1) Соціально-економічні та історичні умови розвитку німецької літератури 18 ст.

У Німеччині XVIII ст., так само як і в інших європейських країнах, розгорнувся

просвітницький рух, але він проходив у надзвичайно складних соціально-політичних
умовах. Розвиток буржуазних стосунків затримувався економічною відсталістю та
феодальною роздрібненістю держави.

Формально Німеччина входила до складу Священної Римської імперії, державні інститути

якої давно вже втратили свою життєздатність. 300 князівств і 50 імперських міст
Німеччини становили маленькі «монархії», що жили за власними законами. Невипадково
Лессінг назвав свою батьківщину «ковдрою з клаптів». У кожному із князівств панувала
патріархальна форма абсолютизму, що позбавляла третій стан (бюргерів і селян) будь-
яких прав. До того ж Німеччина була віддалена від центрів світової торгівлі, що значною
мірою зумовило зубожіння країни. Усе це визначило характер німецького Просвітництва,
яке відзначалося більшою умоглядністю, ніж в Англії чи Франції. Німецькі просвітителі
глибоко вивчали історичні, філософські, релігійні, культурні питання. Вони висували
вимоги об'єднання країни, ліквідації феодальної роздрібненості, соціальної нерівності,
кріпацтва. Водночас їм властива пильна увага до подій у світі, турбота за стан усього
людства.

Трагічність долі діячів німецького Просвітництва зумовлена тим, що вони жили в

бездуховному, антигуманному середовищі, проти якого боролися, яке зневажали і яке не
здатне було їх належно оцінити. Втім вони знайшли в собі сили піднестися над
обставинами і висунути ідеї, які згодом охопили весь світ. Піднесення філософської думки
в Німеччині засвідчили праці Г. В. Лейбніца, X. Томазіуса, X. Вольфа, Й. Й. Вінкельмана, А.
Баумгартена, Г. Е. Лессінга, Й. В. Ґете, Ф. Шиллера та ін.

На першому етапі німецького Просвітництва (20-40-ві роки) панували раціоналістична

філософія і віра в можливість розумної перебудови суспільства. У цей час розвивалися
просвітницький класицизм (Й. X. Готшед), просвітницька сатира (X. Л. Лісков), поезія
бароко (Й. X. Гюнтер), стиль рококо (Ф. фон Хагедорн).

На другому етапі (50-60-ті роки) активізується літературна та філософська діяльність

митців німецького Просвітництва, з'являються критичні роботи, маніфести, в яких вони
обґрунтовують принципи нової естетики. У цей час закладаються засади реалістичного
відображення дійсності, формується національна література, що багато уваги приділяла
вивченню народного німецького характеру та нагальних проблем країни. Праці Г. Е.
Лессінга та Й. Й. Вінкельмана справили значний вплив на розвиток літератури та культури
того часу. Видатними діячами цього періоду стали Ф. Г. Клопшток і X. М. Віланд.

Третій етап просвітницького руху в Німеччині (70-ті роки) відзначається бунтарськими

мотивами, пафосом боротьби і перетворення дійсності. На цьому етапі розгорнулась
діяльність «штюрмерів», які стверджували рівність усіх людей, їхнє право на свободу і
щастя, пріоритет почуттів над розумом. Творчість представників «Бурі й натиску» була
протестом проти деспотизму, класових забобонів, морального приниження людини.
«Штюрмери» ставили за мету створити німецьку національну літературу, виявляючи
посилену увагу до фольклора та національної історії. Й. Г. Гердер сформулював принципи
народності та національних основ літератури, наближення її до життя. Його ідеї активно
пропагували «штюрмери». Представники «Бурі й натиску» проголосили свободу творчості,
заперечували будь-які догми у мистецтві. Їхня поетична мова відзначалася емоційністю,
пристрасністю, виразністю і водночас глибоким демократизмом. «Штюрмери» розкривали
багатство внутрішнього світу людей із третього стану, стверджували цінність особистості
незалежно від її соціального походження.
Четвертий етап німецького Просвітництва (90-ті роки) називають «веймарським
класицизмом» (за містом Веймар, де жили тоді Гете й Шиллер). У цей період митці
поступово розчаровуються в бунтарстві, хоча й не відмовляються від обстоювання
свободи. Переконавшись, що в тих історичних умовах можна діяти тільки у сфері
мистецтва, замість політичної перебудови суспільства вони висунули програму
естетичного виховання особистості, перетворення дійсності засобами мистецтва.
«Веймарський класицизм» ґрунтувався на визнанні демократичного ідеалу античної краси,
на реалістичній естетиці Лессінга та проголошенні цінності людських почуттів. Спираючись
на концепцію античності Й. Й. Вінкельмана, Ґете й Шиллер розробили засади гармонізації
дійсності та людини. «Веймарський класицизм» відзначається філософською
універсальністю, прагненням осмислити у всесвітньому масштабі проблеми особистості,
культури, історії і знайти шляхи подолання дисгармонії світу за Провідну роль у розвитку
цих можливостей письменники відводили мистецтву. Велику роль на той час відіграв рух
"Буря і натиск". До нього напочатку своєї творчості примкнули німецькі поети Ф. Шіллер і
Й.В. Гете. Учасники руху, оспівуючи героя, який бореться проти феодалізму, поклали
початок німецькій національній літературі.

2)Естетична програма руху «Буря і натиск» (зміст назви, час і місце

винекнення, суть протесту, художній ідеал)

Літературний рух Німеччини, який отримав таку колоритну нашу "Буря і натиск" постав
надзвичайно суперечливим та складним явищем.

У річних містах країни майже одночасно спостерігалися виступи молодих постів із

найнесподіванішими для широкою кола суспільства бунтарськими нас і роями. Німецьким
бюргерам, які подумки мріяли про здійснення соціальних реформ, ці виступи видавалися
небезпечними. Влада (князі та курфюрсти) підозріло поставилась до новою явища в
літературі, найбільш нетерпимі з них відразу ж вдалися до репресивних заходів.

Утворилось декілька літературних груп:

• гетінгенська (Л. Гелті, Г.Бюргер, С. Геснер. І. Форс. И. Мюллер);

• страсбурзька (Гете. Я. Лепц, Ф.Клінгер. Г.Вангер):

• швабська (Ф.Шіллер. Д. X. ІІІубарт).

Всі учасники цих літературних груп висловлювали протест проти рунній, якою було
охоплено соціальне життя у Німеччині, і. звичайно, проти феодальною режиму останньої.

У п'єсі Клінгера "Буря і натиск" (1776). що дала назву усьому рухові, була проголошена
ідея бунту заради самою бунту, ніж заради певної усвідомленої мети. "Давайте
бесноваться и шуметь, чтобы чувства закружились, как кровельные флюгеры в бурю. В
диком і грохоте находил я не раз наслаждение, и мне как будто становилось легче",
говорить герой п'єси юнак Вільд.

"Знайти забуття в бурі", "насолоджуватися сум'яттям" первісний зміст бунту молодих

штюрмерів, які протестують, але ще не знають, як змінити це житія. Герой п'єси Клінгера
Вільд, проте, знаходить застосування своїм силам: він миру шаг до Америки і бере участь
у визвольній війні повсталих проти метрополії.

У творчості штюрмерів сильно і завзято зазвучали голоси на захист припиненої,

подавленої людини.
У п'єсі "Дітовбивця" відтворено долю дівчини, звабленої та жорстоко обманутої
розбещеним офіцером. Доведена жебрацтвом, голодом, все загальною зневагою до
відчаю, дівчина здійснює злочин і гине на ешафоті.

У п'єсі "Гофмейстер" (1774) відображено життя бідного домашньою вчителя, який

зазнавав постійних принижень та образ з боку господаря.

Революційний протест, заклик до свободи, уславлення великих поборників свободи

звучали в оді "До свободи" Фріша Штольберга (1775).

Занепокоєне дворянство вдалося до вагомих заходів для придушення літературною руху,

що, на їх думку, загрожував підвалинам соціального добробуту.

Доля поета Крістіана Шубатра (1743-1791) була похмурою пересторогою молодим поетом.
Шубарт, видавець журналу "Німецька хроніка" в Ульмі, якій різко виступав проти свавілля
князів, був зрадницьки заманеній на територію Вюртермберського герцогенства і провів у
місцевій в'язниці 10 років.

Отже, головний ефект літератури "Бурі і натиску" в той історичний період, коли вона
створювалась, полягала у її антифеодальному протесті. Цей протесі народжувався у
свідомості має. Це була не усвідомлена до кінця, але не менш нагальна потреба
суспільства змінити економічні, соціальні та політичні порядки в країні. Штюрмери, не
підозрюючи того висловлювали саме цю потребу суспільства.

Незважаючи на глибоку симпатію представників руху до простого народу, вони не вірили

у революційні сили останньою, що і становило їхню найголовнішу помилку. Народ, як вони
вважали, не здатен відновлювати своє щастя, не повинні були зробити сильні та
благородні герої.

Виходячи з цього твердження, штюрмери стали прославляти окремих героїчних

особливостей, себе називати " буремними і геніями". а всю епоху "часом геніїв".

Культ героїчної особистості наклав свій відбиток і на їх естетичну програму, і на їхні етичні
погляди відповідно.

Штюрмери були переконані: подібно до того як і героїчна особистість здатна перетворити

суспільство, геніальний поет перетворює мистецтво.

Увагу представників руху привертає все надзвичайне, від їхніх грандіозних мрій до
практичних звернень було далеко.

Кумиром штюрмерів був Жан-Жак Руссо. Французького просвітництва та німецьких поетів

об'єднував пафос любові до народу. Разом з тим штюрмерами була сприйнята висунута
Руссо недовіра до ідеї прогресу. Вони піддавали осуду цивілізацію та її надбання і
натомість оспівували природний стан людини. її почуття, причому протест проти дійсності
у штюрмерів, на відміну від французького просвітника, маг відкрито негативний і
відразливий характер.
3.  Поетичний світ Й.В. Гете: художньо – філософські погляди, творча манера,
особливості методу.

Першу спробу осмислити сенс буття Ґете зробив у 19—20 років, під час своєї хвороби,
після першої душевної кризи (1768—1770). Він зацікавився тоді середньовічним фоліантом
— книгою алхіміка Парацельса, а згодом — містичною літературою. Велике враження
справила на нього книга Арнольда Готфріда «Неупереджена історія церкви і єресі». Автор
її намагався перенести у свій час (кінець XVII — початок ХVIII ст.) бунтарський дух XVI
ст. ідеї тієї епохи. Вивчаючи твори середньовічних натурфілософів, Ґете дійшов думки про
тотожність Бога і природи. Юнак наполегливо шукав шляхів у царину потойбічного, однак
не став містиком.

    Давньоримський автор Лукрецій Кар і середньовічний філософ Барух (Бенедикт)

Спіноза відіграли надзвичайно важливу роль у формуванні філософського мислення Ґете. 

Матеріалістичний пантеїзм Спінози допоміг поетові сформувати власний погляд на життя.

Барух Спіноза (1632—1677) — нідерландський філософ-матеріаліст. За вільнодумство його
було відлучено від єврейської релігійної громади. Метою знання Спіноза вважав панування
над природою та вдосконалення людини. Він був певен, що існує тільки природа» яка є
причиною самої себе, нічого не потребуючи для свого буття. Спіноза звів складне психічне
життя до розуму і пристрастей. Філософ ототожнював волю з розумом, а інстинкт
самозбереження та обстоювання власної думки визнавав основою людської поведінки.

    Понад 50 років Ґете цікавився питаннями історії церкви, її догматами, та політичною

роллю і врешті дійшов висновку, що «в постановах церкви багато безглуздя, але церква
має намір керувати і тримати у своїх руках обмежений натовп».

    Політичні погляди Ґете ніколи не були ортодоксальними. Він висловлював думки, які
завжди виражали здоровий глузд і розуміння історичної ситуації. Поет однаково не
співчував і тим, хто здійснював революцію, і тим, хто спровокував її своєю хибною
поведінкою. Ось деякі з його думок про революцію, про стосунки між урядом і народом,
про шляхи вдосконалення світу: «Революції були б неможливі взагалі, якби уряд був
завжди справедливий і своєчасним поліпшенням життя запобігав невдоволенню народу, а
не чекав, поки необхідне буде вирвано натиском знизу»; «Революції мають цілющу дію,
коли вони усувають «нездоланні перешкоди» на шляху народів до розумного щасливого
майбутнього». У цих різних за змістом висловлюваннях немає суперечностей і виявів
слабкості духу, зате є тверезий практичний розум, завжди властивий Ґете.

    Урівноваженість і гуманізм звучать і в іншому вислові митця: «Справжній ліберал — це

той, хто прагне всіма можливими засобами здійснити максимум добра, але остерігається
знищувати вогнем і мечем недоліки... У цьому завжди недосконалому світі він
задовольняється тією кількістю добра, яка в ньому є, доки не з'явиться суспільство, що
сприятиме досягненню кращого».

    Іноді великому поету бракувало оптимізму, і тоді його долали сумніви щодо щасливого
майбутнього людства: «Настануть часи, коли світ перестане радувати Творця, і він мусить
все знову зруйнувати, щоб обновити своє творіння». «Якби можна було зробити людство
досконалим, то можна було б установити й досконалий порядок. Світ іде до своєї мети,
але не так швидко, як ми думаємо й бажаємо. Усюди з'являються демони гальмування, так
що все рухається вперед, але надзвичайно повільно».
    Протягом життя змінювались та удосконалювались і естетичні погляди Ґете.
Штюрмерство, «веймарський класицизм» — такий шлях пройшов Ґете як теоретик і
практик мистецтва слова.

    Напочатку 70-х років ХVIII ст. в Німеччині з'явилися твори, які свідчили про нові настрої
молодого покоління письменників.

    Бунтарські настрої творчої молоді знайшли своє художнє втілення в п'єсі Фрідріха
Максиміліана Клінґера «Sturm und Drang» («Буря й натиск», 1776). Заголовок цієї драми
дав назву новому напряму в німецькій літературі. Учасники напряму висловлювали
бунтівницькі й навіть революційні погляди, але не мали чіткої політичної програми.
Діячами «Бурі й натиску» була плеяда молодих письменників: ф. М. Юцнґер (1752—1831),
Я. М. Р. Ленц (1751—1792), Г. Л. Вагнер (1747—1779), Ф. Г. Якобі (1743—1819), Й. К.
Лафатер (1741—1801) та ін. На чолі «Бурі й натиску» стояв Йоганн Готфрід Гердер.

Теоретичним маніфестом напряму стала невелика за обсягом збірка трьох авторів «Про
німецький дух і мистецтво». Збірка містила статті Гердера про Оссіана, Шекспіра та пісні
давніх народів, статті Ґете «Про німецьку архітектуру» та Ю. Міозера «Роздуми про давні
німецькі історії».

    Погляди Гердера стали підґрунтям літературної теорії напряму. Гердер виявив себе як
видатний мислитель, його діяльність сприяла розвитку в Німеччині філософії,
мовознавства, історичних наук. На формування світогляду цієї непересічної особистості
вплинули твори Ж.-Ж. Руссо. Культ природи, проголошений французьким просвітителем*
був покладений в основу ідеології нового літературного руху, який очолили Гердер і Ґете.

      Ідеологічні засади «Бурі й натиску» зводилися до чотирьох основних

положень:

 природа (конкретне зображення реальної дійсності);

 пристрасть (безпосереднє змалювання почуттів);
 культ героїчної особистості;
 свобода (незалежність від класицистичних зразків: геній сам створює зразки для
наслідування, не підкоряючись жодним правилам).

    Четверте положення стало наріжним каменем естетики «Бурі й натиску». «Школа,

принципи обмежують будь-яку можливість пізнання і творчості»,— писав Ґете. З точки
зору штюрмерів, справжнє мистецтво повинне не наслідувати попередні зразки, а само
створювати нові форми творів залежно від змісту.

    Основне значення літератури штюрмерів полягало в тому, що вона проголошувала ідею

антифеодального протесту, виступала проти приниження людської гідності; головний її
недолік — потяг до анархістського бунтарства.

    За кілька років Ґете переконався, що літературне бунтарство не дало бажаних

результатів. Протест проти жалюгідної дійсності, який з великою силою прозвучав у його
творах, не змінив цю дійсність, тому поет відмовився від суспільно-політичних та
естетичних поглядів «Бурі й натиску».

    Наступною сходинкою у творчому становленні митця став «вей-марський класицизм» —

таку назву дістала спільна діяльність Ґете й Шіллера з реалізації програми естетичного
виховання народу. Обидва поети покладали надію на виховну роль мистецтва, споді-
валися навчити людину «бути чистою серед навколишнього бруду, бути вільною в
абсолютному рабстві», щоб «щедра мить не застала покоління людей непідготовленими»
до того часу, коли буде змінено недосконалий суспільний лад.

    Подорожуючи Італією, Ґете захоплюється класицизмом. Античний світ він сприймає як

царину краси і гармонії, прямі лінії античної архітектури заспокоюють поетову душу. Саме
тоді формуються ідейні підвалини нового світогляду Ґете, концепція «веймарського
класицизму». Поштовхом до творчих пошуків стала життєва криза -— десять безплідних
веймарських років. За цей час Ґете отримав ще один гіркий урок — його діяльність не
поліпшила життя народу загалом. У пошуках інших шляхів митець приходить до ідеї
естетичного виховання людини. Разом із Шіллером вони розробляють програму такого
виховання. «Веймарський класицизм» Ґете й Шіллера являв собою художній експеримент,
утопічний та ідеалістичний за своєю суттю. Зміст його полягав у відродженні на новому
життєвому ґрунті духу античності, тобто в опрацюванні тогочасного життєвого матеріалу в
дусі класичної гармонії.

    Найбільшим художнім досягненням «веймарського класицизму» стали роман Ґете «Роки

науки Вільгельма Майстера» (1796) та його поема «Герман і Доротея» (1798). Працюючи
над цими творами, Ґете наполегливо шукав форму, яка б дозволила поєднати ідеальне з
реальним, гуманістичний ідеал із жорстокою дійсністю. У поемі «Герман і Доротея» поет
використав класицистичний закон «трьох єдностей», який до того ніколи не вживався в
епічній поемі, але розширив межі часу і простору.

    Обидва поети докладали чимало зусиль для розвитку нового напряму, але їхня
просвітницька діяльність, так само як і захоплення. Ґете ідеями штюрмерства та
державними справами, не принесла відчутних практичних результатів. І Ґете, з його
ясним розумом та проникливим поглядом, змушений був визнати, що мистецтво не здатне
справити серйозний вплив на життя суспільства.

    Естетичні погляди Ґете не відповідають традиційним хронологічним рамкам, якими в

сучасному літературознавстві зазвичай відмежовують одне від одного різні літературні
напрями — класицизм, сентименталізм, романтизм. Ґете йшов своїм шляхом, відмінним від
загального.

4)Творчість Гете періоду «Бурі і натиску»

Усі найплідніше віяння періоду «Бурі і натиску» знайшли своє вираження у геніальних

творах великого німецького поета і мислителя Гете. Як ніяких інший письменник, Гете
зумів у своїй творчості відобразити період, коли під гнітом тяжких умов починалося
формування демократичної національної свідомості німецького народу, період, коли
невдоволення здорових сил нації, що прокидалися до життя проти кайданів феодального
середньовіччя пробивало собі дорогу і шукало виходу в літературі. Гете як поет повинен
був виразити у формі найвищого художнього узагальнення ідеї та прагнення, що
проривалися крізь льодяний покрив німецького феодалізму. Ці ідеї та загальні прагнення,
які відстоював Гете та в ім'я яких він кидав виклик правлячим колам тодішнього
суспільства, були ідеями просвітництва, гуманізму, які розвивалися у боротьбі проти
соціального устрою, проти феодалізму і проти роздріблення Німеччини на дрібні держави.
У пошуках найвищого поетичного вираження цих прагнень Гете виходив не з абстрактних
ідей, а з реальних потреб німецького життя. Здатність бачити дійсне життя, реальні
стосунки людей у всьому їхньому багатстві і багатоманітності дозволила йому створити
живі поетичні образи людей з їх стражданнями, бідами і надіями. Завдяки цьому вмінню
він створює видатні твори дивовижної сили: «Гетц фон Берліхінген», «Стаждання
молодого Вертера», - які ставлять його на чолі молодого літературного руху.

Зв'язок Гете з рухом «Бурі і натиску», цим першим могутнім протестом проти феодального
роздріблення Німеччини, проти оціпеніння, що захопило життя всієї країни, є ключем до
розуміння великого значення його творчості.

Передумовою для такого переосмислення творчості Гете, як великих та геніальних його

сторін, так і слабких, було повне знищення легенди про «генія поза часом», розуміння
складних взаємовідносин Гете з його епохою. Сам Гете вказав правильний шлях,
зробивши у своєму творі “З мого життя. Поезія та правда” спробу зобразити своє життя та
творчість у тісному зв'язку з історичними умовами свого часу.

Відношення Гете до руху «Бурі і натиску» було суперечливим. Недостатнє розуміння

об'єктивних умов розвитку Німеччини і незнання соціальних та політичних цілей були
справді основною слабкістю руху «Бурі і натиску». Гете визволився від ілюзій та
перебільшень, що були властиві цьому рухові, та іноді він надто близько стоїть до
консервативного «визнання дійсності», до безнадійної відмови від перетворення існуючого
соціального устрою.

Скерований Лессінгом та Гердером на шлях самостійної літературної діяльності, Гете сам

став одним із передових борців руху «Бурі і натиску», який намагався розбудити
національну свідомість німецького народу у боротьбі проти існуючого устрою. Літературна
діяльність Гете почалася вже в роки навчання в Лейпцігському університеті, з 1765 до
1768 року. Якщо твори, створені в Лейпцігу, не можуть зрівнятися з наступними
творіннями його генія, то було б несправедливо зовсім заперечувати їх значення в
творчості Гете. Вже в ці роки його талант розвивався в бік об'єктивного реалістичного
зображення життя. Проте лише в період його життя в Страсбурзі і у Франкфурті повністю
проявилася творча своєрідність молодого Гете, передусім у результаті його дружнього
спілкування з Гердером.

Тривога за долю Німеччини, прагнення знайти вихід із цієї ситуації, в якій вона опинилася
через тривалу кризу феодальної системи, - ось що найбільше турбувало Гете. Створивши
драму «Гетц фон Берліхінген», Гете оголосив війну німецькій дійсності. Він нагадав своїм
сучасникам важливий період життя німецького народу, час Реформації, коли вирішувалася
доля Німеччини на кілька віків вперед. Цією драмою Гете вступає на шлях відродження
тих традицій німецької історії, які могли б стимулювати боротьбу німецького народу за
волю. Гете як письменник-реаліст, який черпав матеріал для свого драматичного твору зі
справжніх історичних подій, створивши «Гетца», отримав першу літературну допомогу над
фантастичними тенденціями, які огортали минуле туманом романтичної ідеалізації.

З драмою «Гетц фон Берліхінген» з'явився другий видатний твір Гете, який наробив
багато шуму, - «Страждання молодого Вертера», роман про молоду людину із
буржуазного середовища, який закінчив життя самогубством через нещасливе кохання.
Незвичайно сильний резонанс, який мав цей роман, доводить, що автор зумів торкнутися
актуальної проблеми, яка глибоко хвилювала молоде покоління. Сам Гете розповів у
«Поезії та правді» про те, як сильно він був один час захоплений настроями, які оволоділи
Вертером і довели його до відчаю, і як він написам роман, щоб внутрішньо визволитися
від них. Не тільки Гете - весь рух «Бурі і натиску» був повним таких глибоких протиріч.
Невдоволення і протест проти існуючого порядку речей часто поєднувалися з
малодушністю і безсильною сентиментальністю. З відти загальне, типове значення
«Вертера», який відобразив дійсний психологічний стан немалої частини буржуазної
інтелігенції. У «Вертері» Гете показав себе реалістом, який бачить справжні проблеми
життя і сміливо ставить їх у творчості не дивлячись на всі протести, що лунають із табору
реакціонерів.

Кінець «Вертера» був, по суті, ударом по релігійній моралі, що відкидала самогубство;

носії цієї моралі не бажали помічати умов, які породили вертеровські настрої пасивності та
відчаю. Відраза Гете до релігійного та морального проявляється у двох коротких фразах:
«Його несли ремісники. Священик не супроводжував його». Але якщо не були правими ті
критики «Вертера», які, засуджували цей твір з позицій міщанської моралі, намагалися
перекласти на Гете відповідальність за те, що «Вертер» послужив приводом до кількох
випадків самогубства, то протести, які висловлював Лессінг зі своїх революційно-
демократичних позицій, мали серйозні підстави. Лессінг мав рацію, не задовольнившись
одним лише реалістичним зображенням вертерівського конфлікту і, дорікаючи Гете в
тому, що він не показав виходу із конфліктних ситуацій, зображених у «Вертері». Він один
зрозумів небезпеку того, що «Вертер» саме в силу глибокої реалістичності зображення міг
сприяти розвиткові низхідних настроїв замість того, щоб протистояти їм, і міг послабити
сили революційного опору. Саме в цьому був зміст критичного ставлення Лессінга до
«Вертера»:

«Для того, щоб твір, проникнутий таким гарячим почуттям, не натворив більше зла, ніж
добра, чи не здається вам, що до нього слід було б написати невеликий холоднокровний
висновок. Пояснити в кількох словах, як виник дивний та своєрідний характер Вертера,
сказати, що інший юнак зі схожим характером повинен остерігатися таких вчинків ...
Невже ви думаєте, що римський чи грецький юнак покінчив би зі собою так і через це?
Звичайно ні ... Створювати таких малодушно - великих, достойних і презирства і поваги
оригіналів було дано лише християнському вихованню, яке так добре вміло
перетворювати фізичну потребу в духовну досконалість. Отже, мій милий Гете, ще одну
невеличку главу на закінчення, і чим цинічніше, тим краще!».
Кращим свідком здоров'я і сили Гете було те, що сам він не піддався вертірівським
настроям, які зламали слабкі характери, серед них і нещасливого друга юності Гете Ленца.
Радість життя і оптимізм - ось риси, які переважають у юнацькій поезії Гете. Їх можна
побачити передусім в його маленький юнацьких сатиричних драмах, значення яких до
цього часу недооцінюється. У цих юнацьких драмах, які пронизані радістю життя і
дотепністю, які виявляють правильне, реалістичне розуміння дійсності знаходяться перли
поезії Гете, яких все ще не оцінили по-справжньому. Уже на самому початку творчості
Гете проявляє себе як великий лірик. Його твори в цьому жанрі можна розглядати як
найвище досягнення німецької поезії. Німецька лірична поезія багата талантами, в ній є
немало прекрасних віршів, які іноді наближаються до віршів Гете за силою поетичного
вираження. Але пере вершення Гете всіх інших німецьких ліриків виявляється тоді, як
тільки ми починаємо розглядати не окремі речі, а всю його поетичну творчість, що
складає гармонійне ціле завдяки своєму тісному зв'язку з життям і світоглядом поета. Його
ліричні твори відрізняються як багатством змістом, так і різноманітністю форми, якою так
майстерно володів Гете. Його поезія - наочний доказ правильності тези самого поета: сила
великої поезії базується на багатстві й глибині змісту, що витікає із різноманітності проявів
життя. Багата за формою лірика Гете являє собою від першої до останньої лінійки
відкидання формалізму, який відривав мистецтво від життя і розглядав мету поезії як такої
в досконалості форми. Лірика Гете проголошує на активному відношенні до життя, оспівує
тілесні, чуттєві радощі, виражає протест поета проти всяких проявів містики, втечі від
дійсності, втечі художника у його «внутрішній світ».

Надзвичайно багато Гете взяв з народної пісні, на яку вказав йому Герде. І якщо
молодому Гете вдалося подолати кордони, в рамках яких розвивалась до нього німецька
лірика, то цим він повинен був завдячити передусім своїм глибоким зв'язкам з народною
поезією. Цікавість до народної творчості була характерною для Гете протягом всього його
життя; в похилому віці він вітав близьку до народної поезію Беранже, уважно слідкував за
діяльністю Караджича, який колекціонував твори сербської народної поезії. Тісний зв'язок
з народною поезією став традицією, з якої кращі представники німецької лірики і після
Гете продовжували черпати все нові і нові легенди. На цю традицію опиралися різні
поети, такі як Брентано, Ейхендорф, Вільгельм Мюллер, Меріке та Гейне. Тим самим вони
слідували традиції Гете, Бюргера і Гердера, традиції епохи «Бурі і натиску», яка, саме
встановивши контакт з народною творчістю, подолала закам'янілі колони німецької лірики.
Деякі поетичні твори Гете являли собою обробку творів народної поезії. В інших віршах,
наприклад «Знахідка», «Лісовий цар» Гете творчо використовував приклади народної
творчості.

Лірика Гете охоплює всі сторони людського життя. Від простої любовної лірики
зезенгеймських віршів до великої філософської глибини циклу «Бог і мир» - такі
різноманітні форми і види лірично поезії, в яких проявився поетичний дар Гете. Поряд з
жартівними і легкими, майже кокетливими еротичними піснями - сміливий порив
«Прометея»:

Життєрадісність і конкретність, чуттєвість і відсутність релігійного забарвлення - ось

основні риси поезії Гете. Вершини творчості Гете досягнув ще в юності, створивши два
твори, які самі по собі забезпечили б йому місце в перших рядах німецьких письменників.
Цими творами були «Прометей» і перший варіант «Фауста», відомий тепер під назвою
«Прафауст». Гете судилось створити ідеологічну основу руху «Бурі і натиску», що
намагався визначити основні принципи свого світогляду в боротьбі проти панівних класів.
Серед учасників руху «Бурі і натиску» були поети, які перевершували Гете у розумінні
політичних і соціальних питань. Але не було нікого хто перевершував би Гете по глибині
розуміння тих ідеологічних проблем, через які сили феодалізму стикалися з силами
буржуазного суспільства. Саме Гете проголосив думку у «Прометеї» про активну діяльність
людини як основу людського щастя; саме Гете створив у «Фаусті» тип людини, що
знаходить зміст життя в безперервній діяльності і одночасно прагне до того, щоб
розгадати всі таємниці природи і життя, - завдання перед яким ставала безсильно стара
шкільна премудрість старого суспільства.

4.2) «Гец фон Берліхінген»

Заняття в університеті Гете на цей раз зумів пов'язати з колом своїх нових інтересів: іспит
з історії права привів його до епохи рубежу XV — XVI ст., яку він справедливо вважав
переломною в історії Німеччини і зобразив в історичній драмі «Гец фон Берліхінген»
(1773). Він захистив дисертацію, яку мало не відхилили через надто вільне трактування
питання про встановлення релігійного культу і відверто висловленого принципу свободи
совісті. Влітку 1771 Гете повернувся додому володарем наукового ступеня доктора прав. У
Франкфурті йому довелося зайнятися адвокатською діяльністю, але всі його помисли були
зайняті літературою. Він плекає мрію написати драму про велику людину, " апостола,
Пророка», про сильну особистість, що підноситься над натовпом і здатної повести її за
собою. Ідея богорівної особистості поступово переростає в ідею про особистості
богоборчою. У цю пору Гете рішуче протиставляє себе офіційній релігійній догмі, його
приваблює пантеїстична філософія Спінози. Вона отримує відображення в одах (або
гімнах), написаних вільними ритмами. У них виразно позначається вплив філософських од
Клопштока з їх сміливою образністю, язикотворчістю, вільністю граматичних зв'язків,
поривчастим ритмом. Найбільш яскравим новаторством поетичної форми відрізняється
"Пісня мандрівника в бурю" (1772). Мандрівник, захоплений бурею і грозою, насилу
пробиває собі дорогу. Це м'ятуща сильна натура, що стала у творчості Гете символічної.
Герой Гете відкидає мирні ідилічні радості, оспівані Феокритом, чуттєву насолоду
Анакреона в ім'я поезії боротьби, бурхливого руху, славетного Пиндаром. Це — свого роду
зречення від власного поетичного минулого, поворот у бік нових філософських і
естетичних цінностей. Ті ж ідеї складають зміст од «Пісня Магомета» і «Прометей»,
написаних також вільними ритмами.

Сильна бунтівна особистість, яка стверджує свою рівність з богами, кидає їм виклик,
проектується на фігуру всесвітньо-історичного масштабу (Магомет) і на античний міф про
Прометея. Теоретичної філософської думки відповідає вільна форма оди, не пов'язана
канонічними строфами, римами, метром. У «Пісні Магомета» пророк символізується в
образі гірського потоку, захопливого за собою дрібні струмки і джерела («своїх братів») і
несе їх в обійми «вічного отця — океану» (пантеїстично понимаемому божества). У»
Прометеї " богоборець, що повстає проти Отця-Зевса, кидає йому в обличчя слова
гнівного презирства і докору:

Мені тебе шанувати? За що?

Хіба пом'якшив ти мученья

Обтяженого?

Хіба втишив ти сльози

Страхом обійнятого?

(Пер А. Кочеткова)

По-іншому підійшов Гете до проблеми сильної особистості, постає не проти

божественного, а проти встановленого людьми порядку, в історичній драмі «Гец фон
Берліхінген». Вона була написана восени 1771 р. і послана на суд Гердеру, який піддав її
суворій критиці. У другій, переробленої редакції драма вийшла у світ в 1773 р. За
прикладом Шекспіра, Гете звернувся до переломного моменту національної історії -епохи
Селянської війни 1524 — 1526 рр. і Реформації. У ній він бачив коріння тих зол і лих
сучасності, які так болісно відчувало його покоління. Своїм героєм він обрав Імперського
лицаря Готфріда фон Берліхінгена, чиє життєпис, складене ним самим, попалося Гете на
очі в міській бібліотеці. Серед імперських лицарів XVI ст., що боролися за свою
незалежність з великими князями, таких, як Франц фон Зикинген, великий гуманіст Ульріх
фон Гуттен і інші, історичного Гецу належало досить скромне місце. Гете підняв цю фігуру
до масштабу сильної особистості, воплощавшей для нього величне минуле, енергію і волю
до дії, незнищенну спрагу справедливості і любов до свободи, втрачені сучасним
зніженою, слабким і брехливим поколінням. За словами самого Гете, він хотів зобразити
«буйного самоуправца в анархічну епоху». Гец виступає поборником справедливості, як
йому підказує почуття і совість — більш надійні судді, ніж ті, які спираються на статті і
параграфи римського кодексу (протиставлення чисто руссоистского плану). Але свій
справедливий суд він вершить за допомогою кулачного права, підстерігаючи своїх
недругів на великій дорозі. Він веде невтомну і безнадійну боротьбу проти могутнього
єпископа Бамбергского, що перевершує його не тільки військовою силою і багатством, але
й мистецтвом інтриги і наклепу. Політичне протистояння дрібного імперського лицаря і
великого феодала -цілком реальна історична ситуація XVI ст. Але в драмі Гете вона
переростає у протистояння ідеалізованого минулого з його патріархальним благородством
і щирістю та зневаженого сьогодення, в якому принципи і звички єпископа Бамбергского
дали пишні сходи.

Моральним антагоністом Геца виступає його друг юності Вейслінген, двічі зрадив його.
Слабкий і безвольний, поганий воїн, але галантний кавалер, Вейслінген, поступово
Підносячись завдяки підтримці єпископа, в кінці п'єси підписує смертний вирок Гецу,
судимому за участь в селянському повстанні. Вороги Геца, що живуть і діють, як і він сам,
в історичній обстановці XVI ст., одночасно належать і іншій епосі-епосі автора. Остаточний
крах високих моральних принципів, затверджуваних Гецом, символізується загибеллю
його самого, його друзів і можливих продовжувачів його справи, нарешті, жалюгідною
долею його рідного сина — зніженого і боязкого хлопчика, безпорадного в наступаючому
на нього світі зла і підступності. "Горе епосі, яка відринула тебе! Горе потомству, яке не
визнає тебе!"- ці слова над тілом померлого в темниці Геца завершують драму.

П'єса Гете поліфонічна за своєю ідейно-художньою структурою. Крім проблем політичних,

правових, моральних, в ній порушені (в чисто руссоїстському дусі) питання виховання,
«природної людини» (сцена в циганському таборі), релігії. Особливо потрібно сказати про
трактування Селянської війни в двох редакціях драми. У першій розправа повсталих селян
над феодалами певною мірою виправдовується розповіддю про те, як були живцем
замуровані в підземеллі замку селяни, які вбили в панському лісі оленя, «щоб нагодувати
своїх голодних дружин і дітей». У другій редакції цей епізод знятий, і жорстокість
селянських ватажків позбавляється мотивування, виглядає як прояв їх кровожерливості.
Відповідно і участь Геца у повстанні в якості начальника загону мотивовано у другій
редакції «благородною метою» запобігти жорстокості і кровопролиття. У складному
переплетенні соціальних конфліктів XVI ст. увагу Гете приваблювала не стільки Селянська
війна, скільки фігура «буйного самоуправца» і пов'язані з нею проблеми, але він зумів
показати його на тлі масового народного руху, в чому принципова новизна створеного
ним типу драми. Це, по суті, драматична хроніка в дусі шекспірівських хронік, широка
панорама життя Німеччини XVI ст. з великою кількістю діючих осіб, що охоплюють всю
соціальну ієрархію тогочасного суспільства — від імператора до простого латника,
шинкаря, селянина. Такий «шекспиризирующий» підхід до історії визначив і композицію
драми: переплетіння двох самостійних сюжетних ліній, безліч сцен, непотрібних для
розвитку дії, але необхідні для повноти загальної картини, розтягнутість у часі на кілька
років, часту зміну місця дії, перенесення його з однієї галузі Німеччини в іншу. Елементи
епічної структури в побудові драми визначили її сценічну невдачу - вона залишилася
"драмою для читання". Але ці ж елементи зумовили її вплив на подальший розвиток
історичного роману XIX ст. Недарма вона привернула увагу Вальтера Скотта, який у 1799
р. переклав її на англійську мову.

6)Історія створення трагедії «Фауст». Джерела

Фігура Йоганна Георга Фауста, реально жившого в 16 столітті в Німеччині доктора,

цікавила багатьох поетів і письменників протягом довгих століть. Відомі численні народні
легенди і перекази, які описують життя і діяння цього чорнокнижника, а також десятки
романів, поем, п’єс і сценаріїв. Ідея написання «Фауста» прийшла до двадцятирічного Гете
на самый початок 70-х рр. 18 ст. Але на те, щоб завершити шедевр, у поета пішло більше
50 років. Воістину, над цією трагедією автор працював протягом практично всього свого
життя, що саме по собі надає цьому творові значимість, як для самого поета, так і для всієї
літератури в цілому. У період з 1774 по 1775 рр. Гете пише твір «Прафаусте», де герой
представлений бунтарем, бажаючим осягнути таємниці природи. У 1790 р «Фауст»
видається у формі «уривка», а в 1806 Гете закінчує роботу над 1-ою частиною, яку
публікують у 1808 р. Першій частині притаманні уривчастість, чіткість, вона розбита на
цілком самодостатні сцени, в той час як друга буде сама композиційно являти собою
єдине ціле. Через 17 років поет приймається за другу частину трагедії. Тут Гете
розмірковує про філософію, політику, естетику, природничі науки, що робить цю частину
досить непростий для сприйняття непідготовленим читачем. У цій частині дана своєрідна
картина життя сучасного поетові суспільства, показано зв’язок сьогодення і минулого. У
1826 Гете закінчує роботу над епізодом «Олена», розпочатому ще в 1799 р. А в 1830 пише
«Класичну Вальпургієву ніч». В середині липня 1831, за рік до своєї смерті, поет завершує
написання цього значимого для всесвітньої літератури твору. Потім великий поет
Німеччини запечатує рукопис в конверт і заповідає відкрити його і опублікувати трагедію
тільки після своєї смерті, що й було зроблено невдовзі: в 1832 друга частина виходить в
41-му томі Зібрання Творів. Цікавий той факт, що в трагедії Гете доктор Фауст носить ім’я
Генріх, а не Йоганн, як його реальний прототип.

Джерела трагедії «Фауст»:

 народні легенди про доктора, чарівника, чорнокнижника;

 поширений сюжет: юнак спокушає юну дівчину та кидає її;
 Біблія, Книга Іова (легенда про праведника, якого спокушував сатана з дозволу
Бога).

Основні поняття:

 Рококо́  — галантний, реверсований стиль щодо бароко, що в другій половині XVIII

століття дійшов (з Франції і Австрії) до України — до Києва, Львова у 1760 — 1770-
тих pp. Творчим рушієм доби рококо у всіх ділянках культури було еспрі («esprit»)
на противагу чуттєвості («sensibilité») бароко чи рації («raison») класицизму.
 Сентименталізм — це літературний напрям, що виник у другій половині 18 —
напочатку 19 ст. Письменники- сентименталісти прагнули відтворити світ почуттів
простої людини, й викликати співчуття до героїв у читачів.
 Просві́тництво — широка ідейна течія, яка відображала антифеодальний,
антиабсолютистський настрій освіченої частини населення у другій половині XVII —
XVIII століття. ... Цим просвітники відрізняються від просвітителів, якими є всі носії
освіти і прогресу.
 «Буря і натиск» (нім. Sturm und Drang) — період в історії німецької літератури
(1767–1785), пов'язаний із відмовою від культу розуму, притаманного класицизму,
на користь яскравої емоційності та опису крайніх проявів індивідуалізму, інтерес до
яких характерний для передромантизму.
 Класицизм веймарський OnlyArt. Класицизм веймарський — напрям у
німецькій класичній літературі просвітницької спрямованості 80-90-х XVIII ст. ...
Водночас К.в. не обтяжувався жорсткими естетичними нормативами,” на відміну від
французького класицизму, тяжів до жанрового розмаїття, масштабності образів,
простоти композиції.
 Бала́ да (фр. ballade, від прованс. ballar — танцювати) — жанр ліро-епічної поезії
фантастичного, історико-героїчного або соціально-побутового характеру з
драматичним сюжетом.
 Траге́дія (грец. tragoedia, буквально: козлина пісня) — драматичний твір, який
ґрунтується на гострому, непримиренному конфлікті особистості, що прагне
максимально втілити свій творчий потенціал, з об'єктивною неможливістю його
реалізації.
 Поема (від грецького слова, що означає "твір", "творіння") — ліричний, епічний,
ліро-епічний твір, переважно віршований, у якому зображені значні події і яскраві
характери.
 Конфлі́кт (лат. conflictus — зіткнення, сутичка) — зіткнення протилежних інтересів
і поглядів, напруження і крайнє загострення суперечностей, що приводить до
активних дій, ускладнень, боротьби, що супроводжуються складними колізіями;
ситуація, в якій кожна зі сторін намагається зайняти позицію несумісну з інтересами