Тема 4.

Демографічні аспекти країнознавчих досліджень

1. Населення: кількісний і якісний склад у різних країнах.

Населення-це творець духовних і виробник матеріальних цінностей держави, базова

структура, яка фактично формує державу,всі її складові в тому числі владні.

Кількісною характеристикою будь-якого регіону є чисельність населення. Склад населення

досліджується за такими демографічними ознаками, як стать та вік.
Кількість населення-визначає розмах і можливості держави у багатьох ділянках
виробництва: науки, технологій, культури, місце на політичній арені світу.

Якість населення - показник середньої тривалості життя, соціального складу населення,

житлових умов і харчування.
Соціально-економічний розвиток, внутрішній мир і зовнішня безпека держави у новітні
часи залежить не від його кількісного складу, а від якісного під чим розуміється
консолідацію ,державницький настрій ,добробут ,освітній , фаховий і культурний рівні,
етнічна однорідність, демографічну ситуацію. За даними Всесвітньої організації охорони
здоров’я (ВООЗ), якість життя визначається як «сприйняття людиною своєї життєвої позиції
в контексті культури та систем цінностей, в яких вона живе, і стосовно своїх цілей

Для характеристики кількісного і якісного складів населення використовуються наступні

показники:
• абсолютне число чоловіків і жінок —
один з основних показників, використовуваних при розрахунку балансу трудових ресурсів;
+
 розподіл чоловіків і жінок по віз растным групам (в абсолютному й относитель ном
вираженнях);
 співвідношення чоловіків і жінок у середньому й по вікових групах (число чоловіків
розраховуючи на 1000 жінок).

За кількісним складом населення держави поділяються на:

 Найбільші(понад 100 млн.осіб)-прикладами є Китай, США, Росія, Японія, які часто мають
вплив на світові політичні процеси.
 Великі(100-50 млн.)- Філліпіни, ФРН, В’єтнам, Єгипет, Туреччина, Іран, Велика Британія,
Франція, Італія, Конго.
 Середні(50-10)- Україна, Південна Корея, Іспанія, Польща, Канада, Греція, Чехія та ін.
загалом такий країн 46.
 Невеликі (10-1)-Швеція, Австрія, Швейцарія, Данія, Фінляндія, Норвегія, Сінгапур, ОАЕ та ін.
загалом 78 країн світу.
 Дрібні(менше 1 млн.)- Люксембург, Монако, Ісландія, Бруней, Катар, Мальта, Кіпр та ін. їх
понад 45.

За якісним:
На тривалість життя безпосередньо впливають добробут ,освітній , фаховий і культурний рівні,
етнічна однорідність, демографічну ситуацію

Найвищий показник тривалості життя-Японія ,Ісландія ,Швеція ,Італія ,Норвегія, Франція, Ізраїль,
Канада. Найнижчий-Замбія, Таджикістан, Ліберія, Уганда.

Рейтинг країн за якістю життя у Фінляндії (1 місце), потім ідуть Швейцарія (2), Швеція (3),
Австралія (4), Люксембург (5), Норвегія (6), Канада (7), Голландія (8), Японія (9), Данія (10), США
(11), Німеччина (12), Нова Зеландія (13), Велика Британія (14), Південна Корея (15), Франція (16),
Ірландія (17), Австрія (18), Бельгія (19), Сингапур (20), Іспанія (21), Ізраїль (22), Італія (23), Словенія
(24), Чехія (25), Греція (26), Португалія (27), Хорватія (28), Польща (29), Чилі (30). Україна посіла 49
місце.

2. Громадянство, його державотворче значення. Проблеми множинного громадянства в

різних державах.

Громадянство-це правова належність особи до певної держави. Воно передбачає сукупність прав
та обов’язків особи та забезпечує захист її прав і законних інтересів як усередині країни, так і за її
межами. Громадяни є суб’єктами державотворення, зобов’язані захищати інтереси, честь і гідність
своєї держави як у середині так і на міжнародній арені.

Основними умовами набуття громадянства є:

 За місцем народження.
 Шляхом натуралізації(прийняття державою іноземця)
 Шляхом репатріації(повернення на батьківщину біженців, переселенців, полонених).
 У результаті оптації(добровільний вибір громадянства, якщо територія однієї держави
переходить до іншої).

Оптація також вживається під час вибору громадянства людини, яка має подвійне
громадянство.

У міжнародному праві питання громадянства віднесені до виключної компетенції держави. Цей

принцип був закріплений у Гаазькій конвенції(ст.1) з питань стосовно суперечностей у законах про
громадянство. За цим законом держава має право самостійно визначати хто є її громадянином.

Біпатризм, або множинне громадянство.

Біпатризм (поліпатризм) або множинне (подвійне) громадянство – це правове становище фізичної

особи, яка одночасно перебуває у громадянстві двох чи більше держав.

Термін «подвійне громадянство» означає, що, крім громадянства України, особа має ще й
громадянство її адміністративно-територіальних одиниць. Одночасне перебування в громадянстві
кількох держав позначає термін «множинне громадянство».

Сьогодні проблема множинного громадянства набула у світі особливої гостроти із-за напливу
біженців зі Сходу у Європу, а для нашої держави також із-за переміщення жителів Східних
областей України в Російську Федерацію.

Випадки множинного громадянства і безгромадянства (апатризм – становище особи, коли вона не

перебуває в громадянстві жодної держави) мають місце внаслідок різного вирішення
законодавством окремих держав питань про набуття і втрату громадянства. Множинне
громадянство можна розцінювати як результат колізії законів про громадянство різних держав.
Воно може виникнути, наприклад, при народженні дітей від батьків, що мають різне
громадянство, при натуралізації, у разі одруження жінки, яка є громадянкою держави,
законодавство якої не позбавляє жінку свого громадянства при її одруженні з іноземцем (Франція,
США, Швеція), або громадянином такої держави, яка автоматично надає громадянство жінці-
іноземцю, яка одружилася з її громадянином (Бразилія).

Біпатрид, перебуваючи на території однієї з держав, у громадянстві якої він перебуває, як правило,
не може посилатися на свої зобов’язання стосовно іншої держави. Кожна держава, у громадянстві
якої перебуває біпатрид, має право вважати його своїм громадянином і вимагати від нього
виконання відповідних обов’язків.

В сучасності, особи з подвійним громадянством не в стані виконувати свій громадянський

обов’язок з повною віддачею в обох державах одночасно. Винятком є почесне громадянство
надане діячам науки, культури, політикам, які принесли велику користь іншій державі, насамперед
тій, з якої вони вийшли.

3. Природний рух населення. Типи відтворення населення. Демографічна політика держав.

Проблемами відтворення населення займається наука демографія, яка вивчає його кількість,
природний приріст, віковий і статевий склад.

Природний рух населення — це зміна чисельності і складу населення в результаті народжуваності

і смертності без врахування механічного переміщення (міграції). Кількість населення збільшується
за рахунок природного приросту населення, тобто перевищення кількості народжених над
кількістю померлих за рік. Може вона і зменшуватися внаслідок депопуляції, тобто переважання
кількості померлих над кількістю народжених.

Найважливішим демографічним показником для держави є природний приріст населення, що

виражається різницею між народжуваністю і смертністю. Низький, нульовий або від’ємний
приріст призводить до старіння населення, сповільнює темпи економічного розвитку, сприяє
напливу робочої сили з тих країн, де спостерігається високий приріст населення. Країни з високим
і дуже високим приростом населення відзначаються молодістю нації. У таких державах виникають
проблеми з освітою і заняттям молоді, з безробіттям і злочинністю. У високорозвинених державах
з низьким прирородним приростом спостерігається демографічна криза, а з високим-
демографічний вибух. Досягнення науки, медицини, розвиток фізичної культури, правильне
харчування сприяли явищу, що дістало назву «демографічний вибух».

Типи відтворення населення:

Виділяють три історичні типи відтворення населення:

 Архетип відтворення населення був характерним для первісного суспільства, що існувало

в умовах привласнювальної економіки. Людина лише використовувала продовольчі
ресурси природи. Чисельність населення на певній території була обмежена такими
ресурсами. Народжуваність майже дорівнювала смертності. Ріст чисельності міг
відбуватись лише за рахунок екстенсивного розширення, міграцій і освоєння нових
територій[1].

 Традиційний тип відтворення населення. Такий тип панував у доіндустріальних

суспільствах з аграрною економікою. Характерними були висока народжуваність і висока
смертність — 20-30 % (тобто 200—300 дітей на 1000 народжених), невеликий природний
приріст, куца середня тривалість життя — 25-35 років (загалом через високу дитячу
смертність)[1].
  Сучасний тип відтворення населення.

Демографічна політика держав:

Демографічна політика — це діяльність органів державного управління і соціальних інститутів,

спрямована на створення сталих кількісних та якісних параметрів відтворення населення з метою
подолання негативних демографічних тенденцій.

Суб’єкт демографічної політики - держава як засіб державного впливу на відтворення населення в

потрібному для суспільства напрямі, не завжди гуманні і часто несправедливі. Об’єкт - складні і
важкопередбачувані демографічні процеси - народжуваність і смертність, заходи щодо оптимізації
їх співвідношення з точки зору досягнення найтривалішого періоду активної творчої діяльності і
середньої тривалості життя людини.

Основні елементи демографічної політики:

 вплив на умови праці (визначення меж працездатного віку, масштабів зайнятості

працездатної частини населення, тривалість робочого дня і робочого тижня, турбота про
охорону праці, кваліфікаційна і спеціальна підготовка, профорієнтація і ін.);

 поліпшення життєвих умов всіх верств населення (підвищення реальної заробітної плати
або рівня доходів, поліпшення житлових умов, забезпечення можливості користуватися
побутовими послугами і досягненнями культури, медичним обслуговуванням; збільшення
вільного часу і ін.);

 дія на відтворення населення (природне відновлення поколінь, міграційна рухливість,

соціальна мобільність).

Останній елемент трактувався більшістю учених (і трактується досі) як, власне, демографічна
політика. В сукупності заходів, що впливають на демографічні процеси, пропонувалося виділяти
два основні напрями:

 зміна характеру процесів природного відновлення поколінь (народжуваності, брачності,

разводимості, вікової структури, смертності) в їх тісному взаємозв'язку;

 вплив на міграцію населення (міграція, імміграція, еміграція, географічний розподіл,

щільність населення і так далі); міграційна політика, що проводиться державою, органічно
зв'язувалася з політикою в області розселення населення по території країни.

4. Особливості розселення населення в різних країнах. Урбанізація, субурбанізація та

рурурбанізація.

Розселення населення - це розміщення населення на певній території. Воно

характеризується різними показниками густоти населення, сукупністю та величиною
населених пунктів, співвідношенням чисельності міського та сільського населення.
Усе населення країни проживає в населених пунктах, об'єднаних загальною назвою
поселення. Поселення - це місце осілого проживання та і трудової діяльності людей, де
створено умови для задоволення їхнії соціальних потреб. На сьогоднішній день усі
населені пункти поділяються на дві групи: міські та сільські.
 Місто - це населений пункт із чисельністю населення не менше 10 тис. чол., який виконує
промислові, організаційно-господарські, управлінські, культурні, транспортні та інші
функції, основна частина населення якого зайнята в промисловості та сфері послуг.
Міста класифікують за чисельністю населення (Рис.1) та за функціями, які вони виконують.
За функціями міста поділяють на:
 багатофункціональні;
 багатогалузеві промислові;
 одногалузеві промислові;
 транспортні;
 торговельно-розподільні;
 адміністративно-політичні;
 науково-освітні;
 культурні;
 курортні;
 оборонні.
Уже протягом багатьох років у світі відбувається ріст міст та чисельність міського
населення. Цей процес одержав назву урбанізація - процес зростання кількості міського
населення, підвищення ролі міст у розвитку суспільства. Виявляється у зростанні міських
поселень, концентрації населення в них, особливо у великих містах, у поширенні міського
способу життя на всю мережу поселень. Рушійними силами урбанізації є розвиток
продуктивних сил, технічний і соціальний прогрес, розширення рамок суспільного поділу
праці, зростання продуктивності праці в сільському господарстві, збільшення
територіальної і соціальної рухливості населення. Порівняльний аналіз демографічних
аспектів розвитку урбанізації в різних країнах світу прийнято базувати на даних про рівень
урбанізованості населення — частки міського населення в загальній його чисельності.
Динаміка урбанізації виглядає таким чином. Урбанізація змінює господарську
спеціалізацію держави, суспільну і майнову структуру населення, внутрішню політику і
зовнішню орієнтацію.

Протилежним процесу урбанізації є явище субурбанізації - процес збільшення і розвитку

приміської зони великих міст.
 Селище міського типу - це перехідна форма населеного пункту із чисельністю населення
не менше 3 тис. чол. та 85% населення якого не зайняті в сільському господарстві. Часто
селища міського типу ще називають містечками.
Село - це населений пункт, жителі якого переважно зайняті у сільськогосподарському
виробництві.

Рурбанізація (від англ. rural — сільський та урбанізація) — процес поширення міських форм і
умов життя на сільську місцевість.

Рурбанізація може виражатися у міграції міського населення в сільські поселення, розвитку

форм господарської діяльності, що характерні для міст, у тому числі промисловості, сфери
обслуговування та ін. При цьому відбувається залучення сільських жителів до міської
культури, крім цього сільські поселення стають функціональною складовою виробничо-
територіальних систем, що формуються на базі великих міст.
Активно відбувається процес рурбанізації в економічно розвинутих країнах Європи.
Чисельність населення найкрупніших міст не зростає, а зменшується через те, що
урбанізація несе в собі не тільки позитивні, а й негативні тенденції (транспортні проблеми,
погіршення екології, непропорційного збільшення ціни на землю та нерухомість тощо). Як
наслідок у Європейських країнах частка міського населення значно нижча, ніж у менш
розвинутих країнах Азії, Африки та Південної Америки.

5. Міграції населення, їх державотворче та політичне значення. Напрями міграційних

процесів у сучасному світі.

Міграція населення-це переселення, переміщення людей по території, пов’язані зі зміною

постійного місця проживання та роботи.

Міграції класифікуються за:

 Напрямами(внутрішні та зовнішні)
 Причинами(економічні,політичні,гуманітарні)
 Тривалістю(сезонні, тимчасові, постійні)
 Ступенем організованості
 Складом мігрантів

За напрямами міграційних потоків виділяють внутрішні та зовнішні. Зовнішні міграції стосовно

окремої країни поділяються на еміграцію(виїзд громадян за межі своєї держави), імміграцію(в’їзд
до держави) та рееміграцію(повернення на батьківщину). Особи, що були насильно вивезені, а
потім повернені на батьківщину, називаються репатріантами.

Наймасовішими є зовнішні міграції. Класичним прикладом міграції є Ірландія, з якої протягом

століття (1850-1950) емігрувало 6 мільйонів осіб. У США проживає понад 40 мільйонів ірландців,
що в 12 разів більше ніж в самій Ірландії.

Переселенські(постійні) міграції були спрямовані, насамперед, до тих країн, в яких були

неосвоєні території. Ці міграції більш історичного характери. Таким чином протягом 17-18 століть
до Америки переселялися мігранти з Великої Британії, Італії, Німеччини, Іспанії, Франції, Ірландії,
країн Скандинавії тощо.

Також, одним з видів є Примусові міграції.

Внутрішньодержавні міграції пов’язані з цілою низкою причин, зумовлених розвитком
господарства, урбанізацією, стихійними явищами, міжетнічними конфліктами тощо. Внутрішні, такі
що відбуваються між окремими адміністративними одиницями різного рівня однієї держави,
містами, сільською і міською місцевістю тощо[1]. У XX столітті в усіх країнах світу активізувалися
такого типу міграції, що тісно пов'язано з процесами урбанізації, освоєння до того неосвоєних
земель (наприклад, освоєння цілинних і перелогових земель Росії та Казахстану,
пасовищ Австралії, пампи і кампосу Бразилії)[2].

Міграції за тривалістю поділяються на[3][1]:

 постійні (безповоротні) — переміщення на постійне або довгострокове місце проживання;

 тимчасові — переміщення на відносно короткий строк;

 сезонні — щорічні переміщення, пов'язані з роботою, відпочинком на курортах, кочова

міграція;

 маятникові — регулярні щоденні, або щотижневі поїздки на роботу або навчання за межі
місця проживання

Сучасні міграційні процеси:

Друга половина XX ст. характеризується різким зростанням міжнародної міграції з економічних

причин. Хоча сучасним міграціям властиві, порівняно з великим переселенням народів у
минулому, відносно скромніші розміри, але, враховуючи їх високу територіальну концентрацію й
специфіку використання праці працівників-мігрантів, вони відіграють досить суттєву роль у системі
міжнародних економічних відносин, слугуючи засобом міждержавного перерозподілу робочої
сили в межах всесвітнього господарства.
Міжнародна міграція робочої сили набуває дедалі глобальнішого характеру. Сьогодні вона
охоплює абсолютну більшість країн світу. Інтенсивне переміщення трудових ресурсів відбувається
між державами Європи, Північної й Південної Америки, Африканського материка, Південно-
Східної й Західної Азії. Наприкінці 90-х років загальна кількість мігрантів у світі оцінювалася у 125
млн. чол., що становить близько 2 % населення планети. Ця цифра в 90-ті роки зросла насамперед
за рахунок інтегрування в загальносвітовий міграційний процес країн.

Міграційна криза ЄС

6. Столиці держав, їхні типи, функції та політико-географічне значення. Перенесення та

зміна назви столиць.

Столиця-головне місто держави, її адміністративно політичний центр. Досить часто столиця є

також головним економічним, фінансовим, торговельним і культурним центром. У ній
розміщуються найвищі органи влади і державного управління, найвищі судові, військові,
адміністративні, наукові, навчальні та інші установи.

Здебільшого столиці є поліфункціональні, тобто в них розміщені всі центри політичного,

економічного та духовного життя. Іноді столиця розростається до гігантських масштабів, що
зосереджує на своїй території половину або більшість промисловості та науково-технічного
потенціалу, велику кількість населення, з чим пов’язані екологічні, транспортні проблеми,
особливо зайнятості працездатних громадян, а також стримують розвиток інших регіонів.
Ще один важливий аспект: столиця для ефективного управління повинна розміщуватися поблизу
географічного центру держави.

Типи столиць:

Виникнення столиць тісно пов'язане з історією утвердження державності, тому для кожної столиці
є своя історія виникнення і подальшого розвитку. За походженням розрізняють такі столиці країн
світу: родові, історичні міста, штучні столиці, ситуаційні столиці, політичні столиці.

Родові — виникали з укріплених населених пунктів, які належали владним особам (князям,
королям, гетьманам тощо). Це були, як правило, не найбільші міста, і з часом вони втрачали статус
столиці. В Європі найвідомішими є іспанське Толедо, польський Краків,
українські Чигирин і Батурин тощо.

Історичні міста — столиці, які виникли як політичні й управлінські центри на основі найвигіднішого
географічного положення в нації та державі, які народжувалися.
Це Лондон, Рим, Париж, Київ, Будапешт, Прага, Стокгольм та ін. Вони є найпоширенішими і
найстійкішими.

Ситуативні столиці — виникають, як-правило під час війни або масштабних природно-кліматичних
катаклізмів. Так, коли російські війська захопили Київ на початку 1920-х років столицю УНР було
перенесено до Кам'янця-Подільского. Внаслідок Окупації Парижа німецькими військами під
час Другої світової війни, столиці Франції була перенесена до міста Віші. Такою ж столицею було й
місто Чунцін у Китаї.

Штучні столиці створювалися колоніальною адміністрацією як центри управління певними,

захопленими метрополією володіннями інших держав і націй. В Україні за часів російського
імперського панування в різні століття штучно створеними Росією столицями України
були Глухів та Харків.

Політичні столиці створюються в тій чи іншій державі для вирішення різноманітних політичних
проблем, зокрема встановлення політичної рівноваги між окремими її регіонами. Тому їх будують
або на межі цих антагоністичних регіонів, або ж виносять її як форпост загальнодержавної
політики в саме серце одного з проблемних регіонів. Найвідомішими з них
є Вашингтон, Оттава, Абуджа, Канберра, Нур-Султан, Анкара, Бразиліа тощо. Будівництво
останньої взагалі мало на меті прискорення економічного освоєння внутрішніх малозаселених
районів Бразилії.

У 20 столітті зміна столиць з економічних, політичних та інших причин стало поширеним явищем.
Бразилія з Ріо пренесла до Бразилії. Нігерія з Лагосу до Абуджи, Туреччина із Стамбула до Анкари,
Казахстан з Алмати в Астану.

Деякі держави переносили столицю або обирали її на околиці з метою територіальної експансії.