1 Структура і завдання сучасної психології.

Психологія –це наука, що вивчає внутрішні, приховані від зовнішнього

спостереження структури і процеси, знання яких необхідно для пояснення
поведінки людини і тварин, а також психологічних особливостей як
конкретної людини, так і груп людей.

Психологія як багатогалузева дисципліна включає в себе фундаментальну

психологію, мета якої полягає в установленні фактів, механізмів і законів
психічної діяльності, а також прикладну психологію, що вивчає психічні
явища в природному середовищі і використовує отримані у
фундаментальній науці знання в конкретних ситуаціях і умовах , і
практичну психологію, яка використовує психологічні знання для
вирішення конкретних завдань в медицині, педагогіці, спорті і т. д. В
структурі психології виділяють також академічну психологію, що вивчає
теорії функціонування та розвитку психіки).

Виділяють наступні завдання психології:

- Науково-дослідні. Передбачають вивчення законів та механізмів психіки

на різних рівнях її функціонування.

- Діагностичні. Спрямовані на оцінку рівня психічного розвитку, розробку

способів розпізнання психічних особливостей, виявлення окремих
взаємозв’язків психіки упродовж усього життєвого циклу людини з
урахуванням її діяльності.

- Корекційні (психокорекційні). Спрямовані на виправлення дефектів у

психічному розвитку; усунення причин, що призводять до таких дефектів

Найбільш загальними завданнями психології є також:

• вивчення впливу суспільної дійсності на психіку людини та психологію

різних людських спільнот. У цьому аспекті здійснюється психологічний
аналіз діяльності, поведінки і вчинків людини, визначаються вимоги
суспільної дійсності до її психіки тощо;

• розкриття психологічних закономірностей формування в людини готовності

до діяльності та розроблення психологічних шляхів підвищення її
ефективності;

• виявлення психологічних умов підвищення ефективності виховання

громадян, механізмів розвитку та вияву мотивів їхньої поведінки;
• здійснення психологічного аналізу системи «людина – техніка», виявлення
можливості людей щодо їхнього використання, проведення психологічного
аналізу аварій, катастроф тощо;

• забезпечення саморегулювання людиною психічних станів, які виникають у

небезпечних та інших (стресових) ситуаціях, а також визначення умов і
засобів боротьби зі страхом та панікою, запобігання іншим психічним
станам, які знижують ефективність діяльності, і їхнє подолання;

• підвищення ефективності управління в різних сферах суспільства,

розкриття впливу особистості керівника та його стилю керівництва на
психологію колективу, на його суспільну й виховну функції тощо;

• оптимізація всіх аспектів праці та життя людини в різних умовах;

• виявлення умов і чинників ефективної професіоналізації кожної людини з

урахуванням реальних потреб і можливостей суспільства;

• психолого-педагогічне забезпечення розв’язання завдань освіти молодих;

• боротьба з тероризмом і злочинністю, бездуховністю, наркоманією,

алкоголізмом тощо;

• підвищення ролі психології в підтриманні правопорядку, організованості й

дисципліни, психічного здоров’я і добробуту громадян;

• дослідження психолого-педагогічних проблем сучасного стилю практичної

діяльності кадрів, вироблення і впровадження рекомендацій з оволодіння
продуктивними технологіями ефективної праці та життя;

• створення необхідних передумов і комфортних соціально-психологічних

умов для продуктивної життєдіяльності, розкриття творчого потенціалу
суб’єктів праці та життя;

• розвиток психології як інтегративної сфери людинознавства в сучасному

суспільстві.

Відмінності між науковими і життєвими психологічними

знаннями.

Без сумнівну, життєва психологія тісно пов’язана з науковою психологією.

Життя людини побудовано на психологічних відносинах, які людина осягає
на власному досвіду. Тож, якщо людина є живим носієм життєвої психології,
то можна припустити, що протягом власного життя усі ми стаємо
психологами. Завдання людини-психолога полягає у розумінні іншого, у
здатності проникати у проблему співрозмовника, робити на нього
психологічний влив, не володіючи науковими фактами та не маючи
відповідної компетентності. Та виникає питання: Чи здатна людина без
відповідної психологічної освіти, стати гарним вчителем, лікарем,
банківським працівником, спираючись лише на життєвий психологічний
досвід?

Відмінність між науковою та життєвою психологією полягає у тому, що

об’єктом життєвої психології завжди є людина. Із кожною людиною, що
зустрічається на нашому шляху ми намагаємося побудувати психологічний
контакт, так чи інакше вплинути на неї.

Об’єктом наукової психології є людська психіка. Тож, у даному випадку,

треба спиратися на певні наукові факти, володіти знаннями про
закономірність людської поведінки, її взаємодії з іншими людьми, спиратися
на внутрішні параметри кожного.

Ще одна відмінність полягає у способі отримання психологічних знань у

науковій психології та життєвій.

Життєві знання ми здобуваємо вирішуючи власні проблеми, спостерігаючи

за іншими людьми та їх вчинками.

Щоб осягнути знання наукової психології потрібно осягнути величезну

кількість інформації, використовувати методи спостереження, проводити
тестування, експерименти, закріплювати знання на практиці.

Хоча, два види психології, що зазначені вище, мають суттєві відмінності,

можна з упевненістю стверджувати, що існування життєвої психології
неможливе без надбань наукової, адже саме наукові психологічні факти
розкривають глибинність душі людини, що безпосередньо впливає на її
життєві рішення.

Отже, життєва психологія спирається на:

- Знання про особистість;

- Інтуїтивність та ситуативність;
- Спостереження та міркування;
- Досвід однієї людини.
Наукова психологія спирається на:
- Використання наукових знань, прагне до узагальнень;
- Поняття і закони;
- Наукові, теоретичні та експериментальні методи;
 - Досвід, що є безмежним у світі.

Особливості психологічного знання.

Особливість психологічного знання засноване на психічній реальності.

Існує цілий ряд особливостей психологічного знання, які роблять
взаємозалежності між психологією і методологією особливо тісними, а
розвиток їх взаємозумовленим.

Найважливішими особливостями такого роду є:

1. Предметність. Внутрішній світ людини збудован за моделями

зовнішнього. Тож ,тут важливо формулювати характеристики психічних
процесів спираючись на терміни зовнішніх об'єктів.

2. Суб'єктність. Збіг об'єкта (що пізнається) і суб'єкта (хто пізнає), предмета

пізнання та інструменту. Найчастіше об’єктом пізнання стає сам процес
цього пізнання.

3. Чуттєва недоступність. Психічні процеси недоступні прямому чуттєвому

спостереженню. Психологічне знання передбачає укладання, що базується на
співвіднесені картини особистого досвіду і спостереження зі сторони.

4. Спонтанна активність. Психічна активність прямо не випливає ні на

фізіологію внутрішніх процесів організму, ні на біологічні та соціологічні
оточення. У ній немає жорстковстановленної та зафіксованої програми, вона
діє невимушено, спонтанно.

Психологічне знання володіє сильно вираженою активною, діючою

складовою. Психолог не тільки вивчає людину, але він також конструює,
допомагає їй народитися як особистість, змінюватися, розвиватися як
людині. Психологічне знання несе велике світоглядне навантаження,
оскільки воно має безпосереднє відношення до відповідей на питання про
сутність особистості; про природу людських цінностей, що визначають
ставлення до світу; про сенс існування людини і його місці в світі.

Галузі психології та її зв’язок з іншими галузями наукових знань.

Психологія як наука використовується у найрізноманітніших сферах

людської діяльності. Зв'язок психології з іншими науками обопільний: в
одних випадках психологія використовує досягнення інших наук для
розв'язання своїх проблем, в інших - різні науки використовують
психологічні знання для пояснення або розв'язання своїх питань.
Одна з перших класифікацій наук створена Платоном. Класифікація надавала
схему всіх наукових знань тієї епохи, що збігається із структурою самої
психології - структурою пізнавальних здібностей людини.

1. Діалектика - розум, виступає як мистецтво міркування.

2. Фізика - почуттєве пізнання, сприймання.

3. Етика - воля і прагнення.

У системі наук, розробленій Гегелем, психологія посідає місце на одній із

сходинок саморозвитку духу:

— суб'єктивний дух - набуває форми індивідуальної свідомості;

— антропологія - вияви природно-душевного;

— феноменологія - "свідомість, що виявляється" в зовнішній дії;

— психологія - духовна субстанція - мисляча і втілююча зміст. У

класифікаціях XIX століття - в системі О. Конта - для психології взагалі не
було місця.

Психологія посідала місце між біологічними і соціальними науками. І вже

наприкінці XJX століття психологія потрапила до складу наук. Підставою
для такого рішення була очевидна істина: психологія є одним із двох аспектів
будь-якого знання:

по-перше, завдяки своєму об'єктивному змісту — відображенню

властивостей і відношень предметів, які досліджує наука;

по-друге - завдяки своїй внутрішній будові, тобто відповідно до

психологічних моментів наукового аналізу ідей, концепцій і теорій, що
пов'язані із законами і процесами пізнавальної діяльності людини.

Справді, ні математика, ні логіка, ні фізика ніяк не залежать від психології

у своїх методах або теоретичних структурах, але опанування цих структур
можливе лише через здатність людини впливати на предмети і явища. І лише
психологія здатна вивчити ці впливи і діяльність людини в розвиткові знань.

У класифікації наук, створеній Б. Кедровим, психологія посідає належне їй

місце. Схема має вигляд трикутника, вершини якого означають науки:

1) природничі;

2) соціальні;
3) філософські.

Вони пов'язані за принципами: по-перше - субординації розвитку від

нижчого до вищого рівня; по-друге — об'єктивності, оскільки науки повинні
розташовуватися так само, як пов'язані між собою предмети їх дослідження;
по-третє - за принципом розвитку науки і знань, які вони створюють.

Педагогіка також широко використовує психологічні закономірності

навчання та виховання. Низка конкретних галузей психології (педагогічна і
вікова психологія зокрема) взаємодіє з розділами теорії та методики
педагогіки, дидактикою, методиками викладання окремих навчальних
предметів.

Однією з актуальних психолого-педагогічних проблем сучасності є проблема

формування мислення в процесі навчання, яке б давало людині змогу
самостійно засвоювати інформацію, що постійно оновлюється, гарантувало б
розвиток здібностей суб'єкта до продуктивної інтелектуальної діяльності.

Плідний характер взаємозв'язку психології та педагогіки виявляється в тому,

що він є умовою для випередження реальної педагогічної практики,
відкриває нові шляхи пошуку ефективних сучасних технологій навчання та
виховання.

Водночас психологія ґрунтується на даних педагогіки при вивченні

психології формування особистості. Тісним є взаємозв'язок психології з
літературою, мовознавством, історією, мистецтвом, кібернетикою та іншими
науками.

Загальнонаукова та спеціальна методологія психології.

Методологія — вчення про принципи побудови, форми і способи пізнання.

Загальнонаукова методологія  використовується в усіх або в переважній

більшості наук, оскільки будь-яке наукове відкриття має лише предметний,
але й методологічний зміст, розглядає критичний бік матеріалу, що
вивчається.

До загальнонаукових принципів дослідження належать: історичний,

термінологічний, функціональний, системний, когнітивний (пізнавальний),
принцип моделювання.

Застосування історичного принципу спирається на вивчення історичного

досвіду, аналіз та оцінювання історичних подій, фактів, попередніх теорій у
контексті їх виникнення, становлення та розвитку. Отже, історичний підхід
дає змогу дослідити виникнення, формування і розвиток процесів і подій у
хронологічній послідовності з метою виявлення внутрішніх та зовнішніх
зв’язків, закономірностей та суперечностей.

Термінологічний принцип передбачає вивчення історії термінів і

позначуваних ними понять, розробку або уточнення змісту та обсягу понять,
встановлення взаємозв’язку і субординації понять, їх місця в понятійному
апараті теорії, на базі якої базується дослідження. Вирішити це завдання
допомагає метод термінологічного аналізу і метод операціоналізації понять.

Сутність  Функціонального принципу полягає у виділенні в системних

об’єктах структурних елементів (компонентів, підсистем) і визначенні їхньої
ролі (функцій) у системі. Елементи і зв’язки між ними створюють структуру
системи. Кожний елемент виконує свої специфічні функції, які «працюють»
на загальносистемні функції. Структура характеризує систему в статиці,
функції – у динаміці. Між ними є певна залежність.

Зміст Системного принципу полягає в розкритті умов зародження,

розвитку і перетворення системи.

Пізнавальний або когнітивний принцип пов'язаний із загально

філософською теорією пізнання і є методологічною базою для багатьох наук;
особливо ефективним у вивченні динаміки науки та її співвідношення з
суспільством, в обґрунтуванні провідного значення знання в поведінці
індивіда. У центрі досліджуваних проблем знаходиться людина як член
соціуму, представник етносу, психологічний суб’єкт, мовна особа,
комунікант. Пізнавальний принцип у методології не має чітко окреслених
меж, можливості його використання визначаються специфікою галузі.

Для вивчення внутрішніх і зовнішніх зв’язків об’єкта дослідження суттєве

значення має  принцип Моделювання. Метод моделювання зарекомендував
себе як ефективний засіб виявлення суттєвих ознак явищ та процесів за
допомогою моделі (концептуальної, вербальної, математичної, графічної,
фізичної тощо).

Під моделлю розуміють уявну або матеріальну систему, яка відображаючи

або відтворюючи об’єкт дослідження, може замінити його так, що її вивчення
дає нову інформацію про цей об’єкт.

Метод моделювання має таку структуру:

1. постановка завдання;
2. визначення аналога;
 3. створення або вибір моделі;
4. розробка конструкту;
5. дослідження моделі;
6. переведення знань з моделі на оригінал.

Спеціальна методологія дозволяє формулювати свої власні закони і

закономірності, які стосуються своєрідності формування, розвитку і
функціонування тих феноменів, які вона досліджує.

Спеціальної методологією психології виступають її методологічні принципи:

-принцип детермінізму - означає, що психічні явища опосередковуються

природними і соціальними умовами і змінюються зі зміною цих умов;

-принцип єдності свідомості і діяльності- означає, що свідомість і

діяльність не протилежні одна одній, але і не тотожні, а утворюють
нерозривну єдність (свідомість виникає, розвивається і проявляється в
діяльності; діяльність виступає як форма активності свідомості, а саме
свідомість забезпечує активний характер діяльності) ;

-принцип розвитку означає, що психіка може бути правильно зрозумілою і

адекватно поясненною, якщо вона розглядається як продукт розвитку.

-принцип особистісного підходу орієнтує дослідників всіх індивідуальних і

соціально-психологічних особливостей людини.

Загальна характеристика психіки.

Кожна людина здатна переживати емоції, бачити предмети навколо себе,

відчувати запахи. Усі ці явища належать нашій психіці. Для чого потрібна
психіка? Вона існує для того, щоб об'єднати і інтерпретувати інформацію про
світ, співвіднести її з нашими потребами і регулювати поведінку в процесі
адаптації - пристосування до реальності. Ще в кінці XIX ст. У. Джемс
вважав, що основною функцією психіки є регуляція цілеспрямованої
поведінки.

Головна функція психіки - регуляція індивідуальної поведінки на основі

відображення зовнішньої реальності і співвіднесення її з потребами людини.

Психічна реальність влаштована складно, але її умовно можна розділити на:

1. Екзопсіхіку;
 2. Ендопсіхіку;
3. Інтропсіхіку.

Екзопсіхікою називається та частина психіки людини, яка відображає

зовнішню по відношенню до його організму реальність.

Ендопсіхіка - це частина психічної реальності, що відображає стан нашого

організму. До ендопсіхіки належать потреби, емоції, відчуття комфорту і
дискомфорту.

До інтропсихічних явищ відносяться думки, вольові зусилля, фантазії, сни.

Їх важко віднести до деяких станів організму, і неможливо вважати їх
джерелом зовнішньої реальності. Інтропсіхічні процеси і явища можна
вважати як би «власне психічними процесами».

А. Пономарьов виділяє дві функції психіки за відношенням до зовнішнього

світу: творчість (створення нової реальності) і адаптація (пристосування до
існуючої реальності). Антитезой творчості є руйнування - знищення
створеної іншими людьми реальності (культури). Антитезою адаптації є
дезадаптація в її різних формах (неврози, наркоманія, злочинну поведінку і т.
д.).

За відношенням до поведінки і діяльності людини та інших людей , за Б. Ф.

Ломова,треба виділити три основні функції психіки:

пізнавальну (когнітивну);

регулятивну;

комунікативну.

Адаптація і творчість можливі тільки за допомогою реалізації цих функцій.

 Психіка служить людині для побудови «внутрішньої моделі світу», що

включає індивіда в його взаємодії з середовищем. Забезпечують побудову
внутрішньої моделі світу пізнавальні психічні процеси.

Друга найважливіша функція психіки - регуляція поведінки та діяльності.

Психічні процеси, що забезпечують регуляцію поведінки, дуже різноманітні і
різнорідні. Мотиваційні процеси забезпечують спрямованість поведінки і
рівень її активності. Процеси планування і визначення мети забезпечують
створення способів і стратегій поведінки, висування цілей на основі мотивів і
потреб. Процеси прийняття рішень визначають вибір цілей діяльності і
засобів їх досягнення. Емоції забезпечують відображення наших відносин до
реальності, механізм «зворотнього зв'язку» і регуляцію внутрішнього стану.

Третя функція людської психіки - комунікативна. Комунікативні процеси

забезпечують передачу інформації від однієї людини до іншої, координацію
спільної діяльності, встановлення відносин між людьми. Мова і невербальне
спілкування -основні процеси, що забезпечують комунікацію. При цьому
головним процесом, поза сумнівом, слід вважати мову, яка розвинена тільки
у людей.

Усі психічні явища діляться на три групи:

1) психічні процеси;

2) психічні стани;

3) психічні властивості особистості.

Психічний процес - це акт психічної діяльності, що має свій об'єкт і свою

регуляційну функцію.

Психічні процеси підрозділяються на пізнавальні (відчуття, сприйняття,

мислення, пам'ять і уява), емоційні і вольові.

Уся психічна діяльність людини - це сукупність пізнавальних, вольових і

емоційних процесів.

Психічний стан - це своєрідність психічної діяльності, обумовлена її змістом

і ставленням людини до цього змісту.

Психічні стани є стійкою інтеграцією всіх психічних проявів людини при

певній його взаємодії з дійсністю. Психічні стани виявляються в загальній
організованості психіки.

Психічний стан - це загальний функціональний рівень психічної активності в

залежності від умов діяльності людини і її особистісних особливостей.

Психічні стани можуть бути короткочасними, ситуативними і стійкими,

особистісними.

Усі психічні стани підрозділяються на чотири види:

1. Мотиваційні (бажання, прагнення, інтереси, потяги, пристрасті).

2. Емоційні (емоційний тон відчуттів, емоційний відгук на явища дійсності,

настрій, конфліктні емоційні стани - стрес, афект, фрустрація).
3. Вольові стани - ініціативності, цілеспрямованості, рішучості,
наполегливості (їхня класифікація пов'язана зі структурою складної вольової
дії).

Психічні властивості особистості - типові для даної людини особливості

його психіки, особливості реалізації його психічних процесів.

До психічних властивостей особистості відносяться:

1) темперамент;

2) спрямованість особистості (потреби, інтереси, світогляд, ідеали);

3) характер;

4) здібності. 

Така традиційна класифікація психічних явищ йде від І. Канта. Вона лежить
в основі побудови традиційної психології. Однак ця класифікація страждає
штучним відокремленням психічних процесів від психічних станів і
типологічних властивостей особистості: пізнавальні, вольові та емоційні
процеси - ні що інше, як певні психічні можливості (здатності) особистості, а
психічні стани – поточна своєрідність цих можливостей.

2. Функції та будова нервової системи людини.

Нервова система – це ієрархічна структура нервових утворень у хребетних

та людини; центральний регулятор, який забезпечує життєдіяльність
організму як цілого.

Основні функції нервової системи:

1. Організація взаємодії індивіда з навколишнім середовищем:

а) переробка та інтеграція сенсорної інформації, яка надходить із

зовнішнього та внутрішнього середовища організму;

б) програмування адекватної реакції і поведінки індивіда (або особи).

2. Координація роботи внутрішніх органів.

3. Постановка й реалізація цілей поведінки / діяльності.

4. Активна й цілісна адаптація організму до умов існування.

Виникнення нервової системи – результат тривалої еволюції, яка виявилася в
безперервному ускладненні та диференціації фізіологічних механізмів
поведінки.

Структурний та функціональний елемент нервової системи (незалежно від

рівня її організації) – нейрон. Це нервова клітина, основна складова нервової
тканини. Призначення нейрона полягає в проведенні збудження – передачі
нервово імпульсу від одного відділу нервової системи до іншого.

Структура нейрона ідентична у всіх хребетних, він складається з тіла клітини

та відростків, які відходять від нього – дендритів та аксонів.

Нервова система розділяється на три частини:

центральну, яка складається з головного на спинного мозку;

периферичну, яка складається зі спинномозкових та черепно-мозкових

нервів;

вегетативну, що забезпечує інервацію внутрішніх органів та залоз.

Головний мозок – центр психічної діяльності. Він складається з двох

півкуль – правої і лівої; проміжного, середнього, заднього,переднього
мозку. Найбільш значну частину останнього складає кора великих півкуль.

Задній мозок включає продовгуватий мозок, вароліїв

міст та мозочок (малий мозок). Нервові утворення вароліївого мосту та
продовгуватого мозку мають велике значення для підтримки загальної
життєдіяльності організму: вони контролюють спільну діяльність великих
груп м’язів і внутрішніх органів, інтегруючи їх у цілісні системи та
забезпечуючи цим оптимальний перебіг процесів дихання, кровообігу,
травлення тощо.

Мозочок відповідає за регуляцію процесів рухової сфери (моторики). У

ньому “зберігаються” основні програми рухових реакцій, які можуть
знадобитися руховій корі головного мозку для координації складних форм
активності.

Центральна функція середнього мозку також полягає в контролюванні

складних рухів і положення тіла в просторі.

Перелічені структури взаємодіють зі структурами переднього мозку через

“передавальні станції” проміжного мозку.
Основні функціональні утворення проміжного мозку – таламус та
гіпоталамус. Тут відбувається переключення майже всієї інформації, яка
надходить у передній мозок і виходить з нього. У таламусі збираються
імпульси від всіх органів чуття (за винятком нюху) й здійснюється їх
первинний аналіз та синтез. До того ж таламус здійснює функцію
вегетативного вираження емоцій.

Гіпоталамус є сукупністю ядер, від яких залежить ряд важливих органічних

функцій (гормональної, обміну речовин), а також їх узгодження з цілісною
фізіологічною діяльністю організму. Ядра гіпоталамусу контролюють
інформацію, яка надходить від вегетативної нервової системи, і керують
організмом за допомогою вегетативних нервів і гіпофізу. Саме в цій частині
мозку Декарт вбачав “місце зустрічі” душі й тіла.

Продовгуватий, середній і проміжний мозок утворюють стовбурну частину

мозку або мозковий стовбур.

За сучасними науковими даними, спинний мозок і мозковий стовбур

здійснюють головним чином уроджені форми рефлекторної активності
(безумовні рефлекси), тоді як кора великих півкуль підтримує форми
поведінки та саморегуляції, які набуваються за життя, тобто саме психічну
діяльність.

Характерною особливістю будови головного мозку є наявність двох великих

утворень: правої і лівої півкуль. Поверхня цих півкуль, їх кора разом із
кількома невеликими структурами, що знаходяться у глибині,
складає передній мозок.

Передній мозок крім кори великих півкуль містить мигдалину,

гіпокамп, базальні ганглії та переділку, яка утворює стінку між двома
шлуночками. Спеціалізація структур переднього мозку полягає в
забезпеченні “вищих” (“інтелектуальних”) психічних функцій.

Кора головного мозку складається з ділянок, які за своїм розташуванням

мають назви: потилична (відповідає за зорове сприймання); вискова (слух,
у людини також і мовлення); тім’яна (реакції на сенсорні стимули й
керування рухами); лобна (координація функцій інших областей кори).

Встановлено також, що психічні функції певним чином розподілені між

правою і лівою півкулями. Обидві півкулі здатні отримувати та
опрацьовувати інформацію у вигляді образів й у формі вербальних стимулів
(слів), але існує міжпівкульна функціональна асиметрія головного
мозку – різний ступінь виявленості тих чи інших функцій у лівій та правій
півкулях.

Функції лівої півкулі – читання, лічба, тобто переважно оперування

знаковою інформацією (словами, цифрами, символами тощо). Ліва півкуля
забезпечує можливість вирішення логічних завдань , без яких неможливе
послідовне логічне мислення. Розлад діяльності лівої півкулі призводить до
порушення мовлення (поява афазій), блокує можливість нормального
спілкування, при глибокому порушенні нервової тканини призводить до
серйозних дефектів мислення.

Права півкуля оперує образною інформацією, забезпечує орієнтацію в

просторі, сприймання музики, емоційне ставлення до об’єктів сприймання та
інтуїцію. Обидві півкулі функціонують у постійній взаємодії. Функціональна
асиметрія властива тільки людині.

Види нервових клітин.

Мозок людини складається з нервових клітин. Звичайна нервова клітина

отримує інформацію від сотень і тисяч інших клітин і передає її сотням і
тисячам. Розмір їх коливається від 1-2 мікрон (фотоелементи сітківки) до
1000 мікрон (гігантські нейрони молюсків), колір - від білого до
жовтогарячого і блакитного. Форма нейронів зазвичай неправильна,
наприклад, бувають клітини, схожі на волоський горіх, що виходить з-за
складчастості мембрани. Найчастіше нейрон схожий на краплю.
Фунщіональна класифікація нейронів грунтується на положенні нейроцита у
складі рефлекторної дуги. 

Аферентні нейрони (рецеп-торні, чутливі) сприймають подразнення і

трансформують його у не-рвовий імпульс. 

Еферентні (моторні, рухові) забезпечують передачу нервового імпульсу на

робочу структуру органа.

 Асоціативні (вставні) нейрони — передають нервовий імпульс між

нейронами.

Нервові клітини можуть мати багато відростків - аксонів і дендритів.

Нервова клітина має виключно складну будову, вона є субстратом

найбільш високоорганізованих фізіологічних реакцій. Нейрони мають
електричний заряд, рівний в стані спокою приблизно -50 мілівольт (мВ). Це
називається мембранним потенціалом. Нервові клітини можуть дуже швидко
змінювати різницю потенціалів, що вимірюється між внутрішнім вмістом і
зовнішньою поверхнею мембрани, в цьому їх головна відмінність від будь-
якої іншої клітини тіла.

Аксон — (від лат. ахоп - вісь, нейрит або осьовий циліндр) це довгий
відросток, який завжди в клітині один. Діаметр по всій довжині незмінний,
він не розгалужується, але може давати колатералі, що мають інший
напрямок. Закінчується аксон термінальним розгалуженням, по ньому
проходить нервовий імпульс у напрямку від перикаріону нейрона.

Дендрити - це, здебільш, короткі відростки, які розгалужуються

деревоподібно; основи дендритів мають конічне розширення. Нервовий
імпульс ці відростки передають у напрямку до тіла нейрона. Нейроцити
мають у центрі перікаріону кругле або овальне ядро з незначною кількістю
гетерохроматину і значним вмістом еухроматину, що характеризує різний
рівень синтетичних процесів, а звідси і функціональний стан клітини.
Цитоплазма (нейроплазма) нервових клітин характеризується наявністю
дуже розвинених органел, що відповідає їх високій функціональній
активності.
Розрізняють три типи організованих структур нейроплазми:

- Загальні органели,

- Включення

- Спеціальні органели.

В аксонах, що не містять органел білкового синтезу, цитоплазма постійно

переміщується від перікаріона до терміналів. Розрізняють повільне та
швидке аксонні транспортування білків і ферментів для синтезу медіаторів у
синапсах та речовин для синаптичної функції. Ретроградний потік
цитоплазми забезпечує повернення ряду компонентів із закінчень у тіло
нейрона.

Поняття про синапс.

Синапс - це певна зона контакту відростків нервових клітин та інших

незбудливих і збудливих клітин, які забезпечують передачу інформаційного
сигналу. Синапс морфологічно утворюється контактуючими мембранами 2-х
клітин. Мембрана, що відноситься до відростку нервових клітин зветься
пресинаптичної мембраною клітини, в яку надходить сигнал, друга її назва
- постсинаптична. Разом з приналежністю постсинаптичної мембрани
синапс може бути межнейрональних, нейромускулярним і нейросекреторні.
Слово синапс було введено в 1897 р Чарльзом Шеррінгтоном (англ.
Фізіологом).

Синапс - це спеціальна структура, яка забезпечує передачу від нервового

волокна нервового імпульсу на інше нервове волокно або нервову клітину, а
щоб відбувся вплив на нервове волокно від рецепторною клітини (області
зіткнення один з одним нервових клітин та іншого нервового волокна),
потрібно дві нервові клітини .

Синапс - це невеликий відділ у закінченні нейрона. При його допомозі йде

передача інформації від першого нейрона до другого. Синапс знаходиться в
трьох ділянках нервових клітин. Також синапси знаходяться в тому місці, де
нервова клітина вступає в з'єднання з різними залозами або м'язами
організму.

Всі синапси ЦНС можна класифікувати в такий спосіб:

1. За локалізацією: центральні (головний і спинний мозок) і периферичні

(нервово-м’язевий, нейросекреторний синапс вегетативної нервової системи).
Центральні синапси можна у свою чергу розділити на аксо-аксональнi,
аксо-дендротичнi (дендритнi), аксо-соматичнi, дендро-дендротичнi,
дендро-соматичнi. Відповідно Г. Шеперду, розрізняють реципрокнi
синапси, послідовні синапси і синаптичнi гломерули (різноманітним
засобом сполучені через синапси клітини).

2. За розвитком в онтогенезі: стабільні (наприклад, синапси дуг

безумовного рефлексу) і динамiчнi, що з’являються в процесі
індивідуального розвитку.

3. За кінцевим ефектом: гальмiвнi і збудливі.

4. За механізмом передачі сигналу: електричні, хімічні, змішані.

5. Хімічні синапси можна класифікувати за природою медiатора-

холiнергiчнi (медiатор АХ), адренергiчнi (НА), дофамiнергiчнi (дофамiн),
ГАМК-ергiчнi, глiцинергiчнi, глутаматергiчнi, аспартатергiчнi.

Механізми передачі нервового імпульсу.

Ідея гуморальної передачі нервового імпульсу є порівняно давньою. Перша

згадка про хімічну медіацію належить Дюбуа-Раймону (1877). У 1921 році
віденським фармакологом О. Леві проведено знаменитий дослід на серці,
яким  остаточно було підтверджено хімічну передачу збудження в синапсі.

Медіатор синтезується в закінченнях аксона, де й накопичується у

везикулах. Виділення може відбуватись як спонтанно, без зовнішньої
стимуляції у стані відносного спокою, так і при збудженні.

Нервово-м'язовий синапс – це місце контакту закінчення аксона рухового

нерва з м'язовим волокном, через який передається інформація від нервової
системи до м'яза.

Структурними елементами нервово-м'язового синапсу є: 

пресинаптична мембрана – це мембрана закінчення аксона рухового нерва; 

постсинаптична мембрана – це плазматична мембрана м'язового волокна; 

синоптична щілина – це простір між пре- і постсинаптичною мембраною,

який становить 20-50 нм.

У нервовому закінченні рухового нерва знаходиться медіатор ацетилхолін,

який синтезується з холіну і ацетилкоензиму- А за участю ферменту
ацетилтрансферази.

Синтезований ацетилхолін зберігається разом з АТФ і протеогліканом. В

одній везикулі знаходиться 5000-10000 молекул ацетилхоліну.

Проведення збудження через нервово-м'язовий синапс має такі етапи :

1. Надходження ПД до мембрани нервового закінчення (пресинаптичної

мембрани) та її деполяризація.

2. Деполяризація приводить до відкриття воріт Са2+- каналів у

пресинаптичній мембрані, через які шляхом дифузії входять іони кальцію в
нервове закінчення.

3. Підвищення концентрації іонів Са2+ у нервовому закінченні призводить

до наближення везикул з медіатором до пресинаптичної мембрани та їх
розкриття.

4. Ацетилхолін шляхом дифузії проникає до постсинаптичної мембрани -

мембрани м'язового волокна - кінцевої пластинки (КП). де взаємодіє з
нікотиновими (Н) холінорецепторами.
5. Внаслідок взаємозв'язку "ацетилхолін - холінорецептор" відкриваються
ворота натрієвих і частково калієвих каналів.

6. Деполяризація кінцевої пластинки має назву "потенціал кінцевої

пластинки" (ПКП), його величина сягає близько 0,5 мВ. Це місцевий
потенціал, який викликає місцеві електричні струми на мембрані м'язового
волокна. Завдяки сумації місцевих електричних струмів на мембрані
генерується ПД, поширення якого викликає функцію м'язового волокна -
його скорочення.

7. Дія ацетилхоліну припиняється внаслідок його розщеплення на КП до

оцтової кислоти і холіну під впливом ферменту ацетилхолінестерази (АХЕ).

8. Половина холіну, що утворився, повертається через пресинаптичну

мембрану в нервове закінчення аксона вторинним активним транспортом,
поєднаним з транспортом іонів натрію, для синтезу нових квантів
ацетилхоліну.

Механізм рефлекторної діяльності.

В основі всіх форм системної діяльності мозку знаходиться універсальний

принцип – рефлекторність, тобто організація нервових процесів за
типом безумовних або умовних рефлексів.

Схема дії будь-якого рефлексу має назву “рефлекторна дуга” або, у більш
складному й точному варіанті – “рефлекторне кільце”. Ця схема відображає
характер зв’язку між аферентними та виконавчими відділами нервової
системи, тобто між аналізатором (органом чуття, який поставляє сенсорну
інформацію) та ефектором (органом руху, який забезпечує корекцію
поведінки).

Згідно з фундаментальною теорією І.П.Павлова розрізняють безумовні та

умовні рефлекси.

Безумовний рефлекс –стереотипна форма реагування на біологічно значущі

впливи зовнішнього світу або зміни у внутрішньому середовищі організму.
Безумовні рефлекси здійснюють пристосування до відносно стійких умов.

Умовний рефлекс – один із двох основних типів рефлексів, відкритий і

всебічно досліджений великим російським фізіологом І.П.Павловим.
Різноманітні види умовних рефлексів утворюються за певних умов у процесі
життєдіяльності організму на базі природжених, безумовних рефлексів.
Умовний рефлекс виникає внаслідок декількаразового поєднання дії
безумовного подразника (зокрема, харчового) з дією будь-якого чинника,
який хоча й сприймається організмом, але є індиферентним щодо його
життєвих потреб (наприклад, дзвінка, спалаху електролампи). При цьому
індиферентний подразник має дещо випереджати в часі або діяти водночас з
безумовним подразником. Виникнення умовного рефлексу полягає в
набуванні організмом властивості спричиняти на подразник, що раніше був
для нього індиферентним, таку саму реакцію, яку до цього міг викликати
лише безумовний подразник. Ця зміна пояснюється тим, що індиферентний
раніше подразник починає виконувати роль сигналу про наступну
закономірну появу безумовного подразника. Цей подразник, що став
сигнальним (або просто “сигнал”), називають також умовним, бо роль
сигналу він набуває й виконує лише за певних умов. Звідси також і назва
умовного рефлексу, якою позначається механізм замикання й
функціонування тимчасових нервових зв’язків.

Види рефлексів.

Обґрунтування рефлекторної природи всіх видів психічної діяльності є

заслугою російської фізіології, і насамперед двох її великих представників –
І .М.Сеченова та І.П.Павлова.

Рефлекси бувають безумовними, тобто вродженими, і умовними, тобто

набутими протягом життя людини, або тварини.

Безумовні
Вродженні реакції, передані
спадково. Рефлекторні центри
знаходяться на рівні спинного мозку
в центрі та в стовбурі головного.
Рефлекси: харчові, статеві, оборонні.
Значення: допомагають виживанню,
використання «досвіду предків» на
практиці.
Умовні
Надбані в процесі життєдіяльності, не
спадкові реакції огранізму.
Виникають на основі життєвого
досвіду організму.
Рефлекторні центри знаходяться в
корі головного мозку
Рефлекси: слиновиділення на запах
їжі.
Значення: допомагають
застосовуватися до мінливих умов
навколишньої середи.
Динамічний стереотип

Динамічний стереотип — це послідовний ланцюг умовно-рефлекторних

актів, які здійснюються в чітко визначеному часі, і є наслідком реакції
організму на систему позитивних (тих, що підкріплюються) і негативних (або
гальмівних) умовних подразників.

Динамічний стереотип є основою утворення звичок у людини, формування

певної послідовності в трудових операціях, набуття вміння і навичок.

В основі утворення динамічного стереотипу лежить: біг, ходьба, гра на

музичних інструментах і т.д.

 Формуванням відповідного динамічного стереотипу пояснюється

виникнення звичок, уподобань, навичок у виконанні звичної роботи,
навчання. У цьому полягає позитивна роль динамічного стереотипу.
Негативна, полягає в тому, що його перебудова це тривалий і важкий процес.
Тому він перешкоджає перенавчання. Крім цього, у людей зі слабким типом
нервової діяльності перебудова динамічного стереотипу супроводжується
порушеннями нервово-психічної діяльності, у вигляді неврозів і психозів
(різка зміна обстановки, звичної діяльності тощо).

Типи вищої нервової діяльності (за І. Павловим).

І. П. Павлов пов’язав чотири типи темпераменту, визначених античною

класифікацією, з властивостями нервової системи, виділивши серед них
силу, зрівноваженість і рухливість збудливого та гальмівного процесів.

Темперамент, як відображення особливостей нервової системи — один з

інструментів сприйняття і реакції. У психології темперамент поділяють на
чотири типи: холеричний, сангвінічний, флегматичний і меланхолійний.

Чотири основних комбінації цих властивостей І.П. Павлов описав як

чотири типи ВНД, співвідносні з типами темпераменту Гіппократа:

Сангвінік – сильний, врівноважений, рухливий тип (“живий”) відзначається

високою психічною активністю, енергійністю, високою працездатністю,
швідкістю та жвавістю рухів, різноманітною багатою мімікою. Намагається
часто змінювати враження, багато спілкується, емоції здебільшого позитивні,
легко і швидко переживає невдачі;

Флегматик – сильний, врівноважений, інертний тип (“спокійний”) –

наділений низьким рівнем психічної активності, повільністю в рухах,
невиразною мімікою, утрудненням переключення від одного виду діяльності
на інший і адаптації до нової обстановки, переважанням рівного, спокійного
настрою;

Холерик – сильний, неврівноважений тип (“нестримний”) –характеризується

високим рівнем психічної активності, енергійністю дій, різкістю рухів,
нетерпимістю, різкими змінами настрою;

Меланхолік– слабкий тип (“слабкий”) має низький рівень психічної

активності, загальмовані рухи, стриману моторику і мову, швидко
втомлюється, переважають негативні емоції.

Вроджені спеціально людські типи :

– художній;

– розумовий;

– проміжний.

Художній тип (правопівкульний), відрізняється образним сприйняттям

світу, синтетичним мисленням, емоційністю.

Мислительний тип (лівопівкульний, превалює розвиток другої сигнальної

системи): характеризується аналітичним типом мислення, поміркованістю
почуттів.

Середній (проміжний) тип: зустрічається приблизно у 80 % випадків,

характеризується урівноваженою діяльністю сигнальних систем.

Павлов зробив спробу з'ясувати природу темпераменту. Проте,

ототожнюючи тип темпераменту з типом нервової системи, він звів психічне
до фізіологічного, що є виявом фізіологічного редукціонізму (деякого
спрощення, зведення складного до простого) в психології.

Рушійні сили розвитку особистості

Процес становлення людської особистості відбувається

невимушено,природним чином. Зовнішні умови функціонують завдяки
суспільному середовищу,навчанню,праці,які допомагають якісному розвитку
індивіда. Зовнішні умови впливають на процес розвитку через внутрішні
умови, що містяться в самому індивіді.

Зовнішні і внутрішні умови розвитку є протилежностями, пов'язаними між

собою. Зовнішнє, об'єктивне, соціальне засвоюється індивідом і стає
внутрішнім, суб'єктивним, психічним, яке визначає його нове ставлення до
зовнішнього світу. Зовнішнє стає внутрішнім, психічним, зазнаючи певних
змін, перетворень. Відбувається і протилежний процес - екстеріоризація, за
допомогою якого здійснюється об'єктивація внутрішнього, його перехід у
зовнішній план діяльності. Співвідношення зовнішнього і внутрішнього,
об'єктивного і суб'єктивного, соціального і психічного змінюється на різних
етапах розвитку особистості, набуває індивідуальних особливостей.
Суперечність між зовнішнім і внутрішнім стає джерелом "саморуху",
психічного розвитку індивіда, становлення особистості.

Внутрішні суперечності, що виникають у житті людини, спонукають до

активності, спрямованої на їх подолання. Та натомість постають нові
суперечності, котрі знову виступають як внутрішні спонуки до
вдосконалення особистості, її діяльності та поведінки.

Складний характер "саморуху" розвитку особистості був розкритий Г. С.

Костюком. Однією з основних суперечностей, що закономірно виявляються
на всіх вікових етапах, є розходження між новими потребами, цілями,
прагненнями особистості, яка розвивається, та досягнутим нею рівнем
оволодіння засобами, необхідними для їх задоволення. Ці суперечності
виникають тому, що мотиваційний бік розвитку особистості випереджає його
змістову й операційну сторони. Такі внутрішні суперечності розв'язуються в
дитинстві у сюжетній грі дошкільників, через яку вони активно включаються
у життя дорослих, засвоюють їхній досвід. Суперечності постають і в процесі
появи нових потреб і мотивів та боротьби зі старими або коли виникає
потреба в підпорядкуванні ближчих, безпосередніх, індивідуальних мотивів
віддаленішим, опосередкованим, суспільним мотивам діяльності.

Значні суперечності виявляються в діалектичному за своїм характером

процесі становлення пізнавальної сфери особистості. Вони детермінують
перехід від безпосереднього перцептивного (пов'язаного зі сприйняттям) до
опосередкованого мисленнєвого пізнання індивідом об'єктивної дійсності,
від нижчих до вищих ступенів розвитку мислення, від аналітичного
виділення різних ознак об'єктів до синтетичного їх відображення, об'єднання
у групи, що позначаються словами, поняттями.

Отже, рушійні сили психічного розвитку - це виникнення та розв'язання

протиріч, які є результатом розвитку дитини на попередніх вікових стадіях.
Розв'язання протиріч призводить до виникнення нових властивостей, нових
видів діяльності, нових характеристик свідомості та особливостей
особистості дитини. Це і складає зміст її психічного розвитку. Джерелом та
внутрішнім змістом розвитку є боротьба протилежностей, внутрішні
суперечності і протиріччя. Внутрішні суперечності на кожному етапі
онтогенезу мають свій зміст, форму виявлення і способи подолання. На
початкових етапах розвитку особистості внутрішні суперечності можуть не
усвідомлюватися, але поступово перетворюючись в об'єкт самосвідомості,
вони спонукають індивіда на свідоме цілеспрямоване самовдосконалення.

Психологічна структура особистості

Особистість слід розглядати як складну систему, в якій диференціюються та

інтегруються психічні властивості, що розвиваються в індивіді під впливом
соціальних факторів в умовах здійснення ним діяльності та спілкування з
іншими людьми. Можна виділити три основних аналітичних напрями, у яких
здійснювалися спроби формування базових системних засад побудови
цілісної психологічної структури особистості. Це соціально-психолого-
індивідуальний, діяльнісний та генетичний напрями.

Прикладом може слугувати функціональна динамічна психологічна

структура особистості К. К. Платонова (1906- 1983). Він виділяв у структурі
особистості чотири під структури:

-соціально зумовлену підструктуру спрямованості особистості;

- надструктуру досвіду;

-підструктуру психічних процесів;

- підструктуру біопсихічних властивостей особистості.

Крім того, вчений розглядав і другий ряд - підструктури здібностей і

характеру. Із застосуванням принципу "накладання" одного ряду підструктур
на другий був зроблений крок до системної побудови двовимірної
психологічної структури особистості.

Цікавий і перспективний проект синтезу інших двох вимірів психологічної

структури особистості здійснив у 30- 50-х роках відомий німецький психолог
Ф. Лерш. Він запропонував поєднати соціально-психолого-індивідуальний і
діяльнісний плани особистості у вигляді двовимірної горизонтально-
вертикальної схеми. Цей варіант побудови структури особистості підтримали
українські психологи Г. С. Костюк і П. М. Пелех.

За Ф. Лершем, горизонтальний параметр особистості утворюють психічні

процеси та функції, що виникають і розвиваються в особистості на основі
"закону комунікації". Горизонтальний вимір складається з чотирьох "членів":
мотиваційного, чуттєвого (або емоційного), пізнавального, діяль-нісного.
Вертикальний параметр остистості розглядається як внутрішній результат
"горизонтальної" діяльності, як внутрішні сили особистості, котрі утворюють
нашарування у формі диспозиції психічних властивостей, навичок, звичок
тощо. Вони динамічні, бо беруть участь у "горизонтальній" діяльності
особистості - у відчутті, сприйманні та інших психічних процесах.

Вертикальна структура особистості утворюється такими диспозиціями, як:

а) особистісна надбудова;

б) ендотимна основа особистості - її внутрішні спонукання, прагнення,

потреби та почуття як мотиви діяльності;

в) зовнішній обсяг переживань особистості - її відчуття, сприймання, уява,

пам'ять, фантазія, мислення, діяльна поведінка тощо;

г) життєва основа особистості - сукупність органічних процесів живої істоти,

серед яких найважливішими є фізіологічні процеси у нервовій системі.
Розвиток особистості у горизонтальному та вертикальному вимірах - це
єдиний процес. Будь-яка психічна функція горизонтального ряду залишає
свої сліди у вертикальному раді нашарувань, диспозицій і навпаки.

Підсумовуючи аналіз наукових даних, можна стверджувати, що в основі

системної психологічної структури особистості лежать три базових виміри:

І - соціально-психолого-індивідуальний - вертикальний;

II - діяльнісний - горизонтальний;

IIІ - генетичний - віковий, за допомогою якого характеризується рівень

розвитку властивостей особистості, її задатків і здібностей на певному етапі
становлення індивіда як особистості.

Потреби як джерело активності особистості.

Потреба — це стан індивіда, він відчуває потребу в об’єктах, необхідних

для існування і розвитку, що виступає джерелом його активності.

Потреби людини мають і суспільний, і особистісний характер. Поєднання

суспільного в потребах може пояснити той факт, що більшість потреб
пов’язана з потребами суспільства, групи, до якої вона належить.

Людина знаходиться в стані постійної потреби в чому-небудь, що в кожний

момент наповнюється конкретним змістом (тобто стає предметом потреби). 
Структура потреб у кожної людини вельми індивідуальна, вона залежить
як від історичних (онтогенетичних) чинників, так і від ситуативних і тому є
мінливою. Кожна потреба по відношенню до інших виступає як причина,
наслідок, засіб, умова, перешкода і т.п. Так само і об’єкти зовнішнього світу
для людини періодично міняють свою важливість (значущість).

Потреби людиною можуть усвідомлюватися більшою чи меншою мірою,

усвідомлювати потребу — це значить бути в змозі висловити її. Значення
потреб полягає в тому, що саме вони управляють людиною, визначають її
поведінку.
При цьому, одна з незадоволених потреб як би стає головною,
актуалізується і саме вона в даний момент визначає поведінку людини.
Потреба, яку здійснили більше не є бажаною

Численні потреби людини можна класифікувати за різними підставами:

-За своїм походженням потреби можуть бути: природними і культурними.
-За характером предмету: матеріальними і духовними
-за відношенням до вимог суспільства: етично-виправданими і
аморальними.
Всі потреби характеризуються рядом загальних властивостей, а саме:
-мають суспільно-особистісний характер;
-не залишаються постійними, а безперервно змінюються і розвиваються;
-мають відносний характер, тобто формуються з врахуванням соціального
прошарку, до якого людина себе зараховує.

Види потреб:
матеріальні (потреба в одязі, житлі, потреба в русі, особливо у дітей)
духовні (потреба в пізнанні, в творчості, в етичній насолоді);
соціальні (потреба в спілкуванні, в праці, визнанні заслуг).

Потреби людини обумовлені процесом її виховання, залучення до світу

культури, представлені як наочно (матеріальні потреби), так і функціонально
(духовні потреби).

Усвідомлюючи мету своєї активності суб’єктивно як потребу, людина

задовольняє потребу через досягнення мети.
Потреби виявляються в мотивах поведінки (потягах, бажаннях, інтересах і
т.д.), які спонукають людину до діяльності.

Потреби особистості утворюють ієрархічну структуру, яка визначає всю

поведінку людини;
Потреби більш високих рівнів починають виявлятися тоді, коли задоволені
хоча б частково потреби більш низьких рівнів. Вищі потреби генетично є
більш пізніми.Чим вищим є рівень потреби, тим менш вона важлива для
виживання, тим на довше може “відсунути” її задоволення, і тим легше від
неї на якийсь час відмов йтися. Вищі потреби суб’єктивно сприймаються як
менш насущні.
Задоволення вищих потреб сприяє розвитку особистості, частіше
приносить щастя і радість і збагачує внутрішній світ. Життя на більш
високому рівні потреб означає його більш високу біологічну ефективність
(більшу тривалість життя, менше хвороб і т.д).

Спрямованість особистості

Основними проявами спрямованості є потреби та мотиви, ціннісні орієнтації,

рівень домагань, перспективи та цілі особистості.

Мотиви - це пов'язані із задоволенням певних потреб спонукання до

діяльності. Вони відрізняються одне від одного видом потреби, яка в них
виявляється, формами, котрих вони набувають, широтою чи вузькістю,
конкретним змістом діяльності, в якій реалізуються.

Мотиви розрізняють за їхньою усвідомленістю. Неусвідомлюваними

мотивами є установки і потяги, усвідомлюваними - інтереси, переконання,
прагнення.

Неусвідомлювані мотиви: 

Настанова - це неусвідомлюваний особистістю стан готовності до певної

діяльності чи поведінки.

Потяг - це спонукання до діяльності, що є недиференційованою,

недостатньо чітко усвідомленою потребою, невиразна потреба в чомусь. Він
швидкоплинний: потреба або згасає, або перетворюється в прагнення. Потяги
характерні для юнацького віку як провісники майбутніх прагнень -
усвідомлюваних мотивів.

Схильності характеризують спрямованість особистості на те чи інше

заняття.

Світогляд допомагає особистості вибудувати систему поглядів на самого

себе, суспільство та світ навколо.

Інтерес - це емоційний вияв пізнавальних потреб особистості.

За метою інтереси поділяються на безпосередні й опосередковані.
Безпосередні інтереси зумовлює емоційна привабливість об'єкта.

Опосередкований інтерес виникає щодо результату діяльності, хоча сам

процес не завжди цікавить суб'єкта. Оптимальним для результату діяльності
є поєднання безпосередніх та опосередкованих інтересів.

За глибиною інтереси поділяють на поверхові і глибокі.

За широтою - на широкі і вузькі. Широкі інтереси розподілені між багатьма

об'єктами; вузькі сконцентровані в одній галузі.

За стійкістю інтереси поділяються на стійкі і не стійкі. Стійкість інтересу

зумовлює тривалість збереження його інтенсивності. Стійкий інтерес є
сигналом, показником здібностей людини.

Переконання - це система знань, пропущених через почуття. Переконана та

людина, в якої ідеї поєдналися зпочуттям і волею. Вона не здатна на
вчинок, що суперечить її принципам.

Прагнення

Усвідомлюваним мотивом є також прагнення особистості, тобто мотиви

поведінки, в яких виявлена потреба в чомусь, що може бути досягнуто
вольовими зусиллями. Оскільки прагнення не задовольняють інакше, ніж
через спеціально організовану діяльність, вони здатні підтримувати
активність особистості протягом тривалого часу.

Формою прагнень є також ідеал як потреба наслідувати приклад, взятий

особистістю за зразок поведінки. Ідеалом може бути конкретна особа,
збірний образ чи суспільні цінності. Ідеали завжди відбивають життя: не
можна уявити щось, елементів чого не було б у реальності.

Поняття про задатки і здібності. Структура здібностей.

Важливою характеристикою особистості є її здібності -  індивідуально-

психологічні особливості людини, що виявляються в діяльності і є умовою її
успішного виконання. Здібності тісно пов’язані зі знаннями, уміннями і
навичками людини, забезпечуючи їх швидке надбання, закріплення й
ефективне застосування на практиці.

Природною основою формування здібностей є задатки - вроджені

фізіологічні особливості нервової системи, мозку, органів почуттів і руху.
Задатки є необхідною, але не достатньою умовою розвитку здібностей.. З
іншого боку, наявність задатків ще не означає, що вони розів’ються в
здібності.

В даний час установлено, що генотип визначає тільки потенційні можливості

людини, а середовище і виховання – наскільки ці можливості будуть
реалізовані. Варто також врахувати, що і самі задатки багатозначні, й у
залежності від діяльності, у яку буде включена людина, можуть розвитися
дещо різні здібності. Так, при доброму слуху і почутті ритму одна людина
стане композитором, інша – диригентом, третя – виконавцем, а четверта –
музичним критиком.

Виділяють такі види здібностей:

- природні, що формуються на базі вроджених задатків при наявності

елементарного життєвого досвіду через механізми навчання типу умовно-
рефлекторних зв’язків;

- специфічні, що формуються й забезпечують розвиток у соціальному

середовищі, серед них виділяють загальні і спеціальні здібності.

Загальні здібності визначають успіхи людини у будь-яких видах діяльності.

Про наявність загальних здібностей судять, насамперед, за рівнем розвитку
розумових якостей – гнучкості, критичності, самостійності, широти мислення
і т.п.

Сукупність усіх розумових здібностей, що забезпечують людині можливість

вирішувати різноманітні задачі, звичайно називають інтелектом.

Специфічні розходження в обдарованості виявляються насамперед у

спрямованості інтересів до тієї або іншої сфери людської діяльності,
виявляючись у спеціальних здібностях, що допомагають досягти високих
результатів у певній області діяльності (математичній, технічній, художній,
спортивній і т.д.). Ці здібності можуть доповнювати і збагачувати одна одну,
але кожна з них має власну структуру, у якій розрізняють провідні і
допоміжні властивості.

Крім загальних і спеціальних здібностей виділяють:

 теоретичні (визначають схильність людини до абстрактно-логічного

мислення) і практичні (зумовлюють успіх у конкретно-практичних діях);

 репродуктивні, що забезпечують здатність засвоювати знання, уміння,

навички, і механічно відтворювати їх, та творчі, що позв’язані з процесом
створення нових оригінальних ідей, здобутків матеріальної і духовної
культури;

  спілкування, взаємодія з людьми, що забезпечують можливість

входження в контакт із різними людьми, викликати їх позитивне ставлення
до себе.

Можна розрізняти здібності і за рівнем їх розвитку. Високий рівень розвитку

називають талантом, надвисокий – геніальністю.