Перше заняття

Перше заняття
2. Розмовна, літературна, художня мова

Мова — першоелемент літератури, засіб образного відтворення предметів, явищ, змістовна форма. Мову
можна умовно розділити на розмовну, літературну і художню. Вони входять в загальнонаціональну.
Розмовна мова — ненормована мова повсякденного спілкування. Літературна мова — мова,
нормалізована правилами граматики, чиста, відшліфована. Вона формується на основі народної,
з'являється на високому рівні розвитку нації. В основі української літературної мови лежить мова
Київської, Полтавської і Черкаської областей. Літературною мовою пишуть наукові праці, друкують газети,
журнали, нею користуються в школах, радіо, на телебаченні. Розрізняють науковий, науково-популярний,
ораторський, публіцистичний, офіційно-діловий (канцелярський) стилі. Наукова мова послуговується
поняттями відповідних наук (хімії, математики, літературознавства...). У діловій мові використовуються
канцеляризми (лексичні і синтаксичні). Художня мова — літературна, але не обмежується лише
літературною. У своїх творах письменники використовують діалектизми, професіоналізми, архаїзми, слова
у прямому і переносному значеннях. Вона містить оцінюючий елемент різного забарвлення: співчуття,
зневагу, обурення, презирство, захоплення. Художня мова образна, емоційна, експресивна, відзначається
лаконізмом, небагатослівністю. А. Чехов вважав лаконічність сестрою таланту, а О. Некрасов закликав
писати так, щоб словам було тісно, а думкам — просторо.
3. Мова автора і мова персонажів

У художньому творі розрізняють мову автора і мову персонажів. Мова автора — це розповідь про явища,
події, характери, вчинки персонажів, у ній є оцінка людей, фактів. Кожен талановитий письменник має
свій мовний стиль, свої лексико-синтаксичні та інтонаційно-образні особливості. Ми говоримо: "мова
Шевченка", "мова Франка", підкреслюючи особливості стилю письменника.
Мова персонажів — засіб індивідуалізації. Вона зумовлена віком, освітою, професією, настроєм,
темпераментом, культурою героя. Мова Возного, наприклад, з п'єси І. Котляревського "Наталка Полтавка"
— суміш бюрократичної, старослов'янської і народної лексики. Вона характеризує рівень розвитку
сільського чиновника: "Не в состоянії поставить на вид тобі сили любові моєй. Когда б я імія — теє-то, як
його — стільки язиків, стільки артикулів ілі скільки зап'ятих в магдебургськім праві, то і сил не довліло би
на восхвалєніє ліпоти твоєй. Єй-єй. Люблю тебе... до безконечності".
Мова кожного персонажа повинна мати свою лексику, свою інтонацію, свою будову речень. Особливості
мови персонажів виявляються у монологах, діалогах, непрямій мові.
Образному відтворенню думок, почуттів, переживань сприяють синоніми, антоніми, омоніми, неологізми,
архаїзми, діалектизми, варваризми, професіоналізми, жаргонізми, арґотизми.
4. Синоніми
Синоніми (грец. synonimos — однойменний) — це слова близькі за значенням, але різні за звучанням.
Синоніми дають можливість письменникові уникнути повторення одних і тих же слів, надають мові
відповідного інтонаційного забарвлення. Маланка в повісті "Fata morgana" лає Андрія: "Вона його
вичитувала, вона його сповідала, вона кропила його, підкурювала і садила чортами так обережно, як
тільки можна було в неділю, по Службі Божій". І. Котляревський, змальовуючи мандрування героя, в
гумористичному плані використовує синоніми:
Єней по берегу попхався
І сам не знав, куди слонявся,
Аж гульк — і в город причвалав.
Омоніми (грец. homos — однаковий і опута — ім'я) — слова, які звучать однаково, але мають різне
значення. Наприклад, коса — знаряддя праці, довге волосся, смуга землі, яка входить у річку, озеро або
море.
Антоніми (грец. anti — проти і опута — ім'я, назва) — слова з протилежним значенням. Вживаються, коли
треба протиставити контрастні явища: радість — горе, добро — зло, любов — ненависть, день — ніч.
Неологізми (грец. neos — новий, logos — слово) — це нові слова. Деякі неологізми з часом стають
архаїзмами: жовтеня, комсомолець, неп, лікнеп. Крім загальномовних неологізмів, є індивідуально-
авторські. Індивідуально-авторські неологізми називають оказіоналізмом и (лат. occasional is—
випадковий), тобто вжитий "один раз". "Неологізми, — писав Б. Томашевський, — це такі слова, які
створює сам митець, сам поет, письменник не для того, щоб дати їм загальний ужиток, ввести їх до
загальновживаної мови, в загальний словник, а для того, щоб читач відчував у процесі сприйняття самого
художнього твору, як перед ним народжується нове слово. Неологізм повинен завжди сприйматися як
певний винахід саме даного митця, він неповторний. Як тільки починають його повторювати, вводити до
загального словника, він втрачає той стилістичний ефект, на який розраховував митець. Митець
розраховує на неологізм як на слово, що створюється на очах у читача й виключно для даного контексту".1
Приклади індивідуально-авторських неологізмів П. Тичини: яблуневоцвітна, ніжнотонна, сонцебриз* ний,
ясносоколово, акордитись, дитинно. Неологізми з творів В. Винничснка: коліносхильно, політбюристи,
залізність, чорність.
Словотворчі звороти, які не відповідають узвичаєним нормам, називають зарозумілою мовою.

"Літературознавчий слові іик-довідник" використовує термін "заум". Він з'явився на початку XX ст. До
зарозумілої мови вдавалися футуристи. Наприклад, вірш М. Семенка "Місто" пересипаний такими
висловами, як осте, сте, бі, бо, бу, рухобіги тощо.
Традиції футуристів продовжують сучасні неоавангардисти з літературних груп "Бу-Ба-Бу", "ЛУГОСАД",

"Пропала грамота".
Архаїзми (грец. archaios — давній) — застарілі слова, словосполучення, граматичні або синтаксичні
форми. Є такі види архаїзмів:
1) власне лексичні — слова, витіснені з мови словами з іншим коренем: перст — палець, уста — губи;
2) лексико-словотворчі — відрізняються від сьогоднішніх відповідників префіксами, суфіксами: шкатула —

шкатулка, вої— воїни;
3) лексико-фонетичні — відрізняються від сучасних однією або двома фонемами: злато — золото, піїт —
поет;
4) лексико-семантичні вживаються з іншими, сучасними: язик (мова, народ), живот (життя).
Ці типи архаїзмів подано у довіднику Шевченко Л.Ю., Різун В.В., Лисенко Ю.В. Сучасна українська мова. —
К., 1993. — С. 34. Архаїзми використовуються з різною метою:
1) для відтворення колориту епохи:
А не женеться Візантія:
Вона боїться, щоб Чернець
Не засвітив Гал ату знову
Або гетьман Іван Підкова
Не вийшов в море на ралець.
(Т. Шевченко)
2) для надання мові піднесеної схвильованості, урочистості:
Світе вольний, несповитий.

3) для іронії:
... будем
І по-своєму глаголать,
Як німець покаже
Та до того й історію
Нашу нам розкаже...
4) для мовної характеристики особи, яка говорить.
Застарілі слова у пісні Возного з п'єси І. Котляревського "Наталка Полтавка" викликають комічний ефект:
"От юних літ не знав я любові, не ощущал возженія в крові".
Різновидом архаїзмів є слов'янізми — слова старослов'янської мови. Шевченко Л.Ю., Різун В.В., Лисенко
Ю.В. у книзі "Сучасна українська мова: Довідник" називають такі ознаки слов'янізмів:
I. Фонетичні ознаки:
1) неповноголосі звукосполучення ра, ла, ре на місці українського оро, оло, еле: град, глава, злато, древо;
2) звукосполучення ра на початку слова на місці українського ро: раб;
3) звукосполучення жд на місці українського ж: вождь, нужда;
4) літера щ замість української ч: священик;
5) літери є, ю на початку слів замість українських о, у: єдиний, юний, юродивий, юдоль.
II. Словотворчі ознаки:
1) суфікси іменників -знь, -тель, -пня, -ство (в абстрактних іменниках), -тва, -тай: приязнь, учитель,
братство, святиня, молитва, глашатай;
2) суфікси -ащ, -ущ, -м(ий) дієприкметникового походження: трудящий, грядущий, відомий, неопалимий;
3) префікси воз-, пре-, пред-, со-: воскреснути, возвістити, премудрий, предтеча, согрішити;
4) компоненти складних слів благо-, бого-, добро-, зло-, град-: благодать, богослов, добродушний, злочин.
На старослов'янське походження слова може вказувати його церковно-релігійна семантика: святий,

пророк, суєта, творець, гріх, Господь.
Видом архаїзмів є церковнослов'янізми і біблеїзми. Церковнослов'янізми і біблеїзми завжди

використовувалися у найкращих зразках нашого письменництва. Наприклад, як у Т. Шевченка у
"Давидових псалмах":
Псалом новий Господеві

І новую славу
Воспоем честним собором,
Серцем нелукавим.
Во псалтирі і тимпані
Воспоем благая,
Яко Бог кара неправих.
Правим помагає.
Преподобнії во славі
І на тихих ложах
Радуються, славослов'ять,
Хвалять ім'я Боже.
"І стоїть Україна перед нашим духовним зором у вогні, як неопалима купина" (О. Довженко).
Історизми — це застарілі слова, які зникли з ужитку, бо зникли поняття, предмети, явища. Історизми, на
відміну від архаїзмів, не мають синонімів у сучасній мові. Вони використовуються у творах історичної
тематики. Історизмами є, наприклад, слова: кріпак, цар, князь, гетьман, булава.
Діалектизми (грец. dialektos — місцева говірка) — це слова і вирази місцевої говірки. Найчастіше
використовуються в мові персонажів, у авторській мові — рідше. Діалектизми відтворюють місцевий
колорит і є засобом індивідуалізації. За рахунок діалектизмів збагачується літературна мова. І. Франко
писав: "Кожна літературна мова доти жива і здібна до життя, доки має можливість, з одного боку, всисати
всі культурні елементи сучасності, значить, збагачуватися новими термінами та висловами, відповідними
до прогресу сучасної цивілізації, не тратячи при тім свойого основного типу і не переходячи в жаргон
якоїсь спеціальної верстви чи купи людей, а з другого боку, доки має тенденцію збагачуватися чимраз
новими елементами з питомого народного життя і з відмін діалектів народного говору".
У діалектах української мови виділяють три групи: північну, південно-східну і південно-західну. Є

діалектизми фонетичні, морфологічні, лексичні, синтаксичні Фонетичні відрізняються від літературної
норми вимовою звуків. У вірші І. Франка "Каменярі" є такі фонетичні діалектизми: стою, підняли, шляху,
своїми. Морфологічні відрізняються від літературної норми оформленням граматичних форм: ся схилили,
буду робила, ногов, я му ходити. Лексичні: сесю, гостинець (шлях), маржина (худоба), шарта (буря).
До лексичних діалектизмів відносять власне лексичні. Це діалектичні синоніми до загальнонародних слів:

вуйко (дядько), фіра (підвода), бульба, бараболя, біб, крумплі (картопля). Етнографічні — це назви
місцевих предметів, які не використовуються на інших національних територіях: трембіта (духовий
інструмент), колиба (курінь), крисаня (капелюх). Семантичні діалектизми — це слова, які мають значення,
відмінне від загальномовного (пироги — вареники).
Фразеологічні діалектизми, "хоче ми звести зі світа ", "нас не відтяли від діла". Синтаксичні: "Сідаймо,
синку, на фіру, бо колію спізнимо" (В. Стефаник — "Виводили з села"). Д.І. Ганич, І.С. Олійник у "Словнику
лінгвістичних термінів" (К., 1985) виділяють діалекти племінні (належать племені "як етнічній групі людей,
що входять до складу більшої етнічної спільності"), професійні (об'єднують людей певної професії чи роду
занять), соціальні (належать соціальній групі). А. Ткаченко використовує термін "соціолект". До соціолекту
відносить специфічну мову освітян, юристів, митців. У соціолект входять і професіоналізми, і жаргон. Є
діалект місцевий або територіальний.
Діалектизмами не можна зловживати. Надмірне використання діалектизмів робить твір малозрозумілим.
Варваризми (грец. barbarismos) — іншомовні слова і вирази, які не стали загальновживаними.

Варваризмами є полонізми, русизми, германізми, англіцизми, галліцизми (з французької), гебраїзми (з
давньоєврейської"), тюркізми... Вони використовуються для зображення життя, побуту, звичаїв інших
народів і для створення комічного ефекту. Мова, перенасичена варваризмами, називається
макаронічною. Макаронічною мовою говорить герой комедії М. Стари цького "За двома зайцями"
Голохвостий: "Дурні хахлиї Ідіть здоровії Што значит проста мужва? Ніякого понятія нєту, ніякої делікатної
хвантазії... так і пре! А вот у меня в галавє за-всегди такий водеволь, што только мерсі, потому —
образованний человєк! Да што впрочем про них? Годі, довольно!"
І. Качуровський замість терміна "варваризми" вживає французьке ентражизми.
Професіоналізми — слова і звороти, які вживають люди певної професії. Вони використовуються як засіб
індивідуалізації образів-персонажів і для відтворення життя та побуту відповідного професійного
середовища. У мові сплавників лісу в річках Карпат використовуються слова бокор, бо кора ш, дараба,
збиванка. У повісті І. Франка "Борислав сміється" вживаються професіоналізми нафтарня, стояти при
корбі, либати кип'ячку.
Жаргон (франц. jargon, галло-романське gorgone — базікання) — слова, що вживаються групою людей,
об'єднаних спільними інтересами, родом занять. Він має специфічну лексику і вимову, однак не має
власної фонетичної і граматичної системи. Відомий жаргон дворянської аристократії, він відзначався
вишуканістю у доборі слів і виразів. До жаргону звертаються люди певних професій, ним послуговується
молодь. До молодіжної жаргонної лексики належать слова: бабки (гроші), злиняти (щезнути), бухло
(алкоголь), котиш (коньяк), прикид (одяг, манери). Жаргонну лексику бурсаків використав А. Свидницький
у романі "Люборацькі".
Класифікація жаргону за сферою вживання:
Молодіжний або сленг: стипуха — стипендія, хвіст — академічна заборгованість.
Професійний: лабух — музикант, лабати — грати, конса — консерваторія, фанера — фонограма.
Табірний: баланда — юшка, стукач — донощик.
Класифікація жаргону за частинами мови:
Іменники: шпора, бомба — шпаргалка, труба — мобільний телефон, хавчик — їжа, лошарик — хлопець в
окулярах.
Дієслово: клюнути, повестися — повірити, прохавати — зрозуміти, лоханутися — помилитися, колбаситися

— танцювати, туманити — курити.
Прикметники: прикольний — смішний, безпонтовий — нецікавий. угашений — п'яний.
Прислівники: короче — швидше говори, супер, клас — добре, прикольно — весело.
Вигуки і звуконаслідування: покеда — прощавай, му-му — мовчун, ні жу-жу — мовчати, хай! — привіт, чао
— прощавай.
Фразеологічні звороти: фільтруй базар — думай, що говориш, шевели поршнями — іди швидше, вставити
у тему — сказати щось влучно.
Арґо (франц. argot — жаргон) — це різновид мови, яка зрозуміла лише для посвячених, засекречена мова
замкнутих соціальних груп і декласованих елементів. До арго вдавалися ремісники, лірники, мандрівні
крамарі, а також злодії, жебраки, волоцюги. Арготизми використовує І. Микитенко у повісті "Вуркагани",
Іван Багряний у романі "Сад Гетсиманський". Арготизмами є слова "шкет", "лимон", "стояти на шухері".
Близькою до арго є тарабарська мова (рос. тарабарить — теревенити). Тарабарська мова виникає на
основі метатези (перестановки складів, звуків, коренів слів), щоб зробити висловлювання незрозумілими
для інших. Нею користувалися бурсаки, злодії. Зразком "тарабарської"" мови можуть бути слова Сівілли з
поеми І. Котляревського "Енеїда":
Борщів як три не поденькуєш,
На моторошні засердчить;
І зараз тяглом закишкуєш,
І в буркуті закеньдюшить.
Коли ж що напхом з'язикаєш
І в тереб добре зживотаєш,
То на веселі занутрить.
Просторіччя — слова і звороти, які не відповідають літературній мові. Вживаються з гумористичною або
сатиричною метою. На відміну від діалектизмів, професіоналізм і в. жаргонізмів, арготизмів просторіччя
не обмежується територією, професійними або соціальними групами людей. Характерна особливість
сучасного українського просторіччя — наявність русизмів типу вольниця, врач, временно, понтати,
постоянно. Для просторіччя характерні фамільярні слова: пика, мармиза (обличчя), дрихнути (спати). Є
просторіччя з незвичайними наголосами: портфель, доцент, було. Просторіччя використовуються для
індивідуалізації образів і для створення невимушеної розмови.
Вульгаризми (лат. vulgaris — грубий, брутальний) — грубі, брутальні слова і звороти. У літературній мові
не використовуються. Вживаються переважно у мові персонажів. Дідона з поеми І. Котляревського
"Енеїда" лає Енея словами:
Поганий, мерзький, скверний, бридкий,
Нікчемний, ланець, кателик!
Гульвіса, пакосний, престидкий,
Негідний, злодій, єретик!
Троп (грец. tropos — поворот) — слово або вираз, ужитий у переносному значенні. Тропи розкривають
суть зображуваного предмета, явища, вони є засобом індивідуалізації персонажа, виявляють ставлення
автора до зображуваного. Тропи надають мові образної виразності, емоційності. Аристотель вважав, що
вміння створювати тропи є ознакою таланту письменника.
До тропів належать епітет, порівняння, метафора, метонімія, іронія, сарказм, алегорія, символ, гіпербола,
літота, перифраз. Найпростішими видами тропів є епітети і порівняння.
Епітет (грец. epitheton — прикладка) — це художнє означення, яке виділяє в зображуваному характерну
ознаку чи рису і викликає певне ставлення до нього. Епітети виражаються прикметниками (ніжний,
квітчастий), прислівниками (весело, привітно), дієприкметниками (задиханий, знесилений, пожований,
написаний), дієприслівниками (витріщивши, підскакуючи), іменниками (чарівниця-зима, Дніпро-Славутич,
зайчик-побігайчик), числівниками: "Це той первий, що розпинав І Нашу Україну" (Т. Шевченко "Сон").
П. Волинський і М. Коцюбинська вважають, що епітет треба відрізняти від логічного означення. "Не можна
вважати художнім епітетом означення, яке вказує на якусь невід'ємну органічну ознаку: матеріал, з якого
зроблений предмет, родинну приналежність людини (дерев'яний стіл, залізне ліжко, срібний портсигар,
батькова сестра тощо). Але ті ж самі означення в сполученні з іншими поняттями, в іншому контексті
можуть набувати художнього, образного значення, ставати метафоричними епітетами (дерев'яне
обличчя, залізний характер, срібне сяйво). Отже, зміст епітета можна зрозуміти лише з контексту, лише в
сполученні з тим словом, яке визначається епітетом".
Є різні класифікації епітетів. Виділяють епітети прості, складні, зорові, слухові, нюхові, живописні,
психологічні. За змістом епітети ділять на зображувальні або описові і ліричні. В ліричних є оцінний
елемент (чарівна ніч, сяючі очі).
О. Галич ділить епітети на характерологічні або пояснювальні і посилювальні, постійні, контекстуально-

авторські, прикрашальні Перший підкреслює найхарактернішу ознаку предмета, а другий "не просто
виділяє характерну рису предмета, а ще й посилює її"2. Наприклад: "Прокинеться кривава зрада, II і
стисне віроломний ніж" (Є. Маланюк). Постійними є ті епітети, які часто стоять при одних і тих же словах:
"шлях" - - битий, "козак" — молоденький, "кінь" — вороненький, "море" — сине. "Контекстуально-
авторським називається епітет, який виділяє не постійну — супровідну, канонізовану в межах
літературного або індивідуального стилю ознаку предмета, а таку рису, яка видається характерною в
предметі за певних обставин у тому конкретному контексті, в якому про цей предмет згадується.
Контекстуально-авторський - це епітет, що є переважною прикметою реалістичного стилю, який вимагає
точності, а не виключно поетичності висловлювання, відповідності, реалістичності означуваного в
предметі самому означеному предметові, тим конкретним обставинам, у зв'язку з якими даний предмет
згадується". Наприклад: "Проса покошено. Спустіло тихе поле. // Холодні дні з високою блакиттю // Не
повернуть минулого ніколи: // Воно пройшло і вже здається миттю!" (М. Рильський).
Що ж до прикрашальних епітетів, то вони, як зауважує Б. Томашевський, були у широкому вжитку в

романтичному і класицистичному стилях.
П. Волинський, крім постійних епітетів, називає метафоричні, залізна воля, чорна нудьга, мертва тиша,
метонімічні: "Той неситим оком І за край світа зазирає..." (Т. Шевченко), гіперболічні: "Безмежнеє поле"',
іронічні: колегіальний ум, мудрий осел, вовк-пастух.
О. Веселовський виділяє синкретичні епітети, їх виникнення пояснює синкретизмом (злитістю) наших

сприймань (зорових, слухових, дотикових). Таке явище називають художньою синестезією. У поемі
"Похорон друга" П. Тичина використовує образи синього плачу і синього снігу:
Вже сумно вечір колір свій міняв З багряного на сизо-фіалковий, Я синій сніг од хати відкидав і
зупинився... Синій, оркестровий долинув плач до мене.
Порівняння (лат. comparatio) — це троп, у якому один предмет, подія зіставляються з іншими, у яких ці
особливості виявлені різко, яскраво. Порівняння виконують зображальну і емоційно-оціночну роль.
У літературознавстві виділяють порівняння прості, поширені, заперечувальні, порівняння-запитання.

Простим порівнянням є таке, в якому порівнювані предмети зіставляються за однією або кількома
однорідними ознаками. Прості порівняння утворюються за допомогою сполучників як, мов, немов, ніби,
наче, нібито, начебто, гейби, буцім. Безсполучниково:
1) за допомогою предиката: подібний, нагадує, схожий, скидається;
2) формою орудного відмінка: блискавкою промайнула думка;
3) опусканням сполучника: "Книга — морська глибина" (Іван Франко). А. Ткаченко ділить прості
порівняння на загальновживані: "Гарна як намальована", поле як море та індивідуально-авторські: "У
нього очі — наче волошки в життя" (Андрій Головко); "Моя душа, немов черешня, // Понад снігами
зацвіла " (Д. Павличко).
Розгорнені (поширені) порівняння — це такі, у яких порівнювані предмети зіставляються за кількома

ознаками. Розкриваючи ряд ознак одного або групи предметів, вони створюють картину, всебічно
змальовують предмет: "По обидва боки Руського потоку стояли два високі, але не круті гребені гір, неначе
дві велетенські зелені хвилі на морі піднялися рядком, а далі збіглись докупи краями, злилися і тут
підскочили вгору білою піною" (І. Нечуй-Левицький).
Особливість приєднального порівняння, за словами Б. Томашевського, у тому, що "... спочатку подається

предмет, а потім вичерпна тема, яка стосується предмета, після сполучникового слова "так" подається
образ"1. Наприклад: "Як прихопився чоловік до борщу, як узяв тевкати, як коли добрий кінь із вагою під
гору вдирає. Що як він Із вагою тягне помапо рівненькою дорогою, а під гору як упреться з усієї сили та
задрібоче ногами, так іще його й стримувати приходиться... Але зате на самій горі стає віддихатися. Так і
Іван: виїв борщ та й віддихусться-віддихустнся аж ізгоді говорить" (Лесь Мартович).
Виділяють порівняння прямі (позитивні) й заперечувальні (заперечні, зворотні). Прямі: очі як зорі.
Заперечу вальні порівняння побудовані не на зіставленні, а на протиставленні предметів або явищ:
Ой тож не зоря,
Ой тож не ясна,
Ой тож моя молода дівчина
По водицю ішла.
Порівняння-запитання — це такий вид порівняння, коли порівнюючий образ ставиться у формі запитання:
Глянь, у скелях височенних...
... чи там гнізда ластівок?
Ні, се нори для аскетів.
(І. Франко)
Метафора (грец. metaphora — перенесення) — це образний вислів, у якому ознаки одного предмета чи дії
переносяться на інший за подібністю. Метафора є прихованим порівнянням, тому метафору завжди
можна розгорнути у порівняння.
У "Словнику лінгвістичних термінів" за ред. Д. Ганича та І. Олійника розрізняються метафори "прості,

побудовані на зближенні предметів чи явищ за однією якоюсь ознакою, і метафори розгорнуті,
побудовані на різних асоціаціях між предметами і явищами. Наприклад: "Навшпиньки підійшов вечір.
Засвітив зорі, послав на травах тумани, і, на вуста поклавши палець, — ліг" (П. Тичина). Гіперболічна
метафора побудована на перебільшенні ознак чи якостей.
Метафора лексична — слово, або одне із значень слова, яке виникло шляхом метафоричного
перенесення (за подібністю форми предметів, їх розміру, зовнішніх чи внутрішніх властивостей тощо).
Наприклад: стріла — як назва рухомої частини підйомного крана, парк — місце стоянки, ремонту і
обслуговування транспортних засобів. Ці слова чи значення слів є основними назвами відповідних
предметів (Д. Ганич, І. Олійник).
Поетичною метафорою Д. Ганич і І. Олійник вважають таку, що виступає як складна різнопланова

семантична структура. Наприклад: О тиха пристане робочого стола, // Де ще на якорях дрімають вірні
ріши, // Де мислі щоглами підносяться стрункими, // струмують образи, як понадводна мла! (М.
Рильський).
Видом метафори є персоніфікація (лат. persona — особа і facere — робити) — це надання предметам,
явищам природи почуття властивостей людини, олюднення. Іноді персоніфікацію називають
уособленням.
У словниках літературознавчих термінів ці поняття розрізняють. Уособ" леї ти чи прозопея (грец.

prosopopeia) — це перенесення властивостей живих істот на предмети, явища природи, абстрактні
поняття, оживлення їх.
Персоніфікація може бути простою і поширеною (розгорненою). Прості - лаконічні: "Підійшов вечір.
Засвітив зорі" (П. Тичина). Вони переносять одну — дві риси живої істоти на предмет або явище.
Розгорнені створюють цілий образ, картину, вони використовуються у тих творах, де с казкові мотиви, у
народних баладах.
А. Ткаченко відзначає, що найчастіше зустрічається антропо-, зоо-, ботаноморфна метафоризація.
1. Переживання людей змальовуються як живі, здатні діяти істоти: туга точила серце, ревнощі штовхали
на злочин.
2. Оречевлення (опредмечення) душевних якостей людини: глибокий сум, темна особа.
3. Уподібнення людських переживань, дій, якостей до явищ природи:
Не дивися так привітно, яблуневоцвітно.
(П. Тичина)
4. Ототожнення явищ природи за принципом подібності з частинами людського, тваринного, рослинного

організму: вухо відра, підошва гори.
5. З розвитком абстрактного мислення з'явився такий вид оречевлення (опредмечення), в якому

абстрактні явища і процеси ототожнюються за принципом подібності з явищами і процесами
матеріального життя: крик моди, корінь зла, яблуко розбрату, джерело насолоди, гострота проблем,
глибина узагальнень.
Алегорія (грец. аllegоrіа — іносказання) — образний вислів, у якому все має переносне значення.
П. Волинський вважає алегорію видом метафори, Г. Абрамович — окремим видом тропа. Алегоричні
образи використовуються в байках, прислів'ях, приказках, у ліричних творах. У казках і байках вовк —
пожадливий, жорстокий, лисиця — хитра, осел — упертий. Алегоричні образи використовуються для
називання творів ("Досвітні огні" Лесі Українки, "Каменярі" І. Франка, "Кобзар" Т. Шевченка).
На алегоріях побудовані загадки і прислів'я: пастух рогатий; доки сонце зійде, роса очі виїсть; прийде коза
до воза.
Алегоричну мову називають езопівською (від імені давньогрецького байкаря Езопа).
Символ (грец. symbolon) — умовний розпізнавальний знак, який полягає в заміні назви життєвого явища,
предмета, поняття умовною назвою, знаком, який має щось спільне з ними. Наприклад: весна — символ
народ-ження, гроза — символ небезпеки. Дехто ототожнює символ з алегорією. Символом називають
заміну абстрактного або узагальнюючого поняття конкретним образом. В алегорії є порівняння,
символічний образ абстрактний, умовний, має узагальнююче значення. Символом може бути художня
деталь, порівняння, метафора. Символічний, наприклад, образ камінного хреста з однойменної новели В.
Стефаника. Маючи узагальнююче значення, символічні образи використовуються у назвах творів
("Вершники" Ю. Яновського, "Сонячні кларнети" П. Тичини).
Символічні образи зустрічаються у фольклорі: (зозуля — символ суму, червона калина — дівчина, білий
голуб — символ миру, чайка — образ самотньої жінки-матері, чаєнята — діти-сироти). В усній народній
творчості символи з'явилися на основі паралелізму.
У художній літературі використовується релігійна символіка: терновий вінок, хрест — символи страждань.
Символи часто зустрічаються у Святому Письмі. Особливе місце займають символічні образи у символістів
(стильова течія модернізму).
Близьким до символу є образ-емблема (грец. embleuma — вставка, рельєфна оздоба). Образи-емблеми

грунтуються на асоціаціях, алегорія і символ — на подібності. Образи-емблеми — статичні. Вони
використовуються в графіці, геральдиці, скульптурі. Образами-емблемами є ліра, пронизане стрілою
серце тощо.
Емблематичні вірші набули популярності в епоху бароко. Д. Чижевський писав, що емблематичні вірші це
"невеликі епіграматичні вірші до малюнків, "емблем", тобто зображень речей, що мають якесь
символічне значення"1. Емблематичні вірші писав Ф. Прокопович. Д. Чижевський цитує уривок одного з
таких віршів, присвячених пам'яті митрополита Варлаама Ясинського:
Всі ріки ізначала малиє бивають,
но, текуще путь довгий, води умножають.
Подобні і Варлаам ученія ради
прейде страни многіє і многіє гради.
І тако, од отчества далече странствуя,
зіло себе умножи премудрости струя.
Популярними в Україні були геральдичні (гербові) вірші. У таких віршах містилися пояснення до малюнка
на гербі особи, котру треба було прославити. Подаємо уривок з вірша на герб Могили:
Два мечі в справах рицерських смілість показують;
лилія з хрестом віру християнськую знаменують.
В тім дому щирая побожність обитаєть, а слава несмертельная навіки обиваеть.
Традиції емблематичної поезії продовжували поети-авангардисти, зокрема М. Семенко. До нашого часу

дожила фігурна поезія. Автори фігурних віршів спершу малювали контур предмета або емблеми, а потім
заповнювали його текстом. Майстром фігурного вірша був Величковсь-кий. У багатьох з них вміщував своє
прізвище:
И О смерти пАмятай,
и На судъ будь чуткий.
ВЕЛьмИ Час біжить сКОро,
В бігу Своимъ прудКИЙ.
Метонімія (грец. metonimia — перейменування) — образний вислів, у якому назва одного предмета чи
явища замінюється іншою на основі реального зв'язку між ними. Тому метонімію ніколи не можна
розгорнути у порівняння. Аристотель помилково ототожнював метонімію з метафорою.
Зв'язки між предметами і явищами — різноманітні, тому є багато різновидностей метонімії:
1. Метонімія місця. Заміна найменування людей назвою місця, де вони перебувають, країни, у якій
живуть: Африка відстоює свої права. Аплодувала гальорка. Київ вітав переможців олімпіади. Пароплав
вибухнув реготом. Борислав сміється.
2. Метонімія часу. Заміна назви події назвою часу, коли вона відбувалася: це був найщасливіший день у
моєму житті. Минув важкий рік.
3. Метонімія засобів (органів, знарядь), за допомогою яких щось здійснюється: у нього гостре перо.
Притримай язик.
4. Метонімія належності. Заміна назви предмета іменем його творця, власника: переклав Шекспіра. Знає
напам'ять Шевченка. Купив Маланюка.
5. Метонімія матеріалу. Заміна назви речі матеріалом, з якого вона зроблена: ходить у шовках. Любить
кришталь. Платить золотом.
6. Заміна назви дійової особи назвою дії, яку вона виконує, або предмета, що її характеризує: "Чорні
зароплені кахтани, лейбики, сіраки та гуні, такі ж сорочки, переперезані то ременями, то шнурами, то
ликом, бліді, пожовклі та позеленілі лиця, пошарпані та зароплені шапки, капелюхи, жовнярські
"гольмици ", бойківські повстяні крисані та підгірські соломинки, — все те густою, брудною, сірою хмарою
вкривало толоку" (І. Франко). "Туди пішла, поїхала любая розмова" (Народна пісня);
7. Заміна назви дії одним моментом: стала на рушничок щастя.
8. Заміна назви вмісту вмістищем: з'їв миску, горить лампа, кипить чайник.
Синекдоха — це кількісна метонімія (грец. Synekdoche — переймання, співвіднесення), вид тропа, в основі
якого кількісні відношення між предметами; образний вислів, заснований на кількісному зіставленні
предметів, явищ, на заміні цілого частиною, множини одниною. Види синекдохи:
1. Заміна множини одниною: студент пішов допитливий. "І на оновленій землі // Врага не буде,
супостата // А буде син і буде мати " (Т. Шевченко).
2. Заміна однини множиною: "як ми себе почуваємо? " (лікар до хворого).
3. Заміна цілого частиною: "Настали своє серце і руку... //Наступи на горло вороже"(М. Рильський).
4. Заміна частини цілим: "Стоялая і слухала весну" (Леся Українка).
5. Заміна родового поняття видовим: "Ой піду я, піду понад Дунаями " (Дунай у значенні ріки). Берегти
копійку.
6. Заміна видового поняття родовим: двоногий ссавець (людина).

7. Заміна неозначеного числівника означеним: сім раз відміряй, а раз відріж.
8. Антономазія (грец. antonomadzo — перейменування) - - вживання власних імен у значенні загальних: у

нас драматургів багато, а Шекспірів мало. Колумб — першовідкривач, Іуда — зрадник. "Воздвигне Вкраїна
свого Мойсея " (І. Франко). Марс — війна, Ескулап — лікар. Нарцис — самозакоханий, Сократ —
мислитель.
9. Вживання загальних імен у значенні власних: Кобзар, Каменяр.
Перифраз (грец. periphrasis від грец. peri — навколо, phrazo — пояснюю, говорю) — це образний вислів, у
якому назва предмета чи явища замінюється описом його ознак. Перифраз використовується у розмовній
мові, публіцистиці, художній літературі. Наприклад: автор "Кобзаря", автор роману "Собор ", батько
історії, чорне золото. "Лягло костьми людей муштрованих чимало " (Т. Шевченко)
Евфемізм (грец. euphemismos віл єн — добре та phemi — кажу) — заміна грубих, брутальних або
неприємних слів м'якшими, ввічливими: замість брехати — говорити неправду, ухилятися від істини,
замість дурень — нерозумний.
Крім евфемізмів, існують ще слова — табу (полінезійське "tabu " — заборона). Це слова, вимовляння яких
вважається непристойним і небезпечним: нечиста сила, "Той, що греблі рве", "Той, що в скалі сидить".
Іронія (грец. eironeia — прихована насмішка) — це приховане, замасковане глузування. Т. Шевченко, щоб
яскраво передати безправне становище у царській Росії, писав: "Од молдованина до фінна II На всіх
язиках все мовчить, II Бо благоденствує^"
Іронія вживається в епіграмах, байках, комедіях, сатиричних романах, оповіданнях, фейлетонах. У

фейлетоні "Чухраїнці" Остап Вишня писав про чухраїнських лордів: "Чухраїнців було чимало: щось понад
тридцять мільйонів, — хоч здебільша вони й самі не знали, хто вони такі суть... Як запитають було їх:
— Якої ви, лорди, нації?
Вони, почухавшись, відповідають: — Та хто й зна... Живемо в Шенгеріївці.
— Православні".
Поширеним видом іронії є антифриз або антифразис (грец. antiphrasis — затемнення). Це вживання слів у
протилежному значенні. Наприклад: швидкий, як черепаха.
Різновидом іронії є ас теїзм (грец. asteismos — жарт, дотеп). Це похвала у формі осуду, або навпаки.
Слава! Слава!
Хортам, і гончим, і псарям.
І нашим батюшкам-царям
Слава!
Астеїзм використовує О. Довженко у "Повісті полум'яних літ": "... і сержант у мене попереду хоробрий
душогуб, Орлюк, чума б його забрала''.
Сарказм (грец. sarkasmos — терзання) — зла іронія. Сарказмом називають дошкульну насмішку. Для
сарказму властиве поєднання сміху із злістю. Наприклад:
Ненавиджу вас всіх і бриджусь вами,
Ви перфумовані плебеї в фраку!
Ви паразити з водянистим мізком,
Ви неробучі, загребущі руки,
Ви, у котрих з усіх прикмет звірячих
Лишились тільки хитрощі гадюки!
(І. Франко)
Інвектива (лат. invehi — нападати, invectiva (oratio) — лайлива промова) — гостре засудження певної вади.
А ми дивились, та мовчали,
Та мовчки чухали чуби,
Німії, подлії раби.
Окейморон (океюморон) — (грец. oxymoron — дотепно-безглузде від oxys — гострий, moros —

безглуздий) — це образний вислів, у якому поєднуються ніби несумісні, протилежні за змістом, контрастні
поняття.
Наприклад: бідний багач, солодка мука, дзвінка тиша, живий труп, сміх крізь сльози, щасливе горе,
веселий цвинтар. З оксимороном споріднена катахреза (грец. katachrêsis - зловживання). Катахреза -
поєднання понять і виразів всупереч їх буквальному змісту. Це сполучення слів логічно не узгоджених між
собою: кольорова білизна, червоне чорнило. У художній літературі використовується як експресивний
засіб: "Білим жалем вечір кинув тіні //Білим жалем шум пороші " (В. Чумак). Катахреза зустрічається в
назвах творів: "Веселий похорон " В. Симоненка, "Ніж у сонці "І. Драча.
Гіпербола (грец. hyperbole — перебільшення) — це образний вислів, який становить художнє

перебільшення. О. Потебня писав, що гіпербола "є наслідок якогось сп'яніння в почуттях, що перешкоджає
бачити речі в їхніх звичайних розмірах".
А сльоз, а крові!? Напоїть
Всіх імператорів би стало
З дітьми і внуками, втопить
В сльозах удов'їх...
Протилежний до гіперболи троп має назву мейозис (грец. meiôsis — зменшення). Це образний вислів,
який полягає у навмисному зменшенні міри або властивості чого-небудь: нічого собі — замість добре.
Літота (грец. litotes — простота) — надмірне поетичне применшення. У народних казках: хлопчик-
м'їзинчик. Бабуся "малесенька, ледве од землі видно " (Марко Вовчок). Хата на курячих ніжках.
8.3.5. Особливості поетичного синтаксису
Виразності і емоційності мови письменник досягає не тільки добором відповідних слів, але й будовою
речень, їх інтонацією. Особливості синтаксису зумовлені змістом твору. В описах, розповіді про події, які
розгортаються повільно, інтонація спокійна, домінують повні речення: "Скриплять вози, ремигають воли,
минають дні, ночі, і звучать поміж високими могилами чумацькі пісні. Вони розлогі, мов степ, і повільні,
мов крок волів, сумні й веселі, але все-таки більше сумні, бо в кожній дорозі могла спіткати чумаків
трагічна пригода " (М. Слабошпицький).
Там, де розповідається про динамічні події, гострі суперечки, конфлікти, глибокі переживання персонажів,
переважають короткі, іноді неповні, уривчасті речення:
— Мамо, де ви? Це я, Василь, живий! Івана вбито, мамо, а я живий!.. Я вбив їх, мамо, коло двох сотень...
Де ви?
Підбіг Василь до двору. Отут був двір під самою горою. — Мамо, матінко моя, де ви? Рідна моя, чому ж ви
не стрічаєте мене? (О. Довженко)
Особливості синтаксису залежать від творчого задуму письменника, ставлення автора до зображуваного,
роду, виду, жанру, а також від того, як написано твір (віршем чи прозою), кому він адресований (дітям чи
дорослим читачам).
Своєрідність поетичного синтаксису зумовлена особливостями таланту письменника. В. Стефаник прагнув

до стислості, динамічності розповіді. Мова його проста, точна, економна: "Білими губами упівголос буду
вам казати про себе. Ні скарги, ні смутку, ні радості в слові не чуйте. Я пішов у біленькій сорочці, сам
білий, з білої сорочки сміялися. Кривдили мене і ранили. І я ходив тихенько, як біленький кіт... Листочок
білої берези на смітті" ("Моє слово"). Письменник кілька разів повторює слово "білий", воно звучить у
різній тональності.
Синтаксична одиниця мови — речення. Граматично правильним є речення, у якому головні члени
розміщені в прямому порядку: група підмета — на першому, група присудка — на другому місці. У нашій
мові це правило не є обов'язковим, його не завжди дотримуються, особливо письменники.
Інтонаційно-синтаксичну своєрідність в художньому творі забезпечують фігури. Стилістичні фігури бувають

різних видів.
Інверсія (лат. іnversio— перестановка). При інверсії порушується прямий порядок слів у реченні. Група
підмета може стояти після групи присудка: "/ шумів весняним шумом широкий шлях, велично і легко
здіймаючись над притихлим перед пробудженням безмежним привіллям" (М. Стельмах).
Поширеним видом інверсії є постпозитивна постановка прикметників: прикметники стоять після

іменників. Наприклад:
Я на гору круту крем'яную
Буду камінь важкий підіймать.
(Леся Українка)
Еліпсис, еліпс (грец. еllеірsis — опущення, недостача) — це пропуск у реченні слова чи словосполучення,
яке зрозуміле з конкретної ситуації або контексту. Еліпсис надає мові лаконічності і емоційного
наснаження:
Там повіє буйнесенький,

Як брат заговорить.
Недомовлені, обірвані речення називають обривом. Обриви передають хвилювання того, хто говорить:
Іди... міряють... Андрій видивився на неї.
Вона не могла говорити, притисла рукою серце і важко дихала...
— Іди ж, міряють-бо...
— Хто міряє? Що?
— Пани, ох! Наїхали, будуть землю ділити.
(М. Коцюбинський)
Часом речення обірване тому, що той, хто говорить, не наважується сказати все. Героїня поеми Шевченка
"Наймичка" не може сказати синові Маркові, що вона його мати:
"Я не Ганна, не наймичка,
Я..." —
Та й оніміла.
Незакінченість, уривання речення, щоб передати схвильованість мови, називається апосіопеза (грец.
aposiopesis — умовчання). Апосіопеза виконує такі функції:
1. Передає хвилювання персонажа.
А я вже думав одружитись,
І веселитися, і жить,
Людей і Господа хвалить,
А довелося...
2. Апосіопеза розкриває розумову недолугість персонажа. Героїня новели М. Коцюбинського "Коні не

винні" починає свої репліки і не висловлює жодної думки: "Я думаю що...", "Я забула певно що...", "Щодо
мене, то я...".
3. Апосіопеза свідчить про розгубленість дійової особи, яка намагається приховати причини відповідної
поведінки. Гсррй комедії Івана Карпен-ка-Карого "Мартин Боруля" Степан говорить: "Ти знаєш: не через
те, щоб той, що..., а від того, що... той, якось часу не було, короткий отпуск".
4. Іноді герої не договорюють те, що загальновідоме усім: "Народ зголоднів, а ніхто не подбає..., один
розкошує, а другий..." ("Fata morgana" М. Коцюбинського).
5. Часто апосіопеза розрахована на те, щоб читач продовжив думку: "За кілька годин я уже їхав, той
невідомий, що..." ("Невідомий" М. Коцюбинського).
Анаколуф (грец. anakoluthos — непослідовний) — це порушення граматичної узгодженості між словами,
членами речення. Хрестоматійним прикладом анаколуфа є чсхівська фраза: "Подъезжая к смей станции и
глядя на природу в окно, у меня слетела ишяпа". Анаколуф створює комічний ефект. Герой з однойменної
комедії М. Куліша "Мина Мазайло" говорить: "Жодна гімназистка не хотіла гуляти — Мазайло! Од
кохання відмовлялися — Мазайло! За репетитора не брали — Мазайло! На службу не приймали —
Мазайло! Од кохання відмовлялися — Мазайло!"
За допомогою анаколуфа можна передати хвилювання персонажа, він використовується для посилення
експресії поетичної мови.
Близький до анаколуфа — ейлепс (грец. syllepsis) — фігура уникнення. Силепс — об'єднання

неоднорідних членів у спільному синтаксичному чи семантичному підпорядкуванні: "Мы любим славу да
в бокале топить разгульные умы. (О. Пушкін). "У кумушки глаза и зубы разгорелись" (I. Крилов).
Асиндетон (грец. asyndeton — безсполучниковість) — стилістична фігура, яка полягає у пропуску

сполучників, що зв'язують окремі слова і фрази. Асиндетон надає розповіді стислості і динамічності: "Полк
тоді саме наступав у горах північним берегом Дунаю. Безлюдний похмурий край. Голі шоломи сопок,
темні масиви лісів. Урвища. Провалля. Розмиті проливними дощами дороги" (О. Гончар).
Полісиндетон (грец. polysyndeton від polys — численний і syndeton — зв'язок) — стилістична фігура, яка
полягає в повторенні однакових сполучників. Полісиндетон використовується для виділення окремих слів,
він надає мові урочистості:
І беруть його під руки,
І ведуть його у хату,
І вітає Яриночка,
Мов рідного брата.
Для підсилення виразності мови використовується синтаксичний паралелізм.
Паралелізм (грец. parallelos — той, що йде поряд) — це розгорнене зіставлення двох або кількох
картинок, явищ з різних сфер життя за подібністю або аналогією. Паралелізм використовується в народних
піснях, він пов'язаний з народно-поетичною символікою.
Ой у лузі червона калина Похилилася.
Чого ж наша славна Україна Зажурилася.
А ми ж тую червону калину Підіймемо.
А ми ж нашу славну Україну Гей, гей, та й розвеселимо.
(Народна пісня)
Крім прямого паралелізму, є паралелізм заперечення. Він побудований на заперечному зіставленні.

Наприклад: "То не сива зозуля кувала, //Не дрібна птиця щебетала, // Не у борі сосна шуміла, // То бідна
вдова у своєму домі //3 своїми дітьми гомоніла..." (Народна дума).
Антитеза (грец. antithesis — протилежний) — це зворот мови, у якому протиставляються протилежні

явища, поняття, людські характери. Наприклад:
Навіть трудно розказати,
Що за лихо стало в краю, —
Люди мучились, як в пеклі,
Пан втішався, мов у раю.
Антитезу, посилену словесним або кореневим повтором, називають антиметаболою (грец. antimetabole—
вживання слів у зворотному напрямку).
Як в нації вождя нема,
Тоді вожді її поети.
(Є. Мал а шок)
Антиметабола виступає як хіазм (перестановка головних членів речення). Це зворотний синтаксичний

паралелізм.
... Ще не було епохи для поетів, але були поети для епох.
(Ліна Костенко)
Для того, щоб виділити потрібне слово чи вираз, вживають повторення. Повторення одного й того чи
близького за змістом або звучанням слова називають тавтологією (грец. tdutos—те саме і logos — слово).
Тавтологічні синоніми характерні для народної творчості. Наприклад: рано-пораненьку, долом-долиною.
Вбивайте ворогів, злодюг злодійських,
вбивайте без жалю
(П. Тичина)
або
Розвій, розвій, соловейку,
Мою тугоньку.
(П. Грабовський)
Анафора (грец. anaphora — виношу на гору, виділяю) — повторення однакових звуків, слів або
словосполучень на початку речення або віршового рядка, строфи. Розрізняють анафору лексичну,
строфічну, синтаксичну, звукову.
Лексична:
Без вітру не родить жито,
Без вітру вода не шумить,
Без мрії не можна жити,

Не можна без мрії любить.
(М. Сом)
Строфічна: у вірші Б. Олійника "Мати сіяла сон" строфи починаються словосполученням "Мати сіяла сон,
льон, сніг, хміль ".
Звукова: "Любочці нашій складаю співаночку: // Любонько, любь, любов'ю, любляночку " (Любов Голота).
Синтаксична: "А ти десь там, за даллю вечоровою, //А ти десь там, за морем тишини " (Ліна Костенко).
Епіфора (грец. epiphora — перенесення, віднесення далі) — стилістична фігура, заснована на поєднанні
однакових слів у кінці речень, поетичних рядків або строфи. Наприклад:
Усмішка твоя — єдина,
Мука твоя — єдина,
Очі твої — одні.
(В. Симоненко)
Сймплока (грец. symphloke — сплетіння) — синтаксична конструкція, у якій анафора поєднується з

епіфорою. Сймплока часто використовується у фольклорі.
Чи не ті ж мене саблі турецькі порубали, що і вас?
Чи не ті ж мене стрільчаки-яничарки постріляли, що і вас?
Завтра на тій землі Інші ходитимуть люди, Інші кохатимуть люди Добрі, ласкаві й злі.
Крім терміна "сймплока", є ще термін "комплекція" (лат. соmрlехіо — поєднання, сукупність, complektor —
охоплюю).
Стик, (зіткнення), анадиплосис (грец. anadiplosis — подвоєння), епанастрдфа (грец. epanastrephe —

повертаюсь назад) — повторення слова або словосполучення в кінці одного речення і на початку
наступного.
Чому стилетом був мій стилос. І стилосом бував стилет.
(С. Маланюк)
Стик ще називають підхопленням, бо кожен новий рядок немовби підхоплює, підсилює, розгортає зміст
попереднього.
Поетичне кільце (грец. epistrophe — крутіння) — повторення однакових слів на початку і в кінці речення,
абзаца чи строфи.
Ми думаєм про вас в погожі літні ночі,
В морозні ранки, і в вечірній час,
І в свята гомінкі, і в дні робочі

Ми думаємо, правнуки, про вас.
Анастрофа (грец. anastrophe — переставляння) — повтор фрази.
Я обніму тебе. Тебе я обнімаю.
(М. Вінграновський)
Рефрен (грец. refrain — приспів) — повторення одного рядка в кінці строфи, речення. У рефрені
виражається найважливіша думка. У вірші П. Тичини "Океан повен" після кожної строфи повторюється
рядок "океан повен".
Плеоназм (грец. pleonasmos — надмірність, перебільшення) — це стилістичний зворот, який містить слова
з однаковими чи близькими значеннями: тишком-нишком, нам ятай-не забувай, буря-негода.
Парономазія (грец. para — біля, коло, рядом і оnоmаzo — називаю)
— стилістична фігура, побудована на комічному зближенні співзвучних слів, різних за значенням:

голосувати — галасувати, досвідчений
— освічений.
Любіть травинку, і тваринку, і сонце завтрішнього дня.
Парономазія використовується для створення каламбурів: "Як у вас тяглова сила, що-небудь тягає? —
Тягає! Оце два дні у степ вивозила курей " (О. Ковінька, "Розмова по телефону").
Вокалічний вид парономазії: слова відрізняються лише звуками: вити — віти, пастка — пустка.
Метатетичний вид паронімів утворюється переставлянням приголосних або складів: голос — логос.
З парономазією пов'язаний паліндром (грец. palindromeo — біжу назад, перевертень або рак). Це слова,
фрази, вірші, які при читанні зліва направо і навпаки мають один і той же зміст: потоп. Ось раковий вірш
Величковського:
Анна пита ми, я мати панна,
Анна дар мні сЬнь мира данна.
Анна ми мати и та ми манна.
Близькою до перевертня і метатетичної парономазії є анаграма (грец. ana — пере і gramma — буква). Це
перестановка літер у слові, яка дає слово з новим змістом: зола — лоза, літо — тіло. Український
фольклорист Симонов обрав собі псевдонім Номис, утворений від скороченого прізвища Симон. З
анаграмою споріднена метаграма — це зміна у слові першої літери завдяки чому міняється зміст. У вірші
Ганни Черінь "Організуємося" є такі рядки:
Письменники створили МУР, У журналістів буде ЖУР Театр об'єднується в ТУР — Кругом луна пішла: гур-
гур! Вже й пацюки пищать з конур: З'єднаємось і ми, як мур, І назвемо ту спілку — Щур.
Градація (лат. gradatio — підвищення, посилення, gradus — крок, ступінь) — це стилістична фігура, в якій
кожне наступне однорідне слово означає посилення або послаблення певної якості. Є два види градації:
наростаюча і спадаюча. Наростаюча вказує на поступове збільшення, наростання якості змальованого
явища. Градація висхідна: "І в'яне, сохне, гине, гине, твоя єдиная дитина " (Т. Шевченко). Вид грації
побудований на посиленні значень називають прямою, висхідною або клімаксом (грец. klimax —
драбина):
Як не крути,
на одне виходить,
слід катюгам давно зазубрить:
можна прострелить мозок,
що душу народить,
думки ж не вбить!
Градація спадаюча, нисхідна, яка відтворює поступове зменшення виділеної автором якості в предметах
зображення, має назву зворотна, спадна або антиклімакс. В антиклімаксі спостерігається пом'якшення
семантичної напруги:
Дивлюсь: цар підходить
До найстаршого... та в пику
Його як затопить!..
Облизався неборака;
Та меншого в пузо
Аж загуло!., а той собі
Ще меншого туза
Межи плечі; той меншого,
А менший малого.
А той дрібних.
Градація, у якій наростання змінюється звуженням, спадом називається зламаним клімаксом. Приклад
зламаного клімаксу приводиться у підручнику А. Ткаченка "Мистецтво слова. Вступ до
літературознавства":
Вже хмари омивають мої плечі,
Уже в самому небі я стою,
Уже по груди в небі, вже по пояс,
Вже Україну видно мені всю,

І світ, і Всесвіт, повний таємниці,
І все благословенне у житті
З відкритими обіймами чекає,
Щоб скочив я до нього унизу!
І скочив я... І жінка засміялась
Прозорою образою мені,
Що я для неї так-таки й не скочив
Із скирти золотої на стерню.
Ампліфікація (лат. атріфсайо — збільшення, поширення). Це стилістичний прийом, який полягає у

нагромадженні синонімів, однорідних виразів, антитез, однорідних членів речення для підсилення
емоційного впливу поетичної мови.
Я порву ті вінки, що сплітались в добу лихоліття, розтопчу, розмету їх у попіл, у порох, у сміття.
(В. Чумак)
Іноді повторюються прийменники:
За ясний сміх дитячий,
За юний спів щасливий,
За славний труд гарячий.
Вперед, полки суворі,
Під прапором свободи,
За наші ясні зорі,
За наші тихі води.
(М. Рильський)
Ампліфікація може складатися з окремих речень, які повторюються:
Я ще таке маленьке, я вмію тільки бачити,
Прагну маму веселою мамою бачити,
Прагну сонце бачити в золотому капелюшку,
Прагну небо бачити в синій хустині,
Я ще не знаю, яка на запах Чеснота,

Я ще не знаю, яка на смак Підлість,
Якого кольору Заздрість, якого виміру Смута,
Яка засолона Туга, яка незглибима Любов,
Яка синьоока Щирість, яка мерехтлива Підступність,
Я ще все розкладу по полицях...
(І. Драч)
Амфіболія (грец. amphibolіа — двоякість, двозначність) — це вираз, який можна тлумачити двозначно.
Сприйняття амфіболії залежить від паузи:
А я рушаю в путь — нову стрічать весну,
А я рушаю в путь нову — стрічать весну.
У залежності від паузи (коми) по-різному можна тлумачити вираз: "скарати неможна помилувати ".
Алюзія (лат. allusio — жарт, натяк) — натяк на загальновідомий літературний або історичний факт. В.
Лесин, О. Пулинець, І. Качуровський вважають алюзію риторичною, стилістичною фігурою. На думку А.
Ткаченка, — це "принцип змістової інтерпретації тексту, співвідносний із його алегоричністю. Іноді
вживається як вид алегорії: "піррова перемога" (супроводжувалась великими жертвами і була
рівнозначною поразці), Гомерівська І така (батьківщина). Джерелами алюзії є міфи ("авгієві стайні"),
літературні твори ("Людська комедія" О. Бальзака).
Афоризм (грец. aphorismos — короткий вислів) — узагальнена думка, виражена в лаконічній формі, яка
відзначається виразністю і несподіваністю судження. До афоризмів належать прислів'я і приказки.
Прислів'я — образний вислів, який формулює певну життєву закономірність або правило і є
узагальненням суспільного досвіду. Наприклад: не спитавши броду, не лізь у воду. Не все те золото, що
блищить. Під лежачий камінь вода не тече.
Приказка — стійкий образний вислів, який характеризує певне життєве явище. На відміну від прислів'я,
приказка не формулює життєвої закономірності або правила. Приказка констатує події, явища, факти або
вказує на постійну ознаку предмета. Наприклад: не мала баба клопоту, так купила порося. Буде й на нашій
вулиці свято. П'яте колесо до воза. Сім п'ятниць на тиждень.
Літературні афоризми розрізняють:
1) за походженням (анонімні та авторські);
2) за способом висловлення (дефінітивні — близькі до визначень, і лозунгові — закличні);
3) за змістом (повчально-однозначні і парадоксально-багатозначні).
Анонімні літературні афоризми М. Ґаспаров називає грецьким терміном "гнома" (грец. gnomos — думка,
висновок) і латинським "сентенція", авторські — грецьким терміном "апофегма". В античній трагедії
гномою закінчувалася трагедія. Сьогодні гномою називають стислий вірш з афористичною думкою: рубаї,
катрени.
Сентенція (лат. sententia — думка, судження) — вислів афористичного змісту. Він поширений у творах
повчального змісту (байках) і медитативній ліриці. У байці Л. Глібова "Синиця" є така сентенція:
... ніколи не хвались, Поки гаразд не зробиш діла.
Апофегма (грец. apoph та thegma — стислий виклад, влучне слово) — оповідання або репліка мудреця,
митця, дотепної людини, набула популярності в полемічній і повчально-ораторській літературі. Приклад
апофегми А. Ткаченко знаходить у Ліни Костенко: "їмо плоди із дерева незнання ".
Афоризм морального спрямування ще називають максима.
Максима (лат. maxima regula — вищий принцип) — різновид афоризму, сентенція моралістична за
змістом, виражається у вигляді констатування факту або у формі повчання: "Перемагай зло злом ".
А. Ткаченко пропонує розділити афоризми на три групи:
1) авторський (апоф [т] егма);
2) анонімний (гнома);
3) переказовий (хрия).
Хрия (грец. chreia від chrad — повідомляю). За визначенням М. Ґаспарова, це короткий анекдот про
дотепний або повчальний афоризм, вчинок великої людини: "Діоген, побачивши хлопчика, який погано
себе поводив, побив палицею його вихователя ".
Різновидом афоризму є парадокс. Парадокс (грец. paradoxos — несподіваний, дивний) — поетичний

вислів, у якому виражається несподіване судження, на перший погляд суперечливе, алогічне:
справедлива кара є милосердя. На городі бузина, а в Києві дядько. Коли хочеш, щоб не знав ворог, не
кажи другові. "Не вір мені, бо я брехать не вмію, // Не жди мене, бо я і так прийду" (В. Симоненко).
У традиційних поетиках не розглядаються форми залучення попередніх текстів до власного, зокрема

парафраз(а), ремінісценція, образна аналогія, стилізація, травестія, пародіювання, запозичення,
переробка, наслідування, цитація, аплікація, трансплантація, колаж. А. Ткаченко вважає, що їх слід
відносити до міжлітературної та інтертекстуал ьної взаємодії.
Парафраз (а) (грец. paraphasis — опис, переказ) — переказ своїми словами чужих думок або текстів. На
парафразі будуються пародії, наслідування. Ця стилістична фігура є по суті переливанням попереднього
формозмісту у новий. Л. Тимофеев і С. Тураєв ототожнюють парафраз з перифразом. Часто прозу
перекладають на вірші, а вірші на прозу скорочено або розширено. Наприклад, є переказ для дітей "1001
ночі", у скороченій формі роман Ф. Рабле "Ґаргантюа і Пантагрюель".
Ремінісценція (лат. reminiscencia — згадка) — відгомін у художньому творі образів, виразів, деталей,
мотивів з широко відомого твору іншого автора, перегукування з ним. Запозичені слова і вирази
переосмислюються, набуваючи нового змісту. На ремінісценціях з "Лісової пісні" Лесі Українки
побудований вірш Платона Воронька "Я той, що греблі рвав":
Я той, що греблі рвав,
Я не сидів у скалі.
Той, що греблі рве, і
Той, що в скалі сидить — персонажі "Лісової пісні".

Аплікація (лат. applicatio — приєднання) — включення в літературний текст цитат, прислів'їв, приказок,
афоризмів, фрагментів з художнього твору в зміненому вигляді. Змонтований з чужих віршованих текстів
твір називають центбном (лат. cento — клаптевий одяг). І. Качуровський використовує термін "кентон". У
"Літературному словнику-довіднику" під центоном розуміють стилістичний засіб, "який полягає в уведенні
до основного тексту певного автора фрагментів із творів інших авторів без посилання на них". Юрій Клен у
поемі "Попіл імперій" вводить рядки сонета М. Зерова "Pro domo", Драй-Хмари — з сонета "Лебеді",
Олега Ольжича — "Був же вік золотий". Окрім терміна "центон'', використовується французький термін
"колаж" (франц. collage — наклеювання).
Крім творчого використання чужих текстів є нетворче, позбавлене оригінальності — компіляція (лат.
compilatio — грабую) або плагіат (лат. plagio — краду).
Серед забутих літературознавцями фігур А. Ткаченко згадує імпрекацію (прокляття). її вдало використав О.
Довженко у "Зачарованій Десні": "Як повисмикнув він з сирої землі оту морковочку, повисмикуй, царице
небесна, і повикручуй йому ручечки і ніжечки, поламай йому, свята владичице, пальчики й суставчики ".
8.3.6. Риторичні фігури
Фігури, пов'язані з відхиленням від комунікативно-логічних норм оформлення фрази, називаються

риторичними. Риторичні фігури побудовані на словесних зворотах, які мають умовно-діалогічний
характер. Серед риторичних фігур виділяють звертання, запитання, ствердження, заперечення, оклики.
Вони не зв'язані з живим спілкуванням і не вимагають відгуку на них — у них самих міститься відгук.
Риторичні запитання — це такі запитання, які не вимагають відповіді. Вони зосереджують увагу на
питанні, про яке йдеться у творі.
Хто може випити Дніпро,
Хто властен виплескати море,
Хто наше золото-серебро
Плугами кривди переоре?
Хто серця чистого добро
Злобою чорною поборе?
Риторичні звертання — це звертання до абстрактних понять, неживих предметів або відсутніх людей як до
присутніх: "Благословенна будь, моя незаймана дівице Десно... Далека красо моя! Щасливий я, що
народився на твоєму березі" (О. Довженко).
Земле рідна!
Мозок мій світліє,
І душа ніжнішою стає,
Як твої сподіванки і мрії
У життя вливаються моє.
Риторичні оклики вживають як засіб заклику, вияву захоплення, радості.

Вставай, хто живий, в кого думка повстала!
Година для праці настала!
Риторичні заперечення. Вони мають форму відповіді на вірогідне припущення, думку уявного
співрозмовника.
Ні, друже мій, не та родина!
Сучасна пісня — не перина.
(І. Франко)
О недаремно, ні, в степах гули гармати.
(В. Сосюра)
Риторичні ствердження — фігури, які підкреслюють незаперечність сказаного автором. Наприклад:
Так! Я буду крізь сльози сміятись.
Завершуючи характеристику стилістичних фігур, доцільно сказати про їх класифікацію. В. Домбровський у

підручнику "Українська стилістика і ритміка. Українська поетика" — поділяє фігури на:
1) ітеративні (повтори): епаналепса, епанастрофа, анафора, епіфора, анадиплозис, рефрен;
2) фонетичні: алітерація, асонанс, рима, парономазія, анномінація, поліглот (повторення різних

граматичних форм слова), ономатопея (звуконаслідування);
3) синтаксичні: паралелізм, асиндет, полісиндетон, анаколуф, інверсія, хіязм, парентеза (вставне речення
чи фраза), еліпса (опускання або стягнення), ярмо (один присудок на кілька сурядних речень);
4) емфатичні, антитеза, оксиморон, парадокс, ступенування (градація, клімакс), епексегеза (пояснення

загального конкретним), диєреза (унаочнення абстрактного розщепленням на зримі образи);
5) патетичні: оклик, апострофа (звертання), риторичне питання, сумнів, апокриза (запитання — відповідь,
діалогізм); апосіопеза — замовчування, обривання думки, про закінчення якої можна здогадатися,
епанортоза (самокорекція, виправлення аж до протилежного).
І. Качуровський виділяє три групи фігур:
1) плеонастичні (накопичення): анафора, гем і нація або редублікація (повторення слова або фрази у
другій частині довгого речення, щоб не втратити думки), кондублікація, епімона, епанод, анадиплосис або
спаналепсис, енкатенація, еланадиплосис або епанастрофа, епіфора, антистрофа, сймплока, комплексія
або сплетіння, рефрен, спізевксис, спіраль (кільцевий анадиплозис), ланцюгові повтори у строфіці,
метатезис, подвійна сймплока (поєднання анадиплозиса з епанадиплозисом), симіліка-денція.
гомоярктон. гомоіотелевтон, ампліфікація, синонімічна варіація, полісиндетон;
2) фігури конструкції: апосіопеза, парентеза, інверсія, атанакласис (подібна до амфіболії), парономазія,

парехеза, анномінація чотирьох видів:
а) поліптотон — іменник у різних відмінках;
б) етимологічна фігура;
в) традукція — дієслово в різних формах;
г) парегменон — прикметник у різних числах і відмінках;
д) паралелізм і його варіант тмесис — розрив слова і вставка в нього (Ш-, вибачте, - ститусія). Іноді
внаслідок тмесису виникає какемфатон — непристойне закінчення, клімакс, хіазм, анаколют;
3) фігури мислення: апосіопеза, антиметабола, елепс(ис), плеоназм, перифраз, зевгма, катафора (зачин
типу ой, гей); фігура називного речення, апофазія (заперечення попереднього твердження), епіфонема
(заключна сентенція чи підсумкова фраза, кінцівка, переважно сумна пуанта, дубітація (сумнів): "А чий
парень. Андрій його звали. Чи Микола?"; гіпалаґ (переміщення епітета від слова, якого він стосується, до
іншого); контраст, антитеза; металепсис (заміна попереднього наступним і навпаки або наслідку
причиною); гендіадис (вираження єдиного складного поняття чи ідеї конструкцією з двома однорідними
членами): "І сміх і гріх "; діалогізм (уявна розмова з самим собою): "Чого ж тепер заплакав ти? // Чого
тепер тобі, старому, // У цій неволі стало жаль"; комунікація (порада з читачем, звертання до нього):
"Пробачте, любі читачі, що я вже вживаю методи кінонапливу і повертаюсь усе назад, але ж не від того,
що я забудько, а щоб краще іти вперед і ясніше було те, що буде'' (В. Сосюра); гістерологія (забігання
вперед у викладі подій): "Тільки народ мій витримав, а я — ні, бо захворів психічно. Про це потім ";
ремінісценсія, аплікація, омісія або пертеріція (псевдозамовчування): "Я не говоритиму про його
розпусність, нічого не скажу про його ледарство та здирництво " (Ціперон); ретардація, алогізм: "... / це
вона також отлічно понімала, хоча й не хотіла нікак понімать " (Б. Жолдак); пресумпція або прокаталепсис
(упередження сподіваних закидів чи заперечень): "Ви схоплюєтесь, продираєте очі й кажете: — їй-богу, я
не боюсь!.." Одягаючись, ви думаєте про те, що сьогодні ви перший раз летите на аероплані, натягаєте
сорочку на ноги, а голову намагаєтесь усунути в ліву штанину" (Остап Вишня); етопея (удавано чужа пряма
мова): "Щоб не сказали //Про вас грядущі: // їх на землі не було " (В. Симоненко); епексегеза або
експлікація (прикінцеве тлумачення, авторський висновок): "Отак живіть, недоуки, // То й жить не остине"
(Т. Шевченко); апострофа або риторичне звернення; еротема або інтеррогація, простіше риторичний
запит; апокриза (оповідач запитує і сам відповідає); повторена апокриза (переростає в діалогізм);
сентенція; афоризм (виділена з контексту сентенція); парадокс; одивлення; пермісія (фіктивний дозвіл на
якийсь вчинок, заклик до нього): "Судіть мене. Судіть без знижки. //Судіть — я винен — хоч до "вишки
". //Мене, а заодно — й себе" (І. Світличний); метабазис або транспозиція, а ще інакше — еналага чи
іммутація, причому кількох видів: а) антимерія (зміна частин мови);
б) гетеросис (відхилення од відмінкових норм, яке вчений слушно називає не стільки фігурою, скільки
"поетичною ліцензією" тобто певним допуском задля збереження ритму чи рими): "Ні від батька, ні від
мати, //Ні від сестри, ні від брата"; розбіжність між граматичним родом і фізичною статтю (лікар виписала
рецепт); імпрекація, конмінація (погроза, пересторога): "Оці самохвали, запишнені півні — // на
патріотичних задвірках вельможі, // нам душі вбивають остовим клином! — // оце нам грозить!" (В.
Лесич); етимологізація (включно з парономазією, фальшивою чи "дикою" етимологізацією, яку ми
назвали псевдоетимо-логізацією).
У підручнику О. Галича, В. Назарця і Є. Васильєва "Теорія літератури" фігури діляться на три типи:
I. Фігури, пов'язані з відхиленням від певних логіко-граматичних норм оформлення фрази: інверсія,
анаколуф, еліпсис, асиндетон (безсполучниковість).
II. Фігури, пов'язані з відхиленням від певних логічно-смислових норм оформлення фрази. В межах цього
типу можна виділити три групи фігур: повтор, зіставлення, протиставлення слів та більших або менших
мовних величин.
І. Фігури повтору:
а) звукові: алітерація, асонанс, повтор звуків наприкінці віршованих рядків — рима;
б) словесні повтори: слів, словосполучень, полісиндетон, плеоназм, тавтологія;
в) фразові повтори: синтаксичний паралелізм, анафора, епіфора, анепіфора (кільце), епанафора (стик).
2. Фігури зіставлення: ампліфікація, градація, парономазія.
3. Фігури протиставлення: антитеза, оксиморон.
III. Фігури, пов'язані з відхиленням від комунікативно-логічних норм оформлення фрази (риторичні):
звертання, запитання, заперечення, оклики.
Виразності і емоційності мови письменник досягає не тільки добором відповідних слів, але й будовою
речень, їх інтонацією. Особливості синтаксису зумовлені змістом твору. В описах, розповіді про події, які
розгортаються повільно, інтонація спокійна, домінують повні речення: "Скриплять вози, ремигають воли,
минають дні, ночі, і звучать поміж високими могилами чумацькі пісні. Вони розлогі, мов степ, і повільні,
мов крок волів, сумні й веселі, але все-таки більше сумні, бо в кожній дорозі могла спіткати чумаків
трагічна пригода " (М. Слабошпицький).
Там, де розповідається про динамічні події, гострі суперечки, конфлікти, глибокі переживання персонажів,
переважають короткі, іноді неповні, уривчасті речення:
— Мамо, де ви? Це я, Василь, живий! Івана вбито, мамо, а я живий!.. Я вбив їх, мамо, коло двох сотень...
Де ви?
Підбіг Василь до двору. Отут був двір під самою горою. — Мамо, матінко моя, де ви? Рідна моя, чому ж ви
не стрічаєте мене? (О. Довженко)
Особливості синтаксису залежать від творчого задуму письменника, ставлення автора до зображуваного,
роду, виду, жанру, а також від того, як написано твір (віршем чи прозою), кому він адресований (дітям чи
дорослим читачам).
Своєрідність поетичного синтаксису зумовлена особливостями таланту письменника. В. Стефаник прагнув

до стислості, динамічності розповіді. Мова його проста, точна, економна: "Білими губами упівголос буду
вам казати про себе. Ні скарги, ні смутку, ні радості в слові не чуйте. Я пішов у біленькій сорочці, сам
білий, з білої сорочки сміялися. Кривдили мене і ранили. І я ходив тихенько, як біленький кіт... Листочок
білої берези на смітті" ("Моє слово"). Письменник кілька разів повторює слово "білий", воно звучить у
різній тональності.
Синтаксична одиниця мови — речення. Граматично правильним є речення, у якому головні члени
розміщені в прямому порядку: група підмета — на першому, група присудка — на другому місці. У нашій
мові це правило не є обов'язковим, його не завжди дотримуються, особливо письменники.
Інтонаційно-синтаксичну своєрідність в художньому творі забезпечують фігури. Стилістичні фігури бувають

різних видів.
Інверсія (лат. іnversio— перестановка). При інверсії порушується прямий порядок слів у реченні. Група
підмета може стояти після групи присудка: "/ шумів весняним шумом широкий шлях, велично і легко
здіймаючись над притихлим перед пробудженням безмежним привіллям" (М. Стельмах).
Поширеним видом інверсії є постпозитивна постановка прикметників: прикметники стоять після

іменників. Наприклад:
Я на гору круту крем'яную
Буду камінь важкий підіймать.

Еліпсис, еліпс (грец. еllеірsis — опущення, недостача) — це пропуск у реченні слова чи словосполучення,
яке зрозуміле з конкретної ситуації або контексту. Еліпсис надає мові лаконічності і емоційного
наснаження:
Там повіє буйнесенький,
Як брат заговорить.
Недомовлені, обірвані речення називають обривом. Обриви передають хвилювання того, хто говорить:
Іди... міряють... Андрій видивився на неї.
Вона не могла говорити, притисла рукою серце і важко дихала...
— Іди ж, міряють-бо...
— Хто міряє? Що?
— Пани, ох! Наїхали, будуть землю ділити.
(М. Коцюбинський)
Часом речення обірване тому, що той, хто говорить, не наважується сказати все. Героїня поеми Шевченка
"Наймичка" не може сказати синові Маркові, що вона його мати:
"Я не Ганна, не наймичка,
Я..." —
Та й оніміла.
Незакінченість, уривання речення, щоб передати схвильованість мови, називається апосіопеза (грец.
aposiopesis — умовчання). Апосіопеза виконує такі функції:
1. Передає хвилювання персонажа.
А я вже думав одружитись,
І веселитися, і жить,
Людей і Господа хвалить,
А довелося...
2. Апосіопеза розкриває розумову недолугість персонажа. Героїня новели М. Коцюбинського "Коні не

винні" починає свої репліки і не висловлює жодної думки: "Я думаю що...", "Я забула певно що...", "Щодо
мене, то я...".
3. Апосіопеза свідчить про розгубленість дійової особи, яка намагається приховати причини відповідної
поведінки. Гсррй комедії Івана Карпен-ка-Карого "Мартин Боруля" Степан говорить: "Ти знаєш: не через
те, щоб той, що..., а від того, що... той, якось часу не було, короткий отпуск".
4. Іноді герої не договорюють те, що загальновідоме усім: "Народ зголоднів, а ніхто не подбає..., один
розкошує, а другий..." ("Fata morgana" М. Коцюбинського).
5. Часто апосіопеза розрахована на те, щоб читач продовжив думку: "За кілька годин я уже їхав, той
невідомий, що..." ("Невідомий" М. Коцюбинського).
Анаколуф (грец. anakoluthos — непослідовний) — це порушення граматичної узгодженості між словами,

членами речення. Хрестоматійним прикладом анаколуфа є чсхівська фраза: "Подъезжая к смей станции и
глядя на природу в окно, у меня слетела ишяпа". Анаколуф створює комічний ефект. Герой з однойменної
комедії М. Куліша "Мина Мазайло" говорить: "Жодна гімназистка не хотіла гуляти — Мазайло! Од
кохання відмовлялися — Мазайло! За репетитора не брали — Мазайло! На службу не приймали —
Мазайло! Од кохання відмовлялися — Мазайло!"
За допомогою анаколуфа можна передати хвилювання персонажа, він використовується для посилення
експресії поетичної мови.
Близький до анаколуфа — ейлепс (грец. syllepsis) — фігура уникнення. Силепс — об'єднання

неоднорідних членів у спільному синтаксичному чи семантичному підпорядкуванні: "Мы любим славу да
в бокале топить разгульные умы. (О. Пушкін). "У кумушки глаза и зубы разгорелись" (I. Крилов).
Асиндетон (грец. asyndeton — безсполучниковість) — стилістична фігура, яка полягає у пропуску

сполучників, що зв'язують окремі слова і фрази. Асиндетон надає розповіді стислості і динамічності: "Полк
тоді саме наступав у горах північним берегом Дунаю. Безлюдний похмурий край. Голі шоломи сопок,
темні масиви лісів. Урвища. Провалля. Розмиті проливними дощами дороги" (О. Гончар).
Полісиндетон (грец. polysyndeton від polys — численний і syndeton — зв'язок) — стилістична фігура, яка
полягає в повторенні однакових сполучників. Полісиндетон використовується для виділення окремих слів,
він надає мові урочистості:
І беруть його під руки,
І ведуть його у хату,
І вітає Яриночка,
Мов рідного брата.
Для підсилення виразності мови використовується синтаксичний паралелізм.
Паралелізм (грец. parallelos — той, що йде поряд) — це розгорнене зіставлення двох або кількох
картинок, явищ з різних сфер життя за подібністю або аналогією. Паралелізм використовується в народних
піснях, він пов'язаний з народно-поетичною символікою.
Ой у лузі червона калина Похилилася.
Чого ж наша славна Україна Зажурилася.
А ми ж тую червону калину Підіймемо.
А ми ж нашу славну Україну Гей, гей, та й розвеселимо.

(Народна пісня)
Крім прямого паралелізму, є паралелізм заперечення. Він побудований на заперечному зіставленні.

Наприклад: "То не сива зозуля кувала, //Не дрібна птиця щебетала, // Не у борі сосна шуміла, // То бідна
вдова у своєму домі //3 своїми дітьми гомоніла..." (Народна дума).
Антитеза (грец. antithesis — протилежний) — це зворот мови, у якому протиставляються протилежні

явища, поняття, людські характери. Наприклад:
Навіть трудно розказати,
Що за лихо стало в краю, —
Люди мучились, як в пеклі,
Пан втішався, мов у раю.
Антитезу, посилену словесним або кореневим повтором, називають антиметаболою (грец. antimetabole—
вживання слів у зворотному напрямку).
Як в нації вождя нема,
Тоді вожді її поети.
(Є. Мал а шок)
Антиметабола виступає як хіазм (перестановка головних членів речення). Це зворотний синтаксичний

паралелізм.
... Ще не було епохи для поетів, але були поети для епох.
Для того, щоб виділити потрібне слово чи вираз, вживають повторення. Повторення одного й того чи
близького за змістом або звучанням слова називають тавтологією (грец. tdutos—те саме і logos — слово).
Тавтологічні синоніми характерні для народної творчості. Наприклад: рано-пораненьку, долом-долиною.
Вбивайте ворогів, злодюг злодійських,
вбивайте без жалю
(П. Тичина)
або
Розвій, розвій, соловейку,
Мою тугоньку.
Анафора (грец. anaphora — виношу на гору, виділяю) — повторення однакових звуків, слів або
словосполучень на початку речення або віршового рядка, строфи. Розрізняють анафору лексичну,
строфічну, синтаксичну, звукову.
Лексична:
Без вітру не родить жито,
Без вітру вода не шумить,
Без мрії не можна жити,
Не можна без мрії любить.
(М. Сом)
Строфічна: у вірші Б. Олійника "Мати сіяла сон" строфи починаються словосполученням "Мати сіяла сон,
льон, сніг, хміль ".
Звукова: "Любочці нашій складаю співаночку: // Любонько, любь, любов'ю, любляночку " (Любов Голота).
Синтаксична: "А ти десь там, за даллю вечоровою, //А ти десь там, за морем тишини " (Ліна Костенко).
Епіфора (грец. epiphora — перенесення, віднесення далі) — стилістична фігура, заснована на поєднанні
однакових слів у кінці речень, поетичних рядків або строфи. Наприклад:
Усмішка твоя — єдина,
Мука твоя — єдина,
Очі твої — одні.
Сймплока (грец. symphloke — сплетіння) — синтаксична конструкція, у якій анафора поєднується з

епіфорою. Сймплока часто використовується у фольклорі.
Чи не ті ж мене саблі турецькі порубали, що і вас?
Чи не ті ж мене стрільчаки-яничарки постріляли, що і вас?
Завтра на тій землі Інші ходитимуть люди, Інші кохатимуть люди Добрі, ласкаві й злі.
Крім терміна "сймплока", є ще термін "комплекція" (лат. соmрlехіо — поєднання, сукупність, complektor —
охоплюю).
Стик, (зіткнення), анадиплосис (грец. anadiplosis — подвоєння), епанастрдфа (грец. epanastrephe —

повертаюсь назад) — повторення слова або словосполучення в кінці одного речення і на початку
наступного.
Чому стилетом був мій стилос. І стилосом бував стилет.
(С. Маланюк)
Стик ще називають підхопленням, бо кожен новий рядок немовби підхоплює, підсилює, розгортає зміст
попереднього.
Поетичне кільце (грец. epistrophe — крутіння) — повторення однакових слів на початку і в кінці речення,
абзаца чи строфи.
Ми думаєм про вас в погожі літні ночі,
В морозні ранки, і в вечірній час,
І в свята гомінкі, і в дні робочі
Ми думаємо, правнуки, про вас.
Анастрофа (грец. anastrophe — переставляння) — повтор фрази.
Я обніму тебе. Тебе я обнімаю.
Рефрен (грец. refrain — приспів) — повторення одного рядка в кінці строфи, речення. У рефрені
виражається найважливіша думка. У вірші П. Тичини "Океан повен" після кожної строфи повторюється
рядок "океан повен".
Плеоназм (грец. pleonasmos — надмірність, перебільшення) — це стилістичний зворот, який містить слова
з однаковими чи близькими значеннями: тишком-нишком, нам ятай-не забувай, буря-негода.
Парономазія (грец. para — біля, коло, рядом і оnоmаzo — називаю)
— стилістична фігура, побудована на комічному зближенні співзвучних слів, різних за значенням:

голосувати — галасувати, досвідчений
— освічений.
Любіть травинку, і тваринку, і сонце завтрішнього дня.
Парономазія використовується для створення каламбурів: "Як у вас тяглова сила, що-небудь тягає? —
Тягає! Оце два дні у степ вивозила курей " (О. Ковінька, "Розмова по телефону").
Вокалічний вид парономазії: слова відрізняються лише звуками: вити — віти, пастка — пустка.
Метатетичний вид паронімів утворюється переставлянням приголосних або складів: голос — логос.
З парономазією пов'язаний паліндром (грец. palindromeo — біжу назад, перевертень або рак). Це слова,
фрази, вірші, які при читанні зліва направо і навпаки мають один і той же зміст: потоп. Ось раковий вірш
Величковського:
Анна пита ми, я мати панна,
Анна дар мні сЬнь мира данна.
Анна ми мати и та ми манна.

Близькою до перевертня і метатетичної парономазії є анаграма (грец. ana — пере і gramma — буква). Це
перестановка літер у слові, яка дає слово з новим змістом: зола — лоза, літо — тіло. Український
фольклорист Симонов обрав собі псевдонім Номис, утворений від скороченого прізвища Симон. З
анаграмою споріднена метаграма — це зміна у слові першої літери завдяки чому міняється зміст. У вірші
Ганни Черінь "Організуємося" є такі рядки:
Письменники створили МУР, У журналістів буде ЖУР Театр об'єднується в ТУР — Кругом луна пішла: гур-
гур! Вже й пацюки пищать з конур: З'єднаємось і ми, як мур, І назвемо ту спілку — Щур.
Градація (лат. gradatio — підвищення, посилення, gradus — крок, ступінь) — це стилістична фігура, в якій
кожне наступне однорідне слово означає посилення або послаблення певної якості. Є два види градації:
наростаюча і спадаюча. Наростаюча вказує на поступове збільшення, наростання якості змальованого
явища. Градація висхідна: "І в'яне, сохне, гине, гине, твоя єдиная дитина " (Т. Шевченко). Вид грації
побудований на посиленні значень називають прямою, висхідною або клімаксом (грец. klimax —
драбина):
Як не крути,
на одне виходить,
слід катюгам давно зазубрить:
можна прострелить мозок,
що душу народить,
думки ж не вбить!
Градація спадаюча, нисхідна, яка відтворює поступове зменшення виділеної автором якості в предметах
зображення, має назву зворотна, спадна або антиклімакс. В антиклімаксі спостерігається пом'якшення
семантичної напруги:
Дивлюсь: цар підходить
До найстаршого... та в пику
Його як затопить!..
Облизався неборака;
Та меншого в пузо
Аж загуло!., а той собі
Ще меншого туза
Межи плечі; той меншого,
А менший малого.
А той дрібних.
Градація, у якій наростання змінюється звуженням, спадом називається зламаним клімаксом. Приклад
зламаного клімаксу приводиться у підручнику А. Ткаченка "Мистецтво слова. Вступ до
літературознавства":
Вже хмари омивають мої плечі,
Уже в самому небі я стою,
Уже по груди в небі, вже по пояс,
Вже Україну видно мені всю,
І світ, і Всесвіт, повний таємниці,
І все благословенне у житті
З відкритими обіймами чекає,
Щоб скочив я до нього унизу!
І скочив я... І жінка засміялась
Прозорою образою мені,
Що я для неї так-таки й не скочив
Із скирти золотої на стерню.
Ампліфікація (лат. атріфсайо — збільшення, поширення). Це стилістичний прийом, який полягає у

нагромадженні синонімів, однорідних виразів, антитез, однорідних членів речення для підсилення
емоційного впливу поетичної мови.
Я порву ті вінки, що сплітались в добу лихоліття, розтопчу, розмету їх у попіл, у порох, у сміття.
(В. Чумак)
Іноді повторюються прийменники:
За ясний сміх дитячий,
За юний спів щасливий,
За славний труд гарячий.
Вперед, полки суворі,
Під прапором свободи,
За наші ясні зорі,
За наші тихі води.
Ампліфікація може складатися з окремих речень, які повторюються:
Я ще таке маленьке, я вмію тільки бачити,
Прагну маму веселою мамою бачити,
Прагну сонце бачити в золотому капелюшку,
Прагну небо бачити в синій хустині,
Я ще не знаю, яка на запах Чеснота,
Я ще не знаю, яка на смак Підлість,
Якого кольору Заздрість, якого виміру Смута,
Яка засолона Туга, яка незглибима Любов,
Яка синьоока Щирість, яка мерехтлива Підступність,
Я ще все розкладу по полицях...
(І. Драч)
Амфіболія (грец. amphibolіа — двоякість, двозначність) — це вираз, який можна тлумачити двозначно.
Сприйняття амфіболії залежить від паузи:
А я рушаю в путь — нову стрічать весну,
А я рушаю в путь нову — стрічать весну.
У залежності від паузи (коми) по-різному можна тлумачити вираз: "скарати неможна помилувати ".
Алюзія (лат. allusio — жарт, натяк) — натяк на загальновідомий літературний або історичний факт. В.
Лесин, О. Пулинець, І. Качуровський вважають алюзію риторичною, стилістичною фігурою. На думку А.
Ткаченка, — це "принцип змістової інтерпретації тексту, співвідносний із його алегоричністю. Іноді
вживається як вид алегорії: "піррова перемога" (супроводжувалась великими жертвами і була
рівнозначною поразці), Гомерівська І така (батьківщина). Джерелами алюзії є міфи ("авгієві стайні"),
літературні твори ("Людська комедія" О. Бальзака).
Афоризм (грец. aphorismos — короткий вислів) — узагальнена думка, виражена в лаконічній формі, яка
відзначається виразністю і несподіваністю судження. До афоризмів належать прислів'я і приказки.
Прислів'я — образний вислів, який формулює певну життєву закономірність або правило і є
узагальненням суспільного досвіду. Наприклад: не спитавши броду, не лізь у воду. Не все те золото, що
блищить. Під лежачий камінь вода не тече.
Приказка — стійкий образний вислів, який характеризує певне життєве явище. На відміну від прислів'я,
приказка не формулює життєвої закономірності або правила. Приказка констатує події, явища, факти або
вказує на постійну ознаку предмета. Наприклад: не мала баба клопоту, так купила порося. Буде й на нашій
вулиці свято. П'яте колесо до воза. Сім п'ятниць на тиждень.
Літературні афоризми розрізняють:

1) за походженням (анонімні та авторські);
2) за способом висловлення (дефінітивні — близькі до визначень, і лозунгові — закличні);
3) за змістом (повчально-однозначні і парадоксально-багатозначні).
Анонімні літературні афоризми М. Ґаспаров називає грецьким терміном "гнома" (грец. gnomos — думка,
висновок) і латинським "сентенція", авторські — грецьким терміном "апофегма". В античній трагедії
гномою закінчувалася трагедія. Сьогодні гномою називають стислий вірш з афористичною думкою: рубаї,
катрени.
Сентенція (лат. sententia — думка, судження) — вислів афористичного змісту. Він поширений у творах
повчального змісту (байках) і медитативній ліриці. У байці Л. Глібова "Синиця" є така сентенція:
... ніколи не хвались, Поки гаразд не зробиш діла.
Апофегма (грец. apoph та thegma — стислий виклад, влучне слово) — оповідання або репліка мудреця,
митця, дотепної людини, набула популярності в полемічній і повчально-ораторській літературі. Приклад
апофегми А. Ткаченко знаходить у Ліни Костенко: "їмо плоди із дерева незнання ".
Афоризм морального спрямування ще називають максима.
Максима (лат. maxima regula — вищий принцип) — різновид афоризму, сентенція моралістична за
змістом, виражається у вигляді констатування факту або у формі повчання: "Перемагай зло злом ".
А. Ткаченко пропонує розділити афоризми на три групи:
1) авторський (апоф [т] егма);
2) анонімний (гнома);
3) переказовий (хрия).
Хрия (грец. chreia від chrad — повідомляю). За визначенням М. Ґаспарова, це короткий анекдот про
дотепний або повчальний афоризм, вчинок великої людини: "Діоген, побачивши хлопчика, який погано
себе поводив, побив палицею його вихователя ".
Різновидом афоризму є парадокс. Парадокс (грец. paradoxos — несподіваний, дивний) — поетичний

вислів, у якому виражається несподіване судження, на перший погляд суперечливе, алогічне:
справедлива кара є милосердя. На городі бузина, а в Києві дядько. Коли хочеш, щоб не знав ворог, не
кажи другові. "Не вір мені, бо я брехать не вмію, // Не жди мене, бо я і так прийду" (В. Симоненко).
У традиційних поетиках не розглядаються форми залучення попередніх текстів до власного, зокрема

парафраз(а), ремінісценція, образна аналогія, стилізація, травестія, пародіювання, запозичення,
переробка, наслідування, цитація, аплікація, трансплантація, колаж. А. Ткаченко вважає, що їх слід
відносити до міжлітературної та інтертекстуал ьної взаємодії.
Парафраз (а) (грец. paraphasis — опис, переказ) — переказ своїми словами чужих думок або текстів. На
парафразі будуються пародії, наслідування. Ця стилістична фігура є по суті переливанням попереднього
формозмісту у новий. Л. Тимофеев і С. Тураєв ототожнюють парафраз з перифразом. Часто прозу
перекладають на вірші, а вірші на прозу скорочено або розширено. Наприклад, є переказ для дітей "1001
ночі", у скороченій формі роман Ф. Рабле "Ґаргантюа і Пантагрюель".
Ремінісценція (лат. reminiscencia — згадка) — відгомін у художньому творі образів, виразів, деталей,
мотивів з широко відомого твору іншого автора, перегукування з ним. Запозичені слова і вирази
переосмислюються, набуваючи нового змісту. На ремінісценціях з "Лісової пісні" Лесі Українки
побудований вірш Платона Воронька "Я той, що греблі рвав":
Я той, що греблі рвав,
Я не сидів у скалі.
Той, що греблі рве, і
Той, що в скалі сидить — персонажі "Лісової пісні".
Аплікація (лат. applicatio — приєднання) — включення в літературний текст цитат, прислів'їв, приказок,
афоризмів, фрагментів з художнього твору в зміненому вигляді. Змонтований з чужих віршованих текстів
твір називають центбном (лат. cento — клаптевий одяг). І. Качуровський використовує термін "кентон". У
"Літературному словнику-довіднику" під центоном розуміють стилістичний засіб, "який полягає в уведенні
до основного тексту певного автора фрагментів із творів інших авторів без посилання на них". Юрій Клен у
поемі "Попіл імперій" вводить рядки сонета М. Зерова "Pro domo", Драй-Хмари — з сонета "Лебеді",
Олега Ольжича — "Був же вік золотий". Окрім терміна "центон'', використовується французький термін
"колаж" (франц. collage — наклеювання).
Крім творчого використання чужих текстів є нетворче, позбавлене оригінальності — компіляція (лат.
compilatio — грабую) або плагіат (лат. plagio — краду).
Серед забутих літературознавцями фігур А. Ткаченко згадує імпрекацію (прокляття). її вдало використав О.
Довженко у "Зачарованій Десні": "Як повисмикнув він з сирої землі оту морковочку, повисмикуй, царице
небесна, і повикручуй йому ручечки і ніжечки, поламай йому, свята владичице, пальчики й суставчики ".
8.3.6. Риторичні фігури
Фігури, пов'язані з відхиленням від комунікативно-логічних норм оформлення фрази, називаються

риторичними. Риторичні фігури побудовані на словесних зворотах, які мають умовно-діалогічний
характер. Серед риторичних фігур виділяють звертання, запитання, ствердження, заперечення, оклики.
Вони не зв'язані з живим спілкуванням і не вимагають відгуку на них — у них самих міститься відгук.
Риторичні запитання — це такі запитання, які не вимагають відповіді. Вони зосереджують увагу на
питанні, про яке йдеться у творі.
Хто може випити Дніпро,
Хто властен виплескати море,
Хто наше золото-серебро
Плугами кривди переоре?
Хто серця чистого добро
Злобою чорною поборе?
Риторичні звертання — це звертання до абстрактних понять, неживих предметів або відсутніх людей як до
присутніх: "Благословенна будь, моя незаймана дівице Десно... Далека красо моя! Щасливий я, що
народився на твоєму березі" (О. Довженко).
Земле рідна!
Мозок мій світліє,
І душа ніжнішою стає,
Як твої сподіванки і мрії
У життя вливаються моє.
Риторичні оклики вживають як засіб заклику, вияву захоплення, радості.
Вставай, хто живий, в кого думка повстала!
Година для праці настала!
Риторичні заперечення. Вони мають форму відповіді на вірогідне припущення, думку уявного
співрозмовника.
Ні, друже мій, не та родина!
Сучасна пісня — не перина.
(І. Франко)
О недаремно, ні, в степах гули гармати.
(В. Сосюра)
Риторичні ствердження — фігури, які підкреслюють незаперечність сказаного автором. Наприклад:
Так! Я буду крізь сльози сміятись.
Завершуючи характеристику стилістичних фігур, доцільно сказати про їх класифікацію. В. Домбровський у

підручнику "Українська стилістика і ритміка. Українська поетика" — поділяє фігури на:
1) ітеративні (повтори): епаналепса, епанастрофа, анафора, епіфора, анадиплозис, рефрен;
2) фонетичні: алітерація, асонанс, рима, парономазія, анномінація, поліглот (повторення різних

граматичних форм слова), ономатопея (звуконаслідування);
3) синтаксичні: паралелізм, асиндет, полісиндетон, анаколуф, інверсія, хіязм, парентеза (вставне речення
чи фраза), еліпса (опускання або стягнення), ярмо (один присудок на кілька сурядних речень);
4) емфатичні, антитеза, оксиморон, парадокс, ступенування (градація, клімакс), епексегеза (пояснення

загального конкретним), диєреза (унаочнення абстрактного розщепленням на зримі образи);
5) патетичні: оклик, апострофа (звертання), риторичне питання, сумнів, апокриза (запитання — відповідь,
діалогізм); апосіопеза — замовчування, обривання думки, про закінчення якої можна здогадатися,
епанортоза (самокорекція, виправлення аж до протилежного).
І. Качуровський виділяє три групи фігур:

1) плеонастичні (накопичення): анафора, гем і нація або редублікація (повторення слова або фрази у
другій частині довгого речення, щоб не втратити думки), кондублікація, епімона, епанод, анадиплосис або
спаналепсис, енкатенація, еланадиплосис або епанастрофа, епіфора, антистрофа, сймплока, комплексія
або сплетіння, рефрен, спізевксис, спіраль (кільцевий анадиплозис), ланцюгові повтори у строфіці,
метатезис, подвійна сймплока (поєднання анадиплозиса з епанадиплозисом), симіліка-денція.
гомоярктон. гомоіотелевтон, ампліфікація, синонімічна варіація, полісиндетон;
2) фігури конструкції: апосіопеза, парентеза, інверсія, атанакласис (подібна до амфіболії), парономазія,

парехеза, анномінація чотирьох видів:
а) поліптотон — іменник у різних відмінках;
б) етимологічна фігура;
в) традукція — дієслово в різних формах;
г) парегменон — прикметник у різних числах і відмінках;
д) паралелізм і його варіант тмесис — розрив слова і вставка в нього (Ш-, вибачте, - ститусія). Іноді
внаслідок тмесису виникає какемфатон — непристойне закінчення, клімакс, хіазм, анаколют;
3) фігури мислення: апосіопеза, антиметабола, елепс(ис), плеоназм, перифраз, зевгма, катафора (зачин
типу ой, гей); фігура називного речення, апофазія (заперечення попереднього твердження), епіфонема
(заключна сентенція чи підсумкова фраза, кінцівка, переважно сумна пуанта, дубітація (сумнів): "А чий
парень. Андрій його звали. Чи Микола?"; гіпалаґ (переміщення епітета від слова, якого він стосується, до
іншого); контраст, антитеза; металепсис (заміна попереднього наступним і навпаки або наслідку
причиною); гендіадис (вираження єдиного складного поняття чи ідеї конструкцією з двома однорідними
членами): "І сміх і гріх "; діалогізм (уявна розмова з самим собою): "Чого ж тепер заплакав ти? // Чого
тепер тобі, старому, // У цій неволі стало жаль"; комунікація (порада з читачем, звертання до нього):
"Пробачте, любі читачі, що я вже вживаю методи кінонапливу і повертаюсь усе назад, але ж не від того,
що я забудько, а щоб краще іти вперед і ясніше було те, що буде'' (В. Сосюра); гістерологія (забігання
вперед у викладі подій): "Тільки народ мій витримав, а я — ні, бо захворів психічно. Про це потім ";
ремінісценсія, аплікація, омісія або пертеріція (псевдозамовчування): "Я не говоритиму про його
розпусність, нічого не скажу про його ледарство та здирництво " (Ціперон); ретардація, алогізм: "... / це
вона також отлічно понімала, хоча й не хотіла нікак понімать " (Б. Жолдак); пресумпція або прокаталепсис
(упередження сподіваних закидів чи заперечень): "Ви схоплюєтесь, продираєте очі й кажете: — їй-богу, я
не боюсь!.." Одягаючись, ви думаєте про те, що сьогодні ви перший раз летите на аероплані, натягаєте
сорочку на ноги, а голову намагаєтесь усунути в ліву штанину" (Остап Вишня); етопея (удавано чужа пряма
мова): "Щоб не сказали //Про вас грядущі: // їх на землі не було " (В. Симоненко); епексегеза або
експлікація (прикінцеве тлумачення, авторський висновок): "Отак живіть, недоуки, // То й жить не остине"
(Т. Шевченко); апострофа або риторичне звернення; еротема або інтеррогація, простіше риторичний
запит; апокриза (оповідач запитує і сам відповідає); повторена апокриза (переростає в діалогізм);
сентенція; афоризм (виділена з контексту сентенція); парадокс; одивлення; пермісія (фіктивний дозвіл на
якийсь вчинок, заклик до нього): "Судіть мене. Судіть без знижки. //Судіть — я винен — хоч до "вишки
". //Мене, а заодно — й себе" (І. Світличний); метабазис або транспозиція, а ще інакше — еналага чи
іммутація, причому кількох видів: а) антимерія (зміна частин мови);
б) гетеросис (відхилення од відмінкових норм, яке вчений слушно називає не стільки фігурою, скільки
"поетичною ліцензією" тобто певним допуском задля збереження ритму чи рими): "Ні від батька, ні від
мати, //Ні від сестри, ні від брата"; розбіжність між граматичним родом і фізичною статтю (лікар виписала
рецепт); імпрекація, конмінація (погроза, пересторога): "Оці самохвали, запишнені півні — // на
патріотичних задвірках вельможі, // нам душі вбивають остовим клином! — // оце нам грозить!" (В.
Лесич); етимологізація (включно з парономазією, фальшивою чи "дикою" етимологізацією, яку ми
назвали псевдоетимо-логізацією).
У підручнику О. Галича, В. Назарця і Є. Васильєва "Теорія літератури" фігури діляться на три типи:
I. Фігури, пов'язані з відхиленням від певних логіко-граматичних норм оформлення фрази: інверсія,
анаколуф, еліпсис, асиндетон (безсполучниковість).
II. Фігури, пов'язані з відхиленням від певних логічно-смислових норм оформлення фрази. В межах цього
типу можна виділити три групи фігур: повтор, зіставлення, протиставлення слів та більших або менших
мовних величин.
І. Фігури повтору:
а) звукові: алітерація, асонанс, повтор звуків наприкінці віршованих рядків — рима;
б) словесні повтори: слів, словосполучень, полісиндетон, плеоназм, тавтологія;
в) фразові повтори: синтаксичний паралелізм, анафора, епіфора, анепіфора (кільце), епанафора (стик).
3. Фігури протиставлення: антитеза, оксиморон
2. Фігури зіставлення: ампліфікація, градація, парономазія.

.
III. Фігури, пов'язані з відхиленням від комунікативно-логічних норм оформлення фрази (риторичні):
звертання, запитання, заперечення, оклики.
8.3.7. Поетична фоніка
У художніх творах поряд з лексикою, семантикою, синтаксисом важливе значення має поетична фоніка.
Письменник дбає про милозвучність (евфонію) мови. Грецьке евфонія (euphônia від eu — добре, phone —
звук) — добре говорити. Але фоніка включає евфонію і какофонію. Українська мова мелодійна,
милозвучна. Повторення окремих звуків у тому чи іншому контексті надає творові виразності. До засобів
поетичного звукопису належать алітерація, асонанс, звуконаслідування (ономатопся), какофонія.
Алітерація (лат. аd — до, littera — буква) — повторення однакових приголосних звуків чи звукосполучень з
метою створення звукового образу зображуваного або посилення інтонаційної виразності мови.
Жужне жах на ножах,
на тривожних рубежах.
(і. Драч)
Асонанс (франц. assonanse від лат. assono — звучу до ладу) — повторення голосних звуків.
Впали роси на покоси,
Засвітилися навколо.
Там дівча ходило босе,
Білу ніжку прокололо.
(Д. Павличко)
Повторення голосного о створює враження широкого простору.

Ономатопея (грец. onomatopoieia — звуконаслідування) — імітація звукових явищ. У баладі "Утоплена" Т.
Шевченко вдало передає за допомогою звуконаслідування, повторення с, ш шелест осоки:
"Хто се, хто се по сім боці
чеше русу косу?
Хто се, хто се по тім боці
Рве на собі коси?
Хто се, хто се?" — тихесенько
Спитає — повіє...
Звуконаслідування використовується у народних піснях:
Пливе човен води повен,
Та все хлюп, хлюп, хлюп.
Іде козак до дівчини
Та все туп, туп, туп.
Є підстави розрізняти два види звуконаслідування, як це робить І. Качуровський:
1) вживання слів, які буквально відтворюють звуки навколишнього світу: крик птаха, свист вітру, гуркіт
грому (ку-ку-рі-ку, гур-гур);
2) імітація звукових ефектів добором певних слів. Приклад: поема Т. Шевченка "Утоплена" (розмова вітру
з осокою).
Какофонія (грец. какоріюніа — погане звучання) — немилозвучність, безладне хаотичне нагромадження

звуків.
Типовими випадками какофонії є збіг голосних у, о чи приголосних: ніч й день. І. Качуровський до

випадків какофонії відносить збіг однакових або подібних складів: розказано новини. Поети-футуристи
свідомо використовували какофонію. Зустрічається вона у забавляйках і скоромовках:
Карл украв у Клари коралі,
А Клара у Карла вкрала кларнет.
Ліпограма (грец. lеірo — не вистачати) — вірш, у якому бракує певного звука для відтворення евфонічного
ефекту. Так, Г. Державін у вірші "Соловей во сне" уникав приголосного р. П. Тичина використовує слова на
ль, позбавлені змісту.
Гуляв над Тібром Рафаель
В вечірній час в іюні
— Се сум, се сон, лелію льо,
Льолюні я, льолюні.
Забилось серце. Слухать став:
О, як вона співає!
— Чи лю, чи ні, ламає руч,
А він затоном чале.
І. Качуровський вважає звуковим явищем абеткові (алфавітні) вірші. У цих віршах кожне слово має
починатися черговою літерою абетки. Найкращий зразок абеткового вірша залишив Олександр Олесь.
Айстра квітне у саду, Аєр в лузі я знайду. Бізон у двір забрався, Баран його злякався. Ведмеді вулика
знайшли, Вовки під деревом лягли. Грак сидить на димарі, Голуб в'ється угорі. Дельфін живе в морях,
Дракон лише в казках. Жук до себе лізе в нірку, Жабка плигає на гірку. Зайчик вибіг із лісочку, Зебра стала
на горбочку.
Фоносимволіка
Звуки можуть мати символічне значення. Найхарактерніші символічні значення деяких звуків:
О — радість, відвага, сила духу.
А — голосіння, голосний крик, радість, страх, білий колір.
І — спокій, ніжність, кохання, краса, синь, захоплення, подив, переляк.
У — страх, сум, біль, жаль, передчуття смерті: Кружить, кружить над Рунами крук (І. Качуровський).
Г — грім, битва, гамір: "Гармидер, гамір, гаму гаї" (Т. Шевченко).
Л — любов, ніжність, м'якість, лагідний смуток:
Неначе ляля в льолі білій
Святеє сонечко зійшло.
(Г. Шевченко)
Р — суворість героїзм, рішучість, трагізм, рух.
За кражу, за войну, за кров,
Щоб братню кров промити, просять
І потім в дар тобі приносять З
пожару вкрадений покров.
Шиплячі — свистячі, африкати (ж, ч, ш, дж, з, ц, с, дз) — брязкіт зброї, плин ріки, шум, смерть, шелест
листя.
А. Ткаченко включає в фоніку інтонацію (лат. Шопо — голосно вимовляти). Інтонація — це фонетичний
засіб мови. Елементи інтонації:
1) мелодика мови, вона виявляється у підвищеннях і пониженнях голосу (тону);
2) ритм (чергування наголошених і ненаголошених складів);
3) фразовий і логічний наголос, який служить засобом виділення окремих слів або груп слів у фразі;
4) темп мови (тривалість мовних відрізків і зупинок між ними).
Інтонація може бути мажорною, урочистою, сумною, гнівною, іронічною, наспівною, розповідною,
запитальною, ствердною, запрошувальною, драматичною, меланхолійною.
Мовна мелодика не має строгого регламентованого темпу і тональності. Перерви у мелодиці називають
павзами (грец.рашіз — припинення) — це перерва у мовленні, яка виконує роль словоподілу, вона
відмежовує одну фразу від іншої. Павзи позначаються розділовими знаками: крапкою, комою, крапкою з
комою. Не завжди розділові знаки позначають павзу. Порівняльні звороти "засіяла, як блискавка ",
"висока, як тополя " можна читати з павзою і без павзи.
Через інтонацію, темп, ритм твору виражається емоційний темпоритм — це поєднання темпу, ритму і
емоційності. У "Цікавому літературознавстві" К. Фролової є розділ "Трактат про емоційний темпоритм і
музичність у літературі", де знаходимо аналіз емоційного темцоритму творів П. Тичини і М. Рильського. У
"Сонячних кларнетах" П. Тичини емоційний темпоритм імпульсивний, чергуються строфи з довгими
рядками і рефрени:
Арфами, арфами —
Золотими, голосними обізвалися гаї
Самодзвонними:
Йде весна
Запашна,
Квітами-перлами
Закосичена.
Емоційний темпоритм сповнений радісним передчуттям. Вірш "Плуг" сповнений динамікою і

драматизмом. Короткі рядки змінюються довгими імпульсивними:
Вітер.
Не вітер — буря!
Трощить, ламає, з землі вириває... (з блиском! ударами!).,
Емоційний темпоритм наявний і в прозі. Він передає внутрішній емоційний стан персонажа, автора або
оповідача. Для прикладу наведемо уривки з різних творів, які представляють різні емоційні темпоритми.
У творі М. Коцюбинського "Хмари" він сповнений руху, динаміки. Хмара, як і душа поета, несе в собі
вогонь. Вона розтинає тишу, закликає прокинутися від сну: "Я знаю її. Вона... Неспокійна, вся насичена
вогнем, вся пашача великим і праведним гнівом. Мчиться шалено по небу і підганяє ліниву землю
золотою різкою... Вперед... вперед... І гука так, щоб всі почули, щоб ніхто не спав, щоб всі прокинулись... "
Приклад розважливого, спокійного, уповільненого темпоритму в "Зачарованій Десні" О. Довженка: "Не

знаю, справді так воно було, чи то мені приснилось, чи, може, сни переплелись із спогадами і спогадами
про спогади — вже не пригадую. Пам'ятаю тільки, що дід був дуже старий і що скидався він на образ
одного з богів, які охороняли й прикрашали нашу стару хату".
Є дві форми організації художньої мови — вірш і проза. Вони склалися історично, мають свої особливості.
Використання їх зумовлене естетичними завданнями, які вирішує письменник. Ліричні твори пишуть
здебільшого віршами; романи, повісті, оповідання — переважно прозою. Трапляються й романи та
повісті, які мають віршову форму ("Євгеній Онєгін" О. Пушкіна, "Маруся Чурай" Ліни Костенко). Є ліричні
твори у прозі.
Термін "проза" походить від латинського prosus — вільний, незв'язний, прямий. Вірш від латинського
versus — оберт, ряд, порядок. Від слова versus — французьке le vers, польське wiersz, білоруське верш,
українське вірш. Грецьке слово stichos також означає лад, порядок, стрій, від нього походить російське
стих.
Термін "вірш" має кілька значень:
1) рядок ритмізованого тексту;
2) метрична композиція або структура;
3) окремий твір;
4) форма буття поезії;
5) ритмічно організована художня мова.
Віршем називають рядок і жанр. Але вірш не завжди є рядком, є вірші, розбиті на "східці", "драбинку". За
смисловим характером вірші можуть бути філософськими, медитативними, сатиричними,
публіцистичними, пародійними. За будовою — моновіршами, двовіршами, тривіршами (терцетами,
терцинами), п'ятивіршами, строфічними, астрофічними, білими, верлібрами.
Вірш має строгу організацію. Мова вірша лаконічна, вона емоційна, експресивніша, ніж прозова. Основна
енергія вірша — ритм. Отже, мова віршів — ритмізована, а мова прози — вільна.
9.2. Ритм
Ритм (грец. rhytmos — такт, розміреність, узгодженість) — це закономірне чергування сумірних елементів:
рухів, звукових чи мовних одиниць.
Ритм є у музиці, танці, пісні. Ритмічно змінюються пори дня і року, ритмічно рухається земля навколо
сонця, ритмічно б'ється серце, ритмічним є дихання.
Ритм є і в прозі, проза ритмічна тоді, коли в мовних тактах однакова кількість наголосів. Тактами є групи
підмета, присудка, другорядних членів речення, відокремлені групи слів. Такт (від лат. tactos —
доторкання рукою, в музиці доторкання диригента до пульта) — одиниця музичного ритму. Зразком
ритмічної прози є уривок з новели М. Коцюбинського "Intermezzo": "Він говорив про речі, повні жаху для
мене, так просто й спокійно, як жайворонок кидав на поле пісню, а я стояв та слухав, і щось тремтіло в
мені".
У цьому уривку в тактах однакова кількість наголосів. Кількість наголосів не завжди відповідає кількості
слів. В українській мові є три просо-дійні (грец. prosodia — акцент, наголос) групи слів:
1. Слова, на які постійно ставиться наголос. Це — іменники (виняток становлять ті, що передають свій
наголос іншим частинам мови), прикметники (за винятком тих, що передали наголос іншим частинам
мови), числівники (за винятком кількісних односкладових: два, три, сім, сто, коли вони поєднуються з
іменниками: п'ять раз, два дні) у дієслова (за винятком односкладових допоміжних (є, був), займенники
(за винятком односкладових: я, ти, мій, та, той, він і двоскладових (вони, вона), прислівники (за винятком
односкладових: там, десь, геть...).
2. Другу групу складають здебільшого допоміжні слова, зокрема, односкладові і двоскладові

прийменники (за, у, від, до, об, на, при, між, коло, біля), частки (ні, ці, ж, же, хоч, аж, ба, чи).
3. Третю групу слів складають винятки з першої групи, зокрема, односкладові числівники, іменники і
прикметники, які втратили наголос, односкладові числівники, допоміжні дієслова. Слова третьої групи
змінюють свою акцентність у залежності від контексту. Коли стоять далеко від наголошених складів, то
зберігають наголос.
u—u——
Вони постійно за нею спостерігали.
u——
Вона виїде завтра.
Мова вірша, на відміну від прози, має складнішу звукову організацію. Крім логічних і емфатичних
(emphatikos — зображувальний, виразний наголос, за допомогою якого посилюється виразність слова у
реченні, його емоційність, виражається афективний стан мовця) наголосів, є наголоси ритмічні.
Головна одиниця ритму — рядок, а найпростіша мовна одиниця ритму — склад. Склади можуть
об'єднуватись у стопи. У кінці кожного рядка вірша є павза незалежно від синтаксичної будови речення,
розділових знаків.
В. Сорокін у підручнику "Теория литературы" (М.,1960. — С. 64) помилково твердив, що віршована мова
сформувалася на основі прозової:
"Вірші і зародилися з прози: гранично посилюючи емоційність мови у тих випадках, коли це було
необхідно за змістом, людство винаходило для цього різні форми мови і таким шляхом прийшло й до
віршованої її форми". Насправді ритмічна мова з'явилася не тому, що людство шукало різні "форми мови".
Ритм з'явився в процесі праці. Щоб полегшити її, люди вигукували окремі звуки, звукосполучення. Ці
викрики співпадали з робочими рухами і ритмізували їх. З часом ритмічно впорядковані звуки були
замінені словами і словосполученнями, ритмічно організованим словесним текстом. З розвитком
мислення, культури слова цей текст ускладнювався.
Первинна форма словесної творчості була колективною грою. Ця гра згодом перетворилася в обрядову
дію. Вона була свого роду магією, мета якої полягала в тому, щоб схилити на свій бік сили природи. У цю
театралізовану дію, крім словесного тексту, входили пантоміма, музика і танець.
Це мистецтво було синкретичним (об'єднаним). Слова пісні, яку виконував хор, були простими за змістом,
пристосованими до ритму. На зміну колективної пісенної поезії прийшла авторська. Співаки-
інтерпретатори об'єднують пісенні твори, схожі за тематикою, у цикли. Гомер об'єднав цикли творів у
героїчні поеми "Іліада" і "Одіссея".
Проза з'явилася пізніше, вона ввійшла в ужиток у період книгодрукування. Виникла тоді, коли мова і
мислення людини досягли високого рівня розвитку. Щоб описати явища, події у формі прози, треба було
спостерігати, узагальнювати.
Важливими чинниками ритмічної організації мови поетичного твору є рима, клаузула, римування,
віршовий розмір, строфа.
9.3. Рима і її різновиди
Рима (нім. reim, анг. rhyme, франц. rime, польське rym, рос. рифма, від грец. rhytmos — узгодженість,
сумірність) — композиційно-звуковий прийом суголосся закінчень, що має фонетичне і метричне
значення, об'єднує суміжні та розташовані близько слова віршових рядків (починаючи з останнього
наголошеного складу) для організації їх у строфи, впорядкування поетичного мовлення, його евфонічного
римотворення. Такс визначення рими подає "Літературознавча енциклопедія" (автор-укладач Ю.І.
Ковалів). Подібні визначення є у книгах Галини Сидоренко ("Основи літературознавства", 1962), П.
Волинського ("Основи теорії літератури", 1962), В. Ковалевського ("Рима. Римічні засоби українського
вірша", 1965).
Найдавніші вірші були не римованими. Антична література використовувала риму в ораторській прозі та
комедії, у віршах рими не було. У європейське віршування риму запровадили пізньолатинські поети
(християнські гімни IV—VI ст., зокрема твори Августина Блаженного, Венанція Фортуната, папи Григорія
Великого). У IX—XII століттях рима набула поширення у візантійській, давньонімецькій, давньороманській,
києво-руській літературах. В епоху класицизму у XVII століття були спроби відмовитися від рими у зв'язку з
тим, що її не було в античній поезії. Сьогодні співіснує римована і неримована поезія.
Рима найчастіше — це суголосся закінчень віршових рядків, рідше використовується початкова і

внутрішня. Це явище звукове, тут збігаються не букви, а звуки. Рима робить вірш красивим, римовані вірші
легше запам'ятовуються. Співзвуччя посилює зміст, емоційне і ритмічне звучання твору, надає йому
музикальності. Рима виконує інструментаційну, строфотворну, стилістичну, евфонічну, семантичну функції.
Талановиті поети постійно оновлюють свої рими. Вірші без рими називаються білими.
Закінчення віршового рядка називають клаузулою (лат. clausula — закінчення) — фінальна частина
ритмічного врегульованого віршового рядка, починаючи з останнього, або константного, наголошеного
складу. У випадку суголосся клаузули говоримо про риму. Для розрізнення рими і клаузули А. Ткаченко
пропонує за старою термінологією виділяти 1-складову, 2-складову, 3-складову і т. д. На його думку, для
рими ця кількісна характеристика не є актуальною, можна обходитися без характеристики рими з погляду
наголошеності.
Частина вірша до клавзули називається корпусом. У залежності від місця наголосу в повторюваних
словосполученнях розрізняють рими:
окситонні, чоловічі — односкладові — з наголосом на останньому складі рядка: добра — гра, коса — росa;
паракситоині, жіночі — двоскладові — з наголосом на передостанньому складі: опадають — літають,

посуд — сосуд;
пропаракситонні, дактилічні — трискладові — з наголосом на третьому від кінця складі: чесності —

чудесності, зоряна — зморена;
гіпердактилічні — чотирискладові — з наголосом на четвертому від кінця складі: насичуючись —

перехлюпуючись, огниками — кониками.
За якістю співзвучності рима буває точною або глибокою, насиченою і неточною, неглибокою, неповною.
Коли в словах, що римуються, збігаються всі звуки після останнього наголошеного — рима точна:
благородний — народний. Культ чистої (точної) рими плекали "неокласики", не трималися точної рими
поети "празької школи".
Рима, у якій співзвучність приблизна, називається неточною: лине — турбіни. Неточні рими поділяються
на два підвиди:
1) рима-асонанс (співзвучні лише голосні): слова — німа;
2) рима-консонанс (співзвучні лише приголосні): кедр — кадр.

Відкрита рима — слово закінчується голосним звуком: літо — налити.
Закрита — слово закінчується приголосним: туманом — лиманом.
У залежності від кількості складів, які збігаються, розрізняються рими багаті, що характеризуються
значною кількістю співзвуч у словах, які належать до різних частин мови, різних граматичних категорій:
упокорив
— осокорів, і бідні (співзвучні останні голосний і приголосний): сівба — боротьба.
Усі рими можуть бути оригінальними (свіжими, оказіональними — від лат. оссаsіоnаlis — випадковий,
індивідуальний) і банальними (затертими). Банальними є рими іменників, дієслів, прикметників,
числівників, де римуються тільки закінчення, а кореня слова рима не заторкує. Банальною є рима, яка
виникає внаслідок переліку однорідних імен або прізвищ: сонце — віконце, співають — вітають.
Одногрупна рима — римування однакових граматичних форм: прикметника з прикметником, дієслова з

дієсловом: німа — голосна, рубати — дбати.
Риногруяна рима — римування слів, які є різними частинами мови: бою — мою, гармати — зламати.
Рівноскладова рима — охоплює однакову кількість складів: світи — борти.
Нерівноскладова рима — охоплює неоднакову кількість складів: розцвіло — було.
Омонімічна рима — римуються омоніми: "Діти, діти, де вас діти?!"
Каламбурна рима — побудована на каламбурі, на словах-омонімах, близьких за звучанням, але різних за

значенням. Вона створює комічний ефект.
Коли знайомлюсь з твором я,
Дивлюсь спочатку на їм я:
Чи молодий це, чи мастистий,
Щоб знати — бити чи мастити.
(В. Дубовик)
Нарощена та усічена — рими з додаванням і відніманням звуків: дере — дерев, січень — січе.
Йотована рима — з нарощенням або усіченням й: імена — не минай, не куняй — на коня.
Анаграмна рима — однакові літери різні слова: шапки — шпаки, літо — тіло.
Тавтологічна рима - - повторюються слова у незмінному значенні: Роки молоді, поки молоді.
І день іде, і ніч іде.
І, голову схопивши в руки,
Дивуєшся, чому не йде
Апостол правди і науки?

(Т. Шевченко) Коренева рима: веселка — весна.
Внутрішня рима — римуються слова в рядку: "Все йде, все минає, і краю немає" (Т. Шевченко).
Проста рима — римуються два слова: руки — круки.
Складена рима — в одну риму входить два-три слова: пророки — про роки, колисці — колись ці.
Рима-луна. Суть її у тому, що перше римоване слово є часткою Другого. Засіб рими-луни використовує М.
Кузьменко:
Раз я в волості судився
З нашим сільським адвокатом,
Катом, катом, катом, катом.
З нашим сільським адвокатом.
Нас судили судді, вбрані
В сукні й чоботи сап'янці,
П'яні, п'яні, п'яні, п'яні...,
В сукні й чоботи сап'янні.
9.4. Види римування
Суміжне (парне) — умовне позначення: АА.
Я не люблю тебе, ненавиджу, беркуте!
За те, що в грудях ти ховаєш серце люте...
(І. Франко)
Перехресне: АБАБ.
Я дуже тяжко Вами відболіла.
Це все було, як марення, як сон.
Любов підкралась тихо, як Даліла,
а розум став довірливий Самсон.
Кільцеве, охоплююче, оповите: АББА.
Вічний революціонер,
Дух, що тіло рве до бою,
Рве за поступ, щастя й волю,

Він живе, він ще не вмер.
(І. Франко)
Початкове — римуються перші слова у строфі:
Милий друже!
Скільки років
Ми не бачились з тобою...
(І. Муратов)
Таке римування можна розглядати як звукову анафору, воно рідковживане.
Перерване (нерегулярне) — римування, яке з'являється епізодично.
Висота, висота піднебесна!
Глибина, глибина в океані.
І широкі Дніпрові простори,
І його чорториї незнані.
(М. Зеров)
Вате римування — римується останнє слово рядка з словом, що стоїть посередині другого.
Как пена морская, на миг возникая,
Погибнет, сверкая, растает дождём.
(К. Бальмонт)
Тернарне (лат. terni — по три): ААБВВБ.
Василь Еллан, Василь Еллан!
Чи йду на гору, чи на лан,
чи рух в заводі чую, бачу,
що діє в бистрому строю, —
я завжди згадую твою
гарячу, невгамовну вдачу.
(П. Тичина)
Терційнне (італ. terzina від terza rima — третя рима) — АБА, БВБ...
В путі життя, на середині саме,

Я опинився в пралісі густому
І йшов наосліп нетрями-ярами.
Аж моторошно робиться самому,
Коли згадаю праліс той заклятий.
Бір непрохідний в мороці страшному.
(Дайте. Переклад П. Карманського)
Наскрізне, монорима, монорим (грец. monos—один, франц. monorime) — вірш, у якому всі рядки
пов'язані однією римою: АААА...
Когда будете, дети, студентами,
Не ломайте голов над моментами,
Над Гамлетами, Лирами, Кентами,
Над царями и над президентами,
Не якшайтеся вы с оппонентами,
Поступайте хитро с конкурентами.
(О. Апухтін)
Там тополі у полі, на волі...
(П. Тичина)
Енжамбеман (франц. enjambement) — віршовий прийом, який полягає у перенесенні фрази або частини
слова з одного рядка у наступний, зумовлений неспівпаданням ритмічної павзи із смисловою.
І плач, і крик, і стогін...
І важке щось попливло у землю...
І ковтнула його могила.
И сипать почали на нього груддя.
И глухо стугоніла труна.
І крики змішані були з риданням оркестру.
Лиш ясніла у небі зірка...
(П. Тичина)
Рідше зустрічається складовий енжамбеман.
Великодній дощ тротуаром шовковая зелена ярилась з-під землі.

(П. Тичина)
Енжамбеман надає мові вірша емоційності, створює розмовну інтонацію, посилює ритм.
Цезура (лат. caesura — розтин, розділ, поділ) — ритмічна павза в середині рядка, яка поділяє його на дві
частини (піввірші), рідше — три. Цезура увиразнює думку, посилює ритм. Вона може бути постійною,
якщо стоїть у всіх рядках, рухомою, якщо є в кожному рядку, але у різних місцях, періодичною, якщо
з'являється через рядок-два. Розрізняють малу цезуру, яка відокремлює одне слово від другого або
невеликі групи слів. Велика (медіана) має постійне місце у вірші. Цезура після наголошеного складу
називається чоловічою, теля ненаголошеного — жіночою. Цезура є в довгих рядках, зокрема в
олександрійських віршах після шостого складу, у чотиристопному амфібрахії — після другої стопи. Цезура
ніколи не розтинає слово, а стопу досить часто. Цезуру позначають двома паралельними лініями: //.
Приклад періодичної цезури:
Де воно знатиме, //що то за доленька, — Відшук черствого шматка, Як за роботою // вільна неволенька
Груди ураз дотика.
9.5. Системи віршування
У різних країнах були і є різні системи віршування. Пояснюється це переважно особливостями мови. Є
мови з постійним, а інші — з рухомим наголосом. В одних мовах є довгі і короткі голосні звуки, а в інших
— наголошені і ненаголошені склади.
Античне (метричне) віршування
Назва від грецького metron — міра. Мається на увазі міра часу, потрібна для вимови того чи іншого
складу. Вона заснована на чергуванні довгих і коротких складів.
Ця система віршування характерна для античної літератури, грецької і римської, сформувалася вона у VIII
ст. до н.е. З'явилася у Давній Греції у VIII ст. до н.е., у III ст. н.е. поширилася в римській літературі. У
давньогрецькій і латинській мовах були довгі й короткі склади. Одиницею довготи вважався час,
необхідний для вимови одного короткого складу. Цей час називали морою (v). Час, потрібний для вимови
довгого складу (—), дорівнював двом морам (vv). Довгі склади вимовляли протяжно, а короткі —
уривчасто. У Стародавній Греції вірші не читали, а співали під ліру. Довгі і короткі склади об'єднувались у
стопи.
Стопою називали сполучення певної кількості довгих і коротких складів. Стопи, повтрюючись, надавали
віршу ритмічного звучання. В античному віршуванні розрізняли 28 стіп. Двоскладові стопи:
хорей або трохей (грец. choretos від choros — хор) — стопа з одного довгого й одного короткого складів:
— v;
ямб (грец. jambos) — стопа з одного короткого й одного довгого v —;
пірихій (грец. pyrrichios) — стопа з двох коротких складів vv;
спондей (грец. spondeios) — стопа з двох довгих складів--.
Трискладові стопи:
дактиль (грец. daktylos — палець) — стопа з одного довгого й двох коротких складів — vv;
амфібрахій (грец. amphibrachys — з двох боків короткий) — стопа, в якій довгий склад знаходиться між
двома короткими v — v;
анапест (грец. anapaistos — відбитий назад) — стопа з двох коротких і одного довгого v v —;
бакхій (грец. bakcheios — вакхічний) — стопа з одного короткого і двох довгих v--;
антибакхій — стопа з двох довгих і одного короткого--v;
амфімакр (грец. amphimakros — між довгими складами) — стопа, в якій короткий знаходиться між двома
довгими — v —;
тримакр — стопа з трьох довгих — — —;
трибрахій — стопа з трьох коротких v v v.
Чотирискладові стопи:
хоріямб (поєднання хорея і ямба) v v —;
ямбохорей v — — v. Має назву антиспаст.
Пеони складаються з одного довгого і трьох коротких:
пеон перший — v v v;
пеон другий v — vv;
пеон третій v v — v;
пеон четвертий v v v —.
Епітрити складаються з одного короткого і трьох довгих:
епітрит перший v---;
епітрит другий — v--;
епітрит третій — —v —;
епітрит четвертий — — — v;
іонник малий v v — —;
іонник великий — — vv;
дихорей — v — v;
диямб v — v —;
дипірихій v v v v;
диспондей— — — —.
Кількість стоп у рядку називається розміром вірша.
Велика кількість стоп робила ритм античних віршів різноманітним. У деяких строфах поєднувалися різні
стопи. Такі вірші називали логаєдами.
Найпоширенішим розміром був гекзаметр (грец. hex — шість і metron — міра, шестимірник). Гекзаметр —
рядок з п'яти дактилів та одного хорея з цезурою після першого складу третьої стопи.
У перекладі на українську мову гекзаметр мас такий вигляд:
Гнів оспівай, о богине, //нащадка Пече я Ахілла
Згубний, що дуже багато // ахейцям лиха накоїв.
Душ багато героїв //славетних в Аїд він спровадив,
їхні тіла па поживу//собакам і птицям покидав.
("Іліада ". Переклад В. Самійленка)
Часто гекзаметр поєднувався з пентаметром — п'ятистопним віршем. Рядок ділився цезурою на дві рівні
частини, у кожній із частин були дактилі та один довгий склад. Пентаметр мав таку схему:
— V V / — V V — // — V V / — V V —
Двовірш з гекзаметра і пентаметра називали елегійним дистихом. Елегійний дистих використовується в

елегійних віршах і в монологах трагедій. Елегійні дистихи писав М. Зеров:
Єсть на цім світі // обранці — щасливі, ясні, безтурботні,
Легко, вином золотим // піниться їхнє життя.
В античній поезії, крім елегійного дистиха, були такі строфи, як терцет, катрен, секстина, октава, сонет.
Епічна поезія була астрофічною, астро-фічною була і драма, за винятком хорових частин.
В епоху античності віршами писали наукові трактати, урядові документи.
Метричне віршування збереглося в арабській, іранській та індійській літературах, мови яких мають довгі і
короткі склади. З європейських літератур найдовше трималося у Словаччині.
Силабічна система віршування
У силабічній системі віршування ритмічною одиницею є склад. Ця система прийшла на зміну античному
(метричному) віршуванню. М. Ґаспаров вважає, що силабіка виникла до метричної системи. В основу
системи покладена рівна кількість складів у рядках (грец. syllabe — склад). Найчастіше було 13, рідше —
11 складів. Силабічна система основана на чергуванні рівноскладових рядків. У силабічному вірші була
цезура, рима, два постійні наголоси — перед цезурою і в кінці рядка на передостанньому складі. Два
постійні наголоси, цезура і рима утворювали стійкий ритм. Римування в силабічних віршах здебільшого
паралельне, переважає жіноча рима, строфи зазвичай дворядкові. У багатьох творах тексти не діляться на
строфи. Силабічне віршування притаманне поезії, яка базується на мові з постійним наголосом. Постійний
наголос характерний для французької, польської, чеської, турецької, сербської, вірменської та ін. мов. У
французькій мові наголос на останньому, у польській — на передостанньому складах, у чеській та
угорській — на першому.
Силабічна система набула популярності у Франції, Італії, Англії ніс в XI—XII ст. Вона використана у "Пісні
про Роланда", творах провансальських трубадурів, ірландських сагах, в іспанській та португальській поезії.
У XVI ст. з'явилась у Польщі. Наприкінці XVI ст. силабічні вірші писав український пост Г. Смотрицький
("Хроніка Андрія Римші", 1581 р.). Приклад силабічного вірша Г. Смотрнцького:
Лихоимца нищий // всегда проклинают,

И смерти его свои // ближний желают,
Аще впадет в некое // прегрешение
Сей злословен приемлет // от всех хуление.
У цьому вірші в кожному рядку 13 складів, цезура після 7 складу, суміжне римування. 13-складові вірші
були поширеними у французькій, польській, згодом і в українській поезії XVII—XVIII ст. Силабічне
віршування знає і 12, 11, 10, 8, 7, 6, 5, 4, 3 складові вірші. Г. Сковорода писав 14-складові вірші з наголосом
не на передостанньому, а на останньому складі:
Оставь, о дух мой вскоре! //все земляные места!
Взойди, дух мой на горы, // где правда живёт свята.
Силабічне віршування було неприродним для української і російської мов, наголоси яких рухомі. В Україні
ця система віршування затрималася, бо процес ритмізації українського вірша був сильнішим, ніж у Росії.
По-друге, український силабічний вірш зв'язаний з народними піснями, зокрема коломийками, рядки
яких найчастіше були рівноскладовими. До речі "Пісня про Стефана-вогводу" з чеської граматики Яна
Благослава є силабічною. Силабічні вірші зустрічалися в українській поезії В XIX ст.
Ось 13-складовий силабічний вірш М. Шашкевича:
Сонце ясне померкло, світ пітьма насіла.
Вшир і вздовж довкола сум ся розлягає,
Чагарами густими тьма вовків завила.
Над тином опустілим галок гамор грас.
Силабічні вірші писали Т. Шевченко. П. Куліш, Ю. Федькович, І. Франко, Леся Українка, Б. Лепкий, П.
Филипович. У силабічних віршах Т. Шевченка спостерігаємо чергування 12 і 11-складових рядків.
Не винесли в море, не розмили в полі? 12
Не питали б люди — що в мене болить? 11
Не питані б, за що проклинаю долю, 12
Чого нужу світом? "Нічого робить... " 1
Під впливом народної поезії відбувається процес тонізації силабічного вірша, який згодом поступився
новому силабо-тонічному. Спроби відновити силабічний вірш у повоєнний період належать І.
Качуровському і Вірі Вовк.
Силабо-тонічна система віршування
Грецьке syllabe — склад, tonos — наголос. Ця система ґрунтується на чергуванні наголошених і

ненаголошених складів. Для неї характерна рівночисельність складів і наголосів у рядку. Силабо-тонічний
принцип запровадив у латинську поезію св. Августин, він замінив довгі склади наголошеними, а короткі —
нeнаголошeними. Ця система існувала в латинській поезії поруч із квантитивною, але ніколи не
переходила в національні літератури.
Силабо-тоніка спочатку з'явилась в Німеччині та Англії на початку XVІI ст. Силабо-тонічні вірші в Україні
почали писати в XVII—XVIII століттях. У 1767—1768 pp. у Київській академії була написана книга "Коротка
наука складання руських віршів". Спроби переходу на силабо-тоніку спостерігаються у творчості Г.
Кониського та І. Некрашевича. Вірші всіх силабо-тонічних розмірів є у книжці Г. Сковороди "Сад
божественных пісней" ( 1779 p.). Сковорода запровадив перехресне римування, якого не було в
силабічних віршах, а також різні види строф, зокрема терцет, катрен, секстину, октаву. Ритміку і строфіку
силабо-тоніки застосовував І. Котляревський у поемі "Енеїда". Розвинув українську силабо-тоніку Т.
Шевченко. Сьогодні вона провідна в українській поезії, немає поета, який би використав усі її багатства.
Як уже відзначалося, у силабо-тонічній системі поєднується принцип рівноскладовості (силабізму) з

принципом сумірності наголошених складів. Одиницею виміру ритму силабо-тонічного вірша є стопа.
Стопа — це сполучення в певній позиції наголошених і ненаголошених складів. У силабо-тонічних віршах
застосовуються стопи, які були в античному віршуванні. Довгі склади замінені наголошеними, а короткі —
ненаголошеними.
Розмір вірша визначається кількістю стоп у рядках.
Найпростіший спосіб визначення розміру вірша — скандування. Це умовне роздільне вимовляння складів.
При такому читанні вірша виділяються всі можливі наголоси у рядку (наголоси ритмічні, а не граматичні).
Ритмічний наголос, який не збігається з граматичним, називають іктом (лат. ictus — удар, наголос).
Е-ней — був — па-ру-бок — мо-тор-ний.
(І. Котляревський)
У слові парубок є ритмізований наголос на третьому складі:
V — /V — / V — /V — / V.
Недоліком скандування є його умовність. Вона малопомітна при визначенні трискладових розмірів, але
при визначенні двоскладових приводить до штучного виникнення двох і більше наголосів у
багатоскладових словах: па-ру-бок.
Скандування віршів нагадує барабанний ритм, вірші звучать монотонно. Це умовне читання віршів. У
силабо-тонічних віршах з метою урізноманітнення звучання в багатоскладових словах часто замінюємо
ямби і хореї пірихієм.
V — /V — / V V /V — / V
Надаючи різноманітності звучання рядкові, пірихій зберігає загальний ритм вірша. Заміна ямба або хорея
пірихієм або спондеєм називається іпостасою. Іпостасування хорея і ямба спондеєм трапляється рідше.
Ніч, місяць, верби шелестіння
— — /V — / V V / V — /V
У силабо-тонічних віршах найчастіше зустрічаються двостопові, три-стопові, чотиристопові, п'ятистопові

розміри.
Двоскладові стопи
Хорей (трохей) — двоскладова стопа з наголосом на першому складі — V.
Вловиш нас сьогодні десять, — V / — V / — V / — V

Завтра двадцять знов настане — V / — V / — V / — V
Тут наголоси падають на непарні склади 1, 3, 5,7. Розмір вірша — чо-тир и столовий хорей.
В українській поезії найчастіше використовуються двостопові, тристо-пові, чотиристопові, п'ятистопові

хореї. Вірші з більшою кількістю хореїв зустрічаються рідко. Приклад шестистопового хорея:
Розмір вірша — шестистоповий хорей. У всіх рядках вірша є пірихії. У другому і четвертому рядках —
неповна стопа. Якщо вона складається з наголошеного складу, то враховується в розмір. Таке закінчення
називається каталептичним або усіченим. Якщо закінчення рядка збігається з закінченням стопи, то воно
називається акалептйчним (неусіченим). Перший і третій рядок — шестистоповий хорей з акалептйчним
закінченням. Ямб — двоскладова стопа з наголосом на другому складі V —.
Наголоси падають на другі склади. Вірш написаний чотиристоповим ямбом. У третьому і четвертому
рядках третя стопа — пірихій. У першому і третьому рядках є по одному ненаголошеному складу. Він
називається наростанням (наростком, нарощенням). Така неповна стопа в розмір не враховується.
В українському віршуванні зустрічаються двостопові, тристопові, чотиристопові, п'ятистопові,

шестистопові ямби. Рідше — семистопові і восьмистопові.
Трапляються випадки, коли в рядку з'являються зайві (понадсхемні) наголоси. Двоскладова стопа з двома
наголосами називається спондеем.
У першому і третьому рядках перші стопи мають по два наголошені склади. Ця стопа називається
спондеем.
Анакруза (грец. anakrusis — відштовхування, хід назад). Це ненаголошені один чи два склади на початку
віршового рядка перед першим ритмічним наголосом. У силабо-тонічних віршах односкладову анакрузу
дають перший ямб чи амфібрахій, двоскладову — анапест. Хорей і дактиль не дають анакрузи, бо
починаються з наголошеного складу. Приклад анакрузи:
Анакруза — в перших двох рядках 5-стопового хорею.
Постійна анакруза, витворюючи "живий" склад на початку віршів, здатна перетворити одну стопу на іншу.
Приклад: амфібрахій у другому рядку перейшов у анапест:
Трискладові стопи
Дактиль — трискладова стопа з наголосом на першому складі —V V.

У цьому вірші чотиристоповий дактиль чергується з тристоповим. У другому і четвертому рядках стопа
усічена.
У поезії XVIII ст. найбільш уживаними були двостопові і чотиристопові дактилі, у XIX ст. — тристопові і
чотиристопові. Рідко зустрічається шестистоповий дактиль.
Амфібрахій — трискладова стопа, у якій другий склад наголошений V — V.
Розмір — чотиристоповий амфібрахій з усіченими стопами в другому і четвертому рядках.
Анапест — трискладова стопа, у якій третій склад наголошений V V —.
Розмір — тристоповий анапест з наростком у першому і третьому рядках.
Іноді чотиристоповий анапест чергується з тристоповим. Приклад:
В одному вірші можуть поєднуватися різні трискладові стопи.
Досить невільная думка мовчала,
Мов пташка у клітці замкнута од світа,
Пісня на волі давно не літала,
Приборкана тугою, жалем прибита
Чотирискладові стопи їх називають пеонами, вони маловживані, складаються з одного наголошеного і

трьох ненаголошених складів. Пеон І — V V V.
Пеон двостоповий, усічений, з жіночою і чоловічою римами. Пеон II V — V V.
Пеон тристоповий, усічений з чоловічою римою. Пеон Ш V V — V.
Пеон двостоповий, у другому рядку усічений, з жіночою римою. Пеон IV V V V —.
Пеон двостоповий, з жіночою римою і з наростком. Малоскладові слова можуть втрачати наголос.
Проклітика (грец. proklitikos — схилений вперед) — це втрата словом наголосу перед іншим ритмічним
наголосом. У грецькій мові так називалося слово, яке читалося спільно з наступним словом і внаслідок
цього втрачало свій наголос. В українській мові — це прийменники, частки. У віршах, написаних
трискладовими стопами, окремі слова залишаються без наголосу, який начебто забирає наступне слово з
ритмоутворюючим наголосом. Наприклад:
Слова тії, теє позбавлені наголосів, вони є проклітиками. Енклітика (грец. enklitike — схилений назад) — це
втрата словом наголосу після іншого ритмічного наголосу:
Для визначення розмірів можна користуватися й таблицею, у якій цифрами позначене місце наголошених
складів у віршовому розмірі.
Таблиця наголосів у розмірах силабо-тонічної системи
Хорей — 1,3, 5, 7,9... Ямб —2, 4, 6, 8, 10... Дактиль — 1,4,7, 10, 13 ... Амфібрахій — 2, 5, 8, II, 14 ... Анапест —
3, 6, 9, 12, 15 ...
Довільний (вольний) вірш
Вірші, у яких поєднується різна кількість стоп, називають довільними або вольними. Спочатку з'явився у
байках, тому його називали байковим віршем. Байки писали ямбом. Довільний вірш створює враження
невимушеної жвавої розповіді.
Тут по чотири стопи у першому і другому рядках, шість — у третьому, три —у четвертому. Такий довільний
вірш називають неврегульованим. Є довільні хореї.
Довільні анапести.
У перших трьох рядках — тристопові анапести, в останньому — одно-стоповий, усічений.
Можливе віршування на дактилічній, амфібрахічній основі. Силабо-тонічні вірші можуть бути римованими
і неримованими (білими).
Павзник (паузник)
Його назва походить від лат. pausa, грец. pausis — припинення. Це перерва у мовному потоці, що виконує
роль словоподілу і заради експресивної виразності відмежовує одну фразу від іншої. Павзник — вірш, у
якому в певній закономірності поєднуються різні стопи. У російському літературознавстві його називають
дольником.
У рядках два дактилі і два хореї. Фольклорне віршування
Виділяють три типи фольклорного віршування: пісенне, речитативне, говірне.
Пісенний вірш
Віршування з'явилось на основі народних пісень, їх складали віршами. Ці вірші особливі, бо пісні співають.
Окремі склади, які при співі вимовляються протяжно, акцентовано, мають головний наголос. Інші
вимовляються з меншим притиском або коротше, вони ненаголошені. Тому головний ритмічний наголос у
пісенному тексті не завжди збігається з граматичним, навіть у одному слові наголоси можуть стояти на
різних складах:
Ой сусідко, сусідко, сусідко
Позич мені решітко, решітко, решітко.
Те слово, яке співається коротше, втрачає наголос і приєднується до того, що має головний наголос,
утворюючи складне слово:
А мій милий умер, умер, Та й в коморі дуду запер.
У цитованому вірші складними словами є слова "аміймилий", "умерумер", "тайвкоморі", "дудузапер". Це

ритмічні групи, чергуючись, вони створюють ритм.
Розмір народного вірша визначається кількістю наголосів і складів у рядку. Поширеними є двонаголошені
восьмискладники (шумки). У них дві ритмічні групи по чотири склади (4+4):
Ідуть турки // на три шнурки
Двонаголошені десятискладники (дві ритмічні групи по п'ять складів (5+5):
Ой, там у полі, // близько дороги.
Цей розмір використовується у колядках і щедрівках. Двонаголошені дванадцятискладники (6+6):
Ой, горе тій чайці, //ой горе небозі. Три наголошений 14-складник називають коломийкою (4 + 4 + 6):
Коломийка, / коломийка, // хоч вона дрібонька, Вона мила, / вона люба, //вона солоденька.
Куплет коломийки може складатися або з двох чотирнадцятискладових рядків, або з чотирьох, де в
першому рядку, поділеному цезурою надвоє, — 8 складів (4+4), а в другому — 6 (повторюються двічі)
(4+4)+6. Наприклад:
Заграй мені, Іваночку, (4+4) Я буду співати, (6) Щоби легше дівчинонці (4+4) Моїй танцювати. (6)
Коломийковий розмір давно увійшов в українську поезію. Його використовували І. Котляревський, Л.

Боровиковський, В. Забіла, М. Петренко, М. Шашкевич, І. Вагилевич, Я. Головацький, Т. Шевченко. Цим
розміром Т. Шевченко написав "Заповіт"
Речитативний вірш
Його назва походить від лат. recitare, італ. recitativo — читати вголос, виголошувати. Це наспівна
декларація, яка характеризується емоційно забарвленою інтонацією, посиленням або зниженням
логічних та ритмічних наголосів, застосуванням стилістичних фігур.
Цей тип народного вірша використовується в українських думах, російських билинах, історичних піснях,
баладах, голосіннях, духовних віршах фольклорного характеру та пародіях на них. Текст народних дум
ділиться на періоди. У кожному з них висловлюється певна думка. У періоді може бути від двох до 20-ти
рядків. У рядках — різна кількість складів, рядки об'єднуються римуванням. Головні наголоси і їх кількість
у рядку визначає мелодія. Коли мелодія повільна, наголосів менше, якщо швидка — більше. Якщо у рядку
не вистачає складу, то сусідній склад співається протяжніше. Коли є зайві склади — коротше.
Повторюючись, музичні періоди надають строфі ритмічної цільності. Римування рядків — дієслівне, часто
охоплює цілий період. Виконавець думи іноді вносить щось нове і в текст, і в музику.
Думи мають традиційну композицію: заспів, розгортання сюжету з частими ліричними відступами і
кінцівку (славословія):
Ой полем, полем Килиїмським (9 складів)
То шляхом битим Гордйнським (8 -"-)
Ой там гуляв козак Голота (9 -"-)
Не боїться ні огня, ні меча, ні третього болота. (17 -"-)
Правда, на козакові шати дорогії (13 - "-)
Три семирязі лихії: (8 -"-)
Одна недобра, друга негожа, (10 -"-)
А третя й на хлів незгожа (8 -"-)
("Дума про козака Голоту ")
Рівноскладові рядки і пісенна мелодія підкорені ритмічній вимові. У цій думі немає дієслівних рим.
Билина — виконувалась речитативом, як і українська дума. Рядки билини вимовлялися за приблизно

рівну кількість часу. Билинні вірші неримовані, побудовані на тонічній основі. Рядки мають різну кількість
складів — від 9 до 13, ритм оснований здебільшого на трьох, рідше двох наголосах у рядку.
Как издалеча было, из чиста поля,
Из-под белые березки кудревастыи.
Райошник — давня форма тонічного речитативного вірша. Рядки райошника нерівні, мають парне
римування, здебільшого дієслівне. Райошник називають фразовиком або римованою прозою. Форма
райошника використовувалася в інтермедіях, комічних сценках. Наприклад, репліка чорта з інтермедії
"Баба, дід і чорт":
Один день, бабко, і ти, діду, милії,
Вижу, же є-сьтс веселії і барзо подпилії.
Музики питаєши? Я грач чудзоземски,
І волочай потішний, а жартун вшеленски;
Як заграю — не кождій в танцу весело скачет,
А інший з танечников і ревне заплачет.
Я такий музикант єстем: як скоро заграю,
То тим, що танцуют, пекло отвирают.
Говірний вірш
Говірний вірш, на відміну від речитативного і пісенного, опирається на словесний ритм, який не має
музичного оформлення. За ознаками це тонічний вірш, але досить часто без сталої кількості наголосів у
рядках. Його ритм посилює рима.
В загальнослов'янську епоху говірний вірш, як і речитативний та пісенний, був силабічним.
Говірний вірш вживається в прислів'ях, замовляннях, примовляннях, заклинаннях, у дитячому фольклорі

(забавлянках, лічилках, примовках, скоромовках, прозивалках, звуконаслідуваннях), ліро-драматичних та
ліро-епічних творах.
Говірний вірш передає живе мовлення з його відтінками. Довгі і короткі речення можуть чергуватися без
будь-якої системи. Характерна ознака говірного вірша — перенесення. Витримана строфіка і римування
для нього не обов'язкові. У деяких творах трапляються розмовні лексичні елементи, еліпс (еліпсис):
— Горілки! Меду! Де отаман?
Громада? Соцький? Препогане,
Мерзенне, мерзле парубоцтво,
Ходіте биться! Чи бороться,
Бо я борець! —
Не на неділю,
Не дві, не три і не чотири!
(Т. Шевченко) Тонічна система віршування
Це система квалітативного віршування (грец. tonos — натяк, напруження, systema — утвореня). Принципи
тонічного віршування сформувалися у народній творчості. Тонічна система базується на ритмі наголосів,
наголос є ритмічною одиницею. Різновидами тонічного віршування є народно-акцентний, літературний
акцентний і декламаційно-тонічний вірш.
Народно-акцентний вірш. Це нерівноскладовий вірш. Основні його ознаки:
1) ритм вірша визначається силою вимови наголошених складів;
2) кожен рядок становить закінчену синтагму;
3) рядки римуються, рима підсилює ритміку вірша:
Ой у святу неділеньку
Та рано-пораненьку
То не сива зозуля кувала,
Не дробна птиця щебетала,
А не в борі сосна шуміла,
Як та бідна вдова
Та в своєму домові гомоніла.
Елементи акцентної тонічності є в приказках, прислів'ях, загадках. Наприклад: "Козацькому роду нема
переводу". Літературний акцентний вірш" У його основі:
1) однакова кількість наголосів у рядку;
2) рядки римуються;
3) стоп немає.
Такі вірші писали Шевченко, Франко, Пушкін, Некрасов.
У неділеньку та ранесенько,
Ще сонечко не зіходило,
А я, молоденька,
На шлях, на дорогу
Невесёлая виходила.
Тут у кожному рядку два наголошених склади..Кількість ненаголошених до уваги не береться. Склад не
відіграє такої ролі, як у силабо-тонічному вірші. Основна роль належить наголосам. Залежно від кількості
наголосів у рядку розрізняють 2-наголошені, 3-наголошені, 4-наголошені (більше наголосів у рядку
трапляється рідко).
Декламаційно-тонічне віршування
Це різновид тонічного віршування. Він розрахований на голосне звучання. Ритм вірша спирається на
однакову кількість наголошених у віршових рядках. Рядки римуються, вірш не ділиться на стопи. У
ритмічній організації значну роль відіграють павзи всередині рядків, у зв'язку з чим рядки діляться на
відтинки. Такий поділ підкреслює ритмічні наголоси. Кожен відтинок відокремлюється павзою і
вимовляється з чітко підкресленим наголосом. У деяких віршах ораторське звучання посилюється
медитативністю.
Режими, хунти і Преторії
Минало все
лишилися народи
А грати що ж
це канва історії
Треба ж на чомусь вишити
обличчя свободи. (Ліна Костенко)
Верлібр
У перекладі з французької vers libre — вільний вірш. Це вірш, побудований на відносно однотипній
синтаксичній організації рядків, на ритмі синтагм (змістових частин речення). Рядки цього вірша мають
різну довжину, не діляться на стопи. У рядках — різна кількість наголосів, їх розташування — довільне.
Верлібр не визнає рим, внаслідок чого зникає поділ на строфи. Щодо римування, то тут можливі три
випадки:
1) рима відсутня;
2) рима обов'язкова;
3) рима в'яже окремі вірші, інші — неримовані.
У європейській писемній літературі верлібр з'явився у середньовічній літературній поезії. Джерела

верлібру — у фольклорі. Початок українського писемного верлібру — у "Слові о полку Ігоревім". Його
ритм базується на синтаксичних повторах. Такі повтори — стала особливість верлібру. Плач Ярославни,
звертання буй-тура Всеволода до Ігоря написані верлібром. Верлібри писали Леся Українка, І. Франко, до
верлібру зверталися поети XX ст., зокрема В. Еллан, П. Тичина, М. Йогансен, В. Мисик, В. Поліщук,
представники нью-йоркської групи — Б. Рубчак, Б. Бойчук, Е. Андієвська, В. Вовк, Ю. Тарнавський. Він
залишається популярним і в сучасній поезії.
Є два типи верлібру:
1) французький, який зберігає деякі ознаки інших систем (перехідна форма);
2) німецький, який цілком пориває з іншими системами. Перехідна форма (французька):
А тим часом
Ті самі жорстокі і шорсткі
Самовіддані руки
Несли звідусюди
Каміння, залізо, цеглу,
Будували, робили,творили
Свій високий і просторий
Сонцем пронизаний Дім.
У цитованому вірші є такі ознаки верлібру: немає рим, строф, але відчуваються трискладові стопи, у
більшості рядків — амфібрахій, в окремих — анапест, у передостанньому — дактиль.
Німецький верлібр:
Сьогодні Кидаю
Іскру повстання Для всіх.
Поети, на вас дивиться всесвіт!

Забудьте про минуле...
(М. Семенко)
9.6. Строфіка
Грецьке strophe — поворот, зміна. У Давній Греції строфою вважали пісню хору на сцені. У XVII—XVIII ст.
строфу називали латинським терміном "reversio".
Строфа — це група віршових рядків, об'єднаних думкою, інтонацією, порядком римування. І.

Качуровський називає п'ять ознак строфи: клавзула, рима, розмір, синтаксична завершеність мовного
періоду, літературний канон. П'ята ознака зумовлена традицією віршування. Обсяг строф — від одного до
16 рядків. У зарубіжній літературі трапляються й більші строфи. Є строфи прості і канонізовані.
Прості строфи
Моновірш (моностих) — це строфа — рядок. Прекрасними зразками моновірша є прислів'я, приказки,

загадки, примовки: "Половина світу скаче, половина плаче", "Хто везе, того й поганяють ", "До булави
треба голови", "На похиле дерево й кози скачуть", "За моє жито ще мене й бито ".
Є й літературні моновірш і. У Ліни Костенко: "Історія сміється cap-донічно", "Україна — неядерна, Україна
— роз'ятрена", "Вмені щодня вбивають Україну". У Б.-І. Антонича: "Тиша — це мова, якою говорить до
людини Бог."
І. Качуровський відносить до моновіршів крилаті вислови літературного походження, взяті з контексту

творів: "Дух, що тічарве до бою"' (І. Франко). На думку А. Ткаченка, вони виконують роль моновірша, коли
використовуються в ролі епіграфів, закликів, написів на афішах, рекламах.
Дистих (грец. distichon — двовірш) — строфа з двох рядків — А А:
Для того й свободу брали ми із бою, —
щоб нам між народів буть самим собою!
Будьте ж самобутні.
Будьте незалежні!
Волею залізні, духом м'ятежні!
(П. Тичина)
У фольклорі двовіршові строфи часто мають гумористичне забарвлення:
На припічку свині риють,
А собаки горшки миють.
Кури хату замітають,
Хлопці в вікна заглядають.
Терцет (лат. tertius — третій) — трирядкова строфа. З'явилася в давньогрецькій поезії, відома в
романському фольклорі. Терцет має чотири різновиди:
1. Усі три рядки римуються — AAA, БББ:

Був собі раз цар могутній,
Мав гурток дружини путний
Іще й настрій щомінутний.
Коли доля їм идастила,
Втіху в хату напустила, —
Край усміхом навістила.
(І. Франко)
2. Два рядки римуються, третій без рими (холостий) — ААБ:
А там, на обрії, не вершник таємничий,
Ні! Будить заспаних і недолугих кличе
Брудний, замурзаний, веселий тракторист.
3. Два римуються, третій має риму в суміжній строфі — ААБ, БВВ:
Хто лише муку зна, муку кохання,
Лиш той пізнав до дна моє страждання!
Сам я без втіхи Й єна смутний блукаю...
Хто мене любить, зна, в дальньому краю:
Душа моя смутна в огні страждання...
Хто лиш кохав, той зна жагу кохання!
(Й.В. Ґете. Переклад М. Зерова)
4. Неримований терцет. Серед неримованих розрізняють силабічні, силабо-тонічні, верліброві:
Я чую в скронях пульс тих рідних жил,
В них бачу блискавку мого сумління,
Що осяває темряву душі.
Катрен (франц. quatrain) — строфа з чотирьох рядків з суміжним, перехресним або кільцевим
римуванням. Є катрен з моноримою, три рядки римуються, один — неримований; два римуються, два
неримовані; неримований. Катрен з'явився у VII столітті до н. е. в ліриці Сапфо і Алкея.
1. Катрен з суміжним римуванням:

В теплім місяці у травні А
Шепче вітер думи давні А
В синім місяці у квітні Б
Думи явора столітні. Б (А. Малишко)
2. Катрен з перехресним римуванням:
Дорога в'ється між полями... А
Ти не прийдеш, не прилетиш, Б
І тільки з дальніми піснями А
В моєму серці продзвениш. Б
3. Катрен з кільцевим римуванням (охопним):
Він дні свої, як сосни злотокорі, А
Для нив будущини спалив дотла. Б
Його душа у слово перейшла, Б
Повставши в працьовитій непокорі. А
4. Катрен, у якому римуються другий і четвертий рядки, перший і третій — неримовані:
Як на вулиці зустрінеш, А
То мене обходиш ти. Б
Добре робиш! Спільним шляхом В Не судилось нам іти. Б
(І. Франко)
5. Катрен неримований:
Коли мій батько відійшов назавжди, А
В його столі знайшли ми "Кобзаря", Б
А в книзі декілька старих квитанцій В
І мій пожовклий, ще студентський лист Г
П'ятирядник (пентйна від грец. penta — п'ять) - п'ятирядкова строфа. Можливі різні варіанти
розташування рим у пектинах: АБАБА, АБААБ, АББАБ, ААББА, АБББА, АББАА, АААББ, ААБББ.
Подаємо два приклади пентин:
Нехай з-поміж усіх ти мов зірниця сяєш, А
Хай цінний скарб краса твоя Б
І чарами її ти всіх собі скоряєш... А
Та коли ти Вкраїни не кохаєш,— А
Ти не моя! Б
(М. Вороний)
Пентйна без рими:
Як ти могла сказати се так рівно,
Спокійно, твердо? Як не задрожав
Твій голос в горлі, серце в твоїй груді
Биттям тривожним не зглушило ті
Слова страшні: "Не надійся нічого!"
(І. Франко)
Шестирядний (секстет від лат. sextos — шостий). Найбільш поширені такі варіанти римування: ААБВВБ,
АБАБВВ, АБАБАБ, АБАББА, АБВАБВ, ААББВВ.
Один із варіантів секстета:
Інша слава сонцю, інша місяцю, А
Інша звіздам, що на небі сяють. Б
Різна вартість тварей: пса, осла, гадюки, В
Що сю всеплодючу землю заселяють. Б
Між людьми так само здібні й неподібні Г
Праведники й грішні різну вартість мають. Б
(І. Франко)
Семирядник (септима, септина від лат. septima — сьома) зустрічається рідко. Його знаходимо у Лесі
Українки І. Франка, М. Рильського. Септима П. Тичини:
Цвіт у моєму серці, А
Ясний цвіт — первоцвіт, Б

Ти той цвіт, мій друже, В
Срібляний первоцвіт. Б
Ах, ізнов, кохана, Г
Де звучала рана, — Г
Квітне цвіт — первоцвіті Б
Восьмирядник (октоверс, октет від лат. okto — вісім, versus — рядок вірша). В октоверсі є багато варіантів
римування. Найбільш поширені у поетичній практиці такі форми: АББА, ВГТВ, АБАБ, ВВГТ.
Октоверс І. Франка:
Без впину А
За річкою геть у долину, А
І геть аж до синіх тих гір Б
Мій зір Б
Летить і в тиші потопає, В
У пахощах дух спочиває, — В
У душу тепла доливає. В
Простір. Б
Дев'ятирядник (нонаверс від лат. попа — дев'ята), рідкісна строфа. Один із варіантів:
Коли земля в горючій мряці кисла, А
І укладалися всі сили в повну зв'язь. Б
і тьма предвічна всю ту масу тисла, А
І клекотів огонь, і в парі грузь пеклась, Б
І колихалося кипуче море глини, В
І піврідкі ще маси гір Г
Немов гігантські хвилі, то в безмір Г
Здіймалися, то бовтались в долині — В
Ще не було його. Д
(І. Франко)
Зустрічається і така форма: ААБВВБГГБ.

Десятирядник (дециверса від лат. decima — десята). Римування вільне:
Є вірші — квіти, А
Вірші — дуби. Б
Є іграшки вірші. Б
Є рани. В
Є повелителі і раби. Б
І вірші є — каторжани. В
Крізь мури в'язниць, Г
по тернах лихоліть Д
ідуть, ідуть Д
по етапу століть. Д
У поетичній практиці зустрічаються 11-, 12-, 13-, 14-, 15-, 16-рядники у формі самостійних творів чи
моностроф, строфічних складників більших творів.
Канонізовані строфи
Це строфи, які пишуться згідно з усталеними правилами. їх ще називають твердими.
Елегійний дистих. Складається з одного гекзаметра і одного пентаметра. У гекзаметрі цезура не має
постійного місця. Елегійним дистихом писали не лише елегії, але й епіграми, він здобув популярність в
античній поезії. В українській поезії стрічається у творах І. Франка, М. Зерова, М. Рильського.
Прудко на безвість ідуть // наші дні і короткі години. Зрана до ночі гуде // колесо темних турбот.
Не помічаємо — як надворі весна розцвітає, Не помічаємо — як з дерева сиплеться лист.
(М. Зеров)
Олександрійський вірш - - двовірш шестистопного ямба з цезурою після третьої стопи. У рядках — парне
римування, чергуються чоловічі і жіночі рими. З'явився у Франції в XI ст. Таким віршем на основі
силабічної системи була створена поема "Мандрівка Карла Великого в Єрусалим та Константинополь". У
XII ст. такою формою була написана поема про Олександра Македонського. Від його імені пішла назва
вірша. У сучасній поезії використовується рідко. Видозмінена форма олександрійського вірша називається
олександрином. Це п'ятирядковий 13-складовий вірш, написаний шестистопним ямбом з римуванням
АБАБ. Олександрини використовували І. Франко, М. Зеров. Олександрійський вірш:
Я не складав тобі ні гімнів, ні поем. А
Добірного вина замість ліричних тем А
Шукав я за твоїм оспіваним камінням. Б
В сухих поточинах, над темнобоким рінням. Б

(М. Зеров)
Терцина (італ. terzina від tena rima—третя рима). її вперше застосував Данте у "Божественній комедії". Це
строфа з трьох рядків п'ятистопного ямба. Перший рядок римується з третім, а середній — з першим і
третім рядком наступної строфи: АБА, БВБ, ВГВ...
Приклад:
Народе мій, замучений, розбитий, А
Мов паралітик той на роздорожжу, Б
Людським презирством, ніби струпом вкритий! А
Твоїм будущим душу я тривожу, Б
Від сорому, який нащадків пізніх В
Палитиме, заснути я не можу... Б
(І. Франко)
Секстина (італ. sextina від лат. sex — шість) — строфа з шести рядків, у якій перші чотири рядки римуються
перехресно, а останні два — парно: АБАБВВ.
Секстини пишуть п'яти- або шестистопним ямбом. Наприклад:
На шлях я вийшла ранньою весною А
І тихий спів несмілий заспівала, Б
А хто стрівався на шляху зі мною, А
Того я щирим серденьком вітала: Б
Непевна путь, мій друже, в нас обох, — В
Ходи! Шлях певний швидше знайдем вдвох. В
Іноді вживається римування АБАБАБ: ("Слово про рідну матір" М. Рильського) АББААБ, ААБВВБ.
Секстина утвердилася в італійській поезії доби Відродження, зокрема у творчості Дайте Аліг'єрі, Ф.
Петрарки, згодом поширилася в інших європейських літературах.
Октава (лат. octava — восьма) — восьми рядкова строфа п'яти- або шестистопного ямба. Шість рядків
римується перехресно, а два — між собою: АБАБАБВВ. Приклад:
І я пішов. Літа йшли за літами... А
Я сивію, огонь згасає мій. Б
Чимало сил потратив я без тями, А

Чимало я похоронив надій! Б
Лиш ліс отой пахучими вітками А
Махав мені, бринів, мов мушок рій, Б
Що п'є мов сонця блиски золотаві, — В
Так він все свіжий був в моїй уяві. В
(І. Франко)
Останні два рядки з суміжною римою називають кодою.
Батьківщина октави — Італія. Творцем строфи є Боккаччо, в українську поезію н запровадив Ф.

Прокопович. Це улюблена строфічна форма романтиків. Яскраві приклади октави є у творчому доробку П.
Куліша, Лесі Українки, І. Франка, Юрія Клена, А. Малишка.
Тріолет (франц. triolet від лат. trio — троє), з'явився в епоху середньовіччя. Це восьмирядкова строфа на
дві рими, у якій перший, четвертий, сьомий, та другий і восьмий рядки повторюються дослівно.
Рими розташовані у такому порядку: АБАААБАБ. Наприклад:
Я складу вам тріолет А
Про поета і амура Б
На старий — старий сюжет, А
Я складу вам тріолет. А
На сюжет: амур — поет, А
Фоном буде нам натура — Б
Я складу вам тріолет А
Про поета і амура. Б
(М. Вороний)
Тріолет з'явився у середньовічній французькій поезії, за доби Ренесансу використовувався рідко,

поновили його поети бароко. Зразки тріолета є у творчому доробку І. Франка, Д. Загула, П. Тичини" М.
Драй-Хмари.
Сициліана (італ. siciliana) — восьмирядкова строфа на дві рими, яка, очевидно, передувала октаві. Тому,
мабуть, її називають октетом. Була популярною в середньовічній сицилійській поезії..її формула
АБАБАБАБ. Зустрічається і така форма АББАБААБ. М. Рильський створив такий різновид сициліани, як
АБАБАААБ:
Ой, як тебе ми виглядали Крізь ніч, крізь морок, крізь туман, Як ми для тебе засівали Від ворога відбитий
лан, Які човни, які причали Благословенній готували, Яким нопоєм наливали Жадоби невтомимий жбан!
Відома і така восьмирядкова строфа АБАБАВАВ. Сициліана є попередницею октави.

Нона (лат. попа — дев'ята) — строфа з дев'яти рядків переважно хорейного розміру з римуванням
ААБВББВББ. Наприклад:
Шапку хмуро він насунув, А
по снігу на шлях посунув, А
важко спотикається. Б
А душа чогось тривожна: В
щось у світі діється. Б
Стане... Прислухається ... Б
Та стоять ніяк не можна. В
Сніг із вітром віється, Б
сніг перекидається... Б
(П. Тичина)
Є й така форма нони: АБАБАББВВ. Ця нона нагадує октаву, у яку перед кодою вставили ще один рядок.
Децима (лат. decima — десята) — десятирядкова строфа зі сталою схемою римування: АБАБВВГДЦГ.
Перші чотири рядки зав'язували ліричну колізію, а останні чотири давали її розв'язку. Такою формою
написана "Енеїда" І. Котляревського.
Приклад з "Енеїди" І. Котляревського:
Всім старшинам тут без розбору, А
Панам, підпанкам і слугам Б
Давали в пеклі добру хльору, А
Всім по заслузі, як котам. Б
Тут всякії були цехмістри, В
І ратмани, і бургомістри, В
Судді, підсудки, писарі, Г
Які по правді не судили Д
Та тільки грошики лупили Д
І одбирали хабарі. Г
Відома також десятирядкова строфа — сициліана з перехресним римуванням: АБАБАБАБАБ.
Рондель (франц. rondelle від лат. rotundus — круглий) — тринадцяти-рядкова строфа на дві рими. Включає
три строфи: два чотиривірші і один п'ятивірш. Перший рядок повторюється тричі, а другий двічі.
Мою любов, немов Христа, А
Добробажальцями розп'ято. Б
Хто в друзі пхавсь, той винувато, Б
Мов пес, підібгує хвоста, А
А сіть обмов, важка й густа, А
Розставлена уміло катом... Б
Мою любов, немов Христа, А
Добробажальцями розп'ято. Б
Та крил натхнення — не дістать: А
Вони увись підносять свято, Б
Хоч їх і стріляно, і клято. Б
Цілують праведні вуста А
Мою любов, немов Христа. А
(М. Боров ко)
Рондель застосований у другій половині XIII ст. трубадуром Адамом де Галем. Цю строфу
використовували Ф. Війон, С. Малларме, П. Тичина, Яр Славутич.
Рондо (франц. rondeau, лат. rotundus) — строфа переважно з тринадцяти рядків на дві рими, де перший,
восьмий і тринадцятий рядки повторюються. Виникла у середньовічній французькій поезії. Може мати й
іншу кількість рядків — від 8 до 15.
Наприклад:
З вітром весняним сосна розмовляла,
Вічно зелена сосна.
Там я ходила і все вислухала,
Що говорила вона.
Ой, не "зеленого шума" співала
Вічно смутная сосна.
Ой не "зеленого шума"!
Чується в гомоні тяжка зимовая дума.
Строфа рондо утвердилася в середньовічній французькій поезії. До неї зверталися Ф. Війон, В.
Тредіаковський, І. Северянін, Леся Українка, М. Рильський.
Сонет (італ. sonetto, змен. від лат. sonus — звук) — чотирнадцятирядковий вірш, написаний п'яти- або
шестистопним ямбом, який складається з двох катренів і двох терцетів чи терцин. Перший катрен
називається строфою, а другий — антистрофою. У строфі жіноча рима чергується з чоловічою, а в
антистрофі — навпаки. У катренах обов'язкове чергування чоловічих рим з жіночими, рими мають бути
дзвінкими. У першій строфі визначається тема, у другій пояснюється, у третій вирішується проблема, а в
останній робиться висновок.
Сонет виник у ХНІ ст., першим поетом-сонетистом був Джакомо да Лентіні. Сонети писали Данте,
Петрарка, Шекспір, Метлинський, Франко, Драй-Хмара, Зеров, Рильський, Юрій Клен, Павличко, Ліна
Костенко та інші.
Сонет M. Рильського "Людськість", присвячений П. Тичині:
Червонобоким яблуком округлим Скотився день, доспілий і тяжкий, І ніч повільним помахом руки Широкі
тіні пише вуглем.
Солодкою стрілою пізній цвіт, Скрадаючися, приморозок ранить. Дзвенить земля, як кований копит. Зима
прийде — і серце не обманить.
Все буде так, як писано в книжках: Зірчастий сніг, легкий на вітах іній І голоси самотні у полях.
Та и по снігах, метелицях поплине, Як у дзвінких, незміряних морях, Невірний човен вірної людини.
Талановиті поети вносили свої зміни до канону. Так, "англійський" ("Шекспірів") сонет має три катрени з
неоднаковими римами і заключний дистих: АБАБ ВГВГ ДДЦД ЕЕ.
Сучгюш літературознавці говорять про сонет як про ліричний жанр — сонети елегійні, любовні, еротичні,
медитативні, пейзажні, релігійно-містичні тощо.
В українській поезії є неримований (білий) сонет. Авторами білих сонетів є І. Франко, Д. Павличко.
Сонети написані 4-стоповим ямбом, називають сонатино. Сонетино зустрічається в поезії І. Світличного, І.
Калинця.
Гнучка форма сонета постійно оновлюється, поети розширюють його можливості, з'являються різні форми
цієї строфи.
Хвостатий сонет — це сонет з кодою (італ. coda — хвіст), тобто з одним або кількома зайвими віршами.
Сонетеса — сатиричний, пародійний або бурлесковий хвостатий сонет.
Фігурний сонет — утворює візуальне зображення.
Безголовий сонет — це сонет без одного катрена. Такий сонет є в "Енеїді" І. Котляревського:
Були і тії там панянки,
Що наряджались напоказ,
Мандрьохи, хльорки і діпнянки,
Що продають себе на час.

Сі в сірш' і в смолі кипіли
За те, що жирно дуже їли,
І що не страшив їх і піст,
Що все прикушували губи
І скалили біленькі зуби,
І дуже волочили хвіст.
Половинний або піввірш (катрен + терцет).
Брахісонет — кожен вірш складається з одно-, двоскладового слова. Перевернутий — спочатку терцети, а
після них — катрени. Кульгавий сонет — один рядок довший або коротший за інші. Сонет-луна — це
сонет, у кожнім вірші якого останнє слово є луною до передостаннього.
Ув'язнений сонет — останнє слово рядка повторюється на початку наступного.
Подвійний сонет — чотири катрени і чотири терцини при двох римах.
Є сонети запитань і відповідей. Один автор пише сонет із запитань, а другий — з відповідей, сонети-
акровірші (початкові літери кожного рядка утворюють певну назву), сонети-байки (повчально-
гумористичні або сатиричні, твори з алегоричним змістом), сонети-діалоги (сонети у формі діалогу між
ліричними героями), паліндромні сонети — абцедарії (рядки починаються з літер в алфавітному порядку).
Вінок сонетів — складається з п'ятнадцяти сонетів. Останній — магістрал (магістральний) утворюється з

перших рядків 14 сонетів. Кожен наступний сонет починається останнім рядком попереднього. Магістрал
може йти першим. А. Ткаченко цю форму сонета називає букетом сонетів.
Онєгінська строфа. Вона створена О. Пушкіним. Складається з 14 рядків чотиристопового ямба. Перші
чотири рядки римуються перехресно, наступні чотири — паралельно, наступні чотири — кільцево і останні
два — паралельно: АБАБ ВВГГ ДЕЕД ЄЄ. її використовували Лермонтов, Волошин, П. Куліш.
У світовій поезії є такі канонічні строфи, як віланель, китайська танка, японська уака (танка), гайку (гоку),
індійська шлока, персо-арабські газель, бейт, рубаї, грузинська шаїрі та інші. Танка, гоку і рубаї є жанрами
лірики.
Віланель або віленела (лат. villanus, франц. villanelle — селянський) має 6 тривіршів однакової структури,
подібних на терцину, і останній 19-й рядок. Рядки охоплені двома римами. Перший рядок повторюється у
шостому, дванадцятому, вісімнадцятому, третій — у дев'ятому, п'ятнадцятому, дев'ятнадцятому. В добу
середньовіччя віланела була піснею пастухів, у добу Відродження — піснею про кохання.
Танка — п'ятивірш, який складається із чергування п'яти— та семи-складових рядків (5-7-5-7-7). Виникла в
японській поезії у VIII ст., у IX—X ст. стала класичною строфічною формою. Приклад:
Раптом захотілося -чого б це? Поїздом поїхати. От з поїзда зійшов — а йти нема куди.
(Ісікава Такубока. Переклад Г. Туркова)
Гоку (гайку) — жанр японської пейзажної лірики, виник у XVI ст. Гоку складається з трьох рядків. Перший і
останній рядок мають по 5 складів, середній — 7. Схема гоку 5+7+5.
Приклад гоку з доробку І. Качуровського:

Достиглі сливи Нагадують: ти прожив Ще одну весну...
Газель (газела, гезела) складається з кількох двовіршів, але не більше 12, на вірш лише одна рима. Схема
римування АА БА ВА ГА. Рима може бути чоловіча, жіноча, дактилічна. Ця форма ліричної поезії з'явилася
у VII ст. в арабській та персидській літературах. Зустрічається у творчості І. Франка, В. Поліщука, Д.
Павличка.
Вона була, як мрія, що жила А
В моєму серці довгі-довгі дні. Б
Все вимріяне в ній: чоло й уста, А
І очі чорні — трошечки скісні. Б
Ступити кроку з місця я не міг — В
Так, ніби це лучилось уві сні. Б
Рубаї — строфічна форма з чотирьох рядків. Перший рядок римується з другим і четвертим. Кожен
чотиривірш рубаї — закінчена думка. Наприклад:
Є вірші — трударі, є вірші — ерудити, А
Є вірші з золота, є вірші із тандити, А
Та найдорожчі ті, що із вогню, — Б
Зігріти важче, ніж охолодити. А
Рубаї характерний для ліричної поезії народів Сходу. Д. Павличко в 1987 році видав збірку "Рубаї".
Шаїрі — чотирирядкова строфа на шістнадцять складів, усі рядки римуються між собою (AAAA). Популярна
у найдавніших пам'ятках грузинської поезії, її застосовував Шота Руставелі у поемі "Витязь у тигровій
шкурі". Наприклад:
Не зовіть того поетом, хто випадком, ненавмисне, Кілька слів пустих, нікчемних, у нудного вірша втисне,
Хоч і пнеться до поетів, хоч бундючиться він злісне, Хоч, немов той мул, ґвалтує: "Ти найкраща, власна
пісне!"
(Переклад М. Бажана)
Інші види віршів.
Білий вірш або верблан (англ. blank verse) — неримований вірш з виразною внутрішньою метричною
акцентово-інтонаційною структурою. Рима у ньому компенсується клаузулою. Білі вірші використовуються
в силабічному і силабо-тонічному віршуванні. Найчастіше застосовується у віршованих драматичних
творах (Леся Українка, "У пущі").
У драматичних творах білі вірші не діляться на строфи, у ліриці строфи' є. Можуть використовуватися будь-
які віршові розміри.
Вірші, у яких половини рим немає, називаються напівбілими.
Акровірш (акростих) (грец. akros — зовнішній, крайній, лат. versus — повтор, поворот) — вірш, перші
літери якого утворюють слово, фразу, ім'я.
Лиха зима сховається, А сонечко прогляне, Сніжок води злякається, Тихенько тануть стане, — І здалеку
бистресенько Вона до нас прибуде, Кому-кому любесенько, А дітям більше буде. (Л. Глібов, "Хто вона? ")
Тут акровірш використаний як форма загадки для дітей.

Перше заняття

Uploaded by

Document Information

Original Title

Copyright

Available Formats

Share this document

Share or Embed Document

Sharing Options

Did you find this document useful?

Is this content inappropriate?

Copyright:

Available Formats

Перше заняття

Uploaded by

Copyright:

Available Formats

Перше заняття

2. Розмовна, літературна, художня мова

3. Мова автора і мова персонажів

Єней по берегу попхався

І сам не знав, куди слонявся,

Аж гульк — і в город причвалав.

Словотворчі звороти, які не відповідають узвичаєним нормам, називають зарозумілою мовою.

Традиції футуристів продовжують сучасні неоавангардисти з літературних груп "Бу-Ба-Бу", "ЛУГОСАД",

2) лексико-словотворчі — відрізняються від сьогоднішніх відповідників префіксами, суфіксами: шкатула —

4) лексико-семантичні вживаються з іншими, сучасними: язик (мова, народ), живот (життя).

1) для відтворення колориту епохи:

Вона боїться, щоб Чернець

Не засвітив Гал ату знову

Або гетьман Іван Підкова

Не вийшов в море на ралець.

2) для надання мові піднесеної схвильованості, урочистості:

Світе вольний, несповитий.

Нашу нам розкаже...

4) для мовної характеристики особи, яка говорить.

2) звукосполучення ра на початку слова на місці українського ро: раб;

3) звукосполучення жд на місці українського ж: вождь, нужда;

4) літера щ замість української ч: священик;

5) літери є, ю на початку слів замість українських о, у: єдиний, юний, юродивий, юдоль.

II. Словотворчі ознаки:

На старослов'янське походження слова може вказувати його церковно-релігійна семантика: святий,

Видом архаїзмів є церковнослов'янізми і біблеїзми. Церковнослов'янізми і біблеїзми завжди

Псалом новий Господеві

Воспоем честним собором,

Яко Бог кара неправих.

Хвалять ім'я Боже.

У діалектах української мови виділяють три групи: північну, південно-східну і південно-західну. Є

До лексичних діалектизмів відносять власне лексичні. Це діалектичні синоніми до загальнонародних слів:

Діалектизмами не можна зловживати. Надмірне використання діалектизмів робить твір малозрозумілим.

Варваризми (грец. barbarismos) — іншомовні слова і вирази, які не стали загальновживаними.

І. Качуровський замість терміна "варваризми" вживає французьке ентражизми.

Класифікація жаргону за сферою вживання:

Молодіжний або сленг: стипуха — стипендія, хвіст — академічна заборгованість.

Професійний: лабух — музикант, лабати — грати, конса — консерваторія, фанера — фонограма.

Табірний: баланда — юшка, стукач — донощик.

Класифікація жаргону за частинами мови:

Дієслово: клюнути, повестися — повірити, прохавати — зрозуміти, лоханутися — помилитися, колбаситися

Прикметники: прикольний — смішний, безпонтовий — нецікавий. угашений — п'яний.

Прислівники: короче — швидше говори, супер, клас — добре, прикольно — весело.

Борщів як три не поденькуєш,

І зараз тяглом закишкуєш,

Коли ж що напхом з'язикаєш

І в тереб добре зживотаєш,

Поганий, мерзький, скверний, бридкий,

Нікчемний, ланець, кателик!

Гульвіса, пакосний, престидкий,

Негідний, злодій, єретик!

О. Галич ділить епітети на характерологічні або пояснювальні і посилювальні, постійні, контекстуально-

Що ж до прикрашальних епітетів, то вони, як зауважує Б. Томашевський, були у широкому вжитку в

О. Веселовський виділяє синкретичні епітети, їх виникнення пояснює синкретизмом (злитістю) наших

У літературознавстві виділяють порівняння прості, поширені, заперечувальні, порівняння-запитання.

1) за допомогою предиката: подібний, нагадує, схожий, скидається;

2) формою орудного відмінка: блискавкою промайнула думка;

Розгорнені (поширені) порівняння — це такі, у яких порівнювані предмети зіставляються за кількома

Особливість приєднального порівняння, за словами Б. Томашевського, у тому, що "... спочатку подається

Ой тож моя молода дівчина

Глянь, у скелях височенних...

... чи там гнізда ластівок?

Ні, се нори для аскетів.