Філософія/ ІСПИТ

1. Зародження філософської думки, її культурно-історичні передумови.

Зародження філософської думки, її культурно-історичні передумови
Філософія виникла з необхідності осмислення людиною себе, своєї сутності та
навколишнього світу. Свій зміст вона бере з практики освоєння людиною дійсності, з
висновків і результатів конкретно-наукового пізнання людиною світу, з народної мудрості та
з логіки власного розвитку.

Філософія виникла як теоретичне осмислення і дальший розвиток попередніх типів

світогляду. Тобто з точки зору розвитку людства можна виділити такі типи світогляду як:
міф, релігія і філософія. Будучи первісною формою, міфологія була єдиною формою
суспільної свідомості тому й містила в собі у нерозчленованому, зародковому вигляді всі
наступні форми суспільної свідомості –релігію, мораль та ін (також філософію).

Вона відображала специфічні риси первісного людського колективу, тобто вони були
притаманні йому лише в тій мірі в якій він належав до певного колективу. Первісні люди не
розповідали міфи, а колективно їх “переживали”, “відтворювали”. Це було тому, що первісні
люди мислили образами, було відсутнє абстрактне мислення.

Наступною формою світогляду була релігія. специфічною її ознакою є віра в існування

надприродніх сил (Бога, духа, чортів та ін. ) та втручання їх в дійсне життя. тут має місце
поділ на посейбічний та потойбічний світ.

Виникнення релігії звязане із появою в людській голові здатності до абстрактного мислення.

Головними і невідємними частинами релігії є:

1. концептуальний елемент – сукупність вірувань, уявлень, міфів, ідей даної релігії.

2.релігійні почуття; 3. культові дії, обрядові настрої.

Релігія не аргументує свої положення, а сприймає їх на віру.

Вона побудована на догмах, які непотребують доведення.

Наступною історичною формою світогляду є філософія. це перша наукоподібна форма

світогляду. Філософія виникає внаслідок подальшого розвитку практично-матеріальної
діяльності людини, становлення наукового розуміння нею світу, що протилежне релігійному.

Філософський світогляд виник і розвивався у рабовласницькому суспільстві (Індії, Китаю,

Греції), в умовах поглибленого поділу праці від фізичної, руйнівння традиційних звязків і
шаблонів поведінки людей родового суспільства. Спільними рисами всіх форм суспільної
свідомості є те, що вони виникли в процесі практичної діяльності людини.

Саме в цей час і спостерігається перехід від міфологічного світобачення до філософського.

Але становлення суто філософських поглядів як теоретичної форми сприйняття світу
датується більш пізнім часом - XIII - XI ст. до н.е. При цьому слід наголосити, що
виникнення філософії в країнах Сходу (Китаї та Iндії) є тривалим процесом, що здійснювався
на фоні древньої міфології. Це знайшло своє відображення у специфіці філософських
концепцій, напрямків і шкіл. На зміну жрецям приходять мудреці (філософи), які, на відміну
від своїх попередників, не займаються тлумаченням волі Неба, а намагалися пояснити
сутність природи і людини, розкрити їх взаємозв’язок і взаємодію, визначити місце людини у
суспільстві, її відношення до влади, закону.

Перші відомості із філософії знаходимо у Єгипті і Вавілоні. Однак це ще не були

філософські системи, а скоріше якісь уривчасті знання з геометрії, астрономії і медицини.
Уже сформовані філософські системи, які дійшли до нас, знаходимо у стародавньому Китаї
та Iндії.

2. Поняття світогляду, його структура.

Світогляд – комплексне уявлення людини про світ, та місце людини в ньому. Через
світогляд завжди відшукується смислова основа буття, та відбувається прилучення
до духовного світу, як предків так і сучасників.

У загальній структурі світогляду визначають такі рівні: світовідчуття, світосприйняття

та світорозуміння.

Від характеру людських відчуттів (приємних чи неприємних) залежить утворення

загального образу світу та його оцінки як ворожого й небезпечного чи, навпаки,
прихильного до людини, тобто складається та чи інша модель світосприйняття
(гармонійно-оптимістична або стурбовано-песимістична). Але найбільш зрілим
рівнем світогляду постає світорозуміння, де інтелектуальний компонент вже значно
переважає над емоціями, страхами та віруваннями, де знання набувають найбільшої
ваги і авторитету.

Структурні компоненти світогляду:

 почуття
 віра
 переконання
 знання
 цінності.

. Історичні типи світогляду

Міф – такий спосіб освоєння дійсності, при якому світ одухотворяється.

Міф основується на фактах, в ньому нема брехні. Факти коментуються довільно,

тому поєднується об*єктивність та фантастичність. Міф поетичний, його завдання
поєднати покоління, виробивши загальні норми.

Релігія(благочестя, святиня)-такий спосіб освоєння дійсності, коли вона подвоюється

на земну і потусторонню. В основі релігії лежить віра в існування потойбічної сили та
її домінуючу роль в світі. Релігія несе позитивне призначення: виробляються
загально-людські цінності, моральні та культурні норми; зберігається та поширюється
писемність. Негативним є те, що релігія забороняє свободу думки, вороже ставиться
до представників інших релігій.

Філософія виникає в результаті наступних передумов:

1) накопичуються знання, які не були потрібні міфу та релігії;

2) розподіл суспільства на рабів та рабовласників;

3) виникнення вільного часу, який дозволяє формуватись людям, які займаються

інтелектуальною працею професійно;

4) руйнування старих цінностей та норм змушує шукати нові та звертатись до

власних сил та розуму.

Наука виникає в 17ст, проте формування математики, фізики розпочинається з

античності. Філософія не є наукою, тому що немає дослідної бази. Проте філософія є
наукою, тому що має об*єкт дослідження, має категоріальний апарат, позичає
матеріал конкретних наук. Філософія є самосвідомістю світогляду,її ядром, передає
дійсність системі гнучких понять.

3. Філософія і світогляд.

Всі філософські системи в залежності від визнання першопочатку можна визначити

як:

матеріалізм – обирається речовинний першопочаток;

ідеалізм – духовний початок;

суб*єктивний ідеалізм – першопочатком вважає свідомість особистості;

об*єктивний термін першопочатку покладає незалежну від людини свідомість, ідею,

психічну енергію;

дуалізм вважає рівнозначними духовний та матеріальний першопочаток;

деїзм вважає, що світ створений Богом, який після цього не втручається в цього
розвиток.

Функції філософії:

- світоглядна — філософія допомагає людині знайти й обґрунтувати свої життєві

орієнтири, з'ясувати зміст і значення життєвих пріоритетів та цінностей;

- пізнавальна — завдяки дослідженню загальних проблем пізнання філософія

озброює людину орієнтирами в пізнавальній діяльності, критеріями та ознаками
правильного руху на шляху до надійних, достовірних знань;

- логічна — філософія сприяє формуванню культури людського мислення,

виробленню критичної неупередженої позиції у міжіндивідуальних та соціально-
культурних діалогах;

- соціально-адаптивна — філософія допомагає зорієнтуватися у складних, строкатих,

розмаїтих проявах суспільного життя і виробити власну соціальну позицію;

- критична — проявляється в опозиції філософії до емпіричної дійсності, до світу

повсякденної реальності, руйнуванні звичних стереотипів та забобонів, пошуку
шляхів до більш вдосконаленого, людяного світу;
- виховна — філософія прищеплює інтерес і смак до самовиховання, сприяє
посиленню потягу людини до самовдосконалення, творчого підходу до життя, пошуку
життєвих сенсів. Дійсність розглядається не з точки зору існуючої, а належної.

До основних проблем відносяться:

- аксеологічні;

- антологічні ( вчення про буття);

- етичні ( правила поведінки);

- антропологічні ( вчення про людину);

- носеологічні.

3. Відношення «людина-світ» як основна світоглядна

проблема.

Світогляд у широкому розумінні — сукупність усіх поглядів на світ: природознавчих,

суспільствознавчих, етичних, естетичних, релігійних, міфологічних, філософських та ін. А
світогляд у вузькому розумінні — це власне філософське світобачення. Однак історія
людства на Землі показує, що світогляд у широкому розумінні — це далеко не проста
сукупність усіх поглядів на світ, а у вузькому розумінні його зміст не вичерпується самою
філософією.Під світоглядом слід розуміти результат духовного осягнення людиною,
людством світу. Об'єкт світогляду — світ як цілісність. А предмет світогляду — відношення
"людина — світ". Тобто центром уваги світогляду є питання про співвідношення активної,
цілеспрямованої, розумної частини світу зі світом — як об'єктивно існуючою цілісністю.
Світогляд у сутнісному розумінні — це сукупність образів і уявлень чи система понять і
категорій, яка підпорядкована процесові визначення місця людини, людей у світі, їхнього
історичного походження і призначення.А виходячи з природи людини, світогляд є системою
узагальнених почуттів, інтуїтивних уявлень і теоретичних поглядів на навколишній світ і на
місце людини в ньому, на відношення людини до світу, до самої себе і до інших людей.
Водночас світогляд — це система основних життєвих настанов людини, певної соціальної
групи і суспільства.Отже, наявність світогляду є виявом системності духовності людини,
суспільства і водночас показником зрілості не лише особистості, а й соціальних груп, тих чи
інших політичних сил.

Світогляд — це різнорівневе духовне утворення, в якому органічно поєднуються житейське

бачення світу, розсуд і пересуди, а також наукові, художні й політичні погляди тощо.
Розвиток світогляду відбувається шляхом зміни форм практичного освоєння людиною світу і
її теоретичного самоусвідомлення.

Тому світогляд — найвища форма самоусвідомлення людини, логічно впорядкована система

світовідчуття, світосприйняття та світорозуміння. Основою цієї впорядкованої системи є
певний категоріальний апарат і логічні вибудови доведень та обґрунтувань, духовно-
практичне освоєння світу. У світоглядній культурі світові наявного буття протиставляється
світ мети, світ ідеалів, цілей і сподівань, а також уявлення, почуття, ідеї, знання, вірування і
переконання, опосередковані досвідом особистості і які є основою формування її життєвої
позиції.Образно висловлюючись, світогляд — це цілісна картина світу, в якій головний
сюжет — відношення "людина — світ", а головна дійова особа — людина.
 4. Структурні елементи світоглядну: знання, цінності, норми.
Світогляд - це сукупність поглядів та уявлень людини про світ ,які визначають її ставлення
до різноманітних явищ дійсності,життєву позицію та ціннісні орієнтації.

Світогляд - складна і суперечлива єдність знань, ідеалів, мрій, цілей, сподівань, інтересів,
бажань, надій, вірувань, переконань, емоцій, почуттів, поглядів на сенс і мету життя, котрі
визначають аспекти мислення та норми діяльності особи.

Через світогляд завжди відшукується смислова основа буття та відбувається прилучення до

духовного світу як предків, так і сучасників.

Світогляд - багатовимірне і складне утворення, що характеризує активне самовизначення

людини, динаміку її певного способу життя й думки.

Світогляд - необхідна складова людської свідомості взагалі, яка поєднує різні щаблі як
загальнолюдського, так і особистісного досвіду.

Головними поняттями світогляду є світ та людина. Він відображає не стільки об'єктивне

бачення скільки суб'єктивне. Головним завданням постає формування загальної картини
світу.

У процесі свого розвитку світогляд знайшов своє віддзеркалення у формах

міфології,релігії,та філософії.

У своїй основі світогляд має таку структуру : світовідчуття(емоційно-психологічний

рівень),світосприйняття (певний досвід формувань уявлень про світ з використанням
наочних образів),світорозуміння (пізнавально-інтелектуальний рівень).

5. Історичні типи світогляду: міфологія, релігія, філософія.

Для розуміння сутності світогляду важливо знати, як він виник, етапи його розвитку, чим
відрізнялися його ранні етапи від наступних, більш зрілих. Для розкриття специфіки
сучасного світогляду, ЙОГО функцій необхідно уявити цей шлях, перші кроки, джерела
сьогоднішнього світорозуміння, тобто заглянути в історію формування світогляду.

Історичними формами світогляду прийнято вважати такі: міфологія, релігія, філософія.

Оскільки філософії як світоглядові присвячено окремі питання, зупинимося спочатку на
короткій характеристиці міфології і релігії, з'ясуємо основні риси цих явищ.

Найбільш ранньою формою світогляду є міфологія. Вона виникала в первісному суспільстві.

У міфах людина насамперед прагнула відповісти на так звані космічні питання: походження
та будова світу; виникнення та сутність найбільш важливих явищ природи. У міфах
відображались думки про майбутню загибель світу та можливе його відродження. Значна
увага приділялася також питанням походження людини, її народження та смерті, труднощам
та випробуванням, що стояли на її життєвому шляху. Важливе місце в міфах відводилося
культурним досягненням, які відігравали особливо важливу роль в життєдіяльності людей, –
добуванню вогню, землеробству, звичаям, обрядам тощо.

У цілому міфи виконували надзвичайно важливі функції. Вони допомагали усвідомити

зв'язок минулого із сучасним і майбутнім, завдяки ним складалися колективні уявлення
певного народу, забезпечувався духовний зв'язок поколінь. Міфи сприяли виробленню та
збереженню суспільної системи цінностей, успішному впровадженню норм поведінки.

Основні риси міфологічного світогляду:

– уявлення про кровно-родинні зв'язки природних сил та явищ. З тим щоб подолати
відчуження природи в первісному суспільстві, якось пояснити незрозумілі природні явища,
коли людина не здатна була пояснити їх, повністю залежала від них і була безсилою
подолати негативні наслідки природних явищ, вона переносила людські риси на
навколишній світ;

– персоніфікація, уособлення природних сил та способів людської діяльності. Явища

природи отримували певні імена, "оживлялися" з тим, щоб пояснити їх, щоб була змога
звернутися до них, "задобрити", принести жертву тощо;

– міфологічне мислення оперує образами, а не поняттями. Картина відображення дійсності

постає як поєднання реальності й фантазії, природного і надприродного, думки й емоції.
Майже відсутнє абстрактне мислення, узагальнення, аналіз, класифікація. Подібне мислення
спостерігаємо у дітей, художників, поетів;

– міфи сприймалися як реальність, що не потребує доказовості, обґрунтування та перевірки.

Все сприймалося на віру, не було ніяких сумнівів. Міф передавався від покоління до
покоління, від народу до народу, не було навіть думки щодо перевірки, підтвердження
практикою;

– людина розумілася як іграшка в руках природних чи надприродних сил, її життєвий шлях

визначався долею, фатумом. Вважалося, що всі людські дії, вчинки, весь життєвий шлях
було наперед визначено. Звідси – пасивно-пристосовницька поведінка людини.

У міру розвитку суспільного життя, переходу від його первісних форм до більш високих, міф
втрачає своє значення як особливий ступінь розвитку суспільної свідомості. Виникає потреба
в пошуку нових відповідей на ті самі корінні питання світогляду – про походження світу,
людини, культурних навичок, сенсу життя, таємниці народження і смерті, соціального
устрою. На них прагне дати відповідь нова історична форма світогляду – релігія.

Як і міфологія, релігія вдається до фантазії і почуттів. Але на відміну від міфу релігія
розрізняє земне і неземне, надприродне, вона розводить їх на два протилежних полюси.
Релігія формувалася на основі постійного вторгнення в життя людей "чужих" їм природних і
соціальних процесів. Ці таємничі, непомірні сили усвідомлювалися безсилими перед ними
людьми як "вищі сили". "Вищі сили" виступали як уособлення добра і зла, як демонічні і
божественні начала. Звідси – поєднання страху і поваги у людей, прагнення знайти захист і
порятунок у зверненні до божественних сил.

Основні риси релігійного світогляду:

– поділ світу на поцейбічний ("земний") і потойбічний ("небесний");

– віра в існування надприродних сил та відведення їм головної ролі у світобудові та житті

людей;

– наявність культу – системи усталених ритуалів, догматів;

– поклоніння Богові як вищій істоті.

 6. Структура філософського знання
Все різноманіття філософських проблем можна звести до п'яти основних груп ', онтології,
гносеології, аксіології, праксеологии і антропології. Ці п'ять груп проблем формують
структуру будь-якого філософського знання. Онтологія - філософське вчення про буття і
суще. Гносеологія - філософське вчення про пізнання. Аксіологія - філософське вчення про
цінності. Праксеологія - філософське вчення про дію. Антропологія - філософське вчення
про людину. Всі розділи філософського знання співіснують в кожній конкретній
філософської теорії: наприклад, неможливо побудувати концепцію дії - праксеологію, не
вирішивши проблем аксіології, антропології або онтології. Рішення онтологічних проблем
неминуче виводить думку на проблеми пізнання і істини. Антропологічна проблематика
фокусує в собі все інші філософські теми, а гносеологія, як говорив Іммануїл Кант, виникла
із потреби вирішити антиномію людської свободи, тобто з антропології та онтології.

Іммануїл Кант [1] запропонував таку структуру філософії: вчення про чистому розумі -
гносеологія, вчення про практичне розумі - аксіологія і праксеологія, вчення про естетичну
здатності судження - аксіологія. Всі три розділи підводять до "останнього" філософського
питання: "Що таке людина?", Тобто до антропології. Іммануїл Кант не говорить окремо про
онтологічну компоненті філософського знання, але проблеми онтології обговорюються у всіх
трьох його основних творах: "Критиці чистого розуму", "Критиці практичного розуму",
"Критиці здатності судження".

Інший філософ, Едмунд Гуссерль [2] , також передбачає схожу модель філософського
знання. У роботі "Криза європейських наук і трансцендентальна феноменологія" він пише:
"Форми розуму тематізіруются в науці про пізнання ... в науках про справжню і справжньої
оцінки ... про етичному вчинку ... при цьому розум - це загальне позначення" абсолютних " ,
"вічних", "надвременной", "безумовно" значущих ідей та ідеалів ". Таким чином, Гуссерль
задає схожу структуру філософії: гносеологія, аксіологія, праксеологія і онтологія.

Крім основних груп філософських проблем, які формують ядро філософії, в філософському
знанні існують дослідження, безпосередньо пов'язані з конкретною частиною духовної
культури або формою суспільної свідомості: філософія науки, філософія історії, філософія
мистецтва, філософія релігії, філософія міфології, (філософія політики. Кожен з цих
елементів спирається на ідеї і принципи, які формулюються в "ядрі" філософського знання -
онтології, гносеології, аксіології, праксеологии і антропології.

У різні епохи на перший план виходив той чи інший розділ філософського знання, тоді як
інші продовжували існувати на периферії. Наприклад, в Античності і в Середні століття
домінувала онтологічна проблематика, в епоху Відродження в центрі уваги філософів були
антропологія і проблеми людини. У Новий час і в епоху Просвітництва філософи
переймалися гносеологическими питаннями, а вся філософія фактично зводилася до питання
про адекватне, універсальному пізнанні. У сучасній філософії увагу сконцентровано
насамперед на антропологічної і аксіологічної проблематики, а теми буття, його пізнання,
істини (тобто онтологія і гносеологія) відходять на задній план. Однак і в філософії XX ст.
були створені дві грандіозні онтологічні системи - феноменологія Едмунда Гуссерля і
фундаментальна онтологія Мартіна Хайдеггера [2] . Крім того, саме в сучасній філософії був
ясно окреслений праксеологічний компонент філософського знання, що став, наприклад,
головною сферою філософського дослідження в американському прагматизмі [4] .
 7. Буденний і теоретичний світогляд, світосприйняття і світорозуміння.
Через форми відображення і відповідні їм об’єкти. За такого підходу світогляд прийнято
структурувати, поділяти на буденний та теоретичний. Традиційно вони називаються рівнями
світогляду.

Буденний світогляд виникає як відображення щоденної діяльності людини. Передусім через

почуття, настрої, емоції, логічно не оформлені уявлення.

Буденний світогляд відображає світ і людське буття, як правило, без з’ясування їхньої
сутності, причин, усвідомлення закономірностей виникнення. Буденний світогляд емоційно
забарвлений. Він рухомий і мінливий. Сукупність уявлень про світ і людину не
вимальовується у логічно струнку, завершену за формою картину.

Буденний світогляд, як правило, позбавлений моменту самоусвідомлення. Людина не прагне

пояснити сама собі, чому у неї таке бачення світу, саме таке ставлення до самої себе,
довкілля, інших людей. У своїх буденних світоглядних уявленнях вона не тяжіє до
усвідомленого вибору цілей і цінностей свого існування.

Буденний світогляд створює у людини емоційно забарвлену модель світу та власного буття у
ньому. Нерідко їй властиве полярне бачення, коли людина ділить усі явища на «свої» і
«чужі», «добрі» і «злі». Ставлення людини визначається не осмисленими оцінками, а
почуттями любові чи ненависті, особистими і груповими симпатіями й антипатіями.

У філософській літературі буденний світогляд нерідко називають світовідчуттям, яке

визначають як переживання людиною реальності та свого буття у ній.

Теоретичний світогляд або теоретичний рівень світогляду. Він ґрунтується на таких формах
відображення, як поняття, концепції, теорії, гіпотези. На цьому рівні відображення
створюється концептуально оформлена модель світогляду. Світоглядна картина ґрунтується
на пізнанні сутності явищ, законів буття світу та людини. Внаслідок цього з’являється
можливість передбачення тих чи інших явищ або подій. Людина може успішно планувати та
реалізовувати свої дії, свідомо досягати визначених цілей і цінностей, організовувати власне
життя відповідно до своїх уявлень про його сенс.

У структурному відношенні теоретичний рівень світогляду характеризується логічною

стрункістю й оформленістю. Явища і події, що відбуваються, пояснюються на основі
розуміння їхньої сутності, знання причин і закономірностей.

Необхідні компоненти теоретичного світогляду – розвинене самоусвідомлення, навички

аналітичного мислення, а також момент сумніву. Йому властиве практичне ставлення як до
змісту самого світогляду, так і до його практичної реалізації. Цей рівень світоглядних
уявлень стає фундаментом для формування переконань, оптимістичної життєвої позиції
людини.

Як правило, у теоретичному світогляді відображається не щоденне людське життя з усією

його унікальністю та рухливістю, а те, що властиве певним соціально-культурним пластам
історичних епох, типам культур.

Відмінності об’єктів світоглядного відображення особливо разюче виявляються у двох його

структурних утвореннях – індивідуальному та масовому світогляді. Критерієм такої
структуралізації є відмінності між соціальними суб’єктами як носіями світогляду, тобто між
індивідуальним та соціально-груповим буттям людини, а також між індивідуальною і
груповою свідомістю як типами духовності, формами свідомості.
Індивідуальний світогляд відображає специфіку, неповторні риси людської особистості,
особливості її існування, життєвого досвіду, унікальність духовного світу окремої
особистості, її цілей та цінностей.

У масовому світогляді відображається те, що властиве життєдіяльності багатьох людей,

таким соціально-історичним суб’єктам, як, наприклад, соціальні прошарки (групи), класи,
нації, а також те спільне, що характерне для буття людей, на певних історичних етапах у
межах певних культур.

Структуру світогляду можна розглядати в історичному аспекті як послідовний розвиток і

зміну певних типів світогляду, що були найбільш загальними його формами чи типами на
різних етапах еволюції людського суспільства.

Традиційно виділяють такі історичні типи світогляду:

міфологічний;

релігійний;

науковий.

У деяких трактуваннях розмежовуються певним чином філософія і наука і, отже, науковий

світогляд і філософія як теоретична форма світогляду.

8. Проблема основного питання філософії. Форми його постановки і

вирішення

Основне питання філософії – це питання про співвідношення, буття і мислення матерії

свідомості природи і духу, матерії і свідомості, матеріального і ідеального.

Основне питання філософії має 2-ві сторони:

1.про природу і сутність світу, що лежить в основі світу. Матерія чи дух, ідея, свідомість

2. про пізнавальний світ

Два протилежні висновки щодо розкриття природи світу знайшли своє вираження у
вирішенні питання про те, що ж є первинним – матерія чи свідомість. Це перша сторона
основного питання філософії. Різні відповіді у вирішенні цього питання обумовили
виникнення двох основних напрямів філософії – матеріалізму та ідеалізму.

Матеріалізм виходить з того, що світ за своєю природою матеріальний, вічний,

несотворимии, безкінечний у часі і просторі. Матерія – первинна. Свідомість є продуктом,
властивістю високоорганізованої матерії – мозку, вона – вторинна. Матеріальний світ згідно
з матеріалізмом існує сам по собі, незалежно ні від людини, ні від будь-яких надприродних
сил. Людина – частка природи, її свідомість породжена природою, є її специфічною
властивістю. Матеріалізм у різні історичні епохи набував різних форм та видів: наївний та
зрілий (науковий матеріалізм), стихійний та філософськи осмислений, метафізичний та
діалектичний.
Ідеалізм виходить із визнання первинності духу, свідомості, мислення та вторинності
природи, матерії. Ідеалізм, як і матеріалізм, набував конкретних форм, наповнювався
конкретним змістом на різних етапах історії.

Виокремлюють два види ідеалізму: об'єктивний та суб'єктивний.

Об'єктивний ідеалізм виходить з того, що над світом панує світовий розум (логос, дух, ідея,
поняття та ін.), який із самого початку дається як самостійна сутність, а потім,
перевтілюючись у матеріальні предмети, обумовлює їх реальне існування.

Суб'єктивний ідеалізм розглядає реальний світ лише як суб'єктивний світ людини. Речі не
існують поза і незалежно від нас. Вони – продукти нашої свідомості, "комплекси", "зібрання"
наших відчуттів і спри-йняттів, породження органів чуття.

Крім цих основних способів вирішення основного питання філософії є ще дуалізм, який
визнає матерію і свідомість, дух і природу, мислення і буття як дві самостійні основи.

До сфери основного питання філософії належить і питання про здатність і можливість

людини пізнати навколишній світ, про межі пізнання, про його природу та істинність.
Матеріалізм стверджує, що людина здатна пізнати світ, що наші знання відповідають
матеріальним об'єктам, тримають в собі їх образи, можуть бути і є істинними знаннями.

Об'єктивний ідеалізм також ствердно відповідає на питання про пізнання світу, але вирішує
його на ідеалістичній основі, виходячи з абсолютної тотожності розуму і дійсності.

Філософський напрямок, що заперечує пізнаванність світу, називається агностицизмом. Це,

як правило, суб'єктивний ідеалізм. Згідно з агностицизмом людина не може мати вірогідних
(достовірних) знань, оскільки реальний світ для неї – всього лише світ її почуттів, які
внаслідок обмеженості та індивідуальних особливостей людських органів чуття,
спотворюють дійсність, не можуть дати вірогідного знання про неї.

Найважливішими у філософії є питання про загальну структуру світу та стан, в якому він
перебуває. Це питання знаходить своє вирішення у двох основних концепціях – діалектичній
та метафізичній.

Діалектика – концепція, згідно з якою світ за своєю структурою є єдиним цілим, де все
взаємопов'язано і взаємозумовлено, а з погляду стану – він знаходиться в русі, в розвитку.

Метафізика – концепція, згідно з якою світ за своєю структурою є сукупністю не пов'язаних

між собою взаємопереходами предметів, явищ та процесів. Стосовно стану світу метафізика
визнає рух і розвиток лише в певних межах – як зменшення і збільшення, як повторення.

Проблема загальної структури світу, що включає в себе і людину, і стан, в якому вона
перебуває, є відносно самостійним питанням. Воно може вирішуватися в

принципі однаково при різних підходах до основного питання філософії. Тобто матеріалізм,
так само як і ідеалізм, може бути метафізичним і діалектичним.

9. Філософія і наука (порівняльна характеристика)

Філософське знання відмінне від наукового, хоча в них є багато спільного в предметі,
методах, логіко-понятійному апараті дослідження. Філософія не є суто науковим знанням.
Навідміну від інших наук вона є теоретичним світоглядом, який синтезує раніше
акумульовані людством наукові знання. Предмет філософії набагато ширший за предмет
дослідження будь-якої окремої науки. Філософія інтегрує інші науки , але не поглинає їх, не
містить у собі завершеного наукового знання. Філософія має доволі складні структуру, якої
не мають інші науки, до її складу входять онтологія, гносеологія, логіка тощо, які також
мають максимально узагальнений теоретичний характер і вміщують базові фундаментальні
ідеї та поняття, що лежать в основі інших наук. Філософія припускає суб'єктивний вплив на
неї з боку окремих філософів(філософських шкіл).Філософія стає сукупністю об'єктивного
знання, цінностей, моральних ідеалів свого часу, віддзеркалює вплив конкретної епохи,
вивчає не лише предмет пізнання, а й його механізм. Філософія зазнає значного впливу
різноманітних ідей, що були вироблені попередніми філософами т філософськими школами.
Вона обмежена лише пізнавальними можливостями людини, містить у собі вічні проблеми й
питання, які сьогодні можкть бути розв'язані логічним шляхом.

Спільним для філософії і науки є те, що: 1) філософія і наука є формами суспільної
свідомості; 2) філософія і наука здобуті знання представляють у теоретичній формі, у формі
логічних доведень своїх висновків; 3) філософія і наука є структурними елементами
наукового світогляду, тобто включаються в структуру світогляду; 4) філософія і наука мають
однопорядкові структурні елементи (предмет, закони, поняття (категорії), методи
дослідження). Разом з тим, філософія і наука мають і відмінності: 1) у філософії понятійний
апарат, закони мають на відміну від будь-якої науки всезагальний характер, тобто
екстраполюються на всі сфери дійсності; 2) філософія, як відомо, є форою суспільної
свідомості. Наука окрім цього виступає ще як безпосередня продуктивна сила суспільного
виробництва; 3) закони і понятійний апарат філософії виконують функцію загальної
методології пізнання. Закони і понятійний апарат окремої науки виконують методологічну
функцію лише для цієї науки; 4) філософія дає загальну цілісну картину світу. Окрема наука
досліджує лише певну сферу дійсності і тому такої цілісної картини світу дати не може; 5)
філософія включається в теоретичне обґрунтування будь-якого світогляду. Наука є
важливою складовою наукового світогляду. Філософію вважають матір'ю науки, і перші
вчені-природознав­ці були одночасно філософами, а сама філософія прагне використати
теоретичні методи дослідження, логічний інструментарій для обґрунтування своїх положень,
вироблення достовірних, загальнозначущих принципів і законів. Філософія ж вбачає своє
завдання в синтезі людських знань, у форму­ванні єдиної картини світу. Вона має справу з
фундаментальними харак­теристиками людського буття.

10. Предмет філософії, її функції

Філософія як певна система знань з’явилася бл. 2,5 тис. років тому. Першим запровадив цю
назву давньогрецький вчений Піфагор. Предметом філософії не є окремо взяті світ або
людина, а система відношень “людина – світ”. Звичайно, формуваннння предмету філософії
не було швидким одноразовим актом. Це був тривалий процес поступового виявлення
специфічного філософського змісту, усвідомлення його окремішності від попередніх типів
світогляду – міфології та релігії. Певної трансформації зазнав предмет філософії за часів
середньовіччя. Перебуваючи під необмеженим впливом релігії, середньовічна культура
тлумачить речовий світ як зовнішню видимість духовного світу. При цьому
найдосконалішим втіленням духовності середньовічна думка одноголосно визнає Бога,
людина ж заслуговує на увагу філософії як така, що створена за його "образом і подобою".
Формування індустріального суспільства, що розпочалося в Західній Європі наприкіні XIII –
на початку ХIV ст., виявилося тісно пов’язаним з радикальними змінами в суспільній
свідомості, переходом її на вищу сходинку культурно-історичного . Поступова зміна
світоглядних орієнтирів спонукає філософію ототожнювати буття з природним буттям,
виводить на перший план матеріалістичні тенденції у філософській думці.
Два протилежних підходи до рішення питання про природу і сутність світу і людини
позначили суть основного питання філософії як питання про відношення духу до природи,
свідомості до матерії, мислення до буття. Визнання матеріального й ідеального як граничних
основ буття світу і людини з неминучістю призвело до рішення питання про те, що ж є
первинним – матерія або свідомість. Постановка і рішення цього питання склали першу
сторону основного питання філософії.

Крім рішення питання про природу і сутність, про загальну підставу світу і самої людини,
питання про відношення духу і природи, свідомості і матерії, мислення і буття під кутом
зору визначення, що з них є первинним, основне питання філософії має і другу сторону –
гносеологічний аспект – і виступає як питання про те, як відносяться наші думки про
навколишній світ до самого цього світу. „Оскільки обставини абсолютизації виявляються
пов’язаними з певними особливостями самого пізнавального процесу, марксисти називають
джерело виникнення ідеалізму гносеологічним. Гносеологічне теоретико – пізнавальне
коріння ідеалізму досить тісно пов’язане з життєво – суспільними відносинами”

Предмет філософії включає в себе і відповідь на питання про те, як світ улаштований, яка
його загальна структура, які в ньому існують зв'язки і відношення, а також питання про стан,
у якому людина і світ знаходяться, які закони існують у світі, у чому полягає джерело руху,
розвитку.

Функції філософії.

До числа основних функцій філософії варто віднести: методологічну, ідеологічну,

гносеологічну, світоглядну, практично-діяльну.

«Загальною для філософії є функція загальнометодологічна, котра полягає в тому, що її

основоположні принципи, закони, понятійний апарат можуть бути використані у будь – яких
сферах наук пізнання як загальні методи дослідження тих чи інших явищ

Методологічна функція філософії дає для усіх форм суспільної свідомості, для теоретичної і
практичної діяльності людини вихідні, що основоположні принципи, застосування яких
визначає загальну спрямованість підходу до осмислення дійсності, спрямованість
пізнавальної і практичної діяльності. Ця функція припускає, що відношення людини до світу
повинно виходити з усвідомлення єю природи і сутності світу і людини, граничних основ
буття, усвідомлення людиною свого місця у світі і відношення до нього, усвідомлення
загальної структури світу і стану, у якому він знаходиться.

Важливою функцією філософії є ідеологічна. Про неї варто пам'ятати особливо в сучасних
умовах, коли намітилося негативне відношення до ідеології як феномену духовного життя
суспільства.

Можна сказати, що ідеологічна функція філософії полягає в тому, що вона, вирішуючі

питання про сутність людини і про сенс її буття, дає ключ для усвідомлення свого
відношення до безпосередніх умов громадського життя, до чинників, що визначають
специфіку реального життя.

Гносеологічна функція філософії полягає в тому, що вона, орієнтуючи пізнавальне

відношення людини на розкриття природи і сутності світу, природи і сутності самої людини,
загальної структури світу, зв'язків і законів його розвитку, з одного боку, збагачує людей
знанням про світ, про людину, а з іншого боку - впливає на кожну з форм суспільної
свідомості, детермінуючи необхідність для кожної з них у відношенні "людина-світ», а також
визначає загальну логіку пізнавального відношення людини до дійсності: «Завдяки теорії
філософського пізнання розкриваються закономірності природних та суспільних явищ,
досліджуються форми просування людського мислення до істини, шляхи і засоби її
досягнення, узагальнюються результати інших наук.»[4,с.23]

Світоглядна функція філософії полягає в тому, що вона, збагачуючи людей знаннями і про
світ і про людину, про його місце у світі і можливостях його пізнання і перетворення,
впливає на формування життєвих принципів, на усвідомлення соціальними суб'єктами цілей
і сенсу життя.

Практично-діяльна функція філософії полягає в тому, що вона перетворюється в знаряддя

активного, перетворювального впливу на навколишній світ і на самого людину. Вона грає
важливу роль у визначенні цілі - життєдіяльності, досягнення яких найважливіша умова
існування, функціонування і розвитку людини.

11. Міфологія, як тип світогляду.

Світогляд — постійний супутник людської життєдіяльності на будь-якому етапі історії
суспільства. Найбільш вивченими історичними формами його є міф та релігія.
У найдавніших світоглядних системах всіх народів міфи про природу займають значне місце.
Найбільш древніми були міфи про тварин, походження сонця, місяця, зірок. Далі у більш
розвинених міфологічних системах широко представлені космогонічні (походження
всесвіту) й антропогонічні (походження людей) міфи.
Характерним є те, що первісні люди переносили на природні явища свої властивості, якості,
почуття, скрізь вбачаючи в природі дію живих сил чи то зооморфного, чи то
антропоморфного ґатунку. Особливістю міфу є обов’язковість сюжету про походження
предметів: описати, пояснити зовнішній світ – значить розповісти про його походження і тим
самим задовільнитися.
Майже повсюдно універсальне уявлення про світ люди втілили у образ “світового дерева” [2,
c.398]. Цей образ зафіксовано у текстах різного жанру, у образотворчому мистецтві
(живопис, орнамент, вишивка), у архітектурі. По вертикалі дерево символізує три основні
космічні зони: небесне царство, наземне і підземне; у часовому відношенні три частини
дерева можуть символізувати минуле, сучасне й майбутнє; у поелементному відношенні –
вогонь, вода, земля).
До кожної частини дерева можна було віднести і окремі класи істот (тварин): до верхньої
належали птахи, до середньої – копитні, до нижньої – змії, миші, жаби, риби. У схемі
світового дерева горизонтальні вісі могли відповідати чотирьом сторонам світу, порам року,
частинам доби, елементам світу, людським діям. Як кажуть дослідники, до певної міри
“світове дерево” стає моделлю культури в цілому.
Від самого початку міфи були поліфункціональними, мали вони й сакральний (лат.: saker –
священний, магічний) характер, тобто були поєднані з релігійними віруваннями.
Всі предмети природи не тільки здавались живими, одушевленими, а до них і ставились
ритуально. Як вказує Мірча Еліаде (1907-1986), в “первісній, або архаїчній, свідомості
предмети зовнішнього світу – так же, зрештою, як і самі людські дії – не мають самостійної,
внутрішньо властивої їм цінності.
Об’єкт уявляється немов вмістилищем чужорідної сили, що відокремлює його з оточення і
надає йому смисл і цінність”. Митрополит Іларіон (Іван Огієнко, 1882-1972 роки життя)
наводить багато прикладів міфологічних пережитків дохристиянського походження у
віруваннях українського народу, особливо що стосується води, землі, дерев, окремих тварин
і рослин [7, c.115].
Першим дійшов висновку про те, що міф є стадією розвитку свідомості, яка відповідає
певній історичній добі, французький культуролог Л.Леві-Брюль. Щоправда, він спирався на
плідну думку німецького філософа Ф.Шеллінга про міф як продукт народної творчості.
Продовжуючи ідеї Шеллінга, вже на початку нашого століття німецький мислитель
Е.Кассірер спробував осягнути світ "зсередини" відповідно до його власних законів
розвитку. Під впливом цих мислителів у двадцятому столітті з'явилась значна кількість
літератури, присвяченої дослідженню міфологічного світогляду. Найпомітнішими стали
праці Д.Фрезера та К.ЛевіСтросса, а у вітчизняній традиції — О.Ф.Лосева та ряду інших.
Міфологічній формі світогляду притаманні антропоморфізм, тобто ототожнення природних
сил з людськими, одухотворення їх. Тому усвідомлення факту поділу світу на світ речей та
світ антропоморфних істот означало початок розпаду міфу. Уособлення ж сил природи
(символізм) також є пізньою стадією міфу, що особливо характерно для античної міфології.
Міф є історично першою формою самосвідомості, котра відокремилася від практики. Тут
криються витоки його антропоморфізму. Для міфологічного світогляду характерним є, по-
перше, усвідомлення роду як колективної особи, переконаної у наявності спільного предка
— тотема. За умов тогочасного суспільства тотемні вірування виявились надзвичайно
практичними, через те, що цементували індивідів у родову цілісність, а отже, були життєвою
силою.
Власне в цьому і полягає головне призначення світогляду взагалі. По-друге, міфологічний
світогляд значною мірою обернений у минуле, адже тотемний предок був, до того ж був як
ідеал діяльності. У цьому секрет міфологічного розуміння історичного часу.
Формально майбутнє начебто обернене у минуле, але насправді ретроспективний ідеал є те
належне та жадане, до чого прагне родова община Але все ж таки людське життя поки що не
поділене чітко на теперішнє і майбутнє. І ця обставина допомагає зрозуміти силу традиції, а
як наслідок — панування циклічної моделі історичного часу [4, c.35].
По-третє, оскільки міфологічний світогляд антропоморфний, то неминуче формування
анімістичної картини буття, тобто одухотворення усього сущого. Це олюднення природи є
наслідком нерозчленованості буття на суб'єкт та об'єкт, а нероздільність людини і космосу,
людини і природи означає, що у світогляді домінує світовідчуття. Та інакше не могло й бути,
бо родове суспільство — це дитинство людства, і цій стадії міг відповідати світогляд у
міфопоетичній формі. Міф є перше повстання поезії проти прози життя. Міф є мудрість у
поетичній формі юного людства.
І подібно до того, як доросла людина тужить за дитинством, розуміючи, що дещо втрачено
разом із ним назавжди, людство, пройшовши цю стадію, сприймає міфопоетичний світогляд
як неповторне чудо, що породило духовні цінності недосяжного зразка. І, мабуть, повсякчас
будуть ностальгічні спроби відродити міфопоетичну концепцію світу та людини. У кращому
випадку це стимулює процес художньої творчості (згадаймо Габріеля Маркеса або Чингіза
Айтматова), в гіршому — породжуються ідеологічні міфи, що наклали жорстокий відбиток
на життя людства у XX столітті .

12. Особливості релігійного світогляду.

Релігія є більш пізньою та зрілою формою світогляду людства, а тому і більш дослідженою.
В ній буття осягається іншими, ніж у міфі засобами. В релігійній свідомості вже чітко
розділяються суб'єкт і об'єкт, а отже, долається характерна для міфу неподільність людини й
природи і закладаються основи проблематики, яка стане специфічною для філософії. В
релігії ідея відділяється від матерії і навіть протиставляється їй.
Світ роздвоюється на духовний та тілесний, земний і небесний, горяний і долинний,
природний і надприродний, до того ж земний починає розглядатися як наслідок
надприродного. Міфологічні ж персонажі (а в пізніх міфах "язицьких релігіях" і боги) живуть
у феноменальному світі (на горі Олімп, на горі Меру тощо).
У релігії виникає зовсім інший, ноуменальний світ, недоступний органам чуттів і розуму, а
тому в об'єкти надприродного світу треба вірити. Віра і виступає головним способом
осягнення буття. Релігія постулює світ ідеальних сутностей, що у практичному плані веде до
обґрунтування пріоритету духу над тілом, необхідності турботи про душу з усіма наслідками
для способу життя віруючих, які звідси випливають. Зв'язок із богом через культ та релігійну
організацію (церкву) є критерієм наявності релігійного світогляду і належності до певної
конфесії [6, c.44].
Другою особливістю релігійного світогляду є його практичність, оскільки віра без справ
мертва. А в зв'язку з цим віра в бога та надприродний світ взагалі викликає своєрідний
ентузіазм, тобто життєву енергію, яка надає розумінню цього світу життєвого характеру.
Релігію творить народ, він є і суб'єктом і об'єктом релігійної творчості, яка в історії
виступала джерелом потужних зрушень у суспільстві. В релігії поряд із світовідчуттям добре
розвинене світорозуміння, тобто є релігійна ідея, яка обґрунтовується теологами. Але в тому
й полягає особливість і привабливість релігійного світогляду, що в ньому ідея пройнята
своєрідно екзальтованим почуттям, вона переживається і підживлює віру.
Краще всіх, мабуть, про роль почуття в релігії сказав апостол Павло: "Коли я говорю мовами
людськими й ангельськими, та любові не маю, — то став я як мідь та дзвінка або бубон
гудячий. І коли маю дар пророкувати і знаю всі таємниці й усе знання, і коли маю всю віру,
щоб навіть гори переставляти, та любові не маю, — то я ніщо. І коли я роздам усі маєтки
свої, і коли я віддам своє тіло на спалення, та любові не маю, — то пожитку не матиму
жодного... Ніколи любов не перестає! Хоч пророцтва й існують, — та припиняться, хоч мови
існують, — замовкнуть, хоч існує знання, — та скасується" (Кор., 13, 13).
Якщо для міфу головним є обґрунтування зв'язку індивіда з родом, то для релігії —
досягнення єдності з Богом як втіленням святості та абсолютною цінністю. В цьому полягає
позитивне значення релігії, бо чим є життя, коли нема нічого святого і все піддається
нігілістичному запереченню, людині нашого століття добре відомо. Але й засилля
релігійного світогляду становить певну небезпеку. Слід пам'ятати, що ні релігійний
фанатизм, ні поліцейський атеїзм не є альтернативою.
Думки про виникнення природи, її устрій містяться і в усіх світових релігіях (буддизм,
християнство, іслам). Започаткування природи у християнській Біблії виглядає таким:
«Напочатку Бог створив Небо та землю. А земля була пуста та порожня, і темрява була над
безоднею, і Дух Божий ширяв над поверхнею води. І сказав Бог: « Хай станеться світло!» І
сталося світло. І побачив Бог світло, що добре воно, - і Бог відділив світло від темряви. І Бог
назвав світло: «День», а темряву назвав: «Ніч». І був вечір, і був ранок, - день
перший».(1М,1). У довгу (близько тисяча років) добу європейського середньовіччя панували,
звичайно, християнські уявлення про світ природи, у які були, між іншим, вплетені й давні
міфологічні традиції.
Для середньовічного сприйняття світу характерним є його глибокий символізм та
ієрархічність. Символізм походив від подвоєння світу: крім світу об'єктів природи є ще світ
відповідних родових понять, який, хоч і потойбічний, але настільки ж реальний (якщо не
більше), що й перший. Світ нашого повсякденного досвіду займає підпорядковане
положення щодо потойбічного, позачуттєвого.
Кожний елемент земного буття є символом відповідному елементу надприродного буття, і
через нього символізує загальну Божественну єдність. У протилежності видимого і
невидимого вбачається протилежність зовнішнього виду і сутності, позірного і дійсного,
приблизного образу істини і самої істини. Тілесний світ має менший ступінь реальності і
самостійності, ніж духовний світ першосутностей.
Символізм пов’язаний з ієрархічністю, так що у залежності від “міри” символізації
розрізнюються ступені ієрархічності: вищі символи, відтворюючи “незримі речі”, у той же
час відтворюють і “видимі речі”, що знаходяться нижче щодо них за досконалістю. Людина
відтворює собою всю природу, тварини - не всю, а лиш деякими властивостями, а рослини й
ще менше. Земля і вода послуговують рослинам, рослини - тваринам, а усі вони - людині. Всі
відношення в природі упоряджені згідно зі ступенями шляхетності: вода благородніша за
землю, повітря благородніше за воду і так далі в залежності від наближення до Бога. Так
будується Універсум!
Сприймати середньовічне світоуявлення слід не тільки в чисто християнському аспекті, а й у
переплетенні з дохристиянськими пережитками та реальними можливостями людей
протистояти природним стихіям. Християнський світ того часу являв собою обмежену
сукупність окремих украплень цивілізації в оточенні дикої природи з її непроглядними
лісами і неопрацьованими безлюдними пустищами. Чужий, ворожий людині ліс - то пуща
(пуща походить від “порожній”), тобто такий простір, у котрому немає людей.
Слово поле в давній руській мові спочатку значило “порожній”, безлюдний пограничний
простір. Навіть “село”, яке ми сьогодні пов’язуємо з поселенням, колись значило те ж, що і
поле, і тільки починаючи з XII ст., вживається в значенні засіяної частини поля, ниви, а ще
пізніше до його значення додалися і будівлі навколо землі, що обробляється. Як указує
французький історик Жак Ле Гофф (народ. 1924 р.), у типовій середньовічній європейській
свідомості світ сприймається як замкнений у просторі, оточений чужою, ворожою природою
і ворожими племенами язичників або іновірців. Однак замкнений, обмежений на землі світ
“правильних” людей неоглядно розвертається угору, у бік небес. Між земним і небесним
немає перепон і душа спроможна найти дорогу в рідну собі стихію аж до самого Бога

13. Проблема першопочатку і основи сущого в докласичній античній

філософії.
Під античною філософією слід розуміти філософію стародавніх греків і стародавніх римлян.
Антична філософія проіснувала понад тисячі років, вона зародилася у VІ ст. до н.е. в Греції і
розвивалась до VІ ст. н.е. (в 529 р. Імператор Юстиніан закрив останню філософську школу –
Платонівську Академію).
Слово «античний в перекладі з латинської означає «давні». Але у звуженому й усталеному
вживанні воно позначає початок Європейської культури та цивілізації, греко-римський
давній світ. Відповідно до «античної філософії» входить філософські здобутки цього світу.
Відповідно до «античної філософі» входять філософські здобутки цього світу. Зауважимо,
що поняття «антична філософія» ширше від поняття «давньогрецька філософія, бо охоплює,
крім давньогрецької. Ще феміністичну, римську й олександрійську філософії.
В історії античної філософії виділяють певні етапи розвитку:
натурфілосфіський (фізичний) або рання класики (VІІ–V ст. до РХ.);
висока класика (V–ІV ст. до РХ.);
пізня класика або завершальний цикл античної філософії.
До нього входять періоди:
елліністична філософія (ІV–І ст. до РХ.);
олександрійська філософія (І ст. до РХ–V-VІ ст.);
Римська філософія (І-VІ ст.)
На двох перших етапах розвитку поняття античної філософії збігається з поняттям
давньогрецької філософії, а в подальшому історичному розвитку сюди додалися і
філософські досягнення інших культурно-споріднених із Грецією регіонів. Проте і надалі
грецька філософія була не простою, а основною складовою античної філософії, оскільки
поставала як вихідна інтелектуальна засада та освячений традицією взірець
філософствування.
Отже, антична філософія є першої історичною формою європейської філософії. В античному
суспільстві філософія вперше відокремилась від інших афер життєдіяльності людини та
набула автономного характеру розвитку. Завдяки сприятливим умовам розвитку вона дала
початок багатьом ідеям і напрямам європейської науки та філософії.
Класичний характер розвитку античної філософії виявився, зокрема, у тому, що в ній чітко й
виразно продемонстровано логіку розвитку людського мислення. Розпочинається антична
філософія з появи натурфілософських (Натурфілософія – це філософське осмислення
природи) ідей та шкіл у Стародавній Греції). Мілетська, Піфагорська, та Елейська школи).
Отже, на першому етапі розвитку античної філософії природа постала як її об’єкт, а першою
проблемою цієї філософії – проблема пошуку вихідного початку буття.

14. Основні філософські вчення Стародавнього Китаю.

Те, чого я не хочу, щоб робили мені, я не хочу робити іншим.
Конфуцій
Писана історія Китаю починається з XII ст. до н. е. Держави цього періоду були типовими
східними деспотіями. На чолі стояв імператор, він же — і жрець, і володар всієї землі. Влада
його була необмеженою. Законів як таких не існувало. Тому дуже велике значення
надавалося традиції, виробленню і застосуванню правил поведінки в усіх випадках життя —
ритуалам.
У міфах і перших книгах виділяються дві космічні сили — Ян (небесна, чоловіча) та Інь
(земна, жіноча), і п'ять першопочатків світу — вода, вогонь, дерево, метал та земля (що стали
основою всієї давньокитайської медицини). Кожний із першопочатків є «батьком» (що віддає
енергію) і «сином» (що приймає енергію) по відношенню до інших, розміщених по колу. При
цьому печінка та жовчний міхур відповідають дереву, селезінка та шлунок — землі, легені та
товста кишка — металу, нирки та сечовий міхур — воді. Лікування полягало у впливі на
зв'язки першопочатків.
Пізніше виникають різноманітні філософські школи, найвідомішими з яких були даосизм та
конфуціанство. М. І. Сімкін у серії статей в журналі «Человек» (1992, №2; 5; 6) вважає, що
даосизм був концентрованим вираженням найдавнішої селянської культури, витоки якої
лежать у матріархаті, а конфуціанство намагалося сумістити міську культуру, що
народжувалась, з патріархальними принципами людських взаємовідносин, що виявилося у
збереженні сталості, консерватизму, прихильності до традицій.
Засновником даосизму, згідно з легендою, був Лао-цзи (старий вчитель), що жив у VI ст. до
н. е. Основу всього існуючого, за вченням Лао-цзи, становить дао — шлях речей,
першооснова, першопочаток та завершення всього. Людина дотримується закону землі,
земля дотримується закону неба, небо дотримується закону дао, а дао — самого себе.
Прибічники даосизму проповідували простоту й природність, смиренність й співчуття.
Оскільки життя природи і людей проходить природним шляхом (дао), то головне завдання
людини — не втручатися в цю природну течію, не робити насильства над природою
(принцип увей).
При цьому, принцип недіяльності (увей) — головний метод психологічної практики даосів,
що вимагає відповідати на зло добром і вміти регулювати свої емоції. Це було необхідною
умовою осягнення дао, і мудрець, який збагнув його, дотримувався вже не закону землі, як
інші люди, а безпосередньо закону дао.
Лао-цзи:
- Дивись на діло, як на тяжке, і воно стане легким.
- Подолання тяжкого починається з легкого, здійснення великого починається з малого, бо в
світі тяжке утворюється з легкого, а велике — замалого.
- Істинні слова здаються парадоксальними, але жодне інше вчення не може замінити їх.
- Кращий правитель той, про якого народ знає лише те, що він існує. Дещо гірші ті правителі,
яких народ любить та підносить. Ще гірші ті правителі, яких народ боїться, та. найгірші ті,
до яких народ ставиться презирливо.
- Слова потрібні для знаходження думки. Але той, хто її знайшов, вже не потребує слів.
Засновником конфуціанства, молодшим сучасником Лао-цзи був Кун Фуцзи (Конфуцій),
який жив у 551-479 рр. Конфуцій походив із знатного, але бідного роду. В дитинстві був
пастухом, дуже любив розмірковувати, читати та вчитися. Згодом став учителем, а
послідовники записували його думки. Основу вчення Конфуція становлять моральні
повчання — вказівки, як потрібно поводити себе в різноманітних життєвих ситуаціях. Він
навчав у всьому дотримуватися міри — золотої середини — і головного принципу поведінки
— не робити іншим людям того, чого не бажаєш собі.
Конфуцій вважав, що людина від народження добра й має чотири якості: співчуття, сором,
скромність й уміння відрізняти істину від брехні. Величезне значення надавав виконанню
правил поведінки (етикету), що природно пов'язані з повагою до старших і підкоренням їм.
Він розробив вчення про благородного мужа (Цзюнь-цзи) , який дотримується обов'язку та
закону, вимогливий до себе і живе у згоді з людьми. Низька людина робить все навпаки.
Благородний муж виховує в собі п'ять якостей:
- жень — доброту, людинолюбство, що складається з трьох моментів: любити людей, робити
добрі справи,
відчувати себе частиною Всесвіту;
- чжи — розум, інтелект, знання, уміння знайти кращий варіант;
- і — почуття обов'язку, порядність, мужність;
- лі — дотримання норм поведінки, етикету, чемність, слухняність;
- сяо — синівську пошану (служити батькам при їхньому житті, поховати їх і молитися за
них).
Протилежністю Цзюнь-цзи є нікчемна людина: зла, нерозумна, безвідповідальна, яка не вміє
себе поводити, шанувати батьків.
В основу виховання та всієї культури Стародавнього Китаю Конфуцій заклав чотири
принципи:
- глибоку повагу до минулого, культ предків, дотримання ритуалів та традицій;
- шанування музики як обов'язкової основи духовності;
- прийняття людинолюбства як вищого принципу взаєморозуміння людей, а сім'ї як зразка
суспільного устрою;
- шанування імператора як зразка та джерела доброчесності.
Дотримання цих принципів надало колосальної життєвої сили китайському етносу, який
протягом тисячоліть був і є зараз найчисленнішим на Землі.
Конфуцій:
- Єдина справжня помилка — не виправляти своїх минулих помилок.
- Дурень скаржиться, що люди погано знають його, а мудрець, навпаки, що він не знає
людей.
- Будьте суворі до себе та м'які до інших. Таким чином ви зможете захистити себе від
людської ворожості.
- Благородний муж думає про обов'язки, а дрібна людина — про вигоду.
- Хто не визнає долі, той не може вважатися благородним мужем.
- ...Якщо в народі буде брак віри в правителя і його близьких, то держава не може бути
міцною.
У цілому філософській думці Стародавнього Китаю властиві такі риси:
- вона мало уваги надає традиційним абстрактним філософським проблемам;
- їй бракує логіки та зв'язку з наукою;
- вона спрямована переважно на практичну, життєву мудрість, моральність, етикет,
мистецтво управління.

15. Основні філософські ідеї Стародавньої Індії.

Зародки філософського мислення в Індії Стародавньої Індії сягають глибокої давнини (2500-
2000 рр. До н.е.). Зміст цього мисленння відображають Веди, Брахмани і Упанішади. Веди –
стародавні пам'ятники індійської літератури, написані віршами і прозою. До складу Вед
входять "саліхіти" – чотири збірники віршованих гімнів, молитов і заклинань, що частково
перемежаються прозою. Брахмани – це своєрідні коментарі до текстів Вед, у яких особлива
увага звертається на тлумачення одвічного смислу ритуалів. Упанішади – завершальний етап
у розвитку Вед. Це загальна назва різних за своїм характером і обсягом трактатів релігійно-
філософського плану.
Принципи, закладені у Ведах, Брахманах і Упанішадах, стали основою таких світоглядних
систем: 1) брахманізм; 2) бхагаватизм; 3) буддизм; 4) джайнізм. При цьому слід зауважити,
що буддизм і джайнізм офіційно не визнавали вищого авторитету Вед, але, все-таки, як
свідчить історія, вони на них спирались, логічно випливали з них.
Бріхаспаті, Вардхамана, Готама, Будда, Канада, Капіла, Патан-джалі, Джайміні\ Бадарайана,
що вважаються засновниками цих світоглядних систем, залишили після себе Сутри
(священне коротке керівництво до звичайного права, законодавства, ритуалу пожертвування,
домашнього життя і громадських обов'язків), у яких висталено суть їхніх вчень. І донині
Сутри є предметом коментарів, доповнень і оновлення відповідно до потреб історичних
умов.
Характерною особливістю стародавньоіндійського світогляду є те, що в ньому
простежується органічний процес переходу від міфологічно-релігійного світогляду до
філософії.
Аналіз перших, власне вже філософських, систем даршан (дар-шан – найбільш поширений
термін староіндійської філософії, адекватний старогрецькому терміну "філософія"), можна,
наприклад, подати через такі школи, як йога, санкх'я, міманса, веданта, вайшешика, н'яя,
чарвака-локаята. При цьому слід зауважити, що ці школи характеризуються неоднорідністю,
а їх основою є ставлення до Вед. Ті даршани, які визнають авторитет Вед (санкх'я, н'яя,
вайшешика, йога, міманса. веданта), називаються астіка. А ті, які не приймають авторитету
Вед, називаються настіка (наприклад, чарвака-локаята).
Філософські ідеї школи йога виходять із своєрідного з'ясування питання про сутність
відношення душі і тіла, духовного і тілесного. Сутність цього відношення (за йогою) у
безперервному самовдосконаленні душі і тіла шляхом самозаглиблення людини у свій
внутрішній світ, що реалізується через безпосереднє бачення і переживання.
Світогляд у санкх "і базується на уяві, що в світі існують два самостійних начала: пракріті
(субстрактна першопричина) і пуруша ("Я", дух, свідомість). У філософському плані пракріті
можна розуміти як першопричину світу об'єктів. Пуруша у санкх'ї пасивна, але наділена
свідомістю, що становить її сутність. Санкх'я вважає, що Всесвіт виник завдяки впливу
пуруші на пракріті. Санкх'я як філософська школа має свою систему категорій. Ці категорії є
начало існування (наприклад, зір, слух, смак, розум, душа, дух і т.д.). І, звичайно ж, до
складу категорій входять пракріті і пуруша.
Особливістю староіндійської філософської школи міманса є те, що вона визнає реальність
зовнішнього світу і заперечує роль Бога у створенні цього світу.
Міманса, виступаючи суперником буддизму у вченні про сутність світу, рішуче заперечує
ідею нереальності, або ілюзорності світу, миттєвості його існування, пустоти або ідеальності
його. Міманса вважає, що світ у цілому вічний і незмінний, він не має ні початку, ні кінця,
хоча окремі речі в ньому здатні змінюватися, виникати і гинути. Визнаючи багатоманітність
світу, міманса зводить її до декількох категорій, зокрема до такої, як субстанція. Субстанція
(у розумінні міманси) – це основа всіх якостей, що існує у дев'яти модифікаціях: земля, вода,
повітря, вогонь, ефір, душа (Атман), розум, час і простір.
У вирішенні проблеми пізнання міманса стоїть на позиціях сенсуалізму.
На особливу увагу заслуговує вчення міманси щодо зв'язку мови і мислення, слова і його
значення. Міманса розрізняє вічні, незмінні звукові субстрати, слова і їх конкретні фонетичні
вирази, здатні модифікуватись і змінюватись під впливом людини.
Стародавня індійська філософська школа веданта яскраво представляє об'єктивно-
ідеалістичну систему. Веданта бере свій початок у вченнях Упанішад. Основою веданти є
обгрунтування існування Брахмана (Бога), який є кінечною і єдиною основою буття.
Людська душа (Атман) тотожна з Брахманом і його емпіричним втіленням. Брахман
характеризується як єдність буття, свідомості і раю. Реальний світ – це сам Брахман у своєму
емпіричному прояві.
У більш пізньому своєму прояві веданта визнає за тілом і душею реальність їх існування.
Філософська школа Стародавньої Індії вайшешика характеризується насамперед тим, що
вона найбільш тісно (на відміну від усіх інших староіндійських філософських систем)
пов'язана з природни- чо-науковими уявленнями тодішнього суспільства. Школа вайшеши-ка
займалась подальшою розробкою таких традиційних ідей філософії Стародавньої Індії: 1)
розуміння світу як поєднання фізичних елементів – землі, води. світла, повітря і т.д.; 2)
уявлення, що всі предмети і явища дійсності (включно із свідомістю і мисленням) є
продуктами первинних атомів.

Вчення школи вайшешика про атоми грунтується на основі математичної теорії про
нескінченно малі. За вченням вайшешика, все існуюче обіймають сім категорій: субстанція,
якість, дія, загальне, особливе, притаманне, заперечення, або небуття. Основною категорією
є субстанція, яка виявляє сутність речі.
Свою теорію пізнання вайшешика будує на базі ідеї, що предметом пізнання є об'єктивно
існуючий світ. Він пізнається через сприйняття, висновок, пам'ять та інтуїцію.
Оригінальність філософської школи н'яя виявляється в тому, що вона є вершиною
староіндійської логіки і теорії пізнання.
Логіка н'яя виникла в процесі узагальнення прийомів і методів публічних філософських
виступів, які широко практикувались у Стародавній Індії. Щодо теорії пізнання н'яя, то вона
виходить із принципу: знання відповідає об'єктивній дійсності, яка існує незалежно від
суб'єкта пізнання. Н'яя вважає, що існує чотири джерела вірогідного пізнання: 1) чуттєве
сприйняття; 2) логічний висновок; 3) порівняння; 4) словесне засвідчення авторитетів.
Серед філософських шкіл Стародавньої Індії виняткове місце посідає чарвака-локаята, яка не
визнає авторитету Вед, не вірить у життя після смерті, заперечує існування Бога, оригінальне
визначає начала буття і сутність процесу пізнання.
Вирішуючи вічну філософську проблему – смисл людського життя – чарвака-локаята вбачає
сенс людського існування в щасті. А щастя розуміє як насолоду, що має добуватись через
діяльність людини, людина сама має це щастя створити.
На закінчення викладу староіндійської філософії, нагадаємо її основі особливості.
1. Формування на базі міфологічно-релігійного світогляду.
2. Своєрідність ставлення до Вед.
3. Споглядальний характер і слабкий зв'язок з наукою.
4. Змалювання духу як безликого, бездіяльного явища.
5. Народження логіки.
6. Побудова соціальної філософії на принципах етики страждань і щастя.
Однак, головною особливістю, визначником є те, що у філософії Стародавньої Індії
сформульовано ідею активно-діяльної сутності, під якою розуміється єдність душі і тіла,
духовного і тілесного, свідомості і матерії.

16. Проблема людини в філософії Сократа.

Філософія Сократа. Остаточне усвідомлення місця філософії у суспільстві було здійснене
Сократом (469-399 рр. до н.е.). Він першим прийшов до висновку, що філософія - це
діяльність по усвідомленню, осмисленню та визначенню відношення людини до дійсності.
Філософ - людина, яка змінює своє відношення до світу відповідно до змін обставин буття.
Сократ гостро полемізує із софістами, хоча сам він фактично продовжує розпочату ними
справу в утвердженні людини як головної теми філософських міркувань. Негативне
відношення до софістів Сократ пояснював тим, що вони «продавали знання за гроші кому
завгодно».
Сократ рішуче повертає філософські дослідження від вивчення Космосу, природи до людини
як духовної істоти. «Пізнай самого себе» - такою є головна теза сократівського
філософствування. І таке знання можна здобути в практичній зустрічі умів. Сократ
принципово відмовляється від записування своїх думок, вважаючи дійсною сферою знання,
мудрості живу бесіду з опонентами, живу полеміку. Саме він ввів поняття «діалектика»
(вміння вести бесіду, сперечатися).

Розкриваючи проблему людини, він ставив питання про такі характеристики, як «мужність»,
«розсудливість», «доброта», «краса» тощо. Суперечності у відповідях співрозмовників, що їх
виявляв Сократ, свідчили про неможливість звести загальний зміст понять до їх конкретно-
індивідуальних проявів. Відкривши неможливість існування загального як конкретного та
індивідуального існування («краси» взагалі поряд з красивою дівчиною, вазою, краєвидом,
свинею і т.д.), Сократ фіксує нову для філософії проблему, визнаючи: «Я вічно блукаю і не
знаходжу виходу».

Філософія Сократа - своєрідна межа в історії античної філософії. У всіх до сократівських

мислителів («до сократики») світ виступає у вигляді цілісності, яка підпорядковує собі
людину - «одну з» частинок Космосу. Сократ же вирізняє людину, визначаючи предметом
філософії відношення «людина-світ».

17. Філософія Платона. Філософська спадщина Арістотеля.

Платон. Платон (427-347 рр. до н.е.) - перший з античних філософів, чиї праці збереглися.
Учень Сократа, Платон у 397 р. до н.е. заснував у Афінах філософську школу, відому під
назвою Академія (тому що вона знаходилась у парку, присвяченому міфічному героєві
Академу). Свої праці він писав у вигляді діалогів - «Учта», «Гіппій Більший», «Горгій»,
«Держава» та ін.
Платон свої головні зусилля зосереджує на вирішенні відкритої Сократом проблеми
існування загального («краси» взагалі, «мужності», «добра» тощо). Він не мав сумнівів у
існуванні загального реальним чином, а як воно саме існує - нікому ще не відомо. Тому
Платон відшукує аргументи, котрі повинні довести скептикам реальність існування
загального. Так, він відзначає, що закони держави не існують у вигляді конкретних речей
(текст закону ще не є законом), але реально впливають на життя суспільства.
Платон долає проблему, що зафіксована Сократом, завдяки створенню гіпотези про
існування специфічних предметів, відмінних від речей навколишнього світу. Припустивши
існування реальних предметів, Платон розглядає загальне як ідеальний предмет, ідею. Ідеї,
що внаслідок своєї досконалості виявляють себе як еталони, справжня реальність, є дечим
первинним відносно до конкретних речей як копій ідей. А чуттєво даний світ конкретно-
індивідуальних речей є відбитком загальних речей.
Отже, речі повсякденного світу є спрощеним варіантом іншого світу, більш досконалого -
ідеального. Здатністю до безпосереднього контакту з ідеями наділена людська душа, яка
після смерті тіла відділяється від нього і повертається до безтілесного царства ідей, бо для
існування тіла і душі повинна бути відповідна ідея, яка керує процесами в дійсності. Душа,
з»єднуючись із тілом, втрачає свою ідеальність (відповідність ідеї), забуває все, що
споглядала у світі ідей. Але у відповідному стані (у сні, коли душа не залежить від тіла) вона
здатна пригадати забуте. Тому в теорії Платона пізнання, в ході якого формуються загальні
поняття (про будинок взагалі, добро взагалі, трикутник взагалі), є процесом пригадування.
Платон першим ввів у філософію поняття матерії, яке в нього позначає небуття, ніщо.
Матерія - це те, чого не існує. Завдяки введенню даного поняття йому вдається узгодити в
своїй теорії наявну реальність із тією, яка була до неї. Вживаючи поняття «матерія», Платон
утримує в свідомості принцип, відкритий Гераклітом: «Із нічого може виникнути лише
ніщо».
Все, що існує, виникло із чогось, але саме тепер того, із чого все виникло, немає, тому ми
кажемо, що воно - матерія. Цим поняттям знімається проблема пізнання того, що було: його
вже немає. Ця властивість матерії перетворюватись у небуття і перешкоджає створенню
світу, повністю відповідного ідеальному царству. Взаємодія матерії та ідей призводить до
пошкодження, деформування ідей, до втрати конкретними речами тієї досконалості, яку мала
«чиста» ідея.
Взаємодію ідеї і матерії Платон фіксував математично. Він дуже цінував філософію
Піфагора, вважаючи, що піфагорійці першими усвідомили роль ідей.
Усі свої дослідження природи, суспільства, пізнання, мислення Платон підпорядковував
принципові визначення міри прояву ідей в конкретних речах, де фіксація загального
визначення ідеальної конструкції займала головне місце. Він шукає ідеальну державу,
ідеальний метод пізнання тощо, розглядаючи реальність як прояв ідеального. Тому саме з
Платона починає формуватись усвідомлена процедура здійснення послідовної дедукції.
Арістотель. Арістотель (384-322 рр. до н.е.). У 17-річному віці прибув до Афін, став учнем
Платона. Згодом він стає учителем сина македонського царя Філіпа ІІ Олександра. Його
роботи - «Метафізика», «Топіка», «Етика Нікомаха», трактат «Про душу» та інші.
Арістотель визнається першим, хто здійснив систематичне дослідження праць попередніх
мислителів. Тому його називають першотворцем історії філософії. Найбільшу частину своїх
праць він присвячує проблемам метафізики - науки про суще. Становлення Арістотеля як
філософа відбувалося шляхом вирішення проблем, що виникали при осмисленні надбання
його вчителя Платона. Перш за все, це - проблема відношення матерії та ідеї.
Послідовне продовження поглядів Платона призводило до виникнення суперечностей, котрі
ставили під сумнів поділ дійсності на матеріальне та ідеальне. Зокрема, вічне, незмінне
ідеальне, якому підкоряється кожна конкретна річ, не підкорює собі матерію-небуття. Отже,
не повинне існувати навіть уявлення про матерію, якщо немає ідеї матерії. Як можуть
непорушні ідеї бути причиною руху? Як можуть ідеї, якщо вони сутність речей, існувати
окремо від останніх?
Критика Арістотелем Платона навіть у суспільній свідомості набула істотного значення у
вигляді афоризму:»Платон мені друг, але істина - дорожча». Аналізуючи проблеми
платонівської філософії, він усвідомлює, що причина, сутність речей, загальне не може
існувати окремо від одиничних речей. Тому потрібно, враховуючи цю обставину, вирішити
поставлену ще Сократом проблему неможливості існування загального як індивідуального,
за умови, що загальне не може існувати окремо від одиничного, індивідуального.
Вирішення цієї фундаментальної проблеми здійснене Арістотелем шляхом розвитку поняття
«матерія». Він розуміє матерію як пасивний «матеріал» буття і тому вона може тільки
мислитися. Матерія безпосередньо причетна до спричинення кожної речі, дана в чуттях річ
завжди існує в якомусь матеріалі, а ідеї, поняття не мають матеріальності. Реальне ж
існування матеріалу дійсності відбувається тільки у конкретних формах. Отже,
безпосередньою причиною речі може бути форма. Форма реально існує тільки в тому чи
іншому матеріалі - матерії, але не залежить від того, яка саме матерія оформлена. Тому
форма визначається як сутність усіх речей, вона незмінна, вічна, цілком подібна до
платонівських ідей, тільки не існує відокремлено від матерії (форма лише незалежна від
конкретної матерії).
Таке вирішення проблеми загального і індивідуального породжує нову філософську
проблему: яким чином матерія і форма поєднуються у кожному конкретному випадку? Цю
проблему Арістотель вирішує шляхом залучення понять «можливість» і «дійсність». Матерія
постає носієм можливостей, а форма - дійсності. Таким чином, матерія у Арістотеля
залишається поняттям про небуття, як це було у Платона.
В філософії Арістотеля вперше здійснюється вирізнення між дослідженням причини усього
сущого як такого, що притаманне всім речам, та конкретними науками, які не досліджують
загальну природу сущого. Саме останні вважають, що причини конкретних речей і усього
сущого - одні й ті ж самі. Виявлення причини усього сущого наводить Арістотеля на думку,
що існує форма побудови усіх інших форм. Форма, котра будує усі інші форми, називається
Арістотелем «формою форм». Ця форма форм визначається як «першодвигун», незалежне
від матерії існування форми, вона цілком логічно визначена «божественною формою».
У розвиток свого вчення про форми Арістотель робить висновок, що саме знання форм
побудови інших форм дає людині знання сутності речей. Досліджуючи властивості людини,
він наголошує на універсальній властивості будувати завдяки мисленню будь-які форми руху
(тобто форми побудови інших форм). Так ним створюються підвалини нової науки про
форми мислення - формальної логіки. Арістотель фіксує перші закони і правила логічного
мислення. Йому належать класичні формулювання логічного закону протиріччя, закону
виключеного третього. Ним створена перша теорія логічного силогізму.
Здійснюючи свої наукові дослідження явищ природи, Арістотель скрізь шукає форму, яка
призводить до появи тих чи інших речей. У випадку, коли йому вдається зафіксувати
наявність такої форми, він формулює загальне визначення закону природи, який керує тим
чи іншим процесом. Розглядаючи проблеми суспільства, Арістотель керується цією ж
методологією. Він вважає, що вирішення суспільних проблем можливе лише після пізнання
форм, що породжують ці проблеми.
Поступово ним визначаються поняття про процес побудови держави, суспільства, що в
завершеному вигляді стає теорією світової держави. Саме цю теорію використовував його
учень Олександр Македонський. Однак, сталося так, що діяльність царя Македонії
завершується його випадковою смертю від малярії. Сучасниками така несумісність
досконалої, логічно обґрунтованої теорії з впливом реального малярійного комара на долю
світової держави була сприйнята як доказ неспроможності раціональної мудрості бути
помічником у дійсному житті.

18. Філософія еллінізму.

Еллінізму античної філософії охоплює величезний проміжок часу: з середини IV ст. до н.е.
(Тобто з виникнення "світу еллінізму", що займає території, завойовані Олександром
Македонським) і до кінця античної епохи, тобто до падіння Риму в 476 р, захопленого
варварами-германцями. До цього часу Римська імперія вже розкололася на дві частини -
Західну і Східну (Візантію), але і після падіння Риму Візантія продовжувала існувати. Тому
кінець античної філософії в цілому і елліністичного її періоду зокрема зазвичай пов'язують з
529 р, коли за указом візантійського імператора Юстиніана була закрита остання язичницька
філософська школа: Академія Платона в Афінах.
В епоху еллінізму, з одного боку, тривало розвиток філософських вчень попередніх періодів
(неопіфагорійство, неоплатонізм, перипатетизм і т.д.), а з іншого - на базі попередніх навчань
або як реакція на них з'явився цілий ряд нових навчань (кінізм, стоїцизм, скептицизм і т.д.).
У II ст. до н.е. Греція була завойована Римом. При цьому завойовані греки в певному сенсі
"підкорили" своїх завойовників, надавши величезний вплив на всі сфери римської культури:
релігію, літературу, архітектуру, образотворче мистецтво і т.д. Під впливом грецької
філософії починається розвиток римської філософії. Але оскільки римляни не створили своїх
оригінальних концепцій, хоча і внесли великий вклад в розвиток ряду грецьких навчань, в
період з I в. до н.е. по VI ст. н.е. можна говорити про існування греко-римської філософії
(табл. 24).
Центральне місце в більшості філософських вчень епохи еллінізму зайняла етична
проблематика. Мета філософії найчастіше розумілася як набуття щастя, що можливо тільки
при належному поведінці. Однак вирішити питання про те, як повинен себе вести людина,
можна тільки розуміючи, що представляють собою люди і яке місце вони займають у всесвіті
(космосі). Тому аналіз етичних проблем нерозривно був пов'язаний з вченнями про природу.

19. Середньовічна філософія в мусульманських країнах.

У середні століття розвиток наукового знання в країнах мусульманського Сходу значно
випереджало європейську науку. Це було обумовлено тим, що в цей період в Європі
панували ідеалістичні погляди, в той час як східна культура вбирала в себе ідеї античного
матеріалізму. В результаті взаємодії систем цінностей ісламу, традиційних культур народів,
що входять в арабський халіфат, а в подальшому в Османську імперію, стала розвиватися
синкретична культура, к-ую прийнято називати мусульманської. Найбільш хар-ими течіями
арабо-мусульманської ф-ії були: муталізм, суфізм, арабська перипатетизм. Видатними
представниками аристотелизма були Аль-Фарабі, Аль-Біруні, Ібн-Сіна (Авіценна), Ібн-Рушд
(Аверроес).
Авіценна. Під цим ім'ям був відомий в Європі Ібн Сина (бл. 980-1037) - надзвичайно
різносторонній мислитель, ф-ф і політик, астроном і алхімік, лікар, поет і музикант. Авіценна
називали «князем ф-в» і «князем лікарів». Авіценна заперечував творіння світу в часі. Він
розглядав суще як позачасову еманацію Бога; світу як вічної тривалості в часі відповідає
вічний Бог, а душа чол-ка - щось безсмертне - духовна форма тіла (в арістотелівської сенсі).
У трактуванні універсалій він виходить з того, що загальні ідеї сущ-ют три способи.
Аверроес - арабський ф-ф Аверроес (1126-1198), представник східного арістотелізму, автор і
медичних праць. У трактаті «Спростування спростування» він відкидав нападки теологів на
ф-ію, відстоюючи права розуму в пізнанні. Їм проведено розмежування раціональної релігії,
доступною небагатьом освіченою, і образно-алегоричній релігії, доступною всім, що стало
одним із джерел теорії двоїстої істини. Аверроес виходив з визнання вічності світу і
безначальности первоматерии. Він трактував створення світу Богом в тому сенсі, що Бог,
«совечний світу», перетворює в дійсність потенційні форми первоматерии. Абстрактний
світовий Розум (Нус), в арістотелівської його розумінні, розглядається як єдина безособова
субстанція, спільна для всіх людей і впливає ззовні на душі всіх людей. Він заперечував ідею
безсмертя індивідуальної душі. Ці ідеї Аверроеса дуже вплинули на розвиток європейської
середньовічної ф-ії.
Єврейська ф-ія, будучи близькою до арабської, не розчиняється у ній і має самостійне
значення. Вона висунула декілька значних фігур, що зробили великий вплив на європейську
ф-ту думку. Одним з найбільших єврейських мислителів середньовіччя був Маймонід.
За Маймоніда, треба вірити в те, що не суперечить розуму, але це не означає, що все може
бути їм доведено. Текст Святого Письма не можна тлумачити буквально, потрібно
«одухотворене» пояснення «букви закону». Згідно Маймоніда, ф-ія веде до інтелектуального,
морального і тілесного досконалості. Він був прихильником ідеї про створення світу Богом і
критикував Аристотеля за визнання їм вічності і несотворімості світу. Вчення Маймоніда
про незалежність знання від віри і підпорядкуванні знанню буквального сенсу біблійних
виразів здалося рабинам неприпустимим обмеженням біблійного авторитету, «продажем
Священного Писання грекам». Спори за і проти Маймоніда часом сягали крайнього
озлоблення. Праці Маймоніда придбали велику популярність в Західній Європі і мали
значний вплив на розвиток середньовічної думки.

20. Особливості та основні етапи розвитку європейської середньовічної

філософії.
Середні віки охоплюють величезний тисячолітній період історії (У-ХУ ст.). У Західній
Європі умовним початком цього періоду вважають рік падіння Римської імперії (476)'. Для
Середньовіччя у соціально-економічному плані характерне панування феодального укладу, в
ідеологічному - утвердження християнства як панівної релігії. Вона проникла у всі сфери
суспільства, життя та свідомості. Тому не дивно, що філософії цієї епохи притаманна значна
залежність від релігійного світогляду її представників. У своїй основі вона теоцентрична,
тобто чинником, що визначає все існуюче, тут є не природа чи Всесвіт, а Бог, його воля. Світ
сприймався як подвійне буття: справжній (божественний, небесний) і несправжній (земний,
грішний) світ. Цей поділ проходить через усю середньовічну філософію. У розвитку
філософії Середньовіччя можна умовно виділити такі етапи: апологетика (ІІ-Ш ст.);
патристика (III-VIII ст.); схоластика (IX - кінець XIII ст.);
Апологетика
Розпочинається становлення філософії Середніх віків періодом так званої апологетики (від
грец. apologia - захист). За умов, коли християнство становило переслідувану меншість
Римської імперії, коли з нового вчення глузували, представники апологетики зверталися до
римських імператорів або широкого загалу із посланнями на захист християн. У таких
зверненнях апологети почали розглядати та розробляти важливі світоглядні ідеї, такі як
розуміння сутності Бога, характеру та змісту божественного творіння, природи та сутності
віри, співвідношення віри та знання. Від самого початку апологетика розділилася на два
напрями в питанні ставлення до попередньої язичницької (античної) мудрості: позитивний і
негативний. Прихильники позитивного ставлення - Юс тин Мученик (бл. 100-165), Афінагор
(II ст.), Климент Олександрійський (150-215), Оріген (бл. 185-254) - вважали, що грецькі
філософи йшли шляхом істини, але не могли досягти її, бо вона ще не виявила себе в особі
Христа. Тому філософію треба використовувати, підпорядковуючи її теології, оскільки
християнський світогляд більш істинний, ніж попередній.
Патристика
Одним з найуславленіших її представників вважається Аврелій Августин, або, у вітчизняній
традиції, Августин Блаженний (354-430). У своїх працях "Про град Божий", "Сповідь", "Про
Трійцю" Августин розробив філософське вчення про свободну волю і вважав, що людина як
своєрідний мікрокосм поєднує у собі природу матеріальних тіл - рослин та тварин, розумну
душу і свободну волю. Душа нематеріальна, безсмертна, вільна у своїх рішеннях. Філософ
віддавав перевагу вольовим характеристикам людської душі перед розумовими. Звідси
виводилася незаперечна першість віри перед розумом (віра передує розумінню) і, зрештою,
утверджувався беззастережний авторитет церкви як останньої інстанції у ствердженні будь-
якої істини. Отже, свобода волі, за Августином, не абсолютна. Вона обмежена божественним
передвічним рішенням, яким Бог одних обрав для врятування та насолоди в майбутньому
житті, а інших прирік на одвічні тортури (у цьому суть християнського вчення про
божественне приречення). Подібним чином Августин розмежував науку й мудрість.
Схоластика
Схоластика — це тип релігійної філософії, для якого характерне принципове панування
теології над усіма іншими формами пізнання, знання. З іншого боку, схоластика є методом,
що полягав переважно у перегляді та порівнянні висловів попередніх мислителів і Біблії та
виведенні нового синтезу. Витоки схоластики можна знайти у пізньоантичній філософії,
насамперед — у Прокла, який абсолютизував дедуктивізм (шукав відповіді на всі питання,
виходячи з текстів Платона). Значного впливу схоластика зазнала з боку антично-грецької
діалектики, а також науки та логіки в розумінні Аристотеля.

21. Філософія доби Відродження.

Філософія епохи Відродження, або Ренесансу, з'явилася важливим етапом розвитку
філософської думки і охоплює період з XIV по початок XVII ст., коли відбувається цілий ряд
змін у соціально-економічному і духовному житті Західної Європи. У підсумку епоха
Відродження знаменується розвитком промисловості, торгівлі, мореплавання, військової
справи, тобто розвитком матеріального виробництва.У політичній області епоха
Відродження - це епоха зародження капіталістичних відносин, формування національних
держав, епоха боротьби з феодальною реакцією, глибоких соціальних конфліктів.У
природознавстві це час великих відкриттів і винаходів, зокрема:- великі географічні
відкриття, такі як відкриття Америки;- розширення пізнань про космос (встановлення нової
астрономічної системи, пов'язаної з ім'ям Коперника);
Для філософської культури Відродження характерні: 1) антісхоластіческій характер (хоча
для держависхоластика залишалася офіційною філософією та її принципи вивчалися в
більшості університетів); 2) пантеїзм як головний принцип світогляду; 3) антропоцентризм
та гуманізм.
В епоху Відродження виробляється новий стиль мислення, який головну роль відводить не
форма вираження ідеї, а її змісту. Схоластична ж традиція створення філософських творів
була пов'язана з догматичної, «менторський» манерою викладу, побудованої на тлумачення
авторитетного, релігійно несуперечливого тексту. Філософи Відродження протиставили
цьому підходу жанр літературно-риторичне, розрахований на освічені світські верстви
читачів, а не тільки на вузькоспеціалізовану аудиторію професійних богословів.
Ієрархічне представлення про світобудову в Відродженні замінюється на концепцію про світ,
в якому відбувається взаємопроникнення земного, природного і Божественного почав.
Природа трактується філософами Відродження пантеїстичним, в чому проявляється вплив
неоплатонізму з вченням про Світовий Душе. На думку Плотина Душа, зійшов у величезну
масу природи, проймає і висвітлює її, як Сонце пронизує своїми променями і висвітлює
темна хмара. Тим самим Душа повідомляє матерії сенс, цінність і красу, без яких світ би не
існував.
ГІЛОЗОІЗМ (грец. hyle - речовина, матерія і zoe - життя) - філософська концепція, яка визнає
Аннімациі всіх тіл, космосу, матерії, природи. Гілозоізм знімав принципова відмінність між
неорганічної і живою природою. Термін Гілозоізм був введений Кедвортом у 1678 для
позначення ранніх грецьких філософських концепцій, що визнають Аннімациі загальним
властивістю макро-і мікрокосму (Фалес, Анаксимандр, Анаксімен).

Філософія Відродження спрямована до людини, а не до Бога, що було характерно для

середньовічної культури. В епоху Відродження сама людина вважався прекрасним і
піднесеним..
В цілому філософія Відродження пройшла три періоди:
I період - гуманістичний (XIV - сер. XV ст.) Данте Аліг'єрі, Франческо Петрарка, Лоренцо
Валу;
II період - неоплатонічний (сер. XV - XVI ст.) Микола Кузанський, Піко делла Мірандолла,
Парацельс;
III період - натурфілософські (XVI - поч. XVII ст.) Микола Коперник, Джордано Бруно,
Галілео Галілей.

22. Проблема методу пізнання в філософії Нового часу.

Проблема методу пізнання у філософії Нового часу (Ф. Бекон, Р. Декарт. Філософія Нового
часу історичними передумовами свого формування має утвердження буржуазного способу
виробництва в Західній Європі, наукову революцію XVI—XVII ст., становлення
експериментального природознаства. Вона утверджувала свої засадні принципи в боротьбі з
феодальною ідеологію, середньовічною схоластикою, релігією та церквою, продовжуючи
духовні надбання епохи Відродження. Найсуттєвішою особливістю філософії Нового часу
була орієнтація на природознавство, тісний зв'язок з проблемами методології наукового
пізнання, в якому вона вбачала головний засіб морального і соціального оновлення людства,
утвердження людської гідності, свободи і щастя. Головне своє завдання філософія Нового
часу вбачає в розробці та обгрунтуванні методів наукового пізнання, концентруючи основну
свою проблематику навколо методології наукового пізнання та гносеології. На цій основі
формуються в філософії XVII ст. два протилежні напрямки: емпіризм та раціоналізм.
Емпіризм проголошує, що основний зміст наукове пізнання отримує з чуттєвого досвіду, в
знаннях немає нічого, чого б раніше не було в чуттєвому досвіді суб'єкта. Раціоналізм
наголошує, що основний зміст наукового знання досягається через діяльність розуму,
розсудку та інтелектуальної інтуїції, а чуттєво-сенситивне пізнання лише підштовхує розум
до діяльності. Ідеалом знання як емпіризм, так і раціоналізм вважали математику, а
основними характерними рисами істинного знання визнавали всезагальність, необхідність,
суттєвість. Засновником емпіризму був англійський філософ Френсіс Бекон (1561-1626),
який основні свої ідеї висловив у працях "Новий органон" (1620) і "Про гідність та
примноження наук" (1623). Головне завдання філософії Ф.Бекон визначає як пізнання
природи і оволодіння її силами, а для цього необхідно розробити відповідний метод, який би
найкоротшим шляхом вів до істини, правильно орієнтував пізнавальну і практичну
діяльність людини, максимально збільшуючи її ефективність. Проте для сприйняття нового
методу необхідна значна підготовча робота , яка б ліквідувала причини, що затримують
пізнавальний прогрес. Новий метод може зустріти на своєму шляху багато перешкод, хибних
уявлень, забобонів, які, наче примари, відволікають пізнання від істини.» На думку Бекона,
існує чотири види помилкових суджень, "примар", від яких слід звільнитися перед тим, як
починати пізнання. До першого виду помилок, які він називає "примарами Роду", належать
ті, що пов'язані з недосконалістю людського розуму та органів чуття людини. Вони укорінені
в самій людській природі. Під впливом цих "примар" людина розглядає природу аналогічно
зі своїми специфічними рисами, антропологізує її. Вони є вродженими, тому позбутися їх
практично неможливо. Одначе усвідомлення небезпеки цих суб'єктивних перешкод у
пізнавальній діяльності і дослідницька дисципліна можуть послабити їхній вплив. Другим
видом помилок є "примари Печери", зумовлені індивідуальними особливостями людини, її
вихованням, звичками, що примушують людину спостерігати природу ніби із своєї печери.
"Примари Печери", як і "примари Роду", є проявом суб'єктивного ставлення людини до
природи.

23. Французький матеріалізм ХУШ ст.

Найбільш великою і яскравою матеріалістичною течією XVІІІ ст., яка зробила величезний
вплив на розвиток природознавства, був французький матеріалізм XVІІІ ст. "Механістичний
французький матеріалізм примкнув до фізики Декарта на противагу його метафізиці" (К.
Маркс і Ф. Енгельс). Французькі матеріалісти XVІІІ ст. були ідеологами зміцнілої і
революційної тоді буржуазії, яка готувалася штурмувати феодалізм. "Великі люди, які у
Франції просвіщали голови для революції, яка наближалася, - писав Ф. Енгельс, - самі
виступали вкрай революційно. Ніяких зовнішніх авторитетів якого б то не було роду вони не
визнавали. Релігія, розуміння природи, суспільство, державний лад - усе було піддано самій
нещадній критиці; все повинно було стати перед судом розуму і або виправдати своє
існування, або відмовитися від нього". В іншім місці К. Маркс і Ф. Енгельс пишуть наступне:
"...французьке Просвітництво XVІІІ століття і особливо французький матеріалізм були
боротьбою не тільки проти існуючих політичних установ, а разом з тим проти існуючої
релігії й теології, але і в той же час відкритою, ясно вираженою боротьбою проти метафізики
XVІІ століття і проти всякої метафізики, особливо проти метафізики Декарта, Мальбранша
(Нікола Мальбранш 1698-1715, французький філософ-ідеаліст, (Пор)), Спінози й Лейбніца".

Одним із джерел поглядів французьких матеріалістів XVІІІ ст. були праці англійських
філософів Томаса Гоббса, Джона Локка й Джона Толанда (1670-1722) (Пор).

Томас Гоббс (1588-1679) (Пор) виступав з рішучою критикою ідеалістичних уявлень про
"духи", "нематеріальні субстанції" і т.п. і стверджував, що матерія (основною властивістю
якої він вважав протяжність) - це єдина реальність, що існує поза людиною. Матеріальні тіла
відбиваються в нашій свідомості, формуючи уявлення. Але Гоббс розумів рух тільки як
механічне переміщення матерії й не вважав його невід'ємною властивістю матерії. Маркс і
Енгельс характеризували Гоббса як "систематика" беконівського матеріалізму.
Філософські погляди Бэкона й Гоббса у відомій мері продовжував розвивати Джон Локк
(1632-1704) (Пор). В історії матеріалістичної філософії велике значення мала локківська
критика ідеалістичного уявлення про "вроджені ідеї", розвиток ним матеріалістичного
положення про чуттєвий, досвідний характер наших ідей, людських знань. Хоча в Локка й
були відступи до ідеалізму (ідея про "самодіяльність душі" і т.п. ), його матеріалістичні
погляди дуже вплинули на наступний розвиток передової філософської думки й, зокрема, на
формування світогляду французьких матеріалістів XVІІІ ст.

Твори Ламеттрі, Дідро, Гольбаха, Клода Антуана Гельвеція (1715-1771) й інших

французьких матеріалістів XVІІІ ст. говорять про більш високий щабель розвитку
матеріалізму, який спирався на успіхи природничих наук і рішуче боровся з релігією й
ідеалістичною метафізикою.

Французькі матеріалісти прагнули довести, що весь всесвіт, починаючи від найпростіших тіл
і закінчуючи людиною з характерними для неї складними душевними властивостями,
створюється за природними законами природи, за законами руху матерії. Вони
стверджували, що рух є невід'ємною властивістю матерії, і, таким чином, перебороли в
цьому пункті помилкові погляди Декарта й Ньютона, які залишали місце для уявлення про
"перший поштовх".

Жюльен Офре де Ламеттрі (1709-1751) (Пор) писав, що "матерія містить у собі оживляючу й
рушійну силу, яка є безпосередньою причиною всіх законів руху". Відрив же матерії від руху
він характеризує як "гіпотезу, яку намагаються пристосувати до даних віри". Ясно
висловлюється з цього питання й Дені Дідро (1713-1784) (Пор): "Тіло, на думку деяких
філософів, не обдароване саме по собі ні дією, ні силою. Це жахлива омана, яка стоїть в
прямому протиріччі із усякою фізикою, із усякою хімією. Саме по собі, по природі
притаманних йому властивостей, тіло повно дії й сили, не дивлячись на те чи будете ви
розглядати його в молекулах чи в масі. Щоб уявити собі рух, додають ці філософи, поза
існуючою матерією, варто уявити силу, що діє на неї. Це не так". Не менш яскраво
висловлюється із цього приводу й Поль Анрі Дитріх Гольбах (1723-1789) (Пор), який
стверджує, що "рух є спосіб існування, який випливає необхідним чином із сутності матерії".
Гольбах рішуче відкидає ідею першого поштовху: "Якби до спостереження природи
підходили без забобонів, то давно переконалися б, що матерія діє за своїми власними силами
і не має потреби ні в якому зовнішньому поштовху, щоб бути приведеною в рух".

Всесвіт французькі матеріалісти розглядали в його вічному русі, у безперервній і загальній

зміні. Ідеї перетворення - трансформації одних природних тіл в інші, думка про вічний
круговорот червоною ниткою проходять через твори цих філософів. "Хіба навколо нас не
змінюється все?.. Хіба не очевидно, що всесвіт не був у своєму нескінченному минулому в
точності такий, який він тепер, і що неможливо, щоб у своєму вічному майбутньому він був
хоч на мить у точності тим же самим, який він тепер? Як же можемо ми вгадати, що принесе
із собою нескінченна зміна руйнувань і творень, сполучень і розкладань, метаморфоз, змін,
переміщень"? - писав Гольбах. Звичайно, необхідно, відрізняти цю ідею механістичного
матеріалізму від уявлення про історичний розвиток природи. Але в боротьбі з
ідеалістичними, богословськими уявленнями про закляклість, незмінність створеної богом
природи, думка про закономірне природне походження всіх природних тіл мала величезне
значення. Втім, у працях французьких філософів-матеріалістів XVІІІ ст., особливо Дідро, ми
зустрічаємо серйозні елементи історичного підходу до природи.

Основне питання філософії - про відношення духу до матерії, мислення до буття -

французькі філософи-матеріалісти беззастережно розв’язували з позицій матеріалізму.
Матерії притаманна властивість чутливості, відчуття й, нарешті, свідомості. Ламеттрі
відкидав погляди Спінози на загальну одухотвореність матерії - гілозоїзм (гр. hyle – матерія і
zoe – життя – філософське вчення про загальну одухотвореність матерії), а Дідро проводив
відмінність між нижчими формами чутливості, властивими, на його думку, тілам неживої
природи, і їх більш високою формою - мисленням. Джерело мислення, пізнання - це
відчуття, почуття, які відображають зовнішній світ. Це було розвитком ідей
матеріалістичного сенсуалізму, насамперед вчення Локка. (Сенсуалізм, лат. sensus -
сприйняття, почуття, - направлення в теорії пізнання, згідно якому чуттєвість (відчуття,
сприйняття) – основа і головна форма достеменного пізнання. Протистоїть раціоналізму.
Основний принцип – «нема нічого в розумі, чого не було б в почуттях»).

Виходячи з охарактеризованих вище позицій, філософи-матеріалісти розглядали й

органічний світ, у тому числі й життєдіяльність людини.

"Матеріалізм минулого століття, - писав Ф. Енгельс, - був переважно механічним, тому що із

всіх природничих наук на той час досягла відомої закінченості тільки механіка, і саме тільки
механіка твердих тіл (земних і небесних), - механіка тяжкості. Хімія існувала ще в наївній
формі, заснованій на теорії флогістону. (Теорія флогістону гр. phlogistos – запальний,
горючий – згідно уявлень хіміків 17-18 ст. «початок горючості», гіпотетично складова
частина речовин, яку вони начебто втрачають при горінні та випалі.) Біологія була ще в
пелюшках: рослинний і тваринний організм був досліджений лише в самих грубих рисах,
його пояснювали чисто механічними причинами. В очах матеріалістів XVІІІ століття людина
була машиною так само, як тварина в очах Декарта. Це застосування винятково масштабу
механіки до процесів хімічного й органічного характеру, - в області яких механічні закони
хоча й продовжують діяти, але відступають на задній план перед іншими, більш високими
законами, - становить першу своєрідну, але неминучу тоді обмеженість класичного
французького матеріалізму.

Друга своєрідна обмеженість цього матеріалізму полягала в нездатності його зрозуміти світ
як процес, як таку матерію, яка перебуває в безперервному історичному розвитку. Це
відповідало тодішньому стану природознавства й пов'язаному з ним метафізичному, тобто
антидіалектичному, методу філософського мислення. Природа перебуває у вічному русі; це
знали й тоді. Але за тодішніми уявленнями, цей рух настільки ж вічно обертався в одному і
тому самому колі, і таким чином залишалося, власне, на тому ж самому місці: воно завжди
приводило до одних і тих самих наслідках. Таке уявлення було тоді неминуче".

Незважаючи на обмеженість матеріалістичної філософії XVШ ст., вона зіграла величезну

роль у розкріпаченні людського духу від кайданів релігії, прокладала шляхи новим
принципам наукового пізнання, дуже вплинула на формування світогляду багатьох
натуралістів.

Схоластика і ідеалізм, проти яких вели боротьбу французькі матеріалісти, не відразу зійшли
зі сцени: вони ще довго панували в розумах багатьох філософів і натуралістів

24. І. Кант – родоначальник класичної німецької філософії.

Родоначальником німецької класичної філософії був Іммануіл Кант /1724-1804 рр./. Його
теоретична діяльність поділяється на два періоди. Перший період закінчується 60-ми роками
ХІV століття. В цей час Кант, займався переважно природничими проблемами, серед яких
найбільш відомою в науці є його гіпотеза, про виникнення сонячної системи з величезної
газової туманності*. В загальній формі він стверджував діалектичну думку про те, що
природа має свою історію в часі, відкидав ідею першого поштовху, тобто в цей період в
філософії Канта переважали матеріалістичні позиції. З 70-х років починається другий так
званий "критичний" період, коли в філософії Канта ми знайдемо і дуалізм, і агностицизм, і
ідеалізм. Основні твори цього періоду: "Критика чистого розуму" /1781/, "Пролегомени"
/1783/, "Критика практичного розуму" /1788/. В центрі філософії Канта стоять проблеми
теорії пізнання. Основне, чим відрізняється підхід Канта до вирішення цих проблем,
порівнюючи з попередніми представниками різних філософських систем, полягає в тому, що
він здійснив перехід від метафізики субстанції до теорії суб’єкта Головне, за Кантом, не
вивчення речей самих по собі, а дослідження самої пізнавальної діяльності людини. Перш
ніж пізнавати світ, вважає Кант, потрібно пізнати своє пізнання, встановити його межі і
можливості. Це був великий поворот філософії до людини. Кант вважає, що людський розум
пізнає не "речі в собі", а явища речей, результат їхньої дії на органи чуття людини. "Речі в
собі" стають явищем завдяки апріорним формам споглядання /простір-час/ та апріорним
формам мислення /якість, кількість, причинність, реальність та ін. /.тобто таким формам які
мають позадосвідне походження/. Наступна сходинка пізнання - це розум, який, за Кантом,
завершує мислення і при цьому, не створюючи нічого нового він заплутується у невирішених
протиріччях - в т. з. "антиноміях" чистого розуму. Кант вважає, що таких антиномій чотири,
але вирішити їх неможливо, оскільки кожну з тез, що складають антиномії, можна однаково
логічно довести або спростувати. У своєму вченні про антиномії людського розуму Кант
упритул підійшов до розробки діалектичної логіки, де протиріччя виступають як необхідна
умова розвитку знання. Уважне вивчення підручників, додаткової літератури повинно
підвести студента до розуміння того, що в філософії Канта чудернацьким способом поєднані
матеріалізм /визнання об’єктивного існування "речей в собі"/ та ідеалізм /твердження про
апріорні форми споглядання і розсудку/ з агностицизмом /заперечення пізнання об'єктивної
дійсності/. Це своєрідний компроміс між матеріалізмом та ідеалізмом. Дуже глибокі думки
висловлює Кант і в інших сферах, зокрема в галузі етики. Він багато пише про людину як
частину природи, про людину як кінцеву мету пізнання, а не як засіб для будь-яких цілей,
тобто визнає самоцінність людини. Кант ставив питання про співвідношення понять людина
і особистість. Відомий Кант і як творець вчення про наді сторичну, незалежну від умов
життя, загальну для всіх людей мораль. Він створив вчення про так званий категоричний
імператив /закон, повеління/, що існує в свідомості людей, як Вічний ідеал поведінки.
Наявність такого імперативу надає людині свободу і, разом з тим, в сукупності створює
всезагальний моральний закон для суспільства.

25. Філософська система Гегеля.

Георг Вільгельм Фрідріх Гегель (1770-1831) готувався до кар'єри пастора. Магістр філософії,
кандидат теології під впливом французької революції приділив велику увагу соціальній
філософії. Разом з Шеллінгом вивчав Платона і Канта. У 1818 р. Гегеля запрошують до
Берлінського університету, де він працював професором, ректором до своєї смерті

Філософська система Гегеля

Одним з найважливіших спрямувань дослідницької діяльності Гегеля було створення

"системи філософії", яка б охоплювала усю сукупність людських знань його епохи в
систематизованому вигляді. Для нього дуже важливим було вирішення питання засад
здійснюваної систематизації знань, а також питання розчленування створюваної системи.
Так, першим варіантом було розчленування, що подано в "Феноменології Духа". А саме: Дух
як система явищ людської свідомості, самоусвідомлення та пізнання; історія
інтелектуального розвитку людства від примітивних форм чуттєвості до початку
філософських знань; логіка — як система діалектичних категорій, фундамент, на якому
виникає наукова філософія природи. Більш зрілий варіант розчленування Гегель подає в
"Енциклопедії": 1. Логіка. 2. Філософія природи. 3. Філософія Духа. Характеристики
окремих елементів системи і самої системи несли в собі діалектичний зміст розвитку
(саморозвитку). Поняття "тотожність" пусте без протиставлення йому поняття "відмінність":
розглядаючи якусь тотожність, ми одночасно фіксуємо і відмінність. Згідно з позицією
Гегеля "істинною філософією є не філософія тотожності, а філософія, головним принципом
якої є певна єдність протилежного, ця єдність завжди діяльна (рух, зіткнення), а тому під час
вирізнення її протилежних моментів завжди тотожна сама із собою". Гегель вбачав
можливість кількох варіантів розвитку системи філософського знання. А саме три члени
філософського знання, якими Гегель вважає логіку, природу і дух, він з'єднує в таких
порядках: 1. Логіка (як всезагальне) — природа (як одиничне) — дух (як особливе). 2.
Природа (одиничне) — дух (особливе) — логіка (всезагальне). 3. Дух (особливе) — логічна
ідея (всезагальне) — природа (одиничне). Абсолютна ідея Гегеля розглядається як
всезагальне родове начало. Зі створених засад Гегель піддав критиці своїх попередників —
Канта, Фіхте, Шеллінга. Позицію Канта він критикував за припущення "речі в собі",
незалежної від мислення.

Діалектична логіка

До Гегеля логіка, як правило, розглядалась як наука про суб'єктивні форми мислення. Гегель
поділяє свою логіку на об'єктивну, в яку включає вчення про буття і сутність, та на
суб'єктивну логіку — вчення про поняття (зовні схожу на традиційну формальну логіку, хоч
цей поділ і носить умовний характер). Вся логіка, за його думкою, має об'єктивне значення.
Кожний предмет складається із двох головних властивостей: бути внутрішньо
диференційованим, складовим з різних частин, властивостей і бути цілим, єдиним,
неподільним під час взаємодії з іншим предметом. Усвідомлення факту, що предмети
внутрішньо диференційовані, а разом з цим — єдині, дає змогу використовувати їх,
враховуючи чуттєво надані властивості для чуттєво даних змін і, навпаки, істина полягає у
тому, щоб розуміти предмет як ціле. Гегель розвиває діалектичну думку про те, що будь-яке
начало є нерозвинений результат, а результат є розвиненим началом. Мислення починається
з відчуття. Думки, поняття, категорії, що досліджуються Гегелем, утворюють щаблі
мислення, що само себе визначає. Логіка Гегеля є системою, логічна конструкція і зміст її
розвиваються шляхом руху від абстрактного (буття) до конкретного (ідея). Гегелівська ідея
розвиває сама себе за правилами діалектичної тріади: теза — антитеза — синтез.
Узагальненим виразом розумної діалектики стали три основні закони: переходу кількісних
змін в якісні, єдності і боротьби протилежностей, заперечення заперечення. моральності як
праві суб'єктивної волі.

Суттєвим здобутком гегелівської філософії був також висновок про розвиток людської
культури, який розумівся досить широко як формування власне людського життя, що суттєво
відрізняється від "природного стану", в якому перебували давні люди. Розвиток культури
Гегель вважав спрямованим "метою Розуму", яка полягала в тому, щоб наполегливою
працею була усунена природна простота. Розвиток культури, в розумінні Гегеля, нерозривно
пов'язаний з трудовою діяльністю та її прогресом. Сучасна, для Гегеля, людина
перетворюється на істоту з різноманітними інтересами, обов'язками, видами діяльності, що
має свою основу в поглибленні структурної диференціації соціальної організації. Лише
вченням про абсолютний дух люди здатні подолати обмеженість своєї свідомості,
перетворитися на творців істинного, дійсного буття, а не виконувати роль засобу воління
іншої людини, жити неістинно, бути за межами дійсності, бути духовно обмеженим лише
знанням минулого. Для цього слід вивчати саме філософію як єдиний засіб подолання
обмеженості, яку накладає суспільна диференціація праці.

Вплив філософії Гегеля на духовне життя Німеччини

Філософія Гегеля ще за часи його життя була сприйнята значною кількістю прибічників та
послідовників, що сприяло формуванню філософської школи "гегельянства". Вплив ідей
Гегеля особливо сильним був у 30-і — 40-і роки XIX ст., коли вони захопили духовне життя
Німеччини в різних його сферах—від науки до преси. Авторитетність філософської системи
Гегеля спричинила й необхідність її критики тими, хто негативно ставився до соціально-
політичного устрою Німеччини. Зростання передумов буржуазно-демократичних
перетворень сприяло увазі до тих моментів гегелівської філософії, які були оцінені як
приховані революційні потенції. Так була закладена так звана молодо гегельянська течія (Г.
Гейне). Оскільки для духовного життя Німеччини важливим було питання про відношення
філософії до релігії, то серед послідовників виникло дві течії, залежно від того, як
тлумачилася позиція в цьому питанні Гегеля. Ті, хто вважав, що його філософія цілком
співвідноситься з християнською ортодоксією, — утворили праве крило, або течію
старогегельянства. Протилежне тлумачення породило ліве крило, або молодогегельянство
26. Антропологічна філософія Л. Фейєрбаха.
Людвіг Андреас Фейєрбах (1804-1872) — видатний німецький філософ, спочатку один з
послідовників Гегеля, пізніше — творець самобутньої філософської концепції
матеріалістичного спрямування, яка отримала назву "антропологічний матеріалізм".
Упродовж деякого часу — професор Ерлангенського університету, з якого був звільнений
після розкриття його авторства анонімної атеїстичної праці "Думки про смерть та безсмертя"
(1830). Основні праці: "До критики філософії Гегеля" (1839), "Сутність християнства" (1841),
"Основні положення філософії майбутнього" (1843), "Сутність релігії" (1845), "Історія
філософії Нового часу від Бекона Веруламського до Бенедикта Спінози" (1833) та ін.

Антропологічна філософія Л.Фейєрбаха

Фейєрбах запропонував відмінне від традиційного розуміння філософії, її минулого та

сучасності, ролі в суспільстві і ставлення до релігії. За Фейєрбахом, у світі починається нова
епоха — пост-християнська. Релігія відмирає, її місце в культурі звільняється, і зайняти це
місце повинна філософія. Водночас і сама філософія повинна змінитися: вона не має стати
простим чи негативним (в гегелівському розумінні) запереченням релігії. "Якщо філософія
повинна замінити релігію, — стверджує Фейєрбах, — то, залишаючись філософією, вона має
стати релігією, вона повинна включити в себе — у відповідній формі — те, що становить
сутність релігії, повинна включити переваги релігії". Інакше кажучи, повинна бути якась
нова синтетична форма свідомості і знання. Нова філософія повинна стати несхожою і на
стару християнську релігію, і на стару "шкільну" філософію, хоча й потрібно зберегти краще
з них обидвох. Уточнюючи свої уявлення, Фейєрбах називає нову філософію — "релігію"
антропологією, "філософією майбутнього". Водночас сам Фейєрбах бачив сутнісні
відмінності між філософією та релігією і вказував на них. У релігії сильний бік — її
світоглядна ефективність, її близькість до "серця" людини, її емоцій, глибинних
особистісних структур (при цьому релігію Фейєрбах вважає родовою ознакою людини —
адже в тварин релігії немає). Філософія — це неначе "сенс" у релігії. Вона також виростає з
сутнісних аспектів людської свідомості. Найсильнішою стороною християнства, яка
уможливила цій релігії стати світовою, легко доходити до "серця" людини, Фейєрбах вважає
мораль. Тому природно, що "нова філософія" повинна знайти якусь нову форму морально-
етичної свідомості. Фейєрбах здійснив спробу її виробити. Замість християнства та філософії
гегелівського типу він запропонував "філософію Людини". Згідно з його гуманістичною
концепцією Людина — це найвище у ціннісному відношенні, абсолютна цінність. При цьому
слід говорити не про окремих людей, а про їх сутність, тобто про родовий початок. Окрема
людина зовсім не є вмістилищем усіх людських чеснот, але Людина як така є нескінченно
мудрою, доброю, всемогутньою її властивості — це вона сама, а без них (тобто без
моральних якостей мудрості, доброти, могутності) Людини зовсім немає. Також вельми
важливо, що людина живе в прямому контакті з природою, бо зовнішня природа є близькою
природі самої людини. За Фейєрбахом, людська сутність цілком гармонійно виявляє себе в
людському існуванні: життя природи та умови буття перебувають у глибокій єдності з
людською сутністю.

Отже, людина, за Фейєрбахом, перебуває та існує в гармонійній єдності з власною сутністю,

власними якостями ("предикатами"), зовнішньою та внутрішньою природою. Запозичена в
християнстві заповідь любові до Бога і ближнього перетворюється у Фейєрбаха на основний
моральний закон. Саме Любов (як домінуюче в людському ставленні до Бога) наділяється в
Фейєрбаха родовим смислом—це любов статева, родоутворююча, що включає в себе і любов
до дітей, тобто до продовження самих себе, свого Я. За Фейєрбахом, відносини між людьми
повинні включити в себе закон Любові як деяку над цінність, дати йому увійти в "серце"
людей, змінюючи вплив релігії.

Фейєрбахівські уявлення про Людину були отримані шляхом критичного перетлумачення

християнських ідей. Фейєрбах віддав чи приписав Людині лише ті якості ("предикати"), які
релігія приписувала Богу. На його думку, Бог — це відчужена та об'єктивована сутність
людини (або, інакше кажучи, Бог є деяким символічно закодованим зображенням суто
людських властивостей та якостей). Саме в тому, що боги утворені за образом та подобою
людей, і корениться, за Фейєрбахом, сенс та цінність релігійної свідомості, основа її
дійовості в історії. Але недостатньо лише розуміти природу релігії, вважає Фейєрбах, —
критикувати її означає зводити, або редукувати, релігійні образи та цінності до їх земних
прообразів. Фейєрбахівська філософія виявила значний вплив на формування світової
філософської думки, зокрема — на молодогегельянство та марксизм. Хоча майже відразу ж
вона була піддана критиці сучасниками мислителя, але фундаментальність порушених
Фейєрбахом питань та глибина його спроби відповісти на них дає підстави відвести йому
належне місце серед гігантів світової філософської думки.

27. Філософські ідеї марксизму.

Філософія, створена Карлом Марксом (1818-1883) та Фрідріхом Енгельсом (1820-1895) в 30-
40-х роках XІX століття, увібрала в себе багато досягнень європейської філософської думки,
стала однією з багатьох спроб теоретичного відображення глибинних змін в усіх сферах
західноєвропейського суспільства.

Основні передумови формування і розвитку філософії марксизму:

- соціально-економічні - утвердження буржуазних суспільних відносин, структурна

поляризація суспільства, загострення класових суперечностей, вихід пролетаріату на
політичну арену і його потреба в теоретичному усвідомленні своєї історичної місії;

- теоретичні - англійська політична економія (Д.Рікардо, А.Сміт), німецька класична

філософія (Гегель, Фейєрбах), соціологічна концепція французьких та англійських
соціалістів (А.Сен-Симон, Ш.Фурьє, Р.Оуен);

- природничо-наукові визначаються досягненнями в галузі природничих наук, зокрема три

великих відкриття в природознавстві, що підтвердили діалектичний характер природних
процесів: відкриття законів збереження енергії і речовини Майєром, Гельмгольцем та
Джоулем, відкриття клітинної будови живих організмів Шванном, Шлейденом і
Горяніновим, еволюційна теорія Дарвіна.

Таким чином, марксизм являє собою закономірне явище в розвитку світової суспільної
думки.

Основні ідеї марксизму викладені в таких роботах:

– в «Економічно-філософських рукописах 1844 р.» -гуманістична концепція людини, її

сутності і способу існування; людина як соціально-продукуюча істота і універсальна
перетворююча сила; концепція відчуження та умов його подолання;

- в “Тезах про Фейєрбаха” і “Німецькій ідеології” концепція практики;

– в роботах «Діалектика природи» та «Анти-Дюрінг» - розробка з матеріалістичних позицій

проблем діалектики;

– в «Маніфесті Комуністичної партії», «Громадянській війні у Франції», «18 Брюмера Луї

Бонапарта» - обгрунтування всесвітньо-історичного покликання пролетаріату.

Вихідним моментом марксистської філософії є вчення про людину. Природне, соціальне і

духовне в людині, згідно марксизму, утворюють єдність. Людей відрізняє від тварин спосіб
існування. Людина – істота творча, вона перетворює природу, в той час як тварини тільки
пристосовуються до природних умов, і саме на цій основі людина виділяє себе з природи.
Крім того, людина – істота універсальна. Якщо поведінка тварин носить «спеціалізований»
характер, пристосована до певного, строго визначеного для кожного виду комплексу
природних умов, то людина може поводити себе за мірками будь-якого виду, вона «усю
природу перетворює на своє неорганічне тіло»: все може стати предметом і знаряддям її
життєдіяльності. Вихідною, базисною формою існування і характеристикою людини
виступає праця – процес, «в якому людина своєю власною діяльністю опосередковує,
регулює і контролює обмін речовин між собою і природою». Це питання розглядалось
детальніше в курсі “Культурологія” в трудовій концепції походження культури.

Відтворювати своє життя шляхом перетворення природи люди можуть тільки спільно,
вступаючи у певні відносини один з одним. Специфічно людський спосіб життєзабезпечення
– праця – вже за своїм походженням є колективною спільною діяльністю. В “Тезах про
Фейєрбаха” К.Маркс формулює положення про соціальну сутність людини: «...Сутність
людини не є абстракт, властивий окремому індивіду. У своїй дійсності вона є ансамблем усіх
суспільних стосунків». Оскільки в різні епохи матеріальне відтворення людського життя
здійснюється різними способами, то відповідно і змінюється характеристика людини. Люди
– суспільно-історичні істоти. Усі їхні специфічні характеристики формуються в ході
розвитку предметно-практичної діяльності. Узи, що поєднують людей в суспільстві, носять,
головним чином, не природний характер, а є, перш за все, соціально-виробничими зв’язками
людей. Таким чином, людина, відповідно до марксизму, істота суспільно-продукуюча.

Матеріальне виробництво як творчість, у якій втілені фізичні і духовні здібності людини,

позначається в марксистській філософії поняттям практики як специфічного, предметно-
перетворюючого, соціально-організованого і опосередкованого духовними структурами
способу включення людини в оточуючий природний світ. Основні види практики, за
Марксом: матеріально-виробнича («обробка природи людьми») і соціально-перетворююча
(«обробка людей людьми»).

В «Економічно-філософських рукописах 1844 року», висиупаючи на захист гуманізму,

Маркс розробляє концепцію відчуження людини, його різні види (від природи, від
суспільства) і перспективи подолання. Він вважав, що в основі усіх форм відчуження лежить
відчуження праці в умовах приватної власності, тому в основі його подолання лежить
ліквідація приватної власності.

Однією з основних заслуг марксизму є також концепція концепції матеріалістичного

розуміння історії, розробка якої дана в роботах «Німецька ідеологія», «До критики
політичної економії», «Капітал». Маркс і Енгельс уперше поширили матеріалізм на
пояснення суспільного життя. Маркс дав стисле формулювання суті матеріалістичного
розуміння історії в передмові «До критики політичної економії».

Найважливішими категоріями, що виражають матеріалістичне розуміння громадського

життя, стали категорії «суспільне буття» і «суспільна свідомість». Суспільне буття – це
матеріальні відносини людей до природи і один до одного, що виникають у процесі
становлення людського суспільства й існують незалежно від суспільної свідомості.
Суспільна свідомість – духовна сторона історичного процесу. Марксизм виходить з того, що
суспільна свідомість, з одного боку, є відображенням суспільного буття, а, з іншого боку, має
відносну самостійність. Вона виявляється в тому, що суспільна свідомість може відставати
від суспільного буття, наприклад, у вигляді пережитків у свідомості, але може також
випереджати суспільне буття, що виявляється у науковому передбаченні. Відносна
самостійність суспільної свідомості виявляється й у її активності. Але, згідно марксизму,
визначальна роль у кінцевому підсумку належить суспільному буттю.

Важливою категорією матеріалістичного розуміння історії, розробленою марксизмом, є

категорія «суспільно-економічна формація», за допомогою якої розвиток суспільства став
розглядатися як природно-історичний процес. Для вироблення цієї категорії Маркс уперше
виділив два види суспільних відносин, що розрізняються по їхньому відношенню до
суспільної свідомості: відносини матеріальні і відносини ідеологічні. Матеріальні відносини
– ті, котрі складаються, не проходячи попередньо через суспільну свідомість. Такими є
виробничі відносини. Ідеологічні відносини формуються на основі матеріальних, залежать
від суспільної свідомості, складаються, проходячи попередньо через суспільну свідомість.
Ідеологічні стосунки, згідно марксизму, виявляються вторинними і залежними від відносин
первинних, визначальних – виробничих.

У цьому зв’язку в марксизмі були вироблені категорії базису і надбудови. Базис – це

економічний лад суспільства, система виробничих відносин. Над базисом піднімається
відповідна йому надбудова, що включає суспільну свідомість, ідеологічні відносини та
суспільні установи й організації, що закріплюють ідеологічні відносини.

Виділення матеріальних відносин у якості базисних дозволило Марксові знайти загальні,

повторювані риси в різних суспільствах, що знаходяться на одній стадії розвитку, і віднести
їх до деякого єдиного суспільного типу – суспільно-економічної формації. Суспільно-
економічна формація – це конкретно-історичний тип суспільства, взятий у його цілісності,
що функціонує і розвивається відповідно до властивих йому об’єктивних законів на основі
певного способу виробництва. Кожна формація – цілісна соціальна система з властивими їй
базисом і надбудовою.

Маркс здійснив поділ історичного процесу на етапи й обґрунтував історично минущий

характер кожної із суспільно-економічних формацій. У результаті вся історія людства
постала як закономірний процес розвитку і зміни суспільно-економічних формацій.
Послідовна зміна формацій, за Марксом, обумовлена протиріччями між новими
продуктивними силами і застарілими виробничими відносинами, що на певному ступені
перетворюються з форми розвитку продуктивних сил – в їх окови. Марксистське вчення про
формацію дає ключ до розуміння єдності і розмаїття історії людства.

Вплив марксистських ідей на західну філософсько-соціологічну думку не підлягає сумніву. В

XІX ст. це було пов’язане, перш за все, з його економічними працями Маркса, з його роллю в
формуванні широкого соціал-демократичного руху. Маркс виступає в цей час головним
чином як соціальний мислитель і, незалежно від згоди чи незгоди з його поглядами, посідає
місце одного з класиків соціальної науки Заходу. Інтерес до марксизму приходить переважно
вже у XX ст. Його ідеї і творчість стали важливим елементом еволюції духовної культури
західної цивілізації. Багато філософських течій XX ст. – від екзистенціалізму до
структуралізму – відчули на собі вплив марксистського вчення. В сучасному світі існує
живий інтерес до Маркса-філософа, що визначається глибиною його ідей.

28. «Філософія життя» , її ірраціоналістичний характер.

"Філософія життя" – це ірраціоналістичний напрямок, що сформувався в кінці XIX – на
початку XX ст. Він виник як реакція на кризу класичного західного раціоналізму.
Найбільшого поширення філософія життя набула в першій чверті XX ст. У подальшому цей
напрямок втрачає свою самостійність і його принципи використовуються екзистенціалізмом,
персоналізмом, феноменологією і, особливо, філософською антропологією. Представниками
"філософії життя" є Фрідріх Ніцше (1844–1900), Анрі Бергсон (1859–1941), Вільгельм
Дільтей (1833–1911), Георг Зіммель (1858–1918), Освальд Шпенглер (1880–1936) та ін.
"Філософія життя" розглядає все, що існує, як форму прояву "життя". При цьому поняття
"життя" розглядається як первинна цілісна реальність, яка нетотожна ні духу, ні матерії і
може бути осягнута лише інтуїтивно. Засновники "філософії життя" вважали, що основою
життя і його проявом є воля. Так у вченні німецького філософа А Шопенгауера, яке можна
вважати одним із джерел ірраціоналізму, обстоюється примат волі відносно розуму. Він
стверджував, що воля, тобто мотиви, бажання, спонуки до дій і самі процеси реалізації цих
дій є специфічними відносно самостійними. При цьому, і це головне воля визначає
спрямованість і результати розумового пізнання. Тобто на місце розуму має бути поставлена
воля, яка незалежна від контролю з боку розуму і не має ні причин, ні основи. Це "абсолютне
вільне хотіння". Крім того, воля пронизує весь світ, вона – першоначало й абсолют. Світ, за
А. Шопенгауером, е нічим іншим як "волею і уявою" (див. його працю "Світ як воля і
уявлення", розділ "Першоджерела").
Сама назва цього ірраціонального напрямку в філософії вказує на його центральне поняття –
"життя". Воно виступає в ролі первинної реальності, цілісного процесу, як безперервне
творче становлення "живого". Життя протистоїть нежиттю, всьому неорганічному,
застиглому. Тому, якщо "життя" перебуває в постійному русі і протиріччі, наука не може
бути ефективним засобом пізнання цього життя. Це пояснюється тим, що наука,
використовуючи аналітичний метод, розкладає явища життя на окремі частини. Зв'язки між
ними наука здатна пояснити, а тому вона може змінити світ на користь людини, створювати
нові предмети, процеси тощо. Але зрозуміти сутність світу наука (розум) безсила. Розум
завжди людяно орієнтований, має мету, а "життя" вище будь-якої цілеспрямованості. Тому
на перше місце переміщуються не раціональні, а інтуїтивні форми пізнання.
У широкому розумінні філософія життя — це будь-яка концепція, що розглядає питання
смислу, мети, цінності життя, особливо коли вона недооцінює чи й ігнорує теоретичне
знання, звертаючись до непідробної повноти безпосереднього переживання, прагне
«зрозуміти життя з нього самого». Вона надає перевагу почуттям, інстинкту; виступає проти
інтелекту; захищає ірраціоналізм і містику від раціоналізму, споглядання від поняття,
«творче начало» від «механічного». Засновниками сучасної філософії життя вважаються А.
Шопенгауер і Ф.-В. Ніцше.

Етичні погляди А. Шопенгауера. Творець філософської концепції, яка стала одним із джерел
філософії життя, А. Шопенгауер наукове світорозуміння вважав ілюзорним, класичну
філософію — шарлатанством, а діалектику — «жонглюванням абстрактними формулами» .
Його праці — «Світ як воля і уявлення», «Дві основні проблеми етики» та «Афоризми і
максими» значно вплинули на європейську філософію, зокрема й на етику.

Світ, на думку філософа, існує лише настільки, наскільки людина його уявляє. Уявлення
розпадається на суб'єкт і об'єкт: споглядання того, хто споглядає. Без суб'єкта уявлення
немає його об'єкта, який набуває просторової і часової визначеності (йдеться не про
предмети об'єктивного, матеріального світу, а про уявлення). Проте цього для пізнання, що
керується принципом каузальності (причинності), недостатньо, оскільки постає питання, чи
не є світ чимось більшим та іншим, ніж уявлення. Зрештою, суб'єкт пізнання на основі
досвіду може виявити в собі дві принципово різні сутності: своє тіло, яке постає для нього як
уявлення, об'єкт серед об'єктів, а також те, безпосередньо знайоме кожному, що називають
волею. Тіло — це об'єктивація волі, а воля — це в-собі-буття тіла.

Концепція А. Шопенгауера ґрунтувалася на двох основних положеннях: «світ — це воля в

собі» і «світ — це уявлення для нас» (згадаймо «речі в собі» і «речі для нас» І. Канта). Світ
як річ у собі постає у філософа як сліпа «воля до життя».

Етичні погляди Ф.-В. Ніцше. Поділяючи погляди А. Шопенгауера, Ф.-В. Ніцше, однак,
категорично виступив проти сучасної йому європейської моралі (не тільки проти
моральності, реальних моральних стосунків, які завжди недосконалі, а й проти моралі як
системи норм бажаних моральних стосунків людей), за «переоцінку цінностей», насамперед
моральних

На думку Ф.-В. Ніцше, сучасна йому Європа перебуває напередодні кризи. Однак щоб
збагнути це і переоцінити цінності, філософ повинен бути чесним перед собою, мати «злу»
совість, не схилятися перед авторитетами, виявляти героїзм мислі (за героїзм мислі Ніцше
захоплювався творчістю А. Шопенгауера). Філософ нічого не повинен брати на віру, йому
слід підозріло ставитися до дійсності, зривати маски з освячених ідеалів, не лякатися світу,
який при цьому йому відкриється, не боятися бути незрозумілим і відкинутим ображеними
обивателями. Насамперед він має відмовитися від морального тлумачення світу, яке панує в
традиційній філософії і теології, не довіряти смислу, що лежить на поверхні, а відшукати
його соціально-психологічні основи.
Філософія Бергсона на відміну від більшості систем минулого дуалистична. Світ для нього
розділений на двох у корені різні частини: з одного боку - життя, з інший матерія, чи
вірніше, те інертне “щось”, що інтелект розглядає як матерію. Весь всесвіт є зіткнення і
конфлікт двох протилежних рухів: життя, що прагне нагору, і матерії, що падає вниз.

29. Проблеми людського буття у філософії екзистенціалізму.

Провідне місце в ірраціоналістично-гуманістичному напрямі західної філософії належить
екзистенціальній філософії. Вона зародилась у середині XIX ст., коли, на противагу
об'єктивному ідеалізму гегелівської філософії, датський філософ
Сьорен К'єркегор (1813-1855) висунув тезу абсолютної цінності саме індивідуально-
неповторного (а не всезагального) аспекту реальності як людського існування. Звідси виник і
термін "екзистенціалізм" (від лат. exsintentia - існування). Ідеї К'єркегора, щоправда, на
деякий час були забуті. 1 лише в 20-ті роки XX ст. німецький філософ Март і н Хайдеггер
(1889-1976) у книзі "Буття і час" сформулював філософське вчення, центральним поняттям
якого постала "екзистенція"-людське існування. Подібних висновків, незалежно від
Хайдеггера доходить інший німецький філософ - Карп Ясперс (1883-1969). Упродовж 1930-х
років виникає і поширюється французький напрям екзистенціалізму, представниками якого
були відомі письменники та філософи: Альбер Калію (1913-1960), Жан Поль Сартр (1905-
1980), Габріель Марсель (1889-1973), Моріс Мерло-Понті (1908-1961) та ін.
Що ж таке екзистенціалізм? Екзистенціалізм-це ірраціоналістична філософія, предметом
вивчення якої є не об'єктивна реальність, а внутрішній світ людини. Центральними
проблемами цієї філософії є:
1. Проблема існування (екзистенції) людини. Екзистенціальна філософія стверджує, що не
все, чим людина живе, що вона переживає, є справжнім існуванням. Коли людина працює,
вчиться, відпочиває, радіє тому чи іншому випадку - це існування зовнішнє. У такому
існуванні втрачається неповторна єдність, єдність кожної окремої особи, зникають ті
первісні, внутрішні, інтимні, начебто незалежні від зовнішнього світу, від інших людей
переживання, які й становлять існування. Для позначення існування в цьому розумінні й
користуються терміном "екзистенція". Екзистенція виражає глибинну основу, сутність
існування, неповторність, унікальність людини та її долі. Якщо існування показує людину
такою, якою вона є, то екзистенція вказує на можливості, які містяться в ній. Екзистенція
означає здатність людини здійснити свій вибір, розкрити свої можливості, бути собою.
2. Проблема буття людини та буття світу - центральна проблема екзистенціальної філософії.
Про це свідчать навіть назви творів основоположників екзистенціалізму. У Хайдеггера -
основна праця "Буття і час", у Сартра - "Буття і ніщо" та ін. Як же розуміють буття
екзистенціалісти і як це поєднується з проблемою людини? На відміну від класичних
філософських вчень про буття, які розглядають його як об'єктивний, не залежний від
свідомості світ, екзистенціалісти вважають, що філософія стоятиме на позиціях життєвого
реалізму лише тоді, коли об'єктом її досліджень буде людина, її життя. Світ для людини
існує оскільки, остільки вона йде від свого буття, надає світу певного значення та змісту.
Людина творить світ таким, яким вона хоче його бачити, виходячи зі своїх переживань,
створює свою емоційну картину світу. І тому, як стверджують екзистенціалісти, нема сенсу
говорити про якийсь особливий, об'єктивний, світ позалюдського. В їх концепціях об'єктивна
дійсність існує як суб'єктивна, як продукт переживань суб'єкта, як існування його
сприйняття, його свідомості.
3. Проблема свободи людини. Екзистенціалізм називають філософією свободи. І справді,
проблема свободи посідає в екзистенціалізмі важливе місце. Але ж у чому сутність свободи?
Як її розуміють екзистенціалісти? Екзистенціалізм визначає свободу як вибір людиною самої
себе: людина така, якою вона сама себе вільно вибирає. Свобода трактується не як свобода
діяльності, а лише як свобода вибору або ставлення суб'єкта до незалежного від нього
оточення. Він може або вільно погодитися зі своїм станом, або теж вільно не приймати свого
стану. Об'єктивна ситуація не сама по собі обмежує нашу свободу, а лише як переживання її
як обмеження. Наприклад, в'язень або ж раб теж може бути "вільним", відповідним чином
самовизначаючи своє ставлення до свого становища.

30. Філософія психоаналізу

Одна з найвпливовіших ідейних течій XX ст. - психоаналіз. Виникнувши в рамках психіатрії
як своєрідний підхід до лікування неврозів, психоаналіз спочатку не претендував на роль
філософського вчення, яке розкривало б та пояснювало поряд із механізмами
функціонування людської психіки також і закономірності суспільного розвитку. Але з часом
його теоретичні положення та установки почали застосовувати у філософії для пояснення
особистісних, культурних та соціальних феноменів. Досліджуючи психоаналіз як комплекс
гіпотез та теорій, що пояснюють роль несвідомого в житті людини, слід виділяти три його
аспекти: пізнавальний, соціально-культурний та лікувально-практичний. Розглянемо два
перші.

Засновником психоаналізу в його класичній формі був австрійський психолог, невропатолог,

психіатр Зігмунд Фрейд (1856-1939).

Його теоретичні погляди сформувались під впливом традицій класичного природничо-

наукового матеріалізму та еволюціонізму в той час, коли вже намічалась криза традиційних
уявлень про психічне життя людини, коли з усією очевидністю виявилось, що неможливо
розкрити таємницю буття людини, виходячи лише з її природних характеристик.

Психоаналіз Фрейда був спробою синтезу двох напрямків досліджень природи людини:

розкриття психічних поривань внутрішнього світу, змісту людської поведінки;

аналізу впливу культурного та соціального середовища на формування психічного життя

людини та її психічних реакцій. А це в свою чергу передбачало глибше вивчення структури
особистості.

Головним у психоаналізі стало виявлення несвідомого, його філософське осмислення та

тлумачення. Фрейд, висуваючи свою концепцію несвідомого, підкреслював, що воно не було
предметом дослідження класичної філософії та психології, а причину цього вбачав у культі
розуму та свідомості. Психіка ж людини, на його думку, роздвоюється на дві сфери: свідоме
та несвідоме. Саме вони і визначають суттєві характеристики особистості. Поділ психіки на
свідоме і несвідоме, писав Фрейд, є основною передумовою психоаналізу, і лише він дає
змогу зрозуміти і піддати науковому дослідженню часто спостережувані і дуже важливі
патологічні процеси душевного життя.

Спочатку психіка у Фрейда була представлена трьома інстанціями: несвідоме, передсвідоме і

свідомість. Несвідоме -це та частина психіки, де концентруються несвідомі бажання та
витіснені із свідомості ідеї. Передсвідоме - це зміст душевного життя, який у даний час не
усвідомлюється, але легко може стати усвідомленим (пам`ять, мислення та ін.). Свідомість
Фрейда пов’язував в основному із сприйняттям зовнішнього світу [12; 347].

Джерелом психічної динаміки, за Фрейдом, є бажання сфери несвідомого, що прагнуть

розрядки через дію. Але для цього необхідно, щоб вони включились у сферу свідомості, яка
управляє реалізацією актів поведінки. Можливим це стає лише за посередництва
передсвідомого, яке здійснює цензуру бажань несвідомого. Пізніше Фрейд уточнює, що
психічна діяльність несвідомого підкоряється принципу задоволення, а психічна діяльність
передсвідомого - принципу реальності.
31. Релігійна філософія Х1Х – ХХ ст.
У філософії XX ст. вагоме місце належить релігійній філософії. Частково інтерес до
релігійної філософії у XX ст. можна пояснити тим, що на тлі колосального прискорення
соціальної динаміки все більш проблематичними постають як окрема людська
індивідуальність, так і життєва доля окремої людини. Одним з напрямів релігійної філософії
є неотомізм, що сформувався в 70-ті роки XIX ст. під впливом рішень І Ватикансь-кого
собору (1869-1879 рр.). Основні представники неотомізму: Е. Жільсон, Ж. Марітен, А.
Сертийянж (Франція), І. Бохенський, А. Демпф, І. Лотц, К. Ранер, М. Грабман, Й. де Фріз
(Німеччина), Д. Мерс'є, А. Дондейн. Неотомізм відроджує схоластичну систему філософа
XIII ст. Фоми Аквінського. Відродження томізму було проголошено Енциклікою папи Лева
XIII в 1879 р. Нині неотомізм - офіційне філософське вчення Ватикану. Представники
неотомізму виступають проти поділу філософії на два протилежні напрямки - матеріалізм та
ідеалізм. Свою доктрину вони називають "реалістичною" на тій підставі, що вона визнає
зовнішній матеріальний світ як частину більш широкого загального буття (Бога).
Матеріальний світ залежить не від людської свідомості, а від абсолютного буття. Неотомісти
намагаються довести, ніби релігія і наука не протилежні, а доповнюють одна одну. Для цього
вони використовують ідею "гармонії віри і розуму". Філософські істини не можуть
суперечити істинам віри. Розвиваючи ідеї Фоми, неотомісти твердять, що розум вільний у
своїх міркуваннях доти, доки він не суперечить вірі; наука не має права висувати і
розв'язувати світоглядні проблеми, це прерогатива віри.

32. Російська релігійна філософія Х1Х – ХХ ст.

Основними представниками російської релігійної філософії кінця XIX – початку XX ст. є
М.Ф. Федоров, Ф.М. Достоєвський, В.С.Соловйов, М.О. Бердяев. Помітною постаттю в
російській релігійній філософії був Ф. Достоєвський. Його творчість разом із творчістю В.
Соловйова стала поштовхом релігійно-філософського руху в Росії початку XX ст.
Достоєвський виступає проти будь-якого насильства, навіть якщо воно від імені Бога, і
проповідує шлях добровільного служіння людям задля досягнення "земного раю". Вищий
національний поклик Росії вбачає в християнському безкорисливому примиренні народів.
Родоначальником і найважливішим представником філософії всеєдності був В. Соловйов.
Центральною в його вченні є ідея "всеєдиного сущого", що представляє собою єдність всіх
форм буття: як матеріальних, так і ідеальних. Ця всеєдність втілюється в образі Софії –
"вічної жіночості". У суспільстві всеєдність розкриває себе як боголюдський союз осіб або
всесвітня церква, що визначає мету людства – подолання егоїзму та ворожості, створення на
Землі "царства Божого".

33. «Філософія науки» та її місце серед філософських течій Х1Х – ХХ ст.

Філосо́фія нау́ки — розділ філософії, який вивчає поняття, границі і методологію науки.
Разом з тим, існують більш спеціальні розділи філософії, наприклад: філософія математики,
філософія біології, філософія фізики тощо.

Як напрямок філософія науки представлена оригінальними концепціями, які пропонують

різні моделі розвитку науки та епістемології. Вона зосереджена на виявленні ролі і
значимості науки, характеристик когнітивної, теоретичної діяльності.

Як філософська дисципліна філософія науки поряд з філософією історії, логікою,

методологією, культурологією виникла як необхідність осмислити соціокультурні функції
науки в умовах науково-технічної революції. Ця молода дисципліна заявила про себе тільки
у другій половині XX століття. У той же час, напрямок «філософія науки» виник на сто років
раніше.

34. Зародження і розвиток філософської думки в Київській Русі.

Основного розвитку філософська думка України набуває у Київській Русі. Виникнення
філософії Русі відбувалось у процесі розв’язання суперечностей між слов’янським
міфологічним світоглядом та християнством. Київська русь – перша східнослов’янська
держава, яка розвитком своєї культури продемонструвала приклад закономірного переходу
від міфологічного до релігійного і від релігійного до філософського рівня світогляду.
Філософська думка України розвивається як етико-моральне вирішення цілої низки
світоглядних проблем, як філософський дух морального спрямування. Це спрямування було
співзвучне християнській культурі, тому справедливим є твердження про те, що філософія
доби Київської Русі мала християнський характер.

Розвиток філософської думки у Київській Русі в межах християнського віровчення яскраво

демонструють літописи та твори церковно-богословського характеру:проповіді, повчання та
ін.

На початку ХІІ ст. з’явилася “Повість временних літ” Нестора – одна із пам’яток
філософської думки. Філософське звучання мають “Слово про закон і благодать”
(митрополит Іларіон), “Посланіє” (Климент Смолятич), “Златоуст” (Кирило Туровський) та
ін. “Слово о полку Ігоревім” є не тільки видатною пам’яткою літератури Київської Русі, а й
джерелом своєрідної філософської культури.

Отже, філософська думка Київської Русі мала християнський характер, у ній переважала
етична проблематика: філософська картина світу, пізнання, людина, людські вчинки,
суспільство розглядалось крізь призму вічного конфлікту добра і зла. А в соціальній
філософії домінували патріотичні ідеї єдності всіх руських земель, зміцнення і централізації
держави для відсічі іноземним загарбникам, необхідність розвитку культури та освіти.

Із становленням феодального ладу християнський характер української філософії змістився у

бік утвердження патристичних і агіографічних ідей. Проповідувалась зверхність віри над
знанням, вищою метою пізнання проголошувався Бог .

35. Г. Сковорода – родоначальник української класичної філософії.

Григорій Савич Сковорода /1722-1794 рр./ - видатний філософ, поет, просвітитель-гуманіст,
який здобув освіту в Києво-Могилянській Академії. Його філософські твори можна поділити
на чотири цикли. До першого належить праця "Нарцис". Розмова про те: "Пізнай себе" та
інші, де мислитель стверджує, що людина невіддільна від природи, спільна з нею за своєю
натурою, а тому пізнання людини є водночас пізнання природи. Другий цикл, до якого
входить декілька робіт, зокрема "Дружня розмова про душевний світ" подає вчення про
людину, щастя і мораль. В центрі циклу стоїть принцип так званої "спорідненої" /"сродної"/
праці, найповнішого розкриття здібностей людини. В третьою циклі /"Ікона Алківіадська" та
ін. Сковорода узагальнює думки про духовний світ /світ символів/, загальний ідеал життя.
Четвертий цикл /"Сварка архістратиги Михайла з Сатаною про те, чи легко бути благим"/
визначає те, з чим повинна боротись справжня людина. Останній твір Сковороди - "Діалог".
Ім’я йому - "Потоп зміїний" формулює основну доктрину про три світи; "макрокосм" -
Всесвіт, "мікрокосм" - світ - людини та світ символів, який складають - Біблія, міфі, релігія, а
також вчення про дві натури. Кожен світ складається з двох натур: "видимої" і "невидимої"
."Видимая натура называется тварь, а невидимая - Бог". За Сковородою, Бог і природа -
єдине ціле. Це дві натури одного Всесвіту. Єдність натур утворює об’єктивну реальність.
Матеріальне змінюється, людина сприймає його органами чуттів. Сама по собі фізична
натура - "мертва стихія", вона піддається руйнуванню і переходить з одного стану в інший.
Таким чином, Сковорода близько підходить до поняття про незнищуваність матерії,
неперервність її руху. Незважаючи на суттєві матеріалістичні та діалектичні моменти
світогляду мислителя, не можна однозначно тлумачити його філософію як матеріалістичну.
Пантеїзм доповнюється своєрідним поглядом на реальність навколишнього світу, його
предмети і явища. Явища - це видима тлінь, "одяг", котрий постійно змінюється і
оновлюється, за ним ніби ховається сутність, яку він називає вічністю. Взнаючи мінливість
зовнішньої природи, мислитель утверджував ідею вічності внутрішньої матерії, яку
ототожнював з Богом, як початком і причиною, що визначає закономірність розвитку всього
сущого. Тут в дусі неоплатонізму розкрито співвідношення духовного і матеріального.
Вивчення праці Сковороди дає розуміння того, що в центрі його світогляду перебуває
людина, її духовний світ, її щастя. Багато наук вивчає природу і приносить користь людям
для задоволення їх тілесних потреб; але не тілесне, не матеріальне є головним у світі і в
людині. Тому науки про матеріальний світ навчають головного - як бути щасливим. Хто хоче
бути щасливим, той насамперед повинен пізнати самого себе, тобто внутрішню сутність,
свою духовність, або своє серце. Людина, яка не пізнала себе, не може обрати відповідно до
своєї природи сферу діяльності, отже, не може бути щасливою. Власна ж природа людини не
вибирається, вона - від Бога. Отже, у кожної людини своя природа, яку не кожна змінити, її
можна лише пізнати і обрати такий життєвий шлях, який співзвучний її серцю, тобто
внутрішньому духовному світу. Звідси вчення Сковороди про "сродну працю» його інтерес
до вчення тих Філософів у яких етика має велике значення. Філософія "серця", вчення про
сродну працю, безумовно, мала дещо утопічний характер в час поневолення українського
козацтва, приниження гідності людини, яка перебувала у повній залежності від пана. Годі й
думати про те, що проста людина вільно обирала рід професійних занять, який би приносив
їй радість, задоволення і натхнення. Кріпацтво і "сродна" праця несумісні. Сковорода бачив,
що у суспільстві панують пригноблення людини, несправедливість, що керівною, рушійною
силою людських вчинків є матеріальний інтерес, гонитва за наживою. Цінять не того, хто
живе за правдою і совістю, а того, хто обдурює, займається шахрайством, як кажуть, "вміє
жити".

36. Українська академічна філософія Х1Х ст. (С. Гогоцький, О. Новицький,

П. Юркевич).
Під “академічною” філософією будемо розуміти філософію, що професійно викладалася в
академічних світських та духовних закладах. В 1805р. було відкрито Харківський
університет та створено Волинський ліцей, у 1817р. припинила своє існування (на щастя,
тимчасово) Києво-Могилянська академія; замість неї виникла Київська духовна академія. У
цьому ж році в Одесі було створено Рішельєвський ліцей, який пізніше було перетворено в
Новоросійський університет. У 1820р. у Ніжині було відкрито ліцей, у 1834р. - Київський
університет Святого Володимира [докладніше про цей університет можна прочитати: Ткачук
М.Л. З історії академічної філософії в Україні: Університет Святого Володимира //Філос.
думка. - 1999. - №1-2. - С.213-241]. Відкриття нових учбових закладів мало позитивне
значення для розвитку освіти та науки на Україні, але цей розвиток стикався з певними
складнощами. Так, у 1817р. міністерство народної освіти об'єдналося з духовним
відомством, внаслідок чого виникла цензура, зокрема цензура філософської думки. А в
1850р. в університетах взагалі було заборонено викладання філософії, бо вона пов'язувалася з
вільнодумством. Тому й робилися спроби придушити розвиток філософії, мовляв, яка з неї
користь?

Але всупереч обставинам філософія таки розвивалася, розглядаючи найважливіші проблеми

духовного життя, враховуючи останні найновіші досягнення природничих наук, аналізуючи
історію розвитку філософії світової та української.
Вплив гегелівської філософії відчувається також в працях О.М.Новицького та
С.С.Гогоцького.

О.Новицький був першим професором Київського університету Св.Володимира (до цієї

посади він працював у Київській духовній академії). Він вважав, що філософія має своїм
змістом загальні форми та закони буття, є наукою чистого мислення, відображає єдність
розуму та намагається надати цілісність позитивним наукам. Заслугу Канта О.Новицький
вбачав у тому, що той примирив думку і буття, однак не зумів примирити знання та віру (на
думку О.Новицького, Гегель теж не зумів зробити останнє). Релігія, вважав мислитель, вища
за філософію. У розвитку філософської думки вчений виділяв три фази: І)філософія
розвивається в межах релігії, але розглядає загальне з нею своїм особливим чином; 2)
філософія відокремлюється від релігії; З) філософія знову повертається до релігії,
намагаючись поєднати віру із довірою до розуму. У релігійній свідомості примиряються
протиріччя, що існують у думках, щезають тривоги серця. Релігія може ставити суто
філософські питання, але не може їх вирішувати. Зв'язок філософії та релігії О.Новицький
бачив у спільності їхніх об'єктів бачення (світ, Бог), а також у спільній справі філософії та
релігії - у поступовому здійсненні ідеї людини. Відмінність існує в способі сприйняття світу,
формах знання та рівні їхньої достовірності. Релігія існує, головним чином, у переконаннях
серця, філософія, як наука чистого мислення, - в поняттях розуму.

О.Новицький вважав, що філософія є вищим виявленням як загальнолюдського, так і

народної самосвідомості, бере свій розвиток з нашого власного національного духу. Філософ
стверджував, що головним в історичному процесі є духовне начало. Цей процес - це процес
саморозвитку духу (відчувається вплив Гегеля). Про погляди О.Новицького щодо розвитку
історії філософії докладніше можна дізнатися з рекомендованої літератури.

Природньо, О.Новицький звернувся також до актуальної теми про корисність філософії. Він
писав, що корисне має сенс лише тоді, коли воно спрямоване на досягнення вищих духовних
цінностей, здійснення істинної мети життя. Інакше загине все шляхетне в житті народу.

О.Новицький додержувався поширеної думки, що пізнання починається з почуттів, далі йде

стадія розсудку, вища ж форма пізнання - розум.

С.Гогоцький теж викладав у Київському університеті Св.Володимира. Філософ стверджував,

що в світі панує принцип зв'язку всього з усім. Світ створено Богом, який гармонізував речі
за єдиним планом. С.Гогоцький сам називав власні погляди теїстичними. Філософію вважав
умоглядною наукою, яка досліджує найвищі основи, форми пізнання і життя. С.Гогоцький
також порівнював релігію та філософію. У релігійних творах, вважав він, переважають
почуття та уявлення, пристосовані до загального розуміння, філософські твори викладаються
у формі абстрактних начал. Релігія звеличує думку до перших начал всякої істини, філософія
- це постійний процес умовиводів. Основне завдання філософії - це осмислення проблеми
суб'єктно-об'єктного відношення. Філософська істина являє собою гармонію мислення та
буття. С.Гогоцький, як і більшість вчених академічного напрямку, цікавився історією
філософії. Він, як і О.Новицький, критикував Гегеля за крайній раціоналізм, адже
найголовніше живе у переконаннях серця. Аналізуючи філософські погляди Канта,
С.Гогоцький критикував їх за обмеження можливостей теоретичного розуму, але заслугою
Канта вважав встановлення додосвідності форм чуттєвого споглядання, виявлення
відмінностей між розумом та розсудком, аналіз антиномічності розуму. Критично оцінював
С.Гогоцький також і позитивізм О.Конта, зокрема за те, що останній намагався
застосовувати до вирішення моральних проблем фізичні закони, а також за штучний перехід
від осмислення явищ фізичного світу до пояснення явищ світу моралі.
Останнє питання теми присвячено видатному українському філософу П.Д.Юркевичу. Про
його біографію можна дізнатися з рекомендованої літератури, а також зі статті Юрас І.І.
“Памфіл Юркевич: подробиці біографії” [див.: Філос. думка. - 1999. - №4. - С.119-138].
Вчений цікавився історією філософії, філософською антропологією, гносеологією, етикою,
філософією релігії. Більшість своїх філософських праць він написав, коли викладав у
Київській духовній академії, його філософські погляди відповідають відразу кільком
напрямкам: романтизму, академічній філософії (релігійна течія), філософській антропології.
На його становлення як філософа мали вплив твори давньогрецьких філософів (Платона,
Плотіна), представників патристики, твори представників німецької класичної філософії,
насамперед, Канта.

П.Юркевич вважав, що людина пізнає світ за допомогою уявлень, понять та ідей. На рівні
уявлення (яке пов'язане із чуттєвим спогляданням) існує найграничніша розбіжність між
думкою та предметом або явищем. Ця розбіжність має місце тому, що уявлення створюються
за суб'єктивною асоціацією та здебільшого відображають емоційно-чуттєвий стан людини.
Тому П.Юркевич вважає, що чуттєве пізнання не дає людині безсумнівної істини. Поняття
дає знання сутності конкретного предмета, відображає зв'язок та співвідношення елементів,
які утворюють предмет. Поняття виражає предмет згідно з його натурою, пізнає та об'єднує
такі його властивості, за відсутністю яких він як саме цей предмет не міг би існувати. Це
ступінь розсудку. Вища форма пізнання - це пізнання за допомогою розуму, пізнання через
ідею. В ідеї мислення та буття збігаються; вона є основою, законом і нормою явища. В ідеї
ми бачимо речі в їх істинній натурі. Тобто, істинна сутність предмета розкривається не у
чуттєвому його образі, а в його ідеї. Відбувається синтез результатів пізнання та створюється
цілісний світогляд, який є пов'язаним із вірою в Бога та безсмертя душі. В ідеї закладені
підвалини не лише істини, але й добра та краси. Ці міркування П.Юркевича доводять, що на
його філософські погляди мала великий вплив філософія Платона. Ідея показує, що таке річ
стосовно безумовної основи явищ. Тому припущення ідеї, вважає П.Юркевич, вирізняє
переважно філософську точку зору на предмети, бо “філософія прагне зрозуміти явища
зовнішнього й внутрішнього досвіду в їх залежності від безумовної основи будь-якої
дійсності.” [Юркевич П.Д. Ідея //Юркевич П.Д. Вибране. - К., 1993. - С.7]. Філософія, на
думку вченого, як цілісне світоспоглядання, є справою не людини, а людства, яке ніколи не
живе абстрактною або суто логічною свідомістю, а розкриває своє духовне життя в усій
повноті та цілісності його моментів [Там само. - С.72].

Людина постає в творах П.Юркевича не тільки як мікрокосм, але й як конкретна

індивідуальність. Основа того, що почуття, уявлення, дії набувають особистісного
спрямування, міститься в серці. Цій темі присвячена окрема праця П.Юркевича “Серце та
його значення у духовному житті людини, згідно з ученням слова Божого”. Можна
погодитися з І.В.Потаєвою, яка вважає, що розробка символу серця у П.Юркевича (на
відміну від поглядів Г.Сковороди, П.Куліша, Т.Шевченка) має загально-християнський
характер [див.: Потаєва І.В. Про “філософію серця” в працях Дмитра Чижевського // Філос. і
соціол. думка. - 1994. - №5-6. - С.18-28]. Дослідження проблеми П.Юркевич почав з аналізу
саме релігійних текстів, у яких серце розглядається як “осереддя всього тілесного й
духовного життя людини, як найістотніший орган і щонайближче містище всіх сил, функцій,
рухів, бажань, почувань і думок людини з усіма їхніми напрямами й відтінками” [Юркевич
П.Д. Серце...//Юркевич П.Д. Вибране. - К., 1993. - С.73]. Саме в серці полягає основа
релігійної свідомості. Мислення не вичерпує всієї повноти духовного життя так само, як
досконалість мислення ще не позначає всіх досконалостей людського духу, вважає філософ.
Якби людина виявляла себе одним лише мисленням, то різноманітний світ відкривався і її
свідомості як правильна, але нежива математична величина. Світ істинний, живий,
сповнений життєвих сил, існує та відкривається передовсім серцю, а звідси вже мисленню.
Діяльність розуму є однаковою для всіх людей. Індивідуальність людини, її оригінальність
визначає серце. Серце - це не тільки осереддя духовного життя, але й душевного, та може
відкривати такі душевні стани, які є недоступними для логічного мислення. Серце - глибоке,
йому відкривається істина, але в його глибині ховається також те, що розумом осягнути
неможливо, тобто щось позасвідоме.

У серці зароджується здатність людини на вчинки. Серце скеровує вчинки людей, є

джерелом моральних принципів. Дії тільки тоді мають моральну цінність, коли вони
здійснюються вільно, від серця.

Продовжуючи тему моралі, зазначимо, що П.Юркевич вважав справедливість та любов

найміцнішими умовами для встановлення миру і братерства між людьми. Мир між людьми
вимагає, щоб людина була замирена з собою, перемогла пристрасті, прислухалася до голосу
сумління, володіла собою.

П.Юркевич не абсолютизував роль і значення серця. Він вважав за необхідне створення

гармонії між серцем та розумом.
Як бачимо, українська академічна філософія не була однорідною. Серед філософів були
представники неокантіанства, персоналізму, позитивізму, релігійного напрямку. Філософи
були прекрасно обізнані з творами античних філософів, представників німецької класичної
філософії, позитивізму та інших напрямків. Позиції українських вчених відрізнялись не
запозиченням чиїхось думок, а оригінальністю, ґрунтовним осмисленням актуальних
філософських проблем, вихідних теоретико-методологічних засад філософського знання,
критичним аналізом як ідеалізму, так і матеріалізму. Більшість представників української
академічної філософії XIX - поч.XXст. вважали філософію самостійною сферою духовного
життя, яка має велику цінність, насамперед, тому, що допомагає людині пізнавати та
вдосконалювати себе і світ. Філософія створює цілісне світорозуміння, яке допомагає
вирішувати найзагальніші проблеми, скажимо, про сенс буття, зв'язок духу і матерії, єдність
всіх явищ світу. Філософія спрямовує людину на досягнення вищих духовних цінностей.
Багато хто з філософів вбачав вищі духовні цінності у Божому Одкровенні.

37. Українська політична філософія (М. Грушевський. М. Міхновський, В.

Липинський, Д. Донцов).
38. Буття, як філософська проблема.
Проблема буття є однією з найдавніших тем філософських роздумів і досліджень. «Чому
взагалі є сутнє, а не навпаки — ніщо?» — це запитання М. Хайдеггер, один із
найавторитетніших філософів XX ст., слідом за Ф.Шеллінгом вважав основним питанням
метафізики як науки про фундаментальні основи всього сутнього. З часів давньогрецької
філософії розділ філософського знання, пов'язаний із дослідженням буття, отримав назву
"онтологія" (від давньогрецького "онтос"— буття, сутнє).

У сучасній філософії метафізику та онтологію найчастіше розводять у такий спосіб:

онтологія вивчає прояви буття, те, яким воно постає перед людиною та осмислюється нею, а
метафізика шукає коренів буття; умовно кажучи, онтологія ставить питання «Яким та як є
буття?», а метафізика – «Чому та що є буття?». Внаслідок цього проблематика онтології ніби
перебуває на перехресті «антропологія – онтологія – епістемологія (або гносеологія)».

Буття постає як абстракція високого, навіть гранично високого рівня. Усвідомити, що таке
буття, «схопити» його змістовий центр у думці надзвичайно важко. Навіть послідовно
продумати, який зміст несе проста часточка «є», що її ми вживаємо майже в усіх наших
судженнях, настільки непросто, що з цього приводу існують різні підходи та тлумачення.
Отже, у самому понятті буття прихований певний парадокс: це давнє, а тому й дуже широко
вживане поняття, а з іншого боку, воно настільки складне, що майже не піддається
охопленню.

Фундаментальність проблеми буття для філософії пов'язана насамперед із тим, що філософія

виконує функцію людського світоорієнтування, а буття - це найширше філософське поняття,
і тому воно постає як граничний, цільовий, стратегічний людський орієнтир. Коли ж ми
маємо справу з людським світоорієнтуванням, то ми повинні мати на увазі кілька
принципово важливих його аспектів.

Передусім орієнтири нашого життєвого самоутвердження повинні фіксувати певні виміри,

прояви або характеристики світу, в якому ми перебуваємо. Тобто поняття буття має
фіксувати певні характеристики світу, а також і певні ознаки, за якими ми могли б відрізняти
буття від небуття. У цьому аспекті ми, з одного боку, спираємося на дані сучасної науки про
світобудову, з іншого боку, — на її історичний досвід, що засвідчує певну відносність наших
уявлень про сутність, стани та форми проявів буття.

Крім того, у питанні про ознаки буття ми змушені виходити за межі науки, тому що саме це
питання перебуває у залежності від розуміння і тлумачення самих коренів буття. Цей вихід
здійснюється у сфери філософії, метафізики та теології. Річ у тім, що єдиною умовою
визначення буття як гранично широкої категорії є зіставлення його з небуттям. Але в
реальному життєвому досвіді ми ніде й ніколи із небуттям як таким безпосередньо не
стикаємося. Коли зникають певні матеріальні речі, змінюються природні явища, умирають
живі істоти, ми розуміємо, що все це ще не є переходом у небуття, адже при цьому немає
повного зникнення, а є лише перетворення певних форм та вимірів того, що існує, в інші
форми та виміри.

39. Проблема буття в історії філософії.

Проблема буття — одна з перших проблем, які намагалась розв'язати філософія. Поняття
«буття» дуже часто фігурує в нашій мові.Крім цього прихованого, певною мірою
неусвідомленого вживання слова буття, використовують його і більш свідомо, ведучи мову
про світ як буття, про життя як буття («життя-буття»), про смерть як небуття. Звертаючись
до когось, наголошують: «Будь людиною!» Але й при цьому значення слова «буття» не
розкривається.

Філософія, на відміну від буденної свідомості, порушує проблему буття свідомо, намагається
з'ясувати смисл, який людська культура вкладає в це поняття. Вчення про буття називається
онтологією(грец. on, ontos — суще і logos — поняття, розум). Термін вживається у філософії
з XVII ст., хоч сама проблема буття розглядалась з часів Парменіда.

Тривалий час онтологія була однією зі складових метафізики, до якої входили також теологія
(вчення про Бога) і психологія (вчення про душу). Оскільки теологія і психологія пізніше
відокремилися від філософії, то метафізика фактично збіглася з онтологією.

Кант відмовив онтології в праві бути наукою на взірець природознавства, довівши, що її

претензії на самостійне бачення світу призводять до антиномій. У його вченні онтологія
фактично була зведена до гносеології. Що таке буття (світ), його принципи, людина може
знати тільки з розуму (розсудку), який надав апріорні форми цьому буттю.

У післякантівській філософії намітились дві тенденції:

1. Відмова від онтологічних побудов (неокантіанство, позитивістська традиція).

2. Спроба віднайти свій філософський, відмінний від наукового, підхід до буття (через
інтуїцію тощо), на якому можна було б будувати онтологію.

У Гегеля, для якого буття було тотожним мисленню (буття приписувалось насамперед ідеї,
Богу) вчення про буття (онтологія) звелось до логіки. Мислитель досліджував буття тільки як
логічну категорію. Марксизм, йдучи за Кантом і Гегелем, заперечував самостійний статус
онтології, однак не послідовно. Так, Ф. Енгельс, а за ним і радянські філософи без належного
методологічного обгрунтування розгорнули вчення про форми матерії. Неомарксисти (Г.
Лукач, Франкфуртська школа) здійснили спробу розбудувати онтологію на засадах практики.
Вони розглядають світ у формах практики (культури), і буття постає насамперед як
визначення культури.

Концепція інтуїтивного бачення буття, протилежна науковому (розсудковому) підходу до

нього, наявна у філософії Ф. Ніцше, А. Шопенгауера й А. Бергсона. Але найбільший вплив
на відновлення онтологічних вчень у XX ст. виявила феноменологія Е. Гуссерля, який
методологічно обґрунтував новий підхід до буття, дав нове тлумачення буття, чим було
подолано кантівське заперечення онтології. Феноменологія стала основою онтологічних
побудов самого Е. Гуссерля, а також «критичної онтології» Н. Гартмана та
«фундаментальної онтології» М.Гайдеггера.
В історії філософії проблему буття вперше порушили елеати. Парменід, який вважав буття
основою світу, дійшов парадоксального висновку: що існує тільки буття, а небуття не існує,
бо якщо людина думає про небуття, то воно постає як буття. Отже, буття з самого початку
постало як загадка філософії.

У різних філософських системах поняття «буття» набувало різного значення і визначалось

через відношення його до таких понять, як «небуття (ніщо)» і «суще». Ніщо — це
заперечення буття. Класична філософія визначала буття через протиставлення небуттю. В
сучасній філософії, зокрема в екзистенціалізмі, буття визначають через суще. Під сущим
філософи розуміють «оформлене», «обмежене», «визначене» буття, все те, що можна
помислити в предметній формі. Річ, людина, атом, вітер, почуття, поняття — це суще, яке
може мати буття або небуття. Виходячи з цих засад, можна розглянути існуючі концепції
буття. Якщо під сущим розуміють тільки матеріальні речі (атом, камінь, рослина, тварина,
людина, тощо), тобто світ розглядають як сукупність матеріальних речей і буття приписують
тільки такому сущому, то в такому разі буття стає тотожним матеріальності. Бути — значить
бути матеріальним. Єдність світу в його матеріальності, стверджував Ф. Енгельс, існує
тільки матерія (Ленін).

40. Сучасна наука про буття.

Онтологія
Розділ філософії, який вивчає буття називається онтологією. Поняття «буття» дає змогу
позначити і описати все, що є, все що існує — все. Буття як реальність багатогранна,
надзвичайно складна за структурою. Залежно від контексту виділяють різні сфери, рівні і
градації буття. Наприклад, можна розглядати буття як єдність таких сфер[джерело?]:

Матеріально-предметне буття — світ об'єктів, що сприймаються органами чуття і через них

впливають на свідомість, мислення. Тут буття представлене як світ чуттєвих образів у
конкретно-предметному вираженні. Це світ речей, конкретних ситуацій, світ діяльності зі
створення предметів, перш за все, у трудовій, економічній, побутовій сферах. У
матеріалістичної філософії — це світ матерії, "об'єктивної" реальності.
Об'єктивно-духовне буття — духовне життя людини в її соціальності: світ думок, наукових
теорій, пізнання, світ духовних цінностей, світ філософії, світ емоцій, переживань, світ
відносин, таких що існують реально як загальнолюдська культура, як "суспільна свідомість",
як менталітет тієї чи іншої нації, суспільства.
Громадсько-історичне буття містить у собі як матеріальні, так і духовні елементи буття. Це
реальні відносини в історичному часі: реформи, революції, війни, «переселення» народів,
зміна влади і форм держави, поява і зникнення на карті нових країн, міст, цивілізацій і так
далі.
Суб'єктивно-особистісне буття містить також матеріальний і духовний елементи, але це
життєдіяльність вже конкретного індивіда з його неповторним індивідуальним досвідом,
конкретними особистісними проявами буття, що відбуваються тільки із даною людиною, і
тим вже відрізняються від загальної течії життя.
Буття можна структурувати[джерело?]

за способами функціонування і формами відображення: нежива, жива природа і соціум

(літосфера, біосфера і ноосфера);
за формами руху: механічною, хімічною, фізичною, біологічною, соціальною (класифікація
Фрідріха Енгельса);
за системністю взаємодій: мегасвіт, макросвіт, мікросвіт (всесвіт, галактики, зоряні системи,
планети, предмети, речовина, молекули, атоми, ядра, елементарні частинки, поля тощо).

41. Рівні та форми буття.

Буття належить до числа тих системотворчих понять, які покладені в основи філософії
багатьма мислителями як минулого, так і сучасного.
Перший аспект проблеми буття: а) Що існує? – Світ. Всесвіт; б) Де існує? – Тут і скрізь,
всюди; в) Як довго він існує (Коли)? – Тепер і завжди. Суть проблеми полягає в існуванні
суперечливої єдності неминучого, вічного і минулого, змінного буття окремих речей, станів,
людських та інших істот.

Внутрішня логіка проблеми буття веде філософів від питання про існування світу «тут» і
«тепер» до питання про його ієну вання «скрізь» і «завжди». Звідси випливав другийаспект
проб леми буття – питання про єдність світу. Загальна відповідь на це питання сутності буття
в даному аспекті має бути така: існування всього, що є, було і буде, є об'єктивною
передумовою єдності світу. Нарешті, третій аспект проблеми буття пов'язаний з тим, що світ
у цілому і все, що в ньому існує, є сукупною реальністю, дійсністю, яка має внутрішню
логіку свого існування, розвитку і реально представлена нашій свідомості діями окремих
індивідів і поколінь людей.

Філософський смисл поняття буття тісно пов'язаний з поняттями небуття, існування,

простору, часу, матерії, становлення, розвитку, якості, кількості, міри та іншими категоріями.
Повсякденна мовна практика також робить свій внесок в осмисленняпроблеми буття. Слова
«буття», «є, існує» в минулому, сучасному і майбутньому існуванні належать до найбільш
уживаних слів української, німецької, французької, англійської мов.

В категорії буття об'єднуються такі основні ідеї:

- світ є, існує як безмежна і неминуща цілісність;

- природне і духовне, індивіди і суспільство рівноправно існують, хоч і в різних формах, їх

розрізненість фіксується тільки за формою, існування є передумовою єдності світу;

- за об'єктивної логіки існування і розвитку, світу наявності різних форм свого існування

утворює сукупну об'єктивну реальність, дійсність, яка представляється свідомості і

виражається у дії конкретних індивідів та поколінь людей.

Для розуміння сутності буття доцільно виділити такі якісно відмінні і в той же час
взаємопов'язані його форми:

- буття речей, тіл, процесів, яке в свою чергу поділяється на буття речей, процесів,
станівприроди, буття природи як цілого і буття речей і процесів, створених людиною;

- буття людини, яке поділяється на буття людини в світі речей та на специфічно

людськебуття;

- буття духовного (ідеального), яке поділяється на індивідуалізоване духовне іоб'єктивоване

(позаіндивідуальне) духовне;

- буття соціального, яке поділяється на індивідуальне буття (буття окремої людини в

суспільстві і в процесі історії) і буття суспільства.

42. Простір і час, як форми організації світу.

Буття світу розкривається через уявлення про простір і час, їхню сутність і співвідношення.
У філософії з опорою на природничонаукові знання формувалося декілька концепцій
простору і часу. Традиційно серед них виділяють дві - абсолютну й відносну, тобто концепції
абсолютності (субстанціональності) простору і часу та відносності (реляційності).
Концепція абсолютності домінувала в уявленнях про світ до кінця XIX ст. Найвиразніше
вона представлена в ученнях Ньютона і Лапласа. Суть її можна виразити так.
 1. Простір і час є загальними, але самостійними, зовнішніми щодо світу (матерії, природи,
людського буття) реальностями. Вони об'єктивні, але незалежні від матеріальних систем.
Простір і час є певним вмістилищем світу, своєрідними осями координат, в яких перебуває
усе суще.
2. Простір і час абсолютні ще й тому, що їх властивості незалежні одна від одної.
3. Простір і час абсолютні, бо їхні властивості незмінні. Простір - це безкінечна
протяжність, він тривимірний, лінійний, неперервний. Час -одномірний, спрямований (від
минулого до майбутнього), незворотний. Це тривалість, у якій відбуваються всі процеси. Час
асиметричний, оскільки неможливе повторення пройдених станів, причинно-наслідковий
зв'язок незворотний.
Реляційна концепція спочатку сформувалася у філософії, а через кілька століть отримала
природничонаукове обґрунтування.
Передумовами появи цієї концепції стали ідеї Декарта, Лейбніца, науково підтвердило її
природознавство XX ст., передусім теорія відносності А. Ейнштейна. За аналогією до
концепції абсолютності простору і часу, суть реляційної концепції можна сформулювати у
таких тезах.
1. Відповідно до цієї концепції простір і час є загальними формами існування світу, буття
матерії, але не зовнішніми щодо них властивостями. Простір і час нерозривно пов'язані,
залежні від форм руху матерії, структурних особливостей і процесів розвитку, що
відбуваються в різних типах матеріальних систем (наприклад, залежність просторово-
часових параметрів від швидкості руху, впливу потужних гравітаційних полів і т. д.).
2. Простір і час відносні, бо їхні властивості взаємопов'язані. Із зміною властивості одного
настає зміна властивостей другого.
3. Простір і час відносні, бо їхні властивості не є незмінними. Як і властивості матерії, ці
властивості невичерпні і кількісно, і якісно.
У сучасній науці розробляються не лише традиційні просторово-часові моделі, як,
наприклад, тривимірного, лінійного простору, що поєднує перервність і неперервність,
одномірність, незворотність часу макросвіту, але й просторово-часові параметри мікросвіту і
галактичних об'єктів (квазарів, білих карликів, що мають дуже велику щільність і потужні
поля тяжіння). Створюються також і концепції, здатні відобразити специфіку просторово-
часових параметрів біологічного й соціального світів.
Крім перелічених вище, є концепції підходів, що визнають об'єктивний характер простору і
часу, їх властивостей, існують концепції, які стверджують, що простір і час мають лише
суб'єктивний характер: вони розглядають властивості людської свідомості. Так, І. Кант
вважав простір і час апріорними (вродженими) формами людського пізнання, чуттєвого
споглядання. З їх допомогою людина впорядковує, структурує отриману про зовнішній світ
інформацію. Для представників суб'єктивного ідеалізму Дж. Берклі, Е. Маха простір і час -
це форма впорядкування відчуттів, чуттєвих образів.

43. Поняття фізичного, біологічного та соціального «простору-часу»

З виникненням живої природи виникають біологічне простір і час, зумовлені специфікою
живого.
Найбільш глибоке вчення про біологічне просторі та часі було розроблено В. І. Вернадським.
Головними з властивостей біологічного часу-простору В. І. Вернадський вважав [1]:[1]
• дісімметріі;
• необоротність.
Дисиметрія живої речовини є особливий стан простору, відкрите Луї Пастером. Будь-яка
речовина у своєму кристалічному будові створюється в двох можливих варіантах - лівому і
правому, і тільки в молекулярних структурах організмів спостерігається переважання одного
з двох ізомерів.
В. І. Вернадський вважав, що з геометричним властивістю дісімметріі пов'язана відсутність
прямих ліній і яскраво виражена кривизна форм життя. Тому, ймовірно, ми маємо право
допустити в біологічному просторі всередині організмів прояв геометричних властивостей,
що відповідають усім трьом формам геометрії - Евкліда, Лобачевського і Рімана.
Друга відмінність, яке характеризує живі організми - незворотність у часі, що теж різко
відрізняє живі організми від неживих явищ, для яких час оборотно.
Для життя час з геохімічної точки зору виражається в трьох різних процесах:
• час індивідуального буття особини;
• час зміни поколінь, без зміни форми життя;
• час еволюційний - зміни форм одночасно зі зміною поколінь.
На кожному рівні життя її кінець неминучий і невідворотний.
Єдність часу і життя виражається в наступному:
• час і життя - односпрямованнодіючих йдуть тільки з минулого через сьогодення в
майбутнє;
• час і життя однаково незворотні;
• час має кількісні боку, і життя має тверді кількісні підстави свого проходження.
У поєднанні з принципом космізму і вічності життя біологічний час приймає характер
абсолютного. На цій основі В. І. Вернадський будує своє розуміння космосу: "Життя
невіддільна від Космосу, її вивчення повинне відбитися - може бути, дуже сильно - на його
науковому вигляді" [2].[2]
Біологічний час являє собою центральну проблему хронобіологіі (від грец. Χρόνος - час) -
науки, яка досліджує тимчасову організацію біологічних систем, періодичні (циклічні)
феномени, що протікають у живих організмів в часі, і їх адаптацію до сонячним і місячним
ритмам.

Біологічний час є внутрішнім часом біологічних систем, тому що воно пов'язане з

біологічними годинами, тобто існує через відношення біологічних процесів у живих
об'єктах. Фізичне час є по відношенню до біологічних систем зовнішнім часом, так як воно
визначається по годинах, які знаходяться поза організмом. Час функціонування біологічних
систем може бути виражено як у фізичному, так і в біологічному часу.

Однак і людському організмі просторово-часову "оболонку" мають не тільки чисто

біологічні та фізіологічні процеси. На їх матеріальної основі здійснюється психологічне
функціонування людини, і що народжує новий тип просторово-часової структури -
психологічний простір і час.
Соціальний простір і час
З виникненням людського суспільства сформувалося соціальний час і простір. Воно як би
вписувалося в просторово-часові структури неорганічної та органічної матерії, які в знятому
вигляді, звичайно, діють у соціальному просторі-часі.

Соціальний простір і соціальний час є форма буття соціальної матерії, тобто суспільства, що
представляє собою продукт взаємодії людей.

Соціальна просторово-часова організація суспільства характеризується протяжністю

(територією) і місцем (локальна структура, створена і освоєна групою людей).

Соціальний простір - це насамперед простір, в якому живе і діє людина, організований в різні
соціальні форми. Для людини простір в першу чергу асоціюється з територією, на якій він
проживає, яку освоює, робить своєю. Людство, на відміну від тварин, відразу ж почало
формувати особливу просторову сферу своєї життєдіяльності - виготовляти знаряддя,
будувати житла, одомашнювати диких звірів, тобто створювати "другу природу". З давніх
греків у побут увійшло слово "ойкумена", що позначає частину суші, заселену і обжиту
людиною.

Соціальний простір вписана в систему біосфери і космосу, але, на відміну від фізичного
простору, володіє особливим людським глуздом, в ньому виникає і розвивається особливий
вид просторових відносин, у якому відтворюється і розвивається людина як суспільна істота.
На відміну від геометричного простору, соціальний простір неоднорідне.
Соціальний час характеризується тривалістю, послідовністю і становленням різних
елементів, сторін, явищ суспільного життя.

Соціальний час не є якоюсь самодостатньою субстанцією суспільства, а виражає специфіку

конкретної соціальної системи. Воно вимірюється практикою, яка протікає з різною
інтенсивністю. Ритм соціального життя лежить в основі категорії часу. На ранніх стадіях
суспільного розвитку ритми соціальних процесів були уповільненими, а саме соціальне час
носило квазіцікліческій характер. Орієнтиром громадської практики було повторення вже
накопиченого досвіду, відтворення дій і вчинків минулого - звідси особлива цінність
минулого часу у життєдіяльності традиційного суспільства.

Характеризуючи темпи перетворень у житті суспільства, соціальний час має тенденцію до

постійного прискоренню.

Небувале прискорення темпів соціального часу поставило на порядок денний питання про
моральну цінності часу індивідуального буття людини. Індивідуальне буття людини
неповторно, і час його життя за великим рахунком не може і не повинно бути віддано в
жертву соціального буття в цілому.

44. Поняття свідомості, її ознаки.

Сутність свідомості, її характерні риси, функції та структура

Свідомість — це діяльне відображення навколишнього світу. А відображення є процесом і

результатом встановлення відповідності щодо структур будь-яких систем, які взаємодіють і
впливають на їхнє подальше існування.

Є різні рівні відображення: перший з них — це відображення у неорганічній природі

(результат механічних, фізичних, хімічних процесів і взаємодій); другий — відображення в
органічній природі (подразливість, чутливість, психіка); третій — діяльне відображення
навколишнього світу суб’єктами, що мають свідомість (соціальне відображення).

Свідомість має подвійну природу. З одного боку, вона є результатом розвитку матерії від
неструктурованих до структурованих, від елементарних до складних, від неорганічних до
органічних, від неживих до живих форм. З другого боку, свідомість є результатом
історичного процесу становлення й розвитку людини та суспільства, вона є діяльним,
активним відображенням дійс­ності, суб’єктивним образом об’єктивного світу.

Існує декілька концепцій свідомості:

ідеалістична (свідомість відривається від природи й людини, їй приписується незалежне від

матеріального носія субстанціональне існування, вона обожнюється, може бути виведена із
самої себе);

матеріалістична (свідомість є властивістю високоорганізованої матерії, її активною формою

відображення дійсності);

дуалістична (свідомість так само первісна, як і матерія, є вічною або створеною разом з
матерією);

вульгарно-матеріалістична (свідомість матеріальна, тобто має не тільки матеріальне

походження, а й матеріальну сутність і структуру);

феноменологічна (чиста свідомість, що звільнена від людських установок; світ є її

корелятом, результатом конструювання і пізнається в процесі споглядання);
суб’єктивістська (свідомість є чистою суб’єктивністю, іманентністю, вона абсолютна);

структуралістська (свідомість є результатом взаємодії трьох «об’єктивностей»: структури,

несвідомого і мови);

біхевіористська (свідомість — це різноманітні психічні стани, що неодмінно виявляються

через рухові реакції);

діалектико-матеріалістична (ідеальне є результатом відображення матеріального і

детермінується суспільно-історичними процесами).

Основні характеристики свідомості: універсальність, об’єк­тивність, цілеспрямованість,

творчість, опосередкованість мовою, соціалізованість, поліструктурність.

Основні структурні елементи свідомості:

Знання

Мислення

Почуття та емоції

Пам'ять

Увага

Воля

Самосвідомість

Рефлексія

Усвідомленість
Знання-це продукт суспільної матерії і духовної діяльності людей; це ідеал вираження у
знаковій формі об’єктивних властивостей і зв’язків, як природного, так і людського світу.

Знання можуть бути донаукові і наукові, які поділяються на: емпіричні та теоретичні. Крім
того, у суспільстві мають місце ще міфологічні, художні і релігійні знання. Мислення –
найважливіший елемент свідомості. Мислення – це вища форма психічного відображення
дійсності, яка є засобом логічно-понятійного осягнення сутності речей і розкриття
закономірностей оточуючого світу; це процес відображення об’єктивної реальності, що
складає вищий ступінь людського пізнання

Почуття - це форма суб’єктивного, безпосереднього переживання людиною взаємовідносин з

позитивними чи негативними для неї явищами суспільної дійсності і природи.

Емоції - це психічне відображення об’єктивної дійсності у формі безпосереднього

пристрасного переживання,відношення, предметів, явищ і ситуацій до потреб і прагнень
суб’єкта. До них відносяться: задоволення, незадоволення, страх, радість, гнів, сором, любов,
здивування тощо.

Воля – це здатність людини мобілізувати і ціле спрямовувати свої психічні і фізичні сили на
розв’язання завдань, що постають перед її діяльністю і вимагають свідомого подолання
суб’єктивних і об’єктивних труднощів та перешкод. Воля є однією із сутнісних сил людини,
можна сказати, що вона є м’язами духовності людини.

Пам’ять надає зв’язність і сталість життєвому досвіду людини. Вона забезпечує

безперервність існування людського Я. Завдяки пам’яті суб’єкт спроможний примножувати
свій життєвий досвід, нагромаджувати знання в уяві та мисленні образами.

Увага включена в свідомість як її необхідний елемент. Саме завдяки зосередженості уваги

певне коло об’єктів знаходиться у фокусі свідомості.

Самосвідомість – це усвідомлення людиною своїх дій, почуттів, думок, інтересів, мотивів

поведінки та свого положення в суспільстві.

Самосвідомість, як і свідомість загалом, формується у процесі предметної діяльності й

спілкування: кожна людина усвідомлює себе, своє "Я", ніби дивлячись на інших людей, як у
"дзеркало". Вона починає дивитися на себе, оцінювати себе "очима інших", але згодом також
й інших оцінювати "через себе", тобто з точки зору своєї власної, виробленої і усвідомленої
нею позиції. Отже, здатність роздвоюватися в собі (в нормі зберігаючи єдність особистості),
вести внутрішній діалог із собою, ставитись певним чином до самого себе зумовлена
суспільною сутністю людини.

Самосвідомість включає самовизначення, саморегулювання, самоконтроль, що необхідне і в

предметній діяльності, і в спілкуванні з іншими людьми, самооцінку, зокрема моральну, яка
проявляється в суто людському феномені совісті.

Рефлексія- це роздуми особи про саму себе, коли вона вдивлялася у сокровенні глибини
свого внутрішнього духовного життя. Іншими словами, рефлексія – це роздуми, які
наповнені сумнівами і суперечностями. Це також аналіз власного психічного стану.

Усвідомленість – це морально - психологічна характеристика дій особи, яка ґрунтується на

свідомості та оцінці себе, своїх можливостей, намірів і цілей.

Безсвідоме – це великий пласт психіки. За своїм обсягом він значно більший за все свідоме
життя. Безсвдоме – це бездонний резервуар нашої біологічної за своєю природою енергії
Сюди входять: комплекси, неврози, інстинкти. Головним із них є лібідо (статевий інстинкт).
Безсвідоме не просвітлюється і включаю два пласти: несвідоме і підсвідоме. До несвідомого
належить: сновидіння, гіпноз, автоматизм. Підсвідоме – це ірраціональний елемент психічної
реальності. Частково сюди входить інтуїтивний процес.

45. Концепції походження свідомості.

Сучасна філософія (і наука) не може дати залишкового і безсумнівного розв'язання

проблеми походження свідомості, але наявні на сьогодні авторитетні концепції
походження свідомості допомагають цю проблему висвітлити і багато чого зрозуміти
в її розв'язанні. До таких концепцій можна віднести: теологічну, дуалістичну,
еволюційну, трудову, теорію єдиного інформаційного поля та субстанційну.
Розглянемо їх основні тези, зазначаючи водночас переваги та недоліки кожної
концепції.

Релігійна концепція стверджує, що свідомість людини є божим дарма: створюючи

людину, Бог “вдунувши у неї дух живий”, наділивши, таким чином, людину часткою
божественного світла. Власне людська свідомість із її найпершими властивостями
постає вже наслідком відомого із Святого Листа гріхопадіння: саме внаслідок нього
людина почала розрізняти добро та зло, а, отже, почала сприймати дійсність не
цілісно, а частково, фрагментарно. У тій же година наявність в глибинах свідомості
частки божественного зумовлює людське прагнення до вищого, здатність пізнавати
істину і т. ін. Безумовнім позитивним моментом теологічної концепції постає ті, що
вона зводить людську свідомість до трансцендентного, абсолютного, вищого, не
обмежує її аспектами існування людини та її виживання. Проте вона залишає поза
розглядом зв’язок свідомості із людським організмом, соціальною історією,
інформацією. Окрім того, вона, фактично, пояснює не походження свідомості, а лише
ті, чому вона притаманна людині.

Дуалістічна концепція наголошує на моментах радикальної відмінності між

свідомістю та матеріально-чуттєвою реальністю, що відкрита людині і робить звідси
висновок про існування у світі двох родів явищ (або двох субстанцій) – матеріальних
та ідеальних. Сморід існують і тісному переплетінні між собою, а всі явища дійсності
постають лише різними мірами їх єдності. Дуалістічна концепція може бути
виправдана внаслідок того, що між свідомістю та буттям справді пролягають
настільки різкі межі, що звести їх одне до одного або до якогось спільного корінивши
майже неможливо; ця концепція дозволяє нам виразно усвідомлювати докорінні
відмінності між явищами матеріальними та духовними. І. Кант із цього приводу
наголошував: “Існують два основні стовбури людського пізнання, що зростають,
можливо, з єдиного, загального, але нам не відомого корінивши...”.

Концепція єдиного інформаційного поля базується на тезі, яка не викликає

серйозних заперечень: усі процеси світу супроводжуються обміном інформації. Тому
логічно припустити, міркують її прихильники, що існує єдине поле інформації усіх
світових процесів та явищ. Людська свідомість — один із проявів інформаційних
процесів, можливо, найяскравіший. Як буде показане далі, людську свідомість не
можна звести до інформації, але, безперечно, вона має до неї прямий стосунок.
Зазначена концепція фіксує факт існування такого стосунку, до того ж вона по-своєму
переконливо із посиланнями на новітні данні науки, пояснює зв’язок свідомості із
мозком людини. Вона стверджує, що людський мозок можна уподібнити до
доладного приймача: його деталі необхідні для прийому радіохвиль, але сморід не
мають нічого спільного із їх змістом. Соціальне середовище та соціальна діяльність
виконують функції “настроювання” мозку на необхідні параметри дії, тому поза ними
свідомість не виникає (американські вчені Прібрам та Екклз). Ця концепція безумовно
виправдана, але навряд чи здатна пояснити складності та нюанси реального
функціонування людської свідомості, у тому числі, наприклад єдність свідомості та
людських почуттів, переживань, прагнень до вищого та кращого.

Концепцію еволюції можна представити в різних варіантах. Напріклад, так звана

«Теорія панспермії» стверджує, що насіння життя («сперма») розвіяне по всьому
Всесвіту. За наявності сприятливих розумів воно дає результат: розквіт форм життя і
його свідомих проявів. У варіанті дарвінівської теорії стверджується, що внаслідок
боротьби за існування та пристосування до розумів довкілля відбувається
удосконалення видів живих організмів, з'являються психіка та людська свідомість.
Але сучасна генетика заперечує саму можливість змін організмів через
пристосування; ці зміни повинні бути зумовлені на генетичному рівні й не інакше.
Крім того, концепція пристосування не підходить до людини, адже людина не стільки
пристосовується до зовнішніх природних розумів, скільки змінює їх, засоби
діяльності, свої знання та навички. Нарешті, дослідження еволюціонування живих
організмів не пояснює інформаційних можливостей людського мозку і спрямованості
самої еволюції до людини, мислення, знання. Хоча, з іншого боку, було б
невиправданим заперечення зв'язків людського організму із процесами життя у
ширшому плані, а людської свідомості – із певними особливостями будови людського
організму, наприклад існування людини у двох статях із особливостями вікового
розвитку людини та ін.

Трудову концепцію або концепцію походження свідомості внаслідок

розвитку праці враховують археологія та антропологія і вона нібито має з їх боку
численні підтвердження. Але багато чого при цьому все одне залишається
незрозумілим. Напріклад, найдавніші кам'яні знаряддя праці відстають від нас у часі
на 2,5 млн.років. Але справді помітні прояви людської свідомості, пов'язані із
спеціальними похованнями людей, наскельними малюнками та ін., з'являються в
інтервалі 100—35 тис. років тому (6, 11). Отже, “Трудова теорія” не пояснює, чому
при наявності “праці із знаряддями” історичний процес формування свідомості був
фактично або взагалі відсутній, або загальмований на дуже тривалий години
Справедліві також зауваження, згідно з якими саме виготовлення знарядь праці
потребувало досить розвиненого інтелекту. З іншого боку, зв'язок мислення та
пізнання з технологіями людської праці досить очевидний. Отже, зв'язок є, але чи є
він визначальний з боку праці щодо свідомості? Співучо, він складніший,
багатофакторний та неоднозначний. По сьогоднішній день всі спроби прилучити
розвинених тварин до стабільних дій із елементарними допоміжними засобами
діяльності не дали позитивних результатів; а головешці ті, що у тварин не
формується предметне сприйняття дійсності. Це свідчить про тих, що задля того,
щоби діяльність із знаряддями привела до формування розвиненої свідомості і
культурно-історичного процесу, необхідно мати в наявності досить високо
розвинений інтелект, або, хоча б, зародки свідомості. Віходіть, що свідомість повинна
ніби передувати своїй власній появі. Тому трудова концепція навіть у логічному плані
залишається не коректною.

Нарешті, субстанційна концепція намагається податі свідомість як конкретне, на

рівні людини виявлення вихідної засади світу – духу, або ідеї, або світового розуму
(інтелекту). Ця концепція пояснює, наприклад, спрямованість еволюційних процесів
як рух та найповнішого виявлення якостей субстанції світу; певною мірою вона
пояснює і динамізм процесів буття (оскільки дух – це є рух, енергія) і деякі
характеристики свідомості (саморефлексія, трансцендентність). Проте і вона
нагороджує нас серією складних питань; наприклад, субстанційні характеристики за
самою своєю якістю повинні бути найпершими, а, означати, найпотужнішими, проте,
як мі знаємо, свідомість тримається на постійному внутрішньому зусиллі; якщо
свідомість початково є ідеальною, навіщо для її проявів потрібна недосконала
матеріальна реальність? Якові роль у субстанційному процесі відведено людському
стражданню та надіям на безсмертя?

Отже, переглядання основних концепцій походження свідомості дозволяє зробити

висновок про тих, що жодна з них не може пояснити усіх складностей свідомості як
явища людського буття, проте кожна з них виділяє та акцентує справді дуже важливі
риси свідомості, а те мі повинні брати до уваги їх всі, розуміючи та оцінюючи їх як
своєрідні елементи (фрагменти) єдиної мозаїчної картини: хоча вся картина і не
складається, проте наявні її фрагменти дають можливість уявити її собі досить повно
та виразно.

Креационіізм - філолофсько-методологічна концепція, у рамках якої основні форми

органічного світу (життя), людство, планета Земля, а також світ у цілому,
розглядаються як навмисно створені деяким надістотою чи божеством. Послідовникі
креаціонізму розробляють сукупність ідей - від суто богословських і філософських до
тих, що претендують на науковість, хоча в цілому сучасне наукове співтовариство
відноситься до таких ідей критично.

Особлівістю багатьох релігій, у тому числі монотеїстичних (християнства іудаїзму й

ісламу) є наявність кодифікованих священних текстів (відповідно Біблія, Танах і
Коран), що містять у тім чи іншому варіанті фрагменти, що описують створення світу і
людини. Нагромадження даних різних наук (від астрономії до геології і біології),
особливо поява в XІ столітті теорії еволюції, привело до виникнення протиріччя між
буквальним прочитанням цих текстів і наукових даних і теоріями. Результатом цього
протиріччя ставши креаціонізм як сукупність телеологічних концепцій, що є
релігійною реакцією на наукові представлення про еволюцію живої і неживої
природи. У рамках таких концепцій фундаменталістські плини продовжували
дотримувати буквальної інтерпретації священних текстів, повідомляючи погляду
науки на походження світу і людини невірними, у тієї година як ліберальні плини
намагалися знайти компроміс між ними.

Відповідно до загальноприйнятого критерію науковості До. Поппера, креаціонізм є не

науковою теорією, а філософською концепцією і релігійною вірою, тому що введення
що не перевіряють науковими методами зрозуміти (таких, як Бог-творець) не
відповідає загальноприйнятому принципу верифицируемости/фальсифицируемости і
принципу Оккама. Тому спростувати креаціонізм за допомогою наукових методів у
принципі неможливо. Які б аргументи не приводили палеонтологи, усі сморід
розбиваються про неможливість фальсифікації будь-якої системи, що включає
усемогутнього творця як основна олениця.

На думання більшості фахівців в області природничих наук, що вивчають минуле,

буквальне тлумачення священних текстів різних релігій про створення не тільки не
науково, але і псевдонауково, тому що таке тлумачення суперечить масиву
палеонтологічних і біологічних даних у частині інтерпретації біологічної еволюції, а
також геологічним і астрофизичним даним про вік Землі й астрономічних об'єктів.

Концепцію еволюції можнапредставитиврізнихваріантах. Напріклад,

такзвана«Теоріяпанспермії»стверджує,щонасінняжиття(«сперма»)розвіянеповсьомуВ
сесвіту.
Занаявностісприятливихрозуміввонодаєрезультат:розквітформжиттяійогосвідомихпр
оявів. У варіанті дарвінівської теорії стверджується, що внаслідок боротьби за
існування та пристосування до розумів довкілля відбувається удосконалення видів
живих організмів, з'являються психіка та людська свідомість.
Алесучаснагенетиказаперечуєсамуможливістьзмінорганізмівчерезпристосування;ціз
міниповиннібутизумовлені на генетичному рівні й не інакше. Крім того, концепція
пристосування не підходить до людини, адже людина не стільки пристосовується до
зовнішніх природних розумів, скільки змінює їх, засоби діяльності, свої знання та
навички. Нарешті, дослідження еволюціонування живих організмів не пояснює
інформаційних можливостей людського мозку і спрямованості самої еволюції до
людини, мислення, знання. Хоча, з іншого боку, було б невиправданим заперечення
зв'язків людського організму із процесами життя у ширшому плані, а людської
свідомості – із певними особливостями будови людського організму, наприклад
існування людини у двох статях із особливостями вікового розвитку людини та ін.

46. Структура та функції свідомості.

озглядаючи структуру свідомості слід розуміти певну умовність та відносність будь – яких
внутрішніх поділів. В свідомості можна виділити групи складових елементів, які умовно
можна віднести до сфер.

Пізнавальна сфера включає знання, мислення, пам'ять. Знання є ідеальне відображення

дійсності в свідомості людини. Вони поділяються на емпіричні та теоретичні.

Мислення – психічний пізнавальний процес направлений на встановлення зв’язків між

предметами, явищами, процесами та їх властивостями. Мислення забезпечує всій
пізнавальній діяльності предметний, усвідомлений характер.

Пам'ять – психічний пізнавальний процес направлений на збереження, утримання і

відтворення інформації. Важливе значення має увага, як здатність сконцентровувати
свідомість на об’єкті пізнання.

Емоційна сфера свідомості - включає емоції, почуття, афекти, пристрасті та самопочуття.

Емоції – відображення об’єкта у формі психічного переживання смислу явищ чи ситуацій.

Почуття - це вищий рівень емоційного переживання, який має предметно – ціннісний

характер. Афекти – це бурхливо протікаючи емоції, які можуть спричинити звуження
свідомості.

В емоціях предмети відображаються не в образах, а в їхньому ставленні до людини,

суспільства, їх потреб, інтересів.

Мотиваційно-вольову сферу свідомості представляють мотиви, інтереси, потреби. Вони

спонукають людину сконцентровувати свідомість на певних об’єктах. Поряд із свідомістю
існує рівень несвідомого. Несвідоме включає психічні стани, явища і дії, які лежать поза
сферою розуму. До несвідомого належать сновидіння, гіпнотичні стани, явища
сомнамбулізму, стани неосудності, а також інстинкти та за порогові почуття. До структури
несвідомого відносяться автоматизми й інтуїція. Сучасна наука оперує і поняттям
підсвідомого. Це особливий пласт несвідомого, до якого включаються психічні явища,
пов’язані з переходом з рівня свідомості на рівень автоматизму. В підсвідомості зберігається
інформація, яка забута або втратила чіткість.

Вперше в історії науки проблему співвідношення свідомого і несвідомого намагався

розв’язати австрійський психолог і психіатр З.Фрейд. Він вказав на особливість несвідомого
в психіці людини.

В суб’єктивній реальності людини має місце й така підструктура, як самосвідомість. Вона

орієнтована на усвідомлення, аналіз, цілісну оцінку людиною власних знань, думок почуттів,
інтересів, мотивів, ідеалів, дій. За допомогою самосвідомості людина реалізує ставлення до
себе, здійснює самооцінку, самопізнання, самовиховання, і всі інші внутрішні
характеристики себе. Людина оцінюючи себе спів ставляє її з соціальними нормами,
правилами, ідеалами.

Людина формує власний образ «Я».

Таким чином, самосвідомість – важлива умова постійного самовдосконалення людини.

Основними функціями свідомості є: інформаційна – забезпечує людину інформацією про

стан та процеси дійсності; пізнавальну – отримання знань у вигляді предметних
характеристик дійсності; цілепокладання – формує образ результату діяльності;
організаційно-вольова – зосереджує духовні та фізичні сили у напрямку досягнення мети;
контрольно-регулятивна – здійснює свідоме спостереження за діями людини та їх
коригування.

Дійові можливості свідомості виявляються в її функціях, єдність яких забезпечує людині

особливий спосіб буття.

47. Поняття пізнання, його структура.

Пізнання — процес цілеспрямованого, активного відображення дійсності в свідомості

людини, зумовлений суспільно-історичною практикою людства. Він є предметом
дослідження такого розділу філософії, як теорія пізнання.
Теорія пізнання (гносеологія) — це розділ філософії, що вивчає природу пізнання,
закономірності пізнавальної діяльності людини, її пізнавальні можливості та здібності;
передумови, засоби та форми пізнання, а також відношення знання до дійсності, закони його
функціонування та умови й критерії його істинності й достовірності.
Головним у теорії пізнання є питання про відношення знання про світ до власне світу, чи
спроможна наша свідомість (мислення, відчуття, уявлення) давати адекватне відображення
дійсності.
Процес пізнання, будучи процесом активного творчого відтворення дійсності у свідомості
людини в результаті її діяльного предметно-практичного відношення до світу можливий
лише при взаємодії людини з явищами дійсності. Цей процес у гносеології осмислюється
через категорії "суб'єкт" та "об'єкт". Протилежностями, через взаємодію яких реалізується
процес пізнання, є не свідомість і не знання саме по собі та зовнішній світ (матерія, природа),
а суб'єкт як носій свідомості і знання та об'єкт як те, на що спрямована пізнавальна
діяльність суб'єкта.
Суб'єкт пізнання, — це реальна людина, суспільна істота, наділена свідомістю, насамперед у
таких її проявах, як мислення, чуття, розум, воля, яка засвоїла історично вироблені людством
форми та методи пізнавальної діяльності і тим самим розвинула свої пізнавальні здібності і
оволоділа історично конкретними здатностями до цілеспрямованої пізнавальної діяльності.
Суб'єкт пізнання визначається і як суспільство в цілому, яке має певний спосіб матеріального
та духовного виробництва, певний історичний рівень розвитку культури та науки.
Суспільство виступає суб'єктом пізнання опосередковано, через пізнавальну діяльність
окремих людей, але люди формуються як суб'єкти пізнання лише в їхній спільній діяльності,
зумовленій певною системою суспільних відносин, формами спілкування, певним рівнем
розвитку суспільного виробництва, культури та самого пізнання. Суб'єктом пізнання є
людина не як біологічна істота, а як продукт суспільно-історичної практики і пов'язана з
усією сукупністю суспільно-історичних умов та відносин шляхом засвоєння надбань
матеріальної та духовної культури суспільства. Кожна людина реалізує себе в пізнанні як
суспільна істота, оскільки всі пізнавальні здібності і можливості, вся пізнавальна діяльність у
своїх суттєвих проявах реалізується лише в суспільстві і через суспільство.
Отже, суб'єкт пізнання — це людина, яка включена в суспільне життя, в суспільні зв'язки та
відносини, яка використовує суспільно-вироблені форми, способи, методи практичної та
пізнавальної діяльності, як матеріальні (знаряддя праці, прилади, експериментальні
установки і т.п.), так і духовні (категорії, логічні форми та правила мислення, зміст мови,
правила її структурної побудови та вживання); це людина, яка діяльно здійснює перехід від
незнання до знання, від неповного знання до більш повного і точного, нарощуючи суспільне
необхідне нове знання про дійсність.
Об'єкт пізнання — це те, на що спрямовується на основі практики пізнавальна діяльність
суб'єкта. Об'єктом пізнання може бути в принципі вся дійсність, але лише в тій мірі, в якій
вона увійшла в сферу діяльності суб'єкта. Об'єктом пізнання виступають не лише явища
природи, а й суспільства, і сама людина, і відносини між людьми, їхні взаємини, а також
свідомість, пам'ять, воля, почуття, духовна діяльність взагалі, в усій поліфонії її проявів.
Пізнання може бути спрямованим на дослідження не лише об'єктивного світу, й ідеальних
об'єктів. Ідеальні об'єкти — це ідеальні образи об'єктивно існуючих предметів та явищ, які
одержуються суб'єктом у результаті абстрагування та ідеалізації і які виступають
замінниками реальних предметно-чуттєвих об'єктів. Необхідність виділення ідеальних
об'єктів зумовлена прогресуючим розвитком науки, все глибшим її проникненням в сутність
дійсності.
Отже, об'єкт пізнання — це частина об'єктивної і частина суб'єктивної реальності, на яку
спрямована пізнавальна діяльність суб'єкта. Об'єкт не є чимось раз і назавжди рівним собі,
він постійно змінюється під впливом практики та пізнання, оскільки змінюється,
розширюючись та поглиблюючись, та частина матеріального і духовного світу, яка
включається в сферу діяльності суспільства і тим самим стає об'єктом інтересів суб'єкта.
Результатом процесу пізнання є пізнавальний (гносеологічний) образ, суб'єктивний образ
дійсності і до того ж не копія, а ідеальний образ, який є діалектичною єдністю суб'єктивного
та об'єктивного.
Пізнання дійсності є процесом постійної взаємодії суб'єкта і об'єкта, процесом, що перебуває
в постійному розвитку і опосередковується активною діяльністю суб'єкта. Аналіз пізнання
саме через призму активної практичної і пізнавальної діяльності і дає змогу зрозуміти
суб'єктивну активність людини не як перепону, а як необхідну умову досягнення істинного
знання про дійсність.
Процес пізнання можна розглядати як своєрідну взаємодію предметності (об’єктивності) і
свідомості (суб’єктивності). Ці суб’єкт-об’єктні відношення характеризуються не
однобічним, а обопільним взаємовпливом, тому що, як відзначали ще середньовічні
схоласти, коли щось пізнається, то пізнається засобами того, хто пізнає. Ж. Піаже писав, що
“для того, щоб пізнавати об’єкти, суб’єкт повинен діяти з ними і тому трансформувати їх: він
повинен переміщувати їх, зв’язувати, комбінувати, видаляти і знову повертати. Починаючи з
найелементарніших сенсоромоторних дій . і закінчуючи найвитонченішими
інтелектуальними операціями, які є інтеріоризованими діями нашого розуму (наприклад,
об’єднання, упорядкування, встановлення взаємооднозначних відповідностей), пізнання
постійно пов’язане з діями або операціями, тобто з трансформаціями”.

48. Практика як основа, критерій та мета пізнання.

Пізнання виникає на основі практики і для потреб практич­ної діяльності людини. Тільки у
процесі практичної взаємодії із зовнішнім світом у людей складаються певні уявлення і
понят­тя про дійсність, вони починають пізнавати її, набувають знань про неї. Звичайно, поза
практикою і незалежно від неї не може бути дійсного, наукового пізнання світу.

Оскільки практична діяльність має усвідомлений характер, то ідеальна основа складає її

необхідний момент. Між прак­тикою і теорією існує внутрішня єдність. Але це зовсім не
оз­начає, що теоретична діяльність є формою практики, причому слід зауважити, що в
діалектичному взаємозв'язку теорії і прак­тики пріоритет належить саме практичній
діяльності. При цьому теорія не зводиться до простої реєстрації фактів дійсності або її
теоретичного коментування. Вона покликана випереджати практику, виявляти об'єктивні
потреби і тен­денції соціального розвитку.

Практика– це матеріальна, чуттєво-предметна, цілепокладаюча діяльність людини, що має

своїм змістом засвоєння і перетворення природних і соціальних об'єктів і складає загальну
основу, рушійну силу розвитку людського суспільства і пізнання. Практика багатогранна і
має різні рівні. Під практикою розум­іють усі види чуттєво-предметної діяльності людини
(як вироб­ництво, так й інші види діяльності, наприклад, педагогічну, ху­дожню,
адміністративну тощо).

Структура практики містить у собі такі моменти, як по­треба, мета, мотив, доцільна
діяльність у вигляді її окремих актів, предмет, до якого спрямована діяльність, засоби, за
допо­могою яких досягається мета і, нарешті, результат діяльності.

Практика обґрунтовує об'єктивність змісту знання, служить критерієм, мірилом перевірки

істинності результатів пізнання. Практика виступає критерієм істини, тому що вона – як
мате­ріальна діяльність людей – має позитивну якість безпосередньої дійсності. Вона з'єднує
і співвідносить об'єкт і дію, котра здійснюється відповідно з думкою про неї. Саме у такій дії
ви­являється істинність думки.

Практика – це усвідомлена, цілеспрямована, багатогранна діяльність людей, спрямована на

перетворення природи і суспіль­ства, на пристосування природного і суспільного
середовища до по­треб людей і суспільства в цілому, тобто практика це є цілеспря­мована
діяльність людей, що веде до перетворень об'єктивного світу.

Суспільно-історична практика людей включає в себе безліч форм і різновидів. Найважливіші

види практичної діяльності такі:

1. Основним і вихідним видом суспільної практики є перш за все матеріально-виробнича

діяльність людей, пов'язана зі створенням матеріальних благ для життя людей.

Соціальна діяльність, відносини між класами, націями, державами, діяльність держави,

політичних партій, рухів, діяльність в галузі науки, мистецтва тощо.

Науково-пізнавальна діяльність: у поняття практики вхо­дить також експеримент

(виробничий, природничо-науковий і соціальний).

У практику входить також діяльність людей у сфері сімей­ного і побутового життя, що являє
собою певну сукупність ма­теріальних та ідеологічних відносин..

У такому широкому розумінні практика і становить основу всього процесу пізнання,

виконуючи величезну теоретико-пізнавальну і гносеологічну роль.

Проблема практики в пізнанні – це проблема взаємодії суб'єкта і об'єкта. Як відомо, від

античності і аж до німецької класичної філософії під суб'єктом розуміли людину як особливу
природ­ну істоту, котрій притаманні свідомість, здатність усвідомлюва­ти себе, свою
діяльність. При цьому зовсім ігнорувалась соціаль­на сутність людини, її активна роль у
перетворенні навколишнього світу. Об'єктом пізнання виступав весь матері­альний світ, що
існує поза суб'єктом і його діяльністю і актив­но впливає на суб'єкта. Тому зв'язок між
суб'єктом і об'єктом виявлявся зовнішнім, одностороннім і зводився головним чи­ном до
того, що суб'єкт пасивно сприймає об'єктивний світ.

У теорії пізнання діалектичного матеріалізму суб'єктом пізнання виступає не просто людина

як біологічна істота, а як істота соціальна, що знаходиться в певних стосунках з іншими
людьми. Людина може бути суб'єктом тільки як член суспіль­ства, включений у систему
суспільних відносин.

Суспільний характер має не тільки суб'єкт, але й об'єкт, з яким на основі практики суб'єкт
взаємодіє. Суб'єкт взаємодіє на кожній сходинці свого розвитку не з усім об'єктивним світом,
а тільки з тією його частиною, яка так або інакше залучається у сферу діяльності суспільства
на тому або іншому етапі пізнан­ня. Таким чином, об'єктом, пізнання на кожній історичній
схо­динці розвитку суспільства виступає не вся матерія, не вся об'єктивна реальність, а
тільки та її частина, що знаходиться у взаємодії з суб'єктом у його практичній діяльності.
Точніше, об'єктом пізнання стають тільки ті явища природи, що так чи інакше залучаються у
сферу трудової діяльності.

Отже, обов'язковою умовою пізнання на основі практики виступають взаємодії між

суб'єктом і об'єктом. Вирішальним у цьому експерименті є об'єкт, бо він обумовлює
можливості влас­ної зміни. Але реалізація цієї можливості здійснюється завдя­ки активній,
перетворюючій діяльності суб'єкта, тобто в діалек­тичній взаємодії суб'єкта і об'єкта.
Активною стороною тут виступає суб'єкт.

Які ж гносеологічні функції практики? По-перше, вона пов’язує суб'єкт пізнання, тобто
людину з об'єктом, з наявністю того, що пізнається. Істинне знання бере свій початок з
безпо­середньої практики. Практика дає пізнанню можливість існу­вання і обґрунтування
його. У цьому відношенні практика ви­ступає як джерело всіх знань.

По-друге, зв'язок практики з процесом пізнання полягає в тому, що саме пізнання

об'єктивного світу зумовлене потреба­ми суспільної практики людей. Наприклад, астрономія
виникла з практичної необхідності визначати успішне мореплавання людей, геометрія була
породжена потребою виміру земельних площин, фізика – з необхідності знати будову і
властивості матерії з метою практичного оволодіння силами природи.

По-третє, практика вказує людині об'єкт пізнання, який виді­ляється з безлічі і розмаїття
явищ оточуючої дійсності, пізнання котрих стає історичною необхідністю. Практика надає
пізнанню необхідний фактичний матеріал, що підлягає узагальненню і те­оретичній обробці.
Практика формує сам об'єкт пізнавальної діяльності, визначає будову, зміст і напрямок його
розвитку.

Крім того, практика озброює пізнання приладами, різним обладнанням і тим самим сприяє
успіхам пізнання. Отже, саме практика є вихідним пунктом і основою всього пізнання.

Наукові знання мають життєвий сенс лише у тому випадку, коли вони втілюються у життя.
Кінцевою метою пізнання є не знання самі по собі, а практичне перетворення дійсності для
за­доволення матеріальних і духовних потреб суспільства і людини.

Практика виконує у процесі пізнання винятково важливу роль: практика – основа наукового
пізнання, вихідний пункт пізнавального процесу, рушійна сила розвитку пізнання, критерій
його істинності і кінцева мета.

Таким чином, пізнання – це процес активного цілеспрямо­ваного відображення

матеріального світу у свідомості людини. Це відображення є складним процесом руху
людського пізнан­ня від незнання до знання, від неточного знання до знання більш повного і
точного. Підґрунтя теорії пізнання становить визнання існування об'єктивного світу і
відображення його в мозку людини. Пізнання виникає завдяки виливу на людину природи і
явищ суспільного життя. Вихідним пунктом і осно­вою всього процесу пізнання є практика –
критерій істини.

49. Рівні та форми пізнання.

За давньою усталеною традицією філософія виділяє два основні

джерела знання та пізнавального процесу: відчуття (або чуття) та мислення. Але їх взаємодія
у процесі пізнання виявляється досить складною. Зокрема, визнано, що людські чуття ніколи
не бувають "чистими", бо в своєму функціонуванні вони просякнуті розумом, мисленням,
міркуванням. Тобто у людини не існує простого біопсихічного чуття, воно визначено
предметно, ціннісно, інтелектуально. За влучним висловом часів німецької класичної
філософії, людські почуття є "чуттями-теоретиками", бо, дивлячись на речі, ми відразу
вбачаємо в них значно більше від того, що може дати нам фізіологія відчуття.
Перший, вихідний рівень пізнання, поза яким неможливе формування знання, є чуттєве
пізнання (сьогодні частіше вживається термін "перцептивний досвід"): це є фіксація окремих
властивостей та ознак речей органами чуття людини відповідно до їх внутрішніх
можливостей. Чуттєвий рівень пізнання ще не творить знання (тому, наприклад, побачити
річ - ще не значить її пізнати або зрозуміти). Але поза ним пізнання неможливе. Чуттєвий
рівень розглядають принаймні як поштовх до пізнання. Чуттєве пізнання здійснюється у
таких формах: відчуття фіксують окремі властивості речей (холодне, світле, гладке та
ін.); сприйняття постають поєднанням відчуттів та створенням певного образу або певної
проекції речей; уявлення є відтворенням образу без посереднього контакту з річчю.
Вже на рівні відчуття у діяльність чуття втручаються розумові операції, бо з'єднувати
елементи відчуття у сприйнятті можна по-різному. Основне ж полягає у тому, що чуттєве
пізнання не може задовольнити людину, бо воно має цілу низку очевидних недоліків:
Ч> відчуття мають свої межі, тобто далеко не все ми можемо бачити, відчувати й т.ін.;
 відчуття мінливі, нестійкі, відносні;
 самі відчуття не дають нам надійного критерію для розмежування
суттєвого та несуттєвого.
Рівні та форми пізнання
Рівень пізнання Об’єкт пізнання Форми Результат пізнання
(завдання) пізнання

Чуттєвий Окремі власти- Відчуття Створення образу

вості та ознаки Сприйняття реальності
речей Уявлення

Раціо- Зв 'язки, функції, Поняття Створення понять.

нально- відношення речей Судження учень, теорій,
логічнии Умовиводи концепцій

Синтезу- Синтез абстрак- Експеримент Підвищення рівня

вальнии тного мислення Досвід достовірності
та наочного Практика знання Вихід на
даного нові обри пізнання
та діяльності

50. Проблема істини в пізнанні.

Істина — адекватна інформація про об'єкт (ним може бути і сам суб'єкт), отримана завдяки
його чуттєвому чи інтелектуальному осягненню або завдяки свідченню (повідомленню) про
нього.

Найхарактернішою ознакою цієї інформації є її достовірність. Істина існує як певна духовна

реальність в її інформаційному та ціннісному вимірах. Цінність знання вимірюється його
істинністю. У ній виявляється зустрічна тотожність знання з предметом і предмета зі
знанням. Коли, наприклад, стверджують про людину як істинного патріота, мають на думці
особистість, яка чинить патріотично, на користь власної держави, народу.

Проблема істини була усвідомлена й сформульована ще в Давній Греції. Вже елеати й

софісти піддали сумніву достовірність чуттєвих знань людини. Платон обстоював
можливість знань лише про вічні та незмінні ідеї, вважаючи відомості про чуттєвий світ
недостовірними. За переконаннями Арістотеля, істина є відповідністю між певними
твердженнями, судженнями, висловлюваннями і тим, про що у них ідеться. Звичайно,
поняття «ціле число», «квант», «гравітація» не є ні хибними, ні істинними. Але певні
твердження з використанням їх можуть бути істинними або хибними. Наприклад, із суджень
«квант — одиниця виміру маси тіла», «±1 є цілим числом», «гравітація — спосіб
приготування їжі» перше і третє є хибними.

Історії філософії відомі найрізноманітніші концепції істини. Відмінності між ними зумовлені
різним розумінням дійсності. Платон розглядав її як незмінні надлюдські ідеї; Берклі й Мах
— як комбінації (комплекси) відчуттів; Гегель — як світовий розум, що розвивається.
Матеріалістичні вчення тлумачать дійсність як об'єктивну реальність, що існує поза
людиною й незалежно від неї.

Оскільки істина не існує окремо від знання, тому, згадуючи про неї, людина має в думці
істинне знання, виражене в поняттях, судженнях, теоріях та інших його формах. Внаслідок
однобічного сприйняття об'єкта, поспішних узагальнень, тлумачень вірогіднісного знання як
достовірного або в результаті використання недосконалих пізнавальних засобів виникає
помилкове знання. Воно може бути фактичним (за змістом) і логічним (пов'язаним з
некоректним рухом думки, з порушенням логічних правил). Помилкове знання є неминучим.
Тому метою пізнання є виявлення та витіснення його зі сфери знання.

Крім класичної концепції істини, яка розглядає пізнання як взаємодію та взаємозалежність

об'єкта і суб'єкта, доводячи, що пізнання не є копіюванням об'єкта, існують й інші концепції.

Згідно з неопозитивістською концепцією когерентної істини, знання є істинним, якщо воно є

внутрішньо узгодженим, несуперечливим. Його істинність полягає не в адекватності об'єкту,
а в самоузгодженості. Завдяки цьому все знання є самоузгодженою системою.

Прихильники кореспондентної концепції істини виходять з того, що твердження повинні

відповідати зовнішній дійсності. Йдеться про твердження, що містять поняття, які
відображають доступні для сприймання органами відчуття (споглядання) якості та
відношення («червоний», «кулеподібний», «солодкий»). Однак наука часто послуговується
абстрактними поняттями, які відображають поняття і відношення, недоступні для
безпосереднього сприймання органами відчуттів («спін», «валентність» тощо). У зв'язку з
цим прихильники кореспондентної концепції істини поділяють мову науки на мову
споглядання, мову теорії та кореспондентну мову (мову інтерпретації). Завдяки
використанню мови інтерпретації теоретичні поняття, які не піддаються безпосередньому
спогляданню, інтерпретуються мовою споглядання, замінюються поняттями, що описують
відчуття.

Однак далеко не всі теоретичні поняття, твердження, які з них складаються, піддаються такій
інтерпретації чи спрощенню до понять, що описують відчуття. Абстракції (особливо
філософські категорії) не підвладні чуттєвості, спогляданню. Кореспондентна теорія є
безсилою і щодо визначення істинності чи помилковості знання багатьох розділів вищої
математики.

Свого часу І. Кант переконував, що питання про природу істини нерозривно пов'язане з
питанням про критерій (мірило) істини. Якщо прихильники когерентної концепції шукають
критерій істини в логічному доведені, а творці кореспондентної концепції знаходять його в
прямому спогляданні, то згідно з прагматистською концепцією істини він полягає в її
практичній корисності, ефективності. Тобто, істинність знань перевіряється успіхом у певній
діяльності. Наголошуючи на активній ролі суб'єкта, представники прагматизму пов'язують
істину з практичною корисністю, вигодою, співвідносять її з діяльністю людини.

Із розумінням істини як процесу пов'язана проблема абсолютного та відносного в ній. За

словами Г.-В.-Ф. Гегеля, істину не можна розглядати як дану в готовому вигляді і сховану в
кишені відкарбовану монету, адже пізнання весь час розвивається. Уточнюючи та
поповнюючи знання, долаючи помилки, воно рухається від істин відносних до істин
абсолютних. Прикладом відносної істини є вчення античного філософа Демокріта про атоми
— найдрібніші неподільні часточки матерії, з яких складаються усі тіла. Люди вважали це
вчення абсолютною істиною до кінця XIX ст., поки не було винайдено електрон, який
входить до складу атому. Натепер відомо понад сто елементарних часток, хоча й ці відкриття
не є межею розвитку знань про них.

У прадавні часи люди вважали, що Земля є площиною, оскільки далекі мандри були тоді
неможливі ні землею, ні водою, а горизонт здавався певною досяжною межею. Для тих
людей і для того часу те, що Земля є площиною, було абсолютною істиною. І це навіть
можна довести за допомогою математичних формул. Відомо, що кривизна нескінченно малої
ділянки сфери прямує до нуля. А саме такою нескінченно малою ділянкою було місце
проживання тих давніх людей порівняно з площею всієї Землі (або земної кулі). Але ця
абсолютна істина виявилася помилковою, коли вони стали мандрувати і землею, і морем,
зрозумівши, що горизонт не є тією видимою межею, а Земля не є площиною. Подібні
приклади свідчать, що істина може бути абсолютною у конкретних просторових і часових
межах. У певний час вона може фігурувати і як помилкове знання. Завдяки цій своїй якості
істина є відносною. Вона може змінюватися з відносної істини на абсолютну і навпаки.

Об'єкт пізнання (наприклад, держава) можна розглядати з точки зору загальних, сутнісних
ознак, на відміну від конкретної держави, яка має притаманні тільки їй, історично зумовлені
ознаки. Це дає підстави для висновку, що загальне положення є істинним лише у конкретних
просторових і часових межах, за якими воно як певна абсолютна істина стає хибним
знанням. Наприклад, судження про температуру води, за якої вона перетворюється на пару,
дорівнює 100 °С, є істинним лише тоді, коли атмосферний тиск становить 760 мм. ртутного
стовпчика.

Отже, зв'язок істини з конкретними умовами місця й часу, з певною системою координат
(точкою відліку) зумовлює її конкретність. А це означає, що істина завжди конкретна.

51. Діалектичний і метафізичний способи мислення : загальна

характеристика.

Діале́ктика (діялектика[1], грец. διαλεκτική — «мистецтво сперечатись», «міркувати») —

метод філософії; у загальному значенні вміння знаходження істини через раціональну
дискусію між співрозмовниками, що мають різні точки зору; у специфічному, характерному
для філософії Гегеля та діалектичного матеріалізму — метод дослідження категорії розвитку.

Слово «діалектика» походить із Стародавньої Греції завдяки популярності діалогів між

Платоном та Сократом — точніше: діалог між людьми, які намагаються переконати один
одного, та який дав назву діалектичному методу у філософії.
В історії філософії діалектика пройшла дві стадії: наївна діалектика античності, ідеалістична
діалектика німецьких філософів 18—19 століття, вершиною якої стала діалектика Гегеля.

Своєю протилежністю діалектика оголошує метафізику. Діалектика як вміння вести

дискусію відрізняється від риторики, оскільки робить акцент на логічних, а не емоційних
аргументах, намагається знайти істину, а не переконати опонента. Свої версії діалектики
мають й інші філософські школи: індуська, буддійська, єврейська, християнська філософії.

Основні принципи[ред. | ред. код]

Метою діалектичного методу є подолання незгоди за допомогою раціональної
дискусії, і, зрештою, відшукати істину[2][3]. Одним зі шляхів до мети є сократів метод —
показати, що гіпотеза веде до протиріччя і тим самим вилучити цю гіпотезу зі списків
кандидатів на істину (reductio ad absurdum). Інший діалектичний метод подолання незгоди —
протиставити два протилежні твердження, тезу та антитезу, і зняти суперечність через третє
твердження, що було б синтезом тези та антитези.
Діалектика Фіхте[4] й Гегеля базується на чотирьох положеннях:
1. Усе змінюється, має початок та кінець.
2. Усе складається з суперечностей (протиріч).
3. Поступові кількісні зміни ведуть до поворотної точки, в якій зміни стають якісними.
4. Розвиток відбувається по спіралі[5], тобто відбувається заперечення заперечення.
Останні три з цих положень називають трьома законами діалектики.

Термін "метафізика" складається з двох частин, перша з яких означає: 1) "мета" (з

грецької — між, після, через) — префікс, що характеризує проміжний стан речі, її зміну,
переміщення тощо "Фізика" — природа, наука про природу, що вивчає загальні властивості
матеріального світу. Термін "метафізика" дослівно означає "після фізики". Він був уперше
застосований у зв'язку з класифікацією філософської спадщини Арістотеля Андроніком
Родоським (1 ст, до н.е.), який об'єднав різні лекції і замітки Арістотеля з філософії під такою
назвою. Згодом термін "метафізика" набув іншого, більш широкого філософського значення.

Поняття "метафізика" в історико-філософському аспекті має ряд значень: 1)

метафізика —- це вчення про надчуттєві, недоступні досвідові принципи і начала буття
(існування світу); 2) метафізика — це синонім філософії; 3) метафізика в переносному
розумінні (буденному) вживається для означення чогось абстрактного, малозрозумілого,
умоспоглядального; 4) метафізика — це наука про речі, спосіб з'ясування світоглядних
питань (сенс життя - основне питання філософії тощо), які не піддаються осягненню за
допомогою експерименту та методів конкретних наук; 5) метафізика - це концепія розвитку,
метод пізнання, альтернативний діалектиці. В значенні "антидіалекти-ка" термін
"метафізика" запровадив у філософію Гегель.

Розглядаючи альтернативність метафізики і діалектики, необхідно, однак,

підкреслити, що метафізика не є чимось нелогічним, нерозумним, безрезультатним.
Метафізика — це історично неминуча філософська теорія розвитку і метод пізнання, котрі
займають певне місце в розвитку філософії, її категорійного апарату. Однак з розвитком
науки метафізика виявила свою недостатність і поступилась діалектиці як більш сучасному
методу пізнання, усвідомлення дійсності.

52. Поняття методу і методології. Класифікація методів

Метод (грец. metodos) у широкому розумінні слова - "шлях до чого-небудь", спосіб
соціальної діяльності в будь-якій ЇЇ формі, а не лише і пізнавальній. Проте не слід зводити
весь арсенал методів до раціонального, оскільки існують ще й інші засоби та прийоми
пізнання. Проблема методу завжди була й залишається в центрі уваги філософської та
наукової думки і обговорюється в рамках різноманітних вчень. Особливо питання методу й
методології широко ставилось і розв'язувалось філософами Нового часу, діалектичного
матеріалізму, феноменології, структуралізму, постструктуалізму, постпозитивізмута ін.
Специфіка соціальної методології досліджується в сучасній герменевтиці, теорії
інтерпретації текстів та інших філософських концепціях.
Таким чином, метод (у тій чи іншій формі) зводиться до сукупності визначених правил,
прийомів, способів, норм пізнання і діяльності. Він є системою принципів, вимог, які
орієнтують суб'єкта на вирішення конкретного завдання, досягнення результатів у певній
сфері діяльності. Метод - дисциплінує пошук істини, дозволяє зекономити сили і час,
рухатись до мети найкоротшим шляхом, регулюючи пізнавальну та інші форми діяльності
людини.
Проте недопустимо впадати в крайнощі: 1) відкидати роль методологічних проблем
("методологічний негативізм"); 2) перебільшувати (абсолютизувати) значення методу,
перетворивши його в "універсальну відмичку" до всього ("методологічна ейфорія"). В
сучасних методологічних концепціях, зазвичай, намагаються не допускати вказаних
крайнощів, хоча вони й зустрічаються.
Існує думка (Р.Фейман, лауреат Нобелевської премії, фізик), що метод "живого" дослідження
такий індивідуальний і неповторний як і його предмет, чи особа дослідника. Таке розуміння
пізнавальної діяльності призводить до методологічного релятивізму, оскільки методи,
прийоми, що застосовуються в одному випадку (при вирішенні певної проблеми), не
придатні в іншому. Це означає, що неможливо створити загальний метод пізнання, а
необхідно, кожного разу шукати новий шлях дослідження, тобто кожне нове відкриття
вимагає застосування нових методів і нової методології дослідження. Кожний метод
розробляється в межах певної теорії, яка тим самим виступає його необхідною передумовою.
Ефективність, сила кожного методу обумовлена змістовністю, глибиною,
фундаментальністю теорії. У свою чергу, метод розгортається в систему і використовується
для подальшого заглиблення й розгалуження знання та його матеріалізації.
У науковому пізнанні як зазначав К. Маркс, істинним має бути не лише його кінцевий
результат (сукупність знань), але й шляхи, що ведуть до нього, тобто метод. Тому не можна
"розводити" предмет і метод. Будь-який метод виникає із реального процесу життя і знову
входить в нього. Метод не нав'язується предмету пізнання, а змінюється у відповідності з
його специфікою. Отже, істинність методу обумовлена, насамперед, змістом об'єкта,
предмета дослідження.
Метод не є безсуб'єктним, який існує окремо від суб'єкта і поза ним. Суб'єкт у процесі своєї
життєдіяльності завжди спирається на методи й включає їх у свою діяльність. Будь-який
метод є засобом, прийомом, "органоном" забезпечення й досягнення суб'єктом мети, має
інструментальний характер і є системою регулятивів людської діяльності. Інакше кажучи,
"людина - центр всієї методології" (Л.Фейєрбах). -Метод існує, розвивається лише у
взаємозв'язку суб'єктивного й об'єктивного при визначальній ролі останнього. В цьому плані
кожний метод об'єктивний, реалістично змістовний, фактичний. Водночас він суб'єктивний
(не як сукупність довільних прийомів, правил і процедур) як продовження й завершення
об'єктивності, на основі якої виростає.
Багатоманітність сфер людської діяльності обумовлює розмаїтий спектр методів, які можуть
бути кваліфіковані за різними критеріями. Насамперед, слід виділити методи матеріальної і
духовної (ідеальної, теоретичної) діяльності. Водночас, методи можна класифікувати: за
масштабами (згідно з філософськими категоріями) на одиничні (специфічні) особливі й
загальні (всезагальні).
Що стосується методів науки, то основ для їх поділу на групи, типи може бути кілька. Так,
залежно від ролі і місця в процесі наукового пізнання методи поділяють на формальні й
змістовні, емпіричні й теоретичні та методи викладання. Виділяють ще й якісні та кількісні
методи, методи безпосереднього й опосередкованого пізнання, оригінальні й довільні таке ін.
У сучасній науці достатньо успішно працює багаторівнева концепція методологічного
знання. В зв'язку з цим метода наукового пізнання за ступенем загальності й сферою
діяльності можуть бути поділені на кілька основних груп:
1. Філософські методи, серед яких найзагальнішими та історично першими є діалектичний і
метафізичний. До їх числа відносяться й аналітичний (характерний для сучасної аналітичної
філософії), інтуїтивний, феноменологічний, герменевтичний та ін.
2. Загальнонаукові методи (підходи) дослідження, що отримали широкий розвиток і
застосування в науці XX ст. Вони виступають як своєрідна проміжна методологія між
філософією та фундаментальними теоретико-методологічними положеннями спеціальних
наук. До загальнонаукових, найчастіше, відносяться такі теоретичні конструкції, як
інформація, модель, ізоморфізм, структура, функція, система, елемент, оптимальність тощо
Характерними рисами загальнонаукового інструментарію є, по-перше, поєднання і зняття в
його змісті окремих властивостей, ознак і філософських категорій ; по-друге, можливість
застосування формалізації, уточнень засобами математичної теорії тощо На основі
загальнонаукових понять і концепцій формулюються відповідні методи та принципи
пізнання, які забезпечують зв'язок і оптимальну взаємодію філософської методології із
методами спеціально-наукових знань. До числа загальнонаукових принципів і підходів
відносять системний і структурно-функціональний, кібернетичний, імовірнісний та
принципи моделювання, формалізації тощо. їх роль полягає у тому, що в силу свого
"посередницького" характеру вони забезпечують взаємозв'язок філософського й спеціально-
наукового знання.
3. Методи міждисциплінарного дослідження, як сукупність ряду синтетичних, інтегративних
способів, що застосовуються на стиках науки, включаючи й групи наук, що функціонують в
межах на основі вивчення певної форми руху матерії.
4. Методи спеціальних наук, тобто сукупність способів і принципів пізнання, дослідницьких
прийомів і процедур, що застосовуються в тій чи іншій сфері окремої науки.
Таким чином, у науковому пізнанні функціонує складна, динамічна, цілісна система
багатоманітних методів різних рівнів, сфер діяльності і спрямування, які реалізуються із
урахуванням конкретних умов.
Методологія (від грец. metodos - шлях дослідження чи пізнання; logos - вчення) - Галузь
теоретичних знань, уявлень про сутність, форми, закони, порядок та умови застосування
підходів, способів, методів, прийомів і процедур у процесі наукового пізнання та практичної
діяльності. Тобто методологія, по-перше - це органон, систематизований арсенал методів,
прийомів, засобів і таке ін., що забезпечують досягнення певної мети, а по-друге - це наука,
вчення про методи пізнання та діяльності (теорія про теорії). Методологія ставить перед
собою завдання з'ясувати умови перетворення наукових знань про дійсність у метод
подальшого пізнання цієї реальності та виявити ефективність і межі його продуктивного
застосування. Важливим і принциповим для методології є обґрунтування положення про
метод як систему, його складність і багатогранність його змісту, що включає в себе знання
різноякісних характеристик та множинність рівнів - від філософських принципів до
безпосередніх наукових знань про конкретний об'єкт. Це зумовлює закономірність
розгортання методу в систему в процесі його теоретичного й практичного функціонування.
Методологія розробляє типологію методів. Відповідно до цього структурується саме
методологічне знання. Вченням про метод взагалі та філософський метод, зокрема, виступає
філософська методологія. Філософський метод, розгортаючись у систему, вбирає в себе
основний зміст філософського знання. Тому філософська методологія в інструментальному
відношенні збігається з філософією Вагомий внесок у розвиток філософської методології
зробили Сократ, Платон, Арістотель та інші. Як систематизоване вчення методологія
виникла в епоху Нового часу, зокрема, у філософії Ф.Бекона Р Декарта, Б.Спінози, Г.
Лейбніца, пізніше - Г. Гегеля, марксизму та ін.
Своїм завданням методологія переслідувала й переслідує мету дослідження пізнавальної
діяльності, що здійснюється у різних галузях науки, виявляє загальні закономірності
функціонування й розвитку наукового мислення, розробляє загальнонаукові методи
пізнання.
Кожна наука застосовує певні методи дослідження, їх поділяють на загальні, характерні для
більшості наук, і конкретні, які використовуються окремими науками. До методів, які
застосовуються майже в усіх науках, належать: 1) аналіз - розчленування певного явища на
окремі властивості чи відношення 2) синтез - поєднання різних елементів, сторін,
властивостей об'єкта в єдине ціле; 3) індукція (від лат. induktio - проведення, представлення)
- логічний умовивід від часткового до загального, від окремих фактів до узагальнень;
4) дедукція (від лат. deduktio - відведення) - логічний умовивід від загального до часткового,
від загальних суджень до часткових висновків; 5) моделювання - заміна реального об'єкта
вивчення об'єктом-замінником (моделлю), який містить у собі риси, зв'язки, відношення
досліджуваного об'єкта; 6) гіпотетичний метод - висування на основі дедукції наукового
припущення для пояснення певного явища; 7) системний метод - пов'язаний із побудовою
системи взаємозв'язків елементів, складових об'єкта; 8) теоретичні загальнонаукові
методи. Вони включають: г) узагальнення - мисленнєвий перехід від емпіричного аналізу
окремих об'єктів на більш високий ступінь абстракції шляхом виділення спільних ознак, що є
в розглянутих об'єктах; б) формалізацію (від лат. formalis - складений за формою) - метод
відбиття результатів мислення в точних поняттях, виражених у формулах чи знаковій формі
тощо; в) абстрагування - метод наукового пізнання, оснований на формуванні образу
реального об'єкта за допомогою мисленнєвого виділення ознаки, яка цікавить дослідника

53. Діалектика як система категорій, законів та принципів

Слово «діалектика» походить від грецького dialektike, що означало вести розмову, бесіду,
діалог, зіткнення полярних суджень. Матеріалістична діалектика є вченням про найза-
гальніші закони розвитку природи, суспільства і пізнання, людського мислення, що осягає
світ. У сучасному розумінні — це спосіб світорозуміння, теорія і метод пізнання. Гегель був
першим, хто надав поняттю діалектика значення методу розумного пізнання, що пізнає світ в
єдності протилежних визначень і тому в саморусі, саморозвитку. Діалектика вчить про
неосяжний зв'язок, що поєднує між собою всі речі, явища, процеси. Ці зв'язки проникають в
їх сутність, тому вирвати явище з них неможливо, оскільки це позбавить нас глибокого і
повного його розуміння. Протилежний діалектиці метод — метафізика — розглядає речі,
явища та їх мислені відображення, поняття окремо одне від одного, як обособлені, між
собою не зв'язані . Вона розглядає речі, явища, а також і поняття поза процесом розвитку, як
за суттю своєї незмінності (а якщо й визнає розвиток, то спрощено, поверхово, не
розкриваючи його сутності й рушійних сил).
Принципи діалектики — це її вихідні (загальні, універсальні) теоретичні положення, на
основі яких відбувається синтез відповідних понять у наукову систему. Вони відображають
підвалини буття й пізнання, виражають їх найфунда-ментальніші особливості й відношення;
виконують нормативну і регулюючу функції, орієнтуючи і спонукаючи людей до дії;
виводяться з пізнання й супроводжують його; є способом розгляду й розуміння предметів.
До основних принципів діалектики відносять принцип розвитку й принцип взаємозв'язку.
Принцип взаємозв'язку вказує на те, що все в світі перебуває в постійному взаємозв'язку.
Зміст цього принципу виражається категоріями відношення, зв'язку, відокремлення,
взаємодії, співіснування.
Відношення бувають як єдністю взаємозв'язку, взаємоо-бумовленості, так і відокремленості.
Будучи всезагальними, зв'язки виражають єдність і багатоманітність світу. Зв'язки завжди
розуміються в єдності з рухом, взаємодією, розвитком. Самі зв'язки теж слід розглядати в
розвитку, які проявляються і між речами, і між стадіями самої речі, мають нескінченну
якісну різноманітність, специфікуЗа своєю природою і залежно від форм руху матерії зв'язки
можуть бути: механічними, фізичними, хімічними, біологічними та соціальними. Принцип
взаємозв'язку є першим і основним правилом наукового дослідження загалом і
матеріалістичної діалектики зокрема. В цьому ракурсі велике значення має принцип
конкретно-історичного підходу, зокрема те, що кожне явище розглядається історично, в
зв'язку з іншим, у зв'язку з конкретним досвідом.т.д.), які називаються законами. Принцип
розвитку вказує нате, що матерія не просто існує і рухається в просторі й часі, але й
змінюється в певному напрямку (це ж стосується і духовного життя). При найближчому
розгляді цього принципу виявляється, що він перебуває в тісному зв'язку з попереднім
принципом взаємозв'язку. Адже зв'язки існують завдяки руху (переносу матерії, енергії,
інформації), а рух, в свою чергу, реалізується у взаємозв'язках. У поняттях зв'язку більше
виражений статичний момент, а у взаємодії — динамічний. Поняття розвитку набуває
конкретного змісту, коли розглядається як внутрішньо обумовлений ряд, як послідовність
системно-структурних перетворень, як перехід на нові рівні цілісності. Таким чином,
категорії розвитку і зв'язку (єдності), нерозривні за своєю суттю. Розвиток, "знімаючи"
початкову, не-розчленовану єдність, відновлює її на все вищих рівнях, де виражається не
лише в збереженні якоїсь "клітинки", а й у зв'язках, що створюють систему, яка відрізняється
і внутрішньою диференційованістю і цілісністю.
В цілому можна сказати, що зміст цього принципу є наслідком визнання розвитку, тобто змін
особливого роду, які мають визначену спрямованість, незворотний характер, тенденцію до
сходження від простого до складного, від нижчого до вищого. Сутність цих принципів
виражається і формулюється в законах діалектики, в яких фіксуються внутрішньо стійкі,
необхідні, найзагальніші властивості зв'язку, що найчастіше повторюються в процесі
розвитку дійсності. Сутність закону розвитку — не в окремих явищах і не в механічній їх
сукупності. Закон має істотний вимір явищ. Як вказував Гегель, це істотне відношення,
основа явища. Закони діалектики універсальні. Вони мають необмежену сферу своєї дії і
свого виявлення, оскільки виражають зв'язки між явищами, що притаманні як світу в цілому,
так і окремим його сторонам, конкретним проявам. У цих законах розкривається, ними
характеризується сутність всякого розвитку (розвитку як такого). Закони діалектики, що
сформульовані в певних судженнях, є відображенням об'єктивних законів, притому на
науковому і світоглядному рівні, є узагальненим результатом не лише пізнання світу, а й
самопізнання людської думки. Порівняно з законами наук вони всезагальні, оскільки їх дія
охоплює всю дійсність. Вони і закони буття і закони пізнання. Кожний з них має свій зміст і
займає певне місце в системі законів. Закони діалектики невіддільні від категорій. З одного
боку, будь-який закон виражається з допомогою категорій, з другого—відношення між
категоріями (причина і наслідок та ін.) є логічним вираженням певних закономірностей.
Категорії матеріалістичної діалектики становлять систему, в якій вони взаємозв'язані,
переходять одна в одну, одна з одної випливають і таким чином відображають зв'язки і
розвиток самої дійсності. Для розуміння взаємозв'язку і логічної послідовності категорій слід
пам'ятати, що вони є підсумком, узагальненням всієї історії людського пізнання, логічними
віхами на шляху духовного освоєння людиною світу. Категорії — це ступені пізнання, які
виражають його рух від явища до сутності, від менш глибокої сутності до все більш
глибокої, від неповного знання до все більш повного і всебічного, від абстрактного до
конкретного, багатого зв'язками та визначеннями. Діалектика, як обгрунтував Гегель,
одночасно проявляється в ролі теорії розвитку, гносеології та діалектичної логіки. Як теорія
розвитку вона досліджує сутність, загальні закони всякого розвитку, в системі своїх понять
дає концептуальну модель розвитку, осягнутому в його сутності. Це стало можливим завдяки
тому, що рух як спосіб буття цілісних матеріальних систем на більш високому рівні
розгляду, був зрозумілий як послідовний процес самоперетворення систем, процес переходу
на нові рівні цілісності, що характеризуються взаємообумовленими диференціацією та
інтеграцією. Закони діалектики, вся послідовно розгорнута система категорій і є
вираженням, розкриттям, обгрунтуванням цілісної наукової концепції розвитку. Подвійним
змістом терміна діалектика обумовлене роздвоєння напрямків розвитку неї самої. Якщо
сократівсько-платонівська діалектика послідовно просувалась у напрямку: діалектика –
діалог (розмова) – дискусія (публічне обговорення якогось спірного питання) – дискурс
(логічне обґрунтування доводів у ході дискусії), то започаткована Гераклітом діалектика, що
згодом одержала назву наївної або ж стихійної (на відміну від діалектики Гегеля, яку
прийнято називати ідеалістичною, і, відповідно, К.Маркса – матеріалістичною) отримала
своє продовження в різного роду спробах – більш чи менш послідовних – виявлення джерела
й певних закономірностей руху як саморуху, розвитку як саморозвитку.
В наївній (гераклітівській) діалектиці містяться геніальні здогадки про безперервність і
незникненість, незнищуваність руху і розвитку як специфічної форми руху. Як сказав
Геракліт, «світ не створений ніким з богів і ніким з людей, а завжди був, є й буде вічно
живим вогнем, що закономірно затухає й закономірно розгорається знов» (История античной
диалектики. – М.: Мысль, 1972. – с. 88).
Діалектика у всіх трьох її названих формах заснована на вимозі розглядати всі існуючі речі
(предмети, явища, процеси) у їхньому взаємозв’язку, у русі та у розвитку. Метафізика ж –
ізольованими одне від іншого. Відповідно, й способи (методи) мислення, якими керуються
люди в своїй діяльності, поділяються за своїми засадами на діалектичний і метафізичний.
Обидва вони мають право на існування, оскільки кожен із них здатний давати позитивний,
тобто, ефективний реальний результат. Однак метафізичний спосіб мислення може
призвести людину, яка ним керується до бажаного нею результату лише на обмеженому
відрізку простору й часу. Тобто, цей спосіб (метод) мислення придатний для вирішення лише
локальних задач, в яких ігнорування наявності дійсно існуючих зв’язків, руху й розвитку не
веде за собою негативних наслідків. Для задач же, вирішення яких розраховане на більш
віддалену перспективу, метафізичний спосіб (метод) мислення непридатний. В цих випадках
необхідно керуватись не метафізичним, а діалектичним способом (методом) мислення.

54. Поняття закону. Основні закони правильного міркування.

Самий же процес мислення протікає у формі умовиводів. Але перш, ніж перейти до вивчення
умовиводу як логічної форми, необхідно спочатку з’ясувати, якими ж є риси правильного
мислення.

Перш за все, необхідно відрізняти правильне мислення від істинного. У чому їх відмінність

Поняття «істинність» стосується змісту думки, а поняття «правильність» – форми думки, її

побудови.

За конкретним змістом думка може бути істинною або хибною. Істинна думка правильно й
адекватно відображує об’єктивну реальність. Якщо ж думка не відповідає тому, що є у
дійсності, викривляє її, то вона є хибною думкою.

За формою думка може бути правильною та неправильною. Правильна думка відтворює у

своїй структурі об’єктивну структуру дійсності, тобто відповідає дійсним відношенням
предметів та явищ. Якщо ж думка викривляє дійсні відношення речей, то ця думка
неправильна.

Яке ж значення мають істинність і правильність мислення у реальному процесі мислення

Найфундаментальніше. Істинність вихідних суджень – перша необхідна умова досягнення
істинного висновку. При хибності хоча б одного з вихідних суджень істинного висновку
отримати не можна: він може бути як істинним, так і хибним. Наприклад, хибне, що «Усі
свідки дають вірні свідчення»; відомо, що «Сидоров – свідок». Чи значить це, що «Сидоров
дає вірні свідчення» Висновок тут невизначений.

Але хибність вихідних суджень – ще недостатня умова отриманняя істинного висновку. Інша
необхідна умова – правильність їх зв’язку у структурі думки. Приклади правильної та
неправильної структури міркувань були наведені на початку першої лекції.
Таким чином, істиннні висновки отримуються (з необхідністю) лише з істинних основ у
результаті правильних міркувань. У всіх інших випадках істинні висновки можут вийти
лише випадково.

Логіка, як ми пам’ятаємо, відволікається від конкретного змісту думки, її цікавить

правильність мислення. А істинні висновки при правильному мисленні виходять самі, якщо
вони виводяться з істинних основ. Ставити ж перед логікою питання «що істинне », за
дотепним зауваженням одного філософа, усе одно, якби одна людина доїла козла, а друга –
підставляла решето. Головне й домінуюче завдання логіки – аналіз правильності міркувань.

Правильне мислення відрізняє ряд рис. Найголовніші з них – це визначеність, послідовність

та доказовість.

Що таке визначеність мислення Ця його властивість передбачає, що у процесі даного

міркування значення понять і тверджень не можна змінювати. Вони повинні лишатися
тотожніми собі, інакше властивості одного об’єкта можуть бути непомітно приписані
іншому.

Наприклад, якщо ми почали говорити про зірки як про небесні тіла, то у процесі даного
міркуванняя ми повинні застосовувати це поняття саме у цьому значенні, а не у значенн
«ялинкові прикраси» або «зірочки на погонах».

Послідовність – властивість правильного мислення відтворювати структурою думки ті

структурні зв’язки та відношення, які притаманні самій дійсности, здатність слідувати
«логіці речей».

Послідовність мислення являє собою певний, внутрішньо зумовлений зв’язок тверджень;

проявляється у несуперечності мислення. Якщо ми визнаємо істинність якихось суджень, то
ми змушені визнати істинність і тих суджень, які випливають із них, незалежно від того,
подобається нам це чи не подобається, сприяє нашім цілям або, навпаки, заважає.
Припустивши одне, ми автоматично позбавляємо себе можливості стверджувати інше,
несумісне з припущеним раніше.

Наприклад, людина, впевнена у тому, що усе водоплаваючі обов’язково дихають зябрами,

змушений буде або не вважати, що кити та дельфіни плавають у воді, або все-таки
переглянути свої погляди.

Таким чином, почавши мислити, людина може раптом усвідомити, що усі її погляди на світ
обмежуються набором стереотипів, що зв’язали її по руках та ногах і заважають жити. Часто
навіть ця невелика кількість стереотипів суперечить один одному. Наприклад, чоловік,
упевнений, що усі люди в окулярах серйозні, а також, що усі жінки – легковажні, зустрівши
жінку в окулярах, може, звичайно, на деякий час забути про свої суперечливі «переконання».
Але якщо попросити його охарактеризувати нову знайому, він буде змушений із двох
стереотипів вибрати один або відмовитися від обох. Відмовляючися ж від таких стереотипів,
людина стає більш гнучкою, вільною та відкритою новому досвіду. І все це завдяки тому, що
вона просто почала думати. Ось яку роль відіграє у нашому житті така властивість
правильного мисления, як послідовність, несуперечливість.

Ми бачимо, що послідовність мислення виключає довільність, одні думки випливають з

інших немовби насильно. Зі властивістю одніх думок з необхідністю випливати з інших
пов’язана також інша риса правильного мислення – доказовість.
Доказовість є властивість правильного мислення відображати об’єктивні основи предметів і
явищ навколишнього світу. Доказовість проявляється в обгрунтованості думки, встановленні
її істинності або хибності на основі інших думок.

Візьмемо, наприклад, таке міркування: «Якщо іде дощ, то земля мокра; дощ іде; отже, земля
мокра». Схема цього міркування проста: якщо перше, то друге; є перше; отже, є й друге.

Тепер трохи змінимо цю схему і будемо міркувати так: якщо перше, то друге; є друге, отже, є
перше. Наприклад: «Якщо йде дощ, то земля мокра; земля мокра; отже, дощ іде». Такий
висновок, звичайно ж, неправильний. Правильне таке: кожного разу, коли йде дощ, земля
мокра. Але з цього твердження й того факту, що земля мокра, зовсім не випливає, що йде
дощ. Земля може бути мокрою й без дощу; її можна намочити, наприклад, зі шлангу, вона
може бути мокра після таяння снігу і т. д. Тобто це міркування неправильне, а доказовість –
це властивість саме правильного мислення, яке, ще раз нагадую, з істинних основ завжди
приводить до істинних висновків.

Саме цим і пояснюється той величезний інтерес, який логіка пред’являє до правильного
мислення. Воно дає можливість зі знань, які вже є, отримувати нові, причому за допомогою
«чистого» міркування, без якого-небудь звернення до досвіду, інтуїції і т. д. Правильне
міркування дає стовідсоткову гарантію успіху, а не просто ту чи іншю вірогідність
отримання істинного висновку.

Чим же обумовлена правильність міркувань Очевидно, існують певні закони – закони

мислення. Порушення вимог, що випливають із них, веде до логічних помилок.

Закон мислення, або логічний закон – це необхідний, істотний зв’язок думок у процесі
міркування.

На відміну від законів, що встановлюються державою, закони мислення не формуються

людьми, вони формуються незалежно від волі й бажання людини. Також, як і закони
природи, вони носять об’єктивний характер. Наприклад, можна спробувати проігнорувати
закон всесвітнього тяжіння, випустиши з рук хрустальну вазу, але вона впаде й розіб’ється.
Точно також можна намагатися ігнорувати закони логіки, але від цього зруйнується наше
мислення.

Разом із тим, закони мислення не можна назвати законами самої дійсності, самих речей. Це
лише закони відображення дійсности нашим мисленням.

А тепер перейдемо до розгляду основних законів логіки. Їх усього чотири.

Перший закон логіки – закон тотожності

А є А, тобто усякий предмет є те, що він є.

Або ж у процесі одного й того ж міркування слід говорити про один і той же предмет.

З дією цього закону пов’язана така корінна властивість правильного мислення, як

визначеність. Об’єктивна основа цього закону – якісна визначеність усіх предметів
навколишньої дійсности. Адже це лише уві сні можна сісти у машину, опинитися у
підводному човні і, урешті-решт, зійти з трапу літака. У реальності ж, якщо людина сіла в
автобус, то через певну кількість зупинок вона з цього ж автобуса й вийде. На цій
властивості реальності й оснований закон тотожності.

Закон тотожності діє перш за все у сфері понять. Кожне поняття тотожне самому собі,
інакше, якщо б вони кожного разу невловимо міняли б зміст та обсяг, ми їх не змогли б
застосовувати і взагалі не змогли б зрозуміти один одного. Закон тотожності знаходить
відображення, наприклад, у таких висловлюваннях: «Захід є Захід, Схід є Схід» (Р. Кіплінг),
«Закон є закон», або навіть у таких прислів’ях: «Чи в камінь головою, чи каменем у голову»,
«Як був дурнем, так дурнем і залишився».

Помилка при порушенні цього закону логіки називається підміною поняття. Це той самий
випадок, коли сперечалися-сперечалися, і раптом виявилося, що сперечатися було ні про що,
оскільки говорили про різні речі. Але іноді підміна понять допускається свідомо в якості
основи дотепності, наприклад «Ішов дощ і два студенти».
Другий закон логіки – закон суперечності

Якщо закон тотожності обумовлює таку рису правильного мисления, як визначеність, то дія
закона суперечності забезпечує послідовність, несуперечливість мислення.

У чому об’єктивна основа закону суперечності та його сутність Згідно закону тотожності,
будь-який предмет має якісну визначеність. Але це значить, що він не може в один і той же
час існувати й не існувати, мати якусь властивість і у той же час не мати. Виходячи з цього,
закон суперечності формулюється так:
А не може бути в один і той же час В або не-В, або з двох суджень, одне з яких стверджує те,
що друге заперечує, одне повинне бути хибним; або з двох протилежних суджень одне
хибне.
Застосовується цей закон, як ми пам’ятаємо, у відношеннях понять між собою. Відношення,
основане на законі суперечності, називається відношенням протилежності. Наприклад,
поняття А – «білий», поняття В – «чорний».
«Цей папір білий» – «Цей папір чорний». Перед нами два протилежних судження. Одне з них
буде обов’язково хибним. Але можуть бути обидва хибними. Папір може бути, наприклад,
синім. До речі, лозунг, під яким заставляли жити радянських людей довгі роки: «Хто не з
нами, той проти нас» – грубе порушення другого закону логіки, і, отже, закону життя. «Не з
нами» ще не означає, що проти нас. Може бути, проти, а може бути, не проти, а просто не з
нами. І зараз, хоча радянські часи давно пройшли, але така свідомість, на жаль, залишилася.
Наприклад, у молодіжному середовищі у певних компаніях, де усі повинні пити алкоголь або
курити «травку».

Тобто це той же закон «Хто не з нами, той проти нас». Але все одно, тому, хто не згодний із
цим, краще лишитися собою, тому що, вистоявши, він стане особистістю. А у компаніях,
побудованих за принципом «усі як усі», розвиток особистості якраз блокується.

На другому законі логіки основане положення про презумпцію невинності. Звинувачуваний

не повинен виправдовуватися, доводити, що він не міг скоїти цей злочин. Якщо навіть він і
міг, то це ще не значить «зробив». Справа обвинувача знайти факти, що вказують на
причетність звинувачуваного до злочину.

На жаль, у буденному житті це правило часто порушується. «Доведи, що ти мені не

зраджувала», – вимагає ревнивий чоловік. Незнання другого закону логіки породжує плітки,
тривогу, страхи. «Професор зробив зауваження на лекції – тепер буде душити на екзаменах».
«Начальник накричав – тепер не видати мені підвищення». «Він і вона йшли разом по вулиці
й сміялися – значить, у них роман». У всіх таких міркуваннях ігнорується середня частина
цього кола.

Звідси витікає практичне значення другого закону логіки у нашому житті – ніколи не слід
виправдовуватися при безгрунтовних звинуваченнях, інакше ми підігруємо у ту ж гру, тільки
зі своеї позиції: «Я не чорний, я білий». Краще за все підходить така відповідь: «Може, я це й
зробив, якщо ви так вважаєтете, але, очевидно, я знаходився у стані вимкненої свідомості,
тому що нічого про це не пам’ятаю». Спокійні нестандартні відповіді немовби виводять
ситуацію у серединну зону кола і опонент усвідомлює, що це йому ще треба довести вашу
вину.

Закон суперечності застосовується також у відношеннях суджень між собою за правилами

логічного квадрата. Як ми пам’ятаємо, відношення протилежності – це відношення між
загальноствердними і загальнозаперечними суджннями (А – Е). Наприклад: «Усі студенти
відмінники» – «Жоден студен не відмінник». Якщо одне з них істинне, то друге завжди
хибне. Але якщо одне з них хибне, друге теж може бути хибним (що й спостерігається у
даному випадку), оскільки це дві протилежні крайнощі, а може бути й середній варіант:
«Деякі студенти відмінники» або «Деякі студенти не відмінники».
Помилки при порушенні другого закону логіки називаються логічними суперечностями. Це
не значить, що людина комусь суперечить. Якщо вона це постійно робить, то це говорить
лише про те, що у неї прихований комплекс неповноцінности. А це значить, що вона
суперечить сама собі. Я вже наводив приклад про жінку в окулярах. І іноді на цьому можна
здорово спійматися, як колись Ходжа Насреддін спіймав свого багатого і скупого сусіда.
Але люди дуже часто суперечать самі собі у буденному житті й логічна суперечність – дуже
поширена помилка.
Третій закон логіки – закон виключеного третього
Дією цього закону зумовлені як визначеність мислення, так і його послідовність,
несуперечність. Об’єктивною основою його є все та ж якісна визначеність речей, згідно якої
щось існує або не існує, йому щось властиве або не властиве. Тому у тій міре, у якій наш світ
альтернативний, роздвоєний на «наявність-відсутність», мислення, яке відображує його, теж
не може не бути альтернативним. Тому у ньому неминуче діє закон виключеного третього.
Формулюється ж він так:

З двох суджень, що взаємно виключають одне друге, одне істинне, друге хибне, а третього не
дано. А є В або А не є В.

Цей закон теж застосовується перш за все у відношеннях між поняттями. На ньому основане
відношення, яке називається відношенням суперечності. Наприклад: «білий» і «небілий» (А
й не-А):
«Цей папір білий» – «Цей папір чорний». Якщо ми з’ясували, що цей папір білий, ми можемо
бути спокійними. Але якщо він не білий, то треба йти далі та з’ясовувати, який він, чи не
червоний і т. д. Коли ми стикаємося з якоюсь людиною, то, перш за все, хочемо встановити,
небезпечна вона для нас чи ні. Якщо вона не небезпечна, ми можемо спокійно вивчати її
далі, а якщо небезпечна, то, можливо, взагалі не варто вивчати, чи є в неї позитивні якості:
яка з них користь, якщо ми будемо відчувати себе поруч із нею тривожно

Цей закон застосовується також у відношеннях між судженнями за логічним квадратом (А –

О, Е – I). Наприклад: «Усі студенти відмінники» – «Деякі студенти не відмінники», «Жоден
студент не відмінник» – «Деякі студенти відмінники». Ці судження, як ми бачимо,
виключають одне друге.
Порушення цього закону пов’язані зі спробами при розв’язанні альтернативного питання
ухилитися від певної відповіді, знайти щось проміжне, середнє. Це властиве людям
нерішучим, невпевненим у собі або просто безпринципним.

Вінні Пух також використовує закони логіки. Він вирахував, що у дуплі дерева є мед, але
помилився, вважаючи, що бджоли його приймуть за хмарку. Він застосовував закон
виключеного третього, а треба було закон суперечності.
Четвертий закон логіки – закон достаточньої основи

Ним зумовлена ще одна корінна риса правильного мисления – його обгрунтованість, якісно
визначені предмети так або інакше виникають з інших предметів і самі, у свою чергу,
породжують треті. Це знаходить відображення й у нашому мисленні про предмети
дійсности. Закон же формулюється так:

Кожна думка повинна бути достатньо обгрунтованою, але й достатнє обгрунтування повинне
мати достатнє обгрунтування.

Межею обгрунтованості є закон, аксіома, очевидність, основані на фактах дійсності. Так, для
людини, яка явилася свідком події, обгрунтуванням буде самий факт події, очевидцем якої
вона була. Істинність законів, аксіом підтверджена практикою людства й не потребує тому
нового підтвердження. Для підтвердження якого-небудь часткового випадку немає
необхідності обгрунтовувавати його за допомогою особистого досвіду. Наприклад, якщо
відомий закон Архімеда (усяке тіло, занурене у рідину, втрачає у своїй вазі рівно стільки,
скільки важить витіснена ним рідина), то немає ніякого сенсу занурювати у рідину якийсь
предмет, щоб з’ясувати, скільки він втрачає у вазі. Закон Архімеда буде достатньою основою
для підтвердження будь-якого часткового випадку.

Таким чином, достатньою основою якоїсь думки може бути будь-яка інша вже перевірена та
визнана думка, з якої з необхідністю випливає істинність даної думки.

Якщо з істинності судження А випливає істинність суджения В, то А є основою для В, а В –

наслідком цієї основи. У свою чергу, В може бути основою для С. Так виникають логічні
ланцюжки.
Найважливішою помилкою, пов’язаною з порушенням вимог закону достатньої основи, є
помилка «удаваного слідування». Деякі удавані наслідки наведені у прикладах порушення
закону суперечності: «Він і вона йшли разом по вулиці й сміялися – значить, у них роман» і
т. д. Усе це приклади висновків з недостатніх основ.

Закон достатньої основи має важливе теоретичне й практичне значення. Фиксуючи увагу на
судженнях, що обгрунтовують істинність висунутих положень, цей закон допомагає
відокремити істинне від хибного та прийти до вірного висновку.

Така роль 4-х законів логіки у нашому житті

55. Діяльність як специфічний прояв людської активності.

Діяльність — це специфічно людська форма активного ставлення до світу, спосіб буття

людини. Тварина теж активна, але змістом її дій і поведінки є пристосування до природних
умов життя. її дії визначені успадкованими біологічними особливостями, видовими ознаками
тварини. Поведінка тварини регулюється в основному інстинктами, а також набутими
умовними рефлексами.
Діяльність людини виявляється у різних сферах життя суспільства, її спрямованість,
утримання і кошти нескінченного різноманітні, що з складністю системи мотивуючих її
джерел. У цій при класифікації сукупності діяльностей, притаманних людини, походять від
різних ознак: видів тварин і параметрів потреб, об'єктів перетворення, засобів і способів,
результатів цілого ряду інших. З огляду на, будь-яка класифікація певною мірою умовна,
розглянемо лише над тими видами діяльності, які більшістю дослідників зізнаються у ролі
основних. До них відносять: спілкування, гру, вчення і праця, що об'єднуються за ознакою
участі в її формуванні та вдосконаленні особистості. Всі ці види діяльності включені у
процес індивідуального розвитку чоловіки й кожен із новачків набуває більше чи менше
значення залежно від стадії онтогенезу. Від народженням індивіда, першим виглядом його є
спілкування, потім іде гра, вчення і праця. Звісно, у житті такого суворого поетапного
підрозділи цих видів соціальної активності людини немає, а спостерігається їх
тісневзаимопереплетение і їхню взаємодію.
Слід зазначити, що різновиди діяльності мають предмет - об'єкт докладання активності. Так,
предметом спілкування є люди, тварини; предметом гри - процес і певний результат в
умовної у сфері діяльності; предметом вчення - система конкретних знань; праці -
створюваний матеріальний чи творчий результат.
Спілкування належить до базовим категоріям психологічної науки, яке має важливе
теоретичне і прикладне значення. Аналіз проблеми спілкування ведеться з позицій різних
наукових підходів. Одні дослідники розглядають його як окреме питання, особливий вид
діяльності. Інші трактують спілкування як самостійно існуюче психологічне явище,
специфічну форму активного взаємодії суб'єктів. У принципі так обидві погляду
Андрійовича не виключають одне одного й більшість дослідників розглядає спілкування як
системний процес багатофункціональної і діяльнісною природи.
З таких позицій спілкування - це форма діяльності, здійснювана для людей як рівними
партнерами і яка веде до виникнення психічного контакту, що виявляється обмін
інформацією,взаимопереживании і порозуміння.
Гра супроводжує людство протягом усього його фінансової історії, переплітаючись з
релігійним культом, мистецтвом, спортом, військовим справою. Вивченням гри займається
етнографія, педагогіка, психологія, теорія управління і чимало інших наук, кожна з яких дає
Україні свою ухвалу. У цілому існуючі трактування гри розглядаються у руслі двох
основних підходів:биологизаторского та високого соціального. Прибічники такого напрями
стверджують, що гри притаманні всім живим організмам і є вираженням глибинних
інстинктів, і потягу (боротьби, влади, піклування, продовження роду та ін.). Представники
другого - розглядають характер зв'язок між іграми людини її соціальної сутністю. З позицій
цього підходу, найбільш поширеного у вітчизняній психології, гра - це форма діяльності,
спрямовану засвоєння і відтворення індивідом соціального досвіду.
Вчення як вид діяльності - це процес придбання знань, умінь і навиків.
Знання - це відбиті людським свідомістю предмети і явища оточуючої його неминучого у
формі фактів, образних уявлень, і наукових понять.Навики - доведені до досконалості
шляхом багаторазового повторення компоненти діяльності (практичні і теоретичні
дії).Умения - освоєні суб'єктом способи виконання тих чи інших дій, який може самостійно
запровадити у різних ситуаціях. Знання, навички та вміння є головними продуктами
засвоєння індивідом досвіду попередніх поколінь. І з цим вчення як процес оволодіння ними
виступає у ролі кошти, що сприяє природному гармонійного (фізичному духовного)
розвитку людини, становленню його як соціального істоти.
У процесі діяльності відбувається всебічний і цілісний розвиток особистості людини,
формується її ставлення до оточуючого світу. Щоб діяльність сприяла формуванню
запланованого образу особистості, її потрібно організувати і розумно спрямувати. У цьому
велика складність практичного виховання. На жаль, у багатьох випадках воно не може
забезпечити можливості для розвитку; вихованці іноді позбавлені найнеобхіднішого -
активної участі в суспільній, трудовій, пізнавальній діяльності, приречені на її пасивне
спостереження і засвоєння готових істин.

56. Проблема свободи у філософії.

Під свободою загалом розуміють наявність у людини можливостей для максимального

самовиявлення.

У цьому розумінні свобода протистоїть межі, обмеженню. На перший погляд, свобода і є

відсутністю опору, відсутністю обмежень; тут свобода постає у своїх негативних проявах.
Але насправді це не так, по-перше, тому що відсутність, обмежень була б повною
невизначеністю, тобто нереальною для людини ситуацією, а по-друге, безмежність зробила б
невизначеними і неможливими будь-які оцінки, у тому числі - оцінки й самої свободи як
свободи. Свобода є радше подолання меж, розширенням меж, а не їх відсутністю. Тобто
свобода не виключає необхідності.

До філософських ідей Б.Спінози відносять визначення свободи як пізнаної необхідності. Як

бачимо, тут враховується зв'язок свободи з межами. Отже, свободи немає поза необхідністю,
але перебування в межах необхідності також не дає нам свободи.

В історії філософської думки свобода традиційно розглядалась у співвідношенні з

необхідністю. Сама необхідність розглядалася як правило у вигляді долі, яка керуючи
вчинками людини заперечує її свободу волі. Протиставлення понять “свобода” та
“необхідність” як філософських антиномій, заміна одного іншим більш ніж два тисячоліття
були нелегким завданням для мислителів, так і не знаходивших задовільного рішення
проблеми. Філософський розгляд проблеми свободи та необхідності, їх співвідношення в
діяльності і поведінці особистості має велике практичне значення для оцінки усіх вчинків
людей. Обійти цю проблему не можуть ні мораль, ні право, тому що без визнання свободи
особистості не може іти мова про її моральність і юридичну відповідальність за свої вчинки.
Якщо люди не мають свободи, а діють тільки з необхідності, тоді питання про їх
відповідальність за свою поведінку втрачає сенс, а “воздання по заслузі” перетворюється або
у свавілля, або в лотерею. В філософії “свобода”, як правило, протистоїть “необхідності”, в
етиці – “відповідальності”. Та і сама змістовна інтерпретація слова має різні відтінки: вона
може асоціюватися і з повним свавіллям, а може ототожнюватися зі свідомою необхідністю.

Філософія свободи людини була предметом дослідження різних філософів: Канта і Гегеля,
Шопенгауера і Ніцше, Сартра і Ясперса, Бердяєва і Соловйова, Камю і К’єркегора.

Діапазон розуміння свободи дуже широкий –від повного заперечення самої можливості
вільного вибору до обгрунтування “втечі від свободи” в умовах сучасного цивілізованого
суспільства. Так, наприклад, Шопенгауер розуміє свободу негативно, тобто виявити зміст
свободи як поняття, можливо тільки вказуючи на перешкоди, які заважають людині
реалізувати себе. Тобто про свободу говориться як про подолання труднощів: зникла
перешкода –народилася свобода. Вона завжди виникає як заперечення чогось. Визначити
свободу через саму себе неможливо, тому треба вказувати на зовсім інші сторонні фактори,
через які можна зрозуміти поняття. Так, наприклад Н.А.Бердяєв в противагу німецькому
філософу підкреслює, що свобода- позитивна і змістовна: “Свобода не є царство свавілля і
випадку.”.

Ніцше і К’єркегор звернули увагу на той факт, що більшість людей не здатні на особистісний
вчинок. Вони надають перевагу керуватися стандартами. Небажання людини слідувати
свободі без сумніву, одне з філософських відкриттів. Виявляється свобода –це доля не
багатьох. І ось парадокс: людина згодна на добровільне поневолення. Ще до Ніцше
Шопенгауер сформулював тезу про те, що людина не володіє ідеальною і стійкою природою.
Вона ще не є завершеною, тобто вона в рівній мірі є вільною і невільною. Ми нерідко стаємо
рабами чужих думок і настроїв. Інакше кажучи, ми надаємо перевагу невільності, несвободі.

Пізніше на цю формальну залежність людини від соціуму звернули увагу екзистенціалісти.

Гете писав:”Свобода- дивна річ. Кожен може легко обрести її, якщо тільки він вміє
обмежувати і знаходити самого себе. І навіщо нам надмір свободи, котру ми не взмозі
використати?” Прикладом Гете приводить кімнати, в які він не заходив взимку. Для ньго
було достатньо маленької кімнати з дрібницями, книжками, предметами мистецтва.”Яку
користь я мав від мого просторого будинку і від можливості ходити з однієї кімнати в іншу,
коли у мене не було необхідності використовувати цю свободу.” В цьому висказуванні
відбивається вся обмеженість людської природи. Чи можна сказати про свідомий вибір зі
сторони індивіда, якщо прибічники психоаналізу доводять, що поведінка людини
“запрограмована” враженнями дитинства, пригніченими бажаннями. Виявляється будь-який
вчинок, найзавітніший або стихійний, можна визначити, довести його неповерненість. Що ж
тоді залишається від людської суб’єктивності?

Згодно А.Камю, досвід людського існування закінчиться смертю і призвиде мислючу

людину до відкриття ”абсурду” свого існування. Однак ця істина має пробуджувати в душі
мужність, гідність і прагнення продовжувати жити супроти всесвітньому ”хаосу”. Камю
розглядав “абсурдну свободу”. За його словами людина бунтуюча, баче свої межі, але
заплющуючи очі на природу абсурду, шукає найлегший шлях –бориться з власними стінами
навколо себе. Не ставлячи своєму життю ніяких питань, завжди приймає привід за причину,
не роблячи спроб бачити далі своїх стін.

Підсумовуючи різні аспекти свободи можна сказати, що сутнісні сили людини дають їй усі
необхідні суб’єктивні можливості для того , щоб бути вільною, тобто діяти в світі на свій
розсуд. Вони дозволяють їй ставити під розумний контроль себе і оточуючий світ,
виділятися із цього світу і розширювати сферу власної діяльності. В цій можливості і
кореняться витоки усіх триумфів і трагедій людини.

57. Рух як спосіб існування матерії.

Рух – у широкому розумінні слова, – це будь-які зміни; він охоплює усі процеси, які
відбуваються у Всесвіті. Джерелом усіх конкретних форм руху є боротьба внутрішніх
протилежностей, притаманна усім об'єктам, а також взаємодія самих об'єктів. Рух матерії,
таким чином, не обумовлений чимось надприродним, а є саморухом матерії. Втім, у потоці
мінливої матерії існують моменти спокою, а тому рух виступає як єдність протилежнос­тей –
спокою і змін. Спокій виявляється у формі рівноваги, пев­ної стабільності об'єктів, без чого
неможливі були б самі речі з їх властивостями. Будь-яким змінам як процесам тривалим,
стійким також притаманна усталеність, і таке збереження ста­ну руху теж є спокоєм.

Рух має загальний, абсолютний характер, тоді як спокій завжди відносний. Відносний
характер спокою полягає перш за все у тому, що він має місце відносно тих чи інших
матеріаль­них об'єктів, а не всієї матерії. До того ж стан спокою для будь-якого тіла є
тимчасовим, скороминущим; він лише один з мо­ментів існування об'єкта. Рух же
невідокремлений від усього існування тіла у цілому. Крім того, рівновага, спокій стосується
лише окремого виду, а не всіх видів руху, притаманних об'єкту. Будь-яке тіло знаходиться у
спокої лише у певному відношенні, а в інших відношеннях воно змінюється.

Ніде, ніколи, за жодних умов не було, немає і не буде жод­ного матеріального об'єкта,
жодного явища, якому б не був при­таманний рух. Однак, наприкінці XIX ст. у філософії
з'явилась школа так званого «енергетизму», представники якої намага­лись обґрунтувати
ідею про можливість існування енергії без матерії і матерії без енергії. Засновником цієї
школи був німець­кий хімік Освальд, котрий вважав, що природні, суспільні і психічні
явища зводяться до різних станів енергії, що можливе існування руху без матерії. Насправді
ж, «відрив» руху від ма­терії врешті-решт означає визнання існування лише руху дум­ки,
адже руху «самого по собі», руху «нічого» не існує.

До фундаментальних положень філософського матеріалізму належить і теза про

незнищуваність руху. Якщо рух – це спосіб існування матерії, якщо за межами руху
неможливий жодний матеріальний об'єкт, то незнищуваність матерії означає так само і
незнищуваність її невід'ємного атрибуту – руху. Заперечуван­ня якісної незнищуваності
матерії веде до ідеалізму, бо для пояснення різномаїття форм руху залучаються ідеальні
сили.
Історично заперечення якісної незнищуваності руху пов'я­зане з теорією «теплової смерті
Всесвіту». У другій половині XIX ст. деякі фізики (В. Томсон, Р. Клаузіус) розширено
тлу­мачили другий закон термодинаміки – закон зростання ент­ропії у замкненій системі.
Вони стверджували, що всі види енергії з часом перейдуть до теплової, тепло ж поступово
розс­іється у просторі, температура Всесвіту вирівняється і після цього ніякого
взаємоперетворення енергії не буде – Всесвіт «помре». У такому Всесвіті не було б життя,
планет, зірок – тільки молекули й атоми, що хаотично рухаються і заповнюють увесь
простір. Висновок цієї теорії – неминучість моменту теп­лової рівноваги – не суперечив
закону збереження енергії, але вказував на якісне виродження руху, зведення його до
хаотич­ного теплового руху, нездатного здійснювати роботу. Теорія «теплової смерті»
заперечує якісну незнищуваність руху і веде врешті-решт до ідеї творця Всесвіту, котрий у
момент творен­ня світу «розрізнив» різні види енергії і «зарядив» ними Всесвіт. Тепер,
мовляв, Всесвіт закономірно наближається до своєї смерті. Релігійно-ідеалістичне
тлумачення другого першо-початку термодинаміки використовують церковні діячі для
підтвердження ідеї про Бога-першотворця. Спростування теорії «теплової смерті Всесвіту»,
зазвичай, полягає не у скасуванні другого закону термодинаміки, а у принциповій
можливості самодовільного ускладнення форм матеріального руху.

Розмаїття форм руху матерії і розгортання цієї різноманіт­ності можливе внаслідок

саморозвитку матерії. Принцип само­руху вперше знайшов відображення у давньогрецькій
філософії (Геракліт, Арістотель). Ідею саморуху розвивав і Лейбніц, який розкрив у тілесній
субстанції діяльний першопочаток. У різних формах принцип внутрішньої активності матерії
і її саморуху обстоювали представники матеріалізму (Спіноза, Толанд та інші). Вчення про
саморух матерії розробляли і французькі матеріалісти (Гольбах, Дідро, Гельвецій), Ньютон і
деякі філософи-метафізики XVIII ст. із заперечення саморуху робили висновок про наявність
у всякого руху зовнішнього джерела (абсолютного першопочатку, Бога). Розгорнуту
концепцію са­моруху і його модусів розробив Регель, однак вони тлумачать­ся ним як форми
самовиявлення абсолютної ідеї.

Джерелом саморуху виявляється суперечність між устален­істю і змінністю, складним і

простим, старим і новим, прогре­сивним і регресивним. Так, механічному рухові притаманне
протиріччя між змінним станом тіла у просторі і часі і зв'язком цих станів. У розвитку живих
організмів усталеність виявляєть­ся у збереженні спадкових ознак, а змінюваність – у
пристосу­ванні організму до нових умов середовища.

Саморух притаманний усім рівням будови матерії – від механічного, квантово-фізичного

(зміни у субатомних, атомних і молекулярних системах внаслідок нестійкості їх структур) і
хімічного (процеси саморуху у каталітичних системах) до біо­логічного і соціального рівнів.
На хімічному, біологічному і більш високих рівнях спонтанність саморуху знаходить своє
виявлення перш за все у відкритих і цілісних системах (організм, суспільство, біосфера), у
яких відбувається не про­сто саморух, а саморозвиток, тобто саморух, який
супровод­жується переходом до більш високого ступеня організації. У су­часних
дослідженнях сінергетики вивчаються фізичні, хімічні, біологічні системи, для яких
характерні суперечності між стійкістю і нестійкістю, порядком і безладом, організацією і
де­зорганізацією. Внаслідок нестійкості, викликаної флуктуаціями і їх посиленням, виникає
новий стійкий динамічний режим, або структура. Перехід від однієї структурної організації
матерії до другої характеризує процес ускладнення форм організації матерії і руху, при
цьому відбувається спонтанна самоорганізація ма­теріальних систем.

Суперечливість руху виявляється і в тому, що він являє собою єдність перервності і

неперервності. Рух – це постійний, тривалий, безупинний процес змінювання матерії, але
існує він лише у вигляді окремих, якісно відмінних одна від іншої форм; отже, неперервний
потік руху матерії одночасно і перервний.
У природі існує безліч якісно різних матеріальних систем, і кожна з них має специфічний для
неї рух. Отже, рух матерії існує у різноманітних формах, розкриття взаємовідносин між
якими має важливе значення, по-перше, для розуміння якісних відмінностей між формами
організації матерії, а по-друге, – для виявлення матеріальної єдності світу. Форми руху
матерії зна­ходяться у певній супідрядності, а тому їх можна класифікува­ти за деякою
загальною ознакою. Відомо, що протягом історії філософії, починаючи ще з Арістотеля,
неодноразово мали місце намагання класифікувати рух. Певна заслуга у цьому питанні
належить Ф.Енгельсу, який у творі «Діалектика природи» го­ворить про існування таких
форм руху:

механічного (просторове переміщення);

фізичного (електромагнетизм, гравітація, теплота, звук, зміни агрегатних станів речовини);

хімічного (перетворення атомів і молекул речовини);

біологічного (обмін речовин у живих організмах);

♦ соціального (суспільні зміни, а також процеси мислення).

Серед основних форм руху матерії Енгельс розрізняв вищі і нижчі форми, які з необхідністю
пов'язані одна з одною. Він зазначав, що елементи нижчих форм входять у вищі, ніби
супроводжують їх. Намагаючись підкреслити цю обставину, Ен­гельс називав фізику
«механікою молекул», хімію – «фізикою атомів», а біологію – «хімією білків». Хімію він
визначав як «науку про якісні зміни тіл» і наводив численні приклади, котрі свідчать про те,
що хімічна форма руху матерії має справу з утворенням і руйнуванням молекул речовини.

Органічне життя неможливе без механічних, молекулярних, хімічних, термічних,

електричних та інших змін, але і уся їх сукупність не становить основну ознаку біологічної
форми руху. Хоч вона і містить у собі всі ці зміни, все ж якісно відрізняється від інших форм
руху матерії.

Соціальна форма руху також містить у собі зміни, котрі ха­рактеризують більш «низькі»
форми, але ні в якому разі не зво­диться до них. Між формами руху існують якісні
відмінності, а тому їх не можна ні відривати одну від одної, ні зводити одну до одної. Це має
велике методологічне значення, бо зрозуміти закономірності вищих форм неможливо, якщо
не дослідити ті процеси, що відбуваються у їх фундаменті. Неможливо, наприк­лад,
визначити сутність життя, не відшукавши його фізико-хімічну основу. Хімічний процес не
зрозуміти без дослідження фізичного «підґрунтя». Наукою було відкрито багато нових форм
руху в мікро- і мегасвіті: рух і перетворення елементарних частинок, процеси в атомних
ядрах. Тепер з основних форм руху можна виділити насамперед такі, що виявляються в усіх
просторових масштабах і структурних рівнях матерії. До них належать: просторове
переміщення, механічний рух атомів, молекул, макроскопічних тіл, поширення
електромагнітних і гравітаційних хвиль, рух елементарних частинок; електромагн­ітна
взаємодія; гравітаційна взаємодія.

Найвищим станом розвитку матерії на Землі є людське сус­пільство з властивими йому

соціальними формами руху. Ці форми руху безперервно ускладнюються з прогресом
суспіль­ства. Вони включають в себе найрізноманітніші прояви цілесп­рямованої діяльності
людей, всі соціальні зміни і види взаємодії між різними суспільними системами – від людини
до держави і суспільства в цілому.

В останні роки існують численні спроби удосконалити або доповнити сучасними науковими
досягненнями класифікацію форм руху, вводять геологічну і галактичну, виділяють
внутрі­шньоядерну, ядерну і атомну, що об'єднуються у квантово-ме­ханічну форму руху та
інші. Ці спроби цілком правомірні, хоча донині не створена загальноприйнята класифікація.

Таким чином, у основі матеріалістичного, діалектичного розуміння руху лежать три

основних положення. Згідно з пер­шим, рух є невід'ємною, необхідною і суттєвою
властивістю, способом існування матерії. Згідно з другим положенням рух визначається як
будь-яка зміна, «зміна взагалі». У третьому положенні підкреслюється, ідо рух – це
суперечність, а її дже­релом, внутрішнім імпульсом є взаємодія протилежностей.

58. Буття людини як система.

У філософії є такі поняття, за допомогою яких намагаються охопити якнайбільше явищ,

сторін реального світу. Ця безліч настільки різноманітна, різнорідна, що найчастіше в
понятті вдається узагальнити лише одну рису, властивість предметів, її утворюючих. Такі
гранично загальні поняття називають категоріями. До їхнього числа відноситься поняття
"буття". Ним позначають усе, " маюче місце бути", все існуюче у світі.

Цю категорію використовували давньогрецькі філософи. Одні з них (Парменид) писали про

буття як безупинне, цільне, неподільне. Інші характеризували його як мінливе. "Не можна
двічі ввійти в ту саму ріку" ,- стверджував Геракліт.

Проблема буття людини також здавна цікавила філософів. У найдавніших філософських

системах Китаю, Індії, Греції людина мислилася як частина Космосу, усеосяжного світу. І
сама людина сприймалася як своєрідний "мікрокосмос". Природа розумілася як живий
організм, а людина — як сполучення різних елементів чи "стихій" космосу. Одному з
давньокитайських мудреців належать слова: "Між Небом і Землею людина найдорожча за
все". При цьому світ створений не заради людини, тому людина має право диктувати свою
волю природі. Вона покликана наслідувати природності, принаймні, "упорядковувати",
переборювати збої, що відбуваються у світі час від часу, але вона відповідальна за свої
діяння на вищому, космічному рівні.

Древньоіндійська філософія висунула ідею переселення душ і зробила дуже умовною і

рухливою межу між живими істотами. Суть цієї ідеї полягає в тому, що душа людини після її
смерті не гине, а знаходить собі інше пристановище. В що саме вона втілиться, залежить від
поведінки людини в теперішньому житті: за уявний гріх - у представника нижчої касти, за
словесний - у тварину, за гріховний учинок - у неживий предмет.

Людині і тільки людині приписувалося прагнення і здатність звільнятися від зумовленості

через моральну шляхетність, розкріпачення душі, що дасть можливість досягти величі.

Антична філософія збагатила науку розумінням відмінностей між законами природи і

людського світу. Було виділене протиріччя: "незмінні закони природи - мінливі людські
встановлення".

Людина як духовно-тілесна істота була головним змістом усієї давньогрецької культури,

особливо в часи її розквіту. Філософ Геракліт стверджував: "З мавп найпрекрасніша
потворна, якщо порівняти її з людським родом. З людей наймудріший, у порівнянні з Богом,
видасться мавпою і за мудрістю, і за красою, і за всім іншим. А самі грецькі боги постають
величними і разом з тим людяними".
Грецька філософія, що проголосила тезу про людину як про міру всього існуючого,
орієнтувалася на її розум, закликала до самопізнання. Вислів "Пізнай самого себе", висічений
при вході в храм Аполлона в Дельфах, з'явився одним з дороговказних у розвитку наук про
людину.

Середньовічна християнська філософія протиставляла "справжнє", божественне і "

неістинне" створене буття, розрізняючи при цьому сутність і існування, зміст і символ.

Своєрідність християнського біблійного уявлення про людину як про "образ і подобу Бога",
внутрішньо роздвоєної внаслідок гріхопадіння, сполучалося з вченням про поєднання
божественної і людської сутності в особистості Христа. Таке поєднання відкривало
можливість внутрішнього прилучення кожної людини до божественної благодаті, подолання
гріховності і смертності тіла через безсмертя душі.

Епоха Відродження дала науці уявлення про безмежність творчих можливостей людини. Ідея
філософа Пікоделла Міран доли полягала в тому, що людина займає особливе становище у
світобудові, оскільки причетна до всього земного і небесного від нижчого до найвищого. У
поєднанні з волею вибору призначення людини дає їй творчу здатність самовизначення.
Людина-творець уподібнюється Богу. У цей період філософи захоплювалися людиною,
проголошували гімни її розуму, творчому початку.

Філософи ХУІІ-ХУІІІ ст. розглядали буття як реальність, що протистоїть людині, як суще,

котре людина освоює в діяльності. Для європейської філософії цього часу буття найчастіше
обмежується природою, світом природних тіл, а духовний світ статусом буття не володіє.

Поряд з цією натуралістичною лінією в новоєвропейській філософії формується прямо

протилежний спосіб тлумачення буття: справжньою реальністю є саме думка. Цей підхід
представлений у вихідній тезі Р. Декарта: "Мислю, отже, існую". Надалі ця ідея одержала
розвиток у німецькій ідеалістичній філософії. Так, філософ І. Фіхте стверджував, що
справжнім буттям є вільна, чиста діяльність абсолютного "Я", матеріальне буття - продукт
усвідомлення і самосвідомості "Я". Такі погляди, що відривалися категорію буття від
зовнішнього світу, незабаром були піддані справедливій критиці.

І. Кант питання "Що таке людина?" формулює як основне питання філософії, а саму людину
розглядає як істоту, що належить двом різним світам природній необхідності і моральній
свободі. У німецькій філософії ХУІІІ-ХІХ ст. провідним було уявлення про людину як
творця духовного життя, культури, носія всезагального ідеального початку - духу чи розуму.

Великий був інтерес до проблеми людини і наприкінці XIX- XX ст. Пошук сутнісних
властивостей людини сконцентрував увагу вчених на таких проявах, як почуття, воля, потяг.
Тоді ж у науці почали розрізняти поняття "індивідуальність" і "особистість".
Індивідуальність стала розумітися насамперед як своєрідність, неповторність психічного
життя людини, а особистість - це її індивідуальні прояви на тлі соціальних відносин.

У XX ст. проблема буття людини стала предметом особливого філософського дослідження.

У вченні німецького філософа XX ст. М. Хайдеггера буття - "просіка", що відкриває
таємницю сущого, робить його зрозумілим. У цій функції розкриття таємниці і полягає,
згідно з Хайдеггером, "зміст буття".

Французький філософ і письменник Ж.-П. Сартр розмежовує буття матеріальне і людське.

Перше є для нього щось відстале, що опирається людській волі і дії. Основна характеристика
людського буття, на думку Сартра, вільний вибір можливостей.
Отже, буття людини - специфічний спосіб її унікального, неповторного існування. Це
поняття трактується у світовій філософії по-різному. Однак при всіх відмінностях воно
оцінюється як особлива реальність, збагнення якої дозволяє людині краще зрозуміти саму
себе.

Російський філософ М.О. Бердяев писав: "Проблема людини є основна проблема філософії.
Ще греки зрозуміли, що людина може почати філософствувати тільки із себе. Розгадка буття
людини для людини схована в людині. У пізнанні буття людини є зовсім особлива
реальність, що не стоїть в ряді інших реальностей. Людина не є дробова частина світу, у ній
закладена цілісна загадка і розгадка світу".

59. Закон єдності і боротьби протилежностей

Єдність і боротьба протилежностей – один з основних законів діалектики. Він характеризує

джерело саморуху й розвитку явищ природи і соціально-історичної реальності. Закон єдності
й боротьби протилежностей в діалектиці займає центральне місце. Це – сутність, "ядро"
діалектики.

Чому?

Діалектика є вченням про розвиток, а цей закон вказує на джерело розвитку, дає ключ до
розуміння всіх сторін та моментів розвитку.

Кожний предмет – це єдність протилежних сторін, властивостей, тенденцій. У кожному

предметі, явищі є позитивні й негативні сторони, те, що росте, розвивається, і те, що
відживає. Якщо на перший погляд здається, що в процесі розвитку предметів чи явищ
відсутні суперечності, то завдання дослідника полягає в тому, щоб віднайти їх. Лише шляхом
розкриття внутрішніх суперечностей можна пізнати предмети, їх сутність, закони їх
розвитку.

Що означає "єдність протилежностей"? По-перше, взаємообумовленість протилежностей,

тобто існування однієї протилежності передбачає необхідну наявність іншої протилежності.
Наприклад, лівий – правий, добро – зло, притягання – відштовхування, низ – верх тощо.

По-друге, перехід однієї протилежності в іншу шляхом заперечення одна одної.

Протилежності перебувають в боротьбі одна з одною. їх боротьба – це природний
закономірний наслідок того, що протилежності всередині предмета чи явища одночасно
взаємно обумовлюють і заперечують одна одну.

Єдність протилежностей має відносний характер. Це пояснюється тим, що сталість,

незмінність предмета чи явища тимчасова, що предмет має свій початок і кінець. А боротьба
протилежностей має абсолютний характер, тому що рух (розвиток) не припиняється ні на
хвилину в результаті боротьби протилежностей.

Боротьба протилежностей – це складний процес виникнення, розвитку та вирішення

суперечностей. Зміст закону єдності й боротьби протилежностей виражається через
взаємодію категорій тотожності, відмінності, протилежності, суперечності.
Спочатку спостерігається тотожність предмета чи явища. Тотожність виражає рівність,
однаковість, "симетричність", єдність взаємовиключних сторін існування предмета, явища.
Тотожність полюсів, таких як праве – ліве, плюс – мінус, хороше – погане, обумовлюється
самим фактором існування предмета як єдиної цілісної системи, що має певну кількісну та
якісну визначеність.

Потім з'являється відмінність як початковий ступінь суперечності. Відмінність – це початок

роздвоєння єдиного предмета чи явища на протилежні сторони і тенденції.

Потім відмінність елементів і тенденцій у процесі розвитку перетворюється в протилежності.

Протилежності – це такі сторони і тенденції, внутрішньо властиві предметам і явищам, які,
перебуваючи в єдності, взаємно виключають і взаємно обумовлюють одна одну.

А відносини між протилежностями називаються суперечностями. Суперечності – це система

відносин, в межах якої протилежності породжують одна одну, взаємопроникають і
переходять одна в одну, породжуючи щось нове. Наприклад, мінливість і спадковість, які є
факторами біологічної еволюції, взаємопроникають і переходять одна в одну, породжуючи
кожного разу новий вид живої матерії.

Суперечності бувають різних видів: внутрішні, зовнішні, основні, неосновні, антагоністичні,

неантагоністичні.

Внутрішні суперечності – це взаємодія протилежностей у системі внутрішніх відносин

предмета (наприклад, соціальні відносини в суспільстві).

Зовнішні суперечності – це взаємодія протилежностей, що належать різним предметам

(наприклад, будь-яка система і навколишнє середовище).

Основні суперечності – взаємодія протилежностей, які створюють джерело саморозвитку

предмета в певний період. Вони можуть проявлятися як складний комплекс глобальних
проблем (наприклад, екологічна, енергетична, продовольча тощо).

Неосновні суперечності впливають на основні, але не визначають їх форму (наприклад,

споживча вартість – вартість в ринкових відносинах).

Антагоністичні суперечності – це взаємодія протилежностей, що мають максимально

діаметральні тенденції своєї еволюції. Вирішення таких суперечностей нерідко здійснюється
революційним шляхом, тобто переходом в нову якість.

Прикладом неантагоністичних суперечностей можуть бути відносини між однотипними

соціально-класовими спільнотами.

Кожна конкретна суперечність виникає і проходить певний шлях. Це не означає, що предмет

може бути без суперечностей. Мова йде про ту чи іншу конкретну суперечність. Предмет же
може мати інші суперечності. Абсолютно тотожним самому собі предмет не може бути. На
певній стадії розвитку окремі сторони досягають такого ступеня суперечностей, що вже не
можуть існувати в єдності. Наступає момент вирішення суперечностей. Це вирішення
відбувається шляхом боротьби. Суперечності не примиряються, а лише долаються.

Подолання суперечностей означає усунення старого і виникнення нового. Дуже важливо для
практичної діяльності знати, "зловити" момент вирішення суперечностей.
Боротьба протилежних сил, тенденцій і напрямків проявляється всюди і в усьому, але ця
боротьба в кожному конкретному предметі відбувається у властивій йому специфічній
формі. Боротьба протилежностей в предметах і явищах виступає як процес, в якому є свої
конкретно-історичні стадії розвитку та змін.

Отже, з вищесказаного випливає сутність закону єдності та боротьби протилежностей.

Всім предметам і явищам внутрішньо властиві протилежні сторони, тенденції, що

знаходяться в стані єдності та боротьби; боротьба між протилежностями обумовлює
внутрішнє джерело розвитку, веде до зростання суперечностей, які вирішуються шляхом
усунення (подолання) старого і утвердження нового, якому також властиві свої
протилежності.

60. Зміст основних категорій діалектики: загальне та одиничне, сутність і

явище, зміст і форма, можливість і дійсність.
Буття характеризується живою рухливістю, переходами, суперечливістю. Мислення
відображає всезагальні риси, відносини, зв'язки розвитку буття. Це відображення
проявляється в основних законах діалектики. Але складність універсальних зв'язків, відносин
не вичерпується трьома основними законами діалектики. Крім них діалектика поєднує в собі
і неосновні закони, зміст яких полягає у співвідношенні певних категорій.

Категорії – це універсальні форми людського мислення. Для діалектики характерним є

формування парних категорій, які відображають "полярні" сторони цілісних явищ, процесів.
Серед розмаїття зв'язків реального світу філософське пізнання виділяло різні типи
всезагальних зв'язків. Поняття про такі зв'язки можуть бути об'єднані в дві групи категорій.

Перша група поєднує детермінаційні зв'язки. До неї належать категорії: "сутність – явище",
"причина – наслідок", "необхідність – випадковість", "можливість – дійсність".

Другу групу становлять категорії, що відображають "організацію", "побудову" буття. Це такі

категорії, як "одиничне – загальне", "форма – зміст", "частина – ціле" тощо.

Дамо коротку характеристику цих категорій.

Сутність – явище. Будь-якому розвиткові властива взаємодія сутності і явища. Категорія

сутності відображає внутрішні, глибинні, стійкі і необхідні зв'язки й відносини предмета,
явища чи процесу, які визначають їх природу. Категорія явища відображає зовнішні, більш
рухливі, видимі, змінювані характеристики предметів. У сутності переважає необхідне і
загальне, в явищі – випадкове й одиничне. Явище і сутність – діалектично пов'язані між
собою протилежності.

Причина – наслідок. Основну роль у філософському пізнанні відіграє принцип детермінізму.

Цей принцип відображає той факт, що всі процеси в світі детерміновані, тобто виникають,
розвиваються і зникають закономірно, внаслідок певних причин, обумовлені ними. Причина
– це таке явище, яке породжує інше або зумовлює в ньому певні зміни.

Необхідність – випадковість. Всі явища в світі взаємопов'язані, взаємообумовлені. Категорії

необхідності і випадковості відображають певні аспекти цього взаємозв'язку. Необхідність –
це обумовлений зв'язок явищ, за якого поява "події – причини" неминуче викликає певне
"явище – наслідок". Випадковість – це такий зв'язок причини і наслідку, за якого причинність
допускає реалізацію будь-якого наслідку із багатьох можливих альтернатив. При цьому, який
саме конкретний варіант зв'язку здійсниться, залежить від збігу обставин, від умов, яких не
можна точно передбачити і вирахувати.

Можливість – дійсність. Можливість і дійсність – це два послідовних ступені, етапи

становлення і розвитку явища, його рух від причини до наслідку в природі, суспільстві та
мисленні. Категорія можливість відображає об'єктивні, необхідні умови і тенденції
виникнення і розвитку предмета, явища. Категорія дійсності виражає ступінь і форму
реалізації можливого. Дійсність є конкретною існуючою формою предмета.

Одиничне – загальне. Зв'язок одиничного і загального має всеохоплюючий характер. Він

властивий всім явищам, предметам, процесам, а також людському мисленню. Пізнання світу
передбачає вміння порівнювати предмети, явища, виявляти їх подібність і різницю"
усвідомлювати одиничний характер реальних предметів, класифікувати їх. Під загальним
розуміють властивості і відношення предмета, явища чи процесу, тотожні властивостям
інших явищ, процесів, предметів. Категорія одиничне характеризує окремий предмет, явище,
процес, що відрізняється за своїми просторовими, часовими та іншими властивостями від
подібних йому предметів, явищ, процесії. Одиничне має специфічні характеристики, які
становлять його унікальну визначеність.

Одиничне і загальне перебувають у діалектичному зв'язку. Загальне не існує само по собі, в

"чистому" вигляді. Воно завжди реалізується в одиничному і через одиничне. Одиничне, в
свою чергу, входить у ту чи іншу групу предметів і має в собі певні загальні риси. Так,
загальним для всіх цивілізованих народів є наявність демократичної держави, але кожний з
них реалізує державу в особливій формі, яка може мати унікальні, неповторні аспекти.

Форма – зміст. Під змістом розуміють єдність суттєвих, необхідних елементів, їх взаємодію,
що визначає основний тип, характер конкретного предмета, явища, процесу. Форма –
зовнішнє упорядкування цієї єдності, її стійкий прояв, спосіб існування певного змісту.
Форма і зміст відображають різні, але нерозривно пов'язані між собою сторони одного і того
самого предмета чи процесу: зміст оформлений, а форма змістовна.

__________________

Категорії діалектики можна поділити на два види: субстанційні і співвідносні. Субстанційні

категорії вживаються окремо, безвідносно до інших. До таких категорій належать категорії
“буття”, “матерія”, “рух”, “розвиток”, ”простір”, “час”, “суперечність” і т. д. Вони фіксують
певні загальні властивості об’єктивної дійсності, але не дають безпосереднього уявлення
зв’язку цих категорій з іншими. Співвідносні категорії, на відміну від субстанційних,
органічно пов’язані одна з одною, в процесі пізнання передбачають одна одну; з’ясувавши
одну, не можна не враховувати іншу. До таких категорій відносять: одиничне і загальне;
явища і сутність; форма і зміст; частина і ціле; причина і наслідок; випадковість і
необхідність; можливість і дійсність.

Розглянемо ці категорії більш конкретно.

Одиничне і загальне. Це філософські категорії, що відображають діалектичну єдність і

відмінність між речами та явищами дійсності. Так, категорія “одиничне” відображає в
предметі, явищі те, що притаманне тільки даному предмету, явищу. “Загальне” – це
тотожність, що об’єктивно існує між предметами, речами, явищами у рамках конкретної
якісної визначеності. Ні одиничне, ні загальне не можуть існувати самостійно. Самостійно
існують окремі предмети, явища, процеси.

Проміжною категорією між одиничним і загальним є поняття “особливе”. Особливе – це те,

що є загальним у відношенні до одиничного і одиничним у відношенні до загального.
Наведемо приклад: водень – одиничне; газ – особливе; хімічний елемент - загальне. Поняття
“газ” є загальним щодо поняття “водень”. У свою чергу поняття “газ” є одиничним стосовно
поняття “хімічний елемент”.

Категорії одиничного, особливого і загального в процесі пізнання відіграють роль його

опорних пунктів, сходинок від незнання до знання.

Явище і сутність. Це категорії, які визначають різні ступені пізнання, кожна з яких
відображає реальний рівень глибини осягнення об’єкту. Сутність – це філософська категорія
для позначення внутрішньої, відносно прихованої й стійкої сторони об’єктивної дійсності,
яка визначає природу предмета, процесу і властиві їм закономірності розвитку. Явище – це
категорія для позначення в предметі, процесі того, що знаходить свій вияв безпосередньо,
з’являється перед нами.

Діалектичний взаємозв’язок між сутністю і явищем виявляється в тому, що:

а) сутність і явище нерозривно пов’язані між собою. Явище не може існувати без того, що в
ньому є, тобто без сутності. В сутності немає нічого, що не виявлялося б так чи інакше;

б) єдність сутності і явища не означає їх співпадання, тотожності. Сутність завжди

прихована за явищем. Якби форма виявлення і сутності речей безпосередньо співпадали, то
наука була б непотрібна;

в) явище більш динамічне, мінливе, ніж сутність, а сутність стійка, менш мінлива. Вона
зберігає себе у всіх змінах. Але, будучи стійкою щодо явища, сутність не залишається
абсолютно непохитною;

г) явище більш багате, ніж сутність. Воно має в собі не тільки виявлення внутрішнього
змісту, суттєвих зв’язків об’єкта, але й будь-які випадкові відношення, особливі риси
останнього.

Зміст і його форма. Ці категорії є подальшою конкретизацією сутності і явища. Зміст – це

сукупність елементів, сторін, властивостей, зв’язків і тенденцій, що складають даний
предмет, процес, явище.

Діалектична взаємодія між змістом і формою виявляється в тому, що:

1. Зміст і форма перебувають у тісному взаємозв’язку. Ні за яких реальних умов, ніде і

ніколи не існує неоформленого змісту і беззмістовної форми. Спроба відокремити форму від
змісту, приписати формі самостійне значення веде до формалізму (від лат. – стосується
форми);

2. В єдності змісту і форми головним є зміст. Форма завжди змінюється внаслідок

трансформації змісту. Не якась зовнішня сила, а саме зміст формує себе. Так, розвиток
науки, відкриття нових законів, об’єктивних істин вимагає й нових відповідних уявлень,
формул, теорій, які оформлюють зміст цих нових законів;

3. Єдність форми і змісту передбачає відносну самостійність, активну роль форми щодо
змісту.

Частина і ціле; елемент, структура, система. Частина і ціле – категорії, які відображають
відношення між сукупністю предметів чи їх сторін, елементів і зв’язків, що їх об’єднує і
приводить до появи в цій сукупності нових властивостей та закономірностей, не
притаманних предметам, сторонам, елементам у їх розчленованості
“Ціле” і “частина” – це категорії, які схожі і взаємопов’язані з поняттями “система”,
“структура”, “елемент”. Елемент (лат. – первинна речовина) – відносно неподільна частина
цілого. Поняття частини ширше за своїм обсягом ніж поняття “елемент”, що є не будь-якою
частиною, а тільки відносно неподільною. Причому поняття “частина” співвідноситься з
поняттям “ціле”, тоді як поняття “елемент” співвідноситься з поняттям “структура”.

Причина і наслідок. Практика показує, що виникнення будь-якого явища зумовлено чимось

іншим, фактором чи факторами, які породжують його. Явище, дія якого призводить до
виникнення нового явища, називається причиною. Те саме явище, що виникає під впливом
причини, називається наслідком.

Усі явища у світі, усі зміни, процеси неодмінно виникають внаслідок дії певних причин. У
світі немає і не може бути безпричинних явищ. Положення, що всі явища у світі причинно
зумовлені, визначає закон причинності. Філософів, які визнають цей закон, поширюють його
дію на всі явища, називають детерміністами, філософів, які заперечують закон причинності,
– індетерміністами.

Між причиною і наслідком існує складний діалектичний взаємозв’язок

Необхідність і випадковість. Ці філософські категорії відображають різні типи зв’язків речей

і явищ одне з одним. Необхідність – це внутрішні, стійкі, суттєві зв’язки явищ, які
визначають їх закономірні зміни і розвиток. Необхідність витікає з сутності явища, процесу і
неминуче відбувається в даних умовах. Так, смерть будь-якого живого організму неминуча,
оскільки вона обумовлена його природою і внутрішніми процесами, які в ньому
відбуваються.

На проблему необхідності або випадковості існування речей склалися дві точки зору. Одна з
них абсолютизує необхідність: ніякої випадковості у світі немає, все здійснюється з
невідворотною неминучістю. Скасовуючи випадковість, ця точка зору відкриває дорогу
фаталізму. Це віра в долю, в приречення. Інша точка зоругіпертрофує випадковість. Тут,
навпаки, із дійсності виключаються будь-які внутрішні залежності, об’єктивна зумовленість
явищ – усе зводиться до випадковості.

Можливість і дійсність. Ці категорії підкреслюють процесуальність, тобто виражають

становлення буття. Як відомо, з нічого не виникає щось нове, воно може виникнути тільки за
певних передумов, закладених у лоні старого. Буття нового в його потенціальному стані і є
можливістю. Можливість – це філософське поняття, яке відображає об’єктивно існуючий і
внутрішньо зумовлений стан предмета у його незавершеному, потенційному розвитку.
Дійсність є філософська категорія, яка характеризує реалізоване, актуалізоване буття:
дійсність є реалізованою можливістю.

Завершуючи розгляд категорій діалектики, зробимо загальний висновок:

1) категорії діалектики – універсальні форми мислення, в яких відображаються

найзагальніші зв’язки, властивості і відношення, що мають місце в об’єктивній дійсності;

2) в категоріях діалектики сконцентровано досвід і предметно-причинну діяльність багатьох

поколінь людського суспільства. Без понять і категорій, що в них знаходять своє
відображення результати пізнання, саме пізнання сьогодні було б неможливим;

3) особливостями категорій діалектики є: об’єктивність, визначеність, зв’язок з практикою,

історичність, рухливість, тощо.
61 Закон взаємного переходу кількісних змін в якісні.

Основні закони розвитку світу розкривають механізм, причину і направленість змін, що

відбуваються в ньому. Так, закон взаємного переходу кількісних змін в якісні характеризує
одну зі сторін цього руху, одну з граней всезагального розвитку. Він розкриває механізм
розвитку, пояснює, як відбувається розвиток, завдяки яким процесам і як предмети зазнають
якісних змін та перетворень.

Щоб зрозуміти сутність цього закону, необхідно дати визначення категорій "якість",
"кількість", "міра".

Якість. Необхідно розрізняти поняття "якість" у побутовому і філософському розумінні. В

побуті, в повсякденні слово "якість" відображає ступінь цінності речі, її позитивну чи
негативну оцінку з погляду задоволення тієї чи іншої потреби людини.

Зовсім інше значення має слово "якість" у філософії. В повсякденному житті ми стикаємося з
великим розмаїттям явищ, процесів, предметів. При цьому багато з них не мають ніякого
відношення до потреб людини. Але ми все-таки розрізняємо одні предмети та явища від
інших (рослина і тварина, вода і кислота, пісок і глина...). Це пояснюється тим, що кожний
предмет має свою якісну визначеність, що відрізняє його від інших предметів. Те, що
характерно для певної речі, що відрізняє її від іншої, ми й називаємо в філософії якістю.

Якісною визначеністю характеризуються тіла як живої, так і неживої природи, а також всі
явища суспільного життя. Наприклад, певна якість властива живим організмам, що можуть
існувати лише за наявності обміну речовин з навколишнім середовищем. Ця якість і
відрізняє живу природу від неживої, органічну від неорганічної. Ще приклад: золото – метал,
що має певну питому вагу, не окисляється, не піддається дії кислот і т. д.

Ми бачимо, що якість тут розуміється як сукупність ряду суттєвих ознак. Крім цього треба
враховувати, що якість внутрішньо притаманна предмету, явищу, нерозривно зв'язана із
самим існуванням предметів і явищ. Втрачаючи свою якість, предметні явища перестають
бути тим, чим вони були раніше.

Якісні відмінності властиві не лише різним предметам та явищам. Вони існують і між
різними стадіями розвитку одного і того самого предмета чи явища (дитинство, юність,
мужніння, старість).

На основі сказаного можна дати визначення якості.

Якість – це внутрішня визначеність предметів та явищ, сукупність їх суттєвих рис, сторін,

що робить їх певними предметами і явищами.

Властивість. Початкові показники про якісні відмінності предметів і явищ дають нам органи
чуттів. Навколишня дійсність, що діє на органи чуттів, викликає у нас певні відчуття (тепло,
холод, колір...). Ці відчуття і дають нам змогу судити про якість речей.
Але відчуття дають знання лише про окремі сторони чи ознаки речей, а не знання в цілому.
Відчуття не здатні відрізнити суттєве від несуттєвого. А для визначення якості необхідно
виділити корінні, суттєві ознаки чи властивості. Це дає мислення. Отже, пізнання якості
починається з пізнання властивостей.

Властивість – це будь-яка ознака, якою один предмет чи явище відрізняється від інших або
подібний до них.

Якість проявляється через властивість, і пізнати якість того чи іншого предмета або явища
ми можемо лише за властивостями, що проявляє ця якість. Наприклад, електричний струм,
який якісно може бути охарактеризований як потік електронів, проявляє себе через такі
властивості: при проходженні по провіднику нагріває його, створює магнітне поле навколо
провідника, при проходженні через розріджені гази викликає їх світіння тощо.

Кожна властивість речі проявляється лише у взаємодії із іншими речами. Наприклад,

властивість магніту притягувати залізо проявляється у процесі взаємодії магніту із залізом.
Властивість деяких металів окислятися проявляється при їх стиканні з киснем.

Предмети та явища матеріального світу мають, як правило, декілька властивостей. Але не

можна зводити якість до простої суми властивостей. Зміна окремих властивостей у певних
умовах не змінює сутності речі, вона може навіть втратити ту чи іншу властивість, але річ не
перестає бути тією самою річчю. Інша справа якість. Вона характеризує річ в цілому. Її зміна
означає зміну сутності речі. Якість відображає відносну стійкість, постійність предмета.
Завдяки якості предмет є те, що він є.

Не можна, проте, провести абсолютну межу між якістю і властивістю, тому що якість – це
найбільш суттєві властивості, що визначають всі інші властивості і без яких річ перестає
бути певною річчю.

Якісні зміни означають припинення існування певного предмета, перетворення його в інший
предмет. Наприклад, відомо, що деякі провідники при температурах, близьких до
абсолютного нуля, втрачають опір і стають надпровідниками. Проходячи по
надпровідникові, електричний струм не нагріває його тобто втрачає одну зі своїх
властивостей. Але від цього він не перестає бути струмом. Зупинка ж потоку електронів
означає зникнення електричного струму,

Кількість. Якість предметів і явищ не існує поза зв'язком з їх кількісною характеристикою.

Це теж дуже важливий аспект предметів і явищ.

Кількість – це зовнішня характеристика предметів і явищ, що характеризує їх з боку ступеня

розвитку властивостей: об'єму, числа, швидкості руху тощо.

Кількість має свої особливості порівняно з якістю, По-перше, зміна кількості в певних межах
не викликає суттєвих змін речей та явищ. Межі кількості більш рухливі, еластичні, ніж межі
якості. Адже коли предмет втрачає свою якість, то перестає бути тим, чим він був. Цього не
відбувається стосовно кількості. По-друге, для характеристики предмета з кількісного боку
немає ніякого значення зміст предмета, його якість. Нас не цікавить матеріал предмета,
Називаючи число п'ять, нас не цікавить, означає воно кількість пальців на руці чи пелюстки
квітки.

Кількість і якість існують об'єктивно. В предметах і явищах вони перебувають в нерозривній

єдності. Ми лише в свідомості можемо розглядати їх окремо. Поняття якості дає нам змогу
зловити момент сталості в речах. Поняття ж кількості дає можливість відобразити мінливість
речей.

Отже, кількість і якість характеризують предмети і явища з різних сторін. Але вони не
відірвані одне від одного. Між ними існує тісний зв'язок і взаємообумовленість. Ця
взаємообумовленість проявляється в тому, що, по-перше, кількісна характеристика тієї чи
іншої речі уточнює її якісну характеристику. Так, уточнюючи якість, особливість
елементарних часток, ми, як правило, не лише зазначаємо їх фізичні та хімічні властивості, а
й цікавимося величиною їх електричного заряду, маси тощо. По-друге, будь-яка якість
завжди має свої чітко визначені кількісні межі. Наприклад, вода існує в межах 0–100 °С.

Міра. Взаємозв'язок кількості та якості виражається в понятті "міра". Єдність кількості і

якості називається мірою. Все має знаходитися в певних кількісних межах. Тепло необхідне
для росту рослин, але спека губить їх. Те саме з вологою. Можна дати таке визначення міри.

Міра – це та межа зміни кількості, всередині якої предмет зберігає свою якісну визначеність.
Міра – це межа буття предметів.

Єдність кількості і якості зберігається лише в межах міри. Якщо кількісні зміни
здійснюються в цих межах, то вони не викликають якісних змін. Якщо вони виходять за межі
міри, то вони супроводжуються якісними змінами предметів і явищ.

Наука накопичила великий фактичний матеріал, який свідчить, що розвиток у світі

відбувається шляхом переходу кількісних змін в якісні і навпаки. Звідси висновок: взаємний
перехід кількісних змін в якісні – це всезагальний закон розвитку.

62.Закон заперечення заперечення.

Закон заперечення заперечення вказує на напрям і форми розвитку, на єдність сталості й

змінності, на виникнення нового на основі певних моментів старого. Завдяки дослідженню
співвідношення сталості, поступальності й повторюваності в процесі розвитку, Гегелю
вдалось відкрити і осмислити цей закон.

Проте людство йшло до цього досить довго. Перші теорії про напрям і форми розвитку
виникли лише в XVII - XVIII ст., які зводились переважно до двох концепцій: розвитку по
колу і розвитку по висхідній лінії. Перша обумовлювалася тим, що різні зміни в природі
часто мають циклічний характер (зміна пір року, дня і ночі тощо). Один із її авторів Дж. Віко
вважав, що й суспільство проходить три стадії розвитку: дитинство, юність та зрілість (після
третьої стадії суспільство старіє, деградує). Ця концепція ігнорувала головну тенденцію
розвитку (рух уперед) і абсолютизувала повторюваність.

Виходячи з другої концепції, існує лише поступальний розвиток (по висхідній лінії). Цієї
концепції дотримувалися Д.Дідро, К.Гельвецій, Ж.Кондорсе та ін.

Проте жодна з них не була науковою. Перша не враховувала прогресивного розвитку, друга -
багатопланового процесу розвитку, його повторюваності, не розуміла ролі стрибків, зиґзаґів,
зворотних рухів та катастроф.

Завдяки правильному розумінню співвідношення поступальності (подолання початкового

рівня буття) й циклічності Гегелю вдалося вирішити питання напряму й форм розвитку. Він
розумів розвиток як висхідний, поступальний рух уперед із повторенням деяких пройдених
ступенів на новій, вищій основі.

З метою обґрунтування й осмислення цієї проблеми Гегель вводить категорію "діалектичне

заперечення", яка відображає момент зв'язку, момент розвитку (заміну старої якості новою).
Як наголошувалося, він виходив з того, що річ є суперечністю, оскільки містить у собі свою
протилежність, а тому й має у собі своє заперечення. Воно проявляється в "протистоянні"
підлеглої сторони визначальній, у формі якої існує сама річ. Заперечення є моментом
(результатом) "боротьби" між цими протилежностями. Ф.Енгельс у свій час називав
заперечення рушійним началом розвитку. "Істинне, природне, історичне і діалектичне
заперечення... і є саме рушійне начало всякого розвитку - поділ на протилежності, їх
боротьба і розв'язання"1.

Будь-яка із протилежностей предмета є носієм заперечення. Оскільки кожна річ, крім

основних (провідних), має ще й неосновні протилежності, а отже, і суперечності, є їх
сукупністю, то це означає, що і заперечень всередині предметів, процесів, явищ теж багато.
Проте досліджуючи напрям розвитку важливо встановити відношення тієї сторони речі до
своєї протилежності, яка є носієм майбутнього.

Як уже підкреслювалося, матеріалістична діалектика вважає розвиток саморозвитком, а

заперечення - самозапереченням. Ф.Енгельс вказував, що не зовнішні сили призводять до
заперечення, а процеси, які відбуваються в сутності речей, їх іманентні закони розвитку.
Кожна річ містить у собі своє заперечення, яке є зародком нового. Останнє зумовлює
перетворення даної речі в щось інше.

Діалектичне заперечення включає в себе триєдиний процес: деструкцію (руйнування,

подолання тощо) попереднього, кумуляції (часткове збереження, спадкоємність, наступність)
і конструкцію (формування, творення нового)2.

Перший момент забезпечує створення необхідних основ для майбутньої фази даного
процесу. І хоча цей момент є провідним, проте не суцільним, не єдиним, і тому руйнує
передумови розвитку для наступних фаз. Продовження цього процесу (його зв'язок, єдність,
цілісність) забезпечується другим моментом (спадкоємністю, наступністю). Без нього не
було б руху вперед. Та наростання процесу, його рух до нових форм вимагає й третього
моменту (формування нових зв'язків, функцій тощо). Так, у кожному суспільстві на певному
етапі можна спостерігати переборення всього того, що заважає його нормальному
функціонуванню. Проте цей процес був би недостатнім без виявлення й підтримки всього
здорового, цінного, що є в суспільстві. Цей процес включає принципово якісне оновлення в
усіх галузях суспільного життя.

У кожній сфері матеріальної та духовної реальності заперечення проявляються по-різному.

Ф.Енгельс з цього приводу писав: "Для кожного виду предметів, як і для кожного виду
уявлень та понять, існує свій особливий вид заперечення, такого саме заперечення, що при
цьому виходить розвиток". Розуміння того чи іншого типу заперечення передбачає як знання
заперечення загалом, так і знання конкретної сфери реальності.

Заперечення відбувається всередині речі. Воно існує до того часу, доки існує сама річ. У
кінцевому підсумку це заперечення призводить до перетворення речі в свою протилежність,
до появи нової речі. На основі цієї речі теж може виникнути й виникає наступне (друге)
заперечення. І так далі. Наприклад, коли зернина попадає в сприятливі умови (у грунт),
відбувається процес додавання певної кількості матерії й енергії, "активнішою" стає
протилежність під назвою "асиміляція". Вона й сприяє заміні зернини стеблом (перше
діалектичне заперечення). Але ж це триває й далі, тобто в результаті другого заперечення
стебло перетворюється в колос із зерном. Відбувається синтез, З'являється зерно, але не
попереднє, а нове і в більшій кількості. Якщо роль першого заперечення виконує одна з
протилежностей самої речі, що постійно змінюється, розвивається, то роль другого - одна з
протилежностей речі, яка щойно утворилася. Напрям розвитку яскравіше проявляється в
другому запереченні, хоча це помітно й раніше.

Кожна протилежність, що функціонує в речі, виконує роль не лише заперечення, а й містить

у собі певне утвердження2. Після загибелі старого вона виступає тим стрижнем, на основі
якого здійснюється синтез життєздатних елементів віджилої речі. Щодо другого
заперечення, то воно слугує і формою утвердження наслідків розвитку відповідного об'єкта.

Заперечення, що відбувається в об'єктивній реальності, фіксується за допомогою категорій

заперечення, наступності й конструкції, що перебувають у діалектичному взаємозв'язку.
Категорія утвердження вводиться для позначення внутрішньо необхідного зв'язку між
речами (старого й нового, які є взаємопов'язаними стадіями розвитку одного й того ж). Цим
"одним і тим самим" є об'єктивна реальність.

Старе, як правило, зникає не безслідно, а концентрується в новому, зазнає в ньому

переробки, тобто "зняття" (переборюється і разом з тим зберігається). Життєздатні елементи
старого утримуються, синтезуються в новому.

У процесі розвитку категорія "заперечення" фіксує момент перервності, а категорії

"наступності" й "утвердження" - моменти неперервності Тому загалом розвиток становить
діалектичну єдність перервності й неперервності. Утвердження (конструкція) має внутрішній
характер, є наслідком постійної боротьби протилежностей у самій речі.

Однак заміна одного явища іншим не завжди є розвитком. "Інше" може виявитися не новим,
а навіть менш розвиненим від попереднього. І все ж в кінцевому підсумку нове прокладає
собі дорогу через безліч випадковостей і тому є нездоланним.

Вважаючи головною тенденцією розвитку прогрес, матеріалістична діалектика водночас не

заперечує й наявності таких змін, які не призводять до виникнення нового - регресу. Це
протилежні категорії, які відображають істотні сторони розвитку. Якщо прогрес можна
зобразити висхідною лінією, а регрес - низхідною, то їх єдність у найабстрактнішому вигляді
можна зобразити однією висхідною лінією. При конкретнішому схематичному його
зображенні, коли регрес виступає підпорядкованим моментом, розвиток нагадує собою
спіраль.

Названі категорії в їх діалектичному взаємозв'язку описують закон заперечення заперечення.

Подвійне заперечення в назві закону пояснюється тріадним характером заперечення (хоч і не
завжди), а також означає безкінечність заперечення.

Отже, структура цього закону розкриває, по-перше, безперервність процесу розвитку, яка
визначається тим, що будь-яка якість "старіє" і входить у суперечність з новим. По-друге,
заперечення першого заперечення вказує на те, що другим запереченням якість, яка була
піддана запереченню у вихідному пункті, ніби поновлюється на новому, вищому ступені1.
Тому заперечення заперечення в ході розвитку є виразом нездоланності нового й
поступального характеру розвитку.

Даний закон відображає розвиток у його формі та результаті. Повністю він проявляється
лише у відносно закінченому циклі розвитку об'єкта. Завдяки цьому закону вимальовується
загальна картина розвитку об'єкта (від його суперечливої єдності, через боротьбу і
руйнування до синтезу в новій, вищій єдності).
Заперечення речі своєю протилежністю призводить до розв'язання відповідної суперечності
шляхом зруйнування і перетворення ії в свою протилежність. Та розвиток на цьому не
зупиняється. З виникненням нової речі народжується й нова суперечність, нове заперечення,
яке і виступатиме рушійною силою подальшого розвитку.

Закон заперечення заперечення має велике методологічне значення, оскільки дозволяє

зрозуміти внутрішню логіку й загальний напрям розвитку. Підкреслюючи минущий характер
всього існуючого, він вказує на перспективу подій.

Усвідомлення тенденції поступального процесу дозволяє зрозуміти, в якому напрямі

розвиваються події, і тому має велике теоретичне й практичне значення.

Діалектичне заперечення - це критичний метод освоєння й розвитку всього нагромадженого

людством досвіду. Як метод він дає можливість зрозуміти, куди йде розвиток, що приречене
на загибель, а що має свою перспективу, що є новим. Незважаючи на певні відступи, нове
перемагає.

Закон націлює на бережливе ставлення до попереднього досвіду, на боротьбу проти

віджилих порядків, за утвердження нового. І тут важливо виявити нове й підтримати його.
Кожен має прагнути оволодіти почуттям нового, вбачати в ньому перспективу.

Закон дозволяє зрозуміти суперечливий характер історичного процесу, бачити те, що

поступальний характер розвитку іноді переривається відступами, зиґзаґами, поворотами. І
все ж прогресивна тенденція в кінцевому підсумку перемагає, людство рухається по
висхідній лінії. Знання цього слугує нам основою оптимізму.

Отже, закони діалектики виражають найсуттєвіші зв'язки і відношення об'єктивного світу.

Діючи в єдності та взаємозв'язку, вони характеризують складний багатогранний процес
розвитку об'єктивної реальності. Так, процес переходу кількісних змін у якісні і навпаки,
включає в себе і суперечливість, і діалектичне заперечення. Єдність і боротьба
протилежностей, безумовно, включає в себе кількісно-якісні відношення і заперечення
заперечення. В процесі заперечення єдине роздвоюється на старе і нове, між ними
відбувається боротьба, перехід кількісних змін у якісні.

63. Суспільно-історична природа і соціальні функції релігії.

Релігія є об’єктом вивчення багатьох наук, кожна з яких розглядає її під своїм кутом зору, за
допомогою власних специфічних методів досліджує окремі її елементи, взаємозв’язки з
різними сферами дійсності.
Філософія, наприклад, вивчає релігію як форму суспільної свідомості, як специфічне
світосприймання, концептуальне бачення світу, спосіб його пізнання. Її цікавлять передовсім
гносеологічні корені, природа й походження релігії, зміст релігійної свідомості, адекватність
світосприймання, істинність релігійних уявлень та образів.
Історичні науки цікавляться конкретними формами релігії, що виникали і змінювали одна
одну на різних етапах розвитку суспільства, у різних країнах та регіонах. Вони вивчають
роль різних релігій, церков, релігійних організацій, рухів в історичному процесі розвитку
людства взагалі та окремих цивілізацій, країн, народів зокрема.
Естетика, мистецтвознавство, культурологія досліджують релігію як складову
загальнолюдської та національної культури, як духовне надбання людства.
Соціологічні дослідження релігії грунтуються на загальних теоретичних засадах та
методології соціального пізнання, на принципах історизму.
Соціологія релігії як наукова галузь виникла в середині ХІХ ст. О. Конт стверджував, що
релігія є невід’ємною частиною людського суспільства.
Вона відіграє важливу роль у суспільстві — служить благу людства, його єдності,
зосереджуючи в собі всі прагнення людської природи (діяльність, любов, думку); керує
політикою, мистецтвом, філософією.
Г. Спенсер розглядав релігію як один із регуляторів життя суспільства, який діє через
підтримування певних зразків поведінки, але є менш значущим, ніж ринок чи політика.
Фундатором соціології релігії вважається М. Вебер. Теоретичними засадами його розуміння
ролі релігії є концепція «про ідеальні типи соціальної дії», заперечення визначальної ролі
економічного фактору, об’єктивних закономірностей розвитку суспільства. Предметом
соціології релігії, на думку М. Вебера, має стати не саме «суть релігії», а створені релігійним
вірувань психологічні стимули, що вказують напрямок поведінці людини та утримують її у
покорі. Релігію вчений розглядає як фактор розвитку економіки, а протестантську релігію,
зокрема, як одне із важливих джерел розвитку капіталізму.
Е. Дюркгейм розглядаючи концепцію соціології релігії, виходив з того, що релігія є
соціальним фактором і структурним елементом будь-якого суспільства. Суспільство
потребує релігії. Вона, на думку Е. Дюркгейма, є суспільною свідомістю, а сама релігійна
свідомість є основою забезпечення цілісності суспільства. Саме поширення і зміцнення
релігійних вірувань сприяє стабільності суспільної системи.
Соціологія релігія — це галузь соціології, що вивчає релігію як соціальний інститут у
взаємодії з іншими соціальними інститутами в суспільстві, як соціальне явище, як важливу
структурну складову суспільства в різних її соціальних проявах і на різних соціальних
рівнях. Предметом вивчення соціології може бути як релігія в цілому, так і окремі її
компоненти: релігійна свідомість, релігійні культи, відносини, організації та інститути в
їхньому взаємозв’язку та у зв’язку з іншими складовими соціальної структури суспільства.
Проте, вивчаючи, наприклад, масову релігійну свідомість, що є стрижнем релігії, релігійну
ідеологію, віровиявлення, теологію, соціологія не береться визначати адекватність
відображення в ній соціальної дійсності, істинність тих чи тих віровчень, релігійних догм, не
намагається відповідати на запитання щодо існування потойбічного життя, бога та ін.
Соціологію цікавить релігійна свідомість тільки як соціальний факт, як реально існуюча
система світосприйняття, система норм, цінностей у тому аспекті, в якому вона виступає як
регулятор соціальної поведінки особистості, групи, цілої спільноти.
Вивчаючи, наприклад, релігійний культ (релігійну практику), соціологія якнайменше
цікавиться його канонічним змістом та призначенням. Вона розглядає культ як структурний
елемент певної релігійної системи, організуюче начало соціального життя малих і великих
груп людей, як одну з форм соціальної поведінки і спілкування людей, виявлення їхніх
поглядів і релігійних переконань, що емпірично спостерігаються і фіксуються.
Вивчаючи релігію, соціологія визнає її як існуючий соціальний факт, підсистему суспільства,
що погоджена з ним (суспільством) і справляє певний вплив на життєдіяльність і розвиток
цього суспільства, на поведінку і взаємодію окремих індивідів на різних рівнях. Вивчається
також і зворотний зв’язок, тобто ті тенденції і динаміка змін у релігії, що відбуваються під
впливом змін у суспільстві. У релігійних уявленнях, образах, віронавчальних текстах на свій
специфічний спосіб закодовано історично вироблені людством типи суспільних відносин,
норми і правила поведінки. Вони актуалізуються з різною силою, залежно від конкретно-
історичних умов. Релігія є органічною складовою суспільної структури, вона взаємодіє з
іншими її складовими, сферами і формами життєдіяльності суспільства, впливає на
суспільство і процеси, що в ньому відбуваються. Цей вплив здійснюється через церкви,
релігійні організації, об’єднання віруючих, через релігійну ідеологію, масову релігійну
свідомість. Усі ці компоненти складають соціальний інститут релігії. Вони мають соціальні
виміри і доступні як теоретичному аналізу, так і емпіричному спостереженню.
Предметом соціологічного вивчення є релігія в цілому, її соціальна природа, місце і роль у
суспільстві, її соціальні функції, внутрішня структура і взаємозв’язок її складових, процеси і
зміни, що в ній відбуваються.
На емпіричному рівні соціологами досліджується релігійна свідомість і поведінка людей,
окремих груп, громадська думка щодо релігії, діяльності церков та інших релігійних
організацій, впливу релігії на інші сфери суспільного життя. Ключовими поняттями, які
операціоналізуються, є релігійність, її рівень, характер, динаміка, міра релігійної свідомості,
релігійна поведінка, релігійна група, релігійне лідерство.
Релігійність це характеристика свідомості і поведінки окремих людей, їх груп та спільнот,
що вірять у надприродне і поклоняються йому.
Лідерство — соціальні відносини домінування і підпорядкування в групі, організації,
суспільстві, що ґрунтуються на здатності лідера приймати рішення і здійснювати вплив.
М. Вебер вирізняє три типи релігійного лідерства:
• бюрократичний — коли авторитет лідера пов’язаний з його статусом в певній церковній
ієрархії;
• харизматичний — коли авторитет залежить від особистісних властивостей. Поява
харизматичних лідерів притаманна для періодів революцій та інновацій в суспільстві;
• традиційний — коли авторитет освячений віковими традиціями чи звичаями вибору
релігійних лідерів.
Соціологічний підхід до вивчення релігії має свої особливості, зумовлені самим предметом
вивчення, унікальним місцем релігії в культурі людини й суспільному житті. Основний
методологічний принцип полягає в тім, щоб об’єктивно, без ідеологічних і політичних
упереджень досліджувати місце й роль релігії в суспільстві. Цей принцип досить складно
реалізувати, бо різні соціальні та політичні угруповання нерідко по-різному оцінюють
релігію. Так, прибічники марксистської теорії, негативно сприймаючи релігію,
дотримуються думки, що вона служить інтересам панівного класу, сприяє посиленню
експлуатації людини людиною. Завдання соціологічної науки вони бачать у з’ясуванні
соціальних, гносеологічних і психологічних витоків релігії, причин збереження «релігійних
пережитків» у сучасному суспільстві, у визначенні шляхів та засобів їх подолання.
Протилежної думки дотримуються релігійні діячі та теологи. Їм притаманна абсолютизація
ролі і значення релігії в розвитку суспільства. Вони вважають, що багато складних сучасних
проблем є наслідком послаблення ролі релігії в суспільному житті, відсутності релігійної
віри. Такий погляд поділяє багато вчених, зокрема відомий американський соціолог
Пітер Бергер, який є представником впливового напрямку соціології релігії —
феноменологічною, що виник у США в 60-х на початку 70-х років ХХ ст. П. Бергер вважає,
що соціальні інститути, суспільство є продуктом інтересу — об’єктивної, колективної
свідомості людей. В своєму соціологічному нарису розвитку релігії в США вчений показав
еволюцію релігійних поглядів на секуляризацію, коли діяльність американських церков все
більше відхилялась від релігійних функцій, кількість відвідувачів церкви зменшувалась.
Вихідним пунктом соціологічного аналізу релігії має бути розуміння її сутності як
соціально-культурного інституту, що починається з тлумачення самого терміна «релігія»,
визначення його змісту. Це має принципове значення, бо у вітчизняній науці донедавна
панувало запозичене ще у французьких матеріалістів XVIII ст. однобоке тлумачення релігії,
тільки як викривленого, фантастичного відображення у свідомості людей природних і
соціальних сил, що панують над ними. Таке тлумачення не давало можливості проникнути в
глибини релігійного феномена, зрозуміти його своєрідність і соціально-культурну
значущість.
Те, що людству понад 1 млн років, а релігія з’явилася лише 50—100 тисяч років тому,
свідчить, що релігія зв’язана з достатньо зрілою свідомістю людини.
Існування релігії в різних суспільних системах, еволюція її форм, усезагальний і
універсальний характер дають право стверджувати, що оцінка її як «опіуму для народу» є
надто поверховою та упередженою. Досвід переконує, що релігія зв’язана з життєвими
реаліями, такими як смерть і народження людини, із сенсом її перебування на землі, добром і
злом, стражданнями та іншими доленосними моментами. На думку соціологів, виникнення
релігії пояснюється не тільки намаганням людей знайти відповіді на проблемні питання
свого життя, а й спробою сформувати світогляд віруючих людей так, щоб вони дістали
моральну опору й утіху в релігійній діяльності. У такому розумінні релігія — це служіння
вищим силам, які спрямовують і контролюють процеси людської діяльності.
Саме релігія протягом усієї історії виступає як хранителька національних традицій, формує
світосприйняття більшості людей, норми їхньої поведінки.
Поява соціології релігії в Україні, як і в інших країнах співдружності незалежних держав,
датується 20-30-ми роками ХХ ст.., спочатку у вигляді емпіричних досліджень релігійності
різних груп населення, а згодом, в 50-60 роках — і теоретичного тлумачення місця й ролі
релігії у суспільствах різних типів, процесів секралізації та секуралізації суспільства,
соціальних функцій релігії, суперечності між релігією і атеїзмом, рівня релігійності
населення тощо. Засадними в цих соціологічних дослідженнях були матеріалістичні погляди
на релігію та церкву, їх взаємодію із державою й суспільством.
Недостатній розвиток вітчизняної соціології релігії пояснюється тим, що вона із самого
початку мала виконувати конкретне соціально-ідеологічне замовлення: науково
обгрунтовувати необхідність подолання релігії в соціалістичному суспільстві. Вона була
лише розділом так званого наукового атеїзму.
В 60-80-х роках релігієзнавство робить певний внесок в розвиток вітчизняної соціології
релігії. Однак, як і раніше спотворюється соціальна суть релігії, вона виставляється як
ворожа ідеологія, яку потрібно витісняти із свідомості, життя індивіда і суспільства;
заперечується прогресивна функціональна діяльність церкви, допускається дискримінація
віруючих тощо. Це відривало вітчизняну соціологію релігії від світової, а отже, гальмувало її
розвиток.
У 80—90-х роках для багатьох країн, у тім числі й України, релігія стає важливим фактором
соціально-економічного розвитку. Вона звертається до душі й розуму віруючого і допомагає
йому навіть у скрутних ситуаціях ставити на перше місце духовні потреби, вірити в добро,
справедливість і чесність, а тим самим формувати певну соціальну поведінку. Релігійні
цінності, ідеї та традиції, які відображаються в економічній діяльності та поведінці людей, є
релігійними факторами соціально-економічного розвитку. Так склалося, що найбільші
економічні досягнення мають країни, де переважала протестантська релігія (Західна Європа,
Північна Америка). Річ у тім, що моральні та духовні ідеї протестантизму найбільшою мірою
відповідали цілям економічного піднесення, економічної поведінки людини.
За сучасних умов розвитку України релігія, так само як культура і праця, є чи не
найголовнішим чинником взаємодії людини з навколишнім середовищем, з економікою. Бо
саме з поглибленням економічної кризи, зубожінням народу людина намагається знайти собі
духовну підтримку і захист в релігії, яка розглядає людину як творіння Бога, за його образом
і подобою. Такий підхід підкреслює рівність усіх людей перед Богом, священне право
кожного на життя, самоцінність особистості й безпосередньо впливає на формування
суспільної думки щодо ролі й місця людини в суспільно-економічному житті.
З’явилося поняття релігійного лідерства. За М. Вебером існують такі типи релігійного
лідерства:
· бюрократичний, коли лідерство пов’язане з статусом в певній церковній ієрархії;
· харизматичний, що залежить від особистісних рис. Такого типу релігійні лідери зазвичай
з’являються на переломних стадіях розвитку суспільства, в період радикальних змін,
революцій тощо.;
· традиційний — це лідер, авторитет якого освячений віковими традиціями чи звичаями
вибору релігійних лідерів.
Все частіше релігійні лідери стають видатними державними діячами.
Роки перебудови суттєво змінили релігійну ситуацію — нормалізувалися державно-церковні
відносини. Було ухвалено закони «Про свободу совісті та релігійні організації», «Про
свободу вірувань». Згідно з цими законами релігійні організації отримали права юридичних
осіб, права на власність, повну свободу пропаганди своїх віровчень. Держава повернула
релігійним організаціям значну частину відібраних колись у них храмів, монастирів,
церковного начиння.
Суттєво зріс престиж релігії і церкви. Нині релігія, всі релігійні конфесії вивільнені з під
впливу адміністративно-командної системи і володіють правом дотримання свободи совісті;
посилився інтерес людей до релігії (проте він радше продиктований модою, а ніж вірою в
бога, релігійними переконаннями); відроджуються релігійні свята, ритуали, традиції.
Паралельно з такими явно прогресивними змінами в релігійному житті, з посиленням
позитивного впливу церкви на суспільні процеси., час від часу спостерігається загострення
відносин між окремими релігійними конфесіями, і це потребує посилення уваги до церкви з
боку держави, наукових інституцій. Змінилася на користь релігії громадська думка, а для її
соціологічного вивчення відкрилися нові перспективи.

64. Суспільство як система. Основні функції суспільства.

Суспільство — самодостатня соціальна система, основою якої є взаємні стосунки людей, що
складаються в процесі реалізації особистих потреб кожного. Взаємини людей у межах
суспільства називають соціальними. Крім окремих людей членами суспільства є їхні
об'єднання: спільноти, громади, товариства та співтовариства, асоціації, союзи тощо.
Окремим видом суспільства є людство — спільнота всіх людей.

Крім спільного для всіх суспільства — людства, розрізняють окремі суспільства,

здебільшого за територіальними або культурними ознаками. Кожне таке окреме суспільство
має власні культурні та історичні надбання, суспільні норми та настанови. У кожному
суспільстві є власні суб'єкти соціального спілкування — особа, сім'я, клас, група, нація,
держава та інші. Основними складниками, що визначають суспільство, є власність, праця та
сім'я.

Дослідження суспільства — царина суспільних наук, особливо філософії, соціології та

антропології, для яких судження суспільство — основоположна категорія.

Термін суспільство іноді заміняють запозиченим з латинської мови словом соціум.

Відповідно, прикметник соціальний у багатьох контекстах синонімічний прикметнику
суспільний.

Історія дослідження суспільства[ред. | ред. код]

Перші уявлення про суспільство, як систему співжиття людей формувались з
найдавніших часів розвитку інтелектуальної культури людства[джерело?]. Великий внесок у
визначення суспільства внесли стародавні мислителі, китайський філософ Конфуцій, античні
мислителі Платон та Арістотель, їхні учні й послідовники[джерело?]. У теоретично-
філософській уяві стародавніх мислителів суспільство у буквальному розумінні цього слова
ототожнювалося з державою[1]. Аристотель вбачав людину, як політичну, або державну
істоту[1]. Закономірності розвитку суспільства і держави ототожнювалися [джерело?].
На відміну від мислителів античності філософи середньовіччя запримітили різницю
між соціумом і державою, але приховували це в релігійних містифікаціях[джерело?]. Нікколо
Макіавеллі був одним з перших, хто визначив державу, як одну із складових соціуму,
ширшого і фундаментальнішого утворення[2]. Мислителі пізнього Середньовіччя в
дослідженні суспільства продовжували приділяти велику увагу державі, її підрозділам і
структурам[джерело?]. Перші уявлення про суспільство та його дослідження, як специфічного
утворення і форми людського співжиття були несміливими і непослідовними [джерело?]. Про
головний об'єкт — соціум як цілісну систему — соціальна філософія могла сказати
надзвичайно мало [джерело?]. Багато авторів новітньої історії, навіть не спробували більш-менш
серйозним чином прояснити собі природу елементарних явищ соціального, не кажучи вже
про його внутрішню природу і сутність[джерело?].
В епоху Просвітництва виникла теорія суспільного договору, за якою окремі люди,
утворюючи суспільство, поступаються частиною своїх інтересів та суверенних природних
прав для загального добра[3]. Її формуванню сприяв поступ у юриспрунденції, яка
сформулювала концепцію природного права[джерело?]. Освічений абсолютизм
 У XIX столітті зародилися соціологія[4] та антропологія[5]. Засновник соціології Оґюст
Конт ставив перед собою мету зробити дослідження суспільства позитивною наукою[джерело?].
Водночас на XIX століття припадає період творчості основоположників історичного
матеріалізму Карла Маркса та Фрідріха Енгельса[6]. Вони вказали на антагоністичний
характер сучасного їм суспільства й запровадили ідею класової боротьби[7], що, на їхню
думку, врешті-решт приведе до встановлення неантагоністичного комуністичного
суспільства[8][7]. Марксизм став впливовою ідеологією, що значною мірою сформувала
історію XX та XXI століть[9].
Пошук теоретичних моделей, які б адекватно відтворювали природу і
сутність соціального, історію його розвитку і механізми функціонування, триває і
досі[джерело?]. Є ряд наукових концепцій, які описують історичний розвиток
суспільства[джерело?]. Однією з них (але не єдиною) є хвильова концепція Тофлера, за якою
історичні суспільства поділяються на три
хвилі: аграрну, індустріальну, постіндустріальну[10].
Футурологія намагається на основі аналізу суспільних явищ передбачити тенденції
майбутнього розвитку суспільства[джерело?]. Серед прогнозів розвитку людського суспільства
існує концепція майбутнього інформаційного суспільства, основою якого гіпотетично буде
єдиний глобальний інформаційний простір [11].
Ознаки суспільства[ред. | ред. код]
Соціологи неодноразово намагалися збагнути сутність поняття «суспільство»,
вияснити характерні риси, що відрізняють його від інших соціальних груп та спільнот:
громади, колективу, роду, товариства, співтовариства тощо[12]. Дві такі спроби наведено
нижче:
за Едвардом Шилзом[ред. | ред. код]
Американський соціолог Едвард Шилз виділяє такі критерії спільноти, які необхідні
для того, щоб вважати її суспільством[13][14]:
 спільнота не входить в жодні об'єднання, які роблять її частиною більшої системи;
 шлюби укладаються між членами спільноти;
 спільнота має цілісну територію, яку вважає власною;
 поповнюється здебільшого за рахунок дітей тих людей, які вже є визнаними
представниками спільноти;
 спільнота має спільну систему управління;
 спільнота має власну назву та власну історію;
 існування спільноти є довшим від середньої тривалості життя окремого індивіда;
 у спільноти існує специфічна культура — спільна система цінностей, що забезпечує
згоду між її членами.
Найголовнішими для Шилза виступають три з перелічених ознак — спільна система
управління, спільна територія і спільна культура[13].
за Маршем[ред. | ред. код]
У 1967-у Р. Марш[хто?] намагався визначити умови, за яких соціальне об'єднання слід
вважати суспільством:
 Постійна територія — наприклад, Іспанія в своїх державних кордонах;
 Поповнення суспільства головним чином завдяки народженню дітей,
хоча імміграція також відіграє деяку роль в цьому;
 Високорозвинена культура — моделі культури можуть бути досить різноманітними,
щоб задовольнити всі потреби суспільного життя;
 Політична незалежність — суспільство не є підсистемою або частиною якоїсь іншої
системи, тому колоніальні суспільства типу Бельгійського Конго до отримання
незалежності, не можна було вважати такими.
Автор цієї класифікації визнавав неповноту та дискусійний характер своїх
критеріїв [12].
65. Поняття суспільства. Соціальна структура суспільства.

Суспільство — названа організована сукупність істот на певному етапі історичного розвитку,

об'єднаних характерними для них відносинами.

Суспільство — самодостатня соціальна система, основою якої є взаємні стосунки людей, що

складаються в процесі реалізації особистих потреб кожного. Взаємини людей у межах
суспільства називають соціальними. Крім окремих людей членами суспільства є їхні
об'єднання: спільноти, громади, товариства та співтовариства, асоціації, союзи тощо.
Окремим видом суспільства є людство — спільнота всіх людей.

Крім спільного для всіх суспільства — людства, розрізняють окремі суспільства,

здебільшого за територіальними або культурними ознаками. Кожне таке окреме суспільство
має власні культурні та історичні надбання, суспільні норми та настанови. У кожному
суспільстві є власні суб'єкти соціального спілкування — особа, сім'я, клас, група, нація,
держава та інші. Основними складниками, що визначають суспільство, є власність, праця та
сім'я.

Дослідження суспільства — царина суспільних наук, особливо філософії, соціології та

антропології, для яких судження суспільство — основоположна категорія.

Термін суспільство іноді заміняють запозиченим з латинської мови словом соціум.

Відповідно, прикметник соціальний у багатьох контекстах синонімічний прикметнику
суспільний.

Суспільство нагадує складний механізм, складений з багатьох сотень і навіть тисяч

деталей. Кожна з них має свої розміри, виконує лише властиві їй функції. Всі ці деталі — а
це різні соціальні спільноти і групи - відіграють неоднакову роль у суспільному житті.

Проблема будови суспільства як соціальної системи завжди була однією з центральних у

соціології. Так, ще О. Конт, окреслюючи предмет дослідження своєї соціальної статики
визначив, що вона — це соціальна анатомія, що вивчає будову соціального організму, котрий
складається з великої кількості соціальних елементів.

Що ж є складовими суспільства як соціальної системи? Зрозуміло, що первинною одиницею

будь-якої соціальної системи є індивід. Він, будучи істотою соціальною, перебуває у тісному
взаємозв'язку з іншими індивідами, утворює з ними різні соціальні групи та соціальні
спільності, що теж є складовими суспільства. Будову ж будь-якої соціальної системи, у тому
числі й суспільства, доповнюють соціальні зв'язки, соціальні відносини та соціальні
інститути. Таким чином, можна дати таке визначення соціальній структурі суспільства.

Соціальна структура суспільства — це сукупність взаємозв'язаних і взаємодіючих між собою

соціальних груп, спільностей та інститутів, пов'язаних між собою відносно сталими
відносинами.

Отже, соціальна структура суспільства являє собою будову цієї соціальної системи, визначає
характер взаємозв'язків і взаємовідносин між її складовими частинами.

Сутність соціальної структури суспільства найбільш повно виражається у її загальних рисах,

до яких можна віднести:
• багатоманітність соціальних елементів, що утворюють соціальну структуру суспільства
(соціальний інститут, соціальна група, соціальна спільність тощо);
• різний ступінь впливу кожного складового елемента соціальної структури суспільства на
соціальні процеси і явища, відмінність їхніх соціальних ролей;
• наявність відносно стабільних зв'язків між складовими елементами соціальної структури
суспільства, взаємозалежність останніх. Це означає, що жоден елемент соціальної структури
не може існувати в суспільстві автономно. В будь-якому випадку він поєднаний соціальним
зв'язком з іншими структурними підрозділами суспільства. У цьому випадку є цікавою
історія про Робінзона Крузо, який навіть опинившись на безлюдному острові, перебував у
тісному зв'язку з суспільством (користувався речами, що виготовили інші люди, займався
тими ж видами занять, що і в Англії — облаштовував власну оселю, вирощував
сільськогосподарські культури, молився Господові тощо);
• взаємопроникність елементів, що забезпечує цілісність соціальної структури, тобто одні й
ті ж соціальні суб'єкти можуть бути частинами різних складових одиниць суспільства.
Наприклад, одна і та ж особистість може бути включена до різних соціальних груп та
спільностей;
• багатофункціональність і стабільність — кожен елемент соціальної структури суспільства
виконує свої специфічні функції, які є відмінними від ролей інших соціальних елементів, що
й передбачає значну кількість соціальних функцій суспільства. У зв'язку з вищесказаним
можна зробити висновок, що основними складовими суспільства є соціальні спільності,
оскільки їх вплив на соціальні процеси є незрівнянно більший ніж участь окремої
особистості. Що стосується соціальних організацій та соціальних інститутів, то вони
формуються у результаті діяльності і взаємодії соціальних спільностей та груп, є похідними
від них*1. Важливим елементом соціальної структури суспільства є також соціальні групи.

66.Суспільна свідомість, її особливості, структурі рівні, форми.

Свідомість як феномен того матеріального і соціального світу, в якому живе людина, існує у
двох формах: індивідуальній та суспільній. Суспільна свідомість вивчається переважно
соціальною філософією.

Суб'єкт свідомості повинен бути включений у більш складну систему соціальної практики, у
контекст громадського життя. Кожний з нас, приходячи в цей світ, успадковує духовну
культуру, яку ми повинні освоїти, щоб знайти власне людську сутність, щоб мислити по-
людськи.

Природі в цілому байдужне існування людського розуму, а суспільство не могло б без нього
існувати. У силу того, що суспільство є об'єктивно-суб'єктивна реальність, суспільне буття і
суспільна свідомість як би “навантажені” один одним: без енергії свідомості суспільне буття
статичне і навіть мертво.

Суспільна свідомість являє собою сукупність ідей, теорій, поглядів, представлень, почуттів,
вірувань, емоцій людей, настроїв, у яких відбивається природа, матеріальне життя
суспільства і вся система суспільних відносин. Суспільна свідомість формується і
розвивається разом з виникненням суспільного буття, тому що свідомість можлива тільки як
продукт соціальних відносин.

Суспільна свідомість містить у собі різні рівні (повсякденне-життєве, теоретичне, суспільну

психологію, ідеологію і т.д.), і на кожному рівні свідомості суспільне буття відбивається по-
різному.
Відбиваючи різну міру логічної систематизованості і узагальнення буття, буденна та
теоретична свідомість становлять якісно різні (відповідно нижчий і вищий) рівні суспільної
свідомості. Ці рівні є мірою відображення глибини пізнання людиною об'єктивної дійсності,
суспільного життя, ступенем її практичної діяльності в даній сфері.

Буденна та теоретична свідомість характеризують певний зріз структури суспільної

свідомості, фіксуючи її компоненти в міру проникнення в сутність тих явищ суспільного
життя, що виступають об'єктом пізнання. Буденна свідомість як сукупність конкретних умов
життєдіяльності людей розвивається на основі їхнього повсякденного досвіду. Вона охоплює
об'єкт відображення, як правило, з неприхованої, очевидної сторони. Тому відображення
об'єктивної дійсності шляхом буденної свідомості суперечливе, вона відстає від суспільного
буття. Буденний рівень суспільної свідомості включає в себе емпіричні знання про об'єктивні
процеси, погляди, настрої, традиції, почуття, волю. Теоретичний же рівень суспільної
свідомості виходить за межі емпіричних умов буття людей і виступає у вигляді певної
системи поглядів. прагне проникнути в саму суть явищ об'єктивної дійсності, розкрити
закономірності їхнього розвитку та функціонування. Тільки теоретична свідомість здатна
вловити закономірні тенденції розвитку суспільного життя, складну діалектику його
розвитку у всій її складності та багатогранності. Вона спрямована на виявлення найбільш
суттєвих рис названих процесів. Осмислення кожного структурного елемента свідомості
створює можливість виявлення тих його сторін, на які не часто звертають увагу, — оцінити
зміст свідомості кожної людини.

Основні функції свідомості: пізнавальну, комунікативну, орієнтаційну, цілепокладання,

управління.

Важливими елементами структури суспільної свідомості виступають суспільна психологія та

ідеологія.

Суспільна психологія являє собою сукупність поглядів, почуттів, емоцій, настроїв, звичок,
традицій, звичаїв, що виникають у людей під впливом безпосередніх умов їхньої
життєдіяльності через призму їхніх повсякденних інтересів. Суспільна психологія виступає
як безпосередня реакція на умови життя людини, є першим ступенем чуттєвого сприйняття
всієї багатогранності суспільного буття. Вона — важлива умова становлення духовної
культури людини, а ідеологія перетворюється в рушійну силу, лише проникаючи в сферу
психології. Як первинна сфера суспільної творчості психологія часто виступає як стихійна,
консервативна основа збереження і закріплення пережитків, негативних стереотипів
минулого в свідомості людей.

Якщо суспільна психологія постає як чуттєва сторона духовних цінностей людини,

суспільної свідомості, безпосередньо відображає буття людей, як правило, в стихійній,
несистематизованій формі, не фіксуючи глибинних, а лише зовнішні сторони людської
діяльності, то ідеологія являє собою сукупність ідей, поглядів, що у систематизованій,
логічно стрункій формі відображає соціально-економічні умови життя людей. Ідеологія
виступає як вищий науково-теоретичний рівень духовних цінностей.

У кожному сучасному суспільстві надзвичайно важливою формою суспільної свідомості є

політична свідомість. Політична свідомість є сукупністю ідей, поглядів, вчень, політичних
установок, тих чи інших політичних методів, з допомогою яких обґрунтовуються і
втілюються в життя політичні інтереси суб'єктів політичних процесів.

Суттєву роль у життєдіяльності суспільства відіграє правова свідомість, яка являє собою
сукупність знань, поглядів на юридичні права та норми, що регулюють поведінку людей у
суспільстві. Правова свідомість тісно взаємопов'язана з правовими нормами та законами у
відповідності з пануючими в суспільстві уявленнями про законність, порядок,
справедливість. Право як юридичне оформлення соціально-економічних відносин виражає
насамперед їхнє відношення до засобів виробництва, а також до інтелектуальної власності.

67. Суспільство і природа: спільне та відмінне.

Відношення суспільства і природи є складною і багатоаспектною проблемою. Адже і
суспільство, і природа є об'єктами дослідження багатьох наук. Ми розглянемо філософський
аспект їхнього співвідношення, зокрема, єдність і відмінність суспільства і природи, аналіз
системи "суспільство-природа", основні етапи розвитку взаємодії суспільства і природи,
сучасну екологічну ситуацію, шляхи і методи розв'язання соціально-екологічних проблем.

Що являють собою суспільство і природа? Поняття "природа" в науковій літературі

вживається у двох значеннях. У широкому розумінні слово природа охоплює і суспільство, і
навколишній світ у всій багатоманітності своїх проявів, тобто є синонімом Всесвіту. У
вузькому розумінні природа - це частина світу, яка, умовно кажучи, протистоїть суспільству
і взаємодіє з ним, це природне середовище, в якому живе суспільство. Саме під таким кутом
зору у даному розділі розглядається проблема взаємодії суспільства і природи.

Поняття "суспільство" багатогранне: це сукупність форм спільної діяльності людей, що

історично склалася, а також система, яка охоплює всю сукупність умов соціальної
життєдіяльності людей та їхні відносини один з одним і з природою.

Природа первинна. Нашій планеті кілька мільярдів років. Ми з'явилися в природі зовсім
недавно і є наймолодшими жителями її, якщо порівнювати з іншими видами і формами
життя. Наукою і практикою доведено матеріальну єдність природи, в якій народжуються і
розвиваються якісно нові види матерії та форми руху. На певному етапі еволюції нашої
планети з'являється органічна матерія, біологічна форма руху, на основі якої у свою чергу
виникає більш висока форма матеріального руху - соціальна.

Сучасна наука виходить із того, що виникнення життя на Землі є результатом саморуху і

розвитку матерії при наявності відповідних природних умов. Це стало можливим завдяки
тому, що наша планета перебуває на найбільш оптимальній віддалі від Сонця - 150 млн. км.
Як стверджують природознавці, Земля була б покрита льодом, якби вона перебувала на 16
млн. км далі від Сонця. З іншого боку, якби вона була на 16 млн. км ближче до Сонця, то вся
вода випарувалася б. І в першому, і в другому випадках життя на Землі було б неможливим.

З виникненням життя сформувалась частина планети Земля, яку називають біосферою, тобто
сфера взаємодії живої і неживої матерії. Багато таємничого і загадкового є в історії розвитку
життя на Землі, але незаперечним є те, що людина - частина природи.

Природа є необхідною умовою матеріального життя суспільства, зокрема фізичного і

духовного життя людини, джерелом ресурсів, що використовуються у виробництві,
одночасно вона є і середовищем існування суспільства. Єдність суспільства і природи
обумовлюється процесом матеріального виробництва.

Історія розвитку суспільства є продовженням історії розвитку природи. Єдність історії

природи і суспільства є "вертикальним" зрізом єдності природи і суспільства. Історія
природи виявляє внутрішню суперечливість і роздвоюється на історію не олюдненої, до
суспільної природи та на історію природи, що увійшла в сферу діяльності людини, тобто на
історію олюдненої природи. Разом з тим і історія суспільства не обмежується лише власною
суспільною історією, тобто історією існуючого суспільства, вона охоплює також і шлях
становлення, формування суспільства.
Визначаючи взаємозв'язок людини, суспільства і природи, відзначимо, що вони є не
тотожними, а специфічними частинами матеріального світу. Так, Ф.Енгельс зазначав у
"Діалектиці природи", що зовнішній світ є або природа, або суспільство. Природа і історія є
двома складовими елементами того середовища, в якому ми живемо. Але на відміну від
інших природних істот, людина - не просто природна істота, а людська природна істота,
тобто істота, яка існує для самої себе.

Перебуваючи в тісному взаємозв'язку, природа і суспільство утворюють систему

"суспільство - природа", яка функціонує відтоді, відколи з'явилася людина з властивим ї й
практичним способом ставлення до природи. Система "суспільство - природа" передбачає
пізнання людиною природи, її використання і перетворення. Свою цілісність ця система
могла зберегти при одночасному цілеспрямованому розвитку обох елементів - природи і
суспільства.

У світі все взаємопов'язане. Це видно, якщо уважно придивитись до такого елемента цієї
системи, тис. природа. Протягом тисячоліть розвивається ця складна динамічна система за
своїми законами, охоплюючи кругообіг різноманітних протесів.

Щоб зрозуміти і дослідити матеріальну систему "суспільство - природа", необхідно

враховувати всю сукупність зв'язків, взаємовпливів і взаємовідносин, що утворилися й
існують у географічній оболонці Землі. Її компоненти утворюють єдине й нерозривне ціле і є
особливим явищем природи. Географічна оболонка складається з атмосфери, літосфери,
гідросфери і біосфери. В цій оболонці відбуваються різноманітні процеси з неорганічними і
органічними речовинами; матерія зазнала складної еволюції, внаслідок чого з'явились
різноманітні форми життя, вищою з яких є людське суспільство

68. Взаємовідношення людини і природи. Природні і демографічні чинники

суспільного розвитку.
69. Культура, як спосіб людського існування ( філософський аналіз).
Однозначно сформулювати сутність культури непрос­то. Одні мислителі тлумачать культуру
як цінності духов­ного життя, інші — зводять це поняття лише до явищ літератури,
мистецтва, кіно тощо. Не менш відчутним є спроби трактувати культуру лише як певну
ідеологію, покликану бути тлом для господарювання, чи якісну ха­рактеристику людської
поведінки. Це далеко не повний перелік варіантів тлумачення поняття «культура», що
охоплює надзвичайно багате, різноманітне явище. За під­рахунками американських
культурологів Альфреда Кре-бера і Клайда Клакхона, з 1871 по 1919 рік існувало всьо­го 7
визначень культури, а з 1920 по 1950 рік з'явилося ще 157. Натепер їх налічується понад 500,
що засвідчує багатогранність і надзвичайну складність культури як явища.

Термін «культура» походить від латинського слова «сиііига», що в перекладі означає

«обробіток», «догляд» ґрунту, ефективну сільськогосподарську діяльність, вка­зує як на
перетворюючу активність людини щодо приро­ди, так і на вміння, майстерність, які виявляла
людина у праці. Тобто у змісті цього терміна чітко простежується єдність культури людини
та її діяльності. На відміну від поняття «паїига» (природа), культура означає «створен­ня»,
«позаприродне». Світ культури, її елементи сприй­маються не як результат дій природних
сил, а як надбан­ня зусиль людини, спрямованих на вдосконалення, зміну того, що
безпосередньо дане природою.

Отже, культура охоплює все те, що є «ненатурою», «неприродою». Вона -- надприродний

результат життє­діяльності людини, механізм трансформації її тваринно­го буття в
соціальний стан, набуття власне людських рис, властивостей, ознак. Тотеми, табу, заповіді,
традиції, мо­ральні норми, право і закон є специфічними культурними формами регуляції
пристрастей, бажань і поведінки лю­дей у суспільстві.

Час культури є вічною темою взаємовідносин традицій і новаторства. Кожної історичної

епохи вона вирішувалася по-своєму, охоплюючи весь спектр культурної діяльності.
Простір культури — це світ предметів і процесів «другої», або «штучної природи». Він
цілком є продуктом і сферою людської культуротворчої діяльності. У зв´язку з обширністю
його інколи поділяють на підпростори: — ойкумена — частина природного середовища,
заселена людьми; — історико-культурна сфера — окремі частини ойкумени; — окремі
осередки проживання (від поселень первісних людей до сучасних мегаполісів).

70. Наука як вища форма пізнання. Критерії наукового знання.

Наука - це сфера людської діяльності, основною функцією якої є продукування і
систематизація істинних знань про світ. Наука — це і продуктивна сила, і соціальний
інститут, і діяльність з метою одержання нових знань, і результат цієї діяльності, — тобто
сума (а точніше — система) одержаних теоретичних знань, що становлять собою у своїй
сукупності мислену (ідеальну) картину світу. Основне завдання науки полягає в узагальненні
та систематизації знань окремих учених і наукових колективів. Безпосередньою метою науки
є опис, пояснення й передбачення процесів і явищ дійсності, що становлять собою предмет її
ви в-чення на основі відкриття нею законів природи, суспільства і людського мислення. На
відміну від інших видів діяльності, в яких результат, як правило, буває наперед відомим,
наукова діяльність дає приріст нового знання, і тому її результати часто є непередбаченими.
Саме тому науку розглядають як силу, що революціонізує інші види діяльності людини.
Наукове пізнання суттєво відрізняється від буденного, від віри, від естетичної форми
свідомості тощо. Історично наука виникає із неспеціалізованого знання. Щоб осмислити
поняття науки, важливо виявити її істотні ознаки. Наукове знання передбачає не лише
констатацію фактів та їх опис, але й пояснення фактів, осмислення їх у системі відповідних
понять. Буденне пізнання лише констатує і то, як правило, поверхово, як протікає та чи інша
подія. А наукове пізнання відповідає на питання не тіл ьки як, а й чому воно протікає саме
таким чином. Сутність наукового пізнання полягає в обгрунтованому узагальненні фактів, у
тому, щоб за випадковим виявити необхідне, закономірне, за одиничним — загальне. А
завдяки цьому здійснюється передбачення майбутнього і свідоме його формування. Істотною
ознакою наукового пізнання є його системність, яка грунтується на відповідних засадах.
Кожна наука перебувала настадіїїїформування. Критерієм формування будь-якої науки є
такий: визначення предмета дослідження, продукування понять, що відповідають її
предметові, встановлення фундаментальних законів, які діють у відповідній сфері створення
теорії, здатної пояснити відповідну множину фактів. Наука грунтується на фактах. Під
фактом розуміють все те, що існує чи існувало в минулому. Нагромаджені наукою факти
потребують пояснення, з'ясування їх причин, зв'язків, сутності. Важливим етапом наукового
осмислення фактів є гіпотеза, яка надає пошукам розв'язання відповідної проблеми
осмисленого цілеспрямованого характеру. Нерідко при розв'язанні будь-якої проблеми
формулюються дві чи більше конкуруючих гіпотез. Витримавши конкуренцію з іншими
гіпотезами, припущення за умови його перевірки і підтвердження перетворюється в наукову
гіпотезу.

71. Духовна сфера життя суспільства.

Духовне життя суспільства - це активно-творча діяльність людей — засвоєння та
перетворення світу, яка є у виробництві, зберіганні, розподілі, споживанні духовних
цінностей та ідеального змісту. Духовне життя суспільства зв'язане з задоволенням духовних
потреб, функціонуванням свідомості (суспільної та індивідуальної), стосунками між людьми,
багатоманітними формами їх спілкування. Духовне життя суспільства охоплює не тільки
ідеальні явища, але й суб'єктів духовного життя, які мають певні потреби, інтереси, ідеали, а
також соціальні інститути, що займаються виробництвом. Розподілом та зберіганням
духовних цінностей (клуби, бібліотеки, театри, музеї, навчальні заклади, релігійні та
суспільні організації тощо). Ось чому не можна зводити духовне життя суспільства лише до
функціонування суспільної свідомості. Стан духовного життя визначається усіма його
складовими.

Духовне життя суспільства має і другий аспект. Духовне життя суспільства виступає і як
відносно самостійна сфера суспільного життя. Розподіл праці та соціальна диференціація
суспільства привели до того, що духовна діяльність відокремилася в самостійний вид
виробництва і стала заняттям окремих спільностей людей. Так виникла духовна сфера
суспільного життя - один з рівнів духовного життя суспільства, що зв'язаний з
спеціалізованим духовним виробництвом, спрямованим на задоволення переважно духовних
потреб, з функціонуванням спеціалізованих соціальних інститутів, що професійно зайняті
створенням, зберіганням та поширенням духовних цінностей. Зрозуміло, що і в таких умовах
зберігаються непрофесійна духовна діяльність та стихійна система розподілу, споживання
духовних цінностей.

Отже, духовна сфера - це духовне життя людей, яке цілеспрямовано організується

суспільством. Духовна сфера має певну структуру та включає такі компоненти: духовне
виробництво, духовні потреби, духовне споживання, духовні цінності, суб'єкти духовного
життя і соціальні інститути, що забезпечують його протікання.

72. Суспільна свідомість і самосвідомість. Шляхи формування і розвитку

української національної самосвідомості.
Сусп. свідом. – сукупність ідеальних форм (понять, суджень, поглядів, почуттів, ідей,
уявлень, теорій), які охоплюють і відтворюють суспільне буття, вони вироблені людством у
процесі освоєння природи і соціальної історії.
Випереджаюча роль сусп. свід. проявляється в її соціальній активності. Сусп. свід. існує за
наявності її конкретних носіїв – людина, соц. група, спільності, конкретні особистості, та
інші суб’єкти. Сусп. свід. здатна функціонувати через індивідуальну свідомість. Сусп. і
індивід. свідомість перебувають у діалектичній єдності, за-ня їх джерело-буття людей, в
основі якого лежить практика. Коли ідеї, почуття, що становлять сутність сусп. свід.
оволодівають людьми, стають матеріальною силою, то вони виступають як важлива рушійна
сила всебічного прогресу сус-ва. Теорії, ідеї не обмежуються ідеальним існуванням, а
відображаючи певні інтереси людей, здатні перетворитись у реальність, втілюватись у
практику.
Самосвідомість – здатність людини робити об’єктом розгляду свою власну свідомість. На
рівні самосвід. людина здійснює самооцінку, самоконтроль, проводить аналіз своїх знань,
думок, ідеалів, вчинків. Самосвідомість є обов’язковим елементом свідомості, без неї
людина не могла б зрозуміти себе, визначити місце у світі, вдосконалюватись. В основі
самосвідомості лежить рефлексія – специфічний спосіб мислення, що його можна називати
„подвійним баченням”, тобто це розуміння самого розуміння , сприйняття своїх внутрішніх
станів, знань, уявлень... і відповідно умова конструктивної діяльності свідомості.
Соціальна самосвідомість – процес і результат вироблення відносно стійкої усвідомленої
системи уявлень суб’єкта соц. відносин (політ., дух., економ.) про самого себе в соц.-політ.
Сфері на основі якої суб’єкт цілеспрямовано будує свої соц. взаємовідносини, соц. зв’язок і
соц. дію з інш. суб’єктами і об’єктами соц. життя.
Це усвідомлення себе і соціального життя як самостійного діяча, цілісна оцінка своєї ролі,
мети, інтересів, ідеалів, мотивів, поведінки.
Суб’єктом сусп. свід. виступає окрема особа - інд. сусп. свід., і група, соц. спільність – сусп.
свід. спільнісна, групова, що розуміють як наявність ідеологізованих концепцій, які
стосуються колективного усвідомлення спільністю, групою, властивих їм соц., політ.,
духовн. сприйняття, мислення, характеру, спрямованості дії й відповідно з інтересами і
потребами.

Національна самосвідом. – усвідомлення народом своєї спільності, національної

своєрідності, або якщо мова іде про окрему людину усвідомл. Нею причетності до певного
народу к-ри, мови, усвідомлення свого місця й ролі в світовій цивілізації та права на
національну незалежність. Для української нації характерним є пригнічення самосвідомості.
Недостатня кіл-ть великих міст у період формування нац. к-ри, які б були центрами регіонів,
багатовікова присутність чужої кул-ри – причини пригнічення. Це гнітило творчий потенціал
народу, гасило ініціативу, виснажувало дух сили нації. Відсутність держави перешкоджало
об’єднанню зусиль народу навколо загальнонац. завдань та ідеалів. Народ, який віками був
поневолений, недостатньо усвідомлює себе як національну самостійну єдність, втрачаючи
разом з мовою багато інших ознак національної самобутності. з них не підтверджується
практично.

73. Поняття: людина, індивід, особа, особистість, індивідуальність.

Поняття «людина» означає вид у біологічній класифікації, розумну істоту, що має
принципові відмінності від усіх інших істот.
Поняття «індивід» вживається щодо окремо взятого представника людського роду, якому
властиві неповторні й унікальні природні і соціальні якості, представлені не в усій родовій
повноті та яскравості. Тобто в кожному конкретному індивіді представлені далеко не всі
можливі прояви родових якостей людини. Тому ми не можемо прямо і безпосередньо
переносити всі характеристики роду на індивіда і навпаки.
Поняття «особа» характеризує певні реальні якості людського індивіда. Тому поза індивідом
особи не існує. Але це не означає, що риси індивіда є рисами особи; такі характеристики
індивіда, як зріст, колір волосся, вага, особливості, наприклад форма носу, на особу
переносити не можна.
Якщо людська особа усвідомлює свої якості, свою унікальність, свої вади та переваги, вона
стає людською особистістю — самодіяльною соціальною та інтелектуальною одиницею.
Коли ж це усвідомлення сягає розуміння, що внаслідок унікальності та неповторності
особистості існує дещо таке, що здатна зробити лише вона (бо більше такої особистості
немає, не було й не буде) і прагне це виконати будь-що, людська особистість набуває рис
індивідуальності (див. схему).
Поняття «індивідуальність» може викликати (і викликає) асоціації з індивідуалізмом, і для
таких асоціацій є певні підстави.
Насправді ж, індивідуальність не може сформуватися без самоусвідомлення, без
виокремлення себе з-поміж інших людей, без певної внутрішньої зосередженості. Але це не
означає і не передбачає людської самоізоляції. Навпаки, усвідомлюючи свою незамінність,
індивідуальність, людина усвідомлює і свою цілковиту ідентичність з іншими людьми, адже
зрозуміти свою унікальність можна лише через порівняння з іншими людьми і лише за умови
переконаності у тому, що всі інші люди є люди, але в чомусь — не такі. Мірою
відповідальності людської індивідуальності стає вселюдськість, усвідомлення своїх
життєвих здійснень як загальнолюдських або як здійснень, які щось змінюють у стані
людства в певному змістовому значенні: коли чогось досягає якась окрема індивідуальність,
то це демонструє можливості людства або людини як родової істоти.

74. Питання смерті і безсмертя людини і людства як філософська проблема.

При розгляді життя як філософського явища основним об'єктом дослідження
тут
береться поняття «життя» як такого, що має відношення до смерті та. Цю проблему як
об'єкт дослідження для себе обрали екзистенціалісти. Згідно екзистенціалізму, людина,
вирвавши себе з контексту звичайного, повсякденного життя, повернутися до своєї
істинної сутності може лише у випадку, коли зможе прямо «дивитися смерті у очі», яка
є «кінцем існування взагалі».
Один із засновників філософії екзистенціалізму Карл Ясперс (Німеччина), перш
за все розглядав існування людини. Він багато раз спостерігав за психологічним станом
людей, намагався зрозуміти сенс межі тих, що перебували між життям і смертю.
Намагання зрозуміти ті відчуття, які переносить людина на межі смерті виявляє як
сприймає світ і життя людина, що думає про сенс життя? Саме ці спостереження і
глибокі роздуми над ними допомогли йому виділитися серед численної когорти
провідних філософів ХХ століття.
Формування віри в життя та бажання жити проповідується трьома опозиційними
щодо екзистенціалізму течіями філософії, такими, як прагматизм, марксизм і
персоналізм. У центрі їх міркувань більше стояла не проблема філософського
дослідження смерті, а проблема філософського дослідження ускладнення життя. В
цілому слід зазначити, що питання смерті у філософському сенсі цікавили не тільки
екзистенціалістів. Що може бути краще для людини? На це питання Гомер відповідав:
Краще не народжуватися зовсім і швидше дістатися до воріт пекла і пройти їх.
Демократ у своїх творах «Наука зцілення», «Про те, хто буде після смерті» давав більш
загальний аналіз проблем людського існування (на противагу міфологічного підходу), що
дало йому можливість більш грунтовного аналізу проблеми смерті у давньогрецькій
філософії. Суперечливі думки про наявність потойбічного світу не давали можливості
зробити осмислені висновки про смертність людини взагалі. У діалозі «Федон» Платон
пише, що, згадуючи останню розмову з Сократом напередодні смерті останнього, перед
смертю Сократ оголосив і зізнався в тому, що призначення філософії він насамперед бачить
у підготовці людиною себе до смерті. Для Сократа з його трансцендентальним відчуттям
світу подібний підхід не був випадковим. Сократ викладав проблему смерті в контексті
своєрідної доктрини щастя, Платон же розглядав проблему смерті в рамках свого світогляду.
Інший видатний представник екзистенціалізму, який по праву вважається
засновником атеїстично - філософського напряму - Мартін Гайдеггер у своєму «Листі
про гуманізм» писав про проблеми, серед яких особливо виділяється філософський
аналіз проблеми смерті. Автор пояснює тут феномен смерті, протиставляючи
«справжнє» і «несправжнє» існування людини. Якщо існування «несправжнє», то
приреченість людини смерті їм не сприймається, тут приреченість прихована від нього
Відомо, що Гайдеггер ставив завдання в тому, щоб вивести самосвідомість зі способу
буття самої людини, тобто з його кінцівки, з «екзистенції», Оскільки проблема бути, чи не
бути вічно хвилює цивілізовану. людину. Феноменологічний підхід до людського
існування як вихідного моменту осмислення всього сущого викладається в тому числі в його
творі «Буття і час», (1927).
«Несправжнє» існування віддаляє людину від її власної сутності. Смерть же,
будучи виключно індивідуальним проявом екзистенції, залишає позаду всілякі межі
«неістинного існування». Разом з тим людині і самій іноді вдається подолати
притаманні їй межі буття. У цьому випадку вона переживає екзистенційний страх.
Страх, на думку Гайдеггера, є з філософської точки зору, основний зміст людського
існування. В основі будь-якого страху, в свою чергу, лежить страх смерті. «Страх
відкриває перед людиною перспективи смерті» [2, с. 319-325].
Екзистенціальні відчуття є усвідомленням людиною вартості життя і смерті,
звідси завданням філософа є допомогти звичайній людині подолати страх та
сформувати у неї віру в життя і бажання жити.
В історії філософії були ще філософські школи і напрямки, які визначили своє
ставлення до проблеми смерті, зокрема, серед них слід назвати стоїцизм, певною мірою
заклав основу для підготовки як християнства, так і середньовічної католицької
філософії в цілому. Філософ-стоїк все своє життя готується до смерті. І якщо при цьому він в
обіймах смерті раптом злякається, то тоді ця моральна підготовка буде позбавлена сенсу.
Римський імператор і філософ Марк Аврелій, наприклад, вважав, що нема ніякої
відмінності між життям в три дні або в три людські життя, тобто немає різниці між
довгим життям і коротким [1, с. 67]. Філософ-стоїк закликав людей не боятися смерті,
прагнути до неї, як природно прагнуть всі живі істоти, оскільки і смерть є такою ж
закономірним подією, як і молодість, старість, зростання, народження, випадання зубів,
зростання бороди, посивіння, запліднення, вагітність, народження та інші природні
події. Тому людина, яка розуміється в житті, не повинна відкидати смерть, ненавидіти
її, потрібно підходити до неї без будь-якої зарозумілості, очікувати її як звичайне
природне явище. «Точно так само, як ти чекаєш появи дитини з утроби своєї дружини,
так і твоя душа повинна чекати моменту, коли вона покине твоє тіло. На питання про
те, що таке смерть, слід відповісти, що тут потрібно підходити до неї такої, яка вона є,
тобто визнати, що вона є частка природи, боятися ж природи занадто по-дитячому,
смерть не тільки є справа природи, але і річ, що приносить їй користь »[1, с. 46].
Віра в загробний світ у християнстві (зокрема, у православних звичаях) певною мірою
зменшує страх смерті, замінюючи цей страх боязню майбутнього покарання за земні
гріхи. Такий підхід був розвинений ще Августином Святим, який вважав, що за
допомогою розуму можна довести існування Бога і безсмертність людської душі. Межі
пізнаної істини, на думку Августина, є можливості людського розуму, все, що понад -
це інтуїція, пов'язана з божественним одкровенням. «Будь-яка пізнана істина не може
бути противна вірі» [1, с. 89].
Можна зробити такий загальний висновок, що багато напрямків сучасної
філософії також характеризують смерть з точки зору приреченості та песимізму, в той
же час ігнорують філософський досвід людського існування. Для подолання такого
нігілістичного ставлення необхідний комплексний розгляд проблеми смерті як
біологічного і соціального явища. Тут потрібен гуманістичний підхід, коли за
традицією українці сприймали свою власну неповторну і унікальну сутність, а також
правильно оцінювали своє місце в житті, в бутті взагалі (Г. Сковорода, Т.Шевченко і
т.д). Суперечлива сутність людини складається з усвідомлення неминучості смерті і
бажання залишатися як можна довше живим. Бажання жити – природнє, оскільки це
усвідомлюваний процес, на відміну від смерті, бо маємо ще зрозуміти таємниці потойбічного
життя та так званого «безсмертя душі». У той же час дослідники розуміють, що думки про
безсмертя самі по собі є лише як смутні уявлення. У такому разі постає питання про сенс
такого життя, про погані і хороші вчинки, про моральний обов'язок і т.д. Чи можна
засуджувати аморальні вчинки, неробство, пусту трату часу - адже попереду у такої людини
ціла вічність, коли він переробить всі свої справи і виправиться. Дослідники прийшли до
висновку про те, що про сенс життя може бути лише тоді, коли життя має тимчасові рамки, і
людина постійно думає про те, як треба правильно прожити цей відпущений йому невеликий
часовий проміжок.