СЕМІНАР 5

1.Різні типи етнічних спільнот у країнах світу.

Поняття «етнос», «нація», «національна меншина»,
«народ».

Основними елементами складної структури етнічної сфери

людства та окремих країн, а відповідно об’єктом етнології
та етногеографії, є цілісні етнічні спільноти та їхні частини
– етнічні групи.

Етнічна спільнота - це вид стій кого угрупування людей ,що

склався історично.
Для визнання будь-якої групи етнічною спільнотою
потрібне виконання щонайменше однієї з цих умов:
 члени спільноти усвідомлюють свою приналежність до
неї,
 передбачається спільне походження членів спільноти,
 члени спільноти володіють мовною і культурною
єдністю,
 є внутрішня соціальна організація, що нормує
ставлення всередині спільноти і контакти з
оточуючими.
Британський соціолог Ентоні Сміт виокремлює шість
основних рис етнічних спільнот:
 групова власна назва,
 теорія про спільних предків,
 спільна історична пам'ять,
 елементи спільної культури,
 зв'язок з конкретним «рідним краєм»,
 почуття солідарності у населення.
У теорії етносу виділяють три основні історико-
генетичні типи етнічних спільнот – племена,
народності, нації.
Племена є нижчим рівнем етносоціальної організації з
порівняно невеликим демографічним потенціалом
(до кількох тисяч осіб) і високим ступенем мовно-
культурної однорідності. В основу племінної спільності
закладено такі біосоціальні чинники, як шлюбнородинні
взаємини, спільне походження, спільна назва, а також тісні
зв’язки, що виникають у процесі природокористування.

Консолідація культурно споріднених та інтеграція

(природна чи насильна) географічно близьких племен
(їхніх частин), головно внаслідок політичних чинників,
зумовила формування народностей – етнічних спільнот із
більшим демографічним потенціалом та
складною соціальною структурою. Водночас народність
характеризується широкою внутрішньо територіальною
диференціацією та більшою культурною
неоднорідністю.

Вивершує етнічний розвиток формування націй. За

словами Пономарьова, “нація – це особливий стан
розвитку етносу, пов’язаний з творенням його
державності, національної свідомості, національно-
державних символів і атрибутів, національної
культури”. Таке означення, хоча і не претендує на
охоплення всіх ознак національного рівня етнічності, однак
об’єктивно відображає й ого нові якісні виміри порівняно з
іншими рівнями етнічності. Саме для
націй притаманні високий ступінь самосвідомості,
поширеності і всезагального
сприй няття етноніма, міжрегіональної консолідації,
наявність літературної
мови, історично-політичних традицій . А одним з основних
консолідуючих
чинників є державність чи навіть ідея державності.
Поняття «етнос» охоплює всі типи етнічних спільнот.
Бромлей визначає «етнос», як «спонтанну міжпоколінну
сукупність людей , що історично склалась на певній
території, де вони мають певні спільні досить сталі
особливості мови, культури і психіки, а також
усвідомлюють свою єдність та відмінність від інших
подібних утворень».

У міжнародному праві поняття «етнічність», «етноси»,

«етнічна спільнота» відсутні взагалі, замість них
вживаються терміни «нація», «народ», «національна
меншина».

Народ - у широкому розумінні слова – суб'єкт історії;

сукупність класів і соціальних груп суспільства; все
населення держави.
- в етнічному сенсі – народ – це те саме, що й етнос.

Нація – певна стадія соціоцивілізацій ної зрілості етносу, на

якій він виступає на арену політичного життя з чітко
визначеними власними цілями і намірами з метою
реалізації їх у політичній практиці. Дефініція «нація»
вживається у двох значеннях: як «етнонація» і як
«політична нація». Перший трактує націю як суто етнічне
утворення, другий – лише як політичне явище. На
сучасному етапі є підстави виокремити спільні характерні
риси, що мають місце у різних трактуваннях змісту
категорії «нація» : державотворча спільнота, територія,
економіка, єдині юридичні права і обов'зки усіх членів.
Національна меншина – соціальна група, яка формується
на базі ознак етнічної меншини і водночас на основі певних
політичних характеристик. Загальновизнано, що
представники Н. м. мають бути громадянами держави, в
якій проживають і мати свою історичну батьківщину.
В Україні живуть представники понад сотні націй ,
най чисельнішими зних є росіяни, євреї, білоруси,
молдавани, болгари, поляки, татари, цигани та інші.

2. Типи держав за етнонаціональною структурою

населення (типологія за різними
авторами, в т.ч. за М. Дністрянським). Україна як
приклад держави з переважанням
одного етносу.

Беручи за основу типологічні відмінності територіальної

організації етнонаціональної сфери держав й ураховуючи
загальні кількісні співвідношення етнонаціональних
спільнот та історичні етногеографічні передумови,
виділяють такі основні типи держав за особливостями
етнонаціональної структури населення:
1. Моноетнічні держави, в основі яких є етнічна територія
одного етносу за незначної частки (до 10%) етнічних
меншин і малих корінних народів (Ісландія, Ірландія,
Португалія, Норвегія, Швеція, Угорщина та ін.).
2. Переважно моноетнічні держави, понад 80% території
яких – ареал розселення одного етносу за наявності
порівняно невеликих ареалів компактного розселення
етнічних меншин та малих корінних народів. Частка
державоформуючого етносу в абсолютній кількості
населення – понад 65%, а розселення етнічних меншин має
переважно малокомпактний та дисперсно-змішаний
характер (Білорусь, Молдова, Румунія, Словаччина,
Туреччина, Україна, Фінляндія, Франція та ін.).
3. Держави з наявністю двох домінуючих етнічних
ареалів і з порівняно незначною часткою (до 10%)
етнічних меншин – здебільшого двоетнічні держави
(Бельгія, Кіпр та деякі ін).
4. Поліетнічні держави з наявністю трьох і більше
ареалів корінних етносів за кількісного переважання
(понад 65%) одного з них (Велика Британія, Іспанія, Китай ,
Росія та ін.).
5. Поліетнічні держави з наявністю трьох і більше
ареалів корінних етносів за відсутності домінуючого
(більше 65%) переважання одного з них (Індія, Індонезія,
Пакистан, Нігерія та ін.).
6. Поліетнічні держави колонізаційного
(переселенського) типу із расово змішаним населенням і
порівняно великою часткою аборигенів (Болівія, Венесуела,
Еквадор, Колумбія, Мексика, Перу та ін.).
7. Поліетнічні держави колонізаційного типу із расово
змішаним населенням і порівняно невеликою часткою
аборигенів (до 10%) (Австралія, Аргентина, США, Канада,
Нова Зеландія та ін.).

Зазначену типологію, з огляду на те, що при її

обґрунтуванні пріоритетне значення мають
етнотериторіальні особливості держав, можна означити як
етногеографічну.

За результатами перепису населення 2001 року, етнічних

українців в Україні – 77,8%, росіян – 17,3% (разом – 95,1%).
Вісім наступних за величиною груп (білоруси, молдовани,
кримські татари, болгари, угорці, румуни, поляки, євреї)
складають 3,1% населення; а ще вісім (вірмени, греки,
татари, цигани, азербай джанці, грузини, німці, гагаузи)
набирають разом 1,1%. Решта 112 спільнот становлять у
сумі лише 0,4% від загальної кількості мешканців України.
Ця решта – насправді не є націями чи народностями, а
лише окремими представниками народів світу, переважно –
малих корінних народів Росії, що живуть на її Півночі та
Далекому Сході, в Сибіру й на Північному Кавказі. Кількість
цих представників в Україні мізерна, наприклад: алеутів – 6
осіб, юкагирів – 12, ітельменів і тофаларів – по 18, чукчів –
30.
Отже, Україна є переважно моноетнічної державою.

3. Особливості моноетнічних і поліетнічних держав на

різних континентах.

Розподіл різних типів держав на карті світу є

нерівномірним. Кожен великий історико-географічний
регіон (частина світу) характеризується особливим і
відмінним набором етногеографічних типів держав.

Зокрема, в Європі, як в давньоосвоєному регіоні з високим

ступенем сформованості та самосвідомості
етнонаціональних спільнот, давніми традиціями
етнодержавотворення, особливо помітним є переважання
моноетнічних та переважно моноетнічних держав.
Більшість сучасних етносів Європи сформувалися як нації
до середини ХІХ століття. За підрахунками 87 різних
народів утворюють етнічну картину континенту, 33 народи
з яких мають власну державу і є національною більшістю в
ній . 14 % наявного населення репрезентують національні
меншини у власних державах. Ряд європей ських країн,
зокрема, Франція та Швей царія не збирають статистичної
інформації про етнічну приналежність власного населення.
У Європі проживає вісім народів з населенням більш ніж
30 мільйонів:

росіяни (бл. 125 мільй онів, які живуть в європей ській

частині Росії),[3]
німці (бл. 82 мільй онів),[4]
французи (бл. 65 мільй онів[5])
британці (55 — 61 мільй онів)
італій ці (бл. 59 мільй онів)[6]
іспанці (бл. 46 мільй онів),[7]
українці (бл. 46 мільй онів),
поляки (бл. 38 мільй онів).
Азія відзначається більшою етногеографічною
строкатістю; поряд з давньосформованими народами з
високим ступенем національної самосвідомості
залишається і багато етнічних спільнот на племінному
рівні. Це зумовило і більшу контрастність етногеографічних
типів держав Азії, хоча моноетнічні і переважно
моноетнічні держави становлять більшу частину від
загальної кількості.
 моноетнічні — основний етнос складає більше 95 %
населення держави (Японія, Корея, Бангладеш, більшість
арабських країн);
 країни, де основний етнос складає 70-95 %
(В'єтнам, Камбоджа, Сирія, Туреччина);
 країни, де основний етнос складає близько 50 %
(Афганістан, Іран, Лаос, Пакистан, Малай зія);
 багатонаціональні країни, без значного чисельного
переважання якогось одного етносу над іншими
(Індія, Індонезія, Філіппіни).
Значна частина населення Африки (за винятком північної
частини) та Океанії репрезентована невеликими етносами,
у тому числі і на племінному рівні. Ця обставина, а також
історія формування держав (те, що при деколонізації не
були враховані етнічні межі) зумовили їхній переважний
поліетнічний характер. В Африці співіснують як осілі
землеробські етноси, так і племена мисливців-збирачів, що
зберігають архаїчні форми соціальних відносин. Багато
народів знаходяться на різних щаблях культурного
розвитку, на різних стадіях розвитку етнічних спільнот,
особливо в тропічній частині.
Північна Африка — єгиптяни (91 млн осіб), копти (15 млн
осіб), бербери (30 млн осіб).
Західна Африка — й оруба (40 млн осіб), хауса (35 млн осіб),
ігбо (32 млн осіб), манді (30 млн осіб), акан (20 млн осіб),
фульбе (20 млн осіб).
Центральна Африка — люби (15 млн осіб), монго (15 млн
осіб), канури (10 млн осіб).
Східна Африка — оромо (30 млн осіб), амхара (25 млн осіб),
сомалі (16-19 млн осіб), тигре (10 млн осіб), афар (5 млн
осіб).
Південна Африка — зулу (10 млн осіб), сото (6,5 млн осіб).

Водночас держави Америки за своїми етногенетичними

підставами належать до поліетнічних держав
колонізацій ного типу, відрізняючись лише
співвідношенням расовоетнічних типів. Етнічна
карта Америки відносно молода за віком і сформована за
рахунок міграцій , що відбувались від початку епохи
великих географічних відкриттів (XVI-XIX століття).
Етнічний склад регіону дуже змішаний і представлений
май же всіма сім'ями народів світу. Більшість країн нині
багатонаціональні, в структурі населення яких виділяються
чотири типові групи: основний етнос, дуже нечисленні
корінні народи, перехідні народи різних форм расової та
етнічної метисації, національні меншини. Лише два
етноси, американці та бразильці, мають чисельністю більшу
за 100 млн осіб, у май бутньому цей поріг переступлять
також мексиканці.

4. Етнолінгвістичне розмаїття світу, проблеми

зникнення мов. Держави з двома і більше
офіційними мовами.

Загальновизнаною вважається етнолінгвістична

класифікація народів, згідно з якою вони групуються за
принципом мовної близькості.
Оскільки етноси і мови часто збігаються, мовна
класифікація є однією з основ виділення етнічних
спільностей і встановлення їх походження. Ця система
використовує генеалогічну шкалу мов, за якою вони
об’єднуються в сім’ї за ознакою спорідненості, що
встановлюється при порівнянні словникового фонду та
граматики. Мовні сім’ї поділяють на групи та підгрупи.

Всього мовних сімей близько 20. Най більш велика з них –

індоєвропей ська сім’я, мовами якої говорять приблизно
45% всього населення світу. Ареал її поширення також
най більший . Він охоплює Європу, Південно-Західну і
Південну Азію, Північну і Південну Америку, Австралію.
Най більш численна група у складі цієї сім’ї – індоарій ська,
до якої відносяться мови хінді, урду, бенгальська,
пенджабський та ін. Дуже великою є також романська
група, що включає іспанськe, італій ськe, французькe і деякі
інші мови. Теж можна сказати про германської групи
(англій ська, німецька та ряд інших мов), слов’янської групи
(росій ська, українська, білоруська, польська, чеська,
болгарська та ін), іранської групи (перська, таджицька,
белуджська та ін.)
Друга за чисельністю мовців – китай сько-тибетська (сино-
тибетська) сім’я, мовами якою користуються 22% всіх
жителів планети. Ясно, що таку велику частку в світі їй
забезпечує китай ську мову.
До великих належать також нігеро-кордофанська сім’я
(поширена в Африці, на південь від Сахари), афразій ська
сім’я (в основному на Близькому і Середньому Сході),
австронезій ська сім’я (в основному в Південно-Східній Азії
та Океанії), дравідій ська сім’я (на Південної Азії), алтай ська
сім’я (в Азії та Європі).

Усе населення світу (5,7 млрд чол.) розмовляє від 2500 до

5000 мовами (точну цифру встановити неможливо тому, що
різноманітність між різними мовами і діалектами однієї
мови умовна). Серед них 19 мов най поширеніших. Ними
володіють 2/3 всієї кількості населення. Чисельність людей ,
що розмовляють цими мовами, на початку 1990 р.:
китай ська (понад 1 млрд 200 млн чол.), англій ська (420 млн
чол.), хінді і урду (320 млн чол.), іспанська (300 млн чол.),
росій ська (250 млн чол.), бенгальська (170 млн чол.),
індонезій ська (170 млн чол.), арабська (170 млн чол.),
португальська (150 млн чол.), японська (120 млн чол.),
німецька (100 млн чол.), французька (100 млн чол.),
пенджабська (82 млн чол.), італій ська (70 млн чол.),
корей ська (65 млн чол.), телуги (63 млн чол.), маратха (57
млн чол.), тамільська (52 млн чол.), українська (45 млн
чол.).
Державна мова переважно визначається офіцій но за
най численнішою нацією. У колишніх колоніях статус
державної мови має мова метрополії (Франція,
Великобританія, Португалія).
Проте, поряд з такою кількістю мов народів є порівняно
більше. Це пояснюється тим, що не всі народи зберегли
«свою» мову. За результатами досліджень ЮНЕСКО, більше,
ніж половина мов, якими нині користуються у світі, може
зникнути вже до кінця 21 століття.
Дослідники виділяють такі основні чинники, які
призводять до зникнення мов:
 мала чисельність носіїв мови (менше 1000 осіб)
 незначна кількість дітей , що вивчають мову (менше
30% дітей певної спільноти-носія мови)
 уніфікація засобів інформації, розважальних і
культурних програм з використанням домінантної
мови
 незначна мотивація людей певного етносу зберігати
національну тотожність та бажання влади зберегти
єдність громадян держави, не забезпечивши належний
захист їхніх мовних прав.
У 1999 році держави-члени ЮНЕСКО закликали світове
співтовариство до політики збереження світового
різноманіття культур, наголосивши на необхідності захисту
мов, що перебувають під загрозою зникнення. Відтоді
щороку відзначається Міжнародний день рідної мови (21
лютого).

У країнознавчих дослідженнях особливого значення

набуває статус державної (офіцій ної) мови у певній країні. У
кожній державі конституцій но державною оголошується,
як правило, одна, рідше – дві мови. Так, англій ська мова є
державною у 76 країнах, французька - у 34, іспанська – у 21,
португальна – у 8 країнах. Державний статус цих мов у
багатьох країнах Азії, Африки, Північної Америки
повязують передусім з іхнім колоніальним минулим.
Дослідники зазначають, що співвідношення народу та мови
може бути най різноманітнішим. Наприклад, є країни (хоча
їх і небагато), у яких мешканці належать до одного етносу
та розмовляють одною мовою, наприклад, Ісландія. Інколи
за наявності однієї літературної письмової мови, можливе
існування кількох літературних усних мов (північ та
південь Китаю). Часто народ може користуватись кількома
мовами (наприклад, люксембуржці володіють як
люксембурзькою, так німецькою і французькою мовами).
Швей царія є прикладом, коли збережені мови різних
мовних груп ( у Цюриху розмовляють німецькою, в Женеві _
французькою, в Лозанні – італій ською). У міжнародному
спілкуванні сьогодні офіцій но використовують 5 мов:
англій ську, французьку, іспансьу, росій ську і китай ську.
Англій ська є основною.

5. Міжетнічні конфлікти в окремих державах і регіонах

(причини загострення, наслідки).

На сьогоднішній день у світі існує більше 180-ти держав і

лише не більше двадцяти з них є етнічно однорідними –
тобто, у них національні меншини становлять менше 5 %
населення. У більше 40 % держав світу проживає п’ять і
більше національних меншин. Усього у світі налічується
близько 8 тис. народів – великих та малих – і, теоретично,
кожний з них може претендувати на незалежність. Таким
чином, переважна більшість країн світу можуть стати
ареною міжетнічних конфліктів.
Міжетнічний конфлікт — це форма громадського, полі-
тичного або зброй ного протиборства, в якому сторони або
одна зі сторін мобілізуються, діють і страждають за
ознакою етнічних відмінностей .

Типи етнічних конфліктів:
а) соціально-економічні (ресурсні) конфлікти, де й деться
про забезпечення рівного, або переважного доступу до
економічних ресурсів суспільства, ліквідацію існуючих
диспропорцій у рівні життя, матеріальному забезпеченні
різних етнічних груп населення, нації, держави;
б) статусті конфлікти виникають за умов, коли якась ет-
нічна спільнота є невдоволеною своїм місцем та роллю у
політичній системі, вимагає більш широких владних
повноважень, зокрема у статусі етнотериторіальної
автономії або суб'єкта федерації;
в) культурно-мовні та етно-конфесійні конфлікти, що
пов'язані з прагненням збереження етнокультурної
ідентичності та самобутності на противагу процесам
насильницької асиміляції та акультурації, з вимогами
забезпечення свободи віросповідання, повноцінного
функціонування та розвитку мови та культури етнічної
спільноти;
г) територіальні конфлікти між окремими етнічними гру-
пами, між групами та державними інститутами за
володіння територіями , які вважаються «історично їм
приналежними». Територіальні вимоги, як правило,
потребують суттєвих змін існуючого внутрішнього
етнополітичного простору;
д) сецесійні конфлікти мають на меті вихід етнічної спіль-
ноти із складу нації-держави, утворення власної незалежної
держави, або воз'єднання з «материнським» етносом у
складі сусідньої держави.
За характером дій конфліктуючих сторін міжетнічні
конфлікти можна класифікувати як насильницькі або
ненасильницькі. Всі форми ненасильницьких конфліктів
мають своїм наслідком психологічні напруги, фрустрації
(почуття безвихідності) в етнічних групах, переселення
(турки- месхетинці у Таджикистані), а насильницькі
конфлікти супроводжуються жертвами, потоками біженців,
примусовими депортаціями, змушеними переселеннями
(вірмено-азербай джанський конфлікт). До насильницького
типу повною мірою можна віднести конфлікт між сербами й
албанцями в Косово, а другий тип має місце в Кабардино-
Балкарській автономній , республіці, де конфлікт між
кабардинцями й балкарцями не переріс у насильницькі дії.
Насильницькі конфлікти проявляються у формі
регіональних вій н (зброй них зіткнень) за участю
регулярних вій ськ і використанням важких озброєнь, а
також короткочасних зброй них зіткнень, що тривають
кілька днів і супроводжуються жертвами. Такі зіткнення ще
прий нято називати конфліктами-бунтами, конфліктами-
погромами.

Етнічні конфлікти проходять в своєму розвитку декілька

стадій визрівання: виникає та поширюється етнокультурна
дистанція, виникає етнічна неприязнь, яка досягає рівня
етнічної ворожості; коли протистояння виходить на
міжгруповий рівень, формується етнічна напруга, в діях
груп реалізується етнічна конфронтація, за якою настає
етнічний антагонізм, який проявляється в жорсткому
змаганні за позиції, що дають переваги, і може доходити до
зіткнень.
Для сучасної України, де налічується близько 130 етнічних
груп, характерними є початкові стадії конфліктів. Най більш
часто вони пов'язані з намаганнями етнічних груп зберегти
та відстояти свої цінності. Так, інтерпретуючи мовне
питання, одні стверджують, що етнічні росіяни та інші
росій ськомовні намагаються зберегти своє домінуюче
положення у культурному та інформацій ному просторі
суспільства, інша сторона наполягає на неприпустимості в
демократичному суспільстві проводити з допомогою
держави «насильницьку українізацію». Конфліктні процеси
з етнічним забарвленням мають місце в міжконфесій них
відносинах. Одні з най більш гострих питань в етнічній
сфері в Україні пов'язані з поверненням до Криму й
обладнанням нормального життя кримських татар та
проблемами перерозподілу землі на Кримському
напівострові.

Семінар 4, питання 6. Столиці держав, їхні типи, функції

та політико-географічне значення. Перенесення та
зміна назви столиць.

Столиця – це головне місто держави, адміністративно-

територіальний центр країни. В ній розташовані вищі
органи державної влади та державного управління,
судових, вій ськових та інших структур.

Найважливішим для столиці є виконання управлінської

політичної діяльності для країни в цілому, це і є
основною функцією столичного міста. При цьому
важливо, щоб вона забезпечувала виконання як внутрішніх,
так і зовнішніх політичних функцій . Для цього бажано, щоб
столиця мала кращу оснащеність системи інфраструктури,
ніж інші міста, транспортну доступність до всіх регіонів
країни, посилені комунікації ліній зв’язку, сучасний
міжнародний аеропорт, засоби зовнішнішніх електронних
комунікай та доступ до міжнародних інформацій них систем.

Столиці поділять:

 за генезисом набуття столичних функцій в

історичному контексті
 родові столиці (нині май же відсутній тип

поселення, статус якого пов’язаний з й ого

володінням певною особою. Такими були:
Краків у Польщі, Толедо в Іспанії, в Україні
– Чигирин за Богдана Хмельницького).
 столиці-історичні міста (як правило,

виросли як політичні та управлінські

центри. У Європі такими є Париж, Лондон,
Рим, Відень, Київ тощо).
 ситуаційні столиці (виникли внаслідок

екстримальних ситуацій політичного або

природного характеру, коли основна
столиця не може виконувати свої функції.
Прикладом може слугувати
Кам'янець-Подільський , який став
столицею в часи революцій них подій
початку 20-тих років 20 століття).
 штучні столиці ( були штучно створені
як адміністративні центри колоніальних
володінь, що згодом здобули
незалежність. Прикладом може слугувати
Глухів часів Гетьманщини в Україні).
  політичні столиці (створюються заради
підтримання рівноваги впливів
регіональних політичних сил (Вашингтон
у США, Анкара у Туреччині тощо)

2. За характером географічного положення:

 Центральне

 Периферійне (як варіант приморське)

3. За функціональними ознаками
монофункціональні
 Монофункціональні

 Поліфункціональні

Монофункціональні виконують лише політичну

функцію(управління правовим полем і політичним життям
держави). Таких міст небагато: Оттава в Канаді, Канберра в
Австралії, Абуджа в Нігерії тощо.

Поліфункціональні разом з політичнми функціями

концентрують економічні, фінансові, культурні, освітні,
наукові, а також, як правило, є духовними, релігій ними та
історичними центрами.

Досить цікавим є перенесення столиць. Столичні міста в

багатьох країнах залишаються в тому ж місті протягом
усього існування держави. Такі столиці називають
позиційно стійкими ( їх 70%). В інших державах столиці з
різних причин (політичні, стратегічні, економічні)
переносили та змінювали назву. Най більш мобільними
протягом останніх двох століть були столиці США
( останній раз переносилась столиця у 1800 році (з
Філадельфії у Вашингтон), Індії (у 1912 році з Калькути у
Деллі) тощо.
Перенесення столиць можебути одноразовим або
багаторазовим ( сім Потльща, 11 сша)

197
Пакистан Равалпинди Исламабад
1

197
Малави Зомба Лилонгве
5

 Берег Слоновой 198

Абиджан Ямусукро
кости 3

199
 ФРГ Бонн Берлин
0

199
 Нигерия Лагос Абуджа
1

199 Дар-эс-
 Танзания Додома
3 Салам

199
 Казахстан Алма-Ата Акмола
7

200
 Мьянма Янгон Нейпьидо
5

200
 Палау Корор Нгерулмуд
6

201
 Бурунди Бужумбура Гитега
9