1

ЛЕКЦІЯ №2
ТЕМА: Особистість як об’єкт наукового аналізу в самоменеджменті
План.
1. Поняття «людина», «індивід», «особистість», «індивідуальність» та їх
співвідношення.
2. Особистість як об’єкт наукового аналізу. Поняття «особистість» в
системі соціогуманітарного знання: філософський, психологічний,
соціологічний підходи.
3. Характеристика специфічних рис особистості.

1. Особистість як об’єкт наукового аналізу в самоменеджменті. Поняття

«людина», «індивід», «особистість», «індивідуальність» та їх
співвідношення.
Виходячи із назви курсу «Самоорганізація та професійний розвиток» ми
можемо зробити висновок, що головним об’єктом пізнання даного курсу
виступає людська особистість. Отже, для того щоб чітко усвідомити яким
чином буде здійснюватися її самоорганізація, насамперед необхідно з’ясувати,
що ж таке «особистість». Для цього спочатку необхідно здійснити аналіз понять
«людина», «індивід», «особистість», «індивідуальність».
Людина – це родове поняття, яке означає, що певна істота належить до
роду людського Homo sapiens. Людина – це біосоціальна істота. Тобто, природа
її біологічна. Організм людини функціонує за усіма біологічними законами. А от
сутність людини соціальна. Саме як людина, з усіма своїми видоспецифічними
рисами, вона може проявитися тільки у соціумі, у середовищі собі подібних. До
найважливіших видових рис людини належать:
- прямоходіння,
- наявність вищої форми відображення – психіки, свідомості,
- мислення,
- мова,
- здатності до праці,
- створення і виконання соціальних норм.
Індивід – це одиничний представник роду людського. Як представник
роду, він має усі родові ознаки. Крім того, індивід має індивідні ознаки,
зумовлені конституційними особливостями тіла, індивідуальними
особливостями структури мозку, психіки, природними задатками.
 2

Поняття «особистість» має найбільшу кількість визначень. Так,

наприклад, американський психолог Гордон Олпорт стверджує, що їх більше 50-
ти.
Причому слід зазначити, що існують і різні підходи до тлумачення
особистості: психологічний, соціологічний.
Що ж таке особистість?
По-перше, термін «особистість» характеризує «надприродну», соціальну
властивість людини.
По-друге, цим терміном визначається конкретний індивід як суб'єкт
діяльності.
По-третє, під особистістю розуміється соціальна властивість індивіда як
сукупність соціальних рис, характеристик, які інтегрувалися в процесі суспільної
взаємодії.
Виходячи із вищезазначеного можна дати наступне визначення:
Особистість — інтегральна (цілісна) сукупність соціальних
властивостей людини, що формується та видозмінюється протягом усього
життя у результаті складної взаємодії внутрішніх та зовнішніх чинників її
розвитку, активної взаємодії із соціальним середовищем. Соціальні властивості
особистості проявляються у її поведінці, спілкуванні, діяльності.
Формування особистості є результатом включення людини до існуючої
системи соціальних відносин шляхом засвоєння нею соціальних функцій, а
також усвідомлення своєї приналежності до соціуму. На рисунку 1 зображене
співвідношення понять «людина», «індивід», «особистість».

Рис. 1. Співвідношення понять «людина», «індивід», «особистість».

Індивідуальність – це людська особистість у прояві індивідуальної
своєрідності, неповторності, самості. І.І. Резьвицький у своїй праці «Личность.
Индивидуальность. Общество» писав: «если личность – это вершина развития
человека, то индивидуальность – это глубина проявления человеческой
личности».
Основа особистості – внутрішня самоорганізація
 3

Найбільш доступний людині шлях пізнання світу і себе починається лише

на рівні його особистості. Особистість є зовнішнім проявом внутрішнього ядра
людської істоти, що складається зі свідомості (своєрідної високоорганізованої
операційної системи, що діє на основі причинно-наслідкового аналізу),
підсвідомості (мабуть, хаотичного скупчення емоцій, образів та інтуїтивних
спонукань) і, можливо, узагальнюючої сутності, що сполучає окремого
індивідуума із загальним духовним світом одухотворених істот, якщо така має
місце).
Сама по собі особистість найчастіше визначається як сукупність
вироблених звичок та уподобань, психічних настроїв та загального тонусу,
соціокультурного досвіду та набутих знань, іншими словами, особистість – це
набір психофізичних рис та особливостей людини, його архетип, що визначає
повсякденну поведінку та зв'язок із суспільством та світобудовою.
Структура особистості:

У вужчому розумінні особистість спостерігається як прояв «поведінкових

масок», вироблених різних ситуацій і соціальних груп взаємодії.
Отже, прояви особистості є зовнішній бік роботи свідомості, підсвідомості
та душі. На рівні власної свідомості людина може піддати свою особистість
аналізу та встановити її основні властивості. Таким чином, особистість - це
відображення внутрішнього світу людини, що відкидається на дзеркальну
поверхню зовнішнього світу.
 4

2. Поняття «особистість» в системі соціогуманітарного знання:

філософський, психологічний, соціологічний підходи.
Витоки філософського пізнання проблеми особистості можна знайти в
філософії Стародавньої Індії, де людина мислилась як частина світової душі, а
людське життя розумілось як певна форма нескінченного ланцюга
перероджень; у ранній античній філософії, де людина мислилась як частина
Космосу, як мікрокосм, що був відображенням макрокосму. У класичній
античній філософії, зокрема в працях Платона, який у людській душі, що
тотожна соціуму, виокремлював три начала – розумне, афективне, жадаюче.
Аристотель розглядав людину як політичну істоту. У середньовічній
філософії, зокрема в працях Августина Блаженного і Фоми Аквінського, які
наголошували на божественній сутності людини, хоча перший обстоював
протилежність незалежних душі і тіла, а другий наголошував на особистісній їх
єдності.
З епохи Відродження виокремлюється особистість у сучасному її
розумінні, тобто не просто як окремість, що не зводиться до спільноти, а як
самоцінна соціальна індивідуальність, самостійно діючий соціальний
суб'єкт. Про це свідчать у тому числі етимологічні дослідження, які
демонструють, що саме до цього часу належить наповнення поняття
«особистість» (personality - англ., personnalite - франц.) сучасними змістовими
значеннями самостійності, унікальності, індивідуальності, з чітко
вираженим соціальним характером унікальності, що було пов'язано з
необхідністю протиставлення середньовічного поняття «людина», яке
тлумачилось як результат божественного промислу, продукт вищих сил.
Саме з епохи Відродження у соціально-філософській думці розгортається
великий дискурс з приводу природи і сутнісного наповнення особистості, який
триває і сьогодні. Починаючи з праць італійських гуманістів, які підносять
свободу, розум, активність, дієвий стиль життя, прагнення до земного
самоствердження і щастя як структурні складові особистісного начала.
Таким чином, філософські визначення особистості перетинають
кілька змістових ліній, які використовуються для розуміння особистості як
істоти:
1) природної;
2) мислячої (духовної);
3) діяльної;
4) предметної і, нарешті,
5) соціальної (суспільної).
 5

У психологічній науці особистість розглядається через призму

багатьох концепцій, які так і називаються - концепції особистості. Це:
- аналітична психологія (К.Юнг),
- антропологічна теорія (Ч. Ломброзо),
- біхевіоральні теорії особистості,
- гештальттерапія (Ф. Перлз),
- гуманістична психологія (К. Роджерс),
- розуміюча психологія (Е. Шпрангер), та багато інших.
Ураховуючи класичні підходи, сучасні психологічні концепції у
визначенні особистості базуються переважно на внутрішніх особливостях
людини з урахуванням впливу зовнішніх факторів. Зокрема, С.Л. Рубінштейн
визначає особистість як сукупність внутрішніх умов, через які переломлюються
зовнішні впливи.
Дискусія про природу особистості, що точиться зі стародавніх часів, у
другій половині XX ст. набула свого апогею (вищого щабля розвитку), зокрема в
науковій літературі СРСР. Хоча у більшості випадків роботи радянських вчених
базувались на принципах марксистсько-ленінської методології і були певною
мірою ідеологічно заангажовані, вони містять велику кількість наукоємного
матеріалу, який цілком вписується у загальносвітові традиції інтерпретації
проблеми людини і особистості. Йдеться про праці таких авторів, як Б. Ананьєв,
В. Ануфрієв, В. Асєєв, І. Бекешкіна, А. Бодалєв, А. Леонтьєв, К. Платонов, В.
Сержантов, І. Фролов та інші. Ключовими питаннями, що обговорювались
згаданими науковцями, були:
по-перше, про співвідношення біологічного, психофізіологічного і
соціального в особистості;
по-друге, питання про індивідуальність і неповторність особистості;
по-третє, про роль конкретної ситуації у її формуванні.
Особливої гостроти в той час набуло обговорення проблеми
співвідношення біологічного і соціального. Найчастіше цю проблему
розглядали в аспекті розвитку і формування особистості. Сутність однієї
концепції полягала у тому, що формування особистості розглядається як
засвоєння історичного досвіду попередніх поколінь шляхом залучення до
культури. При цьому визнається провідна роль біологічних начал і природних
задатків (біологізаторський підхід). У другому випадку, навпаки, провідна роль
віддається соціальному середовищу і вихованню (соціологізаторський підхід).
Підсумком багаторічної полеміки з приводу співвідношення природного і
соціального на початку 80-х років XX ст. було визнання того, що розуміння
 6

сутності особистості не можна наблизити, ані йдучи шляхом біологізаторства

(панбіологізму), коли формування особистості визначається лише генетично
зумовленими властивостями, а соціальні умови розглядаються як просте тло
діяльності, ані ідучи шляхом однобічної соціологізації (пансоціологізму), коли
особистість розглядається тільки як результат зовнішніх впливів, а її властивості
повністю детермінуються соціальним середовищем.
Пізніше дедалі більше набувала поширення ідея системного підходу до
розуміння особистості, згідно якого вона (особистість) є живою системою,
єдністю фізичного, психічного, соціального та духовного, успадкованого та
набутого.
Отже, сучасне бачення природи людської особистості полягає у тому,
що вона розглядається ширше аніж біосоціальна, тобто більш специфічна. Її
специфічність можна окреслити такими ознаками.
По-перше, у тривалому спорі про співвідношення біологічного і
соціального нібито забули про третій фактор – психічний. Природа особистості
визначається не лише задатками (біологічним) і соціальним середовищем і
вихованням (соціальним), а й внутрішнім «Я», тобто психічним. Під
«психічним» розуміється внутрішній душевно-духовний світ людини – його
свідомі і несвідомі процеси, воля, переживання, пам'ять, характер, темперамент
тощо.
По-друге, біологічне в людині відрізняється від природно-біологічного,
хоч і не є чимось надприродним. Це біологічне соціалізоване і окультурене, таке,
що змінило свою суть у процесі еволюції. У ході антропогенезу формується нова
істота - людина, що, виділившись із природи, несе в собі притаманні їй ознаки,
які не вичерпуються природним. Людина має нову якість, суть якої наука до
кінця ще не збагнула. Природу людини можна пояснити через поняття
«культура», біологічне і соціальне в якому знаходиться в перетвореному
(соціалізованому, окультуреному) вигляді.
Саме така багатовимірність людини окреслюється поняттями
«особистість» та «індивідуальність».
За А.Н. Леонтьєвим поняття «особистість» виражає цілісність, але
цілісність особливого роду. Вчений вважає, що особистістю не народжуються,
особистістю стають. На його думку особистість - це цілісність, що зумовлена
соціальними факторами.
В.І. Шинкарук тлумачить особистість як «суб'єкта суспільних відносин,
носія свідомості та системи суспільно значущих якостей».
 7

Синтезуючи дві основні концепції особистості: особистість як

функціональна (рольова) характеристика людини і особистість як її сутнісна
характеристика, А.Спіркін визначає особистість як індивідуальний вираз
суспільних відносин і функцій людей, суб'єкт пізнання та перетворення
світу, прав і обов'язків, етичних, естетичних та всіх інших соціальних норм.
Наведені визначення особистості та багато інших акцентують увагу на
соціально значущих рисах та якостях індивіда. Також особистість
визначається як істота цілісна, яка об'єднує у собі особисті, соціальні і
природні якості.
Проблема індивідуальності також вітчизняними дослідниками розумілась і
продовжує розумітись неоднаково. Одні автори вважають індивідуальність
властивістю особистості. Як зазначає В.М. Дьомін, «особистість - це така істота,
в якій загальні соціальні властивості знаходять індивідуально-неповторний
вираз, тому особистість - це завжди індивідуальність».
Інші автори категорію індивідуальність пов'язують виключно з
категорією індивід, а не особистість. Відповідно до такого підходу
індивідуальність є складовою цілісної природи індивіда як окремої людини, яка
розвиває і зміцнює свою особливість, а категорія особистість вбирає в себе усі
прояви людського, всі характерні ознаки, притаманні людині як представникові
людського роду.
Видається найбільш вдалим поєднання обох підходів, яке знайшло
втілення в працях Б.Ананьєва і К.Платонова. Б.Ананьєв вважав, що
індивідуальність - це не лише сукупність індивідуально-психологічних
особливостей, вона являє собою єдність і взаємозв'язок властивостей
людини як особистості і суб'єкта діяльності, в структурі якої функціонують
її індивідуальні властивості, розуміючи індивідуальність як вищу ланку в
ієрархічній тріаді «індивід - особистість – індивідуальність» К.Платонов
проблему індивідуальності розглядає як систему особливостей людини як
індивіда, як організму і як особистості.

3. Характеристики специфічних рис особистості

В сучасній науковий літературі для характеристики специфічних рис
особистості застосовують категорії «властивості», «особливості» і «якості».
Заслуговує на увагу дослідження К. Платонова з приводу співвідношення цих
понять. Згідно з автором найбільш широкою категорією є властивість, яка
відбиває все, що притаманно людині як індивідові.
 8

Особливість є тією властивістю, яка відрізняє індивіда від інших. Вона

може бути стійкою і значущою, значущою лише за певних умов або зовсім
незначною.
Якість являє собою найбільш суттєву властивість, що дає будь-якому
феномену визначеність. Зі зміною якості людини змінюється її сутність. Якість -
це завжди властивість, але не будь-яка властивість є якістю.
Найбільш суттєвими якостями дослідник вважає атрибути особистості,
якими є її усвідомленість, динамічність, активність і неповторність.
К. Платонов якості особистості класифікує за чотирма критеріями:
1) біопсихічні і психофізичні якості (стать, вік, конституція тіла,
особливості будови мозку, темперамент, задатки тощо);
2) психічні якості, які залежать від особливостей психічних процесів
(когнітивних, емоційних, вольових). Ці якості будуть виражатися в особливостях
мислення, пам’яті, уваги, прояві емоційної сфери;
3) якості, пов’язані з досвідом: знання, вміння і навички;
4) соціально зумовлені якості, які сформувалися в процесі різноманітних
форм діяльності, у спілкуванні, в соціальних відносинах, моральні якості.
Той чи інший набір природних, соціальних, моральних, психологічних,
естетичних та інших якостей особистості визначає її індивідуальність.
Всі особистості унікальні і неповторні, але водночас у багатьох з них є
спільне, типове, зумовлене тим, що вони формувалися під впливом однакових
соціокультурних умов. На основі спільного типового розробляються типології
особистості. Причому типології особистості, що розробляються у межах різних
наук, істотно різняться між собою.
Особливу роль у розробленні проблематики типології особистості
відіграє соціоніка як наука, що вивчає стійкі типи людей, людських
колективів на основі енерго-інформаційного обміну між ними, соціально-
психологічну типологію особистості та міжособистісних відносин.

Питання для закріплення:

1. Проаналізуйте поняття: «людина», «індивід», «особистість»,

«індивідуальність».
2. Поняття «особистість»: філософський, психологічний, соціологічний
підходи.
3. Які категорії застосовують характеристики специфічних рис
особистості? Пояснити їх суть.
 9

Завдання до Теми 2:
Підібрати і проаналізувати декілька визначень поняття "особистість".
Використовуйте при цьому різні енциклопедичні словники та підручники (з
психології, соціології, філософії). Порівняйте поняття "особистість" з іншими
поняттями "людина", "індивід". В чому, на вашу думку, полягає головна
відмінність між ними.

Особистістю є соціалізований індивід, котрий утілює найсуттєвіші

соціально значущі властивості. Особистістю є людина, котра має свою життєву
позицію, що утвердилася внаслідок тривалої і клопіткої свідомої праці, їй притаманні
свобода волі, здатність до вибору, відповідальність.

ОСОБИ́СТІСТЬ, тості, жін., книжн. Конкретна людина з погляду її культури, особливостей

характеру, поведінки і т. ін.; індивідуальність, особа (з тлумачного словника)

ОСОБИСТІСТЬ — це конкретна людина, яка є представником певного суспільства,

певної соціальної групи, займається конкретним видом діяльності, усвідомлює своє ставлення
до навколишнього світу і наділена певними індивідуально-психологічними відмінностями

Людським індивідом народжуються, а особистістю стають. На відміну від

індивіда й індивідуальності, сутність яких формується переважно на основі
біологічної природи людини, сутність особистості спирається головним чином на
її соціальні якості. Поняття “особистість” містить сукупність усіх соціальних
ролей даної людини, усіх суспільних відносин, найважливішими серед яких є
ставлення до громадського обов'язку, а також до установок суспільної моралі.

Особистість, таким чином, являє собою системну якість. Її індивід набуває у

своїй практичній діяльності, зокрема в роботі й у спілкуванні з іншими людьми.
Індивід тільки тоді стає особистістю, коли він задіяний у суспільних відносинах,
у спілкуванні з людьми. Тому поняття “особистість” слід розкривати через
практичну діяльність, бо саме вона є основою формування і розвитку
особистості. Отже, основу особистості становить стійка система
суспільновагомих рис, що знаходять свій вияв в активній участі в суспільно-
економічному і культурному житті суспільства і можливості певного впливу на
події, які відбуваються в суспільстві, а іноді й у світі.

Фізична складова особистості – це тіло або тілесна організація людини,

найбільш стійкий компонент особистості, заснований на тілесних властивостях і
самовідчуттях. До фізичної складової особистості також часто відносять одяг і
домашнє вогнище, що є важливою характеристикою сутності особистості.
Недаремно з цього приводу говориться в прислів’ї, що “людину стрічають по
одягу”. До компонентів фізичної складової особистості можна також віднести
все те, що зроблено її руками, а також інтелектом – побутові прикраси,
колекції, рукописи, листи і т. д.

Духовна складова особистості являє собою той невидимий стрижень, ядро

нашого “Я”, на якому базується вся структура особистості людини. Це
 10

внутрішні, духовні стани, що відбивають спрямованість особистості до певних

цінностей і ідеалів. Духовність людини не є чимось зовнішнім, її не можна
придбати шляхом освіти чи наслідування кращим зразкам духовності. Історія
знає багато прикладів того, як інтенсивне духовне життя (мудреців, учених,
діячів літератури і мистецтва) ставало запорукою не тільки фізичного
виживання, але й активного довголіття.

Соціальна структура особистості формується в процесі спілкування людей,

починаючи з первинних форм спілкування матері і дитини. По суті, вона являє
собою систему соціальних ролей людини в різних групах, частиною яких вона є.
Існує теорія соціальних ролей американського соціолога Толкотта Парсонса.
Відповідно до цієї теорії кожна особистість у системі відносин відіграє певну
роль: батька, керівника, підлеглого, сина, чоловіка і т. д. Усі форми
самоутвердження в професійній, суспільній діяльності, дружбі, любові,
суперництві формують соціальну структуру особистості.