Семінарське заняття №8

Тема 8: Експресіонізм. Василь Семенович Стефаник (2 год.)

Мета: Засвоїти матеріал про особливості експресіонізму як течії модернізму, знати основні
віхи життєвого і творчого шляху В. Стефаника. Навчитися аналізувати експресіоністичні
новели В. Стефаника.
План

1. Віхи життєвого і творчого шляху Василя Стефаника (“Се найвищий тріумф

поетичної техніки” (І. Франко). Творча співдружність В.Стефаника з Лесем
Мартовичем та Марком Черемшиною (“Покутська трійця”).
Василь Семенович Стефаник народився 14 травня 1871 р. в с. Русів на Станіславщині
(сьогодні це Івано-Франківщина) у сім’ї заможного селянина. Батько В.Стефаника був
працьовитим та вимогливим. Він хотів дати сину найкращу освіту. Майбутній
новеліст навчався три роки в рідному селі Русові, три роки у Снятинській школі,
потім у 1883 році вступив до Коломийської гімназії, яку не закінчив, бо його
виключили за участь у Покутській трійці у 1890 р. В. Стефаник переїхав до
Дрогобича і вступив до місцевої гімназії, яку закінчив 1892 р. Того ж року він вступив
на медичний факультет Краківського університету, де вчився до 1900 р. Університет
покинув, бо медицина його не цікавила. У 1897 році відбулись перші публікації його
новел у Львівському журналі «Літературно-науковий вісник».
Свої новели писав російською, польською та чеською мовами. У 1899 у Чернівцях,
з’явилася перша збірка прози Стефаника “Синя книжечка”. «Першим українським
новелістом», «володарем селянських душ», «великим майстром слова», «володарем
тяжкого слова», «сільським філософом» – називають В.Стефаника. 1900 року у
Львові з’явилася друга збірка письменника «Камінний Хрест». У 1903 В.Стефаник
відвідує Київ, де знайомиться з М.Старицьким, Панасом Мирним, М.Коцюбинським,
Миколою Вороним. Також був знайомий з Лесею Українкою, Ольгою Кобилянською,
Іваном Франком. 26 січня 1904 року Василь Стефаник одружився з Ольгою Гаморак.
У них було 3 синів, та після 10 років щасливого сімейного життя Ольга померла. У 43
роки Стефаник став вдівцем, сам виховував дітей. Більше він не одружувався. Був
депутатом австрійського Віденського парламенту з 1907 року до 1918. Він захищав
інтереси селян аж до розвалу Австро-Угорщини.
1 період творчості ( 1897 – 1901) 1899 – збірка новел «Синя книжечка». 1900 –
збірка новел «Камінний хрест». 1901 – збірка новел «Дорога».
2 період творчості ( 1916 – 1933) 1916 – новели «Диточа пригода», «Вона- земля»,
«Марія». 1926 – збірка «Земля». 1927 – 1933 – написав більше 10 новел,
 переважно автобіографічних.
7 грудня 1936 року письменник помер від серцевого нападу. Похований у Русові біля
матері згідно з заповітом новеліста.
Василь Стефаник: творчість В. Стефаник — один із представників Покутської
трійці (умовне об’єднання трьох українських письменників: Василя Стефаника, Леся
Мартовича та Марка Черемшини. Назва походить від регіону, оскільки усі троє були з
Покуття. Завдяки постійній та тісній співпраці молоді письменники пройшли так
звану Франкову школу та сформувалися під його безпосереднім впливом. Саме
І.Франко брав активну участь у становленні та формуванні таланту Стефаника,
Мартовича та Черемшини. Творчість В. Стефаник розпочав поезіями в прозі (1896-
1898 рр.). У жовтні 1897 р. на сторінках чернівецького, часопису «Праця» була
надрукована новела «Виводили з села», пізніше — новели «У корчмі», «Стратився»,
«Синя книжечка» та «Сама саміська», які одразу зробили його широковідомим
українським письменником. Ці твори ввійшли до першої збірки В. Стефаника «Синя
книжечка» (1899 р.). Пізніше виходили книги новел «Камінний хрест» (1900 р.),
«Дорога» (1901 р.), «Моє слово» (1905 р.), «Земля» (1926 р.). Шанувальники творчості
митця називали його, за висловом Марка Черемшини, «поетом мужицької розпуки».
Новаторство Стефаника полягає у тому, що він є творцем психологічної новели.
Він будує сюжети не на розвитку зовнішніх подій, а на змінах почувань та
переживань. У творах письменника немає авторських роз’яснень та тлумачень,
говорять, роздумують самі персонажі. Тому його твори побудовані на монологах та
діалогах. Він прагнув, щоб кожне слово у його новелах звучало, як згусток людського
болю, повноголосо. Його твори стилі, глибоколіричні, що порівнює їх із народною
піснею.
Джерело: https://dovidka.biz.ua/vasil-stefanik-biografiya-korotko/
2. Два періоди творчості. Поезія в прозі “Моє слово” як художній маніфест, кредо
письменника (усно докладно проаналізувати текст поезії в прозі, декодувати образи-
символи, кольорову символіку твору).
У зв'язку з ювілеєм письменника Марко Черемшина написав у грудні 1926 р. етюд
«Стефаникові мужики», в якому назвав його «поетом мужицької розпуки». Такий погляд
Стефаника на селян відбивав найістотніше в їхній недолі: «Всі вони у розпуці, бо земля
не тільки скорчилася, але і спісніла та не родить, а лише з'їдає мужицьку силу, а весь
світ хоче, щоб мужик йому дав харч і одежину, та рівночасно жалує йому землі і
вільності».
 Цей роздум доброго приятеля передає найістотніше в новелістиці одно-го з
представників «покутської трійці». Якщо Лесь Мартович висміював кон-сервативні
моменти селянського побуту, а Марко Черемшина показував селя-нина крізь фольклорно-
етнографічну призму, то Стефаник відбив трагізм що-денних буднів хлібороба.

В автобіографічній новелі «Моє слово» Стефаник зазначав, що буде гострити слово на

кремені душі. Він відчував солоний піт і тихі пісні, що «снувалися за орачем, за плугом і
за погоничем». Селянські будні підкидали йому невигадані істерії, село ж обдаровувало
новеліста і своїм словом, але, за образним визначенням Марка Черемшини, не тим, яке
«легенькою ластівкою під сонцем літає», а тим, що «мужикові у горлі застрягає і білим
каменем кам'яніє».
https://naurok.com.ua/urok-spovid-nabolilo-dushi-poeziya-v-prozi-moe-slovo-yak-duhovniy-
manifest-kredo-pismennika-12769.html
3. Проблема добра і зла, злочину і кари у творчості митця (новели “Новина”, “Злодій”,
“Гріх”): пейзажні, портретні художні деталі, образи-символи, глибокий психологізм.
(Законспектувати: Пахаренко В. Українська поетика. – С. 244 – 246 (про новелу
“Новина”).

„Новина“

Це один з найхарактерніших зразків української соціально-психоло-гічної новели

саме стефаниківського типу. Драматично-трагічна загостре-ність конфлікту,
психологізм у розкритті внутрішнього світу людини, лі-рична схвильованість,
акцентування характерної деталі, надзвичайна стис-лість зображення – ось її
найголовніші якості.

Тема твору – вбивство батьком своєї дитини – була взята Стефаником з самого
життя. В сусідньому з Русовим селі сталася жахлива подія: селянин-вдівець, не
маючи змоги доглянути, прогодувати двох малолітніх дочок, вчи-нив жахливий
злочин, утопивши в річці Прут меншу з них. Страшна новина облетіла всю місцевість.
Письменник побував у селі, розмовляв з старшою дівчинкою Ґандзею (це ім'я
залишилося й у новелі), яка вмовила батька не вбивати її, повідала авторові окремі
подробиці тієї події. Стефаник у листах до Ольги Кобилянської та Вацлава
Морачевського, розповідаючи про почуте, пережите, дав перші художні узагальнення
жахливого вчинку селянина.

Незабаром була створена й новела, в якій головну увагу зосереджено на

психологічному вмотивуванні дій Гриця Летючого. Порушуючи усталені прийоми
композиції, Стефаник першою фразою повідомив про страшну но-вину дітовбивства,
інакше кажучи, розпочав твір з розв'язки, бо для нього було головним вмотивувати
злочин батька. Власне, сюжет новели й осно-ваний на показі тих змін, що
відбуваються в психіці селянина.

Виявляється, що Гриць страждає з недоглянутими дітьми вже два роки. Ніхто йому
не допомагав у біді, не цікавився його життям. А було воно не-стерпним, минало в
голоді й холоді. Про це переконливо свідчать художні деталі, які несуть значне
емоційне навантаження. Коли батько кинув дітям шматок хліба, «вони, як щенята
коло голої кістки, коло того хліба заходи-лися». Діти такі худі, що викликало
здивування, як їхні кісточки тримаються разом. Здавалося, що живими в них
залишилися тільки очі, котрі «важили би так, як олово, а решта тіла, якби не очі, то
полетіла би з вітром, як пір'є».

Впадає в око майстерність у поєднанні погляду автора і точки зору батька на

страждання дітей. Гриць жахнувся від їхнього вигляду, все його єство пронизала
страшна думка: «Мерці». Його аж холодним потом обсипа-ло, на груди ніби хтось
поклав важкий камінь. Тепер нав'язлива думка про мертвих дітей не полишає батька.
Він ревно молився, боявся заходити в хату, від журби аж почорнів, «очі запали
всередину так, що майже не дивилися на світ, лиш на той камінь, що давив груди».
Як бачимо, інша деталь – важкий камінь – стає визначальною вже в характеристиці
селянина.

+При зіставленні реальної події з її художнім осмисленням стає поміт-ною глибина

художнього узагальнення конкретних фактів. Новеліст пояснює трагедію
безпросвітністю голодного існування бідняка, акцентує на тому, що від холоду батько
з дітьми рятувався тільки на печі. Та найголовнішим є по-каз моральних страждань
Гриця, котрий не зміг визволитися від нав'язливої ідеї про мертвих дітей і скотився до
злочину.

Великою силою емоційності позначений фінал твору. Одного вечора батько виходить
з дітьми надвір. «Довгий огневий пас» пік у серце й голову, камінь давив на груди, він
«скреготав зубами, аж гомін лугом розходився». Кинувши дитину в річку, він
відпустив старшу Ґандзуню, порадив стати в людей за няньку ще й бучок дав у руки,
щоб могла захиститися від собак. А сам пішов до міста, щоб заявити про злочин,
вчинений з любові до стражда-ючих дітей.

Так на площі в дві сторінки розкрито людську трагедію, яка хвилювала й

хвилюватиме всіх, хто ознайомиться з новелою.

Новела «Злодій» - одна з кращих у творчому доробку письменника. У 1904 р. Іван Франко,
порівнюючи з цим твором своє оповідання «Хлопська комісія» (1881), дійшов висновку, що таке
зіставлення пояснює «нову манеру, новий спосіб бачення світу крізь призму чуття і серця не
власне авторського, а мальованих автором героїв»[22, 109]. Для Франка не так важила сама
техніка письма, як особлива, «окрема організація душі - річ, якої при найліпшій волі не
потрапиш наслідувати» (22, 109). Йшлося, власне, про характерні прикмети нової школи в
мистецтві слова, що набула значного поширення в перших десятиліттях XX ст. і дістала назву
«експресіонізм».

Авторові новели «Злодій» не так важливо було проникнути в діалектику суспільних відносин
своєї доби, як відкрити діалектику видимості й суті у приватному житті й моралі. Мислення та
почуття його героїв ірраціональні: вони реагують на враження та події в найнесподіваніший
спосіб, і Стефаника цікавлять бурхливі стрибки душевних настроїв, афекти, кризи сумління,
навіть алогічно у діях та вчинках[19, 27]. Напруженню емоцій, душевним пориванням, афектом і
відповідає гранично емоційний стиль митця. Він майстерно використовує діалект як "джерело
експресії" [12, 57], - цю словесну музику, що в найтонших нюансах передає душевні порухи
героя, "оголеність душі". Невипадково В.Стефаника називали селянським Бетховеном.

У новелі «Злодій» дійсність постає крізь призму світорозуміння персонажів, у контрастному

зіткненні, протиборстві. Прагнучи до максимальної виразності, експресивності, Стефаник
зображення персонажа замінює його висловлюванням, авторське мовлення зводиться до
мінімуму. Тут на першому плані діалог, як у драмі.
У такий спосіб Стефаник розкриває образи новели. Він майже не дає соціального вмотивування
поведінки героїв, не протиставляє злодія-пролетаря багатієві, - адже Гьоргій в новелі «Злодій»
також бідняк. Франко наголошував на соціальних причинах злодійства героя. З новели
Стефаника випливає, що злодій заліз у комору Гьоргія теж не від розкошів і не для того, щоб
розбагатіти. Не дав крадій відповіді і на запитання, до кого належить - мужиків, міщан, панів. «Я
із світа»[18, 87], - єдине, що сказав.
Поділу на глави новела не має, лише події, що відбувалися після приходу до хати Гьоргія двох
сусідів, відокремлені крапками. Нема тут традиційного оповідача й оповідної форми, але нема й
об'єктивізованого повістевого зображення подій.

«Злодій» - це подібна до драматургійної психологічна сценка на дві яви. Тут на першому плані
розмови персонажів, як у п'єсі. Лише іноді в діалог вкраплюються лаконічні авторські описи
вигляду персонажів, їх вчинків та обстановки. Психологія персонажів, як і в драматичному творі,
виявляється «самосильно» - через їх слова і вчинки. Але зовнішньої дії в новелі мало, - автора
цікавили перш за все глибокі внутрішні переживання злодія і селян перед розправою. Тому в
новелі «Злодій» не знайдемо розвиненого ланцюга подій від виникнення конфлікту і аж до
вирішення його. Дія дуже стиснена в часі і в просторі, персонажів мало. В новелі письменник не
вдається до класичного сюжетобудування: він оминає передісторію героя, експозиційну сюжетну
колізію і відразу вводить читача у хід дії. Твір розпочинається із кульмінаційного зіткнення
персонажів: «Посеред хати стояли два дужі, моцні хлопи Сорочки подерті, лиця покривлені...
Сопіли оба, були помучені і ловили в грудях воздух»[18, 88]. Хто ці люди, взнаємо тільки тоді,
коли один із них посилає жінку за сусідами, бо він «злодія має в руках»[18, 88]. Як вночі злодій
заліз до комори, як Гьоргій упіймав його і затяг до хати, як між ними почалася бійка, - все це
Стефаник залишає уявити читачам. Він зразу поставив персонажів у смертельно небезпечне для
когось із них становище. Характеристика героїв розкривається не через структуру художнього
хронопису (дія новели стиснута в просторі кімнати Гьоргія і в часі), а через експресивний діалог,
яким досягається глибинне проникнення в світ переживань персонажів. Стефаник застосовує
кінематографічний принцип зображення - від загального плану до подальшої деталізації. Дія
рухається стрибкоподібно від одного епізоду до іншого, кожен з яких стає важливим камінчиком
у загальній фресці й несе певну авторську ідею. Репліки персонажів мають певний подвійний
смисл: вони не тільки позначають реальні поняття, предмети, явища, морально-етичні закони,
етикет, але головним чином несуть метафоричний сенс: «У вас, Гьоргію, щось зновилоси? - Та
зновилоси, прийшов гість, та й треба єго приймити. - Нема балакання, що треба»[18, 89]. Гість
- це крадій, і його Гьоргій має, як і належиться, «прийняти», почастувати.
Стефаник створюється ситуація, при якій міг перемогти злодій: він так ударив Гьоргія кулаком
межи очі, що той мало не звалився. Та Гьоргієві попалося в руки букове поліно, і ним він так
«морснув» по ногах, що злодій «сів маком». Хазяїнові хати лишається тільки завершити
розправу, бо вже цілком ясно, що перемога на його боці. Але тут наступає гальмування дії
(ретардація) - на деякий час бійка стихає. Приходять двоє сусідів. Далі вся новела - це розмови
персонажів про розправу над злодієм, психологічна й навіть фізична підготовка до неї. Селяни,
посадивши злодія за стіл, разом з ним п'ють горілку, їдять хліб та солонину й розмовляють.
Загальнолюдське притаманне і героям новели «Злодій». Більше того, Стефаник у сцені
частування надає ситуації універсального характеру: судді та підсудний поставлені в одну
площину - сидять за одним столом, п'ють горілку й ведуть розмову. Картині властива типово
експресіоністська поетика: все напружене, динамічне, забарвлене трагічно-нервовим
сприйняттям життя, надривом. Це - крик вразливої селянської душі. Злодій ще не вірить у
здійснення покарання, в неминучий фінал. Злодій поставлений у безвихідь («То, ґаздо, таке, що
як ви п'єте горівку, то ви мене жадним способом живого з рук не пустите»[18, 89], але він хоче
вмерти з честю, розкаятись у своїх провинах («аби мені Бог гріха зменшив»[18,89]), врятувати
душу і тоді добровільно прийняти кару. Злодій звертається до сивого Максима і просить дозволу
поцілувати його в руку, - адже він йому «міг бути татом». Ця сцена нагадує притчу про
блудного сина. «Та не цулуй, бо я геть змнєкну, я тобі і так простю»[18, 89], -- каже Михайло.
Між «суддею» Михайлом і підсудним злодієм зникає відчуження: «суддя», аби не мати на душі
гріха, прощає злодієві, що розкаюється. Максим соромиться, як "дівчина", і покидає хату, де
чиниться суд, - «бо тут нема бога»[18, 90]. Цей образ - символ всепрощення, примирення,
праведності, яким немає місця в антилюдяній дійсності. Стефаник емоційно напружує ситуацію,
психологічно різко окреслює характери. Він створює дещо статичні, скульптурно-викінчені
мізансцени, майстерно вживає урочисту, обрядову манеру розмови героїв.
Мова персонажів - проста, розмовна, майже не індивідуалізована. Оскільки селяни виступають у
ролі переможців, їх мова відрізняється від мови приреченого на загибель злодія тим, що в ній є
гумор та іронія. Гьоргій говорить сусідам про злодія: «...прийшов гість та й треба єго
приймити». Бійку, яка вже відбулася, він називає «суперечкою». Готуючись до розправи й
пригощаючи злодія, Гьоргій говорить йому традиційне: «дай боже здоров'я», називає
«небожем». Михайло, розпитуючи злодія про походження, в комічному плані представляє
розправу з мужиком, паном і шинкарем: оскільки мужик твердий, його треба збити на землю
ударами люшні по голові та лиці; а панові «люшні не показуй, бо вмре одразу, але пужівном
настраш»[18, 90], - продовжував Михайло; шинкареві ж треба ребра «лоскотати». Ряд реплік
після приходу до Гьоргія сусідів не закріплені за конкретною людиною - їх говорив хтось із них.
Фрази в діалогах переважно короткі й прості. Виняток становить лише Михайлова тирада про
різні способи покарання. Тому, що персонажами виступають покутяни, вони говорять на
покутському діалекті. В їхній мові багато розмовних та просторічних слів і виразів (бахнути по
голові, угріти кулаком, морснути поліном по ногах, як угатю, то й не дриґнеш,«не жвинди, не
лепечи та ін.).
Новеліст найдокладніше простежує зміни переживань та настроїв злодія. Він зі всіх сил бився з
господарем. Коли ж той покалічив йому ноги, він прагне якось розжалобити Гьоргія, запитує, чи
м'яка в нього натура і чи не боятиметься бога, коли вбиватиме. Побачивши, що становище
безвихідне, він впадає в розпач, не затамовує крові, що тече з ніг, просить тільки не мучити, «не
забивати потрошки», а вбити зразу. Після приходу сусідів злодій ще більше переконується, що
загибель неминуча. Посаджений за стіл, він сидів «блідий, апатичний».
Стефаник простежує переживання персонажів перед смертельним зіткненням, показує життєве
переплетіння різних настроїв, почуттів ненависті й жаху, сподівань і зневіри, розкаяння злодія.
Кращому вияву настроїв сприяє оп'яніння персонажів. Воно розв'язує їх язики, різкішими робить
жести й погляди.

У творі нема жодного докладного опису зовнішності персонажів. Вигляд сусідів, коли вони
зайшли в хату, постає таким, яким побачив злодій, що лежав на долівці. «Максим і Михайло
заступили цілу хату, головами досягали стелі, а волоссє їх досягало їм поперека»[18, 87]. Після
того, як Гьоргій посадив злодія за стіл, селяни стали здаватися йому звичайними.
Стефаник майже не наводить незмінних, а тим більше нейтральних до душевного стану рис
зовнішності персонажа, яких не було змоги побачити пізно вночі у низькій хаті при каганці:
«Тусклий каганець не міг продертися через темряву по кутах»[]. Письменник зовсім не
спиняється на деталях хатньої обстановки - при тому освітленні їх теж не видко. Зрозуміло, що в
новелі зовсім нема пейзажних описів, бо всі події відбуваються в хаті. Що це пізня осінь чи зима,
коли надворі холодно, можна здогадатися тільки по тому що, повернувшись від сусідів, жінка
коло печі стояла в кожусі.
Прищеплюючи на українському грунті експресіонізм, Стефаник оживив його первісними,
чистими джерелами народного світосприймання, фольклорними мотивами, картинами рідної
природи За видимим світом криється інший світ, дещо незрозумілий, але глибинний, той, що
виражає субстанційне начало народу. Отже, побачити цей невидимий світ, розкрити його
сутність є покликанням митця.

Герої новели набувають символічно-алегоричного змісту, виступаючи в узагальненому вигляді

як втілення певних сил у житті - суддів і жертв, вини й кари. Але водночас це нагадує античний
фатум: людина стає безсилою жертвою, її віддано на поталу обставинам, невблаганній і
нездоланній силі жорстокості. Її не спиняє ані Бог («А Бога не меш боятися?»), ані пролита уже
кров («Затамуй собі кров. - Нащо, аби гірше боліло, як меш бити? Кров - то є сама біль. - Як я
вже буду бити, то мусить боліти, хіба би-с дух спустив»[18, 88]), ані каяття грішника, ані ідея
братолюбства.
Почуття помсти посідають у діях Гьоргія і Михайла конструктивну роль. Жодному слову крадія
вони не вірять. Очевидно, що автора цікавила не сама по собі соціальна проблема злодійства, а її
моральний аспект: трагедія вбивства, жорстокість селян, дика стихія помсти, право судити,
виносити вирок і бути судженим. Правда, трагедія українського селянина, який стояв насмерть за
свою «комору», - це не насл

док поклику «предківського голосу», а тих обставин, у яких йому доводиться жити: «А ти Бога
боявси, як-их ліз у комору? Та там увесь мій доробок. Та якби ти був тото забрав, то ти би
мене на віки вічні скалічив! А чому ж ти не лізеш до богача, але до бідного?»[18, 89]. Така
аргументація видається крадієві переконливою. Справді, забравши з комори Гьоргія все, що він
із жінкою заробив, злодій міг пустити сім'ю селянина з жебрацькою торбою. Звідси - упертість
Гьоргія, ненависть і жорстокість до нічного "гостя".
Стефаник ставить своїх героїв віч-на-віч з проблемами доби: християнське милосердя і кара,
гуманізм та антилюдяність, ставлення до зла, активність і споглядання, гуманізм жалості й
жорстоке насильство, гуманне й "звіряче" начало в людині.
Гьоргій «натуру має мнєку», він від природи добрий, але, поставлений в жорстоку ситуацію,
чинить відповідно до своїх приватних інтересів і розуміння злодійства як аморальності, яку
потрібно осуджувати й карати: «Не знаю, хто за кого гріх будем мати, ци ти за мене, ци я за
тебе? Але гріх мусить бути, таке зайшло, що без гріху не обійдешси»[18, 89], - каже Гьоргій.
«Мнєкий на сумлінє» і Максим: він не може проливати кров і йде з хати Гьоргія. Автор не
заперечує моральних цінностей «дітей землі» й веде до висновку, що людина відповідальна як
перед Богом, так і перед власним сумлінням. Кожен герой робить свій вибір, проте не можна
зрівняти альтруїзм і егоїзм, милосердя й жорстокість. Стефаник бачить не тільки гнітючо
потворну реальність, а й світле начало в людині. Його жахають зло і жорстокість, але він не
закриває шляху до того мужнього і гуманного, що живе в народі. Його селянин є не так
частинкою рідного Русова, як «усього світу», тією краплиною, в якій проглядається все «море».
В цьому плані селянин, як це завважила О.Черненко, є «людиною взагалі», носієм всесвітнього,
загальнолюдського, а не просто «типовим образом українського селянина»[26, 132]. гріхопадіння
покаяння стефаник новела
«Різниця тільки в тому, - пише авторка монографії, - що в Стефаника господар і його сусіди,
втративши на хвилину свідомість, стали катами злодія і кинулися на нього, як «голодні вовки»,
себто так само, як тварина кинеться на свою жертву, але сам злодій вмирає без сорому, свідомий
своєї провини і заслуженої кари, як людина» [26, 133]. Інтерпретація видається не в усьому
точною: селяни втрачають свідомість не на «хвилину», бо запланували вбивство злодія за «чужу
комору», тому, свідомо розпалюючи себе, п'ють горілку, а Михайло розповідає, в який спосіб
убивають мужика-злодія, пана-злодія і жида-злодія. За своєю свідомістю і селяни, і злодій
належать до одного рівня, і вчинки їх тотожні. Коли нічний «гість» вдарив Гьоргія «кулаками
між очі", селяни виправдовують його: «Ви єму не дивуйтеси, бо кождий хоче боронитиси». «Та
я нічого не кажу», -- відповідає Гьоргій.
У новелі Стефаника суд є неофіційним, але всесильним, вирок приводиться до виконання. У
Стефаника суд має лише подобу суду, хоча власне, вирок виніс сам ґазда: "Я мнєкий, але злодія
живого з рук не пустю!" Власне, цей доконечний, неминучий, фатальний вирок у різних
варіаціях. Далі й обговорюється усіма героями новели: Гьоргієм, його дружиною, сусідами
Михайлом і Максимом, злодієм. Головною проблемою українського митця є проблема влади
зовнішніх сил над особою, її уречевлення й відчуженість, проблема жорстокості соціальних
умов, які штовхають людину на обміркований злочин: одного, як украсти, щоб вижити, іншого,
як захистити своє майно від рук злодія. Автор новели "Злодій" гостро відчував жорстоку силу
механізованих взаємин буржуазного суспільства в Австро-Угорській імперії, незалежність
суспільних інститутів і речей від людини, котра їх створила. Самосуд - яскраве цьому
підтвердження. Відчуження набуває ваги всезагального закону. Але це суспільна сила, яка
робить людину жорстокою, ірраціональною, байдужою. У Стефаника перед цією злою силою
безсилі й кати і жертва. Злодій не має вибору: він все одно має померти - чи то на лаві під
образами в хаті селянина, чи то на його подвір'ї.
У новелі «Злодій» Василь Стефаник веде до того, що кожна людина повинна відповісти
за свої вчинки як перед Богом, так і перед власним сумлінням. Розуміючи, що селяни
покарають його, злодій стає покірним, його охоплює хвилювання, почуття провини,
страху. Але найголовніше в цій ситуації те, що він добрішає, на нього находить якесь
 містичне просвітлення і він кається у скоєному. [19, 31]. Тому, віддаючи своє оголене
єство болю, потрясінню, горю, злодій «хоче образ цулувати, поріг» і «всіх, всіх, де хто є
на світі». У новелі «Злодій» дійсність постає перед нами у контрастному зіткненні
добра і зла. Людина В.Стефаника не говорить про себе, не пояснює, не характеризує
себе, вона переживає і пізнає себе.
4. Концепція життя і смерті, сенсу страждання: новели “Скін”, “Палій”, “Сама-саміська”.

В.Стефаник. «Сама-саміська»

Жахливо-огидна сцена смерті баби у новелі «Сама-саміська». Чорт лоскоче її хвостом по

обличчю, чортенята тримають їй руки, аби не перехрестилася, по усій хаті і по бабі
повзають мухи.
«Подобала хатина на якусь закляту печеру з великою грішницею, що каралася від
початку світа та до
суду-віку каратися буде». Земля у хаті розколювалася, і баба летіла все вниз та вниз, де її
піймав чорт і
полетів, як вітер. Баба падає, вдаряється головою і вмирає, у калюжі крові повзають мухи,
розносячи
скрізь бабину кров. Конання таке жахливе, бо таким гріховним було життя баби. Тому-то
й не ангели
з’являються бабі перед смертю, а нечисті.

В.Стефаник. «Палій»

Навіть у хвилини болючої агонії Федір не кається, не прощає ближньому, навпаки, радіє,
що разом з хатами Курочки горить його незаплачена праця. Федоровій совісті не
допомогло страждання.
Ненависть і помста опанували ним цілком. Справді, життя старого наймита було тяжке,
каторжне, а
Курочка жорстоко визискував його. І все ж – наголошує автор – за зло не вільно
відплачувати злом,
гріх мстити. Зло, заподіяне іншому, неодмінно повертається до того, хто його вчинив.
Ось чому
конання Федора таке нестерпно жахливе.
«– Все моє най вігорить! Все, що-м лишив на єго подвір’ю.
 11
Він скакав, танцював, реготався. …Звізди падали на землю, ліс скаменів, а десь з-під
землі
добувалися скажені гооси і зараз пропадали. Хати ожили, дрожали, смажилися в огні.
– Я чужого не хочу, лиш най моє вігорить!»
Мить смерті Стефаник передає експресіоністичними засобами – зорі падали, віконце, як
свіжа рана,
криваве віконце тощо. Федір відчуває вогонь у всьому тілі, який «смажив його на
вуголь». Вогонь з
його душі ніби виливається і «прилипає до шибок віконця». «Віконце червоніло, як свіжа
рана, і лляло
кров на хатчину. …Віконце дрожало, тряслося, і щораз більше тої крові напливало в
хатчину».
«Криваве віконце» – символ страждання і Федорова смерть.
Але якщо людина з любові присвячує своє життя іншим людям, то її терпіння
перетворюється на
глибоку душевну радість. Про це йдеться у новелі В.Стефаника «Марія», у «Землі» та
«Зачарованій
Десні» О.Довженка.
5. Новела “Камінний хрест” як втілення ідеї всезагального взаємозв’язку всього сущого
(драматизм конфлікту, емоційна загостреність зображеного в стилі експресіонізму; ідея
нерозривної єдності Івана Дідуха з полем, рідною землею; останній танець Івана як
символ трагізму і розпачу прощання з рідним краєм; художні деталі у творі; символічний
смисл назви новели; образи-символи в новелі (хрест, горб, прізвище головного героя
тощо). (Законспектувати: Пахаренко В. Українська поетика. – С. 249 – 250 (про
новелу “Камінний хрест”).
Жанр твору «Камінний хрест»: психологічна новела (сам автор назвав свій твір
студією, тобто художнім дослідженням внутрішнього світу головного героя). Тема
«Камінний хрест»: еміграція галицького селянства на американський континент на
межі XIX- XX ст. Ідея «Камінний хрест»: єдність селянина з рідною землею. Герої
«Камінний хрест»: Іван Дідух, його дружина Катерина, їхні діти, кум Михайло,
селяни. Композиція «Камінний хрест»: новела складається із семи розділів.
Експозиція: розповідь про повернення Івана Дідуха з 10 років служби у війську, про
горб, що залишився йому в спадок. Тяжка праця на горбі. Зав’язка: прихід гостей до
хати Івана. Прощання з односельцями. Зізнання Івана у тому, що самому тоскно на
душі. Екскурс у минуле: розповідь Івана про те, як сини дійшли думки про виїзд. «Два
роки нічого в хаті не говорилось, лише Канада та й Канада...». Він дуже жалкує, що
молодь не хоче триматися землі своїх пращурів. Розвиток дії: гості пригощаються,
ведуть розмови. Іван з Михайлом співають, як у молоді літа. Кульмінація: син
нагадує батькові, що час виходити. Люди плачуть: «...Ціла хата заридала. Як би
хмара плачу, що нависла над селом, прірвалася, як би горе людське дунайську загату
розірвало — такий був плач». Іван із дружиною пускаються в танець — власне
кульмінаційний епізод, — від якого «люди задеревіли», у якому вилився назовні весь
розпач прощання навіки. Сини силоміць виносять обох з хати. Розв’язка: односельці
проводжають сім’ю Дідухів. Іван іде танцюючи. Уся процесія зупиняється біля
хреста, що Іван поставив на горбі. Чоловік каже дружині, щоб знала, що там
викарбувані їхні імена: «Видиш, стара, наш хрестик? Там є вібито і твоє намено. Не
біси, є і моє, і твоє». Мова персонажів — це ще один художній прийом, до якого
вдається автор. Вона уривчаста, нервова, в ній відчувається драматизм та
підвищена емоційність. Думки героїв часом втрачають послідовність, обриваються.
Дії Івана Дідуха та його дружини також створюють тяжку напружену атмосферу.
Варто згадати, наприклад, сумний тужливий спів героя або шалений, майже
скажений, танець із дружиною. Автор створює сумні й навіть страшні ситуації.
Проводи до Канади перетворюються на своєрідний похорон. Наостанок Іван просить
односельчан зберегти цей хрест як пам’ять про його родину, окропити його святою
водою. Іншими словами, провести поминки за його сім’єю. Проблематика твору
«Камінний хрест»: віковічного зв’язку з рідною землею; сумлінної праці на землі як
вияву народної етики й моралі, як обов’язку, єдиного засобу і виправдання буття
селянина; соціальна проблема масового зубожіння селян, що спричинило еміграцію за
океан. Художній напрям, стиль «Камінний хрест»: модернізм, експресіонізм.
Експресіонізм виявляється у дослідженні сенсу страждання, відчуття болю, які
спонукають людину до пізнання суті свого існування; також в емоційній
загостреності зображуваного, напруженому драматизмі ситуації. Примітки:
Характерною особливістю твору є символічність та яскрава образність. Проводи
родини Дідуха автор змалював подібно до похорону. Іван не просто залишає рідний
дім, друзів та односельчан. Він залишає на цьому пагорбі свою душу. Іван розуміє, що
на чужині вже не буде собою. Він навіть не матиме можливості бути похованим у
рідній землі. Тому він ставить цей хрест як пам’ятник і викарбовує на ньому своє
ім’я та ім’я дружини. Камінний хрест є справжнім символом тяжкого життя
бідного селянства. Це символ титанічних зусиль, а також поховання ще живої
ззовні людини. Автор вдається до цього художнього засобу не лише для поглиблення
драматизму твору. Стефаник спонукає свого читача до власних міркувань. Показово,
 що образи синів Дідуха не яскраві, майже стерті. Зв’язок поколінь вже перервався,
вони вже втратили коріння на цій землі. «Камінний хрест» — глибока психологічна
студія душі українського селяни- на-трударя, якого соціальні обставини
примушують рвати віковічний зв’язок з тим ґрунтом, на якому він виріс.
Працьовитість і доброчесність героя піднесені автором на високий рівень, а
бажання залишити пам’ять по собі — поставити на горбі камінний хрест — має
глибокий психологічний підтекст. Іван Дідух ставить хрест на своєму политому
кривавим потом полі й ніби заживо себе ховає. Проте він хоче жити у пам’яті
нащадків, хоче, щоб цей хрест в’язав його з рідним селом і тоді, коли він буде далеко
на чужині, і тоді, коли його не стане в живих. «Камінний хрест» — модерністичний
твір (експресіоністичний). Дійсний факт (в Івана був прототип, односельчанин
Стефаника, який поставив хрест перед виїздом до Канади) письменник відтворив з
особливою емоційністю та експресією, надав особливої символічності окремим
деталям. Камінний хрест — це пам’ятник не лише Дідухам, а й усім емігрантам.
Джерело: https://ukrclassic.com.ua/katalog/s/stefanik-vasil/3567-detalnij-analiz-kaminnij-
khrest-stefanik Бібліотека української літератури © ukrclassic.com.ua
6. Творчість В. Стефаника другого періоду (збірка “Земля”), її антивоєнне спрямування,
гуманістичний та патріотичний пафос, зображення наростання національно-визвольного
руху в Галичині, боротьби Січових стрільців за незалежну соборну Україну: новели
“Марія” (історичний час, представлений у творі; символічність образу Марії, майстерне
зображення внутрішнього світу матері-патріотки; доля синів; соборність України як
ідеал; портрет Т. Шевченка у новелі: деталь чи символ), “Сини” (зображення
внутрішнього світу батька, котрий віддав Україні двох своїх синів; сумніви у
всемогутності Бога і глибока віра в Бога: проаналізуйте початок і кінцівку новели;
схарактеризуйте внутрішні монологи, що передають різні душевні стани старого
Максима; особливість композиції твору). (Про новелу “Марія” див.: Погребенник В. Від
антимілітаристського до національно-патріотичного пафосу // Вежа. – 1996. – №3.
– С. 155 – 157).
https://ru.osvita.ua/vnz/reports/ukr_lit/14922/
Завдання:
В аналізованих новелах усно визначте основні риси експресіонізму, як-то:
 увага до простих характерів, особливе зосередження на природі, сприймання
світу технічного прогресу як ворожого людині,
 суб’єктивізм;
 передача несвідомих передчуттів, страхів, імпульсів (тривожні сновидіння, крик
душі);
  інтуїтивізм;
 інфантилізм і примітивізм;
 прагнення повернутися до первісних людських почуттів дружби й кохання;
 прагнення віднайти корені людського зла (християнська доктрина privatio boni);
 дослідження проблеми вини і кари.
 художнє дослідження сенсу страждання і смерті людини (віталізація смерті);
 свідома деформація картин дійсності; тяжіння до абстрактного узагальнення,
загостреної емоційності, гротеску, фантастики;
 представлення опозиції «прекрасне-потворне» в експресіоністичному творі;
 звернення до універсального, вічного, космічного; знецінення теперішнього, миті,
натомість – пошуки вічного;
 ідея про всезагальний взаємозв'язок усього сущого в світі.
Під час усної відповіді теоретичні міркування підтверджуйте цитатами з творів.

Література
1. Ковалів Ю. Історія української літератури: кінець ХІХ – поч. ХХІ ст.: підручник:
у 10 т. – К.: Академія, 2013. – Т. 2. – 624 с.
2. Гнідан О. Василь Стефаник: Життя і творчість. – К., 1991.
3. Євшан М. В.Стефаник // Євшан М. Критика. Літературознавство. Естетика. – К., 1998.
– С.213 – 216.
4. Лепкий Б. Василь Стефаник // Лепкий Б. Твори: У 2 т. – К., 1991. – Т.2. – С.651 – 678.
5. Лесин В. Василь Стефаник – майстер новели. – К., 1970.
6. Лесин В. Василь Стефаник. – К., 1981.
7. Пахаренко В. Українська поетика. – С. 244 – 246 (новела “Новина”); С. 249 – 250
(новела “Камінний хрест”).
8. Погребенник В. Від антимілітаристського до національно-патріотичного
пафосу // Вежа. – 1996. – №3. – С.155 – 157.
9. Погребенник Ф. Сторінки життя і творчості Василя Стефаника. – К., 1980.
10. Процюк С. Смертю смерть подолав // Літературна Україна. – 1996. – 16 травня.
11. Черненко О. Імпресіонізм та експресіонізм // Українське слово. Хрестоматія: У 4
книгах. – К., 1994. – Кн. 1. – С. 204 – 213.
12. Яременко В. Любив свою дорогу... // Українське слово. Хрестоматія: У 4 книгах. – К.,
1994. – С. 184 – 195.