1. Охарактеризуйте реалізм як художній метод та літературний напрям.

Висвітлить основні
естетичні принципи, своєрідність жанрової системи реалізму. Покажіть специфіку реалізму у 30-
40 рр. ХІХ ст. і його еволюцію на межі ХІХ-ХХ століть.

Реалізм (лат. realis - - речовий, дійсний) — напрям у літературі і мистецтві, який полягає у
правдивому, об'єктивному і всебічному відображенні. В епоху середньовіччя реалізмом називали
один із напрямів середньовічної філософії, який приписував абстрактним поняттям реальне
існування. У XVIII ст. під реалізмом розуміли тип мислення і поведінки (практичний), який
відрізняється від типу мрійника, "ідеаліста". Реалістами називали людей, які ставили перед собою
таку мету, яку можна було досягти.

Естетика реалізму міметична в своїй основі, тобто пов'язана з розумінням мистецтва як

форми наслідування дійсності. У нашому літературознавстві немає єдиної думки щодо
генезису, історичних параметрів, етапів розвитку художньої природи та функціональності
реалізму. Дехто вважає, що мистецтво реалізму сягає своїм корінням у народну поезію з її
стихійним прагненням до правдивості. Е. Ауербах говорить про античний (міфологічний)
реалізм ("Мімезис. Зображення дійсності в західноєвропейській літературі"). Реалістичний
тип мислення властивий мистецтву з найдавніших часів, але термін "реалізм" недоцільно
використовувати по відношенню до мистецтва античності і середньовіччя, коли в силу
об'єктивних умов не могли утвердитися реалістичні художні системи, а спостерігалися, як
відзначає Д. Наливайко, "лише вияви реалістичної творчості на емпіричному рівні,
переважно в низьких, комічних жанрах".

У 20-х роках XIX ст. французькі критики називали реалізмом "нову школу" в літературі, яка
відрізнялася від "літератури ідей" (класицизму) і літератури образів (романтизму). Французькі
письменники (Ж. Шанфлері, Л. Дюранті) видали збірник статей під назвою "Реалізм" (1857 р.) і
кілька номерів журналу з цією ж назвою. У журналі був опублікований маніфест реалістичної
школи художника Г. Курбе, в якому звучали заклики змальовувати повсякденне життя народу,
піднімати соціальні проблеми. Курбе створив дві знамениті картини "Дробильники каміння" і
"Похорон в Орнані", які стали маніфестом реалізму в живописі. Дюранті писав, що завдання
реалізму створити літературу для народу. Журнал полемізував з романтиками, вимагав
відмовитися від ідеалізації життя і героїв.

2. Соціально-психологічний роман Ф. Стендаля «Червоне та чорне». Проаналізуйте

проблематику, систему образів. Проінтерпретуйте смисл назви твору.

Соціально-психологічний роман — це один із різновидів романного жанру, в якому в складних,

часто екстремальних життєвих ситуаціях розкриваються багатогранні характери героїв з усім
розмаїттям їхнього психологічного функціонування в контексті соціального середовища. Для
соціально-психологічних творів характерне розкриття несподіваних вчинків, прихованих причин
поведінки персонажів через розкриття спадкових факторів, потаємних бажань, роздумів, мрій,
снів. На відміну від соціально-побутових творів, у яких увага митця прикута до повсякденного
життя, зримих, передусім соціальних, причин і наслідків поведінки персонажів, автор соціально-
психологічного твору досліджує взаємини особи і соціуму, враховуючи психологічні чинники:
інтелектуальні зусилля, емоції, інтуїцію, свідомі й несвідомі поривання людини

У своїй творчості Стендаль основну увагу приділяв драматичному напруженню. Мова повинна
бути правдоподібною і точною. Для Стендаля ідеалом є італійський характер, необмежений
політичними принципами, доцільністю, з багатим душевним потенціалом.
Головний конфлікт у творі – зіткнення талановитої та неординарної особистості із законами
суспільного життя. Вибір є проблемою всієї літератури 19 ст. Саме в літературі 19 ст. створюється
новий літературний жанр – соціально-психологічний роман. В основі жанру – лежить історія
людського життя разом із історією суспільства.

Ідейно-художні особливості твору:

· Спроба Стендаля охопити всі верстви населення, створити достовірну картину життя Франції

· Кожен розділ має епіграф, що виражає сутність розділу

· Кожен персонаж існує, щоб відтінити головного героя Жульєна Сореля, але не має самостійного
значення.

· Автор зображає прийом «подвійний погляд».З одного боку героя зображає із середини, тобто
аналізує вчини і почуття, але з іншого боку ми маємо постійне пояснення автора. Формально це
виглядає як постійний перехід від авторської мови до монологу і діалогу.

· В романі зазначають глибину психологічного аналізу твору. При цьому детальний психологічний
аналіз започатковує «діалектика душі». Психологічний аналіз доповнюється соціальним. Стендаль
започаткував основи соц.. – психологічної літератури 19 ст.

Головною підставою для такого визначення жанрової специфіки твору є те, що в ньому означені
соціальні процеси й колізії переломлюються крізь призму свідомості й реакцій центрального
героя, його внутрішньої боротьби і, зрештою, його драматичної долі. Цей герой, простолюдин «із
вражаюче своєрідним обличчям», належить до енергійної і честолюбної молоді із соціальних
низів, яку режим Реставрації відкинув на задвірки суспільства. Селянський син, що випадково
здобув освіту, Сорель одержимо прагне соціальної реалізації, відповідної своїм достоїнствам, але
єдиним можливим шляхом досягнення честолюбної мети для нього виявляється пристосування до
чужого й ненависного суспільства. Розуміючи, що повсюдно панують замасковані егоїзм і
корисливість, герой вирішує опанувати «науку лицемірства», щоб скористатися нею в боротьбі за
свою.
Символіка назви:

Першою назвою була «Жульєн Сорель», визначає центральну постать. Повна назва звучить «Червоне і чорне. Хроніка
19сь».

Червоне – кров

Чорний – колір смерті і трауру.

Реізор: в червоне і чорне можна розуміти як лють, вбивство, особливий стан духу і майже так само можна розуміти
чорне. Головним у творі є теза «Головне – це виграш і програш у рулетку» Червоне – виграш, чорне – програш. Тема
маски, є постійним
3.Життя і творчість О. де Бальзака. «Людська комедія – задум та його реалізація. Художня єдність циклу. Розкрийте
художню своєрідність повісті «Гобсек». Покажіть владу золота й уособлення її філософії в образі лихваря Гобсека.

Реалістичні повісті "Ґобсек", "Шагренева шкіра", "Ежені Гранде", які включено до збірки "Етюди приватного життя", що
вийшла 1830 року, поклали початок одному великому творові. 1834 року Бальзак дійшов думки, щоб об'єднати всі
написані ним твори, а назву циклу — "Людська комедія" — було знайдено пізніше — під впливом бесіди з приятелем
про "Божественну комедію" Дайте. Але у слово "комедія" Бальзак вкладає не такий зміст, як Дайте. Вже в самій назві
письменник підкреслює іронічне ставлення до суспільства, яке він змалював у своїх творах.

Задум Бальзака був грандіозним. Він хотів написати "історію звичаїв" сучасної йому Франції. "Людська комедія", — писав
Бальзак, — повинна дати всю соціальну дійсність, не обійти жодного положення людського життя, жодного чоловічого
чи жіночого характеру, жодної професії, жодної соціальної групи, жодного французького краю, ні дитинства, ні старості,
ні зрілого віку, ні політики, ні права, ні воєнного життя. Головне — історія людського життя, історія соціальних відносин,
— не вигадані факти, і те, що скрізь відбуваються".

У "Передмові" до "Людської комедії" автор пише: "Ідея цього твору народилася внаслідок порівняння людства із
тваринним світом" — все живе за єдиним законом: "кожний для себе".

Історичні межі творчості Оноре де Бальзака — цё кінець Реставрації та, головним чином, період липневої монархії (1830
—1848). Монархія Луї Орлеанського — це час панування буржуазії, фінансової аристократії в усіх сферах життя.

У "Людській комедії" Бальзак показав, як буржуазні відносини проникають скрізь, як об'єктом купівлі-продажу стають
совість, людська гідність. Це історія соціальних характерів буржуазного суспільства, серед шейх на перше місце
поставлено нових "героїв" — банкіра, що знайшов художнє втілення в образі барона Нусінгена, героя цілої низки
романів, та накопичувана — людини, що володіє величезними запасами золота.

"Етюди та звичаї приватного (провінційного, паризького, політичного, воєнного, сільського) життя", "Філософські
епізоди", "Аналітичні етюди" — на такі три групи поділяється "Людська комедія". Для всіх дійових осіб цього твору
спільним є жага до збагачення. Проблеми героїв — це фінансові афери, спекуляція, банкрутство, боротьба між
нащадками за спадщину...

Гроші розпоряджаються долями людей (а дійових осіб у творі понад дві тисячі), їхнім життям, стають свідками їх ганьби.

Твір Бальзака є унікальним явищем в літературі, бо й до цього часу літературознавці ще не визначили остаточно, до
якого жанру належить "Людська комедія" — чи то епопея, чи то цикл романів.

Ідея Бальзака має своїх послідовників. Це й Є. Золя з "Ругон-Маккарами", і Д. Голсуорсі з "Сагою про Форсайтів", і сучасні
вітчизняні та зарубіжні автори.

5. Охарактеризуйте «об’єктивний метод» Г. Флобера. Розкрийте конфлікт між ілюзією та реальністю в романі Г.
Флобера «Пані Боварі».

У романі «Пані Боварі» Флобер розробив об’єктивний стиль, який був прийнятий із різними видозмінами французькими
письменниками другої половини XIX ст. Це підхід до зображення персонажів, коли автор не висловлює безпосередньо
свого ставлення до них, а прагне розкрити внутрішню логіку характерів.

«Об’єктивний метод» тісно пов’язаний із рішучим несприйняттям Флобером та його послідовниками буржуазної
сучасності. Літературна творчість стала для них передусім художнім дослідженням дійсності, від котрої автор
відмежовується: він спостерігає й аналізує зображуване з об’єктивної точки зору, уподібнюючись ученому-
експериментатору. Флобер вважав, що письменник, розтинаючи пером життєві явища й типи, має бути безпристрасним
і точним, як дослідник природи.

Створюючи свій роман, Флобер використав дуже поширену в ті часи тему конфлікту між мрією та реальністю. Його
головна героїня - Емма Боварі - живе в нереальному світі, не погоджується із буденністю життя і шукає в ньому якогось
свята почуттів, казкової любові.

Занурена в трясовину обивательського буття, Емма прагне вирватися з неї. Вирватися силою любові - єдиного почуття,
яке (в уяві героїні) може підняти її над обридлим сірим світом. Тому вона, не замислюючись, приймає пропозицію
Шарля і стає його дружиною.
Але в реальності все це лише мрії й безпідставні сподівання. Шарль - звичайна людина, яка замість вінчання при світлі
факелі, пропонує звичайний весільний обряд, а замість романтичної весільної подорожі привозить дружину до
звичайного сільського будинку. Мрії про Париж переходять у життя в Іонвілі - звичайному провінційному містечку.
Шукаючи виходу з такого становища, героїня намагається жити особистим життям: її пошуки підсвідомо звертаються до
минулих мрій. Але в них немає місця Шарлю, безталанному лікарю, нудному чоловікові. Емма розуміє, що це не та
людина, про яку вона мріяла. Крах романтичних ілюзій почалося буквально з перших днів заміжжя. Таким чи малювався
Еммі в її дівчачих мріях медовий місяць, що проводиться з Шарлем тепер - після гучної, схожою на сільську ярмарок
весілля - в убогому, нудному тост. Ось вони, ці мрії, з якими не може розлучитися героїня: " Перед заходом сонця дихати
б на березі затоки ароматом лимонних дерев, а ввечері сидіти б на терасі вілли удвох, рука в руці, дивитися б на зірки і
мріяти про майбутнє!. Як би хотіла вона зараз спертися ліктем на балконні перила в якому-небудь швейцарському
будиночку або укрити свою печаль в шотландському котеджі, де з нею був би тільки її чоловік у чорному оксамитовому
фраку з довгими фалдами, в мяких чобітках, в трикутному капелюсі і мереживних манжетах "! [16]. Але хіба може все це
дати Шарль - жалюгідний провінційний лікар, одягнений у все підряд (" в селі і так зійде "), позбавлений світських
манер, який не вміє схвилювати виразом своїх почуттів (його мова була " плоскої точно панель, по якої вервечкою
тяглися чужі думки в їх буденному одязі "). Всі спроби Емми "підняти" Шарля до свого ідеалу любові кінчаються
невдачею. Надії на подружнє щастя випаровуються, поступаючись місцем тупій байдужості, а потім повного відчуження
[2]. Засліплена презирством до чоловіка, Емма не в змозі побачити і оцінити ні глибини його невибагливої, але сильної
любові, ні його самовідданості та вірності.

6. Охарактеризуйте новелістику П. Меріме. Проаналізуйте основні тематичні групи новел. Новели «Таманго»,
«Кармен».

Новели збірки "Мозаїка" дуже різноманітні за своєю тематикою. Так, наприклад, а новелі "Примара Карла ІХ" жахлива
галюцинація шведського короля Карла ІХ, який спостерігає за дійством власної страти, повинна була служити суворим
нагадуванням представникам політичних кіл Франції. Новела ніби нагадувала про події французької революції ХVІІІ ст. ,
що закінчилися стратою Людовіка ХІV. В новелі "Федеріго" - дотепна переробка неаполітанської народної казки про
безтурботного гравця Федеріго, який зробив послугу Ісусу Христу і, не зважаючи на всі свої погрішності, потрапив в
царство небесне разом із загубленими ним душами дванадцяти гравців. П. Меріме не тільки продовжує традиції
французьких фабліо, але й виступає з тонкою критикою релігійних догматів.

Творчість П. Меріме 1829-1830-х років - це не лише черговий період його жанрових шукань, але й новий етап його
літературної полеміки. Проте якщо полеміка з канонами класицизму проходила, так би мовити, відкрито, тобто шляхом
беззастережного і рішучого неприйняття класичної системи, то полеміка з романтиками, естетичну платформу яких П.
Меріме засудив так само категорично, відбувалась в ході засвоєння і через засвоєння деяких принципів романтизму.

Отже, літературні та екстатичні погляди Проспера Меріме формувалися поступово і знайшли своє відображення в
живописі, скульптурі, археології, а особливо в літературі. Зробивши крок від романтизму до реалізму, письменник
перейшов від ідеалізованих персонажів до більш глибокого проникнення в образ думок і почуттів, в мову твору. Завдяки
високій художності твори П. Меріме набули великої популярності ще за життя автора

Свій романтизм письменник пов’язував насамперед з тяжінням до екзотичних описів. Започатковані ще Монтеск’є
("Персидські листи") і Вольтером ("Вавілонська принцеса"), вони мали у французькій літературі тих років багаті традиції і
не становили, між іншим, виняткового надбання романтизму. У романтиків екзотична тема не лише посіла незрівнянно
вагоміше місце, ніж у попередній літературі, але й стала необхідною умовою розв’язання поставлених ними завдань.

Незадовго до друку з перших новел, в передмові до "Хроніки часів Карла IX", П. Меріме сфомулював свою "природну",
тобто реалістичну програму: "Я переконаний, що до вчинків людей, які жили в XVI столітті, не можна підходити з міркою
XIX. Те, що в державах з розвиненою цивілізацією вважається злочином, в державі менш цивілізованій видається лише
за прояв відваги, а в часи варварські, можливо, навіть розглядалось як схвальний вчинок. Висновки про одне й те саме
діяння належить, звісно, робити ще й залежно від того, в якій країні воно сталося, бо між двома народами така сама
різниця, як між двома століттями". Як бачимо, Меріме виступає за історичну і національну конкретність. Для нього немає
Франції взагалі, Іспанії взагалі, Корсики взагалі, - для нього існують Франція, Іспанія і Корсика конкретно-історичні, з
побутом, звичаями, стосунками, що склались за певних соціально-історичних умов. Послуговуючись тим самим
матеріалом, що й романтики, подаючи його, здавалося б, у дусі панівних у той час літературних напрямів, Меріме
вміщував цей матеріал зовсім не в романтичному національному та історичному каркасі, тим самим відповідно
деформуючи його і підпорядковуючи йому свою творчу фантазію. Він набував у Меріме контролюючого відчуття міри,
реальності, життєвості, тверезості.

Таке відчуття простору й часу, історизм, дотримання відповідних координат властиве всім новелам збірки "Мозаїка" - і
тим з них, де зображені екзотичні картини: "Матео Фальконе", "Таманго", "Перлина Толедо".
К. Локса назвав новели Меріме "сталевою маскою, натягнутою на вируючу людську стихію". В стримуючій позиції авторa
- теж його своєрідна полеміка з романтизмом, що, як відомо, ніколи не ставив оповідача в подібне становище.

В новели П. Меріме перейшло чимало мотивів насамперед "сенсаційних" з його ранніх творів. Вбивства, дуелі,
катування, спокуси, ревнощі, патологічні ексцеси тощо - всього цього письменник не зрікся, все це зажило новим життям
в його новелістиці. Полеміка з романтизмом здійснювалась не шляхом відмови від романтичних колізій і романтичного
антуражу, а наданням їм нового смислу, нової, зовні приглушеної, знебарвленої, деромантизованої, але, по суті,
незрівнянно більшої виразності.

Новела "Матео Фальконе" - перша з опублікованих новел Меріме - була відтворенням такої неординарної "знахідки".

В основу новели покладено кілька книжкових джерел (на Корсиці, де відбувається дія новели, Меріме побував лише
через десять років після її написання) - ретельно відібраних, переосмислених, підпорядкованих провідній ідеї твору.
Проте цей твір Меріме - не штучне поєднання мотивів, а єдине ціле, перейняте відчуттям місця й часу. Тут немає
наочного протиставлення примітивного життєвого укладу тогочасної цивілізації (подекуди воно вгадується лише в
підтексті), але є виняткове вміння письменника залишатись наодинці з цим укладом, оцінювати те, що відбулось, з
погляду "нецивілізованої", напівдикої, хоч і по-своєму справедливої моралі.

7. Ш. Бодлер як попередник символізму. Своєрідність поезії Ш. Бодлера. Збірка «Квіти зла». Особливості
композиції.

Шарль Бодлер (1821–1867) - предшественник и учитель символистов, он открывает галерею "проклятых поэтов". В
1857 году появилась его знаменитая книга "Цветы зла". Многие символисты в поисках пути к "несказанному"
подхватили мысль Бодлера о "соответствиях" между цветами, запахами и звуками. Согласно убеждению символистов,
близость различных переживаний должна найти выражение в символе. Девиз символистских исканий - сонет Шарля
Бодлера "Соответствия", где есть знаменитая фраза: "Перекликаются звук, запах, форма, цвет".

Символисты пытались на сокровенном языке намеков и внушения передать то, что невыразимо, опираясь при этом
на религиозное понимание символа как земного знака небесных истин. Это удавалось им благодаря размыванию
словарного контура слова, максимальному расширению его значения. К примеру, смысл строки Шарля
Бодлера: "Угольные реки устремляются вверх к небосводу" (из произведения "Пейзаж") не сводится просто к "дыму
городских труб", а намекает на некую невыразимую тайну, которая связывает земное и небесное, временное и вечное,
низкое и высокое. Согласно завету Бодлера в знаменитом стихотворении "Соответствия", символисты в словах и вещах
находили прежде всего подобия, знаки чего-то неизвестного. Зов тайного смысла был слышен им в звуках языка, в
музыке. Во времена символизма поэзия стремилась слиться с музыкой. В своем письме, написанном композитору
Рихарду Вагнеру, Бодлер говорит о неземном единстве музыки и поэзии: "Только благодаря поэзии и сквозь поэзию,
только благодаря музыке и сквозь музыку душа улавливает великолепия, находящиеся за гробом".

Літературну долю Бодлера визначила його єдина поетична збірка «Квіти зла». Задум книжки визрів у автора досить
рано: у «Салоні 1846 року» автор згадав про намір випустити книгу віршів. А через 2 роки у пресі з'явилося
повідомлення, що Бодлер готував до друку збірку «Лімби». У 1851 р. під цим заголовком в одній із газет був
надрукований цикл із 11 віршів, і, нарешті, у 1855 р. респектабельний журнал «Ревю де Дю Монд» опублікував 18 віршів
поета. Це був безумовний успіх. До Бодлера прийшла популярність, хоча ще ледве помітна, але цього було досить, щоб у
грудні 1856 р. модний видавець Огюст Пуле-Малассі купив у нього права на «Квіти зла». Усього через півроку книга
вийшла у світ. В одному з листів Бодлер писав: «У цю жорстоку книгу я вклав увесь свій розум, усе своє серце, свою віру і
ненависть».

Назву збірки поет шукав довго, зате вона виявилася напрочуд місткою і виразною, адже сфокусувала в собі не лише
суперечності епохи, а й протиріччя самого Бодлера. Назва збірки підкреслила головну думку — привабливість зла для
сучасної людини. У стислій формі автор передав власне сприйняття сучасного світу як царства зла й водночас його
власне бачення цієї сумної реальності. Збірка трактувалася сучасниками як поетизація аморальності. Але сам Бодлер
стверджував, що книгу треба оцінювати цілісно, лише тоді з неї випливе жорстокий моральний урок.

Збірка «Квіти зла» створювалася поетом упродовж усього життя й увібрала все найкраще з його поетичної спадщини. У
цьому плані вона схожа на «Листя трави» Уїтмена чи «Кобзар» Т. Шевченка. Збірка — цілісний твір, де всі частини й
окремі вірші органічно пов'язані. Книга мала посвяту, вступ і складалася із 6-ти циклів, об'єднаних за проблемно-
тематичним принципом.

Ліричний герой Бодлера роздвоєний: він розривався між ідеалом духовної краси та красою зла («Хвора муза», «Ідеал»,
«Гімн красі»). Тому вихідною позицією бодлерівської творчості стало напружене протиставлення добра і зла, Бога і
Сатани. Зло було об'єктом художнього дослідження у Бодлера. Поет розглядав його як специфічну форму добра. Його не
полишала надія на перемогу добра.

Двополюсність відчуття визначила композиційну структуру збірки, її основної частини «Сплін та ідеал», яка відкривалася
трьома віршами («Благословіння», «Альбатрос», «Лет»), де стверджена божественна природа людини, яка з
найбільшою повнотою втілена у постаті поета. Поет для Бодлера — безрідний і незрозумілий юрбою «чужинець», якого
вона мучить і ненавидить. На поеті — печать знехтуваності.

Ця роздвоєність бодлерівського героя між добром і злом породила почуття нудьги, прагнення вирватись у «невідоме»,
спрагу безмежного. Від першої частини «Спліну та ідеалу» до заключної (вірші «Сплін», «Марево», «Жага небуття»,
«Годинник») чітко простежувалася низхідна лінія, яка вела не від «спліну» до «ідеалу», а навпаки, від «ідеалу», до
«спліну», від Бога — до Сатани.

Цикл «Сплін та ідеал», як і в цілому вся збірка, — це лірична драма, де ідеалові протистояла не сама дійсність, а «сплін»
— хворобливий стан, породжений цією дійсністю. Якщо у циклі «Сплін та ідеал» чіткими були романтичні тенденції, що
виявилися у змальованих поетом суперечностях між дійсністю та ідеалом і їх протиставленні, то у віршах циклу
«Паризькі картини» відчутний реалізм, де центр ваги перемістилися на зовнішній світ, і Бодлер створив зразки
урбаністичної поезії.

Поет зумів поглянути на місто по-новому. Головним для нього був не зовнішній вигляд міста, а те, як воно впливало на
сучасну людину, яких метаморфоз зазнавала людська душа у напруженому ритмі життя. Місто приваблювало і водночас
відштовхувало, живило його загадковими соками й отруювало ядучими випарами. І. Бодлер оспівав цю цілющу і згубну
вдачу.

8. Охарактеризуйте французьку поезію 50-70-х рр. Літературна група «Парнас». Поясніть тезу «мистецтво заради
мистецтва». Дайте огляд тем, ідей, образів.

За уявленням древніх греків, на горі Парнас жили музи та бог поезії, сонця і музики Аполлон. Тут брав початок
священний Кастальський ключ - символ поетичного натхнення. У переносному значенні Парнас - символ мистецтва
взагалі і поезії зокрема.

У французькій поезії 50-70 років ХІХ ст. це найменування отримало друге життя. Парнасцями стали називати поетів, які
своїм завданням вважали створення «чистої поезії», приділяючи основну увагу ідеальній поетичній формі.

Творчість парнасців базувалася на таких принципах, як песимізм, нехтування проблемами сучасності (у поезії описували
витвори мистецтва, екзотичних тварин, міфічних біблійних героїв, героїв літератури античної доби, епохи Відродження),
бездоганність форми, використання сонета як основної форми вірша.

Поезію парнасців вважали складною та вони й не приховували, що їхня поезія призначена не для широких мас, а для
еліти, вузького кола знавців мистецтва.

Парнаська школа утворилася поступово. Її наставниками вважаються Теофіль Готьє та Шарль Леонт де Ліль.

Як і романтики, парнасці намагалися відійти від проблем сучасності, перенести дію своїх творів у далеке минуле або
екзотичні країн.

Але інакше ставилися вони до зображення природи: у романтиків вона жива, одухотворена, у парнасців байдужа до
людських страждань.

Один з найвидатніших поетів парнасців був ШАРЛЬ БОДЛЕР.

МИСТЕ́ЦТВО ДЛЯ МИСТЕ́ЦТВА гасло, що виражає ідею самоцільності та автономності мистецтва; традиційна назва
певних явищ у мистецькій царині 19–20 сторіч, позначених граничним намаганням ізолювати художню діяльність від
довколишньої дійсності, від прагматичних, ділових вимог і вимірів, від суспільної, громадсько-політичної злободенності
9.Охарактеризуйте французький натуралізм. Еміль Золя як теоретик натуралізму. Цикл «Ругон-Маккари». Проаналізуйте
роман «Жерміналь» (проблематика, образи і смисл назви).

другій половині XIX ст. реалізм у Франції переріс в натуралізм - це літературний стиль, який поширився у Європі та
Америці протягом 1870-1900 років. У перекладі з латинської означав "природа". Основою теорії натуралізму став
позитивізм Огюста Конта. Багатьох манила до позитивізму віра в науку - повага до дійсних фактів. Наука і мистецтво -
єдині.

Як і реалісти, натуралісти прагнули до повного, вірогідного, точного зображення суспільства, природи і людини, зокрема
на основі об'єктивності.

Відмінність від реалізму:

o натуралізм надто прямолінійно виражав свої риси на практиці;

o з погляду натуралістів узагалі не було відмінностей між літературною творчістю і науковим пізнанням;

o натуралісти вважали, що письменник повинен створити всебічну і об'єктивну картину суспільства так, ніби цим
займався історик чи соціолог. А відтак витвір мистецтва натуралістів мав бути "людським документом", тобто вичерпним
описом того чи іншого суспільного явища.

Поява натуралізму супроводжувалася шквалом критики, оскільки натуралісти все більше заглиблювалися у непоетичну
дійсність. У той же час він вплинув на розвиток світової літератури:

o своєрідне продовження реалістичних традицій, початок впливу на письменників-реалістів XX ст.;

o натуралізм - це основа для майбутніх письменників-модерністів. Натуралісти змусили ще раз переглянути "проблему
табу" у літературі.

Положення теорії натуралізму Е. Золя:

1. Письменник - не фотограф. Романіст не обмежувався накопиченням фактів і точним їх відображенням, він бачив,
розумів, творив, намагався змінювати природу, але при цьому не виходив за її межі; він поступово прийшов до
абсолютного пізнання.

2. Натуралізм - не матеріалізм. Наука встановила, що духовне життя - елемент механізму, матерія; тому прийоми
дослідження духовного життя і матеріальної природи мали бути тотожними, а експериментальний метод мав стати
загальним як для хімії, так і для роману. Своїми спостереженнями і дослідами романіст продовжував роботу фізіолога.
Роман з "області чистих фантазій" змінився романом, заснованим на спостереженні та досвіді.

3. Натуралізм і мораль. "Ми, моралісти-експериментатори, показуємо за допомогою досвіду, яким чином пристрасть
проявилася в суспільстві. Коли ми будемо знати механізм даної цієї пристрасті, можна буде зробити її як тільки можливо
нешкідливою". У цьому внесок морального призначення творів натураліста.

4. Натуралізм та ідеал. Якщо ідеаліст - це той, хто зайнятий пошуком ідеалу, то експериментатор - той самий ідеаліст.
Але він не бачив ні благородності, ні краси, ні достоїнств, ні моральності у неправді, у незнанні, у помилці тощо.

5. Натуралізм. Особистість письменника і літературна форма. Особистість письменника - на другому плані. Він мав
забути про особисті почуття й ідеї. Турбота про форму і склад також відступили на другий план. На думку Золя, формі
надавали перебільшеного значення, а мова - логіка, природна наукова побудова.

10. Розкрийте образ дитини і тему дитинства, риси романтизму і реалізму в романі Ч. Діккенса «Олівер Твіст».
Соціальна проблематика твору.

Книжку про Олівера Твіста часто називають за жанровими ознаками як роман виховання. Цей твір відрізняється від
класичних зразків цього жанру, бо все, що відбувається із сиротою, можна назвати "антивихованням". Однак саме
становлення порядної. Чесної особистості у творі прослідковано пильно і докладно. Діккенс ще не раз звернеться до
подібних історій життя, до подібної "школи виховання". У Ніколас Нікльбі, і маленька Дорріт, і Олівер Твіст, і багато інших
дітей, сиріт чи напівсиріт виростають добрими, гідними людьми всупереч всьому важкому, що випало їм пережити у
дитинстві.

У притоні тихого і підступного скнари Фейджіна Олівер приголомшено дивився на чудернацькі ігри старого з його юними
вихованцями. Ці ігри полягають у тому, що Джек – Спритний Шахрай крутиться навколо наставника і непомітно
витягають у нього з кишені носовички або якісь інші речі, виявляючи при цьому вражаючу швидкість і вправність. Малий
глядач через свою наївність не розуміє, що це урок злодійської майстерності, якої підлітки навчаються у школі Фейджіна.
Так нічого не зрозумівши, він іде разом з ними працювати, бо не хоче їсти хліб задарма. І лише на вулиці Лондона
Олівер із жахом здогадується, що то за праця в обох спритників. Він бачить, як вони обкрадають старого пана, що купує у
вуличного книготорговця якийсь томик. Переляканий і розгублений хлопець тікає. За ним женеться натовп на чолі з
обома зрадливими злодюжками. Побитий до крові, малий потрапляє до судді Брутала, який засуджує його на місяць
тюремного ув’язнення. Лише втручання обкраденого строго джентльмена рятує Олівера. Однак від нервового
потрясіння він важко, майже смертельно, захворів. Тільки милосердя пана Бранлоу, який бере непритомного хлопця у
свій дім, де його лікують і виховують, рятує його від загибелі. Так на сторінках роману з’являється ангел-покровитель
Олівера – безмежно добрий, старий Бранлоу.

Побоюючись того, що Олівер може навести поліцію на злодіїв, вони викрадають хлопця. У цьому важливу роль відіграє
спритна. Вулична дівчина Ненсі, один із найцікавіших і найсуперечливіших жіночих образів у Діккенса. Вкрай зіпсована
кримінальним середовищем, в якому вона животіє з дитинства, віддана душею і тілом, як вірний собака, своєму
жорстокому і брутальному коханцеві бандиту Сайксу, Ненсі десь у душі зберігає природну доброту, почуття
справедливості, вміння співчувати. В драматичну хвилину, коли вирішується доля Олівера, його життя або загибель,
вона виявляється здатною на самопожертву, долаючи навіть страх перед реальною загрозою смерті. Добро в цій душі
перемагає зло. Ненсі гине від руки Сайкса, рятуючи Олівера.

Малий Олівер, знову потрапивши в пазурі кримінальних злочинців, знову змушений взяти участь у грабіжницькому
нападі. Примара шибениці, на якій він має закінчити за нав'язливим пророцтвом своє життя, набуває жахливої
конкретності. Однак, завдяки чудесному збігу обставин Олівер не гине. Зведений брат Монск ненавидить Олівера і
робить усе можливе, щоб звести його на манівці і чужими руками штовхає його до в’язниці у гонитві за спадщиною.

Олівер проходить через поневіряння та приниження, в яких має зробити свідомий вибір між добром і злом, знайти свій,
а не нав’язливий, шлях у житті. У ньому і м'якосердечному хлопчині живе могутня сила нескореного духу, яка рятує його
від смерті у робітному домі. Олівер чи не єдиний, хто, нехай з намови товаришів, наважується бунтувати, твердо
відстоюючи право мати повноцінний обід. Остаточно до свідомого вибору між добром і злом він проходить у притоні
Фейджіна, звідки пробує втекти. Маленьке добро беззахисне, але вміє з кулаками відстояти честь своєї матері,
лупцюючи старшого і сильнішого Ноя Клей пола. Лише випадок зашкодив підняти йому тривогу під час пограбування
Сайксом дому Мейлі.

Отой стержень характеру дозволяє йому уникнути долі маленького Діка, який засох у пустелі людського егоїзму і
грошового інтересу. Містер Бранлоу та родина Мейлі допомогли хлопчині: урятували його від злочинців, повернули
сироті ім’я та спадщину. Злидні не озлобили Олівера. Він прощає братові усі його підступні дії і щедро ділиться
спадщиною. Він переповнений почуттям щирої вдячності до своїх рятівників.

В другій частині книги сюжетна лінія Олівера розчиняється в світі добра, образ набуває мелодраматичних і
сентиментальних рис. В цілому можна сказати, що образ Олівера не лише сентиментальний, а й ідеалізований світ зла
не заплямував чистоту його душі.

11. Роман Ч. Діккенса «Домбі і син». Поясніть смисл назви, систему образів. Покажіть соціальні контрасти і
моральні конфлікти у висвітленні Ч. Діккенса.

Особливе місце серед романів письменника посів "Домбі і син" (1846-1848). Цей твір визначив перехід майстерності
Діккенса-романіста на якісно новий рівень і вважався підсумковим для першого етапу його творчості. Через обидві
частини роману автор провів ідею згубності людської пихи, пагубного впливу грошей на формування особистості,
людського егоїзму.

Як письменник-реаліст, у книзі Ч. Діккенс розкрив життя своєї країни і дав можливість заглянути у її майбутнє, виклавши
читачам історію життя однієї англійської сім´ї. Секрет творчості романіста полягав у тому, що він гостро відчував зміни у
житті Англії, був виразником сподівань і прагнень тисяч людей. Ч.Діккенс бачив, що сімейні стосунки у буржуазному світі
його країни XIX ст. зазнавали кризи. Це і стало провідною темою роману - історія сімейної кризи як модель загального
не-благополуччя світу; людського страждання; виховання молодого покоління.

Повна назва твору "Торговельний дім "Домбі і Син". Торгівля оптом, уроздріб і на експорт", тому книга мала подвійне
значення, бо йшлося і про родину Домбі, і про їхній сімейний бізнес. З Торговельним домом пов´язана доля усіх героїв
твору, він визначив лінію поведінки Домбі, вплинув на долю Флоренс і Поля. Діккенс уперше в реалістичному романі
зробив головним героєм Установу, зав´язавши на цьому образі всі конфлікти твору.
Фірма "Домбі і син" була замкненою самодостатньою системою, в якій навіть стосунки між людьми розглядалися як
торговельні операції. Іронія звучала у твердженні, що Господь створив землю, щоб Домбі міг торгувати, а сонце, місяць і
зорі - щоб осявали його шлях. У центрі світу для Домбі стояла його фірма, і для людей там уже місця не було.

Система образів: герої роману діляться на дві групи. До першої — належать ті, хто «не має серця» або приглушує його
поривання. Це Домбі, Каркер, майор Бегсток, місіс Чік, місіс Скьютон. До другої групи належать ті, які йдуть за покликом
серця, не лякаються кохання і відгукаються на негаразди оточуючих. Це Флоренс, Поль, Уолтер Гей, капітан Катл, Сол
Джилс.

12. Охарактеризуйте своєрідність творчого методу У. Теккерея. Роман «Ярмарок марнославства». Проаналізуйте
проблематику і систему персонажів, особливості композиції.

В історію західноєвропейської літератури У.Теккерей увійшов як творець свого кращого роману - "Ярмарок суєти". Роман
був написаний напередодні Великої буржуазної революції 1848 р. Письменник працював над твором у 1847-1848 рр.
Окремі частини роману виходили тоненькими випусками, раніше в цупких жовтих обкладинках. Жовтий колір не був
випадковим, адже під сатиричним псевдонімом Жовтоплюш письменник друкував раніше вигадані нотатки лакея-
авантюриста.

Роман епічного розмаху, події якого відбувалися у 10-30-х рр. XIX ст. не тільки на Британських островах, а й на
континенті. У підзаголовку автор поставив напис "Роман без героя":

- жодного, з величезної кількості героїв, автор не виділив своїм особистим ставленням, своєю симпатією чи любов'ю;

- жоден із героїв не наділений автором такими позитивними якостями, які б допомогли йому стати справжнім героєм у
морально-етичному плані;

- у цих словах відбито не так характер роману, як характер суспільства, зображеного у творі.

Головний образ, який виступив не лише в назві твору, а й пояснений у тексті в авторських відступах - це образ Ярмарку
суєти (Ярмарку марнославства). Це світ, де панували буржуазні стосунки, світ гонитви за грішми. Світ Теккерея - це
суспільство, де все купується і продається, гроші - це ідеал, якого всі прагнуть. "Ярмарок суєти - розпусне, звичайно,
місце і невеселе, хоч дуже галасливе".

Серед героїв роману люди різних соціальних прошарків - аристократи, члени парламенту, чиновники, поміщики,
маклери, військові, дипломати, гувернантки, учителі, лакеї, економки. Усі вони жили за законами Ярмарку, де
достойність людини визначалася величиною капіталу. Автор створив узагальнений образ буржуазного суспільства,
реалістичний символ світу, заснованого на несправедливості. У цьому середовищі письменник не знайшов героя, який
би зміг посісти достойне місце у творі.

У романі дві сюжетні лінії:

1) доля Емілії Седлі;

2) доля Беккі Шарп.

На деякий час їх життєві дороги перетнулися, щоб розійтись і знову зійтись. Автор дав яскраву і багатогранну
характеристику Ребеці Шарп, оскільки саме вона стала основним двигуном сюжету, а не Емілія.

Емілія Седлі - донька лондонського купця, досить заможної людини. Вона була незвичайною дівчиною з добрим
серцем, мала багато подруг у пансіоні.

Ребекка Шарп платила за пансіон своєю працею з маленькими дітьми. До неї і директорша міс Пінкертон ставилася не
так люб'язно, як до Емілії. "Світ до мене жорстокий, - говорила вона, - світ - це дзеркало, він кожному відбиває його
власне обличчя. Світ нехтував мною, та і я ще нікому не зробила добра".

Батько Ребекки був художником і давав уроки малювання в школі міс Пінкертон, багато пив, бив дружину і доньку. Коли
померла мати, Беккі привели до пансіону. Ребекка сумувала за вільним життям. Уміючи добре грати і маючи здібності
до мов (особливо французької), вона швидко опанувала курс навчання. Після смерті батька вона плакала не від горя, а
від усвідомлення того, що залишилась одна. Директорша хотіла, щоб Беккі навчала дітей музики, але та вимагала
оплати. Стався конфлікт, Беккі попросила відпустити її, і поїхала до будинку Емілії. Дізнавшись, що в Емілії був
неодружений рідний брат Джордж, Беккі подумала, що можна було добре влаштуватися в житті, якщо вдало вийти
заміж. Джордж Седлі був на два роки старший за свою сестру Емілію, ледачий, товстий, хворий на печінку, боявся жінок,
самозакоханий. Беккі розпочала роман з братом Емілії, але Джордж з нею не одружився.
Емілія спочатку ніби позитивна героїня. Вона привітна, добра, хвилювалася за подругу, намагалася компенсувати той
недолік домашнього тепла, якого та була позбавлена, залишившись сиротою. Але той факт, що вона забула про батьків,
повністю перекреслив репутацію Емілії як "голубої героїні".

Беккі - повна протилежність Емілії. Вона честолюбна, розумна, привітна і красива, її очі та посмішка могли обманути
недосвідчену людину. Беккі прагнула вибороти місце серед аристократів. Вона влаштувалася гувернанткою в будинок
містера Піта Кроулі. Там дівчина потрапила в центр смішних інтриг. Ребекка поступово завоювала серця всіх Кроулі -
жіночої і чоловічої статі. Вона прикинулася тихою і скромною, безкорисливою і відданою. У Піта Кроулі не було дружини,
і він захотів одружитися з Беккі. Але з часом вона довідалася, що грошима завідував молодий син Кроулі Родон. Вони
таємно одружилися і втекли, Беккі залишила листа для містера Піта, в якому повідомила, що одружитися з ним не може.

Ребекка була терплячою з чоловіком, її турботливість зробила із запеклого гульвіси Родона щасливого і покірного
господаря. Разом з чоловіком вона поїхала до Бельгії, куди Родона направили воювати проти Наполеона. Там Ребекка
зачарувала генерала, приймала подарунки і при живому чоловікові думала, що їй залишиться після його смерті.
Натомість Родон пристрасно її кохав.

Коли закінчилася війна, Беккі з чоловіком приїхали до Парижа. Опинившись у столиці Франції, Ребекка посіла постійне
місце у столичному аристократичному товаристві. Вона народила хлопчика, але дитині приділяла обмаль часу. Зрештою
вони знову повернулися до Лондона. Тітка Родона померла і весь спадок залишила його брату.

Усюди Беккі знаходила коханців. Одним із них був лорд Стайн, з яким вона кохалася за гроші. Родон покинув Беккі і
попросив брата піклуватися про сина - молодого Родона.

Емілія, батько якої розорився внаслідок падіння курсу акцій, вийшла заміж за Джорджа Осборна проти волі батьків.
Вони теж поїхали до Брюсселю, де чоловік взяв участь у війні. Джордж загинув, Емілія дуже переживала і зберігала
пам'ять про нього, не помічаючи благородних вчинків закоханого в неї Доббіна. Зрештою, вона вийшла заміж за нього.

Ребекка ходила до церкви, її прізвище можна було знайти в усіх доброчинних списках, але їй так і не довелося стати леді
Кроулі.

Автор не засудив жодної з героїнь. Він вважав, що причиною всьому було суспільство, яке створило такі умови для
життя. Герої - лише учасники Ярмарку, де все продавалося і купувалося. Вони були ляльками ярмаркового театру
маріонеток, дуже схожі на живих людей. Ці маріонетки рухалися не з власної волі, а відповідно до того, за яку ниточку
смикав їх лялькар в образі автора.

Таким чином, У.Теккерей вклав у вислів Шекспіра "Світ - театр, а люди - актори" інший смисл - "Люди - не актори, а
маріонетки".

13. Охарактеризуйте ідейно-художню своєрідність роману Ш. Бронте «Джен Ейр». Покажіть готичні традиції у
творі.

“Джейн Ейр” аналіз твору

Автор – Шарлотта Бронте 

Дата написання – 1847

Жанр – соціально-психологічний роман виховання

Художній метод – класичний реалізм

Тема “Джейн Ейр” – життя та поневіряння бідної дівчини Джен Ейр, історія її боротьби за свою гідність на тлі зображення
різних прошарків суспільства.

Ідея “Джейн Ейр” – Ідея рівності людей, право жінки на власний життєвий вибір (емансипація)
Мета “Джейн Ейр” – зобразити пагубність та жорстокість методів виховання англійського суспільства; положення жінки у
суспільстві Ідейно-художній центр роману – образ Джейн Ейр

Конфлікти роману – моральний – між різними методами виховання; етичний – тема кохання; соціальний – бідність і
багатство

Проблематика “Джейн Ейр” – проблема виховання; проблема вибору життєвого шляху; проблема кохання і пристрасті;
проблема щастя; проблема гуманістичного служіння людям

Засіб художнього зображення – елементи романтизму, готичного роману

Принцип побудови оповіді – історія життєвого шляху Джейн у: 1) місіс Рід; 2) ловудській школі: 3) замку Рочестера 4)
родині Риверсів та повернення до Рочестера

Композиція “Джейн Ейр”

Кожна частина має свою композицію

У місіс Рід

експозиція – сирота Джейн в сім’ї місіс Рід

зав’язка – суперечка з Джоном Рід

кульмінація – у червоній кімнаті та хвороба Джейн

розв’язка – прощання з тіткою Рід

У ловудській школі

експозиція – опис ловудської школи, її звичаїв

зав’язка – покарання Джейн за «брехню»

розвиток дії – дружба з Елен Бернс та міс Темпл

кульмінація – смерть Елен Бернс

розв’язка – робота учителькою в школі

У замку Рочестера

експозиція – знайомство з міс Ферфакс та Аделією

зав’язка – знайомство з Рочестером

розвиток подій – пробудження почуттів Джейн – бал у замку Рочестера – смерть місіс Рід – таємниця замку Рочестера –
освідчення Рочестера

кульмінація – відкриття таємниці Рочестера

розв’язка – втеча Джейн

У родині Ріверсів

експозиція – поневіряння Джейн

зав’язка – притулок у сім’ї Ріверсів

розвиток дій – робота у сільській школі – пропозиція Сен-Джона – спадок Джейн

кульмінація – голос Рочестера

розв’язка – повернення до Рочестера. Щасливий шлюб

14. Охарактеризуйте «Братство прерафаелітів», естетичні погляди та художню діяльність його членів.

три молоді Прерафаеліти зумисно кинули виклик усталеному погляду на мистецтво, склавши
маніфест про свої наміри й опублікувавши їх у чотирьох номерах видання під назвою The
Germ ("Початок"). Вони обстоювали малювання безпосередньо з натури - з об'єктивною
достовірністю і справжнім розумінням, у повній згоді з безпосереднім і щирим у мистецтві
минулого - особливо мистецтві до Рафаеля.

Щоб перевершити творчість великих італійських художників, які передували Рафаелю,

живописці Братства ретельно вивчали кольори в природі, яскраво і чітко відтворюючи їх на
вологій білій основі. Вони проходили величезні відстані у пошуках точних моделей для фону і
персонажів своїх картин. У своєму прагненні зображувати справжні, глибоко важливі теми
вони зверталися за натхненням до Біблії. Серед найвидатніших з їх ранніх живописів були
"Світло цього світу" і "Найманий пастух" Ганта, "Христос у домі батьків" Мілле й дві версії на
тему Благовіщення Россетті.

Спершу критики, у тому числі Чарлз Діккенс, були налаштовані ворожо. Їм не подобалося таке
реалістичне зображення батька Христа трударем з брудними нігтями і Діви - звичайною
молодою дівчиною. Гадали, що ПРБ уявляли себе чимось кращим за Рафаеля; його членів
також підозрювали у романських нахилах (це був час Оксфордського Руху). Але видатний
критик Джон Раскін активно захищав їх, і молоді живописці невдовзі мали своїх шанувальників,
особливо серед забезпеченого середнього класу Мідленду і Північної Англії.

Піднесені цілі Братства виявилися неспроможними затримати надовго інтерес плідної фантазії
Россетті й невгамовної майстерності Мілле. Лише Гант залишився вірним ідеалам Братства.
Інші двоє розвивалися в інших напрямках, змінивши Біблію на середньовічний світ, п'єси
Шекспіра та інші джерела натхнення, що стали популярними внаслідок Романтичного руху
початку 19 ст.

Хоча Братство поступово зникло десь у 1853 році, утворився новий клімат у мистецтві, і з ним
пов'язували себе багато інших художників.

Найвидатнішим серед них був Форд Медокс Браун, один з друзів художників Братства, який
поділяв їх ідеї. Браун, котрий народився за кордоном і навчався живопису в Європі, не дуже
цікавився біблійними аспектами творчості Братства та її близьким зв'язком з релігійним
характером тогочасної Англії. Його ранні роботи були більш романтичними і часто
заснованими на поезії Байрона.

   
З продовженням царювання королеви Вікторії британці починають усвідомлювати свою
імперську роль. Зростав інтерес до класичної літератури та історії давньої Греції й Риму, а
також до легендарного середньовічного минулого самої Британії.

В образотворчому мистецтві найбільш плідним творцем картин і на класичні, і на

середньовічні теми був Едвард Берн-Джонс. Серед його робіт були такі, як серія полотен на
сюжет Пігмаліона Й "Король Кофетуа і жебрачка", у яких почала з'являтися тема моральної
вищості шляхетного характеру над земним достатком.
Раз встановившись, класична тема дала художникам чудову можливість поєднувати
мистецтво з еротичними мотивами у художній манері, прийнятній для Вікторіанської
чутливості. Художники, підтримані Королівською Академією, створювали все більш і більш
пікантні зображення грецьких і римських дам під час прийняття ванни чи в інших інтимних
ситуаціях. Технічні стандарти виконання цих картин, встановлені Прерафаелітами, були дуже
високими і підтримувались упродовж усього періоду, адже Вікторіанські меценати не прийняли
б нічого іншого, крім кваліфікованої майстерності.

До нового покоління класичних художників входили такі, як Лайтон (отримав звання пера),
Пойнтер і Алма-Тадема (обидва стали рицарями), чиє ідеалізоване бачення життя давніх
греків і римлян мало спокійну безтурботність казок.

Були інші течії у художньому напрямі, важливу течію започаткував Россетті, не лише
художник, але й поет. Він розробив ідіосинкразичний стиль, повний загадкових півтонів,
використовуючи колір не для того, щоб реалістично зобразити природу, але з метою
викликати настрій і почуття.

Це стало мистецькою темою, яку Уолтер Патер, шанувальник Прерафаелітів, висловив у своїх
студіях мистецтва, що мали викликати нові ідеї та погляди. Ці ідеї, хоча не всім припадали до
смаку, відображали зміну в ставленнях, що переважали у збагаченому суспільстві кінця
століття, яке вбачало у культурному гедонізмі таких картин як Dolce Far Niente ("Coлодка
безтурботність") Горварда чи "Коханці" Соломона прийнятну філософію життя.

15. «Розкрийте проблему «зайвої людини» у романах О. С. Пушкіна «Євгеній Онєгін» та М.Ю, Лермонтова «Герой
нашого часу».

Роман О. С. Пушкіна «Євгеній Онєгін» — центральний твір творчості митця, перший російський реалістичний соціально-
психологічний роман, написаний в 1830 році.

Автор відкриває новий тип персонажу, яккий раніше не висвітлювався в місцевій літературі — «зайва людина». Пушкін
наділив свого головного героя характерними особистісними рисами: Онєгін усвідомлює безглуздість і безцільність
існування, відчуває розчарованість та безмежну нудьгу, має інтереси малозрозумілі «вищому класу».

Для підтвердження цієї «зайвості» необхідно проаналізувати біографію головного героя. Отже, Євгеній народився в
типовій дворянській сім´ї, і як всі представники цього класу жив, не працюючи, та ні в чому собі не відмовляючи, що й
стало основною умовою для становлення Онєгіна як «зайвого».

Адже селянин, на той час був неосвідченим та не мав можливості жити за рахунок інших. Дворяни, навпаки, мали гарну
освіту та гострий розум. Саме завдяки розумовим здібностям до Євгенія дійшло усвідомлення свого безглуздого
існування, що змушувало його страждати. На початку роману Пушкін говорить, що юнак веде безтурботне, яскраве,
сповнене розваг світське життя, яке його не задовольняє, бо герой не має ніякої життєвої цілі. Він навіть не служить в
армії, бо представники його класу звільнені від цього обов´язку.

Онєгін був розумнішим за своїх ровесників, тому він не вважав доцільним марнувати своє життя на балах та світських
вечірках. Це й призвело до неявного конфлікту та певної холодності у відносинах з дворянами. Головний герой був
напрочуд непостійним і кожна нова планомірна діяльність швидко йому набридала та приносила лиш розчарування, яке
розповсюджувалося героєм на все його життя, роблячи Онєгіна ще більш відлюдкуватим та незрозумілим для близького
оточення.

Євгеній намагався зайняти себе творчісю, читав книги, але відразу закидав це діло, тому що кожен твір видавався йому
таким же нікчемним і брехливим як і його існування.

Пізніше Онєгін покидає Петербург і переїзджає в село, що дає йому примарну надію на краще, більш змістовне життя.
Головний герой навіть пробує зайнятися сільським господарством, що не властиве людям його класу. Він полегшив
положення селян замінивши непосильне ярмо легким оброком.

«Зайвою людиною» довготривалі відносини з іншими людьми сприймаються як щось нудне та нав´язливе. Те ж саме ми
бачимо у поведінці та помислах Євгенія Онєгіна. Спілкування з іншими та взаємини він ототожнює з будь-якою роботою.
Він намагається жити затвірником, щоб не брати участь у розмовах з сусідами на теми косовиці, псарень, та ін. За що
отримує прізвисько «неуч та навіжений».
Ще одним доказом «зайвої» характеристики героя є трагічний фінал дружби Онєгіна з Лєнським: Щойно їм вдалося
зблизитися та відкритися одне одному, як Євгенію почало все дошкуляти, і, йдучи назустріч своєму егоїзму, юнак
намагається дошкулити другові, що врешті-решт призводить до дуелі між ними та загибелі Лєнського.

16. Охарактеризуйте реалізм М. Гоголя. Проаналізуйте поему «Мертві душі» (проблематика, прийоми розкриття
образів, тема народу в творі).

Творчості М. Гоголя властиве поєднання романтичних та реалістичних рис, що відобразилося і в його повісті "Шинель".
Головним героєм твору є Акакій Акакійович Башмачкін, чиновник, який працював в одному з петербурзьких
департаментів. Вже у Виборі персонажа простежується вплив реалістичних тенденцій на стиль письменника.

Як відомо, реалізм характеризується правдивим і всебічним відображенням дійсності на основі типізації життєвих явищ.
На відміну від романтизму, який зосереджував увагу на внутрішньому світі людини, основною для реалізму стає
проблема взаємин людини і середовища, впливу соціально-історичних обставин на формування характеру особистості.

Башмачкін — типовий образ. Він уособлює безліч службовців, "маленьких людей", життя яких проходить непомітно для
оточуючих. М, Гоголь детально змальовує його зовнішність, одяг, стиль поведінки, що теж властиве реалізму.
Письменник акцентує увагу на стосунках між людьми. Оскільки для Акакія Акакійовича сенсом життя є його робота (він
переписує папери), то у творі показуються стосунки між колегами, а також ставлення вищих чинів до підлеглих.
Особлива увага приділяється розкриттю конфлікту, який і став причиною передчасної смерті головного героя. Це
надмірна жорсткість, бездушність у поведінці генерала, до якого звернувся за допомогою Башмачкін. Тобто в повісті
розкриваються взаємини людини й середовища, що теж є реалістичною рисою.

Ще одним реалістичним елементом є пояснення характеру й вчинків персонажів повісті їхнім соціальним походженням
та становищем, умовами повсякденного життя.

Але поруч із реалістичними рисами ми знаходимо й романтичні елементи. Перш за все, це захист особистості, адже
людина в романтизмі є мірилом усіх речей. І хоча постать Башмачкіна. далека від класичних зразків романтичного героя,
проте й він відчуває розлад із суспільством, віддаленість людей. М. Гоголь в дусі романтизму приділяє достатньо уваги
внутрішньому світу свого героя, і, хоч і говорить про нього з легкою іронією (а так звана "романтична іронія" є
своєрідним явищем поетики романтизму), але розуміє його почуття.

Поява привиду померлого Башмачкіна в кінці повісті теж є романтичним елементом, адже захоплення містикою,
фантастичним є однією з характерних ознак цього напрямку. Але розв'язка твору відбувається в дусі реалізму. Генерал
("значна особа", що спричинила смерть чиновника), зустрівши привид Акакія Акакійовича, змінюється на краще, стає
більш людяним і уважним.

Отже, розглянувши повість М. Гоголя "Шинель", ми переконалися, що письменник зумів майстерно поєднати у творі
романтичні й реалістичні елементи.

Тематика і проблематика роману “Мертві душі”

Відповідно до головною ідеєю твору – показати шлях до досягнення духовного ідеалу, на основі якого письменником
мислиться можливість перетворення як державної системи Росії, її суспільного устрою, так і всіх соціальних верств і
кожної окремої людини – визначаються основні теми і проблеми, поставлені в поемі “мертві душі “. Будучи
противником будь-яких політичних і соціальних переворотів, особливо революційних, письменник-християнин вважає,
що негативні явища, які характеризують стан сучасної йому Росії, можна подолати шляхом морального
самовдосконалення не тільки самого російського людини, але і всієї структури суспільства і держави. Причому такі
зміни, з точки зору Гоголя, повинні бути не зовнішніми, а внутрішніми, тобто мова йде про те, що всі державні та
соціальні структури, і особливо їх керівники, у своїй діяльності повинні орієнтуватися на моральні закони, постулати
християнської етики. Так, одвічну російську біду – погані дороги – можна подолати, на думку Гоголя, не тим, щоб
поміняти начальників або посилити закони і контроль за їх виконанням. Для цього потрібно, щоб кожен з учасників цієї
справи, насамперед керівник, пам’ятав про те, що він відповідальний не перед вищим чиновником, а перед Богом.

Гоголь закликав кожного російської людини на своєму місці, при своїй посаді робити справу так, як велить вищий –
Небесний – закон.

Ось чому так широка і всеосяжність виявилася тематика і проблематика гоголівської поеми. В її першому томі акцент
зроблено на всіх тих негативних явищах в житті країни, які необхідно виправити. Але головне зло для письменника
полягає не в соціальних проблемах як таких, а в тієї причини, по якій вони виникають: духовне зубожіння сучасного йому
людини. Саме тому проблема омертвіння душі стає в 1-му томі поеми центральною. Навколо неї групуються всі інші
теми і проблеми твору. “Будьте не мертві,, а живі душі!” – Закликає письменник, переконливо демонструючи те, в яку
безодню потрапляє той, хто втратив живу душу. Але що мається на увазі під цим дивним оксюмороном – “мертва душа”,
що дав назву всьому твору? Звичайно, не тільки суто бюрократичний термін, який використовували в Росії XIX століття.
Найчастіше “мертвої душею” називають людину, який загруз у турботах про суєтне. Галерея поміщиків і чиновників,
показана в 1-му томі поеми, являють перед читачем такі “мертві душі”, оскільки всіх їх характеризує бездуховність,
егоїстичні інтереси, порожня марнотратство або поглинає душу скупість. З цієї точки зору “мертвим душам”, показаним в
1-му томі, може протистояти тільки “жива душа” народу, що з’являється в авторських ліричних відступах. Але, звичайно,
оксюморон “мертва душа” тлумачиться письменником-християнином і в релігійно-філософському сенсі. Саме слово
“душа” вказує на безсмертя особистості в її християнському розумінні. З цієї точки зору символіка визначення “мертві
душі” містить протиставлення мертвого (відсталого, застиглого, бездуховного) початку і живого (одухотвореного,
високого, світлого). Своєрідність позиції Гоголя полягає в тому, що він не тільки протиставляє ці два начала, а вказує на
можливість пробудження живого в мертвому. Так в поему входить тема воскресіння душі, тема шляху до її відродження.
Відомо, що Гоголь припускав показати шлях відродження двох героїв з 1-го тому – Чичикова і Плюшкіна. Автор мріє про
те, щоб “мертві душі” російської дійсності відродилися, перетворившись на справді “живі” душі.

17. Розкрийте тему «маленької людини» в російській літературі ХІХ ст. (О. Пушкін «Станційний наглядач», М. Гоголь
«Шинель», Ф. Достоєвський «Бідні люди»).

Багато письменників піднімають тему "маленької людини». І кожен з них робить це по-своєму. Хтось уявляє його точно і
зрозуміло, а хтось приховує його внутрішній світ, для того щоб читачі могли замислитися над його світоглядом і десь в
глибині, порівняти зі своїм. Поставити собі питання. А хто я? А маленький я людина? Першим чином маленької людини
став Самсон Вирін з повісті «Станційний доглядач» А.С. Пушкіна. Пушкін, на ранніх стадіях своєї творчості, як один з
перших класиків, який окреслив образ «маленької людини», намагався показати високу духовність персонажів. Так само
Пушкін розглядає вічне співвідношення «маленької людини» і необмеженої влади - «Арап Петра Великого», «Полтава».
Для Пушкіна було характерним глибоке проникнення в характер кожного героя - «маленької людини». Еволюція
маленької людини у самого Пушкіна пояснюється постійними соціальними змінами і мінливістю самого життя. Кожна
епоха має свого «маленької людини». Але, з початку XX століття образ «маленької людини» в російській літературі
зникає, поступаючись місцем іншим героям. Традиції Пушкіна продовжує Гоголь в повісті «Шинель». «Маленька
людина» - це людина невисокого соціального стану і походження, без будь - яких здібностей, не відрізняється силою
характеру, але при цьому добрий, нешкідливий і не робить зла оточуючим людям. І Пушкін, і Гоголь, створюючи образ
маленької людини, хотіли нагадати читачам, що звичайнісінька людина теж людина, гідний співчуття, уваги і підтримки.
Герой "Шинелі" Акакій Акакійович чиновник самого нижчого класу - людина, над яким постійно жартують і знущаються.
Він настільки звик до свого приниженої положенням, що навіть мова його стала неповноцінною - він не міг до кінця
договорити фрази. А це робило його приниженим перед всіма іншими, навіть рівними йому по стану. Акакій Акакійович
навіть не може захистити себе перед рівними йому людьми, незважаючи на те, протистояти державі (як спробував це
зробити Євген). Саме таким способом Гоголь показав ті обставини, які роблять людей «маленькими»! Ще одним
письменником, який торкнувся теми «маленької людини» був Ф.М. Достоєвський. Він показує «маленької людини» як
особистість більш глибоко ніж Пушкін і Гоголь, але саме Достоєвський пише: всі ми вийшли з «Шинелі» Гоголя.
Головною його метою було - передати всі внутрішні руху свого героя. Відчути пережити все разом з ним, і робить
висновок про те, що «маленькі люди» - особистості, і їх особистісне почуття, цінується набагато більше, ніж у людей з
положенням в суспільстві. «Маленька людина» у Достоєвського ранима, однією з цінностей його життя є те, щоб інші
змогли побачити в ньому багату духовно особистість. А власне самосвідомість грає величезну роль. У творі "Бідні люди"
Ф.М. Достоєвського головний герой переписувач Макар Девушкин також є дрібним чиновником. Над ним теж
знущалися на роботі, але це вже зовсім інша людина по своїй натурі. Его хвилюють проблеми людської гідності, він
розмірковує про своє становище в суспільстві. Макар, прочитавши «Шинель» був обурений тим, що Гоголь зобразив
чиновника як нікчемного людини, тому що впізнавав себе в Акакія Акакиевиче. Він відрізнявся від Акакія Акакійовича
тим, що був здатний глибоко любити і відчувати, а значить, не був незначним. Він - особистість, хоча і низький за своїм
становищем. Достоєвський прагнув щоб його персонаж усвідомлював в собі людини, особистість. Макар - це людина,
яка вміє співпереживати, відчувати, мислити і міркувати, а це по Достоєвському кращі якості «маленької людини». Ф.М.
Достоєвський стає автором однієї з провідних тем - теми «принижених і ображених», «бідних людей». Достоєвський
акцентує на тому, що кожна людина, ким би він не був, як би низько не стояв, завжди має право на співчуття і співчуття.
Для бідної людини основою в житті є - честь і повагу, але для героїв роману «Бідні люди» цього домогтися практично
неможливо: «І відомо кожному, Варенька, що бідна людина гірше ганчірки і ніякого ні від кого поваги отримати не
може, що вже там Не пиши". «Маленька людина» за Достоєвським сам усвідомлює себе «маленьким»: «Я звик, тому що
я до всього звикаю, тому що я сумирний людина, тому що я маленька людина; але, проте ж, за що це все? ... ».
«Маленька людина» - це так званий мікросвіт, і в цьому світі є багато протести, спроби вирватися з важкого становища.
Цей світ багатий позитивними якостями і світлими почуттями, але він підданий приниженню і гніту. «Маленька людина»
викинутий на вулицю самим життям. «Маленькі люди» за Достоєвським малі тільки в соціальному становищі, а їх
внутрішній світ - багатий і добрий. Головна особливість Достоєвського - людинолюбство, звернення увагу на натуру
людини його душу, а не на становище людини на соціальній драбині. Саме душа це основна якість, за яким треба судити
про людину. Ф.М. Достоєвський бажав кращого життя для бідного, беззахисного, «приниженого і ображеного»,
«маленької людини». Але в той же час чистого, благородного, доброго, безкорисливого, душевного, чесного, мислячого,
чутливого, духовно піднесеного і намагається протестувати проти несправедливості.
19. Розкрийте соціально-філософську проблематику і психологізм роману Ф. М. Достоєвського «Злочин та
покарання».

Роман Ф. Достоєвського "Злочин і кара", написаний 1866 року, торкається складних соціальних, філософських,
морально-етичних проблем, які хвилювали письменника не один рік.

Уже сама назва примушує замислитись: чому Ф. Достоєвський так назвав цей роман? Перше слово зрозуміле:
Раскольников здійснив злочин — убив двох жінок. А "кара"? Його покарання — це усвідомлення самим Раскольниковим
згубності теорії "сильної особистості", яка виправдовує право убивати. І разом з цим усвідомленням — муки совісті за
скоєне. Убивши стару та її сестру, він убив частину самого себе. І в цьому, я вважаю, психологічна колізія роману.

Що ж перетворило Родіона Раскольникова на злочинця? Що стало мотивом його злочину? Гроші, спроба влаштувати
своє життя та полегшити життя близьких йому людей? Або ж створена ним теорія та прагнення довести її правильність
на практиці, перевірити самого себе: чи може він "порушити закон" та на цій підставі вважати себе особистістю
"надзвичайною"? Так у долі Раскольникова тісно переплелись соціальні, філософські та психологічні проблеми роману.

Що ж сформувало цю теорію, стало її основою? Частину відповіді на це питання ми знаходимо на перших сторінках
роману. Родіон Раскольников — бідний студент, його пригнічує ця бідність, ледве не злиденність. Його життя у тісній
комірчині, де низькі стелі та тісні кімнати "душу та розум тіснять", нестерпне. Особливо воно нестерпне для людини, у
якої є почуття власної гідності, яка уявляє себе "вищим створінням", здатним стати над людьми та законом. Для
здійснення егоїстичних мрій не вистачає лише грошей. У Раскольникова їх немає. А зовсім поруч — у бабусі-лихварки —
лежать гроші, які нічого не варто взяти. Правда, при цьому треба вбити. Але хіба він людину вб'є? — Ні, він уб'є нікому не
потрібне, шкідливе створіння, негідне жити на світі. У цьому жахлива суть теорії Раскольникова: убити, дозволити собі
вбити "за совістю". І виправдання цьому він знаходить у тому, що, забравши гроші, він зможе допомогти матері та сестрі.
На прикладі родини Мармеладових він бачить, що безвихідна бідність веде людину до морального злочину проти
самого себе. Злиденність ставить дилему: порушити моральність — злочинно, не порушити — теж злочинно щодо
близьких. Дізнавшись про долю Сонечки, "падіння" якої дає змогу виживати родині та пити її батькові, Раскольников
думає: "До всього-то негідна людина звикає!" Так логіка життя вступає у суперечність з моральними законами і служить
виправданням будь-якого злочину.

Сама ідея Раскольникова передбачає виживання та підвищення за рахунок інших. Він, поділивши людство на два
розряди — вищих і нижчих, наділивши перших правом убивати, намагається зрозуміти, до якої категорії належить він
сам. Раскольников наділяє себе правом убивати, зараховує себе до наполеонів і виправдовується тим, що з їхньої вини
загинули тисячі, а він-то робить замах на життя лише однієї людини заради, як йому здається, щастя багатьох. Він іде із
сокирою до старої, але вагається і не вірить до останньої миті в те, що він "це" зробить. Навіть сам собі він не хоче
зізнатися, що йде вбивати, щоб перевірити дієвість своєї теорії та дізнатись про себе — чи він "твар тремтяча", чи "право
має".

Він зрозуміє це пізніше, усвідомить і скаже Соні: "Я просто вбив; для себе вбив, для себе одного..." Він збагнув страшну
правду: так, він зміг переступити через кров, але вбивши, він убив самого себе: "Хіба я стареньку вбив? Я себе вбив, а не
стареньку". Ось оце знищення самого себе змушує його знов і знов подумки переживати.

Nты вбивство, викликає муки совісті. Скоївши вбивство, він не зміг переступити через самого себе, через свою "натуру",
через розуміння того, що він злочинець.

Раскольников не відчуває себе переможцем, він не знайшов заспокоєння та щастя, діючи за правом "надзвичайних
людей". Отже, що його теорія про право сильного на злочин зазнала поразки, а сам він, як і будь-яка інша людина, не
має права вбити людину. Божий закон "Не вбий!" сильніший від усіх теорій. Тому не випадково саме до Сонечки
приходить Раскольников з покаянням і саме вона радить просити пробачення у всього світу.

Автор карає свого героя за законами совісті, добра та моралі. Не випадково тому покарання за юридичними законами,
суд над Раскольниковим та все, що було потому, займає в романі зовсім небагато місця. Для Достоєвського більшу
значущість має суд совісті. Цим Достоєвський хотів показати згубність ідеї Раскольникова для суспільства та особистості.

20. Проаналізуйте роман-епопею Л. М. Толстого «Війна та мир» (історія створення, проблематика твору, система
образів та смисл назви).

Краткий анализ

Год написания – 1863–1869 годы.

История создания – Первоначально Толстой планировал написать повесть о декабристе, который вместе с семьёй
вернулся домой из многолетней ссылки. Однако в ходе работы замысел существенно расширился: появились новые
герои, были отодвинуты временные рамки. В результате появился роман-эпопея, работа над которым заняла у Толстого
почти 7 лет.

Тема – Центральная тема произведения – историческая судьба русского народа в Отечественной войне 1812 года. Также
автором подняты темы любви, семьи, жизни и смерти, долга, войны.

Композиция – Роман состоит и 4 томов и эпилога, каждому тому соответствует определённый временной промежуток.
Композиция романа отличается сложностью и многослойностью.

Жанр – Роман-эпопея.

Направление – Реализм.

История создания «Войны и мира» явила собой пример не только кропотливой работы над характерами героев и их
взаимоотношениями, но и полного погружения в историю России. Толстой тщательным образом изучал военные
документы, мемуары участников и свидетелей наполеоновских войн, а для описания сцены Бородинской битвы
некоторое время провёл в Бородине, на поле бывшего сражения, лично собирая достоверную информацию.

На протяжении работы над романом Лев Николаевич критично относился к проделанной работе. В стремлении
написать достойное внимания произведение он создал 15 различных вариантов начала романа.

Перед публикацией автор переименовал свое произведение. Смысл названия «Война и мир» заключается в том, что
автор на примере разных персонажей и разных социальных слоёв общества показал отношение людей к происходящим
в стране и мире грандиозным историческим событиям.

Среди множества тем, освещённых автором в романе, одной из важнейших является историческая судьба всего
русского народа в период военного лихолетья. Лев Николаевич всегда критиковал любые войны, поскольку в
дальнейшем они становились причиной серьёзных общественных проблем.

Люди, оторванные от привычных занятий и вынужденные убивать себе подобных, навсегда меняли своё
мировоззрение. Как следствие, всей нации наносился огромный, непоправимый нравственный ущерб.

Военные действия стали прекрасным фоном для развития такой важной темы , как истинный и ложный патриотизм.
Война 1812 года имела огромное значение в объединении всей нации в общем патриотическом порыве – изгнать врага
со своей земли. В этом были солидарны многие представители дворянства и простой народ. Все герои романа так или
иначе прошли проверку 1812 годом и получили нравственную оценку своих действий.

Все свои чаяния и надежды Лев Николаевич вложил в основную мысль произведения – каждый человек должен жить
интересами своего народа, стремиться к истинной гармонии, позабыв о жажде наживы или карьерных амбициях.
Любовь к родине, добрые помыслы, единение с простым народом – то, чему учит произведение.

Смысл романа заключается в «народности», поскольку именно народ есть движущая сила и величие нации.

Композиция

Проводя анализ произведения «Война и мир», необходимо отметить сложность и многоступенчатость его построения.
Не только роман, но даже каждый том и каждая глава имеют свои важные элементы сюжета (завязку, кульминацию,
развязку). В книге теснейшим образом переплетены главные сюжетные линии, многие персонажи и эпизоды
противопоставлены друг другу.

Произведение состоит из 4 томов и эпилога, и каждой из частей книги соответствует определённый временной
промежуток.

1 том (1805 год) – описание войны и главных героев, охваченных честолюбивыми мечтами.

2 том (1806–1811 год) – отображение проблем и сложных жизненных ситуаций, в которых оказался каждый из героев
романа.

3 том (1812 год) – полностью посвящён войне 1812 года. Описание Бородинского сражения как кульминации романа.

4 том (1812–1813 годы) – наступление долгожданного мира, с приходом которого происходит прозрение главных
героев.

Эпилог (1820 год) – I часть – повествование о дальнейшей судьбе центральных персонажей; II часть – размышления
автора о причинах возникновения войн и роли личности в истории.

Главные герои
О героях произведения мы написали отдельную статью – Главные герои «Войны и мира».

Жанр

Определить жанр «Войны и мира» достаточно просто – это роман-эпопея. Главными его отличиями от других
литературных жанров является большой объём произведения, масштаб отображаемых исторических событий и
проблематики.

В жанровом отношении «Война и мир» представляет собой очень сложное произведение, поскольку в нём
присутствуют характерные черты исторического, социально-бытового, философского, батального романов, а также
мемуаров, хроник.

Поскольку в романе задействовано много исторических лиц и даны описания реальных исторических событий,
показаны судьбы героев из разных социальных слоёв, а также критическое отношение к придворным лжепатриотам,
роман принято относить к литературному направлению критический реализм.

22. Франція часів ІІІ Республіки у романі Гі де Мопассана «Милий друг».

Розкрийте образ Жоржа Дюруа.
Головний герой роману - Жорж Дюруа (той самий Милий друг) - виходець з
нормандських селян, колишній солдат і дрібний чиновник, службовець в
міністерстві, на початку роману.

Мріючи «про краще життя», волею випадку Дюруа зустрічає свого

колишнього товариша по службі по гусарському полку Шарля Форестьє,
який відкриває двері для Дюруа в новий, раніше невідомий йому світ -
журналістики, політики, чоловіків і жінок з буржуазії, кар'єри, фінансів.

Однак шлях в освітлену яскравими вогнями паризьке життя для Дюруа стає
непростим. Будучи позбавленим таланту писати статті, поки ще не прозваний
Чарівним іншому, головний герой пробиває собі дорогу за допомогою
спритності і кмітливості. Дюруа проникає за лаштунки театру і політики, в
кулуари палати депутатів і передні державних діячів, однак при цьому не
може написати статтю, розпочату дружиною Форестье - Мадленой.

Молодість, зовнішня привабливість, вміння спілкуватися швидко призводять

Дюруа до різного роду зв'язків з жінками з буржуазного кола. Клотільда
Марель, «з легкої руки» маленької дочки якої Дюруа і став «Чарівним
іншому», стає коханкою героя; Мадлена Форестье, жінка неабиякого розуму і
таланту - практично єдиним другом-жінкою. Причому, ці зв'язки дають
Дюруа не тільки любовні втіхи або дружні узи: Марель, дізнавшись, не без
допомоги Дюруа, про важке фінансове становище свого коханця, потайки
«підкидає» йому гроші. Мадлена - вірний порадник в питаннях кар'єри і
фінансів. Вона ж підказує йому засіб для досягнення наступному ступені
кар'єрних сходів - необхідність знайомства з дружиною видавця газети
«Французьке життя», в якій служить Дюруа, - пані Вальтер. Це знайомство
призведе не тільки до любовної зв'язку Дюруа з поважної дружиною видавця,
поліпшення його фінансового стану та підвищення соціального статусу, а й
відкриє в подальшому для героя нові перспективи особистого життя.

Життя Дюруа явила перед ним нові обриси. Жінки і світські розваги як
головні події; епізоди дуелі і благодійного турніру у Жака Рівалом; трагедія в
вигляді смерті Форестье, однак принесла Дюруа шлюб з Мадленой і, в
подальшому, нахабний розділ спадщини, залишеного графом Водреком
мадлене; Амбітний зміни прізвища з Дюруа на дворянський аналог Дю Руа
де кантеле, мало не жартівливо запропонований Мадленой - все це події
життя героя.

Далі по ходу роману - ще більш гострі сюжети: скандальне розлучення з

Мадленой і одночасно з цим громадська компроментірованіе її коханця -
міністра закордонних справ Ларош-Матьє; втечу з дочкою Вальтера -
чарівною і юної Сюзанною, і, як фінал - весілля з широким розмахом:
червоний килим на сходах паперті в церкви, наречена - білява лялька з
флердоранжем в волоссі, і гості «високого суспільства» - маркіз, віконтеса,
граф, герцог, князь ... Як то кажуть, «життя вдалося».

Однак це не межа мрій героя: його погляд палату депутатів і здається, що

тільки одного стрибка досить, щоб перескочити від дверей церкви
Магдалини до дверей Бурбонского палацу.
Успіх роману «Милий друг» був великий, що не дивно. Настільки відверто,
зло і критично, як Мопассан, ніхто не ризикнув представити
«перспективного» журналіста і редактора відомого періодичного видання.
Довгий час на таємницю особистого життя таких людей лежало табу, і ось в
романі письменник відкрив, або навіть скажімо, різко відчинив завісу
кулуарної життя частини суспільства, зосередивши основну увагу на одній
фігурі - власне Золотому одного.

«Милий друг» Дюруа - невеликий, вульгарний мерзотник, який не відчуває

ніяких докорів сумління; в ньому немає нічого від бальзаковских «геніїв
злодійства».

Такий характер негативного героя - прикмета епохи. Жорж Дюруа, «любий

друг», вписується в коло «сильних світу цього» Третьої республіки цілком
мирно і природно, його успіх - доказ громадської та людської деградації.

Мопассан наполягає на аморальності кар'єри Жоржа Дюруа, який

підіймається по службових сходах, домагається багатства, ордена, положення
в світлі і, нарешті, блискучою одруження одним і тим же нехитрим способом
- спокушаючи жінок, розум, красу і вплив яких він використовує, а потім
обкрадає , обманює, ганьбить, кидає їх.

У «Золотому одного» автор гранично відвертий у своїй антипатії до героя,

але він не дозволяє собі окарикатурював Дюруа, перебільшувати його
поведінку, яке завжди строго відповідає темпераменту, витримці, хитрості
цього спритного вискочки.

Безсумнівно, характер Жоржа Дюруа - величезна удача Мопассана-реаліста.

А для журналістів - яскравий антиприклад.
23. Своєрідність новелістики Г. Мопассана. Проблематика та образи новел «Пишка», «Місячне
сяйво», «Намисто», «Мати потвор». Покажіть особливості психологізму письменника.
Новела в перекладі з італійської мови означає новину. У літературі ж новела - це оповідний
прозаїчний жанр, для якого характерні стислість, остросюжетность, відсутність психологизма,
несподівана розв'язка.

Генетичні джерела новели саме в казці, байці, анекдоті. Від анекдота її відрізняє можливість не
комічного, а трагічного або сентиментального сюжету. Від казки - відсутність чарівного елемента.

Історія з малою кількістю описів і несподіваними поворотами сюжету, - ось що властиво короткій
новелі. Для того, щоб зрозуміти, що таке новела, - достатнє ознайомитися з представниками
жанру, якими є Бокаччо, Гофман, Меріме, Дойль, Мопассан, По і інш. Особливості новели для всіх
авторів різні, хтось додає в сюжет містику і пише фантастичні новели, хтось додає новелі більше
реалістичності. Особливо видно різниця новел для різних культур. Так японські новели глибоко
пов'язані з фольклором, писалися на класичній мові з міфологічним відтінком.

Але я б своїй роботі хотіла зупинитися на новелах французького автора Ги де Мопассана і

довести, що вони дійсно відносяться до цього літературного жанру. Для аналізу я взяла декілька
творів: «Намисто», «Правдива історія», «Некорисна краса», «Вендета», «Коштовності»,
«Пампушка».

Всі ці новели досить різноманітні по темах, по інтонаціях (то сумної, то веселої; то іронічної, то
злої), але більшість їх об'єднує думку об уродливости дійсність, тугу по красі людських відносин.
Але все ж зупинимося на жанровій своєрідності творів Мопассана.

Отже, однією з ознак новели, як було вже сказано раніше, є остросюжетность. У творах цього
французького автора сюжет по праву вважається «гострим», оскільки захоплює і захоплює увагу
читача буквально з першого абзацу.

Так в новелі «Некорисна краса» героїня своїм обманом тримає в невіданні і напруженні не тільки
свого чоловіка, але і нас - читачів. Нам разом з героєм графом де Маськаре доводиться
розгадувати загадку, про те хто ж з семи дітей насправді не його.

У «Вендеті» вся увага спрямовується до того, як прагнення кревної помсти переростає в бажання
заспокоїти душу. Стара-мати дає обіцянку над тілом убитого сина, що помститься за його смерть.
Перед здійсненням жорстокої помсти вона поститься, старанно молиться, сповідається і
причащається.
У новелі «Пампушка» сюжет гранично простий, але в той же час вражаючий. Захоплений
прусаками Руан покидає група людей, серед яких і виявляється Елізабет Руссе, жінка легкої
поведінки, прозвана Пампушкою. Ними керують далеко не патріотичні почуття, а корисливі
мотиви - боязнь втратити свої гроші. У дорозі ці «добропорядні добродії» користуються добротою
і чуйністю Пампушки, примушують її служити своїм інтересам. По їх наполяганню їй довелося
поступитися домаганням пруського офіцера, що являв собою «прекрасну образчик хамства,
властивого звитяжному солдафону».

У новелі «Коштовності» сюжет спочатку нічим не залучає. Героїня, як і багато які жінки, любить
«навішувати» на себе різні прикраси. Але сюжет раптом починає розвертатися після смерті
героїні, коли її чоловік взнає, що «финтифлюшки», як він їх називав, стоять цілий стан.

А ось ялині говорити про сюжети новел «Намисто» і «Правдива історія», то, на мою думку, в них
немає нічого не звичайного, але, проте, вони не перестають бути захоплюючими. Просто їх
ізюминка міститься в розв'язки твору, а не в сюжеті.

Я думаю, що такі сюжетні лінії не можуть не заінтригувати. Це і доводить, що остросюжетность в

новелах Мопассана присутній.

Говорячи про сюжети і героїв, потрібно відмітити, що люди в описаних автором історіях
практично не наділені внутрішнім світом. Саме тут варто сказати про ще одну важливу ознаку
новели як літературного жанру - відсутність психологизма.

Психологизм - це повне, докладне і глибоке зображення почуттів і емоцій, думок і переживань

героя.

На мою думку, ця ознака виражається в тому, як автор називає своїх героїв. Замість імен він все
більше використовує займенники: «і вона прийняла пропозицію дрібного чиновника», «вона
страждала від бідняцтва свого житла», «вона мріяла про такі обіди». Або ж автор використовує
такі вирази як: «граф», «стара-мати», «пруський офіцер». Всі емоції і переживання виражені
буквально в декількох сухих фразах, а те і в декількох словах. Але не дивлячись на те, що автор не
дає опису переживань, думок, почуттів і емоцій, читач все-одинаково так чи інакше уявляє собі
характер героя. Він виражається в яких-небудь словах, діях, вчинках: «Вона горнулася до мене,
ластилася, називала мене безглуздими пестливими іменами, і всі ці телячі ніжності навели мене на
роздуми». Мопассан робить своїх героїв типовими. На їх місці міг би виявитися будь-якою
представник того суспільства.
Наступна ознака новели - стислість. Вона додає твору природність і доступність. У цьому новела
навіть стає схожою на анекдот. Адже суть сформульована чітко і ясно, акцент зроблений саме на
головній думці твору.

Автором використовуються короткі пропозиції і практично не використовуються опису природи,

обстановки, одягу героїв. З цього витікає, що твори такого роду мають не великий об'єм,
буквально декілька сторінок.

Незважаючи на відсутність описів, виразно уявляєш собі ту картину життя, про яку пише
Мопассан. Тут навіть хочеться пригадати фразу: «Стислість - сестра таланту». І дійсно треба
володіти великим талантом, щоб в такому незначному об'ємі твору передати глибоке значення
історії на зрозумілій і доступній мові.
Несподівана розв'язка - ось що безперечно є характерною рисою новел загалом і новел Ги де
Мопассана зокрема. Мені здається, що спочатку мене залучив саме цей аспект в творах такого
роду. Непередбачуваний поворот подій і інтрига, що зберігається дійсно з великою силою
спричиняють читачів. А якщо ще все зводиться до несподіваної розв'язки, то такі твори, по-моєму,
дуже складно обійти стороною. Прикладом цієї ознаки може служити новела «Намисто». У ній
героїня втрачає намисто, яке позичила у своєї подруги. І тому ним з чоловіком доводиться влізати
у великі борги, щоб купити і повернути намисто його господині. І ось вона концовка: через десять
років виснажуючого труда і бідняцтва героїня зустрічає свою подругу і взнає, що «діаманти були
фальшиві».
У новелі «Некорисна краса» героїня говорить своєму чоловіку, що один з їх семи дітей не його. І
герой протягом всієї історії намагається зрозуміти хто ж не його рідна кров: «граф вдивлявся то в
хлопчиків, то в дівчинок, невпевнено переводячи затьмарений тривогою погляд з одного лиця на
інше». Вся несподіванка розв'язки таїться усього лише в одній фразі: «я вам не змінювала нікол».
Як ще один приклад можна привести новелу «Пампушка». У концовке диліжанс знову їде по
зимовій дорозі. А в його кутку тихо плаче Пампушка. Люди, які "спершу принесли її в жертву, а
потім отшвирнули, як непотрібну брудну ганчірку", виявляють Пампушці своє презирство.
Взагалі цей твір примушує про багато що задуматися: про людські вади, які виходять назовні, як
тільки людині загрожує найменша небезпека; про суспільство, в якому ми всі знаходимося.
Мимовільно починаєш представляти себе на місці героїні.
Концовка цієї новели торкнула мене до глибини душі, оскільки в ній оголюється вся байдужість і
байдужість людей до чужих почуттів, переживань, емоцій.
У концовке новели «Вендета» мати розправляється з вбивцею свого сина самим жорстоким
образом і до неї приходить почуття виконаного обов'язку, в її душі наступає заспокоєння: «в цю
ніч вона спала спокійно».
Розв'язка новели «Коштовності» - приклад того як пристрасть дружини «до мішури» змінило
подальше життя її чоловіка. Він став непомірно багатою людиною.
Я вже згадувала про схожість новели з анекдотом, думаю, що потрібно сказати і про їх
відмінність. Анекдот, як правило, несе в собі комічне значення, а новела навпаки має трагічну і
навіть сентиментальну концовку: «А Пампушка все плакала, і часами ридання, яких вона не в
силах була стримати, чулися в темряві між строфами «Марсельєзи»».

Іноді новелу плутають з розповіддю, але на відміну від розповіді новела спирається на рідку,
неординарну подію, ігнорує описательность. Художність, характерна для розповіді, в новелі
досягається за рахунок незвичності і напруженість сюжету.
Прикладом схожості новели з розповіддю може служити наявність оповідача, повествующего яку-
небудь історію з свого життя, або почуту ним де-небудь. Так в новелі «Правдива історія» пан де
Варнето, «старий п'яниця» розказує «забавну історію», яка колись з ним сталася.

Якщо порівнювати новелу з казкою, то варто відмітити такий момент, що історії новел
відбуваються в звичайному житті із звичайними людьми, і чудова в них тільки доля героя. Життя
його складається вдало або невдало не за допомогою чаклунства, як це буває в казках, а завдяки
дивному збігу обставин.
У новелі «Коштовності» казковим образом, «финтифлюшки» виявляються прикрасами,
що дорого коштують Підводячи підсумок всьому вищесказаному можна зробити висновок, що
прочитані мною твори Ги де Мопассана дійсно відносяться до такого непростого і багатогранного
літературного жанру як новела, а значить і поставлена на початку роботи мета мною досягнута.

24