Аналіз «Кавказ» Шевченко «Кавказ» аналіз твору — тема, ідея,

жанр, сюжет, композиція та інші питання розкриті в цій статті.

ПАСПОРТ ТВОРУ
Рід літератури: ліро-епос.
Жанр «Кавказ»: сатирична поема з елементами лірики та героїки
(«...огниста інвектива проти «темного царства» (І. Франко).
Тема «Кавказ»: зображення загарбницької політики російського
самодержавства, реакційної ролі церкви й прогнилої дворянської
моралі.
Ідея «Кавказ»: «Борітеся — поборете!» — заклик до об’єднання
зусиль народів для боротьби проти спільного ворога — російського
царату; співчуття поневоленим, схвалення патріотичної, мужньої
боротьби горців; утвердження безсмертя народу;
Композиція «Кавказ»: твір написаний у формі викривального
ліричного монологу, сповненого ораторських, агітаційно-закличних
інтонацій надзвичайної пристрасної сили. Це цикл монологів, що
має різних адресатів, і від адресатів залежить характер та ступінь
поетової пристрасті. Уся колосальна панорама російського життя з
безліччю внутрішніх планів і переходів, зі складними образами в
поемі вмістилася в 178 віршованих рядках.
Експозиція: романтичне зображення величі Кавказьких гір;
давньогрецький міф про Прометея. Зав’язка: розмірковування
автора над стражданнями, приниженням народу від жорстоких
утисків катів-гнобителів та засудження бездіяльності, пасивності
простого люду у зв’язку з цим. Кульмінація: монолог-звернення
колонізатора до горця.
Розв’язка: інтимний реквієм загиблому другові, «доброму»,
«незабутньому» Якову де Бальмену, який випив «з московської
чаші московську отруту». Значить, його вбивця — царизм, а не
горці. Примітки: Мова поеми наповнена гіперболами,
використаними у градації риторичними питаннями й окликами.
Сатирична метафора «війна — царське полювання» розгортається в
сарказмі й іронії панегірика царю-«батюшке» та його «хортам, і
гончим, і псарям». Шевченко протиставляє цареві справжніх
славних героїв, борців за волю. Так на контрасті створюється
напружена поезія: від сарказму — до лірики, від іронії — до
уславлення. Поетика твору підпорядкована завданню втиснути у
невеличкий обсяг величезну картину життя в Російській імперії,
цілий калейдоскоп образів і роздумів. Тому мова твору
афористична і лаконічна. Значна частина сатири написана
чотиристопним ямбом.

Аналіз «Сон» Шевченко «Сон» аналіз твору — тема, ідея, жанр,

сюжет, композиція та інші питання розкриті в цій статті. ПАСПОРТ
ТВОРУ
Рід літератури: ліро-епос. Жанр «Сон»: сатирична поема (зразок
політичної сатири). Авторський підзаголовок твору — комедія —
указує не стільки на його жанр, скільки на спосіб відображення
дійсності в ньому.
Тема «Сон»: зображення загарбницької політики російського
самодержавства і прогнилої дворянської моралі.
Ідея «Сон»: засудження аморальності й паразитизму російського
самодержавства, заклик до самоусвідомлення народу,
пробудження його національної гідності, пристрасне заперечення
національного і соціального гноблення народів.
Композиція «Сон»: композиція твору спрямована на показ
широкої панорами царської Росії: вступ (має характер філософських
роздумів); три частини — картини закріпаченої України, сибірської
каторги, столиці Російської держави — Петербурга; завершення.
Поема написана у формі розповіді від першої особи, яка відкриває
широкий простір для виявлення авторського ставлення до
зображуваних подій та естетичної їх оцінки. Проте автор твору
виступає в поемі не безпосередньо, а в літературній масці умовного
автора-оповідача про «напричуд дивний» сон, фантастичні пригоди
й комічні події, які йому наснилися.
Експозиція: пролог, у якому поет розмірковч є над тим, що кожна
людина має власну долю; зображує соціальні й моральні гріхи, які
процвітають у країні.
Зав’язка: лаштування п’яного ліричного героя до сну і врешті-решт
його політ до неба.
Розвиток подій: змалювання загальної картини життя у часи
покріпачення самодержавством простого люду.
Кульмінація: сатиричне висміювання катів і грабіжників народу.
Розв’язка: «Не здивуйте, / Брати любі, милі, / Що не своє розказав
вам, / А те, що приснилось». Розповідь про побачене й почуте
перемежовується з ліричними відступами та замальовками
природи. У ліричних відступах поет висловлює свої почуття і
роздуми, піддає висміюванню самодержця та його оточення.
Прийом сну дає можливість авторові зобразити різні місцевості
безкрайньої імперії, показати тогочасну дійсність у багатьох її
проявах, «зазирнути» в історичне минуле. Поема складається з
кількох картин, що змальовують життя в селах України, життя
каторжників у Сибіру й Петербурзі.

Аналіз «І мертвим, і живим, і ненарожденим» Шевченко «І

мертвим, і живим, і ненарожденим» аналіз твору — тема, ідея,
жанр, сюжет, композиція та інші питання розкриті в цій статті.
ПАСПОРТ ТВОРУ
Рід літератури: ліро-епос.
Вид лірики: патріотична (громадянська)
Жанр: поема-послання.
Тема: зображення морального обов’язку свідомого громадянина
перед власним народом; показ змодельованого образу
національної еліти, визначення її політичних та морально-етичних
орієнтирів.
Ідея: засудження аморальності й паразитизму російського
самодержавства, заклик до самоусвідомлення народу,
пробудження його національної гідності, пристрасне заперечення
національного і соціального гноблення народів.
Композиція: композиційно послання оформлене суцільним
ліричним монологом, художній прийом діалогізації надає
драматизму та емоційної напруженості деяким рядкам твору. Поет
зіставляє сучасне з минулим, заглядаючи і в майбутнє. Хоча твір
поданий суцільним текстом, за змістом поеми композиційно виріз-
няються п’ять частин, у кожній з яких ліричний сюжет збагачується
новою темою.
Епіграф розкриває головну ідею твору: «Коли хто говорить: люблю
Бога, а брата свого ненавидить — брехня це».
Вступ — розгортаються обидва мотиви: критика української еліти;
заклик до соціального примирення, активного громадського життя
заради відродження нації. Ця частина за образністю нагадує
псалми. Критичний портрет сучасної поетові еліти. Тут інвектива з
елементами бурлеску («Якби ви вчились так, як треба» тощо)
трансформується в картання («Ох, якби те сталось...»), а потім — у
пересторогу-заклик («Схаменіться! Будьте люде...»). Фрагмент за
стилем нагадує біблійні описи апокаліптично- го суду над людьми.
Узагальнення попередніх мотивів і підсумок — проповідницький
монолог.
Завершення — концентрація смислу твору, заклик до інтелігенції
повести народ праведним шляхом. Поема не має сюжету. Поет
звертається до своїх земляків, закликаючи їх до боротьби та
духовного відродження. Шевченко іронічно ставиться до багатьох
тогочасних реалій України, наприклад до відсутності етнічної
самовиз- наченості українців, що попри це намагаються
дотримуватись прогресивних суспільно-політичних поглядів.
Проблематика: осуд національної байдужості й нагадування:
«нема на світі України, немає другого Дніпра»; викриття
лакейського схиляння перед чужоземним і заклик: «І чужому
научайтесь, й свого не цурайтесь»; засудження конформізму
(пристосуванства) значної частини української еліти: «Славних
прадідів великих правнуки погані»; осуд комплексу меншовартості
(«Чого ви чванитеся, ви! сини сердешної Украйни...»); критичний
перегляд національної історії з метою уникнути помилок дер-
жавотворення у майбутньому («Прочитайте знову тую славу...»).
Особливість назви твору: Мертві — українські поміщики-
кріпосники; живі — інтелігенція, про яку поет найбільше говорить у
творі; ненароджені — простий народ, поневолений, неготовий до
участі в боротьбі. У заголовку цього твору автор звертається не
тільки до своїх сучасників, а й до «ненарожденних земляків», тобто
до наступних поколінь українців — отже, й до нас. Він вчить, що
наш порятунок -— у єдності всіх сил нації. Епіграфом твору стали
слова з Біблії: «Коли хто говорить: люблю Бога, а брата свого
ненавидить — лжа оце». Шевченко таким епіграфом натякає на
панів, які експлуатують кріпаків і водночас стверджують, що
люблять народ. Цим самим поет порушує проблему лицемірства,
фальшивого патріотизму, що ведуть згодом до зради, утрати своєї
національної свідомості.

“Гайдамаки” Шевченко аналіз (паспорт)

Автор – Тарас Шевченко
Рік написання – 1841. Вперше поема була надрукована у альманасі
“Ластівка” 1841 року
Рід – ліро-епос
Жанр: героїчно-історична романтична  ліро-епічна поема.
Тема “Гайдамаки”: зображення Коліївщни – боротьби українського
народу проти польської шляхти у 1768 р.— Коліївщини. (Правдиве
відтворення злиденного, підневільного становища українців за
часів кріпацтва, свавілля і жорстокість польської шляхти,
нестримного бунтарства, його спопеляючої ненависті до гнобителів;
сили і працьовитості нашого народу, його волелюбності й
моральної краси.)
Ідея “Гайдамаки”: заклик до знищення соціального і національного
гноб-лення, до єднання слов’янських народів; як найкращого шляху
до визволення трудящих мас.
Основна думка: заклик до єднання слов’янських народів. «Нехай
житом, пшеницею, як золотом, покрита, не розмежованою
останеться навіки од моря і до моря — слов’янська земля» —
зазначив письменник у передмові до твору.
Головні герої:
Ярема Галайда,
Оксана – кохана дівчина Яреми,
Максим Залізняк,
Іван Гонта,
титар (батько Оксани),
Другорядні герої: гайдамаки, конфедерати,  Лейба (шинкар),
кобзар Волох, ксьондз, підліток-гайдамак, Ґонтині діти.
Головний герой поеми “Гайдамаки” – повсталий народ.
Сюжет твору “Гайдамаки”
В основу сюжету твору “Гайдамаки” покладено розповідь про
народне повстання проти польської шляхти на Правобережній
Україні 1768 р.
Основні сюжетні лінії поеми “Гайдамаки”:
— визвольної боротьби – розвиток селянського повстання
(концептуально-історична центральна);
— історія життя Яреми Галайди та Оксани (історично-художня).

Концептуально-історична сюжетна лінія охоплює в часовому

художньому просторі десь півроку, тоді як Коліївщина тривала
насправді якийсь місяць. Подібні відступи від життєвих фактів
художньо виправдані. Шевченко писав не історію цього повстання,
а поетичний твір і мав цілковите право на домисел. Поет намагався
показати широкий розмах і велику силу повстанського руху, його
могутній заряд суспільного перетворення.
Композиція “Гайдамаки”
Поема «Гайдамаки» — найбільший за обсягом твір у поетичному
доробку Т. Шевченка, складний за будовою. У творі два прологи
(лірично-філософський та історичний (літературно-полемічний —
«Інтродукція»)), десять розділів, епілог, післямова («Передмова»)
та звертання — гумористичне послання до передплатників.
Особливістю композиції твору є значна кількість ліричних відступів,
у яких поет дає свою оцінку і стає наче учасником описуваних
подій.

Експозиція: перепетійний епізод — збиткування корчмаря Лейби з

наймита Яреми.
Зав’язка (зав’язка може відбуватися на початку зображених у творі
подій): зіткнення інтересів українського трудового народу та
польської шляхти і їхніх прислужників — події, що відбувалися у
давні часи.
Кульмінація: розгром України, вбивство й поховання Гонтою
власних дітей.
Розв’язка: епілог — страта Гонти, смерть Залізняка на засланні («на
чужому полі», самоліквідація повстанських об’єднань
(«розійшлися, відкіля взялися»).
Проблематика поеми “Гайдамаки”
1)Соціальна нерівність;
2)Самопожертва, честь, обов`язок перед Вітчизною;
3)Історична доля українського народу;
4)Соціальний лад суспільсва;
5)Вічні людські цінності.

 Особливості назви “Гайдамаки”
Свій твір Т.Шевченко назвав бунтарським іменем гайдамаків —
учасників народного антишляхетського спалаху (Коліївщини), що
вибухнув у 1768 р. на Правобережній Україні.
Термін «гайдамаччина» (від тур. гайде — гнати, переслідувати)
уперше зустрічається в документах 1717 р.

Основою для написанням Шевченком поеми “Гайдамаки” стали

особисті враження від розповідей діда, фольклорні твори.

Новаторство Т. Шевченка. Художні особливості

твору “Гайдамаки”
Новаторство письменника проявилося у способі використання
фольклорних елементів у поемі. Він не наслідує стилістику й розмір
фольклорних творів, але використовує в ідейно-тематичній
структурі «Гайдамаків» традиційні образи, символи, народні
вірування. Поет поєднує в одне найрізноманітніші художні
прийоми: епос, лірику і драму, інтимні почуття і громадянські
обов’язки, побутове і героїчне.
Віршування і проза сплелись в одну цілісну поему. У композицію
твору вплетені пісні й ліричні авторські відступи, саме тому
відчувається присутність і гаряче співчуття автора в кожному рядку
поеми. Природні картини у «Гайдамаках» також фольклоризовані,
вони наче живуть разом із подіями життя народного.
Щедро вживається військова лірика часів козацтва, назви з
прикладками (пани-брати, батьку-отамане). Багата поема на тропи:
епітети, метафори, гіперболи, символи, одухотворення.
Народність твору “Гайдамаки” 
Народність поеми «Гайдамаки» полягає в правдивому відтворенні
історичних подій, правильному показі рушійних сил, в оцінці
зображеного з погляду трудового люду, у вираженні глибокого
співчуття до пригнічених верств суспільства, пошуках шляхів
боротьби за їхнє національне й соціальне визволення.
Трактування Шевченком Коліївщини (від колій — той, що коле) як
соціально- і національно-визвольного руху поневоленого панською
Польщею народу України лягло в основу наукової оцінки цього
соціального явища в історіографії пізнішого часу.
Аналіз поеми “Катерина” Тараса Шевченка

Для тих, хто вивчає творчість Тараса Шевченка, корисним буде цей
наш матеріал, адже тут ми детально розглядаємо всі особливості
поеми “Катерина”. А також наш аналіз просто необхідний для
майбутніх абітурієнтів при підготовці до ЗНО.

«Катерина» (1838)

Жанр: ліро-епічна соціально-побутова поема з народного життя.

Тема: розповідь про трагічну долю матері-покритки та дітей-
безбатченків в експлуататорському суспільстві та зображення
розбещеності російського офіцерства.

Образи поеми:

Катерина — образ України

Іван — образ байстрюка
Офіцер — негідник (в кульмінації).
Сюжет і композиція

Ліричний вступ
Поема розпочинається зверненням-застереженням до дівчат не
кохати москалів-па-ничів, бо їхня «любов» зрадлива, легковажна, а
покинуті «москалями» дівчата часто гинуть морально або
накладають на себе руки.
Сюжетна основа твору — розповідь про нещасливе кохання
сільської дівчини Катрі, яка на свою біду полюбила пана-офіцера.

Зав’язка сюжету
Знайомство Катерини з офіцером Іваном, його від’їзд і народження
у Катрі позашлюбного сина, що викликало осуд усього села.
Перший розділ закінчується повідомленням про те, що «вернулись
москалики», але «іншими шляхами» (не до Катерини, яка все чекає
на батька дитини). Батьки, прислухаючись до суспільної думки, не
можуть чекати.

Другий розділ починається драматичною сценою. У глибокій

зажурі сидять за столом батьки Катерини. Мати докоряє дочці тим,
що вона, не пошанувавши ні своєї, ні батьківської честі, народила
позашлюбне дитя, що є великою ганьбою. Батькам краще не мати
на старості підтримки від дочки, аніж на кожному кроці чути
глузування з боку односельців. Тому мати проганяє Катерину,
наказавши не зізнаватися нікому, що в неї є мати:

Проклятий час-годинонька,
Що ти народилась!
Якби знала, до схід сонця
Була б утопила…
Катерина падає на коліна, просячи пробачення. Але батьки
непохитні у своєму рішенні. «Молись Богу та йди собі — мені легше
буде», — звучать слова батька.

Третій розділ розпочинається спокійним пейзажем, що підкреслює

контрастність між природою і суспільним життям. Катерина з
дитиною блукає «чи в лісі», «чи на полі», «чи в діброві з-під колоди
вовка виглядає», прямуючи на схід. Зустрічає чумаків, розповідає
про свою нещасливу долю.

Настала зима, а Катерина майже боса йде в Московщину. Покритка

зустрічає « москаликів », та на ввічливе запитання про Івана почула
від них у відповідь грубий, образливий жарт.

Четвертий розділ
Кульмінація — зустріч Катерини з Іваном. Сподіваючись на обіцяні
почуття, дівчина звертається до офіцера ніжними словами, але той
робить вигляд, що не знає її, дає грубий наказ прибрати її з дороги.

Розв’язка
У розпачі Катерина залишає дитину серед шляху, а сама топиться у
ставку. П’ятий розділ (виконує роль епілогу): син Катерини (уже
підліток) — поводир у сліпого кобзаря. Хвилюючою є його зустріч з
батьком, тепер великим паном, що відцурався своєї дитини.

Проблематика

любов і страждання;
батьки і діти;
моральні закони тогочасного суспільства, їх порушення;
честь і безвідповідальність;
крах ілюзій
Поема написана незабаром після викупу Т. Шевченка з кріпацтва.
На допиті в ІІІ відділі поет сказав:

“Первое мое стихотворение под названием “Катерина” посвящено

Жуковскому, которое возбудило энтузиазм в малороссиянах, и я
стал продолжать писать стихи, не оставляя живописи”.

За жанром це реалістична соціально-побутова поема з елементами

романтичної поетики про долю простої селянської дівчини, яку
збезчестив офіцер-дворянин.

Поема «Катерина» — перший твір, у якому поет звернувся до теми

жінки-покритки і ширше – жінки-матері. Ця тема стала наскрізною в
подальшій поетичній і прозовій творчості Т Шевченка («Слепая»,
«Відьма», «Наймичка», «Марія» та ін.). Молода українська дівчина
на ім’я Катерина зустрічається з російським офіцером (вона у творі
називає його Іваном) і згодом вагітніє від нього. А її коханий тим
часом поїхав на війну в Туреччину, вона чекає його повернення, але
він так і не повертається.

Катерина після народження її сина-байстрюка стає ганьбою для

своїх батьків і посміховиськом для чужих людей. Засмучені батьки
проганяють її геть з дому разом з дитиною. Дівчина йде шукати
свого коханого аж у Москву. Вона зустрічає російських солдат, у них
вона питає про свого коханого, але ті нічого не знають та тільки
насміхаються з неї. Її разом із сином у дорозі застає зима. Катерина
зупиняється із сином у шинку і незабаром дійсно зустрічає Івана
разом з іншими солдатами, але той і знати її не хоче, вона
сподівається, що він хоч візьме із собою свого сина.
Катерина виносить дитя щоб показати його батькові, але той просто
утік. У відчаї Катерина кладе сина на шлях, а сама біжить у діброву
до ставу де і топиться. Плач малої дитини почули лісники і
врятували мале хлопча. У наступному епізоді син Катерини у якості
провожатого іде разом із старим кобзарем до Києва.

У берлині їде Іван і його жінка, яка покликала хлопчика до себе та

дала гроші. Батько впізнав сина, але потім «одвернувся». Для твору
характерна віршувальна різноманітність, особливо відрізняються в
ньому ліричні відступи і частини поеми, що містять розвиток дії. Це
сприяє більш яскравому й повному вираженню авторського задуму,
чітко розмежовує частини твору.

Аналіз вірша поеми "Наймичка", Т. Шевченко:

Тема: зображення важкої долі жінки-кріпачки, яка вимушена була
все своє життя страждати і приховувати своє материнство.

Ідея: засудження тогочасних умов, у яких жінка відчувала себе

соціально незахищеною; висловлення співчуття стражданням
героїні.
Основна думка: мати — найсвятіше, що є у кожної людини; Я
каралась / Весь вік в чужій хаті. / Прости мене, мій синочку! / Я... я
твоя мати.
Жанр: епічна поема.
Композиція: композиційно поема поділяється на пролог і вісім
частин. У перших чотирьох розповідається про молоду наймичку,
решта — про її старість і смерть. Поемі властива так звана «видима»
композиція. Кожний розділ твору — немовби окремий кадр, що
рухає дію, сприяє розгортанню сюжету.
Експозиція — розділ І. Дії тут поки ще немає. Автор знайомить нас
із старими заможними хуторянами — дідом та бабою. У них своє
горе — невтішна самотня старість. Уже «смерть з косою за
плечима», а вони бездітні.
Зав’язка — розділ ІІ. Трохимові та Насті поталанило — вони
знайшли підкинуту біля свого перелазу дитину і всиновили її. У
наступних розділах розгортаються різні сюжетні перипетії. За
часовими вимірами дія у творі довготривала. Відповідно до вимог
поемного жанру Т. Шевченко концентрує час, зосередивши увагу на
найважливіших епізодах життя своїх героїв.
Композиція поеми письменника нагадує побудову драматичного
твору. У ній чітко виділяються сцени, картини, епізоди. Як у драмі,
кульмінація винесена на кінець і перед смертю Ганна відкриває
синові Маркові сокровенну таємницю свого життя.
Розв’язки як окремого компонента сюжетобудови немає.

Сюжет: розповідається про жінку-покритку, яка народила сина

позашлюбного. У пролозі у формі народної пісні йде сповідь
розчарованої, ошуканої жінки, яка не знає як далі жити, що
станеться з нею і дитиною? Тепер вимушена вона покинути свої
рідні місця, щоб сховатися від сорому і знущань.
У частинах від 1 до 4 описано життя дитини і матері. Жінка підкидає
дитину під воротами двох старих бездітних хуторян Насті і Трохима.
Ідилічно змальоване їх подружнє життя: вони зростали разом,
побрались, важкою працею заробили собі статок. Але велика
печаль спіткала обох — не мали вони дітей. Тому великою радістю
для старих став їх прийомний син Марко. Через деякий час у домі
з’являється молодиця, яка проситься у найми, бо ж тепер багато
клопотів, у домі дитина. Важливим моментом у сюжеті повісті є
готовність Ганни служити за будь-яку плату. Але вражає
справедливість, чесність, вміння поважати працю Трохима. Він
твердо знає, що важка праця коштує хороших грошей. Наймичка
несамовито працювала, у рядках поеми описано як день і ніч не
відходила молодиця від Марка, робила важко і самовіддано,
спокутувала чим могла свій гріх. І тільки вночі дозволяла собі
плакати.
З четвертої по восьму частину Марко — дорослий, його мати-
наймичка уже стара жінка. Марко чумакує, його прийомну матір
поховали, а старий дід ледь пережив таку втрату. Перенести це
нещастя йому помагала Ганна, вона весь цей час у родині, помітно,
що вже давно вона стала її членом. Наймичку питає Трохим про те,
з ким слід одружувати Марка. Мудрою і вистражданою колись була
порада наймички. Нехай сам чоловік вибирає собі пару, саме так
вчиняють люблячі й розумні батьки. Не шукаючи вигоди, вони
дають дитині самій вибирати собі долю. Але відмовляється стати
наймичка запрошеною матір’ю. Насправді вважає себе жінка
великою грішницею, бо підкинула свою дитину. Суворо вона себе
карає, а ще й скромна за характером і бідна, тому думає, що не має
ані морального, ані соціального права сидіти запрошеною матір’ю
на весіллі серед чесних і багатих людей. Уходить Ганна замість
весілля у паломництво до Києва. Дорогою працює, а коли
вертається до Марка, завжди гостинці несе всій родині. Тільки собі
нічого не купує. Така самовідданість породжує і у невістці Катрі
повагу до старої. Вона миє старій ноги, пропонує відпочинок і
подальше спокійне життя у родині. Але Ганна продовжує
спокутувати, вимолювати свій гріх: до самої смерті ходить молитися
у Київ. І тільки перед самою смертю повертається до Марка. Готова
вона унести таємницю народження Марка із собою у могилу, але
той уже повернувся з чумакування. І зізнання матері стає
кульмінацією поеми. Жінка вважає, що все життя «каралася», тобто
себе карала за свій гріх, а перед смертю можна сказати, що вона
справжня матір Марка. Дуже зрадів Марко, бо любив Ганну все
життя як матір. Але своїм останнім покаранням зробила Ганна
неможливість відчути синовнє визнання і любов.
Аналіз вірша балади "Причинна", Т. Шевченко:

Тема: розповідь про вірне кохання, розлуку і трагічну смерть

закоханих.
Ідея: возвеличення щирого почуття кохання і водночас засудження
жорстокого і злого світу, де неможливо зберегти сильні, чисті,
справжні почуття.
Основна думка: людина, яка здатна сильно й істинно проявляти
кохання, відданість, вірність, приречена на трагічний кінець.
Жанр: романтична балада.
Сюжет: молода дівчина покохала козака, а той поїхав на чужину й
довго не вертався. На її думку, хлопець загинув. Але героїня-сирота
настільки сильно переживає цю розлуку й чекання, що стає "при-
чинною", втрачає розум. Винними в цьому вважаються "злі люди"
(ворожка, яка зачарувала дівчину, щоб та менше тужила. Дівчина,
зачарована, уночі гуляє берегом Дніпра ("Реве та стогне Дніпр
широкий") і оплакує смерть свого коханого. У сюжет твору май-
стерно вплетені психологізовані пейзажні картини. Природа наче
ілюструє, відгукується на зміни настрою героїні балади. Із води
виходять на місяці погрітись русалоньки — то нехрещені діти і
дівчата. Вони побачили сновиду, яка на дубі виглядала коханого,
почекали, коли та спуститься і залоскотали її насмерть. Аж на
світанку повертається коханий козак, він бачить під дубом дівчину
свою мертву й вбиває себе. Люди їх знаходять і ховають.
Композиція: експозиція: пролог, знайомство з дівчиною, яка під
впливом ворожіння стала причинною; зав’язка: очікування
героїнею коханого козака, що обіцяв повернутися до неї з походу;
кульмінація: смерть героїв. розв’язка: епілог (поховання закоханих).
Художні засоби: епітети: «синє море», «біле тіло», «козаченько
молоденький», «біле личко», «гай темний», «Дніпро широкий»,
«чисте поле», «дуб кучерявий»; пестливі назви: «козаченько»,
«русалонька», «слізоньки», «дівчинонька» та порівняння: «з уст —
ні пари», «кругом, як в усі, все мовчить»
“Тополя” Шевченко аналіз вірша
Рік написання: 1839
Жанр: балада з казково-фантастичними подіями.
Тема: розповідь про глибокі переживання дівчини, розлученої з
коханим, її звернення до ворожки, розмова з тополею і, нарешті,
перетворення самої дівчини на тополю під впливом чудотворного
зілля.
Ідея: невмирущість справжнього кохання, возвеличення краси,
вірності, незнищенності світлих і благородних людських почуттів.
Основна думка: кохання — це не тільки щире почуття, а й те, через
що любляче серце страждає у поневіряннях.
Проблематика “Тополя”:
• вірність і зрада;
• кохання щире і без почуттів;
• батьки і діти.

Художні засоби “Тополя”

Метафори: «вітер виє, гуляє..», «море синіє», «серце ниє», «лихо…
зострінеться», «серце знає», «личко червоніє», «брови полиняють»,
«серденько мліло», «чуло серце недоленьку», «серденько б’ється»,
«чорнобрива сохла», «стань місяць серед неба».
Порівняння: «поле, як те море», «одна, як сирота», «воркує, як
голубка без голуба», «сонце світить — як ворог сміється», «сохне…,
як квіточка», «пішла стара, мов каламар», «полетіла, мов на
крилах».
Повтори: «одна, одна…», «…пала, пала, стала…», «плавай, плавай,
лебедонько».
Епітети: «біле личко», «карі оченята», «щира правда».
Звертання: «Легше, мамо, в труні лежати», «Бабусенько,
голубонько, серце моє, ненько», «Зроби, моя пташко!». «Добре,
доню…», «Спасибі, бабусю», «Плавай, плавай, лебедонько!»,
«Скажи, моє серце!», «Мамо моя!.. доле моя!», «Боже милий,
боже!», «Подивися, тополенько!», «Рости ж, серце-тополенько!..»,
«Не знайте, дівчата!», «Бо не довго, чорнобриві!»
Композиція “Тополя”
Балада «Тополя» побудована за мотивами народної творчості і
стародавніх уявлень народу. Як твір УНТ за своєю будовою містить
вступ, основну частину і закінчення. У творі письменник звертається
до дівчат із сумною розповіддю про трагічне кохання. Тут наявні й
народна символіка, і міфологічні метаморфози (перетворення
дівчини на тополю), і народні ворожіння.

Експозиція: вступна частина до твору, де поет описує із сумом

тополю.
Зав’язка:
Полюбила чорноброва
Козака дівчина.
Розвиток дії: зустрічі дівчини з козаком, які завдали молодій
чимало страждань після її розлучення з хлопцем.
Кульмінація: молодиця вирішує скористатися зіллям ворожки для
швидкого повернення козака.
Розв’язка: дівчина за допомогою зілля ворожки стала тополею.
Сюжет “Тополя”
Край дороги росла висока тополя. Розповідь автора про трагічне
кохання, пов’язане з цим деревом.

Молода дівчина закохується у козака, але той поїхав на війну де й

загинув. Дівчина все ще сподівається, що він повернеться, натомість
її матір підшукала для неї хорошу партію — старого багатія. Дівчина
не хоче йти заміж і матір вирішує віддати її силоміць за старого.
Остання надія дівчина — це стара ворожка до якої вона звертається
за допомогою. Та говорить, що передбачила її прихід і дає дівчині
чаклунське зілля, випивши яке на світанку, ще «до півнів» можна
повернути коханого «з чужини», але якщо він не повернеться після
другого ковтка треба випити в третє… Що має трапитись після
третього ковтка стара порадила не питати. Дівчина після не довгих
вагань робить все, як їй наказала зробити ворожка, її козаченько
так і не повернувся, а вона перетворилась в тополю.

“Тополя” Шевченко читати вірш

По діброві вітер виє,
Гуляє по полю,
Край дороги гне тополю
До самого долу.
Стан високий, лист широкий —
Нащо зеленіє?
Кругом поле. як те море
Широке, синіє.
Чумак іде, подивиться
Та й голову схилить;
Чабан вранці з сопілкою
Сяде на могилі,
Подивиться — серце ниє:
Кругом ні билини!
Одна, одна, як сирота
На чужині, гине!
Хто ж викохав тонку, гнучку
В степу погибати?
Постривайте, все розкажу,
Слухайте ж, дівчата.

Полюбила чорнобрива
Козака дівчина.
Полюбила — не спинила,
Пішов та й загинув.
Якби знала, що покине,—
Була б не любила;
Якби знала, що загине,—
Була б не пустила;
Якби знала — не ходила б
Пізно за водою,
Не стояла б до півночі
З милим під вербою;
Якби знала!..

Тема: відтворення спогадів поета про старожитню Україну,

запорозьке козацтво, колишню славу рідного краю. Ідея:
висловлення прохання до Основ’яненка зображувати у своїх творах
минуле Батьківщини, Запорозьку Січ, що мало велике значення для
пробудження національної свідомості українців. Основна думка: Т.
Шевченко прагне викликати інтерес земляків до героїчного
минулого рідного краю, переконати їх, що Україна знову може
стати самостійною державою, що її історія не закінчилася, вона
продовжиться в майбутньому за справедливого суспільного ладу.
Жанр: вірш-послання, громадянська лірика. Віршований розмір:
ямб. Композиція. Експозиція: розповідь про спустошення
Запорозької Січі. Зав’язка: розмірковування над славою, яку
здобули козаки, захищаючи рідний край. Кульмінація: звертання до
Основ’яненка, щоб він уславив героїчне минуле, яке варто
шанувати і пам’ятати. Розв’язка: сум Т. Шевченка за рідним краєм
під час його перебування на чужині. Художні засоби: Метафори:
«Б’ють пороги, місяць сходить», «очерети питають у Дніпра»,
«сонце гріє, вітер віє», «могили стоять та сумують», «тирса шуміла»,
«жита похилились», «заграло, сказало…море», «не вернеться
воля», «не покриють Україну червоні жупани!», «слава не поляже, а
розкаже», «наша дума, наша пісня не вмре, не загине…», «виллю
сльозами», «позички з’їли», «слава стала…», «море грає»,
«усміхнеться серце». Повтори: «сходить… сходить», «Вернітеся!»,
«Не вернуться!», «правда… правда». Риторичні запитання: «Де-то
наші діти ділись, / Де вони гуляють?», «Де наші панують? / Де
панують, бенкетують?», «Де ви забарились?», «Чи так, батьку
отамане? / Чи правду співаю? / Та що й казать?». Порівняння:
«Чайка скиглить, літаючи, мов за дітьми плаче», «Мова… голосна та
правдива, як Господа слово». Риторичні оклики: «Вернітеся!», «Не
вернуться!», «Не покриють Україну червоні жупани!», «Смійся,
лютий враже!», «От де, люде, наша слава! Слава України!», «Ех,
якби-то!», «…батьку ти мій, друже!», «Ой не шуми, луже!».
Гіпербола: «Де кров ляха, татарина морем червоніла». Звертання:
«Смійся, лютий враже!», «От де, люде, наша слава», «Чи так, батьку
отамане?», «Тяжко, батьку…», «Батьку ти мій, друже!», «Ой не
шуми, луже!», «ти батьку…», «Співай же їм, мій голубе», «Утни,
батьку, орле сизий!». Епітети: «мова хитра», «лихо тяжке», «слава
козацькая». Анафори: «Де…», «Не вернуться…», «Без…», «Чи…», «За
що…», «Нехай…». Найбільшим болем Т. Шевченка була
поневолена, пригноблена Україна, в минулому — батьківщина
славного запорозького козацтва. Поет думає над тим, як
наштовхнути народ на думку про активніший опір, про
неприпустимість покірного існування у панському ярмі. Тому
звертається до свого старшого товариша по перу Г. Квітки-
Основ’яненка із закликом писати про минулу славу козацьку,
будити серця людей, адже «все гине, — Слава не поляже; Не
поляже, а розкаже. Що діялось в світі. Чия правда, чия кривда І чиї
ми діти. Наша дума, наша пісня Не вмре, не загине…» Вірш
починається романтичною картиною природи із згадками про
колишню Україну, яка протиставляється сучасній, коли країна
Обідрана, сиротою Понад Дніпром плаче; Тяжко-важко сиротині, А
ніхто не бачить… Т. Шевченко називає Основ’яненка отаманом,
батьком, орлом сизокрилим, сподіваючись, що до його
авторитетного слова люди прислухаються.

Аналіз поезії «На вічну пам’ять Котляревському»

Тема: звернення молодого Т. Шевченка до померлого І.
Котляревського (українського солов’я), щоб той розважив Кобзаря-
сироту.

Ідея: возвеличення краси української літературної мови, яку

започаткував видатний полтавчанин.
Основна думка: Будеш, батьку, панувати, / Поки живуть люди, /
Поки сонце з неба сяє, / Тебе не забудуть!
Жанр: громадянська лірика.
Римування: перехресне.
Віршований розмір: ямб.
Композиція «На вічну пам’ять Котляревському» 
Експозиція: згадування Т. Шевченком солов’я — І. Котляревського,
дивлячись на «одиноке гніздечко» птаха.
Зав’язка: розповідь поета про вплив солов’їного співу на почуття
людей.
Кульмінація: висловлення суму з приводу смерті «батька» нової
української літератури.
Розв’язка: звернення Т. Шевченка до І. Котляревського з проханням
надати духовну підтримку під час перебування на чужині.
Художні засоби «На вічну пам’ять Котляревському» 
Метафори: «сонце гріє, вітер віє», «серце в’яне», «серце б’ється»,
«дівчина в’яне, сохне сиротою», «ворон прокричить», «засне
долина», «соловейко задріма», «повіє вітер по долині, пішла
дібровою луна», «луна гуляє», «верба сміється», «Котляревський
щебетав», «слава сонцем засіяла», «усміхнеться серце», «хвилі…
ідуть та ревуть», «доля… плаче».
Епітети: «світ божий», «дрібні сльози», «співає дрібно, рівно»,
«запекла душа злодія», «божа мова», «лютий злодій», «мова
мудра, щира», «зла доля».
Риторичні запитання: «А де ж дівся соловейко?», «Чому не
осталось?», «Піде та замовкне — нащо щебетать?».

Риторичні оклики: «І сонце гляне — рай, та й годі! / Верба сміється,

свято скрізь!», «Поки сонце з неба сяє, / Тебе не забудуть!»,
«Праведная думе!», «Та про Україну мені заспівай!».

Звертання: «Праведная думе!», «Прилинь, сизий орле».

Порівняння: «співає… як бога благає».

Повтори: «дівчина в’яне, сохне сиротою», «Сонце гріє, вітер віє», «З

поля на долину, / Над водою гне з вербою / Червону калину. / На
калині одиноке / Гніздечко гойдає», «недавно… недавно…», «все
сумує», «Праведная душа!», «згадаю…», «поки…», «там…».

Вірш «На вічну пам’ять Котляревському» Шевченко читати повністю

Сонце  гріє,  вітер  віє
З  поля  на  долину,
Над  водою  гне  вербою
Червону  калину;
На  калині  одиноке
Гніздечко  гойдає,  –
А  де  ж  дівся  соловейко?
Не  питай,  не  знає.
Згадай  лихо  –  та  й  байдуже…
Минулось…  пропало…
Згадай  добре  –  серце  в’яне:
Чому  не  осталось?
Отож  гляну  та  згадаю:
Було,  як  смеркає,
Защебече  на  калині  –
Ніхто  не  минає.
Чи  багатий,  кого  доля,
Як  мати  дитину,
Убирає,  доглядає,  –
Не  мине  калину.
Чи  сирота,  що  до  світа
Встає  працювати,
Опиниться,  послухає;
Мов  батько  та  мати
Розпитують,  розмовляють,  –
Серце  б’ється,  любо…
І  світ  божий  як  великдень,
І  люди  як  люди.
Чи  дівчина,  що  милого
Щодень  виглядає,
В’яне,  сохне  сиротою,
Де  дітись  не  знає;
Піде  на  шлях  подивитись,
Поплакати  в  лози,  –
Защебече  соловейко  –
Сохнуть  дрібні  сльози.
Послухає,  усміхнеться,
Піде  темним  гаєм…
Ніби  з  милим  розмовляла…
А  він,  знай,  співає,

Та  дрібно,  та  рівно,  як  бога  благає,

Поки  вийде  злодій  на  шлях  погулять
З  ножем  у  халайві,  –  піде  руна  гаєм,
Піде  та  замовкне  –  нащо  щебетать?
Запеклую  душу  злодія  не  спинить,
Тільки  стратить  голос,  добру  не  навчить.
Нехай  же  лютує,  поки  сам  загине,
Поки  безголов’я  ворон  прокричить.

Засне  долина.  На  калині

І  соловейко  задріма.
Повіє  вітер  по  долині  –
Пішла  дібровою  руна,
Руна  гуляє,  божа  мова.
Встануть  сердеги  працювать,
Корови  підуть  по  діброві,
Дівчата  вийдуть  воду  брать,
І  сонце  гляне,  –  рай,  та  й  годі!
Верба  сміється,  свято  скрізь!
Заплаче  злодій,  лютий  злодій.
Було  так  перш  –  тепер  дивись:
Сонце  гріє,  вітер  віє
З  поля  на  долину,
Над  водою  гне  з  вербою
Червону  калину;
На  калині  одиноке
Гніздечко  гойдає,  –
А  де  ж  дівся  соловейко?
Не  питай,  не  знає.

Недавно,  недавно  у  нас  в  Україні

Старий  Котляревський  отак  щебетав;
Замовк  неборака,  сиротами  кинув
І  гори,  і  море,  де  перше  витав,

Де  ватагу  пройдисвіста
Водив  за  собою,  –
Все  осталось,  все  сумує,
Як  руїни  Трої.
Все  сумує,  –  тільки  слава
Сонцем  засіяла.
Не  вмре  кобзар,  бо  навіки
Його  привітала.
Будеш,  батьку,  панувати,
Поки  живуть  люди,
Поки  сонце  з  неба  сяє,
Тебе  не  забудуть!

Праведная  душе!  прийми  мою  мову,

Не  мудру,  та  щиру.  Прийми,  привітай.
Не  кинь  сиротою,  як  кинув  діброви,
Прилини  до  мене,  хоч  на  одно  слово,
Та  про  Україну  мені  заспівай!
Нехай  усміхнеться  серце  на  чужині,
Хоч  раз  усміхнеться,  дивлячись,  як  ти
Всю  славу  козацьку  за  словом  єдиним
Переніс  в  убогу  хату  сироти.
Прилинь,  сизий  орле,  бо  я  одинокий
Сирота  у  світі,  в  чужому  краю.
Дивлюся  на  море  широке,  глибоке,
Поплив  би  на  той  бік  –  човна  не  дають.
Згадаю  Енея,  згадаю  родину,
Згадаю,  заплачу,  як  тая  дитина.
А  хвилі  на  той  бік  ідуть  та  ревуть.
А  може,  я  темний,  нічого  не  бачу,
Злая  доля,  може,  на  тім  боці  плаче,  –
Сироту  усюди  люде  осміють.
Нехай  би  сміялись,  та  там  море  грає,
Там  сонце,  там  місяць  ясніше  сія,
Там  з  вітром  могила  в  степу  розмовляє,
Там  не  одинокий  був  би  з  нею  й  я.
Праведная  душе!  прийми  мою  мову,
Не  мудру,  та  щиру.  Прийми,  привітай.
Не  кинь  сиротою,  як  кинув  діброви,
Прилини  до  мене,  хоч  на  одно  слово,
Та  про  Україну  мені  заспівай!

“Три літа” Шевченко аналіз вірша викладений в цій статті.

“Три літа” – вірш з однойменої збірки Шевченка, в якому автор

підсумовує свій творчий шлях за період з 1843-1845р.р.

“Три літа” Шевченко аналіз

У цьому вірші Шевченка показаний стан митця, який став
прозрівати, дивитися на життя іншими очима.

І тепер я розбитеє
Серце ядом гою,
І не плачу, й не співаю,
А вию совою.

Він перестає проливати сльози як у ранній творчості і стає більш

сильним; минулі три роки опустошили його тихе серце, запалили
лихо; він переходить від романтика до реаліста.

Художні засоби “Три літа”

Метафори: опустошили серце, запалили лихо, окрадають добрі
думи;
синоніми: серце тихе, убоге;
епітети: злії літа, сльози молодії, нетоплена хата, латана торба;
порівняння: не люди, а змії.
Основна думка “Три літа”: поет підсумував свій шлях і став по-
іншому дивитися на світ. Перестав лити сльози, став совою (це
символ помсти).

Ви можете розширити аналіз вірша “Три літа” через форму

коментарів.

Заповіт” Шевченко аналіз

Автор – Тарас Шевченко
“Заповіт” рік написання: 1845
Жанр: ліричний вірш.
Вид лірики: громадянська.
Напрям: романтизм.
Тема “Заповіт”: заклик до українського народу звільнитися від
кайданів самодержавства, боротися за вільне життя, відстоювати
інтереси простого люду.
Ідея “Заповіт”: віра поета у світле майбутнє України.
Основна думка: змінити соціальний устрій гноблених можна тільки
революційним шляхом.
Провідний мотив: заклик до повалення експлуататорського ладу й
розбудови нового вільного суспільства.
Будова вірша: строфічна, чотиривірш

Римування: паралельне (аабб) 

Віршовий розмір: хорей

Художні засоби “Заповіт”

Епітети: «степ широкий», «Вкраїна мила», «лани широкополі»,
«вража зла кров», «сім’ї великій… вольній, новій», «незлим тихим
словом», «синєє море», «злою кров’ю», «вражою кров’ю».
Авторський епітет: «Дніпро ревучий».
Персоніфікація: «Дніпро реве …, понесе … кров».
Метафора: «полину до … Бога», «кров’ю волю окропіте». 
Алітерація (звук [р]): «реве ревучий», «І вражою злою кров’ю волю
окропіте». 
Звукопис: «Дніпро реве». 
Контраст: «полину до самого Бога молитися… а до того я не знаю
Бога».
Повтори: «Як… було…», «реве ревучий», «в сім’ї…».
“Заповіт” образи-символи
степ (воля), на могилі – кургані (козацька доблесть), Вкраїна
(батьківщина), лани – поля (земля-матір), Дніпро (доля українського
народу), море (прірва), кров (боротьба), кайдани (гніт), сім’я
(майбутнє).

“Заповіт” композиція
За формою своєю «Заповіт» — монолог ліричного героя. Він
складається з шести строф, котрі об’єднані попарно і тому
утворюють ніби три ступеня, три градації, кожна з яких має свою
окрему провідну думку, свій ритм і свою інтонацію. У той час всі
вони об’єднані в одну гармонійну цілість.

Експозиція:
Як умру, то поховайте…
На Вкраїні милій…
Зав’язка:
Як понесе з України
Кров ворожу.
Кульмінація:
…Вставайте,
Кайдани порвіте.
Розв’язка:
І мене…
Не забудьте пом’янути
Незлим тихим словом.

“Заповіт” ідейно-художній аналіз

Це розвиток-переживання ліричного героя про долю народу. У
розгортанні сюжету можна виділити три частини, пов’язані між
собою за допомогою інтонацій.

Перші слова «Заповіту» вражають своєю граничною простотою,

навіть буденністю. Тут нема і сліду «декларативності». Поет від
імені ліричного «Я» висловлює свою останню волю.
Неначе батько зібрав синів перед смертю і лагідно, спокійно, без
жалю і зітхань, як колись загадував їм чергову роботу, нині просить
з ледь помітною журбою поховати його, як годиться.
Але в цій простоті — глибина думки і образу. Кількома звичайними
словами намальована ціла картина.
Разом із собою поет силою поетичного слова підняв своїх читачів на
таку височінь, звідки вони оглядають Україну від краю до краю,
відчувають себе господарями цієї краси, цієї величі і усвідомлюють
співгромадянську відповідальність за долю рідної Вітчизни.

Символічними є образи: ревучий Дніпро, широкий степ,

широкополі лани,— бо вони — свідки «козацької слави». Бути
похованим «на могилі» — означає знайти останній притулок на
козацькому кургані і розділити участь оборонців рідного краю.
Тому початок твору свідчить про невіддільність постаті поета від
України.

У двох наступних парах строф поет уже думає не про себе, не про
свою смерть, а думає і турбується за долю рідного народу, його
майбутнє. Відчувається хвилювання автора: рядки тут більш
енергійні, поривчасті, з недомовленостями. Якщо станеться так, що
Дніпро «понесе з України у синєє море кров ворожу…», тобто коли
будуть знищені усі кати його народу, а трудящі стануть вільними і
щасливими, він готовий полинути з вдячності до бога і молитися
йому, а значить, і вірити в нього.
Пов’язавши перші дві строфи з третьою словом «поховайте»,
Шевченко звертається до рідного народу з наказом-порадою
революційного повалення існуючого ладу:

…вставайте,
Кайдани порвіте
І вражою злою кров’ю
Волю окропіте.

Минають дні, минають ночі» аналіз вірша

Рік написання – 1845
Жанр: громадянська лірика.
Тема «Минають дні, минають ночі»: роздуми поета над важкою
долею своєю і пригнобленого люду.
Ідея «Минають дні, минають ночі»: засудження пасивності народу,
який «спить на волі» і не прагне позбавити себе кайданів.
Основна думка: Страшно впасти у кайдани, Умирать в неволі, А ще
гірше — спати, спати, І спати на волі.
Віршовий розмір: чотирьохстопний ямб
Римування: перехресне

Художні засоби «Минають дні, минають ночі»

Метафори: «шелестить листя», «заснули думи», «серце спить»,
«Гаснуть очі».
Риторичне запитання: «Доле, де ти?».
Повтори: «Доле, де ти?», «…дай злої, злої», «…Жити, серцем жити»,
«…спати, спати», «Коли доброї — жаль боже».
Риторичні запитання: «То дай злої, злої! І світ запалити!», «Немає
ніякої!», «Чи жив, чи загинув!».
Епітети – пожовкле листя, гнилою колодою, доброї, злої долі
«Минають дні, минають ночі» ідейно-художній аналіз 
У поезії «Минають дні, минають ночі…» звучить мотив осуду людей,
які задовольняються своїм підневільним становищем у тогочасній
Росії, людей безликих, які вели безтурботне життя й ні до чого в
світі не прагнули. Кобзар твердо переконаний, що людина не
повинна бути пасивною, вона мусить боротися за своє майбутнє.
Байдужість, на думку
Т. Шевченка,— це найстрашніше, що може бути в житті:

Страшно впасти у кайдани,

Умирать в неволі,
А ще гірше — спати, спати
І спати на волі.

Чигирине, Чигирин
Рік написання:  19 лютого 1844

Жанр: громадянська лірика.
Тема: висловлення суму і жалю поетом з приводу знищення
Запорозької Січі і втрати могутності Вкраїни; глибокі роздуми про
минуле й майбутнє рідного краю.
Ідея: засудження тих, хто занедбав, зрадив Україну, заклик до
боротьби з поневолювачами і гнобителями українців.
Основна думка: впевненість у відродженні козацтва, тієї сили, що
здатна знищити самодержавство, будь-яку експлуатацію,
приниження гідності.
У поезії Т. Шевченко критикує Б. Хмельницького за його
легковірність, необачність, політичну недалекоглядність. Гетьман,
на думку поета, не зрадник, але за приєднання України до Росії
його осудять нащадки, тож краще б йому було і на світ не
народжуватись.

Письменник таврує Хмельницького за необачний Переяславський

союз з Московією.

Богдан Хмельницький — син українського шляхтича Михайла, що

був урядником у місті Чигирині й недалеко від Чигирина мав
невеличкий хутір Суботів. Ще зовсім молодим Богдан вступив до
козацького війська. Вже скоро всі помітили, що з нього буде
хоробрий і відважний козак-лицар та розумний керівник.

Як козацький старшина він брав участь у численних битвах з

турками, а в битві під Ціцерою (1620 року) боровся поруч зі своїм
батьком. Батько загинув у тій битві, а молодий Богдан потрапив у
турецьку неволю, де пробув два роки.

Вийшовши з неволі, став сотником Козацького війська, і знали його

запорожці як відважного й розумного чоловіка. По невдалому
козацькому повстанні в 1638 році Хмельницький жив постійно в
Чигирині або в своєму хуторі Суботові, успадкованому від батька.

Гетьман Хмельницький має в українській історії славу, бо він

перший рішуче повів козацьке військо до боротьби за волю народу
і рідної землі.
Про Хмельницького народ склав пісні, з яких багато дотепер
збереглося. Його образ прославлений у художніх творах.

Сюжетна лінія вірша

Твір розпочинається риторичним звертанням Чигрине, Чигрине, яке
у вірші повторюється тричі й підсилює довірливий тон.

Перша частина — це філософський роздум поета про плинність часу

(«Над землею летять літа»), під впливом якого руйнується все: і
святая…  слава Чигирина, і Дніпро висихає, і розсипаються могили;
нащадки забувають про минулу славу своїх предків, яка, «як
пилина, лине за вітрячи холодними», про славу гетьманської
столиці Чигирина.

У наступній частині поезії змінений віршовий розмір

(чотиристопний ямб, тоді як у першій частині — хорей), це чотири
пристрасні риторичні запитання, у яких висловлено розчарування
ходом історії не на користь Україні:

За що ж боролись ми з ляхами?
За що ж ми різались з ордами?
За що скородили списами
Московські ребра??
Що ж на пиві уродилось??!

Відповідь — метафорична картина української дійсності:

«Засівали , І рудою’ поливали…

шаблями скородили».
А вродила «рута… рута…
Волі нашої отрута».
У цих рядках засобами іронії та контрасту показано крах ідеї
державництва, утрату незалежності.

Шевченко вдається до сильного художнього прийому: уводить у

вірш образ гюета-юродивого, який потім з ’явиться й в інших творах
(«І мертвим, і живим…»). Він усе знає, розуміє, оплакує Україну, але
люди його не чують:

«А я, юродивий, на твоїх руїнах.

Марно сльози трачу».

Митець не може змиритися з тим, що  …заснула Вкраїна, Бур’яном

укрилась, цвіллю зацвіла…

Поезія пройнята мотивами туги за колишньою козацькою славою,

патріотичними ідеями, вірою в кращу долю України.

Поет висловлює надію на те, що він своїм гарячим поетичним

словом зможе “викувати до старого плуга новий леміш і чересло”,
тобто розбудить громадську думку, спонукає до дії. Йому хочеться,
щоб до байдужої, “гнилої” крові влили живу, чисту, святу козацьку,
яка розбудить волю. Він сподівається, що все-таки “встане правда
на сім світі”.

Стало зрозумілим, що Т. Шевченко визначився у своїй подальшій

творчій долі. З цього часу його слово буде прямо служити
пробудженню народу. Поет уже не братиме до уваги, чи подоба-
ються його твори цензурі, чи ні — він не звертатиме уваги на неї,
писатиме так, ніби тієї цензури і не було. Його поезії не будуть
друкувати, але вони йтимуть до народу в багатьох списках.

“Чигрине, Чигрине” Шевченко читати

Чигрине, Чигрине,
Все на світі гине,
І святая твоя слава,
Як пилина, лине
За вітрами холодними,
В хмарі пропадає.
Над землею летять літа,
Дніпро висихає,
Розсипаються могили,
Високі могили —
Твоя слава… і про тебе,
Старче малосилий,
Ніхто й слова не промовить,
Ніхто й не покаже,
Де ти стояв? чого стояв?
І на сміх не скаже!!

За що ж боролись ми з ляхами?
За що ж ми різались з ордами?
За що скородили списами
Московські ребра??.. засівали,
І рудою поливали…
І шаблями скородили.
Що ж на ниві уродилось??!!
Уродила рута… рута…
Волі нашої отрута.

А я, юродивий, на твоїх руїнах

Марно сльози трачу; заснула Вкраїна,
Бур’яном укрилась, цвіллю зацвіла,
В калюжі, в болоті серце прогноїла
І в дупло холодне гадюк напустила,
А дітям надію в степу оддала.
А надію…
Вітер по полю розвіяв,
Хвиля морем рознесла.
Нехай же вітер все розносить
На неокраєнім крилі.
Нехай же серце плаче, просить
Святої правди на землі.

Чигрине, Чигрине,
Мій друже єдиний,
Проспав єси степи, ліси
І всю Україну.
Спи ж, повитий жидовою,
Поки сонце встане,
Поки тії недолітки
Підростуть, гетьмани.
Помолившись, і я б заснув…
Так думи прокляті
Рвуться душу запалити,
Серце розірвати.
Не рвіть, думи, не паліте!
Може, верну знову
Мою правду безталанну,
Моє тихе слово.
Може, викую я з його
До старого плуга
Новин леміш і чересло.—
І в тяжкі упруги…
Може, зорю переліг той,
А на перелозі…
Я посію мої сльози,
Мої щирі сльози.
Може, зійдуть і виростуть
Ножі обоюдні,
Розпанахають погане,
Гниле серце, трудне,
І вицідять сукровату,
І наллють живої
Козацької тії крові,
Чистої, святої!!!
Може… може… а меж тими
Меж ножами рута
І барвінок розів’ється —
І слово забуте,
Моє слово тихосумне,
Богобоязливе,
Згадається — і дівоче
Серце боязливе
Стрепенеться, як рибонька,
І мене згадає…
Слово моє, сльози мої,
Раю ти мій, раю!

Спи, Чигрине, нехай гинуть

У ворога діти.
Спи, гетьмане, поки встане
Правда на сім світі.

Аналіз “Великий льох” Шевченка – тема, ідея, жанр, сюжет,

композиція
Тема “Великий льох”: правдиве відображення трагічних епізодів
української історії, показ національного відкупу українського
народу, пов’язаного з пошуками скарбу Б. Хмельницького, в часи
гетьманування якого українська держава досягла вершини свого
розвитку.

Ідея “Великий льох”: засудження зради старшинської верхівки

інтересам української нації; підступного приєднання України до
російської імперії; імперського геноциду російських посіпак в
Україні, висловлення обурення антиукраїнською політикою
жорстокої імператриці Катерини, яка спричинилася до знищення
лицарської Запорозької Січі.

Основна думка “Великий льох”:

а) доля держави не в руках лідерів, а в руках народу;
б) усяка послуга ворогові, навіть найменше сприяння йому, є
смертельним гріхом.

Жанр “Великий льох”: поема-містерія. Це дійсно містерія, оскільки

у творі є містичні образи передчасно померлих людей.

(Містерія — жанр західноєвропейського релігійного театру епохи

пізнього середньовіччя (ХІV–ХVІ ст.), в основу якого покладено
біблійні сюжети, народні вистави на площах Франції, Англії тощо).

Значення епіграфа до твору.

Щоб струсонути сумління своїх земляків і збудити їх з літаргічного

сну національної несвідомості та байдужості, Т. Шевченко,
компонуючи твір, поставив на вступі до неї слова псалмоспівця,
сповнені болю і трагічної розпуки, щоб були вони для читача
пересторогою і наукою.

 Сюжет «Великого льоху»

Поема “Великий льох” ділиться на три частини — «Три душі», «Три

воро́ ни» і «Три лірники», а також епілог («Стоїть в селі Суботові…»).
Героями першої частини є три людські душі молодих дівчат, в
образах білих пташок, що сіли на хрест і чекають коли буде
розкопаний великий льох у Суботові, бо саме тоді святий Петро за
Божим наказом має звільнити їх від митарств на цьому світі і
впустити їх до Раю. Кожна душа починає розповідати про себе та
про свій «гріх».

Перша душа говорить, що її звали Прісею і вона була вродливою,

гарною дівчиною. Та якось коли Богдан Хмельницький їхав
уПереяслав на сумнозвісну Переяславську раду, де він мав
присягнути на вірність російському цареві, вона випадково
перейшла йому дорогу з повними відрами. Згідно з українським
повір’ям, вона начебто допомогла Хмельницькому у його вчинку.
Водою, що дівчина потім принесла, отруїлась вона та всі її рідні.

Друга душа говорить, що вона колись жила в Батурині і напоїла

водою коня російського царя Петра І, коли той повертався з битви
під Полтавою в Москву. Російські солдати вбили родичів дівчини.
За те, що вона напоїла коня Петра І, вона померла, а разом із нею і
бабуся, що прихистила її у свій хатині.

Третя душа розповідає, що вона колись жила у Каневі і якось її

матір вийшла з нею на берег Дніпра. По Дніпру плив корабель із
царицею Катериною ІІ, якій душа, коли ще була дитиною,
усміхнулася. За це вона і померла.

Душі летять ночувати в Чуту на дубі, доки великий льох не буде

розкопаний.

Далі мова йде про трьох ворон, що похваляються злом, яке вони
накоїли у світі, а насамперед в Україні. Між воронами ведеться
діалог, вони сперечаються хто зробив більше зло. У творі є одна
особливість — третя ворона говорить російською мовою. Ворони
кажуть, що в Україні незабаром має народитись визволитель,
такий, як колись Іван Гонта. Сестри-ворони думають, як його можна
згубити — чи золотом, чи чинами і зрештою вирішують його вбити.
Ворони летять шукати цю дитину.

Розповідь ведеться про трьох лірників, один з яких сліпий, другий

кривий, а третій горбатий. Вони ідуть у Суботів співати про Богдана
Хмельницького. Лірники сподіваються щось заробити, бо біля
великого льоху, який саме розкопують, проводиться ярмарка.
Великий льох розкопують три дні. На третій день там знаходять
кістки померлих людей. На ці розкопки приїздить подивитись
«начальство» з Москви. Коли це «начальство мордате» почуло, що
лірники співають пісні про Богдана їх карають, за те що вони
співають про такого ж «мошенника, як і самі».

Потім поет звертається до Богдана Хмельницького пропонуючи

йому подивитись на що тепер перетворився Суботов. Шевченко
дорікає Хмельницькому, що той підписав договір про підкорення
російському царю Олексію. Поет називає Хмельницького
«Олексіївим другом» і ще раз пропонує подивитись, що тепер коять
в Україні його «друзі», що незважають на те що Богдан «все оддав
їм».

Нижче надано сюжетну лінію у схемі:

Композиція “Великий льох”

Ця поема ділиться на три композиційні частини — «Три душі», «Три
ворони» і «Три лірники», а також епілог («Стоїть в селі Суботові…»)

Для будови твору характерна троїстість як і у фольклорі (три

бажання, троє синів…)

Експозиція: розповідь трьох душ про наявність льоху, який

необхідно було розкопати аби вони змогли потрапити до раю.
Зав’язка: подорож-екскурс у трагічне минуле України.
Кульмінація: відсутність скарбу в малому льосі, що виявило
роздратованість начальства Москви.
Розв’язка: Так малий льох в Суботові / Москва рокопала! /
Великого ж того льоху / Ще й не дошукалась.
Поема-містерія «Великий льох» в історичному і філософському
планах — центральний твір у «Кобзарі», бо в ній розглянуто
проблеми втрати політичної свідомості, що призвело нас, українців,
до втрати державності, до національного поневолення.
Українська пісня перемоги у Визвольній війні була віддана Росії.
Автор засуджує українців, які свідомо піддалися і піддаються
ворогові, тим самим передрікаючи на загибель цілий народ.

“Великий льох” Шевченко історія створення

Великий льох — алегорична поема Тараса Шевченка, що датована
21 жовтня 1845 р., в селі с. Мар’їнське.
Первісний текст не відомий. Наприкінці жовтня 1845 р.,
перебуваючи на Полтавщині й зустрівшись з О. С. Афанасьєвим-
Чужбинським, Шевченко ознайомив його з містерією «Великий
льох», яка тоді ще не мала назви.

Після повернення до Києва Шевченко десь у квітні — червні 1846 р.

переписав «Великий льох» разом з іншими своїми творами з
невідомого автографа до рукописної збірки «Три літа». Згодом поет
вносив багато правок до свого твору.

У середині 1840-х років, до арешту поета 5 квітня 1847 р., деякі

фрагменти твору починають поширюватись у рукописних списках,
зокрема у колі учасників Кирило-Мефодіївського братства. Під час
арештів кирило-мефодіївців списки «Великого льоху» відібрано у
В. М. Білозерського та М. І. Костомарова

Після арешту Шевченка, в роки його заслання, початок містерії

переписав О. М. Бодянський, частину тексту мав М. О. Максимович.
Два розділи твору: «Три ворони» та «Три лірники», тобто рядки,
після повернення із заслання мав П. О. Куліш. Це був,
найімовірніше, список зі списку (копій) низки творів поета зі збірки
«Три літа», зробленого А. І. Лизогубом під час перебування поета в
нього у Седневі в лютому — березні 1847 р. За свідченням
Л. М. Жемчужникова в пізніших листах до О. Я. Кониського,
А. І. Лизогуб власноручно переписав низку цих творів для нього, а
він ознайомив з ними й П. О. Куліша.

З невстановленого неповного й недосконалого списку містерію

наприкінці 50-х років XIX ст. переписав І. М. Лазаревський. Список І,
М. Лазаревського не відбивав остаточного тексту «Великого льоху»,
створеного у збірці «Три літа», і містив багато спотворень та
перекручень. Переглядаючи його після повернення із заслання,
Шевченко зробив численні виправлення, частину спотворень
усунув, частково відновив варіанти збірки «Три літа», подекуди
створив нові, проте, зроблені з пам’яті, ці правки не усунули всіх
спотворень і відмін від тексту збірки «Три літа».

“Великий льох” Шевченко читати

Положил  еси  нас  [поношение]  
соседом  нашим,  подражнение  й  
поругание  сущим  окрест  нас.  По-  
ложил  еси  нас  в  притчу  во  языцех,  
покиванию  главыі  в  людех.  
Псалом  43,  ст.  14  й  15  

Три  душі

Як  сніг,  три  пташечки  летіли

Через  Суботове  і  сіли
На  похиленному  хресті
На  старій  церкві.  «Бог  простить:
Ми  тепер  душі,  а  не  люди.
А  відціля  видніше  буде,
Як  той  розкопуватимуть  льох.
Коли  б  вже  швидше  розкопали,
Тойді  б  у  рай  нас  повпускали.
Бо  так  сказав  Петрові  бог:
«Тойді  у  рай  їх  повпускаєш,
Як  все  москаль  позабирає,
Як  розкопа  великий  льох».

Як  була  я  людиною,
То  Прісею  звалась;
Я  отутечки  родилась,
Тут  і  виростала.
Отут,  було,  на  цвинтарі
Я  з  дітьми  гуляю,
І  з  Юрусем  гетьманенком  !
У  піжмурки  граєм.
А  гетьманша,  було,  вийде
Та  й  кликне  в  будинок,
Он  де  клуня.  А  там  мені
І  фіг,  і  родзинок  —
Всього  мені  понадає
І  на  руках  носить…
А  з  гетьманом  як  приїдуть
Із  Чигрина  гості,
То  це  й  шлють,  було,  за  мною.
Одягнуть,  обують,
І  гетьман  бере  на  руки,
Носить  і  цілує.
Отак-то  я  в  Суботові
Росла,  виростала!
Як  квіточка;  і  всі  мене
Любили  й  вітали.
І  нікому  я  нічого,
Ніже  злого  слова,
Не  сказала.  Уродлива
Та  ще  й  чорноброва.
Всі  на  мене  залицялись
І  сватати  стали;
А  у  мене,  як  на  теє,
Й  рушники  вже  ткались.
От-от  була  б  подавала,
Та  лихо  зустріло!
Вранці-рано,  в  пилипівку,
Якраз  у  неділю,
Побігла  я  за  водою…
Вже  й  криниця  тая
Замуліла  і  висохла!
А  я  все  літаю!..
Дивлюсь  —  гетьман  з  старшиною.
Я  води  набрала
Та  вповні  шлях  і  перейшла;
А  того  й  не  знала,
Що  він  їхав  в  Переяслав
Москві  присягати!..
І  вже  ледви  я,  наледви
Донесла  до  хати  —
Оту  воду…  чом  я  з  нею
Відер  не  побила!
Батька,  матір,  себе,  брата,
Собак  отруїла
Тію  клятою  водою!
От  за  що  караюсь,
От  за  що  мене,  сестрички,
І  в  рай  не  пускають.

II

А  мене,  мої  сестрички,

За  те  не  впустили,
Що  цареві  московському
Коня  напоїла
В  Батурині;  як  він  їхав
В  Москву  із  Полтави.
Я  була  ще  недолітком,
Як  Батурин  славний
Москва  вночі  запалила,
Чечеля  убила,
І  малого,  і  старого
В  Сейму  потопила.
Я  меж  трупами  валялась
У  самих  палатах
Мазепиних…  Коло  мене
І  сестра,  і  мати
Зарізані,  обнявшися,
Зо  мною  лежали;
І  насилу-то,  насилу
Мене  одірвали
Од  матері  неживої.
Що  вже  я  просила
Московського  копитана,
Щоб  і  мене  вбили.
Ні,  не  вбили,  а  пустили
Москалям  на  грище!
Насилу  я  сховалася
На  тім  пожарищі.
Одна  тілько  й  осталася
В  Батурині  хата!
І  в  тій  хаті  поставили
Царя  ночувати,
Як  вертавсь  із-під  Полтави.
А  я  йшла  з  водою
До  хатини…  а  він  мені
Махає  рукою,
Каже  коня  напоїти,
А  я  й  напоїла!..
Я  не  знала,  що  я  тяжко,
Тяжко  согрішила!
Ледве  я  дійшла  до  хати,
На  порозі  впала.
А  назавтра,  як  цар  вийшов,
Мене  поховала
Та  бабуся,  що  осталась
На  тій  пожарині
Та  ще  й  мене  привітала
В  безверхій  хатині.
А  назавтра  й  вона  вмерла
Й  зотліла  у  хаті,
Бо  нікому  в  Батурині
Було  поховати.
Уже  й  хату  розкидали
І  сволок  з  словами
На  угілля  попалили!..
А  я  над  ярами
І  степами  козацькими
І  досі  літаю!
І  за  що  мене  карають,
Я  й  сама  не  знаю?
Мабуть,  за  те,  що  всякому
Служила,  годила…
Що  цареві  московському
Коня  напоїла!..

III
А  я  в  Каневі  родилась.
Ще  й  не  говорила,
Мене  мати  ще  сповиту
На  руках  носила,
Як  їхала  Катерина
В  Канів  по  Дніпрові.
А  ми  з  матір’ю  сиділи
На  горі  в  діброві.
Я  плакала;  я  не  знаю,
Чи  їсти  хотілось?
Чи,  може,  що  в  маленької
На  той  час  боліло?
Мене  мати  забавляла,
На  Дніпр  поглядала;
І  галеру  золотую
Мені  показала,
Мов  будинок.  А  в  галері
Князі,  і  всі  сіли
Воєводи…  і  меж  ними
Цариця  сиділа.
Я  глянула,  усміхнулась…
Та  й  духу  не  стало!
Й  мати  вмерла,  в  одній  ямі
Обох  поховали!
От  за  що,  мої  сестриці,
Я  тепер  караюсь,
За  що  мене  на  митарство
Й  досі  не  пускають.
Чи  я  знала,  ще  сповита,
Що  тая  цариця  —
Лютий  ворог  України,
Голодна  вовчиця!..
Скажіте,  сестриці?

«Смеркається.  Полетимо
Ночувати  в  Чуту.
Як  що  буде  робитися,
Відтіль  буде  чути».
Схопилися,  білесенькі,
І  в  ліс  полетіли,
І  вкупочці  на  дубочку
Ночувати  сіли.

Три  ворони  

Крав!  крав!  крав!

Крав  Богдан  крам,
Та  повіз  у  Київ,
Та  продав  злодіям
Той  крам,  що  накрав.

Я  в  Парижі  була
Та  три  злота  з  Радзівіллом
Та  Потоцьким  пропила.

Через  мост  идет  черт,

А  коза  по  воде:
Быть  беде.  Быть  беде.

Отак  кричали  і  летіли

Ворони  з  трьох  сторон  і  сіли
На  маяку,  що  на  горі
Посеред  лісу,  усі  три.
Мов  на  мороз,  понадувались,
Одна  на  другу  позирали;
Неначе  три  сестри  старі,
Що  дівували,  дівували,
Аж  поки  мохом  поросли.

1
Оце  тобі,  а  це  тобі.
Я  оце  літала
Аж  у  Сибір:  та  в  одного
Декабриста  вкрала
Трохи  жовчі.  От,  бачите,
Й  є  чим  розговіться!
Ну,  а  в  твоїй  Московщині
Є  чим  поживиться?
Чи  чортма  й  тепер  нічого?

Э…  сестрица,  много:
Три  указа  накаркала
На  одну  дорогу…

На  яку  це?  на  ковану?

Ну,  вже  наробила…

Да  шесть  тысяч  в  одной  версте

Душ  передушила…
1

Та  не  бреши,  бо  тілько  п’ять.

Та  й  то  з  фоном  Корфом
Ще  й  чваниться,  показує
На  чужу  роботу!
Капусниця!  закурена…
А  ви,  пості-пані?
Бенкетуєте  в  Парижі,
Поганці  погані!
Що  розлили  з  річку  крові
Та  в  Сибір  загнали
Свою  шляхту,  то  вже  й  годі,
Уже  й  запишались.
Ач,  яка  вельможна  пава…

2  і  3

А  ти  що  зробила??

А  дзуськи  вам  питать  мене!

Ви  ще  й  не  родились,
Як  я  отут  шинкувала
Та  кров  розливала!
Дивись,  які!  Карамзіна,
Бачиш,  прочитали!
Та  й  думають,  що  ось-то  ми!
А  дзусь,  недоріки!
В  колодочки  ще  не  вбились,
Безпері  каліки!..

Ото,  яка  недотика!

Не  та  рано  встала,
Що  до  світа  упилася…
А  та,  що  й  проспалась!

Упилася  б  ти  без  мене

З  своїми  ксьондзами?  —
Чортма  хисту!  Я  спалила
Польщу  з  королями;
А  про  тебе,  щебетухо,
І  досі  б  стояла.
А  з  вольними  козаками
Що  я  виробляла?
Кому  я  їх  не  наймала,
Не  запродавала?
Та  й  живущі  ж,  проклятущі!
Думала,  з  Богданом
От-от  уже  поховала.
Ні,  встали,  погані,
Із  шведською  приблудою…
Та  й  тойді  ж  творилось!
Аж  злішаю,  як  згадаю…
Батурин  спалила,
Сулу  в  Ромні  загатила
Тілько  старшинами
Козацькими…  а  такими,
Просто  козаками,
Фінляндію  засіяла;
Насипала  бурта
На  Орелі…  на  Ладогу
Так  гурти  за  гуртом
Виганяла  та  цареві
Болота  гатила.
І  славного  Полуботка
В  тюрмі  задушила.
Отойді-то  було  свято!
Аж  пекло  злякалось.
Матер  божа  у  Ржавиці
Вночі  заридала.

3
Й  я  таки  пожила:
С  татарами  помутила,
С  мучителем  покутила,
С  Петрухою  попила,
Да  немцам  запродала.

Та  ти  добре  натворила:

Так  кацапів  закрепила
У  німецькі  кайдани  —
Хоч  лягай  та  й  засни.
А  в  мене  ще,  враг  їх  знає,
Кого  вони  виглядають?
Вже  ж  і  в  крепость  завдала,
І  дворянства  страшну  силу
У  мундирах  розплодила,
Як  тих  вошей  розвела;
Все  вельможнії  байстрята!
Вже  ж  і  Січ  їх  бісновата
Жидовою  поросла.
Та  й  москаль  незгірша  штука:
Добре  вміє  гріти  руки!
І  я  люта,  а  все-таки
Того  не  зумію,
Що  москалі  в  Україні
З  козаками  діють.
Ото  указ  надрукують:
«По  милості  божій,
І  ви  наші,  і  все  наше,
І  гоже  й  негоже!»
Тепер  уже  заходились
Древности  шукати
У  могилах…  бо  нічого
Уже  в  хаті  взяти;
Все  забрали  любісінько.
Та  лихий  їх  знає,
Чого  вони  з  тим  поганим
Льохом  поспішають?
Трошки,  трошки  б  підождали,
І  церква  б  упала…
Тойді  б  разом  дві  руїни
В  П  ч  е  л  е  описали…

2  і  З

Чого  ж  ти  нас  закликала?

Щоб  на  льох  дивиться?

1
Таки  й  на  льох.  Та  ще  буде
Два  дива  твориться.
Сю  ніч  будуть  в  Україні
Родиться  близнята.
Один  буде,  як  той  Ґонта,
Катів  катувати!
Другий  буде…  оце  вже  наш!
Катам  помагати  —
Наш  вже  в  череві  щипає…
А  я  начитала,
Що,  як  виросте  той  Ґонта,
Все  наше  пропало!
Усе  добре  поплюндрує
Й  брата  не  покине!
І  розпустить  правду  й  волю
По  всій  Україні!
Так  от  бачите,  сестриці,
Що  тут  компонують!
На  катів  та  на  все  добре
Кайдани  готують!

Я  золотом  розтопленим
Заллю  йому  очі!..
1

А  він,  клятий  недолюдок,

Золота  не  схоче.

Я  царевыіми  чинами
Скручу  ему  руки!..

А  я  зберу  з  всього  світа

Всі  зла  і  всі  муки!..

Ні,  сестриці.  Не  так  треба.

Поки  сліпі  люде,
Треба  його  поховати,
А  то  лихо  буде!
Он  бачите,  над  Києвом
Мітла  простяглася,
І  над  Дніпром  і  Тясмином
Земля  затряслася.
Чи  чуєте?  Застогнала
Гора  над  Чигрином.
О!..  Сміється  і  ридає
Уся  Україна!
То  близнята  народились,
А  навісна  мати
Регочеться,  що  Йванами
Обох  буде  звати!
Полетімо!..

Полетіли
Й  летячи  співали:

Попливе  наш  Іван

По  Дніпру  у  Лиман
З  кумою.

Побіжить  наш  ярчук  :

В  ірій  їсти  гадюк
Зо  мною.

3
Как  хвачу  да  помчу,
В  самый  ад  полечу
Стрелою.

Три  лірники  

Один  сліпий,  другий  кривий,

А  третій  горбатий
Йшли  в  Суботов  про  Богдана
Мирянам  співати.

Що  то,  сказано,  ворони.

Уже  й  помостили,
Мов  для  їх  те  сідало
Москалі  зробили.

А  для  кого  ж?  Чоловіка,

Певне,  не  посадять
Лічить  зорі…

1
Ти  то  кажеш.
А  може,  й  посадять
Москалика  або  німця.
А  москаль  та  німець
І  там  найдуть  хлібець.

Що  це  таке  верзете  ви?

Які  там  ворони?
Та  москалі,  та  сідала?
Нехай  бог  боронить!
Може,  ще  нестись  заставлять,
Москаля  плодити.
Бо  чутка  є,  що  цар  хоче
Весь  світ  полонити.

А  може,  й  так!  Так  на  чорта  ж

їх  на  горах  ставить?
Та  ще  такі  височенні,
Що  й  хмари  достанеш,
Як  вилізти…

3
Так  от  же  що:
Ото  потоп  буде,
Пани  туда  повилазять
Та  дивиться  будуть,
Як  мужики  тонутимуть.

Розумні  ви  люди,

А  нічого  не  знаєте!
То  понаставляли
Ті  фігури  он  для  чого:
Щоб  люди  не  крали
Води  з  річки  —  та  щоб  нишком
Піску  не  орали,
Що  скрізь  отам  за  Тясьмою.

Чортзна-що  провадить!
Нема  хисту,  то  й  не  бреши.
А  що,  як  присядем
Отутечки  під  берестом
Та  трохи  спочинем!  —
Та  в  мене  ще  шматків  зо  два
Є  хліба  в  торбині,
То  поснідаєм  в  пригоді,
Поки  сонце  встане…

Посідали.  «А  хто,  братця,

Співа  про  Богдана?»

Я  співаю.  І  про  Ясси,

І  про  Жовті  Води,
І  містечко  Берестечко.

В  великій  пригоді
Нам  сьогодні  вони  стануть!
Бо  там  коло  льоху
Базар  люду  насходилось
Та  й  панства  не  трохи.
От  де  нам  пожива  буде!
Ану,  заспіваєм!
Проби  ради…

1
Та  цур  йому!
Лучче  полягаєм
Та  виспимось.  День  великий.
Ще  будем  співати.

І  я  кажу:  помолимось
Та  будемо  спати.

Старці  під  берестом  заснули;

Ще  сонце  спить,  пташки  мовчать,
А  коло  льоху  вже  проснулись
І  заходилися  копать.
Копають  день,  копають  два,
На  третій  насилу
Докопалися  до  муру
Та  трохи  спочили.
Поставили  караули.
Ісправник  аж  просить,
Щоб  нікого  не  пускали,
І  в  Чигрин  доносить
По  начальству.  Приїхало
Начальство  мордате,
Подивилось.  «Треба,—  каже,—
Своди  розламати,
Вєрнєй  дєло…»  Розламали
Та  й  перелякались!
Костяки  в  льоху  лежали
І  мов  усміхались,
Що  сонечко  побачили.
От  добро  Богдана!
Черепок,  гниле  корито
Й  костяки  в  кайданах!
Якби      в  ф  о  р  м  е  н  и  х,      то  добре:
Вони  б  ще  здалися…
Засміялись…  а  ісправник
Трохи  не  сказився!
Що  нічого,  бачиш,  взяти,
А  він  же  трудився!
І  день  і  ніч  побивався,
Та  в  дурні  й  убрався.
Якби  йому  Богдан  оце
У  руки  попався,
У  москалі  заголив  би,
Щоб  знав,  як  дурити
Правительство!!  Кричить,  біга,
Мов  несамовитий.
Яременка*  в  пику  пише,
По-московській  лає
Увесь  народ.  І  на  старців
Моїх  налітає.
«Вы  што  делаете,  плуты!!»
«Та  ми,  бачте,  пане,
Співаємо  про  Богдана…»
«Я  вам  дам  Богдана,
Мошенники,  дармоеды!
Й  песню  сложили
Про  такого  ж  мошенпика…»
«Нас,  пане,  навчили…»
«Я  вас  навчу!  Завалить  им!»
Взяли  й  завалили  —
Випарили  у  московській
Бані-прохолоді.
Отак  пісні  Богданові
Стали  їм  в  пригоді!!..
Так  малий  льох  в  Суботові
Москва  розкопала!
Великого  ж  того  льоху
Ще  й  не  дошукалась.

“Думи мої, думи мої” аналіз вірша

«Думи мої, думи мої…» вірш Тараса Шевченка – сповнений сумом
за Батьківщиною, автор вболіває за українців, які знаходяться в
панській неволі, терплять приниження та знущання.

Автор – Тарас Шевченко

Рік написання: 1839
Жанр: громадянська лірика.
Тема: звернення Т. Шевченка до своїх дум із сподіванням і вірою у
вільне життя співвітчизників.
Ідея: тільки впевненість у щасливе життя, наполегливість допоможе
змінити соціальний устрій; засудження слабкості, поневірянь,
байдужості, що роблять людину рабом.
Основна думка: думка про нещасливу долю свого народу не
залишає поета протягом усього часу перебування на солдатчині.
Образи-символи  – «чорний орел» , «ворон» , «соловейко»
Художні засоби “Думи мої, думи мої” 
Епітети: мої думи, карі очі, чорнії брови, вишневий сад зелений,
козацькая воля, добрим людям.
Звертання: думи мої, Боже, квіти мої, діти, ненько, моя Україно.
Порівняння: думка, як той ворон; Дніпр широкий –море , могили –
море, думи – як свою дитину.
Віршовий розмір – хорей
Римування: суміжне, або парне (АА)
Проблематика
У цьому творі Тарас Шевченко порушив такі проблеми:

1. Людина і суспільство

2. Нерівноправність.

3. Кохання

Історія написання “Думи мої, думи мої” 

Де був написаний вірш “Думи мої, думи”? Вірш «Думи мої, думи
мої» був написаний Тарасом Шевченком у 1839 році в Петербурзі.

У Т.Шевченка є ще один вірш «Думи мої, думи мої» , написаний на

засланні в Орській фортеці 1847 року. У цій поезії автор вболіває за
важку долю, злиденне життя кріпаків, їхнє безправне становище,
пригніченість України. Після арешту Т. Шевченка за участь в Кирило-
Мефодіївському товаристві, ув’язнено в казематах Третього відділу.
Незабаром було виголошено вирок — призначити солдатом в
Оренбурзький окремий корпус.
З 1847 року стає рядовим в Орській фортеці, продовжує писати у
«захалявні книжечки» (1847-1850). Солдатчина для поета була
гірше від тюрми, був ненависним сам дух солдафонства, що лягав
на живу душу. Тому Шевченко писав, ховаючись від усього світу в
степ, за вали, на берег моря.

“Думи мої, думи мої” вірш Шевченка

Думи мої, думи мої,
Лихо мені з вами!
Нащо стали на папері
Сумними рядами?..
Чом вас вітер не розвіяв
В степу, як пилину?
Чом вас лихо не приспало,
Як свою дитину?..

Бо вас лихо на світ на сміх породило,

Поливали сльози… чом не затопили,
Не винесли в море, не розмили в полі?.
Не питали б люде, що в мене болить,
Не питали б, за що проклинаю долю,
Чого нуджу світом? «Нічого робить»,—
Не сказали б на сміх…

Квіти мої, діти!

Нащо ж вас кохав я, нащо доглядав?
Чи заплаче серце одно на всім світі,
Як я з вами плакав?.. Може, і вгадав…
Може, найдеться дівоче
Серце, карі очі,
Що заплачуть на сі думи,—
Я більше не хочу.
Одну сльозу з очей карих —
І пан над панами!
Думи мої, думи мої,
Лихо мені з вами!

За карії оченята,
За чорнії брови
Серце рвалося, сміялось,
Виливало мову,
Виливало, як уміло,
За темнії ночі,
За вишневий сад зелений,
За ласки дівочі…
За степи та за могили,
Що на Україні,
Серце мліло, не хотіло
Співать на чужині…
Не хотілось в снігу, в лісі,
Козацьку громаду
З булавами, з бунчугами
Збирать на пораду.
Нехай душі козацькії
В Украйні витають —
Там широко, там весело
Од краю до краю…
Як та воля, що минулась,
Дніпр широкий — море,
Степ і степ, ревуть пороги,
І могили — гори,—
Там родилась, гарцювала
Козацькая воля;
Там шляхтою, татарами
Засідала поле,
Засівала трупом поле,
Поки не остило…
Лягла спочить… А тим часом
Виросла могила,
А над нею орел чорний
Сторожем літає,
І про неї добрим людям
Кобзарі співають,
Все співають, як діялось,
Сліпі небораки,—
Бо дотепні… А я… а я
Тілько вмію плакать,
Тілько сльози за Украйну…
А слова — немає…
А за лихо… Та цур йому!
Хто його не знає!
А надто той, що дивиться
На людей душою,—
Пекло йому на сім світі,
А на тім…
Журбою
Не накличу собі долі,
Коли так не маю.
Нехай злидні живуть три дні
Я їх заховаю,
Заховаю змію люту
Коло свого серця,
Щоб вороги не бачили,
Як лихо сміється…
Нехай думка, як той ворон,
Літає та кряче,
А серденько соловейком
Щебече та плаче
Нишком — люди не побачать,
То й не засміються…
Не втирайте ж мої сльози,
Нехай собі ллються,
Чуже поле поливають
Щодня і щоночі,
Поки, поки… не засиплють
Чужим піском очі…
Отаке-то… А що робить?
Журба не поможе.
Хто ж сироті завидує —
Карай того, боже!

Думи мої, думи мої,

Квіти мої, діти!
Виростав вас, доглядав вас,—
Де ж мені вас діти?
В Україну ідіть, діти!
В нашу Україну,
Попідтинню, сиротами,
А я — тут загину.
Там найдете щире серце
І слово ласкаве,
Там найдете щиру правду,
А ще, може, й славу…
Привітай же, моя ненько,
Моя Україно,
Моїх діток нерозумних,
Як свою дитину.
[1839, С.-Петербург]
«Марія» Шевченко аналіз твору
Автор – Тарас Шевченко

Рік написання – 1859

Тема: Розповідь про народження Ісуса і страждання, яких зазнала

Марія зі своїм сином.

Ідея: Засудження тоталітарного режиму, який нівечив і гнобив люд

(Ірод); возвеличення Ісуса за його прагнення присвятити своє життя
на благо народу.

Основна думка: «Як в світі жить, людей любить, /За правду стать!
За правду згинуть! /Без правди горе!»

Жанр: Поема з елементами біблеїзму.

Композиція поеми “Марія”

Експозиція: Своєрідний пролог, в якому:

А) поет зазначає про святість матері і визначає власну місію

у відтворенні поневоленого життя простого люду»;

Б) знайомство з Йосипом і його наймичкою Марією.

Зав’язка: Вагітність Марії, її вінчання з Йосипом, народження

Дитини (Ісуса).

Кульмінація: Розіп’яття дитини матері, її смерть від голоду.

Розв’язка: «…а ти… /Мов золото в тому горнилі, /В людській душі

возобновилась, /В душі невольничій, малій, /В душі скор-бящей і
убогій»

У поемі «Марія» Т. Шевченко подає новозавітний переказ про

Богородицю Марію, але дає її образу дещо нове наповнення. Після
загибелі сина мати продовжує його справу. Образ Марії
символічно-узагальнений, — він уособлює джерело добра, що
змінює світ.
Біографія Тараса Шевченка

Тарас Григорович Шевченко народився 25 лютого (9 березня за

новим стилем) 1814 р. у с. Моринцях Звенигородського повіту
Київської губернії (нині Звенигородський район Черкаської
області) у родині Григорія Івановича Шевченка і Катерини
Якимівни Бойко. Батьки Шевченка були кріпаками магната
генерал-лейтенанта Василя Васильовича Енгельгарда - поміщика,
що володів 50 тис. кріпаків і був власником близько 160 тис.
десятин землі. Через рік після народження Тараса родина
переїздить із Моринців до Кирилівки, у ній, окрім Тараса, було 6
дітей - старші - Катерина та Марія, брат Микита, молодші - Ярина,
Марія, брат Йосип.

1843 року Шевченко змалює хату в Кирилівці, де провів своє

дитинство. У восьмирічному віці батько віддав Тараса до школи,
до кирилівського дячка-вчителя Павла Рубана. 1823 р., коли
Тарасу було дев'ять років, померла мати. Батько одружується
вдруге на Оксані Терещенко, 1825 року помирає і сам батько
Тараса.

Залишившись сиротою, малий Тарас деякий час жив у дядька

Павла, який став опікуном сиріт. Згодом майбутній поет іде
школярем-попихачем до кирилівського дяка Петра Богорського,
де його життя було постійно напівголодним. Звідти він тікає у
Лисянку до диякона-живописця, а згодом - у село Тарасівку до
дяка-маляра, але дяк відмовив йому. Утративши надію стати
маляром, Т. Шевченко повертається до Кирилівки й пасе
громадську череду.

1827 року Т. Шевченко наймитує у кирилівського священика

Григорія Кошиця. Із ранніх років він цікавився народною
творчістю, у дяків навчився читати й писати, рано виявився у
хлопця хист і до малювання, який помітив маляр із села
Хлипнівці, але на той час Шевченкові було вже чотирнадцять
років і його зробили козачком В.В. Енгельгардта.

Восени 1829 року разом з обслугою Енгельгардта Шевченко

виїздить до міста Вільно. Помітивши здібності козачка до
малювання, Енгельгардт віддає Тараса вчитися у досвідченого
майстра, можливо, Яна Рустемаса. 1831 року сімнадцятирічний
Шевченко приїздить до Петербурга, куди було переведено
Енгельгардта, 1832 року Енгельгардт законтрактував Шевченка на
чотири роки Ширяєву - різних живописних справ майстру.

1836 року Т.Г. Шевченко у складі артілі Ширяєва розписує театр у

Петербурзі. Цього ж року він знайомиться з учнем Академії
мистецтв Іваном Сошенком. Пізніше відбувається знайомство
художника-кріпака з Гребінкою, Григоровичем, Венеціановим,
Жуковським, Брюлловим. У лютому 1837 року Товариство
заохочення художників дозволило Шевченкові (неофіційно)
відвідувати навчальні класи. У квітні 1837 року Брюллов створює
портрет Жуковського, який був розіграний у лотереї за 2500
карбованців. За ці гроші було викуплено Тараса Шевченка з
кріпацтва. 25 квітня 1838 року на квартирі Брюллова йому була
вручена Жуковським відпускна.

Цього ж року Т.Г. Шевченка було офіційно зараховано "стороннім

учнем" до Академії мистецтв. Український митець із великою
жадобою слухає лекції в академії, багато читає, користується
бібліотекою Брюллова, пише вірші, відвідує театр, виставки, музеї
- швидко здобуває знання. 1838 року Шевченко знайомиться із
художником Штернбергом.
У січні 1839 р. Т.Г. Шевченка зарахували пансіонером Товариства
заохочення художників, а згодом, у квітні, нагородили срібною
медаллю 2-го ступеня за малюнок з натури. 1840 року його було
нагороджено срібною медаллю 2-го ступеня за першу картину
олійними фарбами "Хлопчик-жебрак дає хліб собаці". У цей
період життя митця захоплює і літературна творчість. 1837 року
ним була написана балада "Причинна", 1838 - поема "Катерина",
елегія "На вічну пам'ять Котляревському", 1839 - поезія "Тополя",
"До Основ'яненка".

1840 року побачила світ збірка творів Шевченка "Кобзар", що

містила вісім творів: "Думи мої ...", "Перебендя", "Катерина",
"Тополя", "Думка", "До Основ'яненка", "Іван Підкова", "Тарасова
ніч". 1841 року вийшов альманах "Ластівка" із п'ятьма творами
Шевченка: баладою "Причинна", поезіями "Вітре буйний", "На
вічну пам'ять Котляревському", "Тече вода в синє море...",
першим розділом поеми "Гайдамаки" - "Галайда", окремим
виданням вийшла поема "Гайдамаки". У вересні того ж року
Шевченка відзначено третьою срібною медаллю 2-го ступеня за
картину "Циганка-ворожка".

Із-під пензля Шевченка виходять малюнки "Козацький бенкет"

(1838), "Натурниця" (1840) та низка портретів. Він ілюструє чимало
художніх творів. 1840 р. з'являється "Марія" - малюнок до поеми
О.С. Пушкіна "Полтава", 1841 - до оповіданнь Квітки-Основ'яненка
"Знахарь", Надєждіна "Сила волі", 1842 - "Зустріч Тараса Бульби з
синами" до повісті "Тарас Бульба". Визначним твором цього
періоду є картина олійними фарбами "Катерина" 1842 року.
Захоплюючись театром, Шевченко пробував свої сили і в
драматургії. 1842 року з'явився уривок із п'єси "Никита Гайдай",
написаної російською мовою та поема "Слепая". 1843 року
Шевченко завершив драму "Назар Стодоля", а 1844 р. у
Петербурзі окремим виданням вийшла поема "Гамалія".
19 травня 1843 року Т.Г. Шевченко разом із Є.П. Гребінкою їде в
Україну. Зупинився Т.Г. Шевченко в Качанівці, яка належала
Тарновському. Із Качанівки поет виїздить до Києва, де виконує
кілька малюнків історичних пам'яток. Під час перебування у Києві
він познайомився з М. Максимовичем, П. Кулішем та з
художником Сенчило-Стефановським, із яким вони 1846 р. брали
участь у розкопках могили Переп'ятихи біля Фастова. Із Києва
Шевченко поїхав до Гребінки в "Убіжище" біля Пирятина, а звідти
до с. Мойсівки (тепер с. Мосівка Драбівського району на
Черкащині), де знайомиться з О. Капністом, П. Лукашевичем.
Разом із ними Шевченко побував у Яготині в маєтку Рєпніних. На
деякий час Шевченко знову приїздить до Києва, потім відвідує
Запорізьку Січ, острів Хортицю, села Покровське, Чигирин,
Суботів. У серпні 1843 р. у селі Березівка письменник побував у П.
Лукашевича. У вересні Т. Шевченко відвідує Кирилівку,
зустрічається з братами і сестрами, пише малюнок "Хата батьків
Т.Г. Шевченка в с. Кирилівці".

В Україні Шевченко зробив чимало ескізів олівцем до задуманої

серії офортів "Живописна Україна". З Кирилівки їде на Березань,
де пише вірш "Розрита могила". Деякий час поет живе в Ісківцях у
Афанасьєва-Чужбинського, робить спроби перекладати твори
польських поетів. Із жовтня 1843 р. Т. Шевченко живе переважно
в Яготині у Рєпніних. Тут Шевченко робить на замовлення дві копії
портрета М. Рєпніна, малює дітей В. Рєпніна та автопортрет, пише
поему "Тризна", яку присвячує Варварі Рєпніній, знайомиться із
сестрами Псьол.

Із Яготина поет їздив у Лубни, Пирятин, Березову Рудку,

Ковалівку. Залишивши Яготин, Шевченко відвідав Мойсівку,
побував у Я. Бальмена у Линовиці, де бачив альбом "Вірші Тараса
Шевченка", переписаний латинським алфавітом та ілюстрований
Я. Бальменом і художником М. Башиловим. Побував Т. Шевченко
у селі Турівці у маєтку М. Маркевича. Відвідав Київ і на початку
1844 р. виїхав до Москви, де знайомиться з істориком
Бодянським, Шафариком, зустрівся з Щепкіним. Пише поезію
"Чигирине, Чигирине...".

Із Москви Шевченко виїхав до Петербурга. У листопаді 1844 року

побачив світ перший випуск "Живописной України", до якого
увійшли шість офортів: "У Києві", "Видубицький монастир у
Києві", "Старости", "Судня рада", "Дари Богдановії українському
народові", "Казка". 1844 р. поет закінчує поему "Сова", створює
поему "Сон", поезії "Дівичії ночі", "У неділю не гуляла...", "Чого
мені тяжко, чого мені нудно...", "Заворожи мені, волхве..." та
вірш "Гоголю".

У березні 1845 р. Т. Шевченко закінчив навчання в Академії

мистецтв, йому було присвоєно звання "некласного художника".
У кінці березня Шевченко виїздить до Москви, де зустрічається зі
Щепкіним та Бодянським. У квітні 1845 року Шевченко приїздить
в Україну, щоб постійно тут жити і працювати. 22 квітня поет
прибув у Київ, де зустрівся із Максимовичем.

Одержавши від Київської Археологічної комісії доручення

зарисувати історичні пам'ятки, Шевченко вирушає на
Звенигородщину. У Густинському монастирі він виконує кілька
малюнків. У середині серпня Т. Шевченко приїздить до
Переяслава, де змальовує кілька пам'яток. Відвідавши село
Андруші, він малює дві сепії "Андруші", у вересні 1845 гостює у
Кирилівці.

На початку жовтня Т. Шевченко приїхав у Миргород. Тут він

написав поезії "Не женися на багатій...", "Не завидуй багатому..."
та містерію "Великий льох". У Переяславі, де він живе у
Козачковського, Шевченко пише поеми "Наймичка", "Кавказ",
вступ до поеми "Єретик". Завершені твори 1843-1845 років
Шевченко об'єднав у альбом "Три літа". Наприкінці листопада
поет їздив до Києва, а незабаром його офіційно затвердили
співробітником Київської Археологічної комісії. Наприкінці грудня
тяжко хворий Шевченко приїхав до Переяслава, там він написав
"Заповіт". У січні-лютому поет їздив на Чернігівщину. Навесні
деякий час жив у Києві, познайомився із членами Кирило-
Мефодіївського товариства Костомаровим, Гулаком, Посядою,
Марковичем, Пильчиковим, Тулубом, зустрівся із Білозерським. У
вересні Шевченко виїхав на Поділля й Волинь збирати перекази і
пісні та описувати історичні пам'ятки. У кінці жовтня повернувся
до Києва.

У січні 1847 побував у Борзні, Оленівці. У березні жив у Седневі, у

А. Лизогуба. Наприкінці березня 1847 р. почались арешти членів
Кирило-Мефодіївського товариства. Т. Шевченка заарештували 5
квітня 1847 року на дніпровській переправі, коли він повертався
до Києва, та відібрали збірку "Три літа".

17 квітня 1847 року Т.Г. Шевченка привезли до Петербурга і

ув'язнили в казематі "Третього відділу". Тут він створив цикл
поезій "В казематі" ("В. Костомарову", "Чи ми ще зійдемося
знову?", "Мені однаково...", "Садок вишневий коло хати"). Його
участь у Кирило-Мефодіївському товаристві не була доведена,
але документом для обвинувачення був альбом "Три літа".
Згодом Т. Шевченка заслали рядовим до Окремого
Оренбурзького корпусу, заборонивши писати й малювати. 8
червня 1847 його доставили в Оренбург, а незабаром відправили
в Орську фортецю. Цей шлях він описав у повісті "Близнеці".

В Орській фортеці із-під пера Т. Шевченка з'являються нові вірші:

"Думи мої, думи мої...", "Згадайте, братія моя...", поеми
"Княжна", "Сон", "Москалева криниця", поезії "N. N." ("Мені
тринадцятий минало"), "Іржавець", "А.О. Козачковському",
"Полякам". У кінці 1847 р. він відновлює листування з друзями і
знайомими, зближується з багатьма польськими засланцями:
Фішером, Завадським, Крулікевичем, Вернером.

У першій половині 1848 р. в Орській фортеці Шевченко написав

чотири твори: "А нумо знову віршувать", "У бога за дверми
лежала сокира", "Варнак", "Ой гляну я, подивлюся...". У березні
1848 р. Т.Г. Шевченка як художника включили до складу
Аральської описової експедиції. Тут він виконав малюнки
"Пожежа в степу", "Джангисагач", "Укріплення Раїм. Вид з верфі
на Сирдар'ї", "Урочище Раїм з заходу", "Укріплення Раїм",
"Спорядження шхун" (два малюнки), "Пристань на Сирдар'ї", та
інші.

Восени 1849 р. експедиція повернулася до Оренбурга, і Шевченко

залишився опрацьовувати її матеріали. 23 квітня 1850 року Т.
Шевченка заарештували за доносом офіцера Ісаєва, поета
відправили до Орська і там допитували, згодом його перевели у
віддалене Новопетровське укріплення. Тут Шевченко читав
періодичні видання, зустрічався з ученими й мандрівниками, які
відвідували укріплення, листувався зі знайомими.

Улітку 1851 р. Т. Шевченка як художника включили до складу

Каратауської експедиції, де він здобув деяку можливість
малювати. Після смерті Миколи Першого на Шевченка не була
поширена амністія політичним в'язням і засланцям. Лише 1857
року, завдяки клопотанню друзів, поета звільнили із заслання.
Чекаючи дозволу на звільнення, Шевченко почав вести
"Щоденник".

2 серпня 1857 року Т.Г. Шевченко відбув із Новопетровського

укріплення, одержавши дозвіл від коменданта Ускова їхати до
Петербурга. Дорогою Шевченко малював краєвиди і портрети.
Прибувши до Нижнього Новгорода, довідався, що йому
заборонено в'їзд до обох столиць. Доброзичливий медик
засвідчив хворобу Шевченка, що дало йому можливість прожити
усю зиму у Нижньму Новгороді. За зиму 1857-1858 рр. Шевченко
створив багато портретів, малюнків, редагував і переписував у
"Більшу книжку" свої поезії періоду заслання, написав нові
поетичні твори: "Неофіти", "Юродивий", триптих "Доля", "Муза",
"Слава". Одержавши дозвіл на проживання у столиці, 8 березня
поет залишив Нижній Новгород і через два дні прибув до Москви.
Тут він зустрічається з друзями, знайомиться з діячами науки і
культури.

27 березня Шевченко прибув до Петербурга, де познайомився із

М. Чернишевським. Жив поет спочатку в Лазаревського, а потім в
Академії мистецтв, у відведеній йому майстерні. Як художник
Шевченко після заслання найбільшу увагу приділяє гравіруванню.
У жанрі гравюри він став справжнім новатором у Росії. 1856 року
почали з'являтися у пресі переклади деяких його творів. На
початку 1859 року вийшла збірка "Новые стихотворения Пушкина
и Шевченко". У травні 1859 року Шевченко одержав дозвіл
виїхати в Україну і за поетом встановили суворий таємний нагляд.
Т. Шевченко кілька днів жив у Кирилівці, бачився з рідними. У цей
період він написав чимало поезій та малюнків. Поет мав намір
купити недалеко від с. Пекарів ділянку землі, щоб збудувати хату
й оселитися.

15 липня поблизу с. Прохорівки його заарештували, звинувативши

у блюзнірстві. Згодом поета звільнили, але наказали виїхати до
Петербурга. 7 вересня 1859 року він прибув до Петербурга. На
початку 1860 року вийшов друком "Кобзар", двома накладами
вийшов альманах "Хата" із дев'ятьма новими поезіями Шевченка,
об'єднаними під редакційною назвою "Кобзарський гостинець". У
журналі "Народное чтение" як лист до його редактора
опубліковано автобіографію поета.
Незважаючи на фізичне знесилення внаслідок заслання, поетичні
сили Шевченка були невичерпні. 2 вересня 1860 р. Рада Академії
мистецтв ухвалила надати Шевченкові звання академіка
гравірування. 1861 року Шевченко видав підручник для
недільних шкіл, назвавши його "Букварь южнорусский". Поет
дбав про поширення освіти серед народу. На початку 1861 року
поет почував себе дедалі гірше.

13 січня Т. Шевченко одержав від Білозерського два примірники

першого номера журналу "Основа", де на перших десяти
сторінках було вміщено його поезії під назвою "Кобзар". У
рецензії "Современника" на цей номер журналу підкреслено
першорядну роль Шевченка в українській літературі, світове
значення його творчості. У своєму останньому вірші "Чи не
покинуть нам, небого" поет висловив впевненість, що його
творчість не потоне в річці забуття.

10 березня 1861 року о 5 годині 30 хвилин ранку помер Тарас

Григорович Шевченко. Над домовиною Шевченка в Академії
мистецтв виголошено промови українською, російською та
польською мовами. Поховали поета спочатку на Смоленському
кладовищі в Петербурзі. 26 квітня 1861 року домовину із тілом
поета поїздом повезли до Москви. На Україну труну везли кіньми.
До Києва прах Шевченка привезли 6 травня увечері, а наступного
дня його перенесли на пароплав "Кременчуг". 8 травня пароплав
прибув до Канева, й тут, на Чернечій (тепер Тарасова) горі, поета
поховали. Над ним насипали високу могилу, вона стала
священним місцем для українського та інших народів світу.
1840, 26 квітня – у Петербурзі вийшло перше видання «Кобзаря»
Тараса Шевченка.

Три літа - назва періоду життя і творчості Тараса Шевченка, що

включає як 1843-1845 роки, коли було створено однойменну
рукописну збірку поезій, так і 1846-1847 (до арешту) роки, коли
сформувалася нова якість його світогляду.

Зміст
1 Світоглядний злам
2 Творче піднесення
3 Особливості творчого методу
4 Твори періоду "трьох літ"
5 Джерела
6 Посилання
7 Примітки
Світоглядний злам
За назвою збірки автографів «Три літа» ці роки життя і творчості
поета названо періодом «трьох літ». Сюди ж фактично належать і
твори, написані в 1846-1847 (до арешту). Вони тісно пов’язані з
двома його подорожами в Україну. Перша подорож Шевченка в
Україну тривала близько восьми місяців. Виїхавши з Петербурга у
травні 1843 р., поет відвідав десятки міст і сіл України (рідну
Кирилівку, Київ, Полтавщину, Хортицю, Чигирин тощо). Спілкувався
з селянами, познайомився з численними представниками
української інтелігенції й освіченими поміщиками (зокрема з М.
Максимовичем, В. Білозерським, П. Кулішем, В. Забілою, О.
Афанасьєвим-Чужбинським, братом засланого декабриста С.
Волконського - М. Рєпніним і з його дочкою – письменницею В.
Рєпніною, з колишнім членом «Союзу благоденства» О. Капністом,
майбутнім петрашевцем Р. Штрандманом та ін.). В Україні
Шевченко багато малював, виконав ескізи до альбому офортів
«Живописная Украина», який задумав як періодичне видання,
присвячене історичному минулому й сучасному народному побуту
України. Під час подорожі поет на власні очі побачив розгул
кріпосництва, сваволю поміщиків і чиновників, злиденне життя
селянства, яке влада позбавляла освіти, витравлювала всяку
пам’ять про гетьманщину, зневажала мову й пісню, виховувала
комплекс меншовартості. Саме тоді розпочався світоглядний злам у
поета: критичне ставлення до кріпосницько-самодержавного ладу,
осмислення історії України й пошуки причин її занепаду, трагедії
бездержавності. Відтоді його творчість набуває відверто
антисамодержавного, антикріпосницького та національно-
визвольного спрямування. Першими виявами нових настроїв була
поезія "Розрита могила" (1843), а також поема "Тризна", написана в
родині Рєпніних-Волконських у листопаді 1843 року в Яготині й
опублікована окремим виданням 1844 року. У цій поемі, в монолозі
Безталанного, Шевченко починає творити образ поневоленої та
зневаженої України. Тема її руйнування й колонізації розвинута
поетом у вірші "Розрита могила", де мотив нещастя України,
розколу її дітей на добрих, відданих та на злих, перевертнів,
зрадників, що допомагають чужій імперії "матір катувати", вперше
розкривається повно, глибоко. Вона стане наскрізною, ключовою
темою історіософсько-політичної поезії Шевченка. Після поїздки до
Петербурга, де йому було надано Радою Академії мистецтв звання
некласного художника, Шевченко знову повертається в Україну
багато подорожує (Полтавщина, Чернігівщина, Київщина, Волинь,
Поділля), виконує доручення Київської археографічної комісії,
записує народні пісні, малює архітектурні й історичні пам’ятки,
портрети й краєвиди. Під впливом вражень від перебування в
Україні та нового багатоманітного і суперечливого досвіду
скристалізувалася нова якість його світогляду.