Практичне заняття № 3

Література втраченого покоління

Творчість Е. Хемінгуея «Прощавай, зброє!»),
Е.М. Ремарка («Три товариші»)

1. Поняття «втрачене покоління» (історія виникнення, кого зараховували до

втраченого покоління).
Втрачене покоління (або Втрачена генерація) — літературна течія, яка існувала в період між
двома війнами – Першою та Другою світовою. Ця течія об'єднала таких письменників, як
Джеймс Джойс, Ернест Хемінгуей, , Томас Еліот, Френсіс Скотт Фіцджеральд, Річард
Олдінгтон.

Втрачене покоління — це молоді люди, що покликані на фронт у віці 18 років, часто ще не

закінчивши школу, рано почали вбивати. Після війни такі люди часто не могли адаптуватися
до мирного життя, багато хто покінчив з собою, деякі божеволіли.

Вислів «втрачене покоління» став всесвітньовідомим завдяки Ернесту Хемінгуею, який

використав слова Стайн як епіграф до роману «І сонце сходить» (друга назва «Фієста»).Після
публікації роману Хемінґвея «Фієста» вислів «утрачене покоління» став використовуватися і
для позначення певного соціально-психологічного феномена. «Втраченим» називали
покоління людей, які пройшли крізь випробування світової війни і втратили не лише
здоров’я, а й віру в життя та майбутнє. Біль і душевне сум’яття цих людей передавали у своїх
творах письменники, які на власні очі бачили пекло війни.

У 1930-31 Еріх Марія Ремарк пише роман - "Повернення", в якому розповідає про
повернення на батьківщину після Першої світової молодих солдатів, які вже не можуть жити
нормально, - і гостро відчуваючи все безглуздя, жорстокість, бруд життя все-таки
намагаються якось жити.

20-ті роки ХХ ст. ознаменувалися новим явищем у літературі – творчістю письменників

«втраченого покоління» –Хемінгуея, Фолкнера, Фіцджеральда, Олдінгтона, Ремарка та ін.
Визначення «втрачене покоління» стало широко відомим і почало використовуватися для
позначення певного соціально-психологічного феномена після публікації роману «Фієста»
Хемінгуея. Словами «втрачене покоління» називали людей, які пройшли через випробування
Першої світової війни і втратили не тільки фізичне здоров'я, але й віру в розумність світу, в
життя, в майбутнє. Настрої, глибинний біль цих людей передавали у своїй творчості
письменники, які теж пройшли крізь пекло війни. Література «втраченого покоління»
склалася в європейських та американських літературах протягом десятиліття після закінчення
Першої світової війни. Датою її появи вважається 1929 рік, коли світ побачили три романи:
«Смерть героя» Олдінгтона, «На західному фронті без змін» Ремарка й «Прощавай, зброє!»
Хемінгуея. Після завершення війни, воєнний досвід був пережитий і втілений у художніх
творах. Вислів «втрачене покоління» виявилося точним визначенням загального відчуття
втрати й туги, які принесли із собою автори названих книг, що пройшли крізь випробування
війною.

2. Проблематика романів «втраченого покоління»: екзистенційна, політична,

ідеологічна, етична та ін. Особливості світовідчуття індивіда (письменника й
героя) – душевне спустошення, переоцінка цінностей («Людина не є мірилом усіх
речей»).
Актуальність даної теми зумовлена тим, що проблеми висвітлені у романах представників
літератури "втраченого покоління", а саме: війна і мир, життя, любов і смерть, доля людини і
суспільства, залишаються надзвичайно актуальними і у наш час. Література "втраченого
покоління" - це реквієм по цілому поколінню, який зображений через війну; на якій
розсипалися, немов бутафорські замки, ідеали і цінності, яким вчили з дитинства. Війна
оголила брехню багатьох звичних догм і державних інститутів, таких як сім'я і школа,
вивернула навиворіт фальшиві моральні цінності та увергнула рано постарілих юнаків у
безодню безвір'я і самотності.

Мотиви "втраченості" по різному проявилися в наступних романах: "Три солдати"(1921)

Джон Родеріго Дос Пассос, "Величезна камера" (1922) Е.Е. Каммінгса, "Великий Гетсбі" (1925)
Ф.С. Фіцджералда, "Солдатська нагорода"(1926) У. Фолкнера, "Прощай, зброя!" (1929) Е.
Хемінгуея, "Смерть героя" Р. Олдінгтона, "Суперечка про сержанта Гришу" А. Цвейга. Дана
літературна течія також була примана і українським письменникам: Іван Дніпровський, Олесь
Гончар та ін. У сербській літературі цієї теми торкнувся Меша Селімович у своїх романах
"Мовчання" та "Фортеця".

Особливості "втраченого покоління": переконливість психологічних мотивувань, прийом

контрасту, з'єднання ліричного і натуралістичного, пейзаж, виразність, поєднання
об'єктивізму і стриманості з експресивністю, ефект поліфонії, культ факту, символіка кольору.
Також наявність ліричної прози, де факти дійсності пропущені крізь призму сприйняття
розгубленого героя, дуже близького автору; форма "загублених" розповідь від першої особи,
що припускає натомість епічно опису подій схвильований, емоційний відгук на них; ведучий
композиційний принцип - принцип "стислого часу" - короткий часовий відрізок, як правило,
кризовий у долі героя; проза доцентрова: вона не розгортає людські долі в часі і просторі, а
навпаки, згущує, ущільнює дію. Із вищезазначеного можна виділити наступний ланцюжок
подій: школа - наступ - фронт - шлях - труни.

Вони перетворили свої романи на романи - протести. Головна тема творів - доля молодого
покоління, яке стало жертвою Першої світової війни, де відображені війна, фронтові будні,
повоєнна дійсність.

Втрачене покоління - це молоді люди, покликані на фронт у віці 18 років. Серед героїв є ті, які
ще не закінчили школу. Після війни такі люди часто не могли адаптуватися до мирного життя.
У своєму романі "Повернення" Еріх Марія Ремарк зазначив: "Солдати, повернуті вітчизні,
Хочуть знайти дорогу до нового життя"

Герої творів - індивідуалісти, їх об'єднує спільне почуття - крах сподівань. Наприклад,

лейтенант італійської армії американець Фредерік Генрі ("Прощавай, зброє!" Е. Хемінгуея)
прямо говорить, що більше не вірить фразам про "славу", "священний обов'язок" і "велич
нації". "Я не створений, щоб воювати. Я створений, щоб їсти, пити", - каже Фредерік Генрі. Це
кредо всіх "загублених".

Сюжети "втраченого покоління" різноманітні: короткочасні, але сповнені щастя, любові

("Прощай, зброя!" Хемінгуея); марні пошуки колишнім фронтовиком свого місця в
повоєнному житті ("Солдатська нагорода" Фолкнера, "І сходить сонце" Хемінгуея); безглузда
і передчасна смерть одного з героїв ("Великий Гетсбі" Френсіс Скот).
Романи втраченого покоління, як правило, є автобіографічними. Наприклад, бойовий досвід
Олдингтона: у 1916 р. він почав службу рядовим, пізніше був проведений в офіцери і служив
на Західному фронті. У 1917 році він був поранений і лікувався в госпіталі [3]. Ремарк у 1916
році був призваний в армію, 17 червня спрямований на Західний фронт. 31 липня 1917 був
поранений у ліву ногу, праву руку і шию і провів залишок війни у військовому госпіталі у
Німеччині [4]. Війна різко змінила світовідчуття двох письменників. Тобто, Ремарк і
Олдингтон - солдати двох протиборчих армій, покликаних в один час на фронт. Згодом у
своїх творах "На Західному фронті без змін" і "Смерть героя" вони опишуть війну. Романи по
праву можна назвати антивоєнними. Річард Олдингтон описує історію життя окремої людини
від народження до смерті, тому книга написана у формі спогадів учасника про свого
однолітка, молодого англійського офіцера, який загинув у Франції в самому кінці Першої
світової війни. Роман Е.М. Ремарка "На Західному фронті без змін" оповідає про військове
життя Пауля Боймера, вчорашнього школяра, а сьогодні солдата, і також закінчується смертю
головного героя. Майже кожен з критиків, що будь-коли писав про роман "На Західному
фронті без змін", відзначав, що автор не зумів піднятися над світоглядом солдата, рядового в
усіх відношеннях, і його, автора, за це, природно, картали. Така вже традиція, така думка, і
вона здається настільки сама собою зрозумілою, що її нелегко заперечувати. Д. Задонський
спростовує цю думку, говорячи, що Ремарк не так не зумів, як не схотів піднятись над
світоглядом свого героя. "Це не одне й те саме, бо той, хто не зумів, просто такий самий
сліпий, а хто не схотів, не виказує себе, що він більше зрячий"

3. Життєвий і творчий шлях Е. Хемінгуея.

Видатний американський письменник Ернест Хемінгуей народився 21 липня 1899 року в
родині лікаря в Оук-Парку — передмісті Чикаго. В дитинстві йому доводилося разом з
батьком, який практикував у індіанській резервації, бувати у кварталах злиднів, убозтва,
страждань. Дитяча пам’ять зберегла на майбутнє і зморені обличчя мешканців резервації, і
побачені трагедії, і почуті сумні історії. Згодом ці враження стали основою для низки
оповідань Хемінгуея — «Індіанське стійбище», «Доктор і докторова дружина», «Десятеро
індіанців».
У вісімнадцять років Хемінгуей став журналістом і до кінця свого життя не переставав
вважати себе саме журналістом. Журналістська праця розвинула в ньому гостру
спостережливість, уміння писати лаконічно і змістовно. Саме ця робота допомогла йому
виробити надзвичайно важливий художній принцип: писати лише про те, що знаєш сам. «Я
знаю лише те, що бачив»,— заявляв Хемінгуей і писав про відоме, бачене, звідане, пережите.
У цьому — чи не основний секрет надзвичайної популярності його творів.
У 1917 році Хемінгуей добровільно пішов на фронт (до Європи він потрапив разом із
санітарним поїздом). Був тяжко поранений: під час операції лікарі вилучили з його тіла
більше двохсот осколків. Війна залишила по собі і рани душевні. Подібно до багатьох своїх
ровесників, Хемінгуей вийшов із пекла першої світової війни внутрішньо спустошеним.
Людей, які ще зовсім юними потрапили на фронт і там втратили і друзів, і віру в добро, і себе,
— цих людей назвали «втраченим поколінням». Хемінгуей прийшов у літературу як
представник цього покоління.
Слід зауважити, що не лише війна підірвала ідеали героїв Хемінгуея. Вже на самому початку
свого творчого шляху письменник створює образи людей, які втратили віру в суспільство, що
їх породило. Таким є Нік Адамс — герой багатьох оповідань Хемінгуея.
До теми «втраченого покоління», викинутого війною у життя без ідеалів і надії, Хемінгуей
звертається в романі «Прощавай, зброє!» (1929), Твір гнівно засуджує війну як явище
антилюдяне у своїй основі, спрямоване проти всього сущого на землі, як кривавий спосіб
розв’язання проблем, жодна з яких не варта нічого порівняно із життям людини. І
найстрашніший наслідок війни: ті, хто лишився жити, кого війна «помилувала», втратили все,
насамперед — самих себе.
У 1936 році в одному з кращих своїх оповідань «Сніги Кіліманджаро» письменник знову
звертається до проблем, що хвилювали його в період створення роману «Прощавай, зброє!».
Герой оповідання — письменник Гаррі, помираючи, перебирає у пам’яті все, що було ним
пережито і написано, й доходить сумного висновку про те, що «занапастив свій талант, бо
прирік його на бездіяльність, бо зрадив себе самого і все, у що вірив, занапастив пияцтвом…
лінощами, нероб-ством, снобізмом, пихою, марнолюбством — і сим, і тим, і ще хтозна-чим».
Творчість Хемінгуея кінця тридцятих років тісно пов’язана з його участю в антифашистській
боротьбі іспанського народу. Саме у цей період від описів бою биків і полювання на левів
Хемінгуей перейшов до висвітлення проблем соціальних. Він оповідає про життя іспанського
народу і зображує його вищим та моральнішим за правителів. У нарисі «Мадридські
шофери» (1938) автор заявляє: «Нехай, хто хоче, ставить на Франко, чи Муссоліні, чи на
Гітлера. Я роблю ставку на Іполіто» (Іполіто — простий іспанець, мужній шофер). Хемінгуей
зробив ставку на іспанський народ, бо народ безсмертний, він долає перепони і йде у
майбутнє. Іспанії, її народу, її історії присвячені п’єса «П’ята колона» (1938), сценарій
«Іспанська земля» (1938), роман «По кому подзвін» (1940).
У «П’ятій колоні» йдеться про боротьбу проти агентів-франкістів у Мадриді. Хемінгуей писав її
під артобстрілами, що надало їй життєвої переконливості. Письменник говорив про свою
п’єсу: «Недоліки її пояснюються тим, що вона була написана під час війни, а якщо в ній є
мораль, то вона полягає в тому, що у людей, які працюють у певних організаціях, лишається
надто мало часу для особистого життя». Так, у п’єсі герої (контррозвідники) своє особисте
життя приносять у жертву справі, якій служать.
Ернест Хемінгуей — учасник відомих іспанських подій: був військовим кореспондентом в
Іспанії у 1937— 1939 роках і бачив справжній героїзм народу, який бореться за свої права, за
свою свободу. Ці враження багато в чому визначили авторські підходи до художнього
відображення дійсності в романі «По кому подзвін». У творчому доробку письменника цей
твір став помітною віхою, оскільки в ньому з’являється герой, здатний боротися за свої
ідеали.
У роки другої світової війни Ернест Хемінгуей, подібно до багатьох чесних митців, виступає
проти фашизму. У 1942 році він видає антологію «Люди на війні» й у передмові до неї
розкриває зрадницьку суть Мюнхенської угоди 1938 року, учасники якої зайняли позицію
потурання Гітлеру. Хемінгуей живе у цей час на Кубі, але бере участь у воєнних діях: він часто
виходить у море із кораблями американського військово-морського флоту перехоплювати
фашистські підводні човни. Коли ж американські війська висаджуються у Нормандії, разом з
ними на землю Франції сходить військовий кореспондент Хемінгуей. Із зброєю в руках він
воював за визволення Парижа і разом із французькими партизанами увійшов у місто, яке так
любив.
Після закінчення другої світової війни Ернест Хемінгуей жив на Кубі. Змістом його життя
лишалася літературна творчість. У 1950 році він публікує книгу «За річкою, в затінку дерев».
Американський полковник Річард Кантвелл пройшов дві світові війни і, помираючи, не може
собі відповісти, за що саме він воював у своєму житті.
У 1952 році вийшла повість Хемінгуея «Старий і море» — філософська притча про людину і
світ. У характерній для Хемінгуея лаконічній, стриманій манері він створює книгу, що вражає,
хвилює, змушує замислитися над сенсом буття. У 1954 році за високий гуманістичний пафос
цього твору Хемінгуея нагороджено Нобелівською премією.
Останні роки Хемінгуей багато хворів, дуже страждав — фізично і морально… 2 липня 1961
року Ернест Хемінгуей покінчив життя самогубством.
4. Особливості сюжету і композиції роману «Прощавай, зброє!». Поетика
роману: лаконізм прози, підтекст, внутрішній монолог, принцип айсберга,
монтаж, «телеграфний стиль», роль лейтмотивів.
Роботу над романом "Прощавай, зброє!" Ернест розпочав у березні 1928 року і повністю
закінчив у США у червні 1929-го року. Під час роботи над цим твором, закінчив життя
самогубством батько автора. Ця подія ще раз нагадала письменникові про трагізм людського
життя і наклала трагічний відбиток на його власну долю. Вона відобразилась і на символіці
назви нового роману: в англійській мові вираз "A farewell to arms" одночасно означав і
"прощавай, зброє" і "прощавайте, руки" (руки тих, хто нас любив). Таким чином, з перших
сторінок роману звучала тема втрат, які переслідували головних героїв.
Дія роману "Прощавай, зброє!" безпосередньо була пов'язана з війною. Сюжет твору
заснований на реальному факті із життя автора - фронтового кохання між пораненим
лейтенантом і сестрою милосердя. Ця історія залишила такий слід у душі автора, що минуло
декілька років, перш ніж він зміг про неї розповісти. Даний твір - розповідь про війну і
кохання. Відштовхнувшись від власних реальних переживань під час Першої світової війни,
митець використав їх не стільки як основу сюжету, скільки як джерело, що забезпечило
художньо переконливу достовірність переживань героїв. Твір написано в тій самій манері і
витримано в тому ж композиційному ключі, що і "Фієста". Це роман з однією дійовою
особою, одним героєм, розповідь про декілька місяців його життя.
Цього справедливо вважали одним із найбільш соціально значущих творів автора. Перша
світова війна стала трагічним фоном книги, на якому відбулося становлення характеру героя.
Але не війну зображував автор. Епоху пропущено через свідомість її рядового учасника,
через долю звичайної людини - "негероїчного героя". Е. Хемінгуей свідомо уникав епічності,
описовості та філософської об'єктивності, натомість він свою ліричну розповідь доводив до
трагічного звучання. Такий тип оповіді не тільки збагатив антивоєнний пафос книги, а й
посилив звучання стоїчного песимізму, що ним був на той час позначений світогляд митця.
Війна і кохання, життя і смерть - усе органічно переплелося творі. Війна показана лише через
призму сприйняття головного героя і тих, з ким йому доводилося безпосередньо
зустрічатись: італійських солдатів, полкового священика, лікаря з госпіталю. "Хай їй чорт, цій
проклятущій війні" - говорили водії санітарних машин. Головний герой роману у ставленні до
війни пройшов кілька етапів. На початку твору досить іронічно розповідалося про війну і
мету, задля якої вона відбувалася: "На початку зими дощі полили не вщухаючи, а з дощами
прийшла холера. Та її скоро припинили, і зрештою у війську від неї померло всього сім тисяч
чоловік". Головний герой Генрі знав, що війна - це страхіття, а проте треба воювати до кінця.
Молодий і недосвідчений солдат, - він був впевнений у своїй недоторканості, у своєму
особистому безсмерті. Та ось і його поранено. Діалог зі священиком дещо змінив погляди
героя на війну. Італієць-священик побачив війну зсередини, вона понівечила його землю та
народ. Американець Генрі, навіть поранений, побачив її збоку, лише споглядав її наслідки.
Повернувшись із госпіталю до своєї частини, Генрі з жахом усвідомив, що війна калічила
людей не лише фізично, а й морально: блискучий хірург, делікатна людина, Рінальді втратив
любов до життя, спустошився духовно. Його оточили "морок і порожнеча, і більше нічого".
І, вжахнувшись такої сутності війни, Фредерік Генрі вийшов з неї, уклавши "сепаративний
мир". До цього він був самотній у чужій країні, армії та війні. І коли зникло те єдине, що
зв'язувало його з війною - добра воля, - залишився один проти всього ворожого світу. Коли
герой розповідав про своє дезертирство, втечу і врятування від польової жандармерії, автор
кожне його речення розпочинав із займенника "я". Тільки кохання - наче острівець
людяності, доброти - залишився у героїв.
За романом для Е. Хемінгуея, війна - найстрашніший і найяскравіший, але цілком
закономірний прояв ворожості всього світу до окремої людини. Адже це в мирний для них
час герої зазнали трагедії. Єдина опора у ворожому світі - кохання - вбило Кетрін. І більше для
Генрі не існувало нічого, і все, що було, виявилося марним. Людина залишилась наодинці з
собою.
-Введення у літературу "принципу айсберга", який на одну восьму височів над водою, а сім
восьмих його заховані під поверхнею. Прозаїк вважав, що саме так має творити митець: він
не повинен говорити все, більша частина змісту має бути закладена у підтексті. Поетика Е.
Хемінгуея характеризувала натяками та недомовками. Він змалював тільки факти, але за
ними легко вгадувалися складні психологічні процеси, душевні драми героїв. Уникаючи
деталізованих описів, авторських пояснень, "саморозкриття" персонажів, він перетворив
багато оповідань на короткі драматичні сцени, зменшив додаткові відомості до майже
драматургічних ремарок. Слова, байдужі й нейтральні, часто допомагали не виявити, а
навпаки, приховати думки і переживання.
5. Система образів роману «Прощавай, зброє!»; Фредерік Генрі і морально-
етичний кодекс Хемінгуея (особливості його етичної програми, індивідуалізм
героя як форма протесту проти жорстокості світу та війни, любов як вищий
моральний критерій).
Лейтенант Генрі, людина, опалена подихом війни. Війна жорстоко обдурила його він
добровільно став під італійські прапори, щоб захищати демократію, але виявився просто
картою в чиїйсь корисливій і нечистій грі і він більш не хоче нічому вірити -- ні чужим
обіцянкам, ні поклику власного серця. Він сховався за щитом цинізму. Але щит цей малий, а
емоції героя великі, і вони виказують себе на кожному кроці «Я, побачив, що очі в неї
заплющені. Я поцілував її в обоє заплющених очей». Скільки трагічної ніжності стоїть за цією
простою констатацією факту і починаєш розуміти, що Фредерікові Генрі зовсім не байдуже до
Кетрін Барклі й що саме тому він намагається образити, принизити кохану в думках своїх.
Щоб звільнитися від «наслання», щоб урятувати її і себе від майбутніх розчарувань.
Прагнення вірити, кохати, бігти на допомогу стрясає основи «кодексу». А бо ж, як сказав
Гайсмар, але не про лейтенанта Генрі, а вже про самого Хемінгуея « Справжні порухи душі
час від часу вихоплюються з-під контролю й виявляють себе -- від цього. І йде художнє
напруження кращих його книжок ».

Складний, суперечливий внутрішній світ Фредеріка Генрі зумовлює не тільки його болісне й
сильне, трагічне й людяне кохання до Кетрін Барклі, але і його поведінку на соціальній арені
Остаточно переконавшись у тому, що війна, в якій він брав участь,-- війна злочинна,
антинародна, лейтенант Генрі кинув зброю і втік до нейтральної Швейцарії. Його начебто
анітрохи не обходить навколишній світ, і всі його думи й почуття зосереджені на Кетрін, на її
пологах, на її смерті, на його переживанні цієї смерті як кінця всіх людських сподівань.

А почуття самотності ще посилено передбаченням неминучої утрати всього самого дорого.

Гинуть усі навколо -- гине від німецької кулі Аймо, від руки карабінерів багато інших, може
бути вчорашніх товаришів, жахлива хвороба грозить Ренальді, нарешті, смерть несе
найдорожче для Фредерика Генрі істота, і це представляється йому неминучим. «Тепер
Кетрін умре. От чим усе кінчається. Смертю. Не знаєш навіть, до чого все це. Не встигаєш
довідатися. Тебе просто жбурляють у життя і говорять тобі правила, і «у перший же раз, коли
тебе застануть зненацька, тебе уб'ють. Чи уб'ють нізащо, як Аймо. Але чи рано-пізно тебе
уб'ють. У цьому можеш бути впевнений. Сиди і чекай, і тебе уб'ють».

Але хіба так уже випадково і сам Хемінгуей, і його Філін Роллінгс із «П'ятої колони», і його
Роберт Джордан із «По кому подзвін» згодом опинилися в Іспанії, на боці республіки, що
боролася проти світового фашизму? Ні, ця можливість була закладена ще романом
«Прощавай, зброє», бо вчинок Фредеріка Генрі -- не звичайне дезертирство. Він не тікає від
смерті, він кидає виклик війні, виклик буржуазному світові, що розв'язав цю війну, виклик
колосальній і страхітливій бюрократичній політичній машині. Це його -- лейтенанта Генрі --
спосіб існування поза сферою досяжності законів капіталізму.

6. Життя і творчість Е.М. Ремарка.

ЛИЦАР ЧЕСТІ І ПЕРА. Ремарк — один з найпопулярніших письменників XX століття. У спогадах
сучасників він постає надзвичайно привабливою особистістю — яскравою, талановитою,
дотепною і… романтичною.
Еріх Марія Ремарк народився у 1898 році в місті Оснабрюк; його батько, палітурник, мав
невелику книжкову крамницю. Після закінчення школи у 1916 році Ремарк, обдурений
брехливою пропагандою, добровільно пішов на фронт першої світової війни; кілька разів був
тяжко поранений. Поступово прийшло прозріння, він відчув себе ошуканим. Фронтові
переживання визначили характер літературної творчості письменника, шлях до якої був
довгим і нелегким. Ким тільки не працював Ремарк у перше повоєнне десятиріччя! Вчитель
сільської школи, органіст, комівояжер, репортер, редактор спортивного журналу…
У 1929 році задуманий ще під час війни роман «На Західному фронті без змін» приніс
Ремарку світову славу. Тодішні видавці дійшли висновку, що цей твір став «найбільшим
європейським книжковим успіхом усіх часів». У романі письменник розповів про своє
покоління, про тих, хто став жертвою війни, навіть якщо уникнув снарядів. Це покоління
дістало ім’я «втраченого»: ідеали вчорашніх школярів були розстріляні війною. «Цивілізація»,
«прогрес», «гуманність» стали для них лише словами. Головний герой роману, Пауль
Боймер, говорить: «Нам було по вісімнадцять років, ми тільки починали любити життя і світ, а
нам довелося стріляти в них. Перший снаряд влучив в наше серце. Нас відрізано від
справжньої діяльності, від прагнень, від прогресу. Ми вже не віримо в них. Ми віримо у
війну». Це означає, що герої роману на власному досвіді переконалися: в світі панує зло. І
даремними виявилися їхні окопні страждання, марною була смерть Пауля, який загинув в
один із днів, коли у зведеннях верховного головнокомандування повідомлялось: «На
Західному фронті без змін».
Саме через цей роман нацисти люто зненавиділи Ремарка, бо, на їхню думку, «справжній
німець» не міг написати такий твір.
У другому своєму романі — «Повернення» (1931) — Ремарк знову пише про зневірених
фронтовиків, які не можуть знайти собі місця у повоєнному житті, тому що навколо бачать
тільки «фальш, пихату нікчемність і безпомічне самовдоволення». Революція 1918 року
роз’єднує їх: учорашній бойовий командир стріляє в свого солдата, який опинився на іншому
боці барикади. Дехто з них накладає на себе руки, божеволіє, попадає до в’язниці.
Повернення до миру і щастя не відбулося. Єдиною підтримкою в житті є «власні руки, або
зелене дерево, або подих землі».
Хоч Ремарк зобразив у «Поверненні» руйнування фронтового братерства, він не втратив віри
в цей осередок людяності й добра, бо знав: той, хто бачив смерть, навчився цінувати життя.
Тому третій його роман — «Три товариші» (1938) — став гімном міцній чоловічій дружбі, яка
допомагає існувати в хиткому повоєнному світі. Роман «Три товариші», найпоетичніший,
найсентиментальніший з усіх творів письменника, завершує своєрідну трилогію про
«втрачене покоління».
Після виходу «Трьох товаришів» Ремарка було позбавлено німецького громадянства. У 1939
році, напередодні другої світової війни, він переїхав у США. Фільми, зняті за його сценаріями,
були настільки популярними, що Ремарк, чужинець, емігрант, був визнаний неофіційним
«королем Голівуду». Тут він познайомився із Чапліном та Хемінгуеєм і став душею їхнього
товариства.
Нацисти продовжували переслідувати Ремарка. У 1943 році було страчено його сестру
Елфріду. Гестапо надіслало Ремарку рахунок «за сокиру і роботу»…
Антифашистська тема стала провідною в повоєнній творчості Ремарка. Він пише про
поневіряння емігрантів, які залишили гітлерівську Німеччину («Люби бли-жнього свого», «Тіні
в раю»), про опір фашизму («Тріумфальна арка», «Час жити і час помирати», «Іскра життя»),
аналізує причини виникнення фашизму і зас-терігає людство проти цього безумства («Чорний
обеліск»).
Після другої світової війни Ремарк, громадянин США (американське підданство письменник
одержав у 1947 році), живе у Швейцарії. Чи не тому він оселився в нейтральній країні, що не
міг повернутися на розшматовану, поділену на дві частини Берлінською стіною батьківщину?
В Західній Німеччині ще знаходили під-тримку профашистські ідеї, тому твори Ремарка
викликали обурення. У Східній Німеччині формувався тоталітарний режим, письменникові
дорікали за недостатню революційність його творів. А митець залишався вірним самому собі,
стверджуючи: «Мені завжди здавалося, що коли і варто до чогось прагнути, то де до
терпимості, незалежності, почуття гумору».
Викриваючи війну і фашизм, Еріх Марія Ремарк захищав все живе, любив людей такими,
якими вони є — грішними, нещасливими, замордованими тяжким, потворним життям.
Помер Ремарк у 1970 році.
7. Жанр і проблематика роману «Три товариші»:
- ретроспективне зображення війни в романі (мотиви болю, втрати,
розчарування) і розкриття трагедії долі представників «втраченого
покоління»,
В романі «Три товариші» оповідь, як і в двох попередніх («На Західному фронті без змін»,
«Повернення»), ведеться від першої особи. Оповідач бачить світ, сприймає людей, думає і
відчуває так само, як автор. Саме тому романи Ремарка стали художніми літописами доби,
ліричними творами про війну, людину і суспільство.
Роман — про долю трьох фронтових друзів. Тридцятилітній Роберт Локамп після війни
працював на залізниці, відав відділом реклами на фабриці гумових виробів, був тапером у
кав’ярні. Готфрід Ленц «кілька років тинявся по Південній Америці». Отто Кестер був пілотом,
студентом, гонщиком, пізніше придбав авторемонтну майстерню, де тепер і працюють усі
троє, заробляючи собі на життя ремонтом та продажем автомобілів.
Усі вони різні за вдачею. Готфріда Ленца друзі жартома називають останнім романтиком.
Отто Кестер — небагатослівний і педантичний. Роберт Локамп, хоч і навчився битися і пити не
п’яніючи,— «наївна душа». Основна риса кожного — надійність. Живуть вони за законами
фронтової дружби; підтримуючи один одного, воюють з навколишнім світом, із бідністю, з
нудьгою. На фронті їм було зрозуміло, де свої, де вороги. Тепер свої перетворилися на
ворогів: «Божевільний світ…» Життя пусте, дні минають, не лишаючи сліду. Вони вважають,
що зло пануватиме в світі вічно, тому марно прагнути щось змінити, сподіватися на краще. «І
що то ви за люди, ви, молоді! Минуле ненавидите, сучасне зневажаєте, до майбутнього вам
байдуже»,— каже пані Залевська, хазяйка пансіону, в якому живе Локамп. «Жалюгідне
плем’я»,— так характеризує їхнє покоління художник Фердинанд Грау. Старший на десять
років, він вважає, що поміж ними різниця «на ціле життя, на ціле тисячоліття».
Трагедія покоління тридцятирічних сягає років війни, адже юність героїв згоріла в її пеклі, а
разом з нею — все те, у що вони вірили. Зразу після школи — окопи, ураганний вогонь, газові
атаки, каліцтва, смерть товаришів і чекання власної передчасної смерті. Війна не полишає
їхньої свідомості і в мирний час, вона живе у спогадах колишніх солдатів.
Тема війни розкривається у внутрішніх монологах головного героя твору. Роберт Локамп
думає про війну і в день свого народження, підсумовуючи прожиті роки, і під час відпочинку
на морі.
Ми хотіли вирушити в похід проти брехні, егоїзму, жадоби й душевної інертності, бо все це
змусило нас до того, що ми пережили; ми були суворі, вірили тільки найближчому
товаришеві, тільки конкретним речам, що ніколи не зраджували нас,— небу, тютюну,
деревам, хлібові й землі… Але що з цього вийшло? Все стало брехнею, забулося. А хто не міг
забути, тому залишилися тільки безсилля, розпач, байдужість і горілка. Часи великих мрій,
мрій людських і навіть суто чоловічих, канули в небуття. Тріумфували заповзятливі. Корупція.
Злидні.
У романі відсутні докладні описи навколишнього світу. Калейдоскопічно, фрагментарно у
тексті з’являються сцени із життя Німеччини кінця двадцятих — початку тридцятих років;
саме у такий спосіб Ремарк створює гнітючу картину: безробіття, інфляція, невпевненість у
завтрашньому дні, злидні. Голодні перед багатими вітринами продовольчих магазинів. На
іподромі «люди найнижчого прошарку» закладають останнє, сподіваючись виграти. Музеї
наповнюють бліді тіні: «вони боязко ходили по залах, а їхні очі бачили не картини Ренесансу
або спокійні мармурові статуї античності, а щось зовсім інше». Це — безробітні. Вони стали
завсідниками музеїв, бо там — безкоштовне тепло. На аукціонах люди втра-чають останні
надії і гендлюють безсоромні ділки нової генерації, що «не нюхали пороху», такі, як Гвідо Tic
(«Шмаркач»). Якась жінка купує папугу, щоб було кого почути увечері. Ворожки та астрологи
провіщають майбутнє. Люди дичавіють, кулаками завойовують право щось заробити
Без теми нацизму була б неповною панорама життя Німеччини напередодні приходу до
влади Гітлера. Локамп здивований тим, що скромний фінансовий службовець, завзятий
філателіст, «лагідний, як ягня», прилучившись до політики («уже місяців зо два бігає на всі
передвиборні збори»), відчув себе «надлюдиною». «Справжній німець не просить
вибачення! А тим паче в якогось там азіата!» — так він реагує на пропозицію Роберта
вибачитись перед російським емігрантом графом Орловим.

- «фронтове братство» і кохання як останні вияви людськості.

Для Ремарка кохання, як і дружба,— найвища людська цінність. Проте молодим героям
роману, які повернулися з війни з «розбитими серцями», не так просто закохатися. «Кохання
— це омана»,— каже Ленц. Робертові Локампу судилося пережити велике почуття.
Еріх Марія Ремарк у романі осмислив проблеми життя та смерті, дружби, відданості та
любові. Для автора було важливим життя людини на війні. Роман належав до тих, що здатні
вплинути на душу людини. Саме ця книга змушує читача замислитись над життям. Важко
забути чудові враження після знайомства з твором, адже «Три товариші», книга не тільки про
війну та дружбу, а й про любов. Любов Роберта до Пат. Із задоволенням читачі спостерігають
за цим щирим, відвертим почуттям, яке з'являлося у героїв.

Адже, стосунки Роберта і Патриції - це справжній прояв високих почуттів. Усе починається так
само, як і у всіх післявоєнних пар телефонні дзвінки, вуличні прогулянки, відвідування
театрів, автогонок, і різко змінюється з першою спільною відпусткою героїв, під час якої у Пат
відкривається легенева кровотеча.

Ставлення Роббі до хворої, беззахисної дівчини характеризує з найкращого боку не тільки

його самого як віддану, надійну людину, а і його друзів. Коли у Гольман почалася та сама
кровотеча, вистачило лише одного дзвінка, щоб Кестер примчав із лікарем з іншого міста за
тисячі кілометрів.
Саме такі вчинки, свідчать про те, що бойові товариші Роберта завжди готові допомогти усім,
що в них є. І ніби-то все починає налагоджуватись. I ніби-то головні герої намагаються
повірити у щасливе майбутнє, як доля завдає Роббі та Отто страшного удару - помирає
Готфрід Ленц.

Він пройшов через всю війну, чотири рази був поранений, але куля наздогнала його вже у
післявоєнний час. «Коли його ховали, був ясний сонячний день… Ми стояли біля його могили,
знали, що його тіло, волосся , очі ще існують , а проте він пішов від нас і ніколи вже не
повернеться».

Тим часом, Патриція Гольман знаходиться у санаторії. Дівчина продовжує хворіти на

туберкульоз леденів. Роберт кохає Пат усім серцем, але яким трагічним може бути кохання,
коли синій любові залишилось жити до весни. А причиною всьому є війна. У випадку героїні -
це хвороба, яка виникла через недоїданням у дитинстві. Війна приносить нещастя! Патриція
йде з земного життя, сповнена любов'ю. Вона шкодує тільки про розлуку з Робертом. Все
інше дівчина вважає вдалим: вона розуміє, шо краще хотіти жити вмираючи, ніж прагнути до
смерті, ненавидячи життя
- машина як метафора людини і людськості.
8. Образна система роману.
Роберт Локамп – головний герой роману. Людина тонкої душевної організації, чутливий. Він
рефлексує та глибоко нещасний. Більшу частину дії він сидить в барі в пошуках забуття. Його
серце боляче поранили випробування військових років, втрати і відчуття хаосу навколо.

Йому вже виповнилося 30, але ні сім’ї, ні роботи, ні навіть свого будинку він не нажив. До
кризи середнього віку додався криза світогляду вцілілого солдата, який подумки все ще в
обороні.

Свої гіркі думи чоловік заглушає балаканиною і випивкою, але доля дає йому шанс
переглянути свою життєву позицію: він закохався і зробив подвиг, впустивши жінку в свій
наїжачений внутрішній світ.

Любов перетворює героя, він стає чуйним, уважним і навіть щасливим, його цинізм
поступається місцем сентиментальності. Однак всі його надії на майбутнє вмирають після
смерті Патриції.

Патриція Гольман – головна героїня роману «Три товариші», кохана Роберта. Болісно
красива жінка з тонкими рисами обличчя і стрункою фігурою. Зовнішня крихкість
пояснюється тим, що Пат хвора на туберкульоз.

У дитинстві вона пережила позбавлення, недоїдала, і в результаті, як і сотні таких дітей,

придбала затаєну в грудях смерть.

Дівчина, проте, весела і відкрита нових вражень. Вона щиро любить і дарує всю себе без
залишку. Почуття гумору, життєлюбність, чуйність і відкритість роблять її вірною подругою
товаришам Локампа.

Готтфрід Ленц – один з товаришів, «паперовий романтик». Молодий чоловік з легким і

веселим характером, заводила і холерик. Завжди в піднесеному настрої. Трохи балакучий,
часто іронізує, жартує і висловлює загальну думку.
Судячи з величезної кількості фотографій з різних країн, багато подорожував, можливо,
служив у розвідці. Теж має насичене фронтове минуле. Трагічно гине на мітингу фашистів, де
його смертельно ранять помилково.

Отто Кестер – серйозна і вдумлива людина, найпедантичніший персонаж в романі «Три

товариші». Під час війни був льотчиком, а після захопився аматорськими гонками,
переробивши кадилак в гоночний автомобіль. Саме йому належить майстерня, де працюють
всі товариші.

Він володіє практичною кмітливістю і вольовим характером, не раз виручає менш

пристосованих до існування друзів з біди.
Чуйний і добрий, сприймає біду Роберта, як свою, і занурюється в його проблеми з головою,
хоча сам живе не краще. Його щедрості Пат зобов’язана останніми місяцями свого життя,
насилу вирваними у хвороби.

Карл (гоночна машина кадилак) – винахід Кестера, феноменально швидкий автомобіль, не

раз перемагав у перегонах. Він же допомагає товаришам у будь-якій екстреній ситуації і
чуйно реагує на емоційний стан водія.

Випишіть із текстів романів 15 прикладів-цитат (авторських метафор, епітетів,

гіпербол), які, на Ваш погляд, найбільш вдало будуть відображати світовідчуття
представників втраченого покоління.

Література:
1. Давиденко Г. Й., Стрельчук Г. М., Гринчак Н. І. Історія зарубіжної літератури
ХХ століття : навчальний посібник. - Київ : ЦУЛ, 2011. - 488 c.
https://chtyvo.org.ua/authors/Davydenko_Halyna/Istoriia_zarubizhnoi_literatury_KhKh_stol
ittia/
2. Хом’як Т. Світові війни очима Е. М. Ремарка. Всесвітня література та культура,
2005. С. 29-31.
3. Чайка О. М. Проблема «втраченого покоління» у творчості Е. М. Ремарка.
Глухів, 2007. 46 с.
4. Денисова Т. Н. Літературний процес ХХ сторіччя [Текст] : Між двома
світовими війнами: людина і світ (Езра Паунд, Т.С.Еліот, Е.Хемінгуей,
Ф.С.Фіцджеральд, Дж.Дос Пассос, Т.Вулф, У.Фолкнер) / Денисова Т. // Вікно в світ. −
1999. − №5. − С.17−38.
5. Денисова Т.Н. Американська література XX століття. - Київ: Видавничий дім
«Київо -Могилянська Академія», 2012.
6. Затонський Д. Перечитуючи Ремарка // Вікно в світ. – 1999. – №2. Або
передмова https://chtyvo.org.ua/authors/Remark_Erikh/Tvory_v_dvokh_tomakh_Tom_1/
7. Затонський Д. Шлях через ХХ століття. – К., 1978.
8. Geschichte der Deutschen Literatur in 2 Bd, Bd. 1.
9. Illustrierte Geschichte der Deutschen Literatur in 6 Bd, Bd. 5-6.
10. https://www.britannica.com/biography/Ernest-Hemingway
11. https://www.britannica.com/biography/Erich-Maria-Remarque