1. Поняття світогляду, його специфіка, структура, функції.

Світогляд - це загальна картина світу, більш-менш складна сукупність

образів, понять, уявлень і суджень, завдяки якій людина усвідомлює, що таке світ
і яке місце він займає в цьому світі.
Об'єкт світогляду — світ як цілісність. А предмет світогляду —
відношення "людина - світ"„ Тобто центром уваги світогляду є питання про
співвідношення активної, цілеспрямованої, розумної частини світу (людини) із
світом — як об'єктивно існуючою цілісністю (протилежністю людині).
Співвідношення "ми" (люди) і "він" (світ) можна розглядати як сутність світогляду.
Історія розвитку людини і світу показує, що складність і суперечливість
існування відношення між ними багато в чому залежить від світоглядної культури,
яка також має історичний вимір. Поняттям "історичність світогляду
"охоплюється процес класифікації відношення "людина — світ" відповідно до
абстрактних теоретичних моделей (типів), у яких фіксуються найважливіші
структурні особливості цього відношення. Це означає, що історія світогляду
невіддільна як від самої людини, так і від світу, а отже, й від їх співвідношення.
Людина, кожна по-своєму, творить картину світу. У системно-організованому,
логічному і теоретичному облаштуванні, а також у історією окресленій суспільній
формі світогляд постає як "історичний тип".
Як правило, виділяють такі історичні типи світогляду: міфологічний,
релігійний, науковий і філософський.
Жоден із типів світогляду окремо, ізольовано один від одного, не існує. Вони
природно "переплетені", взаємопроникні, взаємовизначені. Це означає, що у
міфологічному світогляді завжди є елементи релігійності, науковості і
філософічності. А в релігійному — елементи міфологічності, науковості й
філософічності. Науковий світогляд неможливий без елементів міфологічності,
релігійності і філософських підходів. А філософський світогляд пройнятий
елементами міфологічності, релігійності і науковості.
Світогляд виконує дві взаємопов`язані функції: пізнавально-
орієнтаційну (яка забезпечується світоглядними знаннями і оцінками) та
соціально-практичну (яка ґрунтується на світоглядних переконаннях і принципах
діяльності).
Найбільш вивченими історичними типами світогляду є міф, релігія та
філософія.
Перший тип – міфологія. Першим дійшов висновку про те, що міф є стадією
розвитку свідомості, яка відповідає певній історичній добі, французький
культуролог Люсьен Леві-Брюль. Міфологічній формі світогляду притаманні
антропоморфізм, тобто ототожнення природних сил з людськими, одухотворення
їх. Тому усвідомлення факту поділу світу на світ речей та світ антропоморфних
істот означало початок розпаду міфу. Уособлення ж сил природи (символізм)
також є пізньою стадією міфу, що особливо характерно для античної міфології.
Міф є історично першою формою самосвідомості, котра відокремилася від
практики. Тут криються витоки його антропоморфізму. Для міфологічного
світогляду характерним є, по-перше, усвідомлення роду як колективної особи,
переконаної у наявності спільного предка — тотема. За умов тогочасного
суспільства тотемні вірування виявились надзвичайно практичними, через те, що
цементували індивідів у родову цілісність, а отже, були життєвою силою. Власне в
цьому і полягає головне призначення світогляду взагалі. По-друге, міфологічний
світогляд значною мірою обернений у минуле, адже тотемний предок був, до того
ж був як ідеал діяльності. По-третє, оскільки міфологічний світогляд
антропоморфний (=ототожнення природних сил з людськими, одухотворення їх.),
то неминуче формування анімістичної картини буття, тобто одухотворення усього
сущого. Це олюднення природи є наслідком нерозчленованості буття на суб'єкт та
об'єкт, а нероздільність людини і космосу, людини і природи означає, що у
світогляді домінує світовідчуття.
Міф є перше повстання поезії проти прози життя. Міф є мудрість у поетичній
формі юного людства. ВИСНОВОК: Міфологічний тип світогляду характерний для
ранніх стадій суспільного розвитку, природні сили одушевляються, властивості і
риси переносяться на наволишній світ.
Другий тип – релігія. Релігія є більш пізньою та зрілою формою світогляду
людства, а тому і більш дослідженою. В ній буття осягається іншими, ніж у міфі
засобами. В релігійній свідомості вже чітко розділяються суб'єкт і об'єкт, а отже,
долається характерна для міфу неподільність людини й природи і закладються
основи проблематики, яка стане специфічною для філософії. В релігії ідея
відділяється від матерії і навіть протиставляється їй. Світ роздвоюється на
духовний та тілесний, земний і небесний, горний і дольний, природний і
надприродний, до того ж земний починає розглядатися як наслідок надприродного.
Віра і виступає головним способом осягнення буття. Релігію творить народ, він є і
суб'єктом і об'єктом релігійної творчості, яка в історії виступала джерелом
потужних зрушень у суспільстві. В релігії поряд із світовідчуттям добре розвинене
світорозуміння, тобто є релігійна ідея, яка обґрунтовується теологами. Якщо для
міфа головним є обгрунтування зв'язку індивіда з родом, то для релігії —
досягнення єдності з Богом як втіленням святості та абсолютною цінністю.
В цьому полягає позитивне значення релігії, бо чим є життя, коли нема нічого
святого і все піддається нігілістичному запереченню, людині нашого століття добре
відомо. Але й засилля релігійного світогляду становить певну небезпеку.
Третій тип – філософія. Філософія теж є специфічним світоглядом. Певним
способом духовно-практичного освоєння світу. Філософія як світогляд є системою
найбільш загальних поглядів на світ, природу, суспільство, людину, пізнання.
Філософія як світогляд теоретично обґрунтовує свої положення і висновки, основні
принципи соціально-політичної, наукової, моральної, естетичної діяльності
людини, тобто освоює світ як духовно (теоретично), так і практично.
 2. Історичні типи світогляду.
Найбільш вивченими історичними типами світогляду є міф, релігія та
філософія.
Перший тип – міфологія. Першим дійшов висновку про те, що міф є стадією
розвитку свідомості, яка відповідає певній історичній добі, французький
культуролог Люсьен Леві-Брюль. Міфологічній формі світогляду притаманні
антропоморфізм, тобто ототожнення природних сил з людськими, одухотворення
їх. Тому усвідомлення факту поділу світу на світ речей та світ антропоморфних
істот означало початок розпаду міфу. Уособлення ж сил природи (символізм)
також є пізньою стадією міфу, що особливо характерно для античної міфології.
Міф є історично першою формою самосвідомості, котра відокремилася від
практики. Тут криються витоки його антропоморфізму. Для міфологічного
світогляду характерним є, по-перше, усвідомлення роду як колективної особи,
переконаної у наявності спільного предка — тотема. За умов тогочасного
суспільства тотемні вірування виявились надзвичайно практичними, через те, що
цементували індивідів у родову цілісність, а отже, були життєвою силою. Власне в
цьому і полягає головне призначення світогляду взагалі. По-друге, міфологічний
світогляд значною мірою обернений у минуле, адже тотемний предок був, до того
ж був як ідеал діяльності. По-третє, оскільки міфологічний світогляд
антропоморфний (=ототожнення природних сил з людськими, одухотворення їх.),
то неминуче формування анімістичної картини буття, тобто одухотворення усього
сущого. Це олюднення природи є наслідком нерозчленованості буття на суб'єкт та
об'єкт, а нероздільність людини і космосу, людини і природи означає, що у
світогляді домінує світовідчуття.
Міф є перше повстання поезії проти прози життя. Міф є мудрість у поетичній
формі юного людства. ВИСНОВОК: Міфологічний тип світогляду характерний для
ранніх стадій суспільного розвитку, природні сили одушевляються, властивості і
риси переносяться на наволишній світ.
Другий тип – релігія. Релігія є більш пізньою та зрілою формою світогляду
людства, а тому і більш дослідженою. В ній буття осягається іншими, ніж у міфі
засобами. В релігійній свідомості вже чітко розділяються суб'єкт і об'єкт, а отже,
долається характерна для міфу неподільність людини й природи і закладаються
основи проблематики, яка стане специфічною для філософії. В релігії ідея
відділяється від матерії і навіть протиставляється їй. Світ роздвоюється на
духовний та тілесний, земний і небесний, горний і дольний, природний і
надприродний, до того ж земний починає розглядатися як наслідок надприродного.
Віра і виступає головним способом осягнення буття. Релігію творить народ, він є і
суб'єктом і об'єктом релігійної творчості, яка в історії виступала джерелом
потужних зрушень у суспільстві. В релігії поряд із світовідчуттям добре розвинене
світорозуміння, тобто є релігійна ідея, яка обґрунтовується теологами. Якщо для
міфа головним є обгрунтування зв'язку індивіда з родом, то для релігії —
досягнення єдності з Богом як втіленням святості та абсолютною цінністю.
В цьому полягає позитивне значення релігії, бо чим є життя, коли нема нічого
святого і все піддається нігілістичному запереченню, людині нашого століття добре
відомо. Але й засилля релігійного світогляду становить певну небезпеку.
Третій тип – філософія. Філософія теж є специфічним світоглядом. Певним
способом духовно-практичного освоєння світу. Філософія як світогляд є системою
найбільш загальних поглядів на світ, природу, суспільство, людину, пізнання.
Філософія як світогляд теоретично обґрунтовує свої положення і висновки, основні
принципи соціально-політичної, наукової, моральної, естетичної діяльності
людини, тобто освоює світ як духовно (теоретично), так і практично.

3. Філософія як тип світогляду. Предмет і функції філософії.

Особливість. Філософія намагається осмислити світоглядні проблеми. Там, де
міф і релігія звертаються до традиції і віри, філософія звертається до розуму,
інтелекту, намагається дати раціональне обґрунтування проблем. Емпіричні
спостереження, логічні висновки, узагальнення і докази ставить вона на місце
фантастичних вимислів і сліпої віри. Усе і вся піддає вона неупередженому суду
розуму, тільки в ньому бачачи єдину опору. Своєю основною задачею ставить вона
пошук істини, істини неупередженої і безкорисливої.
Предметом філософії є загальні зв'язки в системі "людина - світ". За два з
половиною тисячоліття існування філософії уявлення про її предмет змінювалися.
Можна сказати, що філософи різних епох давали свої відповіді на це питання.
Так, наприклад, для грецького мислителя Сократа філософія була найбільшим з
мистецтв - мистецтвом самопізнання. Учень Сократа Платон вважав філософію
пізнанням істинно існуючого буття, тобто світу ідей, який він протиставляв світу
матерії (небуття) і світу емпіричних речей. Аристотель вважав філософію наукою, що
вивчає першопричини речей, і називав її "пані наук". Для Античності в цілому характерно
розуміння філософії як матері всіх наук. Греки називали філософією все теоретичне
знання і протиставляли її міфу, з одного боку, і буденного думку, з іншого.
В середні віки  філософія перетворилася в "служницю" богослов'я і виконувала
функцію додаткового інструменту в теологічних суперечках. В епоху
Відродження філософія звільняється від релігії і теології, мислителі цього часу, так
само як грецькі філософи, називають філософією будь теоретичне знання. Наступне за
цим Новий час визначило філософію як "науку наук", об'єднавши в цьому понятті не
тільки теоретичне, а й деякі види емпіричного знання. Так, Френсіс Бекон відносить до
сфери філософії природну теологію, природну філософію і вчення про людину, а Рене
Декарт уподібнює філософію дереву, корені якого - метафізика, стовбур - фізика, а гілки
- всі інші науки.

Головні функції філософії.

- Гносеологічна функція філософії складається у вивченні відношення “світ-
людина”. Теорія пізнання розглядається як відношення об'єкта і суб'єкта пізнання,
виявляється зв'язок почуттєвого і раціонального, досліджуються проблеми істини,
формування переконань і інші гносеологічні питання. Філософія розробляючи
загальні, обґрунтовані окремі і загальнонаукові методи пізнання - виконує тим
самим методологічну функцію. Філософія узагальнюючи висновки спеціальних
наук, об’єднуючи їх на основі своїх філософій і методів пізнання - виконує
інтеграційну функцію, розповсюджуючи її і на інші галузі духовної культури,
включаючи політичні, правові, моральні, естетичні, релігійно-атеїстичні форми
суспільної свідомості. Філософська система не тільки висуває й обґрунтовує
теоретичні положення, але й інтерпретує їх, дає оцінку, формує систему цінностей.
У цьому полягає аксеологічна функція філософії. Піддаючи критичної оцінці те, що
не відповідає філософській системі філософія виконує свою критичну функцію.
Спілкування і передачу інформації здійснює комунікативна функція філософії. У
такий спосіб очевидно, що філософія має в даний час чимало значимих функцій,
проте можна виділити з них основні функції філософії:

- Світоглядна функція філософії виявляється в тому, що вона осмислює і

обґрунтовує світоглядні ідеали, накреслює шляхи їх досягнення. У філософії
відбувається пізнання світоглядних проблем, виробляється понятійний
інструментарій для аналізу і порівняння різних світоглядів, для обґрунтування
переваг одного світогляду над іншим. Порівняння, обґрунтування неоднакових
підходів до світу дає здійснюється за допомогою загальних законів мислення, що і
дає можливість виконувати світоглядну функцію.
- Пізнавальна функція. У філософії, як і в науці, досліджують, як одні
висловлення підтверджуються іншими. Але там, де наука роз'єднує (значення має
тільки те, що ставиться в сфері даної науки), філософія об'єднує, для неї не
характерно дистанціювання від якоїсь сфери буття людини. Йде, і ні на мить не
зупиняється процес обміну ідеями між філософією і наукою, що породило
прикордонні між наукою і філософією області знання (філософські питання фізики,
математики, біології, соціології; наприклад, ідея відносності, несамостійності
простору і часу, що спочатку обговорювався у філософії Лейбніцем, Махом, потім
у математику Лобачевским, Пуанкаре, пізніше у фізику Ейнштейном). Але
істотною відмінністю філософського знання від інших є те, що філософія - єдина з
наук пояснює що таке буття, яка його природа, співвідношення матеріального і
духовного в буття.
- Методологічна функція. Вказує на шляхи дослідження, пізнання та
перетворення дійсності. Виробляє загальні принципи і норми пізнавальної
діяльності. Філософія виступає загальною методологією стосовно конкретного,
насамперед, наукового пізнання. Вона висуває вихідні принципи пізнання,
встановлює логічний зв'язок між конкретними методами і формами пізнання
- Аксіологічна функція. Аксіологія – вчення про цінності, філософська теорія
загальнозначущих принципів, які визначають вибір людьми напряму їхньої
діяльності, характер їхніх вчинків. Аксіологічна функція філософії допомагає
людині у визначенні цінностей життя, системи моральних і гуманістичних
принципів та ідеалів, смислу життя. І цінність філософії в цих пошуках полягає не
в тому, що вона має готові відповіді на гострі питання сучасності, а в тому, що,
узагальнюючи практичний, інтелектуальний і духовний досвід людства, як
справжня мудрість поколінь, з одного боку, застерігає, а з іншого – пропонує.
 4. Структура філософії, її розділи.
У структурі філософії як науки виділяються наступні розділи.
Онтологія (від гр. ontos – суще, буття й logos – вчення) – вчення про загальні
закони буття.
Гносеологія (від гр. gnosis – пізнання й logos – вчення) – теорія пізнання.
Теорія пізнання – розділ філософії, що вивчає можливості пізнання світу людиною,
критерії істинності знань.
Філософська антропологія (від гр. anthropos – людина) – система знань про
сутність і існування людини.
Проблеми філософської антропології – життя, смерть, безсмертя, сенс і мета
людського життя.
Соціальна філософія (від лат. societas – суспільство) – галузь філософських
досліджень, основні проблеми якої характер, зміст і спрямованість історичного
процесу, соціальні цінності й соціалізація особистості, роль особистості в історії
тощо.
Філософія за своєю структурою поділяється на:
 теорію пізнання;
 метафізику (онтологію, філософську антропологію, космологію, теологію,
філософію існування);
 логіку (математику, логістику);
 етику;
 філософію права;
 естетику і філософію мистецтва;
 натурфілософію;
 філософію історії і культури;
 соціальну і економічну філософію;
 релігійну філософію;
 психологію.

Філософія включає в себе:

 вчення про загальні принципи буття світобудови (онтологія або
метафізика);
 про сутність і розвиток людського суспільства (соціальна філософія та
філософія історії);
 вчення про людину та її буття в світі (філософська антропологія);
 теорію пізнання;
 проблеми теорії пізнання і творчості;
 етику;
 естетику;
 теорію культури;
 свою власну історію, т. е. історію філософії. Історія філософії являє собою
істотну складову предмета філософії: вона є частина змісту самої
філософії.
 5. Діалектика і метафізика як напрямки філософствування.
Мабуть, другим за важливістю після основного питання філософії є питання
про те, чи знаходиться світ в русі і розвитку або він перебуває в спокої, тобто в
незмінному стані. Це питання виникло давно, разом з появою філософії. Тому
відразу ж почали формуватися і два основні методи його вирішення:
діалектичний і метафізичний.
Діалектика і метафізика - два протилежних методу пізнання.
Метафізичний метод спрямований на створення однозначної, статичної
картини світу. Він характеризується тим, що розглядає речі і явища ізольовано,
зводить різноманіття форм руху до якої-небудь однієї формі, наприклад,
механічної, заперечує суперечливість руху і розвитку.
Діалектичний метод спрямований на створення динамічної картини світу.
Він характеризується тим, що прагне встановити зв'язки між речами і явищами,
виявити якісні своєрідності форм руху, розглядає рух і розвиток як внутрішню
суперечливість. На основі цих філософських методів познаня формуються
протилежні способи мислення - метафізичний і діалектичний.
Діалектика
1.Давньогрецька діалектика
Діалектика як вид філософського мислення з'явилася в давньогрецькій
філософії.
Елеати (Елейська школа) вважали, що ніщо не може бути дійсним без
раціонального пояснення.
Геракліт стверджував, що в світі все перебуває в русі, все тече і змінюється,
все існує і в той же час не існує, знаходиться в постійному процесі появи і
зникнення.
Сократ вважається основоположником суб'єктивної діалектики, тобто
діалектики ідей, понять, що становлять суть людською мислення. Сократ вказував,
що пізнання істини завжди досягається подоланням протиріч. Діалектичний метод
Сократа - це вчення про подолання протиріччя (або кола протиріч), запереченні
протиріччя і недопущення протиріччя.
Платон вважав діалектику чистим, зсередини що розвиваються мисленням.
Аристотель зробив спробу узагальнень найважчих протиріч як базисної
категорії діалектики в цілому.

2.Діалектика І. Канта
Діалектика І. Канта ґрунтується на почутті, розумі. За твердженням Канта,
все в цьому світі підпорядковано розуму, тому що через нього відбувається
пізнання навколишньої дійсності світу. Діалектика Канта покликана відображати
протиріччя не самих речей, а лише протиріччя розумової діяльності, спрямованої
на пізнання цих речей, тим самим стає очевидна суб'єктивність кантовской
діалектики. Саме тому, що в ній відбувається протиставлення змісту знань і їх
логічної форми, предметом діалектики стають самі ці форми.
 3.Діалектика Г. Гегеля
Гегель ототожнює іманентну діалектику нашого мислення з трансцендентним
логосом всього сущого. Діалектичне мислення є власне свідомість сущого або
його свідомість про себе самого, причому поза цим свідомості сущого немає.
(Трансцендентний - той, що лежить поза межами свідомості й пізнання)
(Логос – термін давньогрецької філософії, що вживався у значеннях «слово»,
«сенс», «порядок», «закон», «розум» і розумівся як обєктивна закономірність.)
Гегель стверджує, що розвиток відбувається від абстрактного до конкретного і
має такий механізм: є певна теза, до якого завжди знаходиться антитеза - його
повна протилежність. При взаємодії двох протилежних тез виходить синтез - нове
твердження, яке так само стає тезою, але на іншому рівні розвитку. Даний процес
повторюється постійно, а кожна новостворена теза має все більш високий рівень
розвитку. Відповідно до теорії Гегеля, рушійною силою основного прогресу є
суперечності.

Метафізика
Метафізика – протилежність діалектики
«Метафізика» позначала групу трактатів Аристотеля (384-322 до н. Е.).
Грецька приставка «мета» означає «понад», «над». Термін «метафізика» став
позначати вчення про те, що «понад» фізичної реальності, а саме вчення про
особливу сверхчуттєву реальність, що лежить в основі фізичної, чуттєво-даної
реальності. Ця надчуттєва реальність осягається не досвідом, а за допомогою
умогляду. Згодом багато століть традиція називала «метафізикою» всяке
філософське вчення, що містить умоглядні міркування про сверхчуттєву
реальність.
На думку прихильників метафізичного підходу, всі речі і явища пов'язані один
з одним тільки зовні. Ніякого внутрішнього поділу на суперечливі сторони в речах і
явищах немає і, отже, в них немає не тільки боротьби, а й руху, а тим більше
розвитку. Наприклад, насіння рослини це не що інше як просто рослина в
мініатюрі і в процесі його росту воно якісно не змінюється.
В середні віки метафізика виступала як форма раціонального пізнання, що
співвідносить з сверхразумним пізнанням. Питання про суще перетворлося в
питання «Що є Бог?».
У Новий час метафізика відокремилася від інших наук і розглядалася в якості
методології.
У Канта - метафізика розуміється як апріорне пізнання, у Гегеля - вона
пов'язана з розумом (в той час як розум пов'язаний з діалектикою).

Апостеріорі і апріорі (лат. A posteriori - з наступного і a priori - спочатку) -

філософські терміни, що характеризують знання в залежності від його джерела.
Апостеріорі - це знання, отримане з досвіду за допомогою чуттєвого сприйняття.
Апріорі - знання, с самого початку властиве свідомості, вроджене йому.
 Кант вважав, що наше знання стає достовірним, лише наділяючись в якісь
апріорні форми, властиві свідомості (це, напр., вроджена здатність людини
сприймати предмети в просторі і часі, встановлювати різні зв'язки між ними).
Діалектичний матеріалізм вважає, що всі наші знання носять в кінцевому
рахунку досвідчений характер (тобто є відображенням існуючих поза нами і
діючих на наші органи чуття предметів і явищ), тому будь-яке було апріорне
(вроджене) знання неможливо.

ВИСНОВОК: Діалектика «виправляє» недоліки метафізики, яка не може

впоратися з суперечностями. Однак в процесі розвитку філософського знання
діалектика і метафізика взаємодіють між собою.

Найпростіший приклад діалектичного розвитку: перетворення

посадженого в грунт насіння в рослину, де боротьба двох тенденцій - бути чи не
бути - за-канчівалісь при відповідних сприятливих умовах перемогою життя, але
при цьому зерно переходить в нове якісну освіту - рослина. Діалектику яскраво
видно в розвитку всього живого через взаємодію чоловічого і жіночого начал.

6. Теїзм, пантеїзм, деїзм та атеїзм як світоглядно-методологічні

підходи.
Теїзм (грец. Tbeos - Бог) – релігійний світогляд, в основі якого лежить
розуміння Бога як особи, що створила світ і втручається в його події.
Пантеїзм (грец. Усе і Бог) – філософсько-релігійне вчення, за яким Бог є
безособовим началом, розлитим по всій природі, тотожним з нею або з її
субстанцією.
Деїзм (лат. Deus - Бог) – принцип філософських вчень, які, визнаючи Бога
першопричиною світу, заперечували його втручання в явища природи та в хід
подій.
Атеї́зм (грец. Ἄθεος «заперечення бога; безбожництво») — світогляд, який
характеризується відсутністю віри в існування будь-яких богів, духів, інших
надприродних істот тощо. 
1. Деїзм.
Це релігійно-філософський напрямок визнає буття Бога, але розглядає Його
лише як Творця світу і його законів, повністю виключаючи можливість будь-яких
Одкровень, дій з боку Бога. Бог поза світом. Він трансцендентний (від лат.
Transcendere - виходити за межі чого-небудь), тобто абсолютно непізнаваний для
людини. І ніяке спілкування між людиною і Богом неможливо.
Створений світ, по деістіческому думку, подібний до часовим механізмом,
зробивши який, майстер надав його самому собі. Людина абсолютно автономний,
незалежний від Бога. Для повноцінного життя не потрібно ні молитов, ні
богослужінь, ні таїнств, немає необхідності в будь-якої допомоги Бога, Його
благодаті, бо все це порушувало б свободу людини.
 Так, визнаючи, мабуть, Бога, деїзм повністю відкидає Його необхідність для
людини, ніж відкривається прямий шлях до відкритого богоборства.
2. Пантеїзм
Пантеізм- релігійно-філософське вчення, що ототожнює, по суті, Бога з
космосом (природою, людиною). Бог в пантеїзмі мислиться як якась Особистість,
яка існує Сама по Собі Він повністю іманентний (від лат. Immanens - внутрішньо
властивий чогось) космосу. Людина, по пантеїстичному вченню, є часткою
божества, лише на мить земного життя усвідомлює себе, щоб потім назавжди
розчинитися в нескінченному океані Духа. Пантеїзм, по суті, заперечує не тільки
свободу волі людини, але і реальність то світу, то Бога.
Пантеїзм, як і деїзм, не дає підстав для живих, особистих відносин людини до
Бога, тому релігія в ньому, по суті, стає неможливою. Вона з'являється лише там,
де безособове початок (наприклад, Брахман) втілюється і стає особистим
божеством (наприклад, Крішна).
3. Теїзм
На відміну від пантеїзму, визнає буття особистого Бога і, на відміну від
деїзму, стверджує можливість і необхідність Його одкровення і промислу про світ і
людину. Бог не тільки трансцендентний світу, а й іманентний йому. Визнання
свободи волі людини, а також можливості для нього вступити в спілкування з
Богом - відмітна ознака теїзму.
Однак, залишаючись лише вченням, теїзм не є релігією, яка є перш за все
особлива духовна життя людини, сполучена з молитвою, подвигом і живим
переживанням свій зв'язок Богом.
4. Атеїзм
Це зречення від Бога, заперечення Бога; атеїзм або в принципі заперечує
існування того, що мається на увазі під словом «Бог» (радикальний атеїзм), або
заперечує положення, що Бог, якщо він існує, в якійсь мірі може бути пізнаний
людьми (агностичний атеїзм). Радикальний атеїзм характерний лише для
послідовників сучасного матеріалізму, особливо для марксизму; агностичний
атеїзм був поширений вже серед філософів Стародавньої Греції, де був
представлений деякими досократиков (Демокріт і ін.) і софістами (Протагор,
Горгій), Епікура і його школою, ранніми киниками і скептиками, а в сучасній
думки перш за все позитивізмом.
В обох випадках мова йде про віру, яка не має під собою підстав і доказів.
Тому замість терміна «атеїзм» в новітній час вживається термін «атеїстична віра»,
під яким розуміється лише заперечення віри в Бога.

7. Буття та небуття як принципи філософування.

Ще Аристотель визначив, що "Завдання філософії в пізнанні загального. Її
предмет - перші початку і причини буття". Таким чином, в категорії буття
відображено спільну всім речам властивість бути; існування як у матеріальному,
так і духовному світі.
Оскільки буття може розумітися як єдине, то термін «буття» часто
використовують для позначення світу як цілого.
Категорія буття об'єднує основні ідеї:
❑ Світ є, існує як безмежна і неминуща цілісність.
❑ Буття має складну, різноманітну, багаторівневу структуру.
❑ Природне і духовне, індивіди і суспільство одно існують, хоча і в різних
формах.
❑ Їх різне за формою існування - передумова єдності світу.
❑ Усі явища причинно обумовлені.
❑ Навколишній світ розвивається. Світ має внутрішню причину розвитку,
містить джерело руху в самому собі.

Види буття.
Матеріальне буття - існування тіл, речей, явищ природи і створених
людиною (що володіють протяжністю, масою, об'ємом, щільністю).
Ідеальне буття - це буття духовних явищ.
Об'єктивне буття - те, що існує поза свідомістю людини і незалежно від
нього.
Суб'єктивне буття - те, що існує всередині і завдяки свідомості людини.

Форма буття - це сукупність предметів, існування яких характеризується

особливими властивостями.
Форми буття:
❑ Буття речей або предметного світу.
❑ Буття духовного. Індивідуалізоване духовне – це індивідуальні психічні
явища і процеси. Об'єктивувати духовне - це думки і почуття, виражені в мові і
існуючі за межами індивідуальної свідомості.
❑ Буття людини.
❑ Буття суспільства (буття суспільства як цілого і буття людини в
суспільстві).
Ноуменальне буття (від слів "ноумен" - річ сама по собі) - буття, яке
реально існує незалежно від свідомості того, хто спостерігає егос боку.
Феноменальне буття (від слова "феномен" - явище, дане в досвіді) - буття,
яким його бачить або пізнає сам суб'єкт.

Протилежні поняття - небуття і ніщо. Небуття - відсутність, заперечення

буття, неіснування взагалі, неіснуюча реальність. Ніщо - спосіб існування небуття.
За Демокріту небуття знаходиться серед буття, наповнюючи і пронизуючи його.
 8. Співвідношення філософії, науки і релігії.
Філософія і наука. Філософія є наукою, тому що:
Наука – це систематичне знання, що потребує доказів і перевірки, складається
з положень, які утворюють систему, реалізується принцип доведеності в науці,
висновки науки мають проходити практичну перевірку, філософії притаманні всі
ці ознаки. Філософи намагаються перевіряти свої висновки фактами.
Головна цінність науки – істина, в філософї істині приділяється першочергова
увага.
Будь-яка наука має науковий апарат (методи, теорію і т.д.), філософії він
притаманний. Принцип науковості потребує суворого визначення категорій.
В філософії категорії мають нечіткі, розмиті краї. За допомогою категорій
людина може змінювати своє відношення до світу так як світ вона змінити не
може.
Філософія – особлива наука – проблеми філософії неможливо вирішити, якщо
проблема вирішилась, то це вже вважається проблемою іншої науки, кожне
покоління заново вирішує філософські проблеми.
Філософія і релігія. Релігія стояла біля джерел філософії. Остання виникла
пізніше на досить високому етапі розвитку суспільства, самої людини, як людини,
її теоретичного мислення. Релігія – специфічна форма духовно-практичного
освоєння світу. Спільним для філософії і релігії є, насамперед, те, що вони
представляють собою форми суспільної свідомості. Вони є історичними типами
світогляду, певними способами духовно-практичного освоєння світу; Філософія і
релігія найбільш віддалені від економічного базису суспільства; філософія і релігія
є важливими складовими духовного життя суспільства.
Разом з тим філософія і релігія мають суттєві відмінності:
 предметом філософії є відношення "людина-світ”. Предметом релігії є Бог,
його творіння;
 філософія і релігія мають різну структуру.
 філософія ґрунтується на доведенні. Релігія ґрунтується на вірі;
 філософія є формою пізнання, способом проникнення у сутність явищ.
Релігія є формою, способом інтерпретації (тлумачення) того, що є
 філософія орієнтується, насамперед, на інтелект людини, її розум.

9. Китайська філософія, її основні тексти, школи китайської

філософії.
Особливості старокитайської філософії. Центральною темою
старокитайської філософії є ідея гармонії з природою і загальної взаємозв'язку
людини з космосом. На думку китайських філософів, в основі всього сущого
лежить триєдність Всесвіту, що включає в себе небо, землю і людину. При цьому
вся енергія пронизана енергією «Ци», яка ділиться на два начала - жіноче інь і
чоловіче ян.
 Передумовою для розвитку старокитайської філософії стал панівний релігійно-
міфологічний світогляд. У давнину китайці були впевнені, що все в світі відбувається з
волі Неба, головним управителем якого був Шан-ді - Верховний імператор. У нього в
підпорядкуванні знаходилися численні духи і боги, схожі на птахів, тварин або риб.
До характерних особливостей філософії Стародавнього Китаю слід
віднести:
Культ предків. Китайці вірили, що померлі впливають на долі людей, що
живуть. При цьому їх вплив мало позитивний характер, оскільки в завдання духів
входила щира турбота про живих.
Тісна взаємодія чоловічого і жіночого начала. Згідно давніми віруваннями, в
момент створення всього живого Всесвіт перебувала в стані хаосу. Лише після
народження двох духів Інь і Ян відбулося впорядкування Всесвіту і поділ її на два
єдності - небо і землю. Чоловіче начало ян взяло під заступництво небо, а жіноче
начало інь - землю.
Філософські школи Стародавнього Китаю. Стародавня філософія Китаю
базувалася на кількох навчаннях. Найбільш важливими і значущими в культурі
Стародавнього Китаю стали два напрямки - конфуціанство і даосизм.
- Конфуціанство. Одне з найважливіших напрямків філософії Стародавнього
Китаю, яке не втратило своєї актуальності і до цього дня. Засновником цієї школи
став великий китайський мислитель Конфуцій, який бачив сенс життя в прояві
гуманізму, людинолюбства, благородства, а також в дотриманні ритуалів і правил
поведінки. У центрі його вчення знаходилася людина, його поведінка, моральний і
розумовий розвиток. Конфуціанство також мало свої погляди на державу.
Негативно цей напрям ставився до строгих законів, вважаючи, що вони все одно
будуть порушуватися. Розумне правління може здійснюватися тільки на основі
особистого прикладу.

- Даосизм. Засновником став філософ Лао-Цзи. Дао - це шлях, загальне

початок і загальний кінець. Згідно з ученням Лао-Цзи, всесвіт є джерелом гармонії,
і завдяки цьому кожна жива істота прекрасно тільки в своєму природному стані.
Основна ідея даосизму - це не-діяння. Людина тільки тоді знайде свободу і щастя,
коли буде жити в гармонії з природою, далеко від мирської суєти, відмовившись
від матеріальних цінностей і живучи в простоті.
Також:
Легізм. Засновником вчення вважається китайський мислитель Сюнь-Цзи.
Згідно з його вченням, управління людиною, суспільством і державою можливо
лише на основі тотального порядку і контролю. Лише таким чином можна
припинити в людині її темний початок і визначити правильне існування в соціумі.
Моізм. Школа отримала свою назву на честь учителя Мо-Цзи. В основі моїзма
лежить ідея любові, боргу, взаємної користі і рівності всіх людей. Кожна людина
повинна прагнути не тільки до власного блага: він повинен всіляко допомагати
досягти його своїм ближнім.

10.Індійська філософія, коло її головних проблем, школи та основні

поняття.
Давньоіндійську філософію прийнято ділити на три основних етапи:
- Ведичний - період ортодоксальної філософії індуїзму (XV-VI ст. До н. Е.).
- Епічний - період створення знаменитих епосів «Махабхарата» і «Рамаяна»,
в яких розглядалися глобальні проблеми філософії того часу, вихід на
арену буддизму і джайнізму (VI-II ст. До н. Е.).
- Епоха сутр - період коротких філософських трактатів, в яких описані
окремі проблеми (II ст. До н. Е.-VII ст. Н. Е.).
З давніх часів індійська філософія розвивалася безперервно і закономірно, без
кардинальних змін ідей і точок зору. Всі основні положення описані в Ведах.
Практично вся література, що послідувала за Відами, пов'язана з їх тлумаченням.
Веди були написані на санскриті, і включали в себе чотири частини: Самхіти,
Брахмани, Араньяки і Упанішади.
До основних положень філософії Стародавньої Індії відносять:
 вдосконалення внутрішнього світу людини;
 бажання застерегти від помилок, які в майбутньому можуть стати
причинами страждань;
 щира віра в незмінне моральне будову Всесвіту;
 сприйняття Всесвіту як благодатного поля для моральних вчинків;
 незнання - джерело всіх людських страждань, в той час як знання -
обов'язкова умова порятунку кожного;
 осягнення знань шляхом тривалого свідомого занурення;
 підпорядкування слабкостей і пристрастей розуму, який є єдиним
шляхом до порятунку.

Філософські школи Давньої Індії

У Стародавній Індії філософські школи були поділені на дві великі групи:
ортодоксальні - ті, то розвивалися на основі вчення Вед, і неортодоксальні.
До ортодоксальних школ відносяться:
Ньія - найперша ортодоксальна школа, згідно з якою світ може бути пізнаний
людиною тільки за допомогою його органів почуттів. В основі даної філософської
системи лежить дослідження метафізичних проблем, не чуттєвим, а логічним
шляхом.
Вайшешика - проповідувала вічний кругообіг життя, що складається з
ланцюга численних перетворень і зміни однієї тілесної оболонки на іншу. Це так
звана сансара - колесо вічного перевтілення. Внаслідок реінкарнації душа
знаходиться в постійному русі і пошуку гармонії і ідеалу.
 Йога - філософія практичного характеру, спрямована на пізнання
навколишнього світу і свого місця в ньому. Згідно з положеннями цього навчань,
тільки гармонійна особистість здатна управляти власним тілом за допомогою сили
духу. Головне завдання - повне підпорядкування тіла мозку.
Виникнення неортодоксальних філософських шкіл пов'язане з поклонінням
матеріалізму. В основі лежить лише тіло і його почуття, але ніяк не ефемерна душа.
До неортодоксальних школах Стародавньої Індії відносять:
Джайнізм - вчить тому, що всі істоти, що населяють планету, складаються з
однакових атомів, а тому є рівними перед Всесвіту. Нанесення шкоди живому -
страшний гріх. Досягти просвітлення в джайнизме неймовірно важко. Для цього
потрібно повністю замінити звичну їжу на сонячну енергію, ніколи не відповідати
на зло насильством і не завдавати навіть найменшої шкоди жодній живій істоті.
Головною метою всіх філософських шкіл Стародавньої Індії було
досягнення нірвани - стану повної гармонії із Всесвітом, втрата всіх земних
відчуттів, розчинення в Космосі.
Буддизм - згідно з цим філософського вчення, кінцевою метою життя кожної
людини має бути знищення всіх земних бажань, які незмінно ведуть до страждань.
Найважливіший принцип поведінки особистості - неспричинення шкоди
оточуючим.

11. Досократівська філософія античності, коло її питань,

представники.
У своєму розвитку антична філософія пройшла кілька етапів:
досократівський (7-5 ст. до н.е.), класичний (5-4 ст. до н.е.), елліністичний (4-1
ст. до н.е.), римський (1 в. до н.е. – 5-6 ст. н.е.). Цей розподіл є умовним, але назви
відбивають особливості еволюції античної філософської думки.
Досократівський етап
На даному етапі філософія зароджується в грецьких колоніях на Сході, у
Малій Азії (Милет, Ефес), і на Заході, в Італії (Кротон, Елєя). Філософів обох
напрямків – і східного, і західного – займали питання про буття й устрій світу.
Однак ці два напрямки істотно розійшлися в цих питаннях.
На Сході переважав інтерес до конкретних явищ і процесів, доступних
людському сприйняттю; там велися пошуки матеріального початку світу. На
Заході чуттєве сприйняття відкидалося як оманне; акцентувалося суто
раціональне осмислення світу, вільне від впливу почуттів, що нібито спотворює
істину.
Представники східного напрямку: філософи Мілетської школи (Фалес
(засновник), Анаксимандр, Анаксимен), Геракліт Ефеський. До цього напрямку
примикає й Демокрит, який жив дещо пізніше, але у своїй творчості розвивав ідеї,
характерні для східної досократівської філософії. Західний напрямок
представляють піфагорейство (по імені засновника – Піфагора Самоського) і
Елєйська школа (Парменід (засновник), Зенон Елєйський, Меліс Самоський).
 12.Антропологія: софісти Сократ, кініки.
Антропологія – наука, що вивчає походження людини й еволюцію фізичної
організації людини та її рас.
Філософія Сократа повністю відрізняється від ідеології його попередників.
На відміну від них, Сократ не пропонує міркувати і споглядати, він пропонує діяти
в ім'я благородних цілей. «Жити в ім'я добра» - основна теза Сократа.
Знання мислитель розглядає як загальний фундамент для саморозвитку
особистості. «Пізнай самого себе» - ось основна теза філософа.
Сократ розробляє проблему людини, акцентує увагу на внутрішньому світі,
моральних якостях та можливостях, на душі, в якій бачить певну величину між
світом ідей і світом речей. У центрі уваги Сократа, як і у деяких софістів, - людина.
Але людина розглядалася Сократом тільки як моральна істота. Тому філософія
Сократа – це етичний антропологізм. Сократ закликає пізнати самого себе. Але
пізнати не означає сприйняти вже готову істину. Життя вимагає іншого: пізнавай,
шукай самого себе, випробовуй себе – чи добрий ти, знаючий чи ні. Розглядаючи
людину як саму цінну, першоосновну істоту, Сократ звертається не до людини
взагалі, а до конкретного індивіда.

Антропологічні ідеї отримали розробку в працях кініків. Це одна з

сократических шкіл. Вона була заснована Антисфеном.
Єдиною метою життя для кініків була чеснота. Як і Сократ, вони вчили, що
вона складається в знанні. Але головне значення вони надавали послідовному
проведенню правил в реальному повсякденному житті. На думку кініків, тільки
чеснота має ціну і тільки порок заслуговує того, щоб його уникали. Звідси
презирство до багатства, до розкоші, до слави і честі, до почуттєвого насолоди і
страждання. Вони відкидали будь-яку радість і всяке прикраса життя. Жити
потрібно в простоті, є в міру голоду, ходити в одному плащі.
Антисфен говорив, що мудрецю нічого не потрібно, так як «Все, що
належить іншим, належить і йому». Праця, справедливість вважаються благом. А
також любов, так як тільки «хороша людина» її гідна і «тільки мудрець знає, кого
варто любити».
Кініки вважали, що доброчесності можна навчити, а втратити її неможливо.
Антисфен вважав, що її прояв можна побачити тільки у вчинках, але ніяк не в
словах і кількості знань.
Людина, за вченням кініків, повинна залежати тільки сама від себе. Щастя
людини в автономії його особистості від зовнішнього соціального світу.
Антисфен не визнавав значення держави і демократії. Він вважав, що держави
гинуть, коли не можуть відрізняти хороших людей від поганих. Таким чином,
кініки відкидали суспільні норми і закони, так як вони не збігалися з законами
чесноти.
Розглядаючи проблеми смерті й безсмертя людини, Антисфен критикував
ідею про те, що присвяченого чекає після смерті прилучення до блага. Говорив, що
«безсмертним може бути тільки той, хто провів своє життя благочестиво і
справедливо». І тільки так проживши, людина зробить те, що для нього
найважливіше: «помре щасливим».
 Логіку і фізику кініки відкидають і зосереджуються тільки на етиці. Вони
нехтують і загальною освітою: так, Антисфен стверджував, що той, хто досяг
розсудливості, не повинен вивчати словесність, щоб не збитися з шляху слідом за
іншими. Відкидають вони і геометрію, і музику, і все подібне.

13.Теорія ідей Платона як обґрунтування об'єктивного ідеалізму.

Ідеалізм – загальне позначення філософського напрямку, послідовники якого
розуміють дух, свідомість, мислення, психічне як першооснову дійсності, а
матерію, природу, матеріальні речі розглядають при цьому як похідні від
духовного, від свідомого. Існують дві основні форми ідеалізму: об‘єктивний і
суб‘єктивний.
Об‘єктивний ідеалізм абсолютизує об‘єктивний зміст свідомості,
переважно її раціонально-логічну сторону, відстоює ідею первинності світового
розуму, надлюдської, позасуб‘єктної свідомості. Суб‘єктивний ідеалізм
абсолютизує ті чи інші сторони індивідуально-почуттєвого буття людини,
індивідуальну свідомість, волю, емоції, відчуття тощо. Для суб‘єктивного
ідеаліста світ, дійсність є лише сукупністю почуттів.
Після смерті Сократа однією з чільних фігур серед філософів Стародавньої
Греції стає Платон. Він утворив своє коло учнів, який в подальшому став його
школою під назвою Академія.
В цілому, філософія Платона увібрала в себе основні тези Сократа і Піфагора.
Мислитель став основоположником теорії ідеалізму, Згідно з ученням Платона,
лише світ ідей являє собою справжнє буття, а конкретні речі - це щось середнє між
буттям і небуттям, вони тільки тіні ідей. Платон оголосив світ ідей божественним
царством, в якому до народження людини перебуває його безсмертна душа. Потім
вона потрапляє на грішну землю, де, тимчасово перебуваючи в людському тілі, як
в'язень в темниці, вона згадує про світ ідей. Буття містить в собі протиріччя: воно
єдине і множинне, вічно і минуще, незмінно і мінливе.
Теорія пізнання Платона спирається на його вчення про душу. Платон вважав,
що людина як тілесна істота смертна. Душа ж його безсмертна. Коли людина
вмирає, його душа не гине, а лише звільняється від тілесної оболочки як своєї
темниці і починає вільно подорожувати в піднебесній сфері. Під час цієї подорожі
вона стикається зі світом ідей і споглядає їх. Тому суть процесу пізнання полягає в
пригадування душею ідей, які вона вже споглядала.
Істинне знання дає тільки мислення. Мислення ж - це незалежний від
чуттєвих сприйнять, абсолютно самостійний процес пригадування. Тільки
мислення дає знання ідей. У зв'язку з цим процес пізнання визначається Платоном
як діалектика, тобто мистецтво вести усну мову, мистецтво ставити питання і
відповідати на них, пробуджуючи спогади. Людська душа незалежна від тіла і
безсмертна. Душа складається з трьох частин: розумної, яка створюється самим
творцем, аффективной и вожделеющей, які створюються нижчими богами.
Перемога розумної частини над пристрастями і прагненнями можлива при
відповідному вихованні.
 Філософія Платона справила величезний вплив на весь наступний
розвиток філософського знання і знайшла своє продовження в філософських
поглядах його учня Аристотеля.

14.Філософія Аристотеля. Його фізика, метафізика й основи логіки.

Кульмінацією давньогрецької філософії, її самої чудової віхою, прийнято
вважати праці філософа Аристотеля. Аристотель навчався в Академії Платона і
створив єдиний комплекс з науки, логіки, політики і природознавства.
Аристотеля цікавили як основи світобудови, так і питання сутності людської
особистості. Мислитель також багато праць присвятив мистецтву риторики -
навчав красномовству.

Вчення філософа ділиться на 4 частини:

 теорію - вивчення проблем буття і його граней, походження і сутності
явищ;
 практику - модель державного устрою і діяльність людей;
 поетику - вивчення засобів художнього вираження в літературі;
 логіку - науку про справжній поданні навколишньої дійсності.

У питаннях сутності буття, Аристотель критикував праці свого вчителя,

Платона. Він був противником однозначних теорій про світоустрій, і вважав, що
кожна ідея буде залежати від обстановки в навколишньому світі, а кожна річ
унікальна.

Поняття метафізики
Суть метафізики Аристотеля - критика праць Платона і його концепції про
поділ світу ідей і світу речей. Вчений вважає, що форма і матерія невіддільні одна
від одної. У матерії закладено прагнення втілити в життя ті можливості, які вона
містить в собі.
Рух. У процесі руху, прості речі перетворюються у все більш і більш складні.
Поступово, вони наближаються до досконалості і до свого першоджерела - Богу.
Відповідно до цієї концепції, Бог - це чисте мислення, яке не має вираження в
речовій формі. Надалі, мислення просто не може розвиватися - воно досягло
досконалості, але Бог не існує окремо від матеріального світу.

Аристотель про фізику

На думку вченого, матерія виникає, зникає і змінюється за законами руху, яке
представляє собою безсмертну життя природи в часі і просторі. Метою руху є
поступове розширення меж впливу форми над матерією, і вдосконалення життя.

Вчений виділяє 4 основних речовини, з яких складається Всесвіт - вогонь,

повітря, вода і земля.

Аристотель чітко розмежовує напрямки руху: вгору (до кордону світу) і вниз
(до центру Всесвіту). Обумовлено це тим, що одні предмети (вода, земля) мають
важку вагу, а інші (вогонь і повітря) легкі; з цього випливає, що кожна зі стихій
рухається по-своєму: повітря і вогонь прагнуть вгору, а вода і земля - вниз.

Всесвіт, згідно філософської думки, має форму кулі. Всередині неї по чітко
позначеним колах рухаються небесні тіла, які теж мають кулясту форму. Кордон
Всесвіту - це небо, яке є жива істота.

Що таке душа
Аристотель вважав, що кожен живий організм має щось, керівне їм - душу.
Вони є не тільки у людей, але і у рослин, тварин. Це те, що відрізняє живе від
мертвого.
Душа і тіло не існують одне без одного, тому, неможливо вивчати одне і інше
окремо.
Мислитель відрізняє душі рослин і тварин від людської. Человеческая- частка
божественного розуму, має більш піднесені функції, ніж відповідальність за
травлення, розмноження, пересування і відчуття.

Філософ про природу

Аристотель вважав, що матерія завжди буде прагнути до більш досконалого
стану. Так, предмети неорганічного світу поступово стають органічними; рослини
в процесі еволюції перетворюються в предмети тваринного світу. Все в природі
являє собою частинки єдиного цілого.
Поступово, життя організмів стає все яскравіше і яскравіше, і досягає свого
піку, втілившись в людині.

Аристотель про етику

Давньогрецький філософ казав про те, що суть чесноти полягає не в знанні
того, що є добро і зло, тому що, наявність знання не здатне утримати людину від
скоєння поганих вчинків. Треба свідомо тренувати в собі волю до здійснення
добрих вчинків.
Добро - це переважання розуму над людськими бажаннями і пристрастями.
Поведінка людини можна назвати етичним, лише тоді, коли він знаходить
компроміс між своїми бажаннями і тим, як потрібно вчинити, згідно морально-
етичним нормам. Не завжди людина хоче вчинити правильно. Але зусиллям волі
він повинен контролювати свої дії. Поступово морально і справедливо, ми
відчуваємо почуття задоволення собою.
Моральність нерозривно повинна бути пов'язана з державністю і політикою.

Аристотель про політику

Найвищою метою моральної діяльності людини є створення держави.
Відповідно до цієї ідеї, осередком суспільства і державності є окрема сім'я.
Подружжя складаються між собою в союзі, який заснований на моральності.
Керує ним чоловік, але жінка в сім'ї теж має свободу в своїх діях. Чоловік повинен
більшою мірою мати владу над дітьми, ніж над своєю дружиною.
 15.Елліністично-римська філософія: стоїцизм, епікуреїзм,
скептицизм, неоплатонізм.
У цей період античний світ вступає в період поступово наростаючої кризи
рабовласницького суспільства. Настрої відчаю і песимізму стають пануючими у
світосприйнятті епохи еллінізму. На передній план елліністичної філософії
виходить особистість. Переважаючою проблематикою є морально-етична.
Мислителі епохи еллінізму головну увагу приділяли питанням етики. Якщо
раніше вищим благом для людини вважалось знання, то тепер- щастя. На перший
план вийшли:
-ідеї особистої автономії, незалежності людини від зовнішніх обставин
(стоїцизм),
-рішуче заперечення всяких культурних обмежень в ім'я індивідуальної
свободи (кінічна школа, або кініки),
-сумнів у всіх колишніх досягненнях філософії, проголошення
неможливості точного знання про світ (скептицизм).

1. Стоїцизм
Стоїцизм – одна із найвпливовіших філософських систем античности. Стоїки
пропонували підпорядкувати життя людини вимогам універсального космічного
закону. Лише тоді можливо знайти гармонію як із зовнішнім світом, так і з самим
собою. У переносному значенні назва вчення ототожнюється із твердістю духу та
мужністю у випробовуваннях.
Родоначальником філософії стоїцизму прийнято вважати Зенона Кітійського.
Згідно вчення стоїків світ є живою й мислячою істотою, яка являє собою сферичне
тіло, що перебуває у нескінченній порожнечі. Весь світ пронизує божественний
логос, котрий є загальним законом, що керує його розвитком. Кожен цикл
завершується займанням – все перетворюється на вогонь, а на початку нового
циклу логос породжує чотири першооснови світу: вогонь, воду, повітря і землю.
Логос у стоїків – це «творець Всесвіту». Таким чином, долю вони ототожнювали з
логосом. 
Людина нерозривно пов’язана зі світом, а значить – і з природою та з логосом-
богом. А всі її проблеми й невдачі – від того, що вона відокремлюється від
божественного світу. Як вчив Зенон, «Мета людини – жити у злагоді з природою»,
Тільки людина, яка досягла стану мудреця, здатна злитися з логосом – стати
носієм божественного, – вважали стоїки. Головну ж перешкоду цьому вони
вбачали у пристрастях. За Зеноном, пристрасть – це є нерозумний рух душі, що
суперечить природі. Стоїки виділяли чотири типи пристрастей: це скорбота,
страх, бажання й насолода.
Пристрастям стоїки протиставляли чесноти, яких згідно їхнього вчення є три:
це радість, обережність і воля. «Радість – це стан, протилежний насолоді, який
являє собою розумне збудження (наприклад, веселість або благодушність),
обережність – це протилежність страху, що означає розумне ухилення (мудрий є не
лякливим, але обережним), воля ж – антипод бажання, розумне збудження (до волі
відносяться доброзичливість, добросердя, приязнь).

2. Епікуреїзм
 З точки зору епікурейців матеріальний речовинний світ складається з
атомів, що рухаються хаотично. Людська душа також складається з атомів.
Оскільки в основі світу лежать невмирущі атоми, то смерті не існує. В цілому сенс
життя людини зводиться до отримання максимум насолод. Виходячи з такого
розуміння світобудови, то людям потрібно позбутися життєвих страхів, задля
досягнення атараксії - душевної незворушності.
3. Скептицизм
Скептицизм піддавав сумніву можливість достовірного пізнання світу й
існування надійного критерію істини. Він часто був як критично-недовірливе
ставлення до всього.

Згідно з скептицизмои кожній тезі можна протиставити антитезу. І

скептики рекомендують утримуватися від категоричних суджень. Сумнів і
утримання від суджень не одне й те саме. Якщо в стані сумніву розум не знає, що
вибирати, то у стані утримання від суджень розум знає, що нічого не слід вибирати.
Наслідком сумніву чи відсутності знання є розгубленість, почуття жалю і
невдоволення, а наслідком утримання від суджень - спокій, незворушність,
цілковита внутрішня вдоволеність.

Тверждення про залежність щастя людини від успіхів пізнання скептики

вважають неправдивою. Це твердження вони аргументували тим, що філософи не
дуже близькі до істини. А якби навіть вдалося знайти її, то це, вважали скептики,
не тільки не наблизило б людей до щастя, а навіть віддалило б. Істина є чимось
усезагальним, що виходить за межі індивіда і загрожує його підкорити. А той, хто
не має судження про те, що добре чи погане, і не уникає його, і не гониться за ним,
залишається незворушним.

4. Неоплатонізм
Неоплатонізм - ідеалістичний напрям, що з'єднує і систематизує елементи
філософії Платона, Аристотеля та східної філософії. Представник ідей
неоплатонізму є Плотін. Ідеалістична теорія ідей Платона в неоплатонізмі – це
вченя про еманацію (випромінювання) матеріального світу з духовного
першоджерела. Основні творці неоплатонізму: Плотін, Порфирій, Ямвліх, Прокл.
Неоплатонізм - вчення про первинність світу ідей і вторинність
матеріального світу. Це щось схоже з містицизмом. Концепція виникнення і
розвитку світу в неоплатоніків дуже складна. Його творцем є надчуттєве
абстрактне Єдине, яке шляхом еманації (витіканням) виділяє з себе світовий
розум (світ ідей), світову (божественну) Душу і чуттєвий матеріальний світ.
Індивідуальна (земна) душа, яка "охоплена" небуттям (матерією, тілом), є
часткою світової Душі. Вони взаємопов'язані. Земна душа прагне бути
максимально подібною до світової. Гармонія між ними визначається вчинками і
діяльністю людини. Чим більше людина керується принципами добра, тим
ближчою вона стає до божественної Душі. Тому сенс життя людини -
повсякденне духовне самовдосконалення, отже, душа, за неоплатонізмом, повинна
весь час очищатися від всього земного. Очищення досягається відмовою від земних
потреб та інтересів, постійними роздумами про найвищі Божі істини. Вершиною
очищення є стан трансу, коли душа людини зливається зі світовою Душею.
 16.Ідейні та хронологічні межі Середньовічної філософії.
Якщо грецька філософія виникла на ґрунті античного рабовласницького
суспільства, то філософія Середньовіччя належить до епохи феодалізму (V–XV
ст.).
Особливості філософії Середньовіччя. На відміну від грецької філософії, яка
була пов'язана з язичницьким багатобожжям (політеїзмом), філософська думка
середніх віків ґрунтується на вірі в єдиного бога (монотеїзм).
Середньовічне мислення за своєю суттю є теоцентричне: реальністю, яка
визначає все суще, є не природа, а Бог. Світогляд у середньовічній філософії має
назву креаціонізму від латинського слова «creatio», що означає творити.
1.Вчення про буття. Згідно з християнським догматом. Бог створив світ із
нічого, створив актом своєї волі, внаслідок своєї всемогутності. У середньовічній
філософії дійсним буттям може бути лише Бог. Він вічний, незмінний, ні від чого
не залежить і є джерелом усього сущого. На відміну від Бога, створений світ не має
такої самостійності, тому що існує не завдяки собі, а завдяки Богові. Звідси
мінливість світу, його плинність і несамостійність.
2.Проблема пізнання. Християнський бог недоступний для пізнання, але він
розкриває себе людині, і його відкриття є в священних текстах Біблії, тлумачення
яких і є основним шляхом пізнання. Отже, знання про створений світ можна
одержати тільки надприродним шляхом, і ключем до такого пізнання є віра.
3.Проблема людини. На питання, що таке людина, середньовічні філософи
давали різні відповіді: одна з них — це біблійне визначення сутності людини як
«образу і подоби» Божої. Існували й інші визначення: людина — це розумна
тварина. Виходячи з цього, філософи Середньовіччя ставили таке запитання: яке
начало переважає в людині — розумне чи тваринне? Головною особливістю у
вирішенні цього питання є подвійна оцінка людини.
З одного боку, людина створена за «образом і подобою» Божою і є царем
природи. А цареві необхідні дві речі: по-перше, свобода та незалежність від
зовнішнього впливу; по-друге, щоб було над ким царювати. І Бог наділяє людину
розумом, незалежною волею і здатністю міркувати та розрізняти добро і зло. Це і є
сутність людини, образ Божий в ній. А для того, щоб людина була царем у світі, що
складається з тілесних речей та істот, Бог дає їй тіло і душу як ознаку зв'язку з
природою, над якою він царює.
Як бачимо, в середньовічній філософії людина не є органічною часткою
космосу. Вона начебто вирвана з космічного природного життя і поставлена над
ним. Вона вища від космосу і повинна бути царем природи, але через своє
гріхопадіння, яке властиве їй, людина не володіє собою і повністю залежить від
милосердя Бога.

Періоди середньовічної філософії:

 Зародження і розвиток християнської філософії (апологетики і патристики) в
умовах античності (ІІІ-V ст.)

 Ранній період європейської схоластики (VІ – ІХ ст.)

 Розквіт схоластичної філософії (ІХ – ХІІІ ст.)

 Пізня схоластика (ХІІІ – ХІV ст.)

 17.Апологетика, патристика, схоластика та містика як напрямки
філософії Середньовіччя.
Починається середньовічна філософія періодом так званої «апологетики» (від
грец. «апологія» —захист), представники якої виступали з обґрунтуванням і
захистом християнства проти античної філософії. Завершується ж період
становлення і утвердження середньовічної християнської філософії так званою
«патристикою» (лат. «патер» — отець), періодом формування
найавторитетнішими християнськими мислителями — «отцями церкви» —
вихідних принципів середньовічної християнсько-філософської думки.
1. Апологетика
Одним з найважливіших питань апологетики було питання про ставлення
до античної філософії, до античної мудрості. І апологети (патристи) поділялися
на тих, що ставляться до античності позитивно (Юстин Мученик, Афінагор,
Климент Олександрійський) і тих, що ставляться негативно (Татіян, Тертулліан,
Арнобій).
Першим представником став Квін Тертулліан (бл.160-220 рр.). Він
проголосив думку про несумісність філософії і християнського віровчення, розуму,
знання і віри. Тертулліану належить ідея віри в абсурдне, як справжню основу
буття - “Вірую - бо це абсурдне”. Ця теза набула певного сенсу у ситуації, коли
рабовласницьке суспільство зайшло в тупик в свому розвитку, стояло на грані
розвалу і кризи.
Антична свідомість базвалася на тому, що вважала абсурдними догми
християнської релігії: створення світу за сім днів, непорочне зачаття, полюби
ворога як себе самого. Тому, віра в “абсурдність” - це заперечення античного
світогляду, пропаганда християнського.

2.Патристика
Першою спробою обгрунтування християнства була патристика (лат. раter -
отець). Проповідник і засновник Аврелій Августин, якого нарекли Блаженним.
Августин вважав, що філософія поза богослов'ям - ніщо. Бог наперед визначає
долю людини. Людська воля - зброя волі Бога.
Розглядаючи людську історію, Аврелій Августин стверджував, що вона має
певну спрямованість: йде від виникнення до кінця; час не вічний, бо до створення
світу його не існувало. Світ також розглядався як беззупинне творення богом, що
дістало назву креаціонізму (від лат. - творити). Прагнення до щастя - це основний
зміст людського життя. Однак щастя - це пізнання людиною Бога і любов до нього.
В проблемі стосунків людини і Бога Августина найбільше цікавило питання
про гріховість людини перед Богом, причини і наслідки гріха Адама і Єви. Зло на
світі - це не помилка творця, не його творіння. Зло - це вільний вибір людини,
протиставлення людської волі божественній. Джерело зла - свавілля людини.
Вивчаючи і розглядаючи людину, Августин висуває на перший план
свідомість. Людина має внутрішню душу, яка залежить від пам`яті (без якої не
може бути єдності особи), волі (що пов`язана з первинними мотивами дій) і
розуміння.
 Отже, християнська патристика вперше докладно розробила ідейні (а не
догматичні) засади нового, християнського світобачення, використовуючи, чи
заперечуючи досягнення античної філософії.

3. Схоластика
Схоластика (від лат. «схоле» - школа, навчання) – особливий тип
філософування, підкорений теології і орієнтований на формально-логічне
обґрунтування основних догматів християнського віровчення. Схоласти розробили
техніку логічного міркування, спираючись на логіку Арістотеля, тоді як
патристика орієнтувалась на філософію Платона. Арістотель стає провідним
авторитетом католицької церкви, а основні положення його творів (узгоджені
Фомою Аквінським з християнством) були практично перетворені у догми
католицької віри.
Центральною проблемою схоластичної філософії стає проблема
співвідношення віри і розуму. Схоластику особливо цікавила проблема
виправдання християнських догматів засобами людського розуму.

4. Містика
Відмінність між схоластикою і містикою полягала в різному ставленні до
можливостей людського розуму в питаннях богопізнання:

18.

Філософія доби Відродження.

XV-XVI ст. в історії прийнято називати епохою Відродження, Ренесансу
(фр. renaissance - відродження). Це означення стосується періоду, який є
посередньою ланкою між схоластикою і науково-філософським мисленням Нового
часу. Епоха відродження беззастережно розцінюється як найвищий зліт у розвитку
мистецтва, особливо живопису і поезії. Нова картина світу починає складатися з
нового розуміння людини. У тлумаченні людини світоглядні відкриття мистецтва
не менш значимі, ніж теоретичні побудови науки і філософії.
Загальні риси філософської думки епохи Відродження:
• гуманізм та антропоцентризм (людина – найвища цінність; думка
спрямована на осягнення сутності людини в її взаємовідносинах зі світом);
• пантеїзм (від грец. – бог скрізь) – ототожнення Бога та природи (це
принципово інше у порівнянні з традиційним осмисленням поняття Бога);
• натуралізм (зародження основ наукового природознавства);
 • антисхоластична спрямованість (орієнтація пізнання на досвід, а не на
відповідність церковним догмам);
• ставлення до античної культури як до ідеалу (вивчення античної
філософії та мистецтва). Епоху Відродження прийнято поділяти на два періоди –
гуманізм (сер. XIV – сер. XV ст.), до якого відноситься творчість Данте, Ф.
Петрарки, Л. Валла, М. Кузанського, та натурфілософію, до якого відноситься
творчість М. Коперника, Дж. Бруно, Й. Кеплера, Л. да Вінчі, Г. Галілея

Відродження несе в собі риси, які споріднюють його як з середньовіччям, так і

з Новим часом. Відродження, повертаючи античну культуру, не відкидає вихідних
положень християнського світобачення, а лише змінює в ньому акценти (іноді
досить радикально).
В світобаченні епохи виділяються такі акценти:
 природа і земне життя людини мають реальну цінність;
 світ і природа являють собою єдине, до тоого ж розумне творіння бога;
 найвище творіння бога - людина;
 людина здатна осягти процес творіння, наслідуючи Творця, навіть
змагатися з Богом у творчому генії.

До Відродження відносять приблизно чотири століття, хронологічно —

від другої поло- вини ХIII до початку ХVII сторіч.
У розвитку філософії епохи Відродження можна виділити три найбільш
вагомі періоди:
1.Гуманістичний антропоцентризм – середина XIV – XV ст.
2.Платонічний - середина XV – перша третина XVI ст.
3.Натурфілософський – друга половина XVI – початок XVII ст.

19.Гуманізм та натурфілософія доби Відродження.

1. Гуманістичний характер світогляду епохи Відродження проявляється в
розумінні людини як вільної істоти. Бог, на думку мислителів того часу,
створивши світ і людину, дав їй свободу волі, і тепер вона повинна діяти сама,
визначати свою долю та відвойовувати своє місце у світі. Філософія цієї епохи
орієнтує людину не на божественну «благодать», а на власні сили. Звідси -
оптимізм, віра в свої безмежні можливості.
• Гуманізм — погляд, згідно з яким визначається цінність людини як
особистості, її права на свободу, щастя і розвиток. Ідеологія гуманізму є
найвищим досягненням філософської думки Ренесансу і надалі стане найбільш
суттєвою характеристикою кожної філософської системи.

2. Філософія епохи Відродження сприймається насамперед як

натурфілософія (філософія природи).
Натурфілософія (лат. natura - природа і філософія) – філософія природи,
умоглядне тлумачення природи, яке розглядається в її цілісності. Натурфілософія
є історично ранньою формою філософії.
Як наслідок зв'язку з середньовічною філософією центральною для неї
залишається трактування питання про взаємовідношення Бога і світу. Однак,
характерною рисою є антисхоластична, антиарістотелівська спрямованість.
Проголошена філософами свобода думки - трактування понять матерії, форми,
руху, часу, простору і в кінцевому результаті веде до принципового
переосмислення місця і ролі божественного начала.
Взаємовідношення Бога і світу втрачає схоластичний характер, на зміну
теїзму приходить пантеїзм («Бог у всьому»), відбувається певне повернення до
ідей платонізму і неоплатонізму. Нове народжується і зріє, проте попереднє багато
в чому бачиться непорушним. Отже, новий зміс втілюється у старі форми.

20.Реформація та соціально-філософські погляди доби Відродження.

Поряд із філософськими вченнями епохи Відродження, істотний внесок у
зміну філософського мислення внесли ідеї Реформації (XVI ст.), яка поставила у
центр дослідження проблему людини, розуміння її місця у світі, змісту життя, а
найголовніше - людської свободи. I, хоча поняття «свободи» виникло давно та
вважалося іманентно притаманним кожній людині й розумілося як можливість
певної поведінки людини, не забороненої законом, поняття «свободи совісті» було
введене у науковий вжиток досить пізно такими мислителями, як М. Лютер, Дж.
Локк, Ф. Вольтер.
Одним із найяскравіших представників Реформації був Мартін Лютер (1483
1546 рр.). Він не був філософом, проте у своїй теології відстоював ідеї, які
відображають зміни у філософській думці. Він найпершим обгрунтував ідею
свободи совісті, одночасно протиставляючи її свободі волі. Мислитель
наголошував, що жодна людина не може чогось робити з власної волі, не
залишивши свободу совісті в собі.
М. Лютер вказував, що совість має здатність розсуджувати, яка робить
людину причетною до Бога і, водночас, свідчить про її богозалишеність. У своєму
реформаторському творі «Про свободу християнина» він обгрунтовував принцип
свободи релігії як всезагальний принцип правосвідомості, свобода совісті ж
зводилася до особистісного процесу.
На його думку, кожен закон, під владу якого підпадає совість людини, не
просто зазіхає на права Бога, але і творить нерозумну справу, оскільки нікого не
можна примусити вірити. Під свободою релігії М. Лютер називав найголовніший
та найперший принцип правосвідомості. З релігійно-морального погляду
мислитель обгрунтовував також права та обов'язки кожного члена суспільства,
вбачаючи в них порятунок свого вчення силою лише однієї віри. Все повсякденне
життя людини базується на виконанні свого обов'язку перед Богом. Кожна особа
повинна домагатися дій, що беруть свій початок зі спокути провини перед Богом.
Уявлення М. Лютера про свободу совісті зводилося до того, що право вірити
за своєю совістю означало право на спосіб життя, який би диктувався вірою і
обирався відповідно до неї. Всі філософського-правові постулати мислителя
грунтувалися на тому, що, по-перше, свобода віри за совістю вважалася
універсальним правом, яке було рівним для всіх; по-друге, свобода совісті вклю-
чала в себе свободу слова, преси та зборів; по-третє, кожне право людини повинно
реалізовуватися в непокорі владі держави, яка була спрямована на обмеження
свободи сові-сті.
У тезах і наступних роботах М. Лютера містяться філософське, правове і
богословське обгрунтування принципів свободи совісті і свободи віросповідання.
Відомий вислів Лютера про свободу совісті: «У справах совісті Бог хоче бути
один, і тільки Його слово може тут панувати». Одночасно реформатор
підкреслював, що віруючий повинен неухильно виконувати свої громадянські
обов'язки, бути законослухняною людиною.

Продовжуючи висвітлювати дане питання, варто згадати також філософсько-

правові погляди лідера плебейського угруповання Томаса Мюнцера (1490-1525
pp.), який ставив вимогу рівності всіх перед Богом, звертав увагу на те, що людина
повинна мати свободу вибору ставлення до релігії. Погляди Т. Мюнцера та М.
Лютера на розуміння поняття свободи совісті відрізнялися дуже суттєво, адже
відображали різні соціальні ідеали та інтер- еси, неоднакове ставлення до свободи
совісті народних мас та буржуазії. Вони пов'язували боротьбу за свободу релігійної
совісті з боротьбою за соціальні перетворення. Т. Мюнцер пов'язував вимоги
свободи совісті, вільного сповідання релігії зі свободою підприємництва, жадаючи
рівності всіх перед Богом і навіть всіх на землі.
Становлення уявлень про свободу совісті в епоху Ре- формації
характеризувалося позбавленням від релігійного та містичного змісту. Філософи-
мислителі зводили понят- тя свободи совісті до свободи релігійної совісті, що пояс-
нювалося пануванням релігійного світогляду.

21.Наукова революція ХVII ст., та її вплив на формування

філософської думки.
Під впливом революційних перетворень відбуваються радикальні зміни в
економіці, політиці, соціальних відносинах, свідомості людей. Мануфактурне
виробництво, швидке зростання світової торгівлі, мореплавання, інтереси
військової справи і т.д. багато в чому визначили основний вектор розвитку науки.
Все більше проявляється потреба в наукових дослідженнях, що мають прикладне,
практичне значення: заповзятливий купець і допитливий вчений уособлюють ідеал
людини.
Правлячі кола передових європейських держав надають заступництво вченим
і підтримку науково-дослідницької діяльності. Утворюється академії наук,
наукових товариств і т.д.
У науці XVII століття поряд з дослідно-експериментальними дослідженнями,
активно розвиваються математика, що призводить до появи алгебри, створення
обчислень, геометрії. Ці напрями наукових досліджень виникли ще в епоху
Відродження, однак в новий час вони об'єднуються в одному експериментально-
математичний метод пізнання.

Провідною галуззю знання стає механіка - наука про рух тіл, яка зіграла
величезну методологічне значення в формуванні філософсько-світоглядних
поглядів XVII століття.
Зв'язок філософії з наукою не була опосередкована тільки через різні форми
природознавства. Значною залишалася роль релігійного світогляду. Крім того,
обмеженість механістичного світогляду нерідко змушувала передових мислителів
звертатися до божественного всемогутності, «первотолчков», «світового розуму» і
т.д., що характерно для наукової творчості Г. Галілея, Р. Декарта, І. Ньютона, Т.
Гоббса і багатьох інших.
 В силу цього співвідношення матеріалізму і ідеалізму, теїзму і атеїзму в той
період не носило характеру жорсткої взаємовиключної альтернативи «або ... або».
«Двостороннє» бачення проблеми. Філософські погляди з гіпотезою про існування
трансцендентної, внеприродной особистості отримали назву - деїзм. Як і в епоху
Відродження, великого поширення мала концепція «двох істин» - «божественної» і
«природного».
У розглянутий період з новою силою розгорнулася полеміка про те, що є
основою справжнього знання - розум або досвід. У новий час ці два напрямки
приймають форму емпіризму і раціоналізму.
Таким чином, в XVII ст. в Європі з'являється нова філософія, яка
спирається на ідеї самоцінності розуму, з одного боку, і усвідомлення
важливості целенаправпенного експериментально-дослідного вивчення світу -
з іншого.

22.Філософія емпіризму та сенсуалізму. Ф. Бекон, Д. Локк, Т. Гоббс.

Емпіризм – напрям в теорії пізнання, що визнає чуттєвий досвід за
початкове знання та вважає, що зміст знання може розумітись як опис цього
досвіду, або зводитись до нього.
Сенсуалізм (лат. sensualis - чуттєвий, від sensus - почуття, відчуття) -
напрям у теорії пізнання, який визнає відчуття єдиним джерелом знань.
Протилежний раціоналізмові.
Ф. Бекон
Найбільш чітко і послідовно дух епохи виразив Фре́нсіс Бе́кон (1561-1626) -
англійський політик, державний діяч, учений та філософ. На противагу до
античних і середньовічних цінностей, Ф. Бекон стверджує нову цінність науки.
Наука не може бути ціллю сама по собі, знанням заради знання, мудрістю
заради мудрості. Кінцева мета науки - винахід і відкриття. Ціль винахідництва
- людська користь, задоволення потреб і поліпшення життя людей,
примноження влади людини над природою. Ф. Бекон хотів одним ударом
розв'язати цю проблему співвідношення істини та користі- що в дійсному світі
найбільш корисне, те в знаннях найбільш істинне.
Таким чином, тільки істинне знання дає людям реальну могутність і
забезпечує їхню здатність змінювати світ - два людських прагнення - знаходять тут
свою оптимальну рівновагу. Звідси і його знаменита формула: «знання - це сила».
В цьому полягає керівна ідея всієї беконівської філософії - це «філософія
індустріальної науки».
Тому-то й засіб лікування соціальних недугів Бекон вбачав в економічному
прогресі країни. Цей прогрес має вираз тільки через досягнення. Наука має
служити економічному прогресу.
Ф. Бекон закликає не віддавати занадто багато шани авторитетам (передусім –
античним мислителям), і не позбавляти прав теперішнього часу - цього
справжнього авторитету «Істина - донька Часу, а не Авторитету». Це наступна
його формула.
Тому «логіка», яку ми тепер маємо (йдеться про арістотелівський
силогістичний спосіб), непотрібна для наукових відкриттів. Новий час в особі Ф.
Бекона, рішуче відкинув силогізм як джерело нових знань, на його думку, силогізм
- НЕ знаряддя для відкриття нових фактів, за допомогою експерименту, а лише
засіб викладу відомих істин.

Силогізм - це умовивід, в якому з двох категоричних суджень, пов'язаних

загальним терміном, виводиться нове категоричне судження.
Усі громадяни України (М) мають політичні права (Р).
Симоненко (Б) є громадянином України (МУ Симоненко (Б) має
політичні права (Р).

Усе, що стверджується відносно всіх громадян України, з необхідністю

стверджується і про кожного громадянина України.

Для своєї основної філософської праці він обирає назву «Новий органон»
(1620). Вже самою назвою Бекон протиставляє свої погляди одному з «авторитетів»
античності та його «Органону», «Новий органон» Ф, Бекона протиставляє
індуктивну логіку (індукцію) дедуктивній логіці (дедукції) Арістотеля.

Органон (від гр. organon - знаряддя, інструмент, орган) - зібрання шести

трактатів з логіки Арістотеля. Назва «Органон» була дана вже
послідовниками Арістотеля і включає: 10 категорій Арістотеля: речовина,
кількість, якість, відношення, місце, час, ситуація, умови, дія, і запал; включає
концепцію Аристотеля судження й суду; силогістичний спосіб)

На думку Ф. Бекона, Арістотель тільки вказав на проблему, але ніде не вказав

методу її вирішення.
Для вирішення цієї проблеми, філософ робить спробу й оприлюднює задум
«Великого відновлення наук», задум, який до кінця так і не був реалізований.
Яке при цьому ставлення Бекона до античної філософії? Майже всі науки,
які в нас є, своїм джерелом мають греків. Проте Ф. Бекон переконаний, що розквіт
античної філософії (знання) був не в епоху Платона і Арістотеля, а в досократичну
епоху, у часи мілетців, Геракліта і, особливо, Демокріта, якого цінував і підносив
вище за всіх. Перевагу Ф. Бекон віддавав десократикам тому, що дослідження
природи посідали у них головне місце.

Найяскравіше місце у всій філософії Ф. Бекона -це перелік того, що він сам
називає «ідолами» людського розуму, тобто погані розумові звички, які й
призводять до наукових помилок:
- «ідоли роду» - властиві людській природі як такій;
- «ідоли печери» - особисті упередження, кожен живе у «своїй печері»;
- «ідоли площі (ринку)» - пов'язані з тиранією слів;
- «ідоли театру» - пов'язані з готовими схемами мислення, це сліпа віра у
правила, яка може замінити власну думку.

Наступний крок - класифікація наукових знань. Усі людські знання Ф. Бекон

поділив на три галузі: історію, поезію та філософію, далі він подає огляд стану
наук на той час, а також перспективи прогресивного розвитку в кожній із цих
галузей.
 За основу класифікації наук Бекон взяв, як тоді вважали, головні здатності
людської душі:
l) пам'ять;
2) уява (фантазія);
3) розум.
Пам'яті відповідає історія, уяві - поезія, розуму - філософія, яка
найбільшою мірою відповідала поняттю науки.
Далі історію він поділяє на природну та суспільну (церковну; наукову;
громадянську). Ф. Бекон уперше в європейській культурі обґрунтував завдання
створення наукової історії, адже античність знала історію як розповідь, а
Середньовіччя - як промисел Божий.

За Беконом існує три основні предмета філософії:

Бог,
Природа
Людина.
Людину слід вивчати:
a) як окрему особистість, наука про тіло (фізіологія) та наука про душу
(психологія);
б) як члена суспільства, політична наука.
Ф. Бекон розділяв досліди (науки) на два види:
1) плодоносні - ціль яких безпосередня користь людині;
2) світлоносні - це ті, мета яких не безпосередня вигода, а пізнання законів
явищ і властивостей речей.
Отже, історична роль філософії Бекона та її доля: це була ідеологія
індустріальної ери і культ науки; філософія індустріальної науки; а сам Бекон -
перша державна людина в науці.

Д. Локк
Традиції емпіричної філософії продовжив Джон Локк (1632-1704 pp.), який
навчався в Оксфорді, де зацікавився філософією Бекона і Декарта. Незважаючи на
участь у політичному житті (був секретарем англійського посла при
Бранденбурзькому дворі, секретарем лорда-канцлера Ешлі), він виявляв
постійний інтерес до філософії і природознавства.
Головна його праця — «Дослідження про людський розум». Джон Локк на
перший план виносить проблематику пізнання, вважаючи, що все багатство знань
людина отримує через почуття, завдяки досвіду, в яких подано об'єктивну природу.
Відчуття — єдиний пов'язаний зі світом канал одержання знань, інших шляхів
немає. Така позиція отримала назву сенсуалізму (від лат. sensus — відчуття).
Сенсуалізм у галузі теорії пізнання у Локка тісно стикається з
методологічним емпіризмом. Критикуючи Декарта, Локк вказує, що немає
вроджених ідей і принципів - ні теоретичних, ні практичних (моральних), у тому
числі ідеї Бога, а все людське знання виходить з досвіду - зовнішнього (відчуття) і
внутрішнього (рефлексії). Людська думка (душа) — це чистий аркуш паперу
( «табула раса»). Лише досвід (завдяки чуттєвому пізнанню) заповнює цей чистий
аркуш літерами.
 В основі знання лежать прості ідеї, осягнуті розумом завдяки різним якостям
тіл: первинним, з якими ці ідеї схожі (протяжність, фігура, рух); або вторинним, з
якими ці ідеї несхожі (колір, звук, запах, смак). Завдяки поєднанню, зіставленню і
абстрагуванню розум з простих ідей створює складні та загальні ідеї (модуси,
субстанції, відношення тощо).
Дж. Локк – представив три види сенсуалізму:
o інтуїтивне - розуміння самоочевидних істин, нашого власного
існування;
o демонстративне - розуміння положень математики, етики,
буття Бога;
o сенситивне — розуміння існування речей, воно найменш ясне і
достовірне.

У сфері суспільно-політичних уявлень Локк захищає конституційну

монархію. Його вихідними положеннями є природний стан суспільства, але це не
«війна всіх проти всіх», як у Гоббса, а рівність, свобода, проте не сваволя.
Свобода не абсолютна, а обмежена природним законом, так само, як і влада
правителя, одержана ним на основі «договору».
Цими поглядами Локк виражає інтереси буржуа, які проголошують особисту
свободу, свободу підприємництва. Частину роздумів Локка становлять ідеї про
розподіл влади на законодавчу, виконавчу і федеративну.
• Сенсуалізм і емпіризм Локка вплинули на розвиток механістичного
матеріалізму XVIII ст., а його соціально-політичні ідеї стали провідними.

Т. Гоббс
Одним з видатних представників англійської філософії, який сприйняв нове
природознавче мислення, був Томас Гоббс (1588-1679 pp.). Його філософська
думка формувалася під впливом політичних подій, зокрема Англійської революції,
очевидцем якої він був.
• Об'єктом філософії Гоббс вважає будь-яке тіло, яке можна уявити і
порівняти з іншим. Філософія не займається теологією, яка є вченням про те, що
належить не до тіла. Звідси математичний (геометричний) метод пізнання.
• В онтології мислитель акцентував увагу на матерії як єдиній субстанції, а
всі явища, предмети, речі, процеси вважав формами вияву цієї субстанції.
Матерія — вічна, а тіла та явища — тимчасові, вони виникають і зникають.
Матерія є суб'єктом усіх змін, хоча виступає як щось якісно однорідне, безколірне.
Рух розуміється тільки механічно.
Все, що ми знаємо, виходить з наших чуттєвих уявлень, образів. Наше
знання і розум - рух духу, зумовлений тиском зовнішніх об'єктів на наші органи
чуття.

Найбільшу увагу Гоббс приділяє філософіі держави. Передусім Гоббс

проголошує, що від природи всі люди рівні і мають право на все. Але в
природному стані, без держави панує «війна всіх проти всіх», усе дозволено,
немає ні правого, ні винного. Звідси - необхідність влади, підкорення окремих воль
одній, зведення всіх воль до єдиної, до володаря, завдяки чому натовп
перетворюється на одну особистість і виникає держава.
 Т. Гоббс державу називає «Великим Левіафаном»- біблійним чудовиськом,
адже вона символізує велику силу і нездоланність людського витвору. Левіафан,
створений людьми, набуває самостійності, підноситься над людьми, і виходить з-
під їх контролю. Він владний над своїми підданими -- громадянами, а вони під ним
скрізь і всюди безвладні. Тому справа влади - карати, а громадян - коритись.
Отже, на думку Т. Гоббса, держава -- це біблійне чудовисько, величезна
потвора, що зветься Левіафаном, де:
душа держави –її верховна влада;
судді й чиновники - суглоби;
радники - пам'ять;
закони - розум і воля;
винагороди й покарання - нерви;
смута в державі - хвороба Левіафана;
громадянська війна - його смерть;
добробут - сила чудовиська;
безпека народу - його праця, заняття.

Виділяючи три форми держави — демократію, аристократію, монархію,

найкращою Гоббс вважає монархію. Він прихильник сильної абсолютистської
державної влади, оскільки тільки вона здатна усунути всі суперечки і безладдя. Це
відповідало інтересам буржуазії, яка тільки почала формуватися. За своїми
поглядами на державу і суспільство Гоббс належить до представників теорії
договору.
• Згідно з настановами Гоббса, в основі людської моралі лежить воля. Воля
випереджає розум У суспільстві немає свободи, вільної від необхідності, адже все,
чого ми бажаємо, є добром, чого уникаємо – злом. Але абстрактного добра немає,
воно відносне, оскільки добре лише для декого, залежно від особистості, часу,
місця, обставин, умов.
Найвище благо (блаженство), як і кінцева мета, - недосяжні в цьому
житті, бо з досягненням кінцевої мети будь-яке прагнення закінчується;
втрачається здатність відчувати, отже, добро як таке пропадає, адже не відчувати -
означає не жити. Найвище добро полягає в тому, щоб без перешкод переходити
від однієї мети до іншої.

23.Філософія раціоналізму. Р. Декарт, Б. Спіноза, Г. Лейбніц.

Раціоналізм (лат. rationalis - розумний, від ratio -розум) - 1) у широкому
розумінні - філософський напрям, що протиставляє містиці, теології,
ірраціоналізмові переконання у здатності людського розуму пізнавати закони
розвитку природи і суспільства; 2) напрям у теорії пізнання, який, на противагу
сенсуалізмові (емпіризмові), вважає єдиним джерелом і критерієм пізнання
розум (теоретичне мислення).
Р. Декарт
Рене Декарт (1596 1650) - французький філософ, фізик, фізіолог, математик
(у геометрії запропонував нову систему координат, яка зараз носить назву
«декартова»), автор методу радикального сумніву в філософії. Праці, написані
латиною, автор підписував на латинський манер -- Cartesius, звідси й назва
картезіанство - вчення самого Р. Декарта та численних його послідовників.
 Головна філософська праця Р. Декарта «Міркування про метод» (повна її
назва: «Міркування про метод, що дозволяє направляти свій розум і відшукувати
істину в науках») побачила світ у 1637 році. Прикметно, що видана вона була
французькою мовою, а не латиною.
Потім вийшла друком інша - «Засади філософії» (1644). Тут Декарт
формулює головні тези своєї філософії:
-Бог сотворив світ і закони природи, а далі Всесвіт діє як самостійний
механізм. Тут формується уявлення про Бога як великого механіка, а світ Божий
непомітно стає подібним на вічний двигун;
- у світі немає нічого, крім різновидів рухомої матерії, усі природні явища –
результат взаємодії елементарних частинок, з яких складається матерія;
- математика завжди буде взірцем для інших наук і універсальним методом
пізнання природи.

Р. Декарт вважав, що розум спроможний пізнати світ, проте він потребує

правильного застосування, тобто методу. Більшість його праць присвячена
розробці нового методу:
-філософ прагнув озброїти науку точним методом, в основу якого поклав
принцип сумніву, що забороняє брати на віру будь-яке положення без перевірки
та обґрунтування засобами розуму;
- запропонував принцип раціоналістичної дедукції - виведення відшукуваних
істин з уже достовірно відомих даних;
- єдине положення, за Р. Декартом, яке не викликає сумніву сам факт сумніву,
звідси і безсумнівність тези: «Cogito ergo sum» - «Я мислю, отже, існую». «Я
мислю» (сумніваюсь) - суть картезіанства.

P. Декарт був основоположником раціоналізму, його погляд на достовірний

метод полягав у дедукції, коли нове знання є результатом застосування розуму.
Філософ на перше місце поставив розум, а роль досвіду звів до простої перевірки
умовиводів.
Нові досягнення в природничих науках дали поштовх по-новому подивитися
на сучасну йому епоху та її знання. Слідуючи традиціям, Р. Декарт подає їх у
вигляді дерева:
мораль - верховіття;
механіка, медицина - гілля;
фізика - стовбур;
метафізика - коренева система великого зростання культури.
Для Р. Декарта були також характерні риси скептицизму та критики
попередньої схоластичної традиції. Він енергійно виступив проти силогізму
Арістотеля як джерела нових знань так само, як це зробив раніше Ф. Бекон,
вважаючи силогізм не знаряддям для відкриття нових фактів, а лише засобом
викладу відомих істин, здобутих іншими шляхами.
За життя Р. Декарта його основні твори були внесені до так званого Індексу
заборонених книг (латин. Index Librorum Prohibitorum), а Людовік XIV навіть
спеціальним указом заборонив викладання філософії Р. Декарта (картезіанства)
всіх навчальних закладах королівства.
 Незважаючи на такі суворі заборони, філософія Р. Декарта швидко знайшла
своїх прибічників і дала поштовх до розвитку картезіанства в інших європейських
країнах.

Отже, колись філософія була служницею релігійності, тепер же виникає

таке відчуття, що філософія прагне бути наукою, саме - критикою пізнання,
критикою природи, критикою цінностей. Зрештою все зводиться до того, що
замість Бога промовляють «сила», а замість вічності - «закон збереження
енергії»,
Це чиста віра в силу і матерію, навіть якщо тут уживають слова «Бог» і
«світ».

Б. Спіноза
Бенедикт (Барух) Спіноза (1632-1677 pp.) народився в Амстердамі у багатій
єврейській сім'ї. Освіту почав здобувати в єврейській школі. Головну працю
Спінози «Етика» викладено за допомогою картезіанського раціоналізму і
«геометричного (математичного) методу». За свої погляди жорстоко
переслідувався єврейськими, протестантськими і католицькими колами, тому що
його праця «Теологічно-політичний трактат» є, по суті, першою критикою
Старого заповіту. У 1656 р. Спінозу було вигнано з єврейської общини, тож він
прожив життя у бідності, в провінції, заробляючи на хліб шліфуванням скла.
Основні ідеї філософії Спінози викладено в його праці «Етика». Кожна її
частина починається з дефініцій, потім ідуть аксіоми, далі твердження, кожне з
яких має доказ.

• Основу філософської системи Спінози складає вчення про єдину субстанцію,

якою є Бог. Субстанція і Бог зливаються у нього в одне поняття. Але Бог не
стоїть над природою, він знаходиться в ній як її іманентна (внутрішня) причина.
Тобто Спіноза заперечує особистого Бога і розуміє його як універсальну причину
світу.
Як і Декарт, Спіноза згодний з тим, що пізнання світу може спиратися на
науковий (математичний) метод. Але математика не виводить, а виявляє істину. /
якщо математичні роздуми починаються з певного очевидного твердження
(аксіоми), то й основою буття повинна бути самоочевидна аксіома, яка є
субстанцією. Оскільки вона - початок «буття», то не може визначатися чимось
іншим, крім самої себе, тобто вона є «причиною самої себе». Будучи
«першопричиною», вона є нічим іншим, як Богом, оскільки Бог - першопричина
всіх речей і причина самого себе. Бог - не надприродна істота, бо він зливається з
природою, тому є творчим виявленням самого буття. Отже, сила і могутність
природи є силою і могутністю Бога, а закони і правила природи є рішенням самого
Бога. Природа як фундаментальна цілісність буття є субстанцією, а
першопричиною і самопричиною є Бог. Така позиція називається пантеїзмом.
Субстанція має універсальні характеристики (атрибути), протяжності та
мислення, які є нескінченними і не підлягають змінам. Для опису одиничних речей,
які є кінцевими, Спіноза використовує поняття модуса. Модуси - це індивідуальні
конкретні речі і явища, причому єдність усієї множинності модусів забезпечує
особливий «модус-рух».
 Теорія субстанції Спінози є чітко вираженим раціоналізмом. Завдяки
цьому в теорії пізнання виділяються три рівні: найвищий - істина, яка досягається
безпосередньо розумом, інтуїтивно зрима і не залежить ні від якого досвіду, другий
— судження розуму, що також є засобом досягнення істини, хоча менш
досконалим; третій - знання ґрунтується на уявленні та чуттєвому
сприйнятті, при цьому пізнання не вважається достовірним.
У центрі етичної проблематики знаходиться питання свободи. В
субстанції зливаються необхідність і свобода: оскільки Бог (субстанція)
вільний, то й усе, що він здійснює, виходить з його власної необхідності. У
природі (до неї належить і людина) панує детермінізм (необхідність). Проте
людина - модус особливого виду, їй властиве мислення, тобто розум. Свобода
полягає в єдності розуму і волі, а розміри реальної свободи визначаються
ступенем розумного пізнання. В цілому вирішення проблеми свободи передбачає
ясне і точне пізнання, і тому свобода - це пізнана необхідність.
• Історичне значення філософських ідей Спінози полягає в їх пантеїзмі та
раціоналізмі. Соціально-політичні погляди згодом проявилися в теорії «нового
суспільного договору» Ж.-Ж. Руссо. Своїм пантеїзмом ця філософія підготувала
філософський ґрунт для філософії Шеллінга і Гегеля.

Г. Лейбніц
Готфрід Вільгельм Лейбніц (1646-1716 pp.).
Хоча Лейбніц помітно сприяв розвиткові теоретичних наук, зокрема
математики (він - один із засновників диференціального та інтегрального числень) і
філософії, він не був типовим абстрактним теоретиком. Займався також питаннями
організації наукової праці (розробив проект прусської королівської Академії наук,
заснованої на його пропозицію), вирішенням проблем технічного характеру
(розробив проект осушення долини в Ганновері). Лейбніц є автором ряду
історичних досліджень.
У його теорії знайшли відображення майже всі філософські імпульси того
часу. Він не згодний з картезіанською концепцією дуалізму, заперечує спінозівську
єдину субстанцію, яка, на його думку, веде до змертвіння дійсності. Написав
працю «Нові досліди про людський розум».
Ядром філософської системи Лейбніца є вчення про «монади» —
монадологія. Монада характеризується як проста, неподільна субстанція,
здатна до активної діяльності. Монада не змінюється в своїй внутрішній
визначеності під впливом інших монад. Кожна монада відображує світ сама по
собі, несе світовий порядок у собі. Відношення, яке існує між монадами,
дістало назву «гармонія».
• Фактично Г. Лейбніц до спінозівського поняття субстанції приєднав
принцип діяльної сили («самодіяльності»). Матеріальні явища - це вияв монад,
які не мають протяжності та не перебувають у просторі, оскільки він нескінченно
подільний. Монада — це нематеріальний, духовний центр діяльної сили.
Монади вічні, вони не можуть виникати і зникати природним шляхом, не
змінюються і під зовнішнім впливом. Кожна окрема монада — це єдність душі
та тіла. Зовнішнім вираженням духовної сутності монади є число.
Діяльність, рух - властивості монади. Природу неможливо пояснити лише
законами механіки, потрібно ввести поняття мети, оскільки кожна монада є відразу
основою всіх своїх дій та їх метою. Душа — це мета тіла, те, до чого вона
прагне. Взаємодія душі та тіла монади — це Богом «установлена наперед
гармонія». Отже, філософська позиція Лейбніца — об'єктивний ідеалізм.

За рівнем розвитку монади поділяються на три види.

• Монади найнижчого рівня характеризуються «перцепцією» (пасивною
здатністю сприйняття). Вони здатні створювати нечіткі уявлення.
• Монади вищого рівня здатні мати відчуття і дають більш чіткі уявлення.
Вони визначаються як монади-душі.
• Монади найвищого рівня розвитку здатні до «апперцепції» (наділені
свідомістю). Це монади-духи.
Монада — це мікрокосм. З першої категорії монад (життя) виникає
неорганічна природа, з другої (монади душі) — тварини, з третьої (монади-
духи) — людина.

Монади досягаються не чуттями, а лише розумом.

Тіла, які містять монади нижчого рівня розвитку, - це фізичні тіла, тобто
предмети неживої природи.
Тіла, в яких монади здатні до відчуттів і уявлень (монади-душі), -це
біологічні об'єкти. Людину наділено такою сукупністю монад, в якій організуючу
роль відіграють монади, здатні до апперцепції (монади-духи).
Утворення сукупностей монад не є випадковим, а визначається
«установленою наперед гармонією».
Гармонія є принципом, завдяки якому долається ізольованість монад.
Розвиток, який відбувається в світі, Лейбніц пояснює різним рівнем розвитку
монад. Кожна з монад містить у собі як своє майбутнє, так і своє минуле.

У теорії пізнання Лейбніц, близький до Декарта, продовжує його раціоналізм,

вносячи момент розвитку. Приймаючи головну тезу сенсуалізму «нічого немає в
розумі, гир не пройшло б раніше через відчуття», він доповнює її положенням -
«крім самого розуму», тобто вроджених здібностей до мислення і створення понять
та ідей. Звідси Лейбніц виводить концепцію двох рівнів істини:
• Чуттєве пізнання може дати «істини факту», емпіричні істини, які
стосуються лише одиничних явищ і подій.
•Раціональне пізнання дає істини загальні та необхідні Це аналітичні істини
логіки, математики.
Філософське мислення Лейбніца підготувало подальший розвиток
раціоналістичної філософії, а саме - німецької класичної філософії.

24.Скептицизм та агностицизм: специфіка ідей Д. Г’юма та Дж.

Берклі.
Скептицизм (грец. skeptikos - недовірливий, той, хто досліджує) -
філософське вчення, що піддає сумніву можливість достовірного пізнання
об'єктивного світу.
Агностицизм – напрям у філософії, прибічники якого заперечують повністю
або частково можливість пізнання сутності світу. Основні аргументи агностиків
– відсутність можливості вийти за межі відчуттів, суб‘єктивності знаково-
символічного характеру пізнання, неможливість співвіднесення з об‘єктом
вивчення для перевірки істинності знань.
Д. Г’юм
Девід Юм (1711-1776) показав ряд проблем, які виникають, якщо строго
дотримуватись принципів емпіризму. Найважливіші - це проблема індукції та
проблема причинності.
Перша полягає в тому, що в більшості випадків висновки, отримані
індуктивним шляхом, не дають достовірного знання. Навіть якщо якась
закономірність спостерігалася сотні, тисячі чи навіть мільйони разів, то це не дає
гарантії, що колись у майбутньому вона не буде спростована.
Класичний приклад: європейці мільйони разів бачили лебедів, які були лише
білого кольору, тож твердження «Всі лебеді білі» вважалося безсумнівно
слушним, аж поки одного разу в Австралії не помітили зграю чорних лебедів.
Тож узагальнення, виведені індуктивним шляхом, не можна вважати цілком
надійними. Отож, ключовий метод у емпіризмі - метод індукції - виявляється
неспроможним привести до цілком надійного знання.
Щодо причинності, то послідовне дотримання принципів емпіризму, на думку
Д. Юма, не дозволяє обґрунтувати наявність причинно-наслідкових зв’язків. Дані
досвіду можуть відобразити лише окремі явища, а от зв'язок між ними не
відображається на рівні досвіду.
Наприклад, одна більярдна кулька вдарилась об іншу, і ця друга кулька
покотилась. На рівні досвіду ми спостерігаємо лише послідовність подій:
котиться перша кулька, доторкається до другої, друга кулька починає котитися.
Твердження, що удар першої кульки спричинив рух другої кульки - це наш
домисел, який безпосередньо не даний у досвіді. Таким чином, виходить, що
закони природи (які відображають причинно-наслідкові залежності) неможливо
вивести лише з досвіду. Але ж відкриття закономірностей у світі все ж належить
до основних завдань наукового пізнання, тож виявилося, що емпіризм не може
запропонувати надійний спосіб впоратись із цим завданням.
Одним з центральних понять філософії Юма є віра. Оскільки ми не знаємо і не
можемо знати, чи джерела вражень об'єктивно існують, чи вони просто довільні
витвори нашої фантазії, ми можемо в життєвих ситуаціях керуватися будь-якими
уявленнями про їх статус.
Специфіка людського життя є такою, що нам зручніше керуватися
уявленнями про об'єктивне існування предметів і явищ світу. В цьому немає нічого
неправильного, але слід постійно пам'ятати: наша впевненість в об'єктивному
існуванні світу, яка базується на вірі, не може претендувати на істинність.

Дж. Берклі
Джордж Берклі (1685-1753) - ідеолог пореволюційної Англії. Народився він
в Ірландії. Перша його велика праця «Досвід нової теорії бачення» (1709).
Основна робота філософа - «Трактат про принципи людського знання» (1710),
тут він позиціонує себе, як відвертий прихильник ідеалізму та захисник релігії.
Єдиною субстанцією (та основа, до якої все зводиться) є дух, або те, що
сприймає колір, форму, рух, запах, смак тощо. Однак очевидною суперечністю є те,
щоб якась ідея існувала в речі, яку ми не сприймаємо. Мати ідею означає те саме,
що й сприймати колір, форму й подібні властивості в тому, в чому вони існують. З
чого випливає, що не може існувати немислима субстанція (субстрат) цих ідей.
Отже, згідно з Дж. Берклі, всі речі - лише комплекси наших відчуттів, їх
існування однозначно є таким, що дано нам у відчуттях. В реальному житті ми
сприймаємо послідовність цих ідей, деякі з них виникають знову, інші зникають
назавжди. Отже, існує якась причина ідей, від якої вони залежать. Дж. Берклі
доводив, що ця причина не може бути певною якістю, ідеєю або сукупністю ідей.
Означена причина має бути субстанцією. Залишається визнати, , що причина ідей
– це безтілесна діяльна субстанція, або дух?
Природа духу, така, що його неможливо сприймати самого по собі, а лише
через дію, яку він спричиняє. Він - енергія, а не аргон - робота.
Отже, дух - це просте, неподільне і діяльне єство. Як таке, що породжує ідеї,
Дж. Берклі називає його розумом, а як таке, що творить їх, або в іншій спосіб
виконує над ними дії духовне єство є волею.
Поняття матерії є найбільш абстрактним і незрозумілим з усіх ідей, містить у
собі протиріччя, а це означає, що його необхідно назавжди викинути з ужитку.
Матеріалісти вважали, що Дж. Берклі, заперечував існування речей. «Я зовсім не
заперечую існування речей, які ми можем пізнавати через почуття або роздуми.
Речі, які я бачу своїми очима, торкаюсь їх своїми руками, -- існують реально» -- у
цьому Дж. Берклі не мав сумніву.
Єдина річ, існування якої він заперечував, є те, що філософи називають
матерією або тілесною субстанцією. Заперечення її не завдає жодних збитків
усьому людству, яке ніколи не помітить її відсутності. Атеїсту справді необхідний
цей привід, щоб забезпечити свою безбожність, філософам здається, мабуть, що
вони позбавились нагоди для пустослів'я. Це і буде єдина втрата, яку вбачав Дж.
Берклі, якщо вилучити з обігу термін «матерія». Характерне для емпіризму
наголошення ролі досвіду відіграло надзвичайно важливу роль.

25.Основні проблеми та риси філософії Просвітництва.

Просвітництво – філософсько-політичний рух, що об’єднав усіх
прогресивно мислячих політиків, філософів, юристів, діячів культури,
природознавців, який найбільшого розвитку набув у Франції, куди в той час
перемістився центр європейської філософії. Найвидатнішими його представниками
були Франсуа Марі Вольтер (1694-1778), Жан Жак Руссо (1712-1778), Шарль-
Луї Монтеск’є (1689-1755).
Просвітництво сприяло тому, що наукові знання отримали поширення серед
усіх прогресивно мислячих природознавців, представників культури і
мистецтва, політичних діячів, юристів і філософів.
Філософи Просвітництва вважали, що необхідно залучати до наукових знань
правителів, які й сприятимуть втіленню принципу розуму в повсякденному житті
конкретних країн.
Одним із головних завдань філософи-просвітителі вбачали боротьбу з
релігією, оскільки нові знання про природу і суспільство суперечать твердженням
релігії.
Крім того, філософи Просвітництва виступали одночасно і проти
схоластичних, метафізичних методів мислення філософів Нового часу. Зокрема,
велася боротьба проти метафізичних учень Р. Декарта і Г. Лейбніца, які прагнули
обґрунтувати можливість буття Бога, тобто стверджувалася узгодженість розуму з
основами релігійної віри.
Основними проблемами, над якими працювали філософи французького
Просвітництва, були природа людини і суспільства.

Л. Монтеск’є
Одним з перших філософів-просвітителів вважається Шарль Луї де
Монтеск'є (1689-1755 pp.), який запропонував погляд на історію як на природний,
зумовлений законами процес. Тому він тлумачить закон історії як «людський
розум, що править народами». Але законодавець створює закони не довільно, -
він неодмінно враховує природні умови, в яких історично формувався народ:
територію, її рельєф, побут, звичаї народу тощо.
Відношення людських законів до природних обставин і становить те, що
Монтеск'є називає «Духом законів». Згідно з цими поглядами Монтеск'є висуває
концепцію географічного детермінізму, філософ пов'язує формування характеру
нації з кліматично-географічним середовищем.
Наприклад, помірний клімат сприяє вихованню войовничості, хоробрості,
волелюбності тощо. У занадто теплих країнах люди ледачі, покірні, розбещені.
Родючий ґрунт, на думку Монтеск'є, вимагає багато часу для обробки, тому
землероби поступаються правом на управління країною одній особі, і тут
найчастіше зустрічається монархічна (і деспотична) форма правління. На
неродючих землях спостерігаємо, як правило, республіканське правління.
Вказуючи на непридатність феодальних порядків, Монтеск'є скептично ставиться
до перспективи їх революційного перетворення, надаючи перевагу поступовому
реформуванню суспільства.
Він вважає, що усунення «старого зла» шляхом насильства може стати
джерелом «зла нового». Детально розробляючи суспільно-політичні погляди
Локка, Монтеск'є пропонує свій варіант поділу влади - на законодавчу, виконавчу і
судову, наполягаючи, що лише за таких умов можливий державний лад, за якого
нікого не примушуватимуть робити те, до чого не зобов' язу є закон, і не робити
того, що закон дозволяє.

Вольтер
Головну роль у зміцненні просвітницького руху відіграв Вольтер (1694-1778
pp.). Вольтер - один з 137 псевдонімів Франсуа Марі Аруе, який мав талант
філософа, історика, драматурга, романіста, поета, публіциста. Ворог деспотизму і
насилля, Вольтер захищав разом з тим теорію просвітницького абсолютизму і
недовірливо поставився до буржуазної олігархії. Він увійшов в історію філософії як
пропагандист вільнодумства і матеріалізму, англійських конституційних порядків і
установ, захисник свободи особистості від зазіхань церкви, єзуїтів, інквізиції.
Вольтер розвивав філософські погляди з позицій «деїзму розуму». У рамках
цих поглядів він говорить про Бога як про «філософа на троні неба», «великого
геометра», законодавця правил природи, моралі та судді над людьми. Бог звелів
один раз, і «Всесвіт скоряється постійно».
Він вважав, що не так важко порвати з офіційною релігією і прийти до деїзму,
розуміючи під поняттям «Бог» першодвигун, який не вміщується в справи
створеної ним природи. Значно страшніше розлучитися з самою ідеєю Бога,
викоренити в собі духовного раба. Вольтер не атеїст, а борець проти
клерикалізму (церковного впливу). Не маючи прямих аргументів на користь
існування Бога, Вольтер послідовно проводив ідею, виражену словами: «Якби Бога
не було, його слід було б вигадати».
Сила Вольтера як філософа не в розробці позитивного вчення, а в критиці
попередньої метафізики. Він знищував старе, яке віджило свій вік, його сатира і
насмішки були згубними для церковно-феодального устрою.

Ж.-Ж. Руссо
Жан Жак Руссо (1712 – 1778) – визначний французький просвітник,
енциклопедист, філософ, соціолог літератор і педагог. Головними філософськими і
соціологічними працями Руссо є: «Розмірковування про походження та основи
нерівності між людьми» (1775), «Про суспільний договір» (1762), «Еміль, або
про виховання» (1762).

Основні проблеми філософії і соціології, котрі розглядав у своїх творах Ж. Ж.

Руссо:
- Проблема людини, її соціальне становище у суспільстві;
- Проблема походження і сутності соціальної нерівності та соціального
гніту;
- Проблема договірної теорії суспільства і держави;
- Проблема виховання громадян.

Як ніхто з його попередників, Руссо стає на захист знедолених верств

населення. Він засуджує соціально-політичне поневолення людини у сучасному
йому суспільстві, її безправ’я і гноблення. Філософ щиро вірив у те, що цього
ганебного стану можна позбутися, коли стати на шлях «просвіченого правління».
Він був переконаний, що єдиний шлях подолання соціального поневолення – це
Просвітництво. Філософ був упевнений, що «народи залишаться зневажливими,
розбещеними і нещасними» лише доти, «доки влада з одного боку, а просвіченість і
мудрість – з іншого, не вступлять у союз».
Далі. Зясовуючи походження та сутність соціальної нерівності і соціального
гноблення, Руссо приходить до глибокого висновку:
фундаментальними, критеріальними джерелами такого стану у суспільстві є
виникнення приватної власності.
«Та людина, – писав Руссо, – яка, обкопавши і обгородивши певну ділянку
землі, казала: «це моє» і знайшла людей, які були достатніми дурнями, щоб цьому
повірити, була справжнім засновником громадянського суспільства».
Однак філософ, у принципі, не заперечував сам інститут приватної власності.
Він виступав лише проти її надвеликого розміру і нерівномірного розподілу. Тому,
щоб досягти соціальної рівності, необхідно повернути людей до того стану, в
якому не буде великої приватної власності, а отже, і соціального поневолення.
Розглядаючи проблему суспільного устрою, Руссо прагнув знайти таку форму
об’єднання людей, яка б захищала й охороняла своїм авторитетом гідність, честь,
недоторканність, майно кожного громадянина. Руссо був прибічником
демократичного буржуазного устрою – держави, котра основана на суспільному
договорі він захищав думку про те, що народ має право на революційне повалення
будь-якої влади, яка нехтує його життєвими інтересами.
Значним внеском Руссо у договірну теорію держави було обґрунтування
ним трьох фундаментальних тез:
1. народ – суверенний;
2. суверенітет народу невід'ємних і неподільний;
3. законодавча влада належить тільки народу. Руссо вважав, що в законах,
які приймаються, відображається «загальна воля» народу.

У з'ясуванні філософських питань Руссо дотримувався дуалістичних

поглядів – визнавав існування двох рівноправних начал: матерії і духу. В теорії
пізнання поділяв сенсуалістичне вчення матеріаліста Дж. Локка. Руссо критикував
християнство, відкидав теологічну тематику усіх релігій, які суперечили
«суспільному договору», і разом з тим прагнув обґрунтувати свою «громадянську
релігію», вимагаючи, щоб «кожний громадянин» мав релігійні переконання.
Руссо заперечував атеїзм, протиставляв свої погляди французьким
матеріалістам. У питаннях світогляду дотримувався теїзму (від грец. teos – бог)
– світогляду, в основі якого лежить розуміння бога, котрий не лише створив світ,
але й втручається в усі його події. Філософ вважав, що Всесвітом керує мудра і
могутня сила, котра є «благий бог».

26.Німецька класична філософія як завершення новоєвропейської

класики.
Передумови формування та основні риси німецького ідеалізму:
У Німеччині, у чотирьох університетських містах - Кенігсбергу, Веймарі,
Берліні та Єні, сформувалося видатне культурне явище, котре в світовій історико-
філософсыкій літературі одержало назву «німецький ідеалізм». За багатством
ідейного змісту та впливом на подальший розвиток філософської думки його
можна порівняти лише з класичним періодом давньогрецької філософії – часом,
коли жили і творили Сократ, Платон та Аристотель. Іншою назвою (прийнятою в
німецькій та марксистській філософській літературі) цього явища є «німецька
класична філософія».
Німецький ідеалізм став наслідком змін, які відбувалися в економічному,
соціальному, політичному та духовному житті Європи наприкінці XVIII ст.
Суттєві зміни відбувалися у природознавстві: механіка втратила свою
колишню домінуючу роль, остаточно сформувалася наука про якісні перетворення
природних речовин - хімія, у перші десятиліття XIX ст. активно розвивалися
немеханічні галузі фізики, зокрема вчення про магнетизм і електрику, швидко
прогресувала біологія (успіхи систематики та становлення ідей теорії еволюції).
Унаслідок розвитку науки релігія втратила свої позиції в суспільному та
особистому просторі людини.
 В епоху бурхливих змін гостро постає суспільна потреба у способах
осмислення дійсності. Нійбільш підготовленими до виконання таких завдань
виявилися німецькі філософи, які, починаючи від Канта, просувалися шляхом
розробки діалектичного способу мислення. Саме німецькі філософи надали
філософській думці незнаної досі інтенсивності та глибини.
Особливості німецької класичної філософії:
Як зазначають історики філософії, вже у XVIII ст., на відміну від своїх
британських та французьких колег, чиї твори, зазвичай, були підлаштовані до
сприйняття широким читацьким загалом, німецькі філософи пишуть мовою,
орієнтованою на максимальну термінологічну точність. «Не популяризувати ідеї, а
рухатись до сутнісних глибин, відслідковуючи найтонші відтінки та переходи
думки» – ось завдання німецького філософствування, які зробили його неймовірно
багатим за змістом, але водночас і надзвичайно складним для розуміння.
Важливу роль у його постанні відіграла також ірраціоналістична
(філософське вчення, яке відстоює обмеженість раціонального пізнання,
протиставляючи йому інтуїцію, віру, інстинкт, волю) та містична течія німецького
мислення, відпочатково пов'язана з іменем Якоба Беме (1575-1624). У XVIII ст.
найвпливішим провідником ірраціоналізму в релігії виступив пієтизм (прагнучи
відновити дух Реформації пієтисти наголошували на особистому переживанні
зв'язку з Богом та ставили у центр уваги не церкву, а особистість віруючого). У
змаганні раціоналістичної та ірраціоналістичної течій Просвітництв німецька
філософська думка швидко виходила на передові рубежі свропейського мислення.
Зазначені умови формування окреслили коло ключових проблем німецького
ідеалізму:
– обгрунтування автономності розуму;
– увага до мотивації людського вчинку, а відтак – тематизація як предмета
філософського дослідження не лише розуму, а й волі (воління, таким чином,
уперше в історії світової філософії стає предметом раціонального
осмислення);
– теоретико-пізнавальна проблематика (граничні умови пізнаваності світу); –
антропологізм (=Антрополо́гия (от др. -греч. ἄνθρωπος — человек и λόγος —
наука) — совокупность научных дисциплин, занимающихся изучением человека,
его происхождения, развития, существования в природной (естественной) и
культурной (искусственной) средах.)

Спільні риси, притаманні вченням різних його представників, а саме:

– системотворчість – прагнення пояснити усі природні, історичні та
мисленнєві процеси на єдиній логічній підоснові, тобто виходячи з єдиного
принципу, у іх цілісності, логічній послідовності та внутрішній завершеності;
– діалектика – прагнення зобразити світ у русі, динаміці, взаємопереході,
побачити джерела, рушійні сили процесів, наблизитися до усвідомлення їх
перспективи;
– прагнення до всеохопності – усвідомлення внутрішньої єдності явищ, що
належать до різних буттєвих сфер – природи, суспільства (історії), мислення
(пізнання, науки);
 – поєднання строгого раціоналізму аргументації основоположною роллю
творчого начала у суб'єктивній (людина) чи об'єктивній (Дух) формі його
існування.

27.Теорія пізнання та етика І. Канта.

Засновником німецької класичної філософії є Іммануїл Кант (1724- ] 1804 pp.).
Середню освіту здобув у «латинській школі», згодом закінчив філософський
факультет університету, після чого дев'ять років працював домашнім учителем. У
1755 р. став магістром і в тому ж році - приват-доцентом Кенігсберзького
університету, де Кант був популярним викладачем.
У творчості Канта виділяються два періоди: докритичний і критичний.
У докритичний період (до 1770 р.) Кант виступав як вчений - астроном,
фізик, географ. Йому належить обґрунтування залежності припливів і відпливів від
розташування Місяця, а також обґрунтування наукової гіпотези про походження
Сонячної системи з гігантської газової туманності. В працях цього періоду, в
знаменитій «Загальній природній історії і теорії неба» (1755 р.) Кант виступає як
матеріаліст і діалектик, який обґрунтовує ідею саморозвитку природи.
Проте власне кантівська філософія, яка стала основою всієї німецької
класичної філософії, сформувалась у критичний період, у його працях «Критика
чистого розуму» (1781 p.), «Критика практичного розуму» (1788 p.), «Критика
здатності судження» (1790 p.). Усі ці праці пов'язані єдиним задумом і
становлять послідовні ступені обґрунтування системи трансцендентального
ідеалізму (так Кант називав свою філософську систему). «Критичним» період
називається і тому, що філософ поставив завдання провести критичний
аналіз усієї попередньої філософії: протиставити критичний підхід догматичному,
що панував раніше.
• Предметом філософії Кант робить специфіку суб'єкта, що пізнає, який, на
його думку, визначає спосіб пізнання і контролює предмет знання.
Зробивши припущення, згідно з яким не думка узгоджується з предметом, а
предмет з думкою, Кант робить висновок, що предмет виявляється не вихідним, а
кінцевим продуктом пізнання. Пізніше це стали називати «коперниканським
переворотом у філософії» (коли Коперник з'ясував, що гіпотеза про обертання
небесних тіл навколо Землі не до кінця пояснює рух цих тіл, він припустив, що
Земля з планетами рухається навколо Сонця, а зорі залишаються нерухомими).
У філософії Нового часу (до Канта) суб'єктивне начало розглядалось як
перешкода на шляху до істинного знання (наприклад, вчення про «ідоли» Ф.
Бекона). Кант ставить завдання: встановити різницю між суб'єктивними і
об'єктивними елементами знання в самому суб'єкті, в різних його рівнях і
структурах. Переосмисливши саме поняття суб'єкта, він уперше в філософії
стверджує всезагальність суб'єкта. В самому суб'єкті Кант розрізняє два рівні:
емпіричний (дослідний) і трансцендентальний (той, що знаходиться по той
бік досліду). До емпіричного рівня належать індивідуально-психологічні
особливості людини, до трансцендентального - надіндивідуальне начало в людині,
тобто всезагальні визначення людини як такої, людини як представника людства.
 28.Філософ Г.В.Ф. Гегель.
«Учення про тотожність суб'єкта і объекта» лежить в основі
філософської системи Георга Більгельма Фрідріха Гегеля (1770-1831 pp.).
Протягом життя Гегель прагне охопити все словом своєї філософської
системи. Якщо Гете шукає сенс життя, то Гегель — сутності мислення.
Філософія Гегеля — це проголошення безмежної могутності людського
Розуму. На противагу Кантові, в якого реальність не є реальністю Розуму, Розум у
Гегеля повинен бути всією реальністю. Через Розум «висвічуються» всі сторони
людського життя. Ніщо не існує для нього, якщо воно неістинне, не просякнуте
думкою, знанням, поняттям. Природа, мислення, дух, держава, мистецтво,
прекрасне, справедливе - все це одяг, в якому виступає перед світом Розум. І воля
для нього «є інтелектом», і право слід розуміти «як думку», і добро «є виключно в
мисленні та через мислення».
Свою філософську систему Гегель назвав «абсолютним ідеалізмом». Ця
назва пов'язується з його прагненням охопити весь природний і духовний світ
єдиним поняттям. Таким вихідним поняттям гегелівської системи є «Абсолютна
ідея». Першим і основним визначенням «Абсолютної ідеї» є те, що вона — розум,
мислення, розумне мислення. Вона - субстанція, яка становить сутність і
першооснову всіх речей. Розум є субстанція і саме те, завдяки чому і в чому вся
дійсність існує як буття; розум є безмежна могутність; він - безмежний зміст,
вся сутність і істина, і він є для себе тим предметом, на обробку якого
спрямовано його діяльність.
Перший етап саморозкриття «Абсолютної ідеї» - логіка як її науково-
теоретичне усвідомлення. Через логіку «Абсолютна ідея» розкривається у вигляді
системи категорій, починаючи від найбідніших - буття, небуття тощо і закінчуючи
конкретними - хімізм, біологізм, пізнання тощо.
Категорії -це чисті думки, що перебувають у стані неперервного руху. Як
чисті думки і ступені розвитку ідеї, вони змістовні самі по собі й тому становлять
сутність речей.
Наступний етап саморозвитку - природа. Вона - хоча й необхідний у процесі
розвитку «Абсолютної ідеї», але все ж допоміжний засіб. Створюючи природу,
перетворюючись на природу, «Абсолютна ідея» визначає себе і тим самим
відчуждується від своєї істинної сутності, постаючи у вигляді кінцевих чуттєвих,
тілесних одиничностей. Бог створює природу, щоб з неї виникла людина і разом з
нею людський дух.
Перша стадія розвитку людського духу - суб'єктивний дух, який Гегель
розглядає на трьох рівнях: антропології, феноменології і психології.
Антропологія - розглядання душі як субстанції, що почуває; феноменологія
вивчає перетворення душі на свідомість - самосвідомість - розум; психологія
показує теоретичні та практичні можливості духу.
Об'єктивний дух є другою стадією розвитку людського духу. Він охоплює
сферу людського соціального життя і розуміється як надіндивідуальна цілісність.
Його розгортання відбувається в праві, моралі, релігії, мистецтві. Найвища форма
самореалізації «Абсолютної ідеї» є «Абсолютний дух». Він є сукупною духовною
діяльністю людських поколінь, що змінюють одне одного. Тобто «Абсолютний
дух» — це та сама «Абсолютна ідея», яка «приховано» діє в людських цілях і
справах упродовж життя усіх поколінь.
Хоча в Гегеля поняття «Абсолютна ідея» і «Абсолютний дух» часто
вживаються в одному і тому ж значенні, слід звернути увагу на їх відмінності.
«Ідея» - це субстанція, чиста всезагальність. «Дух» - також ідея, але в її реальному
виразі у вигляді різних форм інтелектуальної діяльності. «Абсолютний дух» - це
повний збіг ідеї, мислення і буття, а «Ідея» пізнає буття у всій багатоманітності
його визначень.
Особливість філософії Гегеля полягає в тому, що вона потрапляє в
залежність від логіки розвитку системи. На його думку, кожна система повинна
бути завершеною, тобто повинна дати остаточні відповіді на поставлені запитання.
Рух «Абсолютної ідеї» і всього предметного світу має свій початок і кінець,
замкнений у певне коло. Тобто вищою формою і кінцем розвитку «Абсолютної
ідеї» стає філософська система самого Гегеля.

29.Філософія марксизму: основні ідеї та принципи.

Марксизм – філософія, створена Карлом Марксом (1818–1883),
Фрідріхом Енгельсом (1820–1895); час створення – 40-ві роки XIX століття. 
Основні ідеї філософії марксизму:
По-перше, відбулося органічне з'єднання матеріалізму і діалектики в єдину
теорію діалектичний матеріалізм.
На відміну від нематеріалістичної діалектики Гегеля ДМ показав, що
діалектичність властива насамперед матеріальному світу, а не тим ідеям, які
відображаються в його людській голові. Звідси ДМ розглядає світ не тільки як
матеріальний і пізнавальний, але і діалектичний, тобто в різноманітті і
взаємозв'язку, в єдності і протиріччі, в постійному русі і розвитку.
По-друге, марксизм обґрунтував матеріалістичне розуміння суспільства і його
історії.
Якщо раніше філософи - матеріалісти застосовували матеріалізм лише до
розуміння природи і мислення, а підхід до суспільства у них був ідеалістичним:
громадською діяльністю людей управляє їх свідомість (погляди, ідеї і т.д.), то
марксизм поширив матеріалізм на суспільне життя і його історію .
По-третє, марксизм ставить перед філософією нову задачу: не обмежуватися
поясненням світу, а виробляти методологію його перетворення на засадах
соціальної справедливості.
По-четверте, марксизм першим відкрито визнав класовий характер свого
вчення. Він прямо заявив, що виступає з позицією робітничого класу.
По-п'яте, на відміну від інших філософів, які прагнули створити закінчені
теорії, марксизм визначив себе як вчення, яке дає не готові догми, а відправні
пункти для подальшого дослідження, тобто як розвивається вчення.
 Але в процесі розвитку будь-якого філософського вчення існує небезпека його
перетворення. Так сталося і з марксизмом. В роки сталінізму і застою, ідеї
марксизму спотворювалися, догматизувалися і пристосовувалися для виправдання
політики тоталітарних режимів. Найбільш вразливим місцем марксизму є ідея
комунізму. Її конкурси не вийшли за межі абстрактної ідеї. Історична реальність не
збіглася з прогнозом Маркса.

30.Вчення А. Шопенгауера: ірраціоналізм та волюнтаризм.

Ірраціоналізм (лат. irrationalis - нерозумний, несвідомий) – філософське
вчення, згідно з яким розуму як основному виду пізнання протиставляються
інстинкт, віра, інтуїція.
Волюнтаризм – напрям філософії, що визнає волю першоосновою і творцем
всього існуючого; здійснення влади й управління суб‗єктивно-вольовими методами.

Засновником філософії життя вважається німецький філософ Артур

Шопенгауер (1788– 1860). Він відштовхувався від кантівської філософії і услід за
Кантом розрізняє “річ в собі” та “явища”, але переосмислив її з позицій
ірраціоналізму.
“Воля” становить абсолютний початок будь-якого буття, вона породжує
явища або уявлення. Як річ в собі, воля завжди абсолютно вільна. Людина теж
явище, тому її дії в емпіричному світі необхідні. Це означає, що всі акти волі
визначаються мотивами, незалежними від суб’єкта. Характер кожної людини
фатально реагує на всі мотиви та спонукання, виключаючи будь-які довільні дії.
Людина — раб свого характеру.
Що ж до людини, то її інтелект, на думку А. Шопенгауера, є не
основоположною властивістю, а лише засобом волі. Це відображено у самій назві
його праці «Світ як воля і уявлення».
А. Шопенгауер не поділяв просвітницього оптимізму, натомість створив
учення, засноване на песимізмі. Страждання розглядається як неодмінний атрибут
життя: адже якщо людина відчуває бажання, то їй чогось бракує, тобто будь-яке
бажання свідчить про незадоволеність, а отже, є виявом страждання. Тут
простежується вплив давньоіндійської філософії (до якої А. Шопенгауер ставився
зі значною цікавістю та повагою), зокрема буддизму.

31.Філософія віри С. К’єркегора.

Витоки екзистенціалізму можна простежити в концепції датського
мислителя Сьорена К’єркегора (1813–1855). Він критикував німецький ідеалізм,
особливо концепцію Г. В. Ф. Гегеля, за надмірне зосередження на пошуках
універсального та недооцінку особистісного.
Екзистенціалізм – філософська течія XІX-ХХ ст., що висуває на перший
план абсолютну унікальність існування людини та її переживання, внутрішнє
буття людини, вказує на безодню буття, непомітну в перебігу повсякденних справ.
Гегелівська філософія нерідко розглядала людину як мислячу істоту, розум
якої здатен пізнавати об’єктивні закономірності світу. Об’єктивна істина є
універсальною, спільною для всіх людей, адже її має визнавати кожна мисляча
істота. Але людина не зводиться лише до носія загальнолюдських здатностей,
таких як здатність до мислення, оскільки кожна людина є неповторною
особистістю, яка існує тут і тепер. При прийнятті життєвих рішень людина
покладається не лише на об’єктивну істину, а й на суб’єктивну, що спирається на
унікальний душевний досвід людини, який не піддається об’єктивації.
Якщо Г. В. Ф. Гегель розглядав історичний процес як результат прояву
об’єктивних закономірностей, то С. К’єркегор підкреслював роль життєвого
вибору людини. Людина опиняється в ситуації вибору, причому нерідко
об’єктивної істини недостатньо для прийняття рішення, тож людина не може
цілковито покластися на таку істину. З одного боку, людина є вільною істотою, а
не механізмом для реалізації абсолютної ідеї чи якихось інших загальних
закономірностей, але з іншого — людина приречена на постійне самовизначення,
здійснення життєвого вибору, який пов’язаний з ризиком і невизначеністю.
Як релігійний мислитель, С. К’єркегор намагається знайти вихід з
екзистенційної ситуації (це така, межова ситуація в якій людина закинута своїм
існуванням і в якій вона тривожиться свободою вибору власної сутності,
переймаючись власною долею і долею світу) через вибір на користь віри і
звернення до Бога.

32.«Філософія життя». Ф. Ніцше, В. Дільтей, О. Шпенглер, А. Бергсон.

Ф. Ніцше
Філософом парадоксів називають Фрідріха Ніцше (1844-1900 pp.).
Духовний аристократизм Ф. Ніцше переходить у проповідь «надлюдини»,
вчення про життя як ірраціональне становлення, порив, волю. Центральним
поняттям ніцшеанства є «воля до влади» як найбільш значний критерій кожного
типу поведінки, кожного суспільного явища.
«Життя, — стверджує Ніцше, — прагне до максимума почуття влади».
Якщо у Шопенгауера Воля є основою буття, то Ніцше надає цьому поняттю
соціально-морального відтінку.
«Що добре? –- Все, що зміцнює свідомість влади, бажання влади і саму
владу людини. - Що зле? - Все, що є наслідком слабкості. - Чи сприяє пізнання, як
раціональна діяльність, підвищенню «волі до влади»?
— Ні, оскільки перевага інтелекту паралізує волю до влади, замінюючи
активність розмовами, судженнями.
Загальноприйнята мораль також підриває «волю до влади», проповідуючи
любов до ближнього.

«Воля до влади» - основа права сильного. Це вище за всі моральні, релігійні та

інші нормативні настанови. Для Ніцше дуже важливою є заповідь: «Не сотвори
собі кумира» як заклик більше вчитися у життя, ніж чекати, доки воно
вчитиме; більше сумніватися, ніж бездумно дотримуватися традиції.
Для Ніцше не існує поняття вчителів і учнів. Він вважає, що кожен повинен
іти своєю дорогою, інакше він не створить свого єдиного життя. Перетворюючи на
реальність чиїсь настанови і пророцтва, ідеї і теорії, людина не може стати нічим
іншим, як рабом обставин, доктрин, ідеологій «Воля до влади» — це зведення
докупи якісних станів психіки (інстинктів, емоцій, інтелекту тощо). В
діяльності великого полководця, у творчості художника або вченого воля до влади
максимальна, оскільки найбільшого виразу досягає самовладання, самовизначення.
Саме життя тотожне інстинкту зростання, влади, нагромадження сил,
впертого існування; якщо воля до влади відсутня — істота деградує. Влада над
собою суттєвіша, ніж влада над іншими. В «волі до влади» весь космос
розуміється як неперервна боротьба «квантів влади», кожний з яких прагне до
панування над рештою, бажає стати організуючим центром усього світу.
Соціальні за своєю суттю відносини панування і підлеглості переносяться на весь
світ, тоді як власне соціальний світ розуміється як споконвічна війна воль, які
сперечаються між собою.

З «волі до влади» Ніцше виводить усі основи моралі. Він стверджує, що

мораль, в якій визначальними є поняття добра і зла, виникає як наслідок почуття
зверхності одних людей над іншими: аристократів (кращих) над рабами
(гіршими). Упродовж усієї історії у вигляді духовної помсти раби намагалися
нав'язати свою мораль тим, хто панував.
Тлумачення цього процесу він проводить через християнство, своєрідно
критикуючи його. В проповіді Ісуса Христа, за словами Ніцше, аристократичне
зрівняння цінностей (хороший = знатний = могутній -\- прекрасний = щасливий =
улюблений Богом) євреї (а початок цього вони поклали у Старому Заповіті) змогли
вивернути навиворіт і трималися за це.
Згідно з їхньою логікою, тільки самі стражденні, хворі, потворні, каліки
-благочестиві, блаженні, тільки для них визначено вічне блаженство; а знатні,
могутні - злі, жорстокі та знехтувані Богом, їх назавжди проклято.
Ніцше вважає, що іудео-християнська мораль перешкоджає повному
самовираженню людини, і тому необхідно провести переоцінку цінностей з метою
відродження «моралі пануючих», яка має ґрунтуватися на таких принципах:
• єдиною безумовною цінністю є «цінність життя»;
• існує природна нерівність людей, пов'язана з життєвими силами та «волею
до влади»;
• сильна людина вільна від моральних обов'язків і не зв'язана ніякими
моральними обіцянками.
• Усім цим вимогам, згідно з Ніцше, відповідає суб'єкт моралі пануючих -
«надлюдина».

Це найсуперечливіше поняття в етиці Ніцше. Поряд з генетичною

характеристикою людини арійської раси Ніцше пропагує подвійну мораль
«надлюдини». З одного боку, ці люди у ставленні одні до одних стримані, горді,
привабливі. З другого боку, у ставленні до «чужих» вони не відрізняються від
звірів, бо вільні від моральних обов'язків і керуються у своїх діях інстинктами.
Зовнішня особливість «надлюдини» полягає у «вродженому благородстві»,
«аристократичності». Маси готові підкорятися, якщо володар доведе насамперед
своєю зовнішністю, манерою триматися своє право керувати. Володарем влади
«надлюдина» стає не через вроджену приналежність до певного класу чи
стану, а як обранець самої природи.
 Його «надлюдина» — це гармонійна людина, в якій органічно поєднуються
фізична досконалість, високі моральні та інтелектуальні якості. «Надлюдина»
— це «нова людина», «вільний дух», носій нової «інтелектуальної совісті», для якої
немає авторитетів, Бога, це «людина майбутнього», яка піднеслася над сучасною
культурою з її обманом. Пошуки релігії та Бога є характерними для «посередньої»
людини, якій потрібен абсолют для того, щоб йому підкоритися. «Посередня»
людина шукає, де б позичити світорозуміння і саморозуміння, щоб не думати
самій. Усе це не властиве «надлюдині». Тому Ніцше побоювався демократії,
оскільки вона передбачає мораль рівності, що, на його думку, підтримує
«маленьких людей», тих, яких «занадто багато».

Демократія породжує зрівняння людей, для яких недосяжні і висоти

почуттів, і висоти думок. Проте не слід однозначно й обмежено тлумачити
вчення Ніцше, якому притаманна надзвичайна широта культури, чесність,
відкритість, щирість морально-інтелектуального пошуку, глибина думки. У будь-
якому разі безпідставним є прагнення прикрасити або ж, навпаки, очорнити
серйозного мислителя минулого поза конкретно-історичним контекстом.
У теорії Ніцше багато суперечностей. Але Ніцше не випадково
остерігався і зневажав ту людину, яка живе догматами, традиціями та
жадобою влади, людину, маленьку та слабку, бо добре розумів, що загибель і
зруйнування суспільства може спричинити саме така людина, яка здобула
владу та можливість керувати людськими долями.

В. Дільтей
Один із найбільш яскравих представників «філософії життя» Вільгельм
Дільтей. Він є німецьким філософом-ідеалістом, представником філософії життя.
Він вперше вводить так зване поняття "науки про дух".
Життя, відповідно до Дільтею, є нічим не обмеженим і невизначеним
часом. За цим пунктом він поділяє думку відомого філософа Бергсона. Життя
виникає з таємних джерел і завжди її прагнення спрямовано до невідомих цілей.
Життя доступне людському пізнанню тільки частково: доступними є індивідуальні
життєві явища і психологічні їх тлумачення і розуміння. Через спостереження над
їх повтореннями і закономірностями створюються деякі загальні класифікації, які
дають можливість включити те чи інше індивідуальне явище відносно постійних
загальних типів і законів.
Вони можуть послужити досліднику допоміжними засобами при його
приблизними поясненням історії, яка представляє собою зрощення і змішання
певних типових явищ.
О. Шпенглер
Представник філософії життя, який розглядав переважно проблематику,
пов’язану із соціальною філософією — німецький мислитель Освальд Шпенглер
(1880–1936). Його погляди на суспільство відрізнялися від просвітницького
оптимізму попередньої епохи.
О. Шпенглер у своїй соціально-філософській концепції акцентував на
перервності, циклічності розвитку суспільств. Просвітництво розглядало
історію як єдиний загальнолюдський процес, спрямований до прогресу, де всі
суспільства рухаються одним шляхом, різниця між ними полягає переважно в тому,
що декотрі народи більше просунулись уперед, тоді як інші — меншою мірою.
Натомість О. Шпенглер зобразив цю концепцію як сукупність окремих
цивілізацій (єгипетська, індійська, вавилонська, китайська, «аполлонівська» (греко-
римська), «магічна» (ві- зантійсько-арабська), «фаустівська» (західноєвропейська)
та культура майя), кожна з яких існувала як окремий тип, радше як замкнута в собі
одиниця, а не як сходинка в цілісному історичному процесі. Життя культури
уподібнювалося до життя організму: О. Шпенглер вважав, що культура в своєму
розвитку проходить стадії, подібні до життєвого циклу біологічних істот:
народження, дитинство, молодість, зрілість, старість, смерть.
А. Бергсон
Ірраціоналістичну традицію «філософії життя» продовжує інтуїтивізм
французького філософа Анрі Бергсона (1859-1941 pp.). Він розуміє життя в
космологічному плані. В основі всього перебуває творчий порив, розгортання
життєвого процесу, потік безперервних якісних змін, творіння, тривалість,
тлінність. Осмислюваний у науці, цей творчий процес, вважає Бергсон,
розбивається на окремі стадії, а в результаті замість тривалості отримуємо щось
безжиттєве. Вихід - в інтуїції.
Його інтуїтивізм - складна суперечлива теорія, в якій інтуїція трактується
не як один з можливих етапів у процесі пізнання дійсності, а як основний, нічим не
обмежений, нічим не визначений шлях проникнення в таємниці світу. Своєрідним
фундаментом, на якому будується інтуїтивізм, є вчення про інстинкт та
інтелект. Інтуїція не виступає першорядним компонентом теорії, а з'являється
на одному з етапів розгортання логічної структури теорії Бергсона. Цим філософ
прагне підкреслити динамічність пізнання, яке здатне ускладнюватись,
видозмінюватися, здобувати нові форми. Разом з тим це прагнення залишається
тільки декларацією, оскільки по суті інстинкт та інтелект - це допоміжні категорії,
необхідні Бергсону як фундамент, на якому поступово виникає «велика і світла
побудова — інтуїція».

• Вчення про інтелект та інстинкт приводить Бергсона до проголошення

визначальної ролі інтуїції в людському житті. Однією з основних рис інтуїції є
зв'язок з інстинктом і з несвідомим психічним. Інтуїція у Бергсона — це і є
інстинкт, але такий, що усвідомлює себе, здатний розмірковувати про
предмет. Прийшовши до цього висновку, Бергсон замінює в теорії пізнання
інстинктивну форму пізнання інтуїтивною, вва- жаючи останнє поняття ширшим,
глибшим, здатним розкрити таємниці життя, ввести «всередину самого життя».

Характерною рисою інтуїції Бергсон називає здатність здійснювати

абсолютне пізнання, не користуючись зовнішнім впливом, без допомоги понять і
уявлень людини, які сформувались раніше. Роль і значення інтуїції в процесі
пізнання, в процесі усвідомлення внутрішнього сенсу речей, за Бергсоном, важко
переоцінити. Не існує жодної галузі знання, жодної «системи», діяльність якої б
«не оживлялась інтуїцією». Більше того, філософ стверджує, що в кожній системі
інтуїція - «те, що є кращим за саму систему і що її переживе ».
 Для доведення такої високої оцінки інтуїції Бергсон звертається до сфери
естетичного сприйняття людиною дійсності, існування якої можливе лише
завдяки інтуїтивній формі пізнання. Наше пізнання назавжди залишилося б
поверхневим, якби не «естетична інтуїція», яка дає людині можливість не тільки
бачити світ, але й схоплювати «задум життя»
«Естетична інтуїція» обумовлює існування творчості як акту осягнення
внутрішнього змісту предметів. Підкреслюючи якісну винятковість естетичного
пізнання,
Бергсон приходить до ідеї про виняткову роль творчості, а потім до ідеї
про виняткову роль художника, який здійснює творчий процес. Художники, на
думку Бергсона, - це «найдосконаліші істоти», які, не користуючись роздумами,
узагальненнями, все пізнають інтуїтивно. їхня елітарність ґрунтується на
особливих якостях фантазії, своєрідному баченні світу, здатності інтуїтивно
осягати найпотаємніші думки та почуття людей.
У своїй філософії «антиінтелектуального інтуїтивізму» Бергсон послідовно
проводить думку, що мистецтво - «чисте і незацікавлене» - це не тільки відмова від
життя, не тільки повернення до «нештучної природи», а й «розрив з суспільством».
Не може бути і мови про зв'язок художника з суспільством, про його
залежність від суспільства.
• Інтуїтивістська концепція Бергсона мала великий вплив на теорію та
практику західного мистецтва. Це стосується насамперед тих напрямів у різних
видах мистецтва, які абсолютизують алогізм творчого процесу, акцентують увагу
на його повній непередбачуваності.

33.Феноменологія. Е. Гуссерль, М. Мерло-Понті.

Феноменологія – напрям в західній філософії та культурі XX ст., заснований
Едмундом Гуссерлем. Центральне у феноменології – це ідея та вчення про час, що
дозволяє досліджувати утворення чистого смислу, очищеного від
міфологічних, наукових, ідеологічних, повсякденно-побутових установок, схем.
Свідомість для Гуссерля по суті непредметна і не може бути уявлена як об'єкт
та знаходить себе як направленість на предмет, як буття усвідомленості. Це
виражається у різниці значення та предмета, значення та знака, значення та
образу. Час у феноменології виступає як основа співпадання феномена та його
опису.
Е. Гуссерль
Едмунд Гуссерль (1859-1938) - німецький мислитель, родоначальник
феноменології. Феноменологія є вченням про феномени. Феномен - явище, яке
осягається в чуттєвому досвіді.
Гуссерль вважав, що феномен це виникають в свідомості смисли предметів.
Щоб виявити чиста свідомість, необхідно відчистити його від натуралізму,
психологізму, платонізму. Гуссерль ставив перед собою завдання побудувати
універсальну науку (універсальну філософію і універсальну онтологію), яка буде
відноситься до «всеосяжного єдності сущого», зі строгим обгрунтуванням. Такий
повинна бути феноменологія.
М. Мерло-Понті
-

34.Філософська антропологія. М. Шерер, Г. Плеснер, Е. Кассірер.

35.Філософія екзистенціалізму.
Екзистенціалізм – філософська течія XІX-ХХ ст., що висуває на перший
план абсолютну унікальність існування людини та її переживання, внутрішнє
буття людини, вказує на безодню буття, непомітну в перебігу повсякденних справ.
Ж.-П. Сартр
Новим поштовхом у розвитку екзистенціалізму стала діяльність
французького філософа Жан-Поль Сартра. Він високо цінував марксизм,
вважаючи його «неминущою філософією нашого часу»; власний екзистенціалізм
він розглядав як доповнення марксистської теорії суспільства.
Вихідний пункт екзистенціалізму, за Сартром, — це проблема, яку
вирішують герої Достоєвського: якщо Бога немає, то все дозволено. Разом з
Богом зникає можливість знайти які-небудь цінності у надчуттєвому світі. Немає
більше апріорного добра, як немає безмежного й удосконаленого розуму, щоб це
добро осмислити. Людина сама обирає цінності моралі, сама проектує своє життя,
наповнює його змістом або робить порожнім і беззмістовним.
Ця здатність обирати згідно зі «своїми істинами» відрізняє людину від
об'єктів живої та неживої природи. Перший принцип екзистенціалізму —
положення: людина є те, що вона робить. Саме людське життя — це
можливість. Людина вільна, людина є свобода. Цей висновок Сартр робить на
основі розуміння свідомості як буття, існування якого складає сутність.
Свідомість існує лише тією мірою, якою вона проявляється, тобто вона є
самодіяльність без носія. У центрі онтології Сартра знаходиться «Я». З «Я»
«висвічується» вся конкретна реальність. Природа якщо й світить, то лише
відображеним світлом того, хто усвідомлює, прагнучих «Я», і в той же час
становить для нього перепону.
Звідси Сартр виводить поняття «негативної діалектики». Оскільки вона
втілюється в запереченні, то її носієм може бути тільки свідомість. Якщо
свідомість є абстракція і володіє реальністю тільки в особистісному вираженні, як
«Я», то єдиним джерелом і сферою здійснення діалектики є не «свідомість
взагалі», а «моя свідомість», «Я» як «для-себе-буття». «Я» - єдине джерело
заперечення.
Ця здатність створює зміст «для-себе- буття», всього людського існування. До
того ж мова йде не про людину «взагалі», а завжди про неповторну
індивідуальність. Ядром екзистенціалізму Сартра є «філософія свободи».
Свобода не визначається можливістю людини діяти відповідно до того, якою вона
є, оскільки сама її свобода є вибір свого буття: людина така, якою вона себе вільно
обирає.
За Сартром, ніякі об'єктивні обставини не можуть позбавити людину
невід'ємної від неї свободи. Вона зберігається в будь-якій ситуації і є можливістю
вибирати - вибирати не реальні можливості, а своє ставлення до певної ситуації.
Вчення про людську свободу визначає характер екзистенціалістської етики.
Людина - єдине джерело, критерій і мета моральності. Не суспільство, не людина
взагалі, а кожна окрема людина є окреме «Я». Мова йде не тільки про особисту
моральну відповідальність, а й про особистість як міру моральності. Основним
критерієм моральності висувається «аутентичність», тобто відповідність
свідомості людини саме тій власній, «дійсній» свідомості. Це знайшло вираження в
«категоричному імперативі» Сартра: користуйся своєю свободою, будь самим
собою.
З огляду на вищесказане по-іншому постає проблема відповідальності людини
за свій вибір, за своє життя. Вибираючи себе, людина бере на себе величезну
відповідальність як за себе, так і за все людство. І чим більш обґрунтовано людина
здійснює свій вибір, тим з більшою кількістю «інших» вона «радиться». Відчуття
відповідальності за свій вибір пов'язане з відчуттям невпевненості, страху,
тривоги. Позбавитися цих почуттів людина може при здійсненні вибору на
користь «недійсного буття», буття «як усі», тобто заперечення особистісного,
унікального, заховавшись «за всіх».
Спільне буття знімає тривогу, невпевненість, а разом з ними і
відповідальність. Хочеш жити «недійсним буттям» — живи «як усі». Хочеш
жити «дійсним життям» — бунтуй проти суспільства, живи «не як усі», але
бери на себе і відповідальність.

К. Ясперс
Традиції німецького екзистенціалізму продовжує Карл Ясперс (1883—
1969 pp.). Він висуває «філософію існування», яка не може бути
систематичною, - це скоріше «філософствування», а не «філософія».
Саме тому він критикує філософію минулого - як матеріалізм, так і
ідеалізм. Ясперс ставить проблеми буття, пізнання та людини, які повинні
розглядатися з точки зору історичності. Центральне поняття — екзистенція
визначається як необ’єктивована реальність, як такий «рівень» людського
буття, що не може бути предметом розгляду науки.
Екзистенція нерозривно пов'язується з Богом та трансценденцією. Це таке
буття, яке перетворює екзистенцію з простого самоствердження на носія буття,
більш високого, ніж усе, що визначається розумом як найвище. Тобто
трансценденція - це вище буття.
Екзистенція і свобода у Ясперса — поняття тотожні. Характеристика
свободи полягає в тому, що її не може бути «знайдено» на жодному рівні
людського буття: ні на рівні емпіричного буття, ні на рівні свідомості взагалі, ні на
рівні духу. Звідси Ясперс формулює важливий для нього принцип: «Людина або
існує як предмет дослідження, або існує задля свободи».
Ясперс вважає, що людина не може бути до кінця пізнана наукою і, таким
чином, не може до кінця стати предметом соціального маніпулювання, оскільки
завжди залишатиметься деякий непізнаний «залишок» - екзистенція. З цього
випливає висновок: пізнання — справа науки, свобода — справа філософії.
У питанні про свободу у Ясперса виникає суперечність: з одного боку,
свобода є не сваволею індивіда, а трансцендентною необхідністю; з другого, - ця
необхідність своєрідна: вона не всезагальна, а має особистий характер; отже, для
кожного індивіда вона є його і лише його власною необхідністю.
Для вирішення цієї суперечності вводиться учення про екзистенціальну
комунікацію як універсальну умову людського буття. Все, що є істотним у людині і
необхідним для людини, забезпечує комунікація.
 З точки зору Ясперса, комунікація - це спілкування, в якому людина не
«грає роль», яку готує для неї суспільство (наприклад, батька, чоловіка, вченого,
політика тощо). У процесі комунікації стає відомо, що таке «актор» і хто грає всі ці
ролі.
Проблему істини Ясперс розглядає також крізь призму комунікації.
«Істина, — заявляє він, — це повідомлення, а істинне тільки те, що можна
повідомити іншому, — точніше, те, що, повідомлене комусь, об'єднує мене з
ним і є засобом єднання». Наука не може дати нам усієї істини, оскільки не може
вийти за межі предметного буття та стикуватися з трансценденцією. Тому істини
науки не мають нічого спільного з істинами філософії; перші (вони складають
лише елемент істини) є істини для людського розуму, другі — для людської
особистості (як екзистенція). Істина завжди особиста і тому для кожної людини
своя.
Критерієм істини є знову ж таки комунікація, яка є не засобом її
поширення, а лише засобом її досягнення. Істина не байдужа для людини, вона
захоплює всю її сутність, керує її вчинками, заради неї людина може пожертвувати
життям, але це стосується тільки «екзистенціальної істини», а не істини науки.
Комунікативний характер істини Ясперс безпосередньо пов'язує з її
історичністю. Особливо важливі, за Ясперсом, так звані помежові ситуації:
смерть, страждання, боротьба, провина тощо. Найяскравіший випадок
помежової ситуації - смерть, перед лицем якої скінченність власної екзистенції
постає перед людиною з усією безпосередністю В цій ситуації стає несуттєвим усе
те, що заповнювало життя індивіда в його повсякденності.
Ясперс вважає що встановлення взаєморозуміння, відкритість
різноманітних типів суспільства, релігій і культур є життєво необхідними
для людства. Звідси Ясперс робить висновок про особливу роль філософії, яка за
допомогою філософської віри, завдяки якій відкривається сенс і призначення
історії, покликана об'єднати людство на спільних духовних засадах.

36.Позитивізм, неопозитивізм, постпозитивізм.

1. Позитивізм - широко поширена течія в філософії, заснована в 30-х рр. XIX
ст. французьким філософом Огюстом Контом (1798 - 1857). Був «перший
позитивізм» і «другий позитивізм»
Позитивізм (від лат. Positivus - позитивний) - напрям у філософії, що визнає,
що справжнє, "позитивне" знання про реальність дають тільки конкретні науки, і
зводить задачу філософії до їх аналізу та систематизації.
Традиційна для Нового часу філософія (метафізика), на думку О. Конта, не
може бути позитивним знанням, а тому повинна поступитися місцем справжнім
наук - фізики, хімії, математики, біології, астрономії. Правда, ні в однієї з
позитивних наук не було предметом вивчення суспільство.
Тому О. Конт знайшов рішення цієї проблеми: він створив нову науку -
соціологію. Зокрема, в своєму вченні про суспільство О. Конт виділив стадії
суспільного розвитку: «Закон трьох стадій»:
 1. Теологічна. Людина прагне все явища пояснити втручанням надприродних
сил, що розуміються за аналогією з ним самим: богів, духів, душ, ангелів, героїв і
т.п.
2. Метафізична. Для неї, як і для теологічної стадії, характерне прагнення
досягти вичерпного абсолютного знання про світ. Але пояснення явищ світу
зводиться до різних вигаданих першосутностей, які нібито ховаються позаду світу
явищ, позаду всього того, що ми сприймаємо в досвіді, основу якого вони
складають.
3. Позитивна. Піднявшись на цю стадію, людство залишає безнадійні спроби
пізнати перші і кінцеві причини, пізнати абсолютну природу або сутність всіх
речей і спрямовується по шляху накопичення позитивного знання, одержуваного
приватними науками. На цій стадії повністю вступає в силу закон постійного
підпорядкування уяви спостереженню. Спостереження - універсальний метод
придбання знань.

2. Неопозитивізм (Логічний позитивізм)

Представники: Бертран РАССЕЛ, Ганс Рейхенбах. Колишня філософія,
"метафізика", оголошується неопозитивістами нісенітницею (бессмыслицей).
В рамках неопозитивізму виникали і розвивалися такі філософські школи і течії, як
логічний позитивізм, сцієнтизм, і деякі інші.
Неопозитивісти прагнули знайти такі форми відображення процесу пізнання і
його результатів, які дозволили б захистити наукове знання від помилок,
неточностей, двозначностей. Однак це завдання виявилося непростим, і хоча воно
до кінця не була виконано, в ході її рішення різними вченими були висунуті багато
цікаві ідеї, які зіграли важливу роль у розвитку філософського і наукового знання.
Так, велике значення мав принцип верифікації, згідно з яким науковими можна
вважати тільки ті знання (виражені в пропозиціях), істинність яких перевіряється
практикою. Але пізніше виявилося, що і сам даний принцип слід вважати
ненауковим, так як він не перевіряється.

3. На зміну неопозитивізму прийшов постпозітівізм. За змістом

постпозітівізм, безумовно, відрізнявся від вчення О. Конта. Одним з напрямків
роботи було виявлення закономірностей розвитку наукового знання.
Так. на думку Карла Поппера (1902-1994), головне завдання філософії полягає
в осмисленні зростання наукову знання, у відділенні наукового знання від
ненаукового. В якості основного методу філософ висунув принцип фальсифікації.
Наукове знання має бути в принципі фальсифіковано; воно не просто може
піддаватися науковій критиці, а повинно колись опинитися спростованим.
Так, на певному етапі розвитку науки в результаті нових відкриттів
«застарівали» Евклідова геометрія. Ньютонова механіка і багато інших вчення, що
здавалися до цих нових відкритті вельми переконливими. Будь-яка теорія в якийсь
період часу перестає вирішувати знову виникаючі питання, з'являються нові, більш
сучасні теорії, здатні вирішити більш широке коло питань. Але і вони рано чи пізно
також виявляються неспроможні перед новими все більш складними етапами
розвитку науки. Але поки теорія не спростована, вона вважається істиною.
Нефальсіфіцірумое знання, тобто то, яке в принципі неможливо спростувати
(наприклад, релігійне), науковим не є. Таким чином, постпозітівізм в значній мірі
може вважатися сучасним розвитком філософії науки.

37. Українська філософія, періоди її становлення, головні ідеї та

представники.
Що вивчає історія української філософії? Її об’єктом є:
а) культурний контекст, в межах якого здійснюється генезис та
функціонування філософ- ської думки;
б) вчення, що визріли на ґрунті української культури, але за межами її
території (в діаспорі);
в) а також ті ідеї, що створені були представниками інших національних
культур, але реально функціонували у складі української культури.

Виходячи з об’єкту дослідження можна виділити три основні періоди у

розвитку філософської думки в Україні:
— історія філософської культури, що припадає на час існування
Київської Русі. Основна парадигма: Людина — Бог.
— другий період пов’язаний з добою козаччини (вчення XVI– XVIII ст.)
Основна парадигма: Людина — Світ.
— історія філософії національної ідеї ХІХ — початку ХХ ст. Основна
парадигма: Людина —нація.
Існує три взаємопов’язані типи української культури:
— греко-слов’янський;
— бароковий;
— романтичний.

Перший період історії української філософії припадає на час існування

Київської Русі. Саме в межах київської (греко-слов’янської) культури склався
притаманний українській духовній традиції тип мислення, що не схильний до
абстрактної, відірваної від життя філософської теорії. Цей період акцентує увагу на
проблему зв‘язку людини з Богом.
Після запровадження християнства (988 р.), приходять від греків різноманітні
релігійні, філософські твори. Згідно з одним із мислителів Іоанном Дамаскіним
(676–749) філософія є універсальною системою знань. Енциклопедична праця
Іоанна Дамаскіна «Джерело знання» (трилогія: «Діалектика», «Про єресі», «Точний
виклад православної віри») подає таке призначення філософії:
1) філософія є пізнанням існуючого як сущого, тобто пізнанням природи
існуючого;
2) філософія є пізнанням Божого і людського, тобто невидимого та
видимого;
 3) філософія є піклуванням про смерть як довільну, так і природну.
Адже смерть двоїста: і природна, тобто відокремлення душі від тіла, і довільна,
коли ми зневажаємо життя теперіш- нє і пориваємося до майбутнього;
4) філософія є уподібненням Богу. Уподібнюємося ми Богу через
мудрість, тобто через істинне пізнання добра і через справедливість, яка є
адекватною віддякою кожному належно- го, а також через покірливість, яка вище
справедливості, коли ми творимо добро, яке обра- жає нас;
5) філософія є також мистецтвом мистецтв і наукою наук, тому що
філософія є основою всякого мистецтва, і саме через неї буває вимудруване всяке
мистецтво і всяка наука;
6) філософія — це любов до мудрості, але справжня Премудрість — це
Бог, і тому любов до Бога є справжньою філософією.

Теза про філософію як любов до мудрості сягає античності, а друга — про

Бога як справжню премудрість — бере свій початок у біблійній традиції. Історія
філософської культури не зводиться тільки до запозичень та впливів, вона має і
власні оригінальні надбання:
— міфологічні уявлення стародавніх слов’ян, наприклад, культ роду;
— твори митрополита Іларіона та Володимира Мономаха («Слово про
Закон і Благодать»,«Поученія»);
— зведення літопису;
— невербальні джерела — архітектура й живопис Софійського собору.
Другий період —пов’язаний часом козаччини, що припадає на ХVI–XVIII
ст. Характерні риси епохи:
— запроваджується масове книгодрукування;
— розгортається діяльність Острозького центру;
— на XVII ст. припадає час діяльності братств і заснування Києво-
Могилянської Академії.
Характеризуючи українську культуру цієї доби, дослідники означують її як
культуру бароко. В колі барокової проблематики, що розробляється в цей період,
акцент переноситься на проблему «Людина — Всесвіт». Поряд із питаннями
морально-етичними важливе місце відводиться діалектиці, логіці, метафізиці,
натурфілософії. Найхарактернішою ознакою доби є формування філософії як
специфічної сфери теоретичного мислення.
Вершиною досягнення в галузі філософської думки в тогочасній Україні є,
безумовно, філософія Григорія Сковороди, а історія Києво-Могилянської
Академії — одна із яскравих сторінок у розвитку духовної культури південних і
східних слов’ян.

38. Філософські ідеї в культурі Київської Русі.

Можна сказати, що в історії вітчизняної культури принципове значення в
цьому плані мав процес християнізації Київської Русі (988 р). Наслідком було
проникнення античних і середньовічних філософських ідей на Русь через
Візантійську імперію і сусідню Болгарію. Це час і є початком розвитку
філософської думки в Стародавній Русі.
Другою важливою передумовою виникнення з'явилася писемність. Історики
вважають, що писемність на Русі з'являється відразу ж після створення слов'янської
азбуки Кирилом і Мефодієм, тобто з початку X ст., А отримує розвиток і
поширення з середини X ст. Про це свідчать, наприклад, тексти договорів,
укладених князями.
Важливим етапом у зародженні філософської думки в Київській Русі є
формування літературно-писемної мови, коли після введення християнства
починається масове переведення богословських книг. Переводилися насамперед
біблійні тексти, твори отців церкви і богослужбова література. Був переведений
Новий Завіт і кілька книг Старого Завіту.
Широке поширення в Давній Русі отримали збірники висловлювань і
афоризмів давньогрецьких і римських філософів. Одним з них був збірник
«Бджола», в якому були поміщені уривки з філософських творів Платона,
Аристотеля, Сократа, Піфагора, Демокріта, Епікура, Анаксагора та інших
мислителів. Завдяки таким творам, як «Повість про царевича Іосаф» і «Повість про
Акіра премудрого», Давня Русь познайомилася також з філософською думкою
середньовічного Сходу.
В XI-XII століттях з'являються і оригінальні твори давньоруських авторів. На
перше місце по філософсько-світоглядного значення слід поставити «Слово про
Закон і Благодать». В основі майже всіх літописів, які розповідають про
початкову історії Стародавньої Русі, лежить літопис «Повість временних літ». Не
можна не згадати також і твір «Слово о полку Ігоревім» (+1187).
Це основні пам'ятники писемної культури Київської Русі, але далеко не все.
До нас дійшли не всі рукописи. А загальна кількість рукописних книг часів
Київської Русі за підрахунками фахівців може становити від 31,5 до 130 140 тисяч
томів.

У всіх цих роботах є особливості, що становлять основу філософської

культури Київської Русі (схема Які ж це особливості?
По-перше, для філософської культури Київської Русі характерний
синкретизм, тобто нерозчленованість. Це означає, що в культурі Давньої Русі не
існувало ще поділу між різними сферами духовної діяльності людини. Будь-яке з
творів тієї епохи для нас є одночасно пам'ятником і історії, і літератури, і філософії.
По-друге, для філософської думки тієї епохи характерно різноманіття
підходів до вирішення тих чи інших проблем. Вона розвивається не як монолог, а
як поліфонія (багатоголосся) різних позицій.
По-третє, для філософської думки того періоду характерна теїстичність,
тобто розвиток під впливом церквою, церковного світогляду. Однак, будучи
теістічной, вона не була теологічна. Як це розуміти?
Справа в тому, що давньоруські книжники були теологами, які не релігійними
проповідниками, а більше політиками. Їх турбували насамперед соціально-
політичні та етичні проблеми. Разом з тим їх роботи створювалися під великим
впливом релігійної ідеології. Тому філософська культура того періоду теїстічна,
але не теологічна!
По-четверте, для філософської культури Київської Русі характерна
етизація(этизация): розгляд будь-яких проблем книжниками здійснювалося з
позиції етики: через конфлікт сил добра і зла.
По-п'яте, для філософської думки періоду становлення характерна
історіософічність - центральною проблемою філософської думки Київської Русі
була проблема створення уявлень про людську історії.

Які ж філософські питання хвилювали київських «книжників»?

Давні русичі намагалися відповісти на питання: «що є філософія?» Їх
хвилював комплекс проблем, який торкався світобудову. Вони прагнули з'ясувати
глибинні джерела людської історії, знайти відповідь на питання: «звідки пішла
земля Руська?» Їх залучали загадки людського буття. Напружений пошук
відповідей на ці та подібні до них питання становив зміст філософської думки
Київської Русі.
Отже, можна стверджувати, що вже в епоху розвитку Київської Русі були
закладені основи філософського мислення, сформульовані деякі поняття і категорії
філософії.
Давньоруський народ разом з іншими народами Європи стояв біля колиски
європейської цивілізації. Київська Русь була однією з спадкоємиць і берегинь
ідейної спадщини античного світу.
Головними джерелами поширення освіченості, а також і філософії в
Стародавній Русі, як і в Західній Європі, були монастирі, в яких навчали грамоти,
переписували і зберігали рукописи. Зі стін монастирів вийшли видатні
представники давньоруської філософської думки.

39. Філософія українського кордоцентризму.

Кордоцентризм (від лат. «кордос» - серце) - розуміння дійсності не стільки
мисленням («головою»), скільки «серцем» - емоціями, почуттями, внутрішнім,
«душею».
 Завдяки розуму людина здатна пізнавати навколишній світ, але лише серцем
вона може побачити дійсно величні та не одразу помітні речі. Саме така концепція
була провідною в етичній думці того часу.

Ідея філософії серця неодноразово простежувалась у працях відомих митців,

зокрема Г.С.Сковороди, П.Юркевича та ін.
Наприклад Г.С. Сковорода та П.Юркевич розглядали людину як мікрокосм,
тобто малий світ, з «центром» — серцем. Серце є осередком духовного та
фізичного буття людини. Через серце проходить абсолютно всі думки, почуття, дії
людини. Людина означає «носій серця».
Г.С. Сковорода надає великого значення серцю як засобу Богопізнання,
вважаючи серце – всесвітом людської душі, яка ніде не існує конкретно, проте є
всюди. Цим тлумаченням він ще раз доводить цінність і невід’ємність серця від
одухотвореного людського тіла та розуму.
 Ідеї кордоцентризму в українській етичній думці становлять цілу міцну
систему, завдяки якій людина розглядається не лише як істота розумна («homo
sapiens»), але і істота одухотворена з центром душі – серцем. Ця характеристика є
вищою ланкою в оцінюванні людини з точки зору моралі.
Таким чином, кордоцентризм невипадково вважається основою
української етичної думки, адже філософія серця – явище не лише світоглядне,
але й суб’єктивно-індивідуальне. Сповідуючи ідеї філософії серця, ми пізнаємо
себе, осягаємо найвищі точки нашої душі, а значить відчуваємо, кохаємо,
мислимо, живемо.

40. Російська релігійна філософія кінця ХІХ – початку ХХ ст.

Основу позицій російських релігійних філософів другої половини XIX -
початку XX ст. становить релігійний світогляд. Ці філософи мали безпосередній
стосунок до Російської православної церкви, деякі з них були священиками,
богословами. Однак в своїй творчості вони могли відходити від деяких теологічних
догм, вводили нові поняття, елементи в звичну для релігійного світогляду систему
світу.
Соборність, всеєдність і космісзм
Російську релігійну філософію відрізняли ідеї соборності, всеєдності,
космізму, пов'язані між собою. Соборність (автором цього поняття вважають А.С.
Хомякова) - це єдність людей, в основі якого - любов до Бога. Люди об'єднані
Церквою - тілом Христовим, а значить і любов один до одного.
Це перш за все духовна єдність, що дозволяє об'єднати духовні сили людей.
Соборність отримала розвиток в ідеї всеєдності. Всеєдність виражається у
внутрішньому органічній єдності буття, в єдності різноманітних форм його прояву
і розкривається не тільки в онтологічному, а й в гносеологічному (єдність науки,
філософії і віри), соціологічному (єдність суспільства, держави, церкви),
аксіологічному (єдність добра, істини і краси) та інших аспектах.

Онтологічна складова всеєдності знаходить своє вираження, зокрема, в

космізме. Релігійне трактування космізму відрізняється від матеріалістичної, це
визнання єдності людини і космосу, органічною включеності людини в космос:
невід'ємним елементом космосу людина є в силу того, що він, як і космос, -
творіння Боже.

Так, Микола Федорович Федоров (1828-1903) став засновником російського

космізму. Найбільшим у світі злом він вважав смерть, але людина, на його думку,
може подолати смерть. Для цього людина повинна вдосконалюватися, змінитися в
ставленні до себе і до інших людей, гармонізувати суспільні відносини.
Необхідно також змінити ставлення до природи в цілому. Потім слід перейти
до «регуляції» природи, навчитися регулювати космічні процеси. Людина повинна
побороти в собі егоїзм (причиною якого можна вважати переважання в людині
тварин почав), прояв ворожості до оточуючих.
 Люди повинні об'єднатися в одній «спільній справі» - боротьбі зі смертю.
Основою єднання має стати любов до предків, до померлих раніше людям.
Об'єднання зусиль, любов, досягнення в науці і культурі дозволять досягти бажаної
мети, померлих можна буде воскресити. Оскільки на Землі усім, що і воскресіння
місця не вистачить, необхідно буде освоїти Космос. Своє вчення Н.Ф. Федоров
називав «активним християнством».

Його творчість мала великий вплив на творчість одного з найвідоміших

російських філософів В.С. Соловйова. Володимир Сергійович Соловйов (1853-
1900) є творцем однієї з перших в Росії завершених цілісних філософських систем.
Він також відомий як поет. Своєю метою він вважав створення християнської
православної філософії, в котрій були б з'єднані християнська православна віра і
раціональне філософське мислення. Це вчення, за задумом автора, має виключати
будь-яку однобічність.

Микола Олександрович Бердяєв (1874-1948) був захоплений соціал-

демократичними цінностями, але пізніше поступово прийшов до ідеалістичним
поглядам, до критики російського марксизму. У центрі філософії Н.А. Бердяєва -
людина, проблема його волі, ставлення до Бога. Його позиції сходять до ідей
Платона про двох світах. Буття, в поданні Н.А. Бердяєва, має два аспекти: один з
них - світ примарний, несправжній, світ матеріальний, в якому люди роз'єднані і
нерідко ворожі один до одного; інший світ - царство добра, свободи, любові - світ
справжній, ідеальний.
Несвобода людини пов'язана з його гріхопадінням, в результаті якого вона
опинився в полоні матеріального світу. Тому головна ії задача - подолати
залежність від недосконалого, примарного світу. Однак трагедія людини в тому,
що свободи досягти вона не може, не дивлячись на будь-які зусилля, так як в
своєму прагненні людина, долаючи одну несвободу, потрапить у владу інший. Так,
рабство по відношенню до природи змінюється рабством по відношенню до його
власного творіння - державі. Прагнучи вирватися з влади інстинктів, створюючи
культуру і формуючи різні нації, класи, союзи держав людина стає рабом своїх
творінь - культури, націй, класів і т.д.
Проте прагнення до свободи виправдано і необхідно людині. Саме в цьому
полягає сенс історії, а не в суспільному прогресі. Свобода реалізується у творчості,
яким тільки й може бути виправдане буття людини. Таким чином, людина
приречена на творчість і на свободу.
Позиція Н.С. Бердяєва суперечила офіційним ідеологічним установкам
державної влади. Тому в 1922 році він був змушений покинути Батьківщину.
В результаті ідеологічних протиріч російська філософія розділилася на дві
відносно незалежні частини - радянську філософію і зарубіжну.

41. Психоаналіз та неофрейдизм.

Фрейдизм
 Фрейдизм - психологічна концепція З. Фрейда. Розвинена на основі вчення
про психоаналіз, це дослідження глибинних пластів людської психіки, що ставить в
центр уваги несвідомі психічні процеси і мотивації.
У поясненні людської поведінки використовувалася трирівнева модель
психологічної структури особистості (Ід - Воно, Его - Я і Супер-Его - Над-Я).
Головним внеском Зигмунда Фрейда в теорію психоаналізу можна вважати
відкриття їм того факту, що психіка людини складається з свідомого,
підсвідомого і несвідомого.
Під несвідомим він розуміє ті елементи психіки людини, які подібні до тварин
інстинктів, а саме, багато наших бажаннь і почуттів. Несвідоме впливає на
свідомість людини, проявляючись у снах, помилках і в гіпнотичному стані.
Свідоме ж усвідомлено сприймається людиною. Це сприйняття йде зсередини
і представлено нашими почуттями і відчуттями. Стан усвідомленості не є тривалим
процесом і має межі.
Підсвідоме це все витіснене зі психіки, але не все подібне є підсвідомим.

В ході розвитку своєї теорії психоаналізу Фрейд удосконалює уявлення про

структуру психіки особистості. Остання є сукупністю трьох елементів - «Я»,
«Воно» і «Над-Я». Тут «Воно» це несвідомий глибинний початок, на поверхні
якого знаходиться «Я». «Я» - зв'язок між «Воно» і зовнішнім світом (світ - змінена
частина «Воно») . Але всередині самого «Я» теж є деякий процес: з'являється так
зване «Над-Я» або «Ідеал-Я». Воно і примиряє «Я» і «Воно» один з одним як дві
протилежності.
Причина неврастенічного стану - конфлікт між «Я», «Воно» і «Над-Я».

Людина, за Фрейдом, володіє двома головними інстинктами:

«самозбереження» і «розмноження». У процесі розвитку цивілізації інстинкт
самозбереження стає не настільки важливим, як інстинкт розмноження - «лібідо».
В результаті «лібідо» виникають такі людські якості, як жорстокість, яка доходила
до агресивності, лідерства, прагнення панувати, пригнічувати інших людей.
Велике значення теорії психоаналізу З. Фрейда не тільки для розвитку
медицини, клінічної психіатрії, біології, а й для філософії. Наділене безліччю
протиріч і помилок, це вчення, проте, вносить великий внесок у філософську
картину сучасного світу, в аналіз біологічної та соціальної природи особистості.

Неофрейдізм
Вчення Фрейда про психоаналіз послужило імпульсом для розвитку концепції
неофрейдизму, в рамках якої вивчені різні форми міжособистісних відносин,
стресової поведінки, людської агресивності. У основоположника теорії
психоаналізу З. Фрейда був К. Г. Юнг (1875-1961).
У З. Фрейда і К. Г. Юнга були розбіжності в поглядах. Основою цих
розбіжностей стали різні розуміння проблеми «несвідомого». З точки зору Юнга,
несвідоме це не тільки і не стільки інстинкти людини, як це розумів Фрейд, але це і
високі прояви людської психіки. Якщо у Фрейда несвідоме має біологічну природу,
то у Юнга воно наділене і соціальними елементами.
Вивчаючи проблеми культури і суспільства, К. Г. Юнг приходить до
висновку, що поряд з «індивідуальним несвідомим» існує і «колективне
несвідоме».
Колективне несвідоме - це психічна спадщина попередніх поколінь, що
виявляється в «комплексах».
Юнг виступав також і проти трактування Фрейдом снів і асоціацій,
стверджуючи, що символи тільки тоді набувають якийсь зміст, коли піднімаються
на свідомий рівень психіки. У зв'язку з цим Юнг вводить поняття «архетип».
Якщо Фрейд розглядав інстинкти як обгрунтування і причини того чи іншого
дії людини, то Юнг визначає залежність людської діяльності від видів, типів і форм
поведінки. Основними архетипами індивідуального несвідомого вчений називає
Его, воно підпорядковане Самості (русс. «самость») і ставиться до неї, як частина
до цілого.
Самість (русс. «самость») - це ядро всієї особистості, головний архетип, який
з'єднує свідоме і несвідоме, персона, образ, за допомогою якого ми хочемо
представити себе навколишнього світу, приховавши своє справжнє обличчя.
К. Г. Юнг, досліджуючи вплив архетипи поведінки людини, недооцінює роль
свідомої діяльності в становленні індивідуальності.

42. Ідеї Франкфуртської школи. Фрейдомарксизм.

Фрейдомарксизм - соціологічний напрям, тісно взаємодіючий з
Франкфуртської школою. Найбільш повно цю теорію розвинув психоаналітик
Вільгельм Райх, а також Герберт Маркузе і Еріх Фромм.
Вони оголошують боротьбу несвідомих інстинктів (до життя і смерті,
насолоди і руйнування) основним фактором, що визначає поведінку людини,
міжособистісні стосунки і розвиток суспільства.
Особливу роль відводять вони сексуальним вабленням і статевим
стосункам. Сексуальна енергія розглядається як найважливіша рушійна сила
людської діяльності, джерело творчого натхнення, "емоційної впевненості" та
"психічної стійкості". Це має місце в тих випадках, коли сексуальна енергія має
вільний вихід, подавляется тими чи іншими умовами, головним чином
соціальними. Сексуально незадоволений індивід "суб'єктивно вступає в глибоку
суперечність з суспільством", відчужується від нього, "стає самотним та
ізольованим".
Політичні відносини, на думку фрейдомарксістов, також формуються під
впливом сексуальної енергії людей. Стверджується, наприклад, що панування
однієї людини над іншим, в тому числі політичне, обумовлено схильністю людей до
мазохізму і садизму. Мазохізм проявляється "в насолоді підпорядкування різного
роду авторитетам", а садизм - в прагненні перетворити людину в "безпомічний
об'єкт власної волі, стати його тираном, його богом, звертатися з ним так, як
заманеться".
 43. Неотомізм, персоналізм, християнський еволюціонізм.
1. Неотомізм - філософія Римсько-католицької церкви, яка доводить
існування і всемогутність християнського триєдиного Бога. Мета неотомістів:
 по-перше, довести істинність католицизму і католицької філософії;
 по-друге, пристосувати католицизм до сучасних умов.

Основні положення неотомізму.

1. Світ єдиний. Однак, єдність світу полягає не в його матеріальності, а в
бутті, тобто в існуванні.
2. Під "буттям взагалі" вони розуміють буття Бога, який є первинною і
універсальної реальністю. Буття Бога доводиться шляхом аналогії з буттям світу,
причому, буття Бога - нескінченне.
3. Заперечуючи свою приналежність до ідеалізму, неотомісти запевняють, що
розробляють "реалізм", стверджуючи наявність об'єктивної реальності,
незалежної від нашої свідомості, мають на увазі під цією об'єктивною реальністю
Бога і Душу людини, яка безсмертна.
4. Захищаючи принцип "гармонії" віри і розуму, релігії і науки, стверджує, що
наука здатна пізнати лише заздалегідь закладене Богом в природу. Звідси будь-
досягнення науки доводить силу божественного духу, підтверджує абсолютну
істинність догматів віри, які самі по собі недоступні людському розуму.
5. Неотомісти розрізняють три ступені знання, що утворюють ієрархію. Її
основу складають приватні науки, центр - філософія, а її вершину - релігія.
6. Сходинкам знання відповідають три етапи пізнання: а) чуттєве; б)
розумне; в) божественне одкровення, доступне вірі, а не розуму.
7. Центральною проблемою є не теоцентризм, а проблема людини,
відстоювання загальнолюдських цінностей, дослідження сенсу людського буття і
місії людини в історії, сенс скорботи. Прагнення показати людині і зрозуміти вічні
цінності і цінності сьогоднішні:
а) стверджується, що людина завжди особистість - персона, суттю якої є
Душа;
б) Душа фокусує в собі космічну енергію, відрізняється самосознатільністю і
самонаправліністю;
в) історія і суспільство розвиваються через особистість людини.
Звідси, основна проблема - це питання свободи і морального виховання
людини. Неотомізм створив новий образ людини, який творить свій культурно-
історичний світ, спонукуваний до цього Творцем. Оскільки людина є основний
елемент буття і через нього проходить історія, що веде до "Граду Божого", то
історія має гуманний сенс і призначення побудова суспільства на вищих релігійно -
моральні цінності.
2. Персоналізм (Муньє Емманюель, Поль Рікер) - філософський
напрямок, для якого людина є в першу чергу діючою особистістю, а не просто
абстрактним мислячим суб'єктом. Зокрема, поняття "персоналізм" має латинське
коріння: persona - особистість.
 Серед соціально значущих причин його появи історики філософії називають
глибоку економічну кризу кінця 20 - початку 30-х років, твердження тоталітарних і
фашистських режимів у ряді країн Європи і Азії.
Персоналісти висувають на перший план людську особистість в повноті її
конкретних проявів. Особистість перетворюється в основний прояв буття. Але
витоки особистості не в ній самій, а в нескінченному єдиному початку - Бог.
Основним предметом дослідження в персоналізме є творча суб'ектність
людини. Пояснити її можна тільки через особисту причетність до Бога. Людина
завжди особистість, персона; його суть полягає в його душі, яка містить в собі
божественну енергію. Душа людини самосвідома, вона самонаправляюча, але люди
живуть духовно роз'єднано і впадають в першу крайність - егоїзм.
Іншою крайністю є колективізм, де особистість нівелюється і розчиняється в
масі. Персоналистский підхід дозволяє піти від цього, виявити справжню сутність
людини і відродити його індивідуальність. Шлях до індивідуальності лежить через
розуміння себе як неповторного унікального суб'єкта.
Основними проблемами персоналізму є питання свободи і морального
виховання людини. Згідно персоналізму, якщо особистість прагне до Бога, або,
що те ж саме, до добра і досконалості, вона знаходиться на правильному шляху.
Моральне самовдосконалення, правильне моральне і релігійне виховання ведуть до
суспільства гармонійних особистостей.
У центрі уваги філософії персоналізму знаходиться релігійно-етична
проблематика. Щоб не завдати шкоди всемогутності Бога, персоналісти заявляють
про самообмеження волі Бога -обмеження Божої волі за допомогою свободи
людей.

3. Християнський еволюціонізм
Тейяр де Шарден П'єр (1881 - 1955) - фр. вчений, філософ і теолог, один з
першовідкривачів синантропа. Його філософська концепція - «християнський
еволюціонізм». Тейяр де Шарден вважає еволюцію універсальним законом
існування і дивиться на нього з точки зору християнства. Це призводить до
абсолютно нової інтерпретації багатьох християнських тем.
Творіння розглядається в процесі еволюції. Гріх тлумачиться як неминуче
недосконалість, що супроводжує процес еволюції. Еволюція і досконалість так
само несумісні один з одним. Зло розглядається як побічний продукт процесу
еволюції.
Тейяр не відходить від традиційного погляда Ісуса як втіленого «Сина
Божого». Однак особливий упор він робить на «космічного Христа». «Повний
Христос», або містичне тіло Христа, котре еволюціонує в обстановці людської
еволюції. Спокута (искупление), таким чином, розцінюється як еволюційний
процес. Людська історія еволюціонує до своєї вершини і потім все досягає вищого
ступеня у Христі. Цю вершину Тейяр де Шарден називає «точкою Омеги».
Все це має на увазі нову концепцію Бога, як і в теології процесу. Бог
розглядається не як щось незмінне і трансцендентне, що наповнює світ, але як
щось активне і розвивається в процесі еволюції і, фактично, невіддільне від нього.
 44. Герменевтика, структуралізм та постструктуралізм: філософія на
межі тисячоліть. Постмодернізм.
1. Герменевтика – це напрям у сучасній філософії, який досліджує теорію і
практику тлумачення, інтерпретації, розуміня. Свою назву герменевтика отримала
від імені давньогрецького бога Гермеса, який був посередником між богами і
людьми - тлумачив волю богів людям і доносив побажання людей богам.
Основні питання герменевтики:
• як можливо розуміння?
• як влаштовано буття, суть якого полягає в розумінні?
Головна ідея герменевтики: існувати - значить бути понятим. Предметом
дослідження, як правило, є текст.
До фундаментальних понять герменевтики відносяться:
• «герменевтичний трикутник» - взаємини між автором тексту, самим
текстом і читачем
• «герменевтичне коло» - циклічний характер процесу розуміння.

Герменевтика виникла разом з появою випадків, коли необхідне правильне

тлумачення та розуміння тексту.
Першими представниками були середньовічні теологи-схоласти (Фома
Аквінський та інші), які займалися "розшифровкою" сенсу божественних ідей,
закладених в тексті Біблії.
Герменевтика (тлумачення тексту) має сенс при спорідненності душ автора і
читача. Якщо автор надто далекий від читача, текст ніколи не буде зрозумілий до
кінця при всіх усиллях герменевтики, однак при повному схожості автора і читача
в тексті не залишиться прихованого сенсу і він не буде нуждатися в тлумаченні.
Розуміння здійснюється двома шляхами (їх сукупністю):
• дивинації - штучного "вживання" в душу автора твору.
• порівняння - зіставлення фактів, інших даних.
Дівінація повинна чергуватися з порівнянням і навпаки. Коли читач остаточно
зрозуміє і логіку мови, і душу автора, текст буде повністю зрозумілий.
2. Структуралізм
Структуралізм (початок XX в. - 60-е рр. XX ст.) - напрям сучасної філософії,
що виник на основі спеціальної методології аналізу лінгвістичних, семіотичних,
антропологічних проблем, міфів і казок, інших художніх текстів.
Основоположник - швейцарський лінгвіст Фердинанд Соссюр (1857-1913).
Структуралізм - реакція па звинувачення в "ненауковість" гуманітарних
наук. Гуманітарні науки нібито погрязли в емпіризмі, їх узагальнення недостовірні,
суб'єктивні. Але перебудова гуманітарних наук за зразком природних знищує їх
специфіку. Значить, вони повинні мати власні методи об'єктивного аналізу.
Структуралізм став всесвітне популярним. Гуманітарне знання визнали
науковим. Головне поняття - "структура" (форма) - закон зв'язку функцій безлічі
елементів. Їй підпорядковується безліч різних конкретизацій. Знання структури
звільняє від накопичення і аналізу частковостей. Так, російський лінгвіст В. А.
Пропп 1927 р встановив, що всі російські чарівні казки мають одну і ту ж
структуру [см. його Морфологию казки]. Принципи структуралізму: цілісність
(ціле визначає свої частини); іманентність (структура - сутність, "ховається" за
емпіричним буттям своїх проявів); безособовість (об'єктивність).
3. Постструктуралізм (остання третина XX ст.) - рух критиків
структуралізму. Яскравий представник - французький філософ і соціолог Мішель
Фуко (1926-1984). На їхню думку, структуралісти переоцінили самодостатність
структур, залишили за межами аналізу контекст, діалогічність і індивідуальні
особливості людини, від прояву яких дуже часто залежать напрямок і результати
розвитку історії.
У літературознавстві постструктурализм проявився у формі руху
"деконструкції" - спеціального методу критики тексту (автор - французький
лінгвіст і філософ Жак Дерріда (1930-2004). Мета критики - руйнування цілісності
тексту, виявлення в ньому внутрішньої суперечливості, прихованих не тільки від
"наївного" читача, а й від самого автора "залишкових смислів". Результатом
критики повинні стати власні роздуми критика, навіяні читанням вихідного тексту.
При цьому вони більш важливі, ніж сам текст. деконструктівіста заперечують
існування єдиної "правильної" інтерпретації літературного тексту. Немає ніякої
однозначної, цілісної, прихованої і все підкоряє структури тексту. Зруйнований
деконструкцією, він розпадається на безліч фрагментів, не пов'язаних нічим, крім
особистих асоціацій критика. Скільки критиків (читачів), стільки і інтерпретацій
тексту. Немає жодної різниці між природним, науковим і художнім мовами. Усяка
мова неминуче мистецький, завжди функціонує за законами риторики і метафори;
будь-яке наукове знання існує у вигляді не строго логічного викладу-дослідження
свого предмета, а художнього твору. Всякий текст - "розповідь". Світ можна
пізнати тільки в формі "літературного" розповіді, історії; навіть представники
природничих наук, наприклад фізики, "розповідають історії" про ядерні частинках.
Будь-яка структура (порядок) народжується з неструктури (хаосу). Тому важлива
не цілісність, а її частини, фрагменти; не безособові структура, а особистість і
переживання її автора.
Постмодернізм
Сучасна реальність у філософії характеризується як постмодерн (або
постмодернізм). Постмодерн є наша сучасна епоха, яка прийшла на зміну
«модерну» (модерн - значить «новий»; Нова історія змінилася Новітньої).
Якщо в епоху Нового часу (модерну) для багатьох філософів була характерна
віра в розум, прогрес і силу людини, то в епоху постмодерну настає розчарування
в цих колишніх цінностях. Розум не всесильний. Більш того, розум може
породжувати страшні речі (атомна бомба, наприклад).
Прогрес також не несе в собі виключного блага, що видно на прикладі історії
XX століття (світові війни і ін. проблеми). В середні віки центром світогляду був
Бог, в Новий час - людина, в епоху постмодерну - вже і не Бог і не людина.
 Сучасні люди самі вирішують, у що вірити і вірити чи взагалі. Суспільство і
людина ніби самі конструюють для себе свою реальність (так в епоху постмодерну
формується таке філософський напрямок як конструктивізм). Тому постмодерн не
представляє з себе якусь єдину цілісної філософської системи. Він представляє з
себе скоріше якусь «розчарованість» в попередніх цінностях.
Найбільш яскраві представники постмодерну: М. Фуко, Ж. Бодрійяр, Ж.
Дерріда та ін. Основні ідеї постмодернізму
Важливою складовою філософії постмодернізму є конструктивізм і
епістемологічний (пізнавальний) релятивізм. Це означає наявність у філософії
постмодернізму наступних ключових «установок»:
 Так званий реальний світ по суті ілюзорний.
 Істина не може бути пізнана і пояснена однозначно. Вона
багатогранна.
 Зовнішній світ не даний нам спочатку. Ми самі конструюємо його в
тій чи іншій мірі.
 З попереднього затвердження виходить також і той висновок, що
«конструкцій» реальності може бути необмежена кількість і всі вони
рівноправні між собою, немає більш реальною, більш істинної, більш
об'єктивної конструкції
 А отже і людина не пізнає світ, а всього лише інтерпретує його.
Цікаво відзначити, що це чимось нагадує східну філософію, дзен-буддизм,
наприклад. На Сході ще за 1000 років до постмодерністів проголошувався
подібний релятивізм і неоднозначність істини. Однак, якщо Захід виявився
«розчарованим», то Схід навпаки - по істині насолоджується ідеєю
багатогранності і незбагненності істини в словах.
Постмодерн проявив себе у багатьох сферах, а не тільки в філософії: у
літературі, мистецтві, кіно і т.п. Сьогодні постмодерн являє собою особливий
світогляд, що характеризується в загальному вигляді недовірою до
традиційних реалістичним концепціям.

45. Філософський зміст проблеми буття. Основні форми буття.

Буття є однією з найбільш абстрактних, гранично загальних категорій
філософії. Вчення про буття називається онтологією. Бути - значить існувати.
Категорією, протилежної буття, є небуття.
У стародавній філософії (в даосизмі) поняття небуття є більш
фундаментальним, первинним, ніж буття. Буття виникає з небуття. Небуття - як би
резервуар, вмістилище, в якому в "віртуально" міститься можливу різноманітність
світу.
У західній філософській традиції сформувалося інше розуміння
співвідношення буття і небуття. Якщо буття - це щось, то небуття - ніщо.
Наприклад, в античній атомістиці атоми існують, а порожнеча не існує.
Сучасні уявлення про буття відрізняються складністю і різноманітністю.
Буття не обмежується констатацією простого факту існування «тут» і «тепер».
Людський розум, долаючи обмеженість чуттєвих констатацій щодо існування
окремих речей, приходить до ідеї збереження, перебування. Окремі речі можуть
зникнути, перестати існувати, але це не означає їх абсолютного зникнення і
знищення, а лише перехід в іншу форму існування.
Розум формує більш загальну ідею про існування не тільки «тут» і «тепер», а
й «тут» і «там», «тепер» і «потім», «тепер» і «раніше». Так формується ідея про
досить тривалому існуванні в просторі і часі світу в цілому.

Згідно релігійно-філософських концепцій, буття не зводиться до буття світу,

бо є ще буття поза світом, буття Бога. А світ був, є і буде, але це буття має початок
і кінець як у часі, так і в просторі, бо сам простір і час виникають разом зі світом.
Якщо заперечувати існування божественної реальності, а визнавати існування
об'єктивної реальності - матерії, ТО визнається існування реальності суб'єктивної -
свідомості. Причому ця суб'єктивна реальність може існувати як в формах
індивідуальної свідомості, так і в об'єктивувати формах суспільної свідомості.
Можна по-різному класифікувати форми буття. Можна говорити про буття
речей (в тому числі і створених людиною), бутті духовному, бутті людини, буття
соціальному. А можна говорити про буття неорганічної природи, органічної, бутті
суспільства. Одним словом, можливі різні класифікації, що відбиває складність
проблеми буття.
Філософський аналіз буття конкретних речей і буття світу призводить до ідеї
субстанції. Конкретні речі мінливі, виникають і зникають. Субстанція
характеризується самодостатністю, Необумовлене нічим іншим. Субстанція -
причина самої себе (Спіноза).

Філософські вчення, які в якості основи беруть одну субстанцію, отримали

назви моністических, дві - дуалістичних, три і більше - плюралістичних. Якщо в
основу кладеться духовна субстанція (все інше виступає як її прояв, породження і
т.п.), то це ідеалістичний монізм, наприклад, гегелівська філософія. Якщо за основу
береться матеріальна субстанція (матерія), то це - матеріалістичний монізм.
Приклад - діалектичний матеріалізм Маркса - Енгельса - Леніна.

46. Ідея субстанції в філософії.

Однією з основних проблем філософії Нового часу була проблема субстанції.
Субстанція (лат. substantia - сутність) - філософська категорія для
позначення кінцевої основи всієї різноманітності явищ природи та історії, якою є
саморух матерії.
Проблема субстанції сходить до античної філософії і отримує в Новий час три
основних рішення.
Дуалізм
Дуалізм - це філософська концепція, все різноманіття буття зводить до двох
субстанцій. У філософії Нового часу дуалізм представлений в навчанні Р. Декарта.
Р. Декарт визначав субстанцію як «річ, яка є причиною себе самої». Він виділив дві
субстанції: дух і матерію. Атрибутом (невід'ємним, сутнісним властивістю)
духовної субстанції є мислення, а матеріальної - протяг.
Модусами (властивостями, властивими лише в деяких, певних станах)
духовної субстанції є уява, почуття, бажання. Модуси матеріальної субстанції
множинні, в тому числі ними є: фігура, рух, положення і т. Д.
Монізм
Дана філософська концепція в основі буття вбачає одну субстанцію. У
філософії Нового часу монистическая концепція представлена пантеїстичної
філософією голландського філософа Б. Спінози (1632-1677).
Згідно з Б. Спіноза, субстанція одна - це бог або природа. Вона має два
атрибути: мислення і протяг. Модуси субстанції - це одиничні речі. Таким чином,
кінцеві речі - це стану Бога, а Бог - внутрішня причина всіх речей. Душа людини -
ідея тіла, тобто душа - чи не субстанція, а лише модус мислення.

Плюралізм
У філософії Нового часу існує третє рішення проблеми субстанції, яке можна
умовно назвати плюралізмом. Це концепція, яка припускає нескінченно багато
число субстанцій. Сам автор цієї концепції - найвідоміший німецький математик і
філософ Г.В. Лейбніц (1646-1716) - назвав своє вчення «Монадологія».
Згідно Г.В. Лейбніца, існує безліч субстанцій або монад (в перекладі: «єдине»,
«одиниця»), вони неподільні і ідеальні. Атрибутом кожної монади є діяльність,
тобто уявлення, сприйняття, прагнення.
Субстанції замкнуті на себе: кожна субстанція - це відособлена всесвіт, в
кожній монаді - весь світ. Тільки не всі монади здатні це усвідомити. Весь світ -
сукупність монад: душа є не тільки у людини, але у рослин і навіть мінералів, але
тільки у них не свідомі, як у людини, а несвідомі уявлення. Лейбніц вибудовує
ієрархію монад: мінерали - рослини - тварини - людина - Бог. Бог - вища монада,
тобто найвищий ступінь розумності і свідомості. Між ступенями цієї ієрархії -
плавні переходи, безперервність. Монада знаходяться в встановленою Богом
гармонії. Світ досконалий. Ступінь свободи кожної монади визначається ступенем
її розумності, свідомості.

47.Поняття матеріального і ідеального. Категорія матерії і сучасна

наука.
1. Матеріалістичний підхід обгрунтовує думку, що матерія є субстанція
(основа) всіх речей і явищ у світі. Вона включає в себе не тільки всі безпосередньо
спостережувані об'єкти і тіла природи, але і все тс, які в принципі можуть бути
пізнані в майбутньому на основі вдосконалення засобів дослідження. Весь
оточуючий нас світ являє рухому матерію в її різноманітних формах і проявах, з
усіма се властивостями, зв'язками і відносинами. Матерія вічна, несотворима і
незнищенна. Ідеальне стає можливим в результаті розвитку матерії. Свідомість
властива тільки високорозвиненим живим істотам - людям.
 Матерія – фундаментальна філософська категорія, що означає спільну
нестворювану і незнищенну основа всіх речей, їх змін і форм, що здійснюється
самочинно поза людською свідомістю. З початку ХХ ст. використовують
філософське визначення матерії як категорії для позначення об‘єктивної
реальності, тобто того, що існує поза нашою свідомістю.
2. Ідеалістичний підхід обгрунтовує думку, що матерія є субстанція, і вона
- чи результат розвитку ідеї, або просто мислиться. Наприклад, представники
об'єктивного ідеалізму формально визнають існування матерії. Більш того, вони
нерідко трактують деякі фрагменти реальності точно так же, як і представники
матеріалістичної філософії. Однак ідеалісти вважають матерію якимось похідним,
вторинним по відношенню до ідеї або Творця як істинному початку. В якості
підтвердження такого підходу до трактування матерії можна привести зміст
сформульованої представниками релігійної філософії картини світу, в якій вища
сутність - Бог актом своєї волі творить матеріальний світ.
Ідеалізм – загальне позначення філософського напрямку, послідовники якого
розуміють дух, свідомість, мислення, психічне як першооснову дійсності, а
матерію, природу, матеріальні речі розглядають при цьому як похідні від
духовного, від свідомого.

48. Типи філософських вчень про людину.

Філософська антропологія -це вчення про людину та її буття в світі. Одним з
основоположників філософської антропології є німецький філософ Макс Шелер.
Головним завданням філософської антропології Шелер вважав розкриття
сутності людини, тобто відповідь на питання: що є людина?
При цьому Шелер чітко усвідомлював складність знаходження відповіді на це
питання, оскільки «людина настільки широка, яскрава і різноманітна, що все його
визначення виявляються занадто вузькими».

Основні підходи до визначення сутності людини:

1. Теоцентризм. Сутність людини визначається тим, що він створений Богом,

т. Е. Його не можна визначити самого по собі, незалежно від Бога. Тільки виходячи
з ідей творіння, можна оцінити зміст і мета людського життя. Цей підхід був дуже
популярний в російській філософії кінця XIX - початку XX ст. Це ідеї В. С.
Соловйова, М. Бердяєва, Л. Н. Толстого.
2. Натуроцентрізм. Людина - це природне жива істота. Біологічний рівень
існування людини відіграє визначальну роль по відношенню до його
індивідуальності, до форм його суспільної поведінки і до багатьох соціальних
процесів.
Натуроцентрізм сформувався в античної філософії (Демокріт), підтримувався
позитивізмом, прагматизмом.
 3. Соціоцентризм. Головне в людині те, що він - частина людського
суспільства. Тільки в ньому він може існувати як людина. Всі людські якості
формуються в соціально-культурному середовищі. Біля витоків социоцентризма -
Аристотель з визначенням людини як державного тварини. Сутність людини -
сукупність всіх суспільних відносин. У ХХ ст. в рамках цього підходу
розробляється поняття «соціальний тип особистості». Це сукупність якостей,
найбільш характерних для визначення людської спільноти і обумовлених
особливостями історії та діяльності цієї спільноти.
4. Антропоцентризм. Сутність людини не в чомусь іншому, зовнішньому по
відношенню до нього, а в ньому самому, в його самопізнанні. Формування людини
- це завжди самотворення в активній діяльності. Будь-які зовнішні впливи не
можуть повністю визначити людини. Біля витоків такого розуміння стояли Сократ,
Кант.
Кант розглядає людське буття як унікальне і як об'єкт особливого
філософського міркування. «Все, що завгодно і для чого завгодно може бути вжито
всього лише як засіб. Всім розумним істотам притаманна добра воля, т. Е.
Готовність діяти на основі моральних принципів. На основі доброї волі люди
встановлюють імперативи, т. Е. Припису діяти певним чином. Більшість
імперативів - гіпотетичні, їх виконання залежить від ситуацій. Категоричний
імператив тільки один - «поступай так, щоб максима твоєї волі могла стати
загальним моральним законом».
Поняття «людина» в філософської антропології вживається в трьох основних
значеннях:
 в збірному сенсі - людський рід в цілому;
 позначення окремого представника роду, носія загальнолюдських рис -
індивід;
 як позначення даної конкретної людини, що володіє не тільки
загальними, але й особливими рисами - індивідуальністю і
особистістю.

49. Людина як єдність біологічного й соціального. Особистість як

продукт культурного розвитку.
Ідеї про єдність біологічного і соціального в становленні людини
сформувалися не відразу і постійно змінювалися.
АЛЕ, в даний час в науці утвердилася думка про біосоциальну природі
людини. При цьому соціальне не тільки не принижується, але відзначається його
вирішальна роль у виділенні Homo sapiens зі світу тварин і його перетворення в
соціальну істоту. Зараз навряд чи хто-небудь буде заперечувати біологічні
передумови виникнення людини. Навіть не звертаючись до наукових доказів, а
керуючись найпростішими спостереженнями й узагальненнями, неважко виявити
величезну залежність людини від природних змін - магнітних бурь в атмосфері,
сонячної активності, земних стихій і лих.
 У становленні, існування людини величезна роль належить соціальним
факторам, таким, як праця, взаємовідносини між людьми, їх політичними і
соціальними інститутами. Жоден з них сам по собі, окремо не міг би привести
до виникнення людини, його виділення зі світу тварин.
Кожна людина унікальна і це теж зумовлено його природою, зокрема,
неповторною сукупністю генів, успадкованих ним від батьків. Необхідно також
сказати і про те, що фізичні відмінності, які існують між людьми, в першу чергу
зумовлені біологічними відмінностями. Це перш за все відмінності між двома
статями - чоловіками і жінками, які можна віднести до числа найбільш істотних
відмінностей між людьми.
Існують і інші фізичні відмінності - колір шкіри, очей, будова тіла, які
обумовлені, головним чином, географічними і кліматичними факторами. Саме
цими факторами, а також нерівними умовами історичного розвитку, системою
виховання в значній мірі пояснюються відмінності в побуті, психології, соціальний
стан народів різних країн. І тим не менше, не дивлячись на ці досить
фундаментальні відмінності по своїй біології, фізіології та розумовою потенцій
люди нашої планети в цілому рівні. Досягнення сучасної науки переконливо
свідчать, що немає ніяких підстав стверджувати про перевагу будь-якої раси над
іншою.
Соціальне в людині - це перш за все діяльність, колективістські форми життя з
розподілом обов'язків між індивідами, мова, мислення, громадська і політична
діяльність. Відомо, що Homo sapiens як людина і особистість не може існувати поза
людських спільнот. Описані випадки, коли маленькі діти в силу різних причин
потрапляли під опіку тварин, "виховувалися" ними і коли вони після кількох років
перебування в тваринному світі поверталися до людей, їм були потрібні роки, щоб
адаптуватися до нового соціального середовища.
Нарешті, соціальне життя людини неможливо уявити без його громадської і
політичної активності. Власне кажучи, сама по собі життя людини є соціальним,
оскільки він постійно взаємодіє з людьми - в побуті, на роботі, під час дозвілля.
Як же співвідноситься біологічне і соціальне при визначенні сутності і
природи людини? Тільки в єдності. Дійсно, без біологічних передумов важко було
б собі уявити появу людей, але без соціальних умов неможливо було становлення
людини. Вже ні для кого не секрет, що забруднення навколишнього середовища,
середовища проживання людини створює загрозу біологічного існування Homo
sapiens.
Підсумовуючи, можна сказати, що зараз, як і багато мільйонів років тому,
фізичний стан людини, його існування у визначальній мірі залежать від стану
природи. В цілому ж можна стверджувати, що зараз, як і при появі Homo
sapiens, його існування забезпечується єдністю біологічного і соціального.
 50. Цінності та категорії етики і естетики.
Етика є смисловим центром філософії, забезпечує їй вихід у практику
реального життя. За традицією, започаткованою ще в Академії Платона,
першопочаткове призначення етики — бути практичною наукою.
Етика і естетика – це дві різні, але пов'язані один з одним області філософії.
Етика і естетика виникли в найдавніший час в 5 столітті. Це філософська
дисципліна. Про етику одним з перших заговорив Аристотель.Величезний внесок у
розвиток естетики внесли Аристотель, Платон.
Етика (від грец. "етос" сфера проживання, будинок, вогнище, звичай, вдача)
– філософська наука про добро і зло в людському бутті і всіх пов'язаних з ними
категоріях, наука про мораль, принципи поведінки людини в суспільства. Етика –
мистецтво жити. Этика, по Аристотелю, — это “философия, касающаяся
человека”
Естетика (нім. нем. Ästhetik, от др. -греч. αἴσθησις « "почуття, чуттєве
сприйняття") - філософське вчення про сутність і форми прекрасного в художній
творчості, в природі і в житті, про мистецтво як особливу форму суспільної
свідомості. Естетика – наука про чуттєве пізнання.
Етика. Аристотель вважає, що головна суть етики-напрямок вільної і
розумної діяльності душі до доброго. ... Моральна діяльність душі, справжня етика
завжди спрямована до найвищого блага, Добра; тому вона веде до щастя. Без
чесноти неможливо щастя, що становить мету життя.
Естетика. Згідно Арістотелю сутність мистецтва становить мімезис
(наслідування), мистецтво наслідує дійсності, має міметичну природу. Однак це не
сліпе копіювання, а творче виявлення типового, загального, ідеального при
обов'язковому втіленні його в матеріалі.
Этичні категорії:
– добро і зло (найбільш загальні форми моральної оцінки, що розмежовують
моральне і аморальне.);
– благо;
– справедливість (означа такий стан речей, яке розглядається як належне, що
відповідає уявленням про сутність людини, його невід'ємних правах, рівності між
усіма людьми і необхідності відповідності між діянням і відплатою за добро і зло);
– довг (ставлення особистості до суспільства, іншим людям, що виражається в
моральної обов'язки по відношенню до них в конкретних умовах.);
– совість (здатність людини здійснювати моральний самоконтроль,
внутрішню самооцінку з позицій відповідності своєї поведінки вимогам
моральності, самостійно формулювати для себе моральні завдання і вимагати від
себе їх виконання.);
– відповідальність (характеризує особистість з точки зору виконання нею
моральних вимог, відповідності її моральної діяльності моральному обов'язку, що
розглядається з позицій можливостей особистості.);
– гідність і честь (особливе моральне ставлення людини до самого себе і
ставлення до нього з боку суспільства, оточуючих, засноване на визнанні цінності
людини як особистості).
Етичні цінності – це цінності переконання і спрямованої моральної
поведінки. Будь-яка етична цінність, пізнана як така, спрямовує етичну енергію
людини на себе і вимагає від людини свого здійснення
 Естетичні цінності – це завжди єдність основних значень: об'єкта, його
сприйняття, його суспільної значущості. Об'єкт включає в себе характеристику
зовнішніх властивостей речей і предметів. Друге значення характеризує
особливість сприйняття людини як суб'єкта ціннісних відносин. Суспільна
значимість показує ставлення між людьми, завдяки яким цінності стають
загальнозначущими.
Естетичні категорії - найбільш загальні, фундаментальні поняття, що
представляють собою форми і організуючі принципи естетичного досвіду і
мислення.
До категорій мистецтва і естетики відносяться поняття: естетичне бачення,
художнє, художній смак, художній стиль, Художня об'єктивність, прекрасне,
епатуюче, піднесене, буденне, трагічне, фарсове, потворне, огидне, комічне,
іронічне, абсурднее тощо.

51. Теорія істини у філософії. Проблема критеріїв істинності.

 Істина – це адекватне відображення дійсності об’єкта суб’єктом, яке
відтворює об’єкт таким, яким він існує незалежно від свідомості суб’єкта пізнання.
В історії розвитку теорії пізнання (гносеологія) проблема критерію істини
завжди була надзвичайно важливою і складною щодо її розв'язання. Існувало й
існує розмаїття відповідей на питання, що є вірним і незаперечним критерієм
відповідності знань людини реальній дійсності. У філософії та богослов'ї воно є
предметом аналізу.
Відносно критерію істини в історії філософії і науки висловлювалися різні
думки.
1) Наприклад, ряд філософів (наприклад Р. Декарт) критерієм істинних знань
вважали їх ясність і очевидність. Але багато фактів свідчить, що ясність і
очевидність можуть ввести в оману.
2) Далі, інші філософи критерій істини шукали в чуттєвих даних. Істина,
вважали вони, – це те, що відповідає показанням наших органів чуття. Зокрема,
Фейєрбах стверджував: "Там, де починається чуттєвість, закінчується будь-яка
суперечка". На перший погляд, вони мають рацію. Але в дійсності це далеко не так,
тому що не все в світі доступно органам чуття.
3) Прагматизм (від гр. pragma – справа, діяльність) вважає істинними ті
думки, які корисні, ведуть до успіху, краще "працюють" на нас. Те, що служить
людині для досягнення благополуччя, процвітання, повинне бути істинним.
Прагматизм ототожнює практику з відчуттями людини, заперечує достовірність
наших знань про світ. Виходить, що людина є повним невігласом щодо законів
світу. Світ – це хаос відчуттів та переживань, він позбавлений внутрішньої єдності
й не підвладний розумовому пізнанню.
4) Як критерій істини висувалася загальнозначимість (те, що визнається
багатьма людьми). Здавалося б, на перший погляд, що цей критерій має бути
переконливим, адже якщо одна людина може помилятися, то мільйони людей, тим
більше протягом багатьох поколінь, помилятися не можуть. Але і цей критерій не
здатний відрізнити істину від помилкового знання. Наприклад, мільйони вірують –
хто в Христа, хто в Аллаха, існують світові релігії. Яка ж з них істинна? Прибічник
кожної з них вважає істинною свою позицію.
 5) Різновид критерію істини вбачався також в умовній згоді тобто
конвенціоналізмі (від лат. convention – угода, договір), у тому, в що люди сильно
вірять, що відповідає думці авторитетів тощо.
У кожній концепції можна виділити окремі раціональні ідеї: важливі роль
чуттєвості, вимога чіткості, логічності, простоти чи краси в побудові певних форм
знання та ін. Але названі позиції не можуть задовільно вирішити проблему
критерію істини, тому що вони у своїх пошуках не виходять, як правило, за межі
самого знання.

52. Проблема суб’єкта і об’єкта у пізнавальному процесі.

Процес пізнання – це безперервний процес активного творчого відображення
дійсності в свідомості людини. Цей процес в гносеології осмислюється через
категорії "суб'єкт" та "об'єкт". Суб'єкт і об'єкт – це протилежності, через взаємодію
яких реалізується процес пізнання. Із цього можна зробити висновок,  що суб'єкт –
це носій свідомості і знання, а об'єкт – те, на що спрямована пізнавальна діяльність.
Суб'єкт пізнання – це людина, включена в суспільне життя, в суспільні
зв'язки та відносини, яка використовує суспільно-виробничі форми, способи,
методи практичної та пізнавальної діяльності, як матеріальні, так і духовні; це
людина, яка діяльно здійснює перехід від незнання до знання, від неповного знання
до більш повного і точного, набуваючи нові суспільно необхідні знання про
дійсність.
Об'єкт пізнання – це те, на що спрямовується пізнавальна діяльність суб'єкта.
Об'єктом пізнання може бути вся дійсність, але лише в тій мірі, в якій вона увійшла
в сферу діяльності суб'єкта.
Проблема взаємодії суб'єкта й об'єкта має свої особливості в соціальному
пізнанні. Тут суб'єкт і об'єкт пізнання збігаються. Суспільство само себе пізнає.
Внаслідок цього соціальне пізнання має свої характерні риси.
1) Соціальні закони мають в основному статистичний, вірогідний
характер. Це зумовлено тим, що суспільство як об'єкт пізнання для науки – це
система законів, а соціальні закони є результат діяльності людей, тому вони завжди
принципово статистичні.
2) В основі соціального пізнання лежить вивчення суспільних відносин, які
розділяються на матеріальні і духовні. Відповідно функціонують два різних типи
законів: матеріального життя і суспільної свідомості. Перші становлять базову
основу, а другі збігаються з ними за змістом як відображення перших.
3) Саме суспільне життя змінюється відносно швидко, тому розвиток
соціального пізнання відбувається на основі, в основному, відносних істин. Це
означає, що на кожному рівні розвитку людства має місце своє розуміння того, що
відбувається, свій підхід до цінностей, до теорій, до методів, що застосовуються в
пізнанні.
4) Соціальне пізнання завжди пов'язане з інтересами людей. Істиною володіє,
в основному, те знання, яке формується представниками прогресивних верств
суспільства. Знання, що отримується і використовується реакційними соціальними
групами, утилітарне, має однобічну спрямованість, відображає інтереси лише
певної верстви населення, не об'єктивне, і тому помилкове.
 53. Основні методи та форми наукового пізнання.
Наукове пізнання - це такий рівень функціонування свідомості, в результаті
якого одержується нове знання не тільки для окремого суб'єкта, але й для
суспільства в цілому.
Свідома цілеспрямована діяльність щодо формування і розвитку знань
регулюється певними методами й прийомами.
Методи наукового пізнання – способи, що застосовуються свідомо на основі
знання загальних законів природи суспільства і мислення, особливих законів
пізнання і окремих, специфічних законів наукового пізнання. За ступенем
загальності методи поділяються на філософські, загальнонаукові та методи
окремих наук, а за сферою застосування - на емпіричні й теоретичні. Кожний з них
відображає дійсність у певних формах.
Методи: Рівні Форми
сходження від теоретичний наукова картина світу,
абстрактного до теорія, система законів,
конкретного, теоретичні поняття, ідея
історичний і логічний,
аксіоматичний,
системно-структурний,
математичний та ін.
моделювання, аналогія,   факт, гіпотеза, проблема,
порівняння, індукція, концепція
дедукція, аналіз-синтез,
абстрагування
опис, вимір, емпіричний емпіричні закони,
експеримент, емпіричні поняття, факти
спостереження
Емпіричне дослідження - це такий рівень наукового пізнання, зміст якого
головним чином отримано з досвіду, із безпосередньої взаємодії людини з
об'єктивною дійсністю. 
Теоретичний рівень наукового пізнання є більш високим ступенем
дослідження дійсності, де об'єкт постає з боку тих його зв'язків і відносин, які
недоступні безпосередньому чуттєвому вивченню. На цьому рівні створюються
системи знань, теорій, у яких розкриваються загальні та необхідні зв'язки,
формулюються закони в їх системній єдності та цілісності.

54. Роль особистості в історії.

Суб'єкт – це носій предметно-практичної діяльності і пізнання, джерело
активності, спрямованої на об'єкт. Суб'єктом суспільного розвитку є особистість,
що виступає як соціальний вияв кожної людини, виражений у конкретній
індивідуальній характеристиці.
Людина посідає центральне місце у філософії. Протягом багатьох віків
філософи аналізують природу і можливості людського розуму, особливості
відчуттів, стан біологічного і соціального в людині, а також різноманітні прояви
духовного світу людини: мову, мистецтво тощо.
 Кожна історична епоха давала нові грані, нові риси в пізнанні
людини. Староіндійська, китайська й грецька філософія розглядала людину як
частину космосу, як «малий світ», мікрокосм, що є відображенням і символом
макрокосму – Всесвіту.
Европейська середньовічна філософія, спираючись на християнську
традицію, висувала ідею суперечності людської природи, яка поєднує в собі земне,
гріховне начало, божественну сутність. Саме тут вперше зявляються ідеї
унікальності, неповторності і самоцінності людини як духовної істоти.
Епоха Відродження залишила нам образ людини як самодостатньої і
автономної особистості, розкриває її красу і творчі можливості. З'являеться
гуманізм.
Класична філософська традиція починаючи з кінця ХV1 і до
кінця ХІХ століття вважала істинно людським в людині те, що робить її
представником всього людства, тому зосереджувала увагу на її всезагальній
природі, соціальній сутності, універсальності. Так філософія Нового
часу особливе значення приділяє розуму як специфічній особливості людини. Для
німецької класичної філософії визначальним є уявлення про людину як про
суб’єкт духовної діяльності, що створює світ культури і є носієм загального
ідеального начала – духу, розуму. На відміну від ідеалістичних уявлень німецької
класики, Л.Фейєрбах, а потім і засновники марксизму повертають людині її
цілісність – розглядають її не лише як духовну, але й тілесно –чуттєву істоту.
Марксистська філософія трактує людину як похідну від суспільства, як продукту та
суб’єкту суспільно – практичної діяльності.
З кінця ХІХ – початку ХХ століття відбувся антропологічний поворот -
проблема людини стає чи не основною для більшості філософських вчень. Сучасна
епоха стала епохою глобальних соціальних, політичних, культурних, екологічних
змін, здійснюється уніфікація і стандартизація особистості з боку суспільства та
його масової культури. Сучасна філософія на місце людини як представника
людства ставить індивіда у всій його неповторності і унікальності. Замість
проблеми про загальні визначення постає проблема безпосереднього існування
людської особистості. Виникають різноманітні ірраціональні концепції
(С. Керкегор, А. Шопенгауер, Ф.Ніцше, А. Бергсон, З.Фрейд), які домінуючими
рисами людини проголошують поза розумові властивості (почуття, волю,
підсвідоме, інтуїцію. Виникає антропологічна філософська школа, яка ставить за
мету поєднати конкретно-наукові погляди з філософським осягненням життя. Цю
традицію підтримують прагматизм, глибинна психологія, структуралізм.
Сучасна філософія пройнята відродженням гуманістичної проблематики,
обумовленої інтересом до сучасної людини, проблемами виживання людини в
сучасному світі.
Діалектика свободи і відповідальність.
Діалектика («мистецтво сперечатись», «міркувати») — метод філософії; у
загальному значенні вміння знаходження істини через раціональну дискусію між
співрозмовниками, що мають різні точки зору.
Свобода –  це одна з основних, найскладніших філософських категорій, яка
визначає сутність людини, що складається з її здатності мислити і діяти відповідно
до своїх намірів, бажань та інтересів, а не внаслідок якогось примусу. З часів
античності і аж до наших днів ідея свободи була притаманною практично всім
розвиненим філософським системам. Тож у певному розумінні, філософія – це
вчення про свободу.
Крім того, в історії філософської думки існували різні підходи до визначення
свободи, шляхів і засобів її досягнення. Так, наприклад, для більшості
представників античної філософії – Сократа, Діогена, Епікура і Сенеки –
свобода є змістом і метою людського існування. Для представників середньовічної
схоластики – Ансельма Кентерберійського, Альберта Великого і Хоми Аквінського
– свобода розуму і вчинків можливі тільки в межах церковних догматів, за межами
ж їхня свобода являє собою єресь, тяжкий гріх. У Новий час стає панівною точкою
зору на свободу як на природний стан людини, шлях до соціальної рівності і
справедливості (Томас Гоббс, Поль Анрі Гольбах, П'єр Сімон Лаплас). Велику
увагу проблемі свободи приділяли і представники німецької класичної
філософії. Іммануїл Кант, наприклад, під свободою розумів інтелегібельну (тобто
недоступну чуттєвому пізнанню) сутність людини; для Йоганна Готліба Фіхте
свобода – єдина абсолютна реальність; а Георг Вільгельм Фрідріх Гегель розумів
під свободою багатопланову реальність, що у всіх своїх проявах являє форму
об'єктивації абсолютного духу.
Відповідальність – це соціально-філософське поняття, що відбиває
об'єктивно-історичний характер взаємин між особистістю і суспільством,
особистістю і соціальною групою, які сформувалися в ході задоволення взаємних
вимог. 
Свобода і відповідальність – нероздільні поняття. Свобода неможлива без
відповідальності і обв’язку людини перед світом, у якому вона існує.
Відповідальність - це неминуча ціна свободи, плата за неї.

55. Проблема свідомості та самосвідомості у філософії.

1) Свідомість. Проблема свідомості у філософії – одна з найскладніших і
недостатньо досліджених проблем сучасної науки.  Складність полягає в тому, що
вона не фіксується ніякими приладами, бо акти свідомості залишаються
невловимими.
Свідомість в широкому розумінні слова є сферою людської духовності, яка
включає в себе світ думок, світ почуттів і волю. Людина є єдиною істотою на
Землі, якій притаманна свідомість, духовне начало. Джерелом свідомості є людське
буття. Органом свідомості є людський мозок.
В історії філософії проблема свідомості набула найрізноманітніших
тлумачень.
Ідеалізм вважає, що свідомість є активним творчим началом матерії і
наділена надматеріальними, надприродніми властивостями. Свідомість відривалась
від людини і природи, їй приписувалося самостійне, незалежне існування. Як
стверджували ідеалісти, свідомість може бути зрозуміла тільки із самої себе.
Згідно з дуалізмом у світі завжди існує дві самостійні субстанції – матерія і
свідомість, незалежні одна від одної. Свідомість, як і матерія, є вічною, вона не
виникала і не народжувалась. Відповідно відпадала й необхідність вирішення
питання про її походження.
Матеріалізм ХVІІ – ХVІІІ ст. розглядає свідомість як пізнавальний образ, як
відображення світу в мозку людини, як функцію організованої матерії.
Матеріалісти завжди шукали спільність між явищами свідомості і об’єктивним
світом.
 Вульгарно – матеріалістичні концепції ототожнювали ідеальне з
матеріальним, думку з нервово – фізіологічними структурами мозку.
Гегель як представник німецької класичної філософії впритул підійшов до
соціально – історичної природи свідомості. Він вважав, що свідомість
(суб’єктивний дух) потрібно пов’язувати з об’єктом, залежить і визначається
історичними умовами.
У марксистській концепції свідомість, по - перше, розглядається як функція
головного мозку, по – друге, як необхідна сторона практичної діяльності людини.
Вона виникає, функціонує і розвивається в процесі взаємодії людини з реальністю,
на основі її чуттєво – практичної діяльності, суспільно – історичної практики.
Відображаючи об’єктивний світ, свідомість детермінується природнім і
соціальним середовищем.
Світова філософська думка ХХ ст. переважну увагу приділяла ролі
суб’єктивних факторів у існуванні та функціонуванні свідомості. Зв'язок свідомості
з мисленням, мовними та іншими структурами несвідомого.
2) Самосвідомість. Це усвідомлення людиною, як особистістю, свого
становища в суспільстві, цілісна оцінка самого себе в порівнянні з оточуючими, на
основі власного "Я", своїх потреб і здібностей. Формується самосвідомість людини
в процесі соціалізації, в процесі діяльності, за допомогою відчуття себе як
особистості.

56. Специфіка соціального пізнання.

Пізнання – процес цілеспрямованого, активного відображення дійсності в
свідомості людини, зумовлений суспільно – історичною практикою людства.
Перша особливість соціального пізнання в тому, що воно вимагає
врахування суб’єктивного фактору, тобто волі, цілей, мотивів людської діяльності.
Таким чином, закономірності суспільного розвитку є закономірностями діяльності
людей. 
Другою особливістю соціального пізнання є його історичність. Людина
завжди живе суспільним життям, включена в ті цінності й культуру, які прийняті у
суспільстві. Але історичне пізнання ніколи не може бути засвоєним наступними
поколіннями повною мірою, для нього характерна неповнота інформації: щось
залишається невідомим. Тому соціальне пізнання в історичному плані є складним
процесом, більш того, воно залежить від того, які питання ставить суспільство
сьогодні, пізнаючи минуле.
Третя особливість соціального пізнання в тому, що у порівнянні з
природними явищами чи речами соціальна дійсність складніша й мінлива. Тому її
важко відобразити в поняттях, у певній системі категорій. 

57. Основні ідеї синергетики.

Особливе місце серед альтернатив діалектики (Діалектика («мистецтво
сперечатись», «міркувати») — метод філософії; у загальному значенні вміння
знаходження істини через раціональну дискусію між співрозмовниками, що мають
різні точки зору) посідає синергетика. 
Синергетика (від грец. synergein - працювати разом)-це напрям міжгалузевих
досліджень, об'єкт яких - процеси самоорганізації у відкритих системах фізичної,
хімічної, біологічної, екологічної й іншої природи. 
 Поняття "синергетика" ввів у науковий обіг наприкінці 60-х років XX ст.
німецький філософ Ганс Хакен.
Ще стародавні мислителі Індії та Китаю прийшли до думки, що в світі все
взаємопов'язано і що самі несуттєві випадкові зміни можуть привести до серйозних
наслідків. У світі важливо все.
Класична наука, починаючи з Аристотеля, розвиває дещо інший погляд.
Описово-метафізична картина світу, що міститься в доктрині Аристотеля,
змінюється математично-позитивістської концепцією Галілея. Така картина
представляла світ у вигляді величезного механізму з жорсткими причинно-
наслідковими зв'язками, результат дії яких може бути передбачений однозначно. З
науки виключається випадковість, одиничне і єдине.
На думку представників класичної науки, розвиток світу пояснюється
лінійною залежністю, де все жорстко визначено а всяка випадковість лише заважає
процесу пізнання. Знаючи вихідні дані і ланцюжок закономірностей, людина може
робити прогнози. Людина при цьому активний, і саме він обумовлює пізнання і
розвиток реальності.
В даний час синергетика вивчає нелінійні, неврівноважені, відкриті,
самоорганізуються системи. Будучи сукупністю деяких ідей і принципів, що
виникли в різних областях науки, синергетика пояснює утворення процесів і
структур у відкритих нерівноважних системах.
Важливим практичним напрямком синергетики сьогодні є пошук виходу з
економічної, екологічної, політичної, соціальної та духовної кризи, в якій
опинилося наше суспільство.

58. Культура як предмет філософського осмислення.

Культура (лат. «обробiток», «догляд»)  це все те, що створила людина,
сукупність результатів матеріальної і духовної людської діяльності. 
Моделі культури:
1) "Натуралістична" модель (Вольтер, Руссо, Гольбах). Її представники
розуміли культуру як одну зі сходинок природної еволюції, що втілює розвиток
здібностей "природної" людини. Вони зводили культуру до предметно-речових
форм її прояву. Завдяки культурі людина стає вищою ланкою в ланцюгу розвитку
природи. Німецькі просвітники пов´язували поняття "культура" з особистісним
розвитком людини, в центр своєї уваги ставили моральне виховання.
2) "Класична" модель культури (характерна для XIX ст.). Вона є своєрідним
результатом звільнення людини від жорсткої залежності від природного та
божественного світів. Тут людина виступає як розумна динамічна істота, яка
розвиває свої духовні здібності і є творцем культури. В основі цієї моделі лежать
принципи гуманізму, раціоналізму та історизму. Культура виступає як суто
духовне утворення. Про матеріальний аспект культури тут мова не йде. В цілому,
класична модель культури у філософії ідеалістична.
3) У марксистській філософії класична модель культури отримала
матеріалістичне тлумачення. Культура розуміється не лише як духовна проблема
виховання та освічення індивіда, а також як проблема створення необхідних
матеріальних умов для всебічного розвитку людини. При цьому стверджується, що
культура є не лише сукупністю результатів трудової діяльності суспільства, а й
самим процесом людської діяльності.
 4) У XX ст. виникає криза класичної моделі культури. Криза була викликана,
в основному, такими причинами. По-перше, стало очевидно, що у вивченні
культури недостатньо посилатися лише на точну наукову об´єктивність. Слід
враховувати переживання, смисли, тлумачення, інтереси суб´єктів культури в її
дослідженні. По-друге, класична модель втілювала ідеологію європоцентризму,
тобто неєвропейські форми культури сприймалися як недорозвинені, неповноцінні.
Але бурхливе розширення зв´язків з неєвропейськими культурами, криза
колоніалізму показали "некоректність" такого ставлення до цих культур.
5) "Некласична" (модерністська) модель. Ця модель спрямовує увагу на
повсякденне життя людини. Культурну реальність розглядають як культуру
окремої особистості, етносу, соціуму, які взаємодіють між собою, і сприймається
ця культурна реальність людиною в процесі переживання, а не раціонального
осмислення. Характерні песимізм, ідея абсурдності, пріоритет особистого над
суспільним у житті людини.
6) Постмодерністська модель. Ця модель пов´язана з думкою, що світ
немовби чинить опір впливу на нього людини, що порядок, який існує в Світі,
"мститься" людським спробам творчо його переробити, перевести з "нерозумного"
стану в "розумний" (класична модель культури). Відмова від перетворення світу
спричиняє відмову від спроб його систематизації. Звідси випливає висновок: світ
не тільки не піддається людським зусиллям, ай не уміщається ні в які теоретичні
схеми.
Існують і конкретні підходи до осмислення культури.
1) Аксіологічний (ціннісний) підхід полягає у зосередженості уваги на
сфері буття людини, яку можна назвати світом цінностей. Культура є
сукупністю матеріальних і духовних цінностей, складною ієрархією ідеалів і
смислів. Головними проблемами аксіологічного підходу є розуміння природи
цінностей, їх походження та загальнозначущість.
2) Діяльний підхід. Культуру розуміють як діалектичний процес
реалізації в єдності об´єктивних і суб´єктивних моментів, передумов і
результатів. Вона виступає способом регуляції, збереження, відтворення
тощо. Культура – це свого роду "технологія" людської діяльності.
3) Семіотичний підхід. Оскільки культура є суспільним утворенням, то
принципово важливим для її розуміння є розгляд, аналіз ролі знакових систем,
що забезпечують соціальну спадкоємність. Крім того, символи, знаки є тими
засобами реалізації цінностей та смислів культури, які найбільш доступні для
вивчення.
4) Структуралістський підхід. Культуру розглядають як сукупність
соціальних елементів – носіїв ціннісних відносин, що регулюють людську
діяльність, тобто сім´ї, шлюбу, звичаїв, символів, текстів тощо, Але
особистісний фактор тут не враховується.
5) "Соціологічний" підхід. Культуру тлумачать як соціальний інститут,
що дає змогу розглядати суспільство як стійку цілісність, відмінну від
природи. Культуру розглядають з погляду її функціонування в конкретній
системі суспільних відносин та інститутів, що визначають ролі і норми
поведінки людей у суспільстві.
6) Гуманітарний підхід. При цьому підході зосереджується увага на
вдосконаленні людини як духовно-морального суб´єкта культури. Культуру
розуміють як процес, що поєднує всі види людської творчості і який
 регулюється людиною як членом колективу. Вона охоплює всі сторони життя
людини, виступає як процес відтворення людини в усьому розмаїтті її
властивостей і потреб.
У кожному з підходів увага звертається на певний суттєвий аспект культури.
Але зберігається необхідність у формуванні узагальненого розуміння культури,
тобто у філософському розумінні.
Висновок: Філософія вивчає культуру не як особливий об´єкт, що
досліджується поряд із природою, суспільством, людиною, а як всезагальну
характеристику світу як цілого. Культура відображає прагнення до безмежності й
універсальності людського розвитку. Для філософії культура – це увесь світ, в
якому людина знаходить себе.

59. Проблема життя, смерті й безсмертя в духовному досвіді людства.

Сутність життя в історії людства трактувалася по-різному: від боротьби за
існування (ч.Дарвін) і способу існування білкових тіл (Ф. Енгельс) до космічного
процесу якісних змін «життєвого пориву» (а. Бергсон).
1) за невеликим винятком у всіх часів і народів висловлювалися про життя
негативно. "Найбільше перше благо-зовсім не народжуватися, друге-народившись
померти скоріше...", слова Софокла. "Життя однозвучна, видовище понуро» —
пише Петрарка. "Все життя - лише ціна оманливих надій" - говорить Дідро. Евріпід
запитує: "Хто скаже нам, чи не смерть життя земне і смерті годину - чи не життя
початок?»
Існує два принципово різних шляхи пояснення вічних питань життя, смерті і
безсмертя.
Перший підхід можна позначити як об'єктивістський. Він пов'язаний з
іменами таких філософів, як Спіноза, Гольбах, Гегель, Лафарг, з догматикою
іудаїзму, християнства та ісламу і, почасти, з установками природознавства. В його
основі лежить уявлення про початкове неколебимому світопорядку, в якому
заздалегідь визначені всі події суспільної та особистої долі, «розписані» всі етапи
світової історії.
Другий підхід на чільне місце ставить суб'єктивність людини, його
самодіяльність, творчість. Сутність його добре висловлюють афоризми: «людина —
мірило всім речам», «людина — творець самого себе», «Творю, отже, існую».
2) Смерть — завершальний момент існування живої істоти. Невід'ємною
рисою релігій є уявлення про смерть як про кінець плотської, земного життя і
перехід до вічної — безтілесної, духовної.
Християнське розуміння сенсу життя, смерті і безсмертя виходить зі
старозавітного положення:» День смерті краще дня народження «(Еклезіаст) і
новозавітної заповіді Христа:"...я маю ключі від пекла і смерті"» Боголюдська
Сутність християнства проявляється в тому, що безсмертя особистості як цілісної
істоти мислимо тільки через неділю.
Інша світова релігія-іслам-виходить з факту створеності людини волею
Всемогутнього Аллаха, який, перш за все, милосердний. На відміну від
християнства, земне життя в ісламі оцінюється високо. Проте, в останній день все
буде знищено, а померлі воскреснуть і постануть перед Аллахом для остаточного
суду. Віра в загробне життя є необхідною, оскільки в цьому випадку людина буде
оцінювати свої дії і вчинки не з точки зору особистого інтересу, а в сенсі вічної
перспективи.
Ставлення до смерті і безсмертя в буддизмі значно відрізняється від
християнського і мусульманського сприйняття. Сам Будда відмовлявся відповідати
на питання: Безсмертний чи пізнав істину або смертний він,чи може пізнав бути
смертним і безсмертним одночасно? По суті, визнається тільки один вид» чудового
безсмертя " — нірвана.
Спокійне і умиротворене ставлення до життя, смерті і безсмертя, прагнення до
просвітління і звільнення від зла характерно і для інших східних релігій і культів. У
зв'язку з цим змінюється ставлення до самогубства; воно вважається не настільки
гріховним, скільки безглуздим, бо не звільняє людину від кола народжень і смертей
(сансара), а тільки призводить до народження в більш низькому втіленні. Потрібно
подолати таку прихильність до своєї особистості, бо, за словами Будди, «природа
особистості є безперервна смерть». Позбавлення за життя від джерел страждання.
«затьмарених дій і скверн» (егоїзму, злоби, гордості, помилкових поглядів і т.д.) і
влади свого «я» — кращий шлях здобуття безсмертя.

60. Глобальні проблеми сучасності і майбутнє людства.

Сьогодні перед людством стоять гострі життєві проблеми, без вирішення яких
в глобальних масштабах неможливий подальший соціальний прогрес. Якщо ми
будемо ними нехтувати, то це може спричинити навіть загибель сучасної
цивілізації. 
1. Відвернення світової термоядерної катастрофи. Світове співтовариство
ООН кваліфікувало свого часу підготовку і розв'язання термоядерної війни як
надзвичайний злочин перед людством. Було прийнято ряд декларацій, мораторій на
ядерні випробування, заборону на розповсюдження ядерної зброї. Але великі
держави володіють величезними ядерними запасами. Крім того, спостерігається
"розповзання" атомних технологій. Деякі країни Сходу прагнуть заволодіти
ядерною зброєю чи виготовляти її. А це може призвести до її локального
застосування, яке з невідворотністю викличе світову термоядерну пожежу.
2. Подолання екологічної кризи. Насувається екологічна катастрофа, що
породжується неконтрольованим вторгненням людини в біосферу, забрудненням
навколишнього природного середовища.
3. Демографічна проблема. Вона не однозначна, має дві, здавалося б,
протилежні, сторони: з одного боку – перенаселення планети, з іншого –
вимирання населення. Перше стосується населення Землі в цілому. Демографи
вважають, що Земля може витримати навантаження максимальної кількості
населення не більше 10 млрд осіб. Зараз населення Землі майже 8 млрд.
"Демографічний вибух", між тим, спостерігається в малорозвинених країнах. За
прогнозами, максимально допустимої цифри – 10 млрд осіб – буде досягнуто
приблизно у 30-ті роки нашого століття. Є думки, що цього рівня буде досягнуто
значно раніше. Отже, назріла гостра необхідність прийняття глобальних заходів з
оптимізації демографічного процесу.
Іншим аспектом демографічної проблеми е вимирання населення в деяких
регіонах. В економічно розвинених країнах Європи відбувається процес прямо
протилежний. Зменшується народжуваність, що призводить до неможливості
забезпечення простої зміни поколінь. Зокрема, в Україні населення за останні роки
зменшилося на 4 млн осіб. Сьогодні смертність вдвічі перевищує народжуваність,
відбувається масовий виїзд з України за кордон. Демографи прогнозують, що за
таких темпів населення України до 30-х років буде налічувати всього 15–20 млн.
4. Загроза людському здоров'ю, людській тілесності. Медики, біологи,
генетики б'ють тривогу відносно загрози руйнування людства як виду, деформації
її тілесності. "СНІД", наркоманія, тютюнопаління, вживання алкоголю, все це
призводить лише до негативних наслідків, до фізичного і духовного виродження
людини. Значну небезпеку, часом непередбачені наслідки можуть мати діяльність
генної інженерії, клонування людини, експерименти над генетичним кодом.
Можливість появи мутантів, спотворення еволюційного пристосування людини.
Висновок. Сьогодення поставило перед людиною надзвичайно важливі і
складні питання: як відновити рівновагу між суспільством і природою, зокрема
біосферою, як гармонізувати екологічні, технологічні та соціальні процеси, як
зняти соціальну напругу і звідси – загрозу термоядерної війни, а отже, загибель
людської цивілізації. Ці та інші питання вимагають вирішення на рівні
планетарного інтелекту. Звідси – необхідність взаєморозуміння, єднання, а не
конфронтації всіх позитивних сил для успішного вирішення глобальних проблем,
що стоять перед людством.