1.

Визначте тему й художній модус твору Григорія Сковороди «Ой, ти,

птичко жолтобока».
Тема: життя, близьке до мудрої природи, є запорукою душевного спокою, гармонії, щастя;
Сковорода говорить про свій зв’язок з трудовим народом і засуджує тих, хто зрікається його, аби
здобути собі високе становище.
Модус художності – це всеосяжна характеристика художнього цілого; це той чи інший лад
естетичної завершеності, який передбачає не тільки відповідний тип героя і ситуації, авторської
позиції і читацького сприйняття, а й внутрішньо єдину систему цінностей, і відповідну їй поетику.
Вірш належить до пейзажної лірики, бо Сковорода збагатив жанрову систему своїх поетичних
творів, урізноманітнив версифікаційні прийоми, ритміку і строфіку віршів, зробивши їх гнучкішими,
пластичнішими, наближеними до силабо-тонічної системи. Цей вірш підпорядкований фольклорній
ритміці та образності, що свідчить про певну зорієнтованість поета на народнопісенні традиції. У
поетичному тексті «Ой, ти, птичко жолтобоко» переплітається трагічна та елегійна художня
модальність, однак переважає елегійний модус художності («Клади на зеленой травкі, На
молоденькой муравкі…», «Буйні вітри повівают…», «А вербочки шумят низько…», «Тут течет
поточек близько…»). Елегійний герой поета зі своєї сторони споглядає на світ, на життя, його
незворотність, індивідуальну вписаність в об’єктивну картину всезагального життєустрою.
2. Прокоментуйте сюжетну історію та дискурс сюжету оповідання
«Таліянка» Юрія Федьковича.
Юрій Федькович цікавився долею рекрутів, що мали кидати рідні домівки та вирушати в чужі
краї, залишаючи інколи родину без годувальника. В оповіданні «Таліянка» він змалював реалістичні
картини рекрутчини та поневірянь жовнірів у цісарській армії. Безрадісна, муками і стражданнями
повита доля рекрута, солдата австрійської армії найчастіше потрапляє в поле зору Федьковича-
прозаїка. І це не випадково. Адже рекрутчина була великим соціальним лихом, яке лягло тягарем на
буковинське село, насамперед на селянську бідноту – наймитів, сиріт, усіх тих, хто виявляв
незадоволення або протест. У відображенні цього явища Федькович виступав як справжній народний
письменник. Обурення несправедливістю, яка панувала під час рекрутського набору, висловлює
письменник в оповіданні, де один із героїв каже: «Прийшла вербицирка: а війт не мав кого за свого
сина упхати, та мене сироту». Побратимство є лейтмотивом оповідання. Сюжет будується на
трагічному коханні, що непереборно захоплює людину і веде до катастрофи. В українській прозі
дискурс війни майже виключно серйозний: наявні антимілітарні мотиви оповідання безпосереднього
учасника війни Юрія Федьковича.
З погляду мовотворчості це одна з найоригінальніших постатей в укр. л-рі. Для забезпечення
художності й лаконічності вислову Федькович майстерно використовував народнорозмовні й
фольклорні джерела, які зробили мову тексту мелодійною та емоційно забарвленою. Використання
розмовних і фольклорних елементів письменник поєднував із продовженням західноукр. мовної
традиції і наслідуванням мовної практики східноукр. письменників, передусім Шевченка. У своїй
мовотворчості Федькович широко використовував рідні йому говірки. Гуцульський і буковинський
говори загалом близькі й розмежовуються невиразно. Відображення їх у мові твору слід визнати
природним і закономірним. Гуцульські й буковинські говіркові риси письменник використовував
стихійно, без спеціальної стилістичної настанови. Діалектизми однаково наявні як в авторській мові,
так і в мові персонажів.
3. Прокоментуйте жанрові ознаки твору «Як умру, то поховайте» Тараса
Шевченка.
За жанровими ознаками вірш «Як умру, то поховайте» належить до заповіту: автор заповідає,
щоб його поховали в Україні, він закликає своїх земляків постати проти поневолювачів і скинути
кайдани неволі, здобути свободу й у вільній державі згадати його добрим словом. Для поезії ХІХ ст.
традиційним є використання алегорії Музи як творчого натхнення, однак у «Заповіті» цього
традиційного для жанру мотиву немає. Для народного поета важливо прийняти славу не з рук Музи
(культурологічний контекст), а від рідного звільненого народу (життєва стихія). Глибоке відчуття
єдності з народом простежується і в прагненні бути похованим «на могилі», тобто на козацькому
кургані, а не в могилі на цвинтарі, що означало поділити долю захисників рідної землі, прилучитися
до козацької слави. Відчуття органічного злиття поета з рідним краєм вибудовується у формі градації
шляхом прямої асоціації від частини до цілого.
 У генологічному аспекті заповіт найчастіше трактується як різновид жанру пам’ятника, але у
творі присутній і адресат – нащадок або нащадки, що дозволяє трактувати зразки таких поезій як
послання. Пам’ятник, у свою чергу, розглядають як особливий різновид хвалебної оди, або ж
своєрідний панегірик собі від себе ж.
Композиційно «Заповіт» – це звернення ліричного героя до народу. Поезія написана у формі
монологу, в якому над елегійними настроями панує пафос суспільно-політичної боротьби. Жанрові
дефініції мали місце ще при житті Шевченка: у першому виданні він вийшов під заголовком
«Думка». Свої твори Шевченко часто називав думками, думами, що виявляє глибоку медитативну
природу його поетичних роздумів, монологічну форму. У функціональному відношенні заповіт
близький до пам’ятника. «Заповіт» Шевченка демонструє дивовижно органічне злиття глибоко
особистого та колективного. У цьому вірші відображено складну гаму почуттів від спокійних
особистих роздумів автора до полум’яних закликів боротися за ідеали волі. Традиційно поетичні
заповіти передають глибоко особисте переживання власної смерті в проекції на загальнолюдські
цінності, вони проголошують насамперед унікальність людського життя, утверджують
непроминальність духовності. Віршовані заповіти поетів-учасників громадянських і національних
рухів набувають статусу політ. творів. Революційний ореол має й «Заповіт» Т. Шевченка, бо він
органічно сприймається у контексті укр. л-ри, історія якої відбиває трагічну історію народу,
змушеного постійно боротися за свою державність. Отже, якісно оновленим постає жанр заповіту в
укр. л-рі у творчості Шевченка, який у формі особистого прохання виразив волю народу, поєднавши
особисте й національне начала у високохудожній поетичній формі.
4. Прокоментуйте жанрові ознаки твору «Сід» П’єра Корнеля.
Свій твір Корнель назвав трагікомедією через її щасливий кінець, тим самим порушивши
одну із найважливіших вимог класицистичної теорії – строго розмежовувати і не змішувати два
основні види драматичного мистецтва – трагедію й комедію. Всупереч усталеному погляду Корнель
звернувся за сюжетом п’єси не до античних авторів, а до п’єси свого іспанського сучасника Гільєна
де Кастро «Юність Сіда». Проте франц. письменник створив не любовну, а героїчну драму,
відтворюючи конфлікт між коханням і обов’язком. Основним прийомом композиції п’єси стала
антитеза, за допомогою якої письменник виразив напружену морально-психологічну боротьбу між
героями та у їх власній душі. Стрункий логічний розвиток дії у п’єсі, симетрично-контрастне
співвідношення персонажів ще більше посилили напруженість драматичного конфлікту. Беручи
злободенну тему, Корнель її узагальнює, робить її глобальною і загальнолюдською (це питання про
абсолютизм, про те, як співвідносяться доблесть аристократа та обов’язок придворного, як
пов’язані родовий, державний борг і борг кохання). Корнель уважав, що у самому принципі
правдоподібності закладена якась парадоксальність: комедія має бути правдоподібною, але й має
бути скандальною, щось має бути порушено, має бути конфлікт, який буде суттю комедії. Любити
того, хто вбив твого батька – це скандально, але герої приходять до цього в результаті послідовного
і строгого дотримання норми, боргу. У трагедії значне місце посідає епічний елемент.
Корнель створює характери інакше, аніж у мистецтві ренесансного реалізму та бароко, їм не
властива різнобічність, кричуща конфліктність внутр. світу, суперечливість у поведінці. Характери в
«Сіді» не індивідуалізовані. Не випадково обрано такий сюжет, в якому одна й та ж проблема постає
перед кількома персонажами, при цьому всі вони вирішують її однаково. Для класицизму було
властиво під характером розуміти якусь одну рису, яка ніби притлумлює всі інші. У Корнеля в «Сіді»
характером наділені ті персонажі, хто може свої особисті почуття підпорядкувати велінню обов’язку.
Створюючи такі характери, як Родріґо, Хімена, Фернандо, інфанта, Корнель надає їм величавості,
героїзму. До цих двох характерів слід додати й двох батьків – дона Гомеса та дона Дієґо, які у своїй
суперечці прагнули відстояти честь власних феодальних родин, тобто керувалися родинним
обов’язком.
Величність характерів, їх громадянськість в особливий спосіб забарвлюють найособистіше
почуття, якого вони зазнають, – почуття кохання. Корнель заперечує ставлення до кохання як до
згубної пристрасті чи до легковажної розваги. Він бореться з уявленням про кохання, освітлюючи
кохання глибоким гуманізмом. Кохання можливе лише тоді, коли закохані поважають одне в одному
шляхетну особистість, тому кохання стає чеснотою поряд з найвищими громадянськими почуттями.
Однак у «Сіді» чимало відступів від правил: сюжет узятий з легенд середньовічної Іспанії, а
не з історії Стародавніх Греції чи Риму. Не дотримано принципу «чистоти жанру»: трагічний
конфлікт знаходить щасливий розв’язок, що виразилось і в означенні жанру п’єси. Драматург на
кілька годин перевищив «єдність часу». «Єдність місця» він розуміє занадто широко, розгорнувши
події «Сіда» у різних палацах, а не в одному. Порушено «єдність дії»: образ інфанти не пов’язаний з
головною дією. Не дотримана і ще одна єдність – вірша: включення «стансів Сіда» руйнує
постійність александрійського вірша, яким слід було писати трагедії.
5. Визначте характер групування персонажів у творі «Дивак» Григора
Тютюнника.
Система образів (групування персонажів) – важливий елемент композиції, який дає
авторові можливість розкрити існуючі в дійсності суперечності між людьми, а отже, і зміст твору.
Кожен з них є типовим узагальненням, будучи разом з тим індивідуальністю зі своїми вчинками,
прагненнями, надіями, думками, почуттями. Та всі персонажі перебувають у зв’язках і зіткненнях
між собою, їхня поведінка, симпатії й антипатії визначаються їхніми соціальними ознаками,
виробничими, сімейними й іншими стосунками, рисами характеру, світоглядом, рівнем культури
тощо. У творах із багатьма персонажами є один чи кілька головних персонажів, є другорядні,
третьорядні, епізодичні. Автор твору повинен їх відповідним чином описати, розмістити й
згрупувати, визначити кожному роль у розвитку сюжету твору, щоб це було зрозуміло читачеві.
Персонажі твору «Дивак»: Олесь (головний персонаж), Федько Тойкало, дід Прокоп,
вчителька Матильда Петрівна, матір Наталка, школярі та селяни (другорядні персонажі).
Олесь. Маленький сільський хлопчик, худорлявий і слабосилий, допитливий і вдумливий. Олесь
любить зиму, малювати на снігу, спостерігати за природою, блукати у бору і верболозі, уявляти і
фантазувати. Він не хоче псувати молодий лід на річці, шкодує пліточку, яку проковтнула хижа
щука, жаліє коней, яких поганяє дід. Все це показує добру вдачу хлопчика, його милосердність.
Прізвисько Дивак він отримав тільки за те, що любив і оберігав кожну тварину, кожну билинку.
Світогляд хлопця протиставляється досвідові дідуся, який вважає, що всього в житті треба
добиватися силою. Хлопець не робить нічого принизливого, образливого, жорстокого та
забороненого. Він наділений творчою уявою, має малярські здібності, захоплений і залюблений у
природу, добра, щира, гуманна дитина. Олесь незлопам’ятний, чуйний, спостережливий, цінує
прекрасне, справедливий і вразливий. Федько Тойкало. Олесів однокласник, який спершу вдарив
хлопця, а згодом дав пиріг і вони помирилися. Федько зображений як розбишака, який згодом
розуміє свою вину і прагне згладити її. Ці два персонажі групуються у творі за принципом
протиставлення. Прокіп. Олесів дід, який хотів навчити хлопчика бути, як усі. Дід насправді любив
онука, пишався, що Олесь був відмінником, але повчав, бо розумів, що хлопчикові доведеться у
житті важко. Дід Прокіп постає у творі працьовитим, досвідченим, він любить жартувати, життя
навчило його нікому не співчувати і думати про те, як вижити (принцип протиставлення). Наталка.
Олесева мама, яка знала, що її сина вважають диваком, але вона сприймала його таким, яким був.
Матильда Петрівна. Олесева вчителька старшого віку, строга, принципова, дотримується усіх
правил (принцип протиставлення).
Отже, характер групування персонажів у творі побудований за принципом протиставлення:
автор послідовно вибудовує стосунки хлопчика з односельцями, ровесниками, ріднею. В Олеся не
складається дружба з однолітками, вони сміються з нього, називають диваком. Для них дивак – все
одно що зрадник, а значить треба бити. Тютюнник зосереджує увагу на нетиповості свого
персонажа – він не вміє ображатися. Дорослі сприймають дивацтво крізь призму свого життєвого
досвіду, оцінюють з позицій усталених норм поведінки в суспільстві, традицій виховання. Тому в їх
ставленні виявляються і черствість, і роздратування, і насмішкуватість. Дорослі намагаються
поламати світогляд малого дивака, щоб зробити його «нормальним», як усі діти. Тютюнник показує
характер таких взаємин, пояснює особливості сприймання хлопчиком повчань старших, передає різні
відтінки душевного стану: довірливість, здивованість, осмислення гіркої життєвої правди,
розчарування.
6. Визначте родові й жанрові ознаки обрядодії «водіння кози».
Обряд «водіння кози» належить до народної обрядової драми (рід). Серед найдавніших
містерій (жанр), що у трансформованому вигляді побутують і донині, є «водіння кози», яке
характеризується наявністю акту замовляння з обов’язковою побажальною частиною, що
розгортається у широку драматичну церемонію за участю масок. Активно використовувались у
містерії алегорія, заміна містеріальних персонажів алегоричними постатями при збереженні
містеріальної послідовності. Центральною маскою цього дійства є тварина (коза, ведмідь, кінь), що
увиразнює практично-господарську суть маскованої вистави. Усі учасники гри повинні були
відповідно перевдягатися. Функція ряджених полягала в тому, щоб розіграти традиційну виставу в
кожній хаті, адже за повір’ям це обіцяло господарям щастя і добробут. У цьому обряді можемо
виокремити декілька змістових ліній: 1) зв’язок із природою, рослинним світом, родючістю землі;
2) зв’язок зі світом померлих; 3) із магією (магія слова, замовляння, імітативна і контагіозна магія).
Варто закцентувати увагу на часі проведення ритуалу. Обряд водіння Кози відбувався під час
особливої фази річного циклу. Період, на який припадає Різдво і Новий Рік, був чи не
найважливішим у житті людей. Це була своєрідна точка відліку нового життя. Тому всі дії різдвяної
містерії «Коза» набувають космічного масштабу, вони пов’язані з перемогою Космосу над Хаосом,
Добра над Злом, життя над смертю, що, власне, й уособлює смерть і воскресіння Кози. У загальній
атмосфері рядження, як ритуальної дії, велике значення має хореографічний компонент. Танці,
окремі хореографічні рухи, артикуляції моторнопластичного типу пов’язані з ігровою поведінкою та
роллю дійових осіб, також мають обрядову семантику. Щодо форм – це сольні, парні і колективні
(хороводні) танці, а також хореографічні малюнки певних епізодів – танцювальні фрагменти, які
мотивовані різними обставинами: в одних випадках – розігруваним сюжетом, в інших – характером
окремого персонажа. Тому «водіння кози» – це театралізований обряд-гра з масками, що мав свій
усталений сценарій, пісенний і муз. репертуар. Основним моментом ритуального дійства був танець
«кози», її «вмирання» і «воскресіння», що символізували циклічний круговорот часу, прихід Нового
року.
7. Встановіть сюжетну історію оповідання «Дивак» Григора Тютюнника.
В центрі подій оповідання – хлопчик Олесь, який часто поводиться не так, як його однолітки.
Олесь тонко відчуває природу, чутливий до краси, його серце відкрите для добра й справедливості.
Усе лихе в житті він сприймає болісно. Не всі розуміють його почуття, оточуючі вважають його
диваком, людиною, не пристосованою до життя. Діти у школі дозволяють собі бити Олеся, дід
навчає, що все в житті вирішує сила, вчителька хоче поставити двійку за «неправильний» малюнок.
Та в Олеся щодо всього є власна думка, якої він не змінить і не зрадить своїм принципам.
Паралельність і єдність двох світів – природи і людини – це головний мотив оповідання. Автор
наголошує, що людина повинна усвідомлювати себе невід’ємною органічною частиною природи.
Олесь вміє бачити дивовижну красу і неповторність оточуючого світу, уміє радіти і захоплюватися.
Експозиція: дорога Олеся до школи (Початок зими. Шлях Олеся до школи пролягає через бір
або річку. В бору хлопчик бачить дятла, але не забирає його шишку. На річці Олесь докоряє
хлопцям, щоб не псували молодого льоду. Федько Токайло б’є Олеся під око. Хлопчик розглядає дно
річки крізь лід і уявляє себе там, потім бачить пліточку в зубах у щуки); Зав’язка: непорозуміння на
уроці малювання між учителькою та учнем (На уроці малювання замість горщечка Олесь малює
дятла. Вчителька обіцяє поставити двійку, хлопчик збирає книжки і йде зі школи); Розвиток дій:
втеча з уроку, блукання верболозами, примирення з Федьком, зустріч з дідом (Олесь опиняється у
верболозах, де блукає до самого вечора. Коли настає час йти додому, хлопчик чує, як дядьки
говорять, що він дивакуватий. На мосту Олесь і Федько Токайло миряться. У лісі Олесь зустрічає
діда Прокопа і разом вони їдуть по солому. Дідова наука. Повернення додому і прохання Олеся до
діда, щоб не бив коней); Кульмінація: розмова з дідом, непорозуміння та образа (Вдома Олесь чує,
як дід називає його перед матір’ю неглемедзою і диваком, якого інші затопчуть. Хлопчик плаче, а дід
відчуває провину); Розв’язка: вечеря без Олеся, сон хлопця, народження нового дня (Олесь засинає і
вночі просить матір розповісти казку про Івасика-Телесика. Настає ранок).
8. Прокоментуйте сюжетну історію та дискурс сюжету оповідання
«Таліянка» Юрія Федьковича / Особливості наративу оповідання.
Юрій Федькович цікавився долею рекрутів, що мали кидати рідні домівки та вирушати в чужі
краї, залишаючи інколи родину без годувальника. В оповіданні «Таліянка» він змалював реалістичні
картини рекрутчини та поневірянь жовнірів у цісарській армії. Безрадісна, муками і стражданнями
повита доля рекрута, солдата австрійської армії найчастіше потрапляє в поле зору Федьковича-
прозаїка. І це не випадково. Адже рекрутчина була великим соціальним лихом, яке лягло тягарем на
буковинське село, насамперед на селянську бідноту – наймитів, сиріт, усіх тих, хто виявляв
незадоволення або протест. У відображенні цього явища Федькович виступав як справжній народний
письменник. Обурення несправедливістю, яка панувала під час рекрутського набору, висловлює
письменник в оповіданні, де один із героїв каже: «Прийшла вербицирка: а війт не мав кого за свого
сина упхати, та мене сироту». Побратимство є лейтмотивом оповідання. Сюжет будується на
трагічному коханні, що непереборно захоплює людину і веде до катастрофи. В укр. прозі дискурс
війни майже виключно серйозний: наявні антимілітарні мотиви оповідання безпосереднього
учасника війни Юрія Федьковича.
Особливості наративу оповідання: Наслідуючи літературні традиції і традиції народної
поетики, Федькович звернувся до форми розповіді від першої особи. Будуючи оповідь від першої
особи, автор отримує можливість показувати внутрішньо-смисловий потенціал розповіді, об’єктивно
висловлюватись про події, адже оповідач здебільшого говорить про те, що сам бачив, чув, чого був
свідком, учасником. Такий прийом викликає у читача довіру, інтимізує оповідь. Читач дізнається про
події від безпосереднього їх учасника, переживає і оцінює їх разом з оповідачем, що активізує
читацьку увагу, викликає глибокі емоції. Оповідач розповідає про події, що вже сталися в його житті,
тобто передає їх через спогади, отже, сюжетний час, щодо часу оповіді, є минулим. Ретроспективний
погляд письменника визначає відповідну часово-просторову структуру твору, коли сам оповідач уже
оцінив події і пропонує цю оцінку читачам. Форма викладу від першої особи надає оповіді щирості,
сповідального характеру і цей твір починається безпосередньо з особового займенника («Від матері я
маленький оставсь, а батечка мого таки і не тямлю – покійний!..»). Також оповідь від першої особи
будується і як перехід від міркування до розповіді про певні події, тоді оповідь розпочинається з
певних асоціацій оповідача, які переходять у розповідь-спогад. Виклад подій у такій оповіді
подається в суб’єктивній ретроспекції, це зумовлює відтворення подій не повністю, а вибірково,
вони представлені оповідачем-персонажем як такі, що відстоялися у часі й просторі, і оповідач
вибирає тільки ті події, характери, які підтверджують та розкривають суть його теперішніх роздумів.
При такому сюжетному викладі об’єктивність зображення відтворюється у вигляді прямої й
непрямої мови, невласне-прямого діалогу, переказу змісту розмови. Образ оповідача і автора
накладає свій відбиток і на мовно-стилістичні особливості мовлення героїв твору. Образ автора є
об’єднувальною ланкою між оповідачем та персонажем, оскільки останні створені свідомістю
автора, його світоглядними позиціями, естетичним кредо. У своїх розповідях оповідач використовує
народні пісні, які підсилюють емоційне сприйняття, зближують худ. текст з народнопісенним,
створюють здебільшого ліричний настрій. «Співанку для тих, що кохалися, а не побралися» склав
оповідач у цьому оповіданні, зазначаючи: «Співається на той голос, що: З’їзди-єм коника, З’їздим
другого». Оповідач у Ю. Федьковича – глибокий лірик, щирий, ніжний, він одночасно є і
спостерігачем, і героєм, і «автором».
9. Охарактеризуйте особливості змістової організації поезії «І золотої, й
дорогої» Тараса Шевченка.
Тему поезії Т. Шевченка «І золотої, й дорогої» можна визначити як «сирітство», автор пише
про гірку долю кріпацьких дітей, де особиста доля автора невіддільна від долі дітей-сиріт. Поетове
колишнє дитяче горе, його поранена душа, яка оживала в ньому внаслідок несвідомих репресій, була
в ньому другим «я», його «серцем», що так часто плакало в ньому і навіювало якийсь важкий сум на
душу. Тож інтимні роздуми автора, що апелюють до читацького співпереживання, – основа творчого
задуму вірша «І золотої, й дорогої». Це узагальнене життєве положення конкретизується
через фабулу твору, якою слугують роздуми (від авторської особи) над долею безпритульного
селянського хлопчика. Образ хлопчика в селі, який сидить один, вдягнений у стареньку ряднину,
асоціюється у Тараса Григоровича з ним самим, з його молодістю. Він переймається тим, що це дитя
так ніколи й не дізнається, що таке вільне життя, а його найкращі роки життя пройдуть у наймах .
Фабула твору також сприяє худ. розкриттю та пізнанню психічного стану характеру ліричного героя
як узагальненого ймовірного типу людської поведінки, особистісно окресленого світу його думок та
переживань. Вірш перейнятий лірично-елегійним настроєм. Пафос твору визначає почуття
пронизливого смутку, печалі та душевного болю, викликаних драматичним становищем сироти, його
психічним станом; загалом же вірш пронизаний трагічним пафосом. Ідея твору, очевидно, пов’язана
з думкою про те, що молодість як найцінніше, що є в людини, в умовах народної неволі втрачає для
поета сенс. І його уява малює моторошну картину звуження «широкого вольного світу» сироти до
закутків наймів і москалів. А місток із антифраз, розташованих за принципом градації (не плакав, не
журивсь, прихиливсь), з’єднує два береги неволі безталанного хлопчика найми — москалі, засвідчує
байдужість і жорстокість світу, який викидає знедолених на задвірки життя. Завдяки емпатії автора
нестерпний біль від споглядання долі сироти вражає своєю жорстокою правдою. Смислова та
емоційна енергетика утримує код Шевченкового твору «І золотої, й дорогої» у сфері життєвих
цінностей, сфокусованих в образі ідеалу, поданого в перших рядках вірша і знівельованого умовами
невільницького життя народу України. Правдивістю та природною щирістю, відвертістю та
емоційністю відзначається ця поезія, в якій переважає самовираження «Я» поета. У ній свого
драматичного наповнення набуває внутрішній конфлікт. Глибока любов і розуміння дитячих душ,
нелегкі спогади своїх дитячих літ лягли в основу цієї поезії.
10. Встановіть паратекстуальні особливості поеми «Великий льох»
Тараса Шевченка.
Тему поважного ставлення до власної історії, врахування помилок предків, патріотизму і
об’єднання заради вільного життя Шевченко продовжує в поемі «Великий льох». Цю поему автор
сам назвав містерією (західноєвропейська середньовічна релігійна драма, що виникла на основі
літургійного дійства; основою містерії різдвяної та великодньої є біблійні сюжети). Мiстерiя в
лiтературi – масова драматична вистава на сюжети релiгiйних легенд. Ця поема поєднує в собi два
роди л-ри: лiрику i епос. Автор порушує в алегоричному змiстi важливу проблему: чи є виннi?
Поема є гострою сатирою на полiтику Росiï, це протест проти соц. i нац. гнiту укр. народу. Очевидно,
що алегоричний характер образiв твору був узятий iз вертепу, який iснував у той час. Твiр
складається iз трьох частин, а в кожнiй iз них є по три образи. Поштовхом до написання поеми стали
археологічні розкопки могил. Ці дії сприймались народом як глум над його святинями. У центрі
поеми – село Суботів, яке колись належало Богдану Хмельницькому і де москалі почали розкопки
великого льоху. Упродовж усього твору поет підкреслює мету розкопок, здійснюваних москалями, –
наживу. Але виявилось, що Москва розкопала малий льох, а великий (тобто приховані сили і
волелюбні прагнення укр. народу) не знайшла. Тобто, великий льох – це приховані сили, це вільний
дух укр. народу, який , коли його «розкопають» утисками і знущаннями дасть відсіч поневолювачам.
Великий льох – це символ прихованої загрози всім катам України. Не можна тривожити кістки
мертвих, паплюжити пам’ять історії, бо вона помститься. Важливе значення в розумінні назви і
поеми загалом мають її фольклорні наскрізні мотиви шукання скарбу, і то передусім духовного,
здобуття омріяної «правди-волі», метафора «Великого льоху» – опорна для ідеї твору, значення
символічної могили, у якій ті сили і ту правду-волю поховано, але з якої вони мають неодмінно
воскреснути, є традиційними для укр. народнопоетичної творчості.
Епіграфом до цього твору є слова з Псалтиря. Шевченку настільки були близькі тексти
псалмів, що він не тільки глибоко розумів їх зміст, а й зміг по-своєму переказати їх сенс у власній
інтерпретації. В 43 псалмі говориться про те, що Бог захистив предків синів Кореових, і перемогли
вони ворогів своїх не мечем, а силою Божою, а тепер піддав нарузі народ і знущаються з нього
вороги, і сміються з нього сусіди. Народ відвернувся до чужих богів, але Бог істини направив їх на
стежку правильну і тепер народ надіється не на зброю свою, а на Божу силу і завершується псалом
благанням. Ці слова не могли не зачепити душу Кобзаря. Адже в них основна думка «Великого
льоху», це ніби молитва за Україну. Але саме ті слова, які взяв з цього псалма Шевченко епіграфом
до свого твору можна тлумачити й по-іншому. «Віддав нас на знущання і кпини іншим народам» – ці
слова звернені до Богдана Хмельницького, адже це під його колишнім помістям розкопують «льох».
Далі у творі йдеться про катів України, яких, очевидно, привів на нашу землю Хмельницький. Отже,
епіграф до «Великого льоху» анонсує розповідь про того, хто є причиною сучасного становища
України. Це гостра критика дій Богдана Хмельницького. Але й це ще не означає, що Тарас Шевченко
тільки гостро негативно ставився до Хмельницького, адже Кобзар намагався докладно вивчити
історію, докопатися до істини і закликав до цього всіх.
Ключ до неоднозначного погляду Кобзаря на особистість Богдана Хмельницького можна
знайти в епілозі «Стоїть в селі Суботові». Епілог – звернення до глядача хору (чи актора) в кінці
п’єси (в ексоді, тобто заключному епізоді), в якому пояснюється задум автора, характер твору,
значення подій, що відбулися. Епілог – компонент композиції, покликаний відтінити домінанту в
характерах, додати нову інформацію, авторську оцінку зображуваної моделі життя. Отже, епілог як
елемент паратексту, уточнює думку автора, доповнює основний зміст твору і допомагає читачеві
зробити правильні висновки, тобто, автор хоче ще додати, узагальнити головну ідею твору. Також
епілог можна сприймати як думку автора щодо вищесказаного, ніби погляд збоку, з позиції глядача,
а не творця. Фрагмент «Стоїть в селі Суботові...» щодо образу автора виразно відрізняється від
решти тексту. Це єдине у «Великому льосі» місце, де автор відкриває своє обличчя, де безпосередньо
звучить його голос, що визначає певну виокремленість фрагмента. По суті це достатньою мірою
автономний, хоч у семантичному плані пов’язаний з усією поемою, цілісний поет. текст. Зі
структурно-семантичного погляду тут є типові ознаки худ. тексту: єдність авторового погляду, його
трактування істор. шляху України після Переяславської ради; плетиво і взаємопов’язаність мотивів;
наявність ключової метафори – «льох» – з модифікованими її варіантами («могила», «домовина»),
сенсовий підтекст – полеміка з офіціозною московською історіографією; чітко виявлений ідіолект –
засоби й інтонація характерного для Шевченка жанру послання, прямі звернення до Хмельницького.
Подібного в інших частинах поеми немає. В епілозі гнівне засудження Б. Хмельницького
пом’якшується. Шевченко усвідомлює, що гетьман хотів Україні добра, але його ошукали. Також в
епілозі звучить думка, висловлена в епіграфі: «Так сміються ж з України / Стороннії люди!», але на
відміну від епіграфа, де звучить песимістичний настрій і навіть докір Хмельницькому, закінчується
цей твір вірою в світле майбутнє.
Отже, символіка назви «Великий льох», епіграф і епілог допомагають усвідомити задум
автора, розкривають глибоке знання Т. Шевченка міфологічних вірувань свого народу, розуміння
текстів святого Письма, зокрема, псалмів Давидових, та бажання об’єктивно з’ясувати подробиці
укр. історії.
11. Перекажіть одну народну/фольклорну легенду, прокоментуйте її
жанрові ознаки.
Народна легенда «Зозулині черевички»: давно поліським краєм правив скупий князь, який
одного разу розлютився на те, що якесь село не прислало йому данини. Тоді він вирішив їх покарати
за це і вирушив на розправу до села. Старші люди, дізнавшись про це, стали думати, як зарадити цій
ситуації. Зголосилася врятувати село донька бідної вдовиці. Дівчина попросила, щоб їй пошили нову
сукню, бо та, що на ній, вже зовсім зносилася; коли на ранок вона одягнула нову сукню, то всі
побачили, що перед ними справжня красуня. Вона вийшла назустріч карателям, сказавши князю, що
податок був несплачений через недорід на полях. Князь не міг нічого сказати, бо був зачарований
вродою дівчини. Згодом відповів, що не буде плюндрувати села, натомість дівчина стане його
дружиною. Дівчина змушена була погодитися, хоча не хотіла цього, бо князь був старий і бридкий.
Князь наказав дівчині повертатися до села, щоб та сповістила про його милість, а також, щоб вона
подумала про подарунок, який би бажала на весілля. Повернулася дівчина, розповіла все і увесь час
плакала. До неї підійшов найстаріший дід і запропонував допомогу, адже вона врятувала усе село.
Він дав їй насіння, аби князь сплів їй весільного вінка з квітів, що з цього насіння виростуть. Вона
передала все князю. Той посіяв насіння і став чекати квіток, але вони надто довго не з’являлися, хоча
стебельце з листочками уже були. Тоді зрозумів князь, що його обдурили, але княжого слова не міг
забрати, бо при всіх давав. Зачаїв на всіх чорну злобу і поклав собі, що всім віддячить, як
дочекається цвіту. 17 років він чекав, а на 18-му році рослини зацвіли, однак князь уже лежав
мертвий, так і не дочекавшись своєї мрії. Відтоді кажуть, що ці квіти називають мрією, а всі
стверджують, що зозулині черевички зацвітають на вісімнадцятий рік.
Характерні ознаки легенди: 1) легенда починається з викладу змісту (хоча у цій легенді
наявна початкова формула «Колись давним-давно…») і закінчується висновком; 2) це невелика
прозова оповідь про незвичайну подію, яка сприймається як достовірна; 3) сюжет одноепізодний; 4)
композиційна і сюжетна неусталеність легенди, вільна форма зумовлюють імпровізацію оповіді; 5)
тема, сюжет і персонажі легенди – розмаїті (тема – розповідь про те, як зозулині черевички
допомогли дівчині, котра вирішила врятувати поселення від розправи князя; головна думка –
«відтоді-то, кажуть, що ці квіти називають мрією…»); 6) легенда підносить кмітливість народу над
знатними людьми. Викликаючи у читача естетичні переживання, легенда завжди сприймається як
художня цінність.
12. Прокоментуйте мотиви й тему оповідання «Метелик» Лесі Українки.
Тема: розповідь про Метелика, який хотів побачити світло, а вирвавшись з темряви, загинув
під його жаром. Це поривання до світла, непримиренність до животіння, байдужості пронизують
увесь твір. Леся Українка трактує напружене внутрішнє життя, що підносить людину над
буденщиною і навіть фізичним буттям, як вищу вартість; духовний порив до високого вартий навіть
того, аби заплатити життям. Прославляючи світло як начало начал, як пошук простору, кращого,
волі, Леся Українка виголошує: «А хіба ж розумніша була б його смерть, якби він навіки заснув у
темнім льоху? Те світло спалило його, - але він рвався на простір! Він шукав світла!». Для цього
єдиного, високого і світлого треба жити, треба шукати те світло.
Мотиви: 1) мотив світла і темряви (можна помітити градацію світла у творі: промінь [світло
божественне] – свічка [світло людське] – лампа [світло людське] – сонце [світло божественне];
усього лише два персонажі – «бідний метелик», якому хотілося світла і «понурий лилик», звиклий до
темряви вогкого льоху настільки, що йому ставало прикро від світла); 2) мотив життя / смерті
(основна дилема зосереджується на полюсах смерті (щасливий біль метелика) і життя (безрадісна
тиша лилика); 3) мотив краси і привабливості вогню (вогонь як начало, як явище, водночас таїть у
собі життя і смерть; сонце як гігантський вогонь теж є джерелом життя і смерти, про що писали й
інші автори в алегоричному плані).
13. Прокоментуйте жанрові маркери твору «Свекор» Степана
Васильченка.
Оповідання – невеликий прозовий твір, сюжет якого ґрунтується на одному (рідко кількох)
епізоді з життя одного або кількох героїв. Оповідання дуже близьке до новели. Іноді новелу
вважають різновидом оповідання. Відрізняється оповідання від новели виразнішою композицією,
наявністю описів, роздумів, відступів. Конфлікт в оповіданні, якщо є, то не такий гострий, як у
новелі. Розповідь в оповіданні часто ведеться від особи оповідача. Тому «Свекор» – це оповідання;
гумористичне оповідання з легкою ноткою іронії. Описуючи прості життєві ситуації, автор проявляє
себе як тонкий психолог. Малий Василько вдає із себе дорослого, однак картина реального
дорослого життя, коли ти мусиш бути відповідальним і піклуватися про інших, лякає його. Поруч із
гумором у творі присутні ненав’язлива мудрість і дидактизм.
З м’яким, доброзичливим гумором письменник змальовує образ Василька, який любить
«старувати», тобто серйозно, по-дорослому повчати старших. За зовнішньо благополучним
родинним затишком криється соціальна кривда: не так уже безжурно живеться батькам і старшим
братам та сестрі Василька, які з ранку й до ночі важко працюють. Їхнє життя повне всіляких
негараздів, але вони вміють пожартувати, посміятися. У кожному рядку оповідання Степана
Васильченка про дітей відчувається його світла й щира любов до маленьких мрійників і чарівників,
котрі створюють свій світ казки й дива, намагаються опанувати мудрістю дорослих і шукають своєї
власної мудрості.
14. Прокоментуйте технологію визначення жанру твору «Мріє, не зрадь»
Лесі Українки.
Для того, аби визначити жанр цього твору, потрібно встановити тему та ідею вірша, його
провідні мотиви, рід, настрій (тобто загальний емоційний стан, який виразно не спрямований на
щось конкретне), охарактеризувати ліричну героїню. Вірш Лесі Українки «Мріє, не зрадь» належить
до філософської лірики, адже навколишню дійсність авторка зображає шляхом передачі почуттів,
настроїв, переживань ліричного героя. В основі лірики – думки і переживання ліричного героя.
Ліричний вірш – це твір, що відрізняється емоційною насиченістю, увага автора прикута до почуттів
та переживань. У цій поезії лірична героїня твору переживає емоційний злет, що змушує на відверті
зізнання. Її служіння прийдешньому ідеалу сягає крайньої межі. Вірш зображає сильну волю та віру,
самозречення заради високої мети, зображає мрії ліричної героїні, роздуми над сенсом життя, за яке
треба боротися до останньої краплі крові та вірити у перемогу; у ньому звучить заклик до боротьби
за навколишнім та своїм внутрішнім світом заради досягнення цілей, заради здійснення мрій.
Ключові мотиви вірша – мрія та призивання майбутнього, головний – прагнення волі, уславлення
подвигу борців за волю. Мрія є адресатом звернень ліричної героїні. У неї вкладена «остання надія»,
вона – «світло безсонних очей». Мрія повинна залишитися живою і втілитися в життя, вона – літає
орлом над ліричною героїнею, заради неї лірична героїня хоче бути крилатою і навіть згодна віддати
за неї життя. Ліричну героїню можна охарактеризувати як незламну, сильну духом, ту, яка не звертає
з наміченого шляху, хоче жити повноцінним життям: «Дай мені крила свої, хочу їх мати сама, Хочу
дихать вогнем, хочу жити твоєю весною». А мрія, заради якої лірична героїня вірша «давно інших
мрій відреклася», символізує щасливе майбутнє країни та її народу, заради якого лірична героїня
згодна віддати всі свої сили, натхнення і навіть життя: «Вже ж тепера мене не одіб’ють від тебе
примари, Не зляка ні страждання, ні горе, ні смерть». У цій поезії наявні неоромантичні риси сюжету
та ліричного героя, а саме боротьба за свободу. Ліричний герой – сильна особистість, здатна спалити
мости за собою, здатна на подвиг, самозречення, самопожертву заради мети – свободи батьківщини.
Використовуються асоціативні образи, образи-символи (мрія – символ прагнення волі, орел – символ
волі). У вірші можна помітити і ознаки вітаїзму: ствердження життєвості, незнищенності нації,
гуманістичний пафос. Отже, у межах роду (лірика) можемо виділити жанр цього вірша – ліричний
монолог.
 15. Продемонструйте правило «трьох єдностей» на прикладі твору П’єра
Корнеля «Сід».
Три єдності – правила драматургії, яких дотримувався класицизм XVII–XIX ст., спираючись
на деякі пасажі «Поетики» Аристотеля. Єдність дії – п’єса має охоплювати єдиний драматичний
конфлікт; Єдність місця – дія має зосереджуватися лише на сцені й не виноситися за основний
простір; Єдність часу – розгортання подій у п’єсах має відбуватися впродовж нетривалого часу – не
більше однієї доби. Тобто правило трьох єдностей передбачає, що всі події п’єси мають відбуватися
в одному місці, упродовж однієї доби і зосереджуватися навколо головного героя в одній сюжетній
лінії. Головну сюжетну лінію не можна було ускладнювати паралельними діями та епізодами.
Інтрига, покладена в основу сюжету, повинна була починатися відразу, стрімко розгортатися і
логічно завершуватись.
Місця. Вся дія відбувається в одному місці – місто Севілья, що має не однозначне
трактування, так як це розширене місце дії. Часу. За канонами класицизму дія повинна тривати не
більше доби. У п’єсі події відбуваються протягом двох днів. У перший день відбувається сварка між
графом і Дієго, вночі на місто нападають маври, на наступний день король вручає Хімені руку і
серце Родріго. Дії. Протягом всієї п’єси повинна розвиватися одна сюжетна лінія, один конфлікт.
Сюжетна лінія порушена роллю дочки короля інфанти, яка, крім усього, закохана в дона Родріго.
Хоча основні вимоги канонів французького класицизму в «Сіді» були дотримані, Корнель
творчо переосмислив їх, створивши в підсумку перший великий театральний твір у цьому стилі. Так,
принцип «єдності палацу» він трактував як «єдність міста», а загальна тривалість сценічної дії – не
добу, а 30 годин.
16. Жанрові ознаки поезії Я. Щоголева «Старець».
Поезію Якова Щоголева «Старець» за жанровою приналежністю варто віднести до ліричних
портретів – це вірш, у якому дається характеристика певної реально існуючої людини,
розкривається її внутрішній світ, належність до якоїсь професії, виражаються її сутнісні риси тощо
(прикладами ліричного портрета можуть бути вірші «Шевченко», «Шопен» Μ. Рильського,
«Кранова» В. Сосюри, «Фабрична» В. Поліщука, «Сестра» С. Крижанівського, «Марсель Марсо»
І. Муратова). Цей ліричний портрет, написаний Я. Щоголевим, можна назвати «ремесловою
поезією»: характеристика персонажа вибудовується навколо смислового стрижня, яким постає його
діяльність. У цій поезії автор змальовує образ знедоленої людини – старого жебрака. У ролі суб’єкта
ліричного зображення виступає ліричний оповідач, слово якого все ж поступається місцем мовленню
героїв. Його наративна функція зводиться до вступного зауваження-презентації персонажа. Окремі
елементи опису зовнішності з’являються у монолозі старця, поглиблюючи й увиразнюючи його
самохарактеристику. Колоритним є його портрет (власне, «автопортрет») суспільного маргінала, що
уже перестав бідкатися своїм побутом («… Не дивуйсь, що в мене висне Генеральський епалет: То
порвалась трошки свита, Так сорочка лізе геть! Але я вже не боюся Ні пожару, ні ворів? Все, що маю
я багатства, Все на себе я надів»). Можна відчути тут відгомін світогляду злидарів і незаможних,
притаманний укр. населенню XVII-XVIII століть. Образ старця у поезії розкривається через його
ставлення до свого способу існування. Саме так герой вірша осмислює явища соц. життя,
усвідомлює свій статус у соціумі, показує свою життєву філософію. Отже, його портрет слід назвати
соціально-психологічним, «світоглядним». Бо іронічно висловлюється про своє становище жебрак,
колишній солдат: змальовуючи «принади» свого способу життя, запевняючи, що не проміняє його на
інший, він демонструє своєрідний стоїцизм. Таким чином, автор виходить за межі звичайного,
безпосереднього співчуття, вибудовує багатозначнішу суб’єктну емоцію, складниками якої є
одночасно й солідарність із персонажем, розуміння його скрутних обставин, й іронія.
17. Укладіть сюжетну схему епосу про Гільгамеша / Укладіть сюжетну
схему поеми «Одно слово» Лесі Українки.
Епос про Гільгамеша: Епос про Гільгамеша – це етнічний віршований твір, який був
написаний на 12 табличках. Через те, що 12 табличка не пов’язана з іншими 11 за змістом, її не
завжди враховують. Сюжет епосу нескладний і зводить воєдино старі «билини» про Гільгамеша,
доповнюючи їх. Спочатку напівбожественний цар Урука Гільгамеш пригнічував свій народ і
хизувався лише власною силою. Потім, знайшовши в особі богатиря Енкіду і дізнавшись, що таке
справжня дружба, він розкаявся і побажав битися в ім’я блага людей, вбиваючи демонів і чудовиськ.
При цьому він зовсім не рахувався з гнівом великих богів, відкидав їх вимоги і гірко дорікав їх в
несправедливості й віроломстві. Нарешті, побачивши на власні очі смерть Енкіду, Гільгамеш вперше
задумався про власну смерть і захотів звільнитися від смертного страху, здобувши безсмертя –
великий дар, який належить богам, але недоступний людям. Після безлічі пригод Гільгамеш,
нарешті, опанував травою безсмертя. Але поки він обмивався в морі, залишивши траву на березі, її
з’їла змія, заволодівши безсмертям замість Гільгамеша. В печалі Гільгамеш повернувся додому, і все,
що йому залишилося, – з гордістю дивитися на стіни рідного міста, зведені за його наказом; їм
судилося ще багато століть захищати жителів Урука. Виняткова слава епосу була пов’язана не
стільки з цими перипетіями, скільки з тим, що він торкався і зіштовхував практично всі системи
цінностей і життєвого вибору, що існували в Месопотамії. Епос складається зі вступу (піднімається
основний зміст, який буде представлений в епопеї і який буде розвиватися в міру розвитку), заклику
до богів (персонажі роблять це для того, щоб попросити захисту у труднощах, з якими вони
зіткнуться під час сюжету. Завдяки цьому їм вдається перемагати в битвах і успішно завершувати
подорожі), вузла (це найважливіша частина в епопеї і, звичайно, найдовша. Саме тут демонструються
герої, контекст, де будуть представлені факти, детально описані простори, середовища та сюжет
історії), результату (тут вирішується сюжет про битви, які раніше піднімалися в історії. Це може
бути переможне закінчення головного героя або трагічне закінчення, де перемагає нещастя), епілогу
(це кульмінація епосу; події, що відбулися після результату, описані тут).
Поема «Одно слово»: Речитативна манера в «Одному слові» відтворює розповідь старого
тубільця, неосвіченого й «темного», наївного та співчутливого. Він згадує про появу в їхньому краї
трьох «чужих», із котрих лише один певний час мешкав серед корінного населення краю, дивуючи
місцевих своїм розумом, проникливістю й загадковістю. Засланець не може пояснити тубільцям,
серед яких він живе, що значить воля, вільний, тому не може пояснити, що у них немає ні такого
слова, ні поняття, яке відповідало б цьому слову. Не спромігшись розбудити думки про волю в
темних душах тубільців, засланець умирає. У стані душевної депресії, фізичної неможливості
поїхати «геть від вас» людині забракло цілющих ліків – слів, щоб розказати тамтешньому народові
про свою недугу, розкрити йому очі на те, чого в них нема (волі). Страшним для поетеси є інше.
Словесна убогість, неможливість висловитись. Чужинець не знайшов слова. Якщо творче натхнення
ми називаємо музою, то в даному випадку муза не зійшла до вмираючого, не допомогла йому
створити нове, ще не існуюче слово.
18. Охарактеризуйте романтичного героя твору «Де ти бродиш, моя
доле» С. Писаревського.
Романтичний герой цього вірша закликає до себе долю, щоб вона змилувалася над ним, він у
пошуках її, що аж «душу ізв’ялив». Вірш побудований риторичними питаннями, має виразні
національні ознаки, наближений за мелодійністю й стилем до народних українських пісень. У вірші
відображається світ сильних почуттів романтичного героя, показано його винятковість,
утверджується ідея про те, що герой вірша – це неповторний самостійний світ. Романтичний герой –
особистість, що принципово відрізняється від маси, шукає свій ідеал у сфері мрії. Але розбіжність
між мрією та дійсністю стає причиною душевних переживань героя, доля якого – пошуки.
19. Перекажіть фольклорну казку, визначте її родові й жанрові ознаки.
Фольклорна казка «Ведмідь і павучок» оповідає про те, як маленький павучок став у пригоді
своїми вміннями великому ведмедеві. Після довгої мандрівки по лісу ведмідь заліз у барліг, де й
заснув. Прокинувшись, побачив, що по його лапі повзе павучок, розсердився на нього і хотів був
його вбити. Проте павучок зупинив його, сказавши, що стане йому ще в пригоді. Ведмідь здивувався
з цього, але пожалів та відпустив павучка. Згодом у ліс прийшли мисливці, які несподівано
натрапили на сліди ведмедя і почали його переслідувати. Ведмідь не знав, куди податися, раптом
угледів під величезною скелею яму і скочив туди. Це побачив павучок, здогадався про все і швидко
поснував яму густою павутиною. Мисливці прибігли до скелі, але не знали, куди подівся ведмідь;
хотіли лізти до ями, але побачили, що вона уся в павутинні, а якби ведмідь заліз туди, то павутиння
порвав би. Тому вони постояли, та й пішли далі. А ведмідь, довго просидівши у ямі, врешті вирішив
визирнути – подивитися, чи немає якоїсь небезпеки. Коли він почав лізти, то побачив, що яма
поснована павутинням, а павучок гойдається на ньому і сміється, промовляючи до нього, що якби не
його павутиння, то того не було б на світі вже: ведмідь пошкодував павучка, то й він пожалів його.
Узагальнив все павучок так: «Старе добро не забувається». Ведмідь подякував і відтоді ставився до
павучка з великою повагою і вдячністю.
 Ознаки казки: фольклорна казка – це жанр усної народної творчості, усне оповідання про
вигадані події, вигаданих осіб, фантастичні сили, які сприймаються як реальні. Для казки «Ведмідь і
павучок» притаманні такі ознаки, як усна форма, невеликий обсяг, вигадані події, вигадані персонажі
та стала будова (зачин «Одного разу після довгої мандрівки по лісу ведмідь заліз у свій барліг і
глибоко заснув»; основна частина, яка оповідає про всі події твору; кінцівка «Відтоді ведмідь
ставився до павучка з великою повагою і вдячністю»). За змістом ця казка належить до казок про
тварин, у якій головними героями виступають тварини (Ведмідь та Павучок), яких наділено
здатностями та рисами характерів людей. У казці узагальнено їхні характерні від природи риси:
Ведмідь – один з найбільших мешканців лісу, вайлуватий, неповороткий велетень; Павучок –
спритний, меткий. Назви тварин у казках пишуть із великої літери. У казці використано антитезу
(протиставлення): великий ведмідь і маленький павучок (навіть у назві наявний зменшено-пестливий
суфікс -ок), а також гіперболу (павучок за лічені хвилини густо покрив яму павутиною), мудрі
сентенції («Старе добро не забувається»). Ці худ. засоби допомагають увиразнити ідею казки, її худ.
образи, ставлення до героїв. Вони надають твору виразнішої форми, поглиблюють його емоційне
сприйняття. Казка – це малий епічний жанр; характеризується малим числом персонажів і
короткочасними подіями, основа розповіді – зображення певної сцени або явища.
20. Гротескні образи поеми «Сон» Тараса Шевченка.
Гротеском називають такий худ. образ, в якому свідомо порушуються норми життєвої
правдоподібності, підкреслено протиставляються реальне та ірреальне, ті чи інші сторони
зображуваного змальовуються у фантастично-перебільшуваному, загостреному вигляді.
Для викриття звироднілості й зажерливості панівної верхівки Шевченко використовує різні
сатиричні засоби (іронія, сарказм, гротеск, карикатура): він наділяє панів емоційно-оцінними
епітетами «пикаті», «пузаті», порівнянням «мов кабани годовані», називає їх «блюдолизами». Їхню
суть розкриває гротескна картина. У цьому епізоді узагальнено державно-бюрократичну машину
імперії, її політичний устрій, у якому вирішальним є кулак. Саркастичними коментарями ліричний
герой наділяє царицю, називаючи її «цяцею», він розчарований, бо раніше повірив її «віршомазам»,
описує її зовнішність, удаючись до карикатури – сатиричного засобу: «Мов опеньок засушений,
Тонка, довгонога». З осудом ставиться оповідач до Петра І й Катерини II, які зруйнували Запорозьку
Січ і запровадили кріпацтво: «Це той первий, що розпинав Нашу Україну, А вторая доконала Вдову
сиротину». У сцені перетворення царя-ведмедя на кошеня наявний теж гротеск.
У центрі третьої (петербурзької) частини поеми – сатиричне викриття самодержавства,
царського двору, придворних. Шевченкова сатира досягає тут найвищого напруження й нещадної
разючої сили. Реалістичність зображення тут уже цілком поступається місцем сатиричному
гротескові, одвертим перебільшенням, шаржовим образам, фантасмагоричним сценам. Незримий
оповідач потрапляє до царського палацу й стає очевидцем потворного дійства – урочистого виходу
царя з царицею до натовпу придворних, які з жалюгідною догідливістю «аж потіють та
товпляться», щоб ближче стати коло самих: домагаються царських милостей. Карикатурно-
гротескними є образи царя і цариці. Їхні портрети гіперболічно шаржовані. Вони «мов сичі надуті;
а диво-цариця, мов та чапля між птахами, скаче, бадьориться», «цариця небога, мов опеньок
засушений, тонка, довгонога, та ще на лихо, сердешна, хита головою», цар «вилупив баньки з лоба»,
«одутий, аж посинів». Закінчується царський прийом сценою, що стоїть у ряду найяскравіших
прикладів політичного гротеску в світовій літературі: «…Цар підходить / До найстаршого… та в
пику / Його як затопить!» Ця сцена становить метафоричне відтворення самої суті самодержавного
правління. Франко назвав її «картиною генерального мордобитія», у якій поет змалював безмежну
сваволю царя і затаврував систему, при якій царська воля та брутальна сила була всім, а людське
чуття та справедливість уважалися нічим.
Гротесковим є й кінцевий епізод поеми, у якому від безглуздого крику царя провалюється під
землю його челядь, без якої він стає жалюгідним, безсилим і смішним, саме в цей момент
розкривається примарна сила царизму. Петро І і Катерина ІІ – прямі призвідці до втрати Україною
державності. Ця сцена є наскрізь фантасмагоричною. Від крику царя один за одним на очах
оповідача зникають ті, на кому тримається царський престол, – «всі пузаті», а далі й «менші» і
«дрібні» царедворці, челядь, військова охорона. Позбавлений свого оточення й підпори, цар, який за
хвилину до цього здавався всемогутнім, має вигляд жалюгідного кошеняти: «Стоїть собі, голову
понурив… Мов кошеня, такий чудний». Шевченко майстерно користувався засобами гротескної
метафори у викритті царату. Так само несподівано, як воно й почалося, балаганне дійство, вся ця
«комедія» з царем, раптом зникає, як лихе видіння. Поема закінчується іронічною усмішкою
оповідача, а водночас і справжнього автора твору, самого Шевченка.
Отже, образи царя, цариці, чиновників та державного апарату монархії змальовуються
загостреними сатиричними засобами. Вже навіть портрети царя і цариці подані в карикатурно-
зневажливому тоні. Цар «цвенькає», «неначе ведмідь», з похмілля він «одутий, аж посинів». Цариця
«мов опеньок засушений», «мов та чапля». Чиновників поет порівнює з политими чорнилом квітами,
їх характеризує насамперед хабарництво і здирство, вони готові «драти і з батька, і з брата».
21. Визначте тему епосу про Гільгамеша / Визначте тему поеми «Одно
слово» Лесі Українки.
Тема епосу про Гільгамеша: В епосі розповідається про дружбу правителя Гільгамеша з
дикою людиною Енкіду, про їхні подвиги, про смерть Енкіду й пошуки Гільгамешем таємниці
безсмертя. Герой вирішує присвятити своє життя пошукам відповіді на питання про безсмертя
власне й народу. Його рішучість приводить на край землі, де живе предок Утнапіштім, що у
перекладі означає «той, хто має вічне життя». Тільки Утнапіштім знав, як стати безсмертним,
володіючи травою з колючками, яка росла на морському дні. Але й він втратив диво-рослину, яку
з’їла змія. Таким чином була втрачена надія людства на безсмертя. Проте автор ніби радіє за героя,
який, хоча й не знайшов відповідь на болюче питання, все ж таки у будь-якій ситуації залишався
людиною. Життя Гільгамеша являє собою боротьбу за справедливість, а смерть – вершина життя, де
повинна панувати добра пам’ять про славетні діла та вчинки.
Тема поеми «Одно слово» Лесі Українки: Тема пробудження соціальної свідомості
поневоленого народу звучить у поемі «Одно слово». Леся Українка створила образ борця за волю –
мужнього, чесного, гуманного, який і в засланні не втрачає цих високих якостей людини, стає для
тубільців справжнім другом, цікавиться місцевими звичаями, піснями. А головне – він хотів
розкрити їм зміст поняття воля, передати той вогонь правди, якому присвятив усе життя.
22. Визначте жанрові ознаки твору «Двори стоять у хуртовині айстр»
Ліни Костенко.
Поезія «Двори стоять у хуртовині айстр» Ліни Костенко – зразок інтимної лірики (любовної).
Поетеса з першого рядка занурює читача у пейзаж осіннього саду (бо айстри є символом осені).
Лірична героїня захоплюється красою квітів, їхнім пишним цвітом, що нагадує їй сніжну хуртовину,
але раптом одне питання переводить увагу читача із осіннього саду на внутрішній світ героїні. В
останніх чотирьох рядках читач бачить всю драму нещасливого кохання. Поезія оповита серпанком
таємничості, недомовленості, магії та загадковості. Ліричній героїні дано глибоко почувати й точно
все розуміти, вона достеменно знає, що таке любов. Ця мелодія інтимної лірики Ліни Костенко
бринить сумом і гіркотою. Однією з особливостей інтимної лірики є те, що поетеса уміло пов’язала
прояви почуття кохання з явищами природи. У любовній ліриці природа часто персоніфікується
письменницею, але не існує постійно, а у взаємозв’язку із внутр. світом ліричної героїні. Інтимна
тема Ліни Костенко вирішується узагалі − до природи та у співпричетності до осені. Спогади,
сердечний «щем» − це не тільки зовнішня метафоричність, а ще й щось, що сховано у підтексті.
Зорові та слухові образи поезії є метафорами, які навіюють певний настрій та розкривають почуття,
які відчуває лірична героїня. Інтимна лірика відображає переживання героїні, пов’язані з особистим
життям, а любовна лірика як різновид інтимної говорить про кохання як стан душі ліричної героїні.
Панівний мотив поезії – любовна пристрасть героїні. Поезія постає худ. документом історії
людського серця, а мотив поезії зумовлює витончену інтимізацію буття, втаємничення у почуття
ліричної героїні. Вірш обрамлює настрій тихого суму і музично-малярська палітра. «Двори стоять у
хуртовині айстр. / Яка рожева й синя хуртовина!» – можна уявити картину когось з імпресіоністів;
а слово хуртовина надає рухомості картині, вона міниться барвами і звучить. Потім з’являється
музика як природне продовження візуально-смислового ряду: спершу хуртовина айстр, далі думки
про кохану людину всупереч забороні самій собі (Але чому я думаю про Вас? Я Вас давно забути
вже повинна) і – музика.
23. Опишіть змістові особливості оповідання «Таліянка» Юрія
Федьковича.
Тему оповідання «Таліянка» Юрія Федьковича можна визначити як змалювання реалістичних
картин рекрутчини та поневірянь жовнірів у цісарській армії. Це узагальнене положення
конкретизується через фабулу твору, якою слугує розповідь (від авторської особи) про долю рекрута
Харов’юка, якого війт віддав до війська замість свого сина, і його перебування на службі у славному
місті Венедикт, що знаходилося посеред моря. Оповідач розказує історію трагічного кохання
молодого капрала і таліянки. Фабула твору також сприяє худ. розкриттю та пізнанню психічного
стану характеру ліричного героя як узагальненого ймовірного типу людської поведінки, особистісно
окресленого світу його думок та переживань. Оповідання перейняте трагічним настроєм, хоча окремі
його частини, які зображають місто Венедикт, море, квартиру старого купця таліяна, у якій згодом
мешкали капрал Василь Коронійчук та Харов’юк (оповідач), пов’язані елегійними відтінками. Пафос
твору визначає почуття пронизливого смутку, викликаного драматичним становищем молодої жінки
(таліянки), її психічним станом; загалом же твір пронизаний трагічним пафосом. Ідея твору
пов’язана з думкою про силу справжнього почуття, вірність та щирість люблячого серця, яке у своїй
трагічній відданості здатне на все. Лейтмотивом оповідання виступає побратимство. Проблеми
твору мають соціальний та психологічний характер: безрадісна, муками і стражданнями повита доля
рекрута, солдата австрійської армії; обурення несправедливістю, яка панувала під час рекрутського
набору; трагічне кохання, що непереборно захоплює людину і веде до катастрофи. За жанровими і
худ.-стильовими особливостями оповідання Ю. Федьковича належить до «старої літературної
школи», засновниками якої були Квітка-Основ’яненко та Марко Вовчок. Ця схожість полягає, у
першу чергу, в будові оповідань, у введенні у твір оповідача. Проте оповідач Федьковича має й свої
особливі риси: він є одночасно головним героєм твору. Це дало можливість автору розкрити цей
образ зсередини, проникнути у його внутрішній світ.