Прощавай, психічне здоров’я!

Тема «втраченого покоління» в романі Е. Хемінгуея «Прощавай, зброє!»

1. Література «втраченого покоління»: причини виникнення , тематика, проблематика,

герой літератури.

Журба С. С.: Політична криза у світі початку ХХ століття не могли не залишити осторонь
письменників того покоління, яке прагнуло показати злам особистості в складну добу
руйнації цінностей, і яке пізніше назвуть «утраченим». Розв’язання проблеми сенсу буття
людини, її духовного світу, духовного досвіду у взаємозв’язку зі світом взагалі було
об’єктом творчих домагань митців, які, зосереджуючись на внутрішньому світі індивідуума,
через свідомість, порухи душі, почуття передають складні людські взаємини на тлі
суспільних зламів і катастроф.

Відтворення трагічної самотності людини у воєнний і післявоєнний період загалом

набуло поширення у світовій та українській літературі: А. Барбюс – «Вогонь», Ф.
Фіцджеральд – «По той бік раю», Е. М. Ремарк – «На Західному фронті без змін»,
«Повернення», «Три товариші»; Е. Хемінгуей – «Фієста» («І сходить сонце»), «Прощавай,
зброє!»; Р. Олдінгтон – «Смерть героя», та інші. Усі ці твори про «втрачене покоління», яке
в післявоєнні роки шукає своє місце в суспільстві. Європейські письменники, звертаючись
до проблеми «втраченого покоління», наголошують на втраті душевної рівноваги, на
«загубленості» в новому житті.

Означник «утрачене покоління» належить американській письменниці Гертруді Стайн.

Уперше цей вислів ужив як епіграф до роману «Фієста» («І сходить сонце») Ернест
Хемінгуей. Після публікації роману Хемінгуея вислів "втрачене покоління" став
використовуватися і для позначення певного соціально-психологічного феномену. З часом
дане визначення отримало статус літературознавчого терміну. «З’явилося покоління, яке
зросло на те, щоб знайти всіх богів мертвими, всяку віру в людину — порушеною», —
так ще 1920 року в романі «По цей бік раю» писав Френсіс Скотт Фіцджеральд . У
широкому сенсі "втрачене покоління" - люди, які побували на війні і втратили не лише
здоров'я, а й віру в життя та майбутнє, духовно травмовані, і відчувають свою відчуженість
від суспільства. До цієї проблеми у світовій літературі зверталися у творах, написаних
майже одночасно і виданих у 1929 році, Еріх Марія Ремарк, Ернест Хемінгуей, Ричард
Олдінгтон.

Особливості "втраченого покоління": переконливість психологічних мотивувань, прийом

контрасту, з'єднання ліричного і натуралістичного, пейзаж, виразність, поєднання
об'єктивізму і стриманості з експресивністю, ефект поліфонії, культ факту, символіка
кольору. Також наявність ліричної прози, де факти дійсності пропущені крізь призму
сприйняття розгубленого героя, дуже близького автору; форма "загублених" розповідь від
першої особи, що припускає натомість епічно опису подій схвильований, емоційний відгук
на них; ведучий композиційний принцип - принцип "стислого часу" - короткий часовий
відрізок, як правило, кризовий у долі героя; проза доцентрова: вона не розгортає людські
долі в часі і просторі, а навпаки, згущує, ущільнює дію.

Подібні тенденції в літературі були викликані суспільними та політичними процесами,

зокрема економічною кризою в Європі й світі 1929 року, тобто змінами, у яких людина
війни не знаходить себе. На думку Єжи Коссака, «тягар світу і прив’язаність до нього,
прив’язаність до межі і ницості, які оточують людину, метання між духовними
цінностями і потворністю матеріального середовища, породжують неперехідну
втрату, усвідомлення трагедії долі»

Передусім така зневіра стосувалася образу повоєнного світу. І через те, що юнаки
навчилися бачити й розпізнавати істину, і через те, що змінився, деградував сам світ. І ось
що ще знаменне: настрої «втраченого покоління» не були пов’язані з приналежністю до
переможців чи переможених. Американці Фіцджеральд і Хемінгуей, французи Дюамель і
Доржелес, англієць Олдінгтон були не менш розчаровані, ніж німці Ремарк і фон дер Врінг,
ніж австрієць Рот. Усі вони зазнали поразки — не від ворожої армії, а від життя як такого.
Неправдиво почали звучати слова «священний», «славний», «жертва». Те, що здавалося
стійким і незмінним — культура, гуманізм, розум, наука, індивідуальна свобода
особистості — розвалилося, як картковий будинок, обернулося пустотою. Е. М. Ремарк
вустами свого героя Пауля Боймера так характеризував це покоління: «Ми вже не молодь.
Ми вже не хочемо завойовувати світ. Ми втікачі. Тіка- 187 ємо від самих себе. Від свого
життя. Нам було лише 18 років, ми тільки починали любити життя і світ, а нам довелося
стріляти в них. Перший снаряд влучив у наше серце. Нас відрізало від справжньої
діяльності, від прагнень, від процесу. Ми вже не віримо в них: ми віримо у війну».
Письменники самі пережили страхіття війни і реально зобразили їх у своїх прозових
творах, які належали до творів про війну і мали певні особливості.

Ось так, наприклад, герої Ю. Яновського, учорашні активні учасники бойових дій,
національного руху, «неймовірні герої, легендарні бійці Павлівки й Успенівки» у мирних
обставинах опиняються на обочині життя, стають «зайвими людьми» (В. Агеєва). На думку
О. Петраша, однією з центральних проблем творів цього періоду є проблема «психічної
реабілітації комбатантів війни, їх пристосування до нових мирних умов, трудового
влаштування». Молодими юнаками герої Е. М. Ремарка пішли на фронт: «Війна вирвала
нас із ґрунту. Для інших, старших, війна – це тільки якийсь часовий відтинок, вони
можуть подумки його промину- Літератури світу: поетика, ментальність і духовність.
– 2013. – Вип. 1. 191 ти. А нас війна вихопила із звичайного життя, і ми не знаємо, чим
це скінчиться». Юнаки розуміють, що ті цінності, які в мирний час вважалися
домінуючими, на війні не мають значення. Муштра і дисципліна витісняють людське, і
вага начищеного ґудзика стає більшою за думки солдат.

Письменники змальовують складний стан людини, її адаптацію після війни до

нефронтового життя. Персонажі романів Е. М. Ремарка «На Західному фронті без змін» та
«Три товариші» почуваються непотрібними в новому суспільстві. «Тепер ми повернемось
втомлені, внутрішньо зруйновані, спустошені, усім чужі, позбавлені надій. Ми вже не
зможемо знайти собі місця в житті. Та нас і не зрозуміють..» [Ремарк 1986: 193],
Р. Харчук: «Це покоління, – вважає Р. Харчук, – втрачене не лише тому, що вміє тільки
воювати, а й через фальш новонародженого суспільства, якому знову потрібні
жертви: ті, що вмирають, а не ті, що живуть» [Харчук 1999: 51].

Втрачене покоління - це молоді люди, покликані на фронт у віці 18 років. Серед героїв є ті,
які ще не закінчили школу. Після війни такі люди часто не могли адаптуватися до мирного
життя. У своєму романі "Повернення" Еріх Марія Ремарк зазначив: "Солдати, повернуті
вітчизні, Хочуть знайти дорогу до нового життя" [2].

Герої творів - індивідуалісти, їх об'єднує спільне почуття - крах сподівань. Наприклад,

лейтенант італійської армії американець Фредерік Генрі ("Прощавай, зброє!" Е. Хемінгуея)
прямо говорить, що більше не вірить фразам про "славу", "священний обов'язок" і "велич
нації". "Я не створений, щоб воювати. Я створений, щоб їсти, пити", - каже Фредерік Генрі.
Це кредо всіх "загублених".

Герої Ю. Яновського брали активну участь у боях громадянської війни. Персонажі Б.

Лепкого, Е. М. Ремарка, Е. Хемінгуея, Р. Олдінгтона, А. Барбюса були учасниками Першої
світової війни, тому історичний час у цих творах майже збігається. Перші розділи-пісні
«Чотирьох шабель» пронизує дух героїчної романтики. Персонажів Е. М. Ремарка
переповнюють «невиразні ідеї, що надавали життю і навіть війні в наших очах
ідеалізованого, майже романтичного сяйва» [Ремарк 1986: 45]. Війна не вбила в душах
молодих людей почуття прекрасного, відчуття краси, прагнення жити. Яновський,
провіщуючи долю своїх героїв, указав, що «героїчна фаза історії зміниться чимось трагіко-
жорстоким».

Ю. Яновський, Б. Лепкий та Е. М. Ремарк, звертаючись до теми «втраченого покоління»,

розкривають психологічну кризу вчорашніх фронтовиків, що повернулися з полів Першої
світової та громадянської воєн і намагаються віднайти своє місце в чужому, часто
ворожому світі, знайти подальший смисл свого існування. Прагнення митців осягнути сенс
життя героїв у тогочасній дійсності, показати героїчне минуле й трагічне сучасне
характеризує персонажів як особистостей неординарних, які в часи війни мріють
самоствердитися, прославитися, а в нефронтовому житті переживають крах своїх мрій,
непотрібність існування, невідповідність ідеалів і реальності.

Таким чином, літературна течія "втрачене покоління" об'єднала цілу групу письменників
післявоєнного часу, які висловили у своїх творах розчарування в сучасній цивілізації,
песимізм і втрату колишніх ідеалів і ті проблеми, які були притаманні для цього періоду:
як вижити і не загубити людяність після війни, як побороти злидні, безвихідну тугу, відчай.
Світові й громадянські війни - одне з трагічних породжень суперечливої, складної історії
XX століття і кожний письменник мав свій світогляд на історичні події. Герої великих
письменників, буваючи на фронті щодня бачили смерть, відчували відсутність твердого
ґрунту під ногами в післявоєнний час. Але у довоєнний час вони були щасливими, але їх
щастя було швидкоплинним, тому що війна зламала долі людей.
2. Історія створення роману Е. Хемінгуей «Прощавай, зброє!», задум і втілення.

Г. Й. Давиденко Роботу над романом «Прощавай, зброє!» Ернест розпочав у березні 1928
року і повністю закінчив у США у червні 1929-го року. Під час роботи над цим твором,
закінчив життя самогубством батько автора. Ця подія ще раз нагадала письменникові про
трагізм людського життя і наклала трагічний відбиток на його власну долю. Вона
відобразилась і на символіці назви нового роману: в англійській мові вираз «A farewell to
arms» одночасно означав і «прощавай, зброє» і «прощавайте, руки» (руки тих, хто нас
любив).

Таким чином, з перших сторінок роману звучала тема втрат, які переслідували головних
героїв. Дія роману «Прощавай, зброє!» безпосередньо була пов’язана з війною. Сюжет
твору заснований на реальному факті із життя автора — фронтового кохання між
пораненим лейтенантом і сестрою милосердя. Ця історія залишила такий слід у душі
автора, що минуло декілька років, перш ніж він зміг про неї розповісти. Даний твір —
розповідь про війну і кохання. Відштовхнувшись від власних реальних пееживань під час
Першої світової війни, митець використав їх не стільки як основу сюжету, скільки як
джерело, що забезпечило художньо переконливу достовірність переживань героїв. Твір
написано в тій самій манері і витримано в тому ж композиційному ключі, що і «Фієста». Це
роман з однією дійовою особою, одним героєм, розповідь про декілька місяців його
життя. Цього справедливо вважали одним із найбільш соціально значущих творів автора.
Перша світова війна стала трагічним фоном книги, на якому відбулося становлення
характеру героя. Але не війну зображував автор. Епоху пропущено через свідомість її
рядового учасника, через долю звичайної людини — «негероїчного героя». Е. Хемінгуей
свідомо уникав епічності, описовості та філософської об’єктивності, натомість він свою
ліричну розповідь доводив до трагічного звучання. Такий тип оповіді не тільки збагатив
антивоєнний пафос книги, а й посилив звучання стоїчного песимізму, що ним був на той
час позначений світогляд митця.

Війна і кохання, життя і смерть — усе органічно переплелося творі. Війна показана лише
через призму сприйняття головного героя і тих, з ким йому доводилося безпосередньо
зустрічатись: італійських солдатів, полкового священика, лікаря з госпіталю. «Хай їй чорт,
цій проклятущій війні» — говорили водії санітарних машин. Головний герой роману у
ставленні до війни пройшов кілька етапів. На початку твору досить іронічно розповідалося
про війну і мету, задля якої вона відбувалася: «На початку зими дощі полили не
вщухаючи, а з дощами прийшла холера. Та її скоро припинили, і зрештою у війську від неї
померло всього сім тисяч чоловік». Головний герой Генрі знав, що війна — це страхіття, а
проте треба воювати до кінця. Молодий і недосвідчений солдат, — він був впевнений у
своїй недоторканості, у своєму особистому безсмерті. Та ось і його поранено. Діалог зі
священиком дещо змінив погляди героя на війну. Італієць-священик побачив війну
зсередини, вона понівечила його землю та народ. Американець Генрі, навіть поранений,
побачив її збоку, лише споглядав її наслідки. Повернувшись із госпіталю до своєї частини,
Генрі з жахом усвідомив, що війна калічила людей не лише фізично, а й морально:
блискучий хірург, делікатна людина, Рінальді втратив любов до життя, спустошився
духовно. Його оточили «морок і порожнеча, і більше нічого». В результаті роздумів про
війну Генрі дійшов висновку, що солдатів — цих простих італійських селян, — «побито
щойно почалася війна. Тим селянин і мудрий, що на самому початку зазнав поразки.
Дайте йому владу і побачите, який він мудрий!». Та про селян у цій війні ніхто не дбав.
Жахливі сцени розгрому італійської армії під Капоретто, свідком і учасником яких
Хемінгуей зробив свого героя, змусили лейтенанта Генрі по-новому глянути на війну і по-
справжньому її відчути, війну, в якій гармат було надто мало, щоб їх втрачати, а
розстрілювати своїх простіше, ніж зупинити наступ супротивника; війну, в якій втратили
зміст усі високі слова — «священний», «славний», «жертва», «не мине марно»: «Ми чули
їх часом, стоячи під дощем десь віддалік так, що до нас долинали самі ті слова,
вигукувані 190 щодуху, і читати на плакатах, що їх наліплено на інші плакати; але я не
бачив довкола нічого священного, а те, що називали святим, не гідне було слави...». І,
вжахнувшись такої сутності війни, Фредерік Генрі вийшов з неї, уклавши «сепаративний
мир». До цього він був самотній у чужій країні, армії та війні. І коли зникло те єдине, що
зв’язувало його з війною — добра воля, — залишився один проти всього ворожого світу.
Коли герой розповідав про своє дезертирство, втечу і врятування від польової
жандармерії, автор кожне його речення розпочинав із займенника «я». Діставшись берега,
герой знову почувався серед людей страшенно самотнім, навколишній світ став для нього
невблаганно жорстоким. З нагнітанням туги самотності, тривоги і відчаю людини, що
втратила всі орієнтири, герой зрікся будь-якого обов’язку перед світом, порвав усі зв’язки,
усі стосунки з ним. Навіть «гнів змило в річці разом з будь-якими обов’язками». Тільки
кохання — наче острівець людяності, доброти — залишився у героїв. Закохані не могли
сваритися, не тому, що вони такі духовно спорідненні. Мабуть, єдине, що їх об’єднало, —
це чистота і щирість, така дивна в цьому наскрізь облудному світі. Через те, — каже Кетрін,
«нас тільки двоє в цілому світі, серед чужих людей, якщо між нами щось западе — нам
кінець, вони здолають нас». Кетрін і Генрі сховалися від усього світу в горах Швейцарії. А
проте війна весь час незримо була присутня у цій безхмарній ідилії. Генрі примушував
себе не думати про неї, намагався зосередитися на чомусь зовсім іншому. «Я знов узявся
до газет та до війни на їхніх сторінках і потроху лив содову на лід у склянці з віскі...». За
романом для Е. Хемінгуея, війна — найстрашніший і найяскравіший, але цілком
закономірний прояв ворожості всього світу до окремої людини. Адже це в мирний для
них час герої зазнали трагедії. Єдина опора у ворожому світі — кохання — вбило Кетрін. І
більше для Генрі не існувало нічого, і все, що було, виявилося марним. Людина
залишилась наодинці з собою. Незважаючи на юний вік Фредеріка Генрі, якраз він
виявився тим персонажем, від імені якого автор висловив свої зрілі думки про війну і
долю «втраченого покоління». Головна з них полягала в тому, що для людини, яка
побачила війну хоч один раз, вона ніколи не закінчувалася, розділивши її свідомість на
«денну» — нормальну, і «нічну», яка живе страхами та кошмарами. Фредерік Генрі
говорив: «Війна була десь дуже далеко. Можливо, ніякої війни й не було. Тут не було
війни. Я раптом зрозумів, що для мене вона скінчилася. Але в мене не було відчуття, що
вона дійсно скінчилася. У мене було таке відчуття, як у школяра, який втік з уроків і думає
про те, що зараз відбувається в школі».
Таким чином, у цьому романі Е. Хемінгуей звернувся до теми «втраченого покоління»,
яке викинула війна у життя без ідеалів і надії. Твір гнівно її засуджував, як явище
антилюдяне, спрямоване проти всього живого на землі. Письменник довів, що жодна з
проблем, спричинених війною, не варта нічого, порівняно з людським життям. Війна
калічила душу і тіло людини. Навіть ті, хто вижив, не могли надалі залишатися
звичайними людьми, — вони втратили все, і насамперед, самих себе.

3. Змістове значення назви твору, роль авторської передмови.

Під час роботи над цим твором, закінчив життя самогубством батько автора. Ця подія ще
раз нагадала письменникові про трагізм людського життя і наклала трагічний відбиток на
його власну долю. Вона відобразилась і на символіці назви нового роману: в англійській
мові вираз «A farewell to arms» одночасно означав і «прощавай, зброє» і «прощавайте,
руки» (руки тих, хто нас любив).

За характером своєї служби письменник не мав бути на передовій. Однак бажання відчути
смак справжніх воєнних пригод не давало йому спокою: він з ентузіазмом брав участь у
бойових діях. Завіса фронтової романтики впала з очей юнака 8 липня 1918 p., коли його
було важко поранено у ноги. Гемінґвей того дня кинувся витягувати з-під шквального
вогню пораненого італійського снайпера. Одна з мін розірвалася поруч, засипавши їх
зливою металевих уламків. Гемінґвей відчув, що помирає. Пізніше він так описував
тодішні свої враження: «Я помер, я відчув, як моя душа або щось на кшталт цього
вилетіла з мого тіла, як то буває, коли з кишені виймають шовкову хустинку. Вона
полетіла й повернулася на місце, і я вже був живий. Я був притомний і в той же час
повністю оглушений. То було якесь затьмарення. Інстинкт змушував мене повзти крізь
бруд, гуркіт, вибухи снарядів. Я питав себе: чи я живий? Були тільки біль і чорнота.
Потім я збагнув, що маю думати про життя, про своє минуле життя. … У голові моїй
спалахували зелені та білі зірки... Я хотів бігти, але не міг, як то трапляється з
кожним у нічних кошмарах».

Долаючи біль, Гемінґвей продовжував тягнути на спині товариша. Коли він доповз до
своїх окопів, на його тілі було 27 поранень. Для того, щоб стати на ноги, письменник
витримав 12 операцій. Однак сильнішим за фізичнний біль було психічне потрясіння, яке
давалося взнаки ще тривалий час потому. Цей трагічний епізод фронтового життя мав
несподіваним своїм продовженням любовну історію, пережиту Гемінґвеєм під час
лікування у шпиталі. Її героїнею була медсестра Агнеса фон Куровські. Любовні взаємини з
нею були художньо переосмислені письменником у його романі «Прощавай, зброє!».

У своїх інтерв’ю Гемінґвей дещо підігрував репортерам, що чекали від нього реплік, які
личили б героєві війни. Однак під маскою бравого солдата, для якого війна була чимось
на кшталт «великого спорту», ховалося обличчя людини, глибоко травмованої війною. Це
обличчя відкривалося тільки найближчому оточенню. Один із довоєнних знайомих
Гемінґвея, Карл Едгар, так охарактеризував зміни, що відбулися в особистості його
товариша під впливом воєнних вражень: «...він повернувся фігурально і буквально
розкраяним... Відчувалося, що він мав величезну потребу висловити те, що пережив і
побачив».

4. Тематика та проблематика роману, головний конфлікт та його вирішення.

5. Війна в зображенні Е. Хемінгуея, засоби зображення військових дій та людини на

війні.

Вихідним пунктом зрілої художньої творчості Е. Гемінґвея був особистий досвід участі у
Першій світовій війні. Цей досвід сформував засади трагічного світовідчуття письменника і
визначив напрямок його творчого пошуку в 20-30-і роки. Воєнні враження стали
джерелом наскрізних у прозі Гемінґвея мотивів внутрішнього неблагополуччя особистості,
її розчарування у суспільних ідеалах, хворобливо-загостреної насолоди миттю життя,
морального двобою самотньої людини з ворожими силами тощо – чітко простежується
приналежність до «втраченого покоління». Комплекс названих мотивів був яскраво
представлений у романі «Прощавай, зброє!» (1929), що належить до найсильніших
антивоєнних творів літератури XX ст.

Прозріння головного героя, молодого американця Фредеріка Генрі, мало своїм зворотним
боком крах віри у будь-які ідеали. Разом з відразою до брехливих ідеологічная гасел Генрі
здобув імунітет проти всіх піднесених слів: 117 «Мене, – говорить він, – завжди
бентежать слова "священний", "славний", "жертва"... Ми чули їх іноді, коли стояли під
дощем, на такій відстані, що лише окремі вигуки долітали до нас... але нічого
священного я не бачив, і те, що вважалося славним, не заслуговувало на славу, і жертви
дуже нагадували чиказькі бойні, тільки м'ясо тут просто закопували у землю».

Однак попри набутий на війні нігілізм, циніком Генрі все ж таки не став. Чудова казка
кохання Фредеріка та медсестри Кетрін від самого свого початку обпалена подихом війни.
Адже це – любов приречених, любов людей, які наважилися віддатися своїм почуттям
попри хаос і смерть. «Коли люди, – читаємо в романі, – стільки мужності приносять у цей
світ, світ повинен вбити їх, аби зламати, і тому він їх вбиває. Світ ламає кожного, і багато
хто потім стає тільки міцнішим на зламі. Однак тих, хто не хоче ламатися, він вбиває. Він
вбиває стільки добрих, і найніжніших, і найхоробріших без розбору. А якщо ти ані перший,
ані другий, ані третій, можеш бути впевнений, що й тебе вб'ють, тільки без особливого
поспіху». Трагічна розв’язка роману – під час пологів Кетрін, народивши мертву дитину,
вмирає – сприймається як закономірний підсумок блукань двох закоханих лихими
шляхами Першої світової війни.

Життєва позиція героїв Гемінґвея значною мірою зумовлена їхньою настановою на

дотримання певного морального «кодексу». Поняття «кодекс» є одним із чільних у
художньому світі американського письменника. Зміст його, як пояснює Д. Затонський,
приблизно зводиться до такого: «Будь дужим, навіть жорстоким, умій відповісти
ударом на удар. Не сподівайся ні від кого співчуття, не ремствуй – мовчи, бо
найнебезпечніше показати себе невпевненим і смішним, тоді тебе почнуть зневажати
й перестануть боятися. Не піддавайся почуттям: краще холодність, ніж душевна
розхристаність, краще самотність, ніж беззахисність... Але будь і мужній, чесний,
справедливий. Не нападай – обороняйся. Не прагни користатися з недосконалості,
підлості навколишнього світу. Врешті-решт, відповідай супротивникові тим самим,
але не чини проти нього підступів. Залишайся шляхетним навіть щодо нього, не задля
нього – задля себе. Тільки так ти збережеш шанс уціліти морально, не даси іншим
зруйнувати твою особистість, твою людську гідність – те єдине, що в тебе
залишилось, без чого неможливо, та й немає сенсу жити».

У своїх художніх творах Е. Гемінґвей насамперед переосмислював те, що добре знав з

власного життєвого досвіду. Бажання достеменно вивчити факти надихало його кидатися
у вир подій, брати участь у світових битвах, занурюватися в життя літературної богеми
Парижа тощо. Тому найпершою його мистецькою заповіддю була така: «...дивитися,
слухати, вчитися й розуміти, і писати про те, що вивчив як слід, раніше цього, але й не
надто пізно потому». Власний досвід, на його погляд, був кращою запорукою художні
переконливості написаного. Недостатню обізнаність з предметом художнього зображення
Гемінґвей розцінював як один із найсерйозніших дефектів творчої праці. «Я читав багато
книжок, у яких в автора замість опису смерті виходила просто пляма, і, як на мене,
причина полягає у тому, що автор або ніколи близько не бачив смерті, або у цю хвилину
подумки чи фактично заплющував очі...»

Арсенал найновітніших для того часу художніх засобів був потрібний Гемінґвеєві для
розширення можливостей зображення внутрішнього світу особистості. Як і багато
сучасних йому письменників, Гемінґвей приділяв значну увагу сфері підсвідомого. За
зауваженням критика Т. Денисової, важливим здобутком прози Гемінґвей є те, що у ній
«справжні порухи душі час від часу вихоплюються з-під контролю й виявляють себе».
Друга ж характерна особливість психологізму американського письменника полягає у
тому, що «у гранично скупій манері, не коментуючи, не описуючи, не вдаючись до
моральних оцінок, він фіксує слова і вчинки або поведінку, жести своїх героїв». Зазначені
риси пов’язані із засадничим у художньому світі Гемінґвея «принципом айсберга».

«Принцип айсберга» – художній прийом створення підтексту, що визначає подвійне

сприйняття художнього зображення в текстах Хемінгуея, яке характеризується наявністю у
зовні просто побудованому сюжеті складного підтексту, де зосереджується все багатство
смислів та емоцій, відбувається тонке нюансування характерів, розроблялася система
лейтмотивів, символів, асоціацій тощо. Відтак залишаючись у межах стислої,
документально сухої оповіді, що висвітлювала не прикрашені художньою умовністю факти,
митець охоплював приховану під поверхнею речей та подій глибинну «правду життя».

Пояснюючи те, як «спрацьовує» цей принцип, Гемінґвей, зокрема, наголошував: «Якщо

письменник добре знає те, про що пише, він може опустити багато з того що знає, і
якщо він пише правдиво, читач відчує все опущене так само гостро, як коли б
письменник сказав про це. Велич руху айсберга в тому, що він лише на одну восьму
здіймається над водою».
 Ця поверхова аскетичність художнього зображення у поєднанні з «сухим»,
«телеграфним» стилем дивувала, а нерідко й відверто дратувала деяких літературних
критиків. Та технологія видобування яскравих художніх ефектів із мінімуму художніх
засобів свідчила про високу майстерність і про свіжість мистецького погляду Гемінґвея.

6. Проблема життя, кохання та смерті. «Сепаратний мир» лейтенанта Генрі: причини й

наслідки.

…………………………………………………………………………………………………………………………………………………..

Риси творчості письменника:

 Рушієм сюжетної лінії в нього частіше був не розвиток конфлікту, не зіткнення

протиріч, а посилення незадоволеності, внутрішнього дискомфорту героя. Звідси -
наростання емоційної напруги, гра висловленого і невисловленого. Ідейна,
проблемна сторона конфлікту виносилася автором за межі сюжету, про неї можна
лише здогадуватись, адже вона рідко формувалася явно і не стала основною у
сюжеті;
 У більшості творів відсутня чітка композиційна схема. Звичайно читач нічого не
знав ні про життя героя, ні про його уподобання та інтереси. Зав´язка виходить
ніби за межі сюжету. У багатьох творах такою зав´язкою стала війна, що визначала
драму людського життя. Дія розпочалася власне у момент кульмінації - це апогей
суму і тривоги. Розв´язка конфлікту також здебільшого відсутня, оскільки для
самого героя вирішення проблем було неможливим;
 Використання прийому контрасту. Життєві катастрофи, трагічні переживання різко
контрастували з побутовими діями, звичайними справами і розмовами людей. На
контрастах і були побудовані романи Хемінгуея;

 Передача роздумів героя не від першої, а від другої особи, що сприяло

напруженості внутрішнього монологу, непомітно втягувало в ситуацію і самого
читача;
 Лаконізм;
 Психологічна майстерність;
 Чіткість і виразність описів природи чи людської діяльності;
 Його твори - приклад служіння митця ідеям справедливості і людяності, чесності і
мужності;
 Лексика творів досить проста, розмовна, герої Хемінгуея часто вживали і не зовсім
"джентельменські" слова, вони не приховували за респектабельною поведінкою
своїх справжніх почуттів;
 Автор не тяжів до метафор, здебільшого використовував слова не в переносному,
а у прямому їх значенні. Порівнянь небагато, і вони прості й конкретні, тобто
 передавали внутрішній стан героя. Мова відзначалася простотою, виразністю і
лаконізмом (так званий "телеграфний стиль").
 Метою Хемінгуея було не повне розкриття мотивів поведінки людей. Він намагався
дати поштовх до розвитку уяви читача, викликати не просто цікавість до долі героя,
а й прилучити до співучасті у вирішенні його життєвих проблем. Автор нічого не
підказував, лише подавав скупі факти, надаючи читачеві можливість самому дійти
певних висновків;
 Герої письменника - "герої кодексу". Якими б не були теми і сюжети творів, він
завжди залишався у колі загальнолюдських морально-етичних категорій: честь,
мужність, людська самоповага, велич кохання. Письменник сповідував філософію
своєрідного стоїцизму, витримку під ударами долі, стійкості у найнебезпечніших
ситуаціях. Це був хемінгуеївський моральний кодекс, і його персонажі стали
"героями кодексу", як їх згодом стали називати літературні критики.
 Введення у літературу "принципу айсберга", який на одну восьму височів над
водою, а сім восьмих його заховані під поверхнею. Прозаїк вважав, що саме так
має творити митець: він не повинен говорити все, більша частина змісту має бути
закладена у підтексті. Поетика Е. Хемінгуея характеризувала натяками та
недомовками. Він змалював тільки факти, але за ними легко вгадувалися складні
психологічні процеси, душевні драми героїв. Уникаючи деталізованих описів,
авторських пояснень, "саморозкриття" персонажів, він перетворив багато
оповідань на короткі драматичні сцени, зменшив додаткові відомості до майже
драматургічних ремарок. Слова, байдужі й нейтральні, часто допомагали не
виявити, а навпаки, приховати думки і переживання. Коли людині стадо вкрай
погано, коли її душила біль і туга, вона говорила про якісь дріб´язкові речі - про їжу,
дорогу, погоду, спорт. Внутрішня напруга відчувалася лише в інтонаціях, у
розірванім синтаксисі, у багатозначності пауз, у настійливому, ніби автоматичному
повторі однієї і тієї самої фрази. Тільки у моменти найвищого емоційного
напруження приховане виривалося зовні у якомусь слові чи жесті. Хемінгуей -
майстер відбору і продуманої послідовності фактів. Він тяжів до виразності й
лаконізму, зосереджуючи увагу на деталях, які несли у собі велике емоційне
навантаження. Добре володіючи складним мистецтвом натяків, досягав
максимальної виразності художньої деталі. Символічна деталь дала змогу авторові
не тільки відобразити певний факт чи явище, а й передати внутрішній пафос
оповіді. Реалістична символіка посилила ліричне звучання творів, надала їм
філософської багатозначності.
 Війна і смерть стали предметом.