М.СТАРИЦЬКИЙ.

СОЦІАЛЬНО-ПСИХОЛОГІЧНА ДРАМА «ТАЛАН»

Талант – це природні здібності людини до якогось виду діяльності або людина з якимось
видатними здібностями (музичний талант, поетичний талант, інженерний талант). ...
Молодий талант потрібно розвивати і підтримувати. Талан – це удача, успіх, щаслива або
нещаслива життєва доля.

1. Новаторство М.Старицького у розробці теми богемного життя. Реалістична основа

п’єси. М. Старицький – талановитий поет, відомий прозаїк, майстерний перекладач. Однак
найпомітніший слід він залишив на ниві національної драматургії й театру. Цілий ряд творів М.
Старицького наповнений новими конфліктами, тематикою, нетиповими для українських тогочасних
драм героями. На особливу увагу заслуговує його соціально-психологічна драма "Талан". Саме у цій
п’єсі М.Старицький одним із перших серед українських письменників доторкнувся до теми життя
інтелігенції під новим кутом зору. Твір має підзаголовок: "Із побуту малоруських акторів". П'єса
присвячена видатній українській актрисі М. Заньковецькій, яка й стала прототипом головної героїні
– Марії Лучицької.

Твір М. Старицького вирізняється високою драматичною напругою почуттів, гостротою

конфліктів, діалогічною і монологічною майстерністю. Перед глядачами постає історія нелегкого
життя жінки-акторки, людини великого таланту і високих душевних якостей та духовних поривань,
яка опиняється перед вибором між служінням мистецтву й особистим щастям. Тематика п’єси та її
герої є новаторськими для національної драматургії. Залишаючи тему села, традиційну для
української літератури ХІХ ст., автор спробував показати життя творчої інтелігенції, тогочасні
проблеми театру, такі близькі йому самому.
Риси "нової драми" відчутні у художньому вирішенні образу головної героїні драми "Талан".
Письменник формує при цьому й певний ідеал жінки – це соціально активна особистість, яка має у
своїй сутності лідерський характер та вольову вдачу. Саме такою читач побачив Марію Лучицьку.
Драматург не лише показує жінку як незалежну сильну особистість, але й  вибудовує емансипаційну
опозицію "слабкий чоловік – сильна жінка" [3, с. 236]. М. Старицький вдається до властивого "новій
драмі" поглибленого психологізму, змальовуючи героїню як глибоко емоційну, вразливу натуру з
цілісним характером..
У драмі "Талан" помітна особлива увага до проблеми митця і мистецтва, життєвого вибору
творчої особистості, що згодом стане однією з найбільш актуальних проблем, порушуваних
письменниками-модерністами. Головна героїня драми опиняється в ситуації, у якій їй необхідно
зробити вибір між особистим щастям та служінням театру – своєю життєвою метою, мрією. 
У п’єсі М. Старицького "Талан" новаторські риси поєднуються із традиційною для української
драми побудовою конфлікту й системи образів. Зокрема, письменник не відмовляється від чіткого
розподілу героїв на позитивних та негативних. У Марії Лучицької чимало щирих друзів, які високо
цінують її обдарованість, намагаються оберігати від життєвих негараздів. До них належать
антрепренер трупи Степан Безродний, прототипом якого, на думку дослідників, був сам автор
твору,  молода актриса Ганна Кулішевич, чиї риси багато в чому збігаються з постаттю уславленої
артистки "театру корифеїв" Ганни Затиркевич-Карпинської, актор Марко Жалівницький, в образі
якого можна віднайти штрихи, притаманні першому наставнику й режисеру М. Заньковецької М.
Кропивницькому, літній суфлер Роман Лемішка та його сімнадцятилітня донька Маринка, ще безліч
інших членів театрального колективу [2, с. 43]. Їм протистоять молода актриса Катерина
Квятковська, яка вважає себе не менш талановитою, ніж Лучицька, і ставить собі за мету будь-що
зайняти її місце в театрі. Головним інструментом у боротьбі за першість Квятковська обрала не чесне
змагання на театральній сцені, а різноманітні інтриги за спиною суперниці. До ряду
недоброзичливців головної героїні драми належать продажний репортер Юркович і режисер Ко-
тенко, мати Антона Квітки – молодого поміщика із багатої аристократичної родини, з яким пов'язує
свого долю Марія Лучицька.
Таким чином, п’єса М.Старицького "Талан" поєднує в собі ознаки традиційного театру та
новаторські тенденції, зокрема риси західноєвропейської "нової драми". Відхід від традиційної
тематики дозволив розширити коло осмислюваних проблем, зокрема підійти до питання митця і
мистецтва, творчої особистості, вибору між особистим щастям та служінням мистецтву, яке згодом
стане однією з актуальних проблем, що розроблятимуться у творчості наступної генерації
українських письменників. Твору М.Старицького притаманний поглиблений психологізм, завдяки
якому виразно й повно розкривається внутрішня боротьба головної героїні. Драматург докорінно
змінює концепцію жіночого характеру, формуючи при цьому новий ідеал жінки. Разом із тим, автор
не відмовляється від розподілу героїв на позитивних та негативних, створюючи навіть дещо
схематичні образи персонажів другого плану.
Характерні риси «нової драми»:
•наближення до реального життя;
•своєрідність конфлікту (неможливість розв’язання зовнішнього конфлікту приводить до того,
що внутрішній конфлікт стає центром дії);
•широке використання підтексту в мові персонажів п’єси;
•відчуття впливу різноманітних літературних шкіл і течій (особливо натуралізму та символізму);
•звернення до античності;
•усвідомлення вагомої ролі режисера;
•розробка нових жанрів (соціальна драма, психологічна драма, інтелектуальна «драма ідей»).

2. Сюжетно-композиційна основа драми.

Рік написання – 1893

Жанр – соціально-побутова драма
Тема – зображення життя українських професійних акторів.
Ідея – «боротьба, яка одбилася в душі людини» (Л.Старицька- Черняхівська). Проблематика –
особистість і мистецтво, життєвий вибір, кохання і покликання
Головні герої: творча інтелігенція: Марія Лучицька, Степан Безродний, Марко Жалівницький,
Ганна Кулішевич, Роман Лемішка;
бездари – заздрісники: Квятковська, Костенко, Юркович. “
Композиція Твір поділений на 5 дій. Є позасюжетні елементи (Присвята М.Заньковецькій,
діалоги та монологи, ремарки, інтер’єри та декорації.
Експозиція – знайомство з місцем подій, акторами.
Зав’язка – актори готуються до вистави, Квятковська перешкоджає Лучицькій, Квітка закоханий
у актрису.
Розвиток дії – хвороба Лучицької; вона переїздить жити до Квітки; Марія нещасна в його родині;
у театрі виникають проблеми після від’їзду Лучицької; її повернення на сцену.
Кульмінація – виступ Лучицької, знеславлення її гри інтригами Квятковської.
Розв’язка – трагічна смерть артистки у колі друзів та шанувальників.
Кому присвятив Старицький драму “Талан”? Драму «Талан» М. Старицький присвятив Марії
Заньковецькій — видатній акторці, яка високо піднесла українське сценічне мистецтво.
У драмі «Талан» М. Старицький ставить і розв’язує з демократичних позицій низку важливих на
той час проблем, зокрема таких, як доля митця в буржуазному суспільстві, ставлення цього
суспільства до митця перед народом та боротьба за реалістичні шляхи розвитку мистецтва.
Події, змальовані в драмі, відбуваються в добре відомому для Старицького мистецькому світі.
Чудово знаючи стан театральних справ на Україні, добре розуміючи велике значення сценічного
мистецтва в житті народу, драматург правдиво відтворив важкі умови життя та праці акторів
українських театрів. Він показав, що причиною цього було буржуазно-поміщицьке суспільство з
його антигуманними законами життя та розтлінною мораллю.
Старицький уперше в українській літературі порушив тему життя та творчих буднів українських
акторів. Ця п’єса, як зазначає автор у назві, «Із побиту малоруських акторів».
Драматург зображує діяльність прогресивних митців, що прагнуть своєю сценічною працею
вірно служити народові. Борючися проти апологетів безідейного мистецтва, мистецтва для розваги,
вони захищають основні принципи реалістичного, народного театру, його могутню соціально-
виховну роль. Такими є Степан Безродний, Марко Жалівницький, Ганна Кулішевич та інші актори.
До належить і молода талановита актриса Марія Лучицька.
У театрі Лучицька веде тривалу боротьбу проти сваволі та інтриг з боку бездарної артистки
Катерини Квятковської, деспотичного антрепренера трупи Юрія Котенка, продажного репортера
газети Аврама Юрковича та інших. Усі вони не тільки заважають творчій праці актриси, але й
прискорюють її трагічний кінець.
У драмі «Талан» основну увагу драматург зосереджує на всебічному розкритті образу
Лучицької, на показі її сценічного та особистого життя. Інші персонажі зображені блідніше: вони
власне підпорядковані більш широкому розкриттю образу головної героїні твору.
Користуючись великим успіхом на сцені, Лучицька прагне до особистого щастя, не розуміючи
того, що воно для неї можливе лише в натхненній творчій праці на користь народу.
Трагічна смерть артистки — типове явище у класовому тодішньому суспільстві, панівні кола
якого вороже ставились як до справжнього мистецтва, так і до талановитих діячів сцени.
Тема “Талан”– зображення життя інтелігенції, театру, життєвого вибору служителів мистецтва.

Перу Старицького належить драма «Талан» (1893), цілком присвячена інтелігенції.

Зображені в драмі події відбуваються у добре знайомому драматургові театральному
середовищі, розкривають складний і хвилюючий світ духовного життя провінціальних
акторів. Письменник показує їх побут, важкі умови праці, взаємини між собою і з
можновладними представниками панівних верхів. У центрі уваги Старицького — становище
митця в дворянсько-буржуазному суспільстві, питання про місце й роль мистецтва в житті
народу, про шляхи його розвитку і ставлення до нього різних класів і прошарків на Україні в
кінці XIX ст.У центрі драми «Талан» — обдарована артистка Марія Лучицька, на прикладі
життя і мистецької діяльності якої драматург підніс і розв'язав з демократичних позицій ряд
найважливіших питань, які хвилювали громадськість в часи створення п'єси. Любов до
театру в Лучицької спалахнула тоді, коли в її серці пригас вогонь кохання до молодого
поміщика Квітки — людини багатої і впливової в своєму середовищі. Вступивши на сцену з
найблагороднішим наміром служити народній справі, Лучицька стає свідком брудних інтриг
та повсякденної боротьби, що точиться в театрі і навколо нього. Одні вважали, що театр —
це тільки джерело прибутку. Інші були переконані, що театральне мистецтво повинно бути
виключно розважальним, що не його справа нести в маси глядачів серйозні думки, високі
ідеї. Треті — а серед них і Лучицька — вірили у високе суспільно-виховне призначення
театру. «Хай ми й не тішимо тепер слухача новинкою та диковинкою,— говорить колега,
щирий приятель і однодумець Лучицької Безродний,— але наше народне життя з його
радощами і горем великим, наша рідна мова з'єднали його з меншим братом, прихилили
серце до його».Ця принципова протилежність у поглядах на роль мистецтва в суспільстві
лежить в основі конфлікту драми і пронизує весь її зміст, хоч прямих дискусій чи хоч би
розмов на цю тему між дійовими персонажами, власне, немає.На ниві мистецької діяльності
Лучицька знову зустрічається з тими самими підступами і злощастями, котрі отруювали їй
життя до вступу в театр. Першим її ворогом стає суперниця по сцені бездарна акторка
Квятковська, яка раніше виконувала перші ролі і небезуспішно залицялась до Квітки, а з
появою в театрі Лучицької мусила відійти на другий план.Деспотичний і грубий антрепренер
Юрій Котенко, продажний писака-репортер газети Аврам Юркевич та їхні прихильники
підтримують колишню примадонну і створюють нестерпні умови для творчої роботи
талановитої артистки. Задушлива атмосфера в театрі призводить Лучицьку до розчарування
й зневіри, знесилює її в боротьбі за високе мистецтво. Тим часом до неї повертається Квітка,
клянеться в щирості свого кохання, благає простити йому колишні провини, просить згоди
одружитися з ним, погрожуючи, що в разі її відмови він вкоротить собі життя.Після тривалих
вагань, тяжкої душевної боротьби, під тиском жалю і не згаслого почуття кохання до Квітки,
Лучицька повірила його запевненням, зважилась залишити сцену і стати його дружиною.Та
не знайшла вона щастя серед розкоші й блиску, якими оточив її Квітка. Наболілу душу
в'ялила журба, невгасима дошкульна тута за сценою, за товаришами по мистецтву. Зла
свекруха при кожній нагоді намагалась очорнити її перед сином. Безвольний чоловік, що
швидко збайдужів до дружини, все більше піддавався намовам матері. Вирвану нею сторінку
з переписаної колись ролі Квітка вважає листом коханця до дружини, ревнує її до літнього
суфлера, який проїздом завернув у його маєток, щоб подякувати благодійниці — колишній
товаришці по праці в театрі — за турботу про його дочку. Зрештою Квітка, який не так давно
присягався Лучицькій кохати до останньої хвилини життя, заявив Ш, що вона може йти куди
хоче. В горобину ніч зневажена і скривджена Лучицька залишає осоружний їй поміщицький
дім. «Пішки піду! — говорить вона рішуче. — Туча, няню, не така жорстока, як люде: буря
порве все, та хоч серця не займе. Грім одразу уб'є, та катувати не буде... А тут катують і
недокатовують... Ходім!»Марія Лучицька повернулася на сцену, і знову розквітнув її
блискучий талант. Але фізичні й моральні сили артистки-ослабли, здоров'я було підірване. В
день вистави, в якій Лучицька мала виконувати головну роль, перед самим підняттям завіси
вона знепритомніла. Квітка тоді-був у театрі, сидів разом з Квятковською в одній ложі. При
появі на сцені Лучицької він втратив рівновагу, зірвався з місця, вигукував образливі слова.
Почувши його голос, вона непритомніє вдруге, на цей раз уже на сцені.Закінчується трагічна
історія життя артистки хвилюючим епізодом: тяжко хвору Лучицьку прийшли привітати
українські і російські студенти — палкі шанувальники її таланту, відданого театру,
народові.Марія Лучицька помирає, оточена вірними друзями — товаришами по мистецтву, з
думкою про долю рідного театру, з вірою у його велике майбутнє.Драму «Талан» М.
Старицький присвятив геніальній українській артистці Марії Костянтинівні Заньковецькій, до
якої ставився з великою шаною. Вона ж певною мірою була прототипом Лучицької. Ряд
епізодів п'єси автор взяв з біографії Заньковецької, навіть не дуже змінивши їх. Так,
наприклад, розмова Лучицької з редактором газети Антиповим досить точно відтворює
спробу редактора реакційної газети «Новое время» О. Суворіна переманити Марію
Костянтинівну на сцену імператорського театру. В образі Ганни Кулішевич не важко впізнати
артистку Ганну Петрівну Затиркевич-Карпинську. Степан Іванович Безродний — «середніх
літ пан, спочатку антрепренер, а далі помічник режисера» — своїм характером, поглядами,
ставленням до театру і до акторів, нарешті, низкою біографічних моментів нагадує самого М.
Старицького. Проте це не звужує типовості образів драми і не зменшує сили її реалізму.
Драма «Талан» належить до кращих зразків української реалістичної драматургії.Сценічне
життя п'єса розпочала в бенефіс М. К. Заньковецької в Москві 26 березня 1894 p., де в той
час гастролювала трупа М. Садовського. Роль Лучицької бенефіціантка зіграла тоді з
величезним успіхом, але пізніше відмовлялась від неї, мотивуючи це тим, що їй тяжко грати
саму себе.

В 1893 році, ніби підсумовуючи своє десятирічне перебування на чолі української

професіональної трупи, М. Старицький написав на матеріалі з життя і праці українських акторів
драму__«Талан», яку того ж року дозволено до вистави г, а через рік і надруковано.
Зайвим і недоречним було б вишукувати серед персонажів драми точний портрет того чи іншого з
відомих тоді діячів української сцени, ба й самого автора, чи якоїсь конкретної події, що в той час
сталася, хоч натяків на це, аби було бажання, можна чимало назбирати. Але, безумовно, загальні
типові риси характерів, настроїв, матеріального становища та морально-етичної атмосфери всередині
тодішнього українського театру й навколо нього відтворено в драмі «Талан» правдиво, зворушливо.
В цьому розумінні драма має глибоко пізнавальне значення як реалістичний твір, в якому, передусім,
виражені кращі громадські поринання прогресивної української інтелігенції, її віддане служіння
своєму народові.
Головна героїня драми — талановита українська актриса Марія Іванівна Лучицька — свідома свого
громадського покликання, не дивлячись на всі інтриги, невдачі інтимного життя і тяжкий стан,
стверджує, що український театр «діло велике й чисте: воно наставляє на розум молоді, проводить
високі думки..» (дія друга, ява 10).
Умираючи в розквіті свого сценічного таланту, Лучицька журиться перед колишнім антрепренером
Безродним, але той розвіює її зневір'я:
«Лучицька (все важче дихає). Мені тільки тим журно вмирати, що життя... марно пройшло Не
справдилися ні мрія... ні надія. Навіть рідна сцена, якій я боже Як вірила... теж хитається,— мій
талант не дав їй нічого.. І серце коханому не дало втіхи.. і ви, мій найкращий друг, з своїми
широкими думками віддали себе цілком.. І опинилися марно край ями!
Безродний. Що я? Може, й слід було, щоб так сталося лихо поновлює душу й гартує думки.. А ви до
себе несправедливі, не марно пройшло молоде ваше життя, недарма талант просіяв, не порожньо й
серце любило. Хай ми І не тішимо тепер слухача новинкою та диковинкою, але наше народне
життя з його радощами І горем великим з'єднало його з меншим братом, прихилило серце його.. І
поміг цьому й ваш талант, він скрасив сцену, освітив її сяйвом яскравим І привабив до себе весь люд
Що в сім'ї нашій, яка розрослася й розвилася,— не без лихих людей, та де їх нема? Де люди — там ІА
гріх! Але скільки під вашим крилом виховалося І чесних, І добрих, І милостивих А серце ваше всіх
гріло, всім давало І світло І тепло!
Лучицька (розчулена, всміхається, сльози течуть) Хороший мій. дорогий.. (тисне руку)»,(Дія п'ята,
ява 6).
Основна увага драматурга приділена постаті талановитої актриси Лучицької. Це видно хоча б з того,
що драма побудована на епізодах з її роботи й життя. Всі інші персонажі або сприяють, або
заважають її талантові на сцені й в житті, або навіть тільки дають колорит обставинам, серед яких
вона перебуває.
В такому принципі побудови драми — основна причина того, що загалом постаті і розкриті не
досить повно, хоч часто й глибокими рисами, що вдало накреслюють характери. Такими е Палажка
— бабуся, мати Квітки, Лемішка — суфлер, Жалівницький — актор, Маринка — годованка
Лучицької, Гірявий — помреж, Куліше-вич— актриса, Рябкова і Богданиха — хористки, Гаша—
ключниця, Антипов — редактор.
Трохи детальніше показано постать Антона Квітки, але виключно з погляду відносин його з
Лучицькою, та Безродного, який розуміє силу ії таланту. Степан Іванович Безродний, колись багатий
пан, стає антрепренером, бо любить театр, а витративши на театр усі свої багатства, служить
помрежом у колишнього режисера, а тепер і антрепренера Юрія Савича Котенка, деспотичного
інтригана, заздрісної людини й розпусника, жадібного до наживи.
Односторонньо змальовано постать актриси Квятковської — честолюбниці і підступної заздрісниці,
брехливої і двоєдушної, яка стала мало не безпосередньою причиною загибелі Лучицької.
Постать репортера Юрковича як представника преси досить яскрава. Юркович не має своєї думки
про гру акторів і піддається впливу Котенка і Квятковської, впливу брудних пліток за кулісами, бо
для нього рецензія— це просто мізерний заробіток, не більше. Відчувши, шо на зайнятій позиції
йому загрожує неприємність, він вирішує краще перейти «на фейлетон», а згодом знов стає
рецензентом.
Драма «Талан» — різномовна: учасники трупи говорять по-українському, Антипов і мати Квітки —
тільки по-російському, а решта — мішаною мовою, ще й з неправильними зворотами. Такої
«натуральної» мови, щоправда, вимагала тодішня театральна критика, але драмі це пошкодило.
До цікавих і справді нових епізодів в українській драматургії належать сцени із закулісного життя
трупи, хоч вони й недостатньо спрямовані на розгортання дії чи краще виявлення обличчя того чи
іншого з персонажів.
Основна фабульна лінія драми — боротьба й загибель талановитої актриси — доведена до кінця, але
інші фабульні ходи не розгорнені в додаткові лінії, а лише наведені (наприклад Маринка —
Жалівницький), або про них тільки згадується (Котенко — Квятковська). Така прямолінійність у
побудові драми не могла допомогти виявленню ч найбільшою повнотою рис окремих характерів,
тобто поглибити твір у цілому.
Показуючи правдиво трагедію високообдарованої артистки (Лучицька), яка присвячує своє життя
громадському служінню народові, терпить наругу й гине від нелюдського знущання в панському
середовищі, в яке вона попала, драматург реалістично відтворив типові болячки в досить затхлому
побуті української трупи в умовах матеріальної скрути акторів, низького етико-морального стану в
умовах безправ'я їх в капіталістичному суспільстві. Отже, в ідейному розумінні драма «Талан»
безумовно перекликається з комедією О.М. Островського «Таланти й поклонники».
Драма «Талан» була новим, нечуваним явищем в історії української драматургії тим, що тематично є
мало не першою ластівкою чисто «сюртучної» п'єси, а для драматурга — цікавою перехідною
ланкою між історичними творами. З цього погляду цікавою тут є «сцена на сцені» (IV, карт. 2), де
показано у виконанні уривок з драми «Богдан Хмельницький», яка тоді була, як відомо, під
забороною цензури (III дія, 2 одміна). Вміщення уривка саме цієї драми зайвий раз свідчить, що
заборону цензури М. Старицький приймав як лихо, яке треба вміти перебороти всіма засобами.

3. Характер проблематики. Актуальність конфлікту.

Його п'єси стали невмирущими. У всіх без винятку драматичних творах митця ми
бачимо повноцінні людські характери, що діють у яскраво змальованих автором обставинах.
До речі, саме у зовнішній обстановці дії, в побуті нерідко шукає митець додаткові художні
переконливі нюанси для розкриття характерів дійових осіб, що надає персонажам п'єс
історичної та національної визначеності, індивідуальності і, отже, робить твори
життєвішими. Не стала виключенням і широковідома драма з життя інтелігенції "Талан"
(1893).
Цей твір становить окрему сторінку у творчості Старицького, оскільки у ньому
зображується таке близьке письменникові акторське середовище, боротьба передових
митців за справді народний театр, за високоідейне й високохудожнє мистецтво. П'єса,
присвячена видатній українській актрисі Марії Заньковецькій, уперше в українській
літературі звернула увагу на життя, складні творчі будні акторів професійної національної
трупи.
Розкриваючи життєву долю головної героїні — талановитої актриси Марії Лучицької,
автор порушує низку найактуальніших соціальних, мистецьких і морально-етичних питань,
що стосуються місця і ролі творчої інтелігенції в суспільстві.
Молода талановита актриса прагне нести світло високого театрального мистецтва
глядачам, виховувати їх картинами народного життя, звичаїв, обрядів, багатством і красою
рідної поезії й мови,підносити національну свідомість і знедолених низів, і
зденаціоналізованої верхівки. Але на заваді здійсненню її мрії одна за одною стають
перешкоди. Вступивши на театральну сцену з найблагороднішим наміром служити
народній справі, актриса стає свідком брудних інтриг та повсякденної боротьби, що
точиться в театрі і навколо нього. Сама Лучицька та її однодумці вірять у високе суспільно-
виховне призначення театру. "Хай ми й не тішимо тепер слухача новинкою та диковинкою,
— каже антрепренер Безродний, приятель Лучицької, — але наше народне життя з його
радощами і горем великим, наша рідна мова з'єднали його з меншим братом, прихилили
серце до його". Інші переконані, що театральне мистецтво повинне бути виключно
розважальним. Треті бачать у театрі лише джерело прибутку. Саме ця суперечливість у
поглядах на роль мистецтва у суспільстві лежить в основі конфлікту драми, пронизує весь її
зміст, хоча в прямі дискусії щодо цього дійові особи не вступають.
У театрі головна героїня стикається з тими ж підступністю іі заздрістю, що отруювали їй
життя і до вступу в театр. Суперниця по сцені, бездарна акторка Квятковська, що з появою
талановитої артистки мусила відійти на другий план, не може пробачити Лучицькій її
успіху. Деспотичний і грубий антрепренер Котенко, продажний журналіст Адам Юркович та
їхні прихильники, підтримуючи колишню примадонну, створюють нестерпні умови для
творчої роботи Лучицької. Внаслідок цих інтриг актриса зневірюється, розчаровується,
занепадає духом.
Тим часом до Лучицької повертається Квітка, який завіряє щирості свого кохання,
благає пробачити колишні провин і житися з ним. У душі героїні ще не згасло почуття
кохання до молодого панича, а він погрожує, що у разі відмови вкоротить собі життя.
Підкорившись обставинам, Лучицька на деякий час залишає театр. Подружнє життя не дає
їй відчуття щастя. Серед розкоші й блиску душу героїні гнітить невгамовна туга за театром,
за товаришами по мистецтву. До того ж зла свекруха при кожній нагоді намагається
очорнити її перед сином, а саму Марію звинувачує у тому, що вона занапастила життя
синові, зламала його кар'єру; дошкуляє й приховане глузливе, зневажливе ставлення
панського "респектабельного" середовища.
Марія Лучицька — глибоко емоційна, вразлива натура, тому їй не по силах відчувати
вороже ставлення до себе. Зацькована поміщицьким середовищем, ображена недовірою
чоловіка, його звинуваченнями, свекрушиними наклепами під маскою благодійності, вкрай
збентежена, Лучицька покидає маєток. Хай надворі лютує "горобина ніч", вона більше не
може залишитися ані на хвилину: "Тільки далі від цього місця, далі!.. Тікати, тікати
звідсіль!" Зверючись до єдиної відданої їй людини, няня Палажки, вона говорить: " Пішки
піду! Туча, няня, не така жорстока, як люде: буря порве все, та хоч серце не займе. Грім
одразу уб'є, та катувати не буде... А тут катують і не докатовують".
Повернення на сцену приносить Марії Лучицькій ще більший
успіх, ще гучнішу славу, ніж раніше. її блискучий талант розквітнув, але вкрай ослабли
фізичні й моральні сили: "тане вона, як віск". Підточують сили актриси і невгасима, хоч і
зневажена любов, і дрібні закулісні інтриги, і заздрість нездар, яких величезний хист
актриси змусив відійти в тінь, на другорядні ролі. Повсякчас тамуючи душевний біль,
Лучицька грає з винятковою емоційною силою, піднімається до вершин майстерності, але
це, по суті, агонія, перебування на межі життя й смерті. У день вистави, в якій героїня мала
виконувати головну роль, вона непритомніє перед самим підняттям завіси. У той день у
театрі був Квітка, сидів в одній ложі з Квятковською. Побачивши на сцені Лучицьку, він
втрачає рівновагу, зривається з місця, вигукуючи на її адресу образливі слова. Почувши
його голос, героїня непритомніє вдруге, цього разу — на сцені. Усе це призводить до тяжкої
хвороби, повного занепаду сил. Закінчується трагічна історія Марії Лучицької хвилюючим
епізодом. її прийшли відвідати всі, хто любить її, пишається нею, прийшли з привітаннями
українські й російські студенти — палкі шанувальники її таланту. До неї повертається навіть
кохання. Але надто пізно. В оточенні вірних друзів, товаришів по мистецькому життю,з
думкою про долю рідного театру і вірою в його велике майбутнє Марія Лучицька помирає.
П'єса "Талан" справляє на читачів і глядачів глибоке враження, приваблює
психологізмом, гостротою порушених проблем. Яскравий, повнокровний образ головної
героїні — молодої талановитої актриси Марії Лучицької — по праву вважається творчою
удачею письменника, а сама п'єса, безумовно, належить до кращих зразків жанру
української реалістичної соціально-психологічної драми.

“Життєвий вибір Марії Лучицької” за драмою М. Старицького “Талан”

М. Старицький увійшов в українську літературу як перекладач, видавець, поет і прозаїк, але
найяскравіше талант цієї незвичайної людини проявився у якості драматурга, режисера і
організатора театральних труп. Немає ніякого сумніву, що М. Старицький є одним з корифеїв
українського театру і драматургії в цілому. Митець спрямував свою творчість і усі свої зусилля на
служіння українському народові, на зберігання і розвиток національного мистецтва.
Письменник добре знав театральне середовище, не гірше він знав і життя провінційних акторів
та важкі умови їхньої праці. Добре М. Старицький знав взаємини акторів між собою та з
представниками панівної верхівки. Письменника дуже хвилювало скрутне становище українського
митця у дворянському і буржуазному суспільстві.
На цю тему він написав драму “Талан”, в якій розглядав питання про роль і місце мистецтва в
житті суспільства.
Центральним персонажем твору стала обдарована актриса Марія Лучицька, у якої після
нещасливого кохання до молодого пана Квітки прокинулася любов до театру. Прийшовши у
театральний колектив з благородним наміром служити рідному народові, артистка стає свідком
заплутанихінтриг, які плелися за кулісами.
В театрі працювало багато людей, і кожний з них мав свою особисту думку з приводу того, для
чого потрібна їхня діяльність. Деякі вважали роботу в театрі лише джерелом прибутку. Інші були
впевнені в тому, що театральне мистецтво повинне бути виключно розважальним і повинне
нав’язувати глядачам високі ідеї і серйозні думки. Треті ж, до яких відносилася і Марія Лучицька,
свято вірили у високе виховне і суспільне призначення театру. “Хай ми й не тішимо тепер слухача
новинкою та диковинкою, але… наша рідна мова з’єднала його з меншим братом, прихилила серце
до його”.
Так міркувало багато однодумців головної героїні драми, і акторка повністю їх підтримувала.
В основі конфлікту драми М. Старицького “Талан” лежить саме ця принципова протилежність у
поглядах на шляхи розвитку театру та його роль у суспільному житті.
На ниві своєї театральної діяльності Марія Лучицька зустрічається з “брудним болотом”
театрального закулісся і вимушена повністю у нього поринути. Головним ворогом героїні стає
суперниця Лучицької по сцені акторка Квятковська. Колишню примадонну підтримують продажний
репортер “писака” Юркевич, грубий і деспотичний антрепренер Юрій Котенко та їхні прихильники.
Дуже скоро вони створюють нестерпні умови для творчої роботи на сцені талановитої артистки.
Вся ця боротьба за виживання і інтриги морально знесилюють Марію Лучицьку і вона знову
шукає порятунку у коханні до поміщика Квітки. Після тяжкої боротьби з собою, тривалих вагань, під
тиском не згаслого почуття і жалю актриса зважується покинути сцену і вийти заміж. Але серед
розкоші шлюбу, яким оточив її Квітка, ця талановита жінка не знайшла свого щастя. Досить швидко
вона почала сумувати за театром і за товаришами по мистецтву.
Та ще й доскіплива свекруха при кожному зручному випадку намагалася очорнити її перед
чоловіком. Квітка був безвольною людиною і дуже швидко охолонув до своєї дружини, почав її
ображати і ревнувати, а одного разу вигнав Марію з дому. У темну горобину ніч скривджена жінка
назавжди залишила осоружний сімейний будинок, в якому усі оточуючі “катують і недокатовують”.
 Марія Лучицька знову повернулася на театральну сцену, але моральні і фізичні сили актриси
дуже ослабли і здоров’я було підірване. Трагічна історія життя видатної і колись популярної артистки
закінчилася хвилюючим епізодом. До вже смертельно хворої жінки прийшли молоді студенти, які
побажали привітати її талант.
В оточенні друзів жінка і помирає. Помирає з думкою про рідний театр, про його долю і велике
майбутнє.
Пройшло більше століття з того часу, як була написана драма “Талан”, і зараз ми бачимо, що
героїня твору не помилилася зі своїм життєвим вибором і всі її сподівання виправдались.
Сьогоднішній український театр став виразником найпрогресивніших і найпалкіших думок сучасного
суспільства і відіграє важливу роль у нашому житті.

Принципова протилежність у поглядах на роль мистецтва у драмі М. Старицького “Талан”

В історію української літератури М. Старицький увійшов як поет, прозаїк, видавець, перекладач,
але найяскравіше його талант виявився в театрі, де він виступив і як драматург, і як автор, режисер
та організатор театральних труп. Безумовно, М. Старицький – один із корифеїв української
драматургії, який спрямував свої зусилля, творчість на служіння рідному народові, щоб зберігати й
розвивати мистецтво.
Письменник був добре знайомий із театральним середовищем, знав життя провінційних акторів,
бачив важкі умови праці, їх взаємини між собою та з представниками панівних верхів. М.
Старицького дуже хвилювало становище митця у дворянсько-буржуазному суспільстві. Відповіддю
на питання про місце й роль мистецтва в житті народу є його драма “Талан”.
У центрі твору – обдарована артистка Марія Лучицька, любов до театру в якої спалахнула після
нещасливого кохання до молодого поміщика Квітки. Прийшовши на сцену з найблагороднішим
наміром служити народній справі, Лучицька стає свідком брудних інтриг. Багато людей було в театрі,
багато думок вони мали з приводу одного й того самого питання: для чого потрібна їх діяльність?
Одні вважали театр тільки джерелом прибутку. Інші були переконані, що це мистецтво має бути
виключно розважальним, не треба нав’язувати глядачам серйозні думки та високі ідеї. Треті – а
серед них і Лучицька вірили у високе суспільно-виховне призначення театру. “Хай ми й не тішимо
тепер слухача новинкою та диковинкою, але… наша рідна мова з’єднала його з меншим братом,
прихилила серце до його”.
Так міркували однодумці головної героїні драми, і вона була з ними згодна.
Ця принципова протилежність у поглядах на роль театру та шляхи його розвитку і становлення
лежить в основі конфлікту драми.
На жаль, на ниві мистецької діяльності Лучицька знову зустрічається з “брудним болотом”
театрального життя. Першим ворогом героїні стає суперниця по сцені бездарна акторка Квятковська.
Деспотичний і грубий антрепренер Юрій Котенко, продажний писака-репортер Юркевич та їхні
прихильники підтримують колишню примадонну і створюють нестерпні умови для творчої роботи
талановитої артистки.
Така жорстока боротьба за виживання знесилює Марію Лучицьку, тому вона знову шукає
порятунок у коханні з Квіткою. Після тривалих вагань, тяжкої боротьби з собою, під тиском жалю і ще
не згаслого почуття Марія зважилась залишити сцену і вийти заміж. Та не знайшла вона щастя
серед розкоші й блиску, якими оточив її Квітка.
Жінка починає сумувати за сценою, за товаришами по мистецтву. Та ще й зла свекруха при
кожній нагоді намагалась очорнити її перед сином. Безвольний чоловік, що швидко збайдужів до
дружини, починає її ревнувати, ображати і навіть виганяє з дому. В горобину ніч зневажена і
скривджена Лучицька залишає осоружний поміщицький дім, в якому “… катують і недокатовують… “
Героїня знову повертається на сцену, але фізичні й моральні сили артистки ослабли, здоров’я
було підірване. Закінчується трагічна історія життя Марії хвилюючим епізодом: до вже тяжко хворої
жінки прийшли молоді студенти, щоб “привітати” її талант. Марія Лучицька помирає, оточена вірними
друзями, з думкою про долю рідного театру, з вірою в його велике майбутнє.

Думки і сподівання головної героїні драми “Талан” справдились! Сьогоднішній театр є

виразником найпалкіших і найпрогресивніших думок українського суспільства.

Морально-етичні проблеми, пов’язані з життям творчої інтелігенції (за драмою “Талан”)

Творчість М. Старицького-драматурга стоїть в одному ряду з творчістю корифеїв українського
театрального мистецтва – І. Карпенка-Карого, М. Л. Кропивницького, М Заньковецької, М.
Садовського, П. Саксаганського.
 Свою театральну діяльність М. Старицький розпочав тоді, коли українська драматургія, за
даними відомого бібліографа М. Комарова, мала вже 132 п’єси. Серед них були справжні шедеври:
“Наталка Полтавка” І. П. Котляревського, “Назар Стодоля” Т. Г. Шевченка, комедії Г. Ф. Квітки-
Основ’яненка. Але, на жаль, більшість п’єс не витримувала жодної критики.
Отже, гостро на той час стояло питання репертуару, і М. Старицький береться за благородну
справу розвитку національного театру, добре розуміючи його популярність серед народу. Від того,
що цей театр ставитиме, які ідеї пропагуватиме, залежить його доля.

Зроблене М. Старицьким на ниві українського національного театрального мистецтва важко

переоцінити. Особливу цінність являють собою його самостійні соціально-побутові та історичні
драми, дотепні водевілі. Драматург збагатив репертуар театру тематично, висвітливши на сцені ті
проблеми, за які жоден з митців ще не брався.
Перу Старицького належить драма “Талан”, присвячена інтелігенції. У центрі драми – життєва
доля талановитої актриси Марії Лучицької, прототипом якої у багатьох ситуаціях була видатна
українська трагедійна актриса Марія Заньковецька.

М. Старицький вперше в нашій літературі звернув увагу на складні творчі будні акторів
професійної національної труни. Різні люди входили до її складу: і ті, що бачили в театральній
діяльності лише джерело прибутків, і ті, хто вважав, ніби мистецтво повинне бути виключно
розважальним. Та, на щастя, були й ті, які вірили у високе суспільно-виховне та естетичне
призначення театру, який мусить нести в маси глядачів серйозні думки, високі ідеї засобами рідної
мови, показувати народне життя з його радощами і горем, одвічними проблемами й сподіваннями.

Марія Лучицька – одна з тих, хто вважає театр храмом високого служіння митця народові.
Нелегко цій прекрасній жінці жити й працювати в атмосфері інтриг, підступності, нещирості,
заздрощів. Талановитому митцю завжди важко, бо “метушлива бездарність” не терпить конкуренції.

Але актриса з гідністю проходить свій життєвий шлях, до останньої хвилини залишаючись вірною
сцені, вірячи у велике майбутнє українського театру.

Твір на тему ” У чому інтерес Старицького до проблеми мистецького життя свого часу?”
Колись М. Старицький написав І. Франкові: “Я думаю, що моя сила найбільша у драмі”. Ці його
слова стали пророчими, бо його п’єси стали невмирущими і досі їх ставлять у українських театрах.
Таке ставлення до творчості письменника цілком закономірне, бо у всіх, без винятку, драматичних
творах М. Старицького ми можемо побачити повноцінні характери людей, які діють у яскраво
висвітлених автором обставинах. До речі, додаткові художні дрібниці письменник завжди шукав у
побуті і зовнішній обстановці.

Саме такий підхід до творчості допомагав йому переконливо розкривати характери персонажів
своїх творів, що надавало драмам митця індивідуальності, національній визначеності і робили п’єси
письменника більш життєвими. Однією із таких п’єс стала і широко відома драма, в якій описувалося
життя інтелігенції – драматичний твір “Талан”, який письменник написав у 1893 році. Цей твір є
найбільш ярким у творчості М. Старицького і розкриває головні проблеми мистецького життя того
часу. Драма “Талан” становить окрему сторінку життя та діяльності письменника, бо в ньому автор
зображує взаємовідносини близького йому акторського середовища, боротьбу митців того часу за
справжній національний театр, за високохудожнє і ідейне мистецтво. Свою п’єсу письменник
присвятив талановитій українській актрисі М. Заньковецькій, яка уперше в історії українського театру
звернула увагу на нелегке життя і складні творчі будні професійних акторів національної трупи.
У творі він зміг відобразити важку життєву долю головної героїні п’єси і розрити низку важливих
мистецьких, морально-етичних і соціальних проблем, які стосувалися ролі творчої інтелігенції і її
місця в тогочасному суспільстві. У п’єсі “Талан” М. Старицький розповідає про молоду талановиту
актрису Марію Лучицьку, яка прагне нести світло та високі ідеї театрального мистецтва своїм
глядачам, виховувати їх красою національної поезії, відгрівати їх душі картинами народного життя з
його звичаями та обрядами, підносити реальне становище знедолених низів і їх високу національну
свідомість. Але на заваді прагнень актриси постійно стають все нові і нові перешкоди. Це і
повсякденна боротьба між акторами, яка точиться в театрі, це й брудні інтриги навколо самого
театру, і багато інших чинників, які не дають їй служити справі народу.
Хтось у театрі переконаний, що народне життя, яке можна спостерігати на сцені, нікому не
цікаве, інші вважають, що театр повинен бути виключно розважальною установою. А ще хтось
бачить у театральній діяльності лише джерело збагачення. І тільки молода актриса бачить в своїй грі
велику силу, яка може змінити ставлення суспільства до життя українського народу. Її погляди на
театр змушують її на вершині успіху на деякий час піти зі сцени. Але М. Лучицька – вразлива і
глибоко емоційна натура, якій не по силах постійно відчувати вороже ставлення до себе оточуючих її
людей. Її зацьковує поміщицьке середовище, в якому вона опинилася, покинувши сцену, її ображає
недовіра чоловіка, і вона покидає маєток, щоб знову знов з’явитися на підмостках. Повернення
актриси на сцену приносить їй ще більший успіх, ще яскравіше розквітає її талант. Але її моральні і
фізичні сили актриси дуже ослаблені, тому виступи М. Лучицької у цей період перетворюються для
неї в таку собі агонію митця, який переживає нестерпні душевні муки та страждання.
Такий стан актриси призводить до повного занепаду сил і тяжкої хвороби. В кінці цієї трагічної
історії відвідати її приходять усі ті, хто їй пишається і хто її любить – більш прогресивна частина
любителів театру, а згодом до актриси повертається навіть кохання. Хоча все вже пізно, але зовсім
не марно, адже актриса помирає зі святою вірою у силу театру, у можливість зі сцени донести до
глядача усю трагічність життя українського народу і підняти його на боротьбу за краще майбутнє.
Мабуть, саме в цьому полягає покликання справжнього митця незалежно, в який час йому
випало творити і нести свої ідеї у суспільство. А інтерес М. Старицького до мистецького життя, яке
він висвітив у п’єсі “Талан”, скоріш за все, полягає в тому, що письменник не менш за головну
героїню драми переймався проблемами своїх співвітчизників, проблемами свого знедоленого народу
та прагнув усіма силами полегшити його життя, звернувши на негаразди увагу суспільства.

Драма «Талан» (1893), яка присвячена М. Заньковецькій (як і драма «Розбите серце»),
чиє життя стало основою не стільки сюжетної побудови, скільки відтворення духовного й
душевного світу героїні, вперше в українській літературі звернула увагу на життя, складні
творчі будні акторів професійної національної трупи. Розгортаючи життєву долю талановитої
актриси Марії Лучицької, Старицький порушує низку актуальних соціальних, мистецьких,
морально-етичних і філософських питань, що стосуються місця і ролі творчої інтелігенції в
суспільстві, яке роздирається гострими суперечностями. Нелегко було Лучицькій прийти на
сцену, але ще важче їй реалізувати свій мистецький Марія Лучицька прагне нести світло
мистецтва глядачам, виховувати їх картинами народного життя, звичаїв, обрядів,
багатством і красою рідної поезії і мови, підносити національну свідомість і знедолених
низів, і зденаціоналізованої верхівки. Однак їй на заваді стоять бездарна акторка
Квятковська, деспотичний антрепренер Котенко, продажний журналіст Юркович. На деякий
час актриса, вийшовши заміж за поміщика Квітку, залишила сцену, однак ні спокою, ні
рівноваги не знайшла в домі чоловіка. Більше того, її пригнічують умови бездуховного
існування, її переслідує жорстока свекруха, мучить безпідставними ревнощами чоловік.
Лучицька знайшла в собі сили повернутися до театру, і глядачі знову тепло вітають її гру.
Однак цькування талановитої актриси продовжується, набуває ще цинічніших форм. Вона
непритомніє під час вистави. Здоров'я остаточно залишає Лучицьку: єдиним світлим
променем в останні хвилини її життя стало привітання від групи студентської молоді. У колі
справжніх друзів зі сподіваннями принести радість людям Лучицька помирає. Таким гірким є
її талан, такою важкою виявилася її життєва доля. П'єса «Талан» не позбавлена окремих
мелодраматичних прийомів, і все ж її можна вважати одним з кращих зразків жанру
соціально- психологічної драми в українській літературі. Як режисер Старицький виходив із
засад правдивості, життєвості, поваги до слова — одного з найважливіших засобів творення
сценічного образу. Розвиваючи традиції О. Островського в зображенні життя акторів
провінційного театру, Старицький у драмі «Талан» не тільки показав актора як виразника
морального потенціалу народу, а й зробив наступний крок у художній розробці проблеми
інтелігенції та народу. Звертаючись в осмисленні її соціальних і етичних аспектів до гіркого
гумору, що часом переходить у сарказм, протиставляючи брехні й вульгарності правду й
красу в мистецтві та людських взаєминах, протестуючи проти «домостроївського» погляду
на жінку, письменник сприяв дальшому поступу реалістичної української драматургії.
Продовжуючи типологічний ряд образів жінок, які ведуть нерівну боротьбу за особисту
гідність, Лучицька багато в чому повторює їхню долю. Але, на відміну від них, із життя йде не
тільки не зломленою, а в момент найвищого творчого злету. Тому на другий план відходять
традиційна зла свекруха, дрібні інтриги бездарних заздрісників усередині театральної трупи.
Правдиво змальовуючи нелегкий акторський побут, Старицький не тільки торкнувся
драматичного становища українського театру. Філософська проблема вибору між любов'ю,
сімейним життям і сценою, від якої залежить душевний стан героїні, якісно відрізняє «Талан»
від драм М. Ста-рицького «Не судилось», «Ой, не ходи, Грицю, та й на вечорниці», П.
Мирного «Лимерівна» чи І. Карпенка-Карого «Безталанна» та інших, де суперечність між
почуттям та обов'язком виявилась усе ж у межах сімейно-побутових. Висока мета —
служіння народові своїм талантом, своїм мистецтвом — вступає в суперечність із умовами
життя суспільства, в якому мистецтво є предметом купівлі-продажу, а висока духовність
піддається страшному натискові вульгарності та корисливості.

4. Романтичні засоби змалювання образів, людей сильних почуттів, небуденних вчинків.

Принципи групування персонажів.

Практичне завдання:
1. Чому драматург змінив першу назву п’єси «Гірка доля»? Яка з них, на вашу думку, є більш
влучною?
2. Що спонукало драматурга звернутися до проблем мистецького життя акторів професійних і
аматорських труп?
3. Чи варто розглядати запропоновану п’єсу як виключно автобіографічне джерело?
4. У чому полягає новаторство М. Старицького у змалюванні життя жінки?
5. Що є важливішим для професійної гри: зовнішність чи талант? Думку обґрунтуйте на
конкретних прикладах із п’єси.
6. Як у драмі розв’язана проблема вибору між особистим щастям та служінням мистецтву?