ПИТАННЯ ДО ІСПИТУ З ДИСЦИПЛІНИ «ПСИХОЛОГІЯ»

1. Предмет та завдання психології.

Психологія (від грецького psyche – душа і logos – наука) – наука про факти, механізми
і закономірності розвитку і функціонування психіки.
У всіх сферах життя суспільства – економічній, політичній, освітній, медичній,
культурі, спорті тощо існують практичні завдання, для рішення яких потрібна
психологічна компетентність, психологічні знання.

Предметом психології є найскладніша сфера життєдіяльності людини – психіка,

тобто психічна діяльність людини, психічні процеси, стани, властивості людини;
розкриття законів виникнення, розвитку і перебігу психологічної діяльності;
становлення психічних властивостей людини; з’ясування життєвого значення психіки.

Завдання психології:
- виявлення особливостей індивідуальних якостей,закономірностей та шляхів
формування особистості в сучасних умовах;
- вивчення впливу діяльності на психіку людини, міжособистісні та міжгрупові
взаємини;
- дослідження психологічних умов професійної діяльності;
- визначення психологічних засобів впливу на особистість, колектив;
- встановлення закономірностей динаміки працездатності;
- визначення заходів та засобів психологічного забезпечення професійної діяльності;
- визначення інформативних методів діагностики та психокорекції;
- вивчення закономірностей психологічної підготовки.

2. Місце психології в системі наук. Основні галузі психології.

Існують різні класифікації наук. До найпоширеніших відносять поділ на природничі

та соціальні.

Теоретико-методологічною основою психології є філософія.

З природничими науками психологія пов'язана загально-теоретичними
положеннями, що використовують для обґрунтування закономірностей розвитку
психіки, проблемами природженого та набутого, що вважають центральними у
психології і генетиці, проблемами фізіології, зокрема фізіології вищої нервової
діяльності, деякими проблемами фізики.
Експериментальна психологія розвивалася під впливом досліджень природничих
наук. Перші експериментальні дослідження з психології виникли з потреб астрономії.
Згодом вони стали основою таких наук, як психофізика та психоакустика.

Медичні науки беруть чи мають брати до уваги дані психології при розробленні
проблем охорони здоров'я, боротьби із захворюваннями. На основі медицини,
педагогіки, психології виникли шкільна гігієна, медична психологія, нейропсихологія
та ін.

Координація психології з технічними науками важлива для розв'язання проблем

інженерної психології, ергономіки, кібернетики тощо; розробки систем керування;
підготовки працівників у системі керування; створення роботів, комп'ютерів, систем
комунікації.

Зв'язок зі суспільними науками насамперед зумовлений тим, що психологія вийшла з

філософії. Перший систематизований виклад психології належить Аристотелю (384-
322 р. до н.е.). Але в ті часи вона була невіддільна від філософії. Лише в XVI ст.
з'явився термін "психологія", а на початку XVII ст. ця наука почала відокремлюватися
від філософії. Але й сьогодні філософія та психологія мають спільні проблеми.
Наприклад, у розробці теорії пізнання – гносеології.

Найтісніший зв'язок має психологія з педагогікою. Ці науки відокремилися від

філософії в різний час. К.Д. Ушинський писав, що співвідношення між психологією та
педагогікою аналогічне співвідношенню між медициною та фізіологією. Якщо
педагогіка хоче вивчати людину, вважав учений, то вона має всебічно пізнати її. На
стику психології та педагогіки утворилася педагогічна психологія.

Психологія тісно пов'язана з історією, економікою, соціологією, лінгвістикою,

літературознавством, теорією мистецтв, юридичними і політичними науками.

Багатогранний зв'язок психології з іншими науками - філософськими, природничими,

соціальними - зумовлений тим, що в центрі її уваги стоїть людина.

3. Методи психології, їх загальна характеристика.

Метод-це шлях дослідження, спосіб пізнання, прийоми і засоби за допомогою яких

здобуваються факти, які використовуються для доведення положень, з яких
складається наукова теорія.
Методи діляться на 2 типи:
-загальнонауковий
-специфічний(практичний)
До методів психології належать: спостереження, опитування, тестування,
експеремент.

Спостереження. Метод спостереження передбачає пізнання

індивідуальних особливостей психіки людини через вивчення її поведінки.
Інакше кажучи, за об’єктивними, зовнішньо вираженими показниками (дії,
вчинки, мова, зовнішній вигляд) психолог робить висновок про
індивідуальні особливості протікання психічних процесів (сприйняття,
пам’яті, мислення, уяви), про психічний стан людини, про риси її
особистості, темпераменту, характеру.
Види спостережень:
-життєве
-наукове
-зовнішнє(спосереження за іншими)
-внутрішнє(спостереження за собою)
-вільне(немає рамок)
-стандартизоване
-включене(включене в процес)
-стороннє(не включене в процес)
-експерементальне
-опитування(метод дослідження, при якому людина відповідає на питання)

Експеримент. Особливість експерименту полягає в тому, що дослідник сам

створює умови, за яких досліджуване явище виникає неодмінно й
закономірно. Експериментатор на свій розсуд може варіювати (змінювати,
пробувати різні варіанти) умови проведення досліду і спостерігати наслідки
такої зміни. При цьому дослідник дістає можливість чітко визначити
чинники, які діяли в момент виникнення та перебігу досліджуваного явища,
розкрити причини, що його зумовили, а також у разі потреби повторити
дослід з метою нагромадження додаткових відомостей для обґрунтування
одержаних результатів.
Розрізняють експерименти лабораторний та природний.
1)Лабораторний експеримент(штучно) дає можливість не тільки створювати, а й
контролювати чинники, що впливають на його пребіг. Здфйснюється в лабораторіях із
застосуванням засобів, щоб предавати, реєструвати, обробляти та давати відповіді до
неї.
2)Природний експеремент дозволяє уникати впливу на результати намірів
долідженного, на його ставлення експеременту, але він не враховує дії факторів, яку
впливали на сам експеремент.
Опи́тування— це метод збору соціологічної інформації про досліджуваний об'єкт під
час безпосереднього (усне опитування, інтерв'ю) або опосередкованого (письмове
опитування, анкетування) спілкування того хто опитує з респондентом.
Методи опитування.
Бесіда(усне) — це цілеспрямована розмова з піддослідним з метою з’ясування
уявлення або розуміння ним явищ природи та суспільства,
наукових питань, взаємозалежностей, причин та наслідків, переконань,
ідеалів, ідейної спрямованості.
Інтерв'ю(усне) — спосіб одержання соціально-психологічної інформації за
допомогою усного опитування.

Види психологічного інтерв'ю.

За ступенем формалізації:
Стандартизоване (формалізоване) інтерв'ю. У такому інтерв'ю
заздалегідь визначені формулювання питань і послідовність, у якій вони
задаються.
Нестандартизоване (вільне) інтерв'ю. При такому інтерв'ю психолог
впливає лише загальному плану, сформульованому відповідно задачам
дослідження, задаючи питання по ситуації. Завдяки своїй гнучкості
розташовує до більш гарного в порівнянні зі стандартизованим інтерв'ю
контакту між психологом і респондентом.
Напівстандартизоване інтерв'ю. При проведенні даного виду
інтерв'ю психолог керується переліком як суворо необхідних, так і
можливих питань.
За стадіями дослідження.
Попереднє інтерв'ю. Використовується на стадії пілотажного
дослідження.
Основне інтерв'ю. Використовується на стадії збору основних
відомостей.
Контрольне інтерв'ю. Використовується для перевірки спірних
результатів і для поповнення банку даних.
За кількістю учасників.
Індивідуальне інтерв'ю — інтерв'ю, у якому бере участь тільки
кореспондент (психолог) і респондент (випробуваний).
Групове інтерв'ю — інтерв'ю, у якому бере участь більш двох
чоловік.
Масове інтерв'ю — інтерв'ю, у якому беруть участь від сотні до
тисяч респондентів.
Анкетування(письмове) являє собою перелік питань, котрі дають піддослідним для
письмової відповіді. Перевага цього методу у тому, що він дозволяє порівняно легко і
швидко отримати масовий матеріал. Недолік же цього методу в порівнянні з бесідою –
відсутність особистого контакту з
піддослідним, що не дає можливість варіювати характер питань в залежності
від відповідей.
За структурою запитання анкети класифікують на відкриті,
напівзакриті, закриті.

Відкриті запитання не пропонують жодних варіантів відповідей, і

респондент може висловлюватися на власний розсуд.
У закритих запитаннях респонденту дають повний перелік варіантів
відповідей, пропонуючи обрати один або декілька з них. Їх поділяють на
альтернативні (коли необхідно вибрати тільки один варіант відповіді) і
неальтернативні («питання-меню», які допускають вибір кількох варіантів
відповідей).
Напівзакриті запитання в переліку запропонованих відповідей
мають позиції «інше» або «що ще?».
За формою виділяють прямі та непрямі запитання.
Прямі запитання дають змогу одержати інформацію безпосередньо від респондента.
Непрямі запитання використовують, коли ж від респондента необхідно одержати
критичну думку про нього, інших людей, негативні явища життя, пропонучи на його
розгляд уявну ситуацію, яка не вимагає самооцінки конкретно його якостей та
обставин його діяльності.

Тестовий метод.
Тест — це проба, іспит, один із способів психологічної діагностики
рівня розвитку психічних процесів і властивостей людини. Психологічні
тести становлять собою певну систему завдань, надійність яких
випробовується на певних вікових, професійних, соціальних групах і
оцінюється та стандартизується за допомогою спеціального математичного
(кореляційного, факторного та ін.) аналізу. За їх допомогою можна з’ясувати
рівень розвитку окремих психічних процесів, рівні засвоєння знань,
загального розумового розвитку особистості. Тести як стандартизовані
методи дають можливість порівнювати рівні розвитку та успішності
піддослідних з вимогами шкільних програм і професіограм різних
спеціальностей.

4. Основні етапи розвитку психології.

В своїх першоджерелах поняття про душу носило матеріалістичний характер. Так,
матеріалістичні філософи (Демокрит, Лукрецій, Епікур) розуміли душу людини як
різновидність матерії, як тілесне утворення, яке виникає із кулькоподібних, дрібних і
найбільш рухливих атомів.
А філософ ідеаліст Платон розумів душу людини як щось божественне, яке
відрізняється від тіла. Душа, перш ніж потрапити в тіло людини, існує відокремлено
у вищому світі, де пізнає ідеї вічну і незмінну суть. Попавши в тіло, душа починає
згадувати бачене до народження. Тобто, нематеріальна душа є носієм і причиною
психічного життя людини її думок, переживань і волі.
Великий філософ Аристотель в трактаті "Про душу" виділив психологію як своєрідну
сферу знань і вперше висунув ідею нероздільності душі і живого тіла.
Душа, психіка проявляються в різноманітних здатностях до діяльності: чуттєвій,
рухливій, розумній і ін., вищі здатності виникають із нижчих і на їх основі.
На першому етапі свого становлення психологія існувала як наука про душу. 
Наявністю душі намагалися пояснити всі незрозумілі явища в житті людини. Сама
душа уподібнювалась із тілом людини, що стало основою антропоморфізму. Але так
як душа нечувана і небачена, то залишається лише вірити в її існування. А все те, що
побудоване на вірі не є наукою, а є різновидністю релігії.
З подальшим розвитком природничих наук, психологія як наука про душу не
задовольняє вчених. Тому, що все те, що стверджує психологія душі неможливо
довести, так як його неможливо об'єктивно спостерігати та практично аналізувати. В
результаті перестали говорити про душу, а почали про інше. Людина, чи людський
мозок має особливу властивість, завдяки якій вона здатна думати, відчувати, бажати і
таке інше. Ця властивість дістала назву свідомості.
Психологія свідомості вже заснована на спостереженні. Тобто, психологія
свідомості використовує спостереження людини над самим собою, над власними
внутрішніми станами, переживаннями, думками, бажаннями, і таке інше. Таке
специфічне спостереження дістало назву інтроспекції.
   
Наступає третій етап розвитку психології - психологія як наука про
поведінку. Цей етап дістав назву біхевіоризм. Сама поведінка, самі реакції, дії і
вчинки людини визначаються її думками, почуттями, бажаннями, тобто, відповідними
мотивами. І якщо ми не враховуємо ці мотиви, то ми тим самим втрачаємо можливість
зрозуміти і саму поведінку. В результаті психологія поведінки викидає із психології
саму психологію, а залишає лише одну поведінку.

Наступає четвертий етап-психологія, як наука про психіку як єдність свідомого і

несвідомого, зовнішнього і внутрішнього психічного у взаємодії людини зі світом.
Уперше про несвідомі аспекти психіки почав говорити німецький філософ і математик
Готфрід Лейбніц (1646-1716). Саме він висловив думку про єдність тілесного і
психічного. Підставою для такої єдності мислитель вважав духовний початок. Світ
складається з безлічі монад (від грец. "монос" - єдине). Кожна з них "психічна" і
наділена здатністю сприймати все, що відбувається у Всесвіті.

У душі безперервно відбувається непомітна діяльність "малих перцепцій". Цим

терміном Лейбніц позначив неусвідомлювані сприйняття. Усвідомлення сприйнять
стає можливим завдяки тому, що до простої перцепції (сприйняття) приєднується
особливий психічний акт - апперцепція, зокрема увага й пам'ять.

6.Психіка як властивість високоорганізованої матерії.

Психіка- це системна властивість високоорганізованої матерії, що полягає в

активному відображенні суб'єктом об'єктивного світу, в побудові невідчужуваної від
нього картини цього світу і саморегуляції на цій основі своєї поведінки і діяльності.
Високоорганізована матерія-це організм людини: і мозок, і нерви і органи чуття.
Суб'єкт - це людина як джерело активності, перетворення дійсності. Відображення
активне. Тобто в результаті відображення будується картина цього світу, і побудувати
цю картину можна тільки якщо проявити активність, захотіти. Остання частина
визначення про те, для чого потрібна ця картина. Для саморегуляції. Картина миру має
бути невідчужувана (інакше - психічне захворювання).
Є два філософські розуміння природи прояву психіки: матеріалістичне і ідеалістичне.
Згідно матеріалістичному розумінню психічні явища є властивістю
високоорганізованої живої матерії. Вони виникли в результаті тривалої біологічної
еволюції живої матерії. Згідно ідеалістичному розумінню психіки, в світі існує не
одне, а 2 почала: матеріальне і ідеальне. Вони незалежні, вічні, не зведені і не
виводяться один з одного. І в матеріалістичному і в ідеалістичному підході є свої
істотні недоліки. Жодною з філософських позицій не вдалося взяти верх над іншою.
Отже, психіка - це здатність відображати.
Відображення- це загальна властивість матерії, що полягає у відтворенні
особливостей відбиваного об'єкту або процесу.
Цією властивістю володіє вся матерія – жива і нежива. У неживій природі це може
бути фізична і хімічна взаємодія речовин (промінь світла відбивається від дзеркала,
дифузія і так далі). Живій матерії властиві біологічні форми відображення. Це може
бути психічне відображення, а може і чисто фізіологічне (процеси метаболізму,
наприклад).

7.

8. Рефлекторна природа психіки.

Яскравим прикладом взаємозв'язку мозку і психіки є рефлекторна теорія психіки.
Великий внесок у розвиток цієї теорії зробили такі вчені, як І. М. Сєченов, І. П.
Павлов, В. М. Бехтєрєв, М. М. Ланге, А. Р. Лурія.

Наші найпростіші рухи регулює спинний мозок. Довгастий мозок керує процесами
травлення, дихання, кровообігу та іншими життєво важливими функціями. В основі
будь-якої регуляції зрештою лежить рефлекс (від лат. reflexus- відображення), тобто
реакція організму на подразнення, яка здійснюється за допомогою нервової системи. І.
М. Сеченов розробив природничо-наукову теорію психічної регуляції поведінки.
Спираючись на свої відкриття в галузі фізіології нервової системи, він твердив, що всі
акти свідомого і несвідомого психічного життя за своєю структурою і динамікою є
рефлекторними.

І. М. Сєченов сформулював положення рефлекторної теорії, яку експериментально

розробили І. П. Павлов, О. О. Ухтомський, В. М. Бехтєрєв, Н. С. Введенський.

Анатомо-фізіологічний механізм рефлекторної діяльності забезпечує:

1) сприймання зовнішніх подразників

2) перетворення їх у нервові імпульси (кодування) та передавання в мозок;
3) декодування й переробку сприйнятої інформації; подання команд у вигляді
нервових імпульсів до м'язів та залоз;
4) прийом та передавання в мозок інформації про наслідки виконаного акту
(зворотний зв'язок);
5) корекцію повторних дій з урахуванням даних зворотного зв'язку. Рефлекторний
принцип психічної діяльності в подальшому вивчав І. П. Павлов. Він розробив теорію
сигнальних систем.
1 сигнальна система- система рефлекторних реакцій на конкретні подразники, чуттєве
відображення дійсності.
2 сигнальна система-спеціальна людська сигнальна система відображення дійсності у
вигляді понять, символів, образів.

Існує два види рефлексів: безумовні та умовні.

Безумовні рефлекси виникають несвідомо (безумовно), коли на організм діють
зовнішній і внутрішній подразники.
Умовні рефлекси з'являються за певних умов. Безумовні рефлекси є природженими,
видовими, а умовні утворюються в процесі життєдіяльності організму, в результаті
неодноразових впливів подразника, тобто вони набуті, індивідуальні.
Взаємодія організму з навколишнім середовищем не може відбуватися без
подразників або сигналів. Домінант-найсильніший подразник.

9. Свідомість, її характеристика та функції.

Свідомість-вища інтегрована форма психіки, яка складається під впливом суспільно-

історичних умов в діяльності людини і її спілкування з іншими.

Загальні характеристики свідомості:

1.Відображення навколишнього середовища за допомогою пізнавальних
процесів(відчуття, сприймання, пам'ять, мислення, уява).
2.Розрізнення суб'єкта і об'єкта(я,не я)
3.Самооцінка себе і своїх вчинків.
4.Забезпечення цілеспрямованої діяльності людини(особистості).
5.Наявність емоційно-оцінних відносин до себе і до оточуючого
середовища(притаманна людині).
6.Характеристика креативності.

Функції свідомості:
-пізнавальна або відображальна(яка реалізується в придбанні і накопиченні знань
про природу, суспільство і саму людину)
-акумулятивна або накопичувальна(в пам'яті людини накопичуються знання,
отримані нею не тільки з безпосереднього, особистого досвіду, а й такі, що здобуті її
сучасниками або попередніми поколіннями людей)
-аксіологічна або оцінююча(визначення на основі ідеальних еталонів, норм, правил,
ступеня значущості тих чи інших явищ)
-цілеполягання або мети(формування образу-результату діяльності)
-творча або конструктивна (виявляється у випереджаючому відображенні, в
уявному моделюванні майбутнього і в цілеспрямованому перетворенні на цій основі
дійсності)
-комунікативна або звязку(розкриває соціальну природу свідомості й мови)
-регулювання або управлінська (забезпечує розумне регулювання і самоконтроль
поведінки і діяльності людини, її взаємини із зовнішнім світом)

10.Свідоме та несвідоме в психічній діяльності людини.

Високий рівень свідомості характеризується тим, що людина розкриває суттєві

необхідні зв'язки, керуючись віддаленою і суспільно значущою метою та певними
мотивами, і відповідно планує, організує й регулює свої дії. Свідома людина діє
певним чином тому, що інакше вона не може. Що складніше й відповідальніше
завдання, то вищим має бути рівень свідомості.
Свідома діяльність людини не виключає наявності в ній несвідомого. Несвідоме-
сукупність психічних процесів, актів і станів, обумовлених впливами, про які людина
не дає собі звіту. Залишаючись психічним, несвідоме являє собою таку форму
відображення дійсності, при якій втрачається повнота, орієнтація в часі і просторі,
порушується мовне регулювання поведінки. В несвідомому, на відміну від свідомості,
неможливий цілеспрямований контроль людиною тих дій, які вона здійснює, а також
неможлива і оцінка їх результатів.
   
Несвідоме - це настільки специфічне людське психічне проявлення, яке як і свідомість
детерміноване суспільними умовами існування людини.
В сферу несвідомого входять психічні явища, які виникають у сні, зворотній реакції,
які викликаються не відчуттями, а реально діючими подразниками.

11.Самосвідомість особистості та її розвиток.

САМОСВІДОМІСТЬ – це здатність людини усвідомити саму себе, своє «Я», свої

потреби, інтереси, цінності, своє буття і його сенс, власну поведінку й переживання
тощо. На відміну від свідомості, самосвідомість орієнтована на осмислення людиною
своїх дій, почуттів, думок, мотивів поведінки, інтересів, своєї позиції в суспільстві.
Якщо свідомість є знанням про іншого, то самосвідомість – знанням людини про саму
себе.
Якщо свідомість орієнтована на весь об´єктивний світ, то об´єктом самосвідомості є
сама особистість. У самосвідомості вона постає і як суб´єкт, і як об´єкт пізнання.
Структура самосвідомості відзначається різноманітністю форм вияву, які пов´язані з
усіма аспектами її психічної діяльності: - ПІЗНАВАЛЬНОЇ – самокритичність,
самоаналіз, самооцінка, самопереконання, самоіронія тощо; - ЕМОЦІЙНОЇ –
самозадоволення, самоповага, самолюбство, самосхвалення тощо; - ВОЛЬОВОЇ –
самодисципліна, самонаказ, самоконтроль, саморегуляція, самовимогливість тощо.

Центральними і найбільш дослідженими структурними компонентами

самосвідомості є феномени саморегуляції, самооцінки, самоаналізу. Кожна людина
народжується як індивід людського роду. Проте в процесі життя не кожний стає
особистістю. Особистість розглядається як саморегулююча система (І.П. Павлов). Це
такий рівень розвитку людини, коли вона сама здійснює управління своїми діями,
вчинками, поведінкою, емоційним станом, ставленням до навколишнього середовища.

12.Людина. Індивід. Індивідуальність. Особистість.

Людина-жива істота, яка має певні потреби, задовольняє їх у процесі виробництва
завдяки спілкуванню і здатності свідомо цілеспрямовано перетворювати світ і самого
себе.

Індивід-це одиниця людського роду, певній носій психологічних та соціальних рис,

притаманних всій людській спільності.

Індивідуальність- це єдність неповторних особистісних властивостей конкретної

людини. Ця своєрідність його психофізіологічної структури (тип темпераменту,
фізичні та психічні особливості, інтелект, світогляд, життєвий досвід).
Індивідуальність-неповторні риси індивіда.

Особистість-суспільна людина, якій притаманні погляди на життя, переконання, а

значить розвинутий світогляд, яка активно реалізує своє здібності. Становлення
особистості пов'язане з прийняттям індивідом вироблених у суспільстві соціальних
функцій і ролей, соціальних норм і правил поведінки, з формуванням умінь будувати
відносини з іншими людьми.
Відмінні риси особистості:
-унікальність або індивідуальна неповторність(фактори:біологічні, соціальні, духовні)
-незавершенність(завжди змінюється)
-активність(бажання діяти)
-здатність до вираження свого власного внутрішнього змісту
-здатність до саморегуляції поведінки, до саморозвитку, яка реалізується завдяки
довільності, інтеграції, переживання.

13.Біологічне і соціальне в структурі особистості.

Проблема співвідношення біологічного (природного) і соціального начал у

структурі особистості людини є однією з найскладніших і дискусійних у сучасній
психології. Є думка, що вся особистість людини розпадається на ендопсихічну та
екзопсихічну організацію.
Ендопсихіка (від грец. усередині) як підструктура особистості відображає
внутрішню взаємозалежність психічних елементів і функцій, начебто внутрішній
механізм людської особистості, ототожнюваний з нервово-психічною організацією
людини.
Екзопсихіка (від грец. зовні) визначається ставленням людини до зовнішнього
середовища, тобто до всієї сфери того, що протистоїть особистості, до чого
особистість може так чи інакше ставитися.
Ендопсихіка приховує в собі такі риси, як сприйнятливість, особливості пам'яті,
мислення та уяви, здатність до вольового зусилля, імпульсивність; екзопсихіка —
систему відносин людини та її досвід, тобто інтереси, нахили (схильності), ідеали,
переважаючі почуття, сформовані знання.
Природні нахили розвитку індивіда, його тілесна організація, нервова та ендокринна
системи, переваги й вади, фізична організація владно впливають на формування його
індивідуально-психологічних особливостей.
Часом фізично розвинуті люди не сприймають худих, слабких статурою, малих на
зріст, хоч би які розумні речі ті казали.
Отже, йшла мова про домінування в комунікативних відносинах ендопсихіки над
екзопсихікою. Буває і навпаки. Поведінка людини, її ставлення до інших, досвід,
фахова підготовка, розуміння інтересів і спонукань інших забезпечує зовнішньо
непоказній людині становище як формального, так і неформального лідера. Особливо
тоді, коли все це підкріплюється здатністю останнього до вольових зусиль.
Звідси висновок, що природні й соціальні якості не можуть існувати окремо та бути
протиставлені одні одним як самостійні підструктури особистості. Вони утворюють
єдність.

14.
15.
16.

17.Гуманістична теорія особистості А.Маслоу.

Абрахам Маслоу – американський психолог, один з основоположників гуманістичної

теорії особистості. Він стверджував, що людині, як і тварині, не властиві природжені
інстинкти жорстокості і агресії, як уважав З. Фрейд. Навпаки,в них закладений
інстинкт збереження своєї популяції, що змушує їх допомагати одне одному. Потреба
в самоактуалізації своїх можливостей і здібностей властива здоровій людині.
Суспільство може процвітати, якщо воно знаходить шляхи розвитку здорових,
сильних, розумово повноцінних особистостей. Поступ суспільства відбувається
задоволенням гуманістичних потреб.
За А. Маслоу, ядро особистості утворюють гуманістичні потреби в добрі, моральності,
доброзичливості, з якими народжується людина і які вона може реалізувати в певних
умовах. Однак ці потреби в самоактуалізації задовольняються лише за умов
задоволення інших потреб і передусім фізіологічних.
Ієрархію потреб, згідно з Маслоу, складають:
 фізіологічні потреби;(голод, жажда)

Без задоволення фізіологічних потреб живий організм не зможе довго проіснувати. Потреби
нижчого рівня не тільки дають можливість людському тілу продовжувати існування, але і
дозволяють йому повноцінно розвиватися.
Якщо організм голодний або хоче в туалет, то мозок не буде думати ні про що іншому, поки
ці потреби не будуть задоволені. Тільки задовольнивши фізіологічні потреби нижчого
порядку, індивід зможе працювати, займатися розвитком бізнесу, подорожувати, читати
книги, дивитися фільми, відвідувати театр, неспішно прогулюватися, будувати стосунки з
іншими людьми, насолоджуватися красою навколишніх пейзажів і т. д.

Позбутися від фізіологічних потреб неможливо. Вони є вродженою і невід’ємною частиною

існування будь-якого живого організму.

 потреби в безпеці;(почуття безпеки, позбутися страху)

Ще не усвідомлюючи навколишнє їх дійсність, немовлята, задовольнивши голод і спрагу,

прагнуть на підсвідомому рівні до захищеності. Саме тому вони плачуть, коли мами немає
поруч, адже тільки вона здатна дати малюкові це відчуття.

Дорослі ж люди, задовольняючи свою потребу в стабільності і безпеки, купують броньовані

двері врізають в них хитромудрі замки, оснащують своє житло інноваційними системами
безпеки, наймають охорону, купують сейфи, купують страховки, намагаються не відвідувати
кримінальні райони свого міста і т. д.

Потреба в стабільності і безпеки у сучасної людини проявляється не тільки у вигляді

«тваринної» безпеки (наявність надійного і безпечного укриття, відсутність будь-якої загрози
нападу тощо), але і у вигляді соціальної безпеки, обусловливаемой самим соціумом. Люди,
які можуть втратити стабільну і високооплачувану роботу, відчувають величезний стрес і
страждають від негативних почуттів і емоцій, так як їх потребу в стабільності і безпеки
більше не задовольняється належним чином.

 потреби в любові й прихильності;(приналежність до спільності, бути пийнятим)

Індивід, задовольняючи потреби першого і другого рівнів, бажає знайти свою другу
половинку, завести нових друзів, стати членом тієї чи іншої групи людей. І в цьому немає
нічого дивного чи дивного, адже кожна людина відчуває потребу в тому, щоб не тільки
виявляти, але і отримувати любов і турботу.

Тільки знаходячись в соціальному середовищі, особистість може сповна відчути свою

значущість і корисність. Саме ці почуття і мотивують індивідів на взаємодію з іншими
людьми і задоволення соціальних потреб.

 потреби в визнанні та оцінці;(схвалення, визнання)

У центрі уваги такої людини виявляються потреби в повазі і визнанні його вмінь, талантів,
особливостей та інших проявів його яскравою і неповторної індивідуальності. Якщо індивід
успішно реалізує свій потенціал та отримує визнання тих людей, думка яких має для нього
певне значення, то така особистість знаходить упевненість в собі, своїх силах і можливостях.

Деяким індивідам для задоволення потреб цього рівня достатньо визнання їхніх успіхів та
досягнень рідними і близькими людьми, інші ж хочуть, щоб їхні таланти і здібності визнало
як можна більшу кількість членів товариства.
  потреби в самоактуалізації – реалізації здібностей і талантів.
(творчість,мораьність)

Потреби у самореалізації. Дана група поєднує потреби, пов'язані із прагненням людини до

розвитку та розкриття своїх здібностей, талантів, задатків, до розвитку особистості та
прихованого в ній потенціалу. Задоволення цієї групи потреб, це - процес саморозвитку
особистості, постійного внутрішнього руху, постійного «вростання» у соціальний простір.

Прагнення до високої мети саме по собі є показником психічного здоров’я. Процес

особистісного зростання здійснюється шляхом самоактуалізації, що передбачає
тривалість, безперервність процесу зростання і максимальний розвиток здібностей.
А. Маслоу зазначав, що самоактуалізовані люди не є досконалими, вільними від
помилок, їм можуть бути властиві й проблеми пересічних людей: почуття провини,
тривожність, сум, внутрішні конфлікти тощо.
Самоактуалізовані особистості постійно захоплені якоюсь справою, і захоплені на
стільки, що відмінності між роботою і задоволенням для них зникають. Вони
присвячують своє життя тому, що Маслоу називає найвищими цінностями  (істина,
краса, добро, досконалість, цілісність тощо), або метапотребами.

18. Загальні компоненти структури собистості.

Згідно з В.М. М'ясищевим, „питання структури - це відношення змістовних

тенденцій, котрі, реалізуючись у різних видах діяльності, пов'язані з умовами життя
відповідного історичного моменту, випливають з основних відношень, тобто прагнень,
вимог, принципів та потреб... структура більш чітко виявляється у відносно
визначальній ролі окремих потреб.

При аналізі структури особистості існують два основні способи її побудови:

емпіричний і теоретичний.
Емпіричний спосіб ґрунтується на виокремленні елементів структури за допомогою
застосування методів математичної статистики (найчастіше факторного аналізу) до
великого масиву емпіричних даних.
Теоретичний спосіб побудови структури особистості грунтується на висуванні
теоретичного принципу, який зв'язує між собою окремі рівні та елементи.

Теоретичний підхід до побудови структури особистості реалізовано

К.К.Платоновим, який використовує принцип співвідношення соціального та
біологічного.
Нижній рівень представлений тими компонентами особистості, які мають тільки
біологічну детермінацію: темперамент, статеві та вікові властивості.
Другий рівень включає в себе особистісні особливості перебігу психічних процесів.
Він детермінований і біологічними, і соціальними чинниками.
Третій рівень зумовлений переважно соціальними чинниками, складається із звичок,
умінь, навичок і знань особистості.
Четвертий рівень має виключно соціальну детермінацію і представлений такими
характеристиками особистості, як переконання, світогляд, ідеали, прагнення, інтереси,
бажання.

Б.Г.Ананьєв показує наявність складних кореляційних плеяд, що включають

соціальні, соціально-психологічні й психофізіологічні характеристики (статус, роль,
характерологічні риси, інтелект, моторні функції тощо), хоч і не всі психофізіологічні
функції, психічні процеси і стани охоплюються структурою особистості, а з багатьох
соціальних характеристик лише деякі входять до структури конкретної особистості.
Він вибудовує структуру особистості одночасно за двома принципами:
субординаційним, або ієрархічним, згідно з яким складніші й загальніші соціальні
властивості особистості включають у себе елементарніші й часткові соціальні та
психофізіологічні властивості; координаційним, коли взаємодія здійснюється на
паритетних засадах, що допускає шерег щаблів свободи для властивостей, які
корелюють між собою, тобто відносну автономію кожної з них.

О.Г.Ковальов включає до структури особистості: темперамент (структура

природних властивостей), спрямованість (система потреб, інтересів та ідеалів),
здібності (система інтелектуальних, вольових та емоційних властивостей).

При аналізі структури особистості С.Костюк спирається на аналіз її діяльності. Якості

особистості, які формуються в ході діяльності, включаються до структури її подальшої
діяльності, змінюються і стають компонентами структури особистості, яка є стійкою і
динамічною системою психічних властивостей.
До структури особистості належать різні психічні властивості, насамперед
свідомість та самосвідомість.
Крім того, важливою підсистемою структури особистості є спрямованість її
діяльності, яка визначається потребами, інтересами, ціннісними орієнтаціями, цілями,
установками, моральними почуттями тощо.
До структури особистості належать потяги, уміння, здібності та вольові якості, а
також психофізіологічні властивості індивіда.
Таким чином, Ці підструктури включаються в загальну організацію особистості як
суб'єкта спілкування, пізнання і праці.

Отже, у сучасній психології не існує єдиної, загальноприйнятої структури

особистості, оскільки існують різноманітні підходи до вирішення даної проблеми:
соціально-психолого-індивідуальний, діяльнісний, генетичний, що виступають
базовими параметрами для психологічної структури особистості.

19.Я-концепція як структурно-динамічний аспект поняття «Я»

Я-конце́пція — динамічна система уявлень людини про саму себе, що включає

усвідомлення своїх фізичних, інтелектуальних природних властивостей; самооцінку;
суб'єктивне сприйняття, що характеризує вплив на власну особистість зовнішніх
факторів. Вона формується під впливом досвіду кожного індивіда. Ця система
становить основу вищої саморегуляції людини, на базі якої вона будує свої стосунки з
оточуючим її світом.

«Я-концепція» — цілісний, хоча й не позбавлений внутрішніх протиріч, образ

власного Я, що виступає як установка щодо самого себе і який включає компоненти:

когнітивний — образ своїх якостей, здібностей, зовнішності, соціальної значущості

тощо (самосвідомості);
емоційний — самоповага, самоприниження тощо;
оцінково-вольовий — прагнення підвищити самооцінку, завоювати повагу тощо.

Розрізняють також поняття «Я-реальне» та «Я-ідеальне», тобто те, якою людина є

насправді і те, якою вона хоче бути.
Якщо «Я — реальне» і «Я — ідеальне» не збігаються, у людини викликає
невдоволення собою, розчарування, занижується самооцінка. В результаті чого
вона може шукати нові способи поведінки, які дозволяють більш самоактуалізуватися.

20.Поняття про діяльність. Мета і мотиви діяльності.

Живим істотам від природи властива активність, яка забезпечує життєво важливі
зв'язки організму із середовищем. Джерелом активності живих істот є потреби, що
спонукають її до відповідних реакцій, дій.

Діяльність людини — це свідома активність, що виявляється в системі дій,

спрямованих на досягнення поставленої мети.
Спонуками до діяльності можуть бути матеріальні потреби (в їжі, одязі, житлі),
духовні та культурні (пізнавальні, суспільно-політичні, естетичні). Мотивація
діяльності буває близька (здійснити бажане і найближчим часом) та віддалена
(здійснення бажаного планується на тривалий час).
Проте активність тварин і діяльність людини суттєво відрізняються за психологічними
ознаками.
Активність тварин характеризується як поведінка і обмежується інстинктивними та
умовно-рефлекторними діями, спрямованими на пристосування до умов життя і
задоволення різноманітних біологічних потреб у їжі, розмноженні, захисті. У потребах
тварини предмет їх задоволення постає як безпосередній стимул активності й визначає
сам спосіб задоволення потреби.

Людська діяльність за сутністю є соціальною. Вона сформувалася історично, у

процесі праці. Людина не лише пристосовується до умов життя, а й активно змінює їх
відповідно до своїх потреб, що виникли й розвинулися історично. Діяльність людини
характеризується свідомістю і цілеспрямованістю. Особистість як суб'єкт діяльності,
задовольняючи свої потреби, взаємодіє із середовищем, ставить перед собою певну
мету, мотивує її, добирає засоби для її здійснення, виявляє фізичну й розу-мову
активність у досягненні поставленої мети.

Свідомий характер людської діяльності виявляється в її плануванні, передбаченні

результатів, регуляції дій, прагненні до її вдосконалення.

Діяльність людини має такі головні характеристики: мотив, мета, предмет,

структура, засоби.

Потреба — це стан живої істоти, в якому виявляється її залежність від конкретних

умов існування.
Потреби породжують інтереси, тобто спрямованість особистості на певні об'єкти з
метою пізнати їх, оволодіти ними.

Мотив — це внутрішня рушійна сила, що спонукає людину до діяльності. Мотиви

діяльності та поведінки людини генетично пов'язані з і її органічними та культурними
потребами.

Мета — це те, до чого прагне людина, для чого вона працює, за що бореться, чого
хоче досягти у своїй діяльності. Без мети не може бути свідомої діяльності.

Цілі людської діяльності виникли й розвивались історично, у процесі праці. Вони

породжуються суспільним життям, умовами, в яких живе людина, і залежать від
виконуваних людиною ролей, суспільних доручень, від її розвитку та індивідуальних
особливостей. Цілі бувають близькі та віддалені. Віддалена мета реалізується в низці
ближчих, часткових цілей, які крок за кроком ведуть до здійснення віддаленої мети,
що висувається на далеку перспективу.

Суспільно важлива, змістовна мета стає джерелом активності особистості. Тільки

велика мета народжує велику енергію. Така мета викликає єдність розумової,
емоційної та вольової діяльності, цілеспрямовану зосередженість свідомості на
поставлених цілях.
Для поведінки людини характерна динамічність: із зміною обставин можуть
змінюватися і мотиви поведінки, і засоби, необхідні для досягнення мети. Мотиви в
ході діяльності можуть проходити такі етапи:

етап усвідомлення спонукання – мотиваційне спонукання усвідомлюється і починає

виконувати спрямовуючу функцію;

етап прийняття мотиву – перетворення усвідомленого спонукання в особистісний

мотив, відбувається співвідношення і включення спонукання до ієрархії суб’єктивно-
особистісних цінностей;

етап реалізації мотиву – відбувається насичення мотиву змістом, неможливість

реалізації мотиву призводить до фрустрації спонукання;

етап закріплення мотиву – багаторазове повторення веде до перетворення мотиву в

рису характеру, якщо ж закріплення мотиву не відбувається, то формується
нецільність характеру, виникає відчуття соціально-рольової неадекватності;

етап актуалізації спонукання – закріплення в рисах характеру, початок нового циклу

формування мотиваційних утворень. (А.А.Файзуллаєва)

21.Структура діяльності. Спосіб, уміння, навичок.

Діяльність - це форма активного ставлення до дійсності, у ході якої людина впливає

на навколишній світ (інших людей, речі і природу).
Діяльність - це активність, регульована свідомістю людини і спрямована на пізнання
зовнішнього світу.

У психології розрізняють види діяльності: трудову, навчальну, ігрову (гру).

1. ІГРОВА ДІЯЛЬНІСТЬ:
Ігрова діяльність є основним засобом пізнання дитиною зовнішнього світу.
У грі дитина захоплюється процесом, що викликає в нього задоволення.
Щойно інтерес до гри зникає, дитина припиняє його.
В іграх маленьких дітей цілі не бувають стійкими.
Це виявляється у тому, що маленькі діти втрачають цілі у грі та легко переходять від
однієї гри до іншої.
В іграх виявляються і формуються всі психічні процеси та властивості дітей,
наприклад: спостережливість, уважність, вдумливість, завзятість, сміливість,
рішучість, уміння, навички, здібності. (У прятка проявляється почуття терпіння,
очікування)
В ігровій діяльності відбувається фізичний розвиток дітей, розвиваються фізична сила,
спритність, швидкість та точність рухів. (наздоганялки – бістрота, уважність)
В іграх формуються всі властивості дитині, наприклад: робота в колективі, дружба,
товариськість, правдивість, чесність.

2. НАВЧАЛЬНА ДІЯЛЬНІСТЬ – це такий вид діяльності, продуктом якої є знання,

навички та вміння.
Навчання - основний різновид діяльності дітей шкільного віку; активна, свідома та
цілеспрямована діяльність, що полягає у засвоєнні знань, з метою підготовки дітей до
майбутньої самостійної трудової діяльності.
Навчання не обмежується шкільним віком.
Людина навчається все життя.

3. ПРАЦЯ – свідома діяльність людини, спрямовану створення матеріальних і

духовних благ.
Умова будь-якої праці – наявність мети.
Характерна особливість праці в тому, що людина передбачає її результати, уявляє собі
матеріал, який при цьому буде використаний, визначає способи та послідовність своїх
дій.
ПРИКЛАД:
Перш ніж щось будувати, людина створює у своїй уяві образ того, що робитиме.
Наприкінці процесу праці виходить результат, який ще до початку існував в уяві
людини.
Що складніше трудове завдання, то вище вимоги пред'являє собі людина.
Праця є джерелом усіляких емоцій людини. У процесі роботи людина відчуває успіхи
та невдачі. У разі позитивного ставлення до праці ці переживання спонукають його до
ще більшої напруги.

Людина, здійснюючи діяльність, досягає мети за допомогою свідомо організованих

засобів і способів дій. Діяльність має плановий характер. Будь-яка діяльність є
системою дій, що перебувають у чіткому порядку, є взаємозалежними. Діяльність
людини соціально обумовлена, вона пов'язана з розвитком суспільства.
За своєю структурою діяльність складається з окремих дій, а дії - з окремих
робочих операцій. Причому дія в психології розглядається як одиниця діяльності;

Операція - це спосіб виконання дії, обумовлений ситуацією.

Є дві стадії володіння робочими операціями. У психологічній літературі їх називають

уміннями і навичками.

Психологічними засобами діяльності є знання, вміння, навички.

• Навички - здатність діяльності, яка сформувалася шляхом повторення та доведена
до автоматизму.
ПРИКЛАД:
Під час навчання спортивному плаванню людина спочатку усвідомлено,
цілеспрямовано рухає руками, ногами, головою – йому це події, які необхідно
виконати правильно.
У міру навчання, поетапно дані скорочуються, узагальнюються і виконуються як би
автоматично, без участі уваги. У результаті формується відповідна навичка і людина
вже загострює увагу не на виконанні правильних рухів, а у досягненні певного
результату у перемозі.
Чим складніше навичка, тим більше потрібно часу та зусиль для його вироблення.

На формування навичок впливають об'єктивні (стан або конструкція устаткування,

умови роботи та ін.) і суб'єктивні причини (стан здоров'я, динаміка навички, настрій
тощо).

• Уміння – це можливість, здатність реалізації цілей та завдань, навичок та дій.

Уміння ґрунтуються на знаннях.
Виконання діяльності можливе за наявності умінь у суб'єкта.
Уміння не вроджені: вміння відповідають потребам людини, її здібностям, характеру,
професійному та соціальному статусу.
У кожного індивіда існує особиста система умінь, які тією чи іншою мірою
розвинених і реалізованих у різних видах діяльності, у поведінці та житті.
ПРИКЛАД:
Якщо людина, наприклад, не вміє керувати автомобілем, то це не означає, що у неї
відсутні відповідні здібності або можливості для водіння. Людина може взагалі не
хотіти цього робити або просто не вести водіння.

• Знання – це володіння інформацією, що дозволяє вирішити будь-яке завдання чи

завдання.
Виконання діяльності неможливе без знань.
ПРИКЛАД:
З незнайомими предметами ми прагнемо дізнатися, як з ними поводитися, як їх
використовувати. Якщо ми маємо справу з новим технічним пристроєм, то перш за все
знайомимося з інструкцією щодо його використання, тобто ми маємо інформацію, яку
ми можемо застосувати в дії.
Знання піднімають діяльність більш високий рівень усвідомленості, підвищують
впевненість людини у правильності її виконання.

22.Основні види людської діяльності. – гра, навчання, праця - 21-ій пункт

23.Мова і мовлення. Різновиди мовлення.

Мова - система словесних знаків, що служить засобом спілкування між людьми,
засобом розумової діяльності, вираження самосвідомості особистості, передачі з
покоління в покоління і збереження інформації.
Основою виникнення мови є спільна діяльність людей.
Мова розвивається, вдосконалюється у процесі спілкування й існує як жива тільки
за умови активного використання її людьми.
Мовлення – процес використання людиною мови для спілкування.
Мовлення не існує і не може існувати поза будь-якої мови. Мовлення завжди має
індивідуальні характеристики, які характеризують стиль спілкування особистості.

Свідомість людини формується в процесі спілкування людей між собою. Свідома й

духовна взаємодія суб'єктів, що відбувається в основному в процесі їх спільної
практичної діяльності, здійснюється за допомогою мовлення.

Значною мірою завдяки мовленню індивідуальна свідомість кожної людини, не

обмежуючись особистим досвідом, власними спостереженнями, через мову
насичується і збагачується результатами суспільного досвіду. Спостереження і знання
всіх людей стають або можуть завдяки мовленню стати надбанням кожного.

Усне мовлення. Це - основний різновид мовлення. Це - звучне мовлення, яке

сприймається іншими людьми на слух. Усне мовлення поділяється на діалогічне та
монологічне.

Діалогічним називається мовлення між двома або кількома співрозмовниками, які

міняються ролями: то один з них, то другий виконують роль мовця або слухача, тобто
постають як пасивний або активний співрозмовник.
Діалогічне мовлення тісно пов'язане із ситуацією розмови, і тому його називають
ситуативним. Водночас воно і контекстуальне, бо кожне висловлювання значною
мірою зумовлене попереднім висловлюванням, оскільки здійснюється як певна
діяльність двох або кількох осіб.

Діалогічне мовлення недостатньо організоване граматично та стилістично. Як

правило, воно здійснюється простими мовними конструкціями, зумовленими
контекстом, попередніми висловлюваннями. Велику роль у ньому відіграють звичні
сполучення слів, репліки, шаблони, ідіоматичні висловлювання, наприклад: "так би
мовити", "от", "і хто б міг подумати" і таке ін.

Монологічне мовлення - це таке мовлення, коли говорить одна особа, а решта слухає,
сприймає її промову.

Приклад монологічного мовлення - доповідь, лекція, виступ на зборах, пояснення

вчителем нового матеріалу тощо.

Це відносно розгорнутий різновид мовлення. У ньому порівняно мало

використовується позамовна інформація, яка отримується з розмовної ситуації.
Порівняно з діалогічним монологічне мовлення значною мірою є активним або
довільним різновидом мовлення.
Монологічне мовлення - це організований різновид мовлення. Той, хто говорить,
наперед планує або програмує не лише окреме слово, речення, а й весь процес
мовлення, весь монолог загалом, іноді подумки, а іноді у вигляді запису-плану або
конспекту.

Монологічне мовлення у своїх розгорнутих формах вимагає певної підготовки, яка

полягає в попередньому добиранні змісту, чіткому плануванні та відповідному
словесному оформленні.

Письмове мовлення. Письмове мовлення - це особливий різновид мови, що дає змогу

спілкуватися з відсутніми співрозмовниками, які є не лише сучасниками того, хто
пише, а й житимуть після нього. Письмове мовлення - це різновид монологічного
мовлення, але воно здійснюється як писання і читання написаного у вигляді
письмових знаків (слів).

У письмовому мовленні і зміст, і, власне, ставлення до нього треба висловити на

папері.

Письмове мовлення - це найбільш довільний різновид мовлення.

Для успішного вживання письмового мовлення треба опанувати засоби створення
тексту. У процесі свого індивідуального розвитку людина навчається писати і читати
значно пізніше, ніж говорити.

Внутрішнє мовлення. Усне та письмове мовлення, які можуть набувати форми

діалогу чи монологу, є зовнішнім мовленням.

Ще одним різновидом мовлення є внутрішнє мовлення. Як свідчить сама назва,

внутрішнє мовлення непридатне для спілкування з іншими людьми. Людина
користується внутрішнім мовленням, коли розмірковує про щось подумки, планує свої
дії, не висловлюючись вголос і не записуючи на папері, не контактуючи з людьми.

Головним показником внутрішнього мовлення є те, що воно беззвучне, не мовиться

вголос, хоча нерідко його виявляє шепотіння, а іноді воно починає звучати,
переходячи в розмову із самим собою. Це трапляється у випадках великого
напруження думки, яке супроводжується виразними емоціями.

Внутрішнє мовлення відрізняється за своєю структурою від зовнішнього мовлення

тим, що воно дуже скорочене, уривчасте, в ньому опускається більшість другорядних
членів речення. Унаслідок цього воно справляє враження незв'язності та
незрозумілості для іншого, нерідко в реченні залишається один тільки підмет або
присудок, що є центром думки, навколо якого об'єднуються образи.

Внутрішнє мовлення виникло в процесі мовленнєвого спілкування людей через

ускладнення завдань і змісту діяльності. Воно породжене потребою, перш ніж
висловити щось усно чи письмово, його спланувати, окреслити головні контури,
побудувати вислів, схему дій, міркування, перед тим як реалізувати їх практично.

24.Поняття про спілкування. Значення спілкування у житті людини.

Спілкування - це взаємодія двох або більше людей, яка полягає в обміні між ними
інформацією пізнавального або емоційно-оціночного характеру.

Крім взаємної спрямованості дій людей під час спілкування, найважливішою його
характеристикою є те, що кожна особа у взаємодії однаковою мірою постає як суб'єкт,
як особистість.

В ході спілкування люди звертаються одне до одного, розраховуючи отримати відгук.

На зміст та форму спілкування впливають соц. Фактори:
-стать
-вік
-соц. положення
-виховання
-переконання
-нац. культура

Суб'єктами спілкування є люди (не менш, ніж двоє) чи групи людей, які беруть участь
у процесі взаємодії, зміст - наповненість спілкування - інформація, дії, емоції чи
почуття, засоби - механізми передачі змісту - вербальні (слова) і невербальні (жести,
міміка, пантоміміка, паузи, речі, одяг), результати - практичні - обмін інформацією,
речами, виконання справи, психологічні - осмислення інформації, налагодження
стосунків, переживання емоцій та почуттів.

25.Види спілкування. Типи спілкування.

Класифікації видів спілкування

залежно від кількості учасників:
• -міжіндивідним: 1 комунікант – 1 реципієнт;
• - індивідногруповим: 1 комунікант – 1+ реципієнт ;
• - міжгруповим: 1+ комунікант – 1+ реципієнт
Міжіндивідне спілкування передбачає спілкування всіх суб'єктів спілкування -
окремих людей.

Індивідно-групове- спілкування одного суб'єкта, яким постає окремий індивід, з іншим

- групою людей;

Міжгрупове - спілкування груп людей.

за мірою опосередкованості:
• безпосереднє;
• опосередковане;
• інтерактивне
Безпосереднє спілкування - коли суб'єкти спілкуються віч-на-віч;

Опосередковане - особи використовують певні допоміжні об'єкти - телефон, Інтернет,

листи, інших людей.

Інтерактивна сторона спілкування — це та його сторона, яка фіксує не тільки обмін

інформацією, а й організацію сумісних дій, які дозволяють реалізувати деяку загальну
для партнерів діяльність.
за тривалістю:
Короткочасне спілкування, коли один акт спілкування триває не більше двох годин;

Довготривале - тривалість одного акту спілкування складає більше двох годин.

за закінченністю:
Завершене спілкування характеризується тим, що всі суб'єкти спілкування досягнули
поставленої мети;

Незавершене - відзначається тим, що хоча б один суб'єкт чи всі не досягли поставленої

перед спілкуванням мети.

за розміром особистої просторової території:

 інтимна зона - від 15 до 45 см;
 особиста зона - від 45 до 120 см;
  соціальна зона - від 120 до 360 см;
  суспільна (публічна) зона - понад 360 см

Типи спілкування
• етикетний тип спілкування;
• діловий тип;
• товариський;
• приязний;
• інтимний

26.Функції спілкування, їх реалізація в діяльності.

Функції спілкування - це зовнішній прояв властивостей спілкування, ті завдання, які

воно виконує у процесі діяльності індивіда в соціумі.

Відомий фахівець з теорії та практики спілкування Ф.С. Бацевич виокремлює такі

функції спілкування:

− контактну (створення атмосфери обопільної готовності передавати і сприймати

інформацію та підтримувати зв'язок до завершення акту спілкування;

− інформаційну (обмін інформацією, запитаннями і відповідями);

− спонукальну (заохочення адресата до певних дій);

− координаційну (узгодження дій комунікантів);

− пізнавальну (адекватне сприйняття і розуміння змісту повідомлень);

− емотивну (обмін емоціями);

− налагодження стосунків (розуміння свого місця в системі рольових, статус них,

ділових, міжособистісних стосунків);
− регулятивну ( залежно від мети, яку ставить перед собою адресант, він і організовує
своє спілкування, дотримується певної стратегії й тактики).

Усі ці функції між собою тісно взаємодіють у процесі спілкування.

Професійне спілкування у сфері ділових взаємостосунків репрезентує й інші

функції:

− інструментальну (отримання і передавання інформації, необхідної для здійснення

певної професійної дії, прийняття рішення);

− інтегративну (засіб об'єднання ділових партнерів для спільного комунікативного

процесу);

− функцію самовираження (демонстрування особистісного інтелекту і потенціалу);

− трансляційну (передавання конкретних способів діяльності);

− функцію соціального контролю (регламентування поведінки, а іноді (коли йдеться

про комерційну таємницю) й мовної акції учасників ділової взаємодії);

− функцію соціалізації (розвиток навичок культури ділового спілкування);

− експресивну (намагання ділових партнерів передати і зрозуміти емоційні

переживання один одного.)

27.Загальна характеристика пізнавальних психічних процесів.

Пізнавальний процес – психічний процес, за допомогою якого людина пізнає світ.

Пізнавальна діяльність – це процес відображення в мозку людини предметів та явищ
дійсності. Вона складається із серії пізнавальних психічних процесів: відчуття,
сприймання, уваги, пам’яті, уяви, мислення і мовлення. Відображення реальності в
людській свідомості може відбуватися на рівні чуттєвого та абстрактного пізнання.
Чуттєве пізнання характеризується тим, що предмети і явища об’єктивного світу
безпосередньо діють на органи чуття людини – її зір, слух, нюх, тактильні та інші
аналізатори і відображаються у мозку. До цієї форми пізнання дійсності належать
пізнавальні психічні процеси відчуття та сприймання.
Вищою формою пізнання людиною є абстрактне пізнання, що відбувається за
участю процесів мислення та уяви. Об’єктом пізнання у процесах мислення та уяви є
внутрішні, безпосередньо не дані у відчуттях об’єктів, закономірності явищ та
процесів.
Важливу роль у пізнавальній діяльності людини відіграє пам’ять, яка своєрідно
відображає, фіксує й відтворює те, що відображається у свідомості у процесі пізнання.
Важливою характеристикою пізнавальної діяльності є емоційні та вольові
процеси, які спонукають особистість до активних дій, вольових актів.
Підґрунтям розумового пізнання світу, яким би складним воно було, є чуттєве
пізнання. Разом з тим сприймання, запам’ятовування, відтворення та інші процеси
неможливі без участі в них розумової діяльності, переживань та вольових прагнень.
Але кожний з цих процесів має певні закономірності й постає у психічній діяльності
або як провідний, або як допоміжний.

28.Аналізатори людини та їх характеристика.

Аналіза́тори — складні нервові механізми вищих тварин і людини, що здійснюють

сприймання й аналіз подразнень з зовнішнього і внутрішнього середовища.

Поняття аналізаторів, запроваджене в фізіологію І. П. Павловим, ширше, ніж термін

«органи чуття».

Аналізатор — єдина функціональна система, до якої, крім периферичного чутливого

утвору (рецептора), що сприймає певні подразнення, входять нервові волокна, які
передають збудження до центральної нервової системи, а також центр в корі
головного мозку, в якому збудження перетворюється у відчуття.

Аналізатору властива здатність сприймати й розрізняти різноманітні щодо своєї сили

й характеру подразнення.

Діяльність аналізатора людини й тварин нерозривно зв'язана з синтетичною

діяльністю їхнього мозку.Під впливом змін умов навколишнього середовища в
організмі людини формується інформація про необхідність зміни організації життєвих
процесів з метою запобігання ушкодженню та загибелі організму. Зв’язок людини з
навколишнім середовищем здійснюється за допомогою аналізаторів, які сприймають
та передають інформацію в кору великих півкуль головного мозку.

Аналізатор складається з рецептора, провідних нервових шляхів та мозкового

закінчення. Рецептор перетворює енергію подразника в нервовий процес. Провідні
шляхи передають нервові імпульси в кору головного мозку. До складу мозкового
кінця аналізатора входять ядро та розсіяні по корі головного мозку елементи, які
забезпечують нервові зв’язки між різними аналізаторами. Двосторонній зв’язок між
рецепторами та мозковим закінченням забезпечує саморегуляцію аналізатора.

У людини є рецептори, налаштовані на сприйняття електромагнітних коливань

(фоторецептори, розташовані в сітківці ока), механічних коливань повітря
(фоторецептори вуха), дотику (тактильні рецептори), змін гідростатичного та
осмотичного тиску крові (баро- та осморецептори), змін положення тіла відносно
вектора гравітації (рецептори вестибулярного апарата) або частин тіла одна відносно
одної та тонусу м’язів (пропріорецептори м’язів та сухожиль).

29.Загальна характеристика пізнавальних процесів.

Пізнавальний процес – психічний процес, за допомогою якого людина пізнає світ.

Пізнавальна діяльність – це процес відображення в мозку людини предметів та явищ
дійсності. Вона складається із серії пізнавальних психічних процесів: відчуття,
сприймання, уваги, пам’яті, уяви, мислення і мовлення. Відображення реальності в
людській свідомості може відбуватися на рівні чуттєвого та абстрактного пізнання.
Чуттєве пізнання характеризується тим, що предмети і явища об’єктивного світу
безпосередньо діють на органи чуття людини – її зір, слух, нюх, тактильні та інші
аналізатори і відображаються у мозку. До цієї форми пізнання дійсності належать
пізнавальні психічні процеси відчуття та сприймання.
Вищою формою пізнання людиною є абстрактне пізнання, що відбувається за
участю процесів мислення та уяви. Об’єктом пізнання у процесах мислення та уяви є
внутрішні, безпосередньо не дані у відчуттях об’єктів, закономірності явищ та
процесів.
Важливу роль у пізнавальній діяльності людини відіграє пам’ять, яка своєрідно
відображає, фіксує й відтворює те, що відображається у свідомості у процесі пізнання.
Важливою характеристикою пізнавальної діяльності є емоційні та вольові
процеси, які спонукають особистість до активних дій, вольових актів.
Підґрунтям розумового пізнання світу, яким би складним воно було, є чуттєве
пізнання. Разом з тим сприймання, запам’ятовування, відтворення та інші процеси
неможливі без участі в них розумової діяльності, переживань та вольових прагнень.
Але кожний з цих процесів має певні закономірності й постає у психічній діяльності
або як провідний, або як допоміжний.

30.Відчуття як пізнавальний процес. Види відчуттів.

Відчуття – це психічний процес відображення окремих властивостей об'єкта
реального світу, які безпосередньо впливають на органи чуття (аналізатори) (загальні
властивості відчуттів: якість, інтенсивність (сила), тривалість і просторова локалізація
відчуттів).

Інтерорецептивні відчуття - рецептори розташовані у внутрішніх органах та

тканинах тіла, відбивають стан внутрішніх органів.
Пропріорецептивні відчуття - рецептори розміщені в м'язах і суглобах. Дають
інформацію про рух та становище тіла у просторі.
Екстерорецептивні відчуття - відбивають властивості предметів та явищ
зовнішнього світу, рецептори (зорові, слухові, дотичні, нюхові) розміщені на поверхні
тіла.
Дистантні відчуття - рецептори реагують на подразнення, що надходять від
віддалених об'єктів – зорові, слухові, нюх.
Контактні відчуття - рецептори передають роздратування при безпосередньому
контакті з об'єктами, що на них впливають – кінестетичні, дотичні, смакові, органічні.
Кінестатичні та статичні відчуття - дають інформацію про рух та становище нашого
тіла.

31.Сприймання як пізнавальний процес.

Сприйняття – це процес відображення людиною предметів і явищ загалом, що

відбувається з допомогою елеменатрних, чуттєвих образів. (Здатність сприймати,
розрізняти та засвоювати явища зовнішнього світу, усвідомлення).
Властивості сприймання: предметність, цілісність, структурність, константність,
осмисленість
• Відчуття відображає лише окремі властивості предметів, у той час як сприйняття
відображає предмети та явища навколишнього світу загалом.
• Відчуття дано всім живим істотам. Сприйняття має місце лише на стадії
перцептивної психіки і властиве лише тим живим організмам, які здатні до побудови
цілісного перцептивного образу (риби, комахи, вищі тварини, людина).
• В основі відчуттів лежить дія одного аналізатора, тоді як сприйняття спирається на
спільну роботу та взаємодію кількох аналізаторів. Наприклад, сприймаючи апельсин,
ми поєднуємо зорові, дотикові та смакові враження в єдиний образ.
• Підсумком відчуттів є почуття, наприклад, відчуття яскравості, гучності, солоного,
солодкого. Підсумком сприйняття є образ предмета чи явища.
• Крім того, на відміну від відчуттів, сприйняття – це означений та осмислений процес,
оскільки пов'язаний із мисленням та мовою.

32.Уява як специфічний пізнавальний процес.

Уява – особлива форма психіки, яка може бути тільки у людини. Воно безперервно
пов'язане з людською здатністю змінювати світ, перетворювати дійсність і творити
нове. Уява є і створення нових образів, і перетворення минулого досвіду, і те, що таке
перетворення відбувається при органічній єдності чутливого і раціонального. Уява
пов'язана з емоціями, з діяльністю підкіркових утворень головного мозку, які
регулюють органічні процеси.

Уява, фантазія — це відображення реальної дійсності в нових, несподіваних,

незвичних сполученняхі зв'язках.

Уява є складовою пізнавальної діяльності людини, однак вона відрізняється від інших
пізнавальних психічних процесів. Зокрема, уява відрізняється від сприймання. Уява —
це процес створення людиною на основі попереднього досвіду образів об’єктів, яких
вона ніколи не сприймала. Образи уяви не завжди відповідають реаліям, в них є
елементи фантазії.

Уява виводить людину за межі буденного існування. Минуле зафіксовано в образах

пам’яті. Майбутнє — в мріях і фантазіях.

Уява — основа наочно-образного мислення. Уява дає змогу орієнтуватися в ситуації

без застосування практичних дій.

З уявою в практичній діяльності людей пов’язують процес художньої творчості.

33.Уява і творчість.

Здатність людей до уяви лежить в основі їх творчості. Структура творчого процесу є

багатокомпонентною. Творча уява – це один з видів (хоча і найбільш важливий) уяви.
Креативність як творча сторона особистості, виявляється в діяльності й спілкуванні
раніше за все як схильність і здатність уявляти.

Творча людина здатна продукувати в будь-якій сфері діяльності (конструктивно-

технічній, літературно-художньій, музичній т. ін.) яскраві, глибоко перероблені
образи. «Яскравість» образу виражається в силі (інтенсивності) продуктів творчої уяви
(ментальних картин, проектів, сцен, схем, процесів, що динамічно розгортаються), в
яких передбачається майбутній реальний продукт (картина, літературний твір, танець,
технічний виріб тощо).
Творче перетворення дійсності в уяві підкоряється певним законам і здійснюється
визначеними способами. Нові образи створюються на основі того, що вже було в
психіці, завдяки операціям аналізу і синтезу. Цей процес стадіальний.

34.Увага та її властивості.

Ува́га — спрямованість психічної діяльності людини та її зосередженість у певний

момент на об'єкти або явища, які мають для людини певне значення при одночасному
абстрагуванні від інших, в результаті чого вони відображаються повніше, чіткіше,
глибше, ніж інші.

Увага детермінується співвідношенням збуджень у корі великих півкуль головного

мозку, зумовлених подразниками, що впливають на чуття організму, і внутрішніми
установками та психічними станами.

Фізіологічним підґрунтям уваги є збудження, що виникає в корі великих півкуль

головного мозку під впливом подразнень, які на нас діють.

У процесі діяльності під впливом зовнішніх і внутрішніх подразнень у відповідних

ділянках кори великих півкуль головного мозку виникають більш або менш стійкі
осередки оптимального збудження. Ці оптимальні збудження стають домінуючими і
викликають гальмування слабших збуджень, що виникають в інших ділянках кори
великих півкуль.

Види уваги
 За регуляцією розрізняють мимовільну, довільну та післядовільну увагу.
Мимовільна увага – виникає спонтанно, без зусиль свідомості, під впливом
найрізноманітніших подразників, які впливають на той чи інший аналізатор організму.
Довільна увага – це свідомо спрямоване зосередження особистості на предметах і
явищах навколишньої дійсності, на внутрішній психічній діяльності. Довільна увага
своїм головним компонентом має волю.
Головним збуджувачем довільної уваги є усвідомлювані потреби та обов’язки,
інтереси людини, мета та засоби діяльності.
Післядовільна увага – виникає в результаті свідомого зосередження на предметах та
явищах у процесі довільної уваги, долаючи труднощі під час довільного зосередження,
людина звикає до них, сама діяльність зумовлює появу певного інтересу, а часом і
захоплює її виконавця, і увага набуває рис мимовільного зосередження.

 За спрямованістю увага буває зовнішня і внутрішня.

Зовнішня увага (сенсорна, рухова) – відіграє провідну роль у спостереженні
предметів і явищ навколишньої дійсності та їх відображенні нашою свідомістю.
Внутрішня увага (інтелектуальна увага) – спрямовується на аналіз діяльності
психічних процесів (сприймання, пам’яті, уваги, мислення), психічних органів і
переживань.
Властивості уваги: зосередженість або концентрація уваги, стійкість, переключення,
обсяг.
Зосередження уваги – це головна її особливість. Вона виявляється в мірі
інтенсивності зосередженості на предметі розумової або фізичної діяльності.
Стійкість уваги – характеризується тривалістю зосередження на об`єктах діяльності.
Стійкість, як і зосередженість, залежить від сили або інтенсивності збудження, що
забезпечується і силою впливу об’єтів діяльності, і індивідуальними можливостями
особистості, важливістю для неї діяльності, зацікавленням нею.
Переключення уваги – навмисне перенесення уваги з одного предмета на інший,
якщо цього вимагає діяльність.
Обсяг уваги – це така кількість об’єктів, які можуть бути охоплені увагою і сприйняті
в найкоротший час. За цією ознакою увага може бути вузькою та широкою. Існує
певна закономірність, згідно з якою людина може тримати в полі своєї уваги 5 – 9
об’єктів.

35.Пам'ять як фізіологічний процес.

Пам'ять - це психічний процес відображення досвіду людини шляхом засвоєння,
збереження та подальшого відтворення обставин її життя та діяльності.
Одиницями роботи пам'яті є уявлення - образи раніше сприйнятих предметів, явищ,
думок чи фантазій людини. Саме через уявлення пам'ять має тісний зв'язок з іншими
пізнавальними процесами (відчуттями, сприйманням, мисленням та уявою), які дають
основу для запам'ятовування і подальшого відтворення інформації.
 Пам’ятаючи минуле, вона краще розуміє теперішнє і може прогнозувати майбутнє.
Людина без пам’яті перестає бути особистістю, не орієнтується в часі і просторі.
 Для розуміння причинного обумовлення процесів пам’яті важливе значення має
поняття підкріплення, під яким найчастіше розуміють досягнення безпосередньої мети
дії індивіда.

36.Види пам’яті. Процеси пам’яті.

Залежно від того, що саме людина запам'ятовує і відтворює, розрізняють

чотири види пам'яті: образну, рухову, емоційну і словесно-логічну.
Образна пам'ять виявляється у запам'ятовуванні образів, уявлень конкретних
предметів, явищ, їхніх властивостей, наочно даних зв'язків між ними
Рухова пам'ять виявляється в запам'ятовуванні й відтворенні людиною своїх рухів та
їх поєднань.Рухова пам'ять є основою для формування різних умінь і навичок,
засвоєння усної та письмової мови, комплексів рухів тощо.
Емоційна пам'ять полягає в запам'ятовуванні й відтворенні людиною своїх емоцій та
почуттів
Словесно-логічна пам'ять полягає в запам'ятовуванні думок, понять, суджень,
умовиводів, які відображають істотні зв'язки і відношення предметів і явищ, їхні
загальні властивості
Інша класифікація видів пам'яті спирається на ознаку  тривалості
збереження інформації і має наступні види: короткочасна, довготривала,
оперативна.
Короткочасна пам'ять утримує інформацію впродовж дуже незначного часу (долі
секунд).
Довготривала пам'ять зберігає інформацію впродовж значних відрізків часу, іноді
всього життя людини.
Оперативна пам'ять потрібна для виконання людиною певних поточних операцій і
утримання інформації під час них.
Наступна класифікація має ознакою для розподілу видів пам'яті
активність свідомості людини і поділяється на: мимовільну і довільну.
Мимовільна пам'ять -пам'ять, в якій людина запам'ятовує і відтворює інформацію,
не докладаючи для цього вольових зусиль, а спираючись на цікавість, значимість такої
інформації
Довільна пам'ять - в її роботі чітко поставлена мета, докладаються відповідні вольові
зусилля для запам'ятовування.

Процеси та індивідуальні особливості пам'яті

Запам'ятовування-закріплення в корі великих півкуль головного мозку образів, що
виникають на основі відчуттів, сприймання, мислення чи уяви.
Збереження - це утримання в корі головного мозку інформації, яку людина
попередньо запам'ятала.
Відтворення - процес активізації в мозку інформації, яка була попередньо
запам'ятовано та збережена.
Відтворення може мати три форми - впізнавання, пригадування і спогади.

Впізнавання матеріалу відбувається при його повторному сприйманні. При цьому

шукається потрібний матеріал із того, що міститься в довготривалій пам'яті і
звіряється із сприйманим образом.

Пригадування - це найбільш активна форма відтворення. Воно пов'язане із довільним

пошуком потрібного матеріалу в тривалій пам'яті та його реконструкцією.

Спогади– це здатність, що дає нам змогу перенести в теперішню свідомість дещо з

минулого, те, що раптом ожило, стало зрозумілим і виразним.
Забування - це процес втрати або погіршення точності чи обсягу матеріалу, що був
запам'ятований.

37.Індивідуальні особливості пам’яті.

У пам’яті людей є значні індивідуальні відмінності. Вони виявляються у відмінностях

продуктивності процесів пам’яті; у переважанні пам’яті тієї чи іншої модальності; у
відмінностях у рівні розвитку різних типів пам’яті.

Індивідуальні особливості пам’яті:

• швидкість запам’ятовування визначається кількістю повторень (або часом), що
потрібні людині для запам’ятовування нового матеріалу;
•точність запам’ятовування визначають відповідністю відтвореного тому, що
запам’ятовували, та кількістю допущених помилок;
•міцність запам’ятовування виявляється в тривалості збереження завченого матеріалу
(або в повільності його забування);
•готовність до відтворення виявляється в тому, як швидко та легко в потрібний момент
людина може пригадати необхідні їй відомості.

Індивідуальні відмінності пам’яті можуть бути зумовлені типом вищої нервової

діяльності. Швидкість утворення тимчасових нервових зв’язків пов’язана з силою
процесів забування та гальмування, що зумовлює точність і міцність
запам’ятовування.
Індивідуальні відмінності пам’яті виявляються також у тому, який матеріал краще
запам’ятовується, – образний, словесний чи однаковою мірою продуктивно той та
інший.
У цьому контексті у психології розрізняють наочно-образний, словесно-абстрактний,
змішаний або проміжний типи пам’яті. Ці типи зумовлені частково співвідношенням
першої та другої сигнальних систем у вищій нервовій діяльності людини, але
головним чином – умовами життя та вимогами професійної діяльності.

38.Головні характеристики мислення.

Мислення - це інтелектуальна й практична діяльність, оскільки поєднує в собі

пізнання і творче перетворення образів і уявлень, зафіксованих у пам'яті. Це завжди
активна зміна діяльності внаслідок розумової праці.
Мислення тісно пов'язане з чуттєвим пізнанням, яке є джерелом мислення, його
основою. Через відчуття та сприймання мислення безпосередньо зв'язане з
навколишнім світом і є його відображенням. Але в процесі мислення людина виходить
за межі чуттєвого пізнання, розкриває такі явища, які не можна безпосередньо
сприйняти.
Головні характеристики мислення

Опосередкованість. Це означає, що, встановлюючи зв'язки і відношення між речами,

людина спирається не тільки на безпосередні відчуття і сприймання, але обов'язково
надані минулого досвіду, який зберігається в пам'яті. Наприклад, якщо ми вранці
бачимо, що дах сусіднього будинку мокрий, то робимо висновок, що вночі пройшов
дощ.
Узагальненість. Людина спирається і на наявні в неї знання про загальні закони
розвитку природи і суспільства. У процесі мислення людина використовує знання
загальних положень, які склалися на підґрунті попереднього досвіду і в яких
відображені найзагальніші зв'язки і закономірності навколишнього світу. Твердження
„вулиці сохнуть після дощу" грунтується на знаннях про те, що вода випаровується
під впливом тепла. Саме поняття причини і наслідку може виникнути тільки
опосередковано, шляхом узагальнення численних фактів, що зберігаються в пам'яті, в
яких виявлялися дані зв'язки між явищами. Але якщо це поняття виникло, то воно
включається в подальшу роботу мислення.
Мислення виходить з „живого споглядання ", але не зводиться до нього. Мислення
з'являється у процесі еволюції як інструмент подолання протиріч, які мають місце на
етапі чуттєвого відображення.

39.Види мислення. Форми мислення.

Існують такі види мислення

 наочно-дійове мислення;
 наочно-образне мислення;
 теоритичноно-образне мислення;
 теоритично-понятійне мислення.

Наочно-дійове здійснюється на основі практичних дій з реальними об'єктами або

їхніми зображеннями. Цей вид мислення обмежений можливістю оперувати
об'єктами, їхніми моделями або зображеннями. Прикладом наочно-дійового
мислення є підрахунки за допомогою пальців, виконання ремонтних робіт методом
спроб та помилок тощо.

У наочно-образному мисленні (образному) людина оперує образами сприймання.

Отже, воно є результатом безпосередніх вражень людини. Наочно-образне мислення
характерне для деяких вищих тварин, дітей віком від 4 до 7 років, а також часто
зустрічається у дорослих. Наприклад, людина розв'язує завдання, яке представлене
наочно у вигляді схеми чи креслення.
Теоритично-образне мислення спирається на образи пам'яті чи уяви. У період
міркувань безпосереднього сприймання предметів чи явищ не відбувається.

Теоритично-понятійне мислення  спирається на операції з поняттями. В результаті

людина пізнає суттєві закономірності та ті взаємозв'язки оточуючих предметів і явищ,
які не надаються безпосередньому спостереженню. Так як поняття утворюються за
допомогою абстрактних знаків (слів та символів), для цього виду мислення особливого
значення набуває мовлення

Наочно-дійове мислення є основою для формування складніших видів мислення.

У наочно-образному мисленні (образному) людина оперує образами сприймання.

Отже, воно є результатом безпосередніх вражень людини..

Теоритично-образне мислення спирається на образи пам'яті чи уяви. У період

міркувань безпосереднього сприймання предметів чи явищ не відбувається.

Теоритично-понятійне спирається на операції з поняттями. В результаті людина пізнає

суттєві закономірності та ті взаємозв'язки оточуючих предметів і явищ, які не
надаються безпосередньому спостереженню.

Форми мислення

Результати процесу мислення (думки) існують у формі суджень, міркувань, умовиводів

і понять.

Судження — це форма уявного відображення об’єктивної дійсності, яка полягає в

тому, що людина стверджує наявність або відсутність ознак, властивостей чи відносин
у певних об’єктах. 

Судження — це акт мислення, що відображує зв’язки, відносини речей, Кожне

судження містить суб’єкт і предикат. Суб’єктом є предмет судження, про який ідеться і
який відображується у свідомості людини.

Предикат — це відображення відносин, ознак, властивостей, які людина стверджує.

Наприклад: “Усі метали при нагріванні розширюються” (“усі метали” — це суб’єкт, а
“при нагріванні розширюються” — предикат).

Міркування — це низка взаємопов’язаних суджень, спрямованих на те, щоб з’ясувати

істинність якоїсь думки, довести її або заперечити.Прикладом міркування є доведення
теореми. У процесі міркування людина з одних суджень виводить нові шляхом
умовиводів.В умовиводах через уже наявні знання здобуваються нові. Розрізняють
умовиводи індуктивні, дедуктивні та за аналогією.

Індуктивний умовивід — це судження, в якому на основі конкретного, часткового

робиться узагальнення. Наприклад: “Срібло, залізо, мідь — метали; срібло, залізо,
мідь при нагріванні розширюються; отже, метали при нагріванні розширюються”.
Дедуктивний умовивід — це судження, в якому на основі загального здобуваються
знання про часткове, конкретне. Наприклад: “Усі метали при нагріванні
розширюються; срібло — метал; отже, срібло при нагріванні розширюється”.

40.Критерії процесу мислення.

Існують таки види мислення

 наочно-дійове мислення;
 наочно-образне мислення;
 теоритичноно-образне мислення;
 теоритично-понятійне мислення.

Наочно-дійове здійснюється на основі практичних дій з реальними об'єктами або

їхніми зображеннями. Цей вид мислення обмежений можливістю оперувати
об'єктами, їхніми моделями або зображеннями. Прикладом наочно-дійового
мислення є підрахунки за допомогою пальців, виконання ремонтних робіт методом
спроб та помилок тощо.

У наочно-образному мисленні (образному) людина оперує образами сприймання.

Отже, воно є результатом безпосередніх вражень людини. Наочно-образне мислення
характерне для деяких вищих тварин, дітей віком від 4 до 7 років, а також часто
зустрічається у дорослих. Наприклад, людина розв'язує завдання, яке представлене
наочно у вигляді схеми чи креслення.

Теоритично-образне мислення спирається на образи пам'яті чи уяви. У період

міркувань безпосереднього сприймання предметів чи явищ не відбувається.

Теоритично-понятійне мислення  спирається на операції з поняттями. В результаті

людина пізнає суттєві закономірності та ті взаємозв'язки оточуючих предметів і явищ,
які не надаються безпосередньому спостереженню. Так як поняття утворюються за
допомогою абстрактних знаків (слів та символів), для цього виду мислення особливого
значення набуває мовлення

Наочно-дійове мислення є основою для формування складніших видів мислення.

У наочно-образному мисленні (образному) людина оперує образами сприймання.

Отже, воно є результатом безпосередніх вражень людини..

Теоритично-образне мислення спирається на образи пам'яті чи уяви. У період

міркувань безпосереднього сприймання предметів чи явищ не відбувається.

Теоритично-понятійне спирається на операції з поняттями. В результаті людина пізнає

суттєві закономірності та ті взаємозв'язки оточуючих предметів і явищ, які не
надаються безпосередньому спостереженню
 41.Структури мислення.

Мислення людини складається із змісту і форми.

Зміст мислення (думки) — це предмети, явища, процеси об'єктивного світу, які

відображаються в мисленні, або предмет думки, або те, про що людина думає. За
змістом думка може бути істинною або хибною. Зміст мислення не може існувати без
форми.
Форма мислення— це спосіб організації думки, спосіб її побудови та виразу. Форма
мислення виражає дещо загальне, інваріантне в різних за змістом думках. Люди
виражають свої думки в таких логічних формах: у поняттях, висловлюваннях
(судженнях), умовиводах. По формі думка може бути побудована правильно і
неправильно.

Структура будь-якого міркування складається з двох основних компонентів:

♦ засновків;

♦ висновку.

Засновки — це висловлювання, в яких міститься вихідне, відоме знання.

Висновок — це висловлювання, в якому міститься нове знання і яке отримують

логічним шляхом із засновків.

42.Психічні стани особистості та їх види.

Поведінка і діяльність людини в будь-який проміжок часу залежать від того, які саме
особливості психічних процесів і психічних властивостей особистості виявляються
протягом цього періоду, тобто від її психічного стану.
Психічний стан – наявний на даний час відносно стійкий рівень психічної діяльності,
що проявляється в підвищеній або пониженій активності особистості.
Психічний стан – психологічна характеристика людини, що відображає її тривалі,
статичні душевні переживання.
Психічний стан є ефектом (наслідком) психічної діяльності та її тлом. Психічна
діяльність відбувається в горизонті, “тілі” психічного стану, який впливає на неї.
Психічні стани впливають на протікання психічних процесів, а повторюючись часто,
набувши стійкості, можуть стати властивістю особистості.
Види психічних станів виділяють у залежності від таких параметрів:
- вплив на особистість (позитивні і негативні, стенічні й астенічні);
- переважні форми психіки (емоційні, вольові, інтелектуальні);
- глибина (глибокі, поверхневі);
- час протікання (короткочасні, тривалі та ін.);
- ступінь усвідомленості.
Психічні стани: стрес, настрій, афект, страх, гнів, сором, фрустрація, радість, агресія
та ін.

43.Загальна характеристика емоцій і почуттів.

Почуття - стійке емоційне ставлення людини до явищ дійсності, яке відображає
значення цих явищ відповідно до її потреб і мотивів.
Роль почуттів у практичній та пізнавальної діяльності людини взагалі виключно
велика.
Переживання, що виникають у людини, являються своєрідними сигналами, які
інформують про те, що в даний момент найбільш актуально.
Почуття пов'язані з усіма сферами нашої психіки:

— з відчуттями та сприйманнями (нам подобаються певні кольори, форми, запахи,

які викликають у нас позитивні емоції);
— з пам'яттю (відтворюючи ті чи інші повідомлення, ми нібито заново переживаємо
емоції, які їх супроводжують; крім того, емоційне забарвлення повідомлення впливає
на ефективність його запам'ятовування);
— з уявою, з уявленнями про майбутнє (нас охоплює жах, коли ми уявляємо, яку
загрозу для світу несе ядерна бомба, тероризм тощо).

Емоції - це відносно короткочасні переживання, які носять чітко виражений

ситуативний характер, тобто зв'язані зі ставленням людини до ситуацій, що
виникають, або можливих ситуацій, до своєї діяльності, до конкретних вчинків. Емоції
- конкретна форма переживання почуттів.

Таке розуміння не прив'язує емоцій лише до органічних потреб. При цьому

справедливо вважається, що емоції людини є продуктом суспільно-історичного
розвитку і впливу соціального середовища, у якому вона розвивається, і що вони
пов'язані з усією різноманітністю явищ і сторін дійсності, а не тільки з
інстинктивними потребами та їх задоволенням.

Почуття, на відміну від емоцій, — це стійкі переживання, у яких виражається

емоційне ставлення людини до певного об'єкта (суб'єкта): людини, сім'ї, класу, школи,
художнього твору, мистецтва, Батьківщини.

44.Функції емоцій та почуттів.

Оцінна (відбиваюча) функція – виражається в суспільній оцінці подій. Завдяки тому,

що почуття охоплюють весь організм, вони дозволяють визначити корисність чи
шкоду факторів, які на них впливають і реагувати лише на шкідливий фактор. Завдяки
цій функції людина може орієнтуватися в довколишній дійсності, оцінювати предмети
і явища з точки зору їх бажаності.

Сигнальна (перед інформаційна) функція - з величезної кількості подразників, які

діють на органи чуття, лише деякі виділяються, справляють враження і зберігаються
як забарвлені певним емоційним тоном образи пам’яті. Переживання, що виникають,
сигналізують людині про те, як задовольняються потреби, які перешкоди до цього, на
що в першу чергу треба звернути увагу.

Спонукальна функція- зумовлює прагнення опанувати об'єкт, що подобається,

увійти в контакт із привабливою людиною, займатися діяльністю, яка подобається.
Спонукальна функція пов'язана з наявністю емоційного переживання, що містить
образ предмета задоволення потреби і своє упереджене ставлення до нього, що і
спонукає людину до дії.

45.Характеристика вищих почуттів.

В емоційній сфері людини особливе місце посідають вищі почуття. За змістом вищі
почуття поділяють на моральні, естетичні, інтелектуальні та праксичні почуття. Рівень
духовного розвитку людини оцінюють за тим, якою мірою їй властиві ці почуття. У
вищих почуттях яскраво виявляються їхні інтелектуальні, емоційні та вольові
компоненти. Вищі почуття є не лише особистим переживанням, а й засобом виховного
впливу на інших.

Моральні почуття — це почуття, в яких виявляється стійке ставлення людини до

суспільних подій, до інших людей, до самої себе. Їхнім джерелом є спільне життя
людей, їхні взаємини, боротьба за досягнення суспільних цілей.

Естетичні почуття— це чуття краси в явищах природи, в праці, в гармонії барв,

звуків, рухів і форм. Ці почуття викликають твори мистецтва. Залежно від рівня
загальної та мистецької культури люди по різному відгукуються на красу

Праксичні почуття — це переживання людиною свого ставлення до діяльності.

Людина відгукується на різні види діяльності — трудову, навчальну, спортивну. Це
виявляється в захопленні, в задоволенні діяльністю, в творчому підході, в радості від
успіхів або в незадоволенні, в байдужому ставленні до неї. Праксичні почуття
виникають у діяльності. Вони особливо успішно розвиваються і стають стійкими тоді,
коли діяльність імпонує інтересам, нахилам і здібностям людини, коли в діяльності
виявляються елементи творчості, розвиваються перспективи її розвитку.
Інтелектуальні почуття являють собою емоційний відгомін ставлення особистості до
пізнавальної діяльності в широкому розумінні. Ці почуття виявляються в
допитливості, чутті нового, здивуванні, упевненості або сумніві. Інтелектуальні
почуття яскраво виявляються в пізнавальних інтересах, любові до знань, навчальних і
наукових уподобаннях.

46.Загальне поняття про волю. Природа волі.

Воля - психічний процес свідомої і цілеспрямованої регуляції людиною своєї
діяльності та поведінки з метою досягнення бажаної мети.

У вольових діях людина здійснює свою свідому мету.

Воля є однією з найважливіших умов людської діяльності. Воля людини виробилася в

процесі її суспільно-історичного розвитку, в трудовій діяльності. Живучи й
працюючи, люди поступово навчилися ставити собі певну мету і свідомо досягати її
здійснення.

У боротьбі за існування, долаючи труднощі, напружуючи свої сили чи опановуючи

себе, людина виробила в собі різні якості волі. Чим важливішими були ті завдання, які
мали виконати люди в житті, і чим більше вони їх усвідомлювали, тим активніше вони
домагалися їх вирішення.

47.Характеристика вольових дій. Структура вольового акту.

Особливий вид довільних дій і складають вольові дії. Вольові дії, зберігаючи всі
істотні ознаки довільної дії, включають як необхідну умову подолання труднощів,
перепон. Отже, вольова дія — це дія, яка здійснюється в умовах конфлікту
внутрішньо суперечливих тенденцій. Воля саме тоді й виявляється, коли людина
зустрічається з труднощами на шляху до мети. Перепони можуть бути як зовнішніми,
так і внутрішніми. Зовнішні перепони - час, простір, протидія людей, фізичні
властивості речей. Внутрішні перепони - відношення і установки людини,
хворобливий стан, утома тощо. Зовнішні і внутрішні перепони, відображаючись у
свідомості, викликають вольове зусилля, яке створює необхідний тонус, мобілізаційну
готовність для подолання труднощів.

Вольові дії розрізняються за складністю. Так, молодий чоловік, знайомий із

симпатичною дівчиною, долає деякі побоювання, пов'язані з її можливою відмовою.
Подібні вольові дії називаються простими. Складна вольова дія включає в себе
декілька простих. У свою чергу, складні вольові дії входять до системи організованої
вольової діяльності людини, спрямованої на досягнення свідомо поставлених
близьких і далеких цілей.

Вольова дія - це свідома, цілеспрямована дія, за допомогою якої людина здійснює

стоїть перед ним ціль, підпорядковуючи свої імпульси свідомому контролю і
змінюючи навколишню дійсність у відповідності зі своїм задумом", - пише С. Л.
Рубінштейн.

Структура вольового акту

Підґрунтя волі, як і активності суб'єкта загалом, складають потреби, які психологічно

виявляються у вигляді мотивів. Мотиви є не тільки обґрунтуванням постановки
певних цілей і відмови від інших, але й обґрунтовують необхідність здійснення одних
дій і гальмування (або призупинення) виконання інших для досягнення поставленої
мети. Отже, вольовий акт починається з виникнення потреби, що виявляється у
вигляді прагнення.

Прагнення - це мотиви, у яких виявляються потреби особистості за умов, що відсутні

в найближчій життєвій ситуації, але можуть бути створені як результат спеціально
організованої діяльності особистості. Причому ця діяльність може бути домінуючою
протягом досить тривалого періоду життя людини.
Потяг характеризується невисоким рівнем усвідомлення мети. Він переживається як
неясний емоційний порив, незадоволеність існуючим станом справ. Щось не
влаштовує людину в навколишньому житті, але вона ще не знає точно що, оскільки
потяг не має чітко вираженої спрямованості на мету.
Бажання являє собою більш чи менш чітке усвідомлення мети. У своїх вищих виявах,
які в психології називаються хотіннями, саме вони стають підставою вольових дій,
спрямованих на досягнення значущих особистісних цілей.
ПЕРЕКОНАННЯ - це система мотивів особистості, що спонукає її діяти відповідно
до своїх поглядів і принципів.

Підґрунтя переконань становлять знання, які є для людини істинними, незаперечними,

в яких вона абсолютно впевнена. Переконання становлять основу соціогенних мотивів
і втілюють усвідомлені потреби особистості діяти відповідно до своєї внутрішньої
позиції, поглядів, теоретичних принципів. Основою таких потреб є сукупність знань
про природу, суспільство й людину, тобто світогляд, який, передусім, виражає свідоме
ставлення до світу, яке охоплює і знання, і оцінку, і дії в їхній єдності. Світогляд і пов
´язані з ним переконання мають складну психологічну структуру, яка містить три
головні компоненти: когнітивний (знання); емоційний (оцінка, ставлення);
поведінковий (воля).

Він розрізняє чотири послідовні стадії вольового акту.

1. Виникнення спонукання та попередня постановка мети.
2. Стадія обговорення та боротьби мотивів.
3. Рішення.
4. Виконання.

48.Вольові якості особистості. Умови їх формування.

Кожна людина має свій індивідуальний набір вольових якостей, від яких залежать не
тільки дії, а й вчинки особистості.
Вольовий акт завжди пов'язаний з додатком зусиль, прийняттям рішень та їх
реалізацією. Для вольового акту характерна наявність продуманого плану здійснення
будь-яких дій.

Вольовий акт характеризує посилену увагу до дії і відсутність безпосереднього

задоволення, одержуваного в процесі й у результаті його виконання (мається на увазі
емоційного, а не морального задоволення).

Воля є дієвою стороною свідомості людини, тобто таким його якістю, завдяки якому
психічна діяльність впливає на діяльність практичну. Під впливом вольових процесів
людина може докласти зусилля до того, щоб активізувати свої дії і вчинки і добитися
їх успішного завершення в умовах подолання труднощів. Але та ж людина завдяки
волі може утриматися від вчинення якихось дій або вчинків, сповільнити або зупинити
їх, якщо вони почалися, або направити в інше русло. Це дуже важливе і складне
властивість особистості.
Цілеспрямованість - це здатність людини підпорядковувати свої дії цілям, які
необхідно досягти, це мобілізація сил на те, щоб правильно визначити шляхи, засоби,
способи і прийоми своєї діяльності, це цільова спрямованість прийнятих рішень і їх
виконання.

Самовладання - це вольова якість, характерне для людей, які управляють своїми

думками і почуттями, своїми діями та вчинками.

Самостійність - це вольова якість; воно полягає у можливості людини не піддаватися

впливам різних сил, які можуть відвернути його від досягнення поставленої мети.

Рішучість - це вольова якість людини, завдяки якому він здатний приймати своєчасні,
обґрунтовані і тверді рішення в різних умовах свого життя та діяльності.
Наполегливість - це вольова якість, завдяки якому людина може мобілізувати свої
сили для відносно тривалої і складної боротьби з перешкодами і труднощами, що
зустрічаються в його діяльності на шляху досягнення досить віддалених цілей.

Енергійність - це вольова якість, що представляє собою можливість людини діяти

швидко і з великою напругою своїх фізичних і духовних сил.

Ініціативність - це вольова якість, завдяки якій людина діє творчо.

Старанність - це вольова якість людини, що полягає в активному, старанного і

систематичному виконанні прийнятих рішень.

49.Загальна характеристика задатків.

Задатки — це потенційні можливості, що виявляються в діяльності, яка не може
існувати без них. Кожна здібність становить складну синтетичну якість людини, в якій
поєднуються окремі психічні властивості: чутливість, спостережливість, особливості
пам'яті, уяви, мислення і т. д.
Задатки дуже багатозначні; вони можуть розвиватися в різних напрямах. Задатки -
лише передумови розвитку здібностей. Розвиваючись на грунті задатків, здібності все
ж є функцією не самих задатків, а розвитку, до якого задатки входять як вихідний
момент, як передумова. Включаючись у розвиток індивіда, вони самі розвиваються,
тобто перетворюються, змінюються. Таким чином, під задатками розуміють анатомо-
фізіологічні особливості нервової системи, які складають природну основу розвитку
здібностей.

50.Структура здібностей.

Структура здібностей ( за Костюком):

1. Чутливість аналізаторів до зовнішніх вражень;

2. Високий рівень розвитку пам’яті ( швидкість, міра, повнота запам’ятовування та

відтворення);

3. Спостережливість;

4. Уява та фантазія;

5. Мислення (широта глибина, якість, послідовність, самостійність, критичність,

гнучкість);
6. Воля (ініціатива, рішучість, наполегливість, вміння володіти собою);

7. Вербальний компонент;

8. Працьовитість;

9. Високий рівень розвитку уваги;

10. Знання;

11. Вміння.

51.Характеристика загальних та спеціальних здібностей.

Розрізняють загальні й спеціальні здібності.

Загальними називають здібності людини, що тією чи іншою мірою виявляються у

всіх видах її діяльності. Загальні здібності забезпечують відносну легкість і
продуктивність у засвоєнні знань та виконанні різних видів діяльності. ,

Такими є здібності до навчання, загальні розумові здібності людини, ЇЇ здібності до

праці. Вони спираються на загальні вміння, необхідні в кожній галузі діяльності,
зокрема такі, як уміння усвідомлювати завдання, планувати й організовувати їх
виконання, використовуючи наявні в досвіді людини засоби, розкривати зв'язки тих
речей, яких стосується діяльність, оволодівати новими прийомами роботи,
переборювати труднощі на шляху до мети.

До спеціальних здібностей належить зарахувати й здібності до практичної діяльності:

конструктивно-технічні, організаційно-управлінські, педагогічні, підприємницькі та
інші.

Під спеціальними здібностями розуміють здібності, що виразно виявляються в

окремих спеціальних галузях діяльності (наприклад, сценічній, музичній, спортивній
тощо).
Спеціальні здібності визначено тими об'єктивними вимогами, які ставить перед
людиною певна галузь виробництва, культури, мистецтва тощо. Кожна спеціальна
здібність є синтезом певних властивостей особистості, що формують її готовність до
активної та продуктивної діяльності. Здібності не тільки виявляються, а й формуються
в діяльності.
З розвитком спеціальних здібностей розвиваються і загальні їх сторони. Високі
спеціальні здібності мають у своїй основі достатній рівень розвитку загальних
здібностей.

52.Здібності, задатки та генотип.

Здібності не зводяться до знань, умінь і навичок, що є у людини, але вони

забезпечують їх швидке надбання, фіксацію й ефективне практичне використання.
Задатки — це потенційні можливості, що виявляються в діяльності, яка не може
існувати без них.
Геноти́п — сукупність генів певного організму. На відміну від поняття генофонд,
генотип характеризує особину, а не вид. Подібне поняття геном позначає сукупність
генів, що містяться в гаплоїдному (одинарному) наборі хромосом даного організму.
Разом з факторами зовнішнього середовища геном визначає фенотип організму.

53.Геніальність, обдарованість, талант, майстерність : співвідношення та

якісна характеристика понять.
Обдарованість – найнижчий щабель розвитку здібностей, який виявляється в
можливості їх реалізації
Талант – можливість скористатися своїми здібностями краще за інших.
Геніальність - найвищий рівень творчих проявів особистості, втілюється у творчості,
що має історичне значення для життя суспільства.
Майстерність – оволодіння людиною кращими зразками, еталонами та рівнем певної
діяльності, спілкування, професійної поведінки, що забезпечує високі результати у
обраному занятті чи професії.

Обдарованих людей дуже багато. Можна сказати навіть, що людей, які не мають
можливості проявити свою обдарованість ні до чого на світі, немає взагалі (якщо
тільки дана людина не страждає серйозним психічним розладом). Вся справа в тому,
як допомогти йому знайти своє покликання. Талановитих ж людей, тобто досягають
особливо високого рівня розвитку здібностей, значно менше. Ну, а генії зустрічаються
виключно рідко.
Обдарованістю називається своєрідне поєднання здібностей, яке забезпечує людині
можливість успішного виконання будь-якої діяльності. У цьому визначенні необхідно
підкреслити те, що від обдарованості залежить не успішне виконання діяльності, а
лише можливість такого успішного виконання. Для успішного виконання будь-якої
діяльності потрібно не тільки наявність відповідного сполучення здібностей, але й
оволодіння необхідними знаннями та навичками. Яку б феноменальну математичну
обдарованість не мав чоловік, але якщо він ніколи не вчився математики, він не зможе
успішно виконувати функції самого пересічного фахівця в цій області. Обдарованість
визначає тільки можливість досягнення успіху в тій чи іншій діяльності, реалізація ж
цієї можливості залежить від того, якою мірою будуть розвинені відповідні здібності і
які будуть придбані знання і навички.

Характеризуючи здібності людини, часто виділяють такий рівень їх розвитку, як

майстерність, т. е. досконалість у конкретному виді діяльності. Коли говорять про
майстерність людини, в першу чергу мають на увазі його здатність успішно займатися
продуктивною діяльністю. Майстерність у будь-якій професії передбачає
психологічну готовність до творчих рішень виникаючих проблем.

Талант людини, прямуючи вираженою потребою у творчості, завжди відображає

певні суспільні запити. Розвиток талантів вирішальним чином залежить від суспільно-
історичних умов. Талант може проявлятися в будь-якій людській діяльності, не тільки
в галузі науки чи мистецтва. Тому талановитим може бути і лікуючий лікар, і вчитель,
і льотчик, і новатор сільськогосподарського виробництва, і кваліфікований робітник.
Як правило, талант завжди поєднується з винятковою працездатністю і працьовитістю.
Недарма всі талановиті люди підкреслюють, що талант - це праця, помножений на
терпіння, талант - це схильність до нескінченного праці. Пробудження таланту, так
само як і здібностей взагалі, суспільно обумовлено. Те, які дарування одержать
найбільш сприятливі умови для повноцінного розвитку, залежить від потреб епохи та
особливостей конкретних завдань, які стоять перед даним суспільством

Про геніальність говорять, коли творчі досягнення людини становлять цілу епоху в
житті суспільства, у розвитку культури. Прийнято вважати, що за всю історію
цивілізації п'ятитисячного їх було не більше 400 осіб. Так, ми говоримо про
геніальність Моцарта в музиці, Ч. Дарвіна в природознавстві, М. В. Ломоносова у
фізиці і механіці, Д. І. Менделєєва в хімії і т. д. Високий рівень обдарованості, який
характеризує генія, неминуче пов'язаний з обдарованістю в різних областях діяльності.

54.Головні властивості темпераменту. Характеристика типів темпераменту.

Сензитивність — міра чутливості до явищ дійсності, що стосуються особистості.
Незадоволення потреб, конфлікти, соціальні події в одних людей викликають яскраві
реакції, страждання, а інші ставляться до них спокійно, байдуже.
Реактивність — це особливості реакції особистості на подразники, що виявляються в
темпі, силі та формі відповіді, а найяскравіше —в емоційній вразливості, і
відображуються на ставленні особистості до навколишньої дійсності та до самої себе.
Активність характеризується енергією впливу людини на навколишній світ і
подолання перешкод на шляху до мети.
Темп реакції – швидкість перебігу різних психічних явищ.
Пластичність виявляється у швидкому пристосуванні до обставин, що змінюються.
Ригідність — особливість, протилежна пластичності, складність або нездатність
перебудовуватися при виконанні завдань, якщо цього потребують обставини.
Екстравертованість – спрямованість реакцій та діяльності особистості назовні, на
інших.
Інтровертованість – спрямованість на себе, свої внутрішні стани, переживання.

Сангвініку притаманні досить висока нервово-психічна активність, багатство міміки

та рухів, емоційність, вразливість, лабільність. Разом з тим емоційні переживання
сангвініка здебільшого неглибокі, а його рухливість при незадовільних виховних
впливах є причиною недостатньої зосередженості, похапливості, а то й поверховості.
Для холерика характерний високий рівень нервово-психічної активності та енергії
дій, різкість і стрімкість рухів, сильна імпульсивність та яскравість емоційних
переживань. Недостатня емоційна і рухова врівноваженість холерика може виявитися,
за умови відсутності належного виховання, в нестриманості, запальності, нездатності
контролювати себе в смоціогенних обставинах.
Флегматик характеризується порівняно низьким рівнем активності поведінки,
ускладненням переключення, уповільненістю і спокійністю дій, міміки і мовлення,
рівністю, постійністю та глибиною почуттів і настроїв.
Меланхоліку властивий низький рівень нервово-психічної активності, стриманість і
приглушеність моторики та мовлення, значна емоційна реактивність, глибина і
постійність почуттів, але слабкий їх зовнішній вияв. За умови недостатньої
вихованості в меланхоліка можуть розвинутися такі негативні риси, як хвороблива
емоційна вразливість, замкнутість, відчуженість, схильність до тяжких внутрішніх
переживань, які виявляються і за неістотних життєвих обставин.

55.Характер: сутність і структура.

Характер — динамічна, упорядкована сукупність стійких, індивідуально
психологічних особливостей, що формуються в процесі життєдіяльності людини і
виявляються в її діяльності та суспільній поведінці: у ставленні до колективу, до
інших людей, до праці, навколишньої дійсності та самої себе.
У структурі характеру виокремлюють такі його компоненти:
• спрямованість;
• переконання;
• розумові риси;
• емоції;
• волю;
• темперамент;
• повноту;
• цілісність;
• визначеність;
Спрямованість є провідною в структурі характеру особистості. Вона виявляється у
вибірковому позитивному або негативному оцінному ставленні до вчинків і діяльності
людей і самої себе.
Переконання — знання, ідеї, погляди, що є мотивами поведінки людини, стають
рисами її характеру й визначають ставлення до дійсності, вчинки, поведінку.
Розумові риси характеру виявляються в розсудливості, спостережливості,
поміркованості. Спостережливість і розсудливість сприяють швидкій орієнтації в
обставинах.
Емоції стають підгрунтям таких рис характеру, як гарячковість,запальність, надмірна
або вдавана співчутливість, всепрощення або брутальність, грубість, “товстошкірість”,
нечутливість до страждань інших, нездатність співпереживати. Моральні, естетичні,
пізнавальні, практичні почуття завдяки мірі вираженості в них емоцій можуть
виявлятись або в екзальтації, або в спокійному, поміркованому ставленні до явищ
природи, мистецтва, вчинків людей.
Воля в структурі характеру зумовлює його силу, твердість. Отже, воля, як вважають, є
стрижневим компонентом сформованого характеру.
Темперамент у структурі характеру є динамічною формою його прояву. Характер —
це єдність типологічного і набутого за життя досвіду. своєрідно щодо сили,
врівноваженості та рухливості дій.
Повнота характеру — це всебічний розвиток основних його структурних
компонентів — розумових, моральних, емоційно-вольових.
Внутрішня єдність рис характеру визначає його цілісність. Вона виявляється в єдності
слова та діла або в її відсутності у вчинках.
Особливо важливою в характері є його визначеність. Твердість і незалежність
особистості в її прагненнях і переконаннях, у боротьбі за досягнення окреслених цілей
свідчать про визначеність її характеру.

56.Акцентуація характеру та її основні типи.

Акцентуація характеру - перебільшений розвиток окремих властивостей характеру
на шкоду іншим, у результаті чого погіршується взаємодія з оточуючими людьми.
Виявленість акцентуації може бути різноманітною - від легкої, помітної лише
найближчому оточенню, до крайніх варіантів, коли треба замислюватися, чи немає
хвороби - психопатії. Психопатія - хвороблива зміна характеру (при зберіганні
інтелекту людини), у результаті якої різко порушуються взаємини з оточуючими,
психопати можуть бути навіть соціально небезпечні для інших людей.
Виявлено такі основні типи акцентуацій:

Гіпертимний: відзначається енергійністю, яскравою експресивністю (багатством

міміки, жестів, рухів), високою мовленнєвою активністю, жвавістю, веселістю,
оптимізмом, ініціативністю. Позитивні риси: енергійність, оптимізм, жадоба
діяльності, активність. Разом з тим, ці риси можуть поєднуватися з легковажністю,
підвищеною дратівливістю, відсутністю самоконтролю і недостатньо серйозним
ставленням до своїх обов'язків. Гіпертимні особи важко переносять монотонну
діяльність, вимушену самотність, сувору дисципліну. Вони рідко самі ініціюють
конфлікти, але бурхливо реагують на зауваження. Головні конфлікти виникають через
недостатньо відповідальне ставлення гіпертимних осіб до своїх обов'язків.

Дистимний: характеризується домінуванням сумного настрою, зниженою

мовленнєвою активністю, уповільненістю дій та низькою готовністю до спілкування.
Дистимні особи приємні у спілкуванні, бо володіють такими привабливими рисами, як
схильність сприймати реальність серйозно, уникати домінування, усталеність
симпатій до друзів. Риси, які відштовхують від дистимів: пасивність, сповільненість
реакцій, ригідність поведінки (інерція, негнучкість, загальмованість), відчудженість
від партнерів по спілкуванню. Дистимні особи є неконфліктними, вони уникають
активного спілкування, люблять посидіти вдома, ведуть усамітнений спосіб життя,
цінують своїх друзів.

Циклоїдний: відзначається періодичними чергуваннями гіпертимності та

дистимності, що зумовлює зміни в манері спілкування з іншими. У період
гіпертимності (на підйомі) проявляє активність, піднесений настрій, бажання
спілкуватись. В період дистимності (спаду) змінює манеру спілкування, стає
замкнутим, повільним, пригніченим. Циклоїдні особи поводяться то як особи з
гіпертимвою акцентуацією, то як особи з дистимною акцентуацією.

Збудливий: характеризує легко збуджуваних, запальних людей, які мають труднощі

самоконтролю. Особливість цього типу полягає в тому, що емоційне збудження
охоплює таких осіб швидко і легко досягає максимального піднесення. У період
збудження виявляють дратівливість, запальність, погано контролюють себе. Поза
спалахами емоційного збудження, в емоційно спокійному стані збудливі особи охайні,
доброзичливі, сповільнені у реагуванні. Психологи - знавці акцентованих характерів
стверджують, що представники збудливого типу залюбки спілкуються з малими
дітьми, люблять тварин. Разом з тим, збудливі можуть бути ініціаторами конфліктів,
активною провокуючою стороною, схильні до сварок. Інколи така конфліктність
поєднується з відчуженістю, похмурістю.

Застрягаючий: характеризує людей з інертністю намірів і негативних переживань,

помірною контактністю. Інертність психологічних переживань викликає у людей
цього типу схильність до повчань, боротьби за справедливість. Застрягаючі особи
ініціюють конфлікти, виступаючи в них активною стороною. Орієнтовані на високі
показники виконання, схильні до високих вимог до себе і висувають надмірно високі
вимоги до близьких людей, співробітників. Інертність зумовлює прагнення до високих
стандартів виконання. Відзначаються вразливістю, глибоко переживають образи,
злопам'ятні, мстиві, ревниві.

Педантичний: характеризує людей, мотивованих детальними дрібними вимогами

досконалості, що поглинають їхню увагу та визначають переживання, стосунки.
Педантичні особи рідко ініціюють конфлікти, легко поступаються лідерською
позицією. У конфлікті виступають пасивною стороною. Педантична особа поводиться
як бюрократ, вимагає від усіх дотримання вимог. Зокрема близьких людей переслідує
претензіями надмірної охайності. Привабливі риси цього типу: добросовісність,
охайність, серйозність, надійність у справах. Відразливі риси: формалізм,
занудливість, надмірний настирливий контроль оточення.

Тривожний: характеризує людей з домінуванням почуття небезпеки, незалежно від

реальної загрози ситуацій, та високим рівнем контролю своїх дій. Привабливі риси:
емоційність, неагресивність, самокритичність, обов'язковість. Схильність до високого
самоконтролю зумовлює невпевненість у собі, несмілість, як правило, поєднується з
низькою активністю, мінорним настроєм. Тривожні особи не ініціюють конфліктів і
зазвичай виступають пасивною стороною конфлікту" в ситуації конфлікту шукають
підтримки, опори. Через беззахисність, психологічну вразливість іноді стають
мішенню для агресивних, конфліктних осіб.

Емотивний: характеризує людей з високою емоційною чутливістю та нестійкістю

емоційних станів. У конфлікти вступають рідко, виконують у них пасивну роль.
Привабливі риси: чутливість, здатність до співчуття, доброта, соціальна
спрямованість, орієнтація на соціальні норми, обов'язковість. Неприємні риси:
надмірна чутливість, сльозливість.

Демонстративний: характеризується підвищеним рівнем потреби у соціальній увазі,

прагненням до лідерства, прагненням влади та соціального визнання, розвитком
комунікативних здібностей та вмінь. Демонстративні особи відзначаються здатністю
активно пристосовуватись до соціальних ситуацій, різноманітністю комунікативних
навичок, що дозволяють їм легко переходити від однієї манери спілкування до іншої.
У конфліктах виступають активною стороною, систематично самі провокують
конфлікти, володіють складними стратегіями активного захисту. Привабливі риси:
артистичність, манера спілкуватись, демонструючи розуміння партнерів, здатність
захоплювати співрозмовників, неординарність мислення та вчинків. Відразливі риси:
лицемірство, егоцентричність, демонстрація своїх переваг (хвастощі), бажання
перекласти найважливіші обтяжливі обов'язки на інших, а самому уникнути
напруження та ухилитись від роботи.
Екзальтований: характеризує людей, які легко досягають піднесеного стану від
радісних подій та впадають у відчай від сумних. Екзальтовані особи альтруїстичні,
охоче спілкуються, співчутливі, цінують естетичні враження. їм властиві
витонченість, яскравість і щирість почуттів, чуйність та уважніс ть в міжособистих
стосунках, легкість у спілкуванні, красномовність, висока вербальна активність.
Відразливі риси: підвладність настрою.

57.Визначення гармонії особистості.

ГАРМОНІЯ ОСОБИСТОСТІ - це узгодженість і пропорційність основних аспектів

буття особистості: багатовимірного простору особистості, часу й енергії особистості (і
потенційної, і реалізованої). Пропорційність кількісних характеристик простору, часу
й енергії особистості можна конкретизувати як пропорційність між обсягом простору
особистості, швидкістю особистісного часу і рівнем енергії особистості.

Для гармонії особистості важлива рівновага подій наповненості зовнішнього й

внутрішнього життя людини і рівновага в активності, яка може бути розділена на два
потоки - екстраактивність (активність, спрямована на зовнішній простір) та
інтроактивність ( активність, спрямована на внутрішнй простір).
Гармонія - вищий рівень інтегрованості особистості порівняно зі стійкістю
особистості, а стійкість - вищий рівень інтегрованості особистості порівняно з
адаптованістю.
Інтегрованість особистості - це її цілісність (відповідно до етимології терміна
«інтеграція»).
Інтеграція – ознака автентичної особистості, яка по-справжньому реально
функціонує, знає відмінності між відчуттями і фантазіями, між своїми потребами і
бажаннями інших.

Поняття гармонії та інтегрованості досить тісно пов´язані, але не еквівалентні.

Особистість може бути інтегрованою й негармонійною. Але не може бути
гармонійною і неінтегрованою.

58.Мотив і мотивація.

Мотив (від лат. movere - надавати руху, штовхати) - спонукання, причина поведінки
чи вчинку, причина діяльності. Причина може бути внутрішньою (властивість
особистості) або зовнішньою, не опосередкованою психікою людини. Вона може бути
усвідомленою та неусвідомленою. Причиною може бути прагнення до матеріального
об'єкта (наприклад, заробіток) та ідеального (наприклад, цікава робота сама по собі).
Мотивація - це те що змушує суб'єкт діяти. Зазвичай це слово вживають стосовно
людей, хоча можуть вживати і щодо тварин.
Термін “мотивація” являє собою більш широке поняття, ніж термін “мотив”. Слово
“мотивація” використовується в сучасній психології у двоякому смислі: воно позначає
систему чинників, що детермінують поведінку (сюди входять, зокрема, потреби,
мотиви, цілі, наміри, прагнення і багато чого іншого), та характеристику процесу, що
стимулює і підтримує поведінкову активність на певному рівні. Ми будемо
використовувати поняття “мотивація” переважно в першому значенні, хоча в деяких
випадках, коли це необхідно (і застережено), будемо звертатися і до другого його
значення. Мотивацію, таким чином, можна визначити як сукупність причин
психологічного характеру, що пояснюють поведінку людини, її початок,
спрямованість і активність.

59.Ціннісні орієнтації особистості.

Ціннісні орієнтації ― це система установок, які регулюють поведінку людини у

суспільстві. Ціннісні орієнтації "програмують" діяльність людини на тривалий час і
визначають генеральну лінію поведінки особистості. Вивчення ціннісних орієнтацій і
випливаючих з них форм поведінки індивідів дозволяє зрозуміти логіку дій різних
типів людей.

Основні ціннісні орієнтації формуються на основі головних цілей, які ставлять перед
собою люди. Можна виділити такі основні ціннісні орієнтації, як: а) рівність; б)
справедливість; в) краса; г) істина.

Рівність. Орієнтує на забезпечення однакового становища людей у суспільстві і

формує прагнення регламентовувати розподіл, у першу чергу матеріальних благ. Дана
мета може досягатись або в умовах хаосу безвладдя, або при наявності певного
жорстокого механізму перерозподілу благ від одних людей до інших, що
забезпечується насильством з боку владних структур, а тому цей тип людей прагне
влади “сильної руки”. Ця ціннісна орієнтація характерна для люмпенізованих та
маргінальних верств суспільства. Переважання даної установки у суспільстві
породжує тиранію та охлократію.

Справедливість. Дана мета орієнтує людей на справедливий розподіл суспільних благ

залежно від особистого внеску кожного. Тут діє принцип: більше робиш ― більше
маєш, менше робиш ― менше маєш, нічого не робиш ― залишаєшся ні з чим. На
відміну від попереднього типу, ці люди прагнуть свободи, а рівень свободи
визначається кількістю набутих матеріальних благ. Така установка характерна для
економічно активного населення ― підприємців, селян-власників. Переважання цієї
ціннісної орієнтації у суспільстві формує демократію та олігархію.
Краса(честь і слава). Орієнтація на красу характерна для людей з розвинутою
емоційною сферою і притаманна героям та поетам. Їх приваблює все гарне і
гармонійне, як зовнішня, так і (особливо) внутрішня краса (краса думки, краса вчинку
тощо). У сфері людських взаємин ці люди орієнтуються на етику, мораль, жертовність
заради інших людей. Цей тип людей також прагне свободи, але утверджує її через
заперечення матеріального. Така установка притаманна творчій інтелігенції,
військовим, у минулому рицарсько-шляхетному прошарку суспільства. Дана ціннісна
орієнтація в суспільстві призводить до встановлення монархії та аристократії.

Істина. Люди з відповідною ціннісною орієнтацією дистанціюються від суспільного

життя. Вони або не втручаються у перебіг подій, або, якщо виявились на чолі
суспільства, ігнорують необхідність удосконалювати матеріальне середовище, а
прагнуть основні свої зусилля спрямовувати на внутрішнє, духовне, абстрактне. Мета
"істина" зустрічається у релігійних діячів та інтелектуалів. Панування даної установки
призводить до утвердження теократії.

60.Потребово-мотиваційна сфера особистості.

Як відомо, потреби людини є вихідним спонуканням до діяльності. Об'єкти, що
спонукають до діяльності, виступають у формі свідомих образів або уявлень, думки
або поняття, ідеї чи морального ідеалу.
Мотив —це те, що, відображаючись у свідомості людини, спонукає її до діяльності,
спрямовуючи її на задоволення певної потреби. У загальному вигляді мотив — це
відображення потреби, яка діє як об Активна закономірність, виступає як об'єктивна
необхідність. На думку Р.Г. Асеева, мотивація є специфічним видом психічної
регуляції поведінки та діяльності.

Отже, підґрунтям будь-якої діяльності є мотив, який спонукає людину до цієї

діяльності. У процесі діяльності мотив може змінюватися і, навпаки, при збереженні
мотиву може змінюватися виконувана діяльність. Між розвитком мотиву й
оволодінням діяльністю можуть виникати розбіжності. Іноді формування мотиву
випереджає формування діяльності, а іноді, навпаки, відстає, і те й інше відбивається
на її результаті.
Таким чином, мотив є не просто однією із складових діяльності, а виступає
компонентом складної системи — мотиваційної сфери особистості. Під мотиваційною
сферою особистості розуміється вся сукупність мотивів, які формуються і
розвиваються протягом її життя. Ця сфера динамічна і розвивається залежно від
обставин. Але деякі мотиви відносно стійкі і, домінуючи, утворюють стрижень усієї
сфери (у них виявляється спрямованість особистості).
Питання про природу мотивів є одним з головних. А.Маслоу будує „піраміду" потреб,
які є підґрунтям мотивів — біологічні потреби, потреби в безпеці, афіліативні потреби,
потреби в повазі, престижі, потреби в самоактуалізації. Але А.Маслоу бере потреби
абстрактного індивіда, вириваючи його із системи суспільних відносин, розглядаючи
їх поза зв'язками із суспільством.

61.Мотивація та психічна регуляція поведінки.

З потребами тісно пов'язана мотивація. Вона з'являється при виникненні потреби,

нестачі в чому-небудь, тобто являє собою початковий етап психічної та фізичної
активності.

Мотивація - це процес психічної регуляції, що впливає на напрямок діяльності і

кількість енергії, мобілізуються для виконання діяльності. У сучасній психології
терміном "мотивація" позначають як мінімум два психічні явища:

1) сукупність спонукань, що викликають активність індивіда і визначають її, тобто

система факторів, що детермінують поведінку;
2) процес утворення, формування мотивів, характеристика процесу, який стимулює і
підтримує поведінкову активність на певному рівні.
Мотив - це спонукання до вчинення поведінкового акту, породжене системою потреб
людини і з різним ступенем усвідомлюване або неусвідомлюване ім.
До числа усвідомлюваних мотивів відносять:

o інтереси - емоційний прояв пізнавальних потреб;

o переконання - система усвідомлюваних мотивів, які спонукають діяти у
відповідності зі своїми поглядами і принципами;
o прагнення, виражають потребу людини в умовах існування, яких поки немає, але які
можуть скластися як результат цілеспрямованої діяльності.
До неусвідомлюваними мотивами відносять потяг, гіпнотичні навіювання, установки,
фрустрационное стану.

Потяг - недостатньо чітко усвідомлена потреба, коли людині не ясно, що тягне його,
які його цілі, чого він хоче. Це етап формування мотивів поведінки людини.
Неусвідомленість потягів минуща, тобто потреба, в них представлена, або згасає, або
усвідомлюється.

Гіпнотичні навіювання можуть залишатися неусвідомленими тривалий час, але вони

носять штучний характер, сформовані ззовні.

Установки й фрустрації, навпаки, виникають природним шляхом, залишаючись

неусвідомленими, і визначають поведінку людини в багатьох ситуаціях. "Людина -
сума свого минулого досвіду", - зазначав В. Фолкнер. Дійсно, минулий досвід
непомітно, неусвідомлено готує людину реагувати саме так, а не інакше.
Установки як неусвідомлена готовність сприймати навколишнє під певним кутом зору
і реагувати певним, заздалегідь сформованим чином, без повного об'єктивного аналізу
конкретної ситуації, формуються на основі особистого минулого досвіду людини або
під впливом інших людей.

Фрустрационное стани, що виникають в результаті фрустрацій, можуть викликати

істотні зміни в мотивації людини, спонукаючи його бути агресивно-заздрісним
обвинувачем всіх і кожного (не усвідомлюючи цього і не розуміючи, чому він так
реагує), або спонукаючи людину відчувати себе у всьому винуватим, нікчемним ,
зайвим, неповноцінним (регресивна фрустрація, самозвинувачення).
Фрустрированность людини, ступінь вираженості його фрустраніонного стану
виступає як могутній неусвідомлений чинник, що стимулює його до певних стійким
формам реагування в різноманітних ситуаціях.

62. Ієрархія потреб особистості за А.Маслоу.

Для кращого розуміння того, що спонукає людей, Маслоу запропонував, щоб людські
потреби могли бути організовані в ієрархію. Ця ієрархія варіюється від більш
конкретних потреб, таких як їжа та вода, до абстрактних понять, таких як
самореалізація. За словами Маслоу, коли задовольняється нижча потреба, наступна
потреба в ієрархії стає нашим центром уваги.

Це п’ять категорій потреб за Маслоу:

Фізіологічні
Вони стосуються основних фізичних потреб, таких як пиття, коли спрагнене, або їжа,
коли голодна. За словами Маслоу, деякі з цих потреб включають наші зусилля для
задоволення потреб організму в гомеостазі ; тобто підтримання стабільних рівнів у
різних системах організму (наприклад, підтримка температури тіла 98,6 °).
Маслоу вважав фізіологічні потреби найважливішими з наших потреб. Якщо комусь
не вистачає більше однієї потреби, він, швидше за все, спробує спочатку задовольнити
ці фізіологічні потреби. Наприклад, якщо хтось надзвичайно голодний, важко
зосередитись ні на чому іншому, крім їжі. Іншим прикладом фізіологічної потреби
може бути потреба в повноцінному сні .

Безпека
Як тільки фізіологічні вимоги людей задовольняються, наступна потреба, яка виникає,
- безпечне середовище. Наші потреби в безпеці очевидні ще в ранньому дитинстві,
оскільки діти потребують безпечного та передбачуваного середовища і зазвичай
реагують зі страхом або тривогою, коли вони не задовольняються. Маслоу зазначив,
що у дорослих, які живуть у розвинених країнах, потреби в безпеці є більш
очевидними в надзвичайних ситуаціях (наприклад, війна та катастрофи), але ця
потреба може також пояснити, чому ми, як правило, віддаємо перевагу звичному або
чому ми робимо такі речі, як страхування покупки та сприяємо ощадний рахунок.

Любов і приналежність
На думку Маслоу, наступна потреба в ієрархії включає почуття кохання та прийняття.
Ця потреба включає як романтичні стосунки, так і зв'язки з друзями та членами сім'ї.
Сюди також входить наша потреба відчувати, що ми належимо до соціальної групи.
Важливо, що ця потреба охоплює як почуття кохання, так і почуття любові до інших.

З часів Маслоу дослідники продовжували досліджувати, як любов і приналежність

впливають на добробут. Наприклад, наявність соціальних зв’язків пов’язано з
покращенням фізичного здоров’я, і навпаки, почуття ізоляції (тобто наявність
незадоволених належних потреб) має негативні наслідки для здоров’я та добробуту.

Повага
Наші потреби в пошані включають бажання почуватись добре в собі. За словами
Маслоу, потреби в повазі включають два компоненти. Перший передбачає відчуття
впевненості у собі та почуття доброго у собі. Другий компонент передбачає почуття
оцінки іншими; тобто відчуття того, що наші досягнення та внески були визнані
іншими людьми. Коли потреби людей в пошані задовольняються, вони почуваються
впевнено і вважають свій внесок та досягнення цінними та важливими. Однак, коли
їхні потреби в повазі не задовольняються, вони можуть відчути те, що психолог
Альфред Адлер назвав "почуттям неповноцінності".

Самоактуалізація
Самоактуалізація стосується відчуття себе виконаною або відчуття того, що ми
реалізуємо свій потенціал. Унікальною особливістю самореалізації є те, що вона
виглядає по-різному для всіх. Для однієї людини самореалізація може передбачати
допомогу іншим; для іншої людини це може передбачати досягнення в художній чи
творчій галузі. По суті, самоактуалізація означає відчуття того, що ми робимо те, що
вважаємо, що нам призначено. За словами Маслоу, досягнення самоактуалізації є
відносно рідкісним явищем , і серед його прикладів відомих самореалізованих
особистостей є Авраам Лінкольн , Альберт Ейнштейн і Мати Тереза .

63.Дисгармонія особистості та її характеристика.

ДИСГАРМО́НІЯ ОСОБИ́СТОСТІ – надмірний розвиток одних і (або) відчутний

брак інших властивостей особи, що проявляється у нездатності людини узгоджувати
свої можливості та обмеження соціального середовища, порушенні рівноваги між
автономією власної поведінки і вимогами оточуючих, результатом чого є конфлікт із
собою та іншими.

Причини розвитку Дисгармонії особистості пов'язують насамперед із негативним

впливом родини на розвиток «Я-образу» дитини через запровадження авторитар.,
опікувал. чи нехтуючого стилів сімей. виховання. Дисгармонія особистості
проявляється в змісті самооцін. ставлень, які можуть свідчити про хворобливе
самолюбство, неадекватний рівень домагань, нелюбов до себе, неприйняття свого
тілес. і псих. «Я».

Люди з псих. нормою переважно позитивно ставляться до себе, зокрема в когнітив.

(«Я-образ»), емоц. (рівень самооцінки) та поведінк. (презентація «Я») планах, тобто є
оптимістами в уявленнях про себе та щодо виконуваних ними сімей., профес.,
громадян. ролей, а також мають позитивні асоціації з різними соц. інституціями,
людьми, речами та подіями, пов'язаними з влас. персоною.

Такого врівноваження між «Я-образом» і соц. середовищем немає у Дисгармонії

особистості. Низька самооцінка може проявитися в недооцінюванні влас.
можливостей, почутті малоцінності, меншовартості, а знач. розрив між реал.
(теперіш.) та ідеал. «Я» часто супроводжується самозвинуваченнями, самоїдством,
депресією, пасивністю. Водночас протиріччя між актуал. та очікуваним «Я» (яким я
маю бути відповідно до вимог значущих інших) породжує почуття сорому, провини,
підвищує автоагресивність. Недостат. рівень самоаналізу, самокритичності,
переоцінка себе призводять до розвитку таких рис Дисгармонії особистості як
параноїчність, гнівливість, самозакоханість, зарозумілість, негнучкість у судженнях,
що ускладнює розвиток міжособистіс. стосунків, породжує маніпуляції людьми, брак
самоконтролю та врівноваженої поведінки в конфлікт. ситуаціях.

64.Фактори психічної стійкості.

ПСИХІЧНА СТІЙКІСТЬ – це властивість особистості, окремими аспектами якої є

стійкість, урівноваженість, опірність. Вона дає змогу особистості протистояти
життєвим труднощам, несприятливому тискові обставин, зберігати здоров’я і
працездатність у різних випробуваннях.

Психологічну стійкість особистості можна розглядати як складну властивість

особистості, синтез окремих рис і здібностей. Наскільки вона виражена, залежить від
багатьох чинників. Психологічну стійкість підтримують внутрішні (особистісні)
ресурси і зовнішні (міжособистісна, соціальна підтримка). Ресурси особистості, які
підтримують її психологічну стійкість та адап- тованість і таким чином сприяють
виникненню й збереженню гармо- нійного настрою. Це досить великий перелік
факторів, які стосуються особистісних особливостей та соціального середовища.
Фактори соціального середовища:
•фактори, що підтримують самооцінку;
•умови, що сприяють самореалізації;
•умови, що сприяють адаптації;
•психологічна підтримка соціального оточення (емоційна підтримка близьких, друзів,
співробітників, їхня конкретна допомога в справах і т. ін.).
Особистісні фактори.
Ставлення особистості (зокрема й до себе):
•оптимістичне, активне ставлення до життєвої ситуації загалом;
•філософське (іноді – іронічне) ставлення до важких ситуацій;
•упевненість, незалежність у взаєминах з іншими людьми, відсутність ворожості,
довіра до інших, відкрите спілкування;
•терплячість, прийняття інших такими, якими вони є;
•відчуття спільності (в адлерівському значенні), відчуття соціа- льної належності;
•статус у групі і соціумі, який задовільняє;
•досить висока самооцінка;
•узгодженість Я-сприйманого і Я-бажаного (Я-реального та Я- ідеального).
Свідомість особистості:
•віра (у різних її формах – віра в досяжність поставлених цілей, релігійна віра, віра в
загальні цілі);
•екзистенціальна визначеність – розуміння, відчуття сенсу життя, свідомість
діяльності та поведінка;
•установка на те, що можеш сам бути розпорядником свого життя;
•усвідомлення соціальної належності до певної групи.

65.Благополуччя. Типи благополуччя.

Психологічне благополуччя — інтегральний системний стан людини або

групи, що є складним взаємозв'язком фізичних, психологічних, культурних,
соціальних і духовних факторів і відображає сприйняття та оцінку людиною
своєї самореалізації з точки зору піку потенційних можливостей.
ПСИХОЛОГІЧНЕ БЛАГОПОЛУЧЧЯ

Інтелектуальне
Уміння вчитися й отримувати задоволення від навчання, здатність аналізувати
проблеми та приймати зважені рішення.

Емоційне
Здатність розуміти почуття — свої та інших людей, уміння долати невдачі, керувати
стресами.

Духовне
Відчуття причетності до духовної культури суспільства, усвідомлення можливості
долучатися до багатств духовної культури. Для духовного благополуччя важливе
просування в розумінні сутності й призначення людини, досить повне усвідомлення
сенсу життя.

СОЦІАЛЬНЕ БЛАГОПОЛУЧЧЯ - це задоволеність особистості своїм соціальним

статусом та актуальним станом суспільства, до якого особистість себе зараховує. Це
також задоволеність міжособистісними зв'язками, статусом у мікросоціальному
оточенні.

ВІТАЛЬНЕ (тілесне) БЛАГОПОЛУЧЧЯ - гарне фізичне самопочуття, тілесний

комфорт, відчуття здоров'я, що задовольняє індивіда, фізичний тонус.