два дні до приїзду княжни Марії. З цього ж дня, як казав
лікар, виснажлива гарячка набрала поганого характеру, але Наташа не цікавилась тим, що
говорив лікар: вона бачила ці страшні, більш для неї безперечні, моральні ознаки.
З того дня почалось для князя Андрія разом з пробудженням від сну — пробудження від
життя. І щодо тривалості життя воно не здавалось йому повільнішим, ніж пробудження від сну
щодо тривалості сновидіння.
Нічого не було страшного і різкого в цьому відносно-повільному пробудженні.
Останні дні і години його минули звичайно і просто. І княжна Марія і Наташа, не відходячи
від нього, почували це. Вони не плакали, не умлівали і останнім часом, самі почуваючи це,
ходили вже не коло нього (його вже не було, він пішов від них), а коло найближчого спогаду
про нього — коло його тіла. Почуття обох були такі сильні, що на них не впливав зовнішній,
страшний бік смерті, і вони не вважали за потрібне роз'ятрювати своє горе. Вони не плакали ні
при
ньому, ні без нього, але й ніколи не говорили про нього між собою. Вони почували, що не
могли висловити того, що вони розуміли.
Вони обидві бачили, як він глибше, і глибше, повільно і спокійно, опускався від них
кудись туди, обидві знали, що так повинно бути і що це добре.
Його висповідали, причастили; всі приходили до нього прощатися. Коли йому привели
сина, він приклав до нього свої губи й одвернувся, не тому, що йому було тяжко і жаль
(княжна Марія і Наташа розуміли це), а лише тому, що він гадав, що це все, чого від нього
вимагали; але коли йому сказали, щоб він благословив його, він виконав те, що вимагали, і
оглянувся, наче питаючи, чи не треба ще що-небудь зробити.
Під час останніх здригань тіла, яке покидав дух, княжна Марія і Наташа були тут.
— Кінчилося?! — сказала княжна Марія після того, як тіло його вже кілька хвилин
нерухомо, холодіючи, лежало перед ними. Наташа підійшла, глянула в мертві очі і
поспішила закрити їх. Вона закрила їх і не поцілувала їх, а приклала губи до того, що було
найближчим спогадом про нього. "Куди він пішов? Де він тепер.."
Коли одягнене, обмите тіло лежало в домовині на столі, всі підходили до нього
прощатися, і всі плакали.

190
 Миколенька плакав від страдницького нерозуміння, що шматувало йому серце. Графиня і
Соня плакали від жалю до Наташі і того, що його нема більше. Старий граф плакав від того,
що незабаром, він почував, і йому доведеться зробити такий самий страшний крок.
Наташа і княжна Марія тепер теж плакали, але вони плакали не від свого особистого
горя; вони плакали від благоговійного зворушення, що охопило їх душі перед свідомістю
простого і урочистого таїнства смерті, яке учинилося перед ними.
Частина четверта
[Кохання П'єра та Наташі]
XIX
В душі у П'єра тепер не відбувалось нічого схожого на те, що відбувалося в ній за таких
самих обставин під час його сватання з Елен. Він не повторював, як тоді, з болісним
соромом слів, які він / сказав, не говорив собі: "Ох, чому я не сказав цього, і нащо, нащо я
сказав тоді ""я люблю вас». Тепер, навпаки, кожне слово її, своє він повторював у своїй уяві
з усіма подробицями обличчя, усмішки і нічого не хотів ні втратити, ні додати: хотілось
тільки повторювати. Сумнівів у тому, гоже чи негоже те, що він розпочав,— тепер не було й
тіні. Один лише страшний сумнів іноді спадав йому на думку. Чи не уві сні все це? Чи не
помилилась княжна Марія? Чи не занадто я гордий і самовпевнений? Я вірю; а що, як,— і це
має статися,— княжна Марія скаже їй, а вона усміхнеться і відповість: "От дивно! Він,
певне, помилився. Хіба він не знає, що він людина, просто людина, а я?.. Я зовсім інше,
вище".
Тільки цей сумнів часто виникав у П'єра. Планів він теж не робив тепер ніяких. Йому
таким неймовірним здавалося майбутнє щастя, що досить цьому статися, і вже далі нічого не
могло бути. Все кінчалося.
Радісне, несподіване божевілля, до якого П'єр вважав себе нездатним, опанувало його.
Увесь смисл життя, не для нього лише, а для цілого світу, здавалось йому, полягав тільки в
його любові і в можливості її любові до нього. Іноді йому здавалося, що всі люди заклопотані
лише одним — його майбутнім щастям. Йому здавалось іноді, що всі вони радіють так само,
як і він, і тільки намагаються приховати цю радість, прикидаючись заклопотаними іншими
інтересами. В кожному слові і поруху він вбачав натяки на своє щастя. Він часто дивував
людей, які зустрічалися з ним, своїми значущими, з виразом таємної згоди, щасливими
поглядами та усмішками. Але коли він розумів, що люди могли не знати про його щастя, він
від щирого серця жалів їх і почував бажання як-небудь пояснити їм, що все те, чим вони
заклопотані, є цілковита нісенітниця і дрібниця, не варта уваги.
Коли йому пропонували служити або коли обмірковували які-небудь загальні державні
справи і війну, гадаючи, що від такого чи он такого завершення події залежить щастя всіх
людей, він слухав з лагідною співчутливою усмішкою і дивував співрозмовників своїми
чудними зауваженнями. Але як ті люди, що здавались П'єру розуміючими справжній смисл
життя, тобто його почуття, так і ті нещасні, що, очевидно, не розуміли цього,— всі люди в
цей період часу поставали перед ним у такому яскравому сяйві його почуття, що він без будь-
якого зусилля, одразу, зустрічаючись хоч би з якою людиною, бачив у ній все, що було
гарного і гідного любові.
Розглядаючи справи і папери своєї покійної дружини, він до її пам'яті не мав ніякого
почуття, тільки жалів, що вона не знала того щастя, яке він знав тепер. Князь Василь,
особливо гордий тепер з одержання нової посади і зірки, здавався йому зворушливим, добрим
і жалюгідним стариком.
П'єр часто потім згадував цей час щасливого безумства. Усі уявлення, які в нього склалися
про людей і про обставини за цей період, зостались для нього назавжди вірними. Він не
тільки не зрікався згодом цих поглядів на людей і речі, але й, навпаки, у внутрішніх сумнівах
і суперечностях вдавався до того погляду, який мав у цей час безумства, і погляд цей завжди
був вірним.
"Можливо,— думав він,— я і здавався тоді чудним і смішним, проте я тоді не був таким

191
безумним, як здавалося. Навпаки, я був тоді розумніший і проникливіший, ніж будь-коли, і
розумів усе, що варто розуміти в житті, бо... я був щасливий".
Безумство П'єрове полягало в тому, що він не чекав, як раніше, особистих причин, які він
називав гідностями людей, для того, щоб любити їх, а любов переповнювала його серце, і він,
безпричинно Люблячи людей, знаходив безперечні причини, за які варто було любити їх.

XX
З першого того вечора, коли після П'єрового від'їзду Наташа І з радісно-глузливою
усмішкою сказала княжні Марії, що він зовсім; І ну зовсім як з лазні, і сюртучок, і
обстрижений, з цієї хвилини щось І приховане і самій їй невідоме, але непереборне
прокинулося в Наташиній душі.
Усе: обличчя, хода, погляд, голос — усе раптом змінилося в ній. І Несподівані для неї самої
— сила життя, надії на щастя сплили назовні і вимагали вдоволення. З першого вечора Наташа
наче забула все те, що з нею було. Вона відтоді ні разу не поскаржилася на своє становище,
жодного слова не сказала про минуле і не боялась уже робити веселі плани на майбутнє. Вона
мало говорила про П'єра, але коли княжна Марія згадувала про нього, давно погаслий блиск
засвічувався в Наташиних очах і губи морщились чудною усмішкою.
Зміна, що сталася в Наташі, спочатку здивував княжну Марію; але коли вона зрозуміла її
значення, то зміна ця викликала в неї прикрість. "Невже вона так мало любила брата, що скоро
могла забути його?"— думала княжна Марія, сама з собою обмірковуючи цю зміну. Але коли
вона була з Наташею, то не сердилась на неї і не докоряла їй. Сила життя, що, прокинувшись,
охопила Наташу, була, очевидно, така невгамовна, така несподівані для неї самої що княжна
Марія в присутності Наташі почувала, Щ° вона не мала права докоряти їй навіть у своїй душі.
Наташа так повно і щиро вся поринула в нове почуття, що й не намагалася приховувати, що
їй було тепер не гірко, а Радісно й весело.
Коли після нічної розмова з П'єром княжна Марія повернулася до своєї кімнати, Наташа
зустріла її на порозі.
—Він сказав? Так? Він сказав?— повторила вона. І радісний і разом жалісний вираз, наче
вона просила пробачити цю радість, застиг на обличчі в Наташі.
—Я хотіла слухати біля дверей, але я знала, що ти скажеш мені. Хоч який зрозумілий, який
зворушливий був для княжни Марії той погляд, яким дивилась на неї Наташа; хоч як жаль
було їй бачити її хвилювання, але Наташині слова в першу хвилину образили княжну Марію.
Вона згадала про брата, про його любов.
"Але що ж робити! вона не може інакше", додумала княжна
Марія; і з сумовитим і трохи суворим обличчя переказала вона Наташі все, що сказав їй П'єр.
Почувши, що він збирається до Петербурга, Наташа дуже здивувалася.
— До Петербурга!— повторила вона, ніби не розуміючи. Але, придивившись до сумного
виразу обличчя княжни Марії, вона догадалась про причину її смутку і раптом заплакав—
Марі,— сказала вона,— навчи, що мені робити: я боюсь бути поганою. Що ти скажеш, те я й
робитиму; навчи мене...
— Ти любиш його?
— Люблю,— прошептала Наташа.
— Чого ж ти плачеш? Я щаслива за тебе,—- сказала княжна Марія, за ці сльози цілком уже
пробачивши Наташі її радість.
— Це буде не скоро, коли-небудь. Ти подумай яке щастя, коли я буду його дружиною, а ти
вийдеш за Николаса.
— Наташо, я просила тебе не говорити про це. Будемо говорити про тебе.
Вони помовчали.
— Тільки чому ж до Петербурга! — раптом сказала Наташа і сама ж поспішно відповіла
собі: — Ні, ні, так треба... Правда, Марі? Так треба.
ЕПІЛОГ

192
 Частина перша
І
Минуло сім літ після 12-го року. Схвильоване історичне море Європи вляглося в свої
береги. Воно здавалося затихлим; але таємничі сили, що рухають людство (таємничі тому, що
закони, які зумовлюють їх рух, невідомі нам), діяли далі.
Хоч поверхня історичного моря здавалась нерухомою, так само безперервно, як рух часу,
тривав рух людства. Складалися, розкладались різні групи людських зчеплень; підготовлялись
причини утворення і розкладу держав, переміщень народів.
Історичне море не ринуло поривами, як раніш, від одного берега до другого: воно вирувало
у глибині. Історичних осіб не носило, як раніш, хвилями від одного берега до другого; тепер
вони, здавалось, Я кружляли на одному місці. Історичні особи, які раніш на чолі військ
відбивали рухи мас наказами воєн, походів, боїв, тепер відбивали вируючий рух політичними й
дипломатичними міркуваннями, законами, трактатами...
Цю діяльність історичних осіб історики називають реакцією.
Описуючи діяльність цих історичних осіб, які були, на їх думку, причиною того, що вони
називають реакцією, історики суворо осуджують їх. Усі відомі люди того часу, від
Олександра і Наполеона до Фотія, Шеллінга, Фіхте, Шатобріана й ін., проходять перед їх
суворим судом і виправдуються або осуджуються, залежно від того, чому вони сприяли —
прогресові чи реакції.
В Росії, за їх описом, у цей період часу теж відбувалась реакція, і головним винуватцем
цієї реакції був Олександр І — той самий Олександр І, який, за їхніми ж описами, був
головною причиною ліберальних починань свого царювання і врятування Росії.
В сучасній російській літературі нема людини, від гімназиста до вченого історика, яка б не
кинула свого камінчика в Олександра за неправильні вчинки його в цей період царювання.
"Він повинен був зробити так-то і так-то. В такому разі він зробив добре, в такому погано.
Він прекрасно держався на початку царювання і під час 12-го року; але він зробив погано,
давши конституцію Польщі, утворивши Священний Союз, давши владу Аракчеєву,
підтримуючи Голіцина і містицизм, потім підтримуючи Шишкова і Фотія. Він зробив погано,
займаючись фронтовими справами армії; він зробив погано, розкасувавши Семеновський
полк і т. д."
Треба було б списати десять аркушів для того, щоб перелічити псі ті докори, що їх роблять
йому історики на підставі того знання блага людства, яке вони мають. Що означають ці докори?
Ті самі вчинки, за які історики хвалять Олександра І, як-от:
ліберальні заходи царювання, боротьба з Наполеоном, твердість, яку він виявив у 12-му році і
похід 13-го року,— хіба не випливають З тих самих джерел — умов крові, виховання, життя,
що зробили особу Олександра тим, чим вона була,— з яких випливають і ті вчинки, що за них
історики картають його, як-от: Священний Союз відновлення Польщі, реакція 20-х років?
У чому полягає суть цих докорів?
У тому, що така історична особа, як Олександр І, особа, яка стояла на найвищому
можливому щаблі людської влади, ніби в фокусі сліпучого сяйва всіх зосереджених на ній
історичних променів; особа, яка підлягала тим найбільшим у світі впливам інтриг, обманів,
лестощів, самоомани, що є нерозлучні з владою; особа, яка почувала на собі кожної хвилини
свого життя відповідальність за все, що відбувалося в Європі, і особа не вигадана, а жива, зі
своїми, як і кожна людина, особистими звичками, пристрастями, прагненнями добра, краси,
істини, — що ця особа п'ятдесят років тому не то що не була доброчесною (за це історики не
картають), а не мала тих поглядів на благо людства, що їх має тепер професор, який змолоду
займається наукою, тобто читанням книжок, лекцій і списуванням цих книжок та лекцій в один
зошит.
Але коли навіть припустити, що Олександр І п'ятдесят років тому помилявся в своїх
поглядах на те, в чому полягає благо народів, мимоволі треба припустити, що по тому, як мине
якийсь час, так само виявиться помилковість поглядів на те, в чому полягає благо людства, і
того історика, який судить Олександра. Припущення це тим більш природне і конче потрібне,

193
що, стежачи за розвитком історії, ми бачимо, як що не рік, що не новий письменник, то
змінюється погляд на те, в чому полягає благо людства; так що те що здавалося благом, через
десять років здається злом; і навпаки. Мало того, в історії ми знаходимо водночас цілком
протилежні погляди на те, що було злом і що було благом; одні дану Польщі конституцію і
Священний Союз ставлять у заслугу, другі на карбі Олександрові.
Про діяльність Олександра і Наполеона не можна сказати, що вона була корисна чи
шкідлива, бо ми не можемо сказати, для чого] вона корисна і для чого шкідлива. Коли
діяльність ця кому-небудь не подобається, то вона не подобається йому лише тому, що на
збігається з його обмеженим розумінням того, в чому полягає благого. Чи здається мені
благом збереження в 12-му році будинку мого батька в Москві, або слава російських військ,
або процвітання Петербурзького чи інших університетів, або свобода Польщі, або могутність
Росії, або рівновага Європи, або певного характеру європейське просвітництво — прогрес, я
мушу визнати, що діяльність усякої історичної особи мала, крім цих цілей, ще інші, більш
загальні і недоступні мені цілі.
Але припустімо, що так звана наука має змогу примирити всі суперечності і має для
історичних осіб та подій мірило гарного і поганого.
Припустімо, що Олександр міг зробити все інакше. Припустімо, що він міг, за приписом
тих, що обвинувачують його, тих, що професують знання кінцевої мети руху людства,
розпорядитися за тією програмою народності, волі, рівності і прогресу (новішої, здається,
нема), яку б йому дали теперішні обвинувачі. Припустімо, що ця програма була б можлива і
складена і що Олександр діяв би за нею. Що ж сталося б тоді з діяльністю всіх тих людей,
що протидіяли тодішньому напрямові уряду,— з діяльністю, яка, на думку істориків, є гарна
й корисна? Діяльності цієї не було б; життя б не було; 1 нічого б не було.
Коли припустити, що життя людське може керуватися розумом, то знищиться
можливість життя.

II
Коли припустити, як то роблять історики, що великі люди ведуть людство до досягнення
певних цілей, які полягають або у величі Росії чи Франції, або в рівновазі Європи, або в
поширенні ідей революції, або в загальному прогресі, або хоч би там у чому, то неможливо
пояснити явищ історії без понять випадок і геній.
Коли мета європейських воєн початку нинішнього століття полягала у величі Росії, то
цієї мети можна було досягти без усііх попередніх воєн і без навали. Коли мета — велич
Франції, то цієї
Мити можна було досягти і без революції і без імперії. Коли мета — поширення ідей, то
друкарство здійснило б це значно краще, ніж Солдати. Коли мета — прогрес цивілізації, то
вельми легко припустити, що, крім винищення людей і їхніх багатств, є інші, доцільніші
шляхи для поширення цивілізації. Чому ж це сталося так, а не інакше?
Тому що це так сталося. "Випадок зробив становище; геній скористався з нього",— каже
історія. Але що таке випадок? Що таке геній?
Слова випадок і геній не означають нічого дійсно існуючого І тому не можуть бути
визначені. Слова ці тільки означають певний ступінь розуміння явищ. Я не знаю, чому
відбувається таке-то пнище; гадаю, що не можу знати; тому не хочу знати й кажу: нападок. Я
бачу силу, що учиняє надмірну, як на загальнолюдські властивості, дію, не розумію, чому це
діється, і кажу: геній.
Тільки відмовившись від знання близької, зрозумілої мети і визнавши, що кінцева мета нам
недоступна, ми побачимо послідовність І доцільність у житті історичних осіб; нам
відкриється причина тієї надмірної, як на загальнолюдські властивості, дії, яку вони здій-
снюють, і не треба нам буде слів випадок і геній.
Досить тільки визнати, що мета хвилювання європейських народів нам невідома, а відомі
лише факти, що полягають у вбивствах, спочатку у Франції, потім в Італії, в Африці, в
Пруссії, н Австрії, в Іспанії, в Росії, і що рухи з заходу на схід і зі сходу на захід являють

194
собою загальну суть цих подій, і нам не тільки не треба буде вбачати винятковість і
геніальність у характерах І Наполеона і Олександра, але й не можна буде уявити собі цих осіб
інакше, як такими ж людьми, як і всі інші; і не тільки не треба буде пояснювати випадковістю
тих дрібних подій, які зробили цих людей тим, чим вони були, але й буде ясно, що всі ці
дрібні події були неминучі.
Зрікшись знання кінцевої мети, ми ясно зрозуміємо, що так само, як ні до однієї рослини не
можна придумати інших, більш відповідних їй кольору і насіння, ніж ті, які вона вироблює, так
само неможливо придумати інших двох людей, з усім їхнім минулим, які відповідали б до такої
міри, до таких найменших подробиць тому призначенню, яке вони мали виконати.
Наташа вийшла заміж ранньої весни 1813 року, в неї у 1820 році було вже три дочки і один
син, якого вона бажала і тепер само годувала. Вона поповніла і поширшала, так що трудно
було впізнати у цій сильній матері колишню тонку, рухливу Наташу. Риси обличчя її
визначились і мали вираз спокійної лагідності і ясності. В її обличчі не було, як перше, цього
вогню збудження, що безперестанно горів і надавав їй чарівності. Тепер часто видно було
лише її обличчя та тіло, а душі зовсім не було видно. Видно було лише сильну, красиву і
плодючу самку. Дуже рідко займався в ній тепер колишній вогонь. Це бувало лише тоді, коли,
як тепер, повертався чоловік, коли видужувала дитина або коли вона з графинею Марією
згадувала про князя Андрія (з чоловіком вона, гадаючи, що він ревнує її до пам'яті князя
Андрія, ніколи не говорила про нього), і дуже рідко, коли що-небудь випадково втягало її у
співи, які вона зовсім покинула після того, як вийшла заміж. І в ті рідкі хвилини* коли давній
вогонь займався в її розвиненому красивому тілі, вона бувала ще більш привабливою, ніж
перше.
З часу свого заміжжя Наташа жила з чоловіком у Москві, в Петербурзі, у підмосковному селі
та в матері, тобто у Миколи. У вищому світі молоду графиню Безухову бачили мало, і ті, які
бачили, залишились нею незадоволень Вона не була ні привітна, ні люб'язна. Наташа не то щоб
любила самотність (вона не знала, чи любила вона, чи ні; їй навіть здавалося, що ні), але вона,
виношуючи, народжуючиьі годуючи дітей і беручи участь у кожній хвилині чоловікового
життя, не могла задовольнити цих потреб інакше, як відмовившись від світу. Усі, що знали
Наташу до заміжжя, дивувалися з тієї зміни, що сталася в ній, як з чогось незвичайного. Лише
стара
графиня, материнським чуттям зрозумівши, що всі пориви Наташині мали началом тільки
потребу мати сім'ю, мати чоловіка (як вона, не так жартома, як насправжки, кричала в
Отрадному),—лише мати дивувалася з дивування людей, що не розуміли Наташі, і
повторювала, що вона завжди знала, що Наташа буде зразковою
дружиною і матір'ю.
— Вона тільки до краю доводить свою любов до чоловіка та дітей,— казала графиня,—
так що це навіть нерозумно.
Відомо, що людина має здатність усім єством поринати в один предмет, хоч би яким
незначним він здавався. І відомо, що нема такого незначного предмета, який від
зосередженої уваги, зверненої на нього, не розрісся б до безмежності.
Предметом, у який цілком поринула Наташа, була сім'я, тобто чоловік, якого треба було
держати так, щоб він неподільно належав ні, домівці,— і діти, яких треба було виношувати,
народжувати, годувати й виховувати.
І чим більше вона заглиблювалась, не розумом, а всією душею, усім єством своїм у предмет,
що заполонював її, тим більш предмет цей розростався під її увагою, і тим кволішими й
мізернішими вдавались їй її сили, так що вона всі їх зосереджувала на тому ж самому і проте
не встигала робити всього того, що здавалось їй потрібним.
Наташа не любила товариства взагалі, але вона тим більш дорожила товариством рідних —
графині Марії, брата, матері і Соні. Нона дорожила товариством тих людей, до яких вона,
розпатлана, В халаті, могла вийти великими кроками з дитячої з радісним обличчям і показати
пелюшку з жовтою, замість зеленої, плямою і вислухати втішання про те, що тепер дитині
значно краще.

195
 Наташа до такої міри опустилася, що її вбрання, її зачіски, її недоречно сказані слова, її
ревнощі — вона ревнувала до Соні, до гувернантки, до кожної гарної і негарної жінки — були
звичайною темою жартів усіх її близьких. Загальна думка була така, що П єр був під черевиком
своєї жінки, і насправді це було так. З самих перших днів їхнього подружнього життя Наташа
поставила свої вимоги. П'єр дуже здивувався з цього цілком нового для нього погляду
дружини, який полягав у тому, що кожна хвилина його життя належить їй і сім'ї; П'єр
здивувався з вимог своєї дружини, але був потішений ними і підкорився їм.
Підвладність П'єрова полягала в тому, що він не смів не тільки залицятися, але й не смів з
усмішкою говорити з іншою жінкою, не смів їздити до клубів, на обіди так, для того, щоб
провести час, не смів витрачати грошей на примхи, не смів виїжджати на довгі строки, хіба що
в справах, до яких дружина зараховувала і його заняття науками, в яких вона нічого не
розуміла, хоч надавала їм великої ваги. На заміну цього П'єр мав повне право в себе вдома не
тільки самим собою розпоряджатися, як він хотів, але й усією сім'єю. Наташа в себе вдома
ставила себе у становище чоловікової рабині; і вся родина ходила навшпиньки, коли П'єр
працював — читав або писав у своєму кабінеті. Досить було П'єру показати яке-небудь
уподобання, і те, що він любив, завжди виконувалось.Досить йому було виявити бажання, і
Наташа схоплювалась і бігла виконувати його.Увесь дім керувався тільки гаданими
повеліннями чоловіка, тобто П'єровими бажаннями, які Наташа намагалася вгадувати. Побут ( я
місце життя, знайомство, зв'язки, Наташині заняття, виховання дітей — не тільки все робилося
відповідно до виявленої волі П'єра, а Наташа намагалась і вгадати те, що могло випливати з
висловлених у розмовах П'єрових думок. І вона вірно вгадувала те, в чому полягала суть
П'єрових бажань, і, раз вгадавши її, вона вже твердо держалася раз обраного. Коли П’єр сам уже
хотів зрадити своє бажання, вона боролась проти нього його ж таки зброєю.
Після семи років подружнього життя П'єр почував радісну, тверду свідомість того, що він
не погана людина, і почував він це тому, що бачив себе відбитим у своїй дружині. В собі він
почував усе гарно й погане змішаним і затемнюючим одно одне. А на дружині його
відбивалося тільки те, що було по-справжньому гарне; все не зовсім гарне було відкинуте. І
відбивання це відбувалося не шляхом логічної думки, а іншим — таємничим, безпосереднім
шляхом.

XVI
Наташа, залишившись з чоловіком сам на сам, теж розмовляла і з ним так, як тільки
розмовляють жінка з чоловіком, тобто незвичайно ясно і швидко розуміючи одне одного і
ділячись думками всупереч усім правилам логіки, не вдаючись до міркувань та висновків,
цілком особливим способом. Наташа так звикла говорити з чоловіком у цей спосіб, що за
найповнішу ознаку того, що між нею і чоловіком було що-небудь негаразд, для неї правив
логічний розвиток думок П'єра. Коли він починав доводити, говорити розсудливо і спокійно і
коли вона, захоплена його прикладом, починала робити те ж саме, вона знала, що це
неодмінно поведе до сварки.
Відтоді, як вони залишились самі і Наташа з широко розкритими, щасливими очима
підійшла до нього повільно і раптом, швидко схопивши його за голову, пригорнула її до
своїх грудей і сказала: "Тепер весь, весь мій, мій! Не втечеш!"— відтоді почалась ця розмова,
суперечна всім законам логіки, суперечна вже тому, що одночасно говорилось про цілком
різні речі. Це одночасне обмірковування багатьох речей не тільки не заважало ясності
розуміння, але й, навпаки, було найповнішою ознакою того, що вони цілком розуміють одне
одного.
Як уві сні все буває непевним, нісенітним і суперечним, крім почуття, що панує над сном,
так і в цих взаєминах, суперечних усім законам розуму, послідовними і ясними є не слова, а
тільки почуття, що панує над ними.
Наташа розповідала П'єру про життя-буття брата, про те, як вона мучилась, а не жила, без
чоловіка, і про те, як вона ще дужче полюбила Марі, і про те, що Марі з усіх поглядів краща за
неї. І'оворячи це, Наташа признавалася щиро, що вона бачить вищість Марі, але разом з тим

196
вона, говорячи це, вимагала від П'єра, щоб пін усе ж віддавав їй перевагу над Марі й над усіма
іншими жінками, і щоб тепер знову, особливо після того, як він бачив багато жінок у
Петербурзі, повторив їй це.
П'єр, відповідаючи на Наташині слова, розповів їй, як нестерпно йому було в Петербурзі
бувати на вечорах та обідах з дамами.
— Я зовсім розучився говорити з дамами,— сказав він,— просто скучно. Особливо, я такий
був зайнятий.
Наташа пильно подивилась на нього і говорила далі:
— Марі — вона така чарівна!— сказала вона.— Як вона вміє розуміти дітей. Вона наче
тільки душу їх бачить. Вчора, наприклад, Митенька став вередувати...
— Ах, як він схожий на батька,— перебив П'єр.
Наташа зрозуміла, чому він зробив це зауваження про схожість Митеньки з Миколою: йому
неприємний був спогад про його суперечку з шуряком і хотілося знати про це Наташину
думку.
— В Миколеньки є ця слабість, що коли що не прийняте всіма, пін нізащо не погодиться. А я
розумію, ти дорожиш саме тим, щоб відкрити поле діяльності,— сказала вона, повторюючи
слова, що їх одного разу сказав П'єр.
— Ні, головне,— сказав П'єр,— для Миколи думки й міркування — .забава, майже розвага.
Ось він збирає бібліотеку і за правило поставив не купувати нової книжки, не прочитавши
купленої,— і Сісмонді, і Руссо, і Монтеск’є,— усміхнувшись, додав П'єр.— Ти ж знаєш, як я
його...— почав був він пом'якшувати свої слова; але Наташа перебила його, даючи відчути, що
цього не треба.
— То ти кажеш, для нього думки забава...
.— Так, а для мене все інше забава. Я весь час у Петербурзі як уві сні всіх бачив. Коли мене
захоплює думка, то все інше забава.
— Ой, як жаль, що я не бачила, як ти вітався з дітьми,— сказала Наташа.— Котра найбільш
зраділа? Певне, Ліза?
-— Ліза,— сказав П’єр і говорив далі те, що цікавило його.— Микола каже, ми не повинні
думати. Та я не можу. Не кажучи вже про те, що в Петербурзі я почував (я тобі можу сказати
це), що без мене все це розпадалося, кожен тягнув у свій бік. Але мені вдалося всіх об'єднати, і
потім моя думка така проста і ясна. Я ж не кажу, що ми повинні протидіяти тому-то й тому-то.
Ми можемо помилятися. А я кажу: візьміться рука в руку ті, які люблять добро, і хай буде один
прапор — діяльна чеснота. Князь Сергій гарний чоловік і розумний.
Наташа не мала б сумніву в тому, що П'єрова думка — велика думка, та одно бентежило її.
Це те, що він — її чоловік. "Невже така важна й потрібна для суспільства людина — разом з
тим мій чоловік? Чому це так трапилось?" їй хотілося висловити йому цей сумнів. "Хто і хто ті
люди, які могли б вирішити, чи справді він такий уже розумніший за всіх?" — питала вона себе
й перебирала у своїй уяві тих людей, яких дуже поважав П'єр. Нікого з усіх людей, судячи з
того, як він розказував, П'єр так не поважав, як Платона Каратаєва.
—Ти знаєш, про що я думаю? — сказала вона,— про Платона Каратаєва. Як він? Підтримав
би тепер тебе?
П'єра анітрохи не здивувало це запитання. Він зрозумів хід жінчиних думок.
—Платон Каратаєв? — сказав він і замислився, очевидно, щиро намагаючись уявити собі
міркування Каратаєва в цьому питанні.— Він не зрозумів би, а втім, можливо, що й зрозумів
би.
—Я страшенно люблю тебе! — раптом сказала Наташа.— Страшенно. Страшенно!
—Ні, не підтримав би,— сказав П'єр, подумавши.— Що він схвалив би, це наше сімейне
життя. Він так хотів бачити в усьому гожість, щастя, спокій, і я з гордістю показав би йому нас.
От ти кажеш — розлука. А ти не повіриш, яке особливе почуття я до тебе маю після розлуки...
—До речі, ось іще...— почала була Наташа.
—Ні, не те. Я ніколи не перестаю тебе любити. І любити більше не можна; а це особливо...
Авжеж...— Він не доказав, бо погляди їх, зустрівшись, доказали решту.

197
 —Які дурниці,— раптом сказала Наташа,— медовий місяць і що саме щастя в перший час.
Навпаки, тепер найкраще. Якби ти тільки не їздив. Пам'ятаєш, як ми сварилися? І завжди я
була винна. Завжди я. І про що ми сварилися, я не пам'ятаю навіть.
—Усе про одно,— сказав П'єр, усміхаючись,— ревну...
—Не кажи, терпіти не можу,— вигукнула Наташа. І холодний, злий блиск засвітився в її
очах.— Ти бачив її? — додала вона, помовчавши.
— Ні, та й хоч би бачив, не впізнав би.
Вони помовчали.
—Ах, знаєш? Коли ти в кабінеті говорив, я дивилась на тебе,— заговорила Наташа,
очевидно намагаючись відігнати набіглу хмарину. — Ну, дві краплі води ти на нього схожий,
на хлопчика. (Так вона
називала сина.) Ой, час до нього йти... Прийшло... А жаль іти звідси.
Вони замовкли на кілька секунд. Потім раптом одночасно повернулись одне до одного і
почали щось говорити: П'єр почав самозадоволено й захоплено; Наташа — тихо, щасливо
усміхаючись. Стикнувшись, вони обоє зупинилися, даючи одне одному дорогу.
—Ні, ти що? говори, говори.
—Ні, ти скажи, я так, дурниці,— сказала Наташа. П'єр сказав те, що він почав. Це було
продовження його самозадоволених міркувань про його успіх в Петербурзі. Йому здавалося в
цю хвилину, що він мав покликання дати новий напрям всьому російському суспільству і
всьому світові.
— Я хотів сказати тільки, що всі думки, які мають величезні наслідки,— завжди прості.
Вся моя думка в тому, що коли люди порочні зв'язані між собою і становлять силу, то людям
чесним
треба зробити тільки те ж саме. Тож як просто.

. — А ти що хотіла сказати?
— Я так, дурниці.
— Ні, все-таки.
—Та нічого, пусте,— сказала Наташа, ще світліше засяявши усмішкою,— я тільки хотіла
сказати про Петю: сьогодні няня підходить узяти його від мене, він засміявся, зажмурився і
притулився до мене — певне, думав, що сховався. Страшенно милий. Ось він кричить. Ну,
прощавай! — І вона пішла з кімнати.
У той самий час унизу, у відділенні Миколеньки Волконського, в його спальні, як завжди,
горіла лампада (хлопчик боявся темряви, і його не могли відучити від цієї вади). Десаль спав
високо на своїх чотирьох подушках, і його римський ніс робив рівномірні звуки хропіння.
Миколенька, щойно прокинувшись, у холодному поту, з широко розкритими очима, сидів на
своєму ліжку і дивився перед собою. Страшний сон розбудив його. Він бачив уві сні себе і
П'єра в касках — таких, які було намальовано у виданні Плутарха. Вони з дядьком П'єром
йшли попереду величезного війська. Військо це складалося з білих косих ліній, що
наповнювали повітря так, як те павутиння, що літає восени і що його Десаль називав
нитками Богородиці.. Попереду була слава, з таких самих ниток, як і ці, тільки трохи
цупкіших. Вони — він і П'єр — линули легко і радісно все ближче та й ближче до мети.
Раптом нитки, які рухали їх, стали ослабати, плутатися; стало важко. І дядьо Микола Ілліч
зупинився перед ними у грізній і суворій позі.
—Це ви зробили?— сказав він, показуючи на поламані сургучі й пера.— Я любив вас, але
Аракчеєв звелів мені, і я уб'ю першого,хто рушить вперед.— Миколенька оглянувся на П'єра;
але П'єра
було. П'єр був батько — князь Андрій, і він не мав образу і форми, але він був, і, бачачи
його, Миколенька почував млявість любові: він почував себе безсилим, безкостим і плинним.
Батько голубив і жалів його. Але дядьо Микола Ілліч все ближче й ближче наступав на них.
Жах охопив Миколеньку, і він прокинувся.
"Батько,— думав він.— Батько (хоч у домі було два схожих портрети, Миколенька ніколи не

198
уявляв князя Андрія в людському образі), батько був зі мною і голубив мене. Він схвалював
мої думки, він схвалював думки дядя П'єра. Хоч би що він говорив — я зроблю це. Муцій
Сцевола спік свою руку. Але чому ж і в мене в житті не буде того самого? Я знаю, вони хочуть,
щоб я вчився. І я буду вчитися. Але коли-небудь я перестану; і тоді я зроблю. Я тільки про одно
прошу Бога: щоб було зі мною те, що було з людьми Плутарха, і я зроблю те саме. Я зроблю
краще. Усі взнають, усі полюблять, усі захопляться мною". І раптом Миколенька відчув
ридання, що охопили його груди, і заплакав.
—Ви нездорові? — обізвався Десаль.
—Ні, —відповів Миколенька і ліг на подушку. "Він добрий і гарний, я люблю його,— думав
він про Десаля.— А дядьо П'єр! О, яка чудова людина! А батько? Батько! Батько! Так, я зроблю
те, чим навіть він був би задоволений..."
Переклад з російської О. Кундзіча

Запитання та завдання.
1. Дайте характеристику життя та літературної діяльності Л. Толсто-го. В чому полягав
перелом у світогляді письменника? Якими були його нові погляди і як вони позначилися на
його творчості?
2. Яке місце займає роман "Війна і мир" у літературній спадщині письменника? Розкажіть
про історію його написання та з'ясуйте його жанр.
3. Розкажіть про особливості композиції роману-епопеї. Як позначилися основні плани твору
(воєнно-історичний, приватно-родинний, авторсько-філософський) на групуванні персонажів?
4. Проаналізуйте розділи теми: "Вечір у салоні Шерер". Чи однорідним є великосвітське
товариство?
5. Порівняйте опис зовнішності та поведінки в салоні князя Андрія Волконського та П'єра
Безухова. Чи співпадає їхнє ставлення до великосвітського товариства з авторським?
6. Чому при схожості початкових і кінцевих моментів шукань Толстой виокремлює не
одного центрального героя, а двох — Андрія Волконського та П'єра Безухова? Якими ви
уявляєте їх зовнішній вигляд і манеру поведінки? Хто з них, на вашу думку, ближчий авторові?
7. Аустерліцька битва, за Л. Толстим, стала епохою сорому та розчарувань для всієї Росії і
окремих героїв. Розкажіть про "Аустерліца" Миколи Ростова, П'єра Безухова та Андрія
Волконського.
8. Чому П'єр Безухов, не визнаючи релігії, як він сам говорить, вступає у масонське
товариство? Чи може його задовольнити така діяльність і чому?
9. В чому полягає привабливість кохання Наташі до князя Андрія? Як пояснити і розцінити
"зраду" Наташі?
10. Яку роль відіграють образи Кутузова та Наполеона в загальній системі образів роману?
Зробіть їх порівняльну характеристику.
11. ЯК Толстой ставиться до війни, який зміст вкладає у поняття "мир"? Які норми життя
він заперечує, а які утверджує у своєму романі?
12. Яку роль у романі відіграють пейзажі? У чому полягає їхня символічність?
13. Підготуйте письмову відповідь на тему: "Роль публіцистичних розділів і основні
положення філософії Толстого".
14. Напишіть твір на одну із запропонованих тем: "У пошуках сенсу буття. Андрій
Волконський і П'єр Безухов у романі "Війна і мир", "Чому Наташа Ростова улюблена героїня
Толстого?", "Війна і мир героїв роману Толстого".

199
 2. Поезія середини XIX ст.

Від романтизму до символізму

Романтичний напрям, народившись під знаком Великої французької революції 1789 року, як
вважали і самі романтики, і їхні майбутні дослідники, найбільшого розквіту набув у першій
протягом XIX століття. Центром романтичного напряму стала поезія.
"Кожна людина є Всесвітом, яка з ним народилась і з ним помре. Під кожним надмогильним
каменем похована ціла всесвітня історія",— писав німецький поет-романтик Г. Гейне, а Ф.
Гельдоря стверджував: "Ми прагнемо неосяжного". І поети-романтики сирий зважилися
зазирнути в безодні Всесвіту, проникнути в діалектику людської душі і відкрити там небачений
і таємничий світ людського духу. Вони доторкнулися до таємниці невисловлюваності почуття і
спробували передати її якщо не в слові та образі, то у звучанні нових музикальних ритмів. У
своєму прагненні неосяжного полісі романтики надзвичайно розширили горизонти бачення
світла в його просторових, історичних, часових, ідейно-світоглядницьких, духовних,
психологічних вимірах.
Романтична поезія шукала можливостей саморозкриття в героїчних діях і вчинках (Адам
Міцкевич, Шандор Петефі, Джордж Пнірон), в революційних змаганнях (Джордж Байрон,
Персі Шеллі, Віктор Гюго, Генріх Гейне). Романтики не наслідували старе, а вносили свої
акценти в кожен жанр, форму, стилістичну тональність. Перш за все ці новації полягали в
ліричній насиченості поетичних жанрів.
Починаючи з 30-х років XIX століття, у Франції, а згодом і в і і ІНШІ європейських
літературах набуває розвитку новий ідейно-художній напрям — реалізм. На відміну від
романтизму, який акцентував увагу на внутрішньому світі людини, основоположною для
реалізму стає проблема взаємин людини і середовища, людини і суспільства. Творцями нового
напряму були О. де Бальзак і Стендаль, Ч. Діккенс і В. Теккерей, Г. Флобер і М. Гоголь та ін.
Поезія, для якої художні завдання реалізму не могли стати органічними, втратила свою
панівну роль у літературі. Проте в сері дині XIX століття у Франції виник символізм — напрям,
тісно пов'язаний з романтичною культурою. В основі його естетики лежить концепція "двох
світів", згідно з якою весь навколишній світ лише тінь, "символ" світу ідей. Шарль Бодлер
справедливо вважається безпосереднім попередником символістів чи навіть
основоположником символізму як напрямку (Д. Обломієвський). Основи символізму
закладаються у 60-х роках у "Піснях Маль-Дорора" (1868-1869) Лотреамона, ранніх збірках
Поля Верлена; елементи символістської поетики наявні і в поезії Артюра Рембо. Проте в ті
роки про символізм як літературний рух ще не йшлося: «Квіти зла» Бодлера, як і творчість
Верлена, були знані лише досить вузькому колу цінителів поезії; "Осяяння" Рембо ще не були
опубліковані, а Малларме, який писав рідко і мало, "сприймався чи то як епігон Бодлера, чи то
як не надто щасливий і другорядний парнасець" (Г. Косіков).
На середину XIX століття припадає створення теорії "чистого мистецтва", представники якої
(Теофіль Готьє та "парнасці") утверджували самоцінність художньої творчості, незалежність
мистецтва від політики, суспільних вимог, виховних завдань. До школи «чистого мистецтва" в
російській поезії XIX ст. традиційно відносили творчість Федора Тютчева та Афанасія Фета.
Найбільші поети-символісти відкрили новаторські художні засоби, яким судилося велике
майбутнє в літературі пізнішого часу.
Запитання та завдання
1. Розкажіть про особливості розвитку поезії від романтизму до символізму.
2. Назвіть найвидатніших поетів цього періоду "переходу".
3. Які фактори вплинули на виникнення символізму як літературного напряму? Які поети
стали його попередниками?
4. Як ви розумієте теорію "чистого мистецтва"? Що проповідували найвидатніші її
представники?

200
 З російської літератури

Обов’язок бути поетом

"..Місто краще від Мене не поцінує моральної заслуги людини,

яка через відсутність щастя вміє, коли потрібно, замінити його
обов'язком".
Ф. Тютчев

Федір ТЮТЧЕВ
1803-1873

Видатний російський поет, яскравий представник пізнього романтизму. Його творчість

позначена глибиною філософської думки та здатністю проникати в таємниці природи і люд-
ської душі. У філософській ліриці поета — трагічна роздвоєність душі, приреченість на
земне існування на тлі універсального природного життя. Проникливий лірик-мислитель,
Тютчев був майстром російського вірша, який надав традиційним розмірам надзвичайного
ритмічного розмаїття.

Видатний російський поет-романтик Федір Тютчев народні 23 листопада (5 грудня) 1803

року в помісті Овстуг, що на Орловщині, в стародворянській сім'ї. Початкову освіту Тютчев
здобув удома. З 1813 року його вчителем російської мови був молоди поет і перекладач С.
Раїч, який познайомив свого учня із скарбницею російської та світової поезії, заохочуючи
водночас до віршування. "З яким задоволенням згадую я той щасливий час, — розповідав
згодом у своїй автобіографії Раїч, — коли, бувало, навесні чи влітку проживаючи у
підмосковній, ми разом із Ф.І. виходили з дому, Виписалися Горацієм, Вергілієм або будь-
ким із вітчизняних письменників і, вмостившись у гаю, заглиблювалися в читання". Розпо-
відаючи про здібності свого "обдарованого від природи" вихованця, Раїч згадує про те, що
"після тринадцятого року він перекладав уже оди Горація з дивовижним успіхом". З ранніх
поетичних спроб Тютчева збереглася лише ода "На новий 1816 рік". Вона була прочитана 22
лютого 1818 року поетом і перекладачем, професором Московського університету О.
Мерзляковим у Товаристві любителів російської словесності. ЗО березня того ж року юного
поета було обрано членом Товариства.
Московський університет. Восени 1819 року Тютчев вступив на словесне відділення
Московського університету. Щоденник тих років приятеля Тютчева, майбутнього історика та
письменника М. Погодіна, свідчить при широту їхніх зацікавлень. Друзі звертались до
літератури, історії, філософії, все піддаючи критичному аналізу. Тик виникали їхні суперечки та
розмови про російську, німецьку і її французьку літературу, про "вплив, який словесність однієї
мови справляє на словесність іншої". Значний вплив на формування світогляду поета мали
філософські погляди Паскаля та Руссо.
Московський університет Тютчев закінчив за два роки. Навесні 1822 року він уже був
зарахований на службу в державну колегію закордонних справ і, будучи призначеним
позаштатним чиновником російської дипломатичної місії в Мюнхені, незабаром покинув
батьківщину.
На дипломатичній службі. Перші шість років перебування за кордоном Тютчев працював
"поза штатом" в російській місії і лише в 1828 році отримав місце другого секретаря. Цю посаду

201
він обіймав аж до 1837 року. Неодноразово у листах до рідних і знайомих Тютчев жартома
писав про те, що надто довго тягнеться його підвищення, і так само жартівливо пояснював:
"Оскільки я ніколи не ставився до служби серйозно, — справедливо, що служба також
насміхалася з мене".
За кордоном поет провів понад двадцять років. Там він продовжував займатися
перекладацькою справою. Від Горація, Шиллера, Ламартіна він звертається до Ґете і німецьких
романтиків. Найпершим із російських поетів він перекладає вірші Гейне, з яким Певний час був
у дружніх стосунках У 20—30-і роки Тютчев пише й оригінальні вірші, які засвідчували
зрілість і самобутність його таланту. В них наявні і щирі зізнання ("Silentium", "Як над попелом
гарячим..."), і поетичні картини природи ("Весняні води", "Осінній вечір"), і філософські
роздуми. Тоді ж виникає і ряд чудових творів його любовної лірики.
Навесні 1836 року поет послав у Петербург кілька десятків віршів, з якими познайомився
Пушкін, відзначивши їхню "глибину думки, яскравість фарб, новизну і силу мови". Двадцять
чотири вірші під спільною назвою "Вірші, надіслані з Німеччини" із підписом "Ф. Т."
з'явилися у третьому та четвертому томах пушкінського "Современника".
У 1837 році Тютчев був призначений старшим секретарем російської місії в Туріні, а
незабаром — повіреним у справах. Залишивши сім'ю у Петербурзі, в серпні 1837 року поет
виїхав у столицю Сардинського королівства. В Туріні довелося Тютчеву перенести важку
втрату: померла його дружина Елеонора Тютчева. Після другого одруження з Ернестиною
Дьорнберг він змушений був подати у відставку через самовільний від'їзд у Швейцарію з
нагоді вінчання. Наприкінці вересня 1844 року поет із сім'єю повернувся на батьківщину, а
через півроку бав зарахований у відомство міністерства закордонних справ.
На батьківщині. Петербурзький період життя поета позначенні новим піднесенням його
ліричної творчості. В 1848-1849 він пише справжні шедеври: "Неохоче та несміло...", "Коли у
колі згубливих турбот...", "Сльози людськії, о сльози людськії...", "Російській жінці "Як диму
стовп світліє, в вишині" та ін. В 1854 році в додатку "Современника" вийшла перша поетична
збірка Тютчева, в цьому ж році побачило світ окреме видання творів поета.
Психологічною глибиною були позначені нові вірші поета: "О, як ми згубливо кохаєм...",
"Доля", "Остання любов", "Весь день вона лежала в забутті..." та ін., які склали так званий
"денисьєвський цикл". Цей поетичний цикл став своєрідною ліричною повістю про кохання,
пережите поетом "на схилі літ", до Єлени Денисьєвої
Помер Федір Тютчев 15 (27) липня 1873 року, похований у Петербурзі на кладовищі
Новодівичого
монастиря.

202
 Поезія мислення
Із самого початку творчості Тютчев був яскравим представником поезії філософської, в якій
думка, при всі її узагальненості, «ніколи не являється читачеві голою та відокремленою, але
завжди зливається з образом, взятим зі світу душі чи природи" (І. Тургенєв). В поезії намагався
філософськи осмислити життя Всесвіту, зазирнути в таємниці космічного життя та людського
буття. Надійність, "реальність життя", сприймалася поетом як безнастанне протиборство
ворогуючих сил. Такий драматизм сприйнятім дійсності позначився на всьому світорозумінні
Тютчева. Любов'ю до життя, майже фізичним "надміром" життя пронизано багато віршів поета.
В цьому переконують нас радісні рядки "Весняної грози" та "Весняних вод", урочиста ода
"Весна". Проте поезії Тютчева притаманні й зовсім інші настрої: відчуття швидкоплинності
людського буття, усвідомлення його неминучості ("Поглянь: на річковім просторі...").
Але ні тріумфуючі вигуки "Весняних вод", ні трагедійні нотки поезії "Поглянь: на річковім
просторі..." не дають ще повного уявлення про пафос поезії Тютчева. Для того, щоб його
розгадати, важливо зрозуміти саму суть філософської та художньої інтерпретацій природи і
людини в його поезії. Тютчев виростає до розуміння співвідношення цих двох світів —
людського "Я" та природи — не як Нікчемної краплини й океану, а як двох безмежностей: "Все
в мені і я в усім...". Апофеозом життя, сповненим горіння, лунають рядки вірша "Як над
попелом гарячим...", а "Весняна гроза "сприймається як гімн юності та людському оновленню.
І Якщо в перший період творчості Тютчев виступає як представник поезії філософської, то у
зрілі роки, не перестаючи бути поетом думки, він усе наполегливіше шукає шляхи вираження
почуттів, переживань І настроїв — у розмаїтті їхніх проявів, у неповторному русі. В його
віршах сум переростає у страждання, радість — у захоплення, коханим пі світлого почуття
перетворюється у "фатальний поєдинок'.
Для відтворення складного світу людської душі поетові часто смугують образи природи:
квітучий світ сонця, блакитного неба та "гніваючих дерев", невагома арка райдуги, що обіймає
земну кулю океану. Такі зіставлення, порівняння, паралелі, викликаючи в читачеві щоразу
нові, незначні асоціації, розкривають не просто стан душі, а пульсацію, рух внутрішнього
життя — його "биття". Хоча ідея зіставлення душевних станів людини з тими чи іншими явищ
природи – це те про що дав поезії Тютчев.
Образна система лірики Тютчева являє собою надзвичайно гнучке поєднання суб’єктивного
враження, яке справляє на поєта цей світ.
За Л. Кузіним

203
 "Silentium"
Мовчи і крийся, і таї
Думки і почуття свої.
Хай у душевній глибині
І сходять, і зайдуть вони
Мов зорі ясні уночі.
Милуйся ними і мовчи!

Як серцю виказать себе?

Як іншим зрозуміть тебе?
Ти думку висловиш — і вмить
Уже неправда в ній дзвенить.
О, не мути джерел ясних;
Мовчи, мовчи, живись од них!
В собі самому жити вмій.
Є цілий світ в душі твоїй
Таємно-чарівничих дум;
їх заглушить базарний шум,
їх промінь денний осліпить;
Хай серце слухає й мовчить.
Переклад з російської Ю. Клені

204
Я знаю в праосені пору,
Таку коротку і ясну.
Повітря чисте, день прозорий,
І вечір зве в далечину.

Де серп гуляв і падало колосся,

Усюди простір, пусто на стерні.

Лиш павутиння, мов тонке волосся,

Блищить на марній борозні.

Не чути птиць, повітря захололо,

Далеко ще до перших сніжних хуртовин,

Блакить прозора й тепла ллється з височин

На стомлене і тихе поле.

Переклад з російської Ю. К

205
 Запитання та завдання.
1. Чим привабливий для вас Тютчев як людина і поет? Які його твори ви читали?
2. Початком поетичної слави Тютчева стала стаття М. Некрасова «Російські другорядні
поети", у якій майже невідомий поет був поставлений в один ряд з Пушкіним і Лермонтовим.
Як ви гадаєте, які художні вартості тютчевської поезії бралися до уваги?
3. Прочитайте виразно і проаналізуйте один із шедеврів філософські лірики поета — вірш
"Silentium". Розшифруйте його назву, прослідкувавши, як вона розгортається у художній
тканині твору. Які художні засоби використовує при цьому автор?
4. Відоме захоплення віршем “Silentium” Л.Толстого: "Що за дивовижна річ! Я не знаю
кращого вірша". Які почуття викликає у вас ліричний герой цього вірша?
5. Охарактеризуйте настрій і почуття ліричного героя у поезії "Іще горить в душі бажання..."
6. Як проявляється романтизм Тютчева при змалюванні природи?

206
 Вичерпати невичерпане

Ми навіть не ставимо метою описати всього Фета.

Це означало б- хотіти вичерпати невичерпане.
О.Блок

Афанасій ФЕТ (Шеншин)

1820 —1892

Видатний російський ліричний поет, творчість якого традиційно відносили до так

званого "чистого мистецтва". В його особі поєднувався розважливий прагматик,
консерватор за і переконаннями і надзвичайно тонкий лірик, сміливий "до
зухвальства" у своїх поетичних пориваннях і осяяннях. За висловом С. Маршака,
вірші Фета мовби "ввійшли в російську природу, стали її невід'ємною частиною".
Водночас імпресіоністичність деяких творів Фета вже прокладала шлях мистецтву
російських символістів.

Афанасій Афанасійович Фет (Шеншин) народився 29 жовтня (10 грудня) 1820 року. В
документальній біографії його є багато неточностей — неточна і дата народження. Місце
народження майбутнього поета — Орловська губернія, село Новосілки, родовий маєток батька.
Батько чи не все своє життя провів на військовій службі, Гірші участь у війні з Наполеоном.
Афанасій був його позашлюбним сином і в чотирнадцять років за ухвалою духовної консисторії
отримав прізвище своєї матері Шарлотти Фет, одночасно втративши право на дворянство.
Згодом він домігся відновлення дворянського звання і повернув собі прізвище Шеншин, але
літературне ім'я — Фет — залишилося за ним назавжди. У домі батька поет прожив до
чотирнадцяти років, про що пізніше зізнався: «Сам я ніколи не лину в це дитинство: інтриги
челяді, тупість учителів, суворість батька, беззахисність матері та щоденне тренування
страхом. Бог з нею, з цією... паршивою молодістю".
Роки юності. Наприкінці 1834 року батько віддав сина на навчання у пансіон містечка
Верро (тепер Виру), що поблизу Тарту. Через три роки, за рішенням батька, Фет покидає
пансіон і відправляється в Москву для підготовки до вступу в Московський університет. Роки
навчання в університеті стали одним із найважливіших етапів його життя. Тут він зблизився з
Аполлоном Григор'євим, майбутнім талановитим поетом і критиком, і увійшов у літературно-
філософський студентський гурток, — усе це згодом Фет назве "колискою розумового я".
На час перебування в університеті, в листопаді 1840 року, вийшла друком перша поетична
збірка Фета — "Ліричний пантеон» підписана лише ініціалами "А.Ф.". Хоча книга в основному
Пущ ще "учнівською", критик "Отечественных записок" П. Кудрявцев відзначив її шляхетну
простоту та "грацію". Ім'я Фета стало відомим у колі літераторів, з 1841 до 1845 року він

207
 друкується у двох найбільших тогочасних журналах — "Москвитянин" та "Отечественные
записки".
Військовий і поміщик. "...Я завжди був переконаний, — писав Фет, — що потрібно
розчистити шлях перед собою, а не за собою і тому в житті завжди турбувало мене майбутнє, а
не минуле, ш» змінити неможливо". Він вирішує пожертвувати літературною діяльністю
заради військової служби. На його переконання, маючи університетську освіту, він досить
швидко зможе отримати офіцерське звання, що за існуючими тоді законами давало право на
дворянство. Службі в армії Фет віддав тринадцять років життя (1845-1858). На цей період
припадає його знайомство з Марією Ля зич, яка виявилася близькою Фетові за духом, і після
трагічної смерті стала героїнею його любовної лірики.
В 1853 р. Фета переводять у гвардію, в уланський полк, рік квартирований поблизу
Петербурга. У поета з'являється можливість увійти в літературний світ, він зближується з
літературним гуртком "Современника". Його підтримує І. Тургенєв, а М. Некрасов включає до
числа постійних авторів журналу. Тургенєв редагував і нову збірку оригінальних поезій Фета.
Попереднє видання 1850 року, включало 182 вірші. В нове видання, за порадою Тургенєва,
було перенесено 95, із НЇЇХ 68 зазнали ґрунтовної чи часткової правки. У 1858 році Фет
залишає військову службу. Турбуючись про влаштування власного життя, він купляє маєток
Степанівку, що на Орловщині, і кидається, за висловом одного із критиків, "з літератури у
фермерство". З 1867 року і протягом десяти років він водночас виконує обов'язки мирового
судді.
"Вечірні вогні". Останні роки життя Фета позначені новим і несподіваним підйомом його
творчості. Він багато перекладає — Овідія і Проперція, Горація і Марціала; філософські
праці Шопенгауера і "Фауста" Ґете. Проживаючи час від часу в Москві, Фет готує до
видання свої поетичні збірки. Перша вийшла друком 1883, друга — у 1885, третя — у 1889,
четверта — у 1891 роках, за рік до смерті.
"Вечірні вогні" — основна назва збірок Фета. Друга їхня назва — "Зібрання невиданих
віршів Фета". До "Вечірніх вогнів", за поодинокими винятками, дійсно включалися ще не
опубліковані на той чиє поезії, головним чином ті, які Фет написав після 1863 року. Збіркам
"Вечірніх вогнів" притаманна внутрішня стрункість і цільність. Багато ключових думок і
мотивів у них повторюються, перегукуються, утворюючи певну єдність. Головними темами
його поетичних творів стали природа та кохання.
Поезія Афанасія Фета
Період виходу збірок "Вечірні вогні" (1883-1891) — це час надзвичайного творчого підйому
Фета. В основі його поетики — натурфілософія, що виражає видимі та невидимі, зв'язки
людини і природи. Намагаючись охопити їх у всьому розмаїтті, Фет створює цілі Поетичні
цикли. Розвиток однієї теми — головна організуюча ланки фетівських циклів і перш за все
таких, як "Весна", "Літо", "Осінь", "Сніги", "Ворожба", "Вечори та ночі", "Море". Пантеїстичні
пейзажі Фета завдяки циклізації зливаються разом, утворюючи єдиний символічний пейзаж,
який відтворює вже стан людської душі.
Цей стан характеризується тим, що романтичний герой Фета намагається злитися з
позамежним, оскільки лише там він може Пережити стан абсолютної свободи. Але в це
позамежне людину веде природа. Розчиняючись у світі природи, занурюючись у
найтаємничіші його глибини, герой Фета набуває здатності бачити прекрасну душу природи.
Найщасливіша мить для нього — це відчуття цілковитого духовного злиття з природою:
"Нічні квіти удень бачать сни, та лиш сонце за гаєм зайде, розцвітають тихенько вони, І я чую,
як серце Цвіте" (1885). Цвітіння серця — символ духовного злиття з природою (причому
такого злиття, яке відбувається естетичне переживання).
Естетизм стає визначальною ознакою психологізму Фета, входить у романтичну колізію
його лірики.
Характерний стан героя Фета — це стан естетичного зачудування, коли читач мовби
поступово втягується в процес переживань, а потім і сам стає учасником естетичної дії.

208
 Захопленість природою приводить ліричного героя у світ краси, що призводить його до
романтичного відчуття земного буття. Таку ж владу над героєм має і жіноча краса, краса
кохання. Характерні в цьому аспекті чи не найзнаменитіші вірші Фета — "Я прийшов до тебе,
мила..." та "Шепіт... ніжний звук зітхання...". Поезія "Я мри йшов до тебе, мила..." вперше була
надрукована в сьомому номері журналу "Отечественные записки" за 1843 рік. У цей час ним»
здавалася певною "поетичною зухвалістю", оскільки була надто незвичною в порівнянні з
прийнятою тоді поетичною нормою, нив зобов'язувала бути гранично точним у слові. Попри
це поезія прийшов до тебе, мила..." надзвичайно цільна. Фет зауважу вав: "Завдання лірика не
в злагодженому відтворенні предметі») а в злагодженості тону". Все в цьому вірші внутрішньо
пов'язане одне з одним, йдеться про єдиний порив почуття, ніби на одним» подиху. Предмети
зовнішнього світу та почуття героя співвідносяться, перегукуються далекими та близькими
асоціаціями. Почутті ведуть до предметів, а предмети, за смисловими та музикальним»
асоціаціями, вказують на почуття.
Справді новаторським твором є своєрідна лірична п'єса: "Шепіт... ніжний звук зітхання...".
Вірш був написаний наприкінці 40-х років, а вперше надрукований у другому номері журналу
"Москвитянин" у 1850 році. Своєю надзвичайністю та нетрадиційністю він одразу ж
привернув до себе увагу критики — як позитивну, так і негативну, спричинив появу десятків
пародій. В уявленні читачів і критиків він став "найбільш фетівським віршем", своєрідних
поетичним "автопортретом". Вірш складається із самих лише називних речень, без жодного
дієслова, тільки предмети та явища, пні називаються почергово: шепіт — ніжний звук
зітхання і т.д. Але попри все це предметним і речовим вірш не назвеш. Предмети у Фета
непредметні, вони існують не самі собою, а як знаки почуттів і станів. Головне змістове поле
вірша — поміж словами, за Мовами. "За словами" розвивається і основна тема вірша —
кохання. Недарма поетичну манеру Фета, як вона проявилася у вірші "Шепіт... ніжний звук
зітхання", іноді називають імпресіоністичним): вірш побудований на уривках подій і явищ, на
частковій і фіксації окремих предметів. Прихована у підтексті взаємодія слів значною мірою
зумовлює розвиток і смислове вирішення теми.
За О. Ауером і Є. Майміним

209
***
Я прийшов до тебе, мила,
Розказать, що сонце встало,
Що його живуща сила
В листі променем заграла,
І у лісі щохвилини
Кожна брунька оживає,
І лунає спів пташиний,
І нове життя буяє,
Що до тебе з тим же палом
Б'ється серце, ллється мова,
Що душа, пойнята шалом,
Вся тобі служить готова,
Що на мене повіває
Щастя, радість відусюди...
Що співатиму, не знаю,
Але співів — повні груди!

Переклад з російської М. Вороного

210
***

Я пришел к тебе с приветом,

Рассказать, что солнце встало,

Что оно горячим светом

По листам затрепетало;

Рассказать, что лес проснулся,

Весь проснулся, веткой каждой,

Каждой птицей встрепенулся

И весенней полон жаждой;

Рассказать, что с той же страстью,

Как вчера, пришел я снова, Что душа все так же счастью

И тебе служить готова;

Рассказать, что отовсюду

На меня весельем веет,

Что не знаю сам, что буду

Петь, — но только песня зреет.

***
Шепіт... Ніжний звук зітхання,
Солов'їний спів...
Срібна гра і колихання
Сонних ручаїв.

Ночі блиск... Тремтіння тіней..

Тіні без кінця...

Ненастанні, дивні зміни Милого лиця.».

211
У хмаринках — пурпур рози.

Відблиск янтаря...
І цілунків пал, і сльози,
І зоря, зоря!
Переклад з російської М. Рильського

***
Шепот, робкое дыханье,
Трели соловья,
Серебро и колыханье
Сонного ручья,
Свет ночной, ночные тени,
Тени без конца,
Ряд волшебных изменений
Милого лица,

В дымных тучках пурпур розы,

Отблеск янтаря,

И лобзания, и слезы,

И заря, заря!..

***
Убога мова в нас! Хотіти й не могти,
Ні друзям, ні чужим не перекажеш ти
Того, що в грудях б'є, немов прозорі хвилі.
І марна вся жага невтоленних сердець,
І перед вічною оманою мудрець
Схиляє сивину в несилі.

Спроможен тільки ти, поете, в слушну мить

Крилатим звуком слів схопити й закріпить
І темні сни душі, і трав зникомий запах.
Так для безмежності лишивши діл земний,
Юпітерів орел сяга височини
Й раптових блискавиць приносить сніп у лапах.
Переклад з російської Г. Конура

***
В борні житейській згубивши надію,
Стомивши душу на герці нерівнім,
Так часом дивно я очі закрию

212
 І прозріваю у захваті дивнім.

Як тьма осіння, де сполох погасне,

Буденний морок ще глибше чорніє,

І тільки в небі, мов заклик прекрасний,

Сіяють зір золочені вії.

Огні безмежні такі зрозумілі,

Така прозора безодня струмиста,

Що вічність я бачу крізь роки і хвилі

І сонце світів пізнаю променисте.

І нерухомо на розах багряних

Живий вівтар світотвору димиться.
В його диму, як в творчих оманах,
Вся сила тремтить і вся вічність сниться.

І що в етері безоднім розлито,

Душа і тлін, вогні і проміння —

Тільки твій відблиск, о сонце світу,

І тільки сни перемінні, хвилинні.

Крізь повів мрій підіймаюсь я димом,

І тану, і вію, й пливу мимоволі

І все невловиме стає мені зримим,

І легко жить, і втишаються болі.

Переклад з російської М. Рильські)»»

НА ДНІПРІ У ПОВІНЬ
Є. Я. Панаі
Світало. Вітер гнув пругке глибоке скло
Дніпра, у хвилях ще не розбудивши звуку.
Дідусь відчалював, зіпершись на весло,
Щось мовлячи сердито до онука.

Од весел кучерявий слід до берега струмив;

У лозах води сизо закипіли;
Ось човен вже вітрило розпрямив,
І, як птахи, ми полетіли.

213
 І щирим золотом і молодим сріблом

Хмарин прозористих світилися овали;

І над шаліючим в розповені Дніпром

Від хвиль і трав тонкі димки вставали.

Вітряк з-за круч примарно вирина,

Зелена даль ставала голубою...

І під човном тремтлива бистрина Лисніє сталлю вороною...

А там затоплений назустріч ліс летів...

В його світлиці талі води терпли,

І над вільготою там сокір зеленів,

Біліли яблуні та гомоніли верби.

В цілунках струменів, що линуть із гаїв,

Співці, яких лиш ліс та хвилі дослухали,

У заповзятті хвацькім солов'ї

Пустельний простір неба колихали.

Ось луг смарагдовий, ось жовті вам піски,

На схилах зашарілі золотисто;

Он гуси у густих кущах, он кулики

Гасають з необачним свистом.

Лишився б тут повік — дивитись,
Слухать, жить...

Запитання та завдання.
1. Визначте провідні мотиви лірики А. Фета.
2. Що дає підстави називати А. Фета представником "чистого мистецтва"? Як це
проявляється у його творчості?
3. На прикладі поезії "Я прийшов до тебе, мила..." прослідкуйте, як Поет змальовує злиття
людини зі світом природи.
4. Чому, на вашу думку, поезія "Шепіт... ніжний звук зітхання..." сприймалася тогочасним
читачем як "поетична зухвалість"? Висловіть своє ставлення до цього вірша.
5. Яким вам уявляється ліричний герой поезій "Убога мова в нас..."В борні житейській
згубивши надію...", "На Дніпрі у повінь".

214
 З літератури США

Поет листя трави

"Стежка до будинку вторована, але де ж сам дім?.. Я так і не закінчив своєї

праці, і навряд чи зможу це зробити.,,
В. Вітмен
ВОЛТ ВЇТМЕН
1819 — 1892
Найвидатніший американський поет-новатор, основоположник американської
поезії. Творча спадщина Волга Вітмена складається з єдиної книжки поезій
"Листя трави", написаної білим, неримованим віршем. Новаторство поета
виявилось у постійному прагненні знайти і утвердити нові прийоми
поетичного зображення дійсності, у багатстві і свіжості ідейного змісту його
творчості.
Оптимістичний пафос поезії Вітмена ґрунтується на оригінальності його
світогляду, безмежній вірі у людські можливості, здатності дивуватись і
захоплюватись землею та Всесвітом.

Основні твори: поетична збірка "Листя трави".

Народився В. Вітмен 31 травня 1819 р. на острові Лонґ-Айлеид у родині бідного фермера.
Коли йому виповнилось чотири роки, сім 'я переїхала до Брукліна. Хлопчика віддали до
школи, але через нестатки він не зміг її закінчити. З 1830 року починаються його трудові
"університети". Спочатку він працював складачем і друкарем у редакції газети, у вісімнадцять
років став сільським учителем, згодом був журналістом, головним редактором газети "Бруклін
дейлі ігл" (1846 — 1848).
Опісля звільнення Вітмена з цієї посади він був змушений працювати теслею. Втім, як слушно
зауважують дослідники його біографії, ці пошуки і зміни роботи аж ніяк не були для поета
самодостатніми. Головним було накопичення життєвих вражень, які, зрештою і надихнули
його на створення віршів "Листя трави".
"Листя трави". Ще задовго до громадянської війни за скасування рабства Вітмен уже
писав вірші, у яких засуджував расовий гніт, звеличував працю американського народу,
створюючи образи звичайних трудівників — дроворубів, землеробів, човнярів.
Поетична збірка Вітмена "Листя трави", до якої увійшли дванадцять віршів і поем, вперше
побачила світ у 1855 р. За життя автора книжка "Листя трави" витримала одинадцять видань, а
перед смертю поет встиг відредагувати й дванадцяте, заповівши вважати його остаточним.
Незмінною залишалася тільки назва ("Листя трави"). У кожному аступному виданні Вітмен
доповнював книгу новими віршами і поемами, суттєво переробляв уже опубліковані твори,
змінював композицію книжки.
Перше видання автор здійснив анонімно і власним коштом. Кращі вірші з цієї збірки
увійшли до наступних видань.
"Добрий сивий поет". З початком громадянської війни між північними і південними
штатами поет вступає до лав борців проти рабства. Він не лише гартує своїми піднесеними
віршами підупалий після перших поразок дух товаришів, але й сам протягом двох років
перебуває добровольцем у діючій армії Півночі і виконує важкі обов'язки санітара у госпіталі.
Після перемоги аболіціоністів, щоправда, дуже потьмареної вбивством президента Авраама
Лінкольна, пам'яті якого поет присвячує кілька кращих своїх віршів, Вітмен залишається у
столиці і працює у Міністерстві внутрішніх справ, на чолі якого став колишній священик

215
Джеймс Гарлан.
Дізнавшись про те; що серед службовців міністерства є автор "аморальної" книги (так деякі
критики називали збірку "Листя трави"), Гарлан у червні 1865 р. звільнив його з роботи. На
захист Вітмена і його збірки виступив друг поета О'Коннор, видавши брошур під назвою
"Добрий сивий поет". Згодом слова "добрий сивий поет" стали постійними епітетами Вітмена.
Його слава на той час була вже настільки гучною, що невдовзі поетові запропонували іншу
посаду, яку Вітмен обіймав аж до важкої хвороби.
У 1873 році Вітмена розбив параліч, віднялася ліва половий! тіла. Поет переїхав у штат
Нью-Джерсі і поселився у містечку Кемден. Тут він і помер 26 березня 1892 року.

Поезія Вітмена
У 1885 році була опублікована книга Вітмена "Листя трави" • найзначніший витвір поета. І
хоча з часом лірико-філософська в своїй основі поезія Вітмена збагачувалась актуальними
соціально-політичними темами кожного нового десятиліття, але головня тематична лінія віршів
поета завжди була пов'язана з оспівуванням краси природи і величі людини. Поява "Листя
трави" були підготовлена напруженими ідейно-естетичними шуканнями Вітмена на 40-50-х
років.
Багато що зближує поета з трансценденталістами1, і перш за все віра в існування "наддуші",
часточка якої є в кожній людині, котра відчуває своє злиття з природою. Ця близькість
проявляється і в культі дружби, в заклику до єднання людей. Проте Вітмен, чий думка здатна
линути в космічну далечінь, пов'язує свій ідеал з реальними завданнями боротьби за
справедливість і щастя людей на землі. Він прославляє можливості науки і оспівує її
досягнення.
Збірка "Листя трави" відкривається "Піснею про себе", що сталі своєрідним поетичним
маніфестом автора. Вітмен проголошує єдність поета і народу, оспівує працю людей з білою і
чорною шкірою, захоплюється їхньою силою і спритністю, проклинає рабство, прославляє
любов до життя і засуджує пасивну покірність. Ліричний герой "Пісні про себе" — узагальнено-
філософський образ рядового американця, людини з народу, яка зневажає лицемірну мораль
пуритан, що все ще панувала у школах і коледжах за часів Вітмена.
У багатьох поезіях збірки звучить антирабовласницька тема. В аболіціоністській літературі
творчість Вітмена вирізняється своєрідним і новим трактуванням теми свободи. Виникає образ
безстрашного звинувачувача деспотизму, образ бунтівника, вірного великій ідеї прогресу і
свободи народу. Ліричний герой "Пісні про себе" роздумує про волю, про знищення рабства,
він прагне злити гній голос з голосами незліченних поколінь рабів.
Ідеї братерства поет висловив у новій віршованій формі. Прагнучи охопити "різноманітні,
океанічні властивості Народу", велич його сил і талантів, могутність його душі, Вітмен
виробив нові поетичні принципи. Він звернувся до вільного вірша, збагатив строфу довгими
словесними періодами, ритмами та інтонаціями сучасної Мови. Його вірші — поетична мова
оратора, що звертається до великої аудиторії. Одним із улюблених художніх прийомів поети
є прийом "каталогізації" — перелік явищ, предметів, подій, що допомагає створити враження
велетенських масштабів, грандіозності зображуваного.
За Н. Михальською

ЗІ ЗБІРКИ "ЛИСТЯ ТРАВИ"

З "ПІСНІ ПРО САМОГО СЕБЕ"
1
Славлю себе!
І те, що приймаю я, приймаєш і ти,
Бо кожен атом, належний мені, так само тобі належить.
Я байдикую і тішу душу свою,

216
 Блукаю і байдикую собі на вдоволення... оглядаючи списи
травинок літніх.
Мій язик, кожен атом моєї крові створено з цього ґрунту,
з цього повітря.
Народжений тут від батьків, які народилися тут від своїх батьків,
а їхні також від своїх,
Я, тридцятисемирічний, починаю у добрім здоров'ї
І сподіваюся не скінчити до самої смерті.
Віри та школи в занепаді,
Хоч їх не забули,
Вони йдуть назад, бо їм досить того, що мають.
Я припускаю добро і зло, я дозволяю говорити навмання,
Природа не знає цензури, вона повна первісних сил.
6
— Послухай-но, що це — трава? — повні жмені простягти,
дитина спитала.
Що відповім я дитині? Я ж бо не більше від неї знаю про це.
Може, це прапор зелений вдачі моєї, зітканий із різнотрав'я надій.
Може, це хусточка Бога,
Дарунок запашний, на згадку зумисне кинутий,
З іменем власника десь у куточку, щоб ми спостерігали, і міркували,
І говорили: — Чиє?
Може, трава й сама — дитина, новонароджене малятко
рослинне.
Може, це ієрогліф тотожності,
Що про Зростання, рівне повсюди, твердить,
Славне буяння на землях чорних народів і білих,
Канаків, тукагоїв, кафів, і конгресменів, однакове їм пропоную,
однакове й у них беру.
А нині трава мені видається волоссям, нестятим з могил.
Ніжним буду до тебе, травице зелена,
Може, ти проросла із трупів юначих,
Може, я навіть знав і любив би тих юнаків.
Може, ти з трупів літніх людей і жінок, із ненароджених,
вирваних з матерніх лон,
Нині сира земля для них — матернє лоно.
Темна занадто трава для сивини старих матерів,
Темніша від безбарвних борід старих чоловіків,
Темна занадто, щоб виростати із піднебінь блідо-червоних.
О, я відчуваю нарешті, що це — язики, і вони щось нам кажуть,
І я відчуваю: вони проросли з піднебінь недаремно.
Відчуваю, що можу вам розтлумачити натяки про юнаків
померлих і юнок,
Натяки про літніх мужів, і жінок, і ненароджених, вирваних
з матерніх лон.
Де вони ділися, літні і юні мужі?
Де вони ділися, жони і діти?
Вони бадьорі, повні життя де-небудь,

217
Найменший паросток твердить, що смерті немає,
І якщо коли-небудь, до життя, вона й існувала, то вже не чекає
попереду, щоб життя зупинити,
Кожна зникла хвилинка з'являється знову.
Все прямує тільки вперед і вгору, занепаду не існує,
Померти — це зовсім не те, що ми уявляємо,
це багато приємніше.

11
Двадцять вісім юнаків купаються в морі,
Двадцять вісім юнаків, таких привітних,
Двадцять вісім жіночих років, таких самотніх.
А у неї будиночок на горбочку над морем,
Вона, гарна і гарно зодягнута, ховається за фіранками.
Котрий з-поміж юнаків найбільше їй до вподоби?
О, найменш показний між ними — вродливий.
Та куди ж ви, жінко? Я бачу: ви у воді,
Хоча й стоїте незрушно в кімнаті.
Сміючись і танцюючи, наближається берегом двадцять дев'ята.
Вони не бачать її — вона бачить їх і кохає.,
Бороди в юнаків виблискують, довге волосся змокло,
Тоненькі струмочки збігають по їхніх тілах.
Невидимі пальці теж по тілах збігають,
По скронях, по ребрах спускаються і тремтять.
Юнаки на хвилях лежать, животами до сонця біліють, вони
не питають, хто до них тісно тулиться.
Вони не знають, хто важко дихає, хто нахиляється до них
у покірному вигині тіла,
Вони і не думають, що можуть когось забризкати.
Переклад з англійської С. Хміль

О КАПІТАНЕ!
0 капітане! Батьку! Страшна скінчилась путь,—
Всі бурі витримав наш корабель, сміливців лаври ждуть.
Вже близько причал, і радо кричать нам люди, і дзвони дзвонять,
1 дивляться всі на могутній кіль, на бриг одважнии і грізний.
Але... О серце! серце! серце!
О кров червона! Кров,
Де батько впав на палубі,
Упав і захолов! О капітане! Батьку! Встань і кругом подивись!
Для тебе дзвони й горни звучать, для тебе стяги звились,
Для тебе квіти, й вінки в стрічках, і натовп на узбережжі,—
Тебе, колишучись, кличе він, тебе побачить жадає
О, зляж мені на руку!
Який це сон зборов
Тебе, о батьку мій, що враз
Ти впав і захолов? Мій капітан безмовний, уста — німі, схололі,
Не чує він моєї руки, лежить без пульсу, без волі.
В порту безпечно стоїть корабель після тяжкої дороги.
Скінчив наш бриг шалений біг, добився перемоги?

218
 Дзвоніть, радійте, береги!
А я в жалобі знов —
Піду туди, де батько мій
Упав і захолов.
Переклад з англійської В. Мисика

ПРОЩАВАЙ, НАТХНЕННЯ!
Прощавай, любий мій друже, вірна любове!
Я йду — і не знаю куди,
Не знаю, що жде попереду, і чи колись ми побачимося знову,
Тож — прощавай, Натхнення!
Нині ж востаннє — дай озирнутися на хвилю;
Все повільніше й тихіше цокає в грудях моїх годинник,
Час іти, насувається ніч, скоро вже спиниться серце.
Довго жили ми, радіючи, голублячи одне одного,
Щасливі були — та час розлучатись,— тож прощавай,
Натхнення.
І все ж дозволь аж надто мені не квапитись,
Справді ж довго ми прожили, засинаючи разом,
одне одним проймаючись, і злилися майже в одне)
Тож коли умремо — разом ми умремо (ніщо ж бо нас
не розділить),
Якщо ми йтимемо назустріч незнаному — то йтимемо вдвох,
Можливо, ми станемо кращі і щасливіші, чогось навчимося,
Можливо, це ти ведеш мене нині до справжніх моїх пісень
(хто знає?),
Можливо, це ти відмикаєш і розчиняєш двері у смерть,—
тож нині востаннє — Прощавай,— і привіт, Натхнення!
Переклад з англійської М. Стріхи

ЙДУЧИ ТРАВОЮ СТЕПОВОЮ

Йдучи травою степовою, вдихаючи її духмяність,
Питаю в неї взірця наснаги,
Для людей питаю найщедрішої, найтіснішої приязні,
Питаю, аби стеблинки постали словом, ділом, живими істотами,
Людьми з осяяною сонцем душею відкритою,
новою, широкою, щирою,
Людьми, котрі торують найперші шляхи, ступаючи
впевнено, гордо і вільно.
Людьми відваги незгасної, людьми здорових,
красивих і чистих тіл,
Людьми, що безжурно дивляться в обличчя
президентів і губернаторів, немов кажучи:— А хто ти?
Людьми нестримними й простими, палкими
й непокірними, Людьми Америки.
Переклад з англійської М. Тупайла
Запитання та завдання
1. Як ви розумієте назву поетичної збірки В. Вітмена "Листя трави"?

219
 2. У чому полягає новаторство і своєрідність таланту поета?
3. Охарактеризуйте основні риси ідеалу братства людей у творчості В. Вітмена.
4. Визначте провідні теми та мотиви творчості американського поета.
5. Що таке вітменівський "каталог"? Охарактеризуйте цей художній прийом на прикладі
"Пісні про себе".

220
 З французької літератури

Добути красу зі зла.

"... в цю жорстоку книгу я вклав усі своє серце, всю свою ніжність,
всю свою вивернуту релігію, всю свою ненависть..."
ПІ. Бодлер

Шарль БОДЛЕР
1821 — 1867

Французький поет, перекладач, мистецтвознавець. Його поезія, у якій

поєдналися класична форма і новий зміст, вважається найоригінальнішим і
найдовершенішим явищем французької літератури. До Ш. Бодлера жоден поет
не занурювався так глибоко у "заборонені" надра людської душі. Скандально
знамениті "Квіти Зла" завершили епоху романтизму і відкрили у літературі
добу декадансу.

Основні твори: поетичні збірки "Квіти Зла" (1857), "Книг* уламків" (1866), "Маленькі
поезії в прозі" (1869).

Дитинство та юність. Народився Шарль Бодлер 9 квітня 1821 року у Парижі. Його батько
помер, коли хлопчикові виповнилося шість років. Мати Бодлера, яка була значно молодшою
від чоловіка, незабаром вдруге вийшла заміж за генерала Опіка. Одруження матері прикро
вразило малого. Стосунки з батьками зіпсувалися остаточно, коли вітчим почав опиратися
бажанню Шарля присвятити себе літературі.
Після навчання у Ліонському та Паризькому колежах Бодлер став своєю людиною у
богемних колах. Вітчим вирішив його покарати, відправивши на тропічний острів Маврикію
учити тамтешніх дітей. Але у лютому 1842 року поет самовільно повернувся додому. Після
повернення до Парижа Бодлер забрав свою частину батьківського спадку і з головою поринув у
артистичне життя столиці.
Початок творчості. "Квіти Зла". Літературною діяльністю Бодлер почав займатися з 1845
року. Саме тоді з'явилися його перші статті про живопис. Проте задум головної книги Бодлера
— "Квітів Зла" складався на другому етапі творчості — з 1848 по 1852 роки. Поет хотів
показати кола сучасного йому "пекла" — реальної дійсності у формі максимально особистісних,
сповідальних віршів. Ідею композиції збірки Бодлеру підказала "Божественна комедія" Данте,

221
зокрема її перша частина — "Пекло". Остаточно задум книжки склався на третьому етапі
творчості — з 1852 до 1856 року. "Квіти Зла" мали два прижиттєві видання (1857, 1861), третє
(1868) було майже повністю підготовлене автором, але після його смерті зазнало змін. "Квіти
Зла" — цілісний твір, де всі частини і окремі вірші органічно пов'язані. Книга має присвяту,
вступ і складається з 6 розділів: "Сплін та ідеал", "Паризькі картини", "Вино", "Квіти Зла",
"Бунт", "Смерть"; у ній 136 віршів. Над збіркою "Квіти Зла" поет працював усе своє життя,
постійно вдосконалюючи її. "Квіти Зла", як і "Пані Боварі" Флобера, у 1857 р. були засуджена
за "аморальність і реалізм". Лише в 1946 р. цей присуд було скасовано.
У вирі життя. Бунтівливий за своїм характером поет у 1848-1852 рр. проводить активне
суспільно-політичне життя, стає учасником барикадних боїв, пише статті про необхідність
зближення мистецтва з життям, видає газету "Суспільний порятунок". Після поразки революції
1848 р. поета дедалі частіше охоплюють настрої скепсису і песимізму.
Останні роки життя Бодлера — це постійна боротьба зі злиднями, від яких не рятувала ні
журналістська, ні перекладацька робота. Але, незважаючи на нестатки, поет працює над
"Квітами Зла", створює "Маленькі поезії у прозі", які вийшли у 1869 р., вже після його смерті.
Помер поет у 1867 році після важкої хвороби, яка зруйнувала його організм. На той час йому
не було й 46-ти.

222
 Поет скорботи і протесту
Бодлер — явище великого масштабу... Без перебільшення, це центральна постать не тільки
у французькій, а й у всій західноєвропейській поезії другої половини XIX ст., в його творчості
схрестилися магістральні шляхи її розвитку, з особливою повнотою та інтенсивністю
проявилися характерні тенденції і колізії цього розвитку. Збірка Бодлера "Квіти Зла" — це
здійснений з рідкісною послідовністю й завершеністю синтез однієї великої епохи
європейської поезії, епохи романтизму, і водночас це своєрідний пролог до другої великої
поетичної епохи кінця XIX — початку XX століть...
Бодлер все життя страждав від того, що ненавидів й заперечував усією своєю творчістю
вузькість й однозначність мислення, міщанські звички самовпевнено судити про все з "висоти"
свого мізерного духовного зросту, ігноруючи складність і суперечливість явищ, те, що їхні
світлі сторони мають і сторони зворотні, тіньові. Передусім це стосувалося феномена,
основного й визначального для літератури, — людини й людської душі...
Бодлер був поетом, який з особливою гостротою відчув суперечливість світу й людини. Цю
ж суперечливість він знаходив і в самому собі, його щирість шокувала добропорядних міщан і
накликала на нього звинувачення в аморальності та інших смертних гріхах. Не без виклику й
затятості єретика, що зневажив загальну віру, Бодлер нерідко поетизував те, що можна назвати
падінням у безодню гріха, оспівував насолоду від цього падіння, поетизував зло. Однак це
зовсім не означає, що він визнавав правоту зла та ставав його адептом.
Віссю поетичної філософії Бодлера й водночас організуючим структурним принципом
"Квітів Зла" є романтичне протиставлення життя і мрії, дійсності й ідеалу... Велику групу в
"Квітах Зла" становлять поезії, які можна назвати ностальгійними, бо їхній визначальний мотив
— туга за "втраченим раєм".
У вірші "Моesta et errabunda" хвороблива і жорстока сучасність протиставлена виплеканому
в душі ідеалу простого й гармонійного життя без трагічного надриву, з глибокою ліричною
проникливістю. Слід зазначити й те, що тут "під вітрилом фрегата" можна! вирушати в
плавання як у даль простору, так і в даль часу.
За своїм змістом збірка "Квіти Зла" й передусім її центральний цикл "Сплін і ідеал" — це
лірична драма, в якій ідеалу протиставлена не сама дійсність, а сплін — тяжкий, "хворий"
душевний стан, породжений дійсністю.
В одному зі сповідальних віршів, звернених до мадам Сабатьє, "ангела радості, лагідності й
світла", Бодлер говорить, що його світ — це світ страждання, відчаю, скорботи, душевного
мороку, це "тіньова", похмура й болісна сфера буття і людської душі. Поет справді зазирнув у
безодні людського відчаю й душевного мороку, дійшов до тієї крайньої межі, якої поезія,
залишаючись собою, переступити не може.
Поезія Бодлера розвивалася переважно в руслі традиції, котра схильна була трактувати
природу, предметний світ як "видимі знаки" ідей, почуттів, душевних станів тощо. Вірші в
"Квітах Зла" мають здебільшого двопланову структуру, де на першому плані перебувають
предмети, явища, деталі тощо, а за ними ніби ховається ідея, яка дедалі виростає у значенні.
Так, приміром, будується знаменитий "Альбатрос", де образ володаря морських просторів,
безпорадного й смішного на корабельній палубі, переростає в романтичний образ-символ поета
і його долі. Так будуються "Лебідь", "Подорож", "Сплін" та багато інших поезій збірки.
За Д. Наливайком

АЛЬБАТРОС
Буває, моряки піймають альбатроса,
Як заманеться їм розваги та забав.
І дивиться на них король блакиті скоса —
Він їхній корабель здалека проводжав.
Ходити по дошках природа не навчила —

223
 Він присоромлений, хода його смішна.
Волочаться за ним великі білі крила,
Як весла по боках розбитого човна.
Незграба немічний ступає клишоного;
Прекрасний в небесах, а тут — як інвалід!..
Той — люльку в дзьоб дає, а той сміється з нього,
Каліку вдаючи, іде за птахом вслід!
Поет як альбатрос — володар гроз та грому,
Глузує з блискавиць, жадає висоти,
Та, вигнаний з небес, на падолі земному
Крилатий велетень не має змоги йти.
Переклад з французької Д. Павли

224
 ЗОСЕРЕДЖЕННЯ
О скорбносте моя, старайся страх збороти.
Ти прагла вечора — ось він
Дивись на небеса — в немодних іде, поглянь,—
Для одного спочин, для іншого — турботи,—
Все місто в сутінках ятріє, наче грань.

Хай ницих юрми йдуть в пристанища мерзоти,

На свята насолод і рабських звеселянь, Щоб потім докором самих себе колоти, Дай руку,
обійдім здаля низотну твань!
Дивись не небеса – в немодних балахонах
Там душі вмерлих Літ стоять, мов на балконах,
І видно поблиски мерехкотливих свіч.
Під аркою моста кривавить сонце воду,
О люба, наслухай шелескотливу Ніч,
Що саваном важким волочиться зі Сходу.
Переклад з французької Д. Павличка

MOESTA ET ERRABUNDA
Скажи, чи серцем ти возносилась, Агато,
Над брудом ницих міст, над прірвою мерзот,
До моря чистоти сяйливого, як свято,
До сині ясної незайманих висот?
Скажи, чи серцем ти возносилась, Агато?

О море за труди людей возвесели!

Хто дав тобі, хрипкій співачці, колискову
Співати нам повік, де хвиль гудуть вали, !
Де вихорів орган вривається в розмову?
О море, за труди людей возвесели!

Несіть мене звідсіль, вагони і фрегати!

Тут обертаються всі людські сльози в твань!

Чи правда, що не раз печальний дух Агати

Говорить: покидай світ злочину й страждань?

Несіть мене звідсіль, вагони і фрегати!

Мій раю запашний, о як далеко ти!

225
 Там — радощі й любов, і все навкруг погідне,
Все поринає там у втіхи чистоти,
Все, що кохаєш там, твого кохання гідне!
Мій раю запашний, о як далеко ти!

Але зелений рай дитинного кохання,

Прогулянки, пісні, цілунків спрагота,

Скрипки, що за горбом тремтіли до надрання,

І келихи вина, прогірклі, як уста,
Але зелений рай дитинного кохання.

Невинний рай утіх, блаженства і розрад,

Хіба не далі він од Індії й Китаю?

Чи він воскресне й знов повернеться назад,

Як срібним голосом із туги заспіваю,

Невинний рай утіх, блаженства і розрад?

Переклад з французької Д. Павличка

СONFITEOR
Останні хвилі днів осінніх — як вони у душу проникають! 01' Усю пронизують до болю!
Розпросторюється якесь незрівнянно чарівне відчуття, невловимість якого не виключає його
потужності; і нема тоді гострішого вістря, ніж вістря Нескінченності.
А яка то велика втіха — купати погляд в безмежності моря і неба! Тиша, чарівна
недоторканість блакиті! Малесеньке вітрило» що тріпотить на обрії, своєю не значимістю і
одинокістю нагадує моє невигойне животіння; однозвучне шурхотіння хвиль — все це мислить
мною, чи я мислю ним (бо ж саме в огромі марень найшвидше втрачається "Я" особисте!);
мислить, кажу я, але ж — музично й мальовниче, без хитросплетінь словесних, без силогізмів,
без усяких висновків.
Однак ці мислі, чи я їх випромінюю, чи речу, невдовзі силою) виповнюються вщерть. А сила
любострастя цього породжує ослабленість і страждання ніжне. Мої ж нерви, напружені украй,
тільки й можуть те, що тремтіти зойкливо, болісно.
І ось перед цією неозорістю неба я ціпенію; його прозорість доводить до нестями. Спокій
моря, незмінність видовища обурює мене..! Ах! Та чи варто страждати вічно і вічно тікати од
прекрасного природо, безжалісна чаклунко, супернице всепереможна, облиш мене! Не
спокушай моїх пожадань і гордовитості моєї! Споглядання прекрасного — це двобій, в якім
митець ридає перед поразкою своєю.
Переклад з французької І. Петровцім
ГІМН КРАСІ
Красо! Чи з неба ти, чи з темної безодні —
В твоєму погляді — покара і вина, Безумні злочини й діяння благородні;
Захмелюєш серця подібно до вина.

В твоєму погляді — і присмерк, і світання,

Як вечір грозовий, приносиш аромат.

226
 Німим стає герой з твого причарування,

І сміливішає дитина во сто крат.

Чи ти зійшла з зорі, чи вийшла із провалля,

Йде Фатум, наче пес, за покроком твоїм;

І, розсіваючи біду чи безпечалля,

У всьому вільна ти, хоч пані над усім!

Красо! Ти по мерцях ступаєш без мороки,

Злочинство, ревність, жах — то наче золоті

Коштовності, твої чарівливі брелоки,

Що витанцьовують на твому животі.

Коханець зморений, що пригортає милу,

Що кволо хилиться й зітхає раз у раз,

Нагадує того, хто сам свою могилу

Вкриває ласками у свій вмирущий час.

Немає значення, чи з пекла ти, чи з раю,

Потворо вибредна, страхітлива й свята,

Як до безмежностей, що я про них не знаю,

Але жадаю їх, відчиниш ти врата!

Це байдуже, хто ти, чи Діва, чи Сирена,

Чи Бог, чи Сатана, чи ніжний Херувим,

Щоб лиш тягар життя, о владарко натхненна,

Зробила легшим ти, а всесвіт — менш гидким!

Переклад з французької Д. Павличка
Запитання та завдання.
1. Підготуйте реферат на тему: "Світогляд та естетичні погляди Ш. Бодлера". У чому
полягає своєрідність композиції збірки "Квіти Зла" Бодлера? Як ви розумієте назву цієї збірки?
2. Завдяки яким художньо-естетичним чинникам збірку поета можні вважати цілісним
твором? і
3. "Естетика контрастів" — історична традиція французького мистецтва. Як вона
виявляється у творчості Ш. Бодлера?
4. Розкрийте символічне значення образу альбатроса ("Альбатрос"), Чим, на вашу думку,
зумовлена двоплановість його зображення — у небес* ній блакиті та на землі?
5. Поезія "Альбатрос" ґрунтується на протиставленні поета і юрби. Як поет розв'язує цей
конфлікт?
227
 6. Чому ліричний герой вірша "Зосередження" закликає Скорботу об» минути "низотний"
люд? Що поетові дає Ніч?
7. Як у поезії "Моеsta et errabunda" хвороблива і жорстока дійсність протистоїть ідеалові?
Охарактеризуйте головні риси естетики поета.
8. Визначте провідну тему поезії "Соnfiteor" Бодлера.
9. Чим для Бодлера є Краса ("Гімн Красі")? Проаналізуйте значення цього образу-терміну в
ідейно-художній структурі вірша.
10. Спробуйте самостійно визначити, у чому полягає неминуща цінність поезії Ш. Бодлера.

228
 ЛІТЕРАТУРА
НА МЕЖІ ХІХ-ХХ СТОЛІТЬ

Поль Верлен • АртюрРембо

Оскар Вайльд • Генргк Ібсен
Джордж Бернард Шоу

229
 Література на межі століть
Своєрідність "присмеркової доби" кінця XIX — початку XX ст. більшість
літературознавців окреслюють терміном "декаданс" (від франц. сіесайепсе — "занепад").
Спочатку цей термін застосовували, характеризуючи власну творчість, французькі символісти
(70-80-ті роки XIX ст.), а потім він став позначати усі кризові явища в царині культури кінця
XIX - початку XX століття.
Творчість митців-декадентів була тісно пов'язана з подоланням, кризової ситуації, зі
створенням нових естетичних та етичних цінностей. Світоглядним підґрунтям декадентських
течій у літературі стали нові філософські та психологічні доктрини Шопенгауера, Ніцше,
Бергсона, Фрейда та ін. Ідеям та настроям декадансу були близькі їхні постулати про те, що
мистецтво ґрунтується на інтуїтивному пізнанні світу, на пізнанні-прозрінні (Шопенгауер);
культ "надлюдини", наділеної "волею до влади" (Ніцше); теорія "спонтанної", тобто довільної,
пам'яті (Бергсон) тощо.
Першими власне декадентськими течіями є символізм, батьківщиною якого була Франція
70 - 80-х років, та естетизм, що сформувався в Англії у 90-х роках XIX століття. Символісти
прагнули до заміни конкретних реалістичних образів образами-символами, що виражають
неясні і незбагненні відтінки суб'єктивних настроїв (Поль Верлен), таємниче та ірраціональне
життя душі, всеосяжний "спів безкінечності", величну ходу невблаганної долі (Моріс
Метерлінк). Визнаним метром англійського естетизму з його культом витонченої краси став
Оскар Вайльд.
Однією з форм неприйняття дійсності стала теорія "чистого мистецтва", чи "мистецтва
для мистецтва", прихильники якої об'єднались в поетичну групу "Парнас". Парнасцями стали
називати себе поети Шарль Леконт де Ліль (1818-1894), Теофіль Готьє (1811-1872), Жозе-
Марія де Ередіа (1842-1905), Теодор де Банвіль (1823-1891). Вони випустили три збірки
"Сучасного Парнасу", що засвідчили єдність їхніх естетичних і світоглядних принципів.
Поети-парнасці прагнули подолати рутину буденності, протиставляючи їй філософські та
естетичні шукання. їхня відвертість викликала обурення буржуа, оскільки видавалась обивате-
лям проповіддю аморальності. Парнасці успадкували від романтизму його прагнення до
екзотики, поетизації страждання, самотності тощо. Художня досконалість творів парнасців,
намагання відкривати нові поетичні світи зробили їхню творчість значним явищем у
літературі. Зневажаючи моралізування "школи здорового глузду", вони стверджували, що
моральність є неодмінним складником високого мистецтва.
Старшим серед парнасців був пізній романтик Теофіль Готьє, який у 1835 році проголосив
гасло "мистецтво для мистецтва", стверджуючи: "Прекрасне тільки те, що нічому не служить;
все корисне — потворне". Його збірка "Емалі і камеї" (1852) є шедевром надзвичайно багатого
за розмаїттям відтінків словесного живопису. Вловлюючи і передаючи словами витончені
переливи напівтонів, поет став своєрідним предтечею мистецтва імпресіонізму. Живописна
поезія Готьє завжди народжується завдяки віртуозному використанню образів, рим і ритмів.
Принцип "мистецтва для мистецтва", поєднуючись зі зневагою до "юрби" (передусім — до
юрби ситих міщан), був головним і в творчості Теодора де Ванвіля. Банвіль ще більше, ніж
Готьє, прагне до віртуозності форми, багато займається римою, пробує писати складні за
строфікою твори — сонети, балади, рондо, тріолети та ін. Свої пошуки в царині віршування
Банвіль виклав у "Маленькому трактаті про французьку поезію" (1872). Лише одну поетичну
збірку ("Трофеї", 1893) випустив Жозе-Марія де Ередіа. До неї увійшла низка довершених
сонетів, що передають міфологічні, археологічні та географічні риси різних країн та епох.
Близьким до парнасців був Ш. Бодлер, їхню ненависть до вульгарності сучасного світу і
скептицизм поділяли Г. Флобер і В. Гюґо.
На зламі ХІХ-ХХ століть настав так званий "срібний вік" у російській поезії. Російська
школа "чистого мистецтва" продовжила та розвинула традиції світової літератури. Російський
модернізм (декаданс) був явищем досить строкатим. Це, зокрема, виразилось у виникненні
різних напрямів у межах нової літератури. Основними з них були: символізм (В. Брюсов, О.
230
 Блок), акмеїзм (С. Городецький, М. Зенкевич, А. Ахматова) та футуризм (В. Маяковський, В.
Хлєбников, М. Асєєв, В. Каменський).
Одним із найперших і найпоширеніших напрямів у російському модернізмі був символізм,
що особливо яскраво виявив себе у поезії. В останнє десятиліття XIX ст. побачили світ
"Символи" Д. Мережковського, три збірки "Російські символісти", видані у 1894-1895 роках
В. Брюсовим, перші книги К. Бальмонта, Ф. Соло-губа та інші.
На початку XX ст. у середовищі російських символістів сформувалася нова поетична школа В
акмеїзм. Поступово акмеїсти ("Цех поетів") стали самостійною групою: видають журнал
"Гіперборей" (1912), кілька збірок "Цеху поетів", журнал ''Аполлон". Серед акмеїстів особливо
вирізнялися поети М. Гумільов, С. Городецький, А. Ахматова, О. Мандельштам.
Одночасно з акмеїстами на літературну арену Росії вийшли різноманітні групи футуристів:
кубофутуристи, чи кубісти (Д. і М. Бур-люки, В. Хлебніков, В. Камєнський, В. Маяковський
та інші); "Мезонін поезії" (В. Шершеневич); "Центрифуга" (С. Бобров, М. Асєєв, Б.
Пастернак); егофутурист І. Сєвєрянін. Футуристи оголосили себе новаторами, проте їхня
творчість у більшості випадків вилилась у крайній формалізм, котрий не мав нічого спільного
з мистецтвом.

Запитання та завдання.
1. Розкажіть про характер та особливості розвитку літератури на межі століть. Чому кінець
XIX — початок XX ст. називають "присмерковою добою"?
2. Як ви розумієте явище декадансу? Назвіть його найвидатніших представників у
літературі.
3. Які художні напрями та течії формувалися на межі XIX та XX століття?
4. Дайте характеристику теорії "чистого мистецтва" і поетичної! групи "Парнас".Окресліть у
загальних рисах так званий "срібний вік" у російській поезії. Назвіть провідні напрями та течії і
найвидатніших його представників.

1. Поезія
З французької літератури

Шукай музики у слові

"їй-богу, Мені подобаються ці три вияви розуму, душі і серця! Я не

уникаю її навіть у віршах. Але дозвольте Мені Мріяти, якщо це Мені
подобається, плакати, коли я цього бажаю, співати, коли Мені спаде
на думку таке бажання."

231
 П. Верлен

Поль ВЕРЛЕН
1844 — 1896
Найвидатніший французький поет-символіст, трагічність світосприйняття
якого пов'язана з трагізмом його епохи і з обставинами невлаштованого,
богемного життя самого поета. Верлен — неперевершений майстер напівтонів,
нюансів, майже невловних чуттєвих образів. Для його поезії характерні
симфонізм, віртуозна ритміка і мелодика. Значення поетичної діяльності
Верлена полягає передусім у розкритті нових виражальних можливостей мови і
розвитку засобів відтворення найтонших психологічних переживань.

Основні твори: поетичні збірки "Сатурнічні вірші" (1866), "Вишукані свята" (1869),
"Романси без слів" (1874), книга прози "Прокляті поети" (1884).
Поль Верлен народився ЗО березня 1844 р. в Меці, в сім'ї офіцера. Після переїзду родини до
Парижа він закінчив ліцей (1862) 1» двадцятирічному віці почав працювати чиновником у
Паризькій міській ратуші. Згодом Верлен одружився і проводив звичайні чиновницьке
існування. Але поезія, якою він захоплювався ще з шкільних років (свій перший відомий вірш
"Смерть" (1858) піп надіслав В. Гюго), приваблювала його значно більше, ніж кар'єра.
Становлення митця. Перша публікація Верлена припадав на 1863 р. (сонет "Пан Прюдом").
На початку літературної діяльності він був близьким до знаменитої тоді поетичної групи
"Парнас»! У ранніх поетичних збірках Верлена ("Сатурнічні вірші", "Вишукані свята")
відбувається поступовий перехід від властивої парнасцям любові до "застиглої" краси, від
матеріального відчуття світу до химерності, нереальності зображуваних образів. У передачі
наст» роїв, миттєвих відчуттів у цих перших книгах поета уже помітний вплив імпресіонізму.
Ще більшою мірою намагання звільнитися від «живописності» вірша, від його парнаської
пластичності помітно у найкращій поетичній збірці Верлена — "Романси без слів" (1874). Вже
сама назва збірки свідчить про жвавий інтерес автора до мелодійності вірша. Пізнання свого
внутрішнього "Я" через музику — такий шлях видавався поетові новаторським і
найправильнішим. Тоді ж таки у вірші "Поетичне мистецтво" (1874) Верлен обґрунтував
значення музикальності як основи символістської поетики.
Дорогами Європи. У дні Паризької Комуни Верлен працював у бюро комунарської
пропаганди." У цей час він познайомився З юним поетом Рембо. Незабаром це знайомство
переросло у глибоку дружбу. "Спільність духовних зацікавлень і глибоке взаєморозуміння
стали настільки міцними, що Верлен розлучається із сім'єю, і друзі покидають Париж.
Поети вирушають спочатку до Бельгії, а потім — до Англії» "Геніальний Рембо допомагає
Верлену відкрити себе, відкрити у собі поетичну стихію, яка до того часу тільки пробивалася...
Два короткі роки Верлен живе своїм власним життям, і ці два роки обезсмертили його ім'я"
(Є.Еткін).
Проте складні стосунки друзів закінчилися сваркою, під час якої Верлен поранив Рембо
пострілом з револьвера. Брюссельський суд засудив Верлена до двох років ув'язнення.
Верлен — "король поетів". У 1880-х роках до Верлена приходить слава. Широко відомими
стали твори з поетичної збірки "Далеке і близьке" (1884) і символістський вірш-маніфест
"Поетичне мистецтво". Верлен відіграв значну роль у пробудженні інтересу до творчості
поетів-символістів, опублікувавши книгу "Прокляті поети" (1884). До неї увійшли нариси про
шістьох поетів, у тому числі про Рембо, Малларме та про самого Верлена. Теорії своєї він не
створив, але завжди стверджував, що істинна поезія — поза межами холодного ідеалізму, що
завдання поезії — розширити внутрішній світ людини, що майбутнє — за вільним віршем.
Верлен змінив багато професій: був чиновником, учителем, фермером, журналістом, але
так і не знайшов спокою та достатку, останні роки свого життя він провів у злиднях. Поет
поступово деградував, перетворившись на хворого волоцюгу, і помер у 1896 році.

232
 Поезія П. Верлена
Поетична творчість Верлена розпочалася в традиціях парнаської школи. В його юнацьких
віршах помітне прагнення до чіткості образів, скульптурності мови. Але вже у перших зрілих
збірках Верлена "Сатурнічні вірші" і "Вишукані свята" крізь традиційну форму проглядають
нові дивні образи. "Сатурнічні вірші" відкриваються зверненням до "мудреців колишніх днів",
котрі вчили, що ті, хто народжується під знаком сузір'я Сатурна, мають неспокійну уяву,
даремно ганяючись за ідеалом і зазнаючи злигоднів. Через прибрану поетом маску
об'єктивного мудреця явно прозирають риси покоління кінця віку і власне лице Верлена.
Друга поетична збірка "Вишукані свята" зображувала витончені розваги XVIII ст., у цій книзі
химерно переплелись лірика та іронія.
Найкращою поетичною книгою Верлена стали "Романси без слів". Музикальна гармонія, за
вченням Платона, повинна єднати душу людини з Всесвітом, і Верлен прагнув через музику
пізнати себе. Такий шлях видавався йому новаторським і єдино правильним. Майже
одночасно в "Поетичному мистецтві" він висунув вимогу музикальності як основи
символістської поетики: "Найперше — музика у слові!"
У цьому ж програмному вірші Верлен, пародіюючи знамените "Поетичне мистецтво"
Буало, який вимагав точності, ясності, зрозумілості у літературі, проголосив заміну ясності
музикальністю і відмовився від об'єктивності мистецтва.
Про що б не писав Верлен, все пронизане його меланхолією, незрозумілою печаллю.
Погляд Верлена на світ нагадує пейзажі художників-імпресіоністів. Він також любить
зображувати дощ, тумани, вечірні сутінки. Існування речей важливе для Верлена лише у тому
сенсі, в якому він їх одухотворяє, — в настрої. Поет не прагнув до цілісного відтворення
матеріального світу. В "Романсах без слів" Верлен остаточно відмовився від традицій
парнасців - яскравої декоративності і графічної. Точності їх малюнка, від історичних картин.
У його віршах майже немає подій. Він немовби свідомо нехтував конкретними реаліями у
світі і в історії людей, щоб звернутися до свого серця.
Навіть так часто оспівувана Верленом природа, імпресіоністські пейзажі його віршів були,
по суті, пейзажами душі поета.
Ставлення ліричного героя Верлена до природи дуже складне. Природа настільки близька
поетові, що його авторське "Я" часто відходить на другий план, замінюється пейзажем, щоб
потім знову, в ньому ожити. Сам світ уподібнюється до пристрастей і страждань поета. Таке
зміщення акцентів у Верлена зумовлене не силою його почуттів, а їхньою надзвичайною
витонченістю. Кожне дерево, листок, дощова крапля, птах мовби видають ледь чутний звук.
Всі разом вони утворюють музику верленівського поетичного світу, Поза цією особливістю,
поза цією музикою немає поезії Верлена.
За 3. Кірнозі

ПОЕТИЧНЕ МИСТЕЦТВО
Найперше — музика у слові!

Бери ж із розмірів такий,

Що плине, млистий і легкий,
А не тяжить, немов закови.
Не клопочись добором слів,
Які б в рядку без вад бриніли,
Бо наймиліший спів — сп'янілий:
Він невиразне й точне сплів.
В нім — любий погляд з-під вуаллю,

233
 В нім — золоте тремтіння дня
Й зірок осіння метушня
На небі, скутому печаллю.
Люби відтінок і півтон,
Не барву — барви нам ворожі:
Відтінок лиш єднати може
Сурму і флейту, мрію й сон.
Винищуй дотепи гризкі ті,
Той ум жорстокий, ниций сміх,
Часник із кухонь тих брудних —
Від нього плач в очах блакиті.
Хребет риториці скрути
Та ще як слід приборкай рими:
Коли не стежити за ними,
Далеко можуть завести.
Хто риму вигадав зрадливу?
Дикун чи глухий хлопчак
Скував за шаг цей скарб, що так
Під терпугом бряжчить фальшиво?
Так музики ж всякчас і знов!
Щоб вірш твій завше був крилатий,
Щоб душу поривав — шукати
Нову блакить, нову любов,
Щоб мчав, де далеч не похмура,
Де чари діє вітерець,
Де пахне м'ята і чебрець...
А решта все — література.
Переклад з французької Г. Конура

ОСІННЯ ПІСНЯ
Ячать хлипкі,
Хрипкі скрипки
Листопада... їх тужний хлип
У серця глиб
Просто пада.
Від їх плачу
Я весь тремчу
234
 І ридаю,
Як дні ясні,
Немов у сні,
Пригадаю.
Кудись іду
У даль бліду,
З гір в долину,
Мов жовклий лист
Під вітру свист —
В безвісти лину.
Переклад з французької М. Лукаша

СЕНТИМЕНТАЛЬНА ПРОГУЛЯНКА
Захід дотлівав, багряніли хмари,
Вітер колихав білі ненюфари.
Квіти колихав між очеретів,
Над сумним ставком стиха шарудів.
Я бродив один із жалем кривавим
Між похилих, верб понад сонним ставом,
Де густий туман уставав з низів,
Де, мов великая, привид чийсь сизів,
Де ридав відчай в тужних криках сойки,
Де плили сичів жалісливі зойки
Між похилих верб, де бродив один
Я з своїм жалем, не лічив годин...
І упала ніч, і погасли хмари,
Мла оповила сонні ненюфари,
Тільки під ставком, між очеретів,
Вітерець сумний стиха шарудів. Переклад зі французької М. Лукаша

235
 ***

Тихенький дощ падає на місто... Артюр Рембо

Так тихо серце плаче,
Як дощ шумить над містом.
Нема причин неначе,
А серце ревно плаче!

О, ніжно як шумить

Дощ по дахах, по листю!

У цю тужливу мить

Як солодко шумить!

Відкіль цей плач, не знати,

В осиротілім серці?

Ні зради, ні утрати, —

Відкіль журба, не знати.

Найтяжчий, певне, сум —

Без гніву, без любові,

Без ревнощів, без дум —

Такий нестерпний сум.

Переклад з французької М. Рильського
Запитання та завдання.
1. Дайте загальну характеристику творчості П. Верлена. У чому полягає новаторство його
поезії?
2. Окресліть коло основних тематичних пріоритетів у творчості поета.
3. Поезію П. Верлена "Мистецтво поетичне" називають твором-маніфестом. Поясніть, чому.
4. Як ставиться ліричний герой Верлена до природи? У чому полягає складність його
почуттів?
5. Проаналізуйте один із віршів Верлена за такою схемою: ритміка — строфіка — звукопис
— римування. Які висновки ви можете зробити?
6. Доведіть, що П. Верлен — поет-символіст.
7. Чим, на вашу думку, пояснюється надзвичайна складність, а часто — і неможливість
перекладу поезії П. Верлена іншими мовами?

236
 Алхімік слова

"Поет стає ясновидцем, створюючи довгий, нескінченний і

розумний безлад усіх, сторін. Усі форми кохання, страждання,
божевілля; він шукає самого себе, він випробовує на собі всі отрути,
щоб уберегти лише квінт есенцію."

А. Рембо

Артюр РЕМБО
1854 — 1891

Французький поет-символіст. Вважається предтечею французької поезії XX ст. Без

використання відкритих Рембо засобів поетичного вираження важко уявити сучасну
поезію Франції. Загадковість його біографії і дивна поетична доля дали
літературознавцям підстави для дискусії про так званий "міф Рембо". Його
поетичний світ вражає яскравою строкатістю і динамікою, спресованістю
матеріальних форм, багатством предметної стихії. Улюблений герой Рембо —
волоцюга, що вривається у світ, руйнуючи стереотипи, прославляючи свободу в
політиці, побуті, уяві. Звідси — "розірваний стиль" і цілковита свобода асоціацій, —
характерні риси французької поезії XX ст.

Основні твори: вірші "Париж заселяється знову", "Руки Жанни-Марі", "П'яний корабель"
(усі — 1871), сонет "Голосівки" (1Н7Й) та ін.; поетичні збірки "Останні вірші" (1872-1873),
вірші в прозі "Осяяння" (1872-1873) та "Сезон у пеклі" (1873).

Народився Артюр Рембо 1854 року у маленькому містечку Шарлевіль, що на півночі

Франції, у сім'ї військового. Тиранічна влада сімейних звичаїв і буржуазних традицій рано
відштовхнули поета і від сім'ї, і від рідного міста. Роки, проведені Рембо в колежі, були часом
надзвичайно швидкого духовного і фізичного розвитку. Він дивував учителів і однокласників
швидкістю, з якою писав латинські вірші; його не раз нагороджували почесними преміями і
грамотами. Водночас юний поет постійно бунтував проти міщанського середовища, кілька
разів утікав з дому. Інтелектуальний розвиток Рембо був надзвичайно раннім. Юнацькі вірші,
які зазвичай цікавлять лише рідних та біографів великих поетів, у нього були зрілими
поетичними творами.
Дізнавшись про проголошення Комуни, Рембо залишає ліцей у Шарлевілі і, діставшись до
Парижа, бере участь у революційних подіях. Передчуття краху Комуни спонукає його до
пошуків поезії, яка б випереджала життя, і в листах середини травня 1871 р. Рембо викладає
концепцію "поета-ясновидця".
"Шекспір-дитя". На час прибуття в Париж юний поет-школяр уже написав більшість своїх
творів, які принесли йому посмертну славу. Уже в цих ранніх творах ("Офелія", "Бал
повішених", "Зло" та ін.) Рембо виступив як символіст. Сила заперечення міщанства ("Ті, що
сидять"), релігії ("Зло") поєднуються у нього з високим патріотизмом, яким просякнуті поезії,
присвячені революційним подіям ("Паризька оргія", "Руки Жанни-Марі").
Тоді ж (ще у Шарлевілі) шістнадцятилітнім поетом був написаний. "П'яний корабель" —
геніальний вірш, якому судилось стати одним із найвеличніших творінь усієї європейської

237
лірики. Цікаво, що на час написання "П'яного корабля" знайомство поета ;) океаном
обмежувалось лише романами В. Гюго і Жуля Берна.
Після поразки Комуни ще нікому невідомий Рембо занурився у паризьке літературне
середовище. Скупий на похвалу сімдесятирічний В. Гюго, прослухавши його вірші, вигукнув:
"Це — Шекспір-дитя!" Найтісніша дружба єднала Рембо з Полем Верленом. Разом вони багато
мандрували, ночуючи у дешевих готелях і на вокзалах великих європейських міст.
"Алхімія слова". З 1873 р. Рембо займається "алхімією слова". Результатом його шукань
стали збірки прозових і поетичних фрагментів "Сезон у пеклі" (1873) та "Осяяння" (1873-
1875). Але, невдовзі, розчарувавшись в "алхімії", поет назавжди відмовляється від художньої
творчості. Було йому тоді 19 років.
У дорозі. Занедбавши літературну діяльність, Рембо вирушає у нескінченні мандри
країнами Європи і Сходу (Єгипет, Кіпр, Ємені Сомалі, Судан), змінюючи безліч занять: від
роботи у мандрівному цирку до торгівлі рабами. Страждаючи від злоякісної пухлини НІ нозі,
невгамовний мандрівник потрапив до Марсельського шпиталю, де йому зробили ампутацію.
В лікарні ніхто навіть не здогадувався, що Рембо — поет.
А невдовзі у лікарняній книзі з'явився запис про те, що о 10 годині ранку 10 жовтня 1891
р. у віці 37 років помер негоціант Артюр Рембо. За його труною йшли лише двоє людей —
матір і сестра.
Поезія Рембо
Поетична творчість Рембо тривала всього лише десятиліття. У його віршах переплелися
ліризм та іронія. Таким ліричним ти іронічним водночас постає перед нами і учень
Шарлевільського колежу. Тема романтичного бунту розвивалась у Рембо в запереченні усіх
аспектів суспільного буття Другої імперії. В пошуках героїчного поет закономірно звернувся
до теми революції. Величезною симпатією до народу проникнуті його вірші, звернені до
Паризької комуни. Вони не були надруковані у 1871 році, їх розшукали і видали через багато
років згодом. Це "Париж заселяється знову" і "Руки Жанни-Марії". Висока лірична напруга
поєднується у них з підкресленою грубістю деталей. Рембо одразу ж поставив перед собою
завдання розширити старі можливості вірша — ламав розміри, ламав звичні межі дозволеного.
Для нього не було заборонених! тем і заборонених слів. Традиції Гюго поет сприймав через
призму творчості Бодлера, через навмисно заземлений образ. Рембо допускав вільне
перенесення строфи, переходи з одного рядка в інший і знаходив нові, несподівані рими і нові
ритми.
Пошуки невідкритих засобів вираження пов'язані у Рембо щ спробами закласти основи
своєї власної естетики, що стане згодом
опорою символізму.
Символізм Рембо задовго до його "Осяяння" знайшов вираження і визнання передусім у
віршах "Голосівки" і "П'яний корабель".
"Голосівки" — це поезія пошуку. Рембо випробовує у ній можливості поєднати лірику з
живописом, малюнок — з ритмом вірша. Відповідно до свого естетичного завдання
"говорити про незрозуміле незрозумілою мовою", він урівноважував звукові ряди тими об-
разами, які видавались йому найбільш доцільними. Не підкоряючись законам логіки, цей
вірш, разом з тим, є музикальним і гармонійним. "П'яний корабель" був написаний Рембо в
шістнадцять років у Шарлевілі. Його знайомство з океаном обмежувалось тоді
"Трудівниками моря" В. Гюго, романом Жуля Берна "Двадцять тисяч льє під водою" та
екзотичними описами Шатобріана.
Образ п'яного корабля несе величезне ліричне навантаження і утворює наскрізну метафору.
Поет і корабель то існують окремо, то зливаються в єдиний образ. У постійно мінливому морі
ліричний герой втратив відчуття часу і простору. Постійно змінюється і його душевний стан:
відчай дитини поступається місцем захопленню безмежною красою моря, потім — страху,
подиву, відчаю, відразі... Таке накладання руху на рух не допомагає знаходженню логічних
зв'язків між образами поем. Навпаки, воно створює майже фізичне відчуття запаморочення,
розгубленості (але поряд із відчуттям складності і різнобарвності життя). Вірш завершується
238
чемною нотою туги за вітчизною людини, котра багато пережила і багато побачила. Фінал
"П'яного корабля" називали пророчим. У ньому Артюр Рембо немовби передбачив свою долю.
Світ поезії Рембо вражає строкатістю і динамічністю. Статика, властива парнаській естетиці
прекрасного, для нього є чимсь відразливим, що переборюється вільним рухом.
За 3. Кірнозе

МОЯ ЦИГАНЕРІЯ
Руками по кишенях обмацуючи діри
І ліктями світивши, я фертиком ішов,
Бо з неба сяла Муза! її я ленник вірний,
Ото собі розкішну вигадував любов!

Штани нінащо стерті? Та по коліно море!

Адже котигорошку лиш рими в голові.

Як зозулясті кури, сокочуть в небі зорі,
А під Чумацьким Возом — банкети дарові.
Розсівшись при дорозі, ті гомони лелію,
Роса на мене впала, а я собі хмелію,
Бо вересневий вечір — немов вино густе.
І все капарю вірші, згорнувшись у калачик.
Мов струни ліри — тіні (їх копаю, як м'ячик).
Штиблети каші просять? Овва, і це пусте!
Переклад з французької В. Стуси

ГОЛОСІВКИ
А чорне, біле Є, червоне І, зелене
У, синє 0, — про вас я нині б розповів:
А — чорний мух корсет, довкола смітників
Кружляння їх прудке, дзижчання тороплене;
Є — шатра в білій млі, списи льодовиків,
Ранкових випарів тремтіння незбагненне;
І — пурпур, крові струм, прекрасних уст шалене,
Сп'яніле каяття або нестримний гнів;

239
У — жмури на морях божественно глибокі,
І спокій пасовищ, і зморщок мудрий спокій —
Печать присвячених алхімії ночей;
О — неземна Сурма, де скрито скрегіт гострий,
Мовчання Янголів, Світів безмовний простір,
Омега, блиск його фіалкових Очей.

240
 Запитання та завдання.
1. Що незвичайного у життєвій і творчій долі французького поета?
2. Чому А.Рембо називають предтечею французького символізму?
3. Проаналізуйте сюжет знаменитого вірша "П'яний корабель". Простежте за "географією"
мандрів "п'яного корабля".
4. Спробуйте осмислити наскрізний образ-метафору поезії. Чи можні твердити про
тотожність ліричного героя (поета) і п'яного корабля?
5. Яке ставлення А. Рембо до Європи і чому він порівнює її з калюжею?
6. Проаналізуйте вірш "П'яний корабель" з погляду кольористий! і динаміки.
7. Сформулюйте основну ідею поезії "Відчуття". Який настрій створює у вас ця поезія?
8. "Голосівки" Рембо — це поезія пошуку. Які власні художні принципи намагається втілити
поет у цьому вірші?
9. Якою мірою вдалося поетові узгодити у "Голосівках" поезію з живописом, малюнок — з
ритмом вірша?
10. Яка основна тема поезії "Вороння"? Яке ідейно-художнє навантаження несе у собі образ
вороння?
11. Що свідчить про новаторство поезії А. Рембо? Підтвердіть свої мірі кування
текстуально.

241
 2. Розвиток європейської прози на межі ХІХ-ХХ ст.

Оновлення європейського роману

На межі ХІХ-ХХ ст. досить посутні зрушення відбуваються у європейському романі. Якщо
на другу третину XIX ст. припадає його класична епоха (Стендаль, Бальзак, Діккенс, Теккерей,
Флобер, Толстой, Достоєвський та ін.) з її невід'ємною властивістю втілити всезагальний,
вселюдський смисл в окремих долях та особистих переживаннях героїв, то у подальшому жанр
роману оновлюється. Він зазнає впливу та вбирає в себе риси всіх основних методів епохи.
Глибока внутрішня перебудова роману була пов'язана з експериментом, сміливим
випробуванням нових зображально-виражальних засобів.
У Франції на цей період припадає визнання Анатоля Франса, автора таких оригінальних
творів, як гротескно-пародійний філософський роман "Острів пінгвінів" (1908), сатиричний
роман "Повстання ангелів" (1914), а Ромен Роллан у романі-епопеї "Жан-Крістоф" (1904-1912)
синтезує два найбільші напрями XIX ст. — романтизм і реалізм.
В англійському романі межі століть спостерігається поява епічних творів, присвячених
аналізові внутрішнього світу людини, проникнутих глибоким і тонким психологізмом. У
першу чергу це стосується творчості Джорджа Мередіта (1828-1909), в романах якого
("Випробування Річарда Февереля", "Вітторія" та ін.) яскраво проявилися новаторські риси.
Його твори можуть бути названі інтелектуальними романами, оскільки їм властиві
психологізм, драматизм і метафоричність, що переходить у символіку. Жанр науково-
фантастичного роману, родоначальником якого був Жуль Берн, розвиває Герберт Веллс,
збагачуючи його важливими соціально-філософськими проблемами. "Кожен романіст повинен
перш за все створити собі світ, великий чи малий, у який він може чесно вірити. І цей світ
може бути створений лише за його подобою,"— твердив інший видатний англійський романіст
Джозеф Конрад, ставлячи у центр своєї творчості внутрішній світ людини ("Лорд Джім", 1900;
"Серце пітьми", 1900). Романом, у якому "поєдналося все — краса і потворність життя, істина і
брехня, ілюзія і правда, а текст насичений яскравими парадоксами, які передають вишукано-
химерний хід думок естета і гедоніста" (Н. Соловйова), став знаменитий "Портрет Доріана
Грея" Оскара Вайльда.
Видатним новатором у жанрі роману став норвезький прозаїк, поет і драматург Кнут
Гамсун, який у своїй творчості прагнув передусім проникнути у глибини "вічно мінливої,
гранично відповідальної" людської душі, яка нерозривно пов'язана з природою. Психологізм,
реалізм, поетичність — найхарактерніші стильові ознаки творчості Кнута Гамсуна.
У своєму першому романі "Голод", який став сенсацією у Європі Гамсун зумів подолати
обмеження панівного на той час критичного реалізму, відкривши для норвезької літератури
внутрішній світ людини. Свою манеру письма, яку він назвав "суб'єктивною прозою",
письменник охарактеризував в есе "З підсвідомого життя душі" опублікованому у тому ж році.
Суб'єктивний метод Гамсун застосував у романах "Містерії", "Редактор Люнге".
Славу поета Гамсуну здобув роман "Пан" (1894) — лірично-романтична розповідь про
кохання на тлі незайманої природи північної Норвегії. "Я спробував за аналогією з Руссо
показати щось схоже на культ природи, чуттєвості, точніше — надчуттєвості", — зізнавався
автор під час роботи над "Паном".
"Пасторальними" настроями та думками пронизаний роман "Соки землі" (1917). У цьому
творі, прагнучи віднайти позитивний ідеал, Кнут Гамсун звертається до патріархального
селянського життя. Патетичною мовою, сповненою міфічної символіки, змальовує письменник
нелегке життя простих селян Ісаака та Інгер, що зберегли одвічну відданість землі і вірність
традиціям. Саме за "Соки земл1Ч| які були одностайно визнані "монументальним твором", Кнут
Гамсун у 1920 році став лауреатом Нобелівської премії.

242
 Текстуальна ілюстрація до огляду
Кнут Гамсун
"Пан"
Вибрані розділи
І
Останніми днями мені з думки не йде безмежний день північного літа. І я сиджу отут і
думаю про нього й про хатину, де жив я, і пр0 той ліс за хатиною, і хочу написати дещо, аби
швидше минув час та щоб зробити собі тим втіху. Час сунеться страх як помалу і я не в силі
примусити його бігти так швидко, як хочеться мені, хоч і нема в мене ніяких турбот і живу я на
диво весело. Все мені до вподоби, та й хіба то старість — отих моїх тридцять років. Кілька днів
тому прийшло мені здалеку два пташиних пера, від когось такого, хто зовсім не позичав їх у
мене; так, два зелених пера в аркушику переписного паперу з короною, заліпленому облаткою.
Мені аж приємно було глянути на цих два, з біса зелених пташиних пера. Та й взагалі я
анітрохи не страждаю, хіба от тільки часом закрутить злегенька в лівій нозі, — наслідки
давньої рани від кулі, що давно вже загоїлася.
Я пам'ятаю, що два роки тому час плинув на диво швидко, куди швидше, як зараз, і літо тоді
пробігло для мене зовсім непомітно. Було це два роки тому, року 1855. От і бере мене бажання
написати про це для власної втіхи. Тоді, здається, сталося мені щось таке, або ж все те
привиділось мені. Тепер забув я чимало того, що пережив тоді, бо я з того часу мало що й
думав про це все; але я добре пам'ятаю, що то були зовсім ясні ночі. Багато дечого стає переді
мною в дивовижнім вигляді: на рік було, як і слід, дванадцять місяців, але ніч обернулася в
день, і ніколи не видно було зірок на небі. І люди, серед яких я обертався, були якісь незвичайні
та не схожі на тих, кого я знав до того часу; інколи досить було одної ночі — і відразу
виростала й наливалася уся їх дивна краса. Тут не було ніяких чарів, але я не зазнавав такого
ніколи в світі до цього часу. Ніколи.
У великім, білім домі, там, внизу, край моря, пізнав я людину, що заполонила на деякий час
усі мої думки. От тепер я вже не думаю про неї, ні, я геть викинув її з голови. Але я думаю
зовсім про інше, про крик морських птахів, про полювання в лісі, про ночі мої, про ту теплу
літню пору; а втім, я ж і познайомився з нею тільки випадково і якби не та пригода, то й
жодного дня не стриміла б вона мені в думках.
З моєї хатини видно було все те мереживо островів, острівців та шхерів 1, було видно клаптик
моря, краплю синюватого верхогір'я, а за хатиною стояв ліс, одвічний ліс. Я повен був
почуванням радості й вдячності, коли вбирав у свої груди пахощі коріння й листу, сите дихання
сосни, що пахне, наче мозок. Тільки в цьому лісі зазнавав я великого спокою душі: душа моя
набирала рівноваги й ставала душею. День у день блукав я по горах, разом зі своїм Езопом, і
нічого вже не бажав, аби тільки й далі щодня отак тинятися, хоч лежав там ще сніг і вогкий вже
лід, вкриваючи собою мало не всю ту землю. Єдиним товаришем мені був мій Езоп. Зараз у
мене Кора, а тоді був Езоп, пес, що я його потім застрелив.
Не раз увечері, коли я вертався з полювання в свою хатину, приємне відчуття хатнього
затишку розливалося по всім моїм тілі, наповнювало його теплим внутрішнім тремтінням, — і
тоді я брався розмовляти з Езопом про те, як то нам було хороше.
— Ну от, тепер ми запалимо і засмажимо собі дичини, — казав я, — що ти на це скажеш?
І коли, зробивши те все, ми обоє закінчували свою трапезу, Езоп умощувався на своєму місці
за грубкою, а я запалював люльку і лягав спочити, прислухаючись до невиразного гомону лісу.
Чути було, як злегка ворушиться повітря. Вітер віяв на хату, і я міг добре чути, як там, десь
далеко в горах, вистукували тетеруки. А все інше вщухало.
І не раз засинав я там, де ліг, в одязі, так, як ходив удень, і прокидався аж тоді вже, коли
морські птахи заходились кричати. Як тоді траплялось мені дивитися у вікно, то видно було
звідтіля великі білі будівлі торгового містечка, вімбари Сірілунда, крамницю, де я брав хліб, —
і я ще не вставав деякий час, здивований тим, що лежу тут, у халупці, на півночі Норвегії, на
узліссі. А тут і Езоп уже починає стріпуватись своїм худим, довгим тілом. Нашийник брязкає,
Езоп позіхає й махає хвостом — і я зриваюся й зводжусь на ноги після трьох отих годин сну,

243
цілком бадьорий, ладний обняти своєю радістю все-все.
Отак минала не одна ніч.

II
Нехай собі іде дощ, скаженіє буря, — дарма! Не раз буває так, що непомітна радість найде на
тебе і в непогоду, і підеш ти далеко блукати зі своїм щастям. Ти випростуєшся й дивишся
просто перед себе, час від часу тихо смієшся і озираєшся навколо. Про що ти думаєш? Про
блискуче скло в якомусь там вікні, про промінь сонця на тому склі, про краєвид зі струмочком,
а може, й з блакитною смужкою на небі. Нічого більше й не треба.
В іншу пору и надзвичайні навіть події не мають сили прогнати твою байдужу кволість. На
бенкеті в хоромах ти можеш сидіти спокійно, байдужо, ні на що не зважаючи, бо власна душа
людини - то джерело і смутку й радощів.
Я згадую один день. Я зійшов до моря на берег. Застав мене дощ і я сховався у відчиненій
повітці для човнів, та й сів там переждати. Я щось таке наспівував, але без жодних радощів й
утіхи, аби час швидше плинув. Езоп був зі мною. Він сів і почав слухати. Я кидаю наспівувати
і також прислухаюсь. Знадвору чути розмову, хтось надходить. Випадок, звичайнісінький
випадок! Двоє мужчин і дівчина прожогом вбігли у повітку. Вони кричали одне одному,
регочучи: "Мерщій! Тут можна сховатись від дощу!" Я підвівся.
Один мужчина був одягнутий у білу накрохмалену сорочку, що зовсім змокла на дощі і
настовбурчилась, як мішок; на ній була діамантова застібка. Взутий він був у довгі, 3 гострими
носками, черевики, які були ще досить елегантні з вигляду. Я привітався з цією людиною. То
був добродій Мак, крамар. Я знав його по невеличкій крамниці, де брав хліб. Він навіть
запрошував якось мене до себе в гості, але до цього часу я ще не відвідав його. .
— О, знайомі! — сказав він, вгледівши мене. — Ми йшли до млина, і довелось вернутися.
Оце так погода, правда? Ну, то коли ж ви завітаєте в Сірілунд, пане лейтенанте?
Він познайомив мене з маленьким, з чорною бородою, добродієм, що був у цій компанії,
лікарем, який жив при філіальній церкві.
Дівчина підняла вуаль до половини обличчя й почала впівголоса говорити до Езопа. Я
звернув увагу на її кофтину. По підбійці и петлях видно було, що вона перелицьована.
Добродій Мак відрекомендував і її: то була його донька і звали її Едвардою.
Едварда поглянула на мене крізь вуаль і все шепталася з собакою, читаючи те, що
написано було в неї на нашийнику:
- Т-а-ак, тебе звуть Езоп, ти... Лікарю, хто такий був Езоп? Я тільки пам'ятаю, що він
писав байки. Адже він був фрігієць. Ні, я не знаю.
Дитина, дівчина-школярка. Я поглянув на неї. Була вона висока на зріст, але з Несталими
ще формами, років п'ятнадцяти-шістнадцяти, з довгими, смаглявими руками без рукавичок.
Вона, мабуть, рилася сьогодні увечері в енциклопедії, про всяк випадок шукаючи відомостей
про Езопа.
Добродій Мак запитав мене, як йде моє полювання. Чого я найбільше вполював?- Я можу, коли
схочу, взяти один з його човнів; треба тільки сказати йому. Лікар не промовив й слова. А коли
вони пішли, я помітив, що лікар трохи кульгає й спирається на ціпок. Я подався додому з таким
самим лінивим настроєм, як і перед тим, і наспівував з нудьги. Ця пригода у повітці ніяк не
вплинула на мій настрій; найкраще я запам'ятав мокру, як хлющ, сорочку на грудях добродія
Мака і на ній шпильку з діамантом, таку саму мокру і зовсім не блискучу.
Переклад з норвезької Л. Махаревського

244
 З англійської літератури

Принц Парадокс

"Літературі я віддавав лише свій талант, геній же свій я віддав розмові. "
О.Вайльд

Оскар ВАЙЛЬД
1854 — 1900

Видатний письменник і критик, чільний представник англійського естетизму,

знаменитий парадоксаліст. Своє життя і творчість присвятив пошукам істини і
краси. Він розширив межі англійської літератури, "тонко і мудро критикуючи у
своїх творах моральні табу" (Р. Елман). Найвидатнішим художнім твором О.
Вайльда вважається роман "Портрет Доріана Грея" — книга про красу зовнішню і
внутрішню, про їхнє співвідношення в людині, про моральність.

Основні твори: роман "Портрет Доріана Грея" (1891), комедія "Віяло леді Віндермір" (1893),
"Балада Редінзької тюрми" (1898).

Народився Оскар Фінгал О'Флаерті Вілс Вайльд 1854 року в Дубліні (Ірландія). Син видатного
ірландського хірурга, удостоєного титулу баронета. Мати Оскара Вайльда була поетесою, тому
атмосфера її літературного салону, в якому проминули юні роки майбутнього письменника,
справила на нього неабиякий вплив.
У 1874 році юний Вайльд став студентом Оксфордського університету, куди він потрапив
завдяки винятковій ерудованості у сфері античної поезії. Там він познайомився з естетикою Д.
Рескіна і В. Пейтера. Під впливом естетичної теорії останнього ("у світі все відносне і мінливе, і
тільки мистецтву до снаги виразити цю мінливість") Вайльд перебував практично все життя.
Після закінчення університету (1878) письменник здійснив турне по Америці, читаючи лекції
про мистецтво і сучасну англійську літературу. До Лондона Вайльд повернувся, збагачений
новими враженнями, зустрічами із знаменитими американськими літераторами — В. Вітменом,
Марком Твеном, Г. Лонгфеллб.
На шляху до слави. Свої художньо-естетичні переконання Вайльд виклав у книзі "Задуми",
яка побачила світ у 1891 р. До видання увійшли трактати, написані раніше: "Істина масок",
"Занепад мистецтва брехні", "Критик як художник". У цій книзі Вайльд сформулював основні
принципи своєї естетики, що ґрунтується на парадоксальному утвердженні вищості мистецтва
над дійсністю.
245
 Першою книгою письменника стала поетична збірка "Вірші" (1881), у якій виразно
простежується вплив імпресіонізму, а першим значним досягненням — книга "Щасливий
Принц та інші казки" (1888), після якої з'явилася друга збірка казок "Гранатова хатина" (1891).
Казки Вайльда підкреслено літературні, а деколи навіть сентиментальні, але вони захищають
мораль шляхетний і чесних людей. У 1891 році вийшли друком збірка оповідань "Злочин лорда
Артура Севіля" та роман "Портрет Доріана Грея", але бажаної слави письменнику вони не
принесли. Роками бурхливого тріумфу стали для Вайльда 1892-1895 роки, коли одна за одною
з'являються на сцені його п'єси "Віяло леді Віндермір" (1893), "Жінки не варта уваги",
"Ідеальний чоловік" та "Як важливо бути поважним" (1895). У цей час письменник здобув і
славу, і багатство. Своїми п'єсами Вайльд відродив мистецтво англійської комедії, по вернувши
їй національний колорит.
Трагедія митця. Блискучі перспективи Вайльда були несподівано перекреслені судовим
процесом, на якому письменника звинуватили в "аморальних збоченнях". Вайльда засудили до
двох років каторги, його ім'я перестали згадувати у пресі, книги були вилучав з усіх бібліотек,
п'єси зняті зі сцени. Після відбуття ув'язнення у Редінзькій тюрмі хворий і духовно зламаний
письменник змушений був покинути Англію і під іншим ім'ям поселитися у Парижі, де зміг
створити дуже небагато: знамениту і глибоко трагічну за своєю суттю "Баладу Редінзької
тюрми", книгу "De profundis" та низку листів.
ЗО листопада 1900 року Оскар Вайльд помер у паризькому готелі, що належав його
давньому другові.

"Портрет Доріана Грея"

Роман "Портрет Доріана Грея" — це найбільший твір Оскара Вайльда, вершина його
естетизму і водночас великої мистецької сили заперечення декадентських крайнощів цього
естетизму. Роман написано на замовлення американського журналу, а вперше опубліковано
1890 року для окремого видання; в 1891 році автор, на вимогу видавця, дописав кілька розділів,
аби надати творові "соліднішого" розміру (писати такі портативні романи було не в дусі
англійської прози!). Цим пояснюється певна непропорційність окремих частин твору, зокрема,
"переломного" XI розділу, куди автор, послуговуючись щедрою своєю пам'яттю, понатоптував
мало не цілі уступи з різних брошур, антикварних реєстрів тощо...
Фантастичний рушій сюжету — це портрет Доріана Грея. Спромігшись, з портретової ласки,
на вічну юність, спокушений чарами філософії нового гедонізму, що проповідує лорд Генрі
Уоттон,— Доріан віддається в житті самим насолодам, тягар моральної відповідальності
перекладаючи на свій портрет. Зухвало-егоїстичні парадокси лорда Генрі, зневага його до
всякої вульгарності, куди він залучає і співчуття та страждання вкупі з бридотою, культ моло-
дості, краси й насолоди, що не знає морального стриму, — стають і Доріановою філософією.
Жадливий до розкошів, до все нових незвичних вражень, він свій дім обставляє з великою
пишнотою, колекціонує старовинні гобелени й рідкісні парфуми, коштовне каміння й екзотичні
музичні інструменти, вчащає до потайних притонів і вдається до потайних пристрастей, губить
не одне чуже життя, не зупиняється навіть перед убивством друга... Але, пустившись мо-
рального берега, він пускається й тієї сили, що не дає людині потонути: знудженість життям,
духовне спустошення — то тільки перші признаки заплати. Руйнівні сили, що діяли всередині
Доріана, в його душі, знищують, кінець кінцем, і його тіло, коли він добиває в образі портрета
решту свого "Я". В житті його шалька терезів занадто різко хилилася в один бік — "золота
рівновага настала лише зі смертю...
Роман Вайльда дає надзвичайно цікавий матеріал для роздумів про пророчу й надлюдську
(хоч вона й від людини) силу мистецтва... Найголовніший урок Вайльда — що людина не може
загравати ані з мистецтвом, ані з життям. Урок цей і для вайльдів, і для греїв, будь-коли і будь-
де сущих...
Романом своїм Вайльд зажив слави доброго стиліста, віртуозного майстра переливати гру
думки в дзвінке слово... У мові роману переважає простота і невимушеність викладу — та
висока простота, що йде від препильної уваги до форми, до звукопису слова, до будови фрази...

246
 "Портрет Доріана Грея" — це, власне, і сповідь, і саморозплата. І, мабуть, саме цей дух
приреченості, ця щира суб'єктивність надають творові мистецької оригінальності та
психологічної достовірності. Твір Вайльда, попри всю свою химерність, підлягає тим самим
непорушним законам, що й історія хвороби, тільки викладена не науковими термінами, а
мистецькими.
За Р. Доценком

247
 ПОРТРЕТ ДОРІАНА ГРЕЯ
Скорочено
Передмова

Митець — творець прекрасного.

Розкрити себе і втаїти митця — цього прагне мистецтво.
Критик — це той, хто спроможний передати в інший спосіб або в іншому матеріалі своє
враження від прекрасного. Найвища, як і найнижча, форма критики — це різновид
автобіографії.
Ті, що в прекрасному вбачають бридке, — люди зіпсуті, які, однак, не стали через те
привабливі. Це вада. Ті, що в прекрасному здатні добачити прекрасне, — люди культурні. На
них є надія.
Але обранцями є ті, для кого прекрасне означає лише одне — Красу.
Немає книг моральних або неморальних. Є книги добре написані або погано написані. Ото й
усе.
Ненависть XIX століття до реалізму — це лють Калібана, що побачив свою подобу в
дзеркалі.
Ненависть XIX століття до романтизму — це лють Калібана, що не побачив своєї подоби в
дзеркалі.
Моральне життя людини — для митця лише частина об'єкту. А моральність мистецтва
полягає в досконалому використанні недосконалих засобів.
Митець не прагне нічого доводити. Довести можна навіть безперечні істини.
Митець не має етичних уподобань. Етичні уподобання митця призводять до непрощенної
манірності стилю.
Митець не має нездорових нахилів. Йому дозволено зображувати все.
Думка і мова для митця — знаряддя мистецтва.
Розбещеність і чеснота для митця — матеріал мистецтва.
З погляду форми, взірцем усіх мистецтв є мистецтво музики. З погляду почуття —
мистецтво актора.
У будь-якому мистецтві є і прямозначне, і символ.
Ті, що силкуються сягнути поза прямозначне, ризикують.
Ті, що силкуються розкрити символ, ризикують також.
Глядача, а не життя — ось що, власне, відображає мистецтво.
Суперечки з приводу твору мистецтва свідчать, що цей твір новий, складний і життєздатний.
Коли критики розходяться в думках — митець вірний собі.
Можна дарувати тому, хто робить корисну річ, — доки він не захоплюється нею. Єдине
виправдання того, хто робить некорисну річ, — його безмірне захоплення нею.
Будь-яке мистецтво не дає жодної користі.
Оскар ВАЙДЬД

Розділ І
Студія художника була сповнена густих пахощів троянд, а коли в саду знімався літній легіт,
він доносив крізь відчинені двері то п'янкий запах бузку, то м'який аромат рожевих квіток
шипшини.
З перського дивана, де лежав лорд Генрі Уоттон, палячи своїм звичаєм одну по одній
незчисленні цигарки, можна було побачити лише блиск золотаво-ніжного, як мед, цвіту
верболозу, чиє тремтливе віття немовби насилу витримувало тягар полум'яної краси. Зрідка на
довгих шовкових шторах величезного вікна миготіли химерні тіні птахів, утворюючи на мить
щось подібне до японського малюнка, і тоді лорд Генрі думав про жовтолицих художників із
Токіо, які засобами мистецтва, з природи своєї статичного, намагалися передати відчуття
248
швидкості і руху. Ще більш угнічувало тишу сердите гудіння бджіл, що пробиралися високою
некошеною травою чи монотонно й настійливо кружляли навколо покритих золотистим пилком
вусиків розлогої жимолості. Невиразний клекіт Лондона долинав, наче басова нота далекого
органа.
Посеред кімнати стояв на мольберті зроблений у повен зріст портрет надзвичайно
вродливого юнака, а перед портретом дещо віддалік сидів сам художник, Безіл Голуорд,
раптове зникнення якого кілька років тому так схвилювало все лондонське товариство і ви-
кликало багато дивних здогадок. -
Художник дивився на прегарну юнакову постать, що її він так майстерно виобразив на
полотні, і обличчя йому опромінив задоволений усміх. Раптом він схопився і, заплющивши очі,
притис пальці до повік, наче силкуючись утримати в пам'яті якийсь чудовий сон і боячись
пробудитися.
—Це твоя найкраща робота, Безіле, найкраща з усіх, що ти створив, — мляво сказав лорд
Генрі. — Ти конче повинен надіслати її наступного року на виставку в Гровнер1. Тільки не до
академії — зали академії занадто великі й вульгарні. Там вічно або так багато людей, що за
ними не видно картин, або так багато картин, що за ними не видно людей. Одне жахливе, а
друге ще гірше. Ні, Гровнер — це єдине відповідне місце.
—Я взагалі не збираюсь її виставляти, — відгукнувся Безіл, кумедно закидаючи голову —
характерний рух, з якого підсміювались його приятелі ще в Оксфорді. — Ні, я не пошлю їх
нікуди.
Лорд Генрі здивовано звів брови і подивився на нього крізь примхливі кільця голубого диму
від приправленої опієм цигарки.
—Не пошлеш її нікуди? Мій любий, чому? Ти маєш якісь підстави? Що за дивацький народ
ці художники! Із шкіри пнуться, аби набути популярності, а як тільки вона приходить —
здається, прагнуть позбутись її. Це ж так нерозумно! Бо коли прикро, що про тебе забагато
говорять, то ще прикріше, коли про тебе зовсім не говорять. А цей портрет підніс би тебе,
Безіле, далеко над усіма молодими художниками в Англії і примусив би старих запалитись
ревнощами, коли вони ще здатні на емоції.
—Я знаю, ти будеш сміятися з мене, але я справді не можу виставити цей портрет, —
повторив художник. — Занадто багато самого себе я вклав у нього.
Лорд Генрі засміявся, випростуючись на дивані.
—Ну От, я ж знав, що ти сміятимешся. Але це таки щира правда.
—Занадто багато самого себе! Слово честі, Безіле, я не гадав, що ти такий марнославний. Ти,
з твоїм суворим обличчям і чорним як вугіль волоссям, — і цей юний Адоніс, наче зроблений із
слонової кості й трояндових пелюсток! Не бачу найменшої схожості між вами!.. Адже він
Нарцис, мій любий, а ти... Ну, звичайно, в тебе одухотворене лице і таке інше... Але Краса,
справжня Краса, кінчається там, де починається одухотвореність. Інтелект — уже сам собою
щось диспропорційне. Він нівечить гармонію обличчя. Ту ж мить, як хтось береться думати, у
нього або видовжується ніс, або розширюється чоло, або щось інше псує обличчя... Судячи з
портрета, твій таємничий юний друг, імені якого ти не хочеш назвати, має чарівну вроду, отже,
він ніколи не думає. Я таки цілком певен того. Він — прекрасне бездумне створіння, яке мусить
бути з нами завжди: і взимку, коли ми не маємо квіток, щоб милуватися ними, і влітку, коли ми
потребуємо чогось, що остудило б мозок. Не лести собі, Безіле: ти ані крихти не схожий на
нього.
—Ти не розумієш мене, Гаррі, — сказав митець. — Звичайно, я не схожий на нього. Я знаю
це дуже добре. Правду кажучи, я б навіть жалкував, якби став схожим на нього. Ти знизуєш
плечима? Я щиро кажу. Всіма, хто має непересічний розум чи красу, правує в житті лихий
фатум, — той самий, що спрямовував непевну ходу королів протягом усієї історії. Краще не
виділятися над своїм середовищем. Бо на цім світі виграють лише потвори й нездари. Вони
можуть невимушено сидіти і позіхати на виставі життя. Якщо їм нічого не відомо про радість
перемоги, так зате вони обходяться й без гіркоти поразки. Вони живуть так, як ми всі мали б
жити: байдужно, без турбот, без хвилювань. Вони не завдають руїни іншим і не зазнають її самі

249
від чужих рук. Твоя знатність і багатство, Гаррі; мій розум і хист, хоч які вони є; врода Доріана
Грея — за все це, чим боги нас наділили, ми дорого заплатимо, заплатимо невимовними
муками...
—Доріан Грей? Це його ім'я? — спитав лорд Генрі, підходячи через кімнату до Голуорда.
—Так. Я не збирався називати його тобі.
—Але чому?
—Просто сам не знаю... Коли хто мені дуже подобається, я ніколи й нікому не називаю його
імені. Бо це немовби значить поступитися часткою дорогої тобі людини. Я справді закохався у
таємничість. Здається, лише завдяки їй сучасне життя і може бути чудесне чи заманливе для
нас. Звичайнісінька річ стає чарівною, скоро тільки ми криємося з нею. Виїжджаючи з
Лондона, я ніколи на кажу своїм, куди я їду. Бо якби я сказав — уся насолода пропала б.
Напевно, це чудна звичка, але все-таки вона вносить чимало романтичного в життя. Ти, мабуть,
тої гадки, що все це страшенні дурниці?
—Анітрохи, — відповів лорд Генрі, — анітрохи, любий Безіле...
Обидва молодики вийшли в садок і сіли на бамбукову лаву
в тіні високого лаврового куща. Сонячні пасма слалися крізь гладке листя, в траві легенько
погойдувались білі стокротки.
Якусь хвилю обоє сиділи мовчки. Тоді лорд Генрі витягнув годинника.
—На жаль, мені вже час іти, Безіле, — тихо промовив він. — Але перше мені б хотілося,
щоб ти відповів на те моє запитання.
—На яке саме? — запитав художник, не підводячи погляду.
—Ти добре знаєш, на яке.
—Не знаю, Гаррі.
—Гаразд, я тобі нагадаю. Я хочу, щоб ти все ж таки пояснив мені, чому ти відмовився
виставити портрет Доріана Грея. Я хочу знати справжні підстави.
—Я сказав тобі їх.
—Ні, ти лише сказав, що вклав у портрет занадто багато самого себе. Але ж це не серйозно!
—Ти розумієш, Гаррі, — Безіл Голуорд подивився йому просто в обличчя, — кожен
портрет, намальований з натхненням, — це, власне, портрет художника, а не того, хто йому
позував. Натурник — то суто зовнішнє. Маляр на полотні розкриває не його, а скоріше самого
себе. Ось через це я й не виставлю цього портрета — я боюся, чи не виказав у ньому секрету
власної душі.
Лорд Генрі засміявся.
—Ну й що ж то за секрет?
—Добре, я розповім тобі... В збентежено почав художник.
—Я чекаю, Безіле, — нетерпеливився співбесідник, дивлячись на нього.
—Тут, власне, дуже мало що можна сказати, Гаррі, і я сумніваюсь, чи ти взагалі зрозумієш
мене. Та й навряд чи повіриш цьому...
Лорд Генрі посміхнувся; нахилившись, він зірвав у траві рожеву стокротку.
—Я цілком певен, що зрозумію, — відповів він, приглядаючись до золотистого кружала
квітки, обмереженого білими пір'їнами пелюсток. — А щодо віри, то я можу повірити у будь-
що цілком неймовірне.
Вітерець здмухнув кілька квіток з дерев, і важкі зоряні грона бузкового цвіту колихнулись у
млосному повітрі. Під муром засюрчав коник; довгою блакитною ниткою на прозорих
брунатних крильцях пролетіла бабка... Лорд Генрі немовби відчув биття Безілевого серця, і
йому кортіло знати, що він почує далі.— Ось уся ця історія, — перегодом почав художник. —
Кілька місяців тому мені довелося бути на вечорі у леді Брендон... Отож, пробувши у вітальні
хвилин десять і набалакавшись із гладкими препишними вдовицями й нудними академіками, я
раптом зауважив,
що хтось на мене дивиться. Повернувшись убік, я вперше побачив Доріана Грея. Коли наші очі
зустрілись, я відчув, що блідну. Намить мене пойняло інстинктивним страхом. Я збагнув —
переді мною така чарівна врода, що може поглинути всю мою душу, все моє єство, ба навіть
250
усе моє мистецтво, коли я тільки піддамся її чарам.
Я не потребував жодних сторонніх впливів у своєму житті. Ти добре знаєш, Гаррі, яка
незалежна вдача в мене. Я завжди був сам собі пан, принаймні аж доки зустрівся з Доріаном
Греєм... Але не знаю, як і пояснити це... Немовби чийсь голос казав мені, що життя моє може
круто змінитися. Я невиразно передчував, ніби Доля готує
для мене витончені радощі і такі ж витончені страждання. Опанований страхом, я повернувся
вийти з кімнати. Звичайно, спроба накивати п'ятами не додає мені честі...
І ось раптом я опинився лице в лице з юнаком, що його зовнішність так дивно вразила мене.
Ми стояли зовсім близько — мало не торкались один одного. Наші очі знову зустрілися. Хай це
було нерозважливо, проте я попросив леді Брендон познайомити нас. Зрештою, воно, мабуть,
було не так нерозважливо, як просто неминуче. Ми й без знайомства однак заговорили б між
собою — я був певний цього. Доріан згодом казав мені, що у нього в ту мить теж промайнула
така думка. Він також відчув, що нам суджено зійтися.
—І як же леді Брендон відрекомендувала цього прекрасного юнака? — спитав співбесідник.
— Адже ж вона так любить давати побіжні характеристики своїм гостям...
—Та от приблизно таке: "Чарівний хлопчик... Ми з його бідною матір'ю були абсолютно
нерозлучні. Забула, що він робить... боюся, що він... не робить нічого... ах, ні, він грає на
роялі... чи той, на скрипці, любий містере Грей." Ми обидва не змогли стриматись від сміху і
одразу стали друзями.
—Сміх зовсім не поганий початок, як на дружбу, але далеко кращий, як кінець для неї, —
сказав молодий лорд, зриваючи іншу стокротку. Голуорд похитав головою.
—Ти не розумієш, що таке дружба, Гаррі, — пробурмотів він, — або що таке ворожнеча,
коли хочеш. Ти любиш усіх — і тим-то байдужий до кожного.
—Ти страшенно помиляєшся! — заперечив лорд Генрі. — Я дуже дбайливо розрізняю
людей. Друзів собі я добираю лише вродливих, приятелів — лише лагідних, ворогів — лише
розумних. Особливо не завадить обережність, коли добираєш собі ворогів. Серед моїх супро-
тивників немає жодного недоумка. Всі вони люди розвиненого інтелекту і тому вміють
належно цінувати мене. Я розумію, це, мабуть, марнославність у мені говорить, еге ж?
—Та так, Гаррі... Але виходить, згідно з твоїми приписами, я лише приятель?
—Мій дорогий Безіле, ти для мене далеко більше, ніж приятель!
—І далеко менше, ніж друг ."Мабуть, щось ніби брат?
—Ет, брати! Мене вони не обходять анітрохи. Старший мій брат не збирається вмирати, а
молодші, здається, тільки те й знають.
—Гаррі! — вигукнув Голуорд, спохмурнівши.
—Я не зовсім усерйоз це кажу, любий мій, але все-таки я не можу приховати зневаги до
своїх родичів. Гадаю, це тому, що ми взагалі не ладні терпіти людей з тими ж вадами, що й у
нас самих...
—Я не йму віри жодному твоєму слову, Гаррі! Та й ти сам — я певний — не віриш у це.
—Ну, ти достоту англієць, Безіле! Уже вдруге ти зауважуєш те саме. Висувати якусь думку
перед щирим англійцем — завжди нерозважна річ. Бо він ніколи не завдасть собі клопоту
поміркувати, чи слушна ця думка... Мені люди подобаються більше, ніж принципи, а люди без
принципів — більше, ніж будь-що інше у світі. Краще розповідай мені далі про Доріана Грея.
Ви часто зустрічаєтесь?
—Кожен день. Я був би нещасний, якби не бачив його щодня. Він став мені живлющий, як
повітря.
—Це дуже дивно, Безіле! Не думав я, що ти коли-небудь зацікавишся чим іншим, крім
свого мистецтва.
— Тепер він — усе моє мистецтво, — повагом сказав художник. — Я часом думаю, Гаррі,
що у світовій історії є лише два важливі моменти. Перший — це поява нових засобів у
мистецтві, другий — поява нового образу у мистецтві. І чим винахід олійних фарб був для
венеційців, чим обличчя Антіноя було для пізньогрецької скульптури, тим обличчя Доріана
Грея стане колись для мене. Це не тільки тому, що я роблю з нього ескізи й начерки, що я

251
малюю його
портрети. Ясна річ, це все так. Але він для мене далеко важливіше, ніж модель чи натурник. Я б
не сказав, що я незадоволений тими своїми роботами або Що його краса не під силу мистецтву.
У світі нема нічого, що мистецтво не може передати. І я знаю — те, що я створив після
знайомства з Доріаном Греєм, виконане непогано, то найкраще в моєму доробку. Але якимсь
дивним чином — хтозна, як би це тобі пояснити? — краса його немовби пробудила в мені
зовсім новий метод творчості, зовсім новий стиль. Я тепер інакше дивлюся на світ, інакше
думаю про нього. Я тепер можу відтворювати життя такими засобами, що раніш були
приховані від мене...
— Безіле, це такі справді захопливо! Я мушу побачити цього Доріана Грея.
Голуорд підвівся і пройшовся по садку, потім повернувся до лави.
— Розумієш, Гаррі, Доріан Грей для мене просто збудник у творчості. Ти, можливо, не
побачиш у ньому нічого. Я бачу в ньому —все...
—Тоді чого ж ти не хочеш виставляти його портрета? — спитав лорд Генрі.
—Та того, що в цьому портреті мимоволі відбилося моє... ну, сказати б, мистецьке
обожнення образу Доріана. Певна річ, він нічого цього не знає і не знатиме — я зовсім не
кваплюся говорити йому про це. Але люди могли б угадати правду, а я не збираюсь
оголювати душу перед їхніми хтивими очима. Я ніколи не покладу своє серце їм під
мікроскоп. Ось так, Гаррі, — занадто багато вклав я своєї душі в цей портрет, занадто багато...
—Поети не такі дразливі, як ти. Вони знають корисність пристрастей для друку. У наш час
розбите серце витримує багато видань.
—Я їх зневажаю за це! — вигукнув Голуорд. — Митець повинен творити прекрасне, але не
повинен у нього нічого вкладати із свого власного життя. У нашу добу люди тлумачать
мистецтво як різновид автобіографії. Ми втратили абстрактне почуття .краси. Колись я покажу
світові, в чому воно полягає, і хоча б задля цього світ ніколи не побачить мого портрета Доріана
Грея.
—Думаю, що ти помиляєшся, Безіле, але не хочу сперечатись. Суперечки — лише для
недолугих умів... Скажи-но, а Доріан Грей дуже любить тебе?
Художник задумався.
—Я йому подобаюсь, — відповів він після паузи. — Так, я йому подобаюсь. Звичайно, я
його безбожно улещую. Мені це чомусь приємно — навіть коли я кажу йому такі речі, в яких
пізніше каятимусь. І він здебільшого дуже лагідний зі мною — ми сидимо вдвох цілі години у
мене в студії, розмовляємо про тисячі речей. Однак часом він буває страшенно бездумний і,
здається, навіть з радістю завдає мені болю. В такі моменти я відчуваю, що моя душа для нього
— це наче квітка в петельці, наче маленька оздоба, що тішить його марнославність один лиш
літній день...
—Дні влітку довгі, — упівголоса промовив лорд Генрі. — Мабуть, він тобі набридне раніш,
як ти йому. Хоч як жаль, але це так: Геній живе довше, ніж Краса. Ось чому ми всі ладні на
будь-які жертви, аби збагатити свій розум.
—Не кажи так, Гаррі. Доки мого життя, образ Доріана Грея пануватиме наді мною. Ти не
можеш відчути того, що я відчуваю, — ти занадто мінливий.
—Любий мій, я оце пригадав...
—Що пригадав, Гаррі?
—Де я чув ім'я Доріана Грея.
—Де саме? — спитав художник, злегка спохмурнівши.
—Ну, не дивись так сердито, Безіле. Це було у моєї тітоньки, леді Агати. Вона розповідала
мені, що знайшла пречудесного юнака, котрий обіцявся допомагати їй у благодійництві в Іст-
Енді, і що звуть його — Доріан Грей. Щоправда, вона ані півсловом не натякнула на його
вроду. Жінки, в усякому разі жінки лагідної вдачі, не вміють оцінити привабливої зовнішності.
Вона сказала, що він дуже серйозний, що в нього прекрасна душа. Я зараз уявив собі такого
добродія в окулярах, з прилизаним волоссям і таранкуватою парсуною, як він важко ступає
дебелими ногами... Шкода, що я тоді де знав про вашу дружбу.

252
 —А я дуже радий, що ти не знав цього, Гаррі.
—Чому ж?
—Я не хочу, щоб ти зустрівся з ним.
—Не хочеш, щоб я зустрівся з ним?
—Ні, не хочу.
—Містер Доріан Грей у студії, сер, — доповів слуга, з'являючись
у садку.
—Тепер тобі хоч-не-хоч доведеться познайомити нас, — засміявся лорд Генрі.
Голуорд обернувся до слуги, що стояв, мружачись від сонця.
— Попросіть містера Грея зачекати, Паркере. Я буду за кілька хвилин.
Слуга вклонився й пішов. Тоді художник подивився на лорда Генрі.
— Доріан Грей — мій найдорожчий друг. Твоя тітонька мала цілковиту рацію — душа в
нього чиста й прекрасна. Не зіпсуй його, Гаррі. Не намагайся впливати на нього. Твій вплив
мав би згубні наслідки. Світ широкий, і в ньому багато чарівних людей. Тож не забирай від
мене цієї єдиної людини, що надає принади моєму мистецтву. Моє майбутнє, як художника,
залежить від нього. Пам'ятай, Гаррі, я покладаюся на тебе.
Він говорив дуже повільно, слова вибивались немовби проти його волі.
— Що за дурниці ти торочиш! — з усміхом перепинив Голуорда лорд Генрі і, взявши його
під руку, трохи не силою повів до будинку.

Розділ II
Увійшовши, вони побачили Доріана Грея. Він сидів за роялем, спиною до них, і гортав
сторінки "Лісових сцен" Шумана.
— Це ж чудові речі, Безіле! — вигукнув він. — Позичте їх мені, я хочу їх вивчити!
— Це цілком залежить від того, як ви сьогодні позуватимете, Доріане.
—Ой, як мені воно набридло! Я вже й портретові своєму не радий, — з вередливою міною
відповів юнак, повертаючись на стільчику. Завваживши незнайомого, він зайшовся легкою
барвою і схопився на ноги. — Перепрошую, Безіле, я не знав, що ви не самі.
—Знайомтесь, Доріане, — це мій давній друг, ще з Оксфорду. Я тільки-но говорив йому, як
добре ви позуєте, а ви взяли та й зіпсували все.
—Але ви не зіпсували мого задоволення від зустрічі з вами, містере Грей, — сказав лорд
Генрі, виступивши наперед і простягаючи Доріанові руку. — Моя тітонька часто згадує про
вас. Ви один з її улюбленців і, боюся, також одна з її жертв.
—Я тепер у чорному списку леді Агати, — обізвався Доріан з виглядом жартівливої покути.
— Я обіцявся поїхати з нею минулого вівторка до клубу в Уайтчепелі і, далебі, забув про це.
Ми збиралися там грати в чотири руки, — здається, аж цілих три дуети... Тепер не знаю, що
вона й скаже мені. Я вже й заходити до неї побоююсь.
—О, я помирю вас із моєю тітонькою. Вона дуже прихильна до вас. А ваша відсутність на
концерті — то я не думаю, щоб мала яке значення. Публіка, певно, вважала, що грало двоє.
Коли тітонька Агата сідає за рояль, вона зчиняє гамір якраз за двох.
—їй було б дуже прикро почути таку думку про себе, та й мені не дуже приємно, —
засміявся Доріан.
Лорд Генрі подивився на нього. Так, безперечно, цей юнак з ніжними обрисами ясно-
червоних уст, чистими блакитними очима, золотистими кучерями — був надзвичайно
вродливий. Його обличчя чимось викликало довіру. З нього промовляла вся щирість юності, вся
чистота юнацького запалу. Бачилось — життєвий бруд ще не позначив його своїм тавром. Чи ж
дивина, що Безіль обожнював Доріана!
—Ви занадто чарівні, щоб віддаватися філантропії, містере Грей, занадто чарівні.
Лорд Генрі вмостився на дивані і розкрив портсигар. Художник тим часом заклопотано
змішував фарби і готував пензлі. Почувши останнє зауваження лорда Генрі, він глянув на
нього, хвильку повагався, а тоді сказав:
—Гаррі, я хотів би сьогодні закінчити портрет... Ти не образишся, коли я попрошу тебе

253
 піти?
Лорд Генрі усміхнено подивився на Доріана Грея.
— Піти мені, містере Грей?..
— Безіле! — скрикнув Доріан Грей. — Якщо лорд Генрі піде, я також піду. За роботою ви
ніколи й уст не розтуляєте, а мені тут стій і ще показуй приємну міну! Це жах як набридає!
Попросіть його залишитися — я так хочу!
— Залишись, Генрі! Зроби таку ласку й Доріанові, і мені, — сказав Голуорд, зосереджено
дивлячись на картину. —- Це щира правда — я ніколи не розмовляю сам, працюючи, і не
слухаю, що кажуть інші, а це, мабуть, страшенно набридає моїм бідолашним натурникам. Я
прошу тебе, залишись.
— А як же з тою особою, що чекає на мене в ресторані?
Художник засміявся.
—Не думаю, щоб це був який клопіт. Сідай, Гаррі. Ну, а тепер, Доріане, станьте на поміст і
не дуже ворушіться. І не звертайте ніякої уваги на те, що говоритиме лорд Генрі. Він має вкрай
поганий вплив на всіх своїх друзів, за винятком хіба що мене.
Доріан Грей з виглядом юного грецького мученика ступив на підвищення, зобразивши
невдоволену гримасу до лорда Генрі, що дуже йому сподобалося. Він був такий несхожий на
Безіла! Між ними двома — разючий контраст. І голос у лорда Генрі такий приємний!..
Трохи згодом Доріан Грей звернувся до нього:
—Справді ви маєте поганий вплив, лорде Генрі? Аж настільки поганий, як каже Безіл?
—Доброго впливу взагалі не існує, містере Грей. Будь-який вплив неморальний —
неморальний з наукового погляду.
—Чому це?
—Тому що впливати на когось — це значить віддавати комусь власну душу. Людина вже
не думає своїх природних думок, не запалюється своїми природними пристрастями. І чесноти
вона переймає від інших, і гріхи — коли є така річ, як гріх, — запозичує. Людина
перетворюється на відлунок чужої музики, на актора, що грає не для нього написану роль.
Мета життя — розвиток власного "я". Повністю реалізувати своє єство — ось для чого існує
кожен а нас. Але в наш час люди стали боятися самі себе. Вони забули найвищий з усіх
обов'язків — обов'язок перед самими собою. Звичайно, вони благодійні. Вони годують
виснажених і одягають жебраків, але їхні власні душі голодні й голі. Мужність покинула нас.
А можливо, ми ніколи й не мали її. Страх перед суспільством, що є основою моралі, страх
перед Богом, що є тайною релігії, — ось що владує нами. А проте...
—Доріане, будьте слухняним хлопчиком, поверніть голову трошки праворуч, — сказав
художник. Поринувши у роботу, він усвідомлював тільки те, що ніколи раніш не бачив такого
виразу в юнака на обличчі.
—А проте, — низьким мелодійним голосом вів далі лорд Генрі з граціозним помахом руки,
притаманним йому ще з Ітону, —я певен, що якби кожна людина проживала все своє життя
повністю й цілковито, даючи вияв кожному почуттю, вираз кожній думці, втілюючи кожну
мрію, — тоді, я певен, світ дістав би такий свіжий і дужий збудник радості, що ми забули б усі
хвороби середньовіччя і повернулись до еллінського ідеалу, а можливо, й до чогось іще
кращого, ще багатшого. Але й найхоробріший із нас боїться самого себе... Єдиний спосіб
збутися спокуси — піддатись їй. А опирайтеся спокусі — і ваша душа знеможе від жадання
речей, що їх ви самі собі заборонили, від бажань, що їх ваші ж потворні закони зробили і
потворними і незаконними. Хтось сказав, що найбільші події світу відбуваються в людському
мозкові. І так само слушно, що найбільші гріхи світу чиняться в людському мозкові і тільки в
мозкові. Та й ви самі ж, містере Грей, — і в світлому своєму отроцтві, і в рожевій юності, — не
раз зазнавали пристрастей, що лякали вас, думок, що сповнювали вас жахом, мрій і сонних
марень, сама лише згадка про які — і то може спопелити вам щоки соромом...
— Стривайте! Стривайте! — затинаючись, пробелькотів Доріан Грей. — Ви приголомшили
мене. Я не знаю, що сказати. Не говоріть більше! Дайте мені подумати... Чи ні — краще,

254
 мабуть, не думати про це...
Хвилин десять він стояв непорушно, з напіврозтуленими устами і незвичним блиском в
очах. Він неясно усвідомлював, що в ньому збудилися зовсім нові думки й чуття. Але йому
здавалося, що вони підіймаються з глибин його єства, а не принесені ззовні. Ті декілька слів,
що Безілів друг повів йому, — слів умисне парадоксальних, але сказаних, безумовно,
випадково, — торкнулись якоїсь потайної струни, ніколи ще не займаної, і він чув, як вона оце
тріпотіла й вібрувала в ньому чудними поштовхами.
Так зворушувала й бентежила його музика. Але вплив музики менше виразний... Вона-бо
творить у людині не новий світ, а скоріше новий хаос. А тут — слова! Самі слова! Але які
моторошні! Які ясні, промовисті, жорстокі! Від них не втечеш. І до того ж — які в них
невловні чари! Слова ці, здавалося, надають відчутної форми туманним маренням, і бринить у
них своя музика, така ж солодка, як у віоли чи лютні. Самі слова! Та чи ж є що-небудь таке
реальне, як слова?
То правда: в його ранній юності бувало таке, чого він не міг зрозуміти. Але зараз він це
розумів! Життя враз постало перед ним у вогненних барвах. Йому здавалось, він іде крізь
полум'я... І чому він не відчував цього досі?
З ледь помітним усміхом лорд Генрі слідкував за юнаком. Він добре знав, коли треба
помовчати. Доріан збудив у ньому щиру зацікавленість, і він сам був вражений несподіваною
дією своїх слів. Йому пригадалася книжка, що її він прочитав у шістнадцять літ, — вона
відкрила перед ним чимало незвісного раніше, і йому кортіло знати, чи й Доріан Грей
переживає цю мить щось подібне. Він пустив стрілу просто так, навмання. Невже вона влучила
в ціль?.. Але ж який чарівний цей юнак!
Голу орд усе працював, і в кожному сміливому мазку його були справжня витонченість і
досконала ніжність, що засвідчують, — в усякому разі, в мистецтві, — дужий хист. Він був
несвідомий мовчанки.
— Безіле, я втомився стояти! — скрикнув раптом Доріан. — Я хочу вийти в садок. Тут така
задуха!
— О, даруйте, друже мій! За роботою я забуваю про все... Але ви ніколи не позували краще.
Ви навіть не поворухнулись! І я схопив той вираз, якого прагнув, — напівстулені уста і
яскравість в очах... Не знаю, що Гаррі казав вам, але, безперечно, це він викликав у вас такий
чудесний вираз. Він, певно, наговорив вам компліментів? Не беріть за правду його слів.
— Ні, він зовсім не говорив мені компліментів. Можливо, саме тому я й не вірю жодному
його слову.
— Е ні, Доріане, ви добре знаєте, що повірили всім моїм словам, — заперечив лорд Генрі,
мрійно дивлячись на нього своїми млявими очима. — Я, мабуть, і собі вийду в садок. Тут
страшенно гаряче. Безіле, скажи принести нам чогось холодненького, чого-небудь з
полуничним соком..
—О, будь ласка, Гаррі. Подзвони лишень Паркерові, і я скажу йому, що подати. Я вийду в
садок пізніш, бо ще маю докінчиш задній план. Тільки не затримуй Доріана занадто довго. У
мене так добре йде робота — я сьогодні, як ніколи, у формі. Цей портрет має бути моїм
шедевром. Та вже й тепер це шедевр.
У садку, зануривши лице в прохолодне гроно бузкового цвіту Доріан Грей спрагло, наче
вино, пив його аромат. Лорд Генрі підійшов до нього впритул і поклав руку йому на плече.
—Оце ви маєте слушність, — упівголоса сказав він. — Бо ніщо не лікує так душі, як
відчуття, і ніщо не лікує так відчуттів, як душа.
Юнак здригнувся і відступив. Він стояв простоволосий, листя розкуйовдило йому непокірні
кучері й сплутало їх злотисті пасма. Очі були перелякані — як у людини, зненацька
розбудженої. Гарно виточені ніздрі тремтіли, якийсь прихований неспокій пробивався в трепеті
ясних його уст.
—Так, — провадив далі лорд Генрі, — це велика таїна життя —лікувати душу відчуттями, а
відчуття — душею. Ви надзвичайна людина, містере Грей. Ви знаєте більше, ніж вам здається,

255
але менше, ніж вам хочеться знати.
Доріан Грей спохмурнів і одвернув голову. Він не міг не вподобати цього високого
стрункого молодика, що стояв обік нього. Це романтичне смагляве обличчя і стомлений вигляд
збуджували цікавість. Було щось несказанно-принадне в його низькому млосному голосі.
Навіть його руки — холодні, білі, подібні до квітки, — мали своєрідні чари. За звук його голосу
вони мелодійно рухалися і, здавалося, теж промовляли щось по-своєму. Доріан відчував острах
перед ним і соромився цього остраху. Чому це хтось сторонній мав одкрити йому його ж власну
душу? Він знав Безіла Голуорд вже не один місяць, але їхня приязнь ніколи не змінювала його.
І ось раптом з'являється людина, що їй немовби судилося розкрити перед ним життєві тайни...
А втім, чого тут боятись? Він же не школяр чи дівчина! Це смішно — лякатися.
—Сядьмо в затінку, — запропонував лорд Генрі. — Паркер уже приніс напої... Якщо ви
будете довго на сонці, у вас зіпсується шкіра, і Безіл ніколи більше не малюватиме з вас.
Далебі, вам не слід бути на сонці. Засмага вам не пасує.
—Ну й що з того? — засміявся Доріан Грей, сідаючи на лаву в кінці садка.
—З того випливає все для вас, містере Грей.
—Як то все?
—Адже перед вами чудова юність, а юність — це єдина річ у світі, що варто мати!
—Я не відчуваю цього, лорде Генрі.
— Авжеж, ви не відчуваєте цього зараз. А коли до вас прийде старість, коли ваше обличчя
змарніє і вкриється зморшками, коли думки зорють вам чоло борознами і пристрасть опече вам
уста гидким вогнем, ви з жахом це відчуєте. Тепер, куди б ви не пішли, ви чаруєте всіх. Та хіба
завжди буде так? У вас на диво прекрасне обличчя, містере Грей. Не хмурте брів, — справді
прекрасне! А Краса є прояв Генія — ба навіть вище за Генія, і то остільки, що це не потребує
пояснення. Краса — це одна з великих істин світу, як сонячне світло, як весняна пора, як
відбиття в темних водах тої срібної шкаралупи, що ми звемо місяцем. Краса — це поза всякими
сумнівами, їй дано божественне право на верховенство. Вона робить принцами тих, хто її має.
Ви посміхаєтесь? О, коли ви її втратите, ви не посміхатиметесь!.. Кажуть іноді, що Краса — це
тільки тлін. Може, й так. Але, в усякому разі, вона не така тлінна, як Думка. Для мене Краса є
дивом з див. Це тільки поверхові люди не можуть судити із зовнішності. Справжня таїна життя
— це видиме, а не невидиме... Так, містере Грей, боги були щедрі до вас. Але що вони дають, те
скоро й забирають. Перед вами лише кілька років життя справжнього, багатющого, розмаїтого!
А коли ваша юність мине і врода разом з нею, — тоді ви раптом відкриєте, що для вас не
лишилося перемог або ж змушені будете вдовольнятись благими перемогами, що їх пам'ять про
минуле зробить ще більш гіркими, ніж поразки. Кожен місяць ви все ближче до того жахливого
майбутнього. Час — ревнивий, він зазіхає на ваші троянди й лілеї. Ваше лице стане жовтавим,
щоки позападають, очі потьмяніють. Ви будете неймовірно страждати... О! Розкошуйте часом,
доки юні! Не легковажте золотою своєю порою, прислухаючись до нудних базік,
вдосконалюючи безнадійних невдах, покладаючи своє життя заради неуків, нездар і нікчем.
Наша доба заражена цими нездоровими потягами та хибними ідеями. Живіть своїм життям!
Тим чудовим життям, що є в вас! Нічого не проминіть, шукайте завжди потрібне нашому вікові.
Ви могли б стати його наочним символом. З такою зовнішністю — все у ваших руках! Але світ
належить вам тільки на коротку пору... Я одразу побачив, що ви зовсім не свідомі своєї сили й
можливостей. Багато чим ви так вразили мене, що я був просто змушений трохи допомогти вам
пізнати самого себе. Я подумав, який це трагізм був би, коли б таке життя намарно стратилось.
Бо ж так швидко мине ваша юність, так швидко!.. Звичайнісінькі лугові квіти в'януть, але вони
розцвітають знову. Верболіз і наступного літа в червні сяятиме золотистим цвітом, як сяє ним
нині. Через місяць ломиніс укриють пурпурові зорі, і рік у рік зелена сутінь його листя знов і
знов буде іскритись цими пурпуровими зорями. Але наша молодість ніколи не повертається.
Живець радості, що у двадцять років гаряче пульсує в нас, поступово млявішає, руки й ноги
наші слабнуть, емоції блякнуть. Ми вироджуємось у бридких маріонеток, переслідуваних
пам'яттю пристрастей, що їх ми занадто боялись, і гострих спокус, що їм не наважувались
піддатися. Юність, юність! Нічого чисто немає в світі, крім юності!

256
Доріан Грей зачудовано слухав, широко розплющивши очі. Бузкова гілка впала з його руки на
рінь. Підлетіла
пухнаста бджола, з гудінням покружляла над гілкою і рушила в мандри по овальній зоряній
китиці крихітних квіточок...
Раптом у дверях студії з'явився Голуорд і рвучким помахом руки покликав гостей у будинок.
Вони ззирнулись поміж себе і посміхнулися.
—Я чекаю! — гукнув він. — Увіходьте ж бо. Освітлення чудове! А напої можете забрати
сюди.
Вони разом підвелись. Двійко зеленавих метеликів пролинула повз них; на сливі, що росла
край садка, заспівав дрізд.
—Адже ж ви раді нашому знайомству, містере Грей? — сказав лорд Генрі, дивлячись на
нього.
—Так, зараз я радий. Але чи завжди буде так?
—Завжди!.. Це бридке слово. Я здригаюся, коли чую його. Воно так довподоби жінкам!
Жінки псують будь-який роман, силкуючись розтягти його на вічність... До того ж це слово
беззмістовні», Між примхою та довічною пристрастю тільки тієї різниці, що примха триває
трохи довше.
Коли вони повернулись у студію, Доріан Грей поклав руку на плече лорда Генрі.
Якщо так, хай наша дружба буде примхою, — упівголоса промовив він, спалахнувши
від власної сміливості, і ступив на поміст, прибираючи знову належної пози.
Лорд Генрі, відкинувшись у великому плетеному кріслі, пильнував за ним. Тишу
порушували тільки удари й мазки пензля по полотні, що затихали, коли вряди-годи Голуорд
відступав назад поглянути здалеку на свою роботу. У скісному промінні, що струміло крізь
розчинені двері, танцював золотистий порох. Повітря повнив п'янкий дух троянд.
Минула яка чверть години. Голуорд перестав малювати. Звівши брови, він довго дивився
спершу на Доріана Грея, а потім на портрет, покусуючи кінчик пензля.
—Все! — мовив він урешті і, нахилившись, підписав великими червоними літерами своє ім'я
у лівому кутку картини.
Підступивши ближче, лорд Генрі уважно оглянув портрет. Це був, без жодних сумнівів,
чудовий витвір мистецтва, та й подібність його до прообразу була разюча.
—Любий мій, від щирого серця поздоровляю тебе, — сказав він. —Це найкращий портрет
нашого часу. Містере Грей, підійдіть-но погляньте самі!
Юнак сіпнувся, мов розбуджений із задуми.
—Його справді закінчено? — пробурмотів він, сходячи з помосту.
—Цілком, — відповів художник. — Ви позували сьогодні бездоганно, друже мій, і я без
міри вдячний вам.
—Це все завдяки мені, — втрутився лорд Генрі. — Правда ж, містере Грей?
Доріан, не відповідаючи, недбало пройшов повз картину і повернувся до неї обличчям.
Ледве скинувши оком на портрет, він мимохіть ступив крок назад і аж зашарівся од
задоволення. У погляді його заіскрилася радість, немовби він уперше впізнав себе. Юнак стояв
непорушний і зачудований, чуючи краєм вуха, що Голуорд звертається до нього, але не
розуміючи слів. Свідомість своєї власної краси Спала на Доріана, як одкровення. Він ніколи не
помічав її раніше! Безілові компліменти здавались йому просто чарівною даниною дружби —
він слухав їх, сміявся з них і забував їх. Вони не впливали па його душу. Та от прийшов лорд
Генрі Уоттон із своїм дивним панегіриком юності із своїм моторошним застереженням про її
чинність. Це одразу розворушило Доріана, і ось зараз, коли він стопи, вдивляючись у відбиття
своєї вроди, в його свідомості вияснився увесь глибокий сенс тих слів. Так, прийде день, коли
його обличчя) зморщиться й висохне, очі потьмяніють і втратять барву, стан буде зігнуто і
понівечено. Померхнуть червоні уста, злиняє золото волосся. Життя, творячи йому душу,
спотворюватиме його тіло. Його стареча незграбність викликатиме тільки відразу й огиду.
На думку про це Доріана, мов ножем, різонув біль, і кожна жилка в ньому задрижала. Очі
його стали темні, як аметист, і зайшли слізьми. На серце ніби лягла крижана рука.

257
 —Хіба портрет вам не подобається? — вигукнув нарешті Голу-орд, трохи збентежений
незрозумілою мовчанкою Доріана.
—Певна річ, йому подобається, — зауважив лорд Генрі. — Та й кому б не сподобався такий
портрет? Це ж один з найкращих творів у сучасному малярстві! Я ладен віддати за нього
скільки ти скажеш, Безіле. Я мушу придбати його.
—Це не моя власність, Гаррі.
—А чия ж?
—Доріанова, звичайно, — відповів художник.
—Йому таки пощастило.
—Який жаль! — пробурмотів Доріан Грей, усе ще не зводячи очей від картини. — Який
жаль! Я зістарюся, стану бридким і потворним, а цей портрет повік лишиться молодим. Він
ніколи не буде старішим, ніж ось цього червневого дня... О, якби тільки можна було навпаки!
Якби це я міг лишатись повік молодим, а старішав — портрет! За це... за де... я віддав би все!
Так, все, геть-чисто все на світі! Я віддав би за це навіть саму душу!
—Ти, Безіле, навряд чи пристав би на таку угоду, — засміявся лорд Генрі. — Вона б не дуже
принадно позначилась на твоїй роботі!
—Авжеж, Гаррі, я рішуче б заперечив, — сказав Голуорд.
Доріан Грей обернувся до нього.
—Я цього певен, Безіле. Бо вам ваше мистецтво дорожче за друзів. Я для вас не більше, ніж
позеленіла бронзова статуетка
А може, й того навіть не вартий.
Художник у подиві розширив очі. Це було так несхоже на Доріана. Що сталось? Він увесь
аж мало не кипів од роздратування, вид його палав.
—Так, — вів далі Доріан. — Я для вас менше, ніж срібний Фавн чи отой Гермес із слонової
кості. Вони вам подобатимуться завжди. А доки я? Мабуть, до першої зморшки на моєму
обличчі. Тепер я знаю, що, втрачаючи вроду, яка вона не є, людина втрачає все. Ваш портрет
навчив мене цього. Лорд Генрі Уоттон має цілковиту рацію. Юність — це єдине, що варто
мати. Коли я побачу, що старію, я накладу на себе руки.
Голуорд пополотнів і схопив його за руку.
—Доріане, Доріане! Не кажіть цього! Адже я ніколи не мав такого друга, як ви, і ніколи не
матиму! Невже ж ви заздрите цим мертвим речам, — ви, красивіші за будь-яку з них?!
—Я заздрю всьому, чия краса безсмертна! Я заздрю цьому портретові, що ви намалювали з
мене. Чому він має право зберігати те, що я мушу втратити? Кожна мить забирає щось від мене
і дарує щось йому. О, якби тільки можна було навпаки! Якби це портрет міг змінюватись, а я
повік лишався б таким, як зараз! Навіщо ви намалювали його? Він же колись глузуватиме з
мене, о, і як жорстоко глузуватиме!
Гарячі сльози виступили Доріанові на очах, він висмикнув руку і, кинувшись на диван,
припав обличчям до подушок, немов у благанні.
—Це все ти накоїв, Гаррі, — гірко мовив художник. Лорд Генрі знизав плечима.
—Це справжній Доріан Грей, та й годі.
—Ні, він не такий.
—Якщо він не такий, то що я тут міг накоїти?
—Тобі треба було піти, коли я просив тебе, — пробурмотів Безіл Голуорд.
—Я залишився тому, що ти попросив мене, — заперечив лорд Генрі.
—Гаррі, я не можу заразом посваритися з двома найкращими друзями!.. Але ви примусили
мене зненавидіти свій шедевр, і я знищу його. Та й що він, власне, крім полотна й фарб? Я не
дозволю йому стати поміж наші троє життів і скалічити їх!
Доріан Грей, звівши од подушки злотисту голову з поблідлим обличчям у сльозах,
пильнував за Голуордом, як той підійшов до круглого столика під високим завішеним вікном.
Що він там робить? Пальці його порпаються серед купи тюбиків з фарбою та сухих пензлів,
чогось шукаючи. А-а, ножика з гнучкої сталі, яким чистять палітру.... Ось він, нарешті,
знайшов його. Він хоче порізати картину!

258
 З придушеним риданням юнак схопився з дивана і, підбігши до художника, вирвав у нього з
рук ніж і шпурнув у куток кімнати.
—Не смійте, Безіле, не смійте! — закричав він. — Це було б убивство!
—Я радий, що ви кінець кінцем оцінили мою працю, — холодно озвався Голуорд,
прийшовши до тями. — Я вже не думав, що вас на це стане.
. — Оцінив? Я закоханий у неї! Це ж ніби частка мене самого!
— Ну що ж, гаразд. Як тільки ви підсохнете, вас покриють лаком, вставлять у раму і
відішлють додому. Тоді зможете чинити з собою що завгодно.
Коли двері зачинились за гістьми, художник важко сів на диван. На його обличчі з'явився
вираз болю.

Розділи III — VI
[Захоплений вродою Доріана, лорд Генрі Уоттон дізнається від свого дядька подробиці
Доріанової біографії. Виявляється, що його мати — красуня леді Девере — нестямно
покохала якогось бідного "офіцерика" і втекла з ним. Незабаром після їхнього одруження
"офіцерика" було вбито на дуелі, а після цього померла і мати, народивши сина, якого
взяв на виховання старий лорд Кельсо. Лорд Генрі твердо вирішує "підкорити Доріана
своєму впливові". Зайшовши по дорозі до тітки на полуденок, серед "блискучого"
товариства він побачив і Доріана Грея. Спілкування з лордом зачарувало юнака.
Невдовзі Доріан розповів лордові Генрі про своє кохання до актриси Сібіл Вейн, яку він
вперше зустрів у якомусь "жалюгідному театрику", коли вона виконувала роль
Джульєтти у трагедії Щекспіра "Ромео і Джульєтта". Лорд Генрі розумів, що це
гедонічне почуття розбудив у юнакові саме він і що "вивчення Доріана Грея обіцяє плідні
наслідки".
Родичі Сібіли Вейн несхвально зустріли повідомлення дочки про її кохання до
"Чарівного Принца" — Доріана Грея, особливо ж ремствував Сібілин брат Джеймс,
якому були ненависні "залицяння цього світського джигуна".
Тим часом Доріан Грей запрошує своїх друзів — лорда Генрі і художника Безіла
Голуорда — у театр на виставу, у якій гратиме Сібіл, щоб вони самі оцінили талант і
вроду його обраниці.]

Розділ VII
Не знати чому, але публіки в театрі того вечора було повно, і гладкий єврей-директор, що
зустрів при вході Доріана та його друзів, розпливався аж до вух у солодкаво-влесній
посмішці...
У партері весело гомоніли якісь жінки, дратуючи слух верескливим реготом. З буфету чути
було, як бахкали корки.
- Гарненьке ж місце — саме знаходити собі божество! — сказав лорд Генрі.
—А так, — відказав Доріан Грей. — Якраз тут, серед смертних, я й знайшов свою богиню!
Коли вона грає, забуваєш усе на світі. Навіть оця сіра публіка — у них неотесані обличчя й
грубі манери, — але вони стають просто невпізнанні, коли Сібіл на сцені. Вони сидять,
затамувавши віддих, і слідкують за нею. Досить їй захотіти — і вони ридають або сміються.
Вона робить їх чуткими, як скрипка, вона духовно підносить їх, і тоді почуваєш, що ці люди з
такої ж плоті й крові, як і ти сам.
—З такої ж плоті й крові! Ну ні, це вже даруйте! — вигукнув лорд Генрі, який у бінокль
розглядав гальорку.
—Не звертайте на нього уваги, Доріане, — мовив художник. — Я чудово розумію вас і вірю
в цю дівчину. Та, яку ви покохали, не може не бути гарна! Коли вона здатна так впливати на
людей, душа в неї витончена і шляхетна. Духовно підносити своє покоління — о, це! велика
заслуга! Якщо ця дівчина спроможна надихнути душу тим, хто досі обходився без неї, якщо
вона може зародити любов до краси в людей, чиє життя брудне й потворне, якщо вона має силу

259
зідрати з них шкаралупу себелюбства і збудити сльози співчуття до чужого горя, — тоді вона
варта вашого кохання, варта того, щоб цілий світ уклінно схилився перед нею. Ви правильно
робите, що одружуєтесь з нею. Спершу я не думав так, але тепер я згоден з вами. Сібіл Вейн
боги створили для вас. Без неї вам чогось би бракувало.
—Дякую, Безіле, — відповів Доріан Грей, тиснучи йому руку. — Я знав, що ви мене
зрозумієте. А Гаррі просто жахає своїм цинізмом... Ага, ось і оркестр. Він препоганий, правда,
та грає лише хвилин п'ять. Тоді підніметься завіса, і ви побачите дівчину, якій я віддам ціле
своє життя, якій я вже віддав усе, що є найкращого в мені.
Чверть години згодом під спалах бучних оплесків на сцену ступила Сібіл Вейн. Вона й
справді була дуже гарна — лорд Генрі навіть визнав у думці, що таку вроду йому рідко
доводилось бачити. В її сором'язливій грації і боязкому виразі очей було щось від молодої лані.
Легка барва, наче тінь троянди в срібному дзеркалі, заграла на щоках дівчини, коли їй
передався щирий запал залюдненої зали. Вона відступила два кроки, і губи її затремтіли. Безіл
Голуорд скочив на ноги і заплескав у долоні. Доріан Грей сидів
непорушно, немов уві сні, прикипівши до дівчини поглядом. А лорд Генрі, все дивлячись у
бінокль, бурмотів:
—Чарівно! Чарівно!
Сцена являла залу в домі Капулетті, куди разом з Меркуціо та іншими приятелями ввійшов
Ромео в одежі прочанина. Убогий оркестрик процигикав кілька тактів, і почався танець. Поміж
гурту незграбних обшарпаних акторів Сібіл Вейн виглядала на якусь вищу, неземну істоту, її
тіло колихалось у танці, як тростина над водою. Вигини її шиї нагадували білу лілею, а руки
були немов виточені з холодної слонової кості.
Але вона лишилася на диво байдужною. Ані іскрини радості не блиснуло їй в очах, коли
вона побачила Ромео. Ті декілька слів Джульєттиних —
О пілігриме, в тім гріха немає —
З молитвою торкатись рук святих:
Такий привіт нам звичай дозволяє.
Стискання рук — то поцілунок їх, —
і короткі репліки в подальшому діалозі було проказано явно фальшиво. Голос був чарівний, але
тон — зовсім невідповідний, якийсь нещирий, штучний. Хибна інтонація вичавила все живе з
віршів, а почуття, в них висловлене, унеправдила.
Доріан Грей, приглядаючись до Сібіл, щодалі більш полотнів. Він був ошелешений і
стривожений. Ні Безіл, ні лорд Генрі не наважувалися зайняти його. Дівчина — бачилось їм —
не мала ані найменшого хисту, і вони були страшенно розчаровані...
Навіть невибаглива публіка гальорки й задніх рядів партеру втратила сякий-такий інтерес до
п'єси. Зала неспокійно заворушилась, почулися голосні розмови, а далі й свист. Єврей-
директор, що стояв у глибині бельетажу, тупотів ногами й люто лаявся. І тільки сама дівчина
зоставалась незворушною.
По другій дії у залі вибухла ціла буря шикання. Лорд Генрі підвівся й надягнув пальто.
—Вона прекрасна, Доріане, — мовив він, — але грати не може. Ходім краще!
—Ні, я досиджу до кінця, — різко, болісним голосом заперечив Доріан. — Мені дуже
прикро, що через мене у вас пропав вечір, Гаррі. Перепрошую вас обидвох.
—Мій любий Доріане, мабуть, міс Вейн сьогодні нездужає, - сказав Голуорд. — Ми
прийдемо колись іншим разом.
—Краще б їй і справді нездужати, — зітхнув Доріан. — Але мені здається, вона просто
холодна й нечула. Вона вся змінилася. Ще вчора вона була велика артистка, а сьогодні це лише
звичайнісінька посередня акторка.
—Не кажіть так про кохану дівчину, Доріане. Кохання вище за Мистецтво.
—І те, і те — тільки форми наслідування, — зауважив лорд Генрі. — Ну що ж, ходімо,
Безіле. Але вам теж, Доріане, не слід тут довше залишатися. Дивитись на погану гру — зле для
людської моральності. Окрім того, навряд чи ви, Доріане, схочете, щоб ваша дружина

260
виступала на сцені, — тож хіба не все одно, що вона грає Джульєтту, мов дерев'яна лялька?!
Вона дуже гарненька, і коли про життя знає так же мало, як і про мистецтво, — близькість із
нею принесе чимало насолоди! О Боже, любий мій хлопчику, не беріть це так трагічно! Секрет
вічної молодості в тому, щоб остерігатись почуттів, які нівечать вроду. Краще їдьмо з нами до
клубу. Палитимем цигарки і питимем за красу Сібіл Вейн. Вона прекрасна. Чого ще вам хотіти?
—Ідіть, Гаррі! — скрикнув юнак. — Мені треба побути на самоті. Безіле, ви теж залиште
мене. Чи ж ви не бачите, що в мене серце крається?
Йому до очей підступили гарячі сльози, губи засіпалися. Кинулись у глиб ложі, він
прихилився до стіни і затулив обличчя руками...
Ледве було по виставі, як Доріан Грей метнувся за лаштунки, до кімнатки Сібіл Вейн.
Дівчина стояла сама, з виразом тріумфу на обличчі. Очі її яскраво зоріли, і вся вона немов
променилася сяйвом. Напіврозтулені вуста усміхались якійсь лиш їй одній знаній таємниці.
Коли увійшов Доріан, Сібіл глянула на нього, і вмить її охопила безмежна радість.
—Як погано я сьогодні грала, Доріане! — вигукнула вона.
—Дуже погано! — ствердив Доріан, ошелешено вдивляючись у неї, — Просто жахливо! Ви
що, хворі? Ви й не уявляєте собі, яка це була мука і як я страждав.
Дівчина усміхнулася.
—Доріане, — з наспівним протягом промовила вона його ім'я, наче воно було солодше меду
для червоних пелюсток її уст. -Доріане, ви ж повинні були зрозуміти. Але зараз ви вже
розумієте, правда?
—Що зрозуміти? — сердито перепитав він.
—Чому я сьогодні так погано грала. І чому я тепер завжди погано гратиму. Чому я ніколи
вже не зможу добре грати.
Він знизав плечима.
—Ви, мабуть, хворі. Вам не треба грати, коли нездужаєте. Ви стаєте тоді посміховиськом.
Моїм друзям було нудно. І мені теж.
Сібіл мовби не слухала його. Радість невпізнанне змінила її — вона вся була в екстазі
щастя.
— Доріане, Доріане! — скрикувала вона. — Перед тим як я познайомилася з вами, я знала в
житті саме мистецтво, — я жила тільки тут, на сцені. Я думала, це все справжнє. Один вечір я
була Розалінда, інший — Порція... Я знала самі лише привиди і вважала їх за живих істот.
Сьогодні вперше я усвідомила, що Ромео бридкий, і старий, і підфарбований, що місячне
світло в саду підробив, що декорації примітивні, що слова я говорила нереальні, що то
не мої слова, не те, що я хотіла б сказати... Ви дали мені щось вище за мистецтво — ви дали
мені пізнати справжнє кохання! А мистецтво — лише бліда тінь кохання. О мій коханий!
Чарівний мій Принце! Мені набридло жити серед примар. Ви для мене більше, ніж усе
мистецтво!.. Я тепер ненавиджу театр. Я могла вдавати любов, коли сама її не відчувала, але
тепер, коли вона пече мене вогнем, я не можу! О Доріане, Доріане, ви розумієте, що все це
значить? Навіть якби я могла грати, то б було блюзнірство над коханням — грати закохану,
коли ти сама насправді закохана. Завдяки вам я побачила це.
Доріан рвучко сів на канапу й одвернувся від Сібіл.
— Ви вбили моє кохання... — промурмотів він.
Сібіл у подиві глянула на Доріана і засміялась. Він не озивався. Вона підійшла до нього і
своїми маленькими пучками погладила йому волосся. Тоді, ставши на коліна, торкнулася
устами його рук.
Здригнувшись усім тілом, Доріан вирвав од неї руки, схопився з канапи і рушив до дверей.

— Так! — вигукнув він. — Ви вбили моє кохання. Раніш ви розпалювали в мені уяву, а
тепер навіть цікавості не збуджуєте! Тепер ви просто байдужа мені. Я покохав вас, бо ви
чудово грали бо я бачив у вас хист і розум, бо ви втілювали мрії великих поеті ні вбирали в
живу плоть і кров примарні образи мистецтва. Але тепер з цим усім покінчено. Ви порожнє,
бездарне створіння, та й годі. О Господи! Який божевільний я був, що покохав вас! Який же я

261
 був йолоп! Тепер ви для мене ніщо! Я не хочу вас більше бачити! Я ніколи більше не
думатиму про вас, ніколи не згадуватиму вашого імені. Ви й не уявляєте, чим колись були для
мене... О, колись!.. Тепер мені боляче навіть згадувати про те. І навіщо тільки ви трапили мені
на очі! Ви ж скалічили мою любов. Як мало ви знаєте про кохання, коли кажете, що воно
вбило ваш талант! Адже ви ніщо без свого мистецтва! Я дав би вам славу і велич, примусив
би цілий світ боготворити вас, і ви носили б моє ім'я... А що ви тепер? Третьорядна акторка з
гарненьким обличчям, та й ото!
Сполотнівши, дівчина вся затряслась дрібним дрожем. Вона стиснула руки і насилу
пробелькотіла, немовби слова застрявали їй у горлі:
— Ви ж це не серйозно, Доріане? Ви так наче граєте...
— Граю! Це вже заберіть собі. У вас воно так добре виходить, — уїдливо кинув Доріан. ,
Сібіл підвелась і підступила до нього. Болісно скулившись лицем, вона поклала руку йому
на плече і заглянула в очі. Він відштовхнув її.
— Не торкайтесь мене!
Притамований стогін вирвався у неї, вона припала до його ніг і простерлась ниць, наче
стоптана квітка.
— Доріане, Доріане, не кидайте мене! — шепотіла вона. — Простіть мені, що я сьогодні так
погано грала, — адже весь час тільки ви один були в мене на думці!.. Але я спробую... Я все
зроблю, щоб
грати краще!.. Це ж прийшло так несподівано, наше кохання...
Заливаючись гарячими слізьми, вона корчилась на підлозі, немов ранене звірятко, а Доріан
Грей дивився на неї згори своїми прекрасними очима, і його виточені уста кривились у
пиховитій зневазі. Завжди чимось смішні почуття людей, яких розлюбили. І слова, і ридання
Сібіл видавались Доріанові суцільною мелодрамою і викликали тільки досаду.
— Я йду, — сказав він нарешті спокійно й чітко. — Я не хотів би бути недобрим, але я не
можу більше зустрічатися з вами. Ви розчарували мене.
Вона тихо плакала і не озивалася, лише підповзла ближче, її маленькі руки простерлись
навмання, немовби шукаючи його. Доріан повернувся і вийшов з кімнати
За кілька хвилин він був уже на вулиці.
Він ледве усвідомлював куди йшов. Пізніше йому пригадувалось, як, блукаючи тьмяно
освітленими вуличками, він минав якісь підозрілі будинки, проходив попід арками, що від них
палали чорні тіні. Пронизливо сміючись до нього щось гукали жінки хрипкими голосами.
Непевною ходою, наче страхітливі якісь мавпи, пленталися п’яниці, то лаючись, то просто
мугикаючи собі під ніс. він бачив заморених дітлахів, що спали, скоцюрбившись на
приступках будинків, і чув з похмурих дворів верескливий лемент і прокляття…
Трохи згодом Доріан гукнув кеб і поїхав додому…
У просторому передпокої з дубовими панелями звисав зі стелі великий позолочений ліхтар,
здобич із барки якогось венеційського дожа. Три газові ріжки ще миготали у ньому голубими
пелюстками в облямівці білого полум’я. Доріан загасив ліхтаря і, кинувши на стіл капелюха і
плаща, пройшов через бібліотеку до спальні, великої восьмикутної кімнати на першому
поверсі. Охоплений новим для нього потягом до розкоші, він недавно все переладнав на свій
смак у цьому покої і порозвішував на стінах рідкісні гобелени часів Ренесансу, що їх видобув
із закинутої мансарди свого будинку в Селбі. Коли він узявся за ручку дверей, його погляд
упав на портрет роботи Безіле голу орда. Він відсахнувся наче вражений якоюсь
несподіванкою. До спальні він увійшов дещо приголомшений. Вийнявши вітку з петельки, він
мовби завагався нерішучості. Зрештою таки вернув назад і, наблизившись до портрета,
уважно приглянувся. У тьмяному світлі, що пробивалось скрізь кремові шовкові штори,
обличчя здалось йому трохи зміненим. Інакшим став вираз, щось жорстоке з’явилось в
обрисах рота. Дивна річ!

Доріан відвернувся і, підійшовши до вікна, підтягнув штори. В кімнату ступив променистий

262
світанок, розігнавши химерні тіні по темних кутках, де вони, здригаючись, уляглися. Але
дивний вираз на обличчі портрета не тільки не зник, а навіть став іще чіткіший. Трепетливе и
яскраве денне світло виказувало йому складку того, як біля рота так ясно, наче він дивився у
дзеркало після того як вчинив щось жахливе. Його аж пересмикнуло, і, притьмом схопивши зі
столу овальне люстерко в прикрашеній купідонами рамі зі слонової кості — один з численних
подарунків лорда Генрі,
- він зазирнув у його гладку глибінь. Ні, ніяка така складка не викривлювала його червоних
уст. Що ж би це значило? Він протер очі, наблизився мало не впритул до портрета і ще раз
уважно приглянувся. Не було знаку жодної зміни, зробленої пензлем, а проте загальний вираз
явно став інакший. Це був не просто виплід його уяви. Ні, зміна до моторошності очевидна!
Доріан важко сів у крісло і задумався. І от нараз йому на пам'ять спливло те, що він був
промовив у студії Безіла Голуорда в той день, коли портрет було закінчено. Так, він пригадував
тепер усе геть до слова. Він тоді висловив химерне бажання, щоб він сам залишався повік
молодим, а старішав його портрет і щоб його власна врода ніколи не марніла, а весь тягар його
пристрастей і вад лягав на обличчя портретові; щоб цю намальовану його подобизну зорали
зморшки страждань і мислі, а він сам щоб зберіг назавжди ніжний рум'янець і миловидість
своєї щойно тоді усвідомленої юності. Невже його бажання справдилось? Та ні, це ж
неможливе! Жах навіть подумати про таке. А проте ж — осьде портрет, і на ньому складка
жорстокості біля уст.
Жорстокість! Хіба він був жорстокий? Це вона завинила, а не він! Вона уявлялась йому
великою артисткою, і за це він її покохав. А вона його розчарувала. Вона виявилась
нікчемністю, не вартою його кохання... І все ж тепер він з почуттям безмежного жалю
пригадував, як Сібіл приклякла була коло його ніг, ридаючи немов мале дитя. Як твердосердо
він дивився тоді на неї! І чого він такий? Чого йому дано таку душу?..
Однак хіба й він не страждав? За ті три жахливі години, поки тривала вистава, він пережив
цілі століття мордувань, цілу вічність муки! А його життя так само ж цінне, як і її! В усякому
разі, якщо він поранив її на все життя, то й вона на якийсь час завдала йому болю.
Але жінки вміють легше зносити горе, ніж мужчини, — вони ж бо тільки й живуть
почуттями, тільки й думають, що про почуття. І коханців вони собі обирають лише на те, щоб
мати кому влаштовувати сцени. Так каже лорд Генрі, а він знає, що таке жіноцтво... Отож
навіщо йому мордуватися думками про Сібіл Вейн? Тепер вона для нього ніщо.
Але портрет! Як з ним бути? Портрет містить секрет його життя і виповідає усім правду.
Портрет навчив його любити власну вроду. Тож невже він навчить його ненавидіти власну
душу? Як же тепер і дивитись на цей портрет?..
Безмежний жаль — не за собою, а за намальованим своїм образом — пойняв юнака. Портрет
уже змінився і змінюватиметься
далі й далі. Золотавість його кучерів побереться сивизною, поблякнуть ніжні троянди його
юного обличчя. За кожен гріх, який він, Доріан, вчинить, лягатиме пляма ганьби на портрет і
нівечитиме його красу... Але ні, він не грішитиме більше! Портрет, — чи він інакший, чи
незмінений, — стане для нього наочним втіленням його сумління. Він опиратиметься спокусі.
Він не бачитиметься більше з лордом Генрі, — принаймні не слухатиме його невловно-
отруйних теорій, які колись у садку Безіла Голуорда вперше розворушили в ньому, Доріані,
жагу неможливого... Він спокутує свою провину, повернеться до Сібіл Вейн, одружиться з нею,
спробує знову її полюбити. Це його обов'язок. Вона ж, бідолашна, вистраждала, мабуть, більше
за нього! Він повівся з нею як останній егоїст! Нічого, любов повернеться, і вони з Сібіл знову
будуть щасливі. Життя їхнє буде прекрасне й чисте.
Він підвівся з крісла і заслонив портрет ширмою, мимохіть здригнувшись від погляду на
нього.
—Який жах! — пробурмотів він сам до себе і, підійшовши до вікна, розчинив його.
Опинившись у саду на траві, він спрагло дихнув на повні груди. Свіже ранкове повітря
немовби розігнало всі його похмурі переживання. Тепер Доріан думав лише про Сібіл.

263
 Розділ VIII
Було далеко за полудень, коли Доріан прокинувся. Камердинер його, Віктор, уже кілька
разів заходив навшпиньки до спальні довідатись, чи не пробудився молодий господар,
дивуючись, чого це він так довго спить. Нарешті продзеленчав Доріанів дзвінок, і Віктор
нечутно ввійшов у спальню з філіжанкою чаю та купкою листів на маленькій таці із
старовинного севрського фарфору. Він розсунув оливкові атласні запони на переливчастій
голубій підбивці, що закривали три високі вікна.
—Сьогодні мсьє добре виспалися, — сказав лакей, усміхаючись,
—Котра година, Вікторе? — сонно спитав Доріан Грей.
—Чверть на другу, мсьє.
Так пізно! Доріан підвівся і, попиваючи чай, взявся до листів. Один з них був від лорда Генрі
— його вранці приніс служник. Доріан повагався хвильку, а потім відклав листа вбік. Інші
листи він розпечатував байдуже. Тут було звичайне зібрання візитівок, запрошень на обіди,
квитків на приватні виставки, програм добродійних концертів тощо, словом, усе те, що
кожного ранку протягом лондонського сезону зливою звалюється на світську молоду людину...
Одягнувшись, він пройшов у бібліотеку і сів за круглий столик проти відчиненого вікна, де
на нього чекав легкий французький сніданок... Раптом його погляд упав на ширму, що
заслоняла портрет, і він здригнувся.
—Мсьє холодно? — спитав лакей, ставлячи на столик яєчню. —Може, я зачиню вікно?
Доріан похитав головою.
—Ні, мені не холодно.
Коли, подавши каву й цигарки, лакей повернувся до дверей, Доріан на превелику силу
стримався, щоб не зупинити його. І зрештою таки покликав назад, як Віктор уже причиняв за
собою двері. Лакей зупинився, чекаючи наказу. Доріан кілька секунд дивився на нього мовчки,
а потім сказав, зітхнувши:
—Вікторе, хто б не приходив, мене немає вдома.
Вставши, він замкнув обоє дверей. Принаймні він буде сам, коли дивитиметься на вияв своєї
ганьби! Тоді відсунув ширму і побачив себе лице в лице. Так, це було ясно як день: портрет
змінився.
Доріан часто пригадував згодом і щоразу з немалим подивом, що в перші хвилини він
дивився на портрет із чисто безстороннім інтересом. Неймовірно, щоб така зміна могла зайти, а
проте це був факт... Невже існує якась потайна спорідненість між хімічними атомами, що
відображуються у форму й колір на полотні, і його власною душею? Тобто, що через ці атоми
робляться видимі всі порухи душі, її думки і мрії? Чи, може, тут прихована інша, ще
страховитіша причина?.. Доріан здригнувся, пронизаний жахом. Повернувшись до канапи, він
знову ліг, все не відриваючи моторошного погляду від портрета.
Одне Лише надавало йому втіхи — що портрет уже дечого навчив його. Завдяки портретові
він усвідомив, як несправедливо, як жорстоко повівся із Сібіл Вейн...
Годинник вибив третю, і четверту, і ще півгодини, а Доріан Грей усе сидів непорушно...
Раптом у двері постукали і почувся голос лорда Генрі:
— Мій любий, мені конче треба вас бачити. Мерщій впустіть мене! Що це ви сидите так,
замкнувшись?
Доріан спершу не відповідав, усе не рушаючи з місця. Але стукіт у двері не припинявся, а
ставав дедалі чутніший. Так, мабуть, краще впустити лорда Генрі, пояснити йому, що він
збирається почати нове життя, — він навіть посвариться, якщо інакше не обійдеться, а то й
взагалі порве з Гаррі, коли вже це виявиться неминуче. Він скочив на ноги, квапливо заслонив
портрет ширмою і відімкнув двері.
—Дуже прикро, що воно так сталося, Доріане, — ввійшовши, сказав лорд Генрі, — але вам
не слід багато про це думати.
—Ви про Сібіл Вейн? — спитав Доріан.
—Атож, — відповів лорд Генрі, сівши в крісло і повільно стягуючи жовті рукавички. — Це

264
жахливо, як з одного боку подивитись, але ж ви не винні... Скажіть-но, а після вистави
заходили ви до неї за куліси?
—Аякже!
—Ну певно, певно. І ви посварилися?
—Я був неможливий, Гаррі! Просто неможливий! Але тепер уже все гаразд. Я не жалкую за
тим, що сталося, — це навчило мене краще розуміти самого себе.
—Ах, Доріане, я дуже радий, що ви так поставились до цього! Я боявся, щоб ви не мучили
себе докорами сумління і не рвали на собі в розпачі свої гарні кучері.
—Я вже пройшов через усе це, — мовив Доріан, усміхнено киваючи головою. — І зараз я
безміру щасливий. Хоча б тим, що я пізнав, що таке совість. Це не те, що ви мені казали. Ні, це
найбожественніше в нас! Більше не глузуйте з неї, Гаррі, — принаймні переді мною. Я хочу
бути доброчесним. Я не можу й думки припустити, щоб моя душа стала потворна.
—Поздоровляю вас, Доріане, це чарівна мистецька підстава для етики! А чим же ви гадаєте
почати?
—Одруженням із Сібіл Вейн.
—Одруженням із Сібіл Вейн! — скрикнув лорд Генрі, підводячись і спантеличено
дивлячись на Доріана. — Але ж, мій любий Доріане...
—Авжеж, одруженням. Я знаю, що ви хочете сказати — якусь неподобу про шлюб. Не
треба! І взагалі ніколи більше не кажіть мені таких речей. Два дні тому я просив Сібіл
одружитись зі мною. І я не збираюся порушувати свого слова. Вона буде моя дружина.
—Ваша дружина?! Доріане!.. Так ви не одержали мого листа? Я написав вам записку
сьогодні вранці і переслав через свого слугу.
—Вашого листа? А, так, пригадую... Я ще не читав його, Гаррі. Я боявся знайти там що-
небудь мені неприємне. Своїми епіграмами ви просто шматуєте життя!
—Отже, ви нічого не знаєте?
—Що ви маєте на увазі?
Підійшовши до Доріана, лорд Генрі сів і міцно стис його руки.
—Доріане, — сказав він, — у своєму листі... не лякайтесь...
я писав вам, що Сібіл Вейн померла.
Болісний зойк розітнув юнакові уста. Він схопився з місця, вирвавши руки.
—Померла? Сібіл померла? Це неправда! Це підла брехня! Як ви смієте це говорити!
—Це щира правда, Доріане, — серйозно сказав лорд Генрі. — Про це сповіщають усі
ранкові газети. Я писав вам, щоб ви ні з ким не бачились, доки я прийду. Очевидно, буде
слідство, отже, треба подбати, щоб вас туди не вплутано...
Приголомшений жахливою новиною, Доріан кілька хвилин не міг ані слова вимовити.
Нарешті, затинаючись, він пробелькотів придушеним голосом:
—Гаррі, ви кажете — слідство? Що це значить? Що Сібіл... О Гаррі, я цього не переживу!..
Кажіть-бо швидше! Хай уже я знаю

—Я не маю жодних сумнівів, Доріане, що це не просто нещасливий випадок, хоч саме в

такому вигляді треба цю подію піднести публіці. А справа виглядала приблизно так: коли вони
вдвох із матір'ю виходили з театру десь о пів на першу ночі, дівчина сказала, що забула щось
нагорі, її чекають, але вона не повертається. Кінець кінцем її знаходять мертву на підлозі в
артистичній кімнаті. Вона помилково проковтнула якусь отруту, що в них там є у театрах. Не
знаю, що саме, але, в усякому разі, щось із синильною кислотою чи свинцевими білилами.
Певніше, з кислотою, бо померла вона одразу.
—Гаррі, Гаррі, це ж такий жах! — скрикнув Доріан.
—Звісна річ, це дуже трагічно, але не треба, щоб вас було вплутано у цю історію. Я читав у
"Стандарті", що Сібіл Вейн мала сімнадцять років. А мені вона здалася ще молодшою, наче
справжнє дитя. Та й грала вона так невправно... Доріане, ви не повинні брати цього надто
близько до серця. Краще їдьмо зі мною на обід. А пізніш ми заглянемо до опери...

265
 — Отже, це я убив Сібіл Вейн!.. — сказав Доріан Грей мовби сам до себе. — Убив! Це так
же певно, коли б я встромив їй ніж у горло! І однак троянди через це не прив'яли, а пташки все
так само радісно виспівують у моєму саду. І сьогодні ввечері я маю обідати з вами, їхати в
оперу, а потім, мабуть, ще десь вечеряти. Яке життя
надзвичайне і драматичне!.. Я зрозумів, що був несправедливий з нею. А тепер — вона мертва.
О Боже, Боже! Гаррі, що мені робити? Ви не знаєте, в якій я небезпеці, і ніщо не може
втримати мене від
падіння. Але вона допомогла б мені! Вона не мала права вбивати себе! Це егоїстично!
— Любий Доріане, — мовив лорд Генрі, дістаючи цигарку й сірники, — жінка може
зробити мужчину праведником тільки в один спосіб — увірившись йому аж поти, що він
утратить будь-який
інтерес до життя. Ви були б нещасні, якби одружилися з цією дівчиною...
—Мабуть, що так, — пробурмотів мертвотно-блідий Доріан, ходячи вперед і назад по
кімнаті. — Але я вважав за свій обов'язок одружитися. І не моя провина, коли ця страшна
трагедія перешкодила мені вчинити те, що належалось. Пам'ятаю, ви колись зауважили, що
добрі наміри завжди фатальні, — вони все з'являються запізно. От і зі мною так трапилося.
— Добрі наміри — це марні спроби втрутитись у дію законів природи, їх джерело —
чистісінька марнославність, наслідок їх — абсолютний нуль. Вряди-годи вони дають нам
скуштувати розкоші тих безплідних емоцій, що так тішать слабкодухих людей, — ото й
тільки. Добрі ухвали — це просто чеки, що люди виписують на банк, де не мають рахунку...
— Я був страшенно жорстокий з нею. Ви забуваєте це.
— Е, Доріане, жорстокість, одверта жорстокість, жінкам до вподоби більше за будь-що інше
— їхні ж інстинкти напрочуд примітивні! Ми їх емансипували, та вони однаково лишаються
рабинями, що шукають собі панів. Вони люблять, коли ними по'пихають... Я впевнений, що ви
ту мить були незрівнянні! Ніколи не бачив вас, щоб ви без жарту були в гніві, але уявляю —
тоді було на що
подивитись!..
Запала мовчанка. В кімнаті сутеніло. З саду нечутно вповзали сріблясті тіні; кольори
звільна розпливались у сіро-каламутне тло,
Часину згодом Доріан Грей звів очі.
Ви допомогли мені зрозуміти себе самого, Гаррі, — пробурмотів він, полегшено зітхаючи.
— Я й сам відчував усе те, що ви сказали, але якось "побоювався цього і не всьому міг дати
раду... Як добре ви знаєте мене! Але ми не розмовлятимем більше про те, їло сталося. То
було незрівнянне переживання — і на тому все. Хотів би я знати, чи ще подарує життя мені
що-небудь таке ж надзвичайне...
—Ми лише на початку нашої дружби, Доріане, — відповів лорд Генрі, тиснучи йому руку.
— До побачення. Сподіваюсь, я побачу вас до пів на десяту. Пам'ятайте — співає Патті!
Коли лорд Генрі пішов, Доріан шарпнув дзвінок, і за кілька хвилин Віктор приніс лампи й
опустив штори. Доріан нетерпляче ждав, коли він вийде. Здавалось, лакей порається
неймовірно мляво.
Ледве Віктор вийшов з кімнати, Доріан метнувся до ширми і відсунув її. Ні, ніяких нових
змін не було. Певно, портрет дізнався про смерть Сібіл Вейн раніш за нього самого. Портрет
сприймав події одразу ж, як вони ставалися. Злостива жорстокість спотворила гарні обриси
рота в ту ж мить, коли дівчина випила отруту, чи що там було... А може, портретові байдуже до
вчинків? Може, він відбиває лише те, що діється в душі у живого Доріана? Юнак розмірковував
над цим, сподіваючись колись побачити на власні очі, як змінюватиметься портрет, і аж
здригаючись на саму цю гадку...
Доріан Грей відчував, що час зробити вибір. Чи вибір уже зроблено? — Так, саме життя
вирішило за нього — життя і його безмежна Цікавість до життя. Вічна молодість, безмежні
пристрасті, насолоди, витончені й потаємні, розгін несамовитих веселощів і ще несамовитіших
гріхів — усього цього зазнає він. А портрет нестиме тягар його ганьби, і більше нічого.
Болем оперезало його на думку, як знівечиться прекрасний образ на полотні. Колись одного

266
разу, немов передражнюючи Нарциса, він поцілував чи, вірніше, вдав, ніби цілує ці
намальовані уста, що тепер так злостиво кпили з нього. Щоранку він засиджувався перед
портретом, зчудований його красою і, як йому часом здавалося, справді мало не закоханий у
нього. А тепер — невже портрет усе буде змінюватись, відбиваючи в собі кожну спокусу, якій
Доріан улягатиме? І стане страхітливо потворним, і його доведеться сховати під замок, і
схоронити від сонця, що так часто золотило йому красні кучері? Який жаль! Який жальНа мить
у Доріановім мозку промайнуло бажання припасти в мольбі, щоб зникло це жахливе
порозуміння між ним і портретом. Адже портрет змінився на його, Доріанове, благання, отож,
може, після нового благання портрет перестане змінюватись?..
Справжньою насолодою буде для нього спостерігати за портретом. Він зможе зазирнути в
найпотаємніші закутки свого розуму. Цей портрет стане для нього немов магічне дзеркало.
Якщо колись у ньому він — уперше, власне, — побачив красу свого обличчя, так тепер
побачить істоту своєї душі. І коли для образу з портрета вже зайде зима, він сам усе ще
перебуватиме на трепетній межі весни та літа. Коли кров відхлине з обличчя на полотні і стане
воно блідою крейдяною машкарою з потьмянілими очима, він сам усе ще чаруватиме юністю.
Жодна квітка його привабливості ніколи не зів'яне, пульс життя в ньому ніколи не ослабне.
Наче грецькі боги, він буде вічно дужий, прудконогий і життєрадісний. Тож хай там хоч що
діється з його портретом! Він сам буде в безпеці, а це — головне.
Доріан, усміхаючись, знову заслонив портрет ширмою і пройшов у спальню, де на нього
чекав слуга. Годиною пізніше він був уже в опері, і в ложі за ним ззаду сидів лорд Генрі,
спираючись йому на крісло.

Розділ IX
Вранці наступного дня, коли Доріан сидів за сніданком, до нього зайшов Безіл Голуорд.
— Я такий радий, що застав вас, Доріане! — повагом почав художник. — Я заходив учора
ввечері, але мені сказали, що ви в опері. Звичайно, я знав, що це неможливе. Ви хоча б слугам
сказали, куди насправді йдете! Я перебув весь вечір у жахливій тривозі, побоюючись, щоб за
однією трагедією не сталося іншої. Ви ж могли б сповістити мене телеграмою, скоро тільки
дізналися. Я про це прочитав цілком випадково у вечірньому випуску "Глобу",
що попав мені на очі в клубі, і враз кинувся сюди, але, на превеликий жаль, не застав вас...
Нещасна мати! Як то їй зараз важко. Адже ж то єдине її дитя. Що вона каже про все це?
—Любий Безіле, звідки я маю знати? — знудьговано пробурмотів Доріан Грей, потягуючи
жовтаве вино з добірної венеційської чарки в золотих бусинах. — Я був в опері. І вам треба
було б туди приїхати. Я познайомився з леді Гвендолен, сестрою Гаррі, — ми сиділи в її ложі.
Вона дуже чарівна жінка, та й Патті співала просто божественно! Не говоріть про бридкі речі,
Безіле. Коли їх не згадувати, вони не існують. Гаррі має рацію — лише слова надають явищам
реальності. А мати Сібіл, між іншим, не сама — вона має й сина; вродливий, певно, хлопець!
Але він не грає. Він чи не моряк... Та краще розкажіть про себе, Безіле, над чим тепер
працюєте...
— Ви були в опері?.. — повільно і з болем у голосі перепитав Голуорд. — Ви були в опері у
той час, як Сібіл Вейн лежала мертва десь там у жалюгідній халупі? Ви можете казати мені,
що інші жінки виглядали чарівно і що Патті співала божественно, — і це тоді, коли дівчина,
яку ви кохали, ще не заснула спокійним сном у могилі?
—Це тільки недалеким людям треба довгих років, щоб збутись емоцій! А хто сам собі
господар, той може порішити скорботу так само легко, як і знайти нову насолоду. Я не хочу
коритися своїм почуттям. Я хочу розкошувати ними, тішитись удосталь, — але щоб тримати їх
у своїй владі!
—Доріане, це жахливо! Щось вас цілковито змінило. Виглядаєте ви все тим самим чудовим
хлопчиком, що день у день приходив до мене в студію позувати. Але тоді ви були простий,
безпосередній, ніжний, ви були найчистіше створіння в цілому світі. А зараз... Не розумію, що
скоїлося з вами. Ви говорите, як людина без жалю в серці... Це все вплив Гаррі, я знаю.
Юнак почервонів і, підійшовши до вікна, якусь хвильку дивився на колихке зело саду,

267
заллятого сонцем.
—Я завдячую Гаррі багато чим, Безіле, — озвався він урешті, —і більше, ніж вам. Ви тільки
навчили мене марнославства.
— І я вже покараний за це, Доріане... Або буду колись покараний...
— Коли ми з вами познайомились, я був хлопчик. Тепер я дорослий. У мене нові нахили,
нові думки, нові поняття. Я став інакшим. Але мені не хотілося б, щоб ви розлюбили мене. Я
змінився, так, але ви повинні завжди бути моїм другом. Звичайно, я дуже люблю Гаррі. А все
ж я знаю: ви кращий за нього. Ви не сильніший — ви занадто боїтеся життя, — але ви таки
кращий. І як гарно нам бувало разом! Не кидайте ж мене, Безіле, і не сваріться зі мною. Який я
є, такий є. Що тут поробиш?
Художника мимохіть це зворушило. Юнак цей був безмежно дорогий йому — адже
Доріанів образ позначив знаменний перелом у його творчості. І в Безіла забракло духу, щоб
ізнов йому дорікати. Та й кінець кінцем байдужість юнакова — лише скороминущий настрій.
В Доріані ж так багато доброго, так багато шляхетного ...
—Гаразд, Доріане, — сказав нарешті Голуорд з сумною усмішкою, — я більше не
згадуватиму цієї жахливої історії. Сподіваюсь
тільки, що ваше ім'я не буде вплутане в цю справу. Сьогодні мають переводити слідство. Вас
не викликали?
Доріан похитав головою, досадливо скривившись від слова "слідство", — такі докладності
відгонять чимось грубим і вульгарним.
—Вони не знають мого прізвища, — відповів він.
—Але ж дівчина, мабуть, знала?
— Тільки ім'я. І я цілком певний, що вона нікому його не сказала. Вона розповідала мені,
що в театрі дуже цікаві були звати про мене, а вона все відказувала їм, що моє ім'я — Чарівний
Принц.
[Коли Безіл у ході подальшої розмови захотів поглянути на створений ним портрет
Доріана, господар з такою люттю заступив йому дорогу, що художник злякався. Після
того, як художник пішов, Доріан вирішив сховати портрет подалі від стороннього ока.]

Розділи X — XII
[Перенісши портрет до старої класної кімнати і забравши у камердинера ключ,
Доріан Грей трохи заспокоївся, пересвідчившись, що відтепер ніхто чужий не зможе
побачити зміни його внутрішнього "Я". Його неспокій остаточно розвіяла прислана
лордом Генрі вечірня газета, усякій Доріан прочитав, що слідство у справі Сібіл Вейн
констатувало її смерть від нещасливого випадку. Отож тепер Доріан може цілковито
віддатись "новому гедонізму": розважатись на свій смак, грішити, спокушати і
спокушуватись. Відтак Доріан Грей розширює коло своїх захоплень: цікавиться різними
релігіями, музикою і музичними інструментами, вивчає історії про коштовне каміння.
Якось напередодні Доріанового дня народження (йому виповнювалося тридцять вісім
років) до нього зайшов попрощатися перед від'їздом Безіл Голуорд. Безіл водночас хотів
дізнатися, чи правдиві ті страшні чутки, які поширюють про Доріана в Лондоні.
Господар з викликом запропонував Безілові зазирнути у його щоденник.]

Розділ XIII
Вийшовши з кімнати, Доріан почав підійматися сходами, Безіл Голуорд ступав позаду. Ішли
вони знишка, як інстинктивно ходять люди поночі. Химерні тіні від лампи падали на стіни та
східці. Порвався вітер і дзеленькнув десь шибкою.
Коли вони добулися горішньої площадинки, Доріан поставив лампу долі і встромив ключа в
замковий отвір.
—Отже, ви наполягаєте, Безіле? — тихо спитав він.
—Так.

268
 —Чудово! — Доріан усміхнувся, а тоді додав уже різким тоном:— Ви лиш один у світі
маєте право знати все про мене. Ви куди більше, ніж гадаєте, причетні до мого життя.
Піднявши лампу, він одімкнув двері й увійшов. Зсередини війнуло холодним повітрям, і
вогонь у лампі спалахнув на мить темно-оранжевим світлом. Доріан здригнувся.
—Зачиніть двері за собою, — пошептом кинув він Голуордові, ставлячи лампу на стіл.
Художник ошелешено роздивлявся довкола. Знати було, що в кімнаті вже довгі роки ніхто
не живе. Вицвілий фламандський гобелен, якась картина за пологом, стара італійська скриня,
напівпорожня книжкова шафа та ще стілець і стіл — оце ніби й усе тут. Поки Доріан Грей
запалював недогарок свічки на каміні, Голуорд спостеріг, що все навкруг припаде порохом і
що килим дірявий. За панелями з шурхотом пробігла миша. Вогкий пліснявий дух стояв у
кімнаті.
—То ви гадаєте, Безіле, самий тільки Бог бачить душу людську? Відкиньте це покривало, і
ви побачите мою душу!
Голос Доріанів звучав холодно і жорстоко.
—Ви що, з глузду з'їхали чи дурня корчите, Доріане? — насуплено буркнув Голуорд.
—Не хочете? Тоді я сам це зроблю, — сказав Доріан і, шарпнувши покривало, зірвав його з
прутини і пошпурив на підлогу.
Зойк жаху вихопився у художника, коли в тьмяному світлі він побачив на полотні бридотно
вишкірене обличчя. Вираз портрета викликав лише презирство й огиду. Боже милостивий,
адже перед ним портрет Доріана Грея! Лице, хоч як жахливо знівечене, все ще зберігало
частинку його чудесної вроди. Поріділі кучері ще трохи яскріли золотом, і ясною барвою ще
горіли сластолюбні уста. В припухлих очах помітні були рештки їх вабливої блакиті, і не
зовсім ще зникли благородні обриси точених ніздрів та стрункої шиї. Так, це сам Доріан. Але
хто ж намалював його такого? Художник мовби впізнавав свою руку, та й рама була та сама,
роблена за його ескізом. Здогад — моторошно неймовірний, а все ж Голуорда пронизав жах.
Схопивши запалену свічку, він підніс її до портрета. У лівому кутку видніли довгі літери —
його ім'я, виведене циноброю.
Це мерзенна пародія, це якась безчесна й підла сатира! Він ніколи не малював такого!.. І
все-таки цей портрет — його робота. Голуорд упізнав портрет, і враз гаряча кров йому немов
застигла в жилах. Його робота! Але ж бо що це значить? Чому портрет змінився?.. Він
обернувся і безтямними очима подивився на Доріана. Губи його нервово сіпались, пересохлим
язиком несила було ворухнути. Він провів рукою по лобі — холодний піт вкривав чоло.
А Доріан, прихилившись до полички над каміном, зосереджено стежив за ним — з таким
виразом, як у людини, захопленої грою великого артиста. На його обличчі ні справжнього
страждання, ані справжньої радості — просто гостра цікавість глядача, та ще, може, очі
поблискують переможисто. Вийнявши квітку з петельки, він мовби нюхав її.
— Що ж це таке? — спромігся нарешті Голуорд. Власний голос пролящав незвично різко,
немов чужий, у його вухах.
— Багато років тому, коли я був ще зелений хлопець, — почав Доріан Грей, розминаючи
пальцями квітку, — ви побачили мене. Ви взялися лестити мені і навчили пишатися своєю
вродою. Одного дня ви познайомили мене із своїм другом, і він пояснив мені, яке це диво —
юність, і тоді ж ви скінчили мій портрет, що відкрив мені інше диво — красу. В якусь
божевільну мить — я й досі не знаю, чи жалкую за тим, чи ні, — я висловив бажання... ви,
мабуть, назвали б його молінням...
— Я пам'ятаю! О, ще й як пам'ятаю!.. Та ні, це ж неможливо! Просто тут вогко і полотно
зайшло пліснявою. Чи, може, фарби мали в собі якийсь роз'їдливий матеріал... Ну певно ж! Бо
щось інше — це річ неможлива!
— А хіба взагалі є що-небудь неможливе? — пробурмотів Доріан Грей, підійшовши до вікна
і притулившись чолом до холодної змокрілої шибки.
— Ви ж казали мені, що знищили картину!
— Я помилився. Вона знищила мене.
— Я не вірю, що це моя робота!
269
 — Недобачаєте в ній свого ідеалу? — гірко мовив Доріан.
— Свого ідеалу, ви кажете?..
— Ні, це ви так казали.
— В цьому нічого не було поганого і нічого ганебного. Такого ідеалу, який у вас я бачив, я
ніколи вже не знайду. А це — обличчя сатира!1
— Це обличчя моєї душі.
— О Боже! І кому я поклонявся! Воно ж має очі диявола!..
— У кожнім із нас — і Небо, і Пекло, Безіле! — скрикнув Доріан з жестом дикого розпачу.
Голуорд повернувся до портрета і знову втупив у нього погляд.
— Боже мій! Та ж коли ви й справді так опоганили своє життя, то ви, мабуть, іще гірший,
ніж гадають ваші ненависники!
Він підніс свічку ближче і почав пильно придивлятися до полотна. Поверхня виглядала
точнісінько такою ж, як вона вийшла у нього з рук. Це жахливе зіпсуття явно прийшло
зсередини. Якась потайна імпульсивність портретового життя спричинила те, що його
повільно роз'їдає проказа розбещеності. Розклад тіла у вогкій могилі не такий моторошний!
Рука художника так дрижала, що свічка випала із ставника і, шиплячи, догорала на підлозі.
Він ногою загасив її і, знесилено сівши на хисткий стілець при столі, затулив обличчя руками.
— Боже милосердний! Яка це кара! Яка жахлива кара, Доріане не! — Відповіді не було, од
вікна чулося лише ридання Доріанове. — Моліться, Доріане, моліться, — пробелькотів
Голуорд. — Як це нас навчали в дитинстві? "Прости нам провини наші... Не введи нас у
спокусу і збав нас од лукавого..." Кажім разом! Молитву
ваших гордощів було почуто. То ж буде почуто й молитву вашого каяття! Я занадто
обожнював вас — і я за це покараний. Ви теж занадто себе обожнювали. Обоє ми покарані.
Доріан Грей повільно обернувся і глянув на Голуорда стуманілими очима.
— Занадто пізно, Безіле, — насилу він вимігся.
— Покаятися ніколи не занадто пізно, Доріане. Ставаймо на коліна і спробуймо пригадати
хоч якусь молитву. Хіба ж не сказано десь у святому письмі: "Хоч би гріхи ваші були як кров,
я зроблю їх білі як сніг"?..
— Тепер для мене ці слова — порожній звук.
— Цитьте, не кажіть так! Ви й без того досить накоїли в житті лиха. Боже мій! Хіба ви не
бачите, як глумливо ця клята штука щириться до нас?
Доріан Грей глянув на портрет, і враз — наче навіяна тим образом на полотні чи
нашептана тими вишкіреними устами — в ньому спалахнула люта злість на Безіла Голуорда.
Скаженість зацькованої тварини пробудилася в ньому, і цю людину, що сиділа за столом, він
зненавидів так несамовито, як ніколи й нікого ще в житті.
Він дико озирнувся круг себе. В око йому впало щось блискуче на розмальованому віку
скрині просто нього. Він пригадав — то ніж, що він приніс сюди кілька днів тому розрізати
мотузку, та так і забув забрати. Обходячи стіл, він помалу зближався до скрині. Опинившись
позад Голуорда, він схопив ножа і повернувся. Голуорд ворухнувсь, наче маючи підвестися.
Доріан миттю підскочив до нього, втопив ніж у випнуту артерію за вухом і, придавивши
Безілеві голову до столу, став ще й ще штрикати її ножем.
Почувся глухий стогін і моторошний кавкіт людини, що захлинається в крові. Простягнені
вперед руки тричі конвульсійне знялись угору, пальці, дубіючи, по-чудернацькому тріпотнули
в повітрі. Доріан ще два рази встромив ножа — Голуорд уже не ворушився. Щось почало
капати на підлогу. Доріан почекав хвильку, все ще притискуючи голову трупа. Потім кинув
ножа на стіл і прислухався. Ніде ані шелесне, тільки чути "крап, крап" на витертий килим.
Доріан відчинив двері і вийшов на сходи. Мертва тиша облягала дім. Всі спали. Кілька секунд
він стояв, перехилившись через бильця, і вдивлявся в чорну навислу пітьму. Тоді вийняв
ключа з дверей і, повернувшись до кімнати, замкнувся зсередини.
Мрець сидів, усе так само згорбатілий, припавши головою до столу; розпростерті руки
здавалися неприродно довгими. Коли б не червоний нерівний проріз на потилиці та не темна,
трохи вже застигла калюжка, що поволі ширшала на столі, додумалося б, що людина просто

270
заснула.
Як хутко все це сталося!..
Замкнувши за собою двері, Доріан став тихцем спускатися. Дерев'яні східці поскрипували
під ним, наче видаючи болісний стогін. Кілька разів він заклякав на місці і чекав. Ні, все
спокійно. Це лише відлунок його ходи.
Діставшись до бібліотеки, Доріан помітив у кутку валізку й пальто, їх треба було десь
сховати. Він відімкнув потайну шафу в стіні,
де лежало вбрання для його дивних відлучень, і поклав туди художникові речі. Пізніше він
любісінько їх спалить. Тоді витягнув годинника. За двадцять хвилин друга.
Він сів і задумався. Щороку, ба навіть чи не щомісяця, в Англії вішають людей за таке.
Немов саме повітря під'юджує їх на вбивства! Мабуть, якась кривава зірка занадто наблизилася
до землі... А втім, хіба є докази проти нього? Безіл Голуорд вийшов з його будинку об
одинадцятій годині. Ніхто не бачив, як він сюди повернувся: челядь майже вся в Селбі,
камердинер спить... Париж!.. Ну ясно, Безіл нічним поїздом виїхав у Париж, як і лагодився. Всі
знають його затвірницьку вдачу, отож мине добрих кілька місяців, перше ніж зродяться які-
небудь підозри. Кілька місяців! Усі сліди можна буде знищити куди раніше.
Раптом йому спала на думку одна річ. Надягнувши хутряне пальто й капелюха, він вийшов у
передпокій. Там він постояв, прислухаючись до неквапної важкої ходи полісмена по тротуару і
дивлячись, як промінець його ліхтарика поковзнув по вікну. Затамувавши віддих, він чекав.
Трохи згодом він одсунув засув і обережно вийшов на вулицю, тихенько замкнувши за
собою двері. Потім почав дзвонити. Минуло хвилин п'ять, поки з'явився напівзодягнений і
заспаний камердинер.
—Перепрошую, що розбудив вас, Френсісе, —.входячи, сказав Доріан. — Я забув свого
ключа. Котра зараз година?
Кліпаючи очима, камердинер глянув на годинника:
—Десята хвилина на третю, сер.
—Так пізно!.. Вранці розбудите мене о дев'ятій годині. Я маю одну справу.
—Гаразд, сер.
—Хто-небудь заходив увечері?
—Був містер Голуорд, сер. Він чекав на вас до одинадцятої години, а тоді пішов, щоб не
спізнитися на поїзд.
—А-а! Шкода, що ми не побачились. Він нічого не переказував?
—Ні, сер, він тільки сказав, що напише вам із Парижа, коли не застане вас сьогодні в клубі.
—Ну що ж, добре, Френсісе. То не забудьте розбудити мене вранці о дев'ятій.
—Не забуду, сер.
Слуга пішов по коридору, човгаючи капцями. Доріан Грей кинув капелюха й пальто на стіл і
пройшов у бібліотеку. Яку чверть
години він у задумі ходив з кутка в куток, кусаючи губи. Тоді взяв з полички Синю книгу і
почав гортати. "Алан Кемпбел. Мейфер, Гертфорд-стріт, 152". Так, це саме та людина, що йому
потрібна.

Розділ XIV — XVII

[Наступного ранку Доріан запросив до себе знайомого хіміка Алана Кемпбела і змусив
того допомогти йому позбутися трупа, застосувавши азотну кислоту. Увечері він
позбувся й одягу Безіла.
Брат Сібіли Вейн намірився вбити Доріана, щоб помститися за смерть сестри, котра
загинула вісімнадцять років тому, але, побачивши його юне обличчя, яке зовсім не
змінилося, вирішив, що перед ним інша людина.]

Розділи XVIII
Другого дня Доріан не виходив з будинку і більше пробув у себе в кімнаті, знеможений

271
диким страхом перед смертю, але й до життя вже збайдужілий. Усвідомлення того, що хтось на
нього чигає, вистежує його, готує пастку, — не давало йому спокійної хвилини. Досить було
війнутися гардині, і Доріан уже здригався. Сухе листя, що вітром прибивало до вікон,
скидалось йому на його власні нездійснені заміри і несамовиті каяття. Заплющивши очі, він
знову бачив обличчя моряка, що пильно вдивлявся крізь затуманену шибку, і знову тяжка рука
жаху стискувала йому серце.
Але, може, це тільки породження його фантазії, що з ночі викликала примару помсти і цю
моторошну картину грядущої покари? Бо ж: дійсність — хаотична, то лише людська уява діє з
разючою логічністю. Адже саме завдяки уяві услід за гріхом приходять докори сумління. Адже
саме уява виставляє нам на очі огидне поріддя наслідків, що тягне за собою кожен наш злочин.
У звичайному світі фактів ані грішники є покарані, ані праведники винагороджені. Успіх
дається дужому, поразки зазнає слабкий. І по всьому!.. Та й крім того, якби хто сторонній
тинявся навколо дому, його побачили б слуги або сторожа. Якби чиї сліди було знайдено на
клумбах, садівники доповіли б йому. А певно, певно — це все його уява! Брат Сібіл Вейн не
повернувся, щоб убити його. Він відплив на судні і десь загине в холодному морі. То ж хай собі
хоч як там, а від Джеймса Вейна він, в усякому разі, убезпечений. Адже цей моряк не знає, і
ніяк йому дізнатися, ім'я Чарівного Принца! Маска юності врятувала його, Доріана Грея. А
проте ж — коли це все тільки мана, який жах знати, що сумління може збудити до життя такі
моторошні фантоми, і надати їм видимої форми, і примусити їх рухатися перед людиною! Що
за життя мав би він, коли б удень і вночі привиддя його злочинів вдивлялось у нього з темних
закутнів, глумилося з нього із потай них сховків, нашіптувало йому щось у вуха під час
бенкетів, розбуджувало його крижаним дотиком зі сну! На цю думку він аж пополотнів із
страху — на нього наче війнуло зимним холодом.
І навіщо тільки він у ту жахливу мить божевілля убив свого друга! Які моторошні самі лише
згадки про ту сцену! Він бачив те все знову. Кожна жаска деталь воскресала в пам'яті і
проймала ще більшим жахом. З чорної хлані Часу зводилась у багряних шатах грізна тінь його
злочину.
Коли о шостій годині прийшов лорд Генрі, він застав його в сльозах. Доріан ридав, немов йому
серце краялося з
горя.
Аж на третій день набрався він духу вийти-з дому. Ясне, запахуще від глиці повітря цього
зимового ранку повернуло йому радість життя. Але не тільки погожа пора спричинила зміну.
Усім єством зняв він бунт проти надміру болю, що силкувався порушити, а то й скалічити його
душевний спокій. З ніжними витонченими натурами завжди так. їхні могутні пристрасті
несуться стрімголов, якщо їх не приборкано. Вони або вбивають людину, або вмирають самі.
Дрібничкове горе і дрібничкове кохання вперто животіють. Кохання і горе, коли вони великі,
гинуть від безмір'я своєї сили. До того ж Доріан переконав себе, що був жертвою враженої
жахом уяви, і оглядався тепер на свої страхи уже трохи з жалем, а більше — із зневагою.
Після сніданку він годину прогулювався з герцогинею в саду а тоді поїхав через парк
приєднатися до гурту мисливців...
На узліссі Доріан побачив сера Джефрі Клаустона, брата герцогині, як той викидав з
рушниці два зужитих набої.
Доріан ішов поруч Клаустона. Духмяність соснового лісу, сонце, що мінилося брунатними й
червоними цятками на стовбурах дерев, хрипкі вигуки нагоничів, що доносилися час від часу, і
услід за цим різке клацання рушниць — усе це чарувало Доріана й наповнювало п'янким
відчуттям свободи. Безжурне щастя, безтурботна радість наче окрилювали його.
Зненацька з-за пагорка, зарослого торішньою травою — ярдів двадцять поперед них, —
вихопився заєць. Наставивши вуха з чорними кінчиками й витягуючи задні лапки, він, мов
вітер, летів у глиб вільшаника. Сер Джефрі приклав рушницю до плеча. Але граціозність рухів
тварини несподівано чимось привабила Доріана Грея, і він скрикнув:
—Не стріляйте, Джефрі! Хай собі живе!
—Ет, дурниці! — засміявся Клаустон, і саме в ту мить, коли заєць скочив у гущавину, він

272
випалив. Разом почулися два крики — моторошний крик пораненого зайця і ще більш
моторошний передсмертний крик людини.
—Боже! Я попав у нагонича! — зойкнув Джефрі. — Який це осел поперся під постріли! Гей
там, припиніть стрілянину! — гукнув він на весь голос. — Людину поранено!..
—Доріане, — мовив лорд Генрі, — я б їм сказав на сьогодні облишити влови. Далі
полювати якось не годиться.
—Я б хотів, щоб їх назавжди облишили, — знеможено відповів Доріан. — Це все таке
відразливе й нелюдське! Що, та людина?..
Він не зміг докінчити речення.
—Либонь, що так, — сказав лорд Генрі. — Він дістав у груди цілий набій шроту. Певно,
помер одразу. Ходімо в дім, Доріане.
Ярдів п'ятдесят до головної алеї вони йшли поряд і мовчали. А тоді Доріан глянув на лорда
Генрі і мовив, важко зітхаючи:
—Це погана прикмета, Гаррі, дуже погана... Я чую, щось жахливе заходить з кимось із нас...
Може, зі мною, — додав він, проводячи рукою по очах, наче від болю.
Його співбесідник засміявся.
—Єдина страшна річ на світі — нудьга, Доріане. Це єдиний гріх, за який нема прощення.
Але нам вона не загрожує — хіба що товариство за обідом надумає балакати про цей випадок.
Я повинен їх попередити, що ця тема під табу. Що ж до якихось там прикмет, то їх взагалі не
існує. Доля не шле нам вісників — вона для цього занадто мудра або занадто жорстока. Та й що
таке може трапитися з вами, Доріане? Ви маєте все, що тільки людина може побажати. Будь-
хто залюбки помінявся б з вами!
—А я залюбки помінявся б із будь-ким!.. Не смійтеся, Гаррі, я кажу правду. Той бідолашний
селянин, що його оце вбито, щасливіший за мене. Я не маю жаху перед смертю, ні, Гаррі, — це
тільки наближення її жахає. Мені здається, що крила цього чудовиська вже змахують наді
мною в олив'яній задусі. Боже милостивий! Хіба ви не бачите, Гаррі, що он там скрадається
хтось поза деревами, — він жде мене, він чатує на мене! Лорд Генрі глянув, куди вказувала
тремтяча рука в рукавичці.
—Авжеж, бачу, — усміхаючись, сказав він. — Вас жде садівник.Певно, Х0Че поспитати, яких
квіток зрізати до столу на вечір. Але нерви у Вас і справді стали зовсім нікудишні, любий!
Неодмінно
побувайте в мого лікаря, коли повернемося до міста.
Доріан полегшено перевів подих, переконавшись, що підходить лише садівник. Той підняв
капелюха, в нерішучості скосив погляд на лорда Генрі, а тоді добув з кишені листа й подав
своєму господа
реві.
— її світлість наказали почекати на відповідь, — мовив він упівголоса.Доріан поклав листа в
кишеню.
— Перекажіть її світлості, що зараз я сам прийду, — холодно сказав він.
Челядник повернувся і квапливо пішов до будинку.
— Як полюбляють жінки ризикові вчинки! — засміявся лорд Генрі. __ цією рисою в них я
найбільш захоплююся. Жінка ладна фліртувати з ким завгодно, аби тільки на очах інших
людей.
— А ви, Гаррі, так само полюбляєте ризикові слова! І цим разом ви таки схибили.
Герцогиня мені дуже подобається, але я не закоханий у неї.
~ Зате вона дуже закохана в вас, але подобаєтесь ви їй менше. Отож двійко з вас чудове.
~ Би плітки розводите, Гаррі, хоч і не маєте на те жодних під став.
— Підстава будь-якої плітки — впевненість у неморальності, — сказав лорд Генрі,
запалюючи цигарку. — Ой Гаррі, задля дотепу ви й рідного батька б не пожалували!
Люди самохіттю сходять на жертовник.
— Як би я хотів знову покохати! — промовив Доріан Грей 3 глибоким пафосом у голосі. —

273
 Але я, здається, вже цього не можу і позабув навіть бажання... Я забагато цікавлюся самим
собою і став уже тягарем сам для себе. Мені треба забратися куди-небудь, забути все!
Дурницю я зробив, що взагалі сюди приїхав... Я, мабуть, пошлю телеграму Гарі, хай
приготують яхту. На яхті хоч безпечно.
— Безпечно? Від чого, Доріане?.. У вас якась турбота. Чому ви мені не розкажете? Ви ж
знаєте — я б радо поміг вам.
-Неможу я розказати вам, Гаррі, — понуро відповів Доріан. — Та и,певно, то все лише мої
химери... Цей нещасливий випадок вивів мене з рівноваги. В мене якесь жахливе передчуття,
ніби щось таке має статися й зі мною.
...Нагорі, у своїй спальні, лежав на канапі Доріан Грей, і жах поймав кожну клітину його
тіла. Життя раптом стало для нього таким огидним тягарем, що його несила було зносити.
Моторошна смерть нещасного нагонича, підстреленого в лісі, мов дикий звір, здавалася йому
прообразом його власної смерті. І він мало не зомлів, почувши ті цинічно-жартівливі слова
лорда Генрі. О п'ятій годині він подзвонив лакеєві і наказав спакувати речі і щоб о пів на
дев'яту була готова коляска, бо він вечірнім поїздом від'їздить до Лондона. Ані жодної ночі він
вирішив не залишатись більше у Селбі-Ройялі, Лихе це місце — тут смерть ходить серед білого
дня, і трава в лісі заплямована кров'ю.
Потім він написав записку лордові Генрі, сповіщаючи, що їде в Лондон порадитися з
лікарем, і прохаючи його тим часом обходити гостей. Коли він вкладав записку в конверт, у
двері постукали, і камердинер доповів, що його хоче бачити старший лісник. Доріан
спохмурнів і прикусив губу.
— Скажіть, хай увійде, — буркнув він по хвилі вагання. Тільки лісник ступив на поріг,
Доріан витягнув з шухляди чекову книжку і поклав перед себе.
—Ви, Торнтоне, мабуть, з приводу того нещасливого випадку , вранці? — запитав він,
беручись за перо.
—Так, пане, — відповів охоронець дичини.
—Цей бідолаха був одружений? Він мав сім'ю? — спитав, аби лише спитати, Доріан. —
Коли так, я їх не залишу в злиднях і надішлю їм грошей, скільки ви вважаєте за потрібне.
—У тім-то й річ, пане, що ми не знаємо, хто він такий. Через це я й насмілився вас
потурбувати...
—Не знаєте, хто він? — не вслухаючись, перепитав Доріан. — Цебто як? Він що, не з
ваших людей?
—Ні, пане. Я ніколи його не бачив. Він скидається на матроса, пане.
Перо випало в Доріана з руки і серце немовби завмерло.
—На матроса? — вихопилось у нього. — Ви кажете, на матроса?
— Так, пане. На вигляд він буцімто матрос — руки у нього в татуюванні, і все таке інше...
—Що-небудь знайшли при ньому? — спитав Доріан, нахиляючись уперед і втуплюючи
приголомшений погляд у лісника. — Які-небудь документи?
—Ні, пане. Лише гроші — трохи — і шестизарядний револьвер. А ім'я немає. Він, бачиться,
чоловік пристойний, пане, хоч і з простолюду. Якийсь матрос, ми так гадаємо.
Доріан скочив на ноги. Божевільна надія промайнула в нього, і він гарячкове її хопився.
—Де труп? — вигукнув він. — Кажіть хутчіш. Я мушу його зараз же побачити.
—Він у порожній стайні на Гоум-фарм, пане. Люди не люблять таке тримати у себе в хаті.
Кажуть, мрець приносить нещастя.
—На Гоум-фарм? Мерщій давайте туди, почекаєте там. Скажіть котрому конюхові привести
мені коня... Або ні, не треба. Я сам візьму, так швидше.
Не минуло й чверті години, як Доріан Грей уже мчав на весь дух довгим путівцем. Раз
кобила рвонула вбік, побачивши білі ворота, і ледве не скинула верхівця. Він уперіщив її
пужалном по шиї, і вона помчала вперед, стрілою прорізуючи нічну пітьму. Камінці
виприскували у неї з-під копит.
Нарешті він доїхав до Гоум-фарм. На подвір'ї ферми шасталося двоє робітників. Доріан
скочив з сідла і кинув одному з них повіддя. В найдальшій стайні блимав якийсь вогник. Щось

274
немов підказало Доріанові, що труп там; він квапливо підійшов до дверей і вже поклав руку на
клямку.
Тоді пристав на мить, почуваючи, що зараз він на порозі відкриття, яке принесе йому або
спокій, або погубу. Відтак шарпнув двері і увійшов.
На купі мішковини аж у протилежному кутку лежало тіло людини в простій сорочці й синіх
штанях. Обличчя мерцеві вкривала строката хусточка. Поряд, потріскуючи, горіла груба свічка,
встромлена в шийку пляшки. Доріан Грей весь колотився. Він відчував, що йому не стане духу
своєю рукою прийняти цю хусточку, і гукнув одного з робітників.
Коли робітник прибрав хусточку, Доріан підступив ближче. Радісний крик вирвався йому з
уст. Чоловік, що його підстрелили в гущавині, — був Джеймс Вейн. Кілька хвилин Доріан
стояв непорушно, дивлячись на мерця. А коли повертався верхи додому, в очах його виступили
сльози: він знав, що тепер уже таки в безпеці.
Розділ XIX
[Голос сумління не дає спокою Доріану Грею. І хоча лорд Генрі переконує у його
"безгрішності і досконалості", проте Доріан уже не вірить йому.]

Розділ XX
Стояв тихий погожий вечір, такий теплий, що Доріан не зодягав пальта, а ніс його,
перекинувши через руку, і навіть не закутував шиї шовковим кашне. Коли він прямував
додому, покурюючи цигарку, повз нього пройшло двоє юнаків у вечірніх костюмах. Він почув,
як один з них прошепотів другому:
— Оце Доріан Грей!
Він пригадав, як приємно бувало йому, коли на нього люди показували, чи дивилися, або
говорили про нього. А тепер йому набридло вічно чути своє ім'я. І половину чарів того
маленького села, куди він так часто їздив останніми тижнями, саме те й становило, що там
ніхто його не знав. Він не раз казав дівчині, яку закохав у себе, що він бідний, і вона вірила
йому. Але коли він зізнався їй що був страх як зіпсутий, вона тільки засміялася й відмовила, що
зіпсуті люди завжди дуже старі і дуже бридкі. А який сміх у неї — чисто мов пташка співає! І
сама вона — така гарненька в простій бавовняній сукенці й широкому капелюшку! Вона не
знала нічого в житті, але вона мала все те, що він утратив.
Прийшовши додому, Доріан побачив, що лакей і досі чекає на нього. Він відіслав його
спати, а сам, лігши на канапу в бібліотеці, задумався над тим, що оце сказав йому лорд Генрі.
Чи й справді воно так, що людині аніяк неспромога змінитися? Доріана опосіла пекуча туга
за непорочною чистотою своєї юності, своєї рожевої юності, як назвав її колись лорд Генрі.
Доріан добре знав, що ославив себе ганьбою, спаплюжив душу, сповнив потворністю уяву; він
усвідомлював, що справляв згубний вплив на інших і що від цього мав страшенну насолоду;
він знав, що проти всіх тих життів, які стикалися з його власним, його було найкраще, і так же
багато від нього сподівалося, а він покрив його безчестям... Але невже це все невиправне? І
бодай надії не лишилося для нього?
О, і навіщо тільки в ту страхітливу мить гордощів і шаленства з нього вихопилося фатальне
благання, щоб портрет ніс тягар його днів, а він сам щоб зберіг незаплямованою пишноту
вічної молодості! То ж був початок його погуби. Краще б кожен його гріх призводив до
швидкої і непомильної кари. Покара очищує душу. Не "прости нам гріхи наші", а "покарай нас
за провини наші" — ось така має бути молитва людини до всесправедливого Господа.
Люстерко в тонко різьбленій рамі, ще бозна-колишній дарунок лорда Генрі, стояло на столі,
і білорукі купідони округ і досі все усміхалися. Доріан взяв дзеркало до рук — як тої жахливої
ночі, коли вперше завважив зміну в портреті, — і втупився в його гладінь невидющим,
затуманеним від сліз поглядом. Колись одна особа, до безтями закохана в нього, написала йому
несамовитого листа, що закінчувався такими словами обожнення: "Світ змінився, відколи
прийшли в нього ви, — ви, зроблені з золота й слонової кості. Вигини ваших уст перетворюють
на нове історію світу". Ці слова постали на пам'яті Доріановій, і він знов і знов подумки

275
повторював, їх. А тоді раптом збурилася в ньому ненависть до власної вроди і, шпурнувши
дзеркало на підлогу, він розтовк його підбором на срібні уламки. Ця врода його — ось що
знівечило йому життя, — його врода і його молодість, що він собі виблагав. Якби не вони, його
життя було б вільне від наруги. А врода виявилася лише машкарою, молодість — лише глумом.
Та й що таке, зрештою, молодість? Наївна, незріла пора, пора поверхових настроїв, нездорових
думок. Навіщо були йому її шати? Молодість же знищила його!
Ні, краще дати спокій минулому, йому нічим уже не зарадиш. Про власне майбутнє — ось
про що він має подумати. Джеймса Вейна поховано в безіменній могилі на цвинтарі в Селбі.
Алан Кемпбел одного вечора застрелився у себе в лабораторії, так і не виказавши таємниці, що
була йому нав'язана. Збуджені пересуди про зникнення Голуорда незабаром ущухнуть — до
того йдеться. Отже, він, Доріан, цілком у безпеці. Проте зовсім не смерть художника гнітила
його — смерть власної душі в живім тілі, ось що найбільше мучило. Безіл намалював портрета,
що скалічив йому життя, і він не міг дарувати цього. Адже, це тон портрета спричинив усе.
Безіл наговорив йому неможливих речей, але він навіть їх терпляче вислухав. А вбивство — це
просто спалах безумства. Що ж до Алана Кемпбел а, то він сам наклав на себе руки — така
була його воля, так він і вчинив. А він, Доріан, тут ні до чого.
Нове життя! Ось чого він жадав зараз. Ось чого прагнув'. Ба навіть він уже й почав це нове
життя. В усякому разі, він пожалів одну невинну дівчину. І ніколи більше він не спокушатиме
невинних. Він стане доброчесним.

276
 Коли Доріан згадав про Гетті Мертон, у нього промайнуло: а чи вже не змінився на краще
портрет у замкненій кімнаті? А певно ж, портрет уже не такий відразливий, як передніш! І,
мабуть, коли його життя очиститься від гріхів, він спроможеться стерти з обличчя на полотні
всі сліди злочинних пристрастей... Ану, як ці сліди вже щезли?.. Він піде подивиться.
Доріан узяв зі столу лампу і покрався сходами вгору. Коли він одмикав двері, його напрочуд
юне обличчя засвітилося на хвильку радісною усмішкою. Так, він стане доброчесним, і той
огидний портрет, що він переховує, не буде нагонити на нього страх. Він відчув, що жахливий
тягар уже не тисне йому на душу.
Тихо ступаючи, він увійшов, замкнув своїм звичаєм двері зсередини і шарпнув з портрета
пурпурове покривало. Крик болю й обурення вирвався в нього. Ніякої зміни він не бачив —
хіба тільки в очах з'явилося щось підступне та рот Скривило лицемірним усміхом. Портрет усе
був відразливий — навіть іще відразливіший, коли тільки це можливе: червона волога на його
руці, либонь, ще пояскравішала, ще більш скидаючись на тільки-но пролиту кров. Доріана
пойняв дрож. Невже саме марнослав'я спонукало його на цей єдиний у житті добрий вчинок?
Чи сама жага нових збуджень, як то насмішкувато натякнув лорд Генрі? Чи то бажання
похизуватися, що часом примушує нас чинити щось благородніше за нас самих? Чи все те
разом? А чому червона пляма ще побільшала? Вона розповзалася по зморшкуватих пальцях,
мов яка жахлива хвороба... Кров була й на ногах портрета, немовби вона скапувала. Кров була
навіть на тій руці, що не тримала ножа!.. Що, зізнання? Може, це все до того, що він мусить
зізнатися в убивстві? Виказати самого себе, піти на смерть?..
Він засміявся. І дика ж думка! Та й зізнайся він, хто ж у це повірить? Не лишилося жодного
знаку по вбитому. Все, що йому належало, було знищене. Доріан власними руками спалив його
валізку й пальто. Люди просто сказали б, що він з'їхав з глузду. Та ще й замкнули б у
божевільню, якби він затявся на своєму... А проте це його обов'язок — признатися, віддати себе
на осудовисько людське, перетерпіти вселюдну покуту... Є Бог, і він вимагає від людей у гріхах
своїх сповідатися перед землею так само, як і перед небом. І ніщо не очистить його, аж доки він
не признається у своєму злочині... Злочині? Доріан здвигнув плечима. Смерть Безіла Голуорда
— то була дрібничка. Він думав про Гетті Мертон.
Бо таки цей портрет, нібито дзеркало його душі, — він бреше! Марнославність? Цікавість?
Лицемірство? Невже нічого іншого не було в його самозреченні? Ні, неправда, там було щось
інше, щось більше Принаймні так він гадав. Але — хто може сказати?..
Ні! Нічого іншого там не було. Лише через марнославність він пощадив її. З лицемірства
натягнув машкару доброчесності. Заради цікавості спробував ускромнити себе. Тепер він ясно
бачить усе це.
А те вбивство, невже воно ціле життя ітиме за ним слідом? Невже тягар минулого довіку
гнітитиме його? Чи, може, й справді він повинен зізнатися? Ні, ні, ніколи!.. Проти нього
лишився тільки один доказ, і той непевний. Це — портрет. Ну, то він його знищить. І навіщо
було так довго його зберігати? Колись він був із задоволенням спостерігав, як образ на полотні
змінюється і марніє замість нього самого, але віднедавна такого задоволення він уже не
відчував. Портрет не дає йому спати по ночах. А буваючи де поза Лондоном, він усе тремтить
зі страху, щоб тим часом чиїсь чужі очі не підглянули його таємниці. Думка про портрет
обволікала смутком його пристрасті, отруювала йому хвилини радощів. Портрет цей —
немовби його сумління. Атож, сумління... Ну, так він його ЗНИЩИТЬ!
Озирнувшись, Доріан нагледів ножа, що ним було вбито Безіла Голуорда. Він багато разів
чистив його, поки ані цяточки на нім не лишилося, і ніж аж вилискував. Цей ніж покінчив з
художником — і він же покінчить з художниковим твором і з усім тим, що той твір спородив!
Цей ніж покінчить з минулим, а коли минуле помре, він, Доріан, стане вільний. Цей ніж
покінчить з надприродним життям душі в портреті, і, позбавившись його зловісних
пересторог, Доріан віднайде, врешті, спокій.

277
 Доріан схопив ножа і встромив його в портрет. Почувся крик і глухий стукіт. Цей
передсмертний крик був такий моторошний, що пробудилася вся челядь і всі сполошено
повибігали із своїх кімнат.
Двоє джентльменів, що саме переходили майдан, зупинилися і подивились на горішні вікна
великої кам'яниці. Здибавши трохи далі полісмена, вони привели його до будинку. Той кілька
разів подзвонив, але ніхто не виходив. В усьому будинку, крім одного вікна вгорі, було темно.
Через деякий час полісмен відійшов від дверей і став стежити з сусіднього портика.
— Чий це будинок, констеблю? — спитав старший віком джентльмен.
— Містера Доріана Грея, сер, — відповів полісмен.
Відходячи, джентльмени зневажливо пересміхнулись. Один з них був дядько сера Генрі
Ештона.
А в домі, там, де йшла челядь, стривожено шепотілися напіводягнені люди. Стара місіс Ліф
плакала, заламуючи руки. Френсіс бум блідий, наче смерть.
За яку чверть години він покликав кучера та одного з лакеїв, і всі втрьох вони почали
скрадатися нагору. На стукіт їхній НІХТО не озивався. Вони давай гукати. Всередині було все
тихо. Мари» спробувавши висадите двері, вони, нарешті, вибралися на дах, а ІІИІД ти дісталися
до балкона. Вікна піддалися легко — видно, засувки були старі.
Коли вони ввійшли у кімнату, на стіні їм впав в око чудовий портрет їхнього господаря —
достоту такий, яким вони останній раз його бачили, в усьому блиску його чарівної юності і
вроди. А НА підлозі, з ножем у грудях, лежав якийсь мрець у вечірньому кос тюмі. Увесь у
зморшках, вимарнілий, аж погляд вернуло. І лише постерігши персні у ЇІЬОГО на пальцях, слуги
упізнали, хто це.
Переклад з англійської Р. Доценка
Запитання та завдання
1. Яке місце в ідейно-художній системі роману О. Вайльда "Портрет Доріана Грея" займає
"Передмова"? У чому полягає парадоксальність міркувань письменника?
2. Проаналізувавши "Передмову", спробуйте розкрити естетичну теорію письменника.
3. Чому "Портрет Доріана Грея" вважають філософсько-символічним романом?
4. Як ланцюжок "герой — ідея" втілюється в образах головних героїв роману (покажіть це
НІ* прикладах Доріана, лорда Генрі і Безіла)?
5. Наскільки змінила життя Доріана теорія гедонізму, з якою його познайомив Принц
Парадокс — лорд Генрі?
6. Як ви гадаєте, закохавшись у Сібілу Вейн, Доріан закохався у дівчину чи мистецтво?
7. Який невидимий зв'язок існував між Доріаном Греєм та його портретом-двійником? Якого
значення у житті головного героя набув портрет після самогубства Сібіли?
8. Який спосіб життя почав вести Доріан Грей, сповідуючи "новий гедонізм"?
9. "Пробуючи убити свою совість, Доріан Грей убиває себе". Доведіть, що ці слова автора є
моральною контесенцією твору.

278
 3. Оновлення драматургії

"Нова" драма
Драматургія XIX століття формувалась і розвивалась у руслі загального літературного
процесу. На початку XIX століття найбільш значні драматичні твори опублікували
письменники-роман-тики (Г. Клейст, Дж. Байрон, П. Шеллі, В. Гюго). У драмах цих авторів
пафос свободи особистості і протест проти буржуа передавалися через яскраві події, легендарні
чи історичні, втілювались у сповнених ліризму монологах. Але панівне становище у драма-
тургії доби романтизму посідають лірична і ліро-епічна драма. З цьому погляду варто
виокремити ліричні драми Дж. Байрона "Манфред" та "Каїн". Герої філософських драм
Байрона виступають як представники усього пригнобленого людського роду.
Реалістична драма посіла панівне становище спочатку у російській літературі, починаючи з
20-30-х років XIX ст. (О. Грибоєдов, О.Пушкін, М. Гоголь). Психологічні драми, сповнені
суворого реалізму, створив Л. Толстой ("Влада пітьми", 1886).
Розквіт західноєвропейської реалістичної драми припадає на кінець XIX — початок XX ст.
Біля витоків "драми ідей", у якій поєднується гостра полемічність і психологічна
майстерність у змалюванні характеру персонажа, стоїть творчість Генріка Ібсена. Важливою
прикметною рисою творчого методу норвезького драматурга є ретроспективна композиція,
тобто така побудова драми, при якій подія, що стала зав'язкою основного конфлікту,
відбувається до того моменту, з якого розпочинається дія драми на сцені. При такій побудові
драма Ібсена перетворюється в осягнення суті — соціальної, моральної, психологічної — тих
вчинків героїв, які здійснювалися в минулому, основна увага концентрується не на інтризі, а на
оцінці подій і вчинків. Ібсен так визначав мету будь-якої драми: "П'єса не закінчується з
падінням завіси після п'ятої дії — справжній фінал знаходиться поза її межами; поет намітив
напрям, у якому доводиться шукати цей фінал, після цього — наша справа, справа кожного
читача чи глядача самому дійти до цього фіналу шляхом особистої творчості".
Великим реформатором англійського театру, одним із вождів "нової драми" був Бернард
Шоу. Сцену англійський драматург уявляє
як місце дискусії, як майданчик для зіткнення ідей, постановки проблем. Він обстоює
принципово нову структуру драми — " драму-дискусію", "проблемну п'єсу-симпозіум",
користуючись при цьому особливим способом викладення проблем у "відстороненій" формі —
парадоксом.
На межі ХІХ-ХХ ст. драма зазнала значних зрушень у творчості Чехова, який, "осягнувши
душевну драму інтелігенції свого часу, глибокому драматизму надав форми скорботно-
іронічного ліризму" (В. Халізєв). Новаторським явищем у західноєвропейській драматургії
межі століть була творчість бельгійця Моріса Метерлінка. Теоретик і творець символістської
драми Метерлінк у кращих своїх п'єсах ("Принцеса Мален", "Непрохана", "Сліпі", "Синій
птах") створив особливий символістський "театр мовчання". За Метерлінком, душа драми — це
врочистий і безупинний діалог людини та її долі, а це спілкування може відбуватися лише у
мовчанні.
Запитання та завдання.
1.Розкажіть про особливості розвитку західноєвропейської драматургії на межі століть. Як
ви розумієте визначення "нова драма"?
2.Якими були культурні та історико-літературні передумови оновлення європейського
театру?
3.Сформулюйте головні шляхи еволюції театру Західної Європи: "драма ідей" Г. Ібсена,
"драма-дискусія" Б. Шоу, ліро-психологічна драма А. Чехова, символістський театр "мовчання"
М. Метерлінка.

279
 З норвезької літератури

"Під шум великих. міжнародник бур ^ $і свого боку воював 2

Маленьким суспільством, до якого був прикутий волею обставин і
життєвий у мов."

Г. Ібсен

Генрік ІБСЕН
1828 — 1906

Найвидатніший норвезький драматург XIX ст., творець реалістичної драми, що

стала епохою в європейській драматургії, знаменитий реформатор театру.
Вважав, що у драмах повинні боротися не ідеї, а люди, які виступають носіями
цих ідей; що "справжній фінал драми повинен перебувати поза її рамками", а
справа читача чи глядача — самостійно осмислити фінал шляхом особистої
творчості.
Головне завдання Ібсена-драматурга — зробити драму серйозною, змусити
глядача думати разом з автором і дійовими особами твору, спонукаючи до
співтворчості.

Основні твори: драми "Боротьба за престол" (1864), "Кесар і галілеянин" (1873), "Бранд"
(1866), "Пер Гюнт" (1867), "Ляльковий дім" (1879).

20 вересня 1828 р. у невеличкому містечку Шієні народився найвидатніший норвезький

драматург, поет Генрік Ібсен. Ще в дитинстві йому довелося зазнати усіх принижень бідності.
Батько майбутнього драматурга розорився, коли хлопчику було вісім років. З п'ятнадцяти років,
живучи далеко від рідних, Генрік працює учнем аптекаря у Грімстаді і мріє про славу поета. У
40-х роках Ібсен захопився революційними ідеями і писав вірші, присвячені героям угорської
революції 1848-1849 років. У 1850 році Ібсен переїжджає до столиці Норвегії і бере активну
участь у політичному і культурному житті. Драматургічна творчість Ібсена пов'язана з його
роботою режисера у першому норвезькому національному театрі в місті Бергені (1852-1857), а
згодом — у Кристіанії (тепер Осло). '
Початок творчого шляху. Шлях Ібсена-драматурга розпочинається ще у Грімстаді, коли
він пише віршовану драму з римської історії "Катіліна". У цьому творі проявилася характерні
для Ібсена зацікавленість суспільними проблемами, потяг до символіки, особлива увага до
відтворення боротьби у душі героя. У 50-х роках драматург створив кілька героїчних драм за
мотивами скандинавського епосу. Пристрасний заклик до боротьби за національну єдність про-
лунав у відомій історичній драмі "Боротьба за престол" (1864).
У 1864 р. Ібсен покидає батьківщину. До такого рішення драматурга спонукали різні
обставини: на батьківщині його твори не набули визнання, а робота режисера не давала ні
морального задоволення, ні добробуту. Крім того, Ібсен відчував відразу і до політичного
життя своєї країни. Пережити світоглядну кризу йому допомогла поїздка за кордон. В Європі

280
він гостріше бачить майбутні суспільні зміни. У 1871 році під час Паризької Комуни Ібсен
писав: "Стара примарна Франція розбита... Ось-ось затріщать і западуться в безодню застарілі
ідеї!.. Потрібна революція людського духу..." Він надіється, що така "революція людського
духу" зможе знищити державу, яку він називав "прокляттям для індивіда".
У розквіті таланту. Саме в цю пору (2-а пол. 60-х — 80-і рр.) Ібсен створює свої найкращі
психологічні драми, що стали новим словом у драматургії Європи. Розмову про сучасність
драматург розпочинає філософсько-алегоричними драмами "Бранд" (1866) і "Пер Гюнт" (1867),
написаними в Італії. Видатним літературним явищем стала драматична поема "Пер Гюнт".
Використовуючи традиційні гротескові персонажі романтичної казки, зберігаючи самобутній
ній національний колорит, Ібсен в образі головного героя зумів якнайповніше втілити
національний характер.
В одній із кращих своїх п'єс — "Ляльковий дім" (1879) — драматург створив образ молодої
жінки — Нори, котра, спізнавши радощі сімейного життя, материнства, одного разу відчула
свою цілковиту самотність та безправність і повстала проти суспільних догм, бо не хотіла бути
"лялькою" у "ляльковому домі". Ця п'єса Ібсена викликала такі палкі суперечки, що,
наприклад, у великосвітських салонах Данії, де щира думка про п'єсу, висловлена вголос,
вважалася непристойністю, вивішували таблички: "У нас про "Ляльковий дім" не говорять".
Повернення на батьківщину. Ібсен повернувся на батьківщину у 1891 р. знаменитим
драматургом з європейською славою* Він оселився у Кристіанії, жив скромно і самотньо. У
1898 р. норвежці урочисто відзначили його сімдесятиліття. У 1899 р. Ібсен закінчив свою
останню драму "Коли ми, мертві, воскреснемо", у якій розповів про драматичний епілог життя
талановитого скульптора Рубека. Після цієї драми Ібсен уже нічого не писав. Помер видатний
драматург у 1906 р. після важкої тривалої хвороби.
"Ляльковий дім"
Творчість Ібсена, яка розглядалась у межах національного існування, була нищівним вироком
норвезькому дрібному буржуа. Міцно тримаючись споконвічних основ моральності
норвезького "вільного селянина", надавши цим основам всеосяжного і позачасового смислу,
піднявши їх на рівень якщо не закінченої, то принаймні, непохитної у своїх підвалинах
філософської системи, Ібсен піддав аналізу всі поширені істини свого часу і того середовища, в
якому він виріс, та все ж не зміг знайти шляху до нового, цілісного світогляду. Порвавши з
брехнею міщанського існування і розвінчуючи легенду про щасливу патріархальність
норвезького життя, Ібсен перейшов до викриття моралі в цілому, а відтак — і до заперечення
всього існуючого соціального та ідейного укладу. Проголосивши "бунт людського духу", він
зробив носієм цього бунту ізольовану людську індивідуальність, аби згодом дійти вкрай
песимістичних висновків про неминучість її гіркої долі, а головне, щоб визнати — і в цьому
була, очевидно, його найбільша творча трагедія — неминучість краху піднесеної ним
індивідуальності, в якій він намагався знайти свій ідеал "чистої" моралі.
На початку 80-х років творчість Ібсена дедалі наполегливіше прагне трагічних фіналів. Разом
з тим, починаючи із знаменитого "Лялькового дому", норвезький драматург концентрує свою
увагу переважно на колі родинних драм і драм особистої людської совісті, які завершуються
його останнім і найбільш безвихідним з ідейного погляду творінням — "Коли ми, мертві,
воскреснемо" (1899).
Родинні драми і Драми совісті Ібсена тісно пов'язані. У "Ляльковому домі" (1879), через
п'ятнадцять років після "Комедії шлюбу", Ібсен звертається до проблеми родини. "Ляльковий
дім" належав до категорії драм тривожних і неспокійних, будучи однією з найбільш гострих і
обурених традиційними нормами моралі п'єс. Обивательський триб життя родини адвоката
Хельмера розкрився у ній нещадно і невблаганно, оголюючи брехливість існуючих норм
родинних взаємин та святості шлюбу. Нора відмовляється від родинного благополуччя,
пориває з чоловіком та дітьми, іде в невідомість зі свого затишного дому тому, що вона
перестала бути "лялькою" і стала людиною, пройшовши через розчарування в доброчесності і
законах родинного життя.

281
 Своїм "Ляльковим домом" Генрік Ібсен заклав підвалини реалістичної соціально-
психологічної драми у Європі.
За К. Державшим

282
 ЛЯЛЬКОВИЙ ДІМ
Скорочено
Дійові особи:
Адвокат Хельмер.
Нора, його дружина.
Доктор Ранк.
Фру Лінне — подруга дитинства Нори.
Приватний повірений Крогстад.
Троє маленьких дітей Хельмерів.
Анна-Марія,їх нянька.
Служниця в домі Хельмерів.
Посильний.
Дія відбувається в квартирі Хельмерів.

Дія перша
Затишна кімната, обставлена зі смаком, але недорогими меблями. В глибині, в середній стіні,
двоє дверей: одні, праворуч, ведуть в передпокій, другі, ліворуч, до кабінету Хельмера. Між
цими дверима піаніно.
Посередині лівої бокової стіни двері, ближче до авансцени вікно.
Біля вікна круглий стіл з кріслами і диванчиком. У правій стіні, трохи
далі в глибину, також двері, а попереду кахельна грубка; перед нею
кілька крісел і качалка. Між грубкою і дверима столик. На стінах
гравюри. Етажерка з фарфоровими та іншими дрібничками, книжкова
шафочка з книгами в розкішних обкладинках.
На підлозі килим. В грубці вогонь. Зимовий день.
В передпокої дзвінок. Трохи згодом чути, як двері відмикають. З передпокою в кімнату
входить, весело наспівуючи, Нора, у верхньому
одязі, з пакетами і пакунками, які вона складає на стіл праворуч. Двері у передпокій
залишаються відчинені, і там видно посильного; він приніс ялинку і кошика, які віддає
служниці, що відчинила двері.
Нора. Гарненько заховай ялинку, Елене. Діти не повинні бачити її раніше, ніж увечері, коли
вона буде прикрашена. (До посильного, виймаючи портмоне). Скільки?
Посильний. П'ятдесят єре!
Нора. Ось крона... Ні, залишіть собі все.
Посильний кланяється й виходить. Нора зачиняє двері в передпокій, знімає з себе верхній одяг,
усміхається тихим задоволеним сміхом. Потім виймає з кишені торбинку з мигдалевим
печивом і з'їдає кілька штучок. Обережно йде до дверей, що ведуть у кімнату чоловіка, і
прислухається.
Так, він вдома. (Знову наспівує, йдучи до стола).
X є л ь м« р (з кабінету). Що це, жайворонок заспівав?
Нора (розгортаючи пакунки). Він самий.
X є л ь м є р. Білочка там вовтузиться?
Нора. Еге ж!
Хельмер. Коли ж білочка вернулась?
Нора. Щойно. (Ховає торбинку з печивом в кишеню і витирає собі губи). Іди сюди,
Торвальде, поглянь, чого я накупила?
Хельмер. Почекай, не заважай. (Трохи згодом відчиняє двері і зазирає в кімнату, тримаючи

283
ручку в руці). Накупила, кажеш? Оце все?.. То, виходить, пташка знову літала смітити грішми?
Нора. Знаєш, Торвальде, час нам нарешті трішки розгулятись. Адже це перше Різдво, коли в
нас немає необхідності так обмежувати себе.
Хельмер. Ну і розтринькувати нам також не можна.

Нора. Трішки можна! Правда? Ну, трішечки! Ти ж тепер маєш велику платню і будеш
заробляти багато-багато грошей.
X є л ь м є р. Так, з нового року. Але видадуть мені платню тільки через три місяці...
Нора. Так, так, неодмінно. Але ж іди сюди, я тобі покажу, чого я накупила. І як дешево!
Поглянь, ось новий костюм для Івара і шабля. Ось коник і сурма для Боба. А ось лялька і
лялькове ліжечко для Емми. Простенькі, та вона все одно їх швидко поламає. А тут на плаття і
фартушки для служниць. Старій Анні-Марії варто було б, звичайно, подарувати більше...
Хельмер. А в цьому пакеті що?
Нора (схоплюючись). Ні-ні, Торвальде! Цього тобі не можна бачити до вечора!
Хельмер. Ну-ну! А ти мені ось що скажи, маленька крутійко, — що ти для себе видивилась?
Нора. Е, мені зовсім нічого не треба.
Хельмер. Зрозуміло, треба! Назови ж мені тепер що-небудь таке доцільне, чого тобі більше
від усього хотілося б.
Нора. їй-право, не треба. Або послухай, Торвальде...
Хельмер. Ну?
Нора (перебираючи ґудзики його піджака і не дивлячись на нього). Якщо вже ти хочеш
подарувати мені що-небудь, то ти б... ти б...
Хельмер. Ну-ну, говори. і
Нора (швидко). Ти б дав мені грішми, Торвальде. Скільки можеш. Я потім, ближчими днями,
і купила б собі на них що-небудь...
Хельмер. Ти маленька дивачка! Дві краплі води — твій батько. Тільки і клопочешся, як би
роздобути грошей. А як добудеш — дивись, вони між пальцями і вислизнули, сама ніколи не
знаєш, куди їх поділа. Ну, що ж, доводиться брати тебе такою, яка ти є. Це вже в крові в тебе.
Так-так, це в тебе спадкове, Норо.
Нора. Ах, більше б мені успадкувати від батька його якостей!
Хельмер. А мені б не хотілося, щоб ти була іншою, ніж ти є, мій любий жайвороночку!..
Дзвінок у передпокої.
Нора. Ах, дзвонять! Мабуть, хто-небудь до нас. Досадно. Хельмер. Якщо хто-небудь у гості,
— мене немає вдома, пам'ятай. Служниця (на дверях передпокою). Пані, там незнайома дама.
Нора. То проси сюди.
Служниця (до Хельмера). І доктор. Хельмер. Прямо до мене
пройшов? Служниця. Так-так.
Хельмер виходить в кабінет. Служниця вводить фру Лінне, одягнену по-дорожньому, і
зачиняє за нею двері.
Фру Лінне (ніяково, запинаючись). Здрастуй, Норо.
Нора (невпевнено). Здрастуйте...
Фру Лінне. Ти, мабуть, не впізнаєш мене?
Нора. Ні, не знаю... Так, здається... (Поривчасто). Як! Кристина... Невже це ти?
Фру Лінне. Я.
Нора. Кристино! А я не впізнала тебе відразу! Та й як можна... (Стиха). Як ти змінилась,
Кристино!
Фру Лінне. Ще б пак. За дев'ять-десять довгих років...
Нора. Невже ми так давно не бачились? Так, так воно і є. Ах, останні вісім років — от
щасливий був часочок!.. То ти приїхала сюди до нас у місто? Рушила в таку довгу дорогу
зимою! Хоробра!
Фру Лінне. Я тільки сьогодні приїхала вранішнім пароплавом.

284
 Нора. Щоб повеселитись у свято, звичайно. Ах, як славно! Ну й будемо ж веселитись! Ти ж
роздягнись. Адже тобі не холодно? (Допомагає їй). Ось так. Тепер сядемо зручніше, біля
грубки. Ні, ти в крісло! А я в качалку! (Бере її за руку). Ну ось, тепер знов у тебе обличчя таке,
як було раніше. Це лише в першу хвилину... Хоча ти все-таки трохи зблідла, Кристино, і,
здається, трохи схудла.
Фру Лінне. І дуже, дуже постаріла, Норо.
Нора. Здається, трошки, ледь-ледь, зовсім трошки. (Раптом зупиняється і починає
серйозним тоном). Але яка ж я пустоголова — сиджу тут, базікаю! Люба, дорога Кристино,
вибач мені!
Фру Лінне. В чому справа. Норо? -Ч^
Нора (тихо). Бідна Кристино, ти ж стала вдовою.
Фру Лінне. Три роки тому.
Нора. Значить, сама-самісінька. Як це, мабуть, надзвичайно важко. А в мене троє чудових
дітей. Зараз ти їх не побачиш, вони гуляють з нянькою. Але ти неодмінно розкажи мені про
все...
Фру Лінне. Ні-ні-ні, розповідай краще ти.
Нора. Уяви, чоловік став директором акціонерного банку!
Фру Лінне. Твій чоловік? От удача!..
Нора. Неймовірна! Адвокатура — це такий непевний хліб, особливо якщо бажаєш братися
тільки за найчистіші, хороші справи.
А Торвальд, звичайно, за інші ніколи не брався, і я, зрозуміло, цілком з ним згодна. Ах, ти
розумієш, які ми раді. Він займе посаду з нового року і одержуватиме велику платню і добрі
проценти. Тоді ми зможемо жити зовсім по-іншому, ніж досі жили, — так, як нам подобається.
Ах, Кристино, мені так легко стало на серці, я така щаслива! Адже це чудесно — мати багато-
багато грошей і не знати ні злигоднів, ні клопоту. Правда?
Фру Лінне (посміхаючись). Норо, Норо! Ти й досі не стала благорозумнішою? У школі ти
була великою марнотратницею.
Нора (тихо посміхаючись). Торвальд і тепер мене так називає. (Погрожуючи пальцем).
Однак "Нора, Нора" не така вже божевільна, як ви уявляєте... Нам, їй-право, не так жилося, щоб
я могла марнотратити. Нам обом доводилось працювати!
Фру Лінне. І тобі?
Нора. Звичайно, різні там дрібниці з шитва, в'язання, вишивання і тому подібне. (Мимохіть).
І... ще дещо. Адже ти знаєш, що Торвальд залишив службу в міністерстві, коли ми одружились?
Не було ніяких видів на нову посаду, а заробляти треба було більше, ніж раніше. Ну, в перший
рік він працював понад усякі сили. Просто жахливо, йому доводилося брати усякі додаткові
роботи — ти розумієш — і працювати з ранку до вечора. Ну, не витримав, захворів, лежав при
смерті, і лікарі сказали, що необхідно відрядити його на південь.
Фру Лінне. Ви й пробули тоді весь рік в Італії?
Нора. Еге ж. А нелегко було нам рушити з місця, повір. Івар тоді щойно народився. Але їхати
все-таки було необхідно. Ах, яка це була чудесна, дивна поїздка! І Торвальда було врятовано.
Але скільки грошей пішло — жах, Кристино!
Фру Лінне. Можу собі уявити.
Нора. Треба тобі сказати, що ми одержали їх від батька.
Фру Лінне. А, так. Адже, здається, батько твій саме тоді й помер.
Нора. Так, саме тоді. І, подумай, я не могла поїхати і доглядати його. Я з дня на день чекала
малого Івара. І крім того у мене на руках був мій бідний Торвальд, мало не при смерті. Любий,
дорогий тато! Так і не довелося мені більше побачитися з ним, Кристино. Це найтяжче горе, яке
я зазнала заміжньою.
Фру Лінне. Здається, дівчина сказала, що пан, який прийшов зі мною разом, — лікар.

Нора. А-а, це лікар Ранк. Але він приходить не з лікарським візитом. Це наш найкращий друг і
хоч разок на день, та й навідається до нас. Ні, Торвальд з того часу ні разу не прихворів навіть. І

285
діти бадьорі та здорові, і я. Скажи, чи правда це: ти справді не любила свого чоловіка? Навіщо
ж ти вийшла за нього?
Фру Лінне. Мати моя була ще жива, але така слабка, безпорадна, не зводилася з ліжка. І ще в
мене були на руках два менші брати. Я й не вважала за можливе відмовити йому.
Нора. Так-так, мабуть, ти маєш рацію. Значить, він був тоді багатий?
Фру Лінне. Досить багатий, здається. Але справи його були ненадійні. І коли він помер, все
рухнуло, і нічого не залишилось.
Нора. І?..
Фру Лінне. І мені довелося перебиватися дрібною торгівлею, маленькою школою і взагалі —
чим доведеться. Ці три останні роки тяглися для мене, як один довгий, суцільний робочий день
без відпочинку. Тепер він скінчився, Норо. Моя бідна мати не потребує моєї допомоги — вона
померла. І хлопчики стали на ноги, самі можуть про себе піклуватися.
Нора. Отже, тепер тобі легко на душі...
Фру Лінне. Не сказала б цього. Навпаки, страшенна пустка. Ні для кого більше жити.
(Підводиться схвильовано). Тому я й не витримала там, у нас, у ведмежому закутку. Тут,
мабуть, легше буде знайти, до чого докласти сили і чим сповнити думки. Якби тільки вдалося
мені одержати якусь постійну службу у якусь конторську роботу...
Нора. Ах, розумію: ти гадаєш, Торвальд може щось зробити для тебе?
Фру Лінне. Я це подумала.
Нора. Він і зробить, Кристино. Довір тільки все мені. Я так тонко-тонко все підготую,
придумаю щось таке особливе, чим задобрити його. Ах, я б від душі хотіла допомогти тобі.
Фру Лінне. Як це гарно з твого боку, Норо, що ти так гаряче берешся за мою справу... Вдвічі
гарно з твого боку, — тобі самій так мало знайомі життєві турботи і клопіт.
Нора. Мені? Мені вони мало знайомі?
Фру Лінне (посміхаючись). Ну, Боже мій, якесь рукоділля і тому подібне... Ти дитя, Норо!
Нора. Іди сюди. (Притягає її на диван поруч себе). Так, бачиш... І мені є чим гордитись, чим
радуватись. Це я врятувала життя Торвальду.
Фру Лінне. Врятувала? Як врятувала?

Нора. Я ж розповідала тобі про поїздку до Італії. Торвальд не вижив би, якби не потрапив на
південь.
Фру Лінне. Еге ж. І твій батько дав вам потрібні кошти.
Нора (з посмішкою). Це Торвальд так гадає і всі інші, але...
Фру Лінне. Але...
Нора. Тато не дав нам ні копійки. Це я дістала гроші.
Фру Лінне. Ти? Всю цю велику суму?
Нора. Тисячу двісті спецій. Чотири тисячі вісімсот крон. Що ти скажеш?
Фру Лінне. І твій чоловік так і не дізнався від твого батька, що гроші були не від нього?
Нора. Так і не дізнався. Адже тато помер саме в ці дні. Я, правду сказати, хотіла була
розповісти йому і просити не виказувати мене, але він був уже такий хворий, — і мені, на жаль,
не довелося вдаватися до цього.
Фру Лінне. І ти досі не призналася чоловікові?
Нора. Ні, Боже борони, що ти! Він такий суворий щодо цього. І крім того, з чоловічим
самолюбством... Для нього було б так болісно, принизливо дізнатися, що він зобов'язаний мені
чим-не-будь. Це перевернуло б догори дном всі наші відносини. Наше щасливе сімейне життя
перестало б тоді бути тим, чим воно є.
Фру Лінне. І ти ніколи йому не скажеш?
Нора (подумавши і злегенька посміхаючись). Так... Коли-небудь, можливо... коли мине
багато-багато років і я вже не буду така гарненька. Ти не смійся. Я, звичайно, хочу сказати:
коли я вже не буду так подобатися Торвальду, як тепер, коли його вже не будуть розважати мої
танці, переодягання, декламації. Ти не думай, що ця справа не завдає мені великого клопоту.
Мені, правду кажучи, інколи зовсім не легко буває виконувати в строк свої зобов'язання. В

286
діловому світі, скажу я тобі, існує внесок процентів по третинах і внески для погашення боргу,
як це називається. А гроші завжди дуже важко добути. От і доводилося заощаджувати на чому
тільки можна... Розумієш? З грошей на господарство я не могла особливо багато відкладати —
Торвальду було потрібне добре харчування. І дітей не можна було вдягати будь-як. Що я
одержувала на них, те цілком на них і витрачалось. Любі мої крихітки!
Фру Лінне. Тож тобі, певно, доводилося відмовляти собі самій, бідолашна?
Нора. Зрозуміло. Адже я була більше від усіх зацікавлена! Торвальд дасть бувало мені грошей
на нове плаття і тому подібне, а я завжди витрачу тільки половину. Все якомога дешевше та
простіше купляла. Це щастя, що мені все до лиця, і Торвальд ніколи нічого не помічав.
В передпокої чути дзвінок.
Фру Лінне (встає). Дзвонять. Мені, мабуть, краще вийти.
Нора. Ні, залишайся. Сюди навряд чи хто прийде. Це, певно, до Торвальда...
Служниця (на дверях передпокою). Вибачте, пані, тут один пан хоче поговорити з паном
адвокатом.
Нора. Тобто, з директором банку, хочеш ти сказати.
Служниця. З паном директором. Але я не знаю, — адже там лікар...
Нора. А що це за пан?
Крогстад (на дверях). Це я, фру Хельмер.
Фру Лінне, вражена, здригнувшись, одвертається до вікна.
Нора (ступивши крок до Крогстада, з хвилюванням, притихлим голосом). Ви? Що це
значить? Про що ви хочете говорити з моїм чоловіком?
Крогстад. Про банківські справи, певною мірою. Я посідаю невеличку посаду в
акціонерному банку, а ваш чоловік буде тепер нашим директором, як я чув...
Нора. Отже...
Крогстад. В особистій справі, фру Хельмер. Більше нічого.
Нора. То будьте ласкаві пройти до нього в кабінет. (Байдуже вклоняється, зачиняє двері в
передпокій, потім підходить до грубки подивитись, чи добре в ній горить).
Фру Лінне. Норо... хто це був?
Нора. Приватний повірений Крогстад.
Фру Лінне. Отже, це справді він.
Н о р а. Ти знаєш цю людину?
Фру Лінне. Знала... Кілька років тому. Адже він якийсь час вів справи в наших краях.
З кабінету Хельмера виходить лікар Р а н к .
Лікар Ранк (ще на дверях). Ні-ні, я не хочу заважати. Я краще загляну до твоєї дружини.
(Зачиняє за собою двері і помічає фру Лінне). Ах, вибачте! Я і тут, здається, буду заважати.
Нора. Анітрохи. (Представляє їх одне одному). Лікар Ранк — фру Лінне.

Р а н к. Ось як. Це ім'я а частенько чув тут у домі. Здається, я обігнав вас на сходах, коди
йшов сюди.
Фру Лінне. Я приїхала сюди шукати роботи.
Р а н к. Що ж, це особливо вірний засіб від перевтоми?
Фру Лінне. Адже треба жити лікарю.
Р ан к. Так, якось приємно думати, ніби це необхідно.
Нора. Ну, знаєте, лікарю!.. Адже й ви також не від того, щоб пожити.
Ранк. Ну так, виходить. Як мені не погано, я все-таки готовий жити і мучитись якомога
довше. І всі мої пацієнти також. І всі моральні каліки так само. Зараз ось один такий сидить у
Хельмера.
Фру Лінне (тихо). А*---

287
 Нора. Кого ви маєте на увазі?
Ранк. Приватного повіреного Крогстада, людину, про яку ви нічого не знаєте. У нього
підгнило саме коріння характеру, добродійко. Але й він там почав твердити, як щось
непорушне, що і йому треба жити.
Нора. Справді? Про що ж він прийшов говорити з Торвальдом?
Ранк. їй-право, не знаю. Чув тільки щось відносно акціонерного банку.
Нора. Я не знала, що Крог... що цей приватний повірений Крогстад має відношення до
банку.
Ранк. Так, він посідає там якусь посаду. (До фру Лінне). Не знаю, чи водяться у ваших краях
такого сорту люди, які наче в гарячці шмигляють усюди, рознюхуючи, чи не пахне де
моральною гнилизною, щоб потім цю особу мати на увазі для призначення на яку-небудь
вигідну посаду. А здоровим доводиться смиренно залишатися за порогом.
Хельмер, з перекинутим через руку пальтом, тримаючи в іншій руці капелюх, виходить з
кабінету.
Нора (йдучи до нього). Ну, любий, спровадив його?
Хельмер. Так. Пішов.
Нора. Дозволь тебе познайомити. Це Кристина. Приїхала сюди в місто.
Хельмер. Кристина?.. Вибачте, але я не знаю...
Нора. Фру Лінне, любий. ФРУ Кристина Лінне!
X є л ь м є р. А, ось воно що! Видимо, подруга дитинства моєї дружини?

Фру Лінне. Так, ми Давні знайомі.

Нора. І коли вона дізналася, що тебе призначено директором банку, — про це було в газетах,
— вона відразу ж полетіла сюди... Правда, Торвальде, ти заради мене зробиш що-небудь для
Кристини? А?
Хельмер. Ви з'явились саме в щасливу хвилину, пані.
Фру Л і н н є. О, як мені вам дякувати?
Хельмер. Нема за що. (Одягає пальто). Але сьогодні ви вже вибачте1 мені...
Лікар Ранк, Хельмер і фру Лінне виходять; Анна-Марія входить з дітьми в кімнату. Нора
також входить до кімнати, зачиняючи двері
в передпокій.
Нора. Які свіженькі, жваві, рум'яненькі! Просто яблучка, розанчики!.. То весело було? А, це
чудово. Справді? Ти катав на санчатах і Боба, і Еммі? Обох відразу? Ти диви! Молодчина-
хлопчак мій Івар!.. Ні, дай подержати її, Анно-Маріє! Дорога моя, люба лялечко! (Бере у няньки
меншу дівчинку і кружляє з нею). Так-так, мама потанцює і з Бобом! Що? В сніжки гралися? Ах,
шкода, що мене з вами не було... Ні, облиш, я сама їх роздягну, Анно-Маріє. Дай, будь ласка,
мені самій, — це так весело. Там для тебе кава стоїть на грубці.
Починається гра, супроводжувана сміхом, веселощами; ховаються і в цій кімнаті, і в сусідній
праворуч. Цілковите захоплення. Нора висовується, ніби хоче злякати їх. Новий вибух
захоплення. Тим часом — стукають у вхідні двері. Ніхто не помічає. Тоді двері з передпокою
розчиняються, і з'являється Крогстад. Він вичікує якусь хвилинку. Гра триває.
Крогстад. Вибачте, фру Хельмер... .
Нора (легко скрикуючи, обертається і напівпідводиться). А! Що вам?
Крогстад. Поговорити з вами.
Нора. Зі... (До дітей тихо). Ідіть до Анни-Марії. Ви хочете поговорити зі мною?
Крогстад. Так, хочу.
Нора. Що ж вам потрібно? Я зовсім не можу сьогодні...
К р о г с т а д. Чи не згодитеся ви потурбуватися, щоб я зберіг своє становище підлеглого в
банку?

288
 Нора. Що це значить? Хто думає позбавити вас його?

Крогстад. О, вам нічого розігрувати переді мною незнайку. Я добре розумію, що подрузі
вашій не може бути приємно ризикувати зіткнутися зі мною, і знаю також, кому я буду
зобов'язаний вигнанням.
Нора. Я більше вас не боюсь. Після нового року я швидко покінчу з усім цим.
Крогстад (стриманіше). Слухайте, фру Хельмер. В разі необхідності я буду боротися не на
життя, а на смерть за свою скромну посаду в банку.
Нора. На це і схоже, здається.
Крогстад. Не тільки через платню. Про неї я найменше клопочусь. Але тут — інше... Ось у
чому справа. Ви, певно, так само добре, як і інші, знаєте, що я одного разу зробив
непродуманий вчинок.
Нора. Здається, щось таке чула.
Крогстад. Справа не дійшла до суду, але всі шляхи для мене наче перегороджені з того
часу. Тоді я взявся за ті справи... ви знаєте. Треба ж було за щось ухопитись. І, смію сказати, я
був не з гірших, так би мовити. Але тепер мені треба вилізти з цього становища. У мене сини
виростають. Заради них мені треба відновити своє колишнє становище в суспільстві — як
тільки це можливо. Місце в банку було ніби першим ступенем. І раптом тепер ваш чоловік
зіштовхує мене знову в яму.
Нора. Але, Боже мій, пане Крогстад, зовсім не в моїх силах допомогти вам. "
Крогстад (ступивши крок до неї). Слухайте, фру Хельмер: чи у вас пам'ять коротка, чи ви
нічого не розумієтесь на справах. Мабуть, доведеться мені розтлумачити вам справу
докладніше.
Нора. Як це?
Крогстад. Коли ваш чоловік був хворий, ви прийшли до мене позичити тисячу двісті
спецій.
Нора. Я не знала, до кого ще звернутись.
Крогстад. Я взявся добути для вас цю суму...
Нора. І добули.
Крогстад. Отож я взявся добути вам гроші і склав для вас боргове зобов'язання.
Нора. Звичайно, яке я підписала.
Крогстад. Це так. Але внизу я додав кілька рядків від імені вашого батька — його
поручительство за вас. Ці рядки повинен був підписати ваш батько.

Нора. Повинен був? Він і підписав.

Крогстад. Я залишив місце для числа. Цебто ваш батько сам повинен був проставити день і
число, коли підпише документ. Чи це ви пам'ятаєте, пані?
Нора. Здається...
Крогстад. Скажіть мені, фру Хельмер, чи ви не пам'ятаєте випадково дня смерті вашого
батька? Тобто якого місяця і числа він помер?
Нора. Тато помер двадцять дев'ятого вересня.
Крогстад. Цілком справедливо; я довідувався. І ось саме тут виходить диво... (виймає
документ) яке я ніяк не можу з'ясувати собі.
Нора. Яке диво? Я не знаю...
Крогстад. Таке диво, фру Хельмер, що батько ваш підписав цей вексель через три дні після
своєї смерті.
Нора. Як це так? Я не розумію.
Крогстад. Батько ваш помер двадцять дев'ятого вересня. Але погляньте. Ось тут він помітив
свій підпис числом — друге жовтня. Хіба це не диво?
Нора мовчить. Чи можете ви з'ясувати мені це?
Нора все мовчить.

289
Примітне ще ось таке: слова "друге жовтня" і рік написано не почерком вашого батька, а
іншим, який мені здається знайомим. Ну, це можна ще пояснити: ваш батько міг забути
поставити число і рік під своїм підписом. І хтось інший зробив це навгад, не знаючи ще про
його смерть. В цьому немає нічого такого. Головна справа в самому підписі. Він, підпис,
справжній, фру Хельмер? Це справді ваш батько підписався?
Нора (після короткої паузи підводить голову і задирливо дивиться на нього). Ні, не він. Це я
підписалась за нього.
Крогстад. Слухайте, фру Хельмер... Ви знаєте, що це небезпечне зізнання?
Нора. Чому? Ви скоро одержите свої гроші сповна?
Крогстад. Фру Хельмер, ви, очевидно, не уявляєте собі ясно, в чому, власне, ваша вина. Але
я можу сказати вам ось що: те, на чому я попався і що так заплямувало мене в очах суспільства,
було анітрохи не гірше за те, що зробили ви.

Нора. Невже ви хочете, щоб я повірила, що ви відважились на це, рятуючи життя вашої
дружини?
Крогстад. Закон не цікавиться причинами. Нора. То поганий, виходить,
цей закон.
Крогстад. Поганий чи ні, але коли я подам цей документ у суд, — вас засудять по
закону.
Н о р а. Ні за що не повірю, щоб дочка не мала права позбавити вмираючого старика-батька
тривог і гіркоти? Щоб дружина не мала права врятувати життя своєму чоловікові? Я не знаю
точно законів, але впевнена, що десь у них повинно бути це дозволено. А ви, юрист, не
знаєте цього! Ви, певно, поганий законник, пане Крогстад. Крогстад. Хай так. Але на
справах... на таких, які зав'язались у нас з вами, ви, звичайно, припускаєте, що я трохи
знаюсь? Так от. Робіть, що хочете. Але... якщо мене викинуть ще раз, ви будете в моїй
компанії. {Вклоняється і виходить через передпокій). З передпокою входить Хельмер з
пакою паперів під рукою. Нора. А!.. Уже повернувся? Хельмер. Так. Заходив хто-небудь?
Нора. Заходив?.. Ні.
Хельмер. Дивно. Я бачив, як Крогстад вийшов із воріт. Нора. Справді?.. Ах, так, правда;
Крогстад — він заходив сюди на хвилинку.
Хельмер. Норо, я бачу по твоєму обличчю, він приходив просити, щоб ти замовила за
нього слово.
Нора. Так. Але скажи мені, те, в чому цей Крогстад провинився, — це справді дуже
погано?
Хельмер. Він провинився в підробці документів. Ти маєш уяву про те, що це таке?
Нора. Чи не від злиднів він це зробив?
Хельмер. Так, або, як багато хто, — з легковажності. І я не такий безсердечний, щоб
безповоротно засудити людину за один такий вчинок.
Нора. Справді, це так, Торвальде?
Хельмер. Але Крогстад не пішов цим шляхом. Він вивернувся всякими правдами і
неправдами, і це, власне, погубило його морально.
Нора. По-твоєму, треба було...
Хельмер. Ти уяви собі тільки, як людині з такою плямою на совісті доводиться брехати,
вивертатися, прикидатися перед усіма, носити маску навіть перед своїми близькими, навіть
перед дружиною і власними дітьми. І от щодо дітей — це найгірше, Норо.
Нора. Чому?
Хельмер. Тому, що отруєна брехнею атмосфера заражає, розкладає все домашнє життя.
Діти з кожним ковтком повітря сприймають зародки зла.
Нора (наближаючись до нього ззаду). Ти впевнений у цьому?
Хельмер. Ах, люба, я досить добре переконався в цьому під час своєї адвокатської
діяльності. Майже всі, хто рано схибив у житті, мали брехливих матерів.
Нора. Чому саме — матерів?
290
 Хельмер. Найчастіше це бере свій початок від матері. Але й батьки, звичайно, впливають у
тому ж дусі. Це добре відомо всякому адвокатові. А цей Крогстад всі роки отруював своїх
дітей брехнею і лицемірством, ось чому я й називаю його морально зіпсованим. (Простягаючи
до неї руки). Тому хай моя миленька Нора обіцяє мені не просити за нього. Дай руку, що
обіцяєш. Ну-ну, що це? Давай руку. От так. Отже, домовились. Запевняю тебе, мені просто
неможливо було б працювати разом з ним; я відчуваю просто фізичну огиду до таких людей.

ДІЯ ДРУГА
Та сама кімната. В кутку, біля піаніно, стоїть обібрана, обтріпана, з обгорілими свічками
ялина. На дивані манто і капелюх Нори. Нора сама; хвилюючись, ходить по кімнаті, нарешті
зупиняється біля дивана і бере
своє манто. Нора (випускаючи з рук манто). Хтось іде! (Підходить до
дверей, прислухається). Ні... нікого. Звичайно, ніхто сьогодні не прийде. Перший день
Різдва... І завтра також. Але, можливо... (Відчиняє двері і виглядає). Ні, в скриньці для листів
нічого немає, зовсім порожня. (Вертається назад). Е, дурниці! Звичайно, він нічого такого
насправді не зробить, нічого такого бути не може. Це неможливо. У мене троє маленьких
дітей.
Анна-Марія (виходить з дверей ліворуч, несучи велику картонку). Ледве відшукала цю картонку
з маскарадними платтями. Нора. Дякую. Постав на стіл.
Анна-Марія (ставить). Тільки вони тут без ладу, мабуть, розкидані.
Нора. О, порвати б їх на шмаття!

Анна-Марія. Та що ви! їх можна ще полагодити. Тільки трошки терпцю.

Нора. То я піду попрошу фру Лінне допомогти мені.
Анна-Марія. Що, знов підете через двір в таку негоду? Фру Нора застудиться... захворіє.
Нора. Це ще не так страшно... Як діти?
Анна-Марія. Граються новими іграшками, бідолашечки. Але...
Нора. Часто про мене питають?
Анна-Марія. Адже звикли бути біля матусі.
Нора. Та, бачиш, Анно-Маріє, мені тепер не можна багато бувати з ними, як раніше.
Анна-Марія. Ну, маленькі до всього звикають.
Нора. Ти гадаєш? По-твоєму, вони забули б матір, якби її не стало?
Анна-Марія. А боронь Боже! Не стало!
Нора. Слухай, Анно-Маріє... я часто думаю... Як це ти зважилася віддати свою дитину на
чужі руки?
Анна-Марія. Довелося; як же могло бути інакше, коли я почала працювати годувальницею
маленької Нори?
Нора. Але як же ти згодилася піти в годувальниці?
Анна-Марія. На таке от хороше місце? Бідній дівчині у такій біді радіти треба було. Адже
той поганець так-таки нічим і не допоміг мені.
Нора. Але твоя дочка, мабуть, забула тебе?
Анна-Марія. Ну, чого ж? Писала мені і коли конфірмувалась, і коли заміж виходила.
Нора (обвиваючи її шию руками). Старенька моя, ти була мені за матір, коли я була
маленька.
Анна-Марія. Адже у бідолашечки Нори не було іншої, окрім мене.
Н о р а. І якби не було у моїх малих іншої, я знаю, ти б... Дурниця, дурниця, дурниця!
(Відкриває картонку). Піди до них. Мені тепер треба... завтра побачиш, яка я буду красуня.
Анна-Марія. Певно, на всьому балу красивішої не буде. (Виходить ліворуч).
Нора (береться спорожнювати картонку, але скоро залишає все.). Ах, якби тільки
наважитися вийти. Якби тільки ніхто не зайшов. Якби тільки тут не сталося без мене нічого.
Дурниці. Ніхто не прийде. Тільки не думати, не думати про це... Треба почистити муфту.

291
Красиві рукавички, чарівні рукавички... Але не треба думати, не треба! Раз, два, три, чотири,
п'ять, шість... (Вигукує). А! Ідуть! (Хоче кинутися до дверей, але зупиняється в нерішучості).
З передпокою входить фру Лінне. Уже без верхнього одягу.
Ах, це ти, Кристино! І більше там нікого немає?.. От добре, що ти прийшла.
Ф р У( Лінне. Мені сказали, ти заходила, питала про мене.
Нора. Так, я саме проходила мимо. Мені так потрібна твоя допомога. Сядемо сюди, на диван.
Бачиш, завтра ввечері у мешканців нагорі, в консула Стенборга, костюмований вечір, і
Торвальд хоче, щоб я була в неаполітанському вбранні і протанцювала тарантелу. Я цього
навчилася на Капрі.
Фру Лінне. Так-так! То ти хочеш дати цілу виставу?
Нора. Торвальд каже, що треба. Та ось, костюм. Торвальд замовив його мені ще там. Але
тепер усе пообривалося, і я просто не знаю.
Фру Лінне. Ну, це ми швидко поправимо. Тільки оздоблення в деяких місцях поодривалося
трошки. Голки, нитки?.. А, тут усе, що потрібно.
Нора (встає і ходить по кімнаті). Тобі варто було приїхати до нас у місто раніше,
Кристино... Так, Торвальд великий майстер влаштовувати все витончено і красиво.
Фру Лінне. І ти не менший, я гадаю. Недурно ж ти свого батька донька. Але скажи, доктор
Ранк завжди такий пригнічений, як учора?
Нора. Ні, учора він якось особливо... А втім, він же дуже серйозно хворіє. У бідолахи сухоти
спинного мозку. Треба тобі сказати, батько його був бридка людина. Тримав коханок і таке
інше. От син і народився таким хворим, розумієш?
Фру Лінне. З тобою сталося щось з учорашнього ранку. Норо, в чому справа?
Нора (йдучи до неї). Кристино! (Прислухається). Т-с-с. Торвальд повернувся. Слухай, піди
поки що до дітей. Торвальд не любить, щоб при ньому шили. Хай Анна-Марія допоможе тобі.
Фру Лінне (збирає частину речей). Так-так, але я не піду від вас, доки ми не поговоримо по
щирості. (Виходить ліворуч).
В ту ж хвилину з передпокою входить X є л ь м є р . Нора (йде йому назустріч). Ах, я
жду не діждуся тебе, любий Торвальде.

X є л ь м є р. Це швачка, чи хто?
Нора. Ні, це Кристина. Вона допомагає мені поправити костюм. Побачиш, яке я справлю
враження.
Хельмер {Показуючи паку паперів). Ось. Я заходив у банк. (Хоче йти до себе). Нора.
Торвальде. Хельмер (зупиняючись). Що?
Нора. А якщо твоя білочка попросить тебе гарненько про щось?.. Хельмер. Норо...
сподіваюсь, це не про вчорашнє знову? Нора (ближче до нього). Так, Торвальде! Я прошу,
благаю тебе! Хельмер. їв тебе справді вистачає духу знову ставити це питання?
Нора. Так-так, ти повинен послухатись мене, повинен залишити за Крогстадом його
посаду в банку!
Хельмер. Але ж, люба Норо, я вирішив взяти на його місце фру Лінне.
Нора. Це дуже мило з твого боку, але ти можеш відмовити комусь іншому із конторників
замість Крогстада.
Хельмер. Ні, це просто нечувана впертість! Через те, що ти понадавала тут необдуманих
обіцянок поклопотатися за нього, я зобов'язаний!..
Нора. Так, ну так. Згадай тільки, що писали злі люди про тата, як жорстоко оббріхували
його. їй-право, вони добилися б його відставки, якби міністерство не послало тебе ревізором
і якби ти не поставився до тата чуйно і доброзичливо.
Хельмер. Голубко Норо, між твоїм батьком і мною істотна різниця. Батько твій не був
бездоганним чиновником. А я саме такий і таким, сподіваюсь, залишуся, доки буду посідати
свій/пост. Нора. Ах, ніхто не знає, що можуть здумати злії люди. І ми саме тепер могли б
жити добре, спокійно, щасливо, мирно, без клопоту — ти, і я, і діти, Торвальде! Ось чому я

292
прошу тебе так.
Хельмер. Дати людям привід говорити, що мною керують всякі сторонні впливи? Повір, я б
незабаром відчув на собі наслідки цього! І крім того... Є обставина, через яку зовсім
неможливо залишити Крогстада в банку, доки я там директором. Нора. Яка обставина?
Хельмер На його моральні недоліки я б ще міг, у крайньому разі, подивитися крізь пальці...
Нора. Правда ж, Торвальде?

Хельмер. І, кажуть, він досить тямущий працівник. Але ось що: ми з ним знайомі з юності.
Це одне з тих поквапливих юнацьких знайомств, через які людина потім часто потрапляє в
незручне становище. Так, я не приховаю від тебе, ми з ним навіть на "ти". І він такий
безтактний, що й не думає приховувати цього при інших. Навпаки, він вважає, що це дає йому
право бути фамільярним, він раз у раз козиряє своїм "ти", "ти, Хельмер". Це мене найбільше
коробить. Він може зробити моє становище в банку просто нестерпним. Ну, треба покласти
всьому цьому край. (Йде до дверей в передпокій і кличе). Елене!
Нора. Що ти хочеш?
Хельмер (копаючись у паперах). Покласти край. (До служниці, що ввійшла). Ось, візьміть
цього листа і негайно ж ідіть. Знайдіть посильного, і хай він його віднесе. Тільки швидко.
Адресу написано. Ось гроші.
Служниця. Гаразд. (Виходить з листом).
Хельмер (збираючи папери). Отаке-то, моя маленька уперта панійко!,
Нора (затаївши подих). Торвальде, що то за лист?
Хельмер. Звільнення Крогстада.
Нора. Поверни, поверни назад, Торвальде! Ще не пізно. Торвальде, поверни! Заради мене,
заради себе самого, заради дітей. Чуєш, Торвальде, поверни. Ти не знаєш, як це може
відбитися на всіх нас.
X є л ь м є р. Пізно.
Нора. Так, пізно.
Дзвінок у передпокої. Н о р а. Доктор Ранк!.. Краще все інше! Краще все
інше — що б там не було. (Проводить руками по обличчю і, опанувавши себе, йде Відчиняє
двері в передпокій).
Доктор Ранк знімає з себе шубу в передпокої і вішає її. Протягом наступної сцени починає
вечоріти.
Нора. Здрастуйте, докторе Ранк. Я вас по дзвінку пізнала. Та ви тепер не йдіть до Торвальда;
він, здається, зайнятий.
Р а н к. А ви? (Входить у кімнату).
Нора (зачиняючи двері в приймальню). О, ви знаєте — для вас у мене завжди знайдеться
вільна хвилинка.
Ранк. Дякую. Буду користуватися з цього, доки можна.
Нора. Що ви цим хочете сказати? "Доки можна"?..

Ранк. Нічого брехати собі самому, я найнікчемніший з усіх моїх пацієнтів, фру Хельмер.
Цими днями я вчинив генеральну ревізію мого внутрішнього стану. Банкрот. Не пройде,
мабуть, і місяця, як я буду гнити на кладовищі.
Нора. Але ж, докторе Ранк...
Ранк (як і раніш). Піти, не залишивши навіть найменшого вдячного спогаду, навіть
хвилинного співчуття... нічого, крім порожнього місця, яке може бути зайняте першим
зустрічним.
Н ор а. А якби я тепер звернулася до вас з просьбою? — Ні...
Ранк. Про що?
Нора. Про великий доказ вашої дружби...

293
 Ранк. Ну-ну?
Н о р а. Ні, бачте, я хочу сказати —- про велику послугу.
Р а н к. У всякому разі, ви тепер можете бути впевнені, що я весь у вашому розпорядженні і
душею, і тілом. Тож говоріть..'.
Нора. Тепер ви нічого не можете зробити для мене. А втім, мені, мабуть, і не треба ніякої
допомоги. Побачите, що все це лише фантазії.
Служниця (входить з передпокою). Пані... (Шепоче щось і подає картку).
Нора (поглядаючи на картку). А! (Засуває її в кишеню).
Ранк. Якась неприємність?
Нора. Ні-ні, ніскільки. Це просто — новий костюм для мене...
Ранк. Як? Та ось же він лежить.
Нора. Ах, це не той. То інший. Я замовила... Але Торвальд не повинен знати...
Ранк. Ага, ось вона, велика таємниця!
Нора. Саме так. Підіть до нього. Він у себе. Затримайте його поки що.
Ранк. Будьте спокійні. Він од мене не втече. (Йде в кабінет).
Нора (до служниці). То це він жде на кухні?
Служниця. Так, прийшов з чорного ходу.
Н о р а. То проведи його сюди, тільки тихенько, Елене. І нікому не кажи про це. Це буде
сюрприз для чоловіка.
Служниця. Так-так, розумію, розумію... (Виходить).
Нора. Біда йде... Іде все-таки... Ні-ні-ні! Не буде цього, не може бути! (Іде, замикає двері в
кабінет на засувку).
Служниця відчиняє двері з передпокою, пропускає в кімнату Крогстада і зачиняє за ним двері.
Він у дорожній шубі, у високих чоботях і хутряній шапці.

Нора (йдучи до нього назустріч). Говоріть тихше — чоловік вдома.

Крогстад. Ну й нехай.
Нора. Що вам потрібно від мене?
Крогстад. Вам, звичайно, відомо, що мене звільнено.
Н о р а. Я не могла перешкодити цьому, пане Крогстад. Я, скільки могла, відстоювала вас, та
все надаремно. УШ
Крогстад. Ще можна все скінчити миром. Нема чого вплутувати сюди людей. Все
залишиться між нами трьома.
Нора. Чоловік мій ніколи нічого не повинен знати про це.
Крогстад. Як же ви можете запобігти цьому? Можете сплатити все цілком?
Нора. Ні, тепер, відразу — не можу.
Крогстад. Чи, може, ви маєте на увазі якусь іншу комбінацію — ви дістанете гроші
ближчими днями?
Нора. Ніякої такої комбінації, з якої могла б я скористатись.
Крогстад. Та вона і не допомогла б вам все одно. Якби ви і поклали мені хоч і зараз
чистоганом яку завгодно суму — ви б не одержали від мене назад вашої розписки.
Нора. То поясніть мені, що ви хочете з нею зробити?
Крогстад. Тільки зберегти її в себе.
Нора. Чого ж вимагаєте ви?
Крогстад. Зараз довідаєтесь. Я хочу підвестися на ноги, добродійко, хочу піднятися, і ваш
чоловік мусить допомогти мені. Протягом півтора року я ні в чому такому безчесному не був
запідозрений; увесь цей час я бився, як риба об лід, але був задоволений, що можу своїм трудом
піднятися знов — так от, помалу. Тепер мене вигнали, і я вже не можу задовольнитися з того,
що мене просто приймуть назад — змилуються. Я хочу піднятися, камсу я вам. Хочу, щоб мене
прийняли на службу в банк з висуванням. Вашому чоловікові доведеться створити для мене
особливу посаду...

294
 Нора. Ніколи він цього не зробить!
Крогстад. Зробить, я його знаю. Він писнути не посміє. А якщо тільки я сяду там, поруч
нього, — побачите: не мине й року —я буду правою рукою директора. Нільс Крогстад, а не
Торвальд
Хельмер буде керувати банком.
Нора. Ніколи ви цього не дочекаєтесь!
Крогстад. Тепер ви попереджені. Тож не робіть ніяких дурниць. Коли Хельмер одержить
мого листа, я буду чекати від нього
вісточки. І пам'ятайте, ваш чоловік сам змусив мене знову стати на такий шлях. Цього я ніколи
йому не прощу. До побачення, фру Хельмер. (Виходить через передпокій).
Нора (іде до дверей у передпокій, відчиняє їх і прислухається). Іде. Не віддає листа. О, ні-ні,
це було б неможливо! Неможливо! (Відчиняє двері все більше й більше). Що це? Він стоїть за
дверима. Не сходить вниз. Роздумує? Невже він...
Чути, як лист падає в скриньку. Потім чути кроки Крогстада, що спускається сходами, поволі
кроки завмирають нанизу. Нора з придушеним криком біжить назад у кімнату до стола перед
диваном. Коротка пауза.
Лист!.. У скриньці! (Тихенько скрадається до дверей передпокою). Лежить там... Торвальде,
Торвальде... тепер нам немає порятунку!

ДІЯ ТРЕТЯ
Та сама кімната. З верхнього поверху долинають звуки бальної музики.
Фру Лінне сидить біля стола, машинально гортає книгу, намагається
читати. Але, очевидно, неспроможна зібратися з думками. Час від часу
прислухається, чи не йде хто-небудь.
Фру Лінне (дивлячись на свій годинник). Його все ще немає. А часу вже небагато лишилося.
Тільки б він не... (Знову прислухається). А! Іде! (Іде в передпокій і обережно відмикає зовнішні
двері; на сходах чути тихі кроки; вона шепоче). Заходьте. Нікого немає.
Крогстад (на дверях). Я знайшов вдома вашу записку. Що це значить?
Фру Лінне. Мені необхідно поговорити з вами.
Крогстад. Хіба нам з вами є про що говорити іще?
Фру Лінне. Так, багато про що.
Крогстад. Не думав.
Фру Лінне. Тому що ніколи не розуміли мене як треба.
Крогстад. Чого тут було не розуміти? Простіше не можна! Безсердечна жінка спроваджує
чоловіка на всі чотири сторони, як тільки їй випадає партія вигідніша.
Фру Лінне. Ви гадаєте, я так-таки зовсім безсердечна? Ви гадаєте, мені легко було порвати?
Крогстад. А то ні?
Фру Лінне. Крогстад, невже ви справді так думали?
Крогстад. Інакше навіщо б вам писати мені тоді такого листа?
Фру Лінне. Та не могла я інакше! Якщо мені доводилось порвати з вами, моїм обов'язком
було вирвати із вашого серця всяке почуття до мене.
Крогстад (стиснувши руки). Так ось воно що. І все це — лише через гроші!
Фру Лінне. Не забудьте, у мене на руках були стара мати і двоє малолітніх братів. Ми не
могли дожидатися вас, Крогстаде. Ваші перспективи на майбутнє були тоді такі ще непевні.
Крогстад. Хай так. Але ви не мали права кидати мене заради іншого.,
Фру Лінне. Не знаю. Я й сама не раз питала себе, чи мала я на це право? Без роботи, без
праці мені не прожити. Все своє життя, наскільки пам'ятаю себе, я працювала, і праця була
моєю кращою і єдиною втіхою. А тепер я залишилась одна як перст. Страшенно пусто,
самотньо... Працювати для себе самої мало радості. Крогстаде, дайте мені мету — для чого і
для кого працювати.

295
 Крогстад. Кристино... ви говорите цілком серйозно? Так-так. Я бачу по вас. То у вас і
справді вистачить сміливості?..
Фру Лінне. Мені треба когось любити, про когось піклуватися, замінити комусь матір, а
вашим дітям потрібна мати. Ми з вами потрібні одне одному. Крогстаде, я вірю, що основа у
вас хороша, — і з вами разом я на все готова.
Крогстад (схопивши її за руки). Спасибі, спасибі, Кристино! Тепер я зможу знов піднести
своє добре ім'я...
Фру Лінне (прислухається). Т-с-с! Тарантела! Ідіть.
Крогстад. Чому? В чому справа?
Фру Лінне. Чуєте, нагорі танцюють тарантелу? Коли її закінчать, вони прийдуть сюди.
Крогстад. Так-так, я піду. А... крім того, все даремно. Ви, звичайно, не знаєте, на що я
зважився проти Хельмерів.
Фру Лінне. Знаю, Крогстаде...
Крогстад. Ах, якби я не починав справи!
Фру Лінне. Ви могли б. Ваш лист іще в скриньці.
Крогстад. Ви впевнені?
Фру Лінне. Цілком. Але...
Крогстад (допитливо дивиться на неї). Та чи не доведеться інакше зрозуміти справу? Ви
хочете будь-що врятувати подругу. Скажіть, прямо. Так?

Фру Лінне. Крогстаде! Хто раз продав Себе заради іншого, ні зробить цього вдруге!
Крогстад. Я зажадаю свій лист назад.
Фру Лінне. Ні-ні.
К р о г с т а д. Але скажіть, хіба не для цього, власне, ви покликали мене сюди?
Фру Лінне. Так, у першу хвилину, коли я злякалась. Але тепер минула ціла доба, і просто не
віриться, на що тільки я не надивилась тут за цей час. Хай Хельмер про все дізнається. Хай ця
нещаслива таємниця з'явиться на світ Божий. Хай вони нарешті поговорять між собою по
щирості. Неможливо, щоб далі це тривало — завжди ці утайки, виверти.
За сценою чути голоси Хельмера і Нори, чути, як обертається ключ у
замку, і потім Хельмер майже силоміць вводить Н о р у в передпокій.
Вона в неаполітанському костюмі і загорнена у велику чорну шаль.
Він у фраку і в накинутому зверху відкритому чорному доміно.
Нора (ще на дверях, упираючись). Ні-ні-ні! Не хочу сюди! Хочу знов нагору. Не хочу так
рано йти.
Хельмер. Але, любонько Норо...
Нора. Ну, я прошу тебе, благаю, Торвальде. Ну, будь ласка... ще хоч би годинку!
X є л ь м є р. Ні хвилини більше, моя дорога. Ти пам'ятаєш — у нас була умова!
Хельмер виймає з кишені ключі і йде в передпокій.
Нора. Торвальде... Навіщо ти?
Хельмер. Треба спорожнити скриньку. Вона вже повна. Місця не вистачить для вранішніх
газет.
Нора. Ти хочеш працювати вночі?
Хельмер. Ти знаєш, що не хочу... Що це? Тут хтось порався з замком!
Нора. З замком?
Хельмер. Так, звичайно. Що ж це там застрягло? Не можна припустити, щоб служниця... Тут
зламана шпилька. Норо, твоя шпилька!
Нора (швидко). Ах, то це, мабуть, діти...
Хельмер. Ну, їх треба відучити від цього. Гм!.. Гм!.. Ну, відчиив-таки. (Виймає із скриньки
листи й гукає на кухню). Елене! Елене! Треба погасити лампу в передпокої. (Входить у
кімнату
й замикає двері в передпокій, показуючи Норі паку листів).Бачив, скільки набралось!

296
 (Перебираючи листи). Це що таке?
Нора (біля вікна). Лист! Не треба, не треба, Торвальде!
Хельмер. Дві візитні картки від Ранка.
Нора. Від доктора Ранка?
Хельмер (дивиться на них). "Доктор медицини Ранк". Зверху лежали; мабуть, він засунув їх,
виходячи.
Нора. На них щось написано?
Хельмер. Над ім'ям угорі чорний хрест. Глянь. Що за жахлива фантазія! Ніби повідомляє
про власну смерть.
Нора. Так воно і є.
Хельмер (ходить сюди й туди). Ми так зжилися з ним. Я не можу уявити собі, що його не
буде. Він, його страждання, його самотність створювали якийсь легкий туманний фон для
нашого яскравого, мов сонце, щастя... Ну, а може, воно й на краще. Для нього, в усякому разі.
(Зупиняється). Та, мабуть, і для нас, Норо. Тепер ми з тобою будемо самі — цілком одне для
одного. (Обнімаючи її). Моя кохана. Мені все здається, що я не досить міцно тримаю тебе.
Знаєш, Норо... Не раз мені хотілося, щоб тобі загрожувало неминуче лихо і щоб я міг поставити
на карту своє життя і кров — і все, все заради тебе.
Нора (звільняючись, твердо, рішуче). Прочитай-но твої листи Хельмере.
Хельмер. Ні-ні, не сьогодні. Я хочу бути з тобою, зіронько моя, — в тебе.
Нора. Знаючи, що друг твій помирає?
Хельмер. Ти маєш рацію. Це схвилювало нас обох. В наші відносини проникло щось
некрасиве — думка про смерть, про розклад. Треба спочатку звільнитися від цього. Поки що —
розійдемось кожне до себе.
Нора (обвиваючи його шию руками). Торвальде... На добраніч. На добраніч.
Хельмер (цілуючи її в лоб). На добраніч, моя співуча пташко. Спи спокійно, Норо. Тепер я
прочитаю листи. (Виходить з листами в кабінет і зачиняє за собою двері).
Нора (з блукаючим поглядом, хитаючись, ходить по кімнаті» хапає доміно Хельмера,
накидає на себе і шепоче швидко, хрипко уривчасто). Ніколи більше його не побачу. Ніколи.
Ніколи. Ніколи. (Накидає на голову шаль), І дітей також ніколи не побачу.
І їх також. Ніколи. Ніколи. Ніколи... О-о! Прямо в темну, крижану воду... в бездонну глибину...
О-о! Скоріше б уже кінець, скоріше б... Ось тепер він узяв листа... читає... Ні-ні, ще не читає...
Торвальде, прощавай! І ти, і діти... (Хоче кинутися в передпокій).
В цю хвилину двері кабінету розчиняються, і на порозі з'являється Хельмер з розпечатаним
листом у руках.
X є л ь м є р. Норо!
Нора (голосно скрикує). А!
Хельмер. Що це? Ти знаєш, що в цьому листі?
Нора. Знаю. Пусти мене! Дай мені піти!
Хельмер (стримуючи її). Куди ти?
Нора (намагаючись вирватись). І не думай рятувати мене, Торвальде.
Хельмер (відсахнувшись). Правда! То ж правда, що він пише? Жах! Ні-ні! Неможливо, щоб
це була правда.
Нора. Це правда. Я любила тебе над усе на світі.
Хельмер (ходить по кімнаті). О, яке страшне пробудження! Всі оці вісім років... вона, моя
радість, моя гордість... була лицемірна, брехлива... гірше, гірше... злочинниця! О, яка бездонна
прірва бруду, потворства! Тьху! Тьху!
Нора мовчить; як і раніше, не відводячи погляду, дивиться на нього.
(Зупиняючись перед нею). Я повинен був передчувати, що завжди може трапитись щось
подібне, повинен був передбачити це. Легковажні принципи твого батька... Мовчи! Усі його
легкодумні принципи перейшли до тебе в спадщину. Ні релігії, ні моралі, ні почуття
обов'язку... О, як мене покарано за те, що я подивився тоді на цю справу крізь пальці. Заради

297
тебе. І ось як ти мені віддячила.
Нора. Так, ось як.
Хельмер. Ти зруйнувала все моє щастя, занапастила все мов майбутнє. Страшно подумати! Я
в руках безчесної людини. Вона може зробити зі мною, що захоче, вимагати від мене, що
завгодно, наказувати мені, підганяти мене, як їй захочеться. Я писнути не посмію. І впасти в
таку яму, загинути отак через легковажну жінкуі1
Нора. Коли мене не буде на світі, ти вільний.
X є л ь м є р. Ах, без фокусів! І в твого батька завжди були напоготові такі фрази. Яка мені буде
користь від того, що тебе не буде на світі, як ти кажеш? І найменшої! Він все-таки може почати
справу. А коли він це зробить, мене, певно, запідозрять у тому, що я знав про твій злочин.
Певно, подумають, що за твоєю спиною стояв я сам, що це я тебе так навчив! І за все це я можу
дякувати тобі! А я носив тебе на руках увесь час. Чи ти розумієш тепер, що ти мені наробила?
Нора (в холодному спокої). Так.
X є л ь м є р. Це так неймовірно, що я просто отямитися не можу. Але ж треба якось
виплутатись. Зніми шаль. Зніми, кажу тобі! Доведеться якось догодити йому. Справу треба
зам'яти за всяку ціну. А щодо наших відносин, то і про людей — усе мусить бути, як і було, але,
розуміється, це тільки про людське око. Отже, ти залишишся вдома, це річ зрозуміла. Але дітей
ти не будеш виховувати. Я не можу звірити їх на тебе... О-о! І це мені доводиться говорити тій,
яку я так любив і яку ще... Але цьому кінець. Тепер уже немає мови про щастя, а тільки про
врятування залишків, уламків, декорума!
Дзвінок у передпокої.
(Здригаючись). Хто це? Так пізно. Невже треба ждати найжахливішого?.. Невже він?..
Сховайся, Норо! Удай з себе хвору!
Нора не рушає з місця, Хельмер іде і відчиняє двері в передпокій.
Служниця (напіводягнена з передпокою). Лист пані.
Хельмер. Давай сюди. (Хапає листа і зачиняє двері). Так, від нього. Ти не одержиш. Я сам
прочитаю.
Нора. Прочитай.
Хельмер (біля лампи). У мене ледве духу стає; Можливо, ми вже загинули, і ти, і я... Ні,
треба ж дізнатися. (Гарячково розриває конверт, пробігає очима кілька рядків, дивиться на
вкладений у лист папірець і радісно вигукує). Норо!
Нора допитливо дивиться на нього.
Норо... Ні, дай прочитати ще раз... Так, так, так, врятований! Норо, я врятований!
Н о р а. А я?
Хельмер. І ти, звичайно. Ми обоє врятовані: і ти, і я. Глянь! Він повертає тобі твоє боргове
зобов'язання. Пише, що розкаюється і шкодує... що в його долі щасливий поворот... Ну, та все
одно, що він там пише. Ми врятовані, Норо! Ніхто тобі нічого не може зробити. Ах, Норо,
Норо!.. Ні, спочатку знищити всю оцю гидоту. Подивись-но... (Кидає погляд на розписку). Ні, і
дивитись не хочу.

Нехай це буде як сон для мене. (Розриває на шматки і лист, і боргове зобов'язання, кидає в
грубку і дивиться, як усе згоряє). Ось так. Тепер і сліду не залишилось... Він писав, що ти зі
святвечора... Ах, які ж це жахливі були три дні для тебе, Норо!
Нора. Я жорстоко боролася ці три дні.
Хельмер. І страждала, і не бачила іншого виходу, як... Ні, не треба й згадувати про весь цей
жах. Будемо тепер лише радіти і повторяти: все минуло, минуло! Слухай же, Норо, ти ніби ще
не розумієш, що все минуло? Що ж це таке... Ти нібито закам'яніла? Ах, бідна маленька Норо, я
розумію, розумію. Тобі ще не віриться, що я тобі простив. Але я простив. Норо, присягаюсь. Я
простив тобі все. Адже я знаю: все, що ти наробила, ти зробила з любові до мене.
Нора. Це правда. І
Хельмер. Ти любила мене, як дружина повинна любити чоловіка. Ти не змогла тільки
298
гарненько розібратись у засобах. Але невже ти гадаєш, що я менше любитиму тебе через те, що
ти не здібна діяти самостійно? Ні-ні, сміло зіприся на мене, я буду тобі порадником,
керівником. Я не був би мужчиною, якби саме ця жіноча безпорадність не робила тебе вдвоє
милішою в моїх очах. Ти не думай більше про ті різкі слова, які вирвались у мене в хвилину
першого переляку, коли мені здалося, що все навколо мене рушиться. Я простив тобі, Норо.
Клянуся тобі, я простив тобі.
Нора. Дякую тобі за твоє прощення. (Виходить у двері праворуч).
Хельмер. Ні, стривай... (Зазираючи туди). Що ти хочеш?
Нора (з іншої кімнати). Скинути маскарадний костюм.
Хельмер. Та навіщо? В такий пізній час?..
Нора. Мені в цю ніч не заснути.
Хельмер. Але, дорога Норо...
Нора. Сідай. Розмова буде довга. Мені треба багато чого сказати тобі.
Хельмер (сідаючи коло стола навпроти неї). Ти мене лякаєш, Норо. І я не розумію тебе.
Нора. Ото ж бо й є. Ти мене не розумієш. І я тебе не розуміла... до сьогоднішнього вечора.
Не перебивай мене. Ти тільки вислухай мене. Поквитаємося, Торвальде.
Хельмер. Що ти хочеш цим сказати?
Нора (після короткої паузи). Тебе не вражає одна річ, ось тепер, коли ми так сидимо з
тобою?

X є л ь м є р. Що таке?
Нора. Ми одружені вісім років. Тобі не спадає на думку, що це ж уперше ми з тобою,
чоловік з дружиною, сіли поговорити серйозно?
X є л ь м є р. Серйозно... в якому розумінні?
Нора. Аж вісім років... більше... з першої хвилини нашого знайомства ми ні разу не
обмінялися серйозними думками про серйозні речі.
X є л ь м є р. Норо, що це за слова!
Нора. Та вже так воно і є, Торвальде. Коли я жила вдома, з татом, він викладав мені усі свої
погляди, і в мене були ті самі, якщо ж у мене були інші, я їх приховувала, — йому б це не
сподобалось. Він називав мене своєю лялечкою-дочкою, грався мною, як я своїми ляльками.
Потім я потрапила до тебе в дім.
X є л ь м є р. Що це за вислови, коли говориш про наш з тобою шлюб!
Нора (твердо). Я хочу сказати, що я з татових рук перейшла в твої. Ти все влаштовував за
своїм смаком, і в мене став твій смак або я тільки вдавала, що це так, — не знаю добре. Мабуть,
і те, і інше. Інколи бувало так, інколи так. Коли я озираюсь тепер назад, то мені здається, що я
жила тут як той старець: мене годували й одягали, а моє діло було — розважати, забавляти
тебе, Торвальде. Ось в чому полягало моє життя. Ти так влаштував, ти і тато дуже винні передо
мною. Ваша вина, що з мене нічого не вийшло.
Хельмер. Норо! Яка дурниця! Яка невдячність! Хіба ти не була тут щаслива?
Нора. Ні, ніколи не була. Я тільки думала, що щаслива, а насправді ніколи не була.
Хельмер. Ти не була... не була щаслива!
Нора. Ні, тільки весела. І ти був завжди такий милий, ласкавий до мене. Але весь наш дім
був тільки великий ляльковий дім. Я була тут твоєю лялькою, донькою. А діти були вже моїми
ляльками. Мені подобалось, що ти грався, бавився зі мною, як їм подобалось, що я граюсь і
бавлюся з ними. У цьому, власне, й було наше подружнє життя, Торвальде.
Хельмер. Так, частина правди є в тому, що ти кажеш, хоч ти дуже перебільшуєш. Але тепер
у нас все буде інакше. Час забавок минув, настав час виховання.
Нора. Чийого? Мого чи дітей?
Хельмер. І твого, і дітей, дорога Норо.

Нора. Ні, ти розсудив правильно. Ця справа не під силу мені. Треба спочатку вирішити інше.
Я повинна виховати себе саму. І не в тебе мені шукати допомоги. Мені треба взятися за це

299
самій. Тому я і йду від тебе.
X є л ь м є р (схоплюючись). Що ти сказала?
Нора. Мені треба побути самій, щоб розібратися в самій собі і в усьому іншому. Тому я й не
можу залишитись.
X є л ь м є р. Норо! Норо!
Н о р а. І я піду негайно ж. Кристина, мабуть, дасть мені притулок...
X є л ь м є р. Ти не при своєму розумі! Хто тобі дозволить! Я забороняю.
Нора. Тепер даремно забороняти мені будь-що. Я візьму з собою лише своє. Від тебе нічого
не візьму, ні тепер, ні опісля.
X є л ь м є р. Ні, це обурливо! Ти можеш так зневажати найсвященніші свої обов'язки?
Нора. Я в це більше не вірю. Я гадаю, що передусім я людина, так само, як і ти, — або
принаймні повинна стати людиною. Знаю, що більшість буде на твоєму боці, Торвальде, і що в
книгах пишуть у цьому ж дусі. Але я не можу більше заспокоїтись на тому, що говорить
більшість і що пишуть у книгах. Я повинна сама подумати про ці речі спробувати розібратися в
них.
Хельмер. Ні, це просто нечувано з боку такої молоденької жінки! Але коли тебе не може
напоумити релігія, то дай мені зачепити хоч твою совість. Адже моральне почуття в тебе є?
Нора. Знаєш, Торвальде, на це нелегко відповісти. Я, правду кажучи, і цього не знаю. Я
зовсім, як у лісі, в усіх цих питаннях. Знаю тільки, що я зовсім інакше міркую про все, ніж ти.
Мені ось кажуть, ніби і закони зовсім не те, що я думала. Але щоб ці закони були правильні —
цього я ніяк не збагну. Виходить, що жінка не має права помилувати свого вмираючого старого
батька, не має права врятувати життя чоловікові! Цьому я не вірю.
Хельмер. Ти міркуєш, як дитина. Не розумієш суспільства, в якому живеш.
Нора. Так, не розумію. От і хочу придивитися до нього. Мені треба вияснити собі, хто
правий — суспільство чи я.
Хельмер. Ти хвора, Норо. У тебе гарячка. Я навіть починаю думати, що ти божеволієш.
Нора. Ні, ніколи ще я не бувала так при своєму розумі і добрій пам'яті, як зараз.

Хельмер. І ти можеш також пояснити мені причину, чому я втратив твою любов?
Нора. Так, можу. Це сталося сьогодні ввечері, коли чудо примусило себе чекати. Я
побачила, що ти не той, за кого я тебе вважала.
Хельмер. Скажи ясніше, я зовсім тебе не розумію.
Нора. Я терпляче ждала цілих вісім років. Господи, адже я знала, що чуда бувають не
кожного дня. Та ось на мене впав цей жах, і в мене засвітилась тверда певність: тепер станеться
чудо. Доки лист Крогстада лежав там, у мене й на думці не було, щоб ти міг пристати на його
умови. Я була твердо впевнена, що ти скажеш йому: "Розголошуйте справу на цілий світ!" А
коли б це сталось...
Хельмер. Ну, що ж тоді? Коли б я віддав на ганьбу та наругу свою власну дружину!..
Нора. Коли б це сталося... я непохитно вірила, що ти виступиш вперед і візьмеш: усе на себе
— скажеш: винен — я.
Хельмер. Ах, ти міркуєш і говориш, як нерозумна дитина.
Нора. Хай так. Але ти міркуєш і говориш не так, як та людина, Яку я могла б любити. Коли в
тебе пройшов страх, — не за мене, а за себе, — коли вся небезпека для тебе минула, з тобою
ніби нічого й не трапилось. Я залишилась, як і раніше, твоєю пташкою, жайворонком,
лялечкою, з якою тобі тільки належить бути ще обережнішим, якщо вона виявилась такою
тендітною, неміцною. (Встає). Торвальде, в ту хвилину я зрозуміла, що я всі ці вісім років
жила з чужим чоловіком і прижила з ним трьох дітей... О-о, не можу навіть згадувати про це!
Так би й розірвала себе на шматки!
Хельмер (притихлим голосом). Бачу, бачу... Справді, між нами лягла безодня... Але хіба її не
можна заповнити, Норо?
Нора. Така, яка я тепер, — я не можу тобі бути дружиною.
Хельмер. У мене вистачить сили стати іншим.

300
 Нора. Можливо — якщо ляльку у тебе заберуть.
Хельмер. Розлучитись... розлучитися з тобою!.. Ні, ні. Норо, — уявити собі не можу.
Нора (іде праворуч). Це ще більше підтверджує, що так мусить бути. (Повертається з
верхнім одягом і невеличким саквояжем у руках, який кладе на стілець біля стола).
Хельмер. Але колись. Норо... коли-небудь?
Нора. Як я можу знати? Я зовсім не знаю, що з мене вийде.
Хельмер. Але ти моя дружина і тепер, і в майбутньому — якою б ти не стала.

301
 Нора. Слухай, Торвальде... Коли дружина кидає чоловіка, як я, то він, як це я чула, за
законом вільний від усіх зобов'язань щодо неї. Я, в усякому разі, звільняю тебе зовсім.
Ти не вважай себе зобов'язаним нічим, як і я не буду. Ми обоє повинні бути цілком
вільні. Ось твоя обручка. Віддай мені мою.
Хельмер. Норо... Невже я назавжди залишуся для тебе чужим?
Нора (бере свій саквояж). Ах, Торвальде, для цього потрібно,
щоб сталося найбільше чудо!
Хельмер. Скажи, яке?
Нора. Для цього і ти, і я — ми обоє повинні змінитись настільки... Ні, Торвальде, я
більше не вірю в чуда.
Хельмер. А я хочу вірити! Кажи, кажи, яке? Змінитися так, щоб?..
Нора. Щоб наше співжиття могло стати шлюбом. Прощай. (Виходить
через передпокій).
Хельмер (падає на стілець біля дверей і закриває обличчя руками) Норо! Норо!
(Озирається і встає). Порожньо, її тут уже немає. (Промінь надії осяває його обличчя).
Але — найбільше чудо?
Знизу чути гуркіт воріт, що зачинилися.
Переклад з норвезької О. Новицького
Запитання та завдання.
1. Розкрийте символічне значення назви п'єси Ібсена "Ляльковий дім". Спробуйте
відшукати і проаналізувати інші символічні реалії у п'єсі.
2. Чому п'єса "Ляльковий дім", за визначенням літературознавців, є соціально-
психологічною драмою?
3. Окресліть проблематику драми "Ляльковий дім". У чому полягала ЇЇ гостра
актуальність?
4. Проаналізуйте внутрішню еволюцію образу Нори: лялька-дочка, лялька-жінка,
людина-борець.
5. Як драматург розв'язує зовнішній конфлікт, що виявляється у боротьбі двох
особистостей — Нори і Крогстада?
6. Уважно перечитайте розмову Нори з Хельмером в останньому акті і подумайте
над тим, чому ця розмова є одним із найголовніших ідейно-композиційних елементів
драми.
7. У чому полягає майстерність Ібсена-драматурга, який розкриває "внутрішнє"
життя своїх героїв?
8. Чому фінал драми "Ляльковий дім" вважають відкритим? Як художній досвід
Ібсена пов'язується з його теоретичними міркуваннями про роль незавершених фіналів?

302
 З англійської літератури

"Шекспір" XX століття

"...Мої п'єси вимагають не режисури... У них повинні лунати

гамір і шум. справжнього життя, крізь яке гас від гасу пробирає
поезія."
Дж. Б. Шоу

Джордж Бернард ШОУ

1856 - 1950

Всесвітньо відомий англійський драматург, реформатор англійського театру. У

своїх п'єсах постійно виступав за створення справедливого суспільства.
Передумовою позитивних суспільних змін Шоу вважав реалізм і людське
прагнення до життя. Його драматургія стала новим етапом у розвитку
англійському театру, який упродовж століття перебував у глибокому занепаді.
Шоу — один із чільних представників "нової драми" ("Квінтесенція
ібсенізму"), письменник, який значною мірою проторував магістральні шляхи
розвитку світової драматургії у XX столітті.

Основні твори: цикли "П'єси неприємні" (1898), "П'єси приємні" (1901); п'єси
"Людина і надлюдина" (1903), "Пігмаліон" (1913), "Дім, де розбиваються серця" (1917),
"Свята Жанна" (1924), "Візок з яблуками" (1929) та ін., книга "Квінтесенція ібсенізму"
(1891).
Джордж Бернард Шоу народився 26 липня 1856 року у Дубліні (Ірландія) у
протестантській сім'ї торговця збіжжям і вчительки
музики. Сім'я Шоу нерідко потерпала від нестатків, складними були і стосунки з
навколишнім католицьким оточенням. Католицька і протестантська школи, у яких
навчався майбутній драматург, були осередками міщанської обмеженості і догматизму,
відтак свої літературно-естетичні смаки він сформував самостійно. У 1871-1876 рр. Шоу
працював клерком у конторі з торгівлі нерухомістю. Після переїзду у Лондон писав
дописи, статті та рецензії для різних журналів. Незабаром Шоу захопився
соціалістичними ідеями і в 1884 році став одним із засновників соціал-реформаторського
Фабіанського товариства. У другій половині 1880-х років письменник активно виступає у

303
пресі як художній рецензент, музичний оглядач, а згодом — як театральний критик.
Перший період творчості. Шоу дебютував романами "Нерозумний шлюб" (1880),
"Незлагідний соціаліст" та ін., проте ці твори не принесли йому успіху. Захоплення
Ібсеном, створення книги "Квінтесенція ібсенізму" (1891) започаткувала наступний етап у
творчості письменника, пов'язаний з реформуванням англійського театру. Він розробив
принципово нову структуру драми — "проблемну п'єсу-симпозіум", що ґрунтувалася на
особливому, парадоксальному способі викладу проблеми.
Три драматичних цикли складають перший етап творчості Шоу-драматурга: "П'єси
неприємні" — "Будинки вдівця", "Серцеїд", "Професія пані Уоррен"; "П'єси приємні" —
"Зброя і людина", "Кандіда", "Поживемо — побачимо", "Обранець долі"; "Три п'єси для
пуритан", "Учень диявола", "Цезар і Клеопатра", "Навернення капітана Брасбаунда".
Великого успіху у критики і глядачів зажила п'єса "Людина і надлюдина" (1903), після
прем'єри якої Шоу став лідером англійських інтелектуалів. Темою цієї філософської
драми, написаної в жанрі комедії, стала ідея про те, що суспільні зміни можливі тільки на
засадах реалістичного ставлення до них. Надзвичайно популярною стала і п'єса
"Пігмаліон", прем'єра якої відбулась у 1913 році.
Драматург і політика. Шоу, який з 1897 р. жив у Лондоні і мав звання державного
радника, під час Першої світової війни активно займається політикою. Після публікації
статті "Війна з точки
зору здорового глузду", в якій він критикує і Англію, і Німеччину, глузує над безтямним
патріотизмом, Шоу виключили з Клубу драматургів.
У цей час він починає працювати над драмою "Дім, де розбиваються серця" (1913-1919),
яку слушно вважав своїм найкращим твором. Вершиною драматургічної творчості Шоу
стала хронікальна п'єса "Свята Жанна" (1923). Спираючись на реальний історичний
прототип — Жанну д'Арк, драматург створив образ жінки, котра не визнає жодного
компромісу з продажним суспільством і понад усе цінує свою свободу.
Нобелівська премія. У 1926 році Шоу став лауреатом Нобелівської премії "за творчість,
позначену ідеалізмом і гуманізмом за іскрометну сатиру, яка часто поєднується з
надзвичайною поетичною красою". Згодом драматург багато подорожував по всьому світі
відвідавши, зокрема, СРСР, СІЛА та Південну Африку. Письменник пережив Другу
світову війну, під час якої активно боровся проти фашизму, і помер у своєму маєтку в
Хартфордширі у віці 94 років.
Комедія "Пігмаліон"
П'єсу "Пігмаліон" Бернард Шоу назвав "романом у п'яти актах". Як і більшість
драматичних творів Шоу, "Пігмаліон" має коротку передмову під назвою "Професор
фонетики" і розлогу післямову, де розповідається про подальшу долю героїні —
лондонської вуличної квіткарки Елізи Дулітл. Написана в 1912-1913 роках п'єса
витримала 118 постановок.
Бернард Шоу, працюючи над комедією, орієнтувався на античний міф про скульптора
Пігмаліона, який вирізьбив скульптуру Галатеї. Вражений красою власного творіння,
художник благає Афродіту оживити мармурову фігуру. Одухотворена Галатея стає
прекрасною жінкою, щасливою дружиною Пігмаліона. Проте Шоу парадоксально
переробив у своїй п'єсі давньогрецький міф. Галатея-Еліза за задумом драматурга XX
століття, ніколи не стане дружиною Пігмаліона-Хігінса. Щасливий кінець неможливий.
Здійснюючи першу постановку, Шоу категорично забороняв акторам зображувати
закоханість Елізи та Хіґінса.
Драматурга цікавило зовсім інше — трагічна неможливість для освіченої, талановитої,
духовно багатої жінки, позбавленої капіталу гідно влаштувати своє життя. Елізі-
Попелюшці нічого не вартувало досконало оволодіти сучасною англійською
літературною мовою манерами і поведінкою світських панн, щоб бути схожою на герцо-
гиню чи принцесу на будь-якому прийомі. Але її подальша доля залишається

304
непередбачуваною.
Глибоко гуманні ідейні основи п'єси. Шоу вірить у невичерпний запас творчих сил, що
криються в людях з народу. Бідність може спотворити людину духовно, зруйнувати її
індивідуальність але за сприятливих обставин все краще стрімко пробуджується. Так,
батько Елізи — сміттяр Альфред Дулітл, гротескно зображений Шоу, зненацька
розбагатівши, блискуче виступає з лекціями перед вишуканою аудиторією.
Постійно експериментуючи з характеристикою жанрових особливостей своїх п'єс,
придумуючи найнесподіваніші визначення, Б. Шоу у більшості випадків залишався тим,
ким він був за покликанням — комедіографом. І "Пігмаліон" — одна з його найкращих
комедій. Тут вражають афоризмами діалоги персонажів, змінюють один одного гострі
комедійні епізоди, парадоксально складаються взаємини героїв. П'єса "Пігмаліон" з
дивовижною легкістю зазнавала найнесподіваніших метаморфоз, перетворюючись у
твори інших видів мистецтв. її сценічна історія є напрочуд багатою і різноманітною.
Написана напередодні Першої світової війни, знаменита комедія англійського
драматурга справила значний вплив на всю європейську культуру XX століття.
За О. Образцовою

ПІГМАЛІОН
Скорочено
Дія перша
Лондон. Ковент Ґарден літнього вечора. Злива. Звідусіль лунають відчайдушні
сигнали таксі. Перехожі поспішають сховатися від дощу під портиком церкви
Святого Павла, що на ринковій площі. Серед них пані зі своєю дочкою, обидві у
вечірніх сукнях. Усі похмуро вдивляються у стіну з дощу, за винятком одного пана.
Він стоїть спиною до решти людей, цілковито захоплений нотатками, що їх
поспіхом робить у своєму записнику. Годинник видзвонює-чверть на дванадцяту.
Дочка, (стоїть поміж центральними колонами портику, ближче до лівої.) Я змерзла
до кісток. І куди він заподівся, той Фреді? Уже двадцять хвилин, як пішов.
Мати (стоїть праворуч від дочки). Двадцять — не двадцять, а таксі вже можна було
взяти.
Чоловік із натовпу (праворуч від матері). До пів-двенацяти й думать забудьте! Поки з
тіатрів усі не пороз'їжжаюця, ніхто вам ніякої таксі не дістане.
Мати. Як це не дістане?! Ми не можемо стояти тут до опів на дванадцяту! Яке
неподобство!
Чоловік із натовпу. Ну, шо ж тут, пані, зробиш...
Дочка. Коли б наш Фреді мав голову на плечах, він давно б уже взяв таксі під
театром.
Мати. Не його провина, що вільних таксі немає. Дочка. Інші собі
знаходять. Чому ж він не може?
Фреді, двадцятирічний юнак у вечірньому костюмі, дуже змоклому нижче колін,
вбігає з-під дощу з боку Саусемптон-стріт і стає поміж ними, закриваючи мокру
парасольку. Дочка. Що, так і не знайшов? Фреді. Нема ніде й за жодні гроші.
Мати. Ох, Фреді, цього не може бути... Треба було пошукати краще.
Ф р є д і. Я дійшов аж до станції Черінґ Крос. Ви що, хотіли, щоб я вирушив у
Гемерсміт?
Дочка. Шукав називається!
Мати. Справді, Фреді, ти такий безпорадний! Піди ще раз, і без таксі не вертайся.
Фреді. Та годі, іду вже, йду. (Розкриває парасольку й біжить у напрямку Стренда,
але раптом зіштовхується з квіткаркою, яка теж поспішає сховатися від дощу, й
вибиває у неї з рук кошика з квітами. Цей інцидент відбувається на тлі сліпучого

305
 спалаху блискавки та оглушливих перекотів грому.)
Квіткарка. Ну, ти, Фреді, диви, куди сунеш!
Фреді. Вибачте. (Чимшвидше відбігає.)
Квіткарка (підбираючи розкидані квіти й укладаючи їх у кошик.) Оце тобі й манери. Два
букети хвіалків мені спаганив! (Сідає під колоною праворуч від пані й починає перебирати
квіти. Привабливою її не назвеш. їй років вісімнадцять-двадцять, не більше. На ній
матроський капелюшок із почорнілої соломки, добре припорошений лондонською курявою
і навряд чи коли чищений. Волосся, яке давно варто було б помити, набуло неприродного
мишачого кольору. Іі пальто, звужене в талії, ледве сягає колін. Під пальтом —
коричнева спідниця та фартух із грубої тканини. Черевики теж знали й шите, й пороте.
Видно, що вона намагалася причепуритися, проте в порівнянні з дамами навколо це
справжня замазушка. Рисами обличчя вона їм аж ніяк не поступилася б, якби їх добре
відмити. До того ж дівчині не завадило б звернутися до зубного лікаря.)
Мати. Даруйте, а звідки ви знаєте, що мого сина звати Фреді?
Квіткарка. О! Так це синок ваш?! Нічого не скажеш, виховала мамуся! Це ж тре':
виваляв мені всі хвіалки в грязюці і втік! На'іть не заплатив бідній дівчині! Так, мо', ви
заплатите? (Прошу мені вибачити, але будь-які спроби графічно відтворити її вимову бу-
дуть марними, оскільки поза Лондоном ніхто її не збагне.)
Дочка. Мамо, навіть і не думай! Чого захотіла!
Мати. Дозволь мені, Кларо. В тебе, є дрібні гроші?
Дочка. Ні. Менших за шість пенсів немає.
Квіткарка (з надією). Так у мене б здача найшлась! Га, добра пані?..
Мати (до Клари). Дай-но шість пенсів. (Клара неохоче розлучається з монетою). Ось.
Це вам за квіти.
Квіткарка. Ой, пасибі вам, добра пані.
Дочка. Нехай віддасть решту. Ці її букети варті один пенні — не більше.
Мати. Притримай язика, Кларо. (До дівчини.) Залишіть решту собі.
Квіткарка. Ну-у-у! Пасибі вам, пані.
М а т и. А тепер скажіть, звідки вам відомо, як звати мого сина?
Квіткарка. Тю! Так мені ж невідомо.
Мати. Я сама чула, як ви назвали його на ім'я. Не пробуйте мене ошукати.
Квіткарка (протестуючи). Та хто б, оце, вас обшуковував? Я ска'ала на ньо'о "Хреді", а
могла б і "Чарлі", так само, як і ви б ска'али до незнайомого, для любезності.
Дочка. Шість пенсів на вітер! Ой, мамо, до такого і Фреді б не додумався! (З бридливим
виразом обличчя відступає за колону.)
Літній пан із привабливою зовнішністю кадрового військового поспішає
сховатися від зливи, складаючи на ходу мокру парасольку. Його брюки, так само, як
у Фреді, змокли до кісточок. На ньому вечірній костюм і легкий плащ. Стає на
вільному місці біля колони ліворуч.
Пан. Оце так злива!
Мати. Як ви гадаєте, пане, є надія, що вона вщухне?

Пан. Боюся, не скоро. Щойно дощ посилився. (Підходить до того місця, де сидить
квіткарка, ставить ногу на плінтус колони і відкочує підкасані холоші брюк.)
Мати. Ох, Господи! (Засмучена, підходить до дочки.)
Квіткарка (користується сусідством пана з військовою виправою, аби запобігти його
ласки). Та не рузстроюйтесь ви, копи-тане. Чим сильніш пиріще, тим бистріш кінчиця.
Купіть осьо лучче букєтіка.
— Пан. У мене, на жаль, не буде дрібних. Стривайте-но: ось три півпенсовики, якщо
це вас улаштує.
(Переходить під іншу колону.)

306
 Квіткарка (розчарована, але розуміючи, що півтора пенса — усе ж краще за ніщо).
Пасибі вам, пане.
Чоловік із натовпу (до квіткарки). Ти май совість: взяла гроші, так букета ж віддай!
Онде за колоною якийсь тип стоїть і все за тобою записує. (Усі оглядаються на пана із
записником.)
Квіткарка (підхопившись із переляку). Я ж нічо' тако'о не зробила. Ну, забалакала до
цьо'о пана — так я ж маю право квітами торгувать, коли на тротувар не лізу. (Істерично)
Заступіця за мене! Я ж порядна дівчина! Я ж тіки попросила, шоб він букета купив!
Загальний гамір. Більшість публіки співчуває квіткарці, проте не схвалює її
надмірну емоційність. Люди літні, статечні, торсаючи дівчину за плече, намагаються
її підбадьорити: "Годі скімлити! Ну хто тебе скривдив? Ніхто тебе не чіпає. Навіщо
так галасувати? Годі, годі, заспокойся." Менш терплячі радять їй закрити пельку або
сердито випитують, чого це вона так розійшлася. Ті, що стояли віддалік і не знають,
про що йдеться, поспішають до місця пригоди і здіймають іще більшу бучу своїми
запитаннями й поясненнями: "Що за шум? Що вона накоїла? Де він? Та ось,
застукав її якийсь лягавий. Який? А ондечки, за колоною. Гроші осьо в пана
видурила." — і таке інше.
Квіткарка (протискаючись до пана з військовою виправою, репетує). Пане, заступіця за
мене! Ви не знаєте, шо вони зі мною зроблять. Вони ж мені торгувать не дозволять! Мене
ж звідсіля випхають, бо скажуть, шо до мужчин чіпляюсь! Вони ж...
Пан із записником (виходить уперед і стає праворуч від неї, за ним юрмиться натовп).
Годі, годі... Ніхто вас не скривдить, дурне ви дівча. За кого ви мене маєте?
Чоловік із натовпу. Заспокойся, він жинтільмен. Диви на йо'о черевики. (До пана із
записником) Вона була подумала, пане, шо ви лягавий.

Пан із записником (весело поглянувши на нього). А як ваші родичі в Челсі?

Незнайомий (підозріливо). А хто вам ск'ав, шо в мене там родичі?
Пан із записником. Яка різниця, хто сказав? Вони звідти. (До дівчини.) А ви тут як
опинилися? Адже ЙИ родом із Лісон Ґроув.
Квіткарка (збентежено). Шо ж, мені звідти вийхать не мона? Життя там було гірш,
чим у свинюшнику. Ще й за хату три шкури здирали! (Плаче.) Ой, бідна ж я, бідна-а-а.
Пан із записником. Живіть собі де хочете, тільки не галасуйте так.
К в і т к а р к а. Та! Хай собі говоре. Не хочу з ним зв'язуваця.
Чоловік із натовпу. А все тому, шо ви нас за людей не держите. З отим паном у вас би
такі штука не пройшли.
Іронічний незнайомець. Точно: скажіть, звідкіля він, як уже взялись угадувать.
Пан із записником. Челтнем, Гарроу, Кембридж, згодом — Індія.
Пан з військовою виправою. Усе правильно.
Натовп вибухає сміхом. Прихильність тепер явно на боці пана із записником. Чути
вигуки на зразок: "Ну, прямо все знає! Так йому просто з ходу і сказав! Чули, як він йому
раз-два про те, звідкіля він..." Пан із записником. Не знаю, чи ви помітили, але дощ
перестав.
Чоловік із натовпу. А й справді! Що ж ви раніш не сказали, а то стою тут, слухаю ваші
дурнуваті побрехеньки!.. (Іде в напрямку Стренда).
Пан з військовою виправою (вертаючись на своє місце, ліворуч від пана із
записником). Дозвольте поцікавитись, як це у вас виходить?
Пан із записником. Звичайна фонетика, наука про звуки мови. Моя професія і
водночас хобі. Щасливий той, хто заробляє на життя своїм хобі! Вимову ірландця або
йоркширця розпізнає кожен. Я ж визначаю, звідки людина, із точністю до кількох
кілометрів, а якщо це лондонець, то назвц й вулицю.

307
 Квіткарка. Де ж йо'о совість! Посоромився б!
Пан із записником (весело поглянувши на нього). А як ваші родичі в Челсі?
Незнайомий (підозріливо). А хто вам ск'ав, шо в мене там родичі?
Пан із записником. Яка різниця, хто сказав? Вони звідти. (До дівчини.) А ви тут як
опинилися? Адже ЙИ родом із Лісон Ґроув.
Квіткарка (збентежено). Шо ж, мені звідти вийхать не мона? Життя там було гірш,
чим у свинюшнику. Ще й за хату три шкури здирали! (Плаче.) Ой, бідна ж я, бідна-а-а.
Пан із записником. Живіть собі де хочете, тільки не галасуйте так.
К в і т к а р к а. Та! Хай собі говоре. Не хочу з ним зв'язуваця.
Чоловік із натовпу. А все тому, шо ви нас за людей не держите. З отим паном у вас би
такі штука не пройшли.
Іронічний незнайомець. Точно: скажіть, звідкіля він, як уже взялись угадувать.
Пан із записником. Челтнем, Гарроу, Кембридж, згодом — Індія.
Пан з військовою виправою. Усе правильно.
Натовп вибухає сміхом. Прихильність тепер явно на боці пана із записником. Чути
вигуки на зразок: "Ну, прямо все знає! Так йому просто з ходу і сказав! Чули, як він йому
раз-два про те, звідкіля він..." Пан із записником. Не знаю, чи ви помітили, але дощ
перестав.
Чоловік із натовпу. А й справді! Що ж ви раніш не сказали, а то стою тут, слухаю ваші
дурнуваті побрехеньки!.. (Іде в напрямку Стренда).
Пан з військовою виправою (вертаючись на своє місце, ліворуч від пана із
записником). Дозвольте поцікавитись, як це у вас виходить?
Пан із записником. Звичайна фонетика, наука про звуки мови. Моя професія і
водночас хобі. Щасливий той, хто заробляє на життя своїм хобі! Вимову ірландця або
йоркширця розпізнає кожен. Я ж визначаю, звідки людина, із точністю до кількох
кілометрів, а якщо це лондонець, то назвц й вулицю.
Квіткарка. Де ж йо'о совість! Посоромився б!
Пан з військовою виправою. Я і є полковник Пікерінґ. А з ким маю честь?
Пан із записником. Генрі Хіґінс, укладач "Універсального алфавіту Хіґінса".
Пікерінґ (радісно). Я приїхав із Індії умисне, щоб зустрітися з вами!
Хіґінс. А я збирався до вас в Індію!
Пікерінґ. Я зупинився в готелі "Карлтон". Ходімо зі мною, перекинемося слівцем за
вечерею.
Хіґінс. Залюбки!
Квіткарка ( до Пікерінґ а, коли той проходить коло неї). Купіть букєтіка, добрий пане,
а то мені нічим за хату платить...
Пікерінґ. На жаль, у мене справді немає дрібних. (Відходить.) Годинник на церкві
видзвонює пів на дванадцяту.
Хіґінс (почувши в цьому Божий докір за свою немилість до бідної дівчини). Глас
Божий! (Урочисто підносить капелюха, потім кидає у кошик жменю монет і йде слідом
за Пікерінґ ом.)
Квіткарка (дістає півкрони).Г-и-и! (Дістає кілька флоринів.) Хо-хо! (Дістає ще кілька
монет.) О-го! (Дістає півсоверена.) О-го-го!
Фреді (вистрибує з таксі). Нарешті знайшов! Егей! (До дівчини.) Тут дві пані стояли.
Не знаєте, де вони?
Квіткарка. Як дощ перестав, на автобус потьопали.
Фреді. Неподобство! Що ж мені тепер робити з таксі?
Квіткарка (велично). А нічо. На цій таксі я поїду! (Пропливає повз Фреді до машини.
Побачивши її, водій мерщій простягає руку і зачиняє перед нею дверцята. Розуміючи його
сумнів, дівчина показує жменю монет.) Бач, Чарлі? Шо там для мене за якусь таксі

308
заплатить! (Водій із посміхом відчиняє дверцята.) Ну, от... А корзину куди?
Водій таксі. Сюди давай. Два пенси зверху.
Квіткарка. Так... Тіки шоб же ж ніхто її не бачив! (Мерщій просуває кошика в машину і
влазить сама, гукаючи крізь шибку.) Ну, бувай, Хреді!
Фреді (вкрай здивований, підносить капелюха). На все добре...
На в'їзді до Енджел Корт, вузького провулку за гуталіновою лавкою, таксі
зупиняється. З машини виходить квіткарка, тягнучи за собою кошик.
Квіткарка. Ну, скіки з мене?
Водій таксі (вказує на лічильник). Ти шо, неграмотна: один шилінг!

Квіткарка. Тю! Оце за дві филини цілий шилінг?

Водій таксі. Ти шо, на таксі не їздила?
Квіткарка (з гідністю). Не бійсь, юначе, їздила-їздила, ше й скіки!
Водій таксі (сміється з неї). Ну, добре, Джуді. Забирай свого шилінга, Бог з
тобою! Бувай здорова! (Від'їжджає.)
Квіткарка (принижена). Хам!
Вона підіймає кошика і стомлено рушає з ним до свого помешкання. Це
— невеличка кімнатка з вицвілими шпалерами, що де-не-де повідставали
від вогкості. До стіни приколоте фото якогось актора та ескізи суконь, про
які дівчина може лише мріяти. У вікні висить порожня пташина клітка —
на згадку про її покійного квартиранта. Замість розбитої шибки вікно
затулене картоном.
Ось, здається, і всі предмети розкоші. Решта — це злиденний
прожитковий мінімум: за ліжко править якась лава, накрита купою
лахміття, під яким можна якось зігрітися; з боку — накрита рядниною
скриня, на скрині — миска та глечик; над скринею — люстерко. Стіл,
стілець, викинуті з якоїсь селянської кухоньки; та ще — будиль-ничок на
полиці понад каміном, який уже давно ніхто не розпалював. Усе це
освітлене газовим світильничком, в газометрі якого видніється пенні. До
витрат за світло додамо квартплату: чотири шилінги на тиждень. Дівчина,
як завжди, стомлена. Проте сьогодні вона ще й надто збуджена, щоб
відразу заснути. Вона сідає й перераховує своє нове багатство, уже
міркуючи, як ним можна розпорядитися. Раптом закінчується газ — і вона
вперше з приємністю ловить себе на тому, що їй не шкода опустити в
газометр ще один пенні. Однак, ця незвична щедрість настрою не дає їй
забути про той факт, що мріяти в ліжку дешевше й тепліше, ніж сидіти при
світлі та в холоді. Дівчина знімає шаль та спідницю і долучає їх до
численних укривал. Потім скидає черевики і, таким чином перевдягтись до
сну, лягає в ліжко.

Дія друга
Одинадцята ранку наступного дня. Лабораторія Хіґінса на Вім-пол-
стріт. Початково ця кімната на другому поверсі планувалася як вітальня.
Посередині задньої стіни — двостулкові двері. Навпроти дверей — вікна,
що виходять на вулицю. У кутку праворуч від дверей — дві високі
картотечні шафки, що стоять під прямим кутом одна до одної. Поряд, на
письмовому столі, — фонограф, ларингоскоп, батарея тонких органних
трубочок із повітряними міхами, набір ас-пірометрів — газових пальничків
з високими скляними абажурами (вони під'єднані Гумовим шлангом до
газового ріжка на стіні),кілька камертонів різного розміру, макет людської
голови в натуральну величину, на якому показано голосові органи в
309
 розрізі, та коробка із запасними восковими валиками для фонографа. Ще
далі праворуч — камін; біля нього, ближче до дверей, — зручне шкіряне
крісло та ящик для вугілля. На камінній полиці — годинник. Поміж
письмовим столом і каміном стоїть журнальний столик. Ліворуч від дверей
— шафка з неглибокими шухлядками, на шафці —телефон і телефонний
довідник. Далі, в лівому кутку, — концертний рояль, хвостом до дверей.
Перед роялем бачимо не стільчик, як звичайно, а лавку на всю довжину
клавіатури. На роялі — ваза з фруктами й цукерками, здебільшого
шоколадками.

Середина кабінету порожня. Крім двох стільців коло письмового столу, лавки й
крісла, біля каміну стоїть іще один стілець, який, мабуть, Принесли з іншої кімнати.
На стінах висять гравюри, переважно Шранезі1, та портрети меццо-тінто. Картин
немає.
За столом сидить Шкерінґ і кладе на своє місце камертон та картки, якими він
щойно користувався. Хіґінс стоїть поруч, біля картотеки, й засуває назад вийняті
шухлядки. У денному світлі видно, що це — міцний, життєрадісний, чудового
здоров'я чоловік років сорока. На ньому чорний сюртук з білим крохмальним
комірцем і чорна шовкова краватка — атрибути одягу представників його професії.
Він належить до тих енергійних науковців, які щиро — подеколи навіть палко —
переймаються всім, що може стати предметом наукового дослідження, але в той же
час байдужі до себе, до тих, хто їх оточує, а заодно й до їхніх почуттів. Попри свій вік
і статуру, він нагадує непосидющу дитину, яка напрочуд жваво й бурхливо реагує на
все цікаве, і з якої не можна спускати ока, аби часом не сталася шкода. Його настрій
так само по-дитячому мінливий: у хвилини доброго гумору він добродушно бурчить,
але тільки-но йому щось не до вподоби, він ураз може вибухнути гнівним буревієм. Та
навіть у його найменш привабливому настрої на нього важко розсердитися всерйоз —
настільки він безпосередній і прямодушний.
Хіґінс (засуваючи останню шухляду). Ну, ось, нібито й усе. Пікерінґ. Справді вражає.
Хоча, признаюся, я й половини не розчув.
Хіґінс. Хочете прослухати ще раз?
Пікерінґ (підводиться, підходить до каміна і стає спиною до вогню). Ні, дякую. Як на
перший раз, досить.
До кімнати входить пані Пірс, економка Хіґінса.
X і ґ і н с. Що сталося, пані Пірс?
Пані Пірс (розгублена; видно, що вагається). До вас якась молода особа, пане Хіґінс.
X і ґ і н с. Яка молода особа?! Чого їй треба?
Пані Пірс. Каже, ви дуже зрадієте, коли дізнаєтеся, чому вона прийшла. Це якась
проста дівчина. Зовсім проста. Я хотіла відразу показати їй на двері, але подумала, що
вона вам може знадобитися, щоб наговорити у ваші апарати. Не знаю, чи я правильно
зробила, але до вас іноді приходять такі дивні відвідувачі... Сподіваюся, ви мені вибачите,
пане Хіґінс. Гадаю, що...
Хіґінс. Усе гаразд, пані Пірс. А чи цікава у неї вимова?
Пані Пірс. Просто жахлива, пане Хіґінс. Не збагну, як вас може таке цікавити.
Хіґінс (до Пікерінґа). Послухаймо. Тягніть її сюди, пані Пірс. (Кидається до
письмового столу і дістає новий валик для фонографа.)
Пані Пірс (вертається). Ось ця особа. Прошу, пане Хіґінс.
Входить квіткарка при повному параді. На ній капелюх із трьома страусовими
перами: жовтогарячого, блакитного та червоного кольору; фартух тепер майже
чистий, і пальто з грубої вовни теж почищене. Пафос цієї жалюгідної постаті, з її
наївною поважністю й удаваною статечністю, зворушує Пікерінґа, який уже до

310
 цього підвівся в кріслі з появою пані Пірс. Що ж до Хіґінса, то йому байдуже,
чоловік перед ним, а чи жінка. Він може лаятись чи здіймати руки до неба, обурений
тупістю якоїсь крихітки, та коли йому треба щось випросити, він ладен
підлещуватись до неї, мов дитя до своєї няньки.
Хіґінс (відразу впізнавши дівчину і не приховуючи розчарування, яке у нього, мов у
дитини, перетворюється на болючу образу). Та це ж та дівчина, яку я записав учора
ввечері. Вона мені більше не потрібна. В мене достатньо записів із вимовою Лісон Ґроув;
не збираюся марнувати на неї валик. (До квіткарки.) Ідіть, ви нам не потрібні.
Квіткарка. Ой, можна подумать... Він же ж і уроки давать не цураєця, сама чула. А я,
шоб ви знали, не кланяця вам приїхала. Не хоч'те моїх грошей - то й не тре'! Друго'о собі
найду.
Хіґінс. До чого тут ваші гроші?
Квіткарка. А до то'о, шо я уроки у вас брать приїхала. Ясно? І причом не задарма!
Хіґінс (приголомшений). Ну, знаєте...( Ледве перевівши подих.) І чого ж ви хочете від
мене?
Квіткарка. Ну, були б ви жинтільменом, так для початку попросили б мене сісти. Я ж
із вигідним ділом до вас.
X і ґ і н с. Шкерінґ, запропонувати, щоб це опудало сіло, чи жбурнути його у вікно?
Квіткарка (налякана відбігає За рояль і готується до захисту). Ну-ну-у-у!
(Ображена, крізь сльози.) Чо' це я опудало? Кажу ж вам: я платить буду! Як усяка леді!
Остовпівши, чоловіки розгублено дивляться на неї.
Пікерінґ (лагідно). Чого ви хочете, дитя моє?
Квіткарка. Не хочу торгувать на вулиці. Хочу буть продавщицею в магазіні. А хто ж
мене возьме, як я не вмію балакать по-пра'ільному. А він говоре, шо науче. Мені ж не
тре' вашої ласки. Я платить готова, а він мене обзива, як ту дівку!
Пані Пірс. Як, ви собі, дурненька, уявляєте, що зможете брати уроки в пана Хіґінса?
Квіткарка. А шо ж таке? Я не гірш вашо'о знаю, скіки дають за уроки. От і я стіки ж
буду.
X і ґ і н с. Цікаво, скільки ж?
Квіткарка (зрадівши, підходить до нього). Ото зразу б так. Я ж знала, шо ви захоч'те
вернуть оте, шо вчора мені кинули. (Довірчо.) Мабуть, під мухою були, еге ж?
X і ґ і н с (тоном наказу). Сядьте!
Квіткарка (непевно). Ну, шо ж... Це мона. (Сідає, Пікерінґ вертається до каміна.)
X і ґ і н с. Як вас звати?
Квіткарка. Еліза Дулітл.
X і ґ і н с (урочисто декламує)
Ліза, Еліза та Єлизавета Квіти збирали в саду для букета. Пікерінґ. Три
гарні фіалочки там відшукали.
Взяли по одненькій, а двох не зірвали. Обидва заходяться
сміхом. Еліза. Тю! Як подуріли!
Пані Пірс (стаючи за кріслом Елізи). У шляхетному товаристві так не
висловлюються.
Еліза. А чо' ж він зо мною так балакає?
Пікерінґ. Ось про що я подумав, Хіґінсе... Пам'ятаєте, ви казали про посольський
прийом? Закладаюся, що у вас цей експеримент не вийде. Проте, якщо вам таки
вдасться видати її за герцогиню, я визнаю, що ви найкращий педагог у світі і сам
покрию витрати на її навчання.
X і ґ і н с (захоплено). За півроку — а коли в неї добрий слух та гнучкий язик, то й за
три місяці — я виведу її на люди й видам за кого завгодно! Почнімо сьогодні, зараз же,
негайно! Пані Пірс, заберіть її та відмийте — хоч би й наждаком. Плиту вже розпалено?
Пані Пірс (протестуючи). Так, але ж...

311
 X і ґ і н с (шаленіючи). Позривайте з неї це лахміття і зараз же спаліть! Зателефонуйте
до магазину й замовте новий одяг, а доки привезуть — загорніть хоч би й у газети!
Еліза. Жинтільмен, називаєця! Бачила я таких! І ото не сором вам таке казать! Я ж
порядна дівчина!
X і ґ і н с. Ну, ось, що, дівчино... Свої провінційні цноти залиште при собі. Вчіться
поводитись, як герцогиня. Заберіть її, пані Пірс. А не буде слухатись, дайте їй прочухана!
Пані Пірс. Вгамуйтеся, пане Хіґінс, візьміть себе в руки! Це ви поводитеся негарно!
Вертайтеся до своїх батьків, дитя моє, і скажіть їм, аби краще вас доглядали.
Е л і з а. Та нема в мене ніяких батьків. Вони ска'али, шо я вже сама на себе зароблю, й
виставили геть.
Пані Пірс. А де ваша мати?
Еліза. Та нема в мене матері. А вигнала мене мачуха, шоста вже. І нехай собі! Сама
обійлуеь. Ті'ки ж ви не думайте: я порядна дівчина.
Хіґінс. От і чудово! До чого тоді весь цей ґвалт? Дівчина належить сама собі й, окрім
мене, нікому не потрібна. (Підходить до пані Пірс, улесливо.) Вона була б вам за доньку,
пані Пірс. Яке то щастя — мати доньку! А тепер годі базікати. Тягніть її вниз і...
Пані Пірс. Але що ж із нею буде? Ви маєте намір щось їй платити абощо? Отямтеся,
пане Хіґінс!
Пікерінґ. Даруйте, Хіґінсе, але я мушу втрутитися. Пані Пірс має цілковиту рацію.
Дівчина має довіритись вам на півроку, цебто поки триватиме експеримент — і вона має
ясно розуміти, що робить.
Хіґінс. Яким чином? Адже вона взагалі не в змозі будь-що розуміти. Та й, зрештою, хто
з нас розуміє, що він робить? Бо якби розуміли, то й не робили б нічого.
Пікерінґ. Дуже дотепно, Хіґінсе, проте зараз це не до речі. (До Елізи.) Панно Дулітл...
Е л і з а (в захваті від такого звертання). Ги-и-и!
X і ґ і н с. Ось, прошу. Це все, що з неї витягнеш. "Ги-и-и"! І що їй після цього
поясниш? Ви — людина військова і, певно, розумієте: таким треба тільки наказувати.
Елізо, півроку ви житимете у цьому домі й учитиметесь говорити красиво, як леді з
квіткового магазину. Якщо будете слухняною — матимете добру спальню, досхочу їжі
та гроші на шоколад і таксі. Коли ж ви будете неслухняною й лінивою, то спатимете в
комірчині разом із тарганами, а пані Пірс духопелитиме вас мітлою. За півроку в
розкішній сукні ви поїдете в екіпажі до королівського палацу. І якщо король
здогадається, що ви таки не справжня леді, поліція ув'язнить вас У Тауері й відрубає
голову, щоб іншим зарозумілим квіткаркам не було внадно. Якщо ж ніхто ні про що не
здогадається, то ви отримаєте в подарунок сім
шилінгів шість пенсів, і з ними розпочнете нове життя як леді
продавщиця в шикарному магазині. Якщо ви відновитеся від моєї пропозиції, то будете
тупим невдячним убоїськом, і янголи ридатимуть, дивлячись на вас. (До Пікерінґа.)
Сподіваюся, тепер ви вдоволені, Шкерінґ? (До пані Пірс.) Здається, пані Пірс, я виклав
усе гранично просто і ясно.
Пані Пірс (терпляче). Гадаю, мені краще поговорити з дівчиною сам-на-сам. Не
знаю, чи зможу я взяти на себе відповідальність за неї і взагалі, чи погоджусь на цей
ваш замір, я певна, ви їй не зичите зла, але якщо вже ви захопитеся чиєюсь видровоючи
як ви це називаєте — ви забуваєте про все на світі. Ходімо, Елізо. Хіґінс. От і чудово.
Дякую, пані Пірс. Тягніть її у ванну. Еліза (неохоче підводиться; підозріливо). Чо' це ви
мене лякаєте?! Не підойде мені тут, так піду собі, а товкти себе мітлою не дам! Не
просилась я ні в які палаци. Ніяких я діл з поліцією не мала й мать не хочу! Я ж порядна
дівчина...
Пані Пірс зачиняє двері — й Елізині бідкання спихають. На подив дівчини, її
ведуть не вниз на кухню, а на горішній поверх. Пані Пірс відчиняє двері однієї зі
спалень.
Пані Пірс. Я поселю вас тут. Це й буде ваща спальня.
312
 Еліза. О-го-о... Та я зроду в цім багатстві ц е засну! Що ви, добра пані?.. Такі розкоші
не про мене! Тут наіть торкнуця до чо'ось страшно — я ж не принцеса якась...
Пані Пірс. Якщо будете так само доглянута, як і ця кімната, то швидко до неї
звикнете. І звертайтеся до мене не "добра пані", а "пані Пірс". (Пані Пірс відчиняє двері
до перевдягальні, перебудованої на ванну кімнату.)
Еліза. Шоб я луснула! Це Ви тут ШОї одежу полоскочете? Ну й здорова миска — зроду
такої це бачила!
Пані П і р с. Це не миска, Елізо, а ванна. В ній миються. Зараз ми й вас помиємо.
Еліза. Це ви шо, хоч'те, Иг 0б я вся отуди залізла й намокла?! Шоб на мене в цій вашій
мисці кінець прийшов? Дзуськи! Знала я одну: по суботах теж отак-о Хлюпалась. І
дохлюпалась, шо Богу душу оддала.
Пані Пірс. Пан Хіґінс теж приймає ванну — щоранку, і в холодній воді.
Е л і з а. Ти бач'! Живучий!
Пані Пірс. Якщо ви будете навчатись у товаристві пана Хіґінса й полковника, вам
треба брати з них приклад у всьому. їм може не сподобатися, як від в ас пахне. Ось — два
крани: тут — гаряча вода, а тут — холодна. Зробіть таку температуру, яка вам
сподобається.
"Еліза (рюмсаючи). Не буду... Зроду тако'о не робила... Я жити хочу... Я ж уся ніколи не
милася...
Пані Пірс. Невже вам не хочеться бути чистою та охайною, як справжня леді? Слід
мати не лише чисту душу, але й чисте тіло.
Е л і з а. Ой, нє-є-є...
Пані Пірс. Ну, годі плакати. ідіть до спальні та зніміть із себе брудний одяг. (Бере з
віиіалочки купальний халат і подає Елізі.) Потім накиньте цей халат і вертайтеся сюди. Я
тим часом приготую ванну.
Пані Пірс одягає білі ґумові нарукавники й напускає воду у ванну, стежачи за
температурою води на термометрі. Потім додає жменьку ароматизованої солі та
гірчичного порошку, бере чималу щітку з довгою ручкою й рясно її намилює.
Повертається Еліза — з переляку вона майже намертво зав'язалася в халат: жалюгідне
видиво зацькованого створіння. Пані П і р с. Ну ж бо, відпустіть халат. Роздягніться. Е л і
з а. Не, не тре' мене роздягать! я так не можу. Я зроду таке не робила!
Пані Пірс (рішуче зриває 3 дівчини халат і штовхає її у ванну). Від теплої води ще
ніхто Не вмирав! (Починає орудувати щіткою.)
Чути відчайдушні крики Елізи. Тимчасом Хіґінс із полковником міркують над
подальшою Долею дівчини. Пікерінґ відходить від каміна й, осідлавши стільця,
кладе руки на спинку — немов готуючись до перехресного допиту.
Пікерінґ. Даруйте за відверте питання, Хіґінсе... чи ви порядний у стосунках із
жінками?
X і ґ і н с (невесело). А ви стрічали чоловіків, які були б порядні - у стосунках із
жінками?
Пікерінґ. Так, досить часто.
X і ґ і н с (спершись долонями на рояль, підстрибує і з розгону сідає на кришку). А от я
не зустрічав. Я помітив, що тільки-но жінка заприязниться зі мною, як одразу стає
ревнивою, прискіпливою, підозріливою і до біса надокучливою. Щойно я сам заприяз-
нюся з жінкою, як перетворююсь на тирана та егоїста. Жінка все тобі переставить із ніг на
голову. Впусти її в своє життя — й побачиш, що тобі треба одне, а їй — зовсім інше.
Пікерінґ.І що ж, наприклад?
X і ґ і н с (зістрибує з рояля; нетерпляче). А біс його знає! Гадаю, жінка хоче жити
своїм життям, а чоловік — своїм; причому кожне намагається звести іншого з
правильного шляху. Одне хоче на північ, друге — на південь, а в результаті обоє змушені

313
їхати на схід, хоча нікому з них туди не треба. (Сідає на лавку біля рояля.) Отож, я —
переконаний холостяк. Таким і залишуся.
Пікерінґ (встає, підходить до нього й починає серйозно). Годі, Хіґінсе. Ви добре
розумієте, що я маю на увазі. Я погодився на цей експеримент і відтак узяв на себе
відповідальність за долю дівчини. Сподіваюся, ви не зловживатимете своїм становищем.
X і ґ і н с. А! Он ви про що. Тут будьте певні: для мене це святе! (Встає й пояснює.)
Адже вона буде моєю ученицею, а навчити когось можна тільки за умови, що вчитель
глибоко шанує особистість учня. Я навчив правильної вимови купу американських міль-
йонерці, а це найзвабливіші жінки у світі. Я — людина гартована. На уроці жінка для
мене — все одно, що шмат дерева. Тоді я й сам стаю, немов дерев'яний. Розумієте...
У дверях з'являється пані Пірс. В руках у неї Елізин капелюх. Пікерінґ сідає в
крісло перед каміном.
X і ґ і н с (бадьоро). Ну, як, пані Пірс? Усе гаразд?
Пані Пірс (у дверях). З вашого дозволу, я б хотіла дещо вам сказати, пане Хіґінс.
X і ґ і н с. Так, звичайно, пані Пірс, заходьте. (Вона заходить.) Не спалюйте цей
предмет, пані Пірс. Я залишу його як антикварну рідкість. (Він бере капелюха.)
Пані Пірс. Тільки обережніше, пане Хіґінс. Мені довелося пообіцяти дівчині, що я
його не спалю. Проте, як на мене, його не завадило б потримати над вогнем.
Хіґінс (поспіхом поклавши капелюха на рояль). Дякую за попередження. То що ж ви
хотіли мені сказати?
Пані Пірс. Пане Хіґінс, неприємності вже починаються. Прийшов сміттяр Елфрід Дулітл.
Каже, що тут його дочка. Пікерінґ (встає). Оце так-так... Хіґінс (швидко). Впустіть цього
пройдисвіта. Пані Пірс Су дверях). Дулітл, пане Хіґінс. (Впускає Дулітла).
Елфрід Дулітл — літній, проте ще міцний сміттяр. На ньому робочий одяг і
крислатий капелюх, що закриває шию та плечі. Він має карбовані й досить цікаві
риси обличчя: один із тих, кому однаково чужі і страх, і совість. Голос у нього
напрочуд виразний — внаслідок звички давати волю почуттям. У цю мить він усім
своїм виглядом демонструє ображену гідність і цілковиту рішучість.
Дулітл (зупиняється у дверях, вагаючись, до кого звернутися). Прохвесор Гігінс?
Хіґінс. Це я. Доброго ранку. Сідайте.
Дулітл. Добро'о ранку, хазяїне. (Поважно опускається на стілець.) В мене до вас
невідкладне діло.
Хіґінс (до Пікерінґа). Зріс у Гонслоу, мати, гадаю, з Уельса. (Дулітл від подиву
роззявляє рота.) Чого вам треба, Дулітле?
Дулітл (погрозливо). Мені потрібна моя дочка! Ясно?!
Хіґінс. Ще б пак. Адже ви її батько. Кому ж іще, крім вас, вона потрібна? Радий, що у
вас іще жевріє батьківське почуття. Вона нагорі. Забирайте хоч зараз.
Дулітл (підводиться, збентежений). Як це?!
Хіґінс. Забирайте! Не думаєте ж ви, що я панькатимусь із нею замість вас?!
Дулітл (протестуючи). Чекайте! Як же це так, хазяїне?! Хіба ж мона отак-о зобижать
чесну людину? Дівчина — моя. Ви її в мене забрали. А я ж із чим зостанусь?
Хіґінс. У вашої дочки вистачило нахабства прийти в мій дім і вимагати, щоб я давав їй
уроки, бо їй закортіло працювати в магазині. Цей пан і моя економка можуть
підтвердити. (Наступаючи на нього.) Як ви сміли прийти, щоб мене шантажувати?! Ви її
навмисне сюди підіслали!
Д у л і т л. Та ну, шо ви, хазяїне!
Хіґінс. А я кажу, підіслали! Звідки ви довідалися, що вона тут?
Дулітл (із медом у голосі). Зара', хазяїне, я все вам оповім. Дайте лишень слово мовити.
Я вам хочу сказати, я вам прагну сказати, я жадаю сказати...
Хіґінс. Шкерінґ, ви чули? Цей чолов'яга — природжений оратор. Зверніть увагу на
інстинктивну ритміку його фрази: "Я вам хочу сказати, я вам прагну сказати, я жадаю

314
сказати". Сентиментальна риторика. Ось що значить валійська кров! Ошуканство й
жебрання теж звідти.
Пікерінґ. На Бога, Хіґінсе: я сам із тих місць... (До Дулітла.) Як же ви дізналися, що
дівчина тут?
Дулітл. А от як, хазяїне. Дочка, як до вас їхала, так взялась прокатать на таксі
хлопчину, синка хазяйки її фартири. Він думав, вона йо'о назад додом' повезе, а ви візьми
та й затримай її в себе. Так вона йо'о послала по свої пожитки. А я вгледів пацана на
Ендел-стріт, у кінці кварталу.
X і ґ і н с. У пивниці, мабуть?
Дулітл. Атож! Пивниця— це ж клуб для бідної людини.
Пікерінґ. Ми вас слухаємо, пане Дулітл.
Дулітл (до Пікерінґа). Пасибі, хазяїне. (До Хіґінса, що втікає до рояля, чимдалі від
гостя, який поширює притаманний його професії запах.) А знаєте, хазяїне, по-правді, так
ви мені зразу до серця припали. Коли вам так сильно вже тре' моя Еліза — забирайте.
Тіки давайте, шоб усе ж по-чесному. Дівка вона гарна Й вродлива — шо й казать. А
дочка, так зразу вам кажу, така, шо й не прогодуєш. Одне просю: не забувайте моїх
батьківських прав. Ви, я бачу, людина честі. Не схоч'те ж ви, шоб я віддав вам дитину за
так. Шо для вас п'ять фунтів, хазяїне. І шо для мене Еліза! (Вертається на своє місце й
поважно сідає.)
Пікерінґ. Мушу вам сказати, Дулітле, що пан Хіґінс має благородні наміри.
Дулітл. Аякже! Ясно, шо благородні. А то б я всі п'ядесят запросив!
Хіґінс (обурено). Цебто, ви здатні продати власну дочку за, п'ятдесят фунтів?!
Дулітл. Ну, не так, шоб уже прямо продавать. Друге діло прислужить такому
жинтільмену, як ви. Так шо, мо'ете буть спокойні.
Хіґінс. Ви взагалі маєте хоч якісь моральні принципи?

Дулітл (відверто). Такі розкоші не про мене, хазяїне. Подивився б я на вас у моїй
шкурі! Та й шо ж таке? Як Елізі шось перепало, то чо' ж би їй зо мною не поділицця?
Хіґінс (стурбовано). Не знаю, що й робити, Пікерінґ. З погляду моралі дати цьому
чолов'язі хоч фартінґ — уже злочин. Втім, його вимоги мають якусь первісну
справедливість.
Дулітл. Ото ж-бо й воно, хазяїне. Як не кажи, а батьківське серце — то батьківське
серце.
Пікерінґ. Я поділяю ваші почуття. Проте, як на мене, не певен, що це буде правильно...
Дулітл. Не тре' таке казать, хазяїне. Гляньте лишень з другого боку. Хто я такий,
скажіть ви мені?! Бідний, недостойний чоловік, от хто! А подумайте тіки, шо це значить!
Це значить, шо буржуазна мораль проти нашо'о брата. І якшо я колись і захтів узять хоч
шось від життя, так мені кругом говорилося: "Не мона тобі, ти недостойний!" А потреби ж
у мене такі, шо й у самої найдостойнішої вдови. Тіки ж їй кожний тиждень зразу шість
жертводайних товариств грошики дають. І все за смерть одного й того ж чоловіка. А мені
ж-то тре' не менш, чим достойному. А то й більш! їм я не менш за нього, а п'ю так точно
більш. Мені тре' й розважиця, бо я ж такий, шо й подумать люблю. Я й зажартувать
люблю, й пісню заспівать, а, бува, й музику послухать, як зажурюся. А деруть же ж з
мене, так само, як з отих достойних! То шо ж воно таке, оця ваша буржуазна мораль?
Просто прикривка, шоб нічо' мені не дать! Так шо, жинтільмени, враховуючи
вишшепригадане, я просю чесної гри. Я ж з вами в відкриту граю, не прикидаюся якимось
там достойником. Був я собі недостойний, таким і зостанусь. І якшо хоч'те знать, мені так
на'іть лучче. Не обманіть же чесну людину і оцініть по-справедли-вості труд батька, шо в
поті лиця ростив, годував і вдягав дитину, доки вона не виросла й не заінтересувала зразу
двох жинтільменів, як ви. Шо таке п'ять фунтів, питаю я вас, і жду на сприятне рішення.
Хіґінс (діставши портмоне, підходить до Дулітла). Перед таким просто не встоїш!

315
Дамо йому десятку. (Простягає дві банкноти.)
Дулітл. Не, хазяїне. В старої рука не піднімеця аж десять потратить. Та я б і сам не
зміг. Це ж купа грошей! Заведеця в тебе зразу стіки — так одразу скнарою станеш, а тоді
— нема людині шастя! Так шо дайте вже скіки просив — не більше, але й не менше.
Хіґінс. Пікерінґ, якщо ми ще трохи послухаємо цього чолов'ягу, боюсь, у нас у самих
не залишиться жодних принципів. (До Дулітла.) То ви кажете, п'ять фунтів, чи не так?
Д у л і т л. Авжеж, хазяїне. Красненько вас дякую.
X і ґ і н с (простягає, йому п'ятифунтову банкноту.) Ось, тримайте.
Дулітл. Пасибі вам, хазяїне. Бувайте здорові. (Поспішає до дверей, щоб мерщій
забратися зі своїми дармовими грішми. Відчинивши двері, він мало не наштовхується на
тендітну, чарівну й чистеньку японочку в скромному блакитному кімоно, майстерно
оздобленому білими квітами жасмину. її супроводжує пані Пірс. Дулітл шанобливо
відступає, даючи панянці дорогу і вибачається.) Прошу пробачення, панно.
Японка. Тю! Це ми шо вже, свою дитину не взнаєм?
Дулітл, Хіґінс, П і к є р і н ґ (в один голос) Хай мені грець! Еліза! Невже це вона?! Боже
праведний!
Е л і з а. От і я кажу: я в цьому, як дурнувата!
Хіґінс. Дулітле, ви надто суворо виховали дитину.
Дулітл. Я?! Та хто там її виховував! Пройдесся, бувало, ремінцем — ото й усе тобі
виховання. Так шо(, не виніть мене, хазяїне. Не привикла вона ше. Та нічо'! Поживе у вас
— навчиця вільної поведінки. Всьо'о вам добро'о, панове. (Поштиво підіймає капелюха
перед пані Пірс, проте вона не відповідає на вітання, і він рушає до дверей. Обернувшись,
підморгує Хіґінсові, мабуть співчуваючи з приводу непростої вдачі пані Пірс, після чого
виходить слідом за нею.)
Певно, вам цікаво, як Хіґінс працюватиме з Елізою. Ось один із його уроків.
У кабінеті за столом сидить він, поруч нього — Шкерінґ, навпроти — Еліза. В
новій сукні вона — мовби з картинки. В голові у неї все переплуталося від незвичної
атмосфери, в якій минули сніданок та обід. Вона почувається, як пацієнт на першому
прийомі в лікаря. Тим більше, що Хіґінс довго всидіти на місці не може й починає
нервово ходити по кабінету. І якби не присутність полковника, Еліза давно б уже
втекла світ за очі, навіть назад у свою комірчину на Друрі-лейн.
Хіґінс. Розкажіть мені алфавіт.
Еліза. Тю! Я ж не дитина, шоб мене так учить!
Хіґінс (гримає на неї). Розказуйте алфавіт!
Пікерінґ. Спробуйте, панно Дулітл. Згодом ви зрозумієте, навіщо це треба. В нього
своя методика, робіть, як він каже.
Еліза. Ну, добре вже. Розкажу. Як там воно: а.., би..., ви..., ги...
Хіґінс (рикнувши, мов поранений лев). Замовкніть! Пікерінґ, ви тільки послухайте! І на
таку освіту ми з вами даємо гроші! Це нещасне створіння дев'ять років просиділо в школі,
а ми з вами платили за те, щоб її навчали мови Шекспіра й Мільтона. І ось вам результат:
"а, би, ви, ги..." (До Елізи.) Повторіть: А, бе, ве, ге, ґе...
Еліза (мало не плаче). Так я ж і кажу: А, би, йи, ги, гй..,.
Хіґінс. Досить цього. А тепер скажіть "фіолетова фіалка".
Еліза. Хвіолетова хвіалка.
Хіґінс. Притисніть нижню губу до верхніх зубів. А тепер скажіть: "Фіалка!"
Еліза. Хв-хв-хв! Хф! Ф! Фіалка!
Пікерінґ. Добре. Просто чудово, панно Дулітл!
Хіґінс. Чорт забирай! їй це вдалося з першого разу! Ми таки зробимо з неї герцогиню!
(До Елізи.) Тільки добре собі затямте: ще хоч раз ви скажете мені "прохвесор", "мнякий"
чи "не филюйтесь", я сам, цими руками, візьму вас за коси й тричі проволочу довкола
кімнати. (Наголошуючи на вимові.) Профффесор! Мйй-акий! Не х-вилюйтесь!
Еліза (хлипаючи). Я чую, шо у вас виходе якось по-шляхецькому! А сама ше так не
316
можу!
Хіґінс. Якщо ви вже відчуваєте різницю, то якого ж біса розрюмсались?! Пікерінґ,
дайте їй шоколадку.
Пікерінґ. Заспокойтеся, панно Дулітл... Не треба плакати. У вас усе так добре
виходить! Учитися — зовсім не боляче. Даю слово, що не дозволю йому волокти вас за
коси.
Хіґінс. Ну, все на сьогодні. Ідіть до пані Пірс і розкажіть їй, чого вас тут навчили.
Тільки добре старайтеся! І не ковтайте "ч", коли вимовляєте "що"! Наступний урок
сьогодні о пів на п'яту. Все, вільні.
Еліза, все ще хлипаючи, мерщій вибігає з кімнати. Такі муки вона терпітиме ще
не один місяць, перш ніж ми знову зустрінемося з нею під час її дебюту в товаристві
лондонської еліти.

Дія третя
Прийомний день у помешканні пані Хіґінс на набережній Челсі. Гостей ще немає.
Усі три вікна просторої вітальні виходять на річку. Щоправда, стеля у кімнаті не
така висока, яка була б у такому ж будинку давнішої забудови. Через навстіж
відчинені вікна видно
балкон, а на ньому — горщики з квітами. Ліворуч, якщо стояти обличчям до вікон,
— камін, а праворуч, ближче до кутка, — двері. Пані Хіґінс вихована на Морисі 1 та
Берн-Джонсі2, і її помешкання дуже відрізняється від оселі її сина на Вімпол-Стріт:
тут ви не побачите ані зайвих меблів, ані купи дрібничок незрозумілого призна-
чення. Посеред кімнати — велика канапа. У кутку, навскоси від дверей, за простим,
проте елегантним письмовим столиком з кнопкою дзвінка під рукою, сидить пані
Хіґінс і пише листа. Тепер, коли їй за шістдесят, вона не завдає собі клопоту
вдягнутися всупереч моді. Наближається п'ята пополудні. Раптом з гуркотом
розчиняються двері — і входить Хіґінс, не скидаючи капелюха.
Пані Хіґінс (стривожено). Генрі! (З докором.) Ти обіцяв не приходити в мої прийомні
дні. (Схилившись, Хіґінс цілує матір, а вона тимчасом знімає з його голови капелюх і
подає йому.)
X і ґ і н с. А чорт з ними! (Кидає капелюха на стіл.)
Пані Хіґінс. Зараз же йди додому. Навіщо ти прийшов?
Хіґінс (цілуючи матір). Я навмисне прийшов!
Пані Хіґінс. А тепер іди. Я не жартую, Генрі. Ти відсахав усіх моїх друзів. Варто їм
зустрітися з тобою, як вони перестають у мене бувати.
Хіґінс. Дурниці! Світські розмови у мене справді не дуже виходять, але людям до
цього байдуже! (Сідає на диван.)
Хіґінс. Я тут одну дівчину підчепив. Сьогодні вона прийде до тебе з візитом.
Пані Хіґінс. Не пригадую, щоб я її запрошувала.
Хіґінс. Не ти. Я сам її запросив. Якби ти знала, хто вона, то напевне б не запросила.
Пані Хіґінс. Цікаво! І чому ж?
Хіґінс. Справа ось яка... Вона проста квіткарка. Я підібрав її коло базару.
Пані Хіґінс.І запросив до мене в прийомний день?!
Хіґінс (підходить до матері та намагається її задобрити). Усе буде гаразд. Я навчив
її правильно говорити і дав суворі вказівки, як поводитися. їй велено торкатися лише двох
тем: погоди та здоров'я. Тобто, "який чудовий сьогодні день" або, "як ви себе почуваєте?".
Жодних розмов на загальні теми. Це буде цілком безпечно.
Хіґінс. В неї добрий слух, навчати її куди легше, ніж моїх мільйонерів, адже я
фактично переучую її заново, як навчають чужої мови. Англійською вона вже говорить
майже, як ти французькою.
Пані Хіґінс. Обнадійлива обставина.

317
 Хіґінс. І так, і ні...
Пані Хіґінс . Про що ти?
Хіґінс. Вимову їй я вже поставив. Проте річ не лише в тому, як вона говорить, а й що
вона говорить! І ось тут якраз...
Розмову уриває покоївка, яка доповідає про гостей.
Покоївка. Пані й панна Айнсфорд Гіл. (Іде.)
Хіґінс. А, чорти б їх узяли! (Підхоплюється, хапає зі столу
свого капелюха й поспішає до виходу, але перш ніж він устигає
вийти, мати вже рекомендує його гостям.)
На порозі ті самі мати й дочка, що ховалися від дощу біля Ковент-Ґардена. Мати
— добре вихована спокійна жінка, проте відчувається, що вона в постійній напрузі,
як всі люди з обмеженими статками. Дочка засвоїла ексцентричний світський тон:
бідність схована за бравадою.
Пані Айнсфорд Гіл (до пані Хіґінс). Добрий день. (Вони вітаються за руку ).
Панна Айнсфорд Гіл . Добрий день! (Вітаються.) .-, Пані Хіґінс (відрекомендовує
Хіґінса). Мій син Генрі.
Пані Айнсфорд Гіл. Ваш знаменитий син! Пане професоре, я так чекала на це
знайомство!
Хіґінс (похмуро, навіть не зворухнувшись, щоб підійти до неї). Дуже приємно.
(Спирається на рояль і недбало киває.)
Панна Айнсфорд Гіл (довірливо й фамільярно підходить до нього). Добрий день!
Хіґінс (вирячившись на неї). А я вас уже бачив. Поняття не маю, де й коли, але голос —
точно чув! (Похмуро.) Втім — яка різниця. Чого ви стоїте? Сідайте!
Підходить до центрального вікна і, ставши спиною до присутніх, споглядає річку
та квіти Бетерсі-парку з таким виразом обличчя, ніби перед ним вічна мерзлота.
Вертається покоївка, за нею входить Шкерінґ.
Покоївка. Полковник Шкерінґ. (Іде.) Пікерінґ. Доброго дня, пані
Хіґінс!
Пані Хіґінс. Дуже рада вас бачити, полковнику. Будь ласка, познайомтеся з моїми
гостями: пані Айнсфорд Гіл, панна Айнсфорд
Гіл. (Обмінюються поклонами. Полковник ставить чіпендейлівського стільця між панею
Хіґінс та панею Айнсфорд Гіл і сідає.)
П і к.е р і н ґ . Генрі вже розповів про мету нашого візиту?
Хіґінс (через плече). Та не дали, чорт забирай!
Вертається покоївка, за нею йде Фреді.
Покоївка. Пан Айнсфорд Гіл.
Хіґінс (мало не на повен голос). Ще одного принесло!
Фреді (тиснучи руку пані Хіґінс). Вітаювасс!
Пані Хіґінс. Дуже рада вас бачити! (Знайомлячи.) Полковник Пікерінґ.
Фреді (вклоняється). Вітаювасс!
Пані Хіґінс. Ви, мабуть, незнайомі з моїм сином, професором Хіґінсом?
Фреді (підходить до Хіґінса). Вітаювасс!
Хіґінс (дивлячись на Фреді так, ніби перед ним кишеньковий злодій). Побий мене грім!
І вас я вже бачив! Але ж де?
Фреді. Щось не пригадую...
Хіґінс (відмовляється від спроби згадати). Зрештою — чи не все одно?! Сідайте.
Тисне Фреді руку і мало не кидає його на канапу обличчям до вікна. Сам
переходить на протилежний бік.
Хіґінс. Ну, ось ми й посідали... (Опускається на канапу біля пані Айнсфорд Гіл.) І що ж

318
будемо робити до Елізиного приходу? Може, в біса, поговоримо про щось?
Покоївка (розчинивши двері). Панна Дулітл. (Іде.) Хіґінс (поспішає до матері). Мамо, це
вона! (Стає навшпиньки позаду матері й дає Елізі знак, що це — господиня дому.)
Еліза, вишукано вдягнена, справляє таке враження своєю красою, що при її появі
усі встають. Керована сигналами Хіґінса, із відтренованою граційністю вона
підходить до його матері.
Еліза (вимовляючи все педантично правильно, із музикою в інтонаціях). Доброго дня,
пані Хіґінс. (Пильно стежить за кожним своїм звуком. Трохи сповільнює темп перед [ґ],
вимовляючи "Хіґінс", але переживання ці даремні — її вимова бездоганна.) Пан Хіґінс
передав мені ваше запрошення.
Пані Хіґінс (люб'язно). Так, так! Я дуже рада вас бачити.
Пікерінґ. Доброго дня, панно Дулітл!
Еліза (подає йому руку). Полковник Пікерінґ, якщо не помиляюся?
Пані Айнсфорд Гіл. Я певна, що ми з вами вже зустрічалися, панно Дулітл. Я пригадую
ваші очі.
Еліза. Доброго дня! (Підходить до канапи й граційно сідає на місце, щойно звільнене
Хіґінсом.)
Пані Айнсфорд Гіл (знайомлячи). Моя дочка Клара.
Еліза. Доброго дня!
Клара (збуджено). Доброго дня! (Сідає поряд з Елізою, пожираючи її поглядом).
Фреді (підходить до них). А я вже мав щастя...
Еліза. Доброго дня!
Фреді вклоняється і, цілковито зачарований, сідає в єлизаветинське крісло.
Пані Хіґінс (урвавши мовчанку, тоном світської невимушеності). Як вам здається, чи
буде сьогодні дощ?
Еліза. Незначне пониження атмосферного тиску, що охопило західну частину
Британських островів, поступово переміститься на східні райони. За даними
синоптиків, істотних метеорологічних змін не передбачається. Фреді. Ха-ха! Як
кумедно!
Е л і з а. У чому справа, юначе? Б'юсь об заклад, я все правильно сказала.
Фреді. Неперевершено!
Пані Айнсфорд Гіл. Сподіваюся, похолодань більше не буде. Навколо стільки випадків
інфлюенци, а наша родина надзвичайно вразлива — і щовесни захворює.
Еліза (похмуро). От і моя тітка померла від інфлюенци. Пані Айнсфорд Гіл (співчутливо
поклацує язиком). Еліза (з тим самим трагізмом у голосі). Це вони так кажуть. Та, як на
мене, стару вколошкали.
Пані Айнсфорд Гіл (зачудовано). Вколошкали? Еліза. Ну! А то чого б це їй помирати від
інфлюенци? За рік до того в неї дифтерія була. Я сама бачила: вона аж посиніла вся! Вже
думали — гаплик старій. А батько мій узяв ложку та й улив їй джину в горлянку. Так
слухайте, раз-два оклигалась, ще й півложки відгризла!
Пані Айнсфорд Гіл (приголомшена). Боже мій! Еліза (додаючи нові аргументи). Ну,
скажіть ви на милість, чого б оце така здоров'яга та й померла від інфлюенци? А хто тепер
знає, де її солом'яний капелюх — той, що до мене мав перейти?! Поцупили — точно вам
кажу! Тут справа ясна: хто капелюха поцупив, той і тітку вколошкав!
Пані Айнсфорд Гіл. А що означає "вколошкав"?
X і ґ і н с (поспіхом). А... це таке модне світське слівце. "Вколошкати" значить "убити".
Пані Айнсфорд Гіл (до Елізи, з жахом). Невже ви справді вважаєте, що вашу тітку
вбили?
Е л і з а. Атож! Ті, з ким вона жила, і за шпильку могли вбити. А тут цілий капелюх!
Пані Айнсфорд Г і л . А проте, гадаю, не слід було вашому татові вливати хворій

319
алкоголь. Це справді могло її вбити.
Е л і з а. Кого?! її?! Та для неї джин був — як материнське молоко! А батько мій сам
стільки того джину перехиляв, що знав-таки, що й до чого.
Пані Айнсфорд Гіл. Цебто, ви хочете сказати, що ваш батько випивав?
Е л і з а. Випивав?! Та він і зараз не просихає!
Пані Айнсфорд Гі л . Бідолашна, уявляю, як ви від цього потерпаєте!
Е л і з а. Анітрохи! Я ж бачу, що воно йому лише на користь. Не те, щоб він гатив без
передиху. (Весело.) А тільки так... часом, коли, так би мовити, находить. А тоді, як вип'є
— то хоч до болячки прикладай. Мати й сама, бувало, дасть йому чотири пенси, та й
наказує не вертатись, доки не нап'ється, як слід, бо він тоді одразу робився веселий та
лагідний. І скільком-бо жінкам приходиться споювати чоловіків! Бо інакше життя ж од
них нема! (Почувшись зовсім, як удома.) Воно ж от, яка штука... Коли в людини, примі-
ром, є якась совість, так вона ж тверезу душу гризе та й гризе! І що тоді за настрій! А
перекине людина чарочку — так де те горе й ділося! (До Фреді, який корчиться від
невтримного сміху.) Що таке?! Чого це ви ржете?
Фреді. Ця нова світська говірка! Як здорово це у вас виходить!
Е л і з а. Якщо я розмовляю як треба, то навіщо сміятися? (До Хіґінса.) Може, я щось
зайве сказала?
Пані Хіґінс (випередивши сина). Ні, ні! Що ви, панно Дулітл!
Е л і з а. Слава тобі, Господи! (Захоплено.) От! Так я ж і кажу...
Хіґінс (підводиться й дивиться на годинник). Гм!
Е л і з а (озирається на нього і, збагнувши натяк, теж підводиться). Що ж, мені час
іти. (Усі встають. Фреді прямує до дверей.) Було дуже приємно познайомитись. До
побачення. (Прощається заруку з пані Хіґінс.)
Пані Хіґінс . На все добре.
Е л і з а. До побачення, полковнику!
Пікерінґ. До побачення, панно Дулітл! (Тисне їй руку.)
Еліза (кивком голови прощається з рештою). До побачення!
Фреді (відчиняє перед нею двері). Ви йтимете через парк, панно Дулітл? Дозвольте
мені...
Еліза (бездоганно артикулюючи). Пішки?! Чорта з два! (Усі приголомшені.) На таксі
поїду! (Виходить.)
Шкерінґ, ледь перевівши подих, падає у крісло. Фреді вибігає на балкон, аби ще раз
глянути на Елізу.
Пані Айнсфорд Гіл (ще не отямившись від приголомшення). Ох, ніяк не звикну до цих
нових звичаїв.
Клара (з невдоволеним виглядом падаючи в єлизаветинське крісло). Годі, мамо, годі! Ви
такі старомодні, що люди подумають, ніби ми ніде не буваємо.
Пані Айнсфорд Гіл (встає). Ну що ж... Гадаю, нам час іти. Дякую вам, моя люба. На
все вам добре. (Іде.)
Хіґінс (нетерпляче). Ну, як? Можна виводити Елізу на люди? (Тягне матір до канапи.
Вона сідає на місці Елізи, Хіґінс — ліворуч від неї. Пікерінґ повертається на свій стілець.)
Пані Хіґінс. Звісно ж ні, мій дурнику! Вона — витвір мистецтва — твого та її кравчині.
Але якщо ти справді не бачиш, що її походження проступає в кожному її слові, значить
вона просто звела тебе з розуму... Вгамуйся, Генрі! Полковнику, невже ви не розумієте,
що разом з Елізою в будинок на Вімпол-стріт увійшло ще дещо?
Пікерінґ. Справді, заходив, її батько. Але Генрі швидко його виставив.
Пані Хіґінс. Було б краще, якби прийшла її мати. Та річ не в тім. З'явилося дещо інше.
Пікерінґ. Але що ж?!
Пані Хіґінс (несвідомо видаючи цим словом свою старосвітську логіку). Проблема.
Пікерінґ. Он воно що! Проблема, як зробити з неї світську даму?
Хіґінс. З цим я впораюсь. Власне, уже впорався.

320
 Пані Хіґінс. Якими безмежно тупими бувають чоловіки! Проблема в тому, що робити з
Елізою потім.
Хіґінс. Якраз тут я не бачу жодної проблеми. Житиме, як їй захочеться. Завдяки мені
перед нею тепер відкрито безліч можливостей.
Пані Хіґінс. Яких можливостей? Ти хочеш, щоб вона жила, як жінка, котру ми щойно
бачили? Ти навчив Елізу манер та звичок світської дами, але не дав їй прибутків світської
дами! А заробляти собі на життя вона вже не зможе. І це ти називаєш "безліч
можливостей"?
Пікерінґ (дещо поблажливо;розмова почала йому надокучати). Все якось уладнається,
пані Хіґінс. (Підводиться, готовий іти.)
Хіґінс. Хай там як — а вже нічого не зміниш. Справу зроблено. До побачення, мамо!
(Цілує матір і йде за Пікерінґом.)
Пікерінґ (щоб заспокоїти Ті наостанок). Є маса варіантів. Ми влаштуємо все, як
належить. До побачення.
Хіґінс (виходячи, до Пікерінґ а). Ми поведемо її на Шекспірівську виставку до
Ерлскорта!
Пікерінґ. А справді! Уявіть-но лише її коментарі! От буде сміху!
X і ґ і н с. А вдома вона почне передражнювати всю публіку!
Пікерінґ. Чудова думка! (Чути, як обидва сміються, спускаючись по сходах.)
Пані Хіґінс (рвучко підводиться з місця, підходить до письмового столу. Відсуває вбік
розкидані папери, сідає, виймає із бювару чистий аркуш, і рішуче береться до написання
листа. За третьою спробою гнівно відкидає перо, впирається руками в стіл і вигукує.)
Ох, ці чоловіки! Ох, чоловіки!
[Минуло півроку, заклад ще не програно — і одного разу Хіґінс знову виводить
Елізу у вищий світ — цього разу на посольський прийом у Лондоні, де її приймають
за принцесу.]

Дія четверта
Кабінет Хіґінса на Вімпол-стріт. У кімнаті нікого немає. Камін не розпалено.
Годинник на каміні б'є північ. Надворі погожа літня ніч. Зі сходів лунають голоси
Хіґінса й Пікерінґа.
Хіґінс (гукає вниз до Пікерінґа). Послухайте, Пік! Замкніть, будь ласка, вхідні двері. Я
більше нікуди не виходитиму.
Пікерінґ. Гаразд.
Еліза відчиняє двері й, осяяна світлом з холу, постає в дорогих прикрасах та
розкішному вечірньому вбранні, в якому щойно виграла Хіґінсів заклад. Підходить
до каміна і вмикає світло. Видно, що вона стомлена: блідий колір обличчя,
сповненого трагізму, різко контрастує з темними очима й волоссям. Вона знімає
плащ, кладе його разом із рукавичками й віялом на рояль — і мовчки опускається на
лавку.
Невдовзі з'являється Хіґінс у вечірньому костюмі, плащі й циліндрі. В руках у
нього домашня куртка, яку він відшукав надолі. Циліндр і плащ він кидає на
журнальний столик, потім вивільняється зі смокінга. Вдягає домашню куртку — і
втомлено падає в крісло біля каміна. За ним входить Пікерінґ, теж у вечірньому
костюмі. Знімає циліндр, плащ і вже мало не кидає їх на одяг Хіґінса, одначе
похоплюється.
Пікерінґ (потягується). Щиро кажучи, я дещо стомився. Нелегкий видався день.
Уранці — прийом у саду, потім — званий обід, ще й на додачу прийом у посольстві!
Забагато радості, як на один день! А заклад ви-таки виграли! Еліза блискуче впоралась із
роллю!

321
 Хіґінс (емоційно). Слава Богу, все вже позаду!
Елізу аж пересмикує, проте чоловіки навіть не звертають на неї уваги. Вона знов
опановує себе й сидить, як доти, незворушно.
Пікерінґ. Ви нервували на прийомі? Я — страшенно! А Еліза здавалася такою
спокійною!
Хіґінс. Вона навіть не хвилювалася. Я знав, що вона впорається. А от я за ці місяці
перевтомився, й тепер це дається взнаки. Спершу, коли ми займалися фонетикою, було
досить цікаво, а потім мені це смертельно надокучило. Якби не заклад, я послав би все під
три чорти ще місяців зо два тому. Замір-бо, по суті, дурний: нудьга та й годі!
Пікерінґ. Вам просто бракує світської муштри. (Йде до рояля.) А я не від того, аби
часом поринути в цю атмосферу. Знов почуваєшся молодим. Хай там як, а це — ваш
успіх, неперевершений успіх! Раз чи двічі мені аж лячно було, а от Еліза чудово трима-
лася! Не кожна справжня герцогиня так зможе. Ці дурепи вважають, що манери
всотуються ще до народження разом із суспільним статусом, і тому навіть не прагнуть
учитися. А тим часом, аби по-справжньому знатися на своїй справі, треба бути фахівцем.
Хіґінс. Ось це мене й бісить! Ті дурепи навіть не усвідомлюють своєї дурості! (Встає.)
В усякому разі, усе вже позаду. Можна спокійнісінько завалитися спати й не перейматися
тим, що буде завтра.
Краса Елізи набуває зловісного вигляду
Пікерінґ. Мабуть, і я піду до сну. Що не кажи, а день був визначний! Це ваш справжній
тріумф! Добраніч. (Іде.)
Хіґінс (іде за ним). Добраніч. (Через плече до Елізи.) Елізо, повимикайте світло і
скажіть пані Пірс, аби вранці не варила каву. Я питиму чай. (Виходить.)
Еліза намагається опануватися й не звертати уваги. Вона встає, підходить до
каміна вимкнути світло, але в цю мить мало не заходиться плачем. Падає на
Хіґінсове крісло й міцно тримається за підлокітники. Раптом, з криком болючого
гніву, підхоплюється на ноги й кидається на підлогу.
Хіґінс (роздратовано кричить у коридорі). Куди, в біса, заподілися ці кляті пантофлі?!
(З'являєтеся у дверях.)
Еліза (хапає пантофлі і щосили жбурляє їх один за одним просто в Хіґінса.) Ось вам
ваші пантофлі! Ось вам! Бодай вам долі в них не знати!
Хіґінс (здивований). Що таке?! (Підходить до неї.) Що сталося? Вставайте! (Підіймає
її.) Вам недобре?
Еліза (задихаючись). Зате вам дуже добре! Я виграла вам заклЛЬд, а ви про мене навіть
не подумали, бо я вам уже не потрібна!
Хіґінс. Це ви виграли мені заклад?! Самовпевнена нікчемо! Це я його виграв! Як ви
сміли жбурнути в мене пантофлями?
Еліза. Бо я хотіла розтрощити вам фізіономію! Я б залюбки прикінчила вас,
набундючена пико! Навіщо ви підібрали мене, якщо зараз дякуєте Богу, що все позаду? Я
вам більше ні до чого й тепер мене можна викинути на вулицю?! Так?! (Розпачливо
заламує пальці.)
Хіґінс ( споглядаючи її з холодним подивом). Які ми вразливі! І хто б міг подумати?
Еліза (видає здушений крик люті й кидається на Хіґінса, готова видряпати йому очі).
Хіґінс (хапає її за руки). Ви ще й дряпатись?! Не розпускайте пазурі, скажена кішко!
Свої коники викидатимете деінде! Сядьте — і щоб тихо мені! (Грубо кидає її в крісло.)
Еліза (пригнічена його перевагою в силі й вазі). Що зі мною тепер буде?.. Що зі мною
буде?..
Хіґінс. А якого дідька мені знати, що з вами буде?! Мене це взагалі не обходить! Тепер
ви вільні й можете жити, як вам заманеться.
Еліза (долаючи розпуку). А на що я здатна? Навіщо ви мене такою зробили? Куди мені
податися? Що робити? Що зі мною буде?

322
 Хіґінс (зрозумів, у чім річ, проте не надто цим зворушився). А, он ви про що! (Засовує
руки в кишені. За звичкою побрязкуючи їхнім вмістом, ходить по кімнаті. Його вигляд
свідчить, що він погодився на цю безпредметну розмову виключно від доброти свого
серця.) На вашому місці я б так не переймався. Я певен, ви зможете непогано
влаштуватися. Хоча, я ще якось не усвідомив, що ви вже збираєтесь іти.
Еліза. А що ж мені тоді робити?
Хіґінс. Та що завгодно. Пам'ятаєте, ви мріяли про квіткову крамничку? Пікерінґ міг би
вам це влаштувати. В нього купа грошей. (Хихоче.) Щоправда, він іще не заплатив за
дрантя, яке ви сьогодні вдягали. А коли додати ще й платню за прокат діамантів, то
плакали його двісті фунтів.
Еліза. Сер, доки ви не пішли...
Хіґінс (впускає пантофлі від несподіваного звертання "сер".) Що?
Еліза. Кому належать мої сукні — мені, чи полковнику Пікерінґу?
Хіґінс (повертається до кімнати з таким виглядом, ніби ніколи не чув дурнішого
запитання). А на чорта вони Пікерінґу?
Еліза. Можливо, знадобляться, коли знайдете собі наступну дівчину для дослідів.
Хіґінс (приголомшений та вражений). Значить, ось якої ви гадки про нас!
Еліза. Я хочу знати, що я маю право взяти з собою, щоб ви потім не звинуватили мене
у крадіжці.
Хіґінс (глибоко вражений). У крадіжці?! Елізо, та як ви можете таке казати?! Не думав,
що ви так нехтуєте наші взаємини!
Еліза. Даруйте. Я проста неосвічена дівчина, і мені доводиться бути обережною. Між
такими, як ви, й такими, як я, не може бути ніяких взаємин. Тож, із вашої ласки, скажіть
точно, що тут моє, а що — ні.
Хіґінс (понуро). Виносьте під три чорти хоч весь цей дім! Крім діамантів — їх узято
напрокат. Вас це влаштовує? (Розвертається й обурений збирається йти.)
Еліза (упивається його люттю й міркує, чим би ще дошкулити Хіґінсові). Стривайте!
(Знімає з себе коштовності.) Будь ласка, візьміть це до себе. Так буде надійніше. Не хочу
за них відповідати. А раптом щось пропаде.
X і ґ і н с (розлючений). Давайте! (Бере прикраси.) Якби ці витребеньки не належали
ювеліру, я запхав би їх у вашу невдячну пельку!
Е л і з а (тремтячи від притлумленої радості). Дуже рада, що хоч трохи поквиталася з
вами.
Хіґінс (з гідністю, найвишуканішим професорським тоном). Через вас я вийшов із
рівноваги, чого раніше ніколи не траплялося. Волію припинити цю розмову. Я йду спати.
Еліза (з викликом). Залишіть пані Пірс записку про вашу каву. Я їй нічого не
переказуватиму.
X і ґ і н с (холодно). До біса пані Пірс! До біса каву і вас разом з нею! (Люто.) До біса
мою власну дурість! Як я міг марнувати на якусь бездушну самозванку свої знання: ці
скарби моєї душі, які я здобував таким трудом?! Як міг дарувати їй свою прихильність?!
(Велично виходить із кімнати, однак у кінці псує весь ефект, грюкнувши щосили
дверима.)
Еліза опускається навколішки й починає шукати в каміні перстень. Знайшовши,
хвилину розмірковує, що з ним зробити; нарешті кидає персня на вазу з фруктами, й
рішуче простує нагору; заходить до своєї кімнати, вмикає світло.
Обстановка Елізиної спальні поповнилася великою шафою та чудовим туалетним
столиком. Еліза відчиняє шафу, бере звідти свою, буденну сукню, капелюх,
черевички на низьких підборах і кидає все це на ліжко. Роззувається, знімає з себе
вечірню сукню; старанно розправивши її на м'яких плічках, вішає в шафу — із
грюкотом зачиняє дверцята. Взуває черевички, одягає буденну сукню та капелюх. З
туалетного столика бере ручного годинника; одягає його, потім — рукавички; бере
сумочку й заглядає, чи є там гаманець; дістає гаманця і вішає його на зап'ясток.

323
 Після цього прямує до дверей. Кожен її рух підкреслює гнівну рішучість. Наостанок
підходить до дзеркала — і показує сама собі язика. Врешті вимикає світло — й
виходить. А тимчасом на вулиці Фреді Айнсворд Гіл, страждаючи від таємної
закоханості, заглядає у вікно на третьому поверсі, де все ще горить світло. Нарешті
світло гасне.
Фреді. Нарешті! Кохана моя! Кохана! Люба моя!
Еліза виходить із дому, грюкаючи за собою дверима.
Е л і з а. А ви що тут робите?
Фреді. Нічого. Під вашими вікнами я провів уже не один вечір. Лише тут я по-
справжньому щасливий. Будь ласка, не смійтеся з мене, панно Дулітл!
Еліза. Не називай мене "панна Дулітл", чуєш?! "Елізи" для мене цілком вистачає. (Вона
міцно обіймає його за плечі.) Фреді, ти ж не думаєш, що я бездушна самозванка, правда?
Ф р є д і. Ні, ні, що ти, єдина моя! Як ти могла таке подумати! Для мене ти —
найкраща, найдорожча, най...
Він утрачає самовладання й осипає її цілунками. Вона, теж переповнена
почуттями, відповідає взаємністю. Якийсь час вони так і стоять, у міцних обіймах.
Удалині з'являється таксі. Вони встигають ще раз обнятися, перш ніж машина
під'їжджає просто до них.
Водій таксі. Може, підвезти?
Вони розтуляють обійми.
Еліза. Фреді, таксі! Те, що нам треба!
Фреді. Але, чорт забирай, у мене немає грошей.
Еліза. Зате в мене досить. Полковник каже, з собою завжди треба мати десять фунтів
— про всяк випадок. Послухай, Фреді, ми цілу ніч будемо кружляти з тобою по місту, а
вранці я потелефоную до пані Хіґінс і спитаю, як мені бути. Сідай, я все поясню в
машині! Там нас і поліція не займатиме.
Фреді. Точно! Здорово! (До водія.) Подалі від центру, Вімблдон-комен.
(Від'їжджають.)

Дія п'ята

Вітальня пані Хіґінс. Господиня сидить за письмовим столом. Входить покоївка.

Покоївка (у дверях). Пані Хіґінс, там унизу пан Хіґінс і полковник Пікерінґ.
Пані Xіґінс . Нехай зайдуть.
Покоївка. Вони дзвонять по телефону, пані Хіґінс. По-моєму, в поліцію.
Пані Хіґінс. Що?!
Влітає Хіґінс.
X і ґ і н с. Мамо, послухай, це ж казна-що!
Пані Хіґінс. Доброго ранку, любий. (Стримуючи своє нетерпіння, він цілує матір.
Покоївка виходить.) То що сталося? Хіґінс. Еліза втекла
Пані Хіґінс (обурена, встає). Невже ви справді збираєтеся шукати Елізу через
поліцію?!
Хіґінс. Звісно! Для чого ж іще поліція? А потім, у нас немає іншого виходу. (Сідає в
єлизаветинське крісло.)
Пікерінґ. Нелегко було розмовляти з інспектором. Здається, він запідозрив нас у дещо
нечистих намірах.
Пані Хіґінс. Безумовно! Яке ви мали право йти в поліцію й заявляти на дівчину, наче вона
якась злодійка чи загублена парасолька? Як так можна?! Знову сідає, вкрай обурена.)

324
Входить покоївка й уриває розмову.
Покоївка. Пане Генрі, якийсь джентльмен негайно хоче вас бачити. Каже, що його
направили сюди з Вімпол-стріт.
Хіґінс. Хай забирається під три чорти! Мені зараз не до нього.
А що за один?
Покоївка. Такий собі Дулітл, пане Хіґінс. Пікерінґ. Дулітл?! Сміттяр?
Покоївка. Сміттяр?! Ні, що ви, пане Хіґінс! Статечний пан. Хіґінс (зривається з місця).
Чорт забирай! Пік, це, мабуть, її родич, про якого ми не чули! Вона, напевне, в нього
переховується. (До покоївки.) Ану, мерщій його сюди! Покоївка (оголошує). Пан Дулітл.
(Іде.) Входить Дулітл. Він імпозантно вдягнений, немов на весілля, і сам схожий на
жениха. Квітка в його петельці, блискучий шовковий циліндр і лаковані черевики
довершують картину. Він так захоплений метою візиту, що навіть не помічає господині,
а прямує просто до Хіґінса, вивергаючи на нього цілу зливу докорів.
Дулітл (показуючи на свій одяг). Ви гляньте лишень! Бач'те? Це все ваших рук
робота!
Хіґінс. Даруйте, що значить "усе"?
Дулітл. А осьо! Гляньте! Гляньте на оцю капелюху, на оцей-о
кустюм!
Пані Хіґінс. Але що ж такого вам заподіяв мій син, пане
Дулітл?
Дулітл. Шо?! Та все життя мені занапастив! Щастя моє згубив! Зв'язав по руках і
ногах — і віддав на поталу буржуазній моралі!
Хіґінс (з обуреним виглядом підходить до Дулітла). Ви п'яні! Ви з глузду з'їхали! Я
дав вам п'ять фунтів, після чого мав із вами ще дві розмови по півкрони за годину. І
відтоді я на очі вас не бачив!
Дулітл. Ага! Так значить, я п'яний! Я з глузду, значить, з'їхав! Так?! А скажіть-но ви
мені, хто писав листа в Америку отому старому душогубцю, шо дав п'ять мільйонів на
заснування по всьому світі товариствів моральних рехворм; та ше й просив, шоб ви уні-
версальну мову йому придумали?
Хіґінс. Що?! Езра Д. Уоннафеллер? Так він же помер! (Заспокоївшись, знов сідає.)
Дулітл. Він собі помер. А я вліз у таку халепу! І все через вас, бо ви написали, шо,
наскіки вам добре відомо, найоригінальніший мораліст в усій Англії це простий сміттяр
Елфрід Дулітл.
Хіґінс. А-а-а-а! Справді, я пригадую, що після ваших відвідин я писав йому щось
подібне. Але то був жарт.
Дулітл. Нічогенькі собі жарти! Ви вашими жартами хрест на мені поставили! Він же ж
тіки того й ждав, шоб показать, які американці хороші. Шо вони, мовляв, не дивляця, хто
з яко'о класу — хай ти на'іть тричі бідняк, — а визнають і поважають людину тіки за її
переваги. Отако, чорним по білому, в заповіті й стоїть. І через ваші дурні жарти він
відписав мені половину акцій своєї Сирожувальної хвабрики на три тисячі річних — при
умові, шо я шість раз на рік/читатиму лекції в йо'о "Всесвітній лізі моральних рехворм",
коли запросять.
Хіґінс. Чорт забирай! У-ухх! (Вмить веселішає.) Оце так новина!
Пікерінґ. Не хвилюйтесь, Дулітле. Вдруге вас не запросять.
Дулітл. Та хіба ж я за лекції?! Та для мене їм лекцію прочитать — раз плюнуть. Я
такий, шо можу балакать, аж поки їм непереливки стане. А я ж зара' про шо - про то, шо
мене в жинтільмени пошили. Хто їх просив благородно'о з мене робить?! Жив собі —
горя не знав, без нічийної ласки. Схочу — вициганю, бувало, пару грошей в яко'ось
жинтільмена - от вроді вас. А тепер лихо та й годі! Зв'язаний по рудах і ногах. І всі, кому
заманеця, гроші з мене тягнуть. Адвокат мій ка'е: "Повезло ж вам!" А я до ньо'о: "Та ви
шо?! - кажу, — це ви хоч'те ска'ать, шо вам повезло", — кажу. Коли я ше в бідняках
325
ходив, смітя підбирав, найшли, бачте, у мене в хургончику дитячо'о возика. Довелось тоді
мати діло з одним таким адвокатом. Так той не знав, як би мене бистріше спекаця. Те
саме й з лікарями було. Тіки на ноги зведуся — вже не діждуть, шоб мене з ліжка та й на
вулицю. Бо в мене ж. тоді грошей ніяких не було!
А тепер усі як позмовлялись: кажуть, шо здоров ля моє геть слабе, і шо на'іть помру,
якшо вони мене рази два на день не навідають. Дома пальцем не дають ворухнути: все
хтось за мене робить, а я тіки гроші давай! Торік у мене в цілім світі було тіки два-три
родича, так і ті знать мене не хтіли. А зара' перевалило вже за п'ядесят, і всіх же ж годуй.
Живи для других, а не для себе — от вам і буржуазна мораль. Ви ка'ете, Еліза вам
загубилася. Не бійтеся! Точно вам кажу: вже стоїть десь у мене під дверима. А поки з
мене пана не зробили, сама собі заробляла на квіточках, і нічо', теж якось, жила. А тепер
пішло-поїхало: зара' вона, а потім і ви до мене по гроші прийдете. Отак от, Генрі? Так шо,
готуйтесь: скоро будете й мене по-буржуазному навчать, ато ж мені вже не годиця
балакать, як нормальні люди балакають. Отоді ви до мене й заявитесь. Я так думаю, шо
для то'о ви все це й підстроїли.
Пані Хіґінс. Але ж, дорогий пане Дулітл, якщо для вас це справді так обтяжливо,
навіщо себе силувати? Від спадку можна відмовитись, чи не так, полковнику?
Пікерінґ. Безперечно.
Дулітл (пом'якшуючи тон із поваги до дами). Пані дорога... Так у цьому ж уся й
трагедія! Легко вам казать — відмовитись... Так воно ж духу не вистача! Та й у кого б
вистачило? А потім, шо ж мені зостанеця, як відмовлюсь? Робітний дом на старості літ?
Мені вже зара приходиця чуприну підмальовувать, шоб із роботи не випхали. А я ж
всьо'о-на-всього сміттяр. Платили б мені гроші, як достойним біднякам — так я б собі
шось та й відкладав. Отоді ше мона відмовляця. Тіки, знов-таки, смислу нема, бо шо
достойним біднякам, шо тим мільйонерам — не позаздриш. Вони на'іть не знають, шо
воно таке, жить у свою втіху. А раз мені, недостойному, ніхто нічо' не плате, то отак я й
смикаюсь поміж жебрацькою свитиною й тими трьома тисячами, бодай їм трясця та
болячка (даруйте на слові, пані, та ви й самі б на моїм місці не вдержались!). Бо ті три
тисячі мене в буржуазію й запхали! Осьо тепер і вибираю: Сіцілія буржуазії чи Корит
робітного дому. А вибрать робітний дом рука ж не піднімеця. От яку свиню підсунув мені
синок ваш! (Замовкає від напливу почуттів.)

Пані Хіґінс (натискає кнопку дзвінка на письмовому столі.) Пане Дулітл, чи не могли
б ви, з вашої ласки, вийти на балкон? Перш ніж ви повідомите Елізі про своє нове
становище, я б хотіла, щоб вона дійшла згоди із цими джентльменами. Не заперечуєте?
Дулітл. Як скажете, пані. Я на все згоден, аби тіки Генрі мене од неї збавив. (Зникає за
балконними дверима.)
З'являється покоївка. Пікерінґ сідає на місце Дулітла.
Пані Хіґінс. Будь ласка, попросіть сюди панну Дулітл. Покоївка. Так, пані Хіґінс.
(Виходить.) Пані Хіґінс. Прошу тебе, Генрі, поводься пристойно. Хіґінс (втративши
терпець, підхоплюється з місця). Де ж, до біса, це дівчисько?! Чи нам тут цілий день
стовбичити?!
Входить Еліза, гордовито й статечно, її обличчя випромінює привітність. Вона
як ніколи панує над собою і тримається напрочуд невимушено. В руках у неї
невеличкий робочий кошик. Видно, що вона почувається тут, як удома. Пікерінґа
настільки вражає її вигляд, що він навіть не в спромозі підвестися.
Еліза. Доброго ранку, професоре. Як ви себе почуваєте? Хіґінс (здушеним голосом). Як я?
(закінчити він неспроможний).
Еліза. Звичайно ж, добре, адже ви ніколи не хворієте. Рада вас бачити, полковнику!
(Пікерінґ поспіхом підводиться і вони тиснуть одне одному руки.) А сьогодні
прохолодно, чи не так? (Сідає ліворуч від нього. Він сідає біля Елізи.)

326
 Хіґінс. Облиште ці витівки! Я сам вас цього навчив — і цим мене не проймеш!
Замість дурня клеїти, вдягайтеся — і марш додому!
Еліза виймає з кошика шитво й починає працювати, не звертаючи ані найменшої
уваги на цей вибух Хіґінса.
Пані Хіґінс. Яке вишукане запрошення, Генрі! Жодна дівчина б не встояла!
Хіґінс. Не, захищай її, мамо! Хай говорить сама за себе. Дуже скоро ти переконаєшся,
що в неї нема жодної власної думки, жодного власного слова. Всього навчив її я! Я витяг
її з помийної ями, а тепер ця нікчема вдає переді мною велику пані!
Еліза (до Пікерінґ а, займаючись своїм ділом, мовби й не помічаючи присутності
Хіґінса). Ну ось, пане Пікерінґ? Експеримент закінчився — і тепер ви, мабуть, зовсім про
мене забудете.
Пікерінґ.О, не кажіть так. Мені прикро чути, що для вас це не більше, ніж експеримент.
Е л і з а. Не варто перейматися, адже я всього-на-всього нікчема
з помийної ями.
Пікерінґ (палко). Ні, що ви!
Е л і з а (не змінюючи тону, веде далі). Але ви зробили для мене стільки добра, що я
дуже шкодувала б, якби ви взагалі про мене
забули...
Пікерінґ. Мені справді дуже приємно це чути, панно Дулітл. Е л і з а (на якусь мить
відривається від вишивання). Того ранку, коли я вперше прийшла на Вімпол-стріт, а ви
звернулися до мене "панно Дулітл". Тоді у мене вперше з'явилося почуття власної
гідності. (Знову починає вишивати.) А скількох дрібниць ви навіть не помічали: такими
вони були для вас природними? Вставали, коли я входила до кімнати; вітаючись,
знімали капелюха; пропускали мене в дверях.
Пікерінґ. Справді, які дрібниці?
Е л і з а. Так, дрібниці. А втім, саме ці дрібниці свідчили, що ви були про мене кращої
гадки, ніж про якусь посудницю; хоча з нею, я певна, ви були б так само ґречним. А ще,
на відміну від пана Хіґінса, ви ніколи не дозволяли собі роззуватися при мені в їдальні.
Пікерінґ. Не беріть це на свій карб. Він роззувається всюди, і в будь-чиїй
присутності.
У балконних дверях з'являється Дулітл. Кинувши на Хіґінса повний гідності й
докору погляд, він тихо й неквапно підходить до Елізи, яка стоїть до вікна спиною,
нічого не помічаючи. Пікерінґ. Він невиправний, Елізо. Правда ж, ви не скотитесь
у нетрі?..
Еліза. Ні, вже ніколи. У мене був надто хороший учитель. Тепер я не змогла б
вимовляти свої колишні звуки, навіть якби захотіла. (Дулітл кладе руку їй на плече. Вона
обертається, і втрачає самовладання від шикарного вигляду батька.) Ги-и-и!
X і ґ і н с (з криком тріумфу). Ага! Ось воно! Ви чули: "Ги-и-и!" "Ги-и-и!" "Ги-и-и!"
Перемога! Перемога! (Падає на канапу, і простягається, склавши руки на грудях.)
Дулітл. Та чо' ви до дівчини присікались? Не дивись так на мене, Елізо. Я тут ні до
чого. Просто в мене гроші завелися.
Еліза. Не інакше, як мільйонера якогось обчистив?
Дулітл. Точно. Але сьо'дні в мене особлива причина! Тога я так і вирядивсь: зара йду в
церкву, бо твоя мачуха зібралася за мене заміж.
Еліза (сердито). І ти опустишся до того, щоб одружитись із цим неотесаним
бабиськом?!
Пікерінґ (спокійно). Елізо, це його обов'язок. (До Дулітла.) А чому вона змінила свої
наміри?
Дулітл (засмучено). Злякалася, хазяїне... Злякалася... Стала жертвою буржуазної моралі.
(До Елізи.) Хоч' подивиця, як обчухрають твого батька? Тоді вдягай капелюху — і гайда
до церкви!

327
 Пані Хіґінс. А мене ви не запрошуєте, пане Дулітл? Я б теж із приємністю відвідала
церемонію.
Дулітл. За честь матиму, пані. А для старої радість буде — ну просто гриндіозна! А то
вона вже була подумала, шо минулися в нас щасливі дні.
Пані Хіґінс (встає). Тоді я звелю подати екіпаж і піду вдягнуся. (Усі чоловіки
встають, крім Хіґінса.) Я затримаю вас хвилин п'ятнадцять, не більше. (Прямує до
дверей. Входить Еліза, в капелюсі й застібаючи рукавички.) Елізо, я теж їду на весілля
вашого батька. Вам буде зручніше їхати зі мною, а полковник Пікерінґ супроводжуватиме
жениха.
Еліза виходить на балкон, щоб не лишатися сам-на-сам із Хіґінсом. Проте вій іде за
нею. Вона мерщій повертається до кімнати й прямує до І дверей, але він, пробігши
вздовж балкону, встигає стати в неї на дорозі.
Хіґінс. Що ж, Елізо... Нарешті, як ви кажете, ви й поквиталися зі мною. Тепер ви
вдоволені? Може, нарешті вгамуєтеся? Чи вам іще мало?
Еліза. Ви хочете, аби я повернулася тільки заради того, щоб подавати вам пантофлі,
терпіти ваші вибрики й бути у вас на побігеньках?
Хіґінс. Я не казав, що хочу, аби ви повернулися.
Еліза. Он як! Тоді про що нам взагалі говорити?
Хіґінс. Про вас, не про мене. Якщо ви повернетесь, я ставитимуся до вас так само, як
досі. Мені несила змінити свою вдачу. І я не збираюся змінювати своїх манер. До речі, я
поводжуся ані трохи не гірше за полковника Пікерінґа.
Еліза. Неправда. Полковник ставиться до квіткарки, як до герцогині.
Хіґінс. А я до герцогині, як до квіткарки.
Еліза. Все ясно. (Спокійно сідає на канапу, обличчям до вікна.) До всіх однаково.
X і ґ і н с. Я ніколи ні з кого не глумлюся. Це не личить людині. Я лише висловлюю
своє слушне обурення з приводу вашого гендлярського підходу до справи. В питаннях
почуттів я не визнаю ніяких угод. Ви називаєте мене бездушним лише тому, що я не
купився на ваше прислужництво, на те, що ви підносили мені пантофлі й шукали мої
окуляри — принизливе видовище, як на мене, чи пригадуєте ви, щоб я хоч колись
подавав вам взуття? Ви були дурною, якщо сподівалися пробудити цим мою
прихильність. Якщо хочете знати, то ви набагато зросли в моїх очах, коли жбурнули в
мене тими пантофлями. Спочатку ви переді мною плазуєте, а потім вас обурює моя
байдужість! А, по-вашому, рабиня заслуговує на щось інше? Якщо ви повернетеся,
провертайтеся заради доброї дружби. На інше не розраховуйте. Я й так дав вам у
тисячу разів більше, ніж ви мені. А якщо посмієте прирівнювати свої цуценячі звички
тягати капці до того, що я створив із вас герцогиню, я захрясну двері перед вашим
дурним носом!
Еліза. Навіщо ж було мною займатися, коли я вам байдужа? X і ґ і н с (поблажливо).
Як навіщо? Це моя робота. Еліза (надзвичайно схвильована). Мені хочеться трішечки
доброти. Я знаю, що я проста, темна дівчина, а ви освічений джентльмен. Але я теж
людина, а не бруд у вас під ногами. І все ото (поправляє себе) і все те, що я робила,
було не заради вбрання чи таксі, не для того, щоб домогтися вашого кохання. І не
думайте, я не забула, яка між нами різниця. Я старалася заради нашої дружби, адже
нам було добре разом? І я почала, почала до вас прихилятися.
X і ґ і н с. Ось-ось! Те саме відчуваємо й ми з Пікерінґом. Елізо, ви рідкісна дурепа!
Еліза (у розпачі). Та ви просто тиран! З вами неможливо розмовляти: ви все
перекручуєте так, ніби це я в усьому винна! І в душі ви знаєте, що ви справжній деспот!
Ви добре розумієте, що я не зможу повернутися в канаву, як ви це називаєте, і що у світі,
крім вас із полковником, в мене більше немає друзів. Вам добре відомо, що після вашого
товариства я не змогла б жити з неотесаним хамулою! Тому з вашого боку ницо й
жорстоко вдавати, ніби ви цього не розумієте. Ви впевнені, що я буду змушена
повернутись на Вімпол-стріт, бо мені більше йти нікуди - хіба що до батька. Але не
328
думайте, що цим ви загнали мене в кут і можете з мене знущатися. Щойно Фреді буде в
стані мене утримувати, я вийду за нього заміж! Ось побачите!
Хіґінс (наче громом уражений). За Фреді?! За цього недоумка?! Та це нещастя не
згодилося б навіть на посильного, якщо у нього взагалі вистачить сміливості шукати
собі роботу! Дівчино! Та чи розумієте ви, що я зробив вас гідною короля?
Еліза. Фреді любить мене. І для мене він — мій король! Я не хочу, щоб він працював.
Він не виховувався для цього, як я. Я піду вчителювати.
X і ґ і н с. І чого ж ви, на Бога, вчитимете? Еліза. Чого й ви мене
вчили. Фонетики. Хіґінс (встає у гніві). Що?!
Еліза (без найменшої спроби опору). Скручуйте. Вам уже не відібрати моїх знань! Ви
самі казали, що слух у мене тонший від вашого". Крім того, на відміну від вас, я вмію
бути люб'язною. Ну, що скажете, (навмисне вимовляючи неправильно, щоб позлити
його.) прохвесор? (Клацає пальцями.) Тепер мені наплювати і на вашу лайку, і на вашу
пишномовність. Я дам оголошення в газети, що ваша герцогиня — проста квіткарка, яку
ви навчили, і що за півроку я беруся зробити те саме з будь-якої базарної торговки! За
якусь тисячу фунтів! Боже, як пригадаю, що я перед вами плазувала, а ви з мене
глузували й знущались, я просто вбити себе готова! А мені варто було зробити тільки
крок — і я б зрівнялася з вами.
Хіґінс (вражений, дивиться на Елізу). Ох же, ви, зарозуміла голодранко! Але все одно
це краще, аніж хникати й пхикати, краще, ніж носити пантофлі й тукати окуляри.
Авжеж краще! (Встає.) Чорт забирай! Елізо, я казав, що зроблю з вас справжню жінку
і таки зробив! Такою ви мені подобаєтесь.
Еліза. Тепер ви будете хитрувати й стелитися, бо зрозуміли, що я вас не боюся і
зможу обійтися без вас!
Хіґінс с. Звичайно, зрозумів, дурненька. Ще п'ять хвилин тому ви були, наче камінь на
моїй шиї. А зараз ви водночас і фортечна башта, і броненосець. Ви, я та Пікерінґ тепер
не просто двоє чоловіків і одне дурнувате дівчисько. Ми тепер троє переконаних
одинаків!
Повертається пані Хіґінс, одягнена для шлюбної церемонії. В манерах Елізи
відразу з'являється вишукана неприступність.
Пані Хіґінс. Елізо, екіпаж подано. Ви готові?
Еліза. Так, готова. А професор не іде?
Пані Хіґінс. Звичайно, ні. Адже він не вміє поводитись у церкві. Він щоразу критикує
на весь голос вимову священика.
Еліза. Значить, ми більше не побачимось, професоре. На все добре. (Рушає до
дверей.)

Пані Хіґінс (підходить до сина). До побачення, любий.

Хіґінс. До побачення, мамо. (Він збирається поцілувати її, аж раптом про щось згадує
і гукає навздогін до Елізи.) До речі, Елїзі Замовте по дорозі шинку і головку
стілтонського сиру ще, купіть мені, будь ласка, пару замшевих рукавичок восьмого
розміру і краватку до нового костюма. Колір на ваш розсуд. (Його несе: лий жвавий тон
свідчить про те, що він — таки невиправний.)
Е л і з а (з презирством). Восьмий розмір буде замалий, якщо з і збираєтеся робити
вовняну підкладку. Що ж до краваток, то в шухляді вашого умивальника лежать три ще
зовсім нові краватки. Еж самі їх туди поклали й забули про них. Полковник воліє не
стілтонський, а глостерський сир. А ви однаково не помічаєте різниця про шинку я
нагадала пані Пірс по телефону ще вранці. Не знак що б ви без мене робили! (Випливає з
кімнати.)
Пані Хіґінс. Бачу, Генрі, ви розбестили дівчину. Якби ВОЕ; не була так зацікавлена
полковником Пікерінґом, я б навіть не знала, що про тебе з нею й подумати.

329
 Хіґінс. Зацікавлена Пікерінґом?! Нонсенс! Вона мріє одружитися з Фреді! Ха-ха! Із
Фреді! Фреді! Ха-ха! (Він вибухає сміхом — і не цьому п'єса завершується.)
Переклад з англійське: М. Павлова

Запитання та завдання.
1. Що нового вніс Б. Шоу у теорію драми? Назвіть основні "вузлові моменти" його
драматургічної концепції.
2. У чому полягає парадоксальність назви п'єси Шоу "Пігмаліон"? Пригадайте
давньогрецький міф про Пігмаліона і охарактеризуйте асоціативні ланцюжки: Пігмаліон
— Хіґінс, Галатея — Еліза Дулітл.
3. Дайте порівняльну характеристику образів Хіґінса та Елізи Дулітл.
4. Розкрийте внутрішній "двобій" між самовпевненим професором Хіґінсом і дівчиною
з "низів". Чим закінчується бунт "Галатеї" проти "Пігмаліона"?
5. Яке ідейно-художнє навантаження несуть у п'єсі "парадокси" Альфреда Дулітла?
6. Як проявилась у п'єсі "Пігмаліон" майстерність Шоу-драматурга? Проаналізуйте
мову дійових осіб п'єси і подумайте над тим, як вона характеризує героїв.
7. Фінал п'єси "Пігмаліон" драматург залишив відкритим. Як, на вашу думку,
складеться подальша доля Елізи та Хіґінса?

Словник літературознавчих понять

Естетизм — збірна назва літературно-мистецьких течій, представники яких у своїх
програмних документах і творах стверджували, що мистецтво у своїх художніх формах
автономне від дійсності, має свої особливі принципи та правила і що тільки воц 0 здатне
утверджувати красу. Послідовниками естетизму буд и О. Вайльд, "парнасці", неокласики,
символісти.
Епопея — роман або цикл романів, що відображають значний період історичного часу
або велику історичну подію, висвітлюють життя героїв у його розмаїтті, складному
переплетенні доль дійових осіб, їх філософському осмисленні. Широта осягнення життє-
вого матеріалу зумовлює складність композиції епопеї, багатолінійність її сюжету,
різноманітність художніх засобів. Епопею називають "вінцем мистецтва".
Термін виник ще в античній Греції і означав спочатку зібрання народних пісень та
сказань про якусь видатну історичну подію чи героя. Епопеями називали "Іліаду" та
"Одіссею" Гомера, "Енеїду Вергілія, "Пісню про Нібелунгів", "Калевалу" тощо.
Класичним зразком епопеї є "Людська комедія" О. де Бальзака, що складається з 96
романів і повістей, об'єднаних у 8 циклів: "Етюди про звичаї" (у тому числі сцени
приватного, провінційного, паризького, військового, політичного та сільського життя),
"Філософські етюди" та "Аналітичні етюди".
Головна думка епопеї Бальзака, що об'єднує всі твори циклу, визначена самим
автором: через порівняння людства з тваринним світом і докладне художнє дослідження
всіх людських видів від. крити спосіб наближення до найголовнішого закону світу. Засо-
бом зв'язку між окремими творами циклу є так звані "перехідні персонажі", яких більше
тисячі і які незмінно мандрують з книги в книгу. Загальний план "Людської комедії", за
задумом автора, відтворює еволюцію людської психології, ставлення людини до нав-
колишнього життя — від ілюзії та ідеалізму — через напруження пристрастей, виділення
вад та егоїзму — до осмислення пережитого, перемоги мудрості і моральності.

330
 Імпресіонізм — художньо-стильовий напрям, що виник на зламі XIX — XX ст.
Імпресіоністи вважали своїм основним завданням витончене відтворення особистих
вражень і спостережень. Світ у їхніх творах поставав таким, яким він видався авторові в
даний момент у його особистих відчуттях. Описи були епізодичними, важливу роль
відігравали монологи. Найяскравіші представники імпресіонізму в літературі —
Альтенберг, Шніцлер, Жеромський.
Інтелектуальна проза — прозові твори, у яких виявляється схильність персонажів,
оповідача, ліричного героя до розумового самоаналізу, до абстрактного мислення.
Найтиповішими жанрами інтелектуальної прози є притчі, філософські романи. Яскравим
зразком такої літератури став роман О. Вайльда "Портрет Доріана Грея".
Літературне угруповання (школа) — творче об'єднання письменників, згуртованих
близькістю художніх принципів, спадкоємністю літературних традицій. Наприклад,
французька поетична група "Парнас" — школа письменників, що сповідували принципи і
традиції витонченого мистецтва.
Напрям літературний, або течія літературна — творча єдність значної групи
письменників певного історичного періоду, близьких за світоглядом, життєвим досвідом
та художньою манерою. У визначенні літературного напряму важливу роль відіграють
принципи побудови художнього твору й оцінки позитивних героїв. Найпоширенішими
літературними напрямами у різні епохи були класицизм, сентименталізм, романтизм,
реалізм, модернізм та інші.
Натуралізм — художньо-стильовий напрям, найпопулярніший в останній чверті XIX
ст. у Західній Європі і СІЛА. Натуралісти намагалися зробити свої твори "клінічно
точними документами" дійсності, її точною фотографією. Вони закликали не уникати зма-
лювання неприємних деталей навколишнього світу, залюбки показували життя
соціального дна, відтворювали хворобливу психіку людини, її сексуальні звички.
Найяскравіші представники — брати Гонкури, Золя.
Підтекст — прихований зміст висловлювання. Підтекст супроводжує словесно
виражений зміст тексту, причому водночас частково або повністю змінює його.
Приховану інформацію — підтекст —

містять окремі слова, фрагменти, цілі художні твори. Особливо характерний підтекст
для психологічної новели, психологічної драми, ліричних творів.
Поліфонія — багатозвуччя, що ґрунтується на одночасному гармонійному поєднанні
та розвитку самостійних рівноправних мелодійних ліній, один із найважливіших
виражальних засобів у музиці та поезії. "У великій прозі поліфонія виявляється у
розмаїтті проблематики та художніх прийомів, що гармонійно співіснують в одному
творі, як, скажімо, у романі Ф. Достоєвського "Злочин і кара".
Психологізм у літературі — це характеристика художнього твору, сукупність
стилістичних прийомів та засобів, за допомогою яких письменник передає внутрішній
світ своїх персонажів. Вчинки героїв оцінюються опосередковано, з допомогою
підтексту, який виникає у свідомості читача через зіставлення окремих ситуацій, вислов-
лювань персонажів тощо.
Нові якості психологізму виявилися у так званій "діалектиці душі", яку відтворювали
у своїх романах Ф. Достоєвський, Л. Толстой, Ч. Діккенс та ін.
Психологічний драматичний конфлікт — різновид художнього конфлікту в
драматичному творі, при якому зіткнення протилежностей, напруження суперечностей
мають внутрішній характер, виявляються не стільки в діях, скільки у переживаннях і
почуттях персонажів. Вони можуть відтворювати різні грані духовного життя:

331
 наприклад, конфлікти між розумом і почуттям, обов'язком
і честю.
П'єси А. Чехова є зразками психологічних драм.
Психологічний роман — великий за обсягом епічний твір, у якому автор зосереджує
свою увагу на духовному світі персонажів, їх внутрішніх переживаннях. Яскравим
прикладом такого твору є "Анна Кареніна" Л.Толстого. У цьому романі одну сюжетну
лінію становить нещасливе кохання Анни і Вронського, а другу — шукання
неохристиянського ідеалу Костянтином Левіним.
Реалізм — художньо-стильовий напрямок, що домінував у літературі і мистецтві
XIX ст. Основою художнього образу реалісти вважали вірність його реальній дійсності.
Письменник-реаліст віддає перевагу типізованим, а не яскраво індивідуалізованим обра-
зам. Реалісти переорієнтовували літературу з минулого на сучасне. Покликання
літератури — пізнання дійсності та її ідейна оцінка. Найпопулярніші жанри: роман,
повість. Найвидатніші представники реалізму — Бальзак, Стендаль, Діккенс, Флобер,
Гоголь, Тургенєв, Толстой.
Символ — поетичний троп, що ґрунтується на умовному означенні якогось явища чи
поняття через інше на підставі подібності. З допомогою символу поети прагнуть стисло і
яскраво передати певну важливу думку.
Символізм — художньо-стильовий напрям, який зажив неабиякої популярності в
останній чверті XIX — на початку XX ст. Символісти вважали головною метою своєї
творчості пошук прихованої краси світу. На їхню думку, символ, що з'єднує предмет або
явище дійсності з його нематеріальною суттю, повинен викликати в читача властиві
тільки йому асоціації. Символісти намагались надати своїм творам досконалої співучості,
бо вважали, що тільки музика є мистецтвом, здатним безпосередньо зв'язувати людину з
Богом. Найяскравіші представники — П. Верлен, А. Рембо, С. Малларме, Д.
Мережковський, В. Брюсов.
Стиль — сукупність ознак, що об'єднують творчість ряду митців, споріднену
тематикою, способом створення художнього світу. Крім того, виділяється індивідуальний
стиль, тобто неповторні особливості того чи іншого письменника. Носіями стилю
письменника є його образне мислення, тематика і проблематика, найхарактерніші для
його творчості, особливості обраного жанру.
Філософський роман — великий епічний твір, спрямований на філософське
осмислення світу, людини, закономірностей життя, природи, розвитку суспільства.
Основу роману Ф. Достоєвського "Злочин і кара" становлять, зокрема, філософські
проблеми самоцінності людського життя, морально-етичної відповідальності за гріх і зло-
чин перед Всевишнім.

332