Екзаменаційні питання

1. Американська проза на межі ХІХ-ХХ ст. Творчість Марка Твена і О.Генрі

2. Багатогранність творчості О.Пушкіна
3. Багатогранність творчості М.Лермонтова
4. Естетичні засади романтизму і реалізму у творчості Оноре де Бальзака
(на прикладі 1-2 творів)
5. Барокова література Іспанії, Аналіз поеми Педро Кальдерона де ла Барки
«Життя – це сон»
6. Вальтер Скотт як творець історичного роману.
7. Гротескно -фантастичний романтизм Гофмана
8. Д.Дефо, історія створення роману «Робінзон Крузо»
9. Естетичні засади романтизму і реалізму у творах Стендаля
10.Глибокий психологізм у зображенні героїв Стендаля
11.Драматургія класицизму
12.Духовна криза особистості у романі Г.Флобера «Пані Боварі»
13.Ж.Б.Мольєр як творець соціальної комедії (на прикладі 1-2 творів)
14.Жанр казки у літературі романтизму.
15.Жанр балади у літературі романтизму
16.Життя і творчість В.Шекспіра
17.Кому присвятив В.Шекспір сонети № 66 і № 130, особливості створення
образів.
18.Образи «вічних героїв»у творах В.Шекпіра
19.Ідейно-художні особливості афористики ХУІІІ ст.
20.Класицизм ХУІІІ ст. як напрям та художня система
21.Конфлікт краси і моралі, конфлікт краси і мистецтва у романі О.Вайльда
«Портрет Доріана Грея»
22.Лтература Просвітництва та основні її напрями
23.Характеристика основних модерністських течій початку ХХ ст.
24.Натуралізм у французькій літературі останньої третини ХІХ ст. і творчість
Е.Золя
25.Новаторство історичного роману В.Скотта
26.Основні риси романтзму як художнього напряму
27.Основні риси сентименталізму як художнього напряму
28.Проблеми духовного удосконалення людини у пьєсі Дж. Б.Шоу «Пігмаліон»
29.Естетика англійського і американського романтизму у порівнянні
30.Психологічна проза Гі де Мопассана
31.Розвиток класичного реалізму в 30-40 р.р. Твори Стендаля і О.де Бальзака.
32.Розвиток класичного реалізмув Англії ХІХ ст. Творчість Ч.Діккенса,
В.М. Теккерея, Ш.Бронте
33. Своєрідність світобачення й особливості стилю Франца Кафки
34.Поетична революція. Нові естетичні засади у творчості поетів-парнасців
Шарля Бодлера і Поля Верлена
35. Специфіка історичного роману Віктора Гюго «Собор Паризької Богоматері»
у порівнянні з творчістю Вальтера Скотта
36. Творчість Едгара Аллана По як письменника-романтика і поета
Історія вивчення творчості Едгара Аллана По нараховує вже понад сотню років .І
всі ці роки не припинялися суперечки навколо його спадщини. Багато в чому
Едгар По залишається загадкою і в наші дні. Дослідники різних країн прагнули
зрозуміти зміст його творінь, вносячи в розуміння їх щось нове, своє і в той же час
характерне для сучасної їм епохи. Сьогодні особливо цікаво розглянути творчість
цього американського письменника з позицій сучасних поглядів на літературу.

В історію американської літератури Едгар По увійшов як поет, новеліст і критик.

Він є класиком "короткого оповідання" і родоначальником детективної літератури.
Суттєвим внеском у розвиток літературознавства США по праву вважають його
теоретичні роботи "Філософія творчості" і "Поетичний принцип".

Достоєвській дав нам ключ до таємниці художнього світу Е. По, і разом з тим він
першим у російській критиці визначив його національну специфіку: "У По якщо і
є фантастичність, то якась матеріальна, якщо б тільки можна було так виразитися.
Видно, що він цілком американець, навіть у найфантастичніших своїх творах".

Феномен творчості По, своєрідні "примхи" його неповторно оригінального,

унікального таланту обумовлені умовами епохи, що визначили його
письменницьку і життєву долю, характер світосприйняття і поглядів. По вступив у
літературу в 30-і рр. і створив свої шедеври вже в 40-і роки ХІХ століття. Це був
період, коли суперечності американського суспільства виявилися достатньо повно.
Доля поета була трагічна, оскільки сама природа оточуючої його меркантильної
дійсності вступала в нерозв'язний конфлікт з поезією. Ці два начала - комерція і
мистецтво - були несумісні. Неприйняття духу наживи і користолюбства, егоїзму і
бездушшя ділків і торгашів поєднувалося у По з глибоким песимізмом,
негативним відношенням до світу, ворожого самій людській природі, переростало
у відчай. Звідси - прагнення піти в породжуваний силою уяви "нетутешній" світ,
зануритися "в марення, що ще не снилися нікому до цих пір" ("Ворон").

Жебрацьке існування, на яке поет був приречений упродовж всього свого

недовгого і сповненого напруженою працею життя, підірвало його здоров'я. І в
цьому виявилося не тільки бездушшя оточуючих, але й байдужість суспільства до
долі таланту. Не випадково в творчості По звучить тема "самотності в натовпі".

Після смерті письменника виникла і завдяки зусиллям його недоброзичливців

зміцнилася легенда про те, що він сам наблизив свою передчасну смерть тим, що
вів безладне життя. Лише через багато років, вже в наш час біографи і дослідники
творчості По, отримавши в своє розпорядження матеріали, що ховалися раніше,
довели інше: загибель По мала причини соціальні. В сучасних роботах
спростовується легенда про По як про людину порочну і слабку, наділену
"свідомістю хворою, божевільною, охопленою ненавистю до людства і
зосередженою на самому собі". Едгар По був натурою яскравою і діяльною, але
постійні матеріальні труднощі, важкі обставини особистого життя обірвали його
творчість у момент розквіту.
37. Е.М.Ґемінґвей як письменник «втраченого покоління »
Втрачене покоління – це літературна течія, яка існувала у часі між двома війнами
– Першою та Другою світовою. Ця течія об'єднала таких письменників як Еріх
Марія Ремарк, Джеймс Джойс, Ернест Гемінґвей, Джон Досс Пасос, Томас Еліот,
та інших. Термін став популярним завдяки американській письменниці Гертруді
Стайн.

Багато з цих письменників емігрували до Європи і працювали там аж до епохи

Великої депресії. Одним з найвідоміших авторів втраченого покоління став Еріх
Марія Ремарк, який найбільш повно і болісно описав світовідчуття людей у
культовому романі "На західному фронті без змін".

Втім, проблеми людей "втраченого покоління" й досі актуальні, і змушують нас

шукати паралелі між минулим і сьогоденням. Ця тема дуже близька українцям
зараз, тож, згадуємо далі, як письменники осмислювали війну у своїх творах.
Ернест Гемінґвей. "Прощавай, зброє"

38. Основні риси соціалістичного реалізму: негативне і позитивне

Соціалісти́чний реалі́зм (скорочено соцреалі́зм, рос. Социалистический реализм)
— термін, що закріпився у радянському мистецтвознавстві для позначення
художнього методу та стилю, що панував у СРСР з 1930-х.

В соцреалізмі вбачали «естетичне вираження соціалістично усвідомленої

концепції світу й людини, зумовленою епохою боротьби за встановлення й
творення соціалістичного суспільства»[1], тому він був єдиним офіційно
дозволеним в Радянському Союзі «творчим методом» літератури і мистецтва.

Фактично соціалістичний реалізм був радянським варіантом монументалізму,

стилю, притаманного й іншим тоталітарним державам.

Про появу нового методу першим заявив Анатолій Луначарський, який ще у 1906
році назвав його «пролетарським реалізмом». В Україні «пролетарський реалізм»
пропагували теоретики ВУСПП (Б. Коваленко). В 1924 році Олексій Толстой
запропонував інший термін — «монументальний реалізм»[2]. У 1932 році з
ініціативи Івана Гронського з'явилася й назва «соціалістичний реалізм». Автори
усіх трьох термінів наголошували на тому, що новий художній стиль продовжує
традиції реалізму XIX сторіччя, і є таким чином альтернативою модерністським
течіям — таким як символізм, експресіонізм, абстракціонізм, конструктивізм
тощо. Проте насправді реалістична складова в соцреалізмі не була визначальною.
Андрій Синявський розглядав радянське мистецтво швидше як своєрідне
переосмислення класицизму[3]. Ганс Ґюнтер виокремлює як окремі риси стилю
ще й народність, героїзм та монументальність[4](звідси й загальна назва стилю —
монументалізм).

Найвизначнішими представниками «соціалістичного реалізму» вважають

письменників М.Горького, В. В. Маяковського, М. О. Шолохова, режисерів К. С.
Станіславського, С. М. Ейзенштейна, В. І. Пудовкіна, О. П. Довженка,
композиторів С. С. Прокоф'єва (головним чином радянський період творчості) та
Д. Д. Шостаковича (з другої половини 1930-х років), живописців Б. В. Йогансона,
А. А. Дейнеки, Б. И. Пророкова, П. Д. Корина, скульпторів С. Т. Коненкова, В. И.
Мухіної, драматургія В. В. Вишневського.
39 Творчість Е.М.Ремарка як письменника «втраченого покоління»
Еріх Марія Ремарк – один із найвідоміших письменників XX століття, видатний
представник «втраченого покоління». Пізнавши гіркоту війни, безвихідь життя
повоєнних емігрантів і важкість звичайної праці, Ремарк не зламався і вміло
реалізував увесь набутий досвід у своїй творчості.
По війні Ремарк намагався повернутися до звичайного життя. Працював вчителем,
редактором журналу «Echo Continental», продавцем надгробків, органістом.
Пізніше його літературні герої отримали характери реальних людей, з якими
письменнику довелося зіткнутися. Так, перша дружина Ремарка Ільза Ютта
Замбона стала прототипом Пат – коханої головного героя з «Трьох товаришів».
Реальні відносини Еріха Марії і його дружини були непростими. Після чотирьох
років шлюбу було розлучення, потім знову одруження (тільки так Ільза могла
виїхати з Німеччини), і знову розлучення.
Найбільш відомим твором письменника можна назвати роман «Три товариші». Дії
відбуваються у Німеччині у 1928 році – вже закінчилася Перша світова війна, але
гітлерівці ще не прийшли до влади. Три товариші мають невелику автомайстерню
та усіма силами намагаються забути про військове минуле, але спогади
продовжують отруювати їх нове життя. Незважаючи на дух смерті, яким
сповнений увесь твір, книга все ж оспівує спрагу до життя.
Роман «На Західному фронті без змін» приніс Ремаркові всесвітнє визнання.
Автор написав його буквально на одному диханні – всього за 6 тижнів. Тільки в
Німеччині за один рік (1929) книга розійшлася 1,5-млн тиражем. У романі
описувалися всі жахи і жорстокість війни очима 20-річного солдата.
Кращі цитати Ремарка
 Любов не терпить пояснень. Їй потрібні вчинки.
 Всяка любов хоче бути вічною. В цьому і полягає її вічна мука.
 Жінка від любові розумнішає, а чоловік втрачає голову.
 Тільки якщо остаточно розстанешся з людиною, починаєш по-справжньому
цікавитися всім, що її стосується. Такий один з парадоксів любові.
 Про щастя можна говорити хвилин п'ять, не більше. Тут нічого не скажеш,
крім того, що ти щасливий. А про нещастя люди розповідають ночі
безперервно.
 Поки людина не здається, вона сильніша своєї долі.
 Чим примітивніше людина, тим більше високої про себе думки.
40.Філософсько-символічний зміст повісті Е.М.Ґемінґвея «Старий і море»
Повість-притча "Старий і море" видатного американського письмен ника Ернеста
Хемінгуея — це не лише один з останніх його завершених творів, а найскладніша
у філософському плані річ. Це — алегоричне розкриття світоглядної позиції
автора, власний варіант відповіді письменника на найважливіше з питань
філософії про сенс життя.

Ще раніше у творчості Хемінгуея склався особливий художній принцип, який

письменник назвав "принципом айсберга": "Якщо письмен ник добре знає те, про
що він пише, він може оминути багато з того, що знає, та, якщо він пише
правдиво, читач відчує все проминуте так само сильно, як коли письменник сказав
про це. Величність руху айсберга у тому, що він лише на одну восьму підноситься
над поверхнею води". Відштовхуючись від цієї метафори, можна сказати:
"надводна" частина змісту повісті "Старий і море" надзвичайно мала, а глибина
"підводної" — незрівнянно велика.

Зовні сюжет повісті дуже простий, його можна переказати кількома реченнями.
Живе самотній старий рибалка Сантьяго, єдиний друг якого — хлопчик Маноло,
його учень і помічник. Старого Сантьяго покинуло щастя, як покинула більшість
людей, не здатних його розуміти. Він іде в море, де на наживу ловиться величезна
риба, боротьба з якою триває майже дві доби, але зрештою спійману здобич
нищать акули. Залишками здобичі старого милуються туристи, але й ті бачать у
рибі лише якусь екзотичну річ.

Ніби нічого особливого й не відбувається — якщо бачити тільки зовнішній сюжет.

Та безліч прихованих образів-символів ховається за цією ніби простенькою
історією.

Старий — це водночас і жива людина зі своїми почуттями, думками і досвідом, й

символ певної системи цінностей. Хлопчик Маноло — не лише хлопець, що живе
зі своїми батьками, що намагаються віддалити його від старого вчителя-друга, це
— надія на майбутнє, моральна перемога Сантьяго і його цінностей над
відчуженістю оточення. Батьки хлопчика уособлюють цей світ, відчуженість і
роз'єднаність людей у якому є нормою, як і туристи, що дивляться на рибу. Риба
для Сантья-го — мета існування, до якої треба прагнути за будь-яких обставин,
незважаючи на усі труднощі і перешкоди. Перемога над рибою — досягнення цієї
мети. Знищення риби — нерозуміння світом її значення. Утлий човник на тлі
безмежного простору — самотність. Море — непереборна сила природи, сама
вічність. Приблизно такий зміст мають символи, узяті поодинці, але сполучення їх
створює ідеї усього твору.

Чи переміг старий рибу і море? Зовні — ні. Здобич утрачено. Але ж риба — не
тільки їжа, як вже згадувалося вище. Моральну перемогу старий усе ж таки
здобуває, хай її матеріальне втілення зникає з рук. І боротьба з рибою водночас є
ще й дивним єднанням з нею, хоч вона є метою, але вимушеною, якщо подивитись
трохи з іншого боку. Не випадково, розмовляючи сам із собою, Сантьяго каже:
"Як добре те, що нам не потрібно вбивати сонце, місяць, зірки, достатньо того, що
ми вимагаємо їжу в моря і вбиваємо своїх братів". Тобто ніби не він ставить собі
це за мету, її вимагають життєві обставини, проте, прийнявши виклик, вступивши
з рибою у двобій, Сантьяго досягає ще однієї цілі: довести, що людина не безсила,
взагалі свою здатність перемогти.

Відвага та шанси на перемогу у нього і у риби практично рівні. Не буде

перебільшенням сказати, що рівні ці двоє і за моральними якостями. У своїй
боротьбі переможець і переможений досягають своєрідної гармонії — а це вже
одна з головних авторських ідей. Знайти гармонію з природою — чим це не сенс
існування людини?
 Гармонії з природою неможливо досягти ані ставлячись до неї зверхньо, бачачи у
ній джерело задовільнення власних потреб, ані відсторонено милуючись нею
здаля. Для цього треба зрозуміти її внутрішні закони і навчитися жити за ними.
Гармонійність природи зовсім не виключає боротьби, більше того — вона
невідривна від боротьби, але боротьби на рівних, коли підставами для перемоги
стають не якісь технічні засоби, а особисті внутрішні сили: рішучість, мужність,
воля до перемоги. Вона теж жорстока, як і людський світ, але щедра і справедлива
— перемагає той, хто гідний перемогти. Її правила гри ніби протиставляються
таким у людському суспільстві.

Старий Сантьяго за законами природи — переможець, але він — переможений за

шкалою цінностей людей, тому серед них він самотній і безсилий вигравати за
їхніми правилами гри. Море і риба значно ближчі йому духовно, ніж людське
суспільство.

Але він усе-таки саме людина, і саме людей репрезентує у двобої зі стихійними
силами. З великою гордістю звучать його слова: "Людина створена не для того,
щоб терпіти поразку. Людину можна знищити, але не можна перемогти".

Ось такою людиною і постає він у повісті: людиною, багатшою духовно за тих, що
не замислюються над тим, що означає бути людиною. Людиною-переможцем,
виграш якої підтверджує сам принцип гармонії природи, хай не зрозумілий іншим,
але вищий за будь-які інші закони. Переможцем, хто б що не вважав.

Мабуть, це й є головною ідеєю твору. Але однозначно стверджувати це важко —

айсберг на те й айсберг, що його неможливо побачити увесь. Кожен може
відшукати у повісті-притчі "Старий і море" щось своє.
41. «Поетика миті» як усвідомлення правди на межі життя і смерті у творах
М.Ґемінґвея «Сніги Кіліманджаро», «Старий і море» та ін.(за вибором)
Повість торкається кількох так званих «вічних» тем, кожній з яких відведено своє
місце у творі. Так, автор розкриває тему єдності й взаємодії людини і природи
через образ старого: Сантьяго відчуває себе частиною природи, а не людиною, яка
з нею змагається. Також у творі присутня тема смерті, виражена законом: треба
або вбивати, або бути вбитим. Смерть є неминучою (за Хемінгуеєм), однак всі
живі істоти прагнуть боротися за своє життя. Традиційно «Старий і море»
сприймається як гімн мужності людини, її волі й силі. Отже, тема героїзму також
присутня в цьому творі. «Подвиг» старого, те, на що він іде заради своєї мети, і
його сприйняття поразки, певно, і є героїзмом.

3.Провідні мотиви

Повість побудована на системі мотивів, які переплітаються та взаємодіють між

собою. На мою думку, варто виділити такі найголовніші мотиви:
а) Незвичайна риба, яку хотів упіймати (і, зрештою, упіймав) Сантьяго. На мою
думку, саме рибина втілює мрію старого, його мету, задля досягнення якої він ні
перед чим не зупиниться.

б) Самотність - старий неодноразово повторює слова «самотній», «самотина»,

«сам»: «Не можна, щоб людина доживала віку в самотині, - думав він. - Але нічого
не вдієш». Проте, мені здається, таким чином письменник показує, що саме
необхідність розраховувати лише на себе робить старого мужнім, терпеливим і
безстрашним.

в) Леви - це зв'язок старого з минулим, його спогади про юність і пережиті

пригоди.

У повісті «Старий і море» Хемінгуей застосував «прийом айсберга»: «на

поверхні» знаходиться лише одна третя, а решта - «під водою», тобто читач має
сам це домислити. На мою думку, проблематику твору можна загалом визначити
як морально-етичну і філософську.

Одна з основних проблем повісті - взаємини людини і природи. З одного боку,

Сантьяго притаманне почуття органічної єдності з природою. Старий милується її
красою і величчю, схиляється перед її мудрістю та грізною силою, щиро співчуває
беззахисним створінням. Він і самого себе усвідомлює часткою природи,
наприклад, згадуючи про черепах, зауважує: «Адже і в мене таке саме серце, та й
руки-ноги подібні до їхніх». З іншого боку, змальовується протистояння людини
та природи. Саме у цьому полягає зміст двобою рибалки з рибиною та його битви
з акулами. Двоїсті взаємини людини та природи найповніше розкриваються у
ставленні старого до рибини. Він сприймає її як суперника, якого треба перемогти,
однак при цьому він захоплено милується грацією та міццю рибини, і відчуває до
неї щире співчуття.

Також у повісті порушується проблема життєвих поразок та перемог особистості.

Так, за сюжетом, старий програє: від рибини, здобутої ціною неймовірних зусиль,
залишається лише кістяк. Проте, з іншого боку, це є свідченням рибальського
подвигу. У боротьбі з рибиною Сантьяго виявляє справжній героїзм, витримавши
всі негаразди, що стверджує моральну силу людини: «...я покажу їй, -- подумки
каже Сантьяго, -- на що здатна людина й що вона може стерпіти».

На мою думку, головними у творі є ідея непереможності та незламності людини, її

здатності витримати будь-які випробування долі; а також ідея нерозривного
зв'язку людини і природи, необхідності шанувати і жити в гармонії з оточуючим
світом.

Тип конфлікту - конфлікт між людиною і природою.

У повісті наявний героїчний (подвиг старого), драматичний (поразка рибалки) і

гуманістичний (ідея моральної непереможності особистості) пафос.
На мою думку, у творі відсутні яскраво виражені прийоми комічного.
42. Міфологічна основа сонетів Р.М.Рільке
Особливої уваги, на нашу думку, заслуговує проблема становлення філософсько-
естетичних поглядів і формування власної гармонійної системи світосприймання
Р.М. Рільке, завершальним етапом якого є пізній період творчості поета (цикли
„Дуїнських елегій” та „Сонетів до Орфея”). Саме в останньому циклі, як нам
здається, життєвий досвід поета вилився в цілісну систему міфопоетичних
символів, трансформуючись в авторський автономний міф.

Більшість рількезнавців виділяють міфотворення як основний художній принцип

Рільке в „Сонетах до Орфея”. Початок такому підходу було покладено в роботі
Г.Е. Хольтхузена [55], де автор проголошує Р.М. Рільке творцем нового міфу про
естетичні можливості людини, про всевладність мистецтва в житті. Мистецтво
Орфея для Р. М. Рільке (за Г. Хольтхузеном) - це мистецтво, що піднімається до
самообожнювання, магія, що надає звичайним словам глибокий і потаємний зміст.
Цій роботі досить близькою за своєю концепцією є книга В. Рема. Але в його
тлумаченні „Сонетів до Орфея” є свої особливості. Рем стверджує, що традиція,
яка йде нібито від Новаліса та Гельдерліна, відповідно до якої поет розглядався як
пророк і містик, а його творчість виявлялася включеною в систему релігійних
зв'язків, знаходить своє кінцеве втілення у творчості Рільке. Тут, вважає Рем,
досягає свого найвищого ступеню процес теологізації поетичних понять,
мистецтво набуває рис міфу. Орфей Рільке замінює для автора образ Христа,
переймаючи всі його характерні риси, а пізній етап творчості поета виявляється в
такому тлумаченні глибоко релігійним, чимось на зразок нового „Часослова” на
честь бога Орфея.

З екзистенціалістських позицій підходить до творчості Р. М. Рільке О. Больнов.

Образ Орфея стає в його розумінні символом людського буття взагалі, його
слабкості перед обличчям навколишнього світу. Але О. Больнов підкреслює, що
мистецтво Орфея намагається подолати відчай і страх людей, відкрити перед ними
достеменні задачі життя.

Найбільш цікавою роботою про „Сонети до Орфея” є книга Г. Мерхена. Автор дає
широкий та змістовний коментар до кожного сонета Р.М. Рільке, детально
аналізуючи особливості образної системи й мови. Він не може погодитися з тими,
хто бачить у „Сонетах” зразок „чистого мистецтва”, яке замкнулося у власному
естетичному світі, захопленому „алхімією слова”. Критикує Г. Мерхен і тих, хто
намагається підвести творчість Р. М. Рільке під певний філософський (а точніше,
екзистенціалістський) світогляд. Для нього виявляється необхідним виробити
якусь серединну позицію й тому, визнаючи за поезією Р.М. Рільке деякий певний
філософський зміст, прагнення зрозуміти особливості буття сучасної людини,
Мерхен стверджує разом із тим, що цей зміст виражений особливою
міфологічною мовою, створеною самим поетом. При такому трактуванні поет
виступає не як мислитель, а як маг, що знаходить істину в таємничому
перетворенні слів.
43. Р.М.Рільке і Україна
Райнер Карл Вільгельм Йоганн Марія Рільке – людина багатьох народів:
австрійський поет, що народився в Чехії (Прага), дванадцять років жив у Парижі
(Франція), помер у Швейцарії, до речі, в старовинному будиночку, купленому
йому друзями, які завжди ним опікувалися, у той час маловідомим автором.
Майже двадцять років мандрував: Німеччина, Італія, Росія, Скандинавія, Африка,
Близький Схід…

І Україна. «Я їду до Києва й Криму. Очікуючи цю подорож, я почуваюся так,

немов дитина перед Різдвяними святами…».

На початку 1900 року прибув до Києва, де жив близько двох тижнів. Був вражений
Києво-Печерською лаврою, захоплений святкуванням Зелених свят. Київ вважав
містом «близьким до Бога» і хотів тут оселитися назавжди.

Далі – майже двомісячне паломництво по Україні й по Волзі. Ознайомившись з

пам’ятками Київської Русі («Словом о полку Ігоревім», «Повістю минулих літ»,
Києво-Печерським патериком), зрозумів, що витоком Росії є княжі часи і героїчна
козацька минувшина, відстоював думку, що саме українська історія і культура
живили російські корені.

Після Києва побував у Каневі на могилі Т. Г. Шевченка, відвідав Кременчук,

Полтаву, Харків, про який у місті до матері сказав, що це «край чудової України».
А у щоденнику зробив запис: «Згадую оце полтавські степи, надвечірні зорі, хатки
й охоплює душу сум, що мене там немає».

Перебування в Україні, дух її, сутність виявилися у перекладах (Рільке німецькою

переклав «Слово о полку Ігоревім»), мистецтвознавчих статтях, віршах, книгах.

«Пісня про Правду» Р. М. Рільке. Сліпий співець – кобзар Остап названий автором
Богом, а близькими до Бога йому здаються швець-богомаз Петро, його дружина і
син. Кобзар співає пісню про Правду тричі. «І щоразу по-новому». Його чарівний
голос сотворив чудо: без закликів і зайвих слів підняв селян на боротьбу з
Кривдою:

Тепер Святу Правду топтано ногами,

А вельможну Кривду поєно медами.
Правдо, мати рідна, орлице крилата,
Де ж той син, що прийде тебе відшукати?
Стане Бог великий йому на підмогу
І вкаже, єдиний, праведну дорогу.

Відчув письменник і глибинний, ритуальний, священний зміст ікони, зокрема, у

цьому творі ікони Знамення*, яку згадує тричі: «Ці ікони – ніби опора, ніби
певний знак на шляху, і жоден дім не стоїть без них». Знамення, тобто знак
милості Богоматері. Це ікона Богородиці з простертими руками і Ісусом на
колінах. Матір Божа відпускає сина служити людям. Син Олексій пішов
наздоганяти загін борців за Правду, а батько Петро запалив свічку перед іконою
Знамення.

Україна надихала поета своєю багатою культурною спадщиною та славним

героїчним минулим. Українські мотиви – у творах «Дух південної чарівної
країни», «Як старий Тимофій помирав, співаючи», поезіях «Мазепа», «Карл XII
мчить по Україні», «Казках про любого Бога» й інших. Письменнику-іноземцю
вдалося точно передати національний колорит України, те, що вирізняє її з-поміж
інших країн.

Це чарівний край безмежних просторів:

Земля без меж, вітри, рівнини,
Лісів там тіні старовинні
Й незмірна неба височінь.
Пливуть тобі назустріч села
І знов зникають в далині,
Немов прожиті щойно дні
Чи пісня дзвонів невесела.
(Переклад М. Нагірного)

Ціле життя Райнер Марія Рільке не розлучався з українськими сувенірами:

шовковою хусткою і срібним візантійським хрестом.

Саме на нашій землі поет знайшов приклад жаданого єднання людей і природи,
землі і Бога.

44. Специфіка магічного реалізму, його характеристика на прикладі 1-2 творів

Термін "магічний реалізм" відомий уже більше половини сторіччя. Його введено
німецьким мистецтвознавцем Францом Ро у 1925 р. у монографії
"Постекспресіонізм". Сутність магічного реалізму, на його думку, полягала в тому,
що на відміну від "нейтрального реалізму", він у своїй основі є "абстрактним".

Інші дослідники вважають, що магічний реалізм є "першим кроком на шляху до

переходу від модерністської програми опису реальності до програми
постмодерністської" [1, c. 235]. До такої думки прийшов кубінський письменник
Алехо Карпентієр, повязуючи магічний реалізм із сюрреалізмом [2], а Джон Барт,
уважаючи роман Ґабріеля Маркеса "Сто років самотності" високим прикладом
постмодернізму, визначав його (магічного реалізму) складові, як "синтез прямоти і
удавання, реалізму і магії і міфу" [3, c. 104].

Більшість, якщо не всі літературознавці повязують появу магічного реалізму з

латиноамериканською традицією, але основна тональність є незмінною: магічний
реалізм є дискурсом постмодернізму.

У фікції магічного реалізму деталь звільнена від традиційно наслідувальної ролі,

як це було раніше. Деталі - переважно маркери, які повідомляють не будь-яку
специфічну інформацію, а просто те, що ця історія реальна; але магічні деталі
можуть служити маркерами, які ведуть у протилежному напрямі, сигналізуючи,
що вона булла вигадана.

Первинний сумнів читача в більшості випадків - це сумнів між розумінням події

як галюцинації характеру або як дива. Інша можливість - інтерпретувати
специфічну частину магій в іншій реалістичній фікції як явнее використання
алегорії. Але після магії, представленої тут як такої, вона належатиме способу
магічного реалізму.

Магічний реалізм можна також розглядати як умовну назву модерністської течії в

літературі Латинської Америки.

Магічний реалізм має своє коріння в загальній сцені світового модернізму і

реалізму, в той же час, протистоячи йому самому, його власним потребам,
проблематизуючи його і пародіюючи його, виступає як дискурс постмодернізму. І
ця основна тональність знаходиться не тільки у працях магічного реалізму
латиноамериканських авторів. Дійсно "латиноамериканський" уплив магічного
реалізму загальнопринятий, але не може бути принятий повністю. Тому що
"західні" літературознавці не приймають до уваги досвід інших національних
літератур. Наприклад, Тео Дан зазначає, що перед тим як магічний реалізм був
використаний у латиноамериканській літературі, він уже застосовувався щодо
специфічних тенденцій або рухів у німецько-австрійській і фламандській
літературах у 20-х роках двадцятого століття [7; c. 33].

Елементи магічного реалізму:

- Фантастичні елементи можуть бути внутрішньо не суперечливими, але ніколи не

пояснюються.

- Герої приймають, та не заперечують логіку магічних елементів.

- Численні деталі сенсорного сприйняття.

- Часто використовуються символи та образи.

- Емоції та сексуальність людини як соціальної сутності описуються дуже

докладно.

- Викривлюється течія часу, так що він стає циклічним або вбачається відсутнім.
Ще один прийом - колапс часу, коли сучасне повторює чи нагадує минуле.

- Причина та наслідок міняються місцями - наприклад, персонаж може страждати

"до" трагічних подій.

- Широко використовуються фольклор і міфологія.

- Події передаються з альтернативних точок зору - голос розповідача
перемикається з третьої на першу особу, часто трапляються переходи між точками
зору різних персонажів та внутрішнім монологом стосовно загальних відносин та
спогадів.

- Минуле контрастує із сучасним, астральне - з фізичним, персонажі - один з

одним.

- Ясний фінал твору дозволяє читачу визначитися, що ж насправді відповідає

дійсному перебігу подій - фантастичне чи повсякденне.

Назвемо деяких авторів, що писали в стилі магічного реалізму. Серед них,

зокрема, можна відзначити наступних: Жоржі Амаду, Луїс де Берньє, Хорхе Луїс
Борхес, Михайло Булгаков, Жанет Вінтерсон, Ґабріель Ґарсія Маркес, Гюнтер
Ґрасс, Айзек Башевіс Сінгер, Франц Кафка, Італо Кальвіно, Анжела Картер, Хуліо
Кортасар, Мілан Кундера, Мілорад Павич, Харукі Муракамі, Бен Окрі, Салман
Рушді, Карлос Фуентес.

Як бачимо, магічний реалізм можна розглядати з різних точок зору, але не слід
надавати данному напрямку літератури певного національного забарвлення, адже
представники різних держав та континентів, а не лише письменники Латинської
Америки дотримувалися данного напрямку.

Напружене життя XX ст. з атмосферою сірості, одноманітності, напруження

наштовхнуло митців на пошуки нових джерел, як б могли дати людині розуміння
її сутності. Для цього письменники зверталися до жанрових традицій минулого.
Нетлінні цінності, як пройшли крізь плин часу, були знайдені у міфах, легендах,
казках. Твори Габріеля Гарсіа Маркеса належать саме до типу «міфологічної
літератури, який стає частиною так званого латиноамериканського магічного
реалізму». І найяскравішим прикладом цього є роман «Сто років самотності».

У ньому розповідається про історію маленького містечка Макондо і родину

Буендіа, що його заснувала. Автор у символічній формі відтворює історію
Колумбії з другої половини XIX ст. до 30-х років XX ст.

Твір побудовано на автобіографічному матеріалі. Поштовхом до його написання

стали спогади дитинства. Маркес пригадує випадок, коли його тітці принесли
дивне за формою яйце, і вона наказала кинути його у вогонь, бо яйце належить
василіску - невідомій нікому істоті. Головним у цьому епізоді є не факт біографії,
а само мислення людей, де у звичайному розкривається джерело дивовижного.

Дійсно, головною рисою поетики Маркеса стає незбагненний сплав фантастичного

та реального, коли неймовірні речі відбуваються дуже буденно. Наприклад,
вознесіння Ремедіос Прекрасної, або міні-піднесення на 20 сантиметрів падре
Никанора. І в кожному випадку письменник знаходить спосіб переконати читача в
реальності того, що відбувається.
Прекрасна Ремедіос піднімається в небо на чудових білих простирадлах, а падре
перед кожним вознесінням випиває чашку гарячого шоколаду, що допомагає йому
перемогти земне тяжіння. Створюється відчуття, що знаходишся на межі
реальності й магічної омани.

Маркес використовує в своєму творі елементи та образи різних міфів. Наприклад,

міфів біблійних. Подібно до Авраама, засновник Макондо Хосе Буендіа
відправляється на пошуки нової землі для своїх нащадків. Злива, яка не
припинялась майже п'ять років, нагадує читачеві біблійний потоп. Роман
насичений і рисами античних міфів: невидима доля керує усіма вчинками героїв
роману, їх наближення до трагічного фіналу визначено наперед. І, нарешті, цей
твір несе й елементи літературного міфу: роман переповнений різними
паралелями за відомими творами жанру сімейної хроніки, з образами роману
«Гаргантюа та Пантагрюеля» Рабле, «Дон Кіхота» Сервантеса.

Ще однією з важливих рис поетики Маркеса стає переплетіння трагічного та

комічного, серйозного та смішного. Неможливо відділити у творі веселощі від
почуття глибокого трагізму ситуації. Прикладом можуть стати описи епідемії
безсоння, зображення подій громадянської війни. Пародійно змальовуються
дійсно трагічні речі: смерть, насилля влади, вбивства.

Твір Маркеса насичений елементами абсурду. За своє життя полковник Ауреліано

Буендіа підняв тридцять два повстання і всі програв, мав сімнадцять синів, які
загинули в одну-єдину ніч, герой залишився живим після чотирнадцяти замахів на
його життя. І від усього цього йому залишається лише вулиця в Макондо, названа
його ім'ям.

У творчості письменника стикаються міф і реальність, життя і смерть, гумор і

трагізм. І в цій боротьбі народжуються нові шляхи перетворення світу.
45.Оноре де Бальзак і Україна
Veronika Rudnitscka, [21.05.20 18:00]
Бальзак і Україна У 1832 р. письменник отримав листа, що надійшло з Одеси за
підписом «Іноземка» з приводу його роману «Тридцятирічна жінка». Авторка
послання була багата польська поміщиця Евеліна Ганська, власниця маЕтку
поблизу Бердичева. Письменник почав листування з жінкою, а згодом зустрівся з
нею У Швейцарі. Ганська була вродливою вельможною жінкою. Між
письменником і нею зав'язались дружні стосунки, які невдовзі переросли в
справжне кохання. Вони не могли одружитись, адже Евеліна мала чоловіка.
Венцеслав Ганський помер у 1841р., але закоханим через різні обставини довелось
чекати на вінчання ще дев'ять років. Вони зустрічались у різних містах і країнах
Європи: у Швейцарії, Відні, Дрездені, Санкт-Петербурзі, а зрештою одружились у
Бердичеві. Вінчання відбулося 2 березня 1850 року в костьолі Святої Варвари
Бальзак двічі відвідував Україну: у вересні 1847-січні 1848 р. і протягом останніх
місяців 1849-го до квітня 1850 року. Окрім Верхівні, маєтку Ганської, він кілька
разів був у Бердичеві. Україна вразила його своїми полями і родючою землею.
Бальзак любив Україну. Він називав ї "прекрасним краєм, мещканці якої самі не
знають, серед якої краси живуть". Підіжджаючи вперше до маєтку Ганської,
стомленому нелегкою дорогою поглядові парижанина відкрилася дивовижна
картина: до білосніжного палацу, відтіненого вечірнім малиновим світлом, вела
широка брукована дорога, наприкінці якої біля парадного входу під розкішним
кленом стояла графиня Ганська, одягнена у фіалкові шати (улюблений колір
Бальзака). Тут, у "східньому Люврі", як назвав Оноре маєток Евеліни, йому буде
суджено вперше (та й востанне) в житті розслабитися після паризької суєти,
творити не на кухні, не на колінг, а у власному робочому кабінеті в оточенні
турботливої прислуги й люблячої дружини. Разом з Ганською у 1847, 1848 і 1850
роках Бальзак відвідав Киіві так описав його красу і велич у листі до Лори де
Сюрвіль: «.Ось побачив цей Північний Рим, це царське місто з трьомастами
церквами, з багатствами Лаври і Святої Софії. Добре поглянути на це ще разок".
Також Бальзак зупинявся у будинку польських магнатів Ганських на Печерську
(неподалік теперішньої вулиці Липсько), почав писати нарис «Лист про Киів».
Бував у Контрактовому будинку на Подолі під час контрактових ярмарків. Певний
час жив у селі Верхівня (нині Житомирської област), в маєтку Ганських.
Наприкінці вересня 1848, Тдучи до Е. Ганської до с. Верхівня, чекаючи вирішення
прикордонних формальностей, на 4 дні зупинився у містечку Вишнівець (нині смт
3баразького району Тернопільської області) в палаці князів Вишневецьких, де
жила дочка Ганської Анна, заміжня за графом Ж. Мнішеком.

Враження про Вишнівець виклав у листах до Е. Ганської , назвавши, зокрема,

палац і парк на берез Горині «польським Версалем» Перебування в Україні дало
Бальзаку можливість ознайомитися зі слов'янським світом, до якого він виявляв
інтерес. У листах на батьківщину відзначав багатства цього краю. Українська тема
була дуже популярною серед західноєвропейських письменників першої половини
XIX ст. До неї зверталися Дж. Байрон, В. Гюго, П. Меріме, та ін. Але якщо увагу
романтиків привертав першу чергу національний колорит, то Бальзака цікавило
соціальне життя. Листуючись з Е. Ганською та перебуваючи у її маєтку, він
цікавився життям українських селян. У незавершеному нарисі "Лист про Київ"
письменник змальовує враження від першої подорожі в Україну у вересні 1847 р.
Иому запам'яталися мальовничі села, родючі ниви і веселі селяни. "Всюди, -
зазначає він, - я бачив групи селян і селянок, які йшли на роботу або поверталися
додому, дуже весело, безтурботною ходою і майже завжди з піснями". Життя
українського селянина, Бальзак сприйняв як ідилію. Він вважав, що селянину,
який перебуває під опікою поміщика, не стане краще, якщо він звільниться від неї
і отримуватиме платню, як на той час французький селянин. Порівнюючи життя
українських та французьких селян, він дійшов висновку, що на українських не
позначається руйнівна дія "фінансового начала". У листах з України міститься і
багато критичних зауважень щодо відсталості української економіки, невмілого
ведення господарства поміщиками тощо. Українські враження знайшли
відображення у романі "Селяни" (1848)- одному із підсумкових у творчості
письменника. У березні 1850 р. смертельно хворий письменник обвінчався з
немолодою вже Евеліною Ганською. Довга подорож із Верхівні до Парижа
загострила його хворобу і була останньою в житті. В. Гюго, відвідавши Бальзака
незадовго до його смерті, сповістив друзям: "Европа втрачає у ці дні велику
людину". 18 серпня письменника не стало, його було поховано у Парижі. У
промові, яку виголосив Віктор Гюго над тілом покійного, він визнавав Бальзака
"першим серед великих", "кращим серед обраних". Уже тоді було зрозуміло, що
письменник посів одне з чільних місцы серед класиків французької та світової
літератури. У кабінеті й спальні Бальзака-тепер його музей, а біля головного входу
табличка з написом: "У цьому будинку в 1847-1850рр. жив великий письменник
Оноре де Бальзак", Коли світ відзначав 200-ліття з дня народження Оноре де
Бальзака, Верхівня стала місцем паломництва французьких туристів, й посольство
Франції в Україні взяло над нею безпосередне опікунство.
46. Специфіка постмодернізму, основні засади постмодерністської літератури
Постмодернізм (постмодерн, поставангард) (від лат. post – «після» і модернізм),
сукупна назва художніх тенденцій, що особливо чітко позначилися в 1960-і роки і
які характеризуються радикальним переглядом позиції модернізму і авангарду.

Відкинувши можливість утопічного перетворення життя за допомогою мистецтва,

представники постмодернізму прийняли буття таким, як воно є і, зробивши
мистецтво гранично відкритим, наповнили його не імітаціями чи деформаціями
життя, але фрагментами реального життєвого процесу. Останній тут звичайно
лише критично корегується, а не перетворюється цілком у щось нове і небачене.
(Нерідко дане поняття застосовується розширено, називаючи
«постмодерністської» всі останні десятиліття ХХ століття в цілому, з їхній новий,
тобто комп’ютерною, науково-технічною революцією, розпадом соціалістичної
системи і т.д.).

У своєму принциповому антиутопізмі постмодерн відмовляється від підміни

мистецтва філософією, чи релігійною політикою (не відмовляючись, однак, від
різноманітних видів художнього експрес-аналізу всіх цих сфер культури).
Відновлення чистоти й автономії творчості спричиняє посилення його незалежної,
по-своєму «постідеологічної» (тобто вільної) соціально чутливості.

Окремі передвістя постмодернізму не раз виникали в середовищі колишнього

авангарду (наприклад у дадаїзмі), але першим етапним стилістичним рубежем
з’явився постмодернізм в архітектурі (який протиставив чистому функціоналізму
різноманітні іронічні діалоги з традицією), а також поп-арт. Тут, а також, трохи
пізніше, у відео мистецтві і фото реалізмі були зняті всі залишки колишніх
естетичних табу, усі розмежування між «високим і низьким», звично прекрасним і
звично потворним. Старі засоби вираження (тобто традиційні види живопису,
графіки, ліплення і т.д.) ввійшли в безпрецедентно щільне спілкування з новими
технічними засобами творчості (крім фотографії і кінематографа, відеозапис,
електронні звуко-, і світло- і цветотехніка), проявивши насамперед у поп-арті і
кінетизмі. Цей електронно-естетичний синтез досяг особливих складності в
«віртуальних образах» комп’ютерних пристроїв останнього покоління.

Мистецтво хеппенінга обновило взаємозв’язок образотворчих мистецтв із театром.

Нарешті, концептуальне мистецтво як найважливіший поряд з поп-артом етап
постмодерна, ставши творчістю «чистих» ідей, відкрило нові можливості діалогу
зорових і словесних форм художньої культури. У відношенні до стилів минулого
установилася принципово полістилістична чи історично-багатомірна позиція:
архаїчна стародавність і суперсучасність, співіснують тут невимушено, наприклад,
ганьбив-тік в архітектурі і дизайні сусідить з нарочито «варварською» чи
«первісною» живописом «нових диких».

На відміну від колишнього неприйняття чи практики випадкових контактів з

масовою культурою мистецтво поставангарда активно вступає в неї, іронічно її
переосмислюючи і даючи їй випереджальні завдання в сфері моди, музики, танцю,
реклами. Так складається єдине, пульсуюче художнє середовище, де колишні
поняття «елітарного» і «масового» утрачають усякий зміст. Новації
постмодернізму відзначені сильним впливом філософії структуралізму і «нової
критики» (Р. Барт, Ж. Деррида, М. Фуко, Ю. Кристева, Ж. Бодрийяр, Ж. Делез,
філософська спадщина М. М. Бахтина й ін.); критичний умогляд стає тепер навряд
чи не самою впливовою формою літературного листа.

Постмодерністську культуру часто характеризують як явище, пройняте настроями

«кінця історії», коли вже все сказано, немає підґрунтя для виникнення нових,
оригінальних ідей, панує компілятивна естетика художнього ар’єргарду. Однак
вагомішою, переконливішою є концепція постмодернізму як культури нового
художнього змісту (Д. Барт), а зовсім не занепаду, вичерпності.

Зазначені концептуальні розходження, інші розбіжності в тлумаченні

постмодернізму свідчать насамперед про недостатнє вивчення цього явища, його
неоднозначність, відсутність усталених підходів. Навіть стосовно того, вважати
найхарактернішими ознаками постмодернізму, існує дуже широкий спектр думок.

47. Аналіз прийому різоми і симулякра на прикладі 1-2 творів постмодернізму

Символ постмодерністської культури – різома, лабіринт.

Різома (від фр. Rhizone) – специфічна форма кореня, що не має чітко вираженого
центрального підземного стебла (за І.Ільїним).

Книга – корінь – новий тип естетичних зв’язків, заплутана коренева система, в

якій окремі відростки, волосинки, регулярно відмираючи і заново відростаючи,
перебувають в стані постійного обміну з навколишнім середовищем. Крім того,
різома втручається в чужі еволюційні ланцюжки і утворює «поперечні зв’язки».
Тож якщо світ – хаос (а саме таким його бачать постмодерністи), то книга стає не
космосом, а хаосмосом, не деревом, а кореневищем. У.Еко, створивши
найпопулярніший і «еталонний» взірець постмодерністського роману, зізнався, що
керувався різомою як прообразом символічного лабіринту, коли творив свій
шедевр.

У різомі немає частки, яка була б для якоїсь іншої частки корінною чи
стержневою. Вони рівні між собою, стосунки між ними постійно змінюються, як
постійно змінюється структура різоми. Тут відсутнє ділення на «ліве – праве»,
«верх – них», «високе – піднесене», відсутній смисловий центр, будь-яка
ієрархічність, лінійна односпрямованість. А тому і стосунки між мистецтвом і
життям у цій культурі антиієрархічні, непаралельні, безструктурні,
неупорядковані.
Центральною категорією класичної естетики є прекрасне. У постмодернізмі вона
залишається, але змінюється її зміст. Прекрасним вважається безсистемність,
безпорядок кореневища – різоми. Тут прекрасне – це поєднання морального з
чуттєвим, краса асонансів і асиметрії, краса екологічна і алгоритмічна,
дисгармонія як норма тощо. Естетизується потворне. Піднесене заміщується
дивним, трагічне – парадоксальним, міметичне – іронічним, неміметичним.
Центральне місце посідає іронія.
48.Характеристика літературних творів про Другу Світову війну (на прикладі 1-2
творів за вибором – Г.Белль, «Подорожній, коли ти прийдеш у Спа..». П.Целлан
«Фуга смерті», Маркус Зузак «Крадійка книжок»,В.Биков «Альпійська балада»,
«Сотніков», Г.Бакланов «Мертві сорому не мають»)
Генріх Белль - один із найвідоміших письменників повоєнної Німеччини. Йому
довелося жити у складний період історії його країни, коли жорстокі війни
визначали буття цілих поколінь німців. Трагедія нації не обминула письменника і
його родини; батько письменника солдатом пройшов Першу світову війну. Сам
Генріх шість років воював на фронтах Другої світової війни. Трагічні фронтові
події, їх жорстокість визначили сенс життя і творчості митця. До кінця життя
Белль виступав проти війни як людина, німець і письменник. Під час Другої
світової війни, потрапивши на найстрашніший із фронтів (Східний) влітку 1843
року, він опинився на території України. Назавжди в його пам'яті залишилися
назви міст і сіл цього краю: Галичина, Волинь, Запоріжжя, Львів, Черкаси, Одеса,
Херсон та багато інших. Вони стали символом німецьких поразок та численних
смертей.

Війна у творах Белля - це війна переможених. Він зображує її останній період -

період відступу і поразки. Проте, так само, як і Ремарка і Хемінгуея, Белля
цікавила людина на війні.

В основі сюжету - поступове впізнання молодим пораненим солдатом гімназії, в

якій він навчався вісім років і залишив три місяці тому.

За жанром - це оповідання. Вважається, що воно - зразок психологічної прози, бо:

o багато роздумів героя про сенс життя в композиції оповідання;

o розповідь ведеться від 1-ої особи;
o принцип контрасту;
o в основі оповідання - процес впізнання героєм власної гімназії (минуле) і
усвідомлення свого подальшого життя;
o психологічні деталі (таблиця з іменами полеглих, запис на дошці);
o психологічна символіка;
o повна відсутність авторської характеристики героя.
Особливості композиції оповідання

1. Г. Белль дещо незвично побудував сюжет, щоб персонажі мали змогу

розкритися перед читачами самі, без авторських тлумачень.
2. У Г. Белля "я" приховано за собою різні людські характери і майже ніколи за
ним не стояв сам письменник.
3. Дія у творі розгорталася або через діалоги героїв, або через їхні монологи,
розповіді про події, свідками яких вони були.
4. Присутність автора завжди відчутна у думках героїв, куди він привів свої
спостереження, роздуми.
5. Герой оповідання - лише жертва війни, бо жодних злочинів він не скоїв.
6. Оповідання побудовано у формі монологу, сповідального розкриття душі
головного героя, при якому читач завжди чув більшою чи меншою мірою голос
самого автора.
Досить дивний і незрозумілий, на перший погляд, заголовок, від якого віяло
античністю. Ця фраза - початок давньогрецького двовірша-епітафії про битву у
Фе-рмопільській ущелині, де, захищаючи батьківщину, загинули спартанські
воїни царя Леоніда. Вона звучала так: "Перекажи, подорожній, македонцям, що
вкупі мертві ми тут лежимо, вірні їм даним словом". її автором був Сімонід
Кеоський Ці рядки були відомі ще за часів Шиллера, який зробив переклад
згаданого вище вірша. Відтоді, як Німеччина стала імперією, вона ототожнювала
себе з гармонійною античністю. Служіння імперії освячувалося ідеєю
справедливості воєн, до яких школа готувала німецьких юнаків, хоча ці війни
могли бути тільки грабіжницькими. Вірш про битву під Фермопілами - давня
формула подвигу у справедливій війні. Саме в такому дусі виховувалася німецька
молодь перед Другою світовою війною та під час її ведення. Ключова фраза не
випадково появляється на дошці німецької гімназії, вона відбила суть системи
виховання у тогочасній Німеччині, побудованій на зарозумілості та обмані.

Головна проблема твору - "людина на війні", людина звичайна, проста, рядова.

Белль ніби навмисне не дав своєму героєві імені, позбавив його виразних
індивідуальних ознак, підкресливши індивідуальний характер образу.

Роман «Крадійка книжок» розповідає про життя дівчинки під час війни. Автор
книги, австралійський письменник Маркус Зузак, не загострює увагу читачів на
тому, що це якась особлива героїня, навпаки, Лізель Мемінгер – звичайна сирота.
Змушена вперше познайомитися зі Смертю, вона втрачає рідну матір назавжди,
але й знаходить нову родину – грубу «жінку-шафу» Розу та чоловіка зі срібними
очима Ганса. Із «Крадійкою книжок» так чи інашке задумуєшся про відносини у
власному домі та переосмислюєш значення вислову «батьківська любов».

Звичайно, автор роману маніпулює жалістю, проте оригінальний спосіб оповіді

певною мірою нівелює це враження. Історія героїв з вкрапленнями коментарів
автора та Смерті, з невеликими «спойлерами», якими Зузак немов дражнить
читачів, то забігаючи зі смертями персонажів зовсім наперед, то знову згадуючи
про події в останню мить. Тим не менш, ще з перших сторінок Зузак змушує
читачів перейнятися до Лізель певними почуттями. Спочатку це лише жалість. Та
згодом, дізнаючись про різні подіїї й обставини життя дівчини, як от про стосунки
з татом Хансом чи знайомство з розбишакою Руді, Лізель постає вже більш
сміливою та кумедною дівчиною, силі духу якої кожен може інколи позаздрити.
Особисто я не могла відірватися від читання твору. І кожен епізод досі
відгукується теплом у моєму серці. Немов це події мого життя. Я пам’ятаю
подорожі Лізель із Руді, жахливий гороховий суп, складочки й подих акордеону,
очікування в бомбосховищі, переживання за «брудного» єврея з чистим серцем та
слова.

Для мене роман Маркуса Зузака “Крадійка книжок” – це книга про слова. Про
слова, які не тільки вимовляють, а з яких складають життя. Про слова, які
однаково створюють війну і втішають людей у бомбосховищі. Про слова, які
можна не говорити нещасному єврею, якому маленька німецька дівчинка дає хліб,
коли той іде дорогою до концтабору. Про слова любові, які вже не скажеш юнаку з
волоссям кольору лимонів. Про слова краси, які вже не скажеш грубій квадратній
матері Розі. І про слова надзвичайної поваги до людини, чиї сріблясті очі вже
ніколи не зігріють поглядом.

49. Мій улюблений письменник, лауреат Нобелівської премії (за вибором)

Поети, вірші, рима ... Що означають всі ці слова? Думаю, у кожного знайдеться
своя думка, своє визначення на ці слова. Хтось підбере красиві цитати. Але одне я
знаю точно: найяскравіше дадуть визначення цих слів саме поети і письменники.
А хто ці люди? Звідки вони беруть натхнення, що пов'язувати між собою рядки?
Хтось бере натхнення з життя, хтось із книг, а комусь допомагають улюблені
поети і письменники. Так сталося і в мене.
Мій улюблений поет - Бродський Йосип Олександрович (1940-1996).
Це петербурзький поет, який вважав, що дар писати дається людям від Бога.
Не буду вам розповісти історію про те, як довго я шукала улюбленого поета. Але
скажу одне: років в 15 я зрозуміла, що мені потрібен саме той поет, який зробив
поетичний переворот. Спочатку подобався Маяковський, але немає.
Думаю, що для нас - поетів - улюблений поет цей той, який своїми віршами
змушує нас взяти в ручку в руки і почати писати. Так ось, Маяковський мене
абсолютно не надихав. Мене надихав саме Йосип Бродський.
Чому саме він?
Сама не можу зрозуміти цього. Може бути, тому що його вірші мають дуже цікаву
будову. Може бути, тому що у нього цікава доля. А може це через те, що він був
нагороджений Нобелівською премією.
Варто тільки подивитися, як Йосип Олександрович описує своє життя за 40 років:
Я входив замість дикого звіра в клітку,
випалював свій термін і кликуху цвяхом в бараці,
жив у моря, грав у рулетку,
обідав чорт знає з ким у фраку.
З висоти льодовика я озирала півсвіту,
тричі тонув, двічі бував розпоротий.
Кинув країну, що мене вигодувала ...
Як яскраво поет пише про своє арешт, про те як він їде з Росії в 1972 році.
Або можна тільки поглянути на вірш «Нізвідки з любов'ю ...» і побачити який
досить цікавий стіл він використовує. І як прекрасно він зберігає сенс в своїх
віршах:
Нізвідки з любов'ю, надцятого мартобря,
дорогий, шановний, мила, але неважливо
навіть хто, бо рис обличчя, кажучи
відверто, не згадати, вже не ваш, але
і нічий вірний друг вас вітає з одного
з п'яти континентів, що тримається на ковбоїв ...
Але особливо мене надихнув вірші «Дорога, я вийшов сьогодні з дому ..». Саме,
коли я не могла висловити свої емоції на папері, то я кілька разів перечитувала цей
вірш:
 
Дорога, я вийшов сьогодні з дому пізно ввечері
подихати свіжим повітрям, веющим з океану.
Захід догорав в партері китайським віялом,
і хмара клубилася, як кришка концертного фортепіано.
 
Чверть століття тому ти мав пристрасть до люля і до фінікам,
малювала тушшю в блокноті, трошки співала,
розважалася зі мною; але потім зійшлася з інженером-хіміком
і, судячи з листів, жахливо подурнів ...
 
І рядки моїх віршів відразу ж з'являлися у мене в голові.
Я вважаю, що саме Бродський зробив поетичний переворот в Росії. Чому? Тому
що він сучасник, сучасні, який дійшов до нагород, до премій. Сучасник, якого
обговорюють в школах / в ВУЗах. Сучасник, яким пишається країна. Так, я знаю,
що були і творили поети в минулому столітті поети, яких теж знають купа людей.
Про них теж пишуть і говорять людям, і я не хочу нікого ображати, але для мене
саме Бродський є найважливішим і великим. Його структура вірша, зміст, який він
вклав в вірш. Та життя, про яку він писав тоді.
 
Закінчити також хочу віршем Йосипа Олександровича:
 
Я не те що божеволію, але втомився за літо.
За сорочкою в комод полізеш, і день втрачено.
Швидше б, чи що, прийшла зима і занесла все це -
міста, чоловіків, але для початку зелень.
 
Так! Безсумнівно, мій улюбленим поетом був і залишиться Йосип Бродський!
50. Література письменників-дисидентів ( за вибором – О.Солженіцин «Архіпелаг
Гулаг», поезія Й.Бродського, В. Войнович «Москва 2042»)