Тема 10.

Пенітенціарна психологія

1. Методи впливу на особу засудженого в установах виконання покарань .

У процесі розвитку юридичної психології з неї виокремилася така галузь, як пенітенціарна психологія .
Специфіка об’єкта пізнання, зумовлена складним характером питань, пов’язаних із процесами корекції
засуджених, своєрідність методів вивчення їхньої особи і психічних процесів, що відбуваються в період
відбування покарання, розгляд інструментів вивчення особи засудженого і методів виховного впливу стали
підставою для виділення окремої галузі юридичної психології — пенітенціарної психології.

Сьогодні в структурі Державного департаменту України з питань виконання покарань 180 установ, у тому
числі 131 виправна колонія, з яких 12 — для утримання жінок, 11 виховних колоній для неповнолітніх і 33
слідчих ізолятори. На 1 січня 2003 р. у виправних колоніях перебували 192,3 тис. осіб, з яких 147,5 тис. — у
виправних установах, 41,1 тис. — у слідчих ізоляторах.

Найбільший інтерес для дослідників у сучасних умовах становлять ті проблеми пенітенціарної психології, що
стосуються особи засудженого, його психологічних і кримінологічних характеристик, станів, пов’язаних з
ізоляцією від суспільства, його ставлення до вчиненого, своєї вини, вироку (справедливий, несправедливий).
Важливе значення має також вивчення питань формування формальних і неформальних колективів
засуджених, так званих мікрогруп, з різною соціальною і криміногенною спрямованістю, закономірностей їх
утворення, позитивного або негативного впливу на осіб, які входять до їх складу. Особливе місце у
пенітенціарній психології посідають питання розроблення методів психологічного впливу на засуджених і
його різних форм стосовно окремих осіб чи мікрогруп, їх ефективності.

З огляду на це не можна не зазначити зрослу актуальність проблеми навчання кадрів педагогів, юристів,
психологів, які відповідно до специфіки своєї діяльності виконують трудові функції в установах виконання
покарань. Нині ці установи відчувають гостру потребу в фахівцях, які мають професійні знання у галузі
педагогіки, етики, психології, що вкрай негативно позначається на рівні і методах виховної роботи
ззасудженими. Це виражається в обранні традиційних, малоефективних форм впливу на них, зокрема
залучення до праці, навчання, виконання деяких громадських функцій. Йдеться не про заперечення цих
форм, а про обрання в них таких варіантів впливу на засуджених, які можуть привести до оптимальних
результатів. Навіть обрання форми праці за ступенем ваги, характером виконуваних дій (праця чоловіча і
жіноча), результатами виконання завдань (необхідних заохочень) дає можливість варіювати методи
трудового впливу, обираючи з них найбільш результативні.

Форми роботи передбачають і врахування спрямованості особистості. Так, виконання роботи, що не

становить жодного інтересу для засуджених, справляє негативний психологічний вплив на них і, як наслідок,
призводить до слабкого трудового і виховного ефекту. Обрання об’єкта виробничого випуску також може
справляти різний виховний вплив. Жінки, які відбувають покарання, віддають перевагу «жіночій» праці.
Зокрема, як свідчить практика, продуктивність їхньої праці підвищується, якщо вони шиють шкільну форму
для хлопчиків і дівчаток, і різко знижується, коли виробниче замовлення своїм об’єктом має виготовлення
робочих рукавиць, брезентових фартухів тощо.

Різні форми впливу на засуджених становлять систему методів, що сприяють їх підготовленню до

майбутнього життя на волі. Є необхідність створення у засуджених позитивної структури потреб і основи для
подальшого розвитку в них позитивної структури зв’язків, формування підстав для сприйняття позитивного
соціального досвіду .

Соціально-психологічна адаптація засудженого відбувається внаслідок впливу на нього комплексу

психолого-педагогічних методів, що стимулюють сприйняття особою високих соціальних цінностей, розгляд
їх як власних установок, що дають змогу в майбутньому здійснювати свою діяльність у вільному суспільстві.
Йдеться про формування соціально адаптованої поведінки особи засудженого. Найбільш важливими у
цьому аспекті є відхід від шаблонів, індивідуалізація в обранні і застосуванні методів виховного впливу.

Без розроблення таких методів і активного їх впровадження процеси виховання втрачають будь-яке
значення. Цю обставину відмітили як психологи і педагоги, так і вчені, що досліджують специфічні методи
впливу на засуджених у процесі відбування ними покарання . Отже, методи виховного впливу належать до
змісту пенітенціарної психології поряд із психічними закономірностями особи засудженого. Виходячи з
викладеного, пенітенціарну психологію можна визначити як галузь юридичної психології, що досліджує
закономірності психічної діяльності особи, яка відбуває покарання, а також можливості її ресоціалізації
(відновлення раніше порушених соціальних якостей).

Пенітенціарна психологія використовує досягнення інших галузей психології. Найтісніше вона пов’язана з
психологією праці, дані якої використовуються для дослідження психологічних чинників, що впливають на
виховання у засуджених працьовитості, підвищення продуктивності праці, обрання виду і характеру
виробництв, становлять виховний вплив. Зв’язок пенітенціарної психології з інженерною психологією дає
змогу визначати шляхи реконструкції виробництв, у яких працюють засуджені, і обирати оптимальні з них.
Психологія мистецтва дає можливість використовувати у процесі виховного впливу дані про вплив
естетичних цінностей на розвиток і становлення особи, зокрема таких її потреб, які визначають
ресоціалізацію особистості, пробуджуючи її моральні, гуманні риси. Пенітенціарна психологія також
пов’язана з загальною і соціальною психологією. Із загальної психології використовуються дані про емоції,
стреси, фрустрації, психологічні показники темпераменту і характеру, вольові прояви, реакції на подразник
як основи формування методів індивідуального впливу на засуджених. Дані ж соціальної психології, що
стосуються формування настроїв і почуттів різних соціальних груп (формальних і неформальних),
застосовуються для дослідження закономірностей формування настроїв і почуттів колективів засуджених, у
тому числі окремих мікроколективів, у праці і побуті, психологічних основ групових злочинів, масових
конфліктів, що дезорганізують діяльність установ виконання покарань.

До основних напрямів досліджень у галузі пенітенціарної психології належать: а) вивчення закономірностей

зміни психіки засудженого, розвитку його особистісних якостей і мотивів поведінки з метою визначення
впливу на його свідомість чинників, пов’язаних з ізоляцією від суспільства; б) дослідження морального
впливу на засудженого кримінального покарання як чинника, що ганьбить людину, вивчення психічних
станів засудженого, викликаних усвідомленням вини або невинуватості, з метою створення необхідних умов
для його адаптації; в) дослідження психологічних особливостей засуджених, обумовлених їхнім віком,
життєвим досвідом, національною належністю, видом злочинної діяльності і покаранням, з метою
розроблення методів формування колективів засуджених і видів виховного впливу; г) розроблення групових
та індивідуальних методів психолого-педагогічного впливу з метою найбільш ефективної корекції
засуджених.

Розв’язання названих завдань не є чимось раз і назавжди даним, застиглим, воно набуває нових напрямів і
форм, обумовлених специфікою установ виконання покарань, а також результативністю теоретичних
положень і методик, впроваджених у практику їхньої діяльності.

Комплекс проблем, що належать до предмета пенітенціарної психології, вивчають за допомогою

традиційних, прийнятих у психології методів, які специфічно відображаються в об’єктах дослідження. У
пенітенціарній психології найбільш поширені методи вивчення особи засуджених, що мають на меті
одержання інформації щодо виховного впливу на них. До таких належать методи спостереження,
експерименту, бесіди, незалежних характеристик, анкетування, аналізу результатів діяльності, причому
сутність кожного методу визначається виконуваними функціями.

Метод спостереження полягає у планомірному, систематичному, цілеспрямованому сприйнятті фактів у

діяльності установи виконання покарань (засуджених і вихователів) з метою вивчення природи і розвитку
виховної діяльності. Спостереження охоплює діяльність засуджених і осіб, які здійснюють у різних формах
виховні функції. Наукове спостереження передбачає не тільки обрання відповідного об’єкта, а й чітке
розроблення його методики, що поєднує планування, техніку спостереження, способи фіксації результатів.
Спостереження пов’язане з вивченням різних форм виховного впливу — праці, навчання, лекцій тощо,
причому впливу на поведінку осіб, які включаються у сферу спостереження (вихователів і засуджених).
Результати спостереження аналізуються та узагальнюються.

Метод експерименту застосовується для вивчення чинників, що впливають на характер кримінально-

виправної діяльності. Мета наукового експерименту в пенітенціарній психології — перевірка ефективності
психолого-педагогічних методів виховання, визначення оптимальності форм праці, що обираються,
організації навчання, з’ясування причин утворення неформальних груп засуджених, найбільш ефективних
(можливих) форм організації їхніх колективів. За своїм характером експеримент є науково поставленим
дослідом, що має конкретну мету і проводиться у певних умовах за спеціально розробленою методикою.
Він може бути обмеженим (у межах бригади) чи широким (у межах загону, колонії), а за часом здійснення —
коротким або тривалим. Найбільш прийнятними формами експериментів можуть бути такі, що пов’язані з
перебудовою роботи установ виконання покарань і переведенням їх на загонову систему, запровадженням
нових видів виробництва, найбільш ефективних методів виховного впливу на засуджених тощо. Проведення
експерименту потребує ретельної підготовки, визначення основних параметрів, а також методів фіксації.
Звичайно експеримент вимагає повторного відтворення з метою одержання матеріалів для порівняння.

Метод бесіди спрямовано на одержання необхідної інформації шляхом проведення співбесіди за певною
програмою. Бесіди можуть бути груповими або індивідуальними і своїм об’єктом мають засуджених,
вихователів, педагогів, інструкторів виробничого навчання — залежно від характеру відомостей, що
з’ясовуються. Звичайно бесіда поєднується з методом спостереження, в єдності вони дають більш достовірні
результати. Бесіда може проводитися також з метою одержання індивідуальних даних про ставлення
засуджених до режиму, видів робіт, справедливості призначеного покарання тощо.

Метод незалежних характеристик, як правило, використовується для всебічного вивчення особи

засудженого, його трудових, соціальних, психологічних показників. Характеристики виходять від різних осіб,
що дає можливість скласти досить повне і об’єктивне уявлення про ту чи іншу особу. Найбільш широко цей
метод використовується при аналізі ступеня виховного впливу на засудженого, його готовності до життя на
волі, виконання соціальних функцій.

Метод анкетування передбачає опитування тієї чи іншої категорії осіб з метою одержання кількісних і
якісних даних. Анкети звичайно містять перелік запитань, а нерідко і можливих відповідей на них типу «так»,
«ні» тощо. Варіантність запитань може бути дуже широкою і, як правило, зумовленою групою проблем,
аспектів, з’ясування яких є важливим з метою одержання відомостей про ставлення до них груп засуджених.
Анкетування не повинно використовуватися для з’ясування даних, які можуть бути одержані шляхом бесіди
або спостереження. Цей метод спрямовано на більш глибоке ознайомлення зі ставленням засуджених до
тих чи інших сторін діяльності установ виконання покарань. Анонімність анкети є необхідною умовою, що
забезпечує щирість засудженого, його прагнення висловити свої думки. Результати анкетування
використовуються з метою вдосконалення діяльності установ виконання покарань.

Метод аналізу результатів діяльності стосовно цілей пенітенціарної психології може співвідноситися з
декількома галузями, зокрема з результатами виробничої діяльності в установах виконання покарань,
виховної діяльності на рівні засуджених або осіб, які здійснюють організаційні і виховні функції.
Систематичний, у певних часових межах, такий аналіз може не тільки сприяти з’ясуванню негативних і
позитивних сторін кримінально-виконавчої діяльності, а й формувати методи найефективнішого впливу на
засуджених з урахуванням ситуацій, що виникають у певний період. Аналіз результатів діяльності як метод
науки у практичному застосуванні повинен бути підпорядкований конкретній програмі, містити значну
кількість показників, що виключають дані випадкові і такі, що не відповідають справжньому становищу.

§ 2. Методи впливу на особу засудженого в установах виконання покарань

В установу виконання покарань потрапляє особа з досить усталеними поглядами, навичками, звичками,
манерою спілкування з людьми. Методи психолого-педагогічного впливу, застосовувані у звичайній
обстановці, тут повинні бути трансформовані з урахуванням характеристик, притаманних особам, які
відбувають покарання за вчинений ними злочин. Соціально-психологічні відхилення (дефекти) у поведінці і
способі життя індивіда, що вкоренилися у процесі злочинної діяльності, вимагають соціального контролю,
який спрямовано на руйнування злочинних потреб, ліквідацію негативного соціального досвіду, що
нагромадився у нього, створення основи для подальшого розвитку позитивної структури зв’язків.

Необхідною передумовою для обрання методів психолого-педагогічного впливу є вивчення особи

засудженого, його поведінки в генезисі (до надходження до установи виконання покарань і під час
перебування у ній), ставлення до праці, навчання, режиму, комплексу заходів соціального впливу.

Особа засудженого являє собою складну структуру, що поєднує комплекс соціально-психологічних поглядів,
потреб, відносин, в яких домінують негативні тенденції. В основі поведінки і діяльності кожної людини
лежать потреби. Життя передбачає задоволення потреб, у тому числі матеріальних і духовних. Потреби
людини спонукають її до активності, створення і розвитку суспільного виробництва. Водночас рівень і
характеристика потреб у нормі і при кримінальних відхиленнях можуть бути принципово різними. Аналіз і
узагальнення рівнів потреб та інтересів у правопорушників дають змогу виявити: 1) порушення рівноваги
між різними видами потреб та інтересів; 2) перекручений характер окремих потреб; 3) примітивність потреб
та інтересів; 4) аморальність, злочинні прояви у способах задоволення потреб. У злочинців матеріальні
потреби домінують над духовними, коло останніх дуже вузьке і передбачає лише спілкування з людьми або
одержання тих чи інших відомостей, потрібних для «злочинного престижу». Такі поняття, як дружба,
прихильність, злочинці у більшості своїй розуміють викривлено: будуть гроші — будуть і друзі. Як правило,
злочинці деяких категорій уникають праці, бажають жити «легко і красиво», не ускладнюючи себе фізичною
роботою.

Методи психолого-педагогічного впливу, використовувані в установах виконання покарань, відповідають за

своєю принциповою схемою загальним педагогічним заходам виховання, однак мають певну специфіку,
зумовлену контингентом, щодо якого вони застосовуються. До цих методів поряд з високою і послідовною
вимогливістю щодо режиму праці і відпочинку належить метод переконання, основною рисою якого є такий
вплив на психіку засудженого, за якого досягається розуміння завдань і формується згода з необхідністю їх
виконання. Реалістичність, доказовість суджень і міркувань, що повинні мати силу переконання, — головні
сторони методу переконання. При цьому слід добирати достовірні та яскраві факти, що аргументують
доводи переконання. Основною формою переконання є бесіда. Багаторазово повторювана, така, що має
певну варіантність, вона в усіх випадках дає позитивний ефект.

До найбільш важливих методів кримінально-виконавчого впливу належить метод навіювання, який

передбачає вплив на психіку людини без критичного його сприйняття останньою. Навіювання має на меті
змінити ставлення засудженого до його негативних установок, прищепити йому нові прагнення. Навіювання,
як правило, пов’язане з авторитетом людини, яка його здійснює. У загальній психології під навіюванням
розуміють різні способи вербального і невербального емоційно забарвленого впливу на людину з метою
створення в неї певного стану або спонукання до певних дій. В основі навіювання лежить послаблення дії
свідомого контролю, здійснюваного щодо сприйманої інформації . Виділяють два способи навіювання:
словесне — шляхом прямого мовного впливу на засудженого і непряме — опосередковане яким-небудь
предметом чи дією . Навіювання може викликати не тільки ті чи інші емоційні стани, а й вольові спонукання,
що є дуже істотним для практики діяльності установ виконання покарань. Навіювання може бути як прямим,
безпосередньо зверненим до засудженого, так і непрямим, що має своєю метою повідомлення позитивної
інформації про інших осіб, причому в такій формі, що не вимагає безпосередньої відповідної реакції.
Методи непрямого навіювання включають демонстрацію фільмів, вплив музикою, читанням художньої
літератури тощо. При здійсненні методів впливу важливо зазначити, що домінантні вогнища, які виникають
у засудженого і підтримують позитивні прагнення, мають тенденцію до згасання. Тому такі домінанти
необхідно стимулювати повторенням впливу. Доцільно також керувати самонавіюванням засудженого.

Важливим методом впливу на особу засудженого у пенітенціарній психології називають метод передання
інформації. На думку А. Дулова, інформація, яка спеціально і цілеспрямовано відбирається з тієї, що
надходить до засудженого, повинна сприяти доповненню його соціального досвіду, одержанню і засвоєнню
ним відомостей, яких він раніше не одержував (чи ігнорував), — про життя суспільства, інтереси і діяльність
людей, трудові процеси, культуру та ін.

Специфічним методом впливу на особу засудженого є метод регулювання психічних спілкувань. Тут є певні
можливості регулювати психічні спілкування, впливати на взаємодію з іншими засудженими, рідними та
близькими. Такий метод також передбачає контроль за входженням засудженого до мікроколективів (у
тому числі з негативною спрямованістю).

Особливі умови перебування засудженого в місцях позбавлення волі передбачають застосування методу
примушування. Вчені, які досліджують пенітенціарну психологію (О. Ковальов), вважають, що покарання діє
в одних випадках залякуюче, в інших — примушує думати про те, який спосіб поведінки виявляється не
тільки більш зручним у певний час, а й перспективним у справі самовиправлення

2. Колективи засуджених та їх психологічна характеристика.

Вивчення колективів засуджених, їх формування, розвитку, розпаду (розформування) становить значний
інтерес, оскільки дає змогу визначити закономірності потягу людей один до одного, основи їхньої
психологічної сумісності в процесі діяльності.

Відомі безліч класифікацій колективів, в основу яких покладено різні ознаки: вікові, професійні, виробничі,
кількісні, організаційні та ін. Ці класифікації стосуються колективів вільних людей, під якими розуміють групи
людей, що спілкуються між собою, розв’язують певні завдання, пов’язані спільністю цілей, волі, дисципліни і
взаємної відповідальності.

Загальне поняття колективу притаманне і колективу засуджених, який має певну специфіку, що відрізняє
його від колективу вільних людей. Для колективу засуджених характерні такі особливості: а) це колектив
закритого типу; б) колектив формується з правопорушників, позбавлених волі; в) перебування засуджених у
колективі є примусовим; г) діяльність колективу докладно регламентується нормами кримінально-
виконавчого законодавства; ґ) колектив характеризується істотними відмінностями (віковими,
професійними, моральними); д) формування і специфіка колективу визначаються видом кримінально-
виконавчої установи; е) особливості колективу зумовлюються видом і характером виробничої діяльності .

Формування психології колективу засуджених визначено відповідними чинниками, найбільш важливими з

яких є: кримінально-виконавча політика держави; економіка суспільства, що зумовлює характер виробничої
діяльності в установі виконання покарань; характер виконуваних засудженими виробничих завдань;
соціальні, національні, вікові, кримінологічні особливості засуджених; організація культурних заходів і
побуту; організація педагогічного процесу, його форми і методи, рівень результативності, особливості
відносин, що склалися в середовищі засуджених, а також між співробітниками установи і засудженими .
Наведені чинники не вичерпують усього різноманіття обставин, що впливають на засуджених, до яких
входять як об’єктивні причини, так і суб’єктивні характеристики засуджених. Значною мірою вплив окремих
чинників, що визначають психологічну структуру колективу, зумовлений періодом перебування засуджених
в установі виконання покарань, ступенем їх ресоціалізації.

За структурою колективи засуджених поділяються на формальні і неформальні. Формальні колективи

поділяються на види: первинні, проміжні, загальні. Первинні колективи мають такі підрозділи, як ланка,
бригада, відділення; проміжні поєднують декілька бригад. Усі формальні підрозділи функціонують у
загальному колективі засуджених. Неформальні колективи, мікрогрупи утворюються у результаті тяжіння
осіб, заснованого на різних характеристиках, наприклад національній належності, подібності доль, вікових
особливостях, виді вчиненого злочину, потребах і прагненнях тощо.

Комплексні дослідження соціологічних характеристик колективів засуджених, проведені філософами,

педагогами, психологами і юристами, свідчать про те, що до складу цих колективів входять окремі невеликі
неофіційні групи. Типи таких груп традиційно визначаються за певними характеристиками: 1) групи з
позитивною спрямованістю; 2) групи з невизначеною спрямованістю; 3) групи з негативною спрямованістю.
Основою формування кожного типу мікрогруп є найбільш привабливі для їх учасників особливості
засуджених.

У групах з позитивною спрямованістю їх члени пов’язані духовними інтересами, спільністю смаків і

особистою симпатією. Більш глибокими підставами формування мікрогрупи тут є працьовитість і
ретельність. Члени груп з позитивною спрямованістю пов’язані також прагненням до навчання, що може
виявлятися як бажання одержати загальну освіту, набути певну професію або суміжну спеціальність.
Ініціатива у цьому виходить не від адміністрації установи, а від самих засуджених. Такі групи справляють
величезний виховний вплив не тільки на своє середовище, а й на колектив, у якому вони визначили своє
позитивне прагнення.

Підставами для формування груп з невизначеною спрямованістю, що при відповідних умовах може стати як
позитивною, так і негативною, можуть бути: а) національні ознаки; б) матеріальні інтереси (разом
харчуються, діляться посилками); в) професійні інтереси (особи однієї або подібних професій); г) схожі долі
(невдачі у сімейному житті); ґ) вік (літні або молодь одного віку, пов’язана прагненням до розваг і зухвалих
випадів). Такі групи характеризуються низькою стійкістю, становлять значну складність для виховного впливу
на їх членів. Нестійкість прагнень, відсутність твердої установки на перевиховання, недостатня спаяність,
відсутність референтів, що комплексом своїх характеристик можуть впливати на них, вимагають
індивідуального підходу до таких формувань і обрання нетрадиційних методик виховного впливу на
засуджених.

Підставами для формування груп з негативною спрямованістю є: а) негативне ставлення їх членів до будь-
яких форм виховного впливу; б) гіперболізація уявлень про власну значущість, почуття «власної гідності»; в)
прагнення до типових порушень режиму і підвищена у зв’язку з цим конфліктність; г) однотипність вчинених
ними злочинів або співучасть в одному злочині. Перелічені підстави не мають вичерпного характеру, можуть
виникнути й інші приводи для створення таких формувань. У названих групах є ватажки, однак немає ні
підпорядкування, ні рівності, переважають «мої інтереси».

Виявлення і вивчення неформальних мікрогруп (мікроколективів) сприяє прогнозуванню поведінки окремих

їх членів, визначенню можливого позитивного або негативного впливу групи на формальне формування, до
складу якого вона входить, обранню найефективніших прийомів виховного впливу. Виявлення, вивчення та
правильна оцінка спрямованості такого мікроколективу створюють передумови для мобільного
використання засобів виховного впливу на його членів, визначення їх ефективності і поширення в діяльності
установ виконання покарань. Більше того, знання про характер і принципи (основи) формування
неформальних груп дають можливість розробляти диференційовані форми психолого-педагогічного впливу
на засуджених.

Практика кримінально-виконавчих установ підтверджує тенденцію, що підсилюється, до формування різних

мікрогруп і свідчить про правильність наведеної класифікації. Подальші дослідження мають бути спрямовані
на визначення тих параметрів, що сприяють утворенню неформальних об’єднань і розробленню ефективних
заходів щодо стимулювання їх позитивної спрямованості.

3. Вплив соціальної ізоляції на особу.

Пенітенціарна психологія вивчає динаміку особи засудженого у процесі відбування покарання. Покарання
має на меті не тільки кару, а й виправлення засуджених, а також запобігання вчиненню нових злочинів як
засудженими, так і іншими особами (ч. 2 ст. 50 КК України). Позбавлення волі має каральну функцію —
заподіяння засудженому фізичних і моральних страждань. Заподіяння страждань пов’язане з додержанням
вимог режиму, жорстким контролем за поведінкою засудженого, обмеженням особистісних проявів,
зміною діяльності.

Соціальна ізоляція впливає на психіку засудженого. Слід зазначити, що перебування у місцях позбавлення
волі по-різному впливає на засуджених. Так, М. Гернет писав: «Ми далекі від думки, що особливості того чи
іншого режиму у тій або іншій в’язниці проходять через психіку кожного ув’язненого завжди і скрізь
однаково. Навпаки, ми визнаємо, що сліди у психіці від такого проходження через неї тюремного режиму
дуже різні: в одних вони такі ж глибокі, як глибокі колії від важко навантаженого воза на брудному путівці. В
інших ці сліди — лише брижі на річці після пароплава, що пройшов, які швидко зовсім зникають» . Існують і
такі кримінальні типи, для яких «тюрма — дім рідний».

Соціальна ізоляція покликана змінити особу засудженого, зробити певну корекцію, усунути певні особистісні
дефекти. Засуджені з укоріненими соціально-психологічними дефектами мають потребу в жорсткому
соціальному контролі, що здійснюється в установах виконання покарань і спрямований на зміну та
викорінювання у них соціально-психологічних дефектів. Метою такого контролю є руйнування злочинних
потреб, розрив соціально шкідливих зв’язків, ліквідація негативного соціального досвіду, навичок і звичок. У
цьому плані позитивний вплив на засудженого справляє режим (точно встановлений порядок
життєдіяльності), залучення до праці, виховний вплив, медична і психологічна допомога. Водночас
відбування покарання може бути пов’язане з виникненням негативних якостей: відлюдності, жорстокості,
негативізму, конформності тощо. Може також виявлятися девіантна (така, що відхиляється від
загальноприйнятих норм) поведінка, а засуджені можуть включатися до мікрогруп з негативною
спрямованістю.

Позбавлення волі змінює звичний уклад життя засудженого, його поведінку, особистісні прояви.
Спостерігається включення такої особи до нового колективу закритого типу, відбуваються взаємодія,
контактування з іншими засудженими, прийняття чи неприйняття до «когорти». Позбавлення волі
передбачає руйнування сталих соціальних зв’язків, виникають нові взаємодії з особами, що відбувають
покарання. Соціальна ізоляція пов’язана зі стихійним принципом «виживає найсильніший», «закон — тайга,
ведмідь — хазяїн».

У динаміці особи засудженого деякі автори (В. Васильєв) слушно називають такі найважливіші періоди:
арешт, набрання вироком законної сили, прибуття до колонії, перші 6–8 місяців перебування в спецзакладі,
за 3–8 місяців до звільнення, звільнення з колонії. Такі періоди називають «критичними» точками.

Особливо важкими є періоди чекання, коли відбувається переосмислення цінностей, людина зазнає
нестатків, відчуває невизначеність. В особливих станах перебуває особа, яка чекає на виконання смертного
вироку. В такій ситуації кожен день є випробуванням. Віктор Гюго писав: «... Чого варта шеститижнева агонія
і цілий день передсмертної муки? Чого варте томління цього безповоротного дня, що тягнеться так повільно
і проходить так швидко? Чого варті ці сходи катувань, які східець за східцем ведуть до ешафоту? Очевидно,
це не вважається стражданням. А невідомо, що болісніше — щоб кров йшла крапля за краплею або щоб
свідомість угасала думка за думкою». Багаторічні спостереження працівника Іркутської обласної
прокуратури, який постійно був присутній на процедурі виконання страти (декілька сотень розстрілів)
свідчать про виникнення специфічних психологічних страждань приречених: «Як правило, на слимаків
перетворюються вбивці, які розчленовували трупи. Вони — боягузи, що майже вмирають від страху в камері
смертника. Нерідко вони страждають у чеканні виконання вироку так сильно, що покриваються струпами,
коростою повністю...»

Складним періодом для засудженого є період адаптації до умов позбавлення волі (перші 6–8 місяців
перебування в установі). У цей період виникають негативні емоційні стани, викликані тяжкими умовами
життя, недостатністю харчування, обмеженням соціальних і психічних спілкувань, обмеженістю інтимного
життя, ворожим ставленням інших засуджених, криміналізованими мікроколективами та ін. У період
адаптації виникають бар’єри між засудженим та іншими особами (вихователями, іншими засудженими). Це
насамперед психологічні бар’єри (смислові та емоційні). Саме в перебігу адаптації особа намагається
пристосуватися до нових умов і нового колективу.

Перебування у місцях позбавлення волі може бути пов’язане також з такими негативними явищами, як: 1)
дезадаптація — неможливість звикнути до ізоляції від суспільства, нових умов життя; 2) десоціалізація —
трансформування позитивних якостей особи засудженого в негативні (прийняття вимог кримінального світу,
співвіднесення своєї поведінки зі злодійськими традиціями та ін.).

4. Психологія тюремного побуту.

Відбування покарання у місцях позбавлення волі пов’язане зі зміною людської поведінки. Соціальна ізоляція
негативно впливає на психіку засудженого: загострюються міжособистісні конфлікти, виявляються
агресивність і ворожість у відносинах, виникають фрустраційні стани. Суворий побут закладу, система
заборон і обмежень, екстремальні умови існування, свавілля міжособистісних спілкувань сприяли
формуванню своєрідних регуляторів відносин — звичаїв і традицій злочинної сфери.

Система злочинних поглядів та ідей називається кримінальною ідеологією. Така ідеологія проявляється у
субкультурі злочинного світу (сукупності духовних і матеріальних цінностей злочинного елемента) і
реалізується через злочинні інститути («злодійський закон», «общак», «злодійська сходка», «коронування»,
«стигматизація» та ін.). Зазначені інститути являють собою стійкі традиції, суспільні встановлення, ритуали,
обряди, правила поведінки.

Позбавлення волі пов’язане з новими умовами мікросередовища, де проявляються жорстокі відносини між
засудженими, насильство, прагнення до самоствердження . Так, за час ув’язнення відомий «злодій у законі»
Іваньков (Япончик) 58 разів порушував режим, 35 разів поміщувався до штрафного ізолятора і карцеру, на
два місяці переводився до приміщення камерного типу .

Саме у тюремному житті виникла «злодійська ідея». На перший погляд, «злодійська ідея» — це погано
сконструйована ідеологема. Її важко висловити в декількох словах. Злочинний світ сприймає її інтуїтивно, як
ідею злодійського братерства, як проголошення справедливості «для своїх» і вираження своєї «правди».
При більш докладному дослідженні виявляється, що «злодійська ідея» у певному ступені є послідовною і
системною. Вона відображає інтереси і світогляд касти професійних злочинців — злодіїв — і становить
«коктейль» декількох принципів, життєвих орієнтирів, етичних норм і відчувань .

У злочинному світі важливу регулюючу роль відіграють «злодійський закон» і «поняття». Зокрема, до
заборонних норм «закону» належать такі: злодій не має права на обман своїх товаришів по касті, утаювання
грошей і речей, що належать братству, розголошення таємниці, видання співучасників злочинів чи
заподіяння будь-якої іншої шкоди своїм братам по касті; злодій не повинен працювати або служити,
джерелом його існування є злочинний промисел. Він ні за яких умов не має права погоджуватися на роботу
в місцях позбавлення волі або посідати які-небудь посади, що займають ув’язнені; злодій не повинен
виконувати жодних суспільних функцій, перебувати в офіційних організаціях, цікавитися політикою, читати
газети; злодій не повинен служити в армії або брати зброю з рук влади; злодію заборонено будьякі контакти
з представниками правоохоронних органів; злодій не повинен мати контактів з «опущеними»,
представниками нижчої «касти» ув’язнених чи зі зрадниками, відступниками, вигнаними зі злодійського
співтовариства («йоржами»); злодій не має права мати офіційну дружину і бути зв’язаним сімейними узами;
злодій — це вічний бурлака, блукач, готовий до будь-яких мінливостей долі; злодій не повинен носити на
собі нічого червоного кольору; злодій не повинен боятися тюрми та інших місць позбавлення волі: вони для
нього «рідний дім»; відбуваючи покарання, злодій не повинен втрачати своєї честі і гідності, не повинен
порушувати свого слова, уподібнюватися «нижчим кастам», без потреби лаятися, вчиняти «безпрєдєл»,
відбирати пайку в будь-якого зека, без потреби конфліктувати з адміністрацією, грати у карти без
можливості розплатитися.

Нині «злодійський закон» зазнав істотних змін. Спостерігається тенденція до послаблення «закону»
(наприклад, боротьба між «злодіями» і «тими, що відійшли»). Лібералізація «закону» пов’язана з
виникненням «понять», що є досить розпливчастими (їх виникнення припадає на 90-ті роки ХХ ст.).

Слід зазначити, що є певний порядок випробування новачків у місцях позбавлення волі, їх прийому до
злочинного середовища. Це свого роду прописка, що проводиться за допомогою різноманітних «приколів»
(впіймати кого-небудь на незнанні «законів» злочинного світу). Найбільш поширені «приколи» — загадки
(25,1 % від усіх випадків) — перевіряються кмітливість і спритність новачка, знання ним норм кримінальної
субкультури; спеціальні забави (24,8 %) — з метою принизити новачка, пожартувати над ним, є також
засобом розважання групи; випробування (20 %); шантаж (15 %); єдиноборство (до 10 %) .

Кримінальна субкультура відображається у соціальній стигматизації або стигмі (встановлення певних

відмінностей). Стигматизація — це своєрідне таврування представників місць позбавлення волі: нанесення
татуювань, присвоєння кличок, наділення речовими атрибутами (відображається в особистих речах, одязі та
ін.).

Різновидом стигми є татуювання, наколоті особливою фарбою візерунки на тілі. Слово «татуювання»
походить від полінезійського «тату», що означає малюнок, або «тікі» — імені бога полінезійців, який
встановив, за переказами, татуювання.

Татуювання поширені переважно серед злочинців. У злочинному середовищі татуювання називають

«картинкою», «наколкою», «прошивкою» або «регалкою». Існують різні способи нанесення татуювань.
Найбільш поширеним способом, використовуваним у місцях позбавлення волі, є застосування двох–трьох
голок, спеціальних штампів, пресів із зображеннями. Як барвну речовину використовують туш, графіт,
ультрамарин, чорнило. Поширені також татуювання з зображеннями хрестів і перснів на пальцях рук, могил
і церковних куполів, морського якоря, жінок, карт. Трапляються татуювання у вигляді цифр («1981», № 43),
окремих букв і абревіатур («зло», «туз», «клен»), слів («люблю», «пам’ятаю»), виразів («жена поругает и
простит, любовница ж — отомстит»). Деякі татуювання наносяться у примусовому порядку. Татуювання у
вигляді малюнків (або інших зображень) можуть мати певний прихований зміст, указувати на становище у
злочинному середовищі, ставлення до злочинної діяльності, судимість і строки покарання, злочинний досвід
і ступінь кваліфікації, належність до певної категорії злочинців, спосіб вчинення злочину, знаряддя злочину.

Абревіатури у татуюванні іноді складаються з перших літер інших слів, речень (російською мовою): БАРС —
бий актив, ріж сук; БЕС — бий, якщо зможеш; БОСС — був засуджений радянським судом; ВОЛК — волю
дуже любить колоніст; ЗЛО — за все лягавим помщуся; КОТ — корінний мешканець тюрми; ПОСТ — прости,
батько, доля така; СЛОН — смерть лягавим від ножа, або серце любить одну навіки; СОС — врятуйте від
суду; ТУЗ — тюремний в’язень, або тюрма вчить законам, або отут вчаться зеки.

Татуюються і тексти: «Байдики бити, горілки не пити», «Будеш уночі багато спати, перестанеш красти», «Йду
туди, де немає закону», «Люблю тебе, як мати рідну» (на середній третині плеча), «Не поспішай на роботу»
(на стопах ніг), «Совість — добре, а червінець — краще» (на ділянці грудей), «В’язниця не школа, прокурор
не вчитель» (на середній третині стегна), «Знову я у хазяїна» (мається на увазі у в’язниці) та ін.

Розрізняють татуювання-малюнки, що мають характер прикрашання, і татуювання-малюнки із прихованим

змістом (знаки, символи) .

Роль стигми виконують клички. Функціональне призначення клички полягає у заміні прізвища особи,
закріплює статус особи у групі. Так, у кличках відображаються деякі об’єктивні дані про особу: 1)
характерологічні особливості і звички (Шнирь — пролазливий, Прищ — зловредний, Вертоліт — базіка
тощо); 2) фізичні особливості і недоліки (Рудий — за колір волосся, Косий — за дефекти зору, Горбань — за
каліцтво та ін.); 3) трансформовані прізвища та імена (Цар — від Царьова, Тхір — від Хорькова та ін.); 4)
статус у соціумі (угрупованні) (Король, Князь, Директор — лідери, Клоп, Бацила, Аскарида — низи); 5) іронія
(Інтелігент, Доцент — дурний, Похмурий — веселий, Хокеїст — кульгавий та ін.); 6) специфіка злочинної
діяльності (Вогник — квартирний злодій, Кат — вбивця та ін.); 7) колишня дозлочинна діяльність (Духарь —
музикант, Клістир — медик, Фінансист — бухгалтер та ін.)

§ 4. Психологічні основи ресоціалізації засуджених

Ресоціалізація особи засудженого полягає у формуванні законослухняної поведінки для життя на волі, зміні
особистісної спрямованості, відновленні раніше порушених соціальних якостей особи, здійсненні необхідної
психокорекції. Важливим завданням пенітенціарних установ є підготовка засуджених до повернення на
волю, включення їх у нормальне життя суспільства.

Ресоціалізуюча функція установ виконання покарань передбачає перебудову насамперед принципів

діяльності самих установ. Необхідно усунути умови, що сприяють криміналізації особи, її асоціальній
поведінці. Існує проблема негативного «впливу в’язниці» на особу засудженого. У цьому плані може
відбуватися негативна ресоціалізація особи (залучення її до тюремних звичаїв і традицій, бажання стати
блатним, криміналізуватися). М. Єнікєєв слушно зазначає, що ієрархія тюремного співтовариства, його
«закони», звичайно, добре відомі тюремній адміністрації. Нерідко механізми кримінального середовища
використовуються нею для «ефективності» тюремного управління. Звідси негативне ставлення тюремної
адміністрації до диференційованого утримання ув’язнених. Про моральну ресоціалізацію, як і про інші
тонкощі людської психіки, воєнізована адміністрація здебільшого просто не замислюється .

Важливим елементом ресоціалізації засуджених є комплексна програма їх підготовки до життя на волі.

Складовими такої програми виступають: 1) правовий аспект (полягає у правовій регламентації процесу
підготовки до звільнення з місць позбавлення волі); 2) психологічний аспект (урахування психологічних
особливостей особи засуджених); 3) соціальний аспект (побудова позитивних модулів розв’язання
соціальних проблем після звільнення); 4) професійний аспект (можливість одержати спеціальність за
допомогою навчання в умовах відбування покарання); 5) освітній аспект (можливість підвищувати свій
освітній рівень); 6) медичний аспект (передбачає збереження здоров’яшляхомпевних профілактичних
заходів); 7) фізкультурнооздоровчий аспект (можливість займатися фізкультурою і спортом) .

Слід зазначити, що у виправних колоніях діють школи з підготовки засуджених до життя на волі, в яких
передбачається проведення занять і соціально-психологічних тренінгів (підвищення впевненості у собі,
вироблення навичок раціонального розв’язання конфліктних ситуацій, аутогенні тренування, прогресивна
релаксація тощо) . Фактично йдеться про формування психологічної готовності у засудженого до життя на
волі.

Підготовка до життя на волі сприяє успішній соціалізації особи після її звільнення з місць позбавлення волі.
Слід зазначити, що фактично кожна третя особа, яка звільнилася з колонії, потребує спеціальної
психологічної допомоги. Суспільство здебільшого не бажає «приймати» осіб, які відбули покарання. В осіб,
які звільнилися, виникають проблеми соціально-побутового характеру: відсутність житла, роботи,
медичного обслуговування та ін.

Опитування засуджених свідчить про таке. На запитання: «З якими труднощами Ви побоюєтеся

зіштовхнутися після звільнення?» 12,5 % опитаних відповіли: «З упередженим ставленням за місцем
роботи»; 11,3 % зазначили те саме, але за місцем проживання; 19,6 % указали на труднощі входження в
нормальне життя.

Опитування також показало, що населення обстежених регіонів з упередженням ставиться до колишніх

злочинців. Близько 50 % респондентів не бажає бачити осіб, які відбули покарання, як своїх сусідів, друзів,
родичів, колег по роботі. Незначна кількість законослухняних громадян (5 %) припускає можливість
спілкування з колишніми злочинцями як друзями. Дуже мало людей (лише 3 % опитаних) згодні
підтримувати відносини з такими особами у колі сім’ї .

Тематика індивідуальних завдань

1. Психологічна характеристика особистості засуджених та їх адаптаційних можливостей.
Наявність злочинності як соціального та соціально-психологічного феномену спричиняє потребу у
пенітенціарних закладах різних видів, що виконують функцію ізоляції й перевиховання людей, які з тих чи
інших причин відхилилися від визначених суспільством поведінкових зразків, вчинили протиправні дії та
повинні у відповідності з законом відбувати покарання. На практиці вказані заклади є не лише місцем
тимчасового відокремлення особи від суспільства, але й живильним середовищем своєрідної субкультури з
власними вимогами, нормами і правилами співжиття. Життєдіяльність у місцях позбавлення свободи
об’єктивно призводить до появи моралі, що за своїм змістом дала можливість дослідникам кваліфікувати її
як станово-кастову, а також нормопорядку, типового для архаїчної спільноти. Ці ознаки слід обов’язково
враховувати при оцінці можливостей та ефективності покарання у вигляді позбавлення свободи як засобу
виправлення та перевиховання.
Пенітенціарна психологія є одним з напрямів юридичної психології, що досліджує психологічні
закономірності динаміки особистості у процесі відбування покарання, у тому числі – у місцях позбавлення
свободи, та особливості формування і функціонування мікрогруп засуджених.
Предмет пенітенціарної психології – психічні явища, що виникають при позбавленні свободи та
застосуванні інших видів покарань, а також психологічні умови і особливості процесу корекції і ресоціалізації
особистості засуджених.
Основні завдання пенітенціарної психології:
1) визначення системи принципів і методів вивчення особистості засуджених, адаптація наявних та
розробка нових методик її вивчення, спрямованих на здобуття інформації з метою здійснення позитивного
психологічного впливу;
2) дослідження психологічних характеристик та динаміки особистості засуджених – вивчення їх
психологічних особливостей, зумовлених віком, життєвим досвідом, характером вчиненого злочину тощо;
виявлення закономірностей зміни психіки засуджених в умовах позбавлення свободи;
3) дослідження закономірностей утворення і функціонування груп засуджених – вивчення
механізмів формування різних видів груп, їх структури та характеру впливу на учасників;
4) визначення форм і методів психологічного впливу на особистість засуджених – цілеспрямований
добір та реалізація системи групових та індивідуальних форм і методів психологічного впливу з метою
найбільш ефективної корекції поведінки;
5) дослідження психологічних чинників, що впливають на ефективність ресоціалізації засуджених –
вивчення впливу основних (режим, праця, стосунки в групах засуджених та ін.) і факультативних (родинні та
дружні зв’язки на свободі, захоплення та ін.) чинників;
6) розробка психологічних рекомендацій щодо підготовки засуджених до життя на свободі –
підготовка та активізація їх психіки, формування психологічної готовності до життя в нових соціальних
умовах.
1. Психологічна характеристика особистості засуджених та їх адаптаційних можливостей
Раніше вже зазначалося, що злочинець – свiдомий суб’єкт, надiлений сукупнiстю бiологiчно
зумовлених i соцiально детермiнованих властивостей та якостей, поведiнка якого визначається
антисуспiльною спрямованiстю, що виникає пiд впливом дiї певних суспiльно-полiтичних, економiчних та
соцiокультурних умов. Засуджений – злочинець, що відбуває покарання за вироком суду, отже на нього
розповсюджуються усі вищезазначені ознаки. Але слід враховувати, що засуджені не є гомогенною
(однорідною) групою, тобто ця спільнота може бути певним чином типологізована.
 Традиційно в пенітенціарній (виправно-трудовій) психології виділялися наступні типи засуджених:
актив – особи з вираженою позитивною спрямованістю, які характеризуються активною участю в
трудовому процесі, ініціативним ставленням до навчання, ретельністю у виконанні доручень, позитивним
впливом на інших членів групи; резерв – засуджені, які беруть участь у трудовому процесі, у навчанні, але
поведінка їх характеризується незначною ініціативністю; пасив – засуджені з невизначеною спрямованістю,
які вагаються у виборі стратегії та тактики своєї поведінки, а їхні вчинки значною мірою залежать від ситуації;
засуджені з негативною спрямованістю – ті, для кого характерні порушення режиму, негативне ставлення
до будь-яких форм позитивного впливу, підвищена конфліктність.
Наведена типологія надана на початку ХХ ст. видатним вітчизняним психологом і педагогом А.С.
Макаренком, причому сам автор не вважав її науковою (до речі, останню групу своїх вихованців він у
„Педагогічній поемі” називав „болотом”). На той час цілком відповідала реаліям життя: внаслідок
громадянської війни на вулицях опинилася велика кількість безпритульних дітей і підлітків, і лише незначна
їх частина встигла набути злочинного досвіду та мала антисуспільну спрямованість. Більшість колоністів
прагнули до активного соціального життя і становили собою благодатний матеріал для навчання і
виховання; тих, хто продовжував вчиняти правопорушення, не бажав вчитися і працювати, на загальних
зборах виключали з колонії і відправляли у „великий світ”. Іншими словами, колоністи А.С. Макаренка не
були засудженими у сучасному сенсі цього слова, вони не відбували покарання і не утримувалися в закладі,
якщо на те не було їх згоди.
З часом зазначена типологія була розповсюджена на контингент виправно-трудових установ, вона
стала певним ідеологізованим штампом і сьогодні не дає уявлення про змістовні особливості
мікросередовища засуджених та психологію їх особистості. Ця проблема ще очікує дослідників, які змогли б
неупереджено відповісти на низку запитань: які типи засуджених найбільш характерні для сучасних установ
виконання покарань, яким чином впливає їх злочинний досвід на поведінку в місцях позбавлення свободи,
які чинники макро- та мікросередовища є визначальними для їх корекції і ресоціалізації та ін. Тому ми
висвітлимо лише деякі аспекти пенітенціарної психології, орієнтуючись, переважно на роботи Г.Ф.
Хохрякова, О.М. Сухова, Г.С. Саркисова, Ю.М. Давидова, І.Б. Роднянської останнього часу.
Перш за все, слід зазначити, що більшості ув’язнених притаманні специфічні емоційні стани –
недовірливість, підозріливість, тривожність, дратівливість, збудливість, агресивність, а також пригніченість,
почуття власної неповноцінності і т.ін. Вони викликаються наступними чинниками: 1) ізоляція від суспільства
і розміщення у замкненому середовищі, 2) тотальна регламентація життєдіяльності та наявність жорстких
санкцій за порушення як офіційних приписів, так і неформальних норм і правил поведінки. Таким чином,
кожна особа перебуває під подвійним контролем – адміністрації та мікросередовища засуджених, причому
уявлення про „правильну поведінку” у них можуть бути діаметрально протилежними; 3) обмеження у
задоволенні потреб, у першу чергу біологічних, та примусове включення до одностатевих соціальних груп.
Жорстка регламентація поведінки правилами, що визначаються ворожим щодо засудженого
середовищем, та наявність широкого спектру санкцій за їх порушення формує пасивність і прагнення
уникнути будь-яких змін. Оскільки ув’язнений не має особистого простору, постійно перебуває в тісному
соціальному оточенні, порушення правил може відбутися в будь-який момент і не з його вини (наприклад,
хтось обмовив або неправильно витлумачив його слова). Тому необхідно не лише постійно контролювати
власні вчинки, але й прораховувати можливі варіанти поведінки представників адміністрації та
неформального оточення. Невдоволення і ворожість посилюються через те, що конфлікти, котрі виникають
між засудженими, практично неможливо врегулювати, а можливість змінити оточення відсутня. Таким
чином, конфронтуючі сторони протягом тривалого часу знаходяться в одній соціальній групі, а конфліктні
ситуації нерідко переростають у насильницькі злочини.
Від усього цього занепокоєність і підозріливість набувають хронічного характеру, нагнітаючи
постійну внутрішню напруженість. Зненацька може настати момент „емоційного вибуху” – афективної
розрядки („короткого замикання”), що супроводжується бурхливою агресією, на перший погляд,
невмотивованою. Злочинні наслідки набагато перевищують при цьому значимість приводу, що його
викликав.
Такій поведінці досить часто передує зовнішній спокій, але він лише маскує глибокі психічні
переживання, робить їх непомітними для стороннього ока. Однак причина агресивності завжди існує: вона
полягає у гранично сконцентрованій внутрішній напрузі, для миттєвої розрядки якої буває достатньо зовсім
незначного зовнішнього поштовху. Геніальний письменник Ф.М. Достоєвський з цього приводу зауважив,
що такий вибух – це „тоскний, зсудомлений вияв особистості, інстинктивна туга за самим собою, бажання
заявити про себе, про свою принижену особистість, що раптом з’являється і доходить до злоби, до
шаленства, до потьмарення розуму”.
Постійне переживання негативних емоційних станів призводить до відповідних трансформацій
характеру, а саме – до зростання серед засуджених питомої ваги акцентуйованих та психопатизованих
осіб. За даними К.Леонгарда, акцентуйованих особистостей серед законослухняних громадян немало
(близько 40%), але переважній більшості з них вдається компенсувати, врівноважити відповідні якості. У
засуджених, навпаки, акцентуації посилюються, і доля акцентуйованих серед них часом сягає 90%. Особливо
багато їх у жіночих УВП (96%), а також в УВП для неповнолітніх злочинців. Це пов’язане з тим, що жінкам і
підліткам важче компенсувати свої біологічні та соціальні потреби, відповідно – ускладнюється процес їхньої
адаптації до нових умов життя.
По-третє, психіка засуджених (психічні стани, психічні процеси, психічні властивості)
характеризується певною загальною динамікою. Динаміка особистості в умовах позбавлення свободи – це
сукупність „критичних” змін у психічному стані особи від арешту до завершення відбування покарання.
Можна виділити наступні її етапи: 1) після арешту – у психічному стані домінує страх перед майбутнім
покаранням; 2) після набуття вироком законної сили – психічний стан засудженого характеризується певною
заспокоєністю, що може сягати рівня апатії та депресії; 3) після прибуття до УВП – розпочинається адаптація
до нових умов життя, коли дуже гостро відчувається обмеження потреб, зміна звичних стереотипів; 4) від 3-
4 до 6-8 місяців перебування в УВП – поява та розвиток інтересів у нових умовах життя (утворення
неформальних груп, праця, побачення з родичами та ін.), що сприяє виникненню у засудженого позитивних
емоцій та підвищує ступінь його психічної активності; 5) адаптаційний період, тривалість якого залежить від
терміну покарання; 6) період перед звільненням (3-8 місяців) – характеризується певною дезадаптацією,
психологічно є дуже складним у зв’язку з очікуванням свободи та труднощів, що можуть при цьому
виникнути.
Таким чином, потребують особливої уваги адміністрації та психологів УВП перші та останні місяці
ув’язнення. У цей час спостерігається найбільше виявів агресії, як спрямованої на оточуючих, так і автоагресії
(спроб самокаліцтва та суїциду). Проміжок між ним можна визначити як відносно спокійний (адаптивний),
що мовою відомчих документів називається „процесом виправлення і перевиховання”. Психологи ж
порівнюються цей стан із „психічним паралічем”, коли людина ніби заклякає, поринувши в тужливе
очікування того, що ж буде з нею далі. Так, Ч. Беккарія, італійський просвітник і гуманіст, вважав, що
позбавлення свободи не поступається за своєю болісністю смертній карі: „Нещасний бачить, що
стражданням його немає кінця, що з ув’язненням вони лише розпочинаються. Дух наш здатен скоріше
витримати й тяжчу, але швидкоплинну муку, аніж довгу і нескінченну”. Зниження рівня психічної активації
призводить до руйнування механізмів вольової регуляції поведінки, тому й ворожість та агресивність стає
все менше передбачуваною, зрештою, вона може бути спрямована і на зовсім сторонній об’єкт.
В періоди перед звільненням занепокоєність посилюється, а внутрішня напруга зростає. Здавалося
б, мусить бути навпаки: наближення очікуваної свободи повинне приносити відчуття задоволення та
заспокоєння. Але працівники установ виконання покарань знають, що це досить небезпечний час у житті
ув’язнених, коли вони починають поводитися всупереч здоровому глузду: провокують насильницькі
ексцеси, демонстративно порушують режимні вимоги, навіть, намагаються тікати. В психології називають це
явище визначається як „ефект уникнення об’єкта” – виникнення нездоланного страху перед моментом
досягнення давно очікуваної мети. Засуджений розуміє, що свобода може перетворитися для нього у тяжке
випробування: як зустрінуть його родина та колишні друзі, чи буде можливість знайти роботу та житло, як
поставиться до нього оточення?
Керуючись принципами гуманістичної психології, можна стверджувати, що на кожному етапі
перебування в УВП засудженому потрібна психологічна допомога, але різна за змістом та формою, тому
надати її може лише кваліфікований фахівець.
Виділяють два види адаптації – соціальну і психологічну. Соціальна адаптація полягає в тому, що за
нових умов особа обирає такі види діяльності і форми поведінки, котрі полегшують її пристосування до
оточуючих реалій, завдяки чому посідає певне (та таке, що її задовольняє) місце в суспільстві. Психологічна
адаптація пов’язана з продукуванням окремих видів психологічного захисту або їх системи, що дозволяє
зберігати високий рівень самооцінки навіть за відсутності об’єктивних підстав для цього. Найпростіший
варіант психологічної адаптації для засудженого – вважати вирок стосовно власного злочину
несправедливим. За даними проведених психолого-юридичних досліджень, майже 90% засуджених не
погоджуються з винесеним щодо них вироком. Одні доводять, що вони взагалі не робили інкримінованих їм
дій; інші запевняють, що здійснили лише частину з переліченого у вироку; треті переконані, що покарані
занадто суворо. Ставлення до вироку як до несправедливого допомагає самовиправданню, а отже й
збереженню позитивної самооцінки та певного рівня самоприйняття.
Від рівня соціальної та психологічної адаптації в місцях позбавлення свободи значною мірою
залежить формування певного типу особистості, найбільш розповсюдженими з яких є наступні (Г.Ф.
Хохряков):
1. Збудливі – намагаються грати роль сильної людини, яка може підкорити собі інших, примусити їх
служити своїм інтересам. Вони демонстративно порушують правила поведінки в УВП, беруть участь у бійках,
постійно відкрито конфліктують з адміністрацією, провокують її на зриви, чим приносять задоволення
спостерігачам. Прагнучи здобути авторитет, вони змушують інших ув’язнених виконувати роботу за
неформальних лідерів („паханів”). За схильність до бійок та утиски інших засуджених їх часто карають, але
практично безрезультатно. Порушення, що набувають хронічного характеру, поведінка, котра не піддається
корекції навіть шляхом застосування найжорсткіших заходів, дозволяють припустити наявність у
представників цього типу засуджених певних особистісних рис, сформованих у результаті попереднього
досвіду.
Біографічне психологічне дослідження показує, що такі механізми формуються у процесі виховання,
а потім закріплюються в підлітковому та юнацькому віці. Їх батьки, як правило, зловживали алкоголем, у
родині панував розлад, часто виникали сварки або навіть бійки. Основними виховними заходами були
лайка, глузування та побої.
Приниженість, почуття неповноцінності примушують таких дітей доводити свою однаковість та
рівність із однолітками. Вони намагаються продемонструвати сміливість і впевненість у собі, але у їх
минулому досвіді немає інших способів самоствердження, окрім брутальності, насильства над іншими.
Оскільки насильство як засіб здобуття авторитету рідко досягає мети, виникає зосередженість на явищах,
котрі сприймаються як ворожі. Озлобленість, що існує всередині, видається за зло, яке іде ззовні;
формується постійна готовність дати комусь відсіч, що провокує постійну напруженість.
У місцях позбавлення волі ці властивості особистості акцентуються: гостріше почуття приниження та
неповноцінності, жорсткіші правила поведінки, більш напружена обстановка. Такі особи інтуїтивно шукають
прихистку в оточенні лідерів („паханів”), оскільки це нібито дає їм незалежність. Однак виходить по-іншому:
конфронтація з адміністрацією спричиняє низку покарань; відсутність витримки та поміркованості, невміння
прорахувати можливі варіанти своєї поведінки не дають можливості досягти високого статусу. висунутися в
лідери. Люди, котрим притаманні згадані особистісні якості, приречені на довгожительство у місцях
позбавлення волі.
2. Демонстративні особи – постійно зорієнтовані на зовнішню оцінку та справляння позитивного
враження на оточуючих. Це непогані актори, які вміють добре говорити, вловлювати загальні настрої та
висловлювати їх. Разом із тим, вони зухвалі, нахабні та брутальні, не соромляться виставити себе на
посміховисько, щоб дошкулити адміністрації. Засуджені цього типу користуються популярністю у своєму
оточенні, але самі вони більше страждають, аніж мають задоволення від свого становища, хоча й не
виказують цього. Попри зовнішній успіх, їх адаптованість погана. Акцентуація особистісних властивостей, за
допомогою котрих вони утримують свою позицію, поступово стає патологічною, особистість руйнується.
3. Особи пластичні – мають досить високий рівень соціальної та психологічної адаптованості до
умов позбавлення волі, чому сприяє стриманість, конформність, достатній контроль за власними емоціями,
гнучкість у міжособистісних стосунках. Засуджені цього типу не схильні до конфліктів, уникають прийняття
самостійних рішень і складають „мовчазну більшість”, що існує в будь-якій спільноті. Вони без сумнівів
підтримують адміністрацію, коли та контролює ситуацію, але й не протестують проти влади неформальних
лідерів, оскільки розуміють їхню реальну силу.
4. Домінантні – основною особистісною рисою цього типу є висока інтровертивність при яскраво
вираженій активності та ефективному контролі над власною поведінкою.
Такі засуджені, як правило, виховувалися в родинах, де життєві негаразди батьків призвели до
позбавлення дітей ласки, уваги та любові. Відсутність емоційного тепла та підтримки і наявність природного
розуму спонукали їх замкнутися у собі, водночас розвиваючи спостережливість. Характерні способи їхнього
психологічного захисту: аналізуючи певну ситуацію, вони ніби відкидають її емоційну частину і аналізують
лише раціональний компонент. У результаті тривожні моменти нейтралізуються, викликаючи продуману і
холоднокровну поведінку. Інший спосіб психологічного захисту також сформувався в дитинстві: схильність
звинувачувати у власних негараздах когось іншого. Несвідомо намагаючись виправдати своїх батьків, такі
діти (а потім і дорослі) вороже ставляться до оточуючих, приписуючи їм негативні якості.
Ув’язнені такого типу відносно легко стають неформальними лідерами. Замкнені, розумні та
сторожкі, вони агресивні та помірковані, намагаються заволодіти компрометуючою інформацією на своє
найближче оточення для того, щоб змусити інших постійно відчувати провину та залежність. Ці
характерологічні особливості вдосконалюються та розвиваються у місцях позбавлення волі.
Звичайно, наведена типологія не вичерпна і потребує подальших наукових розробок. Процес
корекції та ресоціалізації особистості засуджених, хоча і є надзвичайно складним, але може здійснюватися
за допомогою наступних психологічних методів:
1) переконання – реалізується, як правило, під час індивідуальних співбесід і поєднує цілі вивчення
та впливу на особистість засудженого. За допомогою переконання роз’яснюється сутність і кінцева мета дій
адміністрації; обгрунтовуються шляхи та засоби її досягнення; змінюються ціннісні орієнтації та погляди
засуджених;
2) навіювання – передбачає прямий (безпосереднє звернення до засудженого) або непрямий (за
допомогою фільмів, музики, художньої літератури), вербальний або невербальний, емоційно забарвлений
вплив на психіку з метою формування певного психічного стану чи спонукання до певних дій. Навіювання
здійснюється за рахунок послаблення свідомого контролю та завдяки безумовному авторитету людини, що
впливає;
3) регулювання міжособистісних стосунків – здійснення системного та цілеспрямованого впливу на
сферу міжособистісного спілкування засуджених, на стосунки, що формуються між ними і співробітниками
установи, родиною та друзями на свободі з метою профілактики та вирішення конфліктів, формування
доцільної структури групи засуджених тощо;
4) передачі інформації – спеціальний і цілеспрямований добір інформації позитивного чи
негативного змісту, що надходить до засудженого (наприклад, про життя його родини) з метою поширення
соціального досвіду, регулюючого впливу на психічний стан, підвищення трудової активності тощо;

5) „вибуху” – специфічний метод миттєвого впливу (наприклад, створення спеціальної ситуації

завдяки попередній домовленості з іншими її учасниками, де б виявилися прагнення чи можливості особи),
що може раптово змінити на протилежні основні цінності та бажання людини. Метод передбачає тривалу
попередню роботу вихователя для накопичення передумов ефективності впливу, а також її продовження
вже після застосування „вибуху” для закріплення у засудженого відповідних емоцій і почуттів, моделей
поведінки, що виникли.
2. Психологічні особливості мікросередовища засуджених
Більшість засуджених розуміють, що суспільство бачить у них, перш за все, злочинців, які порушили
закон, тобто усвідомлюють себе як людей зі схожою долею. Між „нами” – ув’язненими та „ними” –
вільними пролягає невидима межа. Причому якщо в УВП загального режиму, де відбувають покарання
вперше засуджені, усвідомлення „ми” ще відсутнє, хоча досить яскраво виражене розуміння існування
„вони”, то в УВП особливого режиму, де утримуються найбільш небезпечні злочинці, в їх свідомості чітко
зафіксована спільнота, з якою вони себе ідентифікують. Така консолідація підтримує засуджених, додає їм
душевної рівноваги. Разом із тим, вона посилює відчуженість засуджених від суспільства, ускладнює їх
подальшу адаптацію до нормального життя. Проведені дослідження (Г.Ф. Хохряков, О.М. Сухов) свідчать, що
практично всі вони ставляться до суспільства з пересторогою та ворожістю.
Консолідація засуджених та їх протистояння оточуючому світу призводить до виникнення і розвитку
малих соціальних груп, що мають наступні психологічні відмінності: 1) групи закритого типу, 2) з
примусовим характером перебування для її членів, 3) із суттєвою диференціацією учасників (віковою,
професійною, моральною тощо), 4) життєдіяльність яких детально регламентована усталеними принципами
самоорганізації.
Самоорганізація спільноти засуджених є продуктом спонтанних, цілеспрямовано не врегульованих
процесів. Спонтанна самоорганізація існує в суспільстві на всіх його рівнях, починаючи з соціуму як цілого і
аж до первинних соціальних груп. У місцях позбавлення свободи потреба в неформальних організаціях є
особливо гострою, причому участь у них передбачає свідомий вибір позиції, що виявляється в
приналежності особистості до тієї чи іншої групи ув’язнених. У зв’язку з тим, що такий вибір мусить здійснити
кожен, самоорганізація в місцях позбавлення волі набуває тотального характеру.
У мікросередовищі засуджених можна виділити наступні прошарки (страти).
1. Лідери – беруть на себе роль захисту прав, уособлюючи та відображаючи настрої й інтереси інших
засуджених, що надає їм значної ваги. Досить розповсюдженою є думка, що лідери („пахани”)
встановлюють свою владу за допомогою фізичної сили. Але, як свідчать проведені опитування, вони
користуються повагою завдяки незалежності, силі духу, вмінню відстояти власну гідність тощо. У їх поведінці
переважає не зиск, а прагнення самоствердження. Так, наприклад, в УВП посиленого режиму, де відбувають
покарання вперше засуджені за тяжкі злочини та на значні терміни позбавлення свободи, неформальні
лідери набагато (в середньому, приблизно на 8 років) молодші за представників інших груп ув’язнених. Це
пов’язано не лише з тим, що молодому простіше зважитися на ризикований крок; важливо, що молоді
більше прагнуть до самоствердження у своєму середовищі. Молода людина, залучаючись до справ
злочинної спільноти, міцніше пов’язує з нею власне „я” і швидше віддаляється від суспільства.
Психологічні дослідження показали, що серед неформальних лідерів та їх оточення доля тих, хто
підпадають під поняття „психологічної норми”, істотно більша, ніж серед представників інших страт. При
цьому, як не дивно на перший погляд, кількість „нормальних” зростає за умови більш жорсткого режиму
утримання. Якщо в УВП загального режиму акцентуйованих, але компенсованих осіб серед лідерів
приблизно 20%, то в установах посиленого режиму їх уже 27%, суворого режиму – 32%. Що ж до
акцентуйованих, але декомпенсованих осіб, то їхня доля знижується по мірі посилення жорсткості режиму:
70% в УВП загального режиму, 63% – посиленого, 47%– суворого режиму. Таким чином, засуджені-лідери
знаходять більше можливостей для компенсації в місцях позбавлення свободи та краще зберігають
цілісність власної особистості. Їхня соціальна та психологічна адаптованість приблизно однакові, що свідчить
про збалансованість між тим, що вони роблять чи змушені робити, та тим, як вони самі та інші до цього
ставляться. Парадоксальність позиції цих осіб полягає в тому, що вони виходять на свободу психічно
активними, енергійними, але той світ для них є чужим.
До неформальних лідируючих груп належить від 5 до 18% засуджених у залежності від виду
режиму. Ці групи є найбільш згуртованими та найкраще організованими, серед них найчастіше керує
одноосібний лідер.
2. Знавці неформальних норм поведінки – посідають серед засуджених почесне місце. Їхній високий
статус обумовлений, насамперед, тим, що „неформальні закони” ніяким чином не записуються і не
легалізуються, тому їх потрібно пам’ятати та вміти трактувати стосовно конкретного випадку, в тому числі й
звертаючись до минулого досвіду. Знавці – своєрідні „третейські судді” злочинного світу, радники лідерів,
вони мають великий досвід перебування в місцях позбавлення свободи і користуються беззаперечним
авторитетом. Рівень їх соціальної та психологічної адаптованості високий.
3. Наближеними до лідерів („паханів”) є особи, які стежать за виконанням неформальних норм
поведінки та/чи здійснюють санкції за їх порушення. Від цих засуджених інтелекту та злочинного досвіду не
вимагається; основне, щоб вони були ретельними виконавцями чужої волі.
4. Насамкінець, до верхнього прошарку мікросередовища засуджених належать особи, які
виконують функцію посередників між „керівниками” та представниками інших страт. Згідно злодійських
законів, лідери не вступають безпосередньо у стосунки ані з представниками адміністрації, ні з тими
ув’язненими, які мають нижчий за їхній статус у злочинному середовищі. Такі контакти компрометують їх в
очах спільноти і звичайно призводять до падіння авторитету.
5. Деякі засуджені роблять інший вибір: вони погоджуються на співробітництво з адміністрацією у
справі, як зазначено в офіційних документах, „виховання та перевиховання” інших засуджених. Мотивом тут
найчастіше стає прагнення до заохочень, в тому числі – у вигляді умовно-дострокового звільнення. Але тим
самим вони протиставляють себе спільноті ув’язнених. Окрім того, часто їм доводиться не лише допомагати
адміністрації у організації роботи та проведенні певних заходів, але й брати участь у репресивних діях:
обшуках, перепровадженні порушників до штрафного ізолятору тощо. Плата за такий вибір є непомірно
високою. Вдень ці ув’язнені знаходяться у безпосередньому контакті з начальством, котре ставиться до них
шанобливо, радиться з ними і т.ін. А ввечері та вночі вони залишаються наодинці зі спільнотою, що оцінює їх
як зрадників, адже порушена одна з найважливіших настанов – не співробітничати з представниками
системи, що уособлює в собі кримінальне покарання та репресії. Там вони не можуть не відчувати
психічного дискомфорту та страху фізичного покарання, що є цілком ймовірним.
До числа членів „активу” часом потрапляють засуджені, що порушили певні норми поведінки.
Побоюючись застосування до них неформальних санкцій, вони виявляють бажання співпрацювати з
адміністрацією. Найчастіше такі помічники дискредитують саму ідею добровільної допомоги, що базується
на щирому каятті у вчиненому злочині. Кожний такий факт стає відомим спільноті, і лідери широко
використовують його у власних пропагандистських цілях.
Чим більш жорстким є режим утримання, тим гірше становище добровільних помічників
адміністрації: стає більш тісною консолідація засуджених, отже й складнішим становище тих, хто
протиставляє себе спільноті. Ситуація ускладнюється також тим, що на волі нікого не цікавитиме, „хорошим”
чи „поганим” ув’язненим хтось був. Для суспільства всі засуджені є злочинцями.
6. Найбільш численна група – „нейтральні” (на жаргоні – „мужики”). Складно бути неформальним
лідером або знаходитися в його оточенні; нелегко зважитися на співробітництво із адміністрацією, оскільки
це протиставляє особу спільноті. Тому більшість засуджених прагнуть до нейтралітету: працюють, за
можливості здобувають освіту чи нову спеціальність, не порушують вимог режиму та не вчиняють
правопорушень. Вони намагаються підтримувати постійний зв’язок із родичами та друзями, які залишилися
на свободі. Це і є „мовчазна більшість” кожної УВП, котра приєднується до позиції тієї групи (адміністрації чи
влади неформальних лідерів), що дозволяє їм безконфліктно існувати та користуватися мінімальним
обсягом благ. Група „нейтральних” складає приблизно 70-75%; її представники можуть поповнювати описані
нами вище групи або ж потрапляти до „знехтуваних”.
7. Оскільки спільнота ув’язнених зобов’язує дотримуватися жорстких норм і правил поведінки, то
завжди є й порушники цих принципів, які складають групу „знехтуваних”. У них найгірші спальні місця, свої
столи в їдальні та місця в кінозалі; в лазні вони також миються окремо та в останню чергу. В цілому вони
опиняються в „подвійній ізоляції”: спершу від них відгородилося суспільство, а згодом і їхня власна
спільнота. Вони покарані не лише ігноруванням, але і найтяжчою та найгіршою роботою; неформальні
правила поведінки забороняють спілкування із ними, а факт прямого чи опосередкованого фізичного
контакту з ними (доторкнутися до такої людини чи скористатися її речами) є підставою для переведення
будь-якого засудженого до цього прошарку. Приблизно так ставляться у „широкому суспільстві” до хворих
на проказу чи іншу небезпечну інфекційну хворобу: їх ізолюють, щоб хтось випадкового не наразився на
небезпеку.
До цієї групи входять морально деградовані та з ослабленою емоційно-вольовою регуляцією
поведінки особи, педагогічні занедбані та розумово відсталі, психопати у тяжкій формі – всі ті, хто не може
задовільно адаптуватися в соціальному середовищі, тому стає об’єктом переслідувань і знущань. Інші
представники „знехтуваних” – покарані за негідний, з точки зору спільноти, вчинок, а також пасивні
гомосексуалісти, що були ними або стали такими у місцях позбавлення волі. Група „знехтуваних” відносно
невелика (від 3 до 11% залежності від виду режиму).
Принципова відмінність цієї страти засуджених від інших полягає в тому, що до неї потрапляють
назавжди (для засвідчення цього навіть наносяться відповідні татуювання), а спроби втаємничити факт своєї
приналежності до „знехтуваних” жорстоко караються.
У межах страти засуджені часто об’єднуються в так звані „сім’ї”. Остання складається, як правило, з
двох до 5-6 осіб, і бере на себе виконання та розподіл господарчих функцій: утримання особистого майна та
нагляд за ним, здобування та розподіл матеріальних благ і т.ін. Членство в „сім’ї” забезпечується
матеріальним внеском кожного. Тому умільці, які виготовляють та обмінюють потрібні для засуджених речі,
завжди є в „сім’ї” шанованими членами. Якщо хтось у сім’ї позбавляється додаткових джерел отримання
благ (посилок із дому, грошей та ін.) чи потрапляє до штрафного ізолятора, йому надають допомогу.
У місцях позбавлення свободи утворюються також земляцтва, що об’єднують вихідців із одного
району чи міста, області; вони можуть бути сформовані за національною чи іншою ознакою (наприклад,
приналежність до певної релігійної конфесії). Члени земляцтва надають один одному допомогу в отриманні
кредиту, в розв’язанні конфліктних ситуацій тощо.
Таким чином, у наявності страт і неформальних груп протиріччя, притаманне покаранню у вигляді
позбавлення свободи, знаходить своє реальне відображення. З’являються сталі групи людей, які відкрито
заявляють, що з суспільством їм не по дорозі, що адміністрація УВП – ворог спільноти, що засуджені, котрі
співпрацюють із адміністрацією, – зрадники інтересів злочинного братства. Цілком очевидно, що ці групи
засуджених діють не у вакуумі: вони спираються на підтримку значної частини ув’язнених із інших груп.
Про це яскраво свідчить проведений за часів СРСР експеримент, коли у одній із виправно-трудових
установ зосередили лише „знехтуваних”, зібравши їх із багатьох закладів. Наміри були досить
гуманістичними: по-перше, полегшити становище цих людей і, по-друге, ефективніше проводити з ними
цілеспрямовану виправно-виховну роботу. Гіпотетично очікувалося, що засуджені житимуть у злагоді та
взаєморозумінні, адже до цього вони досить-таки настраждалися від утисків сильніших. Однак у
новоствореній ВТК протягом перших трьох місяців обстановка була абсолютно некерованою: відбувалося
з’ясування стосунків, велася жорстока боротьба за лідерство. Коли пристрасті вщухли, експериментатори
констатували наявність такої ж (хоча й певним чином пародійної) ієрархізованої структури, як і у всіх інших
колоніях: „пахани”, ”мужики” і „знехтувані”. Учасники експерименту підкреслювали, що неформальні лідери
тут відзначалися особливою жорстокістю і тому, що прагнули помститися за попередні приниження, і з-за
того, що колишні принижені, отримавши владу, мимоволі стають екстремістами.
Таким чином, можна зробити висновок, що у спільноті засуджених утворюються групи, котрі
вирізняються згуртованістю і вбачають своє призначення у збереженні цінностей спільноти, спираючись на
певні принципи поведінки, що виступають регуляторами стосунків. Ці групи отримують підтримку спільноти і
є реальною силою, здатною змусити виконувати означені правила співіснування. У спільноті складається
нормопорядок, тобто правила застосування ”своїх” законів, порядок виконання санкцій неформальних
„кодексів поведінки”.
Малим групам засуджених властиві такі особливості:
• вони створюються стихійно, а не по волі і бажанням адміністрації;
• малі групи взаємодіють один з одним по-різному (від дружби до прямої ворожнечі);
• в них існує ієрархічна структура відносин і залежностей;
• члени групи зазвичай спільно харчуються, ділять між собою одержувані посилки, продукти,
куплені в кіоску;
• в групах добре поставлена інформація;
• для них характерно виборче ставлення до «своїх» і «чужим»; • в кожній групі діють свої цінності й
орієнтації, має місце групова переконаність.
Особливе місце у виправній установі займає така мала група, яка отримала в спеціальній літературі
назву «сім'я». Під «сім'єю» в місцях позбавлення волі розуміється стійка група, що складається з двох і
більше (до 7) засуджених, об'єднана загальною системою поглядів, інтересів і традицій, що визначають їх
поведінку і спрямованість дій. Дослідження показали, що в «сім'ї» об'єднується до 80% засуджених в
колоніях загального і посиленого режиму і до 90% - в колоніях суворого режиму.
«Сім’я» бере на себе виконання та розподіл господарчих функцій: утримання особистого майна та
нагляд за ним, здобування та розподіл матеріальних благ і т.ін. Членство у «сім’ї» забезпечується
матеріальним внеском кожного. Тому умільці, що виготовляють та обмінюють потрібні для засуджених речі,
завжди є шанованими членами «сім’ї». Якщо хтось із членів сім’ї позбавляється додаткових джерел
отримання благ (посилок із дому, грошей та ін.), інші її члени надають йому допомогу. Підтримка надається і
в тому разі, коли хтось із членів потрапляє до штрафного ізолятора.
Права та обов'язки членів «сім'ї» не мають чіткої регламентації, і визначаються, в першу чергу,
неписаними нормами і правилами поведінки, особистісними якостями і авторитетом її членів. Практика
показує, що в «сім'ю» входить від двох до семи чоловік. Діяльність малої групи немислима без лідера.
Основними факторами, що зумовлюють висунення засудженого в лідери, є:
• високий інтелект;
• організаторські здібності;
• високий рівень комунікабельності і активності;
 • багатий минулий, як правило, злочинний, досвід;
• фізична сила і т.д.
Велике значення для лідера мають також такі факти з його біографії, як тривалість строку покарання,
число колишніх судимостей, вчинення групового злочину.
У функції лідера «родини» входить: • планування діяльності малої групи; • координація всіх її дій; •
представництво «сім'ї» у відносинах з іншими групами; • контроль за поведінкою членів групи; • заохочення
і покарання членів групи; • здійснення функції «арбітражу».
У місцях позбавлення волі утворюються також земляцтва, що об’єднують вихідців із одного району
чи міста, області. Є земляцтва, сформовані за національною ознакою. Члени земляцтва надають один
одному допомогу в отриманні кредиту, в розв’язанні конфліктних ситуацій і т.ін.
Таким чином, у наявності неформальних груп протиріччя, притаманне покаранню у вигляді
позбавлення волі, знаходить своє реальне відображення. З’являються сталі групи людей, які відкрито
заявляють, що із суспільством їм не по дорозі, що адміністрація місць позбавлення волі – ворог інтересам
спільноти, що засуджені, котрі співпрацюють із адміністрацією, є зрадниками інтересів злочинного братства.
Цілком очевидно, що ці групи засуджених діють не у вакуумі: вони спираються на підтримку значної частини
ув’язнених із інших груп.
Про це яскраво свідчить проведений декілька років тому експеримент, коли у одній із колоній
зосередили лише «знехтуваних», зібравши їх із багатьох закладів. Наміри були досить гуманістичними: по-
перше, полегшити становище цих людей і, по-друге, ефективніше проводити з ними цілеспрямовану
виховну та виправну роботу. Гіпотетично очікувалося, що засуджені у цьому випадку житимуть у злагоді та
взаєморозумінні, адже перед цим вони досить-таки настраждалися від утисків сильніших. Однак у новій
колонії протягом перших трьох місяців обстановка була абсолютно некерованою: відбувалося з’ясування
стосунків, велася жорстока боротьба за лідерство. Приблизно через три місяці пристрасті вщухли, і
експериментатори побачили тут таку ж структуру неформальних груп, як і у всіх інших колоніях: «пахани»,
«мужики» і «знехтувані». Учасники експерименту підкреслювали, шо неформальні лідери тут відзначалися
особливою жорстокістю і тому, що прагнули помститися за попередні приниження, і з-за того, що колишні
принижені, отримавши владу, мимоволі стають екстремістами.
Таким чином, можемо зробити висновок, що у спільноті засуджених утворюються групи, які
вирізняються згуртованістю і вбачають своє призначення у збереженні цінностей спільноти, спираючись на
певні принципи поведінки, що виступають регуляторами стосунків. Ці групи отримують підтримку спільноти і
є реальною силою, здатною змусити виконувати означені правила співіснування. У спільноті складається
нормопорядок, тобто правила застосування «своїх» законів, порядок виконання санкцій неформальних
«кодексів поведінки».

Питання для самостійного опрацювання

1. Психологічна характеристика груп засуджених.
Колектив засуджених як досить велика соціальна спільність характеризується рядом ознак:

• це спільність закритого типу, що має обмеження у зв'язках з іншими колективами та організаціями, не

наділена повноваженнями виступати від свого імені;

• має сувору регламентацію спільної діяльності (праця, навчання, дозвілля);

• характеризується великою різноманітністю людей, які відрізняються не тільки за національною, віковою,
професійною ознаками, але й за ступенем аморальності, педагогічної занедбаності, кримінальної
зараженості.

Всі відносини в колективі засуджених діляться на офіційні (формальні) і неофіційні (неформальні).

Офіційні відносини є результатом офіційної розстановки засуджених відповідно до закону та відомчими

нормативними актами, які визначають статус кожного засудженого в колективі.

Одні засуджені є керівниками (бригадир, ланковий, член секції), інші - керованими, підлеглими.

Неофіційна структура колективу засуджених складається на основі міжособистісних відносин, які виникають
стихійно у зв'язку з спільністю поглядів, інтересів людей, які відбувають покарання, а також симпатій або
антипатій, ворожості та інших почуттів.

Ступінь розшарування життя у виправному закладі на офіційну та неофіційну, а також ступінь «соціальної
шкідливості» останньої різні. Іноді система неофіційних відносин в тому чи іншому загоні або в колонії
набуває вкрай негативний характер і отримує назву «іншого життя», яка, як правило, ретельно приховується
від адміністрації. Особливістю життя засуджених у виправній установі є те, що вони об'єднуються в так звані
малі групи, які виникають стихійно. У малій групі вихователю доводиться мати справу з груповою
переконаністю, груповими інтересами, повсякденними звичками, установками, традиціями.

Тим вихователем і засудженим, як і між колективом і особистістю засудженого, завжди стоїть мала група.
Вихователь і колектив приходять в зіткнення з особистістю засудженого не тільки прямо і безпосередньо, а й
через малу групу. І від того, на чиєму боці знаходиться група, багато в чому залежить успіх впливу на
конкретну особистість.

В залежності від ціннісної орієнтації неформальних груп, їх ідейної та моральної спрямованості

розрізняються:

• групи з позитивною спрямованістю, що відрізняються різним ступенем соціально-позитивної активності

(активні і пасивні);

• групи з невизначеною (нейтральною) спрямованістю, несталими цінностями і несформованим

внутрішньогруповим «кодексом»;

• групи з негативною спрямованістю, яка може бути як відкритою, так і прихованої.

Групи з позитивною спрямованістю включають в себе засуджених, які повністю усвідомлюють свою провину
у скоєному злочині і щиро розкаюються в ньому. Вони характеризуються позитивним ставленням до вимог
режиму відбування покарання, бажанням сумлінно працювати і вчитися.

До вказаної групи засуджених примикають так звані «пасивні» з позитивною спрямованістю. Вони вважають
своїм обов'язком сумлінно трудитися, не порушувати режим відбування покарання, але в той же час схильні
ухилятися від участі в роботі самодіяльних організацій, від активної співпраці з працівниками виправної
установи. До моральним нормам вони відносяться вибірково, приймаючи в основному ті, які зачіпають їх
особисто.

Групи з невизначеною (нейтральною) спрямованістю характеризуються тим, що їх поведінка залежить від

ситуативних впливів середовища. У позитивній середовищі вони ведуть себе позитивно, в негативній -
стають на бік порушників. В умовах групового тиску не можуть відстояти свою думку, діяти самостійно.

Групи з негативною спрямованістю включають в себе засуджених:

• дотримуються «злодійських традицій» і «законів»;

• пов'язаних прагненням до якогось типового порушення режиму (наприклад, вживання спиртних напоїв);

• знали один одного до суду як співучасників злочину або за спільно відбуває раніше покаранню;

• об'єднаних певними помилковими поглядами і переконаннями (релігійними, обивательськими) або

подібністю негативних інтересів (наприклад, грою в карти).
При слабкій дисципліні у виправній установі негативно спрямовані групи можуть поширювати свій вплив на
весь колектив засуджених та вести до його роз'єднання. В умовах виправної установи вони є середовищем і
основним розсадником злочинної субкультури, злодійських традицій.

2. Проблеми адаптації звільнених з місць позбавлення волі до умов проживання на волі.

За великим рахунком, люди скоюють злочини із двох причин. Одна - це корисливі мотиви: відібрати щось у
когось, вкрасти, незаконно заволодіти майном, коштами, ресурсами тощо. А друга - це загострене відчуття
ображеної гідності та несправедливості. Комусь здалося, що хтось дуже образливо висловився про нього, чи
обманув, не поважає - і ось уже бійка. Часто такі відчуття та образи дуже перебільшені, навіть помилкові,
спотворені, загострені. Але на думку цієї людини, її зачепили, принизили - і вона не знайшла іншого
варіанту, як «відповідати» насиллям. Хоч привід міг бути зовсім мізерним. За час тривалого перебування за
ґратами в засуджених дуже сильно деформується уявлення про світ, про людей, про можливість жити серед
людей, зникають навички самостійно організовувати свій побут. Тому й важливо, щоб психологи давали
правильні життєві установки. Щоб така людина не заводилася з півоберта, якщо раптом до неї хтось
неуважно, на її думку, поставиться.

Після відбування покарання у звільнених із місць позбавлення волі осіб проблем стає не менше, хоча вони
вже зовсім іншого характеру, ніж у колонії. Вирішення багатьох із них пов’язується із соціальною адаптацією,
яка є найважливішим напрямом спеціально-кримінологічного запобігання рецидивній злочинності.
Негативне значення покарання без подальшої турботи про звільненого цілком очевидне. Це, між іншим,
видно з того, як скоро потрапляють назад до в’язниці особи, які з неї звільнилися. Тому від розв’язання
проблеми повернення колишніх засуджених до законослухняного способу життя залежить ефективність
запобіжної діяльності щодо злочинного рецидивізму в цілому.

Особливістю адаптаційного процесу після звільнення стає те, що успішність повернення особи до
законослухняного суспільства залежить, у першу чергу, від її власної активності. Засуджений повинен
зрозуміти що окрім нього ніхто його життя влаштовувати не буде, а лише при його власному бажанні і
рішучості змінити своє життя, він зможе цього досягти.

Однією з проблем, що виникають перед засудженим після відбуття покарання є працевлаштування. Україні
ще бракує досвіду у вирішенні таких питань, тому необхідно звернутись до практики зарубіжних країн. Так,
сьогодні на підприємствах 5% робочих місць «резервується» для людей з інвалідністю, колишніх в'язнів,
інших груп. Якщо керівник підприємства відмовляється брати на роботу таких людей, його за це штрафують.
Іноді він скоріше йде на цей штраф, але не працевлаштовує. Проте шанс отримати роботу є.

Успішність адаптування звільненої особи до життя в суспільстві значною мірою залежить і від забезпеченості
її житлом. Сьогодні кожен десятий зі звільнених із місць позбавлення волі може залишитися на вулиці й
поповнити лави бездомних громадян, якщо терміново не вжити енергійних заходів. Щоб попередити
подібну ситуацію стосовно колишніх засуджених, в Україні створено спеціальний механізм, який включає
правові засади й конкретні заходи реалізації нормативних приписів щодо забезпечення громадян, які
опинилися на вулиці, житлом.

Якщо звільнений із місць позбавлення волі не має постійного житла, до його послуг пропонуються заклади
соціального захисту населення. За Законом України «Про соціальну адаптацію» особам, які звільнилися з
установ виконання покарань і не мають жилої площі, по прибутті до обраного місця проживання на період
до її отримання місцевими органами виконавчої влади надається місце для тимчасового проживання у
спеціальних гуртожитках або центрах соціальної адаптації, створених місцевими органами виконавчої влади
(ч. 2 ст. 4).

З урахуванням положень ч. 1 ст. 5 Закону України «Про соціальну адаптацію» усім звільненим особам, які
потребують медичної допомоги, забезпечується її надання за місцем проживання або за місцем реєстрації.
Більше того, особа, яка на момент звільнення потребує стаціонарної медичної допомоги, направляється до
закладів охорони здоров’я. Навіть якщо у звільненого з місць позбавлення волі немає місця проживання або
місця реєстрації, медична допомога здійснюється за направленням органів, установ або організацій, які
здійснюють соціальний патронаж.

Отримання психологічної допомоги - надзвичайно важлива компонента й у соціальній роботі з

неповнолітніми, звільненими з місць позбавлення волі, для яких «вихід на волю є гострою кризовою
ситуацією, оскільки за час відбування покарання вони втрачають навички до вільного життя, починають його
боятися». До того, ж після звільнення багатьох із них перед ними виникає чимало проблем щодо
працевлаштування, отримання освіти, пошуку житла, оздоровлення тощо, які їм треба вирішувати
самостійно. Не завжди психіка навіть дорослої людини може витримати таке психологічне навантаження, не
говорячи вже про підлітка. У зв’язку з цим інтенсивну психологічну підготовку останнього до самостійного
життя треба розпочинати не безпосередньо перед звільненням (за три місяці), а вести таку психологічну
підготовку треба протягом всього часу перебування неповнолітнього за ґратами. Саме на такий підхід
націлюють і міжнародні стандарти стосовно поводження зі злочинцями. Ними визнається, що підготовка
ув’язненого психологічно й навчання його необхідним (нехай навіть найелементарнішим) навичкам до
самостійного розв’язання породжуваних звільненням проблем є найважливішою метою виправного впливу.

Важливою умовою досягнення позитивного результату у справі соціальної адаптації осіб, звільнених із місць
позбавлення волі, є своєчасне відновлення документів, відсутність яких є першою перешкодою в отриманні
ними соціальних послуг, на які можна розраховувати після виходу на свободу.

Таким чином, під час соціальної адаптації осіб після відбування ними покарання основними напрямами
запобіжної роботи пропоную виділити такі заходи:

1) подальше структурно-організаційне оформлення й законодавче врегулювання сфери надання соціальних

послуг особам, які звільнені з місць позбавлення волі або які відбувають покарання, не пов’язані з ізоляцією
від суспільства;

2) допомога у працевлаштуванні;

3) забезпечення житлом;

4) медична й психологічна допомога;

5) своєчасне відновлення документів та ін. Реалізація зазначених заходів - основна складова у справі
запобігання рецидивній злочинності.

В сучасних умовах економіки України допомога жінкам, звільненим із місць позбавлення волі, набуває
особливої актуальності. Після відбування покарання засуджені жінки майже не можуть відновитися як
особистість у суспільстві. Для злочинця як під час відбування покарання,так і в період адаптації родина є
важливим фактором. Якщо у більшості чоловіків за таких обставин сім’я зберігається, то у жінокруйнується.
Розлучені чоловіки укладають повторний шлюб частіше ніж жінки на 10%. Таким чином, жінкам, які
пройшли через місця позбавлення волі,складніше дається процес адаптації. Тому засуджена жінка є
особливим об’єктом адаптації.

Сутність та зміст соціальної адаптації засуджених жінок розглядалися в працях таких учених: О.М. Жука, О.В.
Беци, І.Г. Богатирьова, О.О. Шкута. Але дана проблема залишається актуальною і в наш час.

Слово “адаптація” у перекладі з латинської означає “пристосування”, його широко застосовують у різних
науках на позначення шляху моральної, психологічної та організаційної підготовки до життя на волі.
Соціальна адаптація жінок — це комплекс заходів, спрямованих на відновлення зв’язків колишньої
засудженої та її соціальну реабілітацію після звільнення на волю. Соціальна адаптація тісно пов’язана з
ресоціалізацією, її здійснюють після звільнення засудженого, коли він знову проходить процес адаптації —
шукає роботу, житло, установлює соціальні зв’язки, а також навчається в освітніх закладах. Ресоціалізація —
ширше поняття, ніж соціальна адаптація, оскільки охоплює й пенітенціарний період.

Однією з важливих проблем, пов’язаних із соціальною адаптацією жінок, є їх працевлаштування після

звільнення. За даними дослідженнями звільнених осіб, основними проблемами соціальної та трудової 302
реабілітації є: — проблема працевлаштування (42,8 %); — житлова проблема (19,6 %); — проблема із
здоров’ям (14,4 %); — сімейні стосунки та взаємовідносини з близькими та родичами (9,7 %); — проблеми
соціальної адаптації в сучасних умовах життя (9,2 %); — взаємовідносини в колективі та в суспільстві (4,5 %).
Бесіди із засудженими жінками свідчить про те, що основними проблемами звільнення з УВП буде
збереження відносин в сім’ї, забезпечення житлом, працевлаштування. Він має право на безкоштовний
проїзд у міському транспорті. Для цього перед звільненням необхідно більше дозволити побачення з
рідними, сім’єю, родичами та близькими для вивчення питання про підготовку до звільнення. Відомо, що
серед засуджених жінок за час перебування у в’язниці зберігалася сім’я лише у 25,5% і тільки 1,6 %
відбуваючих покарання знову створили сім’ю або вступили у шлюб.

Проблему працевлаштування жінок можна розв’язати шляхом створення при місцевих органах влади
регіональних центрів зайнятості для засуджених. Тому є необхідність об’єднання зусиль у цьому напрямі
різних державних органів, громадських, релігійних організацій, а також створення єдиного органу, який
вирішував питання соціальної адаптації засуджених у масштабі всієї держави. Для цього слід створити Центр
ресоціалізації засуджених в України та його філії. Крім питань працевлаштування та ресоціалізації
засуджених, доцільно покласти на нього вирішення питань житлового, трудового й побутового влаштування
жінок, які вже відбули покарання й готуються до звільнення. Ми можемо спостерігати тільки започаткування
розвитку соціальної адаптації засуджених жінок. В Україні почалась здійснюватися діяльності спостережних
комісій, проте тільки, у Чернігівській, Кіровоградській, Донецькій областях. Ініціаторами активності були
представники громадських організацій. В рамках виконання проекту «Реалізація програми соціальної
адаптації та соціального супроводу осіб, які звільняються з місць позбавлення волі у Чернігівській області». У
зв’язку з даною програмою було створено три притулка один із них-Чернігівський міський притулок для
тимчасового проживання та реабілітації бездомних осіб, має належні соціально - побутові умови для
проживання громадян. Притулок підтримує постійний зв’язок з Управлінням Державної пенітенціарної
служби в Чернігівській області, з СІЗО та виправними колоніями області, які направляють до притулку
звільнених осіб . При таких центрах доцільно ще б створити спеціалізоване жіноче відділення, у яких
засудженим жінкам надавали б допомогу щодо влаштування дітей у дитячі установи, оформлення опіки над
ними, організації кваліфікованого медичного та юридичного консультативного обслуговування, надання
матеріальної допомоги в необхідних випадках по всій Україні.

Аналіз Закону України “Про соціальну адаптацію осіб, які відбували покарання у виді обмеження волі або
позбавлення волі на певний строк” свідчить, що окремі його положення мають формальний характер,
містять тільки директивні вказівки, однак не визначають конкретних виконавців, за рахунок яких джерел має
фінансуватися утримання центрів соціальної адаптації, будинків для інвалідів, тимчасового перебування,
надання медичної, психологічної допомоги. Крім того, цей закон не передбачає забезпечення житлом.

Окремої уваги заслуговує зарубіжний досвід у цій сфері. Наприклад в Афганістані, для того щоб допомогти
жінкам повернутися родини, юристи та соціальні працівники таких організація як «Всесвітня медицина»,»
Освітній центр допомоги афганським жінкам» виступають в ролі посередників між засудженими і їхніми
сім’ями,що часто допомагає звільненій жінці повернутися у родину. Застосування аналогічних методів
роботи із засудженими жінками можна запровадити і в установах виконання покарань України.

На підставі вищевикладеного, можна зробити такі висновки: потребує вирішення питання державного
фінансування програми соціальної адаптації осіб, звільнених із місць позбавлення волі; необхідно чітко
регламентувати надання правової, соціальної, медичної, психологічної допомоги, соціального контролю в
період соціальної адаптації; слід розв’язати проблему працевлаштування та надання житлової допомоги, що
передбачено Житловим кодексом України. Жінкам, які не мають житла в обраному місті проживання, після
прибуття на період до його отримання місцевими органами виконавчої влади надають можливість
тимчасово мешкати в гуртожитках або центрах соціальної адаптації, які мають бути створені цими
місцевими органами виконавчої влади; у регіонах за допомогою міських державних адміністрацій та органів
місцевого самоврядування за рахунок місцевих бюджетних і позабюджетних коштів, благодійних і
релігійних організацій створити притулки, будинки нічного й тимчасового перебування осіб, які не мають
житла, будинки-інтернати для осіб похилого віку та інвалідів І—ІІ груп, а також для осіб, які втратили
соціальні зв’язки із сім’єю і не мають постійного місця проживання; необхідність об’єднання зусиль у цьому
напрямі різних державних органів, громадських, релігійних організацій,залучення іноземних держав, а
також створення єдиного органу, який вирішував питання соціальної адаптації засуджених у масштабі всієї
держави.