Семінарське заняття № 7.

Тема: Українська геополітична думка.

1. Етапи та чинники розвитку міжнародних зв’язків України зі світом в
історичній перспективі.

Формуванню українського багатогранного геополітичного мислення, яке

пройшло доволі складну еволюцію, в нові часи не сприяла тривала відсутність
державності, обмежуючи розроб лення саме прикладних підходів до державної
геополітики. Зате різнобічний характер і у концептуальному, і у прикладних
аспектах мала українська геополітика боротьби за державність, засвідчуючи і
загалом роль національно-визвольних рухів у геополітичному світоустрої.

З огляду на складні державно-політичні реалії українська геополітична

інформація, у т. ч. й безпосередньо політико- географічні знання про Україну,
аж до початку XX ст. мали переважно фрагментарний характер, органічно
поєднуючись з іншою країнознавчою інформацією. Тобто до початку ХХ ст. не
можна вести мову про розвиток геополітики і навіть полі тичної географії як
цілісного наукового аналізу, а лише про формування й розвиток геополітичного
мислення та геополі тичних ідей. Водночас у першій половині ХІХ ст. вже
появилися перші українські державно-політичні програми, які включали й
обґрунтовані геополітичні принципи.

Першими універсальними вітчизняними джерелами краї нознавчої інформації,

зокрема й територіально-політичної, є літописи періоду Київської Русі й
Галицько-Волинської держа ви. Так, у літописі «Повість минулих літ» описано
територію Київської Русі, поділ на племена, розкрито характер династич них
відносин, що були основою політичної системи того часу. Важлива інформація
державно-описового характеру міститься у Галицько-Волинському літописі,
відображаючи погляди про єдність Русі та її місце в тодішньому політичному
світі.

З втратою руської (давньоукраїнської) державності ус відомлення її цілісності і

політичної значущості впродовж ХУ найбільше зберігалося насамперед у
церковно-освітніх колах. Важливим є і те, що розуміння самобутності русько-
українських земель та пам’ять про їхнє державно-політичне минуле
проявлялося і в тодішній іноземній літературі, карто графічних виданнях,
описах мандрівників.

Дальше утвердження геополітичної суб’єктності України та її відповідне

сприйняття в європейських колах пов’язане з формуванням козацьких
військово-державних утворень. У цьому процесі особливо важливим є період
визвольної війни українського народу під проводом Б. Хмельницького
(середина ХУІІ ст.), коли формувалися не лише нова українська держав ність,
але й новий геополітичний світогляд і нові українські державно-геополітичні
підходи. У свідомості широких полі тичних кіл України після кількох століть
недержавного життя повніше відновлюється образ України-Русі як
етнополітичної цілісності, як територіально-політичної одиниці, формується
об’єктивне розуміння меж української етнічної території, гене тична єдність з
попередніми русько-українськими державними утвореннями. Про це свідчать
висловлювання окремих політи ків, а пізніше і тексти політичних документів.
Цікавою є еволю ція поглядів Б. Xмельницького, котрий спочатку виступав, за
свідченням очевидців, за автономію по Білу Церкву, а пізніше - по Львів, Xолм
і Галич, адже «...від початку кордон князів русь ких з польськими королями був
по саму Віслу і угорський кор дон». Ще чіткіше уявляв собі межі української
етнічної тери торії, на основі якої і прагнув відновити державність, гетьман П.
Дорошенко, за планами якого мала бути відновлена ук раїнська держава від
Перемишля, Ярослава, Вісли і Німана на заході по Севськ і Путивль - на сході.

Нове геополітичне мислення позначилось і в діяльності гетьманських урядів на

міжнародній арені, зокрема, у спро бах створення широких міждержавних
коаліцій, і у важливих політичних документах того часу, наприклад, «Договорі
поміж цісарем турецьким і Військом Запорізьким з народом Русь ким...»,
статтях Б. Xмельницького, Гадяцькому трактаті. В ньому вже досить чітко
виписано новий статус України як автоном ного князівства Руського в Речі
Посполитій трьох народів - польського, литовського, руського. Xоча територія
автономії обмежувалася лише трьома воєводствами - Київським, Чер
нігівським, Брацлавським, зате ширші права були передбачені для українського
населення в інших етнічно українських воє водствах. Ще більш чітким стало
сприйняття козацької України як окремої територіально-політичної одиниці на
міжнародній арені, що яскраво проявилося у картографічних матеріалах та
описах французького інженера Г. Боплана (1600-1673).

Важливим моментом у формуванні української політико- правової думки стала

конституція гетьмана Пилипа Орлика (1672-1742), відобразивши основні
демократичні принципи політичної організації незалежної козацької України.
Проте у політико-географічному аспекті цей документ мав суттєві недоліки:
нерозуміння єдності всіх етнічно-українських зе мель, обмеження території
козацької держави кордонами трьох воєводств, яку тимчасово визначив ще
польський король під час національно-визвольної війни під проводом Б.
Хмельни цького.

Після ліквідації останніх залишків козацької автономії на прикінці ХУІІІ ст.

ідея української гетьманської державності ще тривалий час зберігалася у
середовищі козацької старшини та її нащадків, про що свідчить, зокрема,
діяльність В. Капніста, В. По- летики та інших державних і громадських діячів
того часу.

На початку ХІХ ст., попри несприятливі територіально- політичні реалії

(етнічно українські землі були поділені двома імперіями - Російською й
Австрійською), з’явилися нові тен денції у формуванні політичної ідеології, а
також і геополітич ного мислення, провідних верств українського суспільства.
Такі зміни у геополітичній свідомості поєднувались з якісни ми зрушеннями в
українському культурно-літературному розвитку (в контексті із
загальноєвропейськими, насампе ред загальнослов’янськими процесами), а
тому загалом мали об’єктивний характер.

Отже, основним чинником формування нового українсько го геополітичного

мислення стало етнополітичне піднесення, що проявлялось у культурній роботі
та соціально-політичному вільнодумстві. Первинним його епіцентром стала
територія колишньої Гетьманщини та Слобідської України, де на той час був
найбільший прошарок інтелігенції - вихідців з колишньої козацької еліти,
наділеної характерними особливостями са мосвідомості та помітними
автономістськими політичними орієнтаціями. Активізація і поширення
українських патріотич них настроїв у цей час простежуються на різних рівнях:
полі тичному (відобразилось, зокрема, в ідеології «Історії русів»), літературно-
мистецькому (виявилось у формуванні літератури рідною мовою), культурно-
пізнавальному (збір і опрацювання фольклорних матеріалів). Етапним і якісно
новим явищем як у культурно-політичних процесах, так і у розширенні обріїв
етнополітичної думки стала ідеологія Кирило-Мефодіївського братства, що
виникло наприкінці 1845 - початку 1846 років, і ядром якого були такі відомі
представники української творчої і наукової інтелігенції, як М. Костомаров, М.
Гулак, П. Куліш, Т. Шевченко. У статуті Кирило-Мефодіївського товариства
під впливом слов’янофільських ідей було визначено його політич ний ідеал —
слов’янську федерацію, однією з чільних республік якої мала б стати Україна:
«І буде Україна неподлеглою Річчю Посполитою в союзі слов’янськім». Однак,
попри розуміння етнокультурної окремішності України, її політико-географіч-
ні контури статут ще не окреслював. У цьому контексті ок ремої уваги
заслуговує твір одного з «кирило-мефодіївців», Г. Андрузького, «Начерки
Конституції Республіки», в якому окреслено політичний лад і територіальну
політико-адміністра- тивну структуру слов’янської федерації, яка включала б
сім автономних штатів: 1) Україна з Чорномор’ям, Галичиною і Кримом; 2)
Польща з Познанню, Литвою і Жмуддю; 3) Бесса- рабія з Молдавією і
Валахією; 4) Остзея; 5) Сербія; 6) Болгарія; 7) Дон. Отже, одним зі штатів
проектовано Україну в єдності різних історичних регіонів, незважаючи на те,
що на той час вони перебували в складі двох держав.

Паралельно розвивалася й українська етнополітична дум ка в Галичині, що з

кінця XVІІІ ст. перебувала в складі Авс трійської, а з 1867 р. - Австро-
Угорської імперії. Тут важливе політико-географічне значення мало
проголошення «Руською трійцею» (М. Шашкевич, І. Вагилевич, Я.
Головацький) єдності українців (русинів) на заході і сході та їхньої окремості
щодо поляків і росіян. Я. Головацький висунув у 1846 р. першу полі тичну
вимогу - автономію для українських земель у Галичині. Згодом її
конкретизувала Головна Руська Рада як представни цький орган української
інтелігенції під час революції 1848 р., виступаючи за створення на
територіальній основі Галичини двох адміністративних одиниць - української і
польської. Інші політичні діячі, розвиваючи цю думку, пропонували включити
до української адміністративної одиниці українські етнічні землі Закарпаття і
Буковини. Єпископ А. Бачинський також обґрунтовував передову ідею
об’єднання українських греко- католицьких єпархій Галичини і Підкарпатської
Русі в одну українську адміністративно-конфесійну структуру, що могло б дати
поштовх політичному зближенню українських частин цих двох історичних
регіонів.

Отже, незважаючи на несприятливе геополітичне стано вище українського

народу, територія якого з кінця ХУТТТ- до початку ХХ ст. була поділена між
двома імперіями, український етнополітичний рух упродовж ХІХ-ХХ ст. у
контексті цент рально-східноєвропейських процесів був реальним
геополітичним чинником, виділяючись цілісністю, оригінальними програмними
принципами і порівняно значним розмахом. Так само й у розумінні й аналізі
етнополітичної проблематики, яка з огляду політичні реалії тодішньої України
логічно стала основою геополітичного мислення, українська громадсько-
політична та наукова думка відзначалась новизною і конструктивністю
підходів.

2. Геополітичні вектори української суспільно-політичної думки на

початку ХХ ст.

Українська політична думка постає в ХХ столітті як логічний етап, що

продовжував попередні етапи політичної думки від стародавніх часів і до кінця
ХІХ століття.
Варто зазначити також, що українська політична думка наприкінці ХІХ –
на початку ХХ століть зазнавала впливу, як російських політичних течій,
зокрема декабризму, панславізму і народництва, так західноєвропейських
політичних течій, передусім лібералізму, націоналізму, консерватизму.
Загалом розвиток політичної думки в першій третині ХХ століття
характеризується тяглістю і наступністю, в зв’язку з тим, що практично кожна
політична ідея пов’язана змістовними та іншими зв’язками з ідеями Т.
Шевченка, М. Костомарова, М. Драгоманова та інших концептуальних предтеч.
Дослідні розробки українських науковців, які здійснювали наукову
діяльність в територіальних межах Російської і Австро-Угорської імперій
значною мірою відрізнялися від проблемних конструкцій представників
політичної думки держав Західної Європи щодо акцентування ролі в
суспільному житті первинних суб’єктів політики, зокрема етносів та націй.
Становлення політичної думки у першій третині ХХ століття відбувалося
на основі фундаментального комплексу історико-політичних традицій
українського суспільства. У дослідних розробках вчених провідними були ідеї
становлення етнічної нації і національної держави, територіального
патріотизму і політичної єдності суспільства, детермінованості напрямів
внутрішньої та зовнішньої політики майбутньої української держави внаслідок
дії комплексу географічних, демографічних факторів та соціальних факторів.

Дальшу активізацію української геополітичної думки зу мовило масштабне міждержавне

протистояння в ході Першої світової війни, воно поєднане з посиленням національно-полі
тичних рухів, підривало основи центрально- і східно-європей ських імперій, передбачаючи
великі територіально-політичні зміни. Такі передумови потребували і нового
геостратегічного мислення щодо майбутнього України. Саме тому в цей час і з’явилися
аналітичні політико-географічні дослідження пер спектив української державності, а також і
безпосередньо ук раїнські геополітичні ідеї та доктрини.

Варто зазначити, що особливо актуальними були політичні ідеї, які стосувалися

аспектів впливу факторів навколишнього природного середовища, зокрема
просторового розташування території України, ресурсного потенціалу
корисних копалин, рельєфу земної поверхні на процеси становлення різних
типів і форм соціальної організації та політичного ладу суспільства.
Визначальною рисою розвитку української політичної думки на початку ХХ
століття була ідея державності українського етносу як універсального
соціального і культурно-історичного феномена світової цивілізації.

Концепція східно-західної "рівноваги" була спробою розв´язати одвічну українську дилему

"Захід — Схід". Маємо віддати належне розважливій концепції рівноваги, яку сформулював І.
Лисяк-Рудницький. Він вважав, що східні й західні впливи, які взаємно доповнювали один
одного, мали місце на всіх етапах української історії, і це стало невід´ємним елементом
життя країни. При цьому тривале переважання одного з цих впливів без вчасної компенсації
з боку іншого лише деструктивно впливало на Україну, яка за етносом і естетичними
світосприйманнями належить до Сходу, а за політичною і соціальною структурою — до
європейського світу. У цьому, на думку І. Лисяка-Рудницького, і полягає синтез України між
Сходом і Заходом, де вона об´єднує дві традиції у своєму єстві, є легітимним членом обох
культур. Здається, схожої думки дотримуються і деякі сучасні наші політики. М. Грушевський,
віддаючи цій концепції данину, закликав "не спішити замикатися в який-небудь один круг зв
´язків, відносин і впливів, а брати як можна ширше... в сферах старих зв´язків колишньої
Російської держави і нових зв´язків з центральними державами і поза ними".

Таким чином на початку ХХ століття у дослідних розробках вітчизняних

науковців, аналогічно до розробок у європейській політичній думці
відбувається формування емпіричної бази знань про політику як складну і
багатогранну сферу суспільного життя.
Представники української політичної думки першої половини ХХ
століття генерували ідеї щодо мети, завдань і можливостей досягнення
політико-правового статусу української держави як суверенного системного
політичного інституту влади на власній території і суб’єкта міжнародно-
правових відносин у межах політичних просторів Європи і світу.
У вітчизняній науковій літературі початку ХХ століття до дослідницьких
розробок за предметними критеріями співвідносними певною мірою до
історіософських і політологічних концепцій європейської політичної думки
можливо віднести праці М. Грушевського, М. Міхновського, Д. Донцова, С.
Рудницького. У історико-політичних працях зазначених вітчизняних науковців
сформовано теоретичне підґрунтя для українських політичних, громадських
організацій та інших вторинних суб’єктів політики щодо реалізації інтересів,
втілення цілей і цінностей автохтонного етносу та української нації, як базових
суб’єктів політики.

Першим українським політичним теоретиком, який послідовно і

переконливо обґрунтовував потребу європейського цивілізаційного і
політичного вибору України, а також розробки і втілення у майбутньому
збалансованої національної політики як на Заході, так і на Сході Європи, можна
вважати М. Драгоманова, – пропагандиста західноєвропейського вектора в
геополітичній думці України.
Фундатором української геополітики вважається відомий географ,
академік АН України, професор С. Рудницький. У своїй книжці “Україна та
українці” він висловлює надзвичайно важливу геополітичну ідею: геополітичне
значення України полягає у її положенні на Чорному морі й у безпосередньому
сусідстві з Близьким та Середнім Сходом.
На початку ХХ століття у громадсько-політичній думці визначаються
загальні геополітичні вектори розвитку України, чинне місце серед яких
посідає слов’янофільська орієнтація, яка була започаткована Кирило-
Мефодіївським товариством, члени якого вважали, що кожен слов’янський
народ має утворити власну демократичну республіку й об’єднатися у
федерацію зі спільним парламентом у Києві. Прихильником такої геополітичної
концепції є відомий український історик, політичний діяч, перший Президент
України М.С. Грушевський. Закликаючи до побудови автономії України у
складі Російської федеративної республіки, М. Грушевський чітко змальовує,
якою саме повинна бути ця автономія, тобто виділяв ті основні риси (або
принципи), на яких ця автономія мала бути побудована. Тобто автономія, за M.
Грушевським, це “право жити по своїм законам, самим собі становити закони, а
не жити по чужим законам і під чужою властю” [2, с.117].
Чільне місце у геополітичній думці займає чорноморський вектор. Ідея
зони чорноморської співпраці, така приваблива для багатьох наших сучасних
політиків, була популярною в українських колах уже в першій половині ХХ
століття. Її однозначно вирішували i М. Грушевський, i С. Рудницький, i Ю.
Липа. Припускаючи, що в майбутньому незалежна Українська держава буде
найбільшою потугою в регіоні Чорного моря, ці діячі підкреслювали, що
Україна не має прагнути до панування над цими країнами – анi політичного, анi
економічного.
3. Державотворчі концепції в діяльності Б. Хмельницького, І. Мазепи, П.
Орлика.

Гетьман Богдан Хмельницький продовжив справу П.Сагайдачного. Він очолив

визвольну війну українського народу проти польської шляхти 1648—1654 рр.,
результатом якої стало утворення козацько-гетьманської держави.
Державотворчі процеси в тогочасній Україні визначали такі документи, як
«Статті про устрій Війська Запорозького», Зборівський договір 1649 р.,
універсали та офіційні листи Б. Хмельницького. Особливо важливе значення
для становлення незалежної української держави мав Зборівський договір,
укладений Б. Хмельницьким з польським королем Яном Казимиром. Договір
утвердив автономію (владу гетьмана) Правобережної України у складі Речі
Посполитої. В результаті укладення договору інші європейські держави
визнали Україну як окреме державне утворення з власною територією,
органами державної влади, військом, судом, вірою, мовою тощо.
Існування козацько-гетьманської держави як самостійної і незалежної було
нетривалим. Ще в ході визвольної війни у Б. Хмельницького та частини його
оточення утвердилася думка, що власними силами, без сторонньої допомоги
Україна не зможе захиститися від ворожих нападів і зберегти свою
незалежність. Тривала війна з Польщею, численні напади Османської імперії
спонукали українську гетьманську верхівку звернутися по допомогу до Росії.
Великі надії при цьому покладалися на спільне походження, єдину віру,
близькість мов, культури та історичної долі українського і російського народів.
У 1654 р. між Україною і Росією була укладена угода, за якою Україна увійшла
до складу Росії на правах широкої автономії, а в результаті фактично втратила
свою незалежність. Після укладення цієї угоди доля української державності
вирішувалась у взаємовідносинах України і Росії. Тогочасна українська
політична думка відображала особливості цих відносин та політичний устрій
козацько-гетьманської держави, особливо виразно це вдалося зробити П.
Орлику.

І.Мазепа стояв на політичних позиціях, котрі відповіда- ли суспільним

домінантам тогочасної Європи, у якій визна- чальну роль відігравали родова
аристократія та монарша влада. Тож козацька республіка з її схильністю до
анархії, бунтів проти гетьмана не могла бути ідеалом для І.Мазепи. Саме тому
він бачив майбутню Україну аристократичною республікою, для чого
намагався реформувати козацьку старшину на національ- ну еліту, шляхту,
подібну до польської.
Як бачимо, на першому етапі своєї політичної діяльності І.Мазепа продовжив
політику Д.Многогрішного та І.Самойло- вича, тобто, спочатку обрав шлях
лояльності до Москви. Цей шлях до визнання його Москвою був надзвичайно
складним і тернистим. Водночас прагнення до союзу з Москвою не зава- жало
йому розбудовувати Козацьку державу, зорієнтовану на автономію.
Лояльність І.Мазепи до Москви і розбудова Козацької дер- жави, прагнення
наблизити її політичну структуру до європейсь- ких аристократій, намагання
задовольнити інтереси простого народу і низового козацтва – всі ці риси дають
підстави визначати державотворчу позицію Мазепи як таку, що обстоює
принципи конституційно-аристократичного ладу. Він прагнув об’єднати всю
Україну під своєю владою. І досяг цього, ставши 1794 року правителем
Лівобережної та Правобережної України. Посилення влади гетьмана
активізувало діяльність проти нього старшинської опозиції, очолюваної
прихильниками І.Самойловича, а також П.Іваненком (Петриком), І.Іскрою,
В.Кочубеєм та ін. Діяльність В.Кочубея проти Мазепи почалася з “Листа
Василя Кочубея Варлааму Ясинському” від 1692 року. Тут він заперечує свою
при- четність до підтримки повстання Петрика. Натякає на те, що Мазепі не
можна довіряти. І.Мазепа в “Листі думному дяку Микиті Зотову у Вороніж про
заколотників Л.Забілу та А.Солонину” від 5 вересня 1699 року заперечує
правдивість доносів, написаних на нього. У документі “Про покарання Дани- ла
Забілина за донос на гетьмана Івана Мазепу” спростовується все, про що там
говорилося. Ці листи свідчать, що справжні прихильники московського царя
постійно підозрювали Мазепу у можливості відійти від декларованих ним
позицій. Дійсно, цілком можливим є те, що Мазепа офіційно змушений був
декларувати одні принципи, а насправді виношувати інші, цілком протилежні.

Пилип Орлик Пилип Орлик (1672—1742) був генеральним писарем гетьмана

України Івана Мазепи – другою за посадою особою в державі. Поразка Карла
XII та І. Мазепи під Полтавою,  переслідування соратників останнього змусили
П. Орлика емігрувати, він жив у різних європейських країнах. По смерті І.
Мазепи (1709) П. Орлик 5 травня 1710 р. у м. Бендерах був обраний козацькою
радою гетьманом України. Він неодноразово робив спроби за допомогою
союзників домогтися незалежності України. Фактичним гетьманом України
тоді був ставленик Петра І Іван Скоропадський, який своєю діяльністю сприяв
знищенню гетьманату як політичного інституту. Найвідомішим політико-
правовим документом часів гетьманування П. Орлика є договір між ним та
старшиною й запорозькими козаками «Пакти й Конституції законів та
вольностей Війська Запорозького», укладений 16 квітня 1710 р. на козацькій
раді в Бендерах. Розроблений групою козацьких старшин на чолі з П. Орликом,
цей договір відомий як «Конституція Пилипа Орлика», або «Бендерська
Конституція».

Конституція складається з двох частин. У вступній частині стисло подана

історія козацтва від попередників київського князя Володимира Великого до
часів Б. Хмельницького та І. Мазепи, а також обґрунтовується необхідність
прийняття конституції для запобігання деспотизму правителів. Основна
частина конституції містить статті, в яких ідеться про державний устрій
України як козацької держави. Зміст цих статей полягає ось у чому: в Україні
відновлюються права православної церкви, яка повертається під юрисдикцію
константинопольського патріарха; відновлюються і проголошуються
недоторканними давні кордони козацької держави; відновлюються давні права
Запорозької Січі, їй повертаються землі та маєтності, відібрані царськими
указами, а побудовані Росією на ЇЇ території фортеці мають бути знесені; всі
поточні державні справи вирішує гетьман спільно з радою генеральної
старшини; основоположні питання державного життя вирішує генеральна рада,
яка складається з гетьмана, генеральної старшини, цивільних полковників та
козаків (по одному від кожного полку) збирається тричі на рік – на Різдво,
Великдень і Покрову; державні службовці повинні обов´язково складати
присягу на вірність Батьківщині та гетьману; старшина й рада мають право
виступати проти гетьмана, якщо він порушує закони; справи про кривду та
провини генеральної старшини розглядаються генеральним судом, який не
підпорядковується гетьману; генеральна старшина звітує перед гетьманом про
свою роботу; державний скарб відокремлюється від гетьманського й
передається в управління генерального підскарбія; на утримання гетьмана
призначаються окремі землі; полковники, сотники та інші посадові особи
обираються вільними голосами і затверджуються гетьманом; гетьман має
контролювати розумність податків і повинностей, від них звільняються
козацькі вдови, сироти та їхні господарства; проводиться ревізія державних
земель, якими користується старшина, відновлюється законність у користуванні
суспільним надбанням і встановлюється рівність у виконанні державних обов
´язків. Конституція П. Орлика не набула чинності, вона залишилася лише
проектом політико-правового документа.

4. Федералістичні доктрини української політичної думки. Кирило-

Мефодіївське братство, М. Драгоманов.

Вагомий внесок у становлення новітньої української політичної думки та

формування її інтелектуального потенціалу зробили провідні діячі Кирило-
Мефодіївського товариства М.Костомаров, Т.Шевченко, М. Гулак, В.
Білозерський, П. Куліш. Програмовими політичними документами Кирило-
Мефодіївського товариства, що характеризували становлення українського
суспільства та його життєдіяльність в умовах бездержавного становища
населення України був політико-правовий трактат М. Костомарова «Книга
буття українського народу», яка називалася також «Закон Божий» і «Статут
Слов'янського товариства св. Кирила і Мефодія». У зазначених документальних
матеріалах простежується трактування політичної діяльності як своєрідної
сукупності стосунків вільних і рівних мешканців певної території щодо
організації на ній системи самоуправління.
Поряд з ідеєю національного відродження України провідною у
діяльності діячів Кирило-Мефодіївського товариства була також ідея
панславізму, сутність якої полягала в перебудові імперського суспільства Росії
на засадах справедливості, рівності, свободи та братерства, ліквідації кріпацтва,
становості, створення демократичної панслов’янської федерації з центром у
Києві, яка могла бути соціально-політичною альтернативою тогочасній
Російській імперії.
Ідейна та правова спадщина Кирило-Мефодіївського товариства в
політичній та інших сферах суспільного життя стала основою творення
видатним українським мислителем другої половини ХІХ століття М.
Драгомановим першої систематизованої політичної доктрини українства та
обгрунтування ідейно-теоретичних та концептуальних засад політичної науки в
Україні.
Для кирило-мефодіївців слов’янофільство не було самодостатньою ідеєю.
У підготовчих матеріалах до програмних документів товариства досить чітко
прослідковується думка про те, що, оскільки всі спроби українців досягти
державно-політичної незалежності самостійно закінчувались невдачею, то
єдиним виходом для них, який дозволить позбавитись національного і
соціального гніту, є спільна боротьба з іншими поневоленими слов’янськими
народами. Так, зокрема, В. Білозерський у Пояснювальній записці до Статуту
товариства відзначав: "... ця свобода є досяжною для нас і інших підкорених
племен тільки при об’єднанні слов’ян в одну державу, засновану на повазі
народності кожного"
Основою для встановлення справедливого суспільного та державного
ладу у слов’янських народів, на думку учасників Кирило-Мефодіївського
товариства, повинні були стати непорушні і керівні принципи християнської
моралі. Так, зокрема, в четвертому пункті "Головних ідей" статуту зазначалося
про те, що «... правління, законодавство, право власності і просвітництво у всіх
слов’ян повинні основуватись на святій релігії господа нашого Ісуса Христа».
Саме вірність цим моральним засадам християнства в його чистій,
неспотвореній пізнішими нашаруваннями формі, повинна була стати основною
передумовою для залучення неофітів (новий прихильник будь-якої релігії) до
товариства та, поряд з освіченістю, для зайняття відповідальних державних
посад у майбутньому справедливо організованому суспільстві.
Для вирішення нагальних, життєво важливих справ передбачалось
утворення спільного вищого законодавчого органу влади —
загальнослов’янського собору з представників всіх народів. Однак його функції
та повноваження не визначено більш детально. Враховуючи, що попередніми
пунктами статуту особливо наголошувалось на державно-політичній
самостійності кожного з народів, то можна припустити, що цей "собор"
повинен був би стати деяким наддержавним органом, члени якого обирались би
не пропорційно від кількості населення, а від державно-територіальних
утворень.

В умовах 60-70-х років XІX ст. на українських землях в складі Російської

імперії внаслідок дискримінаційної державної політики процеси літературно-
культурного піднесення істотно сповільнились, а політична ідеологія
української інтелігенції, об’єднаної у «Громади», стала більш поміркованою.
Водночас було конкретизовано ідею автономії України, але вже в складі
федеративної Росії. Саме на такій платформі стояв і відомий ук раїнський
громадсько-політичний діяч М. Драгоманов (1841 1895), значення якого у
розвитку геополітичної думки в Україні складно переоцінити, адже саме він
сформував цілісну систему територіально-політичних та етнополітичних
положень, які стали міжнародно визнані. До класичної спадщини української
політичної думки необхідно віднести насамперед такі праці М. Драгоманова, як
«Историческая Польша и великорусская демократия» (1883), «Проект основ
статуту українського това риства «вільна спілка» (1884), «Чудацькі думки про
українську національну справу» (1891), «Листи на Наддніпрянську Украї ну»
(1893).

Надаючи пріоритет т. зв. загальнолюдським ідеалам, М. Драгоманов ніколи

не применшував значення етнонаціонального, адже, за його словами,
«...загальнолюдське є не що інше, як сукупність кращого і всім вигідного в
окремих націях». Основні його політичні погляди найповніше відображені у
«Проекті основ статуту українського товариства «Вільна Спілка» (1884). Ця
організація (проект однак через різні причини не був реалізований), за задумом
М. Драгоманова, вона мала б стати провідником «політичного, економічного і
культур ного звільнення українського народу» на» «засадах політич ної
свободи», під якою М. Драгомонов розумів насамперед забезпечення прав
людини, мовно-культурні права та широке самоврядування на всіх рівнях,
тобто у широкому контексті ав тономізації життя всіх територіальних
колективів. Важливо, що М. Драгоманов розглядав і варіант повної державної
незалеж ності України. І хоча не сприймав цю ідею, але його запере чення мало
не стільки принципово категоричний характер, як визначалося тодішніми
обставинами: «.відокремлення українського населення від інших областей Росії
в окрему де ржаву є справа, не тільки у кожному випадку вкрай важка, якщо не
неможлива, але, за певних умов, зовсім не потрібна». Але сподівання на
створення таких умов (повна політична і куль турна свобода) для українського
народу в умовах російської великодержави, враховуючи імперське мислення
усіх політичних сил (правлячих і опозиційних), безумовно, були ілюзорними.
Тут частково позначилось і загалом дещо скептичне ставлення М. Драгоманова
до держави як особливої політичної організа ції, і його прихильність до
автономізації усіх рівнів життєдіяль ності суспільства, що пояснюється
деякими анархістськими впливами. Такі погляди, разом з перебільшеними
космополі тичними і соціалістичними ілюзіями, зумовили пізніше гос тру, іноді
аргументовану, але часто й несправедливу, критику М. Драгоманова як з боку
ідеологів українського етнополітичного визволення, так і пізніше з боку
істориків.

Розгортаючи свою політичну програму, М. Драгоманов вказує на всі

історичні регіони, де проживають українці (у складі Австро-Угорської та
Російської імперій), але визначає конкретні напрями діяльності української
громадськості лише в межах підросійської України. Детально описуючи
перспективи громадського самоврядування, він висунув, зокрема, пропозицію
вдосконалити й адміністративний поділ тодішньої Російської імперії з
урахуванням етнічних особливостей, непогано орієнтуючись у географії
українських етнічних земель, особливо в районі Полісся. Важливо наголосити,
що в контексті реор ганізації влади автором вперше обґрунтовується ідея
спільних дій українців та інших етнічних груп на території України на засадах
політичної свободи.

М. Драгоманову належить першість і у розумінні деяких інших українських

геополітичних проблем, зокрема, значен ня геополітичного положення та
взаємин з сусідами. В цьому контексті він попереджав українську
громадськість, що поль ський національно-політичний рух у проектах
незалежності зорієнтований не на ареал розселення польського народу, а на
відновлення польської держави в кордонах до 1772 року. Так само
експансіоністський характер мали й ідеї російських т. зв. революційно-
демократичних сил та німецькі проекти натиску на схід.

М. Драгоманов усвідомлював також велике значення ос воєння українцями

Причорномор’я, необхідного для зміцнен ня українських геополітичних
позицій у цьому регіоні, адже «...без північних берегів Чорного моря Україна
неможлива як культурний край». Позитивні геополітичні наслідки мала і його
практична громадсько-політична діяльність, спрямована на зближення двох
гілок українського народу (західної і централь но-східної), що ще раз засвідчує
особливе політико-географічне значення й особистості вченого, і його
творчості.

5. Балтійсько-чорноморська геополітична доктрина С. Рудницького.

Чорноморська геополітична доктрина Ю. Липи.
 Реальні українські політичні потреби воєнно-революцій них часів
навернули до політико-географічної і геополітичної проблематики визначного
українського географа С. Рудни- цького (1877-1937), який у низці вагомих
праць обґрунтував струнку систему поглядів щодо геополітичного світоустрою
і місця у ньому України, що й стали вершиною українсько го політико-
географічного і геополітичного аналізу в XX ст. З огляду на необхідність
широкого ознайомлення світової громадськості з «українською справою»
напередодні форму вання нової політичної карти Центрально-Східної Європи,
С. Рудницький видав у 1916 р. у Відні німецькою мовою пра цю «Україна з
політико-географічного становища»1, в якій довів неминучість незалежності
України з урахуванням усієї сукупності історичних і етнополітичних чинників.
Подібне завдання поставив учений і в праці під дещо публіцистичною назвою
«Чому ми хочемо самостійної України» (1916).
У плані пошуку перспектив майбутнього міжнародно-політичного устрою
Центрально-Східної Європи С. Рудницький обґрунтовує ідею Балтійсько-
Понтійсько'ї федерації1, насампе ред як противаги російській експансії і
рівноваги щодо вели ких держав Західної Європи. Моделюючи географію
майбутніх центрів світової сили, автор застерігає західний світ щодо не
допустимості включення України до складу Російської імперії, яке б могло
багатократно посилити російські експансіоністські амбіції і стало б
передумовою анексії Росією країн Центральної Європи. На жаль, ці
передбачення, які швидко збулися, зали шилися поза увагою західних
політиків.
Так УНР в міжнародній співпраці робила акцент на спробах налагодження
взаємовигідної співпраці з утворенням регіонального військово-політичного і
економічного блоку (Балто-Чорноморський союз та Чорноморський). В 20-х рр.
ХХ століття цю ідею активно підтримував маршал Польщі Юзеф Пілсуцький,
котрий пропагував ідею конфедерації Польщі, Литви, Білорусі та України, які
мали відродити таким чином могутність колишньої Речі Посполитої. З одної
сторони таке трактування мало дещо великодержавницьке трактування, але
водночас ставило за мету уникнення домінування у Східній Європі Німеччини
та Росії. До розробки проекту Балто-Чорноморського союзу в різній мірі були
причетні також польський міністр закордонних справ Юзеф Бек, генерал
Владислав Сікорський, лідер правонаціоналістичної партії - Конфедерації
незалежної Польщі Лешек Мочульський та інші.
Вперше нову концепцію взаємовідносин з українцями, литовцями і
білорусами сформулював видатний польський мислитель Юліуш
Мірошевський, який обгрунтував необхідність визволення від Росії України,
Литви і Білорусі. Ця концепція дістала назву лінії Гедройца-Мірошевського і
стала основою сучасної східноєвропейської дипломатії Польщі.
Свої погляди С. Рудницький формував з позиції оцінки українського
питання під час формування нової політичної карти Центрально-Східної
Європи, яка утверджувалась за результатами Першої світової війни. Його
бачення Балто-Чорноморської доктрини було підготовлене на основі тривалої
науково-прикладної популяризації України в Європі - впродовж 1914-1919 рр.
С.Рудницький видав до десяти книг та брошур мовами європейських народів,
покликаних ознайомити європейців з нашою територією як геополітичним
простором.
Здійснюючи пошук майбутньої перспективи міжнародної політичної
організації Центрально-Східної Європи, С Рудницький обгрунтовує ідею Балто-
Чорноморської федерації як противагу російській експансії і рівновагу щодо
великих держав Західної Європи: «Цілий поміст між Балтійським та Чорним
морем і Каспієм, так важний для світової торгівлі й лучби, був би доменоюцеї
проектованої зв'язкової держави» |4, с.154). Моделюючи географію майбутніх
центрів світової сили, автор акцентує увагу, що Україна не може бути включена
в склад Російської імперії, що багатократно посилить російські
експансіоністські амбіції і могло б стати передумовою анексії Росією
Центральної Європи. У політико-географічній праці «Українська справа зі
становища політичної географії» вчений наголошує на зростанні ролі
Причорномор'я за умови формування потужних комунікаційних каналів між
Балтійським морем та Каспійським |4, с. 107). Території України Рудницький
вважав осердям майбутнього союзу, справедливо обгрунтовуючи її важливу
роль: «...утворення української держави в етнографічних границях є одиноким
способом, щоб запобігти заколотам у південно-східному куті Європи, так
важному для світового господарства і для світової політики» |4, с. 145).

Визначний український вчений Юрій Липа свою геополітичну концепцію

виклав у фундаментальних працях «Українська раса» (1937), «Призначення
України» (1938), «Чорноморська доктрина» (1940), «Розподіл Росії» (1941).
Розуміючи під расою ментальну, духовну цілісність і самобутність української
нації, Юрій Липа закликав використовувати розумні геополітичні орієнтири, до
яких відносив природну вісь Північ-Південь. «Визначення напрямної на схід чи
захід – це передусім нищення власного характеру, духовності, що прийшла з
півдня. Духовності, що зросла над південними морями й вододілами і
розпростиралась, як кров по жилах, ідучи вгору Дніпром, Дністром, Дунаєм,
Богом (Бугом) і Доном, несучи до найглухіших закутків українських земель
подих півдня». Геополітична вісь Північ-Південь, як вісь українських земель,
проявилась як у княжій, так і козацькій добі. Таку українську вісь Ю.Липа
протиставляє відповідним осям Польщі й Росії. Приміром, нерозуміння, що
дилемою Польщі є Захід-Схід призвело до того, що вона була втягнена до
геополітично чужого їй конфлікту на південних просторах України зі шкодою
для неї. Це ж стосується й Росії, яка завдяки Україні зуміла змінити вісь
експансії. Ю.Липа доводив, що не лише в минулому, але й тепер та в
майбутньому, необхідно притримуватися такого ж геополітичного порядку: «Та
вісь зостається й надалі. Її справжнє утвердження при свідомій будові
українського Роду, при уставленні Хати – є дуже важливе. Без опертя на
півночі, без виходу на півдні, нема можливостей для розбудови цієї хати.
Геополітично беручи, для української державности потрібні є принаймні Чорне
море і верхівя Дніпра – в усякому разі, завжди південно-північна вісь». Отже,
вчений підкреслив значення для Української держави Криму як ключа до
Чорного моря і водночас усвідомлення пагубності для неї втрати впливу в
цьому районі. Особлива роль відводилася Криму. Хто володіє Кримом,
підкреслює Ю. Липа, той володіє Чорним морем. Україна може стати
могутньою державою, якщо зуміє вести чесну і доброзичливу політику
стосовно свого традиційного союзника – Білорусії. Її основними союзниками
повинні стати Туреччина, країни Кавказу і Закавказзя, Болгарія. Майбутнє
України може бути перспективним тільки у союзі з Болгарією і Туреччиною –
причорноморськими країнами, які у прагненні до національної консолідації
близькі до устремлінь України. Ю. Липа схилявся до Чорноморсько-балтійської
федерації, до складу якої входили б Польща, Литва, Білорусь та Україна.
Чорноморська доктрина Ю. Липи з’явилася у складний для українських
земель час, напередодні Другої світової війни, коли майбутнє України важко
було спрогнозувати. У своєму прагненні вирішити цю проблему вчений був не
один. Важливість політичного розвитку нашої країни зумовила появу
комплексу літератури, де представлені різні варіанти та підходи до визначення
ролі і місця України, зокрема, Причорномор’я, в геополітичному просторі
У своїх роботах Ю. Липа виклав своє бачення значущості Чорного моря з
точки зору геополітичного центру для кожної з країн Причорноморського
басейну (України, Грузії, Росії, Румунії, Болгарії, Туреччини). Він
обґрунтовував створення чорноморськобалтійської федерації українців,
білорусів, поляків і литовців, де Україна – лідер, єднаючий чинник. Україна
може стати могутньою державою, якщо зуміє вести чесну і доброзичливу
політику стосовно свого традиційного союзника – Білорусії. Її основними
союзниками повинні стати Туреччина, країни Кавказу та Закавказзя, Болгарія.
Майбутнє України може бути перспективним тільки у союзі з Болгарією і
Туреччиною, причорноморськими країнами, які у прагненні до національної
консолідації близькі до устремлінь України. Таким чином, на думку Ю. Липи
економічний союз України, Туреччини та Болгарії – запорука створення
вигідного великого господарчого простору. Однак, Ю. Липа відмічає, що
присутність Росії в Криму робить її господарем Чорного моря і ставить у
залежність від неї балканські країни, без яких зміст об’єднання втрачається.
Вчений писав, що «не відокремлення України від Росії нашою головною метою,
а витіснення її з Чорного моря».
До чорноморського простору, який Ю.Липа порівнює з фортецею, можна
дістатися через своєрідні «брами», створені самою природою. Геополітик
називає три таких проходи: Західна (нижня течія і гирло Дунаю), Східна
(прикаспійські степи в районі гирла Волги) та Південна (протоки Босфор і
Дарданелли) брами. Вказаний геополітичний комплекс має і своє склепіння у
вигляді українських теренів, що нависають над Чорним морем від Дунаю до
Кавказу; підмурком же виступає малоазійське узбережжя. Головним недоліком
цієї «фортеці» він вважає те, що з неї існує лише один широкий шлях на великі
світові простори. Мається на увазі т. зв. «Іранський поміст», що дозволить
сполучатися через океани з будь-якими країнами світу.
У своїй теорії Ю. Липи доводить геополітичну визначеність України,
внутрішньою річковою мережею, її особливим рисам і важливості для всього
регіону. В його поглядах на цій ниві відчувається вплив творчості відомих
політичних географів Ф. Ратцеля (1844-1904) та С. Рудницького (1877-1937).
У вже згадуваній праці «Чорноморська доктрина» автор розглядає всі основні
річки, що належать до басейну Чорного моря: Дунай, Дністер, Південний Буг,
Дніпро, Дон, Кубань, Кума, Кізил-Ірмак і Маріца. При цьому особливу увагу
він приділяє таким водним артеріям, як Дністер і Дон, називаючи їх «опертям
українського склепіння» на Заході і Сході. Говорячи про першу з них,
дослідник робить висновок: «Без включення сточища Дністра до Української
держави не буде ані повного вислову історичної місії України, ані стратегічної
забезпеки держави». Це логічно продовжує уявлення автора доктрини про
чорноморський простір, адже повне володіння Дністром дозволяє, з
геополітичної точки зору, контролювати Молдову і гирло Дунаю – Західну
браму «фортеці». Подібну думку висловлює Ю. Липа і стосовно Дону, адже
завдяки утриманню цієї річки українці зможуть панувати над гирлом Волги
(Східна брама). Крім того, Дон виявляється єдиним доступним виходом на
«Іранський поміст», захищаючи при цьому промислові потужності Донецько-
Криворізького економічного району. Отже, надійне контролювання зазначених
річок – «це міцні підвалини під безпеку українського державного організму, це
відділення Чорноморського простору, замкненого в собі, під егідою України».