1. Психологія як наука і практика: предмет, завдання і принципи.

Психологія - це наука про закономірності формування і розвитку психіки як особливої

форми життєдіяльності. Вона вивчає психічне життя людини в його суб'єктивних та
об'єктивних вимірах.

Предметом психології є психіка (від грец. psychikos - душевний) людини і тварини" тобто
психічні явища, притаманні людині і тварині. Факти психології - це не предметні речі, а різні за
змістом, інтенсивністю, тривалістю, пов'язаними між собою процеси, що перебувають у
розвитку та належать певній людині.

Психологія вивчає внутрішній психічний світ людини, психічні процеси, стани, властивості,
закони виникнення, розвитку й перебігу психічної діяльності, становлення психічних
властивостей людини, життєве значення психіки.

Внутрішній психічний світ людини психологія розглядає як живий, неперервний процес, який
формується і розвивається, породжує деякі продукти чи результати.

Психологічна наука вивчає такі психічні явища:

- психічні процеси, до яких входять відчуття, сприймання, запам'ятовування, мислення, уява,

почуття і т.д.;

- психічні стани - уважність, байдужість, спокій, схвильованість, піднесення, зацікавленість

тощо;

- психічні властивості - спостережливість, чутливість, розумові, емоційні, вольові якості

людини, її здібності, риси характеру тощо.

Продукти психіки здійснюють взаємодію людини із довкіллям; допомагають людині

орієнтуватись у середовищі, забезпечують її успіх в усіх видах діяльності

Психологічна наука розв'язує три групи завдань: науково-дослідні, діагностичні, корекційні.

1. Науково-дослідні завдання передбачають вивчення об'єкта науки на різних рівнях.

Наприклад, на рівні загальних закономірностей і чинників розвитку розв'язують такі завдання:
а) дослідження вікової динаміки окремих психофізіологічних функцій, процесів, властивостей;
6) виявлення окремих взаємозв'язків психіки впродовж усього життєвого циклу людини з
урахуванням її діяльності.

2. Діагностичні завдання мають на меті: 1) розпізнати й оцінити рівень психіки особистості,

ступеня зрілості індивідуальних і соціальних характеристик людини на різних етапах; 2)
оцінити відхилення у психічному розвитку порівняно з віком і досвідом; 3) визначити
потенційні можливості психічного розвитку; 4) здобути наукові дані для вдосконалення та
прогнозування розвитку окремого індивіда.

Для виконання діагностичних завдань психолог визначає конкретне завдання, підбирає

відповідні методи збору даних, аналізує ці дані, інтерпретує, встановлює діагноз, здійснює
психологічний прогноз.

3. Корекційні (психокорекційні) завдання спрямовані на виправлення дефектів у психічному

розвитку; усунення причин, що призводять до таких дефектів; спеціальну організацію
навчального експерименту та психологічного тренінгу; розроблення рекомендацій щодо
способу життя з урахуванням віку та індивідуальності людини. Ці завдання виконують
науковці-психологи, які працюють у спеціальних установах, та практичні психологи (які
працюють у школі, промисловості, спорті тощо).

Психологи, зокрема, консультують, допомагають людині обрати спеціальність, роботу, яка

відповідала б її інтересам та здібностям, надають допомогу, пов'язану з процесами адаптації.

Психокорекцію фахівці розуміють як діяльність, пов'язану з виправленням тих особливостей

психічного розвитку, які за узвичаєною системою критеріїв не відповідають
установленій нормі У психології методи корекції надзвичайно різноманітні.

Принципи та етапи психологічного дослідження

Наука - це перш за все дослідження. Методи, шляхи, засоби, за допомогою яких видобуваються
наукові факти, є дуже важливими для будь-якої науки, але для психології вони мають особливе
значення. Практичні результати психологічних досліджень допомагають людині пізнати себе,
навчитися керувати собою.

Психологія вже зараз накопичила багато фактів, які вказують на те, як нове знання про людину
робить її іншою: змінює її ставлення, цілі, стани, переживання. Враховуючи масштаб всього
людства, можна сказати, психологія - наука, яка не лише пізнає, а й конструює, творить людину.

"Яким би досконалим не було крило птаха, воно ніколи б не змогло підняти його вгору, не
спираючись на повітря. Факти - це повітря вченого. Без нього ви ніколи не зможете злетіти".

І. П. Павлов

Психологічні дослідження мають спиратися на основні принципи та відповідати логіці їх

проведення.

Основними принципами психологічного дослідження є наступні:

- принцип детермінізму (причинної обумовленості): не можна вивчити явище, не дослідивши

причини, що його викликають;

- принцип розвитку: психічне явище слід вивчати в безперервному розвитку;

- принцип системності: досліджуючи той чи інший прояв психіки людини слід зважати на його
взаємозв'язок з іншими проявами;

- принцип об'єктивності: знання, яке отримується в дослідженні, має бути достовірним,

науковим та ін.

За умови дотримання вказаних принципів та правильної організації результати психологічного

дослідження матимуть наукову і практичну цінність.

Психологічне дослідження складається з етапів:

 Рис. 1.2.1. Етапи психологічного дослідження

Методи психологічного дослідження

"Метод - це шлях пізнання, це спосіб, за допомогою якого пізнається предмет науки".

С. Л. Рубинштейн

Психологічне дослідження ґрунтується на методологічних засадах, здійснюється на основі

використання відповідних методів і методик.

Явища, які вивчаються психологією, є настільки складними і різноманітними, що потребують

неабиякої підготовки з боку дослідника. Його успіхи безпосередньо залежать від ступеня
досконалості методів дослідження, які він використовує.

Рис. 1.2.2. Взаємозв'язок методології, методів і методик психологічного дослідження

Методи психологічного дослідження повинні відповідати наступним вимогам: науковий метод

перш за все має бути об'єктивним, валідним та надійним. Під валідністю розуміється така якість
методу, яка виражається у відповідності тому, для вивчення і оцінки чого він призначений.
 Під надійністю мається на увазі якість методу дослідження, що дозволяє отримати одні й ті самі
результати за умови багаторазового використання даного методу.

Метод - це спосіб, за допомогою якого можна отримати наукові факти, зафіксувати їх,
проаналізувати, але завжди це той самий спосіб, який веде до розкриття закономірностей

Найстарішим методом у психології є метод інтроспекції (самоспостереження). Тепер є

допоміжним. Використовується при дослідженні інтересів, уявлень, почуттів людини тощо

Кожна наука застосовує певні методи дослідження. Їх поділяють на загальні методи, характерні
для більшості наук, і конкретні, які використовуються окремими науками.

Загальнонаукові методи застосовуються майже в усіх науках. До них відносяться: аналіз,

синтез, індукція, дедукція, моделювання, гіпотетичний метод, узагальнення, абстрагування тощо.

Конкретні наукові методи відображають специфіку науки. Вони неоднакові в різних науках.
Психологія широко використовує основні та допоміжні методи.

2. Основні етапи історії психології.

3. Сучасна психологія, її задачі та місце в системі наук. Галузі суч психології.
Існують різні класифікації наук. До найпоширеніших відносять поділ на природничі та соціальні.

Психологія має багатогранні зв'язки як із природничими, так і з соціальними науками.

Теоретико-методологічною основою психології є філософія. З природничими науками психологія

пов'язана загальнотеоретичними положеннями, що використовують для обґрунтування
закономірностей розвитку психіки, проблемами природженого та набутого, що вважають
центральними у психології і генетиці, проблемами фізіології, зокрема фізіології вищої нервової
діяльності, деякими проблемами фізики.

Експериментальна психологія розвивалася під впливом досліджень природничих наук. Перші

експериментальні дослідження з психології виникли з потреб астрономії. Згодом вони стали
основою таких наук, як психофізика та психоакустика. Дослідження з психології ґрунтувалися на
даних біологічних наук, законі біологічної еволюції, досягненнях фізіології.

Медичні науки беруть чи мають брати до уваги дані психології при розробленні проблем охорони
здоров'я, боротьби із захворюваннями. На основі медицини, педагогіки, психології виникли
шкільна гігієна, медична психологія, нейропсихологія та ін. Знання психології сприяє спілкуванню
лікаря з пацієнтом, пропаганді медичних знань, проектуванню медичної техніки тощо.

Координація психології з технічними науками важлива для розв'язання проблем інженерної

психології, ергономіки, кібернетики тощо; розробки систем керування; підготовки працівників у
системі керування; створення роботів, комп'ютерів, систем комунікації, засобів відображення
інформації; підготовки роботи людини в новоство-рених технічних системах, апаратах.

Зв'язок зі суспільними науками насамперед зумовлений тим, що психологія вийшла з філософії.

Перший систематизований виклад психології належить Аристотелю (384-322 р. до н.е.). Але в ті
часи вона була невіддільна від філософії. Лише в XVI ст. з'явився термін "психологія", а на початку
XVII ст. ця наука почала відокремлюватися від філософії. Але й сьогодні філософія та психологія
мають спільні проблеми. Наприклад, у розробці теорії пізнання - гносеології.

Найтісніший зв'язок має психологія з педагогікою. Ці науки відокремилися від філософії в різний
час (психологія - на початку XVII ст., педагогіка в XIX ст.). К.Д. Ушинський писав, що
співвідношення між психологією та педагогікою аналогічне співвідношенню між медициною та
фізіологією. Якщо педагогіка хоче вивчати людину, вважав учений, то вона має всебічно пізнати її.
На стику психології та педагогіки утворилася педагогічна психологія.

Психологія тісно пов'язана з історією, економікою, соціологією, лінгвістикою,

літературознавством, теорією мистецтв, юридичними і політичними науками. Згадані науки не
можуть розвиватись без даних психології. На основі та під впливом загальної психології відбулося
становлення таких наук, як соціальна психологія, юридична психологія тощо. Психологія має
зв'язок із конфліктологією.

Багатогранний зв'язок психології з іншими науками - філософськими, природничими,

соціальними - зумовлений тим, що в центрі її уваги стоїть людина. Проте близькість психології до
інших наук і наявність спільних проблем із деякими з них не позбавляє її самостійності. Сьогодні
психологія розвивається у напрямі максимального розширення зв'язків із суміжними науками,
зберігаючи водночас свою своєрідність і самостійність.

Галузі психологічних знань

До XVII ст. психологія розвивалась як частина філософії, потім як окрема галузь знань, а у XVIII
ст. почався поділ психології на ряд окремих галузей знань. Сучасна психологія - це цілісна система,
до якої входить понад три десятки галузей психологічних знань.

Загальна психологія вивчає закономірності психологічної діяльності людини з нормальним

розвитком. Це, зокрема, передбачає розгляд принципових, основних понять, які стоять перед
психологією загалом, обґрунтування методів дослідження психічних явищ, формування
психологічних закономірностей.

Загальна психологія досліджує: пізнавальні процеси (відчуття, сприймання, пам'ять, мислення,

уяву); емоційні процеси (емоції, почуття); вольові процеси (боротьба мотивів, прийняття рішень
тощо); питання, пов'язані зі спілкуванням, діяльністю особистості, її характером і здібностями.

Вікова психологія вивчає психічний розвиток людини, формування її психічних процесів і станів.
її поділяють на дитячу психологію, психологію підлітка, юнака, дорослої людини, людини
похилого віку. Ця галузь психології невіддільна від диференційної психології. Вікова і
диференційна психології розуміють вік людини як функцію біологічного та історичного часу;
індивідуальний розвиток особистості вивчають залежно від життєвого шляху, типу характеру,
конкретного змісту діяльності, трудового та професійного досвіду людини. Вікова і диференційна
психології розрізняють біосоціальні, хронологічні, структурно-динамічні та випадкові аспекти
становлення психіки.

Вікова психологія розкриває зміст послідовних етапів розвитку, динаміку психологічних процесів,
досліджує вплив на формування індивідуальних відмінностей культурно-історичних, соціально-
економічних та етнічних умов.

Генетична (від грец. genesis - походження) психологія вивчає психічний розвиток людини з
перших днів життя і до смерті. Науковці, які працюють у цій галузі, звертають увагу не тільки на
психологію дитинства, підліткову і юнацьку, а й на психологію людей зрілого і старечого віку, на
періоди, пов'язані з кризами й напруженням. їх також цікавить внутріутробний розвиток дитини як
надзвичайно важливий етап її психічного розвитку.

Педагогічна психологія вивчає психологічні основи виховання та навчання, досліджує

формування пізнавальної діяльності та суспільно значущих якостей особистості. Зокрема, умови
ефективного навчання, взаємостосунки між педагогами й учнями; психологію вчителя; єдність
навчання і виховання; закономірності засвоєння знань, умінь і навичок; закономірності
цілеспрямованого формування особистості.

У педагогічній психології вирізняють психологію виховання дітей дошкільного віку (дошкільна

психологія), психологію навчання і виховання у шкільному віці, психологію професійно-технічної
освіти, психологію вищої школи.

Соціальна психологія вивчає психічні явища, які виникають у процесі взаємодії людей у різних
організаціях і соціальних групах, закономірності спілкування і взаємодії людей, діяльність малих і
великих соціальних груп, процеси соціалізації особистості, розвиток соціальних настанов тощо.

Психологія мистецтва вивчає психологію створення і сприймання людиною творів мистецтва,

властивості і психічні стани людей, пов'язані зі створенням та сприйманням художніх цінностей. З
цією галуззю пов'язані психологія спеціального мистецтва, яка вивчає творчу діяльність художників
сцени (акторів, режисерів) і процес сприймання сценічних творів глядачами, та музична психологія,
що досліджує вплив музики на людину, на її активну музичну діяльність; формування, розвиток і
визначення музичних здібностей тощо.

Психологія спорту розробляє питання навчання і виховання спортсмена, закономірності

формування спортивних навичок, умінь, вольових і моральних якостей; досліджує психічні
особливості, що виявляються в умовах спортивних змагань і діяльності тренера; розглядає
психологічні аспекти підвищення ефективності тренування спортсмена, міжособистісні взаємини
 спортсменів у команді, міжкомандні взаємини тощо.

Юридична психологія досліджує психологію взаємин між представниками юридичних

спеціальностей із підсудними, засудженими тощо, зокрема психологію допитів і показань, а також
психологію виправлення, що вивчає особливості психічної діяльності в умовах застосування
покарань. До неї належить кримінальна психологія, яка досліджує формування протиправних
аспектів діяльності та можливості запобігання їм.

Психологія праці вивчає психологічні особливості трудової діяльності, зокрема професійно

важливі якості певної спеціальності, психологічні основи організації та підвищення продуктивності
праці; стосунки у трудовому колективі, професійну мотивацію, оптимізацію взаємин у трудових
колективах.

Психологія творчості вивчає процеси наукових відкриттів, творчої діяльності людей науки,
літератури, музики, образотворчого мистецтва й раціоналізаторства.

Інженерна психологія досліджує ставлення людини до різних механізмів, формування характеру у

взаємодії з машинами тощо.

Авіаційна психологія вивчає діяльність спеціалістів-авіаторів.

Космічна психологія розробляє питання вольової та моральної підготовки космонавтів, досліджує

психічні прояви у момент максимальних навантажень тощо.

Військова психологія вивчає психологію людини у військових структурах, питання навчання та

виховання військових.

Психологія управління розглядає формування програм діяльності керівників і підлеглих, пов'язаних

із зміною об'єктів управління; підвищення ефективності управління; психологічні особливості
керівника, його управлінські потреби, здібності.

Екологічна психологія (психологія середовища) вивчає психологічні аспекти поліпшення природних

умов життєдіяльності людини та виховує екологічну свідомість; досліджує особливості сприймання
людиною середовища та виявлення несприятливих для її розвитку чинників; розробляє мотивації
екологічної поведінки осіб, відповідальних за завдані довкіллю збитки тощо.

Політична психологія досліджує психологічні аспекти політичної поведінки людей, застосування

психологічних знань до пояснення політичних процесів; вивчає психологічні компоненти (настрій,
думки, почуття) у політичному житті суспільства, процес їх формування та вияви на рівні політичної
свідомості й самосвідомості націй, соціальних груп тощо. З політичною психологією пов'язані процеси
поширення повідомлень на рівні їхнього формування, закріплення чи зміни настанов. Політична
психологія вивчає і функціонування настроїв і думок тощо.

Психологія мас вивчає окремих людей як членів соціуму, груп, натовпу, які організовуються в
певний час і з певною метою.

Етнічна психологія (етнопсихологія) досліджує механізми групової психології етнічних спільнот,

стосунки між цими спільнотами.

Історична психологія вивчає походження та розвиток пізнання, світосприймання, засвоєння звичаїв

у різних епохах.

Економічна психологія вивчає психологічні явища, пов'язані з виробничими стосунками; ставлення

людини до різних форм власності; психологічні питання розподілу результатів праці; проблеми потреб
людини тощо.

Психологія соціальної роботи досліджує формування чи відновлення здатності людини до

соціального функціонування.

Екстремальна психологія вивчає зміни психологічних закономірностей життя та діяльності людини

за нестандартних умов.

Патопсихологія включає олігофренопсихологію (психологію людей з вадами розумового розвитку);

тифлопсихологію (психологію людей з вадами зору); сурдопсихологію (психологію людей з вадами
слуху).

Зоопсихологія досліджує психологію тварин, їхню поведінку (переважно в лабораторних умовах).

Психологія торгівлі вивчає взаємини між продавцем і покупцем; вплив реклами на ефективність
торгівлі тощо.

Психологія реклами має на меті оцінювання наявного чи сподіваного попиту на певні товари тощо.

Психологія "штучного інтелекту" розробляє методи моделювання на обчислювальних машинах та

використання цих машин для розширення інтелектуальних можливостей людини.

Психологія комп'ютеризації вивчає закономірності й принципи організації діалогу між людиною та

комп'ютером, вироблення психологічних основ, створення ефективних комп'ютерних систем тощо.

Консультативна психологія становить систематизований опис процесів подання психологічної

допомоги - консультації. Ця галузь психологічної науки вивчає процеси, що виникають між людиною,
яка потребує допомоги у важких ситуаціях, тобто клієнтом, і людиною, яка надає консультацію; вивчає
риси, притаманні особі консультанта, тощо.

Одночасно з диференціацією психологічних знань відбувається процес їхньої інтеграції в інші галузі
знань (психолінгвістика, психопедагогіка, психозоологія, психофізіологія, психогігієна тощо).

4. Поняття про психіку. Функції психіки. Рефлекторність.

Психіка - це відображення об'єктивного світу, тому вона є мікрокосмосу де макрокосмос

стискається, згортається, збирається у своїй самототожності, таким чином втрачаючи
свою внеположность. Те, що в природі самостійно, в психіці стискається до простих якостей, з
яких сплітається психічний єдність. Ці психічні якості мають, звичайно, в природного життя
свої подоби, еквіваленти, але тільки існуючі як розбещення один від одного.

Психіка - це сутність, де внеположность і різноманіття природи постає у своїй єдності, це

віртуальне стиснення природи, відображення об'єктивного світу в його зв'язках і
відносинах. Психіка - особлива форма відображення дійсності, що з'являється на певному
щаблі біологічної еволюції.
Об'єктивна реальність існує незалежно від людини і може бути відображена за допомогою
психіки в суб'єктивну психічну реальність. Психічне відображення не є дзеркальним, механічно
пасивним копіюванням світу (як дзеркало або фотоапарат), воно пов'язане з пошуком, вибором,
в психічному відображенні надходить інформація піддається специфічній обробці,
тобто психічне відображення - це активне відображення світу у зв'язку з якоюсь необхідністю,
з потребами, це суб'єктивне виборче відображення об'єктивного світу, так як належить завжди
суб'єкту, поза суб'єктом не існує, залежить від суб'єктивних особливостей. Психіка - це
суб'єктивне відображення об'єктивної дійсності в ідеальних психічних образах, на основі
яких регулюється взаємодія людини з зовнішнім середовищем.

Це психічне відображення, належачи конкретному суб'єкту, залежить від його інтересів, емоцій,
особливостей органів почуттів і рівня мислення (одну і ту ж об'єктивну інформацію з
об'єктивної реальності різні люди можуть сприймати по-своєму, абсолютно в різному ракурсі,
причому кожен з них зазвичай думає , що саме його сприйняття найвірніше), таким чином,
суб'єктивне психічне відображення, суб'єктивна реальність може відрізнятися частково або
значимо від об'єктивної реальності.

Але ототожнювати повністю психіку як відображення зовнішнього світу буде неправомірно,

тому що психіка здатна відбивати не тільки те, що є, але і що може бути (прогнозування), і те,
що здається, що може бути, хоча це і не так насправді. З одного боку, психіка - відображення
реальності, але з іншого боку - це інколи й "придумування" того, чого немає насправді, ілюзії,
помилки, відображення своїх бажань як реальних, видаваних за дійсні. Тому можна сказати, що
психіка - це не тільки відображення зовнішнього світу, але і свого внутрішнього психологічного
світу. Психіка - це "суб'єктивний образ об'єктивного світу", сукупність суб'єктивних
переживань та елементів внутрішнього досвіду суб'єкта.
Функції психіки полягають в наступному:
- Відображенні навколишнього світу, в результаті чого досягається орієнтація живої істоти в
навколишньому середовищі, а на рівні людини - пізнання істотних властивостей, законів
навколишнього світу;
- Регуляції поведінки, діяльності живої істоти з метою забезпечення його виживання.
Психічне відображення характеризується низкою особливостей:
- Дає можливість правильно відбивати навколишню дійсність, причому правильність
відображення підтверджується практикою;
- Формує психічний образ в процесі активної діяльності людини;
- Поглиблюється і вдосконалюється;
- Забезпечує доцільність поведінки та діяльності;
- Переломлюється через індивідуальність людини;
- Носить випереджаючий характер.

У психофізіології інтенсивно обговорюється проблема субстрату психіки.

Вона може бути сформульована таким чином: психіка - це просто властивість нервової
системи, специфічне відображення її роботи або психіка має також свій специфічний
субстрат? Єдине, що очевидно: психіку характеризує не тільки нервова система. Дійсно,
вона є органом (принаймні одним з органів) психіки. При порушенні діяльності нервової
системи страждає психіка людини. Але психіку не можна зрозуміти через дослідження тільки
нервової системи. Можливо, вона має і свій власний субстрат? Як припускають деякі фізики, це
можуть бути мікролептопи - найдрібніші ядерні частинки. Є й інші гіпотези. Однак тісний
зв'язок психіки і діяльності мозку не підлягає сумніву, пошкодження або фізіологічна
неповноцінність мозку однозначно призводять до неповноцінності і психіки. Незважаючи
на те що головний мозок - це орган, діяльність якого обумовлена функціонуванням
психіки, її зміст формується не самим мозком, а завдяки зовнішньому світу .
Радянський психолог А. Н. Леонтьєв порівнював психіку з іскрою, яка виникає при ударі стали
про кремінь. Вогонь іскри безглуздо шукати в сталі або кремені. Їх властивості необхідні, але
для появи іскри потрібен удар, взаємодію. Так і психіка виявляє себе при взаємодії
фізіологічних мозкових механізмів і зовнішнього середовища.
Психічні властивості є результатом нейрофізіологічної діяльності мозку, однак містять в собі
характеристики зовнішніх об'єктів, а не внутрішніх фізіологічних процесів, за допомогою яких
виникає психічний початок. Перетворення сигналів, що відбуваються в мозку, сприймаються
людиною як події, що розігруються поза ним, у зовнішньому просторі та світі. Ще К. Маркс
писав, що "світловий вплив речі на зоровий нерв сприймається не як суб'єктивне роздратування
самого нерва, а як об'єктивна форма речі, що знаходиться поза очима".
В основі характеристик психічних процесів лежать не тільки закономірності функціонування
мозку, що реалізує ці процеси. Наприклад, ідея про незалежність психічного і фізіологічного
процесів представлена в теорії психофізіологічного паралелізму, згідно з якою психічний і
фізіологічний складають два ряди явищ, відповідних один одному, але разом з тим, як дві
паралельні лінії, вони ніколи не перетинаються, не впливають один на одного. Таким
чином, передбачається наявність "душі", яка пов'язана з тілом, але живе за своїми
законами.

Теорія механічного тотожності, навпаки, стверджує, що психічні процеси по суті є

фізіологічні явища, тобто мозок "виділяє" психічний початок, думка, як печінка - жовч. Недолік
цієї теорії в тому, що психіка ототожнена з нервовими процесами без врахування якісних
відмінностей між ними.

Відповідно до теорії єдності, психічні та фізіологічні процеси виникають одночасно, але вони
якісно різні.
У концепції френології передбачалося, що існує жорстка однозначна зв'язок між кожною
ділянкою мозку і певної психічної функцією. Якщо який-небудь ділянку мозку надмірно
розвинений, навіть "випинаючись у вигляді шишки на черепі", то, відповідно, дуже розвинена
та психічна функція, яка їм реалізується. Френологи становили "карти шишок і западин
черепа", визначаючи відповідні психічні функції. Однак взаємозв'язок психічних функцій і
мозку виявилася значно складніше, ніж припускали френологи.

Психічні явища співвідносяться не з окремими нейрофизиологическими процесами або

ділянками мозку, а з організованими їх сукупностями, тобто психіка - це системна якість
мозку, що реалізовується через його багаторівневі функціональні системи, які
формуються у людини в процесі життя й оволодіння їм історично сформованих форм
діяльності і досвіду людства через власну активну діяльність людини.

Тут ми повинні звернути увагу ще на одну важливу особливість психіки людини: вона не
віддана йому в готовому вигляді з моменту народження і не розвивається самостійно. Так само
не народжується сама по собі людська душа, якщо дитина ізольований від людей. Тільки в
процесі спілкування і взаємодії дитини з іншими людьми у нього формується людська психіка,
інакше при відсутності спілкування у дитини (феномен Мауглі) не з'явився нічого людського ні
в поведінці, ні в психіці. Таким чином, специфічно людські якості (свідомість, мова, праця і
т.д.), людська психіка формуються в людини тільки прижиттєво, в процесі засвоєння їм
культури, створеної попередніми поколіннями. Отже, психіка людини включає в себе
щонайменше три складових: зовнішній світ, природа, її відображення як повноцінна
діяльність мозку - взаємодія з людьми, активна передача новим поколінням людської культури,
людських здібностей.

Рефлекторний характер психіки

Учені, що вивчали анатомію людини, ще в древності висловили припущення щодо зв'язку
психічних явищ з діяльністю мозку і розглядали психічні хвороби як результат порушень його
діяльності. Істотним підґрунтям цих поглядів були спостереження за хворими з тими чи іншими
порушеннями головного мозку в результаті поранення чи захворювання. У таких хворих
спостерігаються різні порушення психічної діяльності: страждають зір, слух, пам'ять, мислення
і мова, порушуються довільні рухи тощо. Однак встановлення зв'язку психічної діяльності з
діяльністю мозку стало лише першим кроком на шляху наукового дослідження психіки. Але ці
факти ще не пояснюють, які фізіологічні механізми лежать в основі психічної діяльності.
Обґрунтування рефлекторної природи всіх видів психічної діяльності є заслугою російської
фізіології, і насамперед двох її великих представників - І .М.Сеченова та І.П.Павлова.
У своїй праці „Рефлекси головного мозку" (1863) І.М.Сєченов поширив рефлекторний принцип
на всю діяльність головного мозку і тим самим - на всю психічну діяльність людини. Він
показав, що „всі акти свідомого і несвідомого життя за способом свого походження суть
рефлекси". Це була перша спроба рефлекторного розуміння психіки. Детально аналізуючи
рефлекси головного мозку людини, І.М. Сєченов виокремлює в них три головні ланки:
початкову ланку — зовнішній подразник і перетворення його органами чуття в процес
нервового збудження, що передається в мозок; середню ланку — процеси збудження і
гальмування в мозку і виникнення на цьому підґрунті психічних станів (відчуттів, думок,
почуттів тощо); кінцеву ланку^— зовнішній рух. І.М. Сєченов відзначав, що середня ланка
рефлексу з його психічним елементом не може бути відокремлена від двох інших ланок
(зовнішнього подразника і дії-відповіді), які є його природним початком і кінцем. Тому всі
психічні явища — це невіддільна частина всього рефлекторного процесу. Положення І.М.
Сєченова про нерозривний зв'язок усіх ланок рефлексу має важливе значення для наукового
розуміння психічної діяльності. Психічна діяльність не може розглядатися ізольовано ні від
зовнішніх впливів, ні від дій людини. Вона не може бути тільки суб'єктивним переживанням:
якби це було так, то психічні явища не мали б жодного реального життєвого значення.
Послідовно аналізуючи психічні явища, І.М.Сєченов показав, що всі вони включені в цілісний
рефлекторний акт, у цілісну відповідь організму на вплив навколишнього середовища, що
регулюється головним мозком людини. Рефлекторний принцип психічної діяльності дав змогу
І.М.Сєченову зробити важливий у науковому плані висновок про детермінованість, причинну
зумовленість усіх дій і вчинків людини зовнішніми впливами. При цьому він попереджав проти
спрощеного розуміння дій зовнішніми умовами, відзначаючи, що тут мають значення не тільки
зовнішні впливи, але й уся система попередніх впливів на людину, весь її попередній досвід.
Психічні процеси при цьому виконують функцію сигналу або регулятора, яка робить дію
відповідною до умов, що змінюються. Психічне є регулятором діяльності не саме по собі, а як
властивість, функція відповідних ділянок мозку, куди спрямовується, де зберігається і
обробляється інформація про зовнішній світ. Психічне явище — це відповідь мозку на зовнішні
(навколишнє середовище) і внутрішні (стан організму як фізіологічної системи) впливи.
Іншими словами, психічні явища - це постійні регулятори діяльності, що виникають як
відповідь на подразнення, що діють у даний час (відчуття і сприймання) і були колись у
минулому досвіді (пам'ять), узагальнюють ці впливи чи передбачають результати, до яких вони
приведуть (мислення і уява). Таким чином, І.М. Сєченов висунув ідею рефлекторності психіки і
психічного регулювання діяльності.
Розвиток і експериментальне обґрунтування рефлекторний принцип діяльності одержав у
працях І.П.Павлова та його колег. І. П.Павлов експериментально довів правильність розуміння
І.М. Сєченовим психічної діяльності як рефлекторної діяльності мозку, розкрив її головні
фізіологічні закони, створив нову галузь науки — фізіологію вищої нервової діяльності, учення
про умовні рефлекси.
На думку І.П.Павлова, між впливом подразника, що діє на організм, і реакцією організму
утворюються тимчасові зв'язки, їх утворення є важливою функцією кори головного мозку. Для
будь-якого виду психічної діяльності як діяльності мозку тимчасовий нервовий зв'язок є
головним фізіологічним механізмом. Будь-який психічний процес не може виникнути сам по
собі, без дії на мозок тих чи інших подразників. Кінцевий же результат будь-яких психічних
процесів і будь-якого тимчасового зв'язку є зовнішній вияв дії як відповіді на зовнішній вплив.
Психічна діяльність є діяльністю відображення, рефлекторною діяльністю мозку, що є
наслідком впливу предметів та явищ дійсності. Усі ці положення розкривають механізм
відображення об'єктивної реальності. Таким чином, учення про вищу нервову діяльність є
природничо-науковим фундаментом матеріалістичного розуміння психічних явищ.
Визнання важливого значення тимчасових нервових зв'язків як фізіологічного механізму будь-
якої психічної діяльності не означає ототожнення психічних явищ з фізіологічними. Психічна
діяльність характеризується не тільки фізіологічним механізмом, але й її змістом, тобто тим, що
саме відображається мозком у реальності. Уся сукупність поглядів І.П.Павлова на
закономірності регуляції мозком взаємодії тварин і людини із зовнішнім середовищем одержало
назву вчення про дві сигнальні системи. Образ предмета є для тварини сигналом певного
безумовного подразника, що веде до зміни поведінки за типом умовного рефлексу. Умовний
рефлекс викликається тим, що який-небудь умовний подразник (наприклад, дзвінок)
поєднується з дією безумовного подразника (їжа), у результаті чого в головному мозку виникає
тимчасовий нервовий зв'язок між двома центрами (слуховий і харчовий), і дві діяльності
тварини (слухова і харчова) виявляються об'єднаними. Звук дзвінка стає сигналом годування,
який викликає виділення слини. У своїй поведінці тварини керуються сигналами, які І.П.Павлов
називав сигналами першої сигнальної системи. Уся психічна діяльність тварин здійснюється
нарівні першої сигнальної системи.
У людини сигнали першої сигнальної системи також відіграють важливу роль, регулюючи і
спрямовуючи поведінку (наприклад, світлофор). Але, на відміну від тварин, поряд з першою
сигнальною системою у людини є друга сигнальна система. Сигналами другої сигнальної
системи є слова, які можуть заміщати сигнали першої сигнальної системи. Слово може
викликати ті самі дії, що й сигнали першої сигнальної системи, тобто слово — це „сигнал
сигналів".
Таким чином, психічне є властивістю мозку. Відчуття, думка, свідомість є вищим продуктом
особливим чином організованої матерії. Психічна діяльність організму здійснюється за
допомогою великої кількості спеціальних тілесних пристроїв. Одні з них сприймають впливи,
інші — перетворюють їх у сигнали, будують плани поведінки і контролюють їх, треті —
вводять у дію м'язи. Уся ця складна робота забезпечує активну орієнтацію людини в
середовищі.

7. Класифікації психологічних методів

Рання класифікація
Історично найбільш ранньою класифікацією є виокремлення наступних трьох методів як
основних структур організації психологічного дослідження [29, с. 52].
Перший метод — інтроспекція — вивчається в курсах загальної психології та історії психології.
Він не зводиться тільки до того початкового варіанту реалізації методу, з яким ми ознайомилися
на початку цього розділу. Відзначають таку особливість даного методу, як різноманіття
напрямів вивчення за його допомогою внутрішнього досвіду людини, який з'ясовується
суб'єктом шляхом саморефлексії. Це "потік свідомості", становлення думки, нюанси
переживань; "внутрішні смисли". Ці різні предмети внутрішнього самоспостереження
обумовлюють змістовні розбіжності в результатах інтроспекції. Оскільки цей метод є
неспецифічним за своїм предметом, у вундтовській лабораторії з'явився метод
експериментальної інтроспекції, при якому ознакою експериментування була обрана зміна
стимуляції (кольори, звуки, пахощі), а ознакою інтроспекції — засіб експлікації емпіричних
даних (щодо внутрішнього досвіду суб'єкта).
У сучасних прагматичних спробах використати внутрішнє спостереження залишилися дві
важливі складові: 1) аналіз самозвітів досліджуваних, які розглядаються як дані
самоспостереження і 2) оцінка внеску суб'єктивної складової (зумовленої можливостями
здійснення цього процесу індивід) в процесі будь-якого зовнішнього спостереження.
Другий метод найбільш ранньої класифікації — метод екстероспекції, тобто спостереження за
іншою людиною чи групою людей, або зовнішнє спостереження. Звуженим поняттям
екстероспекції є спостереження за поведінкою. Проте зовнішнє спостереження можливе і при
експлікації характеристик процесів і станів, які неможливо звести лише до поведінкових
проявів.
Проникливість психолога, знання ним контексту ситуації входять до набору інших складових,
що забезпечують репрезентативність даних спостереження. Діапазон реальності, що
спостерігається, значною мірою обумовлений теоретичним обґрунтуванням психологічних
реконструювань, які здійснює психолог [29, с. 53].
Коли ми говоримо про метод спостереження в психології, ми повинні розділяти поняття методу
та методик, які входять як складові елементи у психологічне експериментування.
Третій метод — метод розуміння (або герменевтики). Це загальна назва для декількох форм
пізнання, що передбачають "безпосереднє сприйняття чужої душі". Це визначення відбиває
конкретизацію предмета психології як пізнання душі, передбачає можливість використання
різних механізмів для досягнення мети психологічного розуміння. Якщо раніше цей метод
передбачав обов'язкове звернення до феномена інтуїції, то сьогодні частіше використовується
поняття емпатії [29, с. 54].
Якщо в так званій "глибинній" психології в дискусіях стосовно описової та пояснювальної
психології методики розуміння (метод герменевтики) виконували роль самостійних засобів
психологічного пізнання, то в сучасних підходах розуміння розглядається як один із
компонентів мислення або як один із засобів і професійних умінь психолога. Розуміння як
метод, що передбачає інтерпретацію психологом аспектів психологічної реальності, які не
можуть бути переведені на рівень відрефлексованих доводів, означає певне ставлення до рівня
його професіоналізму.
Сучасна систематика психологічних методів
У навчальній літературі склалася традиція окремого представлення методів спостереження,
вимірювання, експерименту і психодіагностичних засобів. Якщо вирішення завдань
діагностики пов'язують з цілями обстеження, то три останні методи — спостереження,
вимірювання й експеримент розглядають в якості дослідницьких парадигм. Розкриття інших
відомих емпіричних методів, таких як бесіда, аналіз індивідуального випадку і т. ін., як
правило, інтегрується у межах більш крупних одиниць структури психологічного знання.
Підручник Т. Корнілової [29], наприклад, побудований у відповідності з розрізненням двох
основних груп дослідницьких методів: пасивно-спостерігацьких — методи спостереження і
кореляційний підхід та активних — зокрема, метод експерименту. До активних методів вона
відносить і так звані квазіексперименти, які теж спрямовані на перевірку каузальних гіпотез,
але не передбачають застосування таких же чітких форм контролю експериментальних
факторів, які реалізуються в істинних експериментах. До "квазіекспериментів" Т. Корнілова
відносить також лонгітюдний, кроскультурний, психогенетичний методи досліджень.
У підручнику В. Дружиніна обґрунтовується доцільність за аналогією з іншими науками
виокремлювати в психології три класи методів [21].
Емпіричні, при використанні яких відбувається зовнішня реальна взаємодія суб'єкта і об'єкта
дослідження.
Теоретичні, коли суб'єкт взаємодіє з мисленнєвою моделлю предмета дослідження.
Інтерпретаційні та дескриптивні, коли суб'єкт (дослідник) взаємодіє зі знаково-символічним
представленням об'єкта дослідження — графіками, таблицями, схемами.
Результатом застосування першої групи методів (емпіричних) є дані, що фіксують стан об'єкта
дослідження показниками приладів, пам'яттю комп'ютера, продуктами діяльності
досліджуваних, даними спостереження дослідника тощо.
Результат застосування теоретичних методів репрезентується у вигляді знання про предмет
дослідження, яке фіксується у вербальній, знаково-символічній або просторово-схематичній
формах.
Щодо інтерпретаційних методів, то їх пропонують розглядати як "місце зустрічі" результатів
застосування теоретичних і експериментальних методів і "місце їх взаємодії" [21, с. 38].
Продуктами інтерпретації є факт, емпірична залежність, модель, теорія, індуктивна гіпотеза і
прийняття чи спростування первинної гіпотези.
С. Рубіниггейн [55] в якості провідних психологічних методів виокремив спостереження і
експеримент. Спостереження поділялось на "зовнішнє" і "внутрішнє" (самоспостереження),
експеримент— на лабораторний, природний і психолого-педагогічний.
Крім того, він виокремив прийоми вивчення продуктів діяльності: бесіду (зокрема, клінічну) і
анкету.
Друга розгалужена класифікація методів психологічного дослідження, яка набула поширення у
вітчизняній психології завдяки Б. Ананьєву, — це класифікація болгарського психолога Г.
Пирйова [1]. Він виокремив як самостійні методи: спостереження (об'єктивне — безпосереднє
й опосередковане); експеримент (лабораторний, природний, і психолого-педагогічний),
моделювання, психологічну характеристику, допоміжні методи (математичні, графічні,
біохімічні та ін.), специфічні методи (генетичний, порівняльний та ін.). Кожний із зазначених
вище методів поділявся на дрібніші. Наприклад, спостереження (опосередковане) включало
анкетування, опитування, вивчення продуктів діяльності тощо.
Б. Ананьєв [1] піддав критиці цю класифікацію і запропонував іншу, поділивши усі методи на:
1) організаційні; 2) емпіричні; 3) засоби опрацювання даних і 4) інтерпретаційні.
До організаційних він відніс порівняльний, лонгітюдний і комплексний методи, до емпіричних
спостереження і самоспостереження, експеримент (лабораторний, польовий і природний),
психодіагностичний метод, аналіз процесів та продуктів діяльності, моделювання і
біографічний метод. В третю групу увійшли методи математико-статистичного аналізу даних і
якісного описання, в четверту — генетичний і структурні методи (класифікації, типології тощо).
У цій класифікації не зазначені теоретичні методи психологічного дослідження. В підручниках
для російських університетів [21, с. 37-38] за аналогією з іншими науками в психології
пропонують виділяти три групи методів: 1) емпіричні; 2) теоретичні; інтерпретаційні. В.
Дружинін вважає за доцільне розглянути усі психологічні емпіричні методи у двохмірному
просторі за такими критеріями: а) міра активності дослідника (наявність чи відсутність
взаємодії з досліджуваним); б) міра об'єктивованості процедури оцінювання емпіричних даних
(опосередкована — безпосередня).
За такими критеріями до активних методів можна віднести експеримент і бесіду (клінічне
інтерв'ю), до пасивних— психологічне тестування і спостереження.
Експеримент і психологічне тестування передбачають об'єктивовану (опосередковану) оцінку
емпіричних даних, а бесіда та спостереження базуються на більш суб'єктивних (безпосередніх)
оцінках дослідником емпіричних даних.