1.Поняття «серця світу» або хартленду. Тези світового панування Г.

Маккіндера та їх
геополітичний сенс.

Творцем геополітичних доктрин у Великій Британії вважають професора Оксфордського

університету Гелфорда Маккіндера-англійського географа, політика, теоретика міжнародних
відносин. У 1919-1920 він був посланцем у Південній Росії.

Його ідеї та погляди мали значний вплив на популярність геополітики, її активне проникнення у
середовище політиків і сферу прийняття політичних рішень.

Вчений підкреслював зв'язок між географією та історією і визначав географію як науку, що

дозволяє прослідкувати зв'язок між людиною та її природним оточенням. Але Маккіндер більше
цікавився дослідженням проблем загальносвітового значення.

Також, обгрунтував низку положень щодо особливої ролі різних регіонів світу в розвитку
людського суспільства та історично-політичних процесах.

У 1904 році в своїй праці «Географічна вісь історії», Маккіндер обгрунтував доктрини протистояння
суші та моря, тобто талурократії та таласократії. Текст доповіді вченого можна вважати головним
геополітичним текстом в історії цієї дисципліни.

Головним явищем сучасниї історії він вважав саме протистояння сухопутних та морських держав.
Згідно з його доктриною континенти Євразії та Африки творять так званий «Острів світу», ядром і
«віссю історії» якого є євразійський відкритий степовий простір-«Серце суші» або «Хартленд».

Межі хартленду мали визначатися зоною, недосяжною для суден морських держав. За моделлю
Маккіндера хартленд оточує просторовий елемент – внутрішній півмісяць, який розташований на
материковій Європі і в Азії (Німеччина, Австрія, Туреччина, Індія, Китай). Саме ці території
захищають хартленд як щит, але можуть бути об’єктом експансії з боку морських держав.

Наступним елементом є зовнішній півмісяць, який включає Британію, Південну Африку, обидві
Америки, Японію.

Причини непереможності "Хартленда" в тому, що морський флот не може вторгнутися в цю зону,

а спроби військ морських країн підкорити величезні простори Євразії завжди кінчалися крахом.

Про Хартленд Г.Маккіндер писав,що воно є найбільшою природньою фортецею нашої планети,
призначеною для панування над світом. Цю ідею у 1918 році він обгрунтував у трьох основних
тезах:

-Хто править Східною Європою, той править «Серцем суші».

-Хто править «Серцем суші», той править «Островом світу».

-Хто править «Островом світу», той править світом загалом.

Фактором, що визначає розвиток цивілізації, за Маккіндером, є географічне положення держав.

Вчений виділив три основні етапи в історії людства:

1) доколумбова епоха (період протистояння народів периферії світового острова - Азії, Африки і
Європи, та народів «серединної землі» - Центральної Азії);

2) колумбова епоха (період завоювання світу народами «периферійних», берегових зон);

3) постколумбова епоха (період зіткнення інтересів «цивілізованих» народів, утворення «закритої

політичної системи»).
2. Україна в концепціях Г. Маккіндера.

Панування Росії в Осердній землі базується на її владі в Східній Європі; відтак логіка боротьби за
світову гегемонію, віщує Макіндер, робить зіткнення інтересів Росії та Німеччини в цьому ареалі
фатально неминучим. Хоч як вирішаться їхні відносини — мілітарним конфліктом чи, навпаки,
поєднанням сил — Європа, в ім’я збереження ідеалів демократії та поступу, має рішуче протидіяти
усім формам німецько-російських контактів. «Якщо ми погодимось на щось менше за остаточне
вирішення Східного питання в його широкому сенсі, ми отримаємо лише перепочинок, й наші
наступники зіткнуться з потребою знову гуртувати лави для облоги Осередньої землі» .

Найефективнішим протективним засобом має бути державно-політичне перевлаштування Східної

Європи на зразок Західної таким чином, щоби підвалинами її існування стала система самостійних
національних держав, «широкий клин незалежності від Адріатичного та Чорного морів до
Балтійського» складений з Польщі, Чехословаччини, Угорщини, Юґославії, Румунії, Болгарії та
Греції. Догляд у цій зоні, а також за усіма процесами навколо Осередньої землі має бути
покладений на Ліґу Націй. Х.Макіндер наполягав, що в Східній Європі має бути створена саме
тричленна система держав: Німеччина — слов’янські плюс південно-європейські держави — Росія.

Попри те, що в книзі «Демократичні ідеали...» Макіндер не відокремлював Україну в самостійну

державу — на вміщеній мапі її назва помічена тими ж літерами, що й назви переліченої сімки,
проте без окреслення лінії кордонів (він добре розумівся на реаліях і знав справжнє число ворогів
самостійної України, щоби зайвого разу їх дратувати, посипаючи сіллю рани — створення
незалежної України передбачалося його рекомендаціями урядові. Відвідавши за дорученням
міністра закордонних справ Д.Керзона Одесу та Новоросійськ з повноваженнями Британського
Верховного комісара, він мав зустрічі з провідними політиками та військовиками, зокрема з
Денікіним, якого намагався переконати (замарно) у визнанні de-faсto новопосталих держав та
схилити до співпраці з поляками супроти більшовиків. У рапорті урядові та доповіді на засіданні
кабінету міністрів Макіндер пропонував створити «альянс прикордонних (себто тих, що отримали
незалежність по розпаді Російської імперії. — держав включно з Україною» та ліґи цих держав з
країнами Східної Європи , а також доводив доцільність створення широкої східноєвропейської
антиросійської та антибільшовицької коаліції. План Макіндера був відхилений урядом, не дістав
він також особистої підтримки воєнного міністра В.Черчілля.

Якщо, визначаючи за позицією Німеччини вирішальну роль у балансі на терезах Осередня земля
— креси, Макіндер остаточно не заперечував можливості для неї іншого, поза комбінацією з
Росією, шляху, то стосовно Росії він, не вагаючись, проголошував: «З Росією я не можу бачити миру
для світу. Байдуже, чи буде майбутнім Росії анархія, чи тиранія, чи рабство німцю; жодна з цих
умов не в змозі співіснувати сьогодні з демократією в світі» .

3.«Друга геополітична концепція» Г. Маккіндера

Куди менш відомим є той факт, що у роботі 1919 р. Г. Маккіндер виокремлює «другий» або
«південний хартленд», розташований на південь від Сахари. Описуючи його, він так само вказує
на наявність великих річок (Нігер, Замбезі, Конго, Ніл вище порогів), які на практиці не доступні
для навігації аналогічно до річок Сибіру, а також – савани, яка виступає аналогом степів
«північного хартленду»

Південну Африку вчений відніс до «Другого серця світу», яке з’єднане з головним серцем історії
мостом Аравійського півострова.

«Хартленди» другої та третьої робіт у вихідному обґрунтуванні їх меж не суперечать один

одному. Їх межі змінюються, але аргументація залишається тією самою. Мова йде про доступність
територій. І саме тут Г. Маккіедер не може вийти за межі тієї системи уявлень, яка панує у
сучасному йому світі. Морський та сухопутний погляди на світ, які він представляє у
«Демократичних ідеалах» – це, радше, окремий випадок більш загальної системи
закономірностей існування світу.

У 1943 р. вченим було вперше висунуто також концепцію північного атлантизму, яка пов'язана з
недовірою до СРСР. У цьому він знову повертався до геополітичної ідеї Хартленда, тобто виходив
із детермінації наступних після Другої світової війни геополітичних процесів географічним
становищем СРСР. Прибережні країни Міжконтинентального (Середземного) океану, відзначав
Маккіндер, об'єднавшись, зможуть збалансувати могутність держави, що займає панівне
становище в межах Хартленд (СРСР). Дещо пізніше ця ідея знайшла втілення у стратегії
післявоєнного періоду, зокрема у створенні блоку НАТО.

У липні 1943 p. М. опублікував в американському журналі «Foreign Affairs» статтю «The Round
World and the Winning of Peace», що стала його інтелектуальним заповітом, заголовок якої можна
перекласти як «Шанси міцного миру в кінцевому світі». У ній світ структурувався навколо двох
центрів, утворених двома осями — сибірської річкою Єнісей і американської річкою Міссурі, а
центральна частина США розглядалась як новий Хартленд. У «другій географічній концепції» М.
Хартленд включав також Сахару, пустелі Центральної Азії, Арктику й субарктічні землі Сибіру та
Північної Америки. У цій схемі Північна Атлантика стала «Середземним океаном», який М.
розглядає як опорний регіон землі, відокремлений від іншого головного регіону — «мусонних
територій» Індії та Китаю, які в міру нарощування їх могутності можуть стати противагою
«атлантичній цивілізації». М. виокремлює на схід від Єнісею особливу зону, що не входить у
Хартленд, — «Росію землі (річки) Лени» Ленленд (Lenaland) — частину «поясу пустель і пустих
регіонів», куди росіяни висунулися з Хартленду, перетворивши її на крайній бастіон своєї
«величезною фортеці на землі». Ленленд — найважливіший компонент «поясу пустель і пустих
регіонів», що об’єднує в просторі спільної долі Хартленд і береги Північної Атлантики. Тим самим,
як доводить В. Л. Цимбурський, М. прагнув «підвести географічну базу під заклик до післявоєнного
економічного співробітництва “від Міссурі до Єнісею” заради збереження другої Антанти».

Також М. стверджував, що в разі перемоги над Німеччиною СРСР перетвориться на

найвеличезнішу сухопутну державу. Щоб протистояти очікуваній після закінчення війни радянській
загрозі, слід встановити ефективне і довгострокове співробітництво між США, Великобританією і
Францією, причому перша має взяти на себе забезпечення ешелонованої оборони, друга –
створення острівної фортеці на близьких підступах (Мальта), а третя - гарантувати існування
захищеного плацдарму на континенті. М. прагнув довести загальну атлантичну ідентичність обох
англосаксонських метрополій, те, що для американців Північна Атлантика - теж домашній океан, а
Тихий океан з прилеглою Азією — частина зовнішнього світу, гідного уваги лише в другу чергу. В
післявоєнному світі, на думку М., Великобританія є непотоплюваним американським авіаносцем
біля берегів континентальної Європи. Фактично він ратує за перетворення Британської імперії на
американський протекторат і встановлення американської гегемонії в Європі: «стати Мальтою
гігантських масштабів (для просування Американської імперії на захід) і Францією як входу на міст,
що захищається».
4. К. Гаусгофер про геополітичне положення Німеччини.

Карл Гаусгофер – нім. Вчений, геополітик, військовий дипломат. засновник Інституту

геополітики в Мюнхені і Журналу геополітики, де були опубліковані його основні роботи
«Геополітика Тихого океану”, Про кордони”, Геополітика панідей”, «Теорія континентального
блоку”.

Його праці (більш як 400) склали теоретичні підстави для експансіоністської зовнішньої політики ІІІ-
го Райху,

Гаусгофер неодноразово висловлював думку, що відродження Німеччини можна досягнути при

умові, якщо “люди з вулиці навчаться геополітично думати, а вожаки - геополітично діяти”.

Німеччина у своїй політиці має прагнути встановлення природної життєвої пропорції між кількістю
населення і темпами зростання з 1 боку та кількістю і якістю територій з іншого. Велика територія –
умова справді вільного існування народу. Народ не повинен задовольнятися, що територія
забезпечує достатнє харчування, а має дбати про захищеність території. Це залежить від загально
політичної сили Держави, що визначається воєнно-географічними чинниками.

Єдино правильний шлях Німеччини: континентальне зміцнення через оволодіння новими

землями у Європі. Краще воювати не за віддалені території, а за землі на тому ж континенті.
Німеччина може забезпечити майбутнє лише як велика Держава. На даний момент не така,
оскільки1) має несприятливу пропорцію між кількістю населення та якістю землі.2) В той час як
деякі держави охоплюють майже континенти, територія Німеччини, порівняно, невелика;3) вона
оточена кільцем гігантських держав, порівняно з якими значення її мізерне. Вона повинна
позбутися половинчатої зовнішньої політики, об’єднати народ і рушити по шляху, який принесе
нові землі. Територія має розглядатися не лише як продовольча база, а як фактор захисту
Державних кордонів.

Говорив, що німці не повинні підкорятися розподілу кордонів після 1914р, а мають розпочати
боротьбу за збільшення територій. Завдання не в здобутті нових колоній, а виключно у завоюванні
нових земель, які можна було б заселити німцями, в першу чергу тих, які безпосередньо
прилягають до корінних земель Німеччини. Лише тоді переселенці зможуть зберегти тісний
зв'язок із корінним населенням.

Таке завоювання – право і обов’язок німців, бо „без розширення територій великий народ
приречений на загибель”.Німеччина має набути розмірів, які забезпечать належну роль у сучасних
умовах і гарантуватимуть всім жителям повноцінне життя. У практичній площині означає
припинення німецького прагнення на Південь і Захід Європи і орієнтацію експансії у бік східної
території. Німеччина пориває з колоніальною і торгівельною політикою довоєнного часу і свідомо
переходить до політики завоювання нових земель у Європі, у першу чергу Росію та ті окраїнні
Держави, що їй підпорядковані. Кредо зовнішньої політики Німеччини:„ніколи не миріться з
існуванням двох континентальних Держав у Європі”

5.Теорія континентального блоку К. Гаусгофера

Теорія континентального блоку К. Гаусгофера.

Карл Хаусхофер професор Мюнхенського університету, засновник Інституту геополітики в Мюнхені

і Журналу геополіти¬ки. Праці: Геополітика Тихого океану, Про кордони, Геополітика панідей,
Теорія континентального блоку.
Гаусгофер розробив теорію “континентального блоку”, яка стала офіційною доктриною Третього
Райху.

Геополітична доктрина Гаусгофера базувалася на протистоянні морських і континентальних

держав. Майбутнє Німеччини як великої держави бачилось у створенні “континентального блоку”
або осі Берлін-Москва-Токіо.

Період панування морських держав закінчується і майбутнє за сухопутними державами. Цим

пояснюється, що є перспектива створення могутнього континентального блоку, який об’єднав би
Європу з північчю і сходом Азії. Такий блок простягався б від Балтійського і Чорного морів до
Тихого океану по осі Берлін-Москва-Токіо. Створення такого блоку диктується необхідністю
протиставити політиці морських держав дієву політику сухопутних країн.

Під час підготовки і після укладення Акту Молотова-Ріббентропа Хаусхофер проводив у своїх
роботах лінію континентального блоку, тобто орієнтацію Німеччини на Схід.. Це була по суті ідея
великого континентального євро-азійського союзу. Теоретично доводилося, що культура
Німеччині - це західне продовження азіатської традиції. За всією цією риторикою, очевидно, стояв
розрахунок на ресурси Росії та інші необжиті райони Євразії. У рамках Акту Молотова-Ріббентропа
Хаусхофер бачив подолання вкрай несприятливого затиснутого положення Німеччини між
морськими державами і Хартлендом.

+Для цього, згідно з ідеєю континентального блоку, потрібно було використовувати світове
геополітичне положення Росії. Союз Німеччини з Росією, відповідно до концепції Хаусхофера,
забезпечив би Німеччині вільні від англосаксонського впливу трансконтинентальні комунікації від
Рейну до Амура і Янцзи,. Німеччина отримала б вихід до відкритого океану і стала б володіти
потужністю як континентальної, так і океанічної держави.

Однак основній ідеї континентального блоку Хаусхофера не судилося здійснитися, оскільки

Німеччина в 1941 р. напала на СРСР.Крім того, навіть якщо б відбулося утворення такого блоку, то
навряд чи б він виявився життєздатним і довготривалим з ряду причин, одна з яких полягала в
тому, що СРСР відводилася роль другорядної держави.

І тому згодом поміняв свою концепцію, змінивши напрямок на Берлін – Рим – Токіо.

6.Концепція «великого простору» К. Гаусгофера. Експансія по паралелях та меридіанах.

Для протистояння морським державам, які прагнуть задушити континентальні країни, як душить
анаконда свої жертви, Хаусхофера та його школа розробили концепцію "великого простору»

Цей термін виник у античні часи і уособлював тенденції розвитку держав, які були орієнтовані
вздовж паралелей або на вісь схід-захід. Це стосувалося помірних, тропічних та субтропічних
поясів.

Лінія північ-південь цим терміном не охоплювалася, тому держави, що були розміщені вздовж
великих річок, які текли по цій лінії північ-південь, не входили до Великого Простору.

Першим Великим Простором, який розвинувся по лінії Північ-Південь і тим самим прагнув
меридіонального розвитку, було Китайське царство. Східно-Азійська геополітична структура має
у своїй основі меридіональну експансію. Натомість Євразійська і Європейська геополітичні
структури орієнтовані на широтну експансію (вздовж паралелей). Першим широтним царством,
була іспанська колоніальна система.

Але у 40-х рр. ХХ ст. у геополітичне поле широтної динаміки вторгаються два геополітичні
макроутворення, які орієнтовані по лінії меридіанів (Східно-Азійський блок і Панамериканський
блок).
Новий геополітичний поділ світу докорінно відрізнялося від моделі Маккіндера і отримав назву
панрегіоналізма. Мотиви цього підходу він пояснював американською широтною експансією з
можливим використанням методів «анаконди».

Хаусхофер робив висновок про необхідність поділити світ уздовж меридіанів. Панрегіони
Хаусхофера були не просто економічні блоки. Вони мали на увазі об'єднання держав, виходячи із
спільності соціально-політичних та економічних проблем, хоча на практиці здійснювалося
панування одних країн над іншими.

У своїй першій панрегіоналістській моделі Хаусхофер поділив світ на три з півночі на південь
орієнтованих панрегіона, кожен з яких складався з ядра (core) і периферії (periphery):

 Пан-Америка з ядром у США,

 Євро-Африка з ядром в Німеччині
 Пан -Азія з ядром в Японії, в периферію включалася і Австралія .

Кожен панрегіон потенційно володів економічної самодостатністю. Ця географічна структура була

цікава тим, що вона включала величезні функціональні регіони навколо кожного центрального
держави, хрест-навхрест перетинаючи регіони, багаті природними ресурсами, широко охоплюють
земну кулю. Кожен панрегіон включав частину арктичного простору, зони з помірним і
тропічним кліматом. З моделі зовсім було незрозуміло, яку роль у ній відіграє СРСР.

Пізніше Хаусхофер пропонував як один з варіантів розвитку геополітичних подій

чотирьохчленний поділ світу. Четвертим панрегіоном стала Пан-Росія з її сферою впливу в Ірані,
Афганістані та на Індостані. Значна східна частина СРСР у цій схемі входила до складу Східно-
Азіатської сфери

Зростання впливу у світовій економіці та геополітиці США і СРСР зробив поняття папрегіонов
тимчасово неспроможним. Однак із закінченням різкого домінування США у світовій економіці, а
потім розпадом світової соціалістичної системи спочатку економічні блоки, а згодом навіть
панрегіони повернулися у світову практику.