1. Походження слова.

Вживання у наукові літературі

Класицизм — літературний напрям, який найяскравіше виявився у французькій літературі XVII ст. Поява класицизму
ознаменувала початок чергового зміщення літературних полюсів європейської словесності. Якщо в античну епоху в
царині літератури владарювали Стародавня Греція та Стародавній Рим, в епоху середньовіччя — латиномовна
словесність, в епоху Відродження — Італія, в епоху бароко (першої половини XVII ст.) — Іспанія, то з середини XVII
ст. законодавцем європейських художніх смаків стає Франція, література якої майже до початку XX ст. ініціюватиме
зародження всіх основних художніх напрямів у літературах Європи.

2.Класицизм як літературний напрям. Зв’язок напряму з

соціальним життям епохи.
Класицизм докорінно змінив вироблені ідеологією бароко ціннісні орієнтири суспільної поведінки людини. Світ
принципово збагненний, а його позірні хаотичність і невпорядкованість — не більше ніж невміння або небажання
людини скористатися можливостями свого розуму, цілком спроможного осягнути закони світобудови. Класицисти
не протиставляли себе (принаймні, відкрито) авторитету церковної влади, але й не приховували, що покликання
людини вони вбачають не у фанатичній вірі, а у твердій громадянській позиції, підпорядкованій передусім
інтересам суспільства та держави. Кохання, дружба, родинні стосунки — усе це приносилось віднині в жертву
патріотичному обов'язку. Якщо головною ідеологічною опорою бароко була релігія, то пріоритетними для
класицистів стали інтереси та потреби світської влади, зокрема монархічної держави.

Мистецтво, на думку класицистів, повинно стояти на сторожі суспільних інтересів, формувати уявлення
людей про те, яким має бути цей світ, змальовувати гідні наслідування приклади громадянської
поведінки та суспільної моралі. Ідея служіння суспільству та державі, у свою чергу, виявилася
співзвучною інтересам абсолютистської монархії, тому найшвидше класицизм розвинувся в
європейських країнах із сильною королівською владою, як це було, зокрема, у Франції, де він став
фактично естетичним виразом державної політики, мав офіційну підтримку з боку короля та його
оточення. Однак літературу класицизму не слід зводити лише до ідеї уславлення монархії та
стверджуваного нею порядку. У творах письменників-класицистів насамперед відбились інтереси
«середніх» прошарків суспільства, процес зростання їх самосвідомості внаслідок національного
згуртування держави та зміцнення її позицій на міжнародній арені.

3. Класицизм як художній метод:

 Філософська основа класицизму;
Художнє підґрунтя. Якщо ідеологічні засади класицизму були похідними від настанов сучасної йому
раціоналістичної філософії, то в ролі художнього підґрунтя класицизм визнав за найвищий,
«класичний» взірець художньої творчості античне мистецтво, античну літературу. З античності
класицисти доволі часто брали й теми та сюжети своїх творів, інтерпретуючи їх в дусі сучасної їм
історичної епохи. Відповідно до вимог раціоналізму художній твір класицисти сприймали як
реальність, створену за законами розуму, а отже, чітко продуману і логічно впорядковану, особливо в
композиції та сюжетній послідовності зображуваної дії, прозору та зрозумілу для читача. Одним з
найважливіших законів класицизму, запозичених з античної естетики, проголошувався закон
художньої правдоподібності, який, проте, не зводився до простого копіювання дійсності.
Навпаки, відображаючи реалії життя, митець мав уникати всього випадкового, несуттєвого, зайвого і
відбирати з життєвої картини лише ті факти, що схоплюють її суть, перетворюючи хаос життєвих
вражень в упорядковану і закінчену художню картину, з якої випливає певний ідейний та повчальний
сенс. Виховній ролі мистецтва класицисти надавали виняткового значення, але вважали, що
мистецтво повинно виховувати не у формі прямого, відвертого повчання ( як «мораль» у байці), а
приховано — тією естетичною насолодою, яку отримує читач від твору. «Обов'язок комедії, —
стверджував Мольєр, — полягає в тому, щоб виправляти людей, розважаючи їх».
  Головні естетичні принципи класицизму;
Принципи естетики і поетики класицизму були найчіткіше сформульовані й закріплені в знаменитому
віршованому трактаті французького поета Ніколи Буало «Мистецтво поетичне» (1674), який
залишався майже півтора століття неперевершеним теоретичним взірцем для всіх послідовників
класицистичного напряму.

Основним естетичним критерієм літератури класицизму було визнано її раціоналістичність,

відповідність формально-логічним вимогам розуму і здорового глузду.
Класицизм — це мистецтво раціональних правил за встановленими зразками.
Теорія класицизму намагалася звести до певних норм усі сфери та структурні елементи літератури й
літературного твору і жорстко визначала ієрархію жанрів.
Жанри в класицизмі поділялися на «високі» й «низькі». До високих належали трагедія, ода, дифірамб,
героїчна поема, до низьких — комедія, сатира, епіграма, авантюрний роман, бурлескна пародійна
поема, байка. Встановлювались міжжанрові межі, а будь-які різножанрові поєднання, наприклад
трагікомедія, вважались неприпустимими. Високі жанри відтворювали історичні події, життя царів,
полководців, знатних вельмож, міфологічних або біблійних героїв. Низькі жанри зображали
повсякденне життя простих людей, міщан, селян, слуг. Для кожного жанру визначався мовний стиль,
відповідно високий або низький. У високих жанрах використовувалась піднесена патетична мова, в
низьких, навпаки, — проста, повсякденна мова. У високих жанрах прославлялись ідеї монархії та
громадянського служіння, а в низьких жанрах викривалися вади суспільства і характерів.
У цілому жанрова система класицизму орієнтувалася на античну літературу і ставила за мету її
відродження. Основні жанри літератури класицизму — трагедія, героїчна поема, ода. Трагедія стала
своєрідною царицею жанрової системи класицизму.
Персонажі класицистичних драм чітко поділялися на позитивних і негативних, при цьому в характері
героя, як правило, акцентувалася якась одна, позитивна або негативна, риса (честь, обов'язок,
хоробрість, лицемірство, жадібність тощо). Тому образи класицистичних героїв, на відміну,
наприклад, від персонажів Шекспіра, вирізняються абстрактністю й універсальністю, втілюють лише
загальні, а не індивідуальні риси.
Класицистична драма, як правило, складалася з п'яти дій, кожна з яких чітко виконувала відведену їй
у сюжеті функцію: перша дія — сюжетна зав'язка; друга дія інформувала про ті конфліктні обставини,
навколо яких був зав'язаний сюжет драми; третя — максимально загострювала та ускладнювала
конфлікт з тим, щоб довести його до кульмінаційної межі у четвертій дії і в той або інший спосіб
розв'язати його в останній, п'ятій дії. Кожна дія ділилася на кілька (до шести-восьми) яв, у межах
кожної з яких певним чином деталізувалася та чи інша сюжетна ситуація, а склад одночасно задіяних
у ній героїв до кінця яви не змінювався. Поява на сцені нових героїв означала закінчення попередньої
і початок нової сюжетної яви. Пригадайте, що іспанська драма, на відміну від французької, ділилася
не на 5, а на 3 частини — хорнади (буквально — день, денний цикл), дія кожної з яких не
перевищувала доби, що в сумі давало три доби (зав'язка, розвиток дії, розв'язка), а із законів єдності
іспанські драматурги дотримувались лише єдності дії.

 Теоретичний трактат Нікола Буало «Мистецтво

поетичне» (1674);
Віршований трактат Буало «Мистецтво поетичне» належить до найвидатніших пам'яток світової
естетичної думки. Твір майже на три століття пережив свою історичну епоху і літературну практику, яка
його породила. Минав час, змінювалися художні погляди в суспільстві, а «Мистецтво поетичне» не
втратило інтересу і дотепер.
«Мистецтво поетичне» було задумане, як засвідчував автор, під впливом читання відомого «Послання до
Пізонів» Горація. Вибір жанру власного твору і форма його викладу підкреслювали найсерйозніший
намір автора — встановити закони і критерії високого, вічного мистецтва, ідеальні зразки якого створила
античність. Чимало положень, які розвивав Буало, безсумнівно, перекликались із художніми ідеями
античної поетики. Часто повторював автор поеми і ті думки, що були висунуті його попередниками —
теоретиками французького класицизму. Однак за всім цим Буало на чільне місце в мистецтві ставив те,
що пов'язувало його зі своєю добою. Звідси він черпав натхнення, запал, глибоку переконаність у
перевазі своїх принципів. Не слід забувати при цьому, що в особі Буало маємо не тільки критика і
теоретика сучасної йому літератури, але й художника слова, що володів неабияким поетичним хистом і
спирався також на власний поетичний досвід. Тому теоретичні думки і живі спостереження Буало в
«Мистецтві поетичному» завжди позначені авторською індивідуальністю, його темпераментом,
оригінальним способом вираження думок.

Блискуча афористична форма викладу, жвавість образів послугували тому, що в найзагальніших

питаннях поетичної теорії, відомих ще до Буало, досі посилаються все-таки на автора «Мистецтва
поетичного». У цьому творі Буало-художник часто бере гору над Буало-теоретиком. І тоді автор взагалі
переходить межі своєї ж власної доктрини, виступаючи безпосередньо як розумна, прониклива людина,
що розуміє і цінує мистецтво та поезію, заглиблюється в «секрети» творчості. Справді велич генія
виявляється там, де він піднімається над уявленням і пересудами свого часу, прозирає в майбутнє. Тим-то
не обов'язково кожну думку Буало розглядати лише у світлі теорії класицизму. Істинність його ідей нам
сьогодні краще і корисніше перевірити сучасним знанням про мистецтво. При такому нашому прочитанні
Буало він захоплює не тільки фахівця з історії чи теорії поезії, але й кожного любителя мистецтва
поетичного слова. Класицизм, а заодно і його поетика, розроблена Буало, давно належить історії, але
поетичні формули з його «Мистецтва поетичного» й досі вражають людську уяву проникливістю і
точністю суджень, багатством художньої думки, яка пережила свій час.

Композиційно «Мистецтво поетичне» складається з чотирьох пісень. Будова твору не відзначається особливою
стрункістю і чіткістю — загальна вада творів Буало. Так, деякі думки автора та положення повторюються в піснях
першій і четвертій. Однак композиційний план простежується легко. У першій пісні розглядаються загальні
принципи художньої творчості: суть і значення поетичного таланту, основоположна роль розуму, свідомого начала
в роботі над композицією, стилем, у віршуванні. Друга пісня присвячена характеристиці дрібних поетичних жанрів:
ідилії, елегії, сонета, епіграми, рондо, балади, мадригала, сатири, водевіля. У третій пісні автор переходить до
теорії основних жанрів класичної літератури: трагедії, комедії та епопеї. Принагідно висвітлюються важливі
проблеми творчості, що стосуються змалювання характерів, типізації, драматичного конфлікту. Нарешті, пісня
четверта заповнена головним чином міркуваннями на морально-етичні теми.

 Класицизм і система жанрів у літературі;

 Класицистична нормативність у жанрі трагедії.
Трагедія — це драматичний твір, в основу сюжету якого покладений особливо гострий конфлікт між
прагненнями людини та неможливістю їх втілення в реальності. Основна форма конфлікту
класицистичної драми — це конфлікт між особистими почуттями людини та її громадянським
обов'язком. Саме для жанру трагедії теорією класицизму були розроблені жорсткі вимоги, які чітко
диктували правила її художньої побудови. Основу цих вимог становив так званий закон трьох
єдностей: єдності місця, єдності часу і єдності дії. Це означало, що всі події п'єси мають відбуватися в
одному місці, упродовж однієї доби і зосереджуватися навколо головного героя в одній сюжетній
лінії. Головну сюжетну лінію не можна було ускладнювати паралельними діями та епізодами.
Інтрига, покладена в основу сюжету, повинна була починатися відразу, стрімко розгортатися і логічно
завершуватись.

Класицизм сформувався у Франції і звідти поширився у країни Європи. Історичним ґрунтом класицизму
був абсолютизм, в якому люди того часу бачили запоруку миру, злагоди. Державу більшість митців того
часу сприймала як втілення розуму нації. Тому служіння державі та її символу — королю — стає для
багатьох письменників виконанням громадянського обов’язку, що лежить вище за особисті інтереси.
Провідним жанром літератури класицизму стає трагедія. По-перше, тому, що вона давала змогу
поставити проблеми, які хвилювали сучасників: громадянський обов’язок і особисті інтереси, розум,
обов’язок і почуття, пристрасті. По-друге, театр відігравав важливу роль у формуванні суспільної думки,
виставу дивилася велика кількість людей, ідея талановитої п’єси могла захопити глядача. Невипадково
дія трагедій, за правилами класицистів, повинна була розгортатися в давні часи, в далекій країні, щоб
конкретне життя, знайоме глядачам, не заважало їм сприймати ідею твору.

Найвищого розвитку класицистична трагедія досягла у творчості французьких драматургів П’єра

Корнеля і Жана Расіна. Вони зосередили свою увагу на розкритті складних моральних проблем. Основою
формування особистості вони вважали заповіді Біблії, проте життя часто висуває проблеми, вирішити які
мусить лише сама людина. Основний конфлікт, який розглядають класицистичні драматурги, — це
конфлікт між пристрастями і розумом, здоровим глуздом, обов’язком.

П’єр Корнель у трагедії «Сід» розкриває конфлікт між почуттями й обов’язком. Родріго Сід і Хімена
кохають один одного, але герой, захищаючи честь свого батька, вбиває батька коханої. Драматург
показує складний внутрішній світ героїні, яка відповідно до родинного обов’язку повинна ненавидіти
Родріго, але вона не може зректися кохання. Конфлікт героїні Корнель вирішує за допомогою
традиційного на той час прийому: тільки втручання короля, його дозвіл звільняють Хімену від
необхідності помсти. Але Корнель показує, що такий складний конфлікт не може бути вирішений
механічно, вольовим рішенням короля. Протиріччя в душі Хімени продовжують жити. Саме за це
Французька Академія засудила цю п’єсу Корнеля.

У трагедії Расіна «Федра» теж розкривається конфлікт між почуттями й обов’язком. Федра, жінка царя
Тесея, кохає свого пасинка Іпполіта, а той, у свою чергу, полонянку Арікію. Цар Тесей залишає свою
родину й бере участь у військовому поході, невдовзі приходить звістка про його загибель. Тепер Федра
може освідчитись Іпполіту. Але той розкриває таємницю свого кохання й сподівається, що після смерті
батька він зможе одружитися з полонянкою. Та несподівано повертається цар Тесей. Моральна проблема,
яка стоїть перед героями, потребує вирішення: герої не хочуть брехати царю, чоловіку, батькові, але
правди сказати не можуть. Душа Федри — це справжнє бойовище для боротьби почуття і обов’язку,
нарешті вона не витримує й розповідає правду, що і призводить до трагічного фіналу: всі герої гинуть.

Трагедія класицизму відкрила нові можливості театрального мистецтва зосередити увагу глядачів на
внутрішньому світі героїв.

4. Класицизм як літературний стиль

Класицизм – літературний стиль (напрям), ознакою якого є орієнтація на античність. Вимоги класицизму:
сувора нормативність для епосу й лірики, а для драматургії проголошується «три єдності»- єдність дії, часу і місця
дії.

Класицизм – це мистецтво героїчної громадянськості. Прекрасне виступає в ньому як чітке, розумне,

логічне, без суперечностей, притаманних реальному життю. Мистецтво класицизму тяжіло до
ідеалізованих абстрактних образів, зображувало облагороджену реальність, базуючись на позачасовій
красі творів античності. Класицистичні канони – це єдність місця, часу і дії та жорстка ієрархія високих
(трагедія, епічна драма, ода) та низьких (комедія, сатира, байка, жанрова побутова картина) жанрів.

Інтелектуальне життя Франції того часу концентрується при дворі короля-“сонця” Людовіка ХІУ. Король
любив у всьому величність і славу, престиж і розкіш двору, вишуканий і суворий етикет. Король дбав
про мистецтва, тоді постають королівські Академія малярства і скульптури, Академія архітектури,
Академія музики і танцю, Академія письма і літератури, які, з одного боку, виховували багатьох молодих
митців, а з іншого – нав’язували мистецтву свої критерії і норми. “Хто згідно правил працює, творить
красиве мистецтво” (Буало). Якщо мислитель доби ренесансу Мішель Монтень закликав слідувати
природі, то в мистецтві класицизму панує “облагороджена краса”, “поліпшена“ природа.

ХУІІ ст. у Франції – століття театру. П’єр Корнель був автором п’єс “Сід”, “Горацій”, де панують ідеї
перемоги громадянського обов’язку над особистими почуттями. Ідеалом Корнеля була відважна, вільна
людина, що гордує смертю в ім’я обов’язку, який він втілював у образі Геракла. Все на світі залежить від
людини і від її доброї волі – головна етична засада його трагедій.

Сюжети п’єс Жана Расіна “Андромаха” і “Федра” змальовують особисті стосунки між людьми, його герої
обстоюють свою гідність перед деспотією. Расін – неперевершений майстер вірша, тонкої психологічної
характеристики. Пристрасті героїв часто перемагають розум, спричиняють насильство, а розум повинен
чинити опір насильству. У Расіна мораль допомагає глибше проникнути в людську натуру і переважає
над громадянським звучанням тем.

Одночасно у французьких класичних трагедіях ХУІІ ст. виявилася криза світогляду класицизму, який
виявився неспроможним узгіднити устремління до спільного блага з особистим щастям людини.

Великий майстер комедії Мольєр (Жан Батіст Поклен) надав жанрові глибокого суспільного змісту і
яскравої театральної форми. Його театр виступав при дворі Людовіка ХІУ, висміюючи риси “світської
черні”, підкреслюючи головні риси героїв – носіїв певного характеру. Він вивів цілу галерею образів
винахідливих, моторних, переповнених плебейською енергією слуг. Мольєр – автор великих комедій
“Тартюф”, “Дон Жуан, або Кам’яний гість”, “Мізантроп”, “Міщанин у дворянстві”. До кола французьких
класицистів входили, крім Корнеля, Мольєра і Расіна, також поет Сірано де Бержерак, байкар Жан
Лафонтен, теоретик класицизму Нікола Буало. Традицію Мольєра через сто років продовжив П’єр
Бомарше, він виводить образ людини неаристократичного походження, т.зв. третього стану, придворного
Фігаро у п’єсах “Севільський голяр” та “Одруження Фігаро”, розумного і відважного борця за людську
гідність, який говорить своєму панові Альмавіві: ”Вашою єдиною працею було народитися . в той час як
мені, загубленому в земній юрбі . лише для того, щоб прогодуватися, довелося виявити більше знань і
кмітливості, ніж їх було використано за сто років на управління всіма іспаніями. І ви хочете змагатися зі
мною?”

У творах письменників і драматургів зростає вимога до чистоти і математичної точності будови

французької мови, як взагалі до форми в мистецтвах. Літературний стиль Ларошфуко стає еталоном з
його живістю, точністю і вишуканістю.

5. Класицизм у малярстві та архітектурі

Упродовж 17-го в. класицизм развивався, взаємодіючи та дискутуючи з бароко. Лише у 18-ому, на початку 19-го
століття класицизм стає цілісною стилевою системою в загальноєвропейському прочитанні. Цей стиль став
пануючим практично скрізь від Сибіру до Нью-Йорку та значною мірою сформував історичний вигляд більшості
європейских міст.
Класицизм постійно запозичує форми з античної архітектури і, розвиваючись, повторює не лише її окремі мотиви й
елементи, а й на глибинному рівні прагне осягнути закономерності й сутності античної архітектури. До середини
19-го в. класицизм поступово втратив положення провідного напрямку в архітектурі. Він став швидше
псевдоісторичним стилем, імітуючим Античність. Відгомін цього періоду развитку архітектури проявилися в
неокласицизмі 20-го в. (30-50-і рр.). В цілому всі сучасні інтер’єри, що претендують на назву класичні, вірніше було
б називати неокласичними і тому псевдоісторичними.
Головною рисою архітектури класицизму стає ордер. Це - тип цілісної архітектурної композиції, основаної на
художній реалізації в античні часи стієчно-балочної організації будівлі. Ордер має установлений склад,
взаєморозміщення і форму елементів: стереобат, колона (база, тіло, капітель), антаблемент (архітрав, фриз,
карниз). У часи класицизму форми і пропорції ордеру починають більше нагадувати епоху античності, ніж в
архітектурі попередніх віків. Об’єми споруд формують симетрично-осьові композиції, стіни – рівні поверхні для
організації цих об’ємів, стриманий архітектурний декор не "ховає" загальної структури будівлі, а навпаки, лише
підтримує і підкреслює її внутрішні мотиви. Часто архітектори притримувались повної відмови від деталей,
позбавлених конструктивної функції.
Головною рисою архітектури класицизму було звернення до форм античного зодчества як до еталону гармонії,
простоти, строгості, логічної ясності і монументальності. Архітектурі класицизму в цілому притаманна регулярність
планування і чіткість об'ємної форми. Основою архітектурної мови класицизму став ордер, в пропорціях і формах
близький до античності. Для класицизму властиві симетрично-осьові композиції, стриманість декоративного
оздоблення, регулярна система планування міст.
Архітектурний мову класицизму був сформульований на кінець епохи Відродження великим венеціанським
майстром Палладіо (Вілла Ротонда поблизу Віченци) і його послідовником Скамоцці. Принципи античного
храмового зодчества венеціанці абсолютизували настільки, що застосовували їх навіть при будівництві таких
приватних особняків, як вілла Капра. Ініго Джонс переніс палладіанство на північ, до Англії, де місцеві архітектори-
палладіанца з різним ступенем вірності слідували заповітам Палладіо аж до середини XVIII століття. Найбільш
значні інтер'єри в стилі класицизму були розроблені шотландцем Робертом Адамом, який повернувся на
батьківщину з Риму в 1758 році. У трактуванні Адама класицизм поставав стилем, по вишуканості інтер'єрів чи
поступався рококо, що здобуло йому популярність не тільки у демократично налаштованих кіл суспільства, але і
серед аристократії. Подібно своїм французьким колегам, Адам проповідував повна відмова від деталей,
позбавлених конструктивної функції.
В кінці XVIII в. До класицизму схиляється також і архітектура Англії, хоча її розвиток в цей період в однаковій мірі
знаходився і під впливом романтизму. Близькість до класицизму виявляється вже в барочному кафедральному
соборі св. Павла в Лондоні (1675-1710), проект якого разом з планом перебудови частини Лондона є роботою
видатного англійського архітектора К. Ріпа. Класицизм в чистому вигляді в англійській архітектурі представляють
будинок Королівського художнього суспільства Р. Адама і, Національний Банк в Лондоні (1788) Д. Соуна. Француз
Жак-Жермен Суффло при будівництві в Парижі церкві Сен-Женев'єв продемонстрував здатність класицизму
організовувати великі міські простору.

Літературні напрями і течії:

Бароко
Класицизм
Сентименталізм
Романтизм
Реалізм
Модернізм
Декаданс
Неоромантизм
Імпресіонізм
Експресіонізм
Символізм
Неокласицизм
Футуризм
Неореалізм
Екзистенціалізм
Постмодернізм