4.

МЕТОДИ ПСИХОЛОГІЇ

4.1. КЛАСИФІКАЦІЯ МЕТОДІВ ПСИХОЛОГІЇ

Метод психології – це спосіб наукового пізнання людської психіки чи

впливу на психіку. Від розробленості методів значною мірою залежить науковий
потенціал психології.
Методи психологічних досліджень передбачають наявність методик.
Методика психології – це процедура, яка визначає виконання конкретного
дослідження та здійснення впливу на психіку людини певним методом чи його
варіантом. На основі одного методу може бути створено багато методик.
Одну з перших класифікацій методів психології у 40-х роках ХХ ст.
запропонував Сергій Рубінштейн. Методи психології тут класифіковані залежно
від того, чи це основний спосіб отримання наукових даних про психіку людини, чи
неосновний, додатковий. Психолог, на думку С. Рубінштейна, насамперед повинен
спиратися на основні методи – експеримент та спостереження, а додаткові
використовувати як допоміжні. У цій класифікації відбиті тогочасні методи
дослідження психіки людини, проте не вказані відомі вже на початку ХХ ст. тести
та психотерапевтичні методи впливу на психіку.
В кінці 60-х років ХХ ст. Генчо Пирьов запропонував свою класифікацію
методів психології. Її мета – визначити місце експериментальних методів у
загальній системі науково-психологічного пізнання. Класифікація загалом
відповідала стану об’єктивно-психологічних досліджень у психології 60 – 70-х
років ХХ ст.
Оригінальну класифікацію методів психології в кінці 70-х років ХХ ст.
запропонував Борис Ананьєв. В її основу покладені етапи проведення досліду:
організаційний, емпіричний, опрацювання даних та інтерпретаційний. На кожному
етапі визначаються свої способи отримання даних.

63
 Наприкінці ХХ ст. в психології з’явились ще три класифікації методів. Одну
з них запропонував Іван Маноха. Автор визначає два критерії класифікації:
використання методу в науці та зміст пізнавальних і перетворюючих дій. Коли
йдеться про використання методів у науці, виокремлюють універсальні та
спеціальні методи психологічного дослідження. Універсальними називаються
методи дослідження, які використовують не лише в психології, але і в інших
галузях наукового знання. До них належать спостереження, експеримент, бесіда,
анкетування тощо. Спеціальні методи використовуються в психологічному
дослідженні та в дуже близьких до психології галузях знань, наприклад, тестування
– у психології та педагогіці; соціометрія – в психології та соціології тощо. За
змістом пізнавальних та перетворюючих дій І. Маноха вирізняє теоретичні,
емпіричні та інтерпретаційні методи.
Л. Карпенко (1995) в основу класифікації методів психології поклав
залежність способу дослідження від суб’єктивного стану та особливостей
дослідника. Відповідно до цього автор виділяє суб’єктивні та об’єктивні методи.
Суб’єктивні методи – це описові методи дослідження явищ психіки, зокрема
свідомості, у процесі самоспостереження. До них належать інтроспекція та
ретроспекція. Метод інтроспекції (від лат. introspecto – заглядаю всередину),
запропонований ще у ХVІІ ст. Рене Декартом, – це свідоме, спеціально
підготовлене самоспостереження за процесами, які відбуваються у психіці людини.
Метод ретроспекції (від лат. retrospecto – дивлюсь назад) – це відтворення того,
що колись переживав суб’єкт, розв’язуючи розумові задачі. Обмеженість
суб’єктивних методів полягає як у тому, що не всі психічні явища усвідомлені, так і
в тому, що сам акт самоспостереження може призвести до значних змін у перебігу
психічних процесів. Об’єктивні методи передбачають максимальну незалежність
від суб’єктивного стану та особливостей дослідника. До них, за Л. Карпенком,
належать спостереження, експеримент, тести, опитування, метод відображеної
суб’єктності та математичні методи.

64
 Подібну класифікацію психологічних методів запропонували Віктор
Слободчиков та Євген Ісаєв (1995). В основу класифікації покладена
спрямованість методів або на психологічне дослідження, або на практику. Залежно
від цього виділяють методи природничо-наукової та гуманітарної психології
зорієнтовані на дослідження психіки та свідомості людини, і методи практичної
психології, які передбачають вплив на людську психіку.
Основні вимоги до методів природничо-наукової, або об’єктивної,
психології – об’єктивність дослідження, тобто отримання достовірних, надійних та
однозначних даних. Вони поділяються на: загальнонаукові методи, які
застосовують у різних науках; конкретнонаукові, які використовують і в
психології, і в інших споріднених з нею науках; метанаукові, які є способом
формалізованого вивчення психічних явищ.
Основні вимоги до методів гуманітарної, або описової, психології —
розуміння неповторності людської індивідуальності. Процес розуміння в кінцевому
результаті повинен привести до відповідного трактування духовного життя
людини. До цієї групи методів автори віднесли інтроспекцію, самозвіт, включене
спостереження, емпатичне слухання, ідентифікацію, діалогічну бесіду,
біографічний метод, інтерпретацію внутрішнього світу іншого, інтуїцію та
герменевтику.
Як методи природничо-наукової, так і гуманітарної психології спрямовані
переважно на дослідження психіки людини з метою пояснення її чи розуміння. На
відміну від них методи практичної психології, або методи психотерапевтичної
практики, передбачають вплив на психіку людини. Тому тут використовують
принципово інші способи, ніж в академічній психології (природничо-науковій та
гуманітарній). До основних методів практичної психології належать психотерапія,
психокорекція, психотренінг та психологічне консультування.
На основі поданих вище класифікацій можна запропонувати узагальнену
класифікацію сучасних методів психології. Далі ця класифікація буде розглянута
детальніше.

65
 4.2. МЕТОДИ ПОЯСНЕННЯ ПСИХІКИ ЛЮДИНИ

Дослідженням психічних явищ людини з метою їх пояснення займається

об’єктивна, або природничо-наукова психологія, зорієнтована на природничі науки.
Методи об’єктивної психології передбачають такі способи дослідження, які б
застосовували зовнішні об’єктивні показники перебігу психічних явищ та були б
максимально незалежні від впливу дослідника.
До цієї групи належать методи теоретичні, організаційні, емпіричні,
опрацювання даних та інтерпретаційні.

4.2.1. Теоретичні методи

Теоретичні методи, або методи теоретизації, забезпечують теоретичне

пізнання предмета дослідження. До цієї групи належать методи моделювання та
реконструювання. Моделювання в психології – це теоретичне дослідження
психічних явищ за допомогою їхніх реальних або ідеальних моделей. Під моделлю
розуміють систему об’єктів або знаків, що відтворюють деякі істотні властивості
організму (у цьому випадку – психіки). Часткова подібність моделі до оригіналу
дає змогу використовувати її як замінник досліджуваної системи.
Перші спроби використання моделювання пов’язані з вивченням
психофізичних залежностей та процесів пам’яті. Широке його застосування в
психології почалося в 50-х роках ХХ ст., коли поява кібернетики зробила
можливим моделювання різних аспектів цілеспрямованої діяльності живих істот.
Систематично цей метод застосовується в ґештальтпсихології, де вивчають фізичні
аналоги формування цілісних структур психіки, та в когнітивній психології, де
психічні процеси пояснюють за аналогією з процесами обчислювання.
Одним із варіантів є метод математичного моделювання, коли для опису
моделей застосовується математичний апарат.
Ще одним методом теоретичного дослідження в психології є
реконструювання, що полягає у змістовій та структурній перебудові явища, на яке
спрямована дослідницька дія психолога. Наприклад, реконструкція психічної
реальності минулого (фактів, теорій, гіпотез), яка засвідчена документально. На

66
даний момент вони не доступні спостереженню, але можуть подумки
відтворюватись.

4.2.2. Організаційні методи

Організаційні методи (порівняльний та комплексний) визначають, яким

способом буде підготовлений та проведений психологічний дослід.
Порівняльний метод – це дослідження в різних осіб психічних явищ
шляхом їх зіставлення. Його, в свою чергу, поділяють на методи поперечних та
поздовжніх зрізів і на близнюковий метод.
Якщо порівнюють дані, отримані за певним параметром в один і той самий
проміжок часу в різних групах досліджуваних, то це метод поперечних, або
вікових зрізів. Він широко застосовується в загальній, віковій, диференційній,
порівняльній, медичній психології, психології аномального розвитку, спорту тощо.
Перевагою його є те, що він проводиться достатньо швидко і дає можливість
встановити відмінності за рівнем розвитку, статтю, віком, типами, між нормою і
патологією тощо. Але він не дає можливості побачити динаміку психічного
розвитку.
Якщо зіставляють психічні явища в одних і тих самих групах досліджуваних
на різних стадіях їх індивідуального розвитку протягом тривалого часу (кілька
місяців, років), то такий метод називається методом поздовжніх зрізів, або
лонгітюдним (від англ. longitudinal – поздовжній). Він широко застосовується у
віковій та генезисній психології й визначає динаміку та подальший хід психічного
розвитку людини, виявляє зв’язок між його фазами. Недоліком методу поздовжніх
зрізів можна вважати те, що він вимагає великих затрат часу, в результаті чого
частину досліджуваних можна “загубити”, а частина може адаптуватися до умов
досліду і почати давати спотворені результати.
Найкращий спосіб – це поєднання методів поперечних та поздовжніх зрізів.
Саме таке поєднання зустрічаємо в працях Ж. Піаже, Л. Виготського, О. Леонтьєва
та ін.
Близнюковий метод – це метод порівняння психічних процесів, станів та
властивостей особистості монозиготних та дизиготних близнюків, запропонований
у другій половині ХІХ ст. Френсісом Гальтоном. Він враховує насамперед те, що

67
монозиготні близнюки мають ідентичний генотип, а дизиготні – різний. Крім того,
метод передбачає тотожні умови виховання близнюків. Він дає унікальну
можливість виявити роль вродженого та набутого в психіці людини. Близнюковий
метод широко застосовується в психогенетиці.
Комплексний метод спрямований на побудову такого дослідження, де
психічні явища вивчають цілісно. Тут об’єднуються як методи різних галузей
психології, так і методи різних наук. За його допомогою можна встановити
залежність між явищами різного типу, наприклад, між фізіологічним, психічним та
соціальним розвитком особистості.

4.2.3. Емпіричні методи

Емпіричні методи – це способи збору первинних даних про психічні явища

людини. До них належать методи спостереження, експерименту, опитування,
аналізу процесу та продуктів діяльності, біографічний, відображеної суб’єктності
та тести.

4.2.3.1. Метод спостереження

Спостереження, або обсерваційний – один з основних емпіричних методів

психологічного дослідження, змістом якого є навмисне, систематичне та
цілеспрямоване пізнання психічних явищ з метою вивчення їх змін в природних
умовах.
Спостереження нерідко супроводжує інші методи психологічного
дослідження, наприклад, експеримент, аналіз процесу та продуктів діяльності,
опитування тощо, але стає методом психологічного дослідження лише в тому
випадку, якщо не обмежується описом зовнішніх подій, а намагається дати наукове
їх пояснення.
Основні правила проведення наукового психологічного спостереження:
1. Визначення об’єкта й предмета спостереження.
2. Визначення мети та задач спостереження, тобто цілеспрямованість.
3. Визначення умов проведення спостереження. При цьому слід пам’ятати,
що умови мають бути природними: досліджуваний не повинен знати, що за ним

68
спостерігають, а дослідник не повинен впливати на досліджуваного та на умови, в
яких відбувається діяльність людини.
4. Визначення виду спостереження.
5. Планомірність (на основі мети та завдань для більшості видів
спостереження заздалегідь складається план чи програма).
6. Систематичність (спостереження проводиться кілька разів упродовж
певного часу в різних природних умовах: звичних та незвичних, нормальних та
стресових. Це дозволяє вилучити елемент випадковості).
7. Об’єктивність (у ході спостереження дослідник повинен фіксувати лише
об’єктивні факти).
8. Фіксованість (результати спостереження, тобто як факти поведінки
досліджуваного, так і умови, в яких вони виявились, обов’язково реєструють або
під час спостереження, або після нього. Реєстрацію можна проводити письмово;
використовуючи фото- чи кінострічку, аудіо- чи відеокасети тощо).
Спостереження можуть бути різного виду. Їх класифікують залежно від
спрямованості, характеру взаємодії з об’єктом, упорядкованості в часі,
упорядкованості процедури та характеру фіксації даних.
За спрямованістю розрізняють зовнішнє та внутрішнє спостереження.
Зовнішнє (об’єктивне) завжди, як випливає з означення, спрямоване на зовнішній
бік психічних явищ (наприклад, вираз емоцій, характерні рухи, особливості
мовлення тощо). Зовнішнє спостереження вважається об’єктивнішим, ніж
внутрішнє. Слід пам’ятати, що зовнішнє спостереження може бути об’єктивним у
систематичній та повній реєстрації фактів поведінки, проте суб’єктивним у їх
інтерпретації.
Внутрішнє (суб’єктивне) спостереження, або самоспостереження,
спрямоване на внутрішній, суб’єктивний бік психічних явищ. Цей вид
спостереження використовується тоді, коли об’єктом його стає психічний стан чи
дії самого суб’єкта. Це єдиний доступний спосіб зібрати дані там, де відсутні
надійні зовнішні ознаки досліджуваного явища, але воно добре представлене у
самосвідомості людини, її переживаннях, відчуттях.
За характером взаємодії з об’єктом розрізняють безпосереднє та
опосередковане спостереження. При безпосередньому, або включеному,
спостереженні дослідник сам виступає в ролі учасника того процесу, який

69
досліджують. Тут немає жорсткого поділу на дослідника та досліджуваного.
Безпосереднє спостереження використовують для кращого розуміння самого
явища.
Якщо особиста участь у процесі, який вивчають, спотворює сприйняття
дослідника, звертаються до опосередкованого спостереження. Опосередковане
(відсторонене) спостереження не передбачає безпосередньої участі дослідника в
процесі, який він вивчає. Це допомагає незалежно та об’єктивно судити про події.
За упорядкованістю у часі розрізняють наскрізне та вибіркове
спостереження. При наскрізному упродовж певного часу фіксують усі доступні
спостереженню факти психічного життя. При вибірковому фіксують або факти, що
стосуються лише одного боку психіки, або ж поведінку людини за певний відрізок
часу.
За опосередкованістю процедури розрізняють неструктуроване та
структуроване спостереження. Неструктуроване (вільне) спостереження як метод
психології недостатньо формалізоване, тобто не має заздалегідь визначеної
програми і може змінювати об’єкт залежно від бажання дослідника. Його доцільно
проводити на перших стадіях дослідження, коли явище не відоме дослідникові.
Структуроване (стандартизоване) – достатньо формалізоване, його проводять за
чітко визначеною та заздалегідь продуманою програмою, від якої дослідник не
відступає. Використовують стандартизоване спостереження тоді, коли є точний та
повний перелік ознак, пов’язаних з досліджуваним феноменом.
За характером фіксації даних розрізняють констатуюче та оцінювальне
спостереження. У процесі констатуючого дослідник дає лише якісну
характеристику тих фактів, за якими спостерігає. Оцінювальне передбачає опис та
оцінку фактів щодо ступеня їх вираженості за заданим критерієм.
Спостереження як метод психологічного дослідження має свої переваги та
недоліки. Перевага полягає в тому, що завдяки спостереженню психіку людини
вивчають у природних умовах, а це має особливу вагу саме для психологічних
досліджень. Окрім того, дослідник бачить об’єкт (людину) як цілісну особистість.
Саме тому спостереження доцільно використовувати у тих випадках, коли
недопустиме втручання в природну поведінку людини, в її стосунки, а також тоді,
коли дослідник прагне отримати цілісну картину психічного життя людини.

70
 Недоліками спостереження є те, що дослідникові доводиться надто довго
чекати, коли виявляться явища, які його цікавлять. Крім того, не завжди за
допомогою спостереження можна встановити причину досліджуваного явища, а
повторне спостереження того самого факту неможливе. Заважає також те, що
отримані дані складно інтерпретувати. Нарешті, спостереженню завжди властива
певна суб’єктивність. Останнє означає, що на результати спостереження впливають
і досвід, і кваліфікація, і упередження, і стереотипи (етнічні, професійні тощо)
дослідника. Вплив також має установка сприймати події певним чином. Так, якщо
дослідник орієнтований на підтвердження своєї гіпотези, він починає вибірково
сприймати події, що спотворює результати спостереження. Результати можуть
спотворюватись також внаслідок надто тривалої роботи: втома та адаптація до
ситуації викликає почуття монотонності, а це спричиняє неточні записи.
Проте найнебезпечніше те, що в процесі спостереження дослідник може
припуститися помилок. Насамперед, це помилки ефекту ореолу, усереднення,
логічні та контрасту. Помилки ефекту ореола, або галоефекту, є результатом
грубого узагальнення окремих вражень, викликаних ставленням до
досліджуваного. Людину в такому разі оцінюють на підставі того, подобається вона
дослідникові чи не подобається.
Помилки усереднення зустрічаються тоді, коли дослідник з тих чи інших
причин почуває себе невпевнено. Тоді з’являється тенденція усереднювати оцінки
тих процесів, за якими ведеться спостереження, оскільки відомо, що крайні
випадки зустрічаються рідше, ніж середні.
Логічні помилки породжені передбаченням тісного зв’язку між поведінкою
людини та її особистими рисами, що не завжди вірно. Наприклад, не завжди
відповідає дійсності припущення про те, що люб’язна людина повинна бути
водночас добродушною, красномовна – інтелектуально розвиненою тощо.
Помилки контрасту викликані схильністю дослідника підкреслювати
протилежні собі риси в інших людей. Наприклад, якщо дослідник за
темпераментом флегматик, він може за контрастом сангвініка оцінити як холерика.
Щоб не виникало помилок спостереження, слід дотримуватись правил,
поданих вище. Об’єктивність спостереження можна посилити, звернувшись до
декількох спостерігачів, які проводитимуть незалежні записи. Наприклад, щоб
досягнути високої надійності спостереження за виявами знань учнів, необхідно

71
залучити до досліджень чотири особи, а для оцінки такої риси особистості як
імпульсивність – 18.
У час математизації та технізації методів психологічних досліджень
спостереження аж ніяк не втратило свого значення. Явища, які вивчають у
психології, унікальні й складні, їх не завжди можна виявити за допомогою
технічних засобів та зафіксувати в точних математичних формулах. Водночас
вивести будь-які закони психіки лише на основі спостереження практично
неможливо, хоча це універсальний метод, на який покладаються в
найрізноманітніших ситуаціях. Для отримання наукових результатів у сучасній
психології широко використовують експериментальні методи дослідження.

4.2.3.2. Метод експерименту

Експеримент (від лат. experimentum – проба, досвід) – один з емпіричних

методів психологічного дослідження, який уперше був застосований у механіці. В
психологію експеримент впровадив німецький дослідник Ернст Вебер у 40-х роках
ХІХ ст., вивчаючи залежність між зростанням сили подразника та інтенсивністю
відчуттів. Першу експериментальну психологічну лабораторію заснував Вільгельм
Вундт у Ляйпціґу 1879 року. Якщо спочатку експеримент застосовували до
вивчення елементарних психічних процесів, зокрема відчуттів та сприймань, то
згодом його почали використовувати і в дослідженні вищих психічних процесів,
наприклад, мислення. Змінився і сам характер експерименту: від визначення
співвідношення між фізіологічними та психічними процесами до вивчення
закономірностей перебігу самих психічних процесів. Так, ще В. Вундт – засновник
експериментальної психології – розрізняв у психіці „вищі” та „нижчі” функції і
вважав, що експериментувати можна лише з „нижчими”, елементарними
функціями, а „вищі” слід вивчати виключно шляхом інтроспекції.
Суть психологічного експерименту полягає в тому, що дослідник сам
викликає явище, яке вивчають. Крім того, щоб виявити закономірності психіки, він
може змінювати умови досліджуваного явища, а також фактори, котрі на них
впливають. Умови й фактори, які змінює експериментатор, називають незалежними
змінними (наприклад, сила подразника), а психічні явища, які змінюються під

72
впливом незалежних змінних, – залежними змінними (наприклад, інтенсивність
відчуттів).
У багатьох експериментах, щоб привести всіх досліджуваних до єдиного
розуміння задачі, їхні дії визначають в інструкції. Отже, на відміну від
спостереження, в експериментах досліджувані здебільшого знають, що беруть
участь у психологічному обстеженні, хоча, як правило, не знають його суті. Велику
роль тут відіграє особа і поведінка експериментатора, бо досліджуваний включає
його особистість в контекст експериментальної ситуації.
Експерименти бувають різного виду. Їх визначають залежно від місця
проведення та залежно від спрямованості експерименту. Залежно від місця
проведення розрізняють природний, лабораторний та польовий експерименти.
Природний експеримент є проміжною формою між спостереженням та
експериментом лабораторним. В психологію його вперше впровадив (1910 рік)
російський лікар та психолог Олександр Лазурський (1874 - 1917), коли вивчав
особистість учнів. Природний експеримент проводиться в звичайних життєвих
умовах. При цьому експериментальний вплив здійснюється на умови, у яких
відбувається діяльність людини; сама ж діяльність не підлягає впливові. Учасники
природного експерименту не знають, що виступають у ролі досліджуваних. Вибір
умов, на які впливає експериментатор, не є випадковим: їх спеціально добирають
відповідно до мети дослідження, і вони підлягають точній реєстрації. Таким чином,
цей метод поєднує в собі природність спостереження та точність лабораторного
експерименту, однак у порівнянні з останнім є все-таки менш точним.
Лабораторний експеримент проводиться в штучно створених умовах.
Характерною його особливістю є точність отриманих даних. Експериментатор
може впливати і на ці умови, і на досліджуваного.
Лабораторні експерименти проводять як з використанням спеціальної
апаратури, так і без неї. У цьому другому випадку застосовують спеціально
розроблені матеріали: бланки, тексти, набори чисел, малюнки тощо. Цей вид
експерименту поширений в загальній психології, особливо при вивченні відчуттів,
сприймань, пам’яті, уваги, мислення, а також у психофізиці, психофізіології та
психології праці. Наукову об’єктивність та практичну значимість лабораторного
експерименту знижує штучність умов його проведення: з одного боку, завдання, які
розв’язуються в експерименті, далекі від реальних справ людського життя; з

73
іншого, в ході експерименту практично неможливо врахувати характер впливу
експериментатора на досліджуваного.
Якщо експеримент проводять не в лабораторних умовах, а для його
здійснення використовують відповідну портативну апаратуру та скорочені цикли
процедури (у порівнянні з лабораторним експериментом), то такий експеримент
називається польовим.
Залежно від спрямованості існують констатуючий та формуючий
експерименти. Якщо експеримент спрямований лише на виявлення психічного
явища, то його називають констатуючим. Коли ж психічне явище не лише
виявляється, але й цілеспрямовано формується, то такий експеримент називають
формуючим. Одним із засновників формуючого експерименту був Василь Давидов
(середина – друга половина ХХ ст.).
Без сумніву, психологічний експеримент має свої переваги, які полягають у
тому, що експериментатор не повинен чекати, поки виявляться ті психічні явища
людини, які його зацікавили – він сам викликає їх. Експериментатор чітко фіксує
умови перебігу психічних процесів, станів та властивостей особистості, а також
фактори, які на них впливають, а це дає можливість повторити дослід, встановити
причини психічних явищ та їх кількісні закономірності. Усе це підвищує
об’єктивність такого методу дослідження.
Недоліки експерименту, зокрема лабораторного, полягають у штучності
умов його проведення, що впливає на об’єктивність прояву психічних явищ.
Наявність приладів та активне втручання в умови проведення та діяльність
досліджуваного порушує цілісність і природність психіки людини. Крім того, в
експерименті психічні явища вивчаються ізольовано всередині певної системи
умов. З вищесказаного можна зробити висновок, що експеримент завжди доцільно
поєднувати з іншими методами психологічного дослідження.

4.2.3.3. Метод опитування

Опитування в психології – отримання інформації про різноманітні факти

психічного життя зі слів опитаних. Такий метод належить до найпоширеніших
засобів збору масової інформації. Його, зокрема, використовують на ранніх стадіях
психологічного дослідження для уточнення кола дослідницьких проблем та

74
висунення гіпотези. Опитування також проводиться тоді, коли виявляють погляди,
установки, уявлення особи про себе та інших людей, про дійсність.
Залежно від форми проведення виділяють два види опитування: бесіду (усна
форма) та анкетування (письмова форма). Бесіда проводиться тоді, коли дослідник
має достатньо багато часу та може особисто побачитись з досліджуваним. Вона не
вимагає наперед визначеної гіпотези, не обов’язково повинна бути регламентована
формою і темою. Проте під час бесіди обов’язково слід дотримуватись таких
правил:
1. Заздалегідь слід визначити мету бесіди.
2. Підготувати чіткі та зрозумілі основні питання.
3. Бесіда повинна проходити в невимушеній, дружній атмосфері, тобто не
повинна нагадувати допит.
4. Усі відповіді слід детально та чітко записувати.
При недотриманні цих правил може виникнути надмірний особистий вплив
на досліджуваного й надмірна суб’єктивність оцінки бесіди.
Бесіду як допоміжний емпіричний метод психологічного дослідження можна
використовувати для отримання нових емпіричних даних і з метою настроювання
досліджуваного на певний психологічний метод, наприклад, експеримент чи тест. Її
проводять також з метою отримання від досліджуваного самозвіту про участь у
психологічному досліді.
Бесіда, яка має чітко визначену тему, проводиться в стандартизованих
умовах і містить наперед заданий перелік запитань, називається інтерв’ю (від англ.
interview – бесіда, зустріч). За формою інтерв’ю подібне до усної анкети. Той, хто
ставить запитання під час інтерв’ю, називається інтерв’юером, а той, хто відповідає
– респондентом.
Анкетування застосовують у тих випадках, коли дослідник за короткий
відрізок часу повинен зібрати великий обсяг інформації чи коли він не може
зустрітися з досліджуваним особисто. При анкетуванні роздають або розсилають
анкети з питаннями, на які досліджувані повинні відповісти наперед визначеним
способом. Дослідники з’ясовують дані біографічного характеру, погляди людини,
ціннісні орієнтації, особистісні риси тощо. Необхідною умовою анкетування є
наявність певної робочої гіпотези.

75
 Сучасні анкети поділяються на різні види залежно від кількості людей,
охоплених анкетуванням, та від наявності безпосереднього контакту з
досліджуваним. Залежно від кількості людей розрізняють суцільне й вибіркове,
індивідуальне й групове анкетування. Суцільне анкетування охоплює великі
групи населення; вибіркове – обмежену кількість учасників. В індивідуальному
анкетуванні беруть участь окремі особи; в груповому – група осіб.
Залежно від наявності безпосереднього контакту з досліджуваними
розрізняють очне та заочне анкетування. При очному, або безпосередньому,
анкетуванні відбувається пряма взаємодія дослідника з досліджуваним; при
заочному, або опосередкованому – анкети розсилають поштою.
Сучасні анкети поділяють ще також на різні типи: відкриті, закриті та
змішані. У відкритих анкетах досліджувані самі формулюють відповідь на
поставлене запитання, у закритих – вибирають один із запропонованих варіантів
відповіді на кожне запитання, у змішаних – до запропонованого переліку ймовірних
відповідей досліджуваний може додати свій варіант. При відкритих анкетах можна
отримати докладніші дані про досліджуваного, ніж при закритих. Проте через
різноманітність відповідей відкриті анкети важче опрацьовувати, ніж закриті.
При складанні анкет особливої уваги вимагає зміст запитань, їх
формулювання, а також чіткі інструкції. Питання формулюють так, щоб у
сукупності вони були пов’язані з основним завданням дослідження і щоб їх
однаково розуміли всі досліджувані, інакше результати будуть необ’єктивними.
Для підвищення вірогідності результатів часто до основного переліку питань
додають окрему їх групу, що дозволяє оцінити ступінь щирості відповіді. Ці
питання об’єднують у “критичну шкалу” (“шкалу щирості”, “шкалу неправди”).
Порівнюючи бесіду та анкетування, можна відзначити, що хоча анкетування
– це оперативніший метод, ніж бесіда (за відносно короткий проміжок часу дає
можливість отримати великий обсяг інформації), – проте воно недостатньо глибоке
і не завжди об’єктивне. Ніколи не можна знати, наскільки серйозно досліджуваний
відповідав на запитання анкети, не можна також врахувати реакції досліджуваного
на ці запитання. Бесіда, хоча й вимагає в дослідника багато часу та спеціальної
підготовки, дає адекватніші результати, оскільки шляхом спостереження можна
фіксувати додаткову інформацію про досліджуваного. Такою додатковою
інформацією може бути вираз обличчя, посмішка, реакція досліджуваного на

76
запитання тощо. Саме тому бесіда дозволяє значно глибше, ніж анкетування,
проникнути в психіку людини.
Загалом, опитування як метод психології не завжди є об’єктивним, бо
спирається на самоспостереження. А людина часто відповідає не так, як вважає, а
так, щоб створити бажане враження на співрозмовника. Тому опитування завжди
слід доповнювати іншими методами дослідження.

4.2.3.4. Метод психологічного аналізу процесу та продуктів діяльності

Цей метод дає змогу прослідкувати за характером тієї чи іншої (ігрової,

навчальної, трудової) діяльності людини і на підставі цього розкрити психологічні
закономірності окремих її етапів. Крім того, аналізуючи самі продукти діяльності,
наприклад, малюнки, твори, вироби ручної праці, зошити тощо, можна зробити
висновки про окремі властивості особистості. Цей метод широко використовується
в історичній психології.
Існує низка правил здійснення такого методу. Дослідник повинен:
1. З’ясувати, чи вироблені продукти діяльності типові для конкретної
людини, чи створені нею випадково.
2. З’ясувати умови виконання діяльності.
3. Проаналізувати декілька як аналогічних, так і відмінних між собою
продуктів діяльності.
Видами методу психологічного аналізу процесу та продуктів діяльності є
контент-аналіз та графологія. Контент-аналіз (від англ. contens – зміст) – це метод
виявлення та оцінки специфічних характеристик текстів шляхом реєстрації певних
одиниць змісту, а також вимірювання частоти та обсягу використання їх у цілому
тексті або в окремих його фрагментах. Цей метод допомагає виявити та оцінити
специфічні характеристики літературних, наукових, публіцистичних та інших
текстів і на підставі цього дати психологічну характеристику автора. Контент-
аналіз широко застосовується, починаючи з 20-х років ХХ ст., в загальній та
соціальній психології, психолінгвістиці, психодіагностиці, соціології тощо.
Графологія (від гр. grapho – пишу; logos – наука) – це вивчення почерку з
позиції його зв’язку з характером і психічним станом людини. Думку про зв’язок
почерку з душевними якостями людини висловлювали ще в античні часи

77
Арістотель, Теофраст та ін. Графологію застосовують у диференційній психології,
психофізіології, медичній та юридичній психології тощо.
Разом з методами хронометрії (заміру часу спортивних і робочих рухів),
циклографії (запису актів поведінки та трудових дій) та ін. метод аналізу процесу
та продуктів діяльності належить, за класифікацією Б. Ананьєва, до
праксиметричних методів.

4.2.3.5. Біографічний метод

Біографічний метод – це вивчення особистості людини на основі фактів і дат

життєвого шляху, документації, свідчень тощо. Джерелом інформації є спогади
людини про своє минуле та об’єктивні події того середовища, в якому вона
перебувала. Початки біографічного методу належать до 10 – 30-х років ХХ ст.
Перші комплексні біографічні дослідження пов’язані з іменами Ш. Бюллер та М.
Рибникова.
Розрізняють два види цього методу: спонтанні та провоковані автобіографії.
В спонтанних автобіографіях ініціатива ретроспективного погляду на життя
належить самій особистості; в провокованих – дослідникові, який за визначеним
планом спонукає говорити досліджуваного.
Застосування біографічного методу передбачає використання бесіди,
інтерв’ю, анкетування, аналізу продуктів діяльності тощо. Це дає змогу простежити
за динамікою розвитку особистості, таким чином реалізувавши принцип розвитку в
конкретному психологічному дослідженні. У цьому – перевага біографічного
методу над іншими. Недоліком його є описовість та залежність від людської
пам’яті.
Цей метод широко застосовують не лише в емпіричних психологічних
дослідженнях, а й у психологічній практиці (індивідуальному консультуванні та
психотерапії).

4.2.3.6. Тести

Тести (від англ. test – задача, випробування) – це спеціалізовані методи

психологічного діагностичного дослідження, які дають можливість отримати

78
кількісну та якісну характеристику психічних явищ і на основі здобутих
характеристик зробити ймовірнісний висновок про рівень розвитку цих явищ чи
особистості в цілому. Творцем перших тестів вважають Френсіса Гальтона (1822
– 1911).
Тестам передує експериментальне дослідження, за допомогою якого
встановлюються нормативні показники для осіб певного віку та статі. Таким чином
тести стають стандартизованими (від англ. standard – типовий, нормальний). Це
означає, що уніфікована не лише процедура проведення, але й оцінка отриманих
даних: завдяки повній стандартизації результати тестування порівнюють з віковою
нормою. Від усіх інших методів психологічного дослідження тести відрізняються
тим, що за їх допомогою виявляється ступінь відхилення отриманих показників від
стандартизованої норми.
Тести бувають різних видів. Їх класифікують за метою дослідження,
формою, процедурою проведення, наявністю часових обмежень тощо. За метою
дослідження виділяють тести інтелекту; креативності; досягнень; професійної
придатності; особистісні тести тощо.
Тести інтелекту (від лат. intellectus – розуміння, пізнання) використовують
для виявлення рівня розвитку загальних здібностей людини та структури її
інтелекту. Найпоширеніші є тести структури інтелекту Рудольфа Амтхауера, шкали
вимірювання інтелекту Девіда Векслера, культурно-вільний тест інтелекту
Раймонда Кеттелла та ін.
Тести креативності (від лат. creatio – творення) використовують для
вимірювання творчих здібностей особистості, тобто здібностей породжувати
незвичайні ідеї, відхилятися від традиційних схем мислення, швидко вирішувати
проблемні ситуації. Найвідомішими є тести креативності Джо Гілфорда та Е.
Торренса.
Тести досягнень, або успішності, виявляють ступінь властивого
особистості володіння конкретними знаннями, уміннями та навичками. Часто тести
досягнень будують на основі навчальних програм з окремих шкільних предметів.
До таких тестів належить шкільний тест розумового розвитку.
Тести професійної придатності виявляють професійні нахили людини. Для
цього застосовується карта інтересів, диференційно-діагностичний опитувальник Є.
Климова тощо.

79
 Особистісні тести вимірюють різні особливості особистості, наприклад,
темперамент, характер, а також установки, цінності, мотиви, типові форми
поведінки тощо (наприклад, тест Ганса Айзенка виявляє типи темпераменту, тест
Раймонда Кеттелла – риси характеру тощо). Тут особливе місце займає група
проективних тестів дослідження особистості. В їх основі лежить механізм
перенесення своїх властивостей та особливостей на інших людей. Особливо
популярними є проективні тести Германа Роршаха, Саула Розенцвейга, тест
малюнка неіснуючої тварини тощо. Використання проективних тестів потребує
широкої теоретичної підготовки психолога та наявності практичного досвіду.
За формою розрізняють вербальні та невербальні тести. У вербальних, або
тестах-опитувальниках, завдання представлені у словесній формі. Відповіді на
питання дають можливість судити про рівень розвитку тих чи інших психічних
властивостей людини чи про її інтелект (наприклад, тест Раймонда Кеттелла на
виявлення рис характеру, тест Ганса Айзенка на виявлення типу темпераменту).
У невербальних тестах, або тестах-завданнях, або практичних тестах,
завдання представлені в наочній формі. Результати їх виконання свідчать про ту чи
іншу властивість людини чи її інтелектуальний розвиток (тест С. Розенцвейга, тест
Дж. Равена).
За процедурою проведення існують групові та індивідуальні тести. Групові
передбачають одночасне обстеження групи досліджуваних; індивідуальні –
індивідуальну роботу з кожним.
Залежно від наявності часових обмежень існують тести швидкості та тести
результативності. В тестах швидкості основним показником продуктивності
роботи є час виконання завдань; у тестах результативності – певний результат
роботи.
Тривалий час у нашій країні до тестів ставились критично; в педагогічній
практиці вони були взагалі заборонені. Їх критикували за слабку теоретичну
обґрунтованість, за ігнорування індивідуальних особливостей людини тощо.
Останнім часом ситуація змінилась: тести вважають необхідними як у
психодіагностиці, так і в інших галузях психології.
Оцінюючи тестовий метод дослідження, слід відзначити, що він дає лише
“моментальну фотографію” рівня розвитку людини в час обстеження. У зв’язку з
цим не можна лише на його основі робити прогнози щодо майбутнього психічного

80
розвитку людини. Серйозним недоліком тесту є те, що досліджуваний, знаючи його
будову, може свідомо вплинути на результати, спотворивши їх. Саме тому
поширене уявлення про простоту та доступність тестового методу дослідження не
відповідає дійсності.
Використання тестів можливе лише за умови опори на загальнопсихологічні
знання та компетентність у галузі теорії та практики психодіагностичних
досліджень. Тестування набуває особливо важливого значення тоді, коли дає
можливість психологові визначити програму подальшої роботи з клієнтом з метою
корекції психіки. Найпоширеніші сфери застосування тестів – це освіта, професійна
підготовка та відбір, психологічне консультування й психотерапія.

4.2.3.7. Інші емпіричні методи

Крім описаних вище, у конкретних галузях психології застосовують ще й

інші методи емпіричного дослідження. Зокрема, у нейропсихології та
психофізіології поширені методи умовного рефлексу, електроенцефалографії,
електрокардіографії, електроміографії, шкірно-гальванічного рефлексу та ін. У
нейропсихології та патопсихології використовують метод синдромного аналізу, в
соціальній психології – соціометрію та референтометрію. В психології
використовується й багато інших емпіричних методів дослідження психіки.

4.2.4. Методи опрацювання даних

У психології розроблені як кількісні, так і якісні методи опрацювання

отриманих завдяки досліду даних.
Кількісні методи: математико-статистичний та структурний.
Математико-статистичні методи (кореляційний, дисперсійний, факторний
аналіз тощо) запозичені з прикладної математичної статистики. Основна мета їх
застосування полягає у підвищенні обґрунтованості наукових висновків. В історії
психології до математико-статистичних методів було різне ставлення: від
абсолютизації їхніх можливостей представниками об’єктивної психології до
повного вилучення з психологічної практики представниками суб’єктивної

81
психології. Застосовуючи ці методи у психології, слід пам’ятати, що статистичний
аналіз дає змогу встановити та визначити кількісну залежність явищ, проте не
розкриває їхнього змісту. Суть психічних явищ встановлюється шляхом їх наукової
інтерпретації.
Метод структурного аналізу – це аналіз результатів, отриманих у
психологічному експерименті, під час якого експериментатор простежує
структурну будову способів роботи, використаних досліджуваним.
Якісні методи опрацювання даних передбачають диференціацію матеріалу
за типами та групами, опису як типових, так і нетипових проявів досліджуваного
явища.

4.2.5. Інтерпретаційні методи

Інтерпретаційні методи забезпечують тлумачення даних теоретичного та

емпіричного дослідження. До них належать генезисний та структурний методи.
Генезисний метод інтерпретації даних розкриває вертикальні зв’язки між
фазами чи рівнями розвитку психіки, встановленими у дослідженні.
Структурний метод інтерпретації даних розкриває горизонтальні зв’язки
між психічними явищами. Опрацьований матеріал інтерпретується з позицій
поєднання окремих елементів у єдину структуру.

4.3. МЕТОДИ РОЗУМІННЯ ПСИХІКИ ЛЮДИНИ

До методів дослідження, метою яких є розуміння неповторного

внутрішнього світу психіки людини, належать: самоспостереження, самозвіт,
включене спостереження, емпатичне слухання, ідентифікація, діалогічна бесіда,
біографічний метод, інтерпретація внутрішнього світу іншої людини, інтуїція,
герменевтика.
Метод самоспостереження (див. параграф 4.2.3.1).
Метод самозвіту безпосередньо випливає з методу самоспостереження: це є
словесний чи письмовий звіт про його результати. Самозвіти можна оформити у
вигляді листів, автобіографій, сповідей, щоденників. Цінністю самозвіту як методу

82
гуманітарної психології є те, що в ньому представлена унікальність внутрішнього
світу людини в єдності її пізнавальної та емоційної сфер.
Самозвіту, однак, властиві й помилки, зокрема, схильність автора
змальовувати себе у якнайвигіднішому світлі. У цьому випадку помилка цікава з
психологічної точки зору, оскільки показує, що найбільше цінує автор самозвіту.
Включене спостереження (див. параграф 4.2.3.1).
Емпатичне (від гр. empatheia – співпереживання) слухання як метод
психології побудоване на так званому „емоційному розумінні” проблем клієнта, на
здатності співпереживати з ним, поставивши себе на його місце. При цьому
ситуація іншої людини не стільки осмислюється, скільки переживається. Психолог
бере до уваги лінію поведінки клієнта або його точку зору, приймає її зі співчуттям.
Однак, свою поведінку вибудовує по-своєму. Цей метод вимагає дотримання
певних правил, а саме: близької дистанції між співрозмовниками, контакту очей,
повної центрованості на співрозмовникові тощо. Цей метод обґрунтував та
використовував у своїй психотерапевтичній практиці Карл Роджерс.
Ідентифікація (від лат. identifico – ототожнювати) як метод розуміння
психіки людини також пов’язаний зі здатністю психолога у думці поставити себе
на місце іншого. На відміну від емпатичного слухання, у даному випадку,
уподібнивши себе до клієнта, психолог будує свою поведінку так, як її будувала б
ця інша людина. Тобто, він встає на позицію клієнта і діє з точки зору цієї позиції.
При цьому застосовуються такі логічні операції, як порівняння, аналіз тощо.
Діалогічна бесіда на відміну від бесіди як емпіричного методу психології
будується на принципах рівноправного спілкування, при якому партнери бесіди не
сприймають один одного як дослідник та досліджуваний; пізнання людини
людиною вбачається лише через зрозуміння. В такій бесіді активні обидва її
учасники: не лише ведучий бесіди, але і його партнер має право ставити питання. В
діалогічній бесіді дослідницьке завдання виступає на рівні з коригуючим,
педагогічним та іншими цілями.
Біографічний метод (див. параграф 4.2.3.5).
Інтерпретація внутрішнього світу іншої людини як метод психології
побудована на використанні суб’єктом свого психологічного досвіду. Зрозуміння
внутрішнього світу іншої людини відбувається за механізмом аналогії.

83
 Інтуїція (від лат. intueor – уважно дивлюсь) визначається як знання, яке
виникає без усвідомлення шляхів та умов його отримання. Такі знання можуть бути
використані як спосіб розуміння психічних явищ людини. Інтуїтивна проникливість
розвинута переважно в представників тих професій, які часто спілкуються з іншими
людьми.
Метод герменевтики – це метод розуміння психічних явищ людини на
основі тлумачення створених нею різного роду текстів. Як текст може виступати
також сукупність досвіду людини. Аналогом герменевтики в об’єктивній
психології є метод аналізу процесу та продуктів діяльності.

4.4. МЕТОДИ ВПЛИВУ НА ПСИХІКУ ЛЮДИНИ

Методи впливу на психіку людини (психотерапія, психокорекція,

психотренінг та психологічне консультування) розробляються в практичній
психології.
Психотерапія (від гр. psyche – душа; гр. therapeia – догляд, лікування) – це
система психологічних (вербальних та невербальних) впливів на психіку з метою
лікування або сприяння зміні ставлення людини до соціального оточення чи
власної особи. Серед значного різновиду психотерапевтичних засобів виділимо
клінічну та клієнтцентровану психотерапію. Результатом психотерапії є перебудова
внутрішнього психічного життя індивіда.
Клінічна психотерапія – комплексний лікувальний психологічний вплив на
людину у випадках психічних, нервових, психосоматичних та наркологічних
захворювань.
Клієнтцентрована, або орієнтована на особистість, психотерапія
ставить завдання сприяти пацієнтові у зміні його ставлення до соціального
оточення та власної особи.
Психокорекція (від гр. psyche – душа; лат. correctio – виправлення,
поліпшення) – вивчення статичних якостей психіки людини, виявлення їх
дисфункцій та внесення поправок з метою їх відродження та розвитку. Під час
психокорекції психолог впливає на дискретні характеристики внутрішнього світу
людини, активно формуючи у клієнта певні навички. Цей вплив не є націлений на

84
зміну поглядів, внутрішнього світу особистості і може здійснюватися навіть у тому
випадку, коли клієнт не усвідомлює своїх проблем і психологічного змісту
корекційних вправ. Безперечно, психокорекцію застосовують і до клієнтів, які
добре розуміють і усвідомлюють свої проблеми, знають, що потрібно робити, щоб
їх позбутися, але змінити свої звички самотужки не можуть. Результатом
психокорекції є зміна зовнішньої поведінки клієнта.
Психотренінг (від гр. psyche – душа; англ. training – виховувати, привчати) –
система вправ, спрямована на психічну адаптацію людини до оточуючого
середовища та до інших людей. В психології дуже поширеними є аутогенне
тренування та соціально-психологічний тренінг. Аутогенне тренування (від гр.
autos – сам; гр. genos – походження), або аутотренінг – метод психічної
саморегуляції та самонавіювання. Цей метод дає можливість керувати
психофізіологічним станом людини.
Соціально-психологічний тренінг – своєрідна форма навчання
спілкуватися, а також відповідні форми корекції. Найпоширенішими формами
соціально-психологічного тренінгу є групова дискусія та гра. Групова дискусія
проводиться як аналіз конкретних ситуацій і як груповий самоаналіз. Серед ігрових
методів соціально-психологічного тренінгу найпоширенішою є рольова гра.
Психологічне консультування – це надання людині психологічної
допомоги в опануванні різного роду особистісних та міжособових труднощів у
процесі спеціально організованої взаємодії. Під час консультування клієнт сам
працює над своїми проблемами, а психолог лише створює для цього умови.
Результатом психологічного консультування є подолання конкретних
психологічних труднощів і особистісне зростання клієнта. Одним з основних
принципів психологічного консультування є те, що психолог не бере на себе
відповідальність за майбутнє клієнта.
Психологічне консультування слід відрізняти від психологічних
консультацій – надання клієнтові рекомендацій щодо конкретних дій, зміни
поведінки, стосунків тощо. Наприклад, рекомендації щодо раннього вступу до
школи обдарованої дитини. Слід взяти до уваги, що у випадках, коли клієнти
сприймають поради психолога-консультанта як звинувачення у тому, що вони
поводять себе неправильно, припускаються помилок, рекомендації можуть бути
неефективними, оскільки викликають в людини опір.

85
 Психолог-консультант має визначити, наскільки серйозні психологічні
проблеми в клієнта і, якщо консультативної допомоги недостатньо,
порекомендувати найбільш адекватну форму роботи: психотерапію, психокорекцію
чи психотренінг.
Розглянуті вище методи практичної психології використовуються у
сукупності й реалізуються як в умовах індивідуальної, так і групової роботи з
клієнтами.

86