1) Галузі сучасної психології та предмет вивчення кожної з них

2) Причини та наслідки кризи психолгічної науки XIX ст

3) Основні принципи психоаналізу
4) Теорія оперантного навчання у біхевіоризмі.
5) Засадничі принципи гуманістичної психології.
6) Тропізм, дифузна нервова система та вищі нервові функції.
7) Етапи розвитку психіки в онтогенезі.
8) Розвиток психіки у філогенезі
9) Причини виникнення людської свідомості та чинники її розвитку.
10)Функції свідомості
11)Ознаки самосвідомості
12)Фізіологічні механізми вищих форм свідомості; перша та друга сигнальні системи
13)Психічні явища, стани, властивості та процеси
14)Основні методи психологічних досліджень
15)Предмет екзистенційної психології
16)Предмет гештальтпсихології
17)Визначення особистості, ключові відмінності від інших визначень людини
18)Психодинамічна теорія особистості
19)Біхевіористська теорія особистості
20)Концепція ідентичності Е. Еріксона у контексті его-психології
21)Типи темпераменту та їх психологічні характеристики
22)Структура, види та рівні здібностей
23)Психологічні теорії здібностей
24)Природа та психологічна сутність мотивації
25)Поняття установки і мотиваційна концепція Д. Узнадзе
26)Типи сумісності людей. Проблеми спілкування у процесі спільної діяльності
27)Дайте тлумачення сукцесивному та симультанному сприйманню
28)Надайте характеристику процесам пам'яті
29) Розкрийте поняття мрії та фантазії. Наведіть приклади вправ для розвитку уяви
30)
31)Характер та механізми його формування
32)Зв'язок характеру з темпераментом
33)Типи акцентуації характеру

1. Галузі сучасної психології та предмет вивчення кожної з них.

До ХVІІ ст. психологія розвивалась як складова філософії, потім – як самостійна галузь. З

часом сама психологія поділилася на окремі галузі знань. Сучасна психологія являє собою цілісну
систему знань, до якої входять понад три десятки галузей психологічних знань.
Зв’язок психології з іншими науками привів до виникнення на їх «стиках» різних галузей
психології. На межі із суспільними науками виникли соціальна психологія, історична психологія,
юридична психологія, психологія мистецтва, психологія управління; на межі з природознавством
– зоопсихологія, психофізіологія, нейропсихологія, психофізика; з технічними науками –
психологія праці, інженерна психологія; з гуманітарними – гуманістична психологія, педагогічна
психологія, психологія творчості, психологія спорту та ін.
Кожна галузь має свою сферу дослідження, свої завдання та специфічні методи.
Особливе місце серед галузей психологічних знань посідає загальна психологія, яка вивчає
ґрунтовні психологічні закономірності виникнення та розвитку психіки в цілому, формулює
теоретичні засади та принципи психологічної науки, її понятійний і категоріальний апарат,
систематизує та узагальнює емпіричний матеріал психологічних досліджень.
Загальна психологія є базовою, вихідною для всіх інших галузей психології, вивчає
методологічні питання психології, природу психологічних явищ, закономірності розвитку та
перебігу психологічних процесів, індивідуальні особливості психіки людини, її почуття, волю,
темперамент, характер, здібності та ін.
Вікова психологія – вивчає вікові особливості психічного розвитку людини. Поділяється
на дитячу психологію, психологію підлітка, юнака, дорослої людини, людини похилого віку.
Психологія особистості – займається вивченням психічних властивостей людини як
цілісного утворення, як певної системи психічних якостей, що має відповідну структуру,
внутрішні зв’язки, характеризується індивідуальністю та взаємопов’язана з навколишнім
природним і соціальним середовищем.
Соціальна психологія – вивчає психічні явища, які виникають у процесі взаємодії людей в
різних соціальних групах, закономірності взаємодії та спілкування людей, діяльність соціальних
груп, процеси соціалізації, поведінку людей в групах і спільнотах, виникнення психічних станів
індивіда в групі, колективі тощо.
Педагогічна психологія – вивчає психологічні основи педагогічного процесу (процесу
навчання і виховання). У педагогічній психології вирізняють психологію навчання і виховання
дітей дошкільного віку (дошкільна психологія), психологію навчання і виховання у шкільному
віці, психологію професійно-технічної освіти, психологію вищої школи.
Інженерна психологія – займається вивченням психічних можливостей людини, яка
взаємодіє з машинами та інформаційними системами, її здатності адекватно оцінювати ситуацію,
своєчасно приймати рішення, витримувати емоційні навантаження тощо.
Психологія управління – здійснює дослідження процесів управління, взаємодії керівників і
підлеглих, підвищення ефективності управління, психологічних особливостей керівника, його
управлінських здібностей.
Психологія творчості – досліджує закономірності творчої діяльності, фактори стимуляції
творчого пошуку, умови розвитку творчої особистості та розробляє методи активізації творчості
працівників науки, техніки, мистецтва, культури.
Психологія праці – вивчає психологічні закономірності трудової діяльності людини,
психологічні основи організації та підвищення продуктивності праці, оптимізацію відносин у
трудових колективах.
Психологія мистецтва – вивчає процеси створення і сприймання людиною творів
мистецтва, властивості і психічні стани людей, пов’язані зі створенням та сприйманням художніх
цінностей.
Економічна психологія – вивчає психологічні основи економічної діяльності індивіда,
психологію бізнесменів, менеджерів.
Політична психологія – досліджує психологічні аспекти політичної поведінки людей,
застосування психологічних знань для пояснення політичних процесів.
Екологічна психологія – вивчає психологічні аспекти поліпшення природних умов
життєдіяльності людини та виховує екологічну свідомість.
Психологія спорту – досліджує закономірності поведінки людей в умовах спортивних
змагань, методи відбору, підготовки, організації діяльності спортсменів та їхньої психологічної
реабілітації після участі в змаганнях.
Крім наведених вище існують інші галузі психології, зокрема: медична, юридична,
військова, авіаційна, космічна, спеціальна психологія (психологія аномального розвитку),
психологія торгівлі, психологія реклами, психологія мас, етнопсихологія, зоопсихологія,
психологія комп’ютеризації та ін.
2. Причини та наслідки кризи психолгічної науки XIX ст.
Конец XIX в. ознаменовался дискуссиями о том, какими путями строить новую, объективную
психологию, какие методы должны стать ведущими при исследовании психического. На рубеже
векав еще казалось, что эти споры приведут к единому мнению и выстроится методология новой,
позитивной психологии. Общей тенденцией был переход от психологии, изучающей феномены
сознания, к психологии, исследующей целостную систему организм-среда. Однако логика
развития первых школ показала, чтосуществует несколько путей строительства такой психологии,
которые кардинально отличаются друг от друга не только в понимании приоритетов и задач
психологической науки, но даже в определенииее предмета и содержания психики. Разным был и
подход к динамике психического развития, его закономерностей и условий,
способствующихилипрепятствующихему.

Психология сознания (исследовал Вундт).

Результатом исследований Вундта стала большаяработа по описанию«общейкартины» и
«свойств» сознания. Он, а такжедругиеисследователи показали многообразие его содержаний,
динамики, ритмичности, неоднородности, его поля, объема и т.д.
Послеэтоговозниквопроскакисследоватьсознание дальше. Пояиласьидеяразложитьсознание на
простые, неделимыечасти, а потом сновасобратьизэтихчастейцелое, т.е найти
закономерностисоединения таких частей. Вундт выделил ощущения и чувства как основне
элементы сознания.
Однако,психология сознания не достигла успеха по следующим причинам:
1) Ограничение таким узким кругом явлений как состояния и содержания сознания
2) Идеяразложенияпсихики на простейшиеэлементыбылаложной
3) Оченьограниченным по своїм возможностям был метод, который психология сознания
считала единственно возможным – метод интроспекции.
В целом, рассуждения психологи сознания заключались в нескольких простых постулатах:
предмет психологии – факты сознания, последние непосредственно открыты мне – и никому
больше, следовательно, изучать их можно только методом интроспекции – и никак иначе.

Основной метод был – метод интроспекции. Критика метода: человек постоянко направляет свое
внимание на отределенные его стороны или моменты ю «интроспекционист находит в фактах
сознания только те элементы, которые соотвествуют его теории».

Так, на рубеже 19-20 веков разные научные интересы, методологические принципы и социальная
ситуация, в которой рабо тали ученые, не позволяли прийти к общему пониманию целей, предмета
психологии и ееметодов.

Последтвия:фактически уже к 20-м годам XX в. психологияразделилась на отдельныешколы,

которые по-разномувыстраивалисвоиконцепции о содержании и структуре психики, рассматривая
В качестве ведущей познавательную, мотивационную, или поведенческую сферу психического. В
тот момент появились три ведущихнаправления - бихевиоризм, гештальтпсихология и
глубинная психология, каждое из которых имело собственный предмет психологии и свой метод
исследованияпсихики.
Предметом бихевиоризма стало поведение, которое исследовалось путем експериментального
изучения факторов, влияющих на его формирование, т. е. на образование свіязей между
стимулами и реакциями.
Гештальтпсихология исследовала целостные структуры, из которых состоит психическое поле
(преждевсего поле сознания), причем для изучения этих гештальтов применялись нове методы,
разработанные по аналогии с методами изучения физического поля.
Глубинная психология сделала своим предметом глубинные, бессознательные структуры
психики, методом изучения которых стал психоанализ.

3. Основні принципи психоаналізу.

З. Фрейд розглядав психічне життя людини як багаторівневе явище, глибинним рівнем
якого є несвідоме.
На його думку, людина є передусім біологічною істотою і прагне задовольнити насамперед
свої природні інстинкти, потяги як певну суму енергій. Основним проявом людської особистості
вчений визнає сексуальний інстинкт (ерос). Енергію, завдяки якій діє сексуальний інстинкт, він
називає лібідо.
Людина – це замкнута енергетична система, кількість енергії у кожної людини постійна
величина.
З. Фрейдом розроблена структура психіки людини (таблиця 2).

Таблиця 2 – Структура психіки людини за З. Фрейдом

“Над-Я” (super-ego) – Формується через Підпорядковується
совість подолання Едіпова ідеалістичному
комплексу (комплексу принципу
Електри)
“Я”(ego ) – свідомість Формується під впливом Підпорядковується
суспільства принципу реальності
“Воно”(id) – несвідоме Уроджені інстинкти Підпорядковується
(інстинкти) (потяги) принципу задоволення

Психіка людини складається з 3-х компонентів, рівнів: “Воно”, “Я”, «Над-Я».

«Воно» (id) – несвідома частина психіки, яка містить у собі біологічні вроджені
інстинктивні потяги (сексуальні). “Воно” насичено сексуальною енергією “лібідо”.
Бувши несвідомим й ірраціональним, “Воно” (інстинкти) спрямовує поведінку людини
відповідно до “принципу задоволення”. Задоволення і щастя – головні цілі людини в житті.
«Я» (ego) – свідомість, розумна, раціональна частина психіки. “Я” формується під впливом
суспільства, яке висуває свої вимоги до людини. Тому “Я” підпорядковується “принципу
реальності”.
«Над-Я» (super-ego) – слугує носієм моральних стандартів, це та частина особистості, яка
виконує роль судді, критика, цензора, совісті. ”Над-Я” у чоловіків формується через подолання
Едіпова комплексу, який полягає в сексуальному потязі хлопчика до матері і ворожих почуттях до
батька, котрий сприймається як суперник. А у жінок – через подолання комплексу Електри, який,
в свою чергу, полягає в “сексуальному потязі” дівчинки до батька і ворожих почуттях до матері.
Ці переживання містяться в сфері несвідомого і утворюють осередок збудження, не проникаючи в
свідомість.
Якщо “Я” прийме рішення чи здійснить дію в угоду “Воно”, але на противагу ”Над-Я”, то
відчує покарання у вигляді почуття провини, сорому, докорів совісті. “Над-Я” підпорядковується
“ідеалістичному принципу”.
Головний конфлікт у структурі особистості виникає між “Над-Я” і «Воно», між
моральністю людини, сумлінням і інстинктами. Дії обох несвідомі, позбавлені контакту з
реальністю.
З іншого боку, свідомість – “Я” (принцип реальності) знаходиться в стані конфлікту з
безсвідомим – “Воно” (принцип задоволення).
Принцип реальності і принцип задоволення несумісні, тому особистість завжди
перебуває у стані напруження, від якої рятується за допомогою механізмів психологічного
захисту, такими, наприклад, як витіснення (переведення того, що не відповідає принципу
реальності, у зміст несвідомого), сублімація (різні форми проявів енергії лібідо) тощо.
Сублімація – “перерозподіл енергії”. Енергія сублімується, трансформується в енергію
інших видів діяльності, які прийнятні для суспільства і людини (творчість, мистецтво, суспільна
активність, трудова активність).
Якщо енергія інстинктів не знаходить виходу або не сублімується, то вона витісняється із
свідомості в сферу несвідомого.
Потяги, інстинкти, які колись були витіснені у несвідому частину психіки, зберігаються як
приховані. Осередок збудження може поступово «розхитувати» систему захисту, що призводить
до неврозів – нестійких розладів нервової діяльності. Більш важкі розлади механізмів захисту
призводять до психіатричних захворювань (напр. шизофренія), для яких характерна значна
деформація свідомості і сприйняття реальності.
Для лікування психічних розладів психоаналітик повинен шукати інформацію про причини
неврозів, яка знаходиться у сфері несвідомого. Пацієнт сам не може працювати з цією
інформацією, адже вона на рівні свідомості відсутня.

4. Теорія оперантного навчання у біхевіоризмі.

Біхевіоризм – виник у США на початку ХХ ст. Засновником був Джон Уотсон (1878 –
1958). Критикуючи провідний на той час метод психології – інтроспекцію (самоспостереження),
що акцентував свою увагу на вивченні розумових процесів, свідомості, він прийшов до висновку,
що психологія повинна бути такою ж точною наукою, як хімія, біологія, фізика. Потрібно відійти
від вивчення внутрішнього світу людини і зосередитися на тих явищах, котрі можна спостерігати,
просто вимірювати: дії, рухи, події, які мають місце реально. Адже, на думку представників
біхевіоризму, внутрішній світ людини пізнати неможливо і тому потрібно обмежитись зовнішніми
спостереженнями.
Біхевіоризм (з англ. behavior – поведінка) – напрям в американській психології ХХ ст., який
зводить психіку до різних форм поведінки як сукупності реакцій організму на стимули
зовнішнього середовища.
Тому особистість – це сукупність поведінкових реакцій, які притаманні даній людині, це
організована і відносно стійка система навиків.
Для біхевіористів передбачення і контроль поведінки залежать від точного визначення
зовнішніх умов, які підтримують поведінку.
Теорія оперантного научіння Берреса Фредеріка Скіннера (1904-1990)
Відмінність теорії Скіннера, якого інколи називають необіхевіористом, від теорії Уотсона
(радикальний біхевіоризм) полягає в наступному. В той час як у концепції Уотсона у поясненні
поведінки людини основна увага зосереджена на фізіології і рефлексивних діях, підхід Скіннера
значною мірою зорієнтовано на ті ефекти, які виникають у навколишнім середовищі. Скіннер
стверджував, що поведінка людини майже цілком безпосередньо зумовлюється можливостями
підкріплення з навколишнього середовища. Дослідження Скіннера стали фундаментом теорії
научіння. Згідно концепції Скіннера, вивчення особистості включає в себе знаходження
своєрідного характеру взаємовідносин між поведінкою організму і результатами, які
підкріплюють її. У відповідності з цією точкою зору, індивідуальні відмінності між людьми слід
розуміти в термінах інтеракцій "поведінка оточення" в часі.
Скіннер стверджував, що поведінка людини детермінована, передбачена і контролюється
оточенням. У розгляданні скіннеровської концепції формування особистості слід розрізняти два
різновиди поведінки: респондентну поведінку, як відповідь на знайомий стимул, і оперантну
поведінку, яка визначається і контролюється результатом, який ще буде отримано потім.
Респондентна поведінка це реакція, яка викликається стимулом, який передує першій у часі.
Наприклад, звуження або розширення зіниці у відповідь на світлову стимуляцію. В цьому
прикладі взаємовідносини між стимулом (зменшення світлової стимуляції) і реакцією
(розширення зіниці) є довільним і спонтанним і відбувається завжди. Така респондентна поведінка
пов'язана з рефлексами, які включають автономну нервову систему.
Респондентна поведінка це скіннерівська версія павлівського, або класичного зумовлювання.
Проте Скіннер робив акцент на поведінці, яка не пов'язана з будь-якими знайомими стимулами.
Наприклад, поведінка читання книги не є рефлекторною і стимул, який управляє цим процесом
(екзамен, оцінки), не передує їй. Навпаки, на поведінку читання впливають стимульні події, які
наступлять після неї, а саме її наслідки. Так як цей тип поведінки передбачає, що організм активно
впливає на оточення з метою змінити події якимось чином, Скіннер визначив її як оперантну
поведінку. Отже, головна відмінність оперантного зумовлення порівняно з класичним
полягає в тім, що за оперантного зумовлення неможливо викликати поведінку автоматично.
Поведінка повинна мати місце до того, як вона може бути підкріпленою зумовленням. За
оперантного зумовлення тенденцію повторюватись має саме та поведінка, яка
підкріплюється, або винагороджується.
Робота Скіннера зосереджена майже повністю на оперантній поведінці. У оперантному
научінні організм діє на оточення, створюючи результат, який впливає на імовірність того, що
поведінка повториться.
Оперантна реакція, за якою наступає позитивний результат, прагне повторитися, в той час, як
оперантна реакція, за якою наступає негативний результат, прагне не повторюватись. Наприклад,
ви скоро перестанете посміхатись людині, яка у відповідь на вашу посмішку завжди кидає на вас
сердитий погляд або взагалі ніколи не посміхається. Майже в кожній сім'ї, де є малі діти, ми
зустрічаємося з ситуацією оперантногонаучіння поведінці плачу. Як тільки маленькі діти
відчувають біль, вони плачуть, і термінова реакція батьків це висловити увагу і дати інші
позитивні підкріплення. Так як увага є підкріплюючим фактором для дитини, реакція плачу стає
природньо зумовленою. Однак плач може виникати і тоді, коли болю немає, і все ж батьки
підкріплюють реакцію уваги.
Підкріплення ключова концепція системи Скіннера. Були описані різні форми реагування: з
постійним співвідношенням, з постійним інтервалом, з варіативним співвідношенням і з
варіативним інтервалом. Була також проведена відмінність між первинними, або безумовними, і
вторинними, або умовними підкріплюючими стимулами. За Скіннером, вторинні підкріплюючі
стимули (гроші, увага, схвалення) здійснюють сильний вплив на поведінку людини. Він також
підкреслював, що поведінка контролюється аверсивними стимулами, такими як покарання і
негативне підкріплення
Оперантній поведінці можна навчити шляхом зумовлювання уникненням, коли підкріплення
полягає в тому, що переривається дія неприємного стимулу.
Як можна використовувати оперантне зумовлювання для навчання складним діям? Кінцева
форма поведінки повинна створюватись крок за кроком. За такого поетапного формування реакції
винагороджується послідовне наближення до кінцевої цілі. Одним з ефективних способів
модифікації поведінки є використання жетонної системи. Наприклад, в колонії для підлітків-
правопорушників такі нагороди як смачна їжа, час для спортивних тренувань, свіжі журнали і т.ін.
купляються за жетони. Ці жетони можна заробити за точне виконання чітко визначених правил
поведінки. Отже, жетони стають ефективним підкріпленням успіхів у навчанні, дотриманні
правил. Але вони є ефективними лише в тому випадку, коли вихователь застосовує принципи
оперантного зумовлювання, а саме, винагороджує маленькі послідовні кроки на шляху до
досягнення кінцевої мети.
Дослідження показали, що жетонна система може з успіхом використовуватись у роботі з
розумово відстаючими і хворими аутизмом, з дітьми в шкільній і домашній обстановці і з
пацієнтами психіатричних клінік. Метою навчання за допомогою жетонів є розвиток вмінь
научуваного до такого ступеня, коли ці вміння стають настільки корисними в реальному світі, що
жетони більше не потрібні. Для досягнення такого результату будь-яка жетонна система повинна
бути спланованою таким чином, щоб учні якомога раніше змогли обходитися без жетонів. Інакше
вони можуть стати настільки залежними від жетонів, що ефективність програми модифікації
поведінки буде зведена на нівець.
Навчальні машини, які використовувалися Скіннером, теж основувались на принципах
оперантного зумовлювання. За допомогою цих машин навчання проводилось невеликими
послідовними кроками, переходячи від простих задач до більш складних. Бажана поведінка або
відповідь на кожному кроці підкріплювалась зворотним зв'язком (якою-небудь винагородою або
схваленням) з машиною і появою нової задачі для вирішення. Поступово учні успішно
оволодівали рішенням досить складних задач. У програмованому навчанні за допомогою
комп'ютера застосовується багато з цих принципів научіння. Сучасне застосування принципів
оперантногонаучіння є широким. Дві основні галузі його застосування це навчання навичкам
спілкування і біологічний зворотний зв'язок. Передбачається, що тренування упевненості в собі,
засноване на методиках репетиції поведінки і самоконтролю, дуже корисне для того, щоб люди
поводились більш успішно в різних соціальних інтеракціях. Виявилось, що тренінг з біологічним
зворотним зв'язком є ефективним в лікуванні тривоги, мігрені, м'язової напруги і гіпертензії.

5. Засадничі принципи гуманістичної психології.

Гуманістична психологія особистості (лат. нumanuс – людяний) – напрям в сучасній

психології (виник в 50-ті роки ХХ ст.). Теорія названа гуманістичною, тому що визнає своїм
предметом особистість як унікальну цілісну систему, яка являє собою не щось задане, а відкриту
можливість самоактуалізації, яка базується на вірі в можливості розквіту кожної людини, якщо
створити для неї умови, що дозволять їй самій обирати свою долю і спрямовувати її.
Гуманістична психологія розглядає особистість не як дисгармонічну істоту, обтяжену
проблемами, комплексами і приречену на трагічне існування у ворожому і відчуженому світі, а як
на істоту гармонічну. Вона вивчає здорові, гармонічні особистості, які досягли вершини
особистісного розвитку, вершини “самоактуалізації” особистості і для яких є характерною
орінтованість на майбутнє, вільна реалізація своїх можливостей, віра у себе і можливість
досягнення “ідеального Я”.
Концепція самоактуалізації особистості за А. Маслоу
Американський психолог А. Маслоу, один з засновників гуманістичної теорії особистості,
головною характеристикою особистості вважав потяг до самоактуалізації, самовираження,
розкриття тенденцій до творчості та любові, в основі яких лежить гуманістична потреба
приносити людям добро. Він стверджував, що людині, як і тварині, не властиві природжені
інстинкти жорстокості й агресії, як вважав З. Фрейд. Навпаки, в людях закладений інстинкт
збереження своєї популяції, що змушує їх допомагати одна одній. Потреба в самоактуалізації своїх
можливостей і здібностей властива здоровій людині, а найбільшою мірою – видатним людям.
Ядро особистості утворюють гуманістичні потреби в добрі, моральності, доброзичливості, з якими
народжується людина і які вона може реалізувати в певних умовах.
Даний підхід А. Маслоу використовував у своїй теорії самоактуалізації. Джерелом
психічного розвитку особистості він вважав її прагнення до самоактуалізації – якомога більш
повного вияву своїх можливостей. Це прагнення ґрунтується на потребі в самоактуалізації –
“вершині” в ієрархії потреб людини.
Теорія самоактуалізації описує найбільш повну реалізацію талантів, здібностей і
можливостей людини в суспільстві – на роботі, в колі сім’ї і друзів, досліджує особливості життя,
діяльності і спілкування духовно здорових, творчих і щасливих людей, досліджує “людей, які
відчувають, що їх люблять і вони здатні любити, почувають себе захищеними і здатними
захищати, відчувають повагу з боку оточуючих і поважають себе та інших” (А. Маслоу). Таких
людей і вивчав А. Маслоу, намагаючись намітити граничні можливості людського розвитку. До
останніх особливо важливо прагнути в дисгармонічному, нестійкому суспільстві, де масштаб
особистості визначається її здатністю подолати несприятливі умови навколишнього життя.
Знаючи рівень свого прагнення до самоактуалізації, особистість завжди може більш чітко
визначити стратегію життєвого шляху і оцінити успіхи, міра яких, як вважає А. Маслоу, не стільки
відстань до фінішу, скільки проміжок, пройдений від моменту старту. Однак ці потреби в
самоактуалізації задовольняються лише за умов задоволення інших потреб і, передусім,
фізіологічних.
Ієрархія потреб особистості:
1) фізіологічні потреби – нижчі, керовані органами тіла, такі потреби, як дихання,
харчові, сексуальні, відпочинок;
2) потреба в безпеці – прагнення матеріальної надійності, здоров’я, забезпеченості в
старості, життєвої стабільності;
3) потреба у належ
4) ності до соціальної групи, прийнятті, визнанні та оцінці;
5) потреба в повазі;
6) потреба в самоактуалізації – в розвитку особистості, реалізації здібностей та
талантів, в осмисленні свого призначення в світі.
Якщо людина прагне зрозуміти сенс свого життя, максимально повно реалізувати себе, свої
здібності, вона поступово переходить на вищий щабель свого саморозвитку.

6. Тропізм, дифузна нервова система та вищі нервові функції.

Реакція у простих живих істот, відбувається у формі тропізму.

Тропізм - це здатність реагувати своєрідними рухами по відношенню до біологічно значущих

чинників.

Фототропізм (рух рослин під впливом світла), тобто рослина активно тільки по відношенню до
безпосередньо впливає біологічним подразнень.

На етапі тваринного життя виникає чутливість.

Чутливість - це здатність живого організму сприймати подразники, що володіють сигнальної

функцією по відношенню до біологічно значимим подразником-лям.

Тварини здатні вловлювати ознаки предметів, які мають сигнальне значення (якщо є запах,
значить, є їжа).

У тварин розвиваються органи почуттів, вони здатні відображати набагато більше впливів, ніж
рослини. У них з'являється тенденція до активного орієнтування в середовищі, починають
утворюватися тимчасові зв'язки.
Дифузна нервова система найдавніша, характерна для кишковопорожнинних. Вона
являє собою сіткоподібно рівномірне поєднання розкиданих по тілу нервових клітин.
Примітивність такої системи в тому, що відсутнє розподілення її на центральну та
периферичну частини та відсутні довгі провідні шляхи. Сітка відносно повільно
проводить подразнення в усіх напрямках від нейрону до нейрону. Так як нейрони
пов’язані з епітеліально-мускульними клітинами, то хвиля збудження від якої
завгодно точки тіла поширюється далі і супроводжується м’язовими скороченнями.
Реакції організму мають неточний характер. Але велика кількість зв’язків між
елементами дифузної нервової системи спричиняють їхню широку взаємозаміну, а
цим забезпечується надійність функціонування.

Трубчаста нервова система характерна для вищих тварин – хордових.

Ця система забезпечує найбільшу точність, швидкість та локальність
відповідних реакцій. Для неї характерна вища ступінь концентрації
нервових клітин. Центральна нервова система складається із
трубчастого спинного мозку та головного. У процесі еволюції
ускладнювався розвиток головних відділів мозку та зростала його
регулююча роль. Цей процес назвали цефалізацією. У головному
мозку вищих хребетних утворився новий відділ – кора великих
півкуль. Вона збирає інформацію від усіх сенсорних і рухових систем,
здійснює вищий аналіз та слугує апаратом тонкої умовнорефлекторної діяльності. У людини кора
ще є органом психічної діяльності та усвідомленого мислення. Цефалізація нервової системи
сприяє розвитку органів чуттів та опорно-рухової системи. Чим складніший орган, тим вище
ступінь цефалізації. Розвиток рухової системи, її висока диференціація та різноманітність
форм руху коригують цефалізацію нервової системи.

Ви́щанерво́вадія́льність (ВНД) — сукупність різноманітних форм спільної діяльності кори

півкуль великого мозку і підкіркових структур, яка забезпечує взаємодію цілісного організму із
навколишнім середовищем (поведінку людини)
Нервова система складається з мільйонів нервових клітин — нейронів. По чутливих нейронах
інформація про зміни, що відбулися всередині й поза тілом, надходить у спинний і головний
мозок. По рухомих нейронах мозок передає команди до залоз і м'язів.
Складові частини нервової системи — це центральна нервова система, що включає головний і
спинний мозок, і периферична нервова система, що зв'язує центральну нервову систему з усіма
іншими частинами тіла.
У центральній нервовій системі відбувається обробка нервових імпульсів, які надходять від усього
тіла. Периферична нервова система одержує інформацію про всі зміни, що відбуваються поза
тілом.

7. Етапи розвитку психіки в онтогенезі.

Понятие психики
Психикапредставляетсобойотражениеобъективнойдействительности.Психикачеловекапредстав
ляетсобойсубъективный образ внешнего мира.

Теорииразвитияпсихики в онтогенезе
● Психоаналитическаятеория З. Фрейда. В
основетеориилежитконфликтмеждубессознательным и сознательным;
выделяютсяпятьстадийразвитияпсихики в онтогенезе.
● Эпигенетическаятеория Э. Эриксона. В даннойтеориирассматривается модель 8
возрастовчеловека.
● Когнитивнаятеория Ж. Пиаже. Ж. Пиажерассматривает 4
стадииинтеллектуальногоразвитиядетей.
● Развитиепсихики по Л. Колбергу. В даннойтеории показано развитие морального
сознания. Развитиепсихики по Дж. Брунеру. Дж. Брунерпредставил 3 сферы,
которымиребеноковладеваетпоследовательно.
● ТеорияШтерна. Теория представляет собой конвергенцію двух факторов.
● Теория Петровского.
● Теория Валлона.
● Концепция Д. Б. Эльконина. Д. Б. Эльконинвыделилдвесферыпотребностей, в
соответствии с которымипостроил свою модель.
● Концепция Л. С. Выготского – периодизацияпсихическогоразвития с
учетомвозрастныхкризисов.
● Теорияразвитияличности Л. И. Божович опирается на социальнуюситуациюразвития и
новообразования.
8. Розвиток психіки у філогенезі.

Развитиепсихики - последовательные, прогрессирующие (хотя и включающие в

себяотдельныемоментырегресса) и в целомнеобратимыеколичественные и
качественныеизмененияпсихикиживыхсуществ.
Этиизмененияобусловливаютпереходживыхсуществ от низших (болеепростых) к высшим
(болеесложным) формам взаимодействия с окружающейсредой. Определяясьбиологическим,
общественно-историческим и онтогенетическимразвитиемжизни, измененияпсихики в
этомпроцессевзаимодействия в качестве одного изважных его факторов.
Научноеизучениевозникновения и развитияпсихики - путь познанияееприроды и сущности.
Проблема развитияпсихикиимеет три аспектаизучения: возникновение и развитиепсихики в
животном мире (филогенез); возникновение и развитиечеловеческогосознания; развитиепсихики в
онтогенезе человека, т.е. начиная от рождения и до концажизни.
  Филогенез(греч. phyle — род, племя, вид; genos — происхождение) —
историческоеформированиегруппыорганизмов. В
психологиифилогенезпонимаетсякакпроцессвозникновения и историческогоразвития (эволюции)
психики и поведенияживотных; возникновения и эволюции форм сознания в
ходеисториичеловечества.
  Онтогенез - развитиеиндивида в отличии от развитиявида (филогенеза). Онтогенез
психикиозначаетееразвитие от рождения до концажизничеловекаилиживотного.
  Каждыйчеловек в процессеонтогенезакакбыповторяет в «сжатом» виде весь
процессэволюционногоразвитиявидов.
  Движущая сила всякого развития — борьбавнутреннихпротиворечий, борьбамеждустарым и
новым, междуотживающим инарождающимся. Именно в этомсостоитисточникразвитияпсихики.
Психическоеразвитиеестьвсегдавозникновениечего- то нового, переход к
которомуноситскачкообразный характер, ононеизменновключает в себяперерывыпостепенности.
  Развитиепсихики в животном мире тесносвязано с возникновением и развитиемнервнойсистемы,
особенно головного мозга.
  Существуютразныеподходы к пониманию того, какомуобъектуприсущапсихика:
  1) антропсихизм (Р. Декарт) - психикаприсущатолькочеловеку;
  2) панпсихизм (французскиематериалисты) - всеобщаяодухотворенностьприроды, всейприроде,
всему миру присущапсихика (и камню в том числе);
  3) биопсихизм - психика - этосвойствоживойприроды (присуще и растениям);
  4) нейропсихизм (Ч. Дарвин) - психикасвойственнатолькоорганизмам, которыеимеютнервную
систему;
  5) мозгопсихизм (К.К. Платонов) - психикатолько у организмов с трубчатойнервнойсистемой,
имеющихголовноймозг (при такомподходе у насекомыхпсихики нет, так как у них
узелковаянервная система, без выраженного головного мозга);
  6) критериемпоявлениязачатковпсихики у живыхорганизмовявляетсяналичиечувствительности
(А.Н. Леонтьев) - способностьреагировать на жизненнонезначимыераздражителисреды (звук,
запах и т.п.), которыеявляются сигналами для жизненноважныхраздражителей (пища,
опасность) благодаряихобъективноустойчивойсвязи.
Критериемчувствительностиявляетсяспособностьобразовыватьусловныерефлексы -
закономернаясвязьвнешнегоиливнутреннегораздражителя с той илиинойдеятельностью через
посредствонервнойсистемы.
  Эволюционнаятеорияутверждает, чтонаиболееприспособленные к даннойсреде особи
оставятбольше потомства, чемменееприспособленные, потомки
которыхпостепеннобудутуменьшаться и исчезать. Этатеорияпозволяет понять,
какпроисходилаэволюцияповедения и психикисовременипоявленияжизни на Земле до наших
дней. Психикавозникает и развивается у животныхименно потому, чтоиначеони не могли
быориентироваться в среде и существовать.
  Как же начиналось и шлоразвитиепсихики и поведения у животных? Материалистически точно
ответить на этотвопроссейчас, когда на Земле давно уже не осталось
практическиникакихследовэтихпроцессов, невозможно. Нынеживущиепростейшиесущества —
обладателиэлементарных форм психическогоотражения — это не те, с которых, вероятно,
начиналасьэволюцияпсихического. Ведьвместе с человеком и другим живым миром
онипрошлимиллионы лет эволюции, и вряд лиможнорассчитывать на то, что за
такоеколоссальноевремяони не изменились. Мысейчас в лучшемслучае можем
высказыватьболееилименеевероятныепредположения о том, как все этобыло, начиналось и шло.
  Одну изгипотез, касающуюсястадий и уровнейразвитияпсихическогоотражения, начиная от
простейшихживотных и заканчиваячеловеком, предложил А.Н. Леонтьев в книге
«Проблемыразвитияпсихики», выделяя три стадииразвитияпсихикиживотных:
  1) на стадииэлементарнойчувствительностиживотноереагируеттолько на
отдельныесвойствапредметоввнешнего мира;
  2) на стадии предметного восприятиядеятельностьживотногоопределяетсявоздействием уже не
отдельныхсвойствпредметов, а вещами в целом. Отражениедействительностиосуществляется в
виде целостныхобразов;
  3) стадияинтеллектахарактеризуетсяещеболеесложнойдеятельностью и сложными формами
отражениядействительности. Существенной для
этойстадииявляетсяспособностьрешатьдвухфазныезадачи,
требующиепредварительныхподготовительныхдействий для своегорешения.
Особенностипсихикиживотныхобнаруживаются в ихповедении. Выделяютврожденные и
приобретенные в процессежизниформыповеденияживотных.
  Сложныеактыповедения, направленные на удовлетворениебиологическихпотребностей и
основанные на безусловных рефлексах, называютсяинстинктами. Различаютинстинктыпитания,
самосохранения, размножения и др. Для инстинктовхарактерныихотносительноепостоянство,
однотипностьпроявления у животных одного и того же вида.
  Индивидуальноприобретенныезакрепленные в
упражненияхспособыповеденияживотныхназываютсянавыками. То естьнавык —
автоматизированныйспособвыполнениядействия, сформированный в процессеупражнения.
Образованиенавыковзависит от уровняразвитиянервнойсистемы и психикиживотных.
Чемвышестоитживотное по уровнюразвития, тем легче и быстрееобразуются у негонавыки, тем
сложнее по своему характеру онимогутбыть.
  Интеллектуальноеповедениепредставляетсобой тип поведения,
являющийсявершинойпсихическогоразвитияживотных и выражающийсяпреждевсего в
уменииживотногорешатьнекоторые наглядно-действенныезадачи.
Интеллектуальноеповедениеживотныххарактеризуется «изобретением»
иминовыхспособоврешениязадачи, использованиемвнешнихпредметовкакорудий, обходом
препятствий, решениемдвухфазных задач, явлениеминсайта (внезапноенахождениерешения) и т.д.
  Интеллектуальный характер носят, преждевсего, действиячеловекообразныхобезьян. Однако
заметим, чтоинтеллектуальныедействияживотных, в отличие от человеческих, не
вытекаютиззнанияобъективныхзаконов и не осознаютсяими, не обобщаются и не передаются
«человеческими» способами (через речь, орудия и продукты труда).
Интеллектуальныедействиядажевысшихобезьянкрайнеэлементарны по своему характеру и не
выходят за пределы круга задач, возникающих в естественныхусловияхихжизни.
Особенностьюповедениявысшихобезьянявляетсяихподражательность (например, обезьянаможет
«подметать» пол, «тушить» огонь и т.д.). Но обезьяныподражают не результату действия, а
самому действию. Подражание результату действий у обезьян не доказано.
Интеллектуальноеповедениеявляетсявершинойпсихическогоразвитияживотных. Для
негохарактерен перенос усвоенного в новыеситуации, но отсутствуетобобщениеспособарешения в
абстракции. Все развитиепсихикиживотныхподчиненобиологическим законам (наследственность,
естественныйотбор).
  Интеллектобезьян при всей его кажущейсясложностиограничен. Он всецелоопределяется
образом жизни и чисто биологическимизакономерностями. Обезьяна не способнапонимать
причинно-следственныесвязи. Онаспособнарешатьлишь те задачи, которыевстречаются в
естественныхусловияхеежизни.
  Интеллектобезьянкачественноотличен от мышлениячеловека.
Обезьянарешаетсовершенноконкретныезадачи, связанные с непосредственнодействующими на
неераздражителями. Осознатьбессмысленностьсвоихдействийона не может. Например,
целесообразнопримениводнаждылестницу для того, чтобыдостать приманку, подвешенную к
потолку у стенки, обезьяназатемпытаетсяиспользовать ту же лестницу и для того, чтобыдостать
приманку, подвешенную к потолкупосредипомещения.
  Развитиепсихикиживотныхобусловлено чисто биологическими законами.
Именнобиологическаяобусловленностьделаетпсихикуживотных, даже в высшихеепроявлениях,
качественноотличной от сознаниячеловека, которое с самого начала носитобщественный характер.
  Позднееонабыладоработана и уточнена К.Э. Фабри на
основеновейшихзоопсихологическихданных, поэтомутеперьееправильнееназыватьконцепцией
Леонтьева-Фабри. Вся историяразвитияпсихики и поведенияживотных, согласноэтойконцепции,
делится на ряд стадий и уровней (табл. 1). Выделяетсядвестадииэлементарнойсенсорнойпсихики и
перцептивнойпсихики. Перваявключает в себя два уровня: низший и высший, а вторая - три
уровня: низший, высший и наивысший.
  Каждаяизстадий и соответствующие ей
уровнихарактеризуютсяопределеннымсочетаниемдвигательнойактивности и форм
психическогоотражения, причем в процессеэволюционногоразвития то и другоевзаимодействуют
друг с другом. Совершенствованиедвиженийведет к
улучшениюприспособительнойдеятельностиорганизма. Этадеятельность, в свою очередь,
способствуетулучшениюнервнойсистемы, расширениюеевозможностей, создаетусловия для
развитияновыхвидовдеятельности и форм отражения. То и
другоеопосредствуетсясовершенствованиемпсихики.
Таблица 1. Стадии и уровниразвитияпсихики и поведенияживотных (по А.Н.
Леонтьеву и К.Э. Фабри)

Видыживыхсуществ,
находящихся на
Стадии и Характеристика психики и даннойстадии
уровеньразвитияпсихики поведения (данномуровне) развития

Стадияэлементарнойсенсорнойпсихики

А. Низшийуровень. А. Наличиераздражимости: А.
четкиереакции на Простейшиеодноклеточныеорг
Примитивныеэлементычувст биологическизначимыераздраж анизмы.
вительности. ители через Многиенизшиемногоклеточные
 изменениенаправления и
скоростидвижений.
Отсутствиесформированнойсп
особностиреагировать на
биологическинейтральныеразд
ражители (чувствительности).
Слабая,
нецеленаправленнаядвигательн
аяактивность

Б. Развитаячувствительность:
наличиечеткихреакций на
биологическинейтральныеразд
ражители.
Развитаядвигательнаяактивнос
ть: ползание, рытье в грунте,
плавание с выходом на сушу.
Способностьизбегатьвредныев
оздействиясреды, вести
Развитаяраздражимость активныйпоискположительных
биологическизначимыхраздраж
Б. Высшийуровень. ителей. организмы, обитающие в
Главноезначениеимеютжесткие воднойсреде
Наличиеощущений. ,
Появлениечелюстейкакважне врожденныепрограммыповеден Б. Высшие (кольчатые) черви,
йшегоорганаманипулировани ия, а индивидуальныйопыт, брюхоногиемоллюски
я. Способность к приобретаемый в (улитки),
формированиюэлементарных процессежизни, некоторыедругиебеспозвоночн
условныхрефлексов играетнесущественную роль ые

Стадияперцептивнойпсихики

А. Низшийуровень. А.
Образованиедвигательныхнавы
Отражениевнешнейдействите ков. В
льности в поведениипреобладаютригидн
формеобразовпредметов ые,
генетическизапрограммирован
Б. Высшийуровень. ныекомпоненты.
Двигательныенавыкисложны и
разнообразны: ныряние,
А. Рыбы и
другиенизшиепозвоночные, а
также (отчасти)
некоторыевысшиебеспозвоноч
ные (членистоногие и
головоногиемоллюски).
Насекомые
 ползание, ходьба, бег, лазание,
прыжки, полет и др.
Активныйпоискположительны
храздражителей в
окружающейсреде и
умелоеизбеганиевредныхвозде
йствий.
Развитоезащитноеповедение

Б.
Высокоразвитыеинстинктивны
еформыповедения.
Складываниеопределенной Наличиеспособностик Б. Высшиепозвоночные (птицы
«картины мира» научению и некоторыемлекопитающие)

Стадияинтеллекта

А. Развитиеисследовательских
форм поведения с широким
использованиемранееприобрет
енногоопыта.
А. Низшийуровень. Выделениеспециализированны
хоргановманипулирования
Способностьрешатьзадачи, предметами: лап, рук
ориентируясь на отношения,
существующиемежду Б.
предметами. Способностьрешатьзадачиразн
Хорошоразвитаяспособность ыми способами. Создание и
к научению. Перенос исползование в
вновьприобретенногоопыта в своейдеятельностипримитивны
новыеусловия и ситуации хорудий.
Непосредственноеусмотрение
Б. Высшийуровень. причинно-следственныхсвязей А. Высшиемлекопитающие.
и отношениймежду Хищники (кошки, собаки).
Наличиедвухфазногоинтелле предметами и явлениями Низшиеобезьяны
кта. Выделение в (инсайт).
интеллектуальнойдеятельнос Наличиехорошоразвитогоязыка Б. Высшие,
тиособой, ориентировочно- каксредствавнутривидовогооб человекообразныеобезьяны.
исследовательскойфазы щения Дельфины
  Стадияэлементарнойсенсорнойпсихикихарактеризуетсяпримитивнымиэлементамичувствительно
сти, не выходящими за пределыпростейшихощущений. Этастадиясвязана с выделением у
животныхспециализированногооргана,
осуществляющегосложныеманипулятивныедвиженияорганизма с предметами внешнего мира.
Таким органом у низшихживотныхявляютсячелюсти. Онизаменяютим руки,которыеестьтолько у
человека и некоторыхвысшихживотных. Челюстисохраняют свою роль как орган манипуляций и
исследованияокружающего мира в течениедлительногопериодавремени, вплоть до
освобожденияпереднихконечностейживотного для этойцели.
  Низшийуровеньстадииэлементарнойсенсорнойпсихики, на которомнаходятсяпростейшие и
низшиемногоклеточныеорганизмы, живущие в воднойсреде, характеризуется тем, чтоздесь в
достаточноразвитом виде представлена раздражимость -
способностьживыхорганизмовреагировать на
биологическизначимыевоздействиясредыповышениемуровнясвоейактивности,
изменениемнаправления и скоростидвижений. Чувствительностькакспособность живого
организмареагировать на биологическинейтральныесвойствасреды, но готовность к научению
методом условныхрефлексовещеотсутствует. Двигательнаяактивностьживотныхеще не
имеетпоискового, целенаправленногохарактера.
  Высшийуровеньстадииэлементарнойсенсорнойпсихики,
которогодостигаютживыесуществатипакольчатыхчервей ибрюхоногихмоллюсков,
характеризуетсяпоявлениемпервыхэлементарныхощущений и
челюстейкакорганаманипулирования.
Изменчивостьповеденияздесьдополняетсяпоявлениемспособности к приобретению и
закреплениюжизненногоопыта через условнорефлекторныесвязи. На этомуровне уже
существуетчувствительность. Двигательнаяактивностьсовершенствуется и приобретает характер
целенаправленногопоискабиологическиполезных и избеганиябиологическивредныхвоздействий.
  Видыприспособительногоповедения, приобретаемые в результате мутаций и
передаваемыеизпоколения в поколениеблагодаряестественномуотбору, оформляются в
качествеинстинктов - генетическизакрепленных, структурно и функциональнодовольножестких
систем целесообразноустроенныхорганических и поведенческихреакций.
  Качественный скачок в развитиипсихики и поведенияживотныхпроисходит на
перцептивнойстадии. Ощущенияздесьобъединяются в образы, а
внешняясреданачинаетвосприниматься в виде вещнооформленных, расчлененных на детали в
восприятии, но образно целостныхпредметов, а не отдельныхощущений. В поведенииживотных с
очевидностьювыступаеттенденцияориентироваться на предметыокружающего мира и
отношениямежду ними. Наряду с инстинктамивозникают и
болеегибкиеформыприспособительногоповедения в виде
сложныхизменчивыхдвигательныхнавыков.
  Весьмаразвитойоказываетсядвигательнаяактивность, включающая в себядвижения, связанные с
изменениемнаправления и скорости.
Деятельностьживотныхприобретаетболеегибкийцеленаправленный характер. Все этопроисходит
уже на низшемуровнеперцептивнойпсихики, на котором, по предположению, находятсярыбы,
другиенизшиепозвоночные, некоторыевидыбеспозвоночных и насекомые.
  Высшийуровеньперцептивнойпсихикивключает в себявысшихпозвоночных: птиц и
некоторыхмлекопитающих. У них уже можнообнаружитьэлементарныеформымышления,
проявляемого в способности к решению задач в практическом, наглядно-действенном плане.
Здесьмыобнаруживаемготовность к научению, усвоениюспособоврешения таких задач,
ихзапоминанию и переносу в новыеусловия (в ограниченных, правда, пределах).
  Наивысшегоуровняразвитияперцептивнойпсихикидостигаютобезьяны. Ихвосприятиевнешнего
мира носит, по- видимому, уже образный характер, а научениепроисходит через
механизмыподражания и переноса. В такойпсихике особо выделяетсяспособность к
практическомурешению широкого класса задач, требующихисследования и манипулирования с
предметами. В деятельностиживотныхвыделяетсяособаяориентировочно-исследовательская,
илиподготовительная, фаза. Оназаключается в изученииситуациипрежде, чем приступить в ней к
практическимдействиям.
  Развитиепсихики в животном мире тесносвязано с возникновением и развитиемнервнойсистемы,
особенно головного мозга. Нервная система у низшихживотныхсуществует в разнообразных
формах: сетчатой, кольцевой, радиальной и т.д.
Благодарянервнойсистемеорганизмначинаетфункционироватькакединоецелое. По мере
своегоразвитиянервная система погружаетсяподмышечную ткань, продольные тяжи
становятсяболеевыраженными. Одновременно все
большеезначениеначинаетприобретатьпереднийконецтела, в немпроисходятскопление и
уплотнениенервныхэлементов — постепенновозникаетголовноймозг.
  Чувствительностьвозникает на базераздражимостикаквсеобщегосвойстваживойматерии.
Чувствительность — первоепроявлениепсихики и показательеевозникновения.
«Чувствительностьориентируеторганизм в среде, выполняясигнальнуюфункцию» (А.Н. Леонтьев),
т.е. организмначинаетреагировать на биологическинейтральныераздражители,
лишьсигнализирующие о биологическизначимыхраздражителях.

9. Причини виникнення людської свідомості та чинники її розвитку.

С позицийматериализма на вопрос: условийразвитиясознания, впервыеответил К. Маркс. Его

работыпредопределилитот факт, чтосознание стало изучаться не толькокак «вещь в себе»,
принадлежащаяисключительноданномуиндивиду, а как продукт развитиячеловеческогообщества.
Именноэтуидею Л. С. Выготский и А. Н. Леонтьев положили в основу объяснения причин
возникновения и развитиясознания. В самомобщем виде ихпозициюможновыразить словами А. Н.
Леонтьева: «...индивидуальноесознаниекакспецифическичеловеческая форма
субъективногоотраженияобъективнойреальностиможетбытьпонятотолькокак продукт
техотношений и опосредствова-ний, которыевозникают в ходестановления и развитияобщества.
Внесистемыэтихотношений (и внеобщественногосознания)
существованиеиндивидуальнойпсихики в формесознательногоотражения,
сознательныхобразовневозможно».
Главноеусловиевозникновениясознаниязаключается в труде. Труд
былвостребованчеловечеством во имявыживания. Труд всегдаимеетобщественнуюзначимость, так
какчембычеловекнизанимался, он всегдаоказываетсявключенным в систему отношений с другими
людьми. Ведьвозможность трудиться обеспечиваетсяусвоениемопытапредыдущих поколений и
передаетсябудущимпоколениям. В свою очередь, труд обеспечилвозможность:
- приспособления к условиямжизни через активноевоздействие на окружающуюсредуорудиями
труда;
- преобразующегомышления и общения с себе подобными с помощью речи
(чтоповысилоуровеньвзаимоотношений в процессесовместного труда);
- формированияобщих правил человеческогообщежития в виде нравственныхценностей.
Все этовозвысилочеловека над всемостальнымживотным миром и привело к
формированиюсознания. В подтверждениепарадигмы труда в
проблемепроисхождениясознанияприводится ряд фактов. Во-первых, факт перехода от
«четвероногости» к «двуногости» и освобожденияпереднихконечностей для приобретениянавыков
труда, для развитияоргановчувств (особеннозрения). Во-вторых, совершенствованиеструктуры и
функцийнервнойсистемы (увеличениевеса и объемамозга по сравнению с высшимиживотными,
увеличениеплощадиповерхностикорыбольшихполушарий и др.). В-третьих, изменения
«управленческой» структурыкорыбольшихполушарий: наибольшееразвитие получили те
участкикоры, которыесвязаныименно с трудовойдеятельностьючеловека (например,увеличились
передне-лобные и теменныеучасткикоры, ответственные за осознанноеповедение).
Этифакты не могутубедитьпротивниковматериалистическойконцепции, но
ониорганическивписываются в материалистическийвзгляд на происхождение и развитиесознания.
Одниизоппонентовсклонны к биологическойтрактовкесущностисознания. Например, ряд
познавательныхфункцийпсихикиониобъясняютисключительноспецификойвзаимодействиянейрон
ныхсетей. Этодвижениесторонниковсведенияпсихологического к биологическому получило
названиередукционизма. Но и этаконцепция не без «темныхдыр». Любовь, дружбу,
преданностьидеям, готовность к самопожертвованию и многоедругое вряд лиудастся в
обозримомбудущем понять через взглядыредукционистов. Сознание не равнонибиологическому,
нидажесоциальному. Это так называемаяпоследняя тайна природы. Именноэтот факт
даетвозможностьутверждаться в своейпозицииидеалистам,
утверждающимбожественностьсознания.
Особую роль в становленииматериалистическихвзглядов на развитиесознаниясыгралиработы Л. С.
Выготского (1896-1934) и его культурно-историческаяконцепцияразвитияпсихикичеловека. В
центре концепциилежитутверждение о том, чтоорудия труда обеспечиливозможностьчеловеку
(будущему, очевидно, человеку) эффективноиспользоватьсвоивысшиепсихическиефункции
(произвольныевнимание и память, логическоемышление, воображение и др.).
Человекосуществлялэто через знаковыесредства (например, речь), имеющие культурно-
историческоепроисхождение. Своивзгляды автор
концепциисконцентрировалвокругтрехключевыхмоментов.
Первый: взаимодействиечеловекасосредой (первоначальная форма - пассивно-
приспособленческая, затем - активно-преобразовательная) привело к появлениюорудий труда и
самого труда какфакторавзаимодействиямежду людьми.
Второй: впроцессе труда появлялись и развивалисьвысшиепсихическиефункции.
Эторазвитиешлопреимущественно через использованиепсихологическихорудий труда - знаков. В
качествезнаковвыступаливначалепредметные (отметины на камнях и деревьях,
цветоваяраскраскапредметовобиходаилиприродныхпредметов и др.), затем - речевыесредства.
Третий: «знаки - речь» вначалебылипреимущественноориентированы на других людей (слова-
приказы: «подними», «отдай», «принеси» и т.п.), т. е. носили интерпсихологический
(межличностный) характер. Но современемчеловексталотноситьэти знаки (слова-приказы) к себе,
к своемуповедению, придав иминтрапсихологический характер.
Примерамисовременныхзнаковмогут служить записи в
электронномеженедельникеделовогочеловека, знаменитые «узелки на память» и др. Глядя на эти
знаки, индивидначинаетдействовать сам. Знаки какбыиграют роль пусковыхмеханизмов для
активациивысшихпсихическихфункцийиндивида (в приведенныхпримерах - для
произвольнойпамяти, мыслительнойдеятельности).Этотпроцесспереходавнешнихатрибутов
реального мира во внутренниемыслительныепроцессы и образы автор назвалиитериоризацией. По
выражению Ж. Пиаже, этопереходпсихики от сенсомоторногоакта к мысли.

10. Функції свідомості.

Сознание — этовнутренняя модель, отражающаявнешнююсредучеловека и его

собственный мир в ихстабильныхсвойствах и динамическихвзаимоотношениях.
Онопомогаетчеловекуэффективнодействовать в реальнойжизни.
Сознаниеразвивается у человекатолько в социальных контактах. Оновозможнотолько в
условияхсуществованияязыка и речи, возникающейодновременно с сознанием в
результате деятельности.

К функциямсознанияотносятся:
1) познание (обобщенноеотражение мира);
2) построение отношений к миру, людям;
3) переживание;
4) регулирование поведения, деятельности.
Таким образом, сознанию свойственны мышление (образ мысли); эмоции (чувства); воля.
Формирование самосознания является венцом развития сознания.
Самосознание позволяет человеку не только отражать внешний мир, но и позначать свой
внутренний мир, переживать его и определенным образом относиться к себе.
Мериломотношения к себе для человекаявляютсядругие люди. Каждыйновыйсоциальный
контактменяетпредставлениечеловека о себе. Сознательноеповедениечеловека в
большей мере зависит не от того, каков он на самомделе, а от результатов
представлений человека о себе, сложившихся на основеобщения с ним окружающих.
Главнойфункциейсамосознанияявляетсяпониманиечеловекоммотивов и результатов его
поступков и оценкасебя в этойсвязи. Еслиоценкаоказываетсянеудовлетворительной, то
человекможет либо занятьсясаморазвитием и самоусовершенствованием, либо включить
защитныемеханизмы и вытеснитьпричинывнутреннегоконфликта.
Для самосознаниянеобходимосформироватьсебякакличность, не взирая на
меняющиесяситуации, оставаться самим собой, уметьподдерживатьсебя в
трудныхситуациях. Чтобывозвыситьсебя в своемсознании, необходимо:
1) непрерывноразвиватьсвоиумственные способности и уметьихполностьюреализовывать
в каждыйданный момент;
2) заниматьсятворчеством во всех его проявлениях, датьвозможность проявиться
своейиндивидуальности, преодолеваязастенчивость и самокритику;
3) уметьделатьвыбор, ставить цели, приниматьрешения и брать на себяответственность
за ихреализацию.

11. Ознаки самосвідомості.

Свідомість є специфічною людською формою освоєння світу, яка передбачає освоєння об'єктів
спочатку без фізичної дії на них. У вигляді образів, схем, конструкцій вони ніби
«пересаджуються» в голову людини, трансформуючись у ній: позбуваючись будь-яких
предметних властивостей і набуваючи форми ідеального. Основними ознаками (властивостями)
свідомості є:
Ідеальність. Це — найзагальніша форма існування свідомості як суб'єктивної реальності. За своїм
змістом свідомість — це екстракт буття, яке репрезентоване в ній в ідеальних формах. Поза
ідеальністю свідомості не існує. Вона тільки там і починається, де і коли людина змушена
об'єктивувати свій внутрішній світ у загальнозначущих цінностях, починає дивитися на себе
збоку, очима інших людей, співвідносити свою поведінку із загальновизнаними нормами,
«ідеальними за своєю суттю». Наявність ідеального дає змогу людині стати об'єктом і суб'єктом
культури. Людина не лише пасивно засвоює культуру, а й активно творить її. Тому існують два
носії ідеального: розум людини і об'єктивовані форми культури та історії: мова, наука, мистецтво,
релігія, мораль тощо.
Опосередкованість мовою.Як ідеальна, свідомість існує тільки в матеріальній формі свого
вираження — мові. Наші знання, проекти майбутньої діяльності, різноманітна творчість
неодмінно пройняті мовою. Свідомість і мова діалектично поєднані. Не існує мови без мислення,
як і мислення без мови. Водночас структура мислення і структура мови є різними. Свідченням
цього є те, що закони і форми мислення єдині для всіх людей, а мова в кожного етносу своя —
національна, а отже, специфічна. Завдяки мові ідеальність має і матеріальну оболонку, оскільки
об'єктивується в книгах, художніх полотнах, архітектурних будівлях, скульптурі, знаряддях праці
та інших різновидах матеріальної та духовної культури, які щодо існування є матеріальними, а за
суттю, походженням — ідеальними.
Інтенціональність(лат. intento — прагнення). Свідомість завжди є усвідомленням чогось. Вона
спрямована на певну предметність. У свідомості наявне те, що є її предметом. Тобто
відображається не світ узагалі в його різноманітності, а лише те, що є предметом конкретної
діяльності чи уваги людини. Цю властивість свідомості Е. Гуссерль назвав інтенціональністю.
Вона означає, що самосвідомість розпадається на те, що в ній, і на те, як у ній. Те, на що
розпадається свідомість, є предметом, а те, як вона розпадається, є формою. Ця предметність
(«що») є горизонтом світу для свідомості. Форма ж свідомості засвідчує рівень, якість його буття.
Свідомість має три форми: життєвий досвід, оцінка і сенс. Виокремлюють два невіддільні типи
інтенції свідомості: первинну — спрямовану на світ явищ, і вторинну — спрямовану на духовний,
божественний світ. Основоположною є вторинна інтенція, оскільки вона дає змогу людині
реалізувати своє фундаментальне онтологічне переконання: реально існує цей світ речей навколо
мене і надочевидне буття надособистого, імперперсонального духовного світу. Первинна інтенція
підтримує тільки суб'єктивний бік справи — умонастрій «Я сам». Але й без нього неможливо,
оскільки пізнання вищого світу відбувається через самопізнання людини.
Здатність творити і відтворювати ідеї.Передусім свідомість виробляє осмислений план
поведінки людини як у світі природи, так і в суспільстві. Орієнтація тварини у певному
середовищі детермінована інстинктами. За таких обставин свідомість не допомагала б, а заважала
поведінці тварин. Ідейні стосунки між індивідами виникають у співтоваристві, але за певної
індивідуалізації суб'єкта від нього. З одного боку, людина є істотою соціальною, а з іншого —
вона неповторна, незалежна у певних параметрах від соціуму. Тільки за таких умов і з'являється
можливість продукувати ідеї. Тварина не має творчого змісту в своєму мозку.

12. Фізіологічні механізми вищих форм свідомості; перша та друга сигнальні системи.

Сигнальна система (від лат.signum «знак» та дав.-гр.σύστημα «ціле», «з'єднання») —

системаумовно-рефлекторного і безумовно-рефлекторногозв'язківвищоїнервової системи[1]тварин
включно з людиною, рефлекс щодо навколишнього світу. Зазначений термін введений Іваном
Павловимдля характеристик розрізняння тварин від людей, різниці сигнальної діяльності їх
мізків, на виявлення специфічних типів людей[1] (див. «Ідеалізм», «Матеріалізм»).
Розрізняють сигнальні системи:

● першу,

● другу .
Загалом сучасні науковці приділяють увагу пінеальній залозі (шишкоподібне тіло, епіфіз) в
розумінні сигнальних систем щодо свідомості, надсвідомості, підсвідомості[3]. Окремо сигнальні
системи одна від одної не існують, а є у взаємодії [1].
Способом регуляції поведінки живих істот є перша сигнальна система та друга сигнальна система
в навколишньому світі, властивості яких сприймаються головним мозком у вигляді
● сигналів, або

● вловлюються безпосередньо органами почуття (відчуття кольору, запаху, звуку й ін. - це дія
першої сигнальної системи[1], див. «Іманентність»). Тобто формування уяви завдяки
сприйняттю інформації через канали — дотик, смак, зір, нюх та слух.
Уявлення у вигляді знакової системи мови - це дія другої сигнальної системи, що в процесі праці
та мовного спілкування дозволяє відображати навколишній світ у зрозумілій узагальненій формі;
взаємодіє з першою сигнальною системою[1]. Тут слід розглядати знак як одиницю інтелектуальної
активності словом, абстрагуванням і т.п.: Знаки як носії культурного змісту, музикальних звуків,
вираження рухами, малюнки і т.п.[1].
Перша сигнальна система розвинена практично у всіх тварин тоді, коли друга сигнальна система
присутня тільки у людини і, можливо, у деяких китоподібних. Це пов'язано з тим, що тільки
людина здатна формувати частково відокремлений (абстраговний-абстрактний) від обставин образ
(також — художній образ, психологічний образ). Після проголошення слова «цитрина» людина
може уявити, яка вона кисла і зазвичай кривиться, коли їсть її, тобто проголошення слова
викликає в пам'яті образ (спрацьовує друга сигнальна система); якщо при цьому почалося
підвищене відділення слини, то це робота першої сигнальної системи. — Так знаючи цю
особливість Чарлі Чаплін вирішив допомогти своєму другові на конкурсі духових оркестрів: він
став перед оркестром-конкурентом та почав без виразу емоцій на обличчі їсти лимон, дивлячись
на це у музикантів виділялася слина, вона забивала труби духових інструментів і з-за чого
знижувалася якість гри на музичних інструментах.
Сигнальна система є предметом вивчення фізіологіївищої нервової діяльності людини і етології.
Акцент на дослідженні першої та другої сигнальних систем робив Іван Павлов, що далі розробив
Леон Орбелі[ru][1]. Автором концепціїтретьої сигнальної системи став — Ігор Геллер[4].

13. Психічні явища, стани, властивості та процеси.

Формами прояву психіки особистості є:

● психічні процеси
● стани
● властивості

Психічні процеси – різні форми єдиного, цілісного відображення людиною довкілля і себе в
ньому. Психічні процеси поділяють на три основні групи: а) пізнавальні процеси – відчуття,
сприймання, пам’ять, мислення, увага, уява, мовлення; б) емоційні – емоції, почуття; в) вольові –
воля.

14. Основні методи психологічних досліджень.

● Наблюдение
● Внешнее (наблюдениесостороны)
● Внутреннее (самонаблюдение)
● Свободное
● Стандартизированное
● Включенное
 ● Стороннее
● Опрос
● Устный
● Письменный
● Свободный
● Стандартизированный
● Тесты
● Тест-опросник
● Тест-задание
● Проективный тест
● Эксперимент
● Естественный
● Лабораторный
● Моделирование
● Математическое
● Логическое
● Техническое
● Кибернетическое

Наблюдение, как метод исследования в психологии

Наблюдениеимеетнескольковариантов.

Внешнеенаблюдение — этоспособсбораданных о психологии и поведениичеловекапутем прямого

наблюдения за ним состороны.
Внутреннеенаблюдениеилисамонаблюдение, применяетсятогда, когда психолог-
исследовательставит перед собой задачу изучитьинтересующее его явление в том виде, в
какомононепосредственно представлено в его сознании.
Внутренневоспринимаясоответствующееявление, психолог какбынаблюдает за ним (например, за
своими образами, чувствами, мыслями, переживаниями) илипользуетсяаналогичнымиданными,
сообщаемымиему другими людьми, которыесамиведутинтроспектирование по его заданию.
Свободноенаблюдение не имеетзаранееустановленных рамок, программы, процедуры его
проведения. Ономожетменять предмет илиобъектнаблюдения, его характер входе самого наблюдения в
зависимости от пожеланиянаблюдателя.
Стандартизированноенаблюдение, напротив, заранееопределено и четкоограничено в плане того,
чтонаблюдается. Оноведется по определенной, предварительнопродуманнойпрограмме и строго
следует ей, независимо от того, чтопроисходит в процессенаблюдения с объектомили самим
наблюдателем.
При включенномнаблюдении (оночащевсегоиспользуется в общей, возрастной, педагогической и
социальнойпсихологии) исследовательвыступает в качественепосредственногоучастника того процесса,
за ходом которого он ведетнаблюдение. Например, психолог можетрешать в уме какую-либо задачу,
одновременнонаблюдая за собой. Другойвариантвключенногонаблюдения: исследуявзаимоотношения
людей, экспериментаторможет включиться сам в общение с наблюдаемыми людьми, не прекращая в то
же времянаблюдать за складывающимисямежду ними и этими людьми взаимоотношениями.
Стороннеенаблюдение в отличие от включенного не предполагаетличногоучастиянаблюдателя в
том процессе, который он изучает.

Каждыйизназванныхвидовнаблюденияимеетсвоиособенности и применяется там, где он

можетдатьнаиболеедостоверныерезультаты. Внешнеенаблюдение, например, менеесубъективно,
чемсамонаблюдение, и обычноприменяется там, где признаки, за которыминеобходимонаблюдать,
легко могутбытьвыделены и оцененыизвне. Внутреннеенаблюдениенезаменимо и часто
выступаеткакединственнодоступный метод сборапсихологическихданных в техслучаях,
когдаотсутствуютнадежныевнешние признаки интересующегоисследователяявления.

Свободноенаблюдениецелесообразно проводить в техслучаях, когданевозможно точно определить,

чтоследуетнаблюдать, когда признаки изучаемогоявления и его вероятныйходзаранее не
известныисследователю. Стандартизированноенаблюдение, напротив, лучшеиспользоватьтогда, когда у
исследователяимеетсяточный и достаточнополный перечень признаков, относимых к изучаемому
феномену.

Включенноенаблюдениеполезно в том случае, когда психолог можетдатьправильнуюоценкуявлению,

лишьпрочувствовав его на самом себе. Однакоеслиподвлияниемличногоучастияисследователя его
восприятие и пониманиесобытияможетбытьискажено, то лучшеобращаться к стороннемунаблюдению,
применениекоторогопозволяетболееобъективно судить онаблюдаемом.

Опрос, как метод исследования в психологии

Опроспредставляетсобой метод, при использованиикоторогочеловекотвечает на ряд
задаваемыхемувопросов. Естьнескольковариантовопроса, и каждыйиз них имеетсвоидостоинства и
недостатки. Рассмотримих.

Устныйопросприменяется в техслучаях, когдажелательно вести наблюдение за поведением и

реакциямичеловека, отвечающего на вопросы. Этот вид опросапозволяетглубже, чемписьменный,
проникнуть в психологиючеловека, однакотребуетспециальнойподготовки, обучения и, как правило,
больших затрат времени на проведениеисследования. Ответыиспытуемых, получаемые при
устномопросе, существеннозависят и от личности того человека, которыйведетопрос, и от
индивидуальныхособенностей того, ктоотвечает на вопросы, и от поведенияобоихлиц в
ситуацииопроса.
Письменныйопроспозволяет охватить большееколичество людей. Наиболеераспространенная его
форма — анкета. Но еенедостаткомявляется то, что, применяя анкету,
нельзязаранееучестьреакцииотвечающего на содержаниееевопросов и, исходяизэтого, изменитьих.
Свободныйопрос — разновидностьустногоили письменного опроса, при которой перечень
задаваемыхвопросов и возможныхответов на них заранее не ограниченопределенными рамками.
Опросданноготипапозволяетдостаточногибкоменять тактику исследования,
содержаниезадаваемыхвопросов, получать на них нестандартныеответы. В свою
очередьстандартизированныйопрос, при которомвопросы и характер возможныхответов на них
определенызаранее и обычноограниченыдостаточноузкими рамками, болееэкономичен во времени и в
материальных затратах, чемсвободныйопрос.

Тесты, как метод исследования в психологии

Тестыявляютсяспециализированными методами психодиагностическогообследования,
применяякоторыеможно получить точнуюколичественнуюиликачественную характеристику
изучаемогоявления. От других методовисследованиятестыотличаются тем, чтопредполагаютчеткую
процедуру сбора и обработкипервичныхданных, а такжесвоеобразиеихпоследующейинтерпретации. С
помощьютестовможноизучать и сравниватьмеждусобойпсихологиюразных людей,
даватьдифференцированные и сопоставимыеоценки. Вариантытеста: тест-опросник и тест-задание.

Тест-опросникоснован на системезаранеепродуманных, тщательноотобранных и проверенных с точки

зренияихвалидности и надежностивопросов, по ответам на которыеможно судить о
психологическихкачествахиспытуемых.
Тест-заданиепредполагаетоценкупсихологии и поведениячеловека на базе того, что он делает. В
тестах этоготипаиспытуемомупредлагаетсясерияспециальных заданий, по
итогамвыполнениякоторыхсудят о наличииилиотсутствии и степениразвития у негоизучаемогокачества.
Тест-опросник и тест-заданиеприменимы к людям разноговозраста, принадлежащим к различным
культурам, имеющимразныйуровеньобразования, разныепрофессии и неодинаковыйжизненныйопыт.
Это — ихположительная сторона. А недостатоксостоит в том, что при использованиитестовиспытуемый
по желаниюможетсознательноповлиять на получаемыерезультаты, особенноесли он заранеезнает,
какустроен тест и каким образом по его результатам будутоценивать его психологию и поведение.
Кроме того, тест-опросник и тест-заданиенеприменимы в техслучаях,
когдаизучениюподлежатпсихологическиесвойства и характеристики, в
существованиикоторыхиспытуемый не можетбытьполностьюуверен, не осознаетилисознательно не
хочетпризнаватьихналичие у себя. Такими характеристиками являются, например,
многиеотрицательныеличностныекачества и мотивыповедения.
В этихслучаяхобычноприменяетсятретий тип тестов — проективные. В основе таких
тестовлежитмеханизмпроекции, согласнокоторомунеосознаваемыесобственныекачества,
особеннонедостатки, человексклоненприписывать другим людям. Проективныетестыпредназначены для
изученияпсихологических и поведенческихособенностей людей, вызывающихнегативноеотношение.
Применяятесты подобного рода, о психологиииспытуемогосудят на основании того, как он
воспринимает и оцениваетситуации, психологию и поведение людей, какиеличностныесвойства,
мотивыположительногоилиотрицательногохарактера он имприписывает.

Пользуясьпроективным тестом, психолог с его помощьювводитиспытуемого в воображаемую, сюжетно

неопределеннуюситуацию, подлежащуюпроизвольнойинтерпретации. Такойситуациейможет стать,
например, поископределенногосмысла в картинке, гдеизображенынеизвестнокакие люди,
непонятночемзанятые. Нужноответить на вопросы, ктоэти люди, чемониозабочены, а чемдумают и
чтопроизойдет дальше. На основаниисодержательнойинтерпретацииответовсудят о
собственнойпсихологииотвечающих.

Тесты проективного типапредъявляютповышенныетребования к уровнюобразованности и

интеллектуальнойзрелостииспытуемых, и в
этомсостоитосновноепрактическоеограничениеихприменимости. Кроме того,
такиетестытребуютбольшойспециальнойподготовки и
высокойпрофессиональнойквалификациисостороны самого психолога.

Эксперимент, как методисследования в психологии

Спецификаэкспериментакак метода психологическогоисследованиязаключается в том, что в

немцеленаправленно и продуманносоздаетсяискусственнаяситуация, в
которойизучаемоесвойствовыделяется, проявляется и оцениваетсялучшевсего.
Основноедостоинствоэкспериментасостоит в том, что он позволяетнадежнее, чем все остальныеметоды,
делатьвыводы о причинно-следственныхсвязяхисследуемогоявления с другими феноменами,
научнообъяснятьпроисхождениеявления и развитие. Однакоорганизовать и провести настоящий,
отвечающийвсемтребованиямпсихологическийэксперимент на практикебывает нелегко, поэтому в
научныхисследованиях он встречаетсяреже, чемдругиеметоды.
Имеютсядвеосновныеразновидностиэксперимента: естественный и лабораторный. Друг от друга
ониотличаются тем, чтопозволяютизучатьпсихологию и поведение людей в условиях,
отдаленныхилиприближенных к действительности.

Естественныйэксперименторганизуется и проводится в обычныхжизненныхусловиях,

гдеэкспериментаторпрактически не вмешивается в ходпроисходящихсобытий, фиксируяих в том виде,
какониразворачиваютсясами по себе.
Лабораторныйэкспериментпредполагаетсозданиенекоторойискусственнойситуации, в
которойизучаемоесвойствоможнолучшевсегоизучить. Данные, получаемые в
естественномэксперименте, лучшевсегосоответствуюттипичномужизненномуповедениюиндивида,
реальнойпсихологии людей, но не всегдаточныиз-за отсутствия у экспериментаторавозможности строго
контролироватьвлияниевсевозможныхфакторов на изучаемоесвойство. Результаты лабораторного
эксперимента, напротив, выигрывают в точности, но затоуступают в степениестественности —
соответствияжизни.

Моделирование, как метод исследования в психологии

Моделированиекак метод применяется в том случае, когдаисследованиеинтересующего ученого
явленияпутем простого наблюдения, опроса, тестаилиэкспериментазатрудненоилиневозможно в силу
сложностиилитруднодоступноcти. Тогдаприбегают к созданиюискусственноймоделиизучаемого
феномена,повторяющей его основныепараметры и предполагаемыесвойства. На этоймодели детально
исследуютданноеявление и делаютвыводы о его природе.

Моделимогутбытьтехническими, логическими, математическими, кибернетическими. Математическая

модель представляетсобойвыражениеили формулу, включающуюпеременные и отношениямежду ними,
воспроизводящиеэлементы и отношения в изучаемомявлении.
Техническоемоделированиепредполагаетсозданиеприбораилиустройства, по
своемудействиюнапоминающего то, чтоподлежитизучению. Кибернетическоемоделированиеосновано
на использовании в качествеэлементовмодели понятий изобластиинформатики и кибернетики.
Логическоемоделированиеосновано на идеях и символике, применяемой в математическойлогике.
Наиболееизвестнымипримерамиматематическогомоделирования в психологииявляютсяформулы,
выражающиесобойзаконыБугера—Вебера, Вебера—Фехнера и Стивенса. Логическоемоделирование
широко используется при изучениимышлениячеловека и его сравнении с решением задач
вычислительноймашиной. С
множествомразнообразныхпримеровтехническогомоделированиямывстречаемся в
научныхисследованиях, посвященныхизучениювосприятия и памятичеловека. Это —
попыткипостроенияперцептронов — машин, способныхнаподобиечеловекавоспринимать и
перерабатыватьсенсорнуюинформацию, запоминать и воспроизводитьее.

Иллюстрациейкибернетическогомоделированияявляетсяиспользование в
психологииидейматематическогопрограммирования на ЭВМ. Развитиепрограммногообеспеченияработы
ЭВМ за последниенесколькодесятков лет открыло для
психологииновыеперспективыизученияинтересующихеепроцессов и человеческогоповедения, так как
оказалось, чтомыслительныеоперации, используемые людьми, логикаихрассуждений при решении
задач весьмаблизки к операциям и логике, на основекоторыхразрабатываютсяпрограммы для ЭВМ. Это
привело к попыткампредставления и описанияповедениячеловека, его психологии по аналогии с
действиемэлектронно-вычислительныхустройств. Пионерами в этомотношении в
психологиивыступилиизвестныеамериканскиеученыеД.Миллер, Ю.Галантер, К.Прибрам.
Отметивналичие в организметакой же сложной, иерархическипостроеннойсистемырегуляцииповедения,
какаяхарактеризует структуру и функционированиепрограмм для ЭВМ, онисделаливывод о том,
чтоподобным же образом можетбыть описано и поведениечеловека.

Другиеметодыисследования в психологии
Кромеперечисленныхметодов, предназначенных для сборапервичнойинформации, в психологии широко
применяютсяразличныеспособы и приемыобработкиэтихданных, ихлогического и
математическогоанализа для получениявторичныхрезультатов, т.е. фактов и выводов,
вытекающихизинтерпретациипереработаннойпервичнойинформации. Для этойцелиприменяются, в
частности, разнообразныеметодыматематической статистики, без которыхзачастуюневозможно
получить достовернуюинформацию об изучаемыхявлениях, а такжеметодыкачественногоанализа.

15. Предмет екзистенційної психології.

 екзистенціальна психологія (від лат. existentia - існування) -один з напрямів «гуманістичної
психології». Е. п. вивчає:
1) проблеми часу, життя і смерті;
2) проблеми свободи, відповідальності і вибору;
3) проблеми спілкування, любові і самотності ;
4) проблеми пошуку сенсу існування.
Е. п. підкреслює унікальність несводимого до загальних схем особистого досвіду
конкретного людини. Однією з цілей Е. п. є рішення проблеми відновлення автентичності
особистість - відповідності її буття у світі її внутрішній природі. У практиці сучасної Е. п.
використовуються багато досягнення психоаналізу. Найбільш видатні представники Е. п. -
Л. Бінсвангер, М. Бос, Тобто Мінковским, Р. Мей, Ст. Франкл, Дж. Бугенталь.
Специфіка.
Виходить з первинності буття людини, з яким органічно пов'язані базові екзистенційні проблеми,
стрес і тривога. Її представниками є Л.Бінсвангер, М. Бос, Тобто Мінковским, Р. Мей, В. Франкл,
Дж.Бугенталь. Основний предмет -розглядається проблема людини, який рефлектує і
підтверджує себе в процесі набуття смислів. В центр уваги ставляться не зовнішні сили, що
зумовлюють поведінку людини, але його власна індивідуальність, яка себе впізнає (Хайдеггер),
перевіряє (Сартр) або здійснює (Франкл). Ця індивідуальність проявляється у різних формах
любові, при переживанні сорому, при зміні настроїв. Традиційний предмет екзистенціальної
психології - людина в екстремальних ситуаціях (економічна депресія, війна, руйнування).
Виділяється ряд проблем: життя і смерті, свободи і відповідальності; спілкування і самотності:
сенсу і безглуздості існування. Разом з тим, вважається, що конкретна людина має унікальний
особистий досвід, що не може бути зведений до універсальних правил. На основі даних
теоретичних посилок розвивається екзистенціальна психотерапія, спрямована на відновлення
автентичності особистості, яка досягається за рахунок глибинної особистісної рефлексії.

16. Предмет гештальтпсихології.

Гештальтпсихология– наука, ставшаясамымпродуктивнымвариантом при

решениипроблемысохраненияцелостностиавстрийской и немецкойпсихологии.
Основныепредставителигештальтпсихологии, такиекак М. Вертгеймер, В. Келер и К. Коффка, К.
Левин, создали науку для противостоянияструктурализму.

Онивыдвинулиследующиеидеигештальтпсихологии:
● Предмет гештальтпсихологии- этосознание, пониманиекоторогодолжностроиться на
принципе целостности;
● Сознаниепредставляетсобойдинамическоецелое, где все взаимодействует друг с другом;
● Единицейанализасознаниявыступаетгештальт, т.е. целостнаяобразная структура;
● Главным методом исследованиягештальтов стало непосредственное и объективноенаблюдение
и описаниесодержанийсобственноговосприятия;
● Восприятие не происходит от ощущений, посколькуони не существуют в реальности;
● Зрительноевосприятиеявляетсяглавнейшимпсихическимпроцессом,
которыйспособенопределитьуровеньразвитияпсихики, имеющийсобственныезакономерности;
● Мышление не можетбытьрассмотренокаксформированноепутем проб и ошибок набор
определенных знаний и навыков. Таким образом мышлениемявляетсяпроцессопределения и
решенияусловийзадачи, через структурирование поля в реальномвремени. Опыт, полученный
впрошлом, не имееткакого-либо значения для решениязадачи.
Гештальтпсихология– это наука, котораяисследовалацелостныеструктуры,
состоящиеизпсихического поля, разрабатываяновейшиеэкспериментальныеметоды.
Представителигештальтпсихологиисчитали, что предметом данной науки
несомненноявляетсяисследованиепсихики, анализавсехпознавательныхпроцессов, динамики и
структурыразвитияличности. Методологическийподход к изучениюданной науки базируется на
понятиипсихического поля, феноменологии и изоморфизма.
Психическиегештальтыимеютсхожиефизические и психофизические характеристики, т.е.
процессы, происходящие в коре головного мозга, имеютсходство с процессами,
происходящими во внешнем мире и осознаваемые нами в переживаниях и мыслях.
Каждыйчеловекспособеносознатьсобственныепереживания и найти путь
выходизсложившейсяситуации. В настоящеевремяпрактически все
свойствавосприятияраскрытыблагодаряпроведеннымисследованиям. Также доказано
значениеданногопроцесса при формировании и развитиивоображения, мышления и
прочихкогнитивныхфункций. Подобный тип
мышленияпредставляетсобойполнейшийпроцессформированияобразных представлений об
окружающем нас мире, позволяяраскрытьважнейшиемеханизмытворческогомышления.

17. Визначення особистості, ключові відмінності від інших визначень людини.

Особистість — відображення соціальної природи людини, розгляду її як індивідуальності та

суб'єкта соціокультурного життя, що розкривається в контекстах соціальних відносин,
спілкування і предметної діяльності, соціально зумовлена система психічних якостей індивіда, що
визначається залученістю людини до конкретних суспільних, культурних, історичних відносин.
Під «особистістю» розуміють стійку систему соціально значущих рис, що характеризують особу
як члена того чи іншого суспільства або спільноти. Поняття «особистість» характеризує суспільну
сутність людини, пов'язану із засвоєнням різноманітного виробничого і духовного досвіду
суспільства. Деякі теорії особистості не включають в неї біологічні характеристики людини, інші,
приміром, фрейдизм, надають біологічним чинникам визначального значення. Більш виваженим є
трактування особистості як динамічної єдності біологічного та соціального [1].
Не слід змішувати поняття «особистість» та «особа». Під особою розуміють людського індивіда
як суб'єкта відносин і свідомої діяльності. Ці два поняття — особа як цілісність людини (лат.
persona) і особистість як її соціальний і психологічний образ (лат. personalitas) — термінологічно
цілком різні.

У сучасній психології нараховують десятки теорій особистості. Допарадигмальний характер

психології[2] не дає достатніх підстав визначити, яка з них є правдивою. С. Л. Рубінштейн зазначав,
що особистості характерний такий рівень психічного розвитку, який дозволяє їй свідомо керувати
власною поведінкою і діяльністю. Суть особистості, за К. Роджерсом, виражає її самосвідомість,
суб'єктивність, здатність діяти свідомо і відповідально.
Отже, особистістю можна назвати людину, яка досягла такого рівня соціального розвитку і
самосвідомості, який дозволяє їй знаходити і обирати серед цінностей культури особистісні
смисли, самостійно виконувати відповідну перетворювальну діяльність, свідомо і відповідально
здійснювати саморегуляцію діяльності й поведінки.
Особистість є категорією і предметом вивчення психології особистості. Особистість з точки зору
психології — це сукупність вироблених звичок і уподобань, психічний настрій і тонус,
соціокультурний досвід та набуті знання, набір психофізичних рис та особливостей людини, її
архетип, що визначають повсякденну поведінку і зв'язок з суспільством і природою. Також
особистість спостерігається як прояв «поведінкових масок», вироблених для різних ситуацій та
соціальних груп взаємодії.
Комплекс стійких компонентів особистості
Особистість характеризують такі ознаки:
● розумність (визначає рівень інтелектуального розвитку);

● відповідальність (рівень розвитку почуття відповідальності, уміння керувати своєю

поведінкою, аналізувати свої вчинки і відповідати за них);

● свобода (здатність до автономної діяльності, прийняття самостійних рішень);

● особиста гідність (визначається рівнем вихованості, самооцінки);

● індивідуальність (несхожість на інших).

Особистість визначають:
● неповторні фізичні якості,

● психічні процеси,

● темперамент,

● характер,

● здібності,

● мотивація

● потреби,

● інтереси.

Особистість, індивід та індивідуальність[

● Індивід утотожнює загальні властивості людини, як організму.

● Індивідуальність утотожнює специфіку окремої людини, причому специфіка ця може носити

спадковий чи випадковий характер.

● Особистість — результат процесу виховання і самовиховання. «Особистістю не народжуються,

а стають» О. М. Леонтьєв. Діти не мають особистості, оскільки відповідальність за їх вчинки
ставиться їхнім батькам. На думку Л. І. Божович, можна виділити два критерії особистості, що
сформувалася:

1. Людину можна вважати особистістю, якщо в її мотивах існує ієрархія в одному певному
сенсі, а саме якщо вона здатна долати власні спонукання заради чогось іншого. У таких
 випадках кажуть, що суб'єкт здатний до опосередкованої поведінки. При цьому
передбачається, що мотиви, по яких долаються безпосередні спонуки, соціально значущі.

2. Здатність до свідомого керівництва власною поведінкою. Це керівництво здійснюється на

основі усвідомлених мотивів-цілей і принципів.
Від першого критерія другий відрізняється тим, що передбачає саме свідому субпідрядність
мотивів. Проста опосередкована поведінка (перший критерій) може мати в своїй основі і стихійно
сформовану ієрархію мотивів, і навіть «стихійну моральність»: людина може не віддавати собі
звіту в тому, що змусило її вчинити саме таким чином, і тим не менш вчинити морально. Таким
чином, хоча в другій ознаці також мається на увазі опосередкована поведінка, підкреслюється
свідоме опосередкування. Воно передбачає наявність самосвідомості як особливої інстанції
особистості.
● Особистість — це індивід, який усвідомлює свою індивідуальність.

18. Психодинамічна теорія особистості.

Основоположником психодинамічної теорії особистості, також відомої під назвою «класичний

психоаналіз», є австрійський учений 3. Фрейд.
За думку Фрейда, головним джерелом розвитку особистості є вроджені біологічні чинники (інстинкти),
а точніше, загальна біологічна енергія - лібідо (від лат. libido - потяг, бажання). Ця енергія спрямована, по-
перше, на продовження роду (сексуальний потяг) і, по-друге, на руйнування (агресивне потяг) (Фрейд 3.,
1989). Особистість формується протягом перших шести років життя. Домінує в структурі особистості
несвідоме. Сексуальні та агресивні потяги, складові основну частина лібідо, людиною не усвідомлюються.
Фрейд стверджував, що особистість не має ніякої свободою волі. Поведінка людини повністю
детерміновано його сексуальними та агресивними мотивами, які він називав ід (воно). Що стосується
внутрішнього світу особистості, то в рамках даного підходу він повністю суб'єктивний. Людина
знаходиться в полоні власного внутрішнього світу, справжній зміст мотиву приховано за «фасадом»
поведінки. І тільки описки, обмовки, сновидіння, а також спеціальні методи можуть дати більш або менш
точну інформацію про особистість людини. 
Основні психологічні властивості окремих елементів «особистості часто називають рисами характеру
(Фрейд 3., 1989). Ці властивості формуються у людини в ранньому дитинстві.
На першої, так званої «оральної» фазі розвитку (від народження до 1,5 років), різкий і грубий відмова
матері годувати дитину грудьми формує у дитини такі психологічні властивості, як недовіра,
сверхнезависимость і надактивність, і навпаки, тривале годування (більше 1,5 років) може привести до
формування довірливою, пасивною та залежною особистості. На другий (від 1,5 до 3 років), «анальної»,
фазі грубе покарання дитини в процесі навчання туалетним навичкам породжує «анальні» властивості
характеру - жадібність, охайність, пунктуальність. Звичне ставлення батьків до навчання дитини
туалетним навичкам може призвести до формування непунктуальной, щедрою і навіть творчої
особистості.
На третьому, «фалічної», найважливішому етапі розвитку дитини (від 3 до 6 років), відбувається
формування «комплексу Едипа» у хлопчиків і «комплексу Електри» у дівчаток. Комплекс Едіпа
виражається в тому, що хлопчик ненавидить свого батька за те, що той перериває його перші еротичні
потягу до протилежної підлозі (до матері). Звідси - агресивний характер, незаконопослушное поведінку,
пов'язане з неприйняттям сімейних і соціальних нормативів, які символізує батько. Комплекс Електри
(потяг до батька і неприйняття матері) формує у дівчаток відчуження у відносинах між дочкою і матір'ю.
Фрейд виділяє три основних концептуальних блоку, або інстанції особистості:
 1) ід («воно») - головна структура особистості, яка складається із сукупності несвідомих (сексуальних
та агресивних) мотивів; ід функціонує в відповідно до принципу задоволення;
2) его («я») - сукупність переважно усвідомлюваних людиною пізнавальних і виконавчих функцій
психіки, що представляють, в широкому сенсі, всі наші знання про реальному світі; его - це структура, яка
покликана обслуговувати ід, функціонує згідно з принципом реальності і регулює процес взаємодії між ід і
суперего і виступає ареною безперервної боротьби між ними;
3) суперего («поверх-я») - структура, яка містить соціальні норми, установки, моральні цінності того
суспільства, в якому живе людина.
Ід, его і суперего знаходяться в постійній боротьбі за психічну енергію за обмеженого обсягу лібідо.
Сильні конфлікти можуть привести людину до психологічних проблем, захворювань. Для зняття
напруженості цих конфліктів особистість виробляє спеціальні «захисні механізми», які функціонують
несвідомо і приховують справжній зміст мотивів поведінки. Захисні механізми є цілісними властивостями
особистості. Ось деякі з з них: витіснення (переведення в підсвідомість думок і почуттів, що заподіюють
страждання); проекція-процес, за допомогою якого особистість приписує власні неприйнятні думки і
почуття іншим людям, покладаючи таким чином на них провину за свої недоліки чи помилки); заміщення
(переадресування агресії від більш загрозливого об'єкта до менш загрозливого); реактивне освіта
(придушення небажаних мотивів і заміна їх у поведінці на протилежні спонукання); сублімація (заміна
неприйнятних сексуальних або агресивних спонукань на соціально прийнятні форми поведінки в цілях
адаптації). У кожної людини є свій набір захисних механізмів, сформованих у дитинстві.
Таким чином, в рамках психодинамічної теорії особистість є система сексуальних і агресивних мотивів,
з одного боку, і захисних механізмів - з іншого, а структура особистості являє собою індивідуально різне
співвідношення окремих властивостей, окремих блоків (інстанцій) і захисних механізмів.
На поставлене запитання «Чому одні люди агресивніші, ніж інші?» в рамках теорії класичного
психоаналізу можна відповісти наступним чином: тому що в самій природі людини містяться агресивні
потягу, а структури его і суперего розвинені недостатньо, щоб їм протистояти.
 
∙Лібідо - загальна біологічна енергія.
Ід - сукупність несвідомих мотивів.
Его - сукупність переважно усвідомлюваних людиною пізнавальних і виконавчих функцій
психіки.
Суперего - психічна структура, яка містить соціальні норми, установки, моральні цінності
суспільства.

19. Біхевіористська теорія особистості.

Поведінкова теорія особистості має ще й інше назва - «наученческая», оскільки головна теза цієї теорії
свідчить: наша особистість є продуктом навчання.
Існують два напрямки в поведінкової теорії особистості - рефлекторну і соціальне. Рефлекторне
напрямок представлений роботами відомих американських біхевіористів Дж. Уотсона і Б. Скіннера.
Основоположниками соціального напрямки є американські дослідники А. Бандура і Дж. Роттер.
Головним джерелом розвитку особистості, згідно з обох напрямках, є середовище в самому широкому
сенсі цього слова. В особистості немає нічого від генетичного чи психологічного наслідування.
Особистість є продуктом навчання, а її властивості - це узагальнені поведінкові рефлекси і соціальні
навички. З точки зору біхевіористів, можна за замовленням сформувати будь-який тип особистості -
трудівника або бандита, поета чи торговця. Наприклад, Уотсон не робив ніяких відмінностей між
виробленням емоційних реакцій у людини і слюновидільному рефлексу у собаки, вважаючи, що всі
емоційні властивості особистості (страх, тривога, радість, гнів тощо) є результатом вироблення класичних
умовних рефлексів. Скіннер стверджував, що особистість - це сукупність соціальних навичок,
сформованих в результаті оперантного навчання. Оперантом Скіннер називав будь-яка зміна середовища в
результаті якого-небудь моторного акта. Людина прагне робити ті операнты, після яких слід підкріплення,
і уникає тих, за якими слідує покарання. Таким чином, в внаслідок певної системи підкріплень і покарань
людина набуває нові соціальні навички і, відповідно, нові властивості особистості - доброту або чесність,
агресивність або альтруїзм (Годфруа Ж., 1992; Скіннер Б. Ф., 1978).
За думку представників другого напрямку, важливу роль у розвитку особистості грають не стільки
зовнішні, скільки внутрішні фактори, наприклад очікування, мета, значимість і т. д. Бандура назвав
поведінку людини, детерміноване внутрішніми чинниками, саморегуляцією. Основне завдання
саморегуляції - забезпечувати самоэффективность, тобто здійснювати тільки ті форми поведінки, які
людина може реалізувати, спираючись на внутрішні чинники в кожний даний момент. Внутрішні фактори
діють за своїм внутрішнім законам, хоча і виникли з минулого досвіду внаслідок навчання через
наслідування (Хьелл А., Зіглер Д., 1997). Роттер є ще більшим когнитивистом, ніж Бандура. Для пояснення
поведінки людини він вводить спеціальне поняття «поведінковий потенціал», яке означає міру ймовірності
того, яке поведінка буде робити людина в даній ситуації. Потенціал поведінки складається з двох
компонентів: суб'єктивної значущості підкріплення даного поведінки (наскільки майбутнє підкріплення
цінне, значуще для людини) і доступності даного підкріплення (наскільки майбутнє підкріплення у даній
ситуації може бути реалізоване).
Біхевіористи вважають, що особистість формується та розвивається протягом усього життя по мірі
соціалізації, виховання і навчання. Однак ранні роки життя людини вони розглядають як більш важливі.
Основа будь-яких знань, здібностей, в тому числі творчих і духовних, на їхню думку, закладається в
дитинстві. В особистості раціональні і ірраціональні процеси представлені в рівній мірі. Їх протиставлення
не має змісту. Все залежить від типу і складності поведінки. В одних випадках людина може чітко
усвідомлювати свої вчинки і свою поведінку, в інших - ні.
Згідно поведінкової теорії, людина практично повністю позбавлений свободи волі. Наше поведінка
детермінована зовнішніми обставинами. Ми часто поводимося як маріонетки і не усвідомлюємо наслідків
своєї поведінки, оскільки вивчені нами соціальні навички та рефлекси від тривалого вживання вже давно
автоматизовані. Внутрішній світ людини об'єктивний. У ньому все від середовища. Особистість повністю
объективизируется у поведінкових проявах. Ніякого «фасаду» немає. Наша поведінка і є особистість.
Поведінкові ознаки особистості піддаються операціоналізації та об'єктивному вимірюванню.
В якості елементів особистості в біхевіористської теорії особистості виступають рефлекси або соціальні
навички. Постулюється, що список соціальних навичок (т. з. властивостей, характеристик, рис
особистості), властивих конкретній людині, визначається його соціальним досвідом (научением).
Властивості особистості і вимоги соціального оточення людини збігаються. Якщо ви виховувалися в
доброї, спокійної сім'ї і вас заохочували за доброту і спокій, то ви будете мати властивості доброго і
спокійного людини. А якщо ви засмучені і сумні або відрізняєтеся підвищеної ранимостью, то це також не
ваша вина; ви - продукт суспільства та виховання.
Важливо підкреслити, що проблема підкріплення у біхевіористів не зводиться тільки до їжі.
Представники цього напряму стверджують, що для людини існує своя екологічно валидная ієрархія
підкріплень. Для дитини найбільш потужним, після харчового, підкріпленням є активностное підкріплення
(подивитися телевізор, відео), потім - маніпулятивне (пограти, помалювати), далі - поссессиальное (від
англ. possess - володіти) підкріплення (посидіти на татовому стільці, надіти мамину спідницю) і, нарешті
соціальне підкріплення (похвалити, обійняти, підбадьорити і т. д.).
Якщо в рамках рефлекторного напрямки поведінкової теорії фактично заперечується існування певних
блоків особистості, то представники соціально-наученческого напряму вважають виділення таких блоків
цілком можливим.
В поведінкової моделі виділяють три основних концептуальних блоку особистості. Основний блок -
самоэффективность, яка є свого роду когнітивним конструктом «можу - не можу». А. Бандура визначав цю
структуру як віру, переконання або очікування отримання майбутнього підкріплення. Цей блок детермінує
успішність здійснення певної поведінки, або успішність засвоєння нових соціальних навичок. Якщо
людина приймає рішення: «Можу», він приступає до виконання певної дії, якщо ж людина виносить
вердикт: «Не можу», - то він відмовляється від виконання даної дії або від його засвоєння. Наприклад,
якщо ви вирішили, що не зможете вивчити китайську мову, то ніяка сила не змусить вас це зробити. А
якщо ви вирішили, що зможете це зробити, то рано чи пізно ви його вивчіть.
За думку Бандури, існує чотири основні умови, які визначають формування у людини впевненості в
тому, що він може і чого не може зробити:
1) минулий досвід (знання, навички); наприклад, якщо раніше міг, то і зараз, мабуть, зможу;
2) самоинструкция; наприклад, «Я можу це зробити!»;
3) підвищений емоційний настрій (алкоголь, музика, любов);
4) (найголовніша умова) спостереження, моделювання, наслідування поведінки інших людей
(спостереження за реальним життям, перегляд кінофільмів, читання книжок і т. д.); наприклад, «Якщо інші
можуть, то і я зможу!».
Дж. Роттер виділяє два основних внутрішніх блоку особистості - суб'єктивну значимість (структура,
оцінює майбутнє підкріплення) і доступність (структура, пов'язана з очікуванням отримання підкріплення
на основі минулого досвіду). Ці блоки не функціонують самостійно, а утворюють більш загальний блок,
званий поведінковим потенціалом, або блоком когнітивної мотивації (Хьелл А., Зіглер Д., 1997).
Цілісні властивості особистості проявляються в єдності дії блоків суб'єктивної значущості та
доступності. Люди, які не бачать зв'язку (або бачать слабку зв'язок між своєю поведінкою (своїми
зусиллями, своїми діями) та їх результатами (підкріплень), на думку Роттера, мають зовнішній, або
екстернальний «локус контролю». «Екстернали» - це люди, які не управляють ситуацією і сподіваються у
своєму житті на авось. Люди, які бачать чітку зв'язок між своєю поведінкою (своїми зусиллями, своїми
діями) і результатами своєї поведінки, мають внутрішній, або інтернальний «локус контролю».
«Інтернали» - це люди, які керують ситуацією, контролюють її, вона їм доступна.
Таким чином, в рамках даного підходу, особистість - це система соціальних навичок і умовних
рефлексів, з одного боку, і система внутрішніх факторів: самоефективності, суб'єктивної значущості і
доступності - з іншого. Згідно поведінкової теорії особистості, структура особистості - це складно
організована ієрархія рефлексів або соціальних навичок, в якій провідну роль відіграють внутрішні блоки
самоефективності, суб'єктивної значущості і доступності.
Відповідь на запитання «Чому одні люди агресивніші, ніж інші?» рамках даної теорії формулюється
наступним чином: тому що в процесі виховання цих людей заохочували за агресивну поведінку, їх
оточення складалося з агресивних людей і саме агресивна поведінка для них є суб'єктивно значущим і
доступним.

20. Концепція ідентичності Е. Еріксона у контексті его-психології.

Теорії, в яких переглянуто класичний психоаналіз в напрямку визначення его?процесів і коментування їх розвитку,  отримали  на?
зву “его?психології”. “Его?психологія” радикально відрізняється від класичного психоаналізу тим, що описує людей як більш
раціональ? них, як таких, що приймають  усвідомлені рішення.

Найбільш цікавою в цьому відношенні є концепція психосоці? ального розвитку  Е.Еріксона (1902?1994), в якій важливе значення у
формуванні особистості  надається  соціальному оточенню і зако? номірностям формування “Я” в цьому оточенні.

Хоча Еріксон стверджував,  що його теорія – це є подальший розвиток концепції Фрейда,  проте він рішуче відійшов від класич?
ного психоаналізу. На відміну від Фрейда, модель Еріксона  є пси

хосоціальною,  а не психосексуальною. Еріксон  вважав,  що осо? бистість виростає  з результатів розв’язання соціального 
конфлік? ту, який виникає  у взаємодії у вузлових  точках розвитку, наприк? лад, при годуванні у немовлячому віці або при
навчанні різним на? вичкам в середньому дитинстві. В цьому відмінність поглядів Е.Ер? іксона від підходу З.Фрейда, який 
надавав  особливого  значення психосексуальному визріванню як детермінанті особистості. Хоча Еріксон і погоджувався з
Фрейдом в тім, що ранній досвід має вик? лючне значення,  він розглядав розвиток  особистості  як динаміч? ний процес від
народження до смерті. Як і Фрейд, Еріксон вважав, що задоволення інстинктів є однією з рушійних  сил життя, але не меншого 
значення  він надавав  синтезу  его – упорядкуванню та інтегруванню досвіду. Еріксон розширив теорію психосексуально? го
розвитку  Фрейда,  щоб включити  в неї те, що він назвав психо соціальним розвитком. Тим самим акцентувались впливи  культу?
ри і суспільства  на розвиток,  а не вплив  задоволення, яке отри? мується  від стимуляції ерогенних  зон. У Фрейда і Еріксона 
різні погляди на природу і розв’язання психосексуальних конфліктів. Ме? тою Фрейда було розкрити сутність  і особливості 
впливу  на осо? бистість неусвідомленого психічного життя, а також пояснення того, як рання травма може привести   до
психопатології в зрілості. Ерік? сон, навпаки, бачив свою задачу в тім, щоб привернути увагу до здат? ності людини долати
життєві  труднощі психосоціального характе? ру. Його  теорія  ставить  всередину  якості “его”, тобто   його пози? тивні якості, які
розкриваються в різні періоди розвитку.  Еріксон перемістив акцент від “ід” на “его”. З точки зору Еріксона, “его” скла? дає основу 
поведінки  і існування людини.  “Его” – це автономна структура особистості, основним напрямком якої є соціальна адап? тація;
паралельно йде розвиток “ід” і інстинктів. В той час як Фрейд вважав, що “его” бореться, намагаючись  розв’язати конфлікт між
інстинктивними потягами і моральними обмеженнями, Еріксон до? водить, що “его” – автономна  система, яка взаємодіє  з
реальністю за допомогою сприйняття, мислення, уваги і пам’яті. Приділяючи особливу  увагу адаптивним функціям “его”, Еріксон 
вважав,  що людина, взаємодіючи  з оточенням  в процесі свого розвитку,  стає все більше і більше компетентною.

Ключовим  поняттям теорії Еріксона  є придбання его ідентич

ності, яке відбувається в різних культурах по?різному. Згідно з Ері? ксоном, для сучасної молоді розвиток его?ідентичності, Я?
образа і Я?концепції стало більш важливим і значною мірою витіснило фрей? дівську  тему сексуальності. Сексуальності в теорії
Еріксона  теж відводиться важливе місце, але тільки як одній з проблем розвитку, яка повинна бути вирішеною в свій час.

Центральним для  теорії особистості  у Еріксона  є положення

про те, що людина  протягом  життя  проходить  через декілька  уні? версальних для всього людства стадій. Процес розгортання
цих стадій регулюється у відповідності з епігенетичним принципом доз? рівання. В книзі “Дитинство і суспільство” Еріксон розділив
життя людини  на 8 окремих  стадій психосоціального розвитку  “его”. Ці стадії є результатом епігенетично  розгорнутого плану
особистості, який передається генетично. Епігенетична концепція розвитку (від грец. “після народження”) базується на уявленні 
про те, що кожна
стадія життєвого  циклу наступає в певний для неї час (“критичний період”), а також  про те, що повноцінна  особистість 
формується тільки  шляхом  проходження в своєму розвиткові послідовно  всіх стадій. Крім того, кожна психосоціальна стадія
супроводжується кризою ? поворотним моментом в житті індивідуума, який виникає як наслідок  досягнення певного рівня 
психологічної зрілості  і со? ціальних вимог, які пред’являються до індивідуума  на цій стадії. Психологічний розвиток відбувається
в результаті взаємодії між біо? логічними  потребами індивіда і вимогами суспільства.

Характерні для індивідуума моделі поведінки обумовлені тим, яким чином розв’язується кожна з проблем, або як долається криза.
Конфлікти відіграють життєво важливу роль в теорії Еріксона. Кож? на психосоціальна криза  вміщує  як позитивний, так і
негативний компонент.  Якщо  конфлікт розв’язано задовільно,  то тепер  “его” вбирає в себе новий позитивний компонент, що
гарантує здоровий розвиток особистості в подальшому. Навпаки, якщо конфлікт зали? шається  нерозв’язаним або отримує
незадовільне розв’язання,  тим самим “его” наноситься шкода, і в нього вбудовується негативний компонент.  Задача полягає  в
тім, щоб людина адекватно  розв’язу? вала кожну кризу, і тоді у неї буде можливість підійти до наступної стадії розвитку  більш
адаптивною  і зрілою особистістю.

Психосоціальна адаптація,  якої досягає людина на кожній  стадії розвитку, в більш пізньому віці може змінити свій характер, іноді
доко? рінно. Наприклад, діти, які в дитинстві були позбавлені любові і тепла, можуть стати нормальними дорослими, якщо на
більш пізніх стадіях їм приділялась додаткова увага. Однак характер психосоціальної адаптації до конфліктів відіграє важливу
роль у розвитку конкретної людини. Роз? в’язання цих конфліктів має кумулятивний характер і те, яким чином людина
пристосовується до життя  на кожній стадії розвитку,  впливає на те, як вона справляється з наступним конфліктом.

На спосіб розв’язання індивідом  конфліктів впливають  ус?

тановки його батьків, мікросередовище. Існують також культурні відмінності в способах розв’язання проблем, які притаманні
кожній стадії. Наприклад, ритуал посвячення в юнаки існує у всіх культурах,  проте він широко  варіює  як за формою  проведення,
так і за своїм впливом  на людину.  Більш  того, Еріксон  вважає,о в кожній  культурі  існує “вирішальна  координація” між роз?

витком індивідуума  і його соціальним оточенням.

Згідно з Еріксоном, специфічні, пов’язані з розвитком конфлі? кти, стають критичними тільки в певних точках життєвого  циклу. На
кожній з восьми стадій розвитку особистості одна із задач (один з конфліктів) набуває більш важливого значення порівняно з
інши? ми. Однак не дивлячись на те, що кожний з конфліктів є критичним тільки  на одній зі стадій, він є  присутнім  протягом 
всього життя. Наприклад, потреба  в автономії  є особливо  важливою  для  дітей віком від 1 до 3 років, але протягом всього життя
люди повинні по? стійно перевіряти ступінь своєї самостійності, яку вони можуть ви? являти кожен раз, вступаючи в нові стосунки
з іншими людьми.

Еріксон розглядає життєві стадії як періоди життя, протягом яких життєвий досвід індивіда диктує йому необхідність найбільш
важли? вих пристосувань до соціального оточення і змін власної особистості. Еріксон приділяв дуже багато уваги підлітковому
віку, вважаючи цей період центральним у формуванні психологічного і соціального бла? гополуччя індивідуума. Еріксон навіює
оптимізм, показуючи, що кож? на стадія психосоціального розвитку має свої сильні і слабкі сторони, так що невдачі на одній стадії
розвитку  не обов’язково прирікають індивіда на поразку на наступному періоді життя.

Еріксон розвиває новий погляд стосовно індивідуальної взаємодії з батьками  і культурним контекстом,  в якому  мешкає  сім’я.
Якщо Фрейда цікавив  вплив  батьків на становлення особистості  дитини, то Еріксон підкреслює історичні умови, в яких
формується “его” ди? тини. Він показує, що розвиток “его” тісно пов’язаний з особливостя? ми соціальних  норм і системою
цінностей  різних культур.  Фрейді? вському фаталістичному попередженню про те, що люди приречені на соціальне  згасання, 
якщо віддаються  своїм інстинктивним праг? ненням, протистоїть оптимістичне положення про те, що кожна осо? бистість і
соціальна  криза  є своєрідним викликом, який  приводить індивідуума до особистісного росту і подолання життєвих перешкод.

Знання про те, як людина справляється з кожною зі значимих

життєвих проблем або як неадекватне  розв’язання ранніх проблем позбавляє її можливості справлятись з подальшими
проблемами, складає, на думку Еріксона, єдиний ключ до розуміння її життя. ріксон створив теорію, в якій суспільству   і людям
надається однакове значення у формуванні особистості протягом всього жит? тя. Це положення орієнтує людей, які працюють у
сфері соціальної допомоги, оцінювати проблеми зрілого віку скоріше як нездатність знайти вихід із основної кризи цього періоду,
ніж бачити в них лише залишковий вплив конфліктів і фрустрацій раннього дитинства.

Теорію Еріксона відрізняють такі моменти: 1) акцент на змінах, які відбуваються в процесі розвитку протягом всього життя людини;

2) наголос на “нормальному”,  або “здоровому”, а не патологічному;

3) особливе значення,  яке він надавав досягненню  почуття ідентич? ності; 4) спроби поєднати клінічні спостереження з
вивченням куль? турних і історичних  факторів у поясненні структури особистості.

Описані  Еріксоном “вісім вікових періодів людини” є його найбільш  оригінальним і важливим внеском в теорію особистості. Його
спроба показати вплив культури на розвиток особистості була стимулом  для  всіх, хто досліджує  поведінку  людини,  розробляти
нові підходи у вивченні головних психологічних проблем, з якими стикається сьогодні людство.

21. Типи темпераменту та їх психологічні характеристики.

Темперамент відносять до психічних властивостей особистості (туди також відносяться

характер і здібності).
Темперамент (від лат. temperare – змішувати в належних співвідношеннях, підігрівати,
охолоджувати, уповільнювати, керувати) характеризує динамічний бік психічних реакцій людини
– їх темп, швидкість, ритм та інтенсивність. Існує основні 4 типи темпераменту: сангвінічний,
флегматичний, холеричний, меланхолічний.
Екстраверсія та інтроверсія
Поняття “інтроверсія” та “екстраверсія” запропоновані швейцарським психологом К.
Юнгом. В основі поділу, запропонованого ним, лежить уявлення про те, що в житті людини є дві
групи явищ – явища зовнішнього життя і внутрішнього. Як в тому, так і в іншому відбуваються
певні події – тобто те, що змінює життя, що є значущим для людини.
Властивості “інтроверсії” та “екстраверсії” є також важливою складовою дослідження та
аналізу темпераменту особистості.
Екстраверти (від лат. коренів “екстра” – “назовні”, “верто” – “направляю” – спрямовані
назовні) – особистості, які спрямовані назовні, вони в силу організації своїх нервових процесів
потребують постійного стимулювання з боку зовнішнього середовища. Їм притаманне прагнення
до нових вражень. Такі люди потребують товариства, вони невимушені в поведінці, імпульсивні,
безтурботні, балакучі. Їх почуття, емоції не завжди піддаються контролю. Вважається, що
екстравертам властиві товариськість, імпульсивність, гнучкість поведінки, значна ініціативність
(але незначна наполегливість) та висока соціальна адаптованість. Екстраверти, зазвичай, наділені
зовнішньою чарівністю, прямолінійні в судженнях, орієнтуються переважно на зовнішню оцінку.
Добре виконують роботу, яка вимагає негайних рішень.
Інтроверти (від лат. коренів “інтро” – “всередину”, “верто” – “направляю” – спрямовані
всередину) – особистості, які спрямовані всередину. Їм не потрібне значне зовнішнє
стимулювання, і ця властивість формує специфіку їх поведінки. Людина-інтроверт менш
контактна, їй притаманні нетовариськість, замкненість, друзів у неї небагато, але вона вірна їм
надовго. Інтроверт уникає галасливих компаній, повільний, поважний, планує свої дії та вчинки,
досить добре контролює емоції.
Інтровертам притаманна соціальна пасивність (за досить великої наполегливості),
схильність до самоаналізу і складності щодо соціальної адаптації. Інтроверти краще справляються
з монотонною роботою, вони обережні, охайні, педантичні.
Амбавертам притаманні риси екстра- та інтроверсії.
Чистих екстравертів та інтровертів практично не буває, але всі ми займаємо в діапазоні між
ними певну позицію, ближчу до того чи іншого полюса.
Емоційні реакції людини можна розрізняти, виходячи, зокрема, з того, наскільки в них
врівноважені чи, навпаки, не врівноважені процеси збудження та гальмування. Врівноважена
людина здатна контролювати свої емоційні вияви, володіти ними. Саме це і визначає рівень
емоційної стабільності людини.
Варто зазначити, що мова йде не про саму емоційність або неемоційність і не про здатність
виявляти чи приховувати емоції, а саме про рівень контролю за емоційними виявами. Виходячи з
цього, люди поділяються на емоційно стабільних і емоційно нестабільних. Емоційна
нестабільність є причиною багатьох проблем особи, і тому є сенс виміру її рівня у людини.
На нейрофізіологічному рівні емоційна стабільність чи нестабільність людини
зумовлюються динамікою процесів збудження-гальмування в півкулях головного мозку. Процеси
збудження і гальмування можуть бути більш чи менш врівноважені – тоді ми говоримо про ту чи
іншу міру емоційної стабільності. Вони можуть бути не врівноважені. При цьому може
переважати або процес збудження, або процес гальмування. І те, і інше притаманне людині
емоційно нестабільній.
У емоційно нестабільних людей-екстравертів переважає процес збудження. У людей-
інтровертів, емоційно нестабільних, найчастіше переважає гальмування.
В поведінці емоційна стабільність-нестабільність виявляється таким чином: у емоційно
стабільної людини емоційна реакція за силою і тривалістю відповідає фактору, що викликав дану
емоційну реакцію. Коли причина, що викликала дану емоційну реакцію, вичерпала себе, емоція
згасає, людина повертається до рівноваги.
У емоційно нестабільної людини реакція часто не відповідає подразникові за характером.
Скажімо, потрапивши в дорожньо-транспортну пригоду, така людина просто кидає кермо, замість
того, щоб рятувати своє життя.
Таким чином, емоційно стабільні особистості – це люди, які не схильні до занепокоєності,
стійкі щодо зовнішніх впливів, вони викликають довіру, схильні до лідерства. Емоційно
нестабільні люди чутливі, занадто емоційні, тривожні, схильні хворобливо переживати невдачі та
засмучуватися через дрібниці.
Далі, емоційна реакція емоційно нестабільної людини часто носить парадоксальний
характер: на сильні подразники виникає слабка реакція і навпаки. У людини емоційно стабільної,
навпаки, емоційна реакція за силою відповідає значущості події, що її обумовила, на значні події
особистість реагує дуже емоційно, на незначні – слабкою емоційною реакцією. У емоційно
нестабільної людини реакція триває і після того, як подразник, що її викликав, вичерпав себе. У
людини емоційно стабільної емоційна реакція відповідає за тривалістю ситуації і згасає, коли вона
вичерпана.
Дослідження рівня екстраверсії – інтроверсії та емоційної стабільності нестабільності дає
можливість в першому наближенні визначити тип темпераменту і деякі риси людей, що належать
до кожного з чотирьох типів темпераменту. Звичайно це можливо, якщо у людини домінує певний
тип темпераменту.
Темперамент
Темперамент – сукупність індивідуально-психологічних характеристик, що виявляються у
силі, швидкості та врівноваженості нервових процесів.
Вчення про темперамент виникло у давнину. Давньогрецький лікар Гіппократ (V ст. до н.е.),
а потім римський лікар Гален (II ст. до н.е.), спостерігаючи індивідуальні особливості поведінки
людини, зробили спробу описати і пояснити ці особливості. Гіппократ вважав, що в тілі людини є
чотири рідини: кров, слиз, жовч і чорна жовч. Домінування однієї з них і визначає темперамент
людини.
Назви темпераментів походять від назв рідин: холеричний темперамент походить від
латинського слова chole (жовч), сангвінічний – від sanquis (кров), флегматичний – від phlegma
(слиз), меланхолічний – від melas chole (чорна жовч). Назви темпераментів збереглися до наших
днів.
В подальшому велику роль в розвитку теорії темпераменту відіграв І. Павлов. Він дослідив
властивості нервової діяльності і показав, що вроджене співвідношення властивостей нервової
системи “сила”, “врівноваженість”, “рухливість” і характеризує те, що називають темпераментом.
“Чистий” сангвінік має сильний, врівноважений, рухливий тип нервової системи, швидко
пристосовується до нових умов, швидко сходиться з людьми, товариський. Почуття легко
виникають і змінюються, емоційні переживання, як правило, неглибокі. Міміка багата, рухлива,
виразна. Дещо непосидючий, вимагає нових вражень, недостатньо регулює свої імпульси, не вміє
дотримуватись виробленого розпорядку життя, системи у роботі. У зв’язку з цим не може успішно
виконувати справи, що вимагають рівної затрати сил, тривалої і методичної напруги, посидючості,
сталості уваги, терпіння. За відсутності серйозних цілей, глибоких думок, творчої діяльності
виробляються поверховість і мінливість.
Холерик має сильну, але неврівноважену нервову систему, вирізняється підвищеною
збудливістю. Йому властиві різкість і поривчастість рухів, сила, імпульсивність, яскрава
виразність емоційних переживань. Внаслідок неврівноваженості, захопившись справою, схильний
діяти з усіх сил, виснажуватись більше, ніж слід, але часто будь-яка дрібниця може звести все
нанівець. Маючи позитивні суспільні інтереси, така людина виявляє темперамент у ініціативності,
енергійності, принциповості. Але за їх відсутності холеричний темперамент часто виявляється у
дратівливості, афективності, нестриманості, запальності, нездатності до самоконтролю за
напружених обставин.
Флегматик має сильну, врівноважену, але інертну нервову систему. Характеризується
порівняно низьким рівнем активності в поведінці, нові форми якої виробляються поступово, але є
стійкими. Поступливий та спокійний у діях, міміці і мові, вирізняється рівністю, постійністю,
глибиною почуттів і настроїв. Він наполегливий та впертий “працівник життя”, він рідко
“зривається”, не схильний до афектів, розрахувавши власні сили, доводить справу до кінця, рівний
у відносинах, в міру товариський, не любить говорити зайвого, економить сили. Залежно від умов
в одних випадках флегматик може характеризуватись “позитивними” рисами – витримкою,
глибиною думок, сталістю, ґрунтовністю, в інших – млявістю, байдужістю до оточуючого,
лінощами, бідністю і слабкістю емоцій, схильністю до виконання одних лише звичних дій.
Меланхолік вирізняється загальною слабкістю нервової системи. У меланхоліка реакція
часто не відповідає силі подразника, наявна глибина і сталість почуттів при слабкому їх
вираженні. Йому важко довго на чомусь зосереджуватись.
Особливістю цього типу є швидкий розвиток позамежного гальмування під дією навіть
помірних за силою подразників. Сильні впливи часто викликають у меланхоліка тривалу
гальмівну реакцію (опускаються руки). Йому властиві стриманість та приглушеність моторики і
мови, сором’язливість і боязкість, нерішучість. В нормальних умовах меланхолік – людина
глибока, змістовна, може бути хорошим працівником, успішно вирішувати життєві завдання. За
несприятливих умов може перетворитись на замкнену, боязку, тривожну, раниму людину, схильну
до важких внутрішніх переживань таких життєвих обставин, які на те не заслуговують. Такі люди
намагаються ізолювати себе від життя з його хвилюванням, уникають товариства, бояться будь-
якої відповідальності.
Отже, головними властивостями нервових процесів – збудження і гальмування – є:
1) сила;
2) врівноваженість;
3) рухливість.
Сила – показник працездатності нервових клітин і нервової системи в цілому, здатність
нервової системи тривалий час витримувати сильні подразники.
Холеричний, сангвінічний, флегматичний темпераменти відносять до сильного типу
нервової системи (сильного темпераменту), меланхолічний – до слабкого типу нервової системи
(слабкого темпераменту).
Урівноваженість – показник співвідношення (балансу) процесів збудження і гальмування.
У сангвінічного і флегматичного темпераментів процеси збудження і гальмування рівні за
силою (збалансовані) (рис. 4).
Холеричний темперамент – процес збудження домінує над процесом гальмування (рис. 5).
Меланхолічний темперамент – процес гальмування домінує над процесом збудження (рис.
6).

Рухливість – показник швидкості зміни процесів збудження і гальмування.

Холеричний, сангвінічний темпераменти – рухливі.
Флегматичний темперамент – інертний.
Меланхолічний темперамент – рухливий або інертний.
Комбінація співвідношення властивостей нервової системи характеризує тип нервової
системи, який і визначає тип темпераменту (таблиця 3).

Таблиця 3 – Співвідношення властивостей і типів нервової системи

Власт Сила Урівноваженість Рухливість
ивості
Темперамент
Холерик + - +
Сангвінік + + +
Флегматик + + -
Меланхолік - - +/-

22. Структура, види та рівні здібностей.

Важливою характеристикою особистості є її здібності – індивідуально-психологічні

особливості людини, що виявляються в діяльності і є умовою її успішного виконання.
Здібності тісно пов’язані зі знаннями, уміннями і навичками людини, забезпечуючи їх
швидке надбання, закріплення й ефективне застосування на практиці.
Природною основою формування здібностей є задатки – вроджені анатомо-фізіологічні
особливості нервової системи, мозку, органів почуттів і руху.
Задатки є необхідною, але не достатньою умовою розвитку здібностей. Якщо, наприклад,
людина розумово неповноцінна, то, не зважаючи на найсприятливіші умови, вона, на жаль, навряд
чи досягне висот думки. З іншого боку, наявність задатків ще не означає, що вони розів’ються в
здібності.
В даний час установлено, що генотип визначає тільки потенційні можливості людини, а
середовище і виховання – наскільки ці можливості будуть реалізовані. Варто також врахувати, що
і самі задатки багатозначні, й у залежності від діяльності, якою буде займатись людина, можуть
розвитися дещо різні здібності. Так, при доброму слуху і почутті ритму одна людина стане
композитором, інша – диригентом, третя – виконавцем, а четверта – музичним критиком.
Виділяють такі види здібностей:
– природні, що формуються на базі вроджених задатків при наявності елементарного
життєвого досвіду через механізми навчання типу умовно-рефлекторних зв’язків;
– специфічні, що формуються й забезпечують розвиток у соціальному середовищі, серед
них виділяють загальні і спеціальні здібності.
Загальні здібності визначають успіхи людини у будь-яких видах діяльності. Про наявність
загальних здібностей судять, насамперед, за рівнем розвитку розумових якостей – гнучкості,
критичності, самостійності, широти мислення і т.п.
Сукупність усіх розумових здібностей, що забезпечують людині можливість вирішувати
різноманітні задачі, звичайно називають інтелектом.
Специфічні розходження в обдарованості виявляються, насамперед, у спрямованості
інтересів до тієї або іншої сфери людської діяльності, виявляючись у спеціальних здібностях, що
допомагають досягти високих результатів у певній області діяльності (математичній, технічній,
художній, спортивній і т.д.). Ці здібності можуть доповнювати і збагачувати одна одну, але кожна
з них має власну структуру, у якій розрізняють провідні і допоміжні властивості.
Крім загальних і спеціальних здібностей виділяють:
− теоретичні (визначають схильність людини до абстрактно-логічного мислення) і
практичні (зумовлюють успіх у конкретно-практичних діях);
− репродуктивні, що забезпечують здатність засвоювати знання, уміння, навички і
механічно відтворювати їх, та творчі, що пов’язані з процесом створення нових оригінальних ідей,
здобутків матеріальної і духовної культури;
− спілкування, взаємодія з людьми, що забезпечують можливість входження в контакт із
різними людьми, викликати їх позитивне ставлення до себе.
Можна розрізняти здібності і за рівнем їх розвитку. Високий рівень розвитку називають
талантом, надвисокий – геніальністю.

23. Психологічні теорії здібностей.

24. Природа та психологічна сутність мотивації.

Существует несколько позиций и определений мотивации. Мотивация – это:

 весь комплекс факторов, направляющих и побуждающих поведение человека определял мотивацію (Якобсон)
 побуждения, вызывающие активность организма и определяющие ее направленность (Петровский и Ярошевский)
 детерминация, реализующаяся через психіку (Рубинштейн)
Термин «мотивация» в современной литературе используется как родовое понятие для обозначения
всей совокупности психологических образований и процессов, побуждающих и направляющих поведение
на жизненно важные условия и предметы, и определяющих пристрастность, избирательность и конечную
целенаправленность психического отражения и регулируемой им активности

Мотивація, як загальне поняття – це спонукання учасників загального процесу до дії. Мотивації

властива двостороння природа. З одного боку, мотивація являє собою вплив на людину нав’язане ззовні,
а з іншого – це самостійне прагнення до чого-небудь. І коли зовнішній вплив з’єднується з внутрішнім
бажанням досягти однієї і тієї ж мети, тільки тоді можна стверджувати, що процес мотивації відбувається
успішно.Поэтому, разделяют внутреннюю и внешнюю мотивации (условно, они взаимосвязаны)

Внутренняя мотивация - врожденная склонность к поиску новых и трудных задач, к расширению и

тренировке собственных возможностей, к исследованию и к познанию. Однако, несмотря на то что люди в
избытке наделены склонностями, обусловленными внутренней мотивацией, сейчас очевидным является
тот факт, что поддержание и усиление этих склонностей требует благоприятных условий, поскольку в
неблагоприятных условиях они легко разрушаются. Таким образом, наша теория внутренней мотивации не
отвечает на вопрос, откуда берется внутренняя мотивация (которую мы рассматриваем как уже данное
свойство); скорее она исследует условия, которые усиливают и поддерживают, а не подавляют и
ослабляют эту природную склонность

Внешняя мотивация относится к деятельности, осуществляемой ради получения некоторого вполне

определенного результата, и, таким образом, противопоставляется «внутренней мотивации», имеющей
отношение к осуществлению деятельности ради получения удовольствия от деятельности как таковой.

Теорії  мотивації  прийнято  поділяти  на  дві  групи:  змістові  і процесуальні.

 Змістові теорії мотивації – теорії, які вивчають мотиви людей  у  роботі  та спонукальні мотиви. До
них  належать: 

 теорія потреб Маслоу (пирамида Маслоу),

 ERG-теорія Альдерфера (теорія потреб існування (Е), соціальних потреб (R) і зростання (G)),
 теорія «двох чинників» Герцберґа,
 Х-Y теорія Макгрегора і дослідження Макклелланда у сфері мотивації, влади та афіляції.

Процесуальні теорії мотивації

 теорія очікувань Врума базується на припущенні, що в багатьох ситуаціях наявність активної потреби не є
єдиною необхідною умовою мотивації людини для досягнення певного результату. Людина повинна також
сподіватися на те, що обраний нею тип поведінки дійсно приведе до задоволення потреби чи до набуття
бажаного, індивіди свідомо оцінюють альтернативні лінії поведінки, а потім обирають ту, яка, на їх думку,
приведе до потрібних для них результатів.

 Теорія справедливості каже, що люди суб'єктивно визначають відношення одержаної винагороди до

витрачених зусиль і потім порівнюють її з винагородою інших людей, що виконують подібну роботу. Якщо
порівняння виявляє дисбаланс і несправедливість, тобто людина вважає, що її колега одержав за таку ж
працю більшу винагороду, то у неї виникає психологічна напруга.
 Модель Портера-Лоулера. Включає елементи теорії очікувань і теорії справедливості, враховує 5 факторів:
витрачені зусилля, сприйняття, одержані результати, винагороду, ступінь задоволення.

Г. Том виокремлюе сiм фундаментальних тематик мотивацi

 регулятивна (гомеостатична) мотивацiя (особистi події, компенсацiя, порушення i вiдновлення рiвноваги);
 антиципацiйна тематика - прагнення до профiлактичного зняння потенцiйного майбутнього порушення;
 активацiя iснування - прагнення до активностi, до дiяльностi, до повноти життя;
 соцiальна iнтеграцiя (прагнення до розширення, продовження соцiальних зв'язкiв);
 соцiальне видiлення (бажання вiдрiзнятися вiд iнших, прагнення до влади, престижу);
 креативна тематика (творче самоздiйснення);
 нормативна тематика (прагнення наслідувати норми, правила).

25. Поняття установки і мотиваційна концепція Д. Узнадзе

«Теорія установки» , заснована грузинським психологом Дмитром Миколайовичем Узнадзе
(1886-1950).
Согласно концепции Узнадзе в случае наличия какой-нибудь потребности и ситуации ее
удовлетворения в субъекте возникает специфическое состояние, которое можно охарактеризовать как
установку – склонность, направленность, готовность к совершению определенной деятельности,
направленной на удовлетворение актуальной потребности.
Таким образом, установка выражает готовность человека к активности, определяет его
направленность и избирательность поведения. Установка как динамическое состояние включает в себя как
момент мотивации, так и момент направленности.
По мнению Д.Н.Узнадзе, установка регулирует поведение на двух уровнях регуляции психической
активности: бессознательном и сознательном. Поведение на бессознательном, или импульсивном, уровне
осуществляется на основе импульсивной (момент-ной) установки практического поведения целостного
состояния индивида, которое возникает под действием ситуации, с одной стороны, и импульсов
актуализированной потребности – с другой. Условиями такого поведения являются наличие потребности и
ситуации ее реализации.
На сознательном уровне наличная ситуация становится предметом познания субъекта. Этот
процесс Узнадзе назвал объективацией. Необходимость в ней возникает при задержке удовлетворения
актуальной потребности в связи с изменившейся обстановкой, в результате чего перед субъектом встает
вопрос о дальнейшей программе поведения. Ведущая роль при этом переходит от установки к
«активированному на основе объективации мышлению». Иными словами, возникшая перед индивидом
проблемная ситуация требует от него потребности познания (объективации) ее. Результатом объективации
становится установка теоретического поведения или установка познания, которая составляет основу
теоретической, познавательной деятельности субъекта.
Д. Н. Узнадзе розглядав психологію як науку про цілісної особистості, мотиви і вчинки якої
можуть бути неусвідомлювані. Будь-яке поведінка, по Узнадзе, є реалізація конкретної підготовленості,
жодна дія не виникає на «порожньому місці»; центральним пояснювальним поняттям в теорії Д. Н.
Узнадзе стало поняття установки, що означає неусвідомлювану готовність суб'єкта до сприйняття
майбутніх подій і дії в певному напрямку; ця несвідома готовність - основа доцільною виборчої
активності людини.
Концепція Д. Н. Узнадзе в теоретичному плані була протиставлена так званому «постулату
безпосередності», найбільш яскраво вираженому в класичній психології свідомості (явища свідомості
безпосередньо визначають один одного) і в біхевіоризмі - (зовнішні подразники безпосередньо визначають
поведінку).
Явище установки було вивчено у численних експериментальних дослідженнях.
Основна методика будувалася приблизно таким чином: випробуваному пред'являлася експериментальна
завдання - наприклад, його просили з закритими очима оцінити навпомацки, який з двох пред'явлених куль
більше (при цьому в одну руку вкладався більший куля, в іншу менший ). Таке завдання пред'являлася 10-
15 разів (і щоразу більший куля опинявся в тій же руці, що й колись), з тим, щоб установка - готовність
оцінювати кулі як більший і менший - зафіксована.
Потім у черговому пред'явленні кулі замінялися рівновеликими; випробуваний ж - в силу
сформувалася готовності - оцінював один з куль як більший або менший щодо іншого.
В таких, на перший погляд, простих дослідах було виявлено кілька принципових характеристик
установки. Так, виявилося, що установка - не окремий психічний процес, але щось цілісне, що носить
центральний характер. Це проявляється, зокрема, в тому, що вона переходить, будучи сформована в
Однією сфері, на інші: так, установка, створена в гаптіческімі («навпомацки») сфері при оцінці величин
куль, проявляється в області зорового сприйняття, впливаючи на оцінку порівняльної величини кіл.
Установка виникає при взаємодії індивіда з середовищем, при «зустрічі» потреби із ситуацією її
задоволення; на базі установки, що виражає стан всього суб'єкта як такого, діяльність може бути
активізовано крім участі його емоційних і вольових актів. Але, вважав Узнадзе, діяльність у плані
«імпульсивної» установки людині хоч і властива, але не відображає його суті: специфічно людським є
явище об'єктивації, тобто акт виділення дії з єдності з суб'єктом, переживання дійсності як існуючої
незалежно від суб'єкта. Об'єктивація виникає тоді, коли установка не забезпечує адекватного дії; тоді
виникає план усвідомлення, у результаті чого знову-таки виробляється нова готовність до діяльності,
тобто установка.
Установка — це схильність людини до певної форми відповідної реакції, формується в
результаті життєвого досвіду особистості. Установка зумовлює напрям діяльності індивіда, орієнтує
надходити поступально по відношенню до об’єктів і ситуацій, до яких вона має відношення. Метою
Узнадзе було пояснення власної активності живого організму і подолання «постулату безпосередності» з
допомогою установки.
Для того, щоб виникла установка, обов’язковою умовою є наявність ситуації і потреби. Установка
являє собою сукупність об’єктивного і суб’єктивного (ситуації і потреби) обставини. Зокрема, від неї часто
залежить перенастроювання психофізіологічних сил і готовність здійснювати певні дії у виникаючих
ситуаціях для того, щоб задовольнити відповідну даній обстановці конкретну потребу. Установку слід
розглядати як певний момент, чітко обмежений часовий проміжок існування потреби.
За Узнадзе існує:
 • дифузна установка, яка виникає лише при першому впливі і характеризується невизначеністю,
вона не здатна орієнтувати активність у певному, потрібному напрямку;
• фіксована установка (диференційована).

Крім того, виділяється таке поняття як генералізація установки (здатність поширюватись на

схожі ситуації); також одне з властивостей установки — іррадіація (різні модальності
характеризуються повторенням установки).
Узнадзе відніс поняття установки до общепсихологической категорії, завдяки якій можна
пояснити непрямий вплив зовнішнього середовища на психічні реакції індивіда і феномени, що
визначають характер поведінки людини як цілеспрямований, наполегливий і вольовий.
Теорія установки не була прийнята багатьма вченими, виникла велика кількість дискусій,
суперечок, було написано безліч наукових робіт спростування теорії Узнадзе.

26. Типи сумісності людей. Проблеми спілкування у процесі спільної діяльності.

Психологічна сумісність — характеристика тривалої взаємодії поміж двома та більше індивідами, коли прояви властивих цим
індивідам рис характеру не призводять до істотних протиріч, які неможливо вирішити без зовнішнього втручання.
У психології виокремлюють такі чотири різновиди сумісності: фізичну, психофізіологічну, соціально-психологічну та
психологічну.
Фізична сумісність виявляється в гармонійному поєднанні фізичних якостей двох або кількох людей, що разом виконують
певну спільну діяльність. Наприклад, максимальна продуктивність фізичної праці можлива лише за умов, коли ті, хто разом її
виконує, не поступаються один одному в силі та витривалості. Досить поширеними є критерії відбору за показниками фізичної
сумісності у спорті при комплектуванні команд (групування за ваговими категоріями у важкій атлетиці).
Засадовими щодо психофізіологічної сумісності є особливості аналізаторних систем, а також властивостей нервової системи.
Цей різновид сумісності передбачає успішність взаємодії людей у тих видах діяльності, де чутливість у межах тієї чи іншої
аналізаторної системи є вирішальною. Так, робота на конвейєрі потребує певного темпу виконання виробничих операцій від
кожного працівника. У разі невідповідності психофізіологічних характеристик когось із працівників процес порушується, а може
і взагалі припинитися. Для двох контролерів спільна робота, пов’язана з розрізненням насиченості кольорів, буде неможливою,
якщо у них гострота чутливості до кольорів буде різною. Ще більшого значення в межах цього різновиду сумісності набуває
темперамент. Доведено, що найуспішніше взаємодіяти можуть два неоднакові темпераменти (холерик і флегматик, сангвінік і
меланхолік), гірше — люди з однаковими темпераментами (два холерики, два меланхоліки). Разом з тим, як зазначалося, у
роботі, яка потребує рухливої нервової системи від усіх її учасників, протилежні темпераменти непридатні.
27.
28.
Соціально-психологічна сумісність передбачає взаємини людей з такими особистісними властивостями, які сприяють
успішному виконанню соціальних ролей. У цьому разі необов’язкова схожість характерів, здібностей, але обов’язкова їх
гармонія. Життєвий досвід показує, що контакти встановлюються швидше й виявляються міцнішими у людей з рисами
характеру, що доповнюють одна одну: одна людина — запальна та імпульсивна, інша — спокійна, поміркована, хтось є
теоретиком, а дехто — практиком тощо.
Проте це не означає, що сумісними виявляються лише люди з протилежними рисами. Сумісність можлива і в разі збігу рис
характеру чи інших особистісних якостей, проте ймовірність руйнування спільноти за цих обставин вища.
Психологічна сумісністьпередбачає спільність поглядів, переконань, соціальних і моральних установок, цінностей, ставлень.
Усе це найбільше духовно зближує людей. Психологічна сумісність, яка на них базується, — це вищий інтегративний рівень
сумісності людей, яка характеризує глибокий, змістовий бік взаємодії та зумовлює її ефективність.Відсутність сумісності у групі
людей, включених у виконання суспільно чи особистісно значущої діяльності, за певних умов може спричинити конфлікт.

27. Дайте тлумачення сукцесивному та симультанному сприйманню.

Сприймаючи будь-які об'єкти (інших людей, тварин, речі, предмети, явища), людина зберігає у пам'яті їх
уявні образи, а потім, за умов пред'явлення аналогічних об'єктів, зіставляє їх за окремими ознаками та
особливостями із засвоєними образами. В основі впізнання лежить здатність особистості не згадувати, а
ідентифікувати той об'єкт, який раніше сприймався та запам'ятався, тобто основним пізнавальним
процесом тут є не пам'ять, а мислення.

Виділяють два різновиди сприймання:

1) симультанне (синтетичне, цілісне) - миттєве, відбувається внаслідок формування та зберігання в
пам'яті людини, що впізнає, цілісного образу (наприклад, свідок не може надати опис зовнішності
злочинця, але швидко і впевнено знаходить його фотографію серед великої кількості фотопортретів);

2) сукцесивне (аналітичне, поелементне) - відбувається поступово, шляхом уявного порівняння, відбору

та зіставлення окремих ознак того, що спостерігається, з образами пам'яті (наприклад, той же свідок не
може надати опис зовнішності злочинця, але швидко і впевнено складає його)

28. Надайте характеристику процесам пам'яті.

Пам'яттю називається запам'ятовування, збереження та подальше відтворення індивідом його досвіду.
Будучи однією з найважливіших характеристик усіх психічних процесів, пам'ять забезпечує єдність і
цілісність людської особистості.
Пам'ять, як і будь-який інший пізнавальний процес, має певні характеристики. Головними
характеристиками пам'яті є: об'єм, швидкість закарбування, точність відтворення, тривалість зберігання,
готовність до використання збереженої інформації.
Об'єм пам'яті - це найважливіша інтегральна характеристика пам'яті, яка характеризує можливість
запам'ятовування і збереження інформації. При аналізі об'єму пам'яті показником виступає кількість
запам'ятовуваних одиниць інформації.
Швидкість відтворення характеризує здатність людини використовувати в практичній діяльності наявну в
неї інформацію. Коли виникає необхідність розв'язати яку-небудь проблему, людина звертається до
інформації, що зберігається в пам'яті. Iснують індивідуальні відмінності у швидкості відтворення: одні люди
досить легко використовують інформацію, що зберігається в пам'яті, для розв'язання певного завдання, інші
ж відчувають серйозні труднощі при спробі її відтворення.
Точність відтворення - це здатність людини точно зберігати і точно відтворювати закарбовану в пам'яті
інформацію. У процесі збереження в пам'яті частина інформації втрачається, а частина - викривляється, і при
відтворенні цієї інформації людина може допускати помилки. Тому точність відтворення є досить значущою
характеристикою пам'яті.
Тривалість пам'яті відображає здатність людини утримувати певний час необхідну інформацію. Часто в
практиці ми зустрічаємося з тим, що людина запам'ятала необхідну інформацію, але не може її зберегти
протягом необхідного часу. Іноді буває по-іншому: людина запам'ятала всю необхідну інформацію, але у
випадку необхідності не змогла її відтворити. Хоча через певний проміжок часу помічає, що пам'ятає все, що
колись завчила. У цьому випадку йдеться про таку характеристику пам'яті, як готовність відтворити
закарбовану в пам'яті інформацію.
Усі розглянуті характеристики пам'яті властиві всім процесам, які об'єднуються одним поняттям пам'ять.

29.Розкрийте поняття мрії та фантазії. Наведіть приклади вправ для розвитку

уяви.

Мрія – це процес створення людиною образів бажаного майбутнього.

Мрія – необхідна умова втілення творчих задумів, коли образи уяви не можуть бути реалізовані
негайно з об’єктивних або суб’єктивних причин. За таких обставин мрія стає реальною спонукою,
мотивом діяльності, завдяки яким стає можливим завершення розпочатої справи.
Мрія є елементом наукового передбачення, прогнозу та планування діяльності. Ця функція
переконливо виявляється в художній, творчій діяльності, державотворенні, розвитку суспільства.
Мрії можуть бути реальними, дійовими та нереальними, безплідними. Дієвість мрії – потрібна умова
втілення задумів людини, спрямованих на реальне перетворення дійсності. Такі мрії в певному розумінні є
рушійною силою дій та вчинків людини, надають їй більшої цілеспрямованості в житті, допомагають
боротися з труднощами, протистояти несприятливим впливам.
Мрії можуть бути пустопорожніми, безплідними, “маніловськими”. Тоді вони дезорієнтують людину,
позбавляють її бачення реальних життєвих перспектив, штовхають на шлях примарного задоволення своїх
мрійницьких уподобань, роблять нездатною протистояти негараздам реального буття. Позитивний вплив
 на життя людини чинить лише активна, творча мрія, яка збагачує життя людини, робить його яскравішим і
цікавішим.

Фантазія – це продукт уяви, майже повністю відірваний від реальності, але він не виключає можливість
переходу до реальності. Фантазія змінює картину дійсності відображеної у свідомості людини, допомагає
сформувати новий погляд на все усталене, традиційне.

Вправи, спрямовані на розвиток уяви 

Незакінчені фігури 
Дітям лунають аркуші паперу з намальованими на них фігурками (колами, квадратами, трикутниками, різними
ламаними лініями і т. д.). У кожної дитини набори фігурок повинні бути однаковими. Діти повинні за 5 - 10
хвилин домалювати до фігуркам все, що завгодно так, щоб вийшли предметні зображення. Коли дитина здає
листочок, експериментатор обов'язково запитує, як можна назвати кожен із восьми малюнків і підписує під
кожною картинкою її назву. 
Вивчення географічної карти 
Дитині дається карта - туристська маршрутна схема, із зображенням який - або річки. По берегах річки нанесені
схематичні зображення міст, сіл, залізниці, мостів і т. д. Дітям кажуть: «Бачиш, по річці пливе теплохід. Уяви
собі, що ти стоїш на палубі, дивишся на береги. І ось про все, що ти бачиш і відчуваєш, розкажи, будь ласка,
мені ». 
Можливі такі варіанти оповідань: 
Діти сумлінно перераховують все, що бачать на карті, нічого не додаючи від себе, ніяких образів у них не
виникає. 
Сюжетний розповідь відсутня, але діти розповідають багато, іноді дуже емоційно, вільно уявляють себе пливли
на теплоході. 
Діти дають зв'язну розповідь про уявному подорожі. Такі розповіді емоційні, барвисті, велику роль у них
грає уява, але воно постійно контролюється свідомістю, яке спрямовує його в певне русло. 
«Чарівні плями» 
Допочатку гри виготовляється кілька плям: на середину аркуша паперу виливається трохи чорнила або туші, і
лист складається навпіл. Потім лист розгортається, і можна починати гру. Гравці по черзі говорять,
які саме предметні зображення вони бачать у ляпки або в окремих її частинах. 

31. Характер та механізми його формування.

Характер відносять до психічних властивостей особистості (а також темперамент та

здібності).

Кожній людині крім динамічного боку дій, що виявляються в темпераменті, властиві

істотні особливості, які позначаються на її діяльності та поведінці. Про одних говорять, що
вони працьовиті, дисципліновані, скромні, чесні, сміливі, а про інших – лінькуваті,
хвалькуваті, неорганізовані, честолюбні, самовпевнені. Ці й подібні риси виявляються
настільки виразно й постійно, що являють собою типовий вид особистості, індивідуальний
стиль її соціальної поведінки. Такі психологічні особливості особистості називають рисами
характеру. Сукупність таких стійких рис і є характером особистості.
Отже, характер – сукупність стійких індивідуально-психологічних властивостей
людини, які виявляються в її діяльності та суспільній поведінці, у ставленні до колективу,
до інших людей, праці, навколишнього світу та самої себе.
 Характер – індивідуальне співвідношення найбільш стійких, суттєвих властивостей
особистості, які проявляються в поведінці людини:
а) у певних її стосунках:
– з собою (критичність, вимогливість, самооцінка тощо);
– з іншими людьми (індивідуалізм, колективізм, альтруїзм, егоїзм, доброта,
жорстокість, ввічливість, грубість тощо);
б) у ставленні її до:
– праці (працелюбство, лінь, акуратність, неакуратність, відповідальність,
безвідповідальність, організованість тощо);
– об’єктів навколишнього світу (працелюбство, лінь, акуратність, відповідальність,
організованість тощо);
В характері відображаються вольові (дисциплінованість, рішучість, готовність долати
перешкоди тощо), емоційні (стриманість, грубість тощо) та інші якості особистості.
Характер – це сплав уроджених якостей нервової системи з набутими в житті
індивідуальними властивостями.
Характер формується в процесі соціалізації людини в умовах включення її в різні
соціальні спільноти. Від ступеня сприятливості сформованих у них міжособистісних
відносин багато в чому залежить формування тих чи інших рис характеру індивіда – стійких
форм поведінки в зв’язку з конкретними, типовими для даного виду поведінки ситуаціями.
У нетипових ситуаціях людина може виявити і невластиві їй зразки поведінки: ввічлива –
брутальність, скромна – розв’язність і т.п.
Відомо багато теорій, що намагаються пов’язати прояв характеру з особливостями
зовнішнього вигляду людини, її статури, почерку і т.д., але найбільш повне уявлення про
людину можна одержати з її вчинків (свідомих, навмисних дій, у яких вона затверджує своє
ставлення до інших людей, до самого себе, до світу в цілому).
Саме у вчинках як актах поведінки виявляється характер, у них же він і формується.
Добрим і чесним можна стати, тільки роблячи добрі і чесні вчинки. Віддавна відома
приказка: “Посієш учинок – пожнеш звичку, посієш звичку – пожнеш характер, посієш
характер – пожнеш долю”.
Таким чином, становлення характеру, що відбувається в результаті навчання і
виховання людини, обумовлене об’єктивними обставинами її життєвого шляху, але самі ці
обставини можуть змінюватися під впливом учинків людини. У результаті вона здатна
піднятися над своїм характером, змінити його, стати творцем самої себе в процесі
самовиховання.
Типові риси характеру за своєю інтенсивністю виявляються по-різному,
індивідуально. У деяких людей окремі риси їхнього характеру виявляються наскільки
яскраво та своєрідно, що це робить їх оригінальними. Але коли риси характеру розвинені і
проявляються надміру, виникають так звані акцентуації характеру.
Основну роль у формуванні та розвитку характеру дитини відіграє її спілкування з усіма
навколо. У властивих для дитини вчинках і формах поведінки вона насамперед наслідує
близьких дорослих людей і через емоційне підкріплення засвоює форми їхньої поведінки.

Найсприятливішим періодом життя для становлення характеру вважається вік від 2-3 до
9-10 років, коли діти багато і часто спілкуються, як з дорослими, так і з ровесниками, та
відкриті для сторонніх впливів, і з готовністю їх приймають, наслідуючи всіх і в усьому.
Дорослі люди в цей час, маючи необмежену довіру у дитини, можуть впливати на неї словом,
вчинком та дією, що створює сприятливі умови для підкріплення необхідних форм
поведінки.
 Стиль спілкування дорослих один з одним на очах у дитини, спосіб спілкування з нею
самою дуже важливі для становлення характеру. Особливо це стосується спілкування
батьків з дитиною і передусім мами. Те, як діють батьки щодо дитини, через багато років
стає способом встановлення нею стосунків зі своїми дітьми.

Першими у дитини закладаються такі риси, як доброта, комунікабельність, емпатійність, а

також протилежні: егоїстичність, сухість, байдужість до людей.

Важливе значення для формування характеру має трудова діяльність. В ній закладається
працелюбство, акуратність, добросовісність, відповідальність, наполегливість.

Формування якостей характеру в дошкільному віці відбувається у грі та доступних видах

домашньої праці. Великий вплив на їхній розвиток має адекватна віку та потребам дитини
стимуляція з боку дорослих. В характері дитини цього віку зберігаються і закріплюються в
основному такі риси, які постійно отримують схвалення.

В початкових класах школи формуються риси характеру, що виявляються у стосунках з

людьми. Цьому сприяє розширення сфери спілкування дитини за рахунок нових шкільних
друзів та дорослих-вчителів. Риси, набуті дитиною вдома і підкріплені школою, зазвичай
зберігаються протягом всього подальшого життя. Якщо ж набуті вдома форми поведінки не
отримують схвалення у ровесників, вчителів та інших дорослих, тоді починається поступова
перебудова, що не завжди має позитивний результат. Найчастіше риси характеру
змінюються частково і є компромісом між тим, до чого привчили дитину вдома, і тим, що від
неї вимагає школа.

В підлітковому віці активно розвиваються і закріплюються вольові риси характеру, а в

ранній юності закладаються базові моральні та світоглядні настанови.

На кінець школи характер людини вважається в основному сформованим, і те, що

відбувається з ним у подальшому, майже ніколи не змінює характеру людини до
невпізнання.

31.(2) Механізми розвитку та формування характеру

Під характером зазвичай мають на увазі сукупність деяких видатних психічних властивостей окремої
людини. При цьому маються на увазі ті психічні властивості, які формуються після народження людини.
Темперамент, наприклад, має фізіологічні та генетичні корені, тому до характеру не відноситься, тому що
сформований в чому ще до народження. Він у свою чергу може або сприяти, або перешкоджати розвитку
тих чи інших рис характеру

Формування характеру — це процес становлення стійких психологічних утворень особистості під

впливом об’єктивних і спеціально створених для цього умов, коли її дії та вчинки в ре-зультаті їх
багаторазових повторень стають звичними й визнача-ють типову модель її поведінки.

Характер формується в процесі розвитку особистості, її суспільних відносин.

Риси характеру формуються на трьох рівнях:

фізіологічному - на основі темпераменту,

соціальному - під впливом соціуму

на рівні свідомості - самоформірованіе характер.

Головною умовою розвитку і формування характеру людини є, звичайно ж, соціальна середа. Простими
словами всі ті люди, які оточують людину в процесі його дорослішання і не тільки. Говорити про чіткі
межах цього процесу не доводиться, тому що характер «наповнюється» різними рисами протягом усього
життя.

Варто відзначити, що формування характеру людини характеризується рядом певних умов і особливостей
на різних вікових етапах.

32.Зв'язок характеру з темпераментом.

1. Различий между этими личностными свойствами не существует. Не удивительно, что, читая
литературу по психологии, авторами которой являются западные психологи (например, Э. Кречмер, Г.
Айзенк), можно увидеть равноправное использование терминов «темперамент» и «характер».
2. Темперамент и характер отражают разные свойства личности, но сосуществуют между собой на
конфликтной основе. Личность представляет собой поле борьбы между ними. Характер пытается играть
роль режиссера относительно темперамента. Более того, индивид, у которого победа в борьбе
оказывается на стороне характера, имеет более совершенные личностные качества (Н. Левитов).
3. Темперамент есть врожденная основа формирования и развития характера (например, Б. Ананьев, Л.
Выготский, В. Русалов и др.).
4. Темперамент включен в характер в качестве составляющей.
5. Характер есть симбиоз врожденных и приобретенных особенностей человека, которые скрывают свой
«авторский вклад» в конкретные действия. В подтверждение этой позиции Е. Ильин подчеркивает,
чтовспыльчивость может быть следствием холерического темперамента и плохого воспитания. Вместе
с тем честность и вежливость могут проявляться при любом типе темперамента, хотя в разной манере.

И все же при всем многообразии взглядов можно определить то общее, в чем сходится большинство
отечественных психологов.

Характер формируется на основе темперамента, так Как последний - более раннее личностное свойство,
обусловленное генетически. Однако было бы неверно говорить, что этот процесс однозначен. Характер -
«дитя неблагодарное»: вскормленный темпераментом, он не только часто не слушается его, а даже
норовит управлять им. Не всегда ведь холерик отпускает на волю свои эмоции. Бывает и так, что
характер навсегда остается в услужении у темперамента, идет у него на поводу и не допускается на
«первые роли». В этом случае о человеке говорят как о недозрелой личности, у которой интеллект
находится на «службе» у физиологии.

Содержание характера обусловлено двумя противоположными сторонами образа жизни человека: его
активной деятельностью и его полной бездеятельностью. Конкурируя между собой, они находят
поддержку в виде личностных черт. В этой связи индивиды с одинаковыми темпераментами могут
обладать различными совокупностями черт.

Окружающая человека социальная среда оказывает решающее влияние на формирование его характера
и практически оставляет без изменений свойства темперамента.
 Характер определяет содержание поведения и деятельности человека, темперамент - лишь их манеру,
стиль, динамику.

Тип темперамента обусловлен его свойствами и не подлежит оценке по шкале «хороший - плохой»,
характер же - совокупностью черт личности, из которых одни могут относиться к негативным, другие - к
позитивным (доброта - злость, сдержанный - вспыльчивый).

32.(2) Зв'язок характеру з темпераментом

Учитывайте, что в этом ответе ДВА ВАРИАНТА для, собственно, вашего ответа (второй,
соответственно, смотрите ниже)
ПЕРВЫЙ:
Враховуючи, що і темперамент, і характер як властивості особистості людини не залишаються нейтральними щодо
її поведінки і діяльності, логічно поставити питання про їх співвідношення.
1. Відмінностей між цими особистісними властивостями не існує. Не дивно, що, читаючи літературу з психології,
авторами якої є західні психологи (наприклад, Е. Кречмер, Г. Айзенк), можна побачити рівноправне використання
термінів «темперамент» і «характер».
2. Темперамент і характер відображають різні властивості особистості, але співіснують між собою на
конфліктній основі. Особистість являє собою поле боротьби між ними. Характер намагається грати роль
режисера щодо темпераменту. Більш того, індивід, у якого перемога в боротьбі виявляється на стороні
характеру, має більш досконалі особистісні якості (Н. Левітів).
3. Темперамент є вродженою основою формування і розвитку характеру (наприклад, Б. Ананьєв, Л. Виготський, В.
Русалов та ін.).
4. Темперамент включений в характер в якості складової.
5. Характер є симбіозом вроджених і набутих особливостей людини, які приховують свій «авторський внесок» у
конкретні дії. На підтвердження цієї позиції Е. Ільїн підкреслює, що запальність може бути наслідком холеричного
темпераменту і поганого виховання. Разом з тим чесність і ввічливість можуть проявлятися при будь-якому типі
темпераменту, хоча в різній манері.

І все ж при всьому різноманітті поглядів можна визначити те загальне, в чому сходиться більшість вітчизняних
психологів.
Характер формується на основі темпераменту, так як останній – більш раннє особистісна властивість, обумовлена
генетично. Однак було б невірно говорити, що цей процес однозначний. Характер – «дитя невдячна»: вигодуваний
темпераментом, він не тільки часто не слухається його, а навіть норовить керувати ним. Буває й так, що характер
назавжди залишається в служінні у темпераменту, йде у нього на поводу і не допускається на «перші ролі». У цьому
випадку про людину говорять як про недостиглу особистості, у якої інтелект знаходиться на «службу» у фізіології.
Зміст характеру обумовлено двома протилежними сторонами способу життя людини: його активною діяльністю
і його повною бездіяльністю. Конкуруючи між собою, вони знаходять підтримку у вигляді особистісних рис. У
цьому зв’язку індивіди з однаковими темпераментами можуть володіти різними сукупностями рис.
Навколишнє людини соціальне середовище робить вирішальний вплив на формування його характеру і практично
залишає без змін властивості темпераменту.
Характер визначає зміст поведінки та діяльності людини, темперамент – лише їх манеру, стиль, динаміку.
Тип темпераменту обумовлений його властивостями і не підлягає оцінці за шкалою «хороший – поганий»,
характер же – сукупністю рис особистості, з яких одні можуть ставитися до негативних, інші – до позитивних
(доброта – злість, стриманий – запальний).
Розбіжності з питання співвідношення темпераменту і характеру можна віднести до «хвороби росту» психології.
В даний час йде інтенсивний пошук психологічної структури особистості. Психологи ведуть цей пошук різними
шляхами, спираючись на різні уявлення про механізми психіки. Безсумнівно, що в майбутньому їх шляхи зійдуться і
загальний рух продовжиться в одному напрямку. Так формується будь-яке наукове знання.
ВТОРОЙ:

У психологічній науці склалися різні співвідношення темпераменту і характеру:

1) ототожнення темпераменту і характеру;

2) протиставлення темпераменту характеру, встановлення між ними антагоністичних відносин;

3) визнання темпераменту елементом характеру;

4) визнання темпераменту природною основою характеру.

Вивчення співвідношення темпераменту і характеру у вітчизняній психології розвивалося під впливом

вчення І. П. Павлова, який визначав характер як сплав нервової системи і життєвих впливів – навчання
та виховання, що закріпилися в структурі індивідуальності у формі тих чи інших способів
реагування. Л. С. Виготський вважав, що темперамент є наявною передумовою, а характер – кінцевим
результатом виховного процесу.

На думку Ананьєва, Ковальова, Мясіщева, Виготський, Рубінштейна, темперамент складає природну

основу характеру і один з його компонентів, ядром, його незмінною частиною, тоді як сам характер
піддається змінам. Левітов вважає, що це різні сторони особистості, що перебувають у взаємозв’язку,
що темперамент не входить у характер. Темперамент виражається в емоційній збудливості і зв’язку зі
станом процесів збудження і гальмування. Темперамент впливає на форму прояву характеру.
Темперамент підпорядкований характеру.

В. М. Русалов визначає темперамент як психобіологічну категорію, одне з незалежних базових

утворень психіки, що визначає все багатство змістових характеристик людини.

ВИЗНАЧЕННЯ ХАРАКТЕРА И ТЕМПЕРАМЕНТУ:

Характер — сукупність найстійкіших психічних рис особистості людини, які виявляються у її вчинках
та діях.

Це "сплав" вроджених і набутих форм поведінки, вирішальну роль в якому відіграє виховання і
навчання (І. Сєченов). Характер в першу чергу залежить від виховання і меншою мірою — від
індивідуальності. Стійкі психічні властивості людини, чи риси її характеру, дають нам змогу певним
чином передбачити поведінку людини у різних життєвих ситуаціях.

Темперамент — індивідуальна особливість психіки людини, в основі якої лежить відповідний тип
нервової системи. Виявляється через силу, швидкість, напруженість та урівноваженість перебігу психічних
процесів індивіда, яскравість та стійкість його емоцій та настроїв.

Існує кілька типів особистості: сангвінік, флегматик, холерик, меланхолік.

33.Типи акцентуації характеру.

Акцентуа́ція (від лат.accentus — наголос), акцентуа́ція хара́ктеру, акцентуа́ція особи́стості —
особливість характеру (в інших джерелах — особистості) людини, що знаходиться в межах
клінічної норми, при якій окремі його риси надмірно посилені, унаслідок чого виявляється
вибіркова уразливість стосовно одних психогенних впливів при збереженні стійкості,
адаптованості до інших. Акцентуації не є психічними розладами, але за певними своїми
властивостями схожі з розладами особистості, що дозволяє робити припущення про
[1]
наявність між ними зв'язку . Згідно з МКХ-10 класифікується як одна з проблем,
пов'язаних з труднощами підтримки нормального способу життя (Z73).

Термін «акцентуація» в 1968 році ввів німецький психіатр Карл Леонгард, який вживав його
у словосполученнях «акцентуйована особистість» і «акцентуйована риса особистості». Він
описує акцентуації як надмірно посилені індивідуальні риси особистості, які мають
тенденцією до переходу в патологічний стан в несприятливих умовах.
Поняття «акцентуація» близьке до поняття «розлад особистості». Основною відмінністю є те,
що три основні характеристики розладу особистості (вплив на всі сфери життя людини,
стабільність у часі, соціальна дезадаптація) ніколи не присутні в акцентуації одночасно:
1. Акцентуйована людина може специфічно реагувати на специфічні психогенні
впливи, але тільки на них, у той час як людина з розладом особистості на будь-які
психогенні впливи реагує відповідно до особливостей свого розладу (вплив на всі
сфери життя);
2. Акцентуації можуть найбільш яскраво проявлятися тільки протягом певного
періоду життя людини (наприклад підліткового періоду) і зазвичай згладжуються з
часом, в той час як для розладів особистості характерна поява на ранніх періодах
життя і стабільність чи посилення проявів протягом життя (стабільність у часі);
3. Акцентуації можуть не призводити до соціальної дезадаптації взагалі або
приводити до неї лише на нетривалий час, в той же час, розлади особистості
заважають такої адаптації постійно (соціальна дезадаптація).
Хоча спеціально це звичайно не підкреслюється, можна бачити, що поняття «акцентуація»
визначається через поняття «розлад особистості» («психопатія»), і вдруге по відношенню до
нього. З тверджень Личко про відмінності акцентуацій від розладів особистості можна
[1]
зробити висновок, що в усьому іншому вони схожі .
А. Є. Личко розробляв свою концепцію і діагностичні методи виключно для роботи з
підлітками, через що іноді можна зустріти твердження інших авторів, що поняття
акцентуації застосовується лише до підліткового віку. Однак сам він ніде не обмежує область
застосування цього поняття, і говорить тільки про області застосування своїх теоретичних і
практичних розробок.
Личко:
1. Явна акцентуація — крайній варіант норми. Акцентуйовані риси характеру досить
виражені протягом усього життя. Компенсації не відбувається навіть при відсутності
психічних травм;
 2. Прихована акцентуація — звичайний варіант норми. Акцентуйовані риси
характеру виявляються в основному при психічних травмах, але не призводять до
[1]
хронічної дезадаптації .

Карл Леонгард виділив дванадцять типів акцентуації. За своїм походженням вони мають
різну локалізацію.
До темпераменту, як природного утворення, Леонгардом були віднесені типи:
· гіпертимний (Г) — бажання діяльності, гонитва за переживаннями, оптимізм,
орієнтованість на удачу, авантюризм
· дистимичний (Дс) — загальмованість, підкреслення етичних сторін, переживання і
побоювання, орієнтованість на невдачі
· афективно-лабільний — взаємна компенсація рис, орієнтованість на різні еталони
· афективно-екзальтований — наснага, піднесені почуття, уведення емоцій в культ
· тривожний (Т) — боязкість, покірність
· емотивний (Е) — м'якосердість, боязкість, співчутливість
До характеру, як соціально-зумовленого утворення, він відніс типи:
· демонстративний (Дм) — самовпевненість, пихатість, хвастощі, брехня, лестощі,
орієнтованість на власне Я як на еталон
· педантичний (П) — нерішучість, сумлінність, іпохондрія, страх невідповідності Я
ідеалам
· застрягаючий (Зс) — підозрілість, образливість, марнославство, перехід від підйому до
розпачу
· збудливий (Зб) — запальність, владність, педантизм, орієнтованість на інстинкти
До особистісного рівню були віднесені типи:
· екстравертований
· інтровертований
· амбіверт
Варто звернути увагу на те, що поняття екстраверсії і інтроверсії, використані Леонгардом,
найближче до уявлень Юнга: екстраверт по Леонгарду — це людина, що орієнтується на
зовнішні, «об'єктивні» стимули, сприйнятливий до впливу середовища і зацікавлений у
ньому, у той час як інтроверт — орієнтований на свої «суб'єктивні» уявлення, непідвладний
[1]
зовнішньому впливу і не зацікавлений в ньому . Таке розуміння екстраверсії й інтроверсії
не є єдино правильним - у психології існують і інші описи цих характеристик, наприклад, у
Айзенка.

Гіпертимний
Гіпертимний (надактивний) тип акцентуації виражається в постійному підвищеному настрої
і життєвому тонусі, нестримній активності і жадобі спілкування, в тенденції розкидатися і не
доводити почате до кінця. Люди з гипертимною акцентуацією характеру не переносять
одноманітної обстановки, монотонної праці, самотності та обмеженості контактів, неробства.
Тим не менше, їх відрізняє енергійність, активна життєва позиція, комунікабельність, а
гарний настрій мало залежить від обстановки. Люди з гипертимною акцентуацією легко
[2]
змінюють свої захоплення, люблять ризик .
Циклоїдний
При циклоїдному типі акцентуації характеру спостерігається наявність двох фаз - фази
гипертимності і фази субдепресії. Вони не виражаються різко, звичайно короткочасні (1-2
тижні) і можуть перемежовуватися тривалими перервами. Людина з циклоїдною
акцентуацією переживає циклічні зміни настрою, коли пригніченість змінюється
підвищеним настроєм. При спаді настрою такі люди виявляють підвищену чутливість до
докорів, погано переносять публічні приниження. Однак вони ініціативні, життєрадісні і
товариські. Їх захоплення носять нестійкий характер, в період спаду проявляється
схильність закидати справи. Сексуальне життя сильно залежить від підйому і спаду їх
[2]
загального стану. У підвищеній, гипертимній фазі такі люди вкрай схожі на гіпертимів .
Лабільний
Лабільний тип акцентуації має вкрай виражену мінливість настрою. Люди з лабільною
акцентуацією мають багату чуттєву сферу, вони дуже чутливі до знаків уваги. Слабка їх
сторона проявляється при емоційному відкиданні з боку близьких людей, втраті близьких і
розлуки з тими, до кого вони прив'язані. Такі індивіди демонструють товариськість,
добродушність, щиру прихильність і соціальну чуйність. Цікавляться спілкуванням,
[2]
тягнуться до своїх однолітків, задовольняються роллю опікуваного .
Астено-невротичний
Астено-невротичний тип характеризується підвищеною стомлюваністю і дратівливістю.
Астено-невротичні люди схильні до іпохондрії, у них висока стомлюваність при змагальній
діяльності. У них можуть спостерігатися раптові афективні спалахи з незначного приводу,
емоційний зрив в разі усвідомлення нездійсненності намічених планів. Вони акуратні і
[2]
дисципліновані .С
Сенситивний
Люди з сенситивним типом акцентуації дуже вразливі, характеризуються почуттям власної
неповноцінності, боязкістю, сором'язливістю. Часто в підлітковому віці стають об'єктами
насмішок. Вони легко здатні виявляти доброту, спокій і взаємодопомогу. Їхні інтереси
[2]
лежать в інтелектуально-естетичної сфері, їм важливо соціальне визнання .
Психастенічний
Психастенічний тип визначає схильність до самоаналізу і рефлексії. Психастеніки часто
вагаються при прийнятті рішень і не переносять високих вимог і тягара відповідальності за
себе й інших. Такі суб'єкти демонструють акуратність і розсудливість, характерною рисою
для них є самокритичність та надійність. У них зазвичай рівний настрій без різких змін. У
сексі вони часто побоюються зробити помилку, але в цілому їх статеве життя проходить без
[2]
особливостей .
Шизоїдний
Шизоїдну акцентуацію характеризується замкненістю індивіда, його відгороженістю від
інших людей. Шизоїдним людям бракує інтуїції та вміння співпереживати. Вони важко
встановлюють емоційні контакти. Мають стабільні та постійні інтереси. Вельми
небагатослівні. Внутрішній світ майже завжди закритий для інших і заповнений
захопленнями і фантазіями, які призначені тільки для «потішання» самого себе. Можуть
проявляти схильність до вживання алкоголю, що ніколи не супроводжується відчуттям
[2]
ейфорії .
Епілептоїдний
Епілептоїдний тип акцентуації характеризується збудливістю, напруженістю і
авторитарністю індивіда. Людина з даним видом акцентуації схильна до періодів злобно-
тужливого настрою, роздратування з афективними вибухами, пошуку об'єктів для зняття
злості. Дріб'язкова акуратність, скрупульозність, допитливе дотримання всіх правил, навіть
на шкоду справі, допікають оточуючих, педантизм зазвичай розглядається як компенсація
власної інертності. Вони не переносять непокори собі і матеріальних втрат. Втім, вони
ретельні, уважні до свого здоров'я і пунктуальні. Прагнуть до домінування над однолітками.
У інтимно-особистісній сфері у них яскраво виявляються ревнощі. Часті випадки
[2]
алкогольного сп'яніння з виявом гніву і агресії .
Істероїдний
У людей з істероїдним типом яскраво виражений егоцентризм і жага бути в центрі уваги.
Вони слабо переносять удари по егоцентризму, відчувають страх викриття і боязнь бути
осміяними, а також схильні до суїциду. Для них характерні завзятість, ініціативність,
комунікабельність та активна позиція. Вони обирають найпопулярніші захоплення, які
[2]
легко міняють на ходу .
Нестійкий
Нестійкий тип акцентуації характеру визначає лінь, небажання вести трудову чи навчальну
діяльність. Дані люди мають яскраво виражену тягу до розваг, дозвільного проведення часу,
неробства. Їх ідеал - залишитися без стороннього контролю і бути наданими самим собі.
Вони товариські, відкриті, послужливі. Дуже багато говорять. Секс для них виступає
джерелом розваги, сексуальне життя починається рано, почуття любові їм часто незнайоме.
[2]
Схильні до вживання алкоголю й наркотиків .
Конформний
Конформний тип характеризується конформністю до оточення, такі люди прагнуть «думати,
як усі». Вони не переносять різких змін, зламу життєвого стереотипу, позбавлення звичного
оточення. Їх сприйняття вкрай ригідне і сильно обмежене їх очікуваннями. Люди з таким
типом акцентуації доброзичливі, дисципліновані і неконфліктні. Їх захоплення і сексуальне
життя визначаються соціальним оточенням. Шкідливі звички залежать від ставлення до
них у найближчому соціальному колі, на яке вони орієнтуються при формуванні своїх
[2]
цінностей .

33. (2) ТИПИ АКЦЕНТУАЦІЇ ХАРАКТЕРУ

Акцентуація характеру - це межові варіанти норми як результат підсилення його окремих рис. Під
час акцентуації в індивіда проявляється підвищена вразливість до певних стресогенних чинників за
відносної стійкості щодо інших. Наявність акцентуацій у людини зазвичай не заважає задовільній
соціальній адаптації, але вони є "ахіллесовою п'ятою", дошкульними місцями найменшого опору.
Підвищений психогенний вплив на ці незахищені сторони особистості несприятливих елементів
середовища призводить до психічних травм.

Німецький вчений К. Леонгард виділив 12 типів акцентуацій характеру. Його класифікація базується на
оцінці стилю спілкування людини з оточуючими. Типи акцентуацій характеру поділяються К. Леонгардом
на дві групи за принципом акцентуації рис або характеру, або темпераменту. До акцентуації рис характеру
К. Леонгард відносить демонстративний, педантичний, застряглий та збудливий типи.

1. Демонстративний тип. Для осіб цього типу акцентуації є характерними схильність до

«витіснення» зі свідомості тих оцінок, які є неприємними для образу «Я»; прагнення за будь-яку
ціну завжди бути в центрі уваги; завищена самооцінка, намагання приймати «бажане за дійсне».
2. Педантичний тип. Цьому типу акцентуації притаманні інертність психічних процесів, схильність
«загрузати» в дрібницях, наявність проблеми складності прийняття рішення. В спілкуванні люди
цього типу приваблюють рівним настроєм, надійністю в справах, сумлінністю та охайністю.
3. Застряглий тип. Основна риса цього типу акцентуації -значна стійкість афекту, «злопам'ятність»,
прагнення і в головному і в дрібницях відстоювати свою точку зору, не враховуючи позицію групи.
4. Збудливий тип. Для таких осіб є характерною схильність до «вибуху» емоцій, як засобу періодичної
розрядки нервової системи.
5. До акцентуацій рис темпераменту відносяться гіпертимний, дистимічний, тривожний, циклоїдний,
екзальтований, екстравертований та інтравертований типи.
6. Гіпертимний тип. Людям цього типу притаманні високий рівень оптимізму, а також жадоба
діяльності при можливій схильності до поверхових висновків.
7. Дистимічний тип. Для цього типу акцентуації є характерною песимістична спрямованість
особистості, фіксація на похмурих сторонах життя.
8. Тривожний тип. Головна риса - високий рівень тривожності, сильно розвинений «комплекс
неповноцінності» - як підтвердження заниженої самооцінки.
9. Циклотимічний тип. Провідна ознака - схильність до невмотивованих різких змін настрою
протягом короткого часового інтервалу: від підвищено-оптимістичного до знижено-песимістичного
і навпаки.
10. Екзальтований тип. Для носіїв цього типу акцентуації є характерним великий діапазон емоційних
станів, вони захоплюються чимось радісним і так само легко впадають у відчай.
11. Емотивний тип. Це чутливі та вразливі люди, що відзначаються глибиною переживань у галузі
тонких емоцій.
12. Екстравертований тип. Люди цього типу відкриті до всякої інформації, готові вислухати і надати
допомогу кожному, хто до них звертається, здатні до конформізму. Їм притаманні високий рівень
товариськості, балакучості, поступливість, ретельність.
13. Інтровертований тип. Для таких осіб є характерними низька контактність, замкненість,
відірваність від реальності, схильність до філософствування. Вони орієнтовані на свій внутрішній
світ, на свою оцінку предмета або події, а не на предмет як такий.

Зазначені типи акцентуацій проявляються не завжди. Оскільки структура характеру є динамічною і

змінюється протягом життя людини, акцентуації характеру можуть бути зменшені в процесі виховання,
самовиховання або психокорекції. Людині слід знати свої характерологічні особливості й удосконалювати
їх у разі необхідності.