Моргун В.Ф., Тітов І.Г.. Основи психологічної діагностики.
антропометричних (фізичних, функціональних, психічних)
Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів. —
К.: Видавничий Дім “Слово”, 2009. – 464 с. (С.14-35)
1.1. ТЕМА 1. ІСТОРІЯ СТАНОВЛЕННЯ
ПСИХОДІАГНОСТИКИ, ЇЇ СУЧАСНИЙ СТАН
ТА ПЕРСПЕКТИВИ РОЗВИТКУ
1.1.1. Основні історичні етапи становлення
психологічної діагностики
Розпізнавання індивідуально-психологічних особливостей
особистості за допомогою найрізноманітніших діагностичних
процедур з часів стародавніх цивілізацій завжди було невід’ємною
частиною суспільного життя багатьох народів світу. Достатньо
пригадати створені в Стародавньому Вавилоні, Єгипті, Китаї
системи відбору претендентів на престижні державні посади або
застосування специфічних видів випробувань учнів і античних
філософських школах Піфагора (VI ст. до н.е.), Платона (428/427-
348/347 до н.е.), Сократа (470/469-399 до н.е.). Звичайно, ці
спроби розпізнавання різних проявів особистості мали переважно
інтуїтивний характер, який не ґрунтувався на науковому
осмисленні та перевірці отриманих фактів. Проте, залишивши
низку цінних психодіагностичних спостережень, вони явили
собою важливий етап в історичному розвитку психологічної
діагностики.
Із часом наукове оцінювання індивідуально-психологічних
особливостей людини все більше дистанціювалося від
інтуїтивного життєвого її розуміння, що зумовлювалося
соціально-економічними змінами та потребами суспільства у
вивченні індивідуальних відмінностей шляхом цілеспрямованого
наукового дослідження. [14]
Змістовно цей процес був пов’язаний із впровадженням у
психологію точних методів природничих наук, зокрема,
об’єктивного експериментального методу, який почав визначати
характер психологічної науки в цілому. Так, експериментальні
дослідження Вільгельмом Вундтом (1832-1920) сенсомоторних
процесів, виявлення Френсісом Гальтоном (1822-1911)
особливостей людини, об’єктивне вивчення Германом Еббінгаузом
(1850-1909) законів мнемічної діяльності ознаменували появу
нових критеріїв науковості психологічної діагностики.
Особливістю такої науковості стала орієнтація на
природничий потенціал пізнання, що пов’язаний із
позитивістською моделлю реальності: 1) наукове знання базується
виключно на емпіричних фактах та розвивається через поступове їх
накопичення; 2) теорії (або гіпотези) логічно виводяться з фактів за
допомогою правил індуктивного висновку; 3) теорії (або гіпотези)
приймаються або відхиляються лише на основі їхньої перевірки
емпіричним шляхом, практикою.
Еволюція наукових уявлень про предмет психології та методи
його дослідження зумовили необхідність жорсткого дотримання
під час проведення діагностичних операцій детермінацій них
відношень між параметрами ситуацій (S) та параметрами реакцій
(R) в рамках об’єктивної парадигми біхевіоризму або між
ситуацією (S) та суб’єктивним образом (О) у когнітивній
психології. Ці операціональні положення лягли в основу тестового
методу, який поступово стає одним із основних інструментів
об’єктивного психодіагностичного обстеження особистості.
Починаючи з перших тестових лабораторних досліджень
Джеймса Мак-Кіна Кеттелла (1860-1944), які були розпочаті в
дев’яностих роках ХІХ століття, і аж до кінця першої половини ХХ
століття розвиток тестології (психометрики) відбувався у
напрямку вдосконалення змістовно-методичних аспектів
тестування (диференціації предметної спрямованості тестових
методик, дотримання психометричних вимог до них) та зміни форм
його [15] проведення (появи індивідуальних та групових тестів). Як
приклад можна навести розвиток групового (колективного)
тестування, започаткованого Артуром Сінтоном Отісом (1886-
1963), або створення Робертом Вудвортсом (1869-1962) першого
особистісного опитувальника. Крім цього також слід відмітити
роботи Альфреда Біне (1857-1911), Теодора Сімона (1873-1961),
Левіса Мадісона Термена (1877-1956), Вільяма Штерна (1871-
1938), Давіда Векслера (1896-1981), Рудольфа Амхауера (р.н.1920)
щодо створення низки інтелектуальних тестів, спрямованих на
визначення (на основі критерію статистичної норми) коефіцієнта
інтелектуальності – IQ.
При цьому з самого початку метод тестів був тісно
пов’язаний із математично-статистичним апаратом, передусім із
кореляційним та факторним аналізом, розробка яких
здійснювалась Чарльзом Едвардом Спірменом (1863-1945),
Карлом Пірсоном (1857-1936), Рональдом Фішером (1890-1962),
Мауріціо Джорджем Кендаллом (р.н. 1907), Луїсом Леоном
Терстоуном (1887-1955).
Закладені працями Джоя Пауля Гілфорда (1897-1987),
Джорджа Фредеріка Кьюдера (р.н. 1903), Лі Кронбаха (1916-1994)
принципи вимірювання надійності та валідності тестів, перевірки
репрезентативності тестових норм, аналізу завдань (пунктів) тесту
в першу половину минулого століття оформились у досить
злагоджену емпірико-статистичну методологію. За допомогою
цих математичних процедур з позицій номотетичного
(нормативно-вимірювального) підходу були реконструйовані
базисні психічні властивості індивідуальності, покладені Гансом
Юргеном Айзенком (1916-1997) та Раймондом Бернардом
Кеттеллом (1905-1998) в основу авторських особистісних
опитувальників.
Запити медичної практики, а також розвиток
психоаналітичних уявлень про природу та функціонування
психічного зумовили появу "клінічного підходу в структури її "Я"-потреб (Г.Мюррей) або особливостей поведінки в
психодіагностиці", характерними рисами якого, на відміну від
стандартизованого тестового методу, стали: [16]
- ситуативність – акцентування уваги до поточних обставин
та конкретної ситуації у життєдіяльності особистості (клієнта,
пацієнта);
- багатоаспектність – використання різноманітних джерел
інформації про особистість досліджуваного з акцентом на
біографічну інформацію, індивідуальну динаміку та історію
психічного розвитку;
- ідіографічність – висока увага до унікальних, притаманних
лише даній особистості, характеристик та особливостей, для яких
відсутні готові шаблонні схеми фіксації, підрахунку, інтерпретації;
- індивідуалізація – неформалізований та нестандартизований,
а пристосований до особливостей даного досліджуваного спосіб
отримання та аналізу емпіричної інформації;
- інтерактивність, тобто активна взаємодія психолога та
досліджуваного в формі індивідуалізованої бесіди,
нестандартизованих клінічних проб тощо;
- "інтуїтивність" – домінуюче навантаження при отриманні
інформації та її інтерпретації не на стандартизовані процедури та
усталені рекомендації щодо аналізу даних, а на професійну,
експертну інтуїцію дослідника.
Це не тільки сприяло розмежуванню вимірювального
(номотетичного) та клінічного (ідіографічного) підходів¹ у
психодіагностиці особистості, але й створило в межах останнього
сприятливі умови для розвитку проективних методів дослідження,
які насамперед пов’язані з неформалізованими процедурами [17]
реконструкції суб’єктивного життєвого досвіду досліджуваної
особистості на основі інтерпретації отриманої від неї графічної або
вербальної інформації.
Перші роботи у цьому напрямку були здійснені Германом
Роршахом (1884-1922), Генрі Александером Мюрреєм (1893-1988)
та Саулом Розенцвейгом (р.н. 1907), які, акцентуючи важливість
структурної та змістовно-смислової невизначеності стимульних
умов для виявлення "типу переживання" особистості (Г.Роршах),
ситуаціях фрустрації (С.Розенцвейг), фактично узгодили
проективні методи з психоаналітичним стилем клінічного мислення.
____________________________
¹ Ідея розрізняти номотетичну та ідеографічну парадигму в науці
належить німецькому філософу В.Віндельбанту (1848-1915). Для
номотетичної (природничої, пояснювальної) парадигми характерним є
об’єктивне вивчення людини за допомогою індуктивного методу,
спрямованого на виявлення загальних закономірностей життєдіяльності
об’єкта, а для ідеографічної (гуманітарної, описової) парадигми –
ціннісно-смислове освоєння особливого, одиничного людського буття на
основі актів розуміння і переживання. Загальна характеристика цих
підходів широко представлена у науковій літературі.
 Подальші теоретико-прикладні дослідження діагностичних
можливостей проективних технік (Д.Рапапорт, Д.Мак-Клелланд та
ін.) привели до появи їхніх численних модифікацій, спрямованих
на вивчення мотивації досягнення, сімейних установок, впливу
особистісних та афективно-мотиваційних процесів на пізнавальні
процеси, особливостей соціальної перцепції та спілкування.
Як вже зазначалося вище, особливістю розвитку західної
психології в кінці ХІХ століття стало впровадження об’єктивних
методів дослідження індивідуально-психологічних властивостей
особистості. Аналогічні тенденції простежуються й у вітчизняній
психологічній науці, характерною рисою якої завдяки працям
Івана Михайловича Сєченова (1829-1905), Івана Петровича
Павлова (1849-1936), Володимира Михайловича Бехтерєва (1857-
1927) стала орієнтація (на відміну від робіт школи В.Вундта) на
матеріалістичне розуміння психічної діяльності людини.
Впровадження об’єктивного експериментального методу в рамках
досліджень фізіологічних корелятів психічних явищ, а також
створення експериментально-психологічних лабораторій (у 1885
році В.М.Бехтерєвим – при клініці нервових та душевних хвороб
Казанського університету; у 1895 році за ініціативою
С.С.Корсакова – при психіатричній клініці Московського
університету), у яких дослідницька робота була тісно пов’язана з
[18] медичною практикою привело до виникнення вітчизняної
експериментальної психології.
Значний крок у зближення об’єктивних психологічних
досліджень з педагогічною практикою був здійснений учнем
В.М.Бехтерєва Олександром Федоровичем Лазурським (1874-
1917), який, керуючись принципом об’єктивності як головним
критерієм науковості метода та принципом вивчення особистості
в діяльності, почав практикувати природний експеримент, що
надало можливість вивчати в рамках впровадженого ним нового
напрямку у диференціальній психології – наукової характерології
– вчення про психічні процеси та особистості учня в цілому.
З розвитком експериментальних диференціально-
психологічних досліджень створюються передумови для
виникнення вітчизняної психологічної діагностики. Причому
досить тривалий час процес становлення її основних прикладних
напрямків – змістовно визначався логікою перших робіт з
психологічного тестування, зокрема, дослідженнями професора
Московського університету Григорія Івановича Россолімо (1860-
1928), які були присвячені проблемам кількісної оцінки елементів
духовного життя (уваги, волі, точності та міцності сприймання,
асоціативної діяльності) з метою виявлення індивідуально
своєрідного профілю розвитку окремих сторін здорової та хворої
особистості, та здобутками психотехніків Соломона Григоровича
Геллерштейна (1896-1967) та Ісаака Нафтульєвича Шпільрейна
(1881-1937) в галузі психології праці.
Але розпочаті в дореволюційний період психодіагностичні
дослідження невдовзі були припинені через бурхливі суспільно-
політичні подуї, що супроводжували розпад Російської імперії та
утворення СРСР. І лише у 20-30-ті роки минулого століття
відновлюються наукові розробки в області психодіагностики, які
насамперед пов’язані з потужним розвитком педологічних та
психотехнічних тестових досліджень особистості. Проте,
теоретико-методологічні та практичні результати цих досліджень,
зважаючи на їхню зростаючу невідповідність панівній у той час
ідеології, зазнали нещадної критики з боку керівництва держави,
[19] що фактично призвело до припинення всіх
психодіагностичних досліджень в СРСР (Чому значною мірою
сприяли партійна Постанова 1936 року "Про педологічні
викривлення в системі наркомосвіт" і так звана "Павлівська" сесія
Академії педагогічних та Академії медичний наук, яка відбулася у
1950 році).
Вихід із ситуації, що склалася в СРСР навколо досліджень
індивідуально-психологічних особливостей особистості, одні
вітчизняні психологи вбачали у вивченні за допомогою
кореляційного диференціально-психологічного експерименту рівня
розвитку психофізіологічних функцій, процесів і властивостей
особистості, інші – в каузально-генетичному аналізі якісних
проявів психіки суб’єкта діяльності. Внаслідок цього протягом 50-
60-х років у радянській психології відбулось оформлення двох
стратегічних напрямків в області дослідження та діагностики
особистості:
- диференціально-психологічної парадигми, що представлена
роботами класиків та провідних спеціалістів в області
диференціальної психофізіології – Борисом Михайловичем
Тепловим (1896-1965), Борисом Герасимовичем Ананьєвим (1907-
1972), Володимиром Дмитровичем Небиліциним (1930-1982),
Інною Володимирівною Равич-Щербо (1927-2004), Ерою
Олександрівною Голубєвою, Євгеном Олександровичем
Клімовим, Володимиром Михайловичем Русаловим та ін.;
- психогенетичної парадигми, яка тісно пов’язана з
виконаними в рамках культурно-історичної теорії дослідженнями
Лева Семеновича Виготського (1896-1934), Олексія
Миколайовича Леонтьєва (1903-1979), Олександра Романовича
Лурії (1902-1977), а також зі становленням діяльнісного підходу,
започаткованого працями Сергія Леонідовича Рубінштейна (1889-
1960). На основі цих теоретико-експериментальних досліджень
Данилом Борисовичем Ельконіним (1904-1984), Василем
Васильовичем Давидовим (1930-1998), Олександром
Володимировичем Запорожцем (1905-1981), Леонідом
Абрамовичем Венгерок (1925-1992), Григорієм Силовичем
Костюком (1899-1982), Сергієм Дмитровичем Максименком, [20]
у систему радянської дошкільної та шкільної психодіагностики
були впроваджені спеціальні лонгітюдні дослідницькі програми з
використанням каузально-генетичного методу (формувального
експерименту), а також розробленого Петром Яковичем
Гальперіним (1902-1988) методу поетапного формування
розумових дій.
Кінець 60-х – друга половина 70-х років минулого століття
ознаменувалися відродженням в СРСР тестової психологічної
діагностики особистості. Поряд з диференціально-психологічними
та психогенетичними дослідженнями з’являються спроби
використання "якісних тестів" у пато- та нейропсихології
(С.Я.Рубінштейн, О.Р.Лурія), а також у спеціальних галузях –
авіаційній та космічній медицині, спорті, де СРСР для
забезпечення реальної конкурентноздатності у світі був
вимушений використовувати наукові методи діагностики
особистості кандидатів. Звичайно, такі тестові методи вимагали
теоретико-методологічного обґрунтування та психометричної
перевірки. В зв’язку з чим у академічних психологічних виданнях
з’являються публікації з психометрики, організовуються
спеціалізовані конференції з проблем тестової психодіагностики,
виникають наукові дискусії про ставлення до закордонного
психодіагностичного досвіду та взагалі про місце психодіагностики
особистості в системі психологічного знання, що, безумовно,
створило сприятливі умови для поглиблення досліджень із
розробки та впровадження тестових методик.
У зв’язку з цим слід відмітити праці Вадима Мойсейовича
Блєйхера (1930-1998) та Леоніда Фоковича Бурлачка, завдяки яким
власне відновлюється використання психологічних тестів у
клінічній практиці.
Восьмидесяті роки ХХ століття для вітчизняних спеціалістів у
галузі психодіагностики були відмічені такими подіями. У 1981
році за редакцією Костянтина Марковича Гуревича (1906-2007)
виходить у світ колективна монографія "Психологічна діагностика.
Проблеми та дослідження", присвячена питанням [21]
конструювання, перевірки та використання діагностичних методик.
Широкого резонансу з боку вітчизняних психологів набуває
публікація у 1982 році перекладу фундаментальної праці
провідного американського психодіагноста Анни Анастазі
(р.н.1908) "Психологічне тестування". З’являється низка
вітчизняних праць з клінічної психодіагностики, психометрики.
Активно створюються оригінальні вітчизняні методики
діагностики інтелектуального та творчого розвитку, характеру,
самосвідомості особистості, соціально-психологічних відносин у
колективі, збираються тестові норми для вітчизняних версій
західних тестів, публікуються нові західні напрацювання в області
психологічної діагностики особистості.
Внаслідок послаблення ідеологічного тиску збоку держави в
кінці вісімдесятих років намітилися позитивні зрушення радянської
психології у бік інтеграції до світової психологічної спільноти:
стали доступними переклади сучасних фундаментальних
досліджень з психології особистості, з’явилися можливості
міжнародного спілкування спеціалістів, відкрилися широкі
перспективи для прикладної психодіагностики із застосуванням
конкретних західних психологічних концепцій та інструментарію.
Проте, як зазначає М.К.Акімова, розрив сфери науки і сфери
практики, характерний для всієї радянської науки, негативно
позначився на психодіагностичній практиці. У СРСР практично не
відбувалося ніякої систематичної роботи із селекції та
сертифікації психологічних тестів. Тести публікувалися та
розповсюджуватися безсистемно, часто за принципами
"самвидаву", будучи об’єктом піратського копіювання. Причому
після розпаду СРСР ця ситуація не тільки не змінилася, але й
значно погіршилася через ті кризові явища перехідного періоду,
що виникли у пострадянському просторі в 90-ті роки минулого
століття. Поява великої кількості низькоякісних (нерідко пара
наукових) видань з психодіагностики особистості, які не мають
професійного рецензування спеціалістами в даній області;
відсутність законодавчих і нормативних актів, що охороняють
права людини під час психологічних обстежень та [22]
регламентують роботу психодіагностів; слабка психометрична
підготовка практичних психологів; не розробленість теоретико-
методологічних проблем психологічної діагностики, її завдань,
предмета та структури – все це далеко не повний перелік проблем
перехідного періоду у розвитку вітчизняної психологічної
діагностики, які, на жаль, залишаються невирішеними і досі.
Розуміючи важливість розв’язання цих завдань на сучасному
етапі розвитку психодіагностики особистості, провідні спеціалісти
всіх країн СНД інтегрують свої зусилля у напрямку наукової
розробки інструментально-методологічного забезпечення
професійної діяльності практичних психологів. І українські вчені
в цьому сенсі не є виключенням. Продовжуючи наукові традиції,
започатковані в українській психології працями Григорія
Силовича Костюка (1899-1982), Володимира Андрійовича
Роменця (1925-1998), Павла Романовича Чамати (1898-1968), Віри
Кіндратівни Котирло (1931-1991), Людмили Микитівни
Проколієнко (1927-1989), Дмитра Федотовича Ніколенка (1899-
1994), Євнега Олександровича Мілеряна (1913-1983), Бориса
Олексійовича Федоришина (1931-2007), співробітники Інституту
психології імені Г.С.Костюка АПН України, очолюваного нині
академіком Сергієм Дмитровичем Максименком, Інституту
педагогічної освіти та освіти дорослих АПН України на чолі з
академіком Іваном Андрійовичем Зязюном, інших академічних
установ, провідних кафедр психології вищих навчальних закладів
України здійснюють значні за обсягом та значенням дослідження в
галузі психодіагностики, результати яких успішно впроваджуються
у роботу психологічних служб освітніх та медичних закладів,
пунктів профконсультації, підприємств.
1.1.2. Актуальні проблеми та перспективи розвитку
психодіагностики
Основні напрямки теоретико-методологічних та прикладних
досліджень у вказаних наукових осередках центруються навколо
актуальних проблем сучасної психодіагностики, найголовніші з
яких пов’язані насамперед з гуманізацією психологічної [23]
діагностики, розробкою її теоретичних основ та соціокультурних
аспектів, її комп’ютерізацією.
Однією із загальних тенденцій розвитку сучасної
психодіагностики є її гуманізація, що пов’язана зі зміною системи
діагностичних пріоритетів та поступовим оформленням нового
підходу, який, слідом за К.Роджерсом, можна назвати
клієнтоцентрованим. У межах даного підходу основною метою
психологічної діагностики стає виявлення так званого
гіперкомпенсаторного фонду особистості (А.Адлер,
Л.С.Виготський, О.Б.Орлов) – її сильних, позитивних сторін, які
існують попри наявність психологічної проблеми, дефекту¹. На
основі цього стає можливим перетворення психологічного
дослідження у систему фасилітативної міжособової взаємодії,
діалогу, спрямованого на забезпечення всебічного гармонійного
__________________________
¹ У зв’язку з цим О.Б.Орлов пропонує ввести у широкий науковий
вжиток (поряд із запропонованим у 1929 році О.Р.Лурія поняттям
"внутрішня картина хвороби" термін "внутрішня картина здоров’я".
особистості досліджуваного (Г.О.Балл, Т.С.Яценко, Н.В.Чепелєва,
Т.М.Титаренко, П.В.Лушин, Г.В.Дьяконов та ін.).
У зв’язку з цим особлива увага науковців привертається до
створення корекційних психодіагностичних методик, які б поряд
із виявленням актуальних можливостей досліджуваного,
констатацією певних властивостей його особистості та
прогнозуванням його поведінки в різних ситуаціях виявляли б
"зону найближчого розвитку", визначаючи при цьому сприятливі
для подальшого розвитку даної людини умови. Особливо це
стосується діагностичної роботи з дітьми в умовах навчально-
виховного процесу. Адже необхідність забезпечення ефективного
засвоєння учнями навчальних знань, умінь та навичок, а також
їхнього повноцінного розумового й особистісного розвитку
вимагає впровадження навчальних діагностичних програм¹, за
допомогою яких [24] моделюється процес навчання та розвитку,
розглядаються витрачені учнем на навчання зусилля, аналізуються
досягнуті ним успіхи, що дозволяє зробити висновок про його
інтелектуальні можливості та динаміку особистісного розвитку.
При цьому наголошується на необхідності розробки принципів
нормативності психодіагностики, що передбачає відмову від
статистичної норми, введення змістовних критеріїв оцінки
результатів тестування та надання пріоритету якісним способам
обробки результатів психодіагностичного обстеження (зокрема,
аналізу особливостей засвоєння досліджуваним уключених до
тесту термінів і понять, а також специфіки логіко-функціональних
відношень між ними; аналізу вміння виявляти алгоритми
побудови завдань; співвіднесення змісту завдань зі змістом
навчальних програм та життєвим досвідом досліджуваних тощо).
Іншим симптомом та дієвим механізмом гуманізації психо-
діагностики є підсилення її поліфункціоналізму в контексті
сучасної практичної психології. Так, окрім інформаційної функції
___________________________
¹ У таких програмах центральною ланкою є педагогічний вплив,
після якого відслідковується успішність подальшого посування
досліджуваного. Виходячи з цього, схема діагностики має такий вигляд:
попереднє тестування → педагогічний вплив (тренування) →
підсумкове тестування.
(отримання знань про об’єкт психодіагностики), останнім часом
викристалізовуються пропедевтично-комунікативна (психодіаг-
ностичні методи стають засобами залучення клієнта до корекційної
роботи та знаряддям психотерапевтичного спілкування між ним та
психологом), експресивно-структуруюча (психодіагностичні
методики дозволяють клієнту в межах діагностичного процесу
відреагувати афективні комплекси, конструктивніше
сформулювати й рефлектувати власні особистісні проблеми),
індивідуалізуюча (психодіагностичні прийоми є засобами
індивідуальної діагностики, що дозволяє консультанту створити
неповторний портрет особистості клієнта) функції
психодіагностики. Таке зростання функцій психодіагностики, на
думку О.Б.Орлова, перетворює досліджуваного з "інформаційного
донора" в клієнта – носія унікальних особистісних рис.
Розробка теоретичних основ психодіагностики пов’язана,
по-перше, з обґрунтуванням й операціоналізацією вітчизняних
концепцій особистості з метою конструювання відповідного
вимірювального інструментарію та здійснення на цій основі [25]
психологічної діагностики, по-друге, - з вдосконаленням
математико-статистичного апарату стандартизації діагностичних
методик та процедур кількісного аналізу отриманих за їхньою
допомогою даних¹.
_________________________
¹ При цьому мають бути враховані фундаментальні положення
діяльнісного підходу (насамперед, принцип єдності свідомості й
діяльності та особистісний принцип, в межах якого особистість
розглядається як системна якість індивіда, атрибутивними
характеристиками якої вважаються активність, спрямованість, наявність
глибинних смислових утворень, розвинута самосвідомість, а її основними
структурними компонентами – потреби, установки, інтереси, ідеали
спрямованості ("що людина хоче"), здібності, обдарованість ("що людина
може") і характер ("чим вона є") (С.Л.Рубінштейн); психічні процеси,
котрі в ході руху індивіда в системі суспільних відносин перетворились у
властивості його особистості (Б.Г.Ананьєв); відносно стійка конфігурація
головних, ієрархізованих мотиваційних ліній (О.М.Леонтьєв); система
суб’єктивних відносин особистості (В.М.М’ясищев); інтра-, інтер- та
метаіндивідні якості (А.В.Петровський) тощо.
 Значними стимулами пошуків діагностично релевантних
теоретичних конструктів та розробка на цій основі діагностичних
методик є внутрішня логіка розвитку науки (зокрема, необхідність
уведення нових понять, які виникають у зв’язку із розвитком
суміжних наукових дисциплін) та запити суспільства ¹. В якості
ілюстрації можна навести сучасні дослідження таких науковців:
- С.Д.Максименка – розробка генетико-моделюючого методу;
- Л.Ф.Бурлачука, О.Ф.Іванової, Е.Л.Носенко, О,Є.Самойлова,
М.Л.Смульсон, М.О.Холодної та ін. – психодіагностика інтелекту
та мислення; [26]
- А.Б.Коваленко, І.П.Манохи, В.О.Моляко, О.Л.Музики,
Н.В.Хазратової та ін. – психодіагностика творчої особистості;
- Ж.П.Вірної, В.В.Колінька, В.Ф.Моргуна, Н.А.Побірченко,
Н.І.Пов’якель, В.В.Рибалка, Б.О.Федоришина та ін. – професійна
психодіагностика;
- І.Д.Беха, М.Й.Боришевського, Е.О.Помиткіна та ін. –
психодіагностичне забезпечення духовно-морального виховання
особистості;
- С.І.Болтівця, М.Т.Дригус, О.К.Дусавицького, З.С.Карпенко,
М.М.Заброцького, Ю.І.Машбиця, В.Г.Панка, М.В.Папучи,
М.В.Савчина, В.А.Семиченко, Ю.М.Швалба та ін. – проблеми
вікової та педагогічної психодіагностики;
- Л.П.Журавльової (Виготської), М.В.Корнєва,
В.В.Москаленко, Л.Е.Орбан-Лембрик та ін. – соціально-
психологічна діагностика;
- Л.М.Карамушки, В.П.Казмиренка, Н.Л.Коломінського –
психодіагностика в організаціях;
____________________________
¹ Окрім цього залишається відкритою проблема психометричного
обґрунтування деяких вже опублікованих діагностичних методик
(тестів, опитувальникоів, проективних методик), адже в більшості з них
не подана інформація про вибірку стандартизації, норми, валідність,
надійність та достовірність. Слід вітати створення першого українського
видавництва психологічних тестів "ОС Україна" (науковий керівник
Л.Ф.Бурлачук), метою якого є повна адаптація та стандартизація
найвідоміших тестів (зі збереженням усіх авторських прав), а також
публікація оригінальних вітчизняних методик.
- Н.В.Чепелєвої – наративні психотехнології;
- О.Ф.Бондаренка, О.С.Кочаряна, Т.М.Титаренко, Т.С.Яценко
та ін. – психодіагностика в консультативно-корекційному процесі;
- О.П.Саннікової, О.Я.Чебикіна та ін. – психодіагностика
емоційної сфери особистості;
- В.О.Васютинського, М.М.Слюсаревського, В.О.Татенка та
ін. – психодіагностика суб’єктів політичного процесу.
Характеризуючи коло питань, які пов’язані з проблемою
взаємовідношень між культурою та психологічною діагностикою,
слід насамперед указати визначальний уплив культурних і
субкультур них факторів на результати виконання
психодіагностичних методик. Як довели кроскультурні
дослідження (Дж.Брунер, М.Мід, М.Коул), між представниками
різних культур існують значні відмінності в пізнавальних процесах
(сприйманні, пам’яті, мисленні) та особистісних характеристиках
(самооцінці, темпераменті, мотиваційній та емоційно-вольовій
сферах), що зумовлено традиціями, методами навчання та
виховання. В літературі описано багато випадків, коли під час [27]
психодіагностичного обстеження в чорношкірих досліджуваних
спостерігались тривожність, фрустрація, стрес, негативна реакція
на стать або колір шкіри психодіагноста, а в представників нижчих
соціально-економічних прошарків суспільства – відсутність
мотивації до виконання діагностичних завдань, не сформованість
навичок довільної розумової діяльності, неписемність тощо. В
зв’язку з цим постає проблема адаптації досліджуваних різних
етнічних, расових та соціально-економічних груп до діагностичної
ситуації, оптимальне вирішення якої психодіагностом мінімізує
ймовірність виникнення в досліджуваних несприятливих психічних
станів та забезпечить отримання адекватних діагностичних
результатів.
Іншим вельми актуальним питанням є питання про
виправданість використання перекладів методик, які були
розроблені в інших культурах. На основі численних досліджень
психологи дійшли висновку, що діагностична методика є
своєрідним "соціокультурним фільтром" крізь який не зможе
пройти індивід, культурному досвіду якого суперечать використані
в методиці слова, малюнки, графічні зображення тощо. Тому
методики, яка б однаково сприймалась представниками різних
культур, не існує. Усунути вплив культурного фактору неможливо
навіть найдосконалішою адаптацією методики, адже закладені до
неї мовленнєво-мисленнєві стереотипи, дескриптори особистісних
рис тощо, складають її зміст та жорстко пов’язані з вимогами
конкретної культури. У зв’язку з цим М.К.Акімова вважає, що
єдиним способом оцінки специфіки психічного розвитку
представника певної культури є розробка та впровадження в
кожній культурній спільноті тих методик, які відображають
вимоги останньої до психіки своїх представників.
У зв’язку з широким розповсюдженням персональної
обчислювальної техніки, яка дозволяє швидко та легко
реалізувати ті чи інші психодіагностичні методики, створенням
доступних для психологів операціональних систем із розвинутими
мовними засобами, розробкою загальних алгоритмів оперування
знаннями та отримання логічних висновків набуває особливого
значення проблема комп’ютеризації психодіагностики.
Перебуваючи [28] поки що на початковій стадії свого розвитку,
комп’ютерна психодіагностика поступово поширюється в
практиці наукових досліджень, використовується у з його життєвим досвідом, надання йому підказки при помилках (за
профорієнтації, клінічній психології, психологічному
консультуванні тощо. Багатоаспектність цілей використання ЕОМ
у психодіагностиці, розмаїття апаратурних засобів, змістовні та
процедурні особливості проведення комп’ютерних методик
обумовлюють відмінність підходів до їхньої автоматизації. Проте,
окрім специфічних аспектів процес створення комп’ютерних
тестів має спиратись на єдині методичні принципи.
Одним з найсерйозніших аспектів проблеми автоматизації
психодіагностичних методик є припустимість та доцільність
переносу існуючих бланкових методик на ЕОМ. Безумовно
важливим є питання про те, чи можливо створити комп’ютерний
варіант відомої психодіагностичної методики, в якому
збережеться її зовнішній вигляд, області застосування,
ефективність. Проведення будь-якого дослідження на комп’ютері
привносить у традиційну процедуру новизну діагностичної
обстановки (виникнення тріади "психодіагност – ЕОМ -
досліджуваний"), зумовлює суттєві зміни у реагуванні
досліджуваного (клавіатурне введення відповідей), пред’являє
специфічні вимоги до його психофізіологічних та психологічних
характеристик тощо. Слід також зважати на наявність
попереднього досвіду роботи досліджуваного з комп’ютером як
значний фактор, що впливає на успішність виконання
автоматизованих психодіагностичних методик. Тому, створюючи
комп’ютерну версію методики, необхідно керуватись низкою
загальних норм, розроблених інженерною психологією для систем
"людина-машина", а саме:
- максимально полегшити та спростити дії досліджуваних, зі
збереженням сутності якостей, що діагностуються;
- оформити сторінку як закінчений смисловий фрагмент
інструкції (неприпустимий розрив фрази при переході на нову
сторінку);
- оптимально організувати інформацію та мінімізувати
варіабельність її розуміння досліджуваним шляхом надання йому
можливості контролювати правильність виконання власних дій;
[29] забезпечити використання кодів, які максимально асоціюються
необхідності, конкретизація та перефразування умов
діагностичного завдання);
- використовувати можливості ЕОМ щодо подачі оперативної
інформації під час виконання завдань (індикація на екрані
поточного часу, номерів завдань, підказок, інструктивних указівок,
різних фасилітуючих реплік тощо);
- забезпечити відповідність швидкості та способу подачі
інформації пропускній спроможності досліджуваного, оптимально
навантажити його;
- узгодити темп взаємодії досліджуваного з ЕОМ із
природною швидкістю розв’язання ним діагностичних завдань
(комп’ютер не повинен затримувати діалогічну інформацію, довго
будувати графічні образи тощо);
- привертати за допомогою світлових або звукових ефектів
увагу досліджуваного до нової інформації, яка щойно з’явилась;
 - обмежити площу розміщення інформації, забезпечити її
оптимальне сприйняття досліджуваним (друкування текстів через
рядок, неприпустимість скорочення слів тощо);
- узгодити обсяг одночасно пред’явленої інформації з
можливостями оперативної пам’яті досліджуваного;
- побудувати діалог із досліджуваним у ввічливій,
доброзичливій формі із використанням позитивних оцінок та
вербальних заохочень;
- індивідуалізувати процес спілкування досліджуваного з
ЕОМ (уведення та подальше використання під час виконання
методики імені досліджуваного, його біографічних даних, статі
тощо).
Основними областями використання комп’ютера в сучасні
психодіагностиці є стандартизація психодіагностичних методик,
де існує необхідність зіставлення та оцінки великого масиву
статистичних даних; оперативне групове тестування; математико-
статистична обробка даних психодіагностики; інтерпретація
результатів тестування (в останньому випадку користувачеві має
бути надана вичерпна інформація про технічні характеристики
інтерпретаційної системи, насамперед, її теоретико-емпіричне [30]
обґрунтування). Окрім цього комп’ютерна діагностика відкриває
нові можливості для вивчення процесуального боку діяльності,
котру моделює тест; сприяє виділенню індивідуальних
мисленнєвих стратегій розв’язання діагностичних завдань та
аналізу ускладнень, котрі відчуває суб’єкт під час виконання
різноманітних завдань.
Таким чином, підводячи підсумки огляду історичних етапів
становлення психодіагностики, її актуальних проблем та
перспектив розвитку, слід підкреслити їхню обумовленість
внутрішньою логікою розвитку цієї науки, яка, в свою чергу,
органічно пов’язана з еволюцією загально психологічних теорій
на певному етапі розвитку суспільства. Цей зв’язок виражається,
по-перше, у змістовній визначеності психодіагностики
магістральними тенденціями розвитку психології, а, по-друге, - у
більш-менш чітко сформульованих запитах суспільства на
пріоритетні напрямки психологічних досліджень.
1.2.ТЕМА 2. ПСИХОДІАГНОСТИКА ЯК ТЕОРЕТИКО-
ПРАКТИЧНА ДИСЦИПЛІНА
1.2.1. Поняття про психодіагностику та її предмет
Одним із основних напрямків професійної діяльності
практичного психолога є психодіагностична діяльність,
успішність якої значною мірою залежить від рівня її науковості,
тобто від знання психодіагностом принципів формування та
природи якостей, що діагностуються, закономірностей процесу
психодіагностики та характеристик її інструментів.
У зв’язку з цим особливого значення набуває розгляд
загальнотеоретичних та прикладних аспектів функціонування
психодіагностики в системі психологічної науки. Цей розгляд
почнемо з визначення власне поняття “психодіагностика”. [31]
У психологічній літературі можна зустріти такі дефініції
терміна “психодіагностика”: вчення про методи класифікації та
ранжування людей за психологічними та психофізіологічними
ознаками (Блейхер В.М., Гуревич К.М.); “область психології, яка
розробляє методи виявлення індивідуальних особливостей та
перспектив розвитку особистості” (Психологічний словник);
“обстеження людини з метою визначення рівня розвитку та
індивідуально-психологічних особливостей її психіки” (Ананьєв
Б.Г.); “наука і практика постановки психологічного діагнозу”
(Бодальов О.О., Столін В.В.); “область психологічної науки та
одночасно найважливіша форма психологічної практики, яка
пов’язана з розробкою і використанням різноманітних методів
розпізнавання індивідуально-психологічних особливостей
людини” (Шмельов О.Г.); “область психологічної науки, що
розробляє теорію, принципи та інструменти оцінки та
вимірювання індивідуально- психологічних особливостей
особистості” (Бурлачук Л.Ф.).
Узагальнюючи вказані трактування психодіагностики,
визначимо її таким чином: психодіагностика (від грецьк.
Diagnostikos - здатний розпізнавати) - це психологічна науково-
практична дисципліна, що розробляє якісні та кількісні
процедури розпізнавання психічних особливостей особистості.
 Теоретико-методологічним підґрунтям даного визначення є
положення загальної теорії діагностики, згідно з яким,
діагностична діяльність є розпізнаванням стану одиничного
об’єкта.
Предметом психодіагностики є способи і засоби вияву
(вимірювання) психічних процесів, властивостей, станів у їхній
динаміці, кількісно-якісній специфіці, системних зв’язках і
причинних відношеннях. [32]
Майже всі науковці погоджуються з тим, що психічне як
об’єкт психодіагностики стає діагностично релевантним лише у
разі 1) теоретичного знання дослідником структури об’єкта
психодіагностики, його діагностичних ознак та способів
дослідження; 2) практичної взаємодії діагноста з об’єктом
(досліджуваним), наголошуючи таким чином на теоретико-
практичному характері психологічної діагностики.
1.2.2. Особливості психодіагностики як теоретичної
дисципліни та практичної діяльності
Структуру психодіагностики як теоретичної (наукової)
дисципліни утворює сукупність чотирьох взаємопов’язаних
розділів – семіотичного, технічного, деонтологічного, логічного.
Семіотичний аспект пов’язаний з описом ознак об’єкта
дослідження, що характеризують його нормальний стан або
відхилення від нього. Тут найбільш яскраво простежується
зв’язок психодіагностики з іншими галузями психології —
загальною, соціальною, диференціальною, віковою, медичною,
консультативною, юридичною, військовою психологією,
психологією праці, спорту тощо, а також із практичними сферами
“використання психологічного знання, які висувають
психодіагностичні завдання та обґрунтовують виділення
комплексних, інтегральних змінних як об’єктів
психодіагностики” (Бодальов О.О., Столін В.В.). Цей зв’язок
виражається у тому, що виокремлена для психодіагностики
змінна має бути діагностично значущою для конкретної галузі
суспільної практики, теоретично обґрунтованою в рамках
відповідної психологічної дисципліни та характеризуватися
такими особливостями, які уможливлюють її наукове оцінювання.
Саме внаслідок психодіагностичого дослідження (обстеження)
робиться висновок про істинність або хибність будь-якого
теоретичного концепту.
У технічному розділі психологічної діагностики надається
характеристика методам (методикам) обстеження об’єкта [33]
психодіагностики, а також особливостям їхньої розробки, що
відображається у психометриці – “математизованій технології
створення стандартизованих вимірювальних діагностичних
методик” (Шмельов О.Г.). Розробляючи процедури конструювання
психодіагностичного інструментарію, психометрика прагне
забезпечити його науковість, тобто відповідність
загальноприйнятим психометричним властивостям – валідності,
надійності, вірогідності та стандартизованості.
Деонтологічний розділ пов’язаний з описом комплексу
етичних норм та принципів психодіагностики, які регламентують
діяльність психодіагноста з метою забезпечення інтересів
досліджуваного. Ці етичні норми відтворюють як загальнолюдські
норми моралі (професійний обов’язок, дотримання прав людини,
гуманізм тощо), так і специфічні вимоги, джерелом яких є
особливості взаємодії у системі “психодіагност - досліджуваний”.
Оскільки теоретична психодіагностика розглядає
закономірності винесення валідних та надійних діагностичних
суджень, правила “діагностичних умовиводів”, за допомогою яких
здійснюється перехід від ознак чи індикаторів певного психічного
стану, структури, процесу до констатації наявності та вираженості
цих психологічних “змінних”, то у її логічному розділі
характеризується діагностичне мислення як специфічний процес
розпізнавання за зовнішніми ознаками внутрішніх станів об’єкта
психодіагностики – постановка психологічного діагнозу. При цьому
логічний компонент, безпосередньо регулюючи процес постановки
психологічного діагнозу, висуває до всіх інших низку вимог: до
семіотичного компоненту – вимоги повноти опису структури
об’єкта психодіагностики та видів відхилень у його стані на
феноменологічному рівні та на рівні причинних підстав; до
технічного – портативності психодіагностичних методик, медична психологія тощо. До методичних засобів
надійності та точності вимірювання; до деонтологічного – психодіагностики належать конкретні прийоми вивчення
отримання необхідної для постановки діагнозу інформації без індивідуально-психологічних особливостей, способи обробки та
нанесення шкоди досліджуваному та з дотриманням етичних інтерпретації отриманих результатів. При цьому напрямки
норм. теоретичної та методичної психодіагностичної роботи
Таким чином, психодіагностика як теоретична дисципліна визначаються, головним чином, запитами практики. [35]
характеризується спрямованістю на знаходження невідомих [34]
закономірностей та їхню фіксацію у конкретній психологічній
теорії. Це реалізується за допомогою діагностичного дослідження
– комплексу заходів, спрямованих на формування концепції
вимірюваної властивості, виявлення її діагностичних ознак та
створення на цій основі вимірювально-оцінюючих процедур з
метою виявлення невідомих закономірностей.
Психодіагностика як теоретична дисципліна є підґрунтям
безпосередньої практичної діагностичної діяльності психолога, в
якій він втілює власні знання:
- теоретико-методологічних та конкретно-методичних
принципів побудови психодіагностичних інструментів та
формування психодіагностичного заключення про стан
вимірюваної психологічної змінної;
- методів та методик діагностики найбільш універсальних
психодіагностичних об’єктів (риси особистості, здібності, мотиви,
свідомість та самосвідомість тощо);
- диференціальної психометрики як математизованої
методології вимірювання індивідуальних відмінностей;
- етичних та професійних норм психодіагностичної роботи.
Тому психодіагностика як практична діяльність переважно
орієнтована на пошук вже відомих закономірностей у рамках
психодіагностичного обстеження – процесу використання вже
розробленої методики з метою співвіднесення отриманих
результатів з відповідними нормами та наступним вирішенням на
цій основі конкретних практичних завдань.
Отже, психодіагностика є своєрідним “мостом” між за
гальнопсихологічними теоретичними дослідженнями та
практикою. Теоретичні основи психодіагностики утворюють такі
області психологічної науки, як загальна, диференціальна, вікова,