Лекція

СУЧАСНА ФІЛОСОФІЯ ЗАХОДУ ХІХ - ХХ СТ.

1. Особливості сучасної філософії Заходу ХІХ – ХХ ст.

2. Філософія прагматизму
3. Філософія життя
а) ірраціоналізм філософських поглядів Ф.Ніцше
б) психоаналіз З.Фройда

Л-ра:
o Захара І. Лекції з історії філософії. – с.363-398
o Філософія. Підр.для вузів За ред. Г.Заїченка. с.128-185
o Зарубіжна філософія ХХ ст.
o Філософія. Навч. пос.за ред.І.Надольного
o Історія філософії. Словник. За заг.ред. В.Ярошовця.
К.,2006
o Філософія. Підручник. За ред. М.Горлача, В.Кременя,
В.Рибалка. с.216-231
o Б.Рассел. Історія західної філософії. с.632-643, 658-695.
o А.Камю. Міф про Сізіфа // Зарубіжна філософія ХХ ст.
o Сартр Ж-П. Екзистенціалізм – це гуманізм // Зарубіжна
філософія ХХ ст.

1. У другій половині ХІХ ст. починає здійснюватися перехід до

нової некласичної науки, змінюються принципи, зразки,
моделі філософського мислення. Явище некласичності
поширилося також на мистецтво і культуру. Якщо ще у 17-18
ст. вірили, що з ліквідацією феодальних відносин
встановиться царство розуму, справедливості та рівності, то
капіталістична дійсність спростувала ці ілюзії. Філософія ХХ
ст. заявляє, що в усьому досвіді людства виявляється
безсилля розуму, тому вона стає на позиції ірраціоналізму
(„irrationalis” – позарозумовий, несвідомий) – напрям у
філософії, що відстоює обмеженість раціонального пізнання,
протиставляючи йому інтуїцію, віру, інстинкт, як основні
види пізнання.
 2

Порівняння основних ідей класичної і некласичної філософії

Класична Некласична
розум є найціннішою частиною на перший
людської психіки план виходять
чинники, що є
позарозумові,
ірраціональні,
що силою
своєї дії пере-
вершують
розум

розум здатний оскільки

висвітлити позарозу-
глибини психіки і орозум- мові чинники
нити їх психіки по-
тужніші, то
розум нездат-
ний їх опану-
вати.

за допомогою розуму людина розум не

спроможна належним чином сприяє гар-
організувати власне життя і монізації
взаємини з буттям людського
життя і навіть
шкодить йому

В чому ж полягає причина таких поглядів некласичного спрямування?

Все це спричинено соціально-економічною, політичною, духовною
ситуацією в Західній Європі у першій половині ХХ ст.: соціальні конфлікти і
війни, розвал імперій, поневолення народів, посилення релігійно-
фанатичних і шовіністичних рухів, загроза екологічної і демографічної
катастрофи, тощо. Своєрідність філософії ХХ ст.. полягає також в тому, що
ніколи раніше людство не ставило перед собою філософську проблему:
яким чином необхідно врятувати людство? У цей час ця дилема звучить
так: або рятувати людство від засилля техніки засобами самої техніки,
 3
якоїсь нової науково-технічної стратегії, або повернутись до
патріархальних, первинних форм взаємодії людини з природою.

2. У 70-х рр. ХІХ ст. у США виникає філософський напрям прагматизм

(з гр. ”прагма” – дія, справа). Цей новий тип філософського мислення
походить зі своєрідного розуміння людської дії, яка стала центром, навколо
якого обертаються і формуються всі філософські поняття і концепції.
Центральна проблема в прагматизмі – проблема цінності понять, суджень,
що виявляється у практичних результатах дій, які на них базуються.
Критерієм істинності та цінності знань у прагматизмі вважається практика,
яка тлумачиться як діяльність індивіда, спрямована на задоволення його
безпосередніх потреб, а не як взаємодія людини з навколишнім світом (як
традиційно вважається). Закони логіки вважаються другорядними, оскільки
допомагають лише пристосуватися людині до оточуючого світу, тому
прогрес у суспільстві полягає в самому процесі руху, а не у досягненні
суспільством якоїсь мети. Філософія повинна займатися людськими цілями,
засобами їх досягнення і повинна бути перетворена в інтересах того, що
вигідне, корисне для життя (практицизм). Людина діє в ірраціональному
світі, тому до наукових теорій, моральних принципів слід підходити
інструментально, тобто з точки зору їх корисності, зручності.
Чарльз Пірс веде мову не про знання, а про віру, розуміючи під нею
готовність, або звичку діяти у певний спосіб. Висунув концепцію „сумніву-
віри”, згідно якої функцією мислення є подолання сумніву та вироблення
стійкої віри, як звички діяти за будь-яких обставин (при цьому не важливо,
чи відповідає ця віра реальності). Істиною є така віра, що веде нас до
поставленої мети. (отже, істина – це те, що веде нас до мети).
Джордж Джеймс розробив фактично цілу доктрину прагматизму,
згідно якої значення ідей і теорій визначається їх практичними наслідками,
а істина тлумачиться як успішність, або корисність їх застосування через
досвід. У праці „Всесвіт з плюралістичної точки зору” він вказує, що
„Всесвіт – це квітуче безладдя, що гуде і дзижчить, у якому панує випадок і
постійно виникає щось нове”. Але немає точки опори, з якої його можна
 4
охопити і виразити в одній системі. Світ у нього далекий від досконалості,
але може бути прикрашеним (позиція меліоризму). Так само і реальність є
пластичною, тому ми можемо зусиллям волі надати їй будь-якої форми,
такої, яка нам підходить найкраще. Джеймс також вказує, що
розраховувати не слід на науку і розум, а на волю і віру, бо людина має
право на власний ризик вірити в будь-яку гіпотезу, якщо вона приносить
задоволення чи користь.
Джон Дьюї зазначає, що філософія виникла не від здивування перед
світом, як вважали стародавні філософи, а із стресів і напруженості
суспільного життя, а, отже, саме аналіз і вдосконалення суспільного
досвіду складають основну мету філософії.
Пізнання він тлумачить не як пасивне, а як „енергійне втручання” у
якесь пізнавальне явище. Завданням науки у Дьюї є „перетворення
проблематичної ситуації у вирішену”, тому науковець і створює певні
категорії, поняття, що використовуються в міру їх корисності, а не лише
для відображення об’єктів дійсності. Наука, отже, є як „скринька з
інструментами” (ідеями, законами), з якої вибираються корисні і необхідні.
Прагматизмові також притаманний т.зв. „етичний релятивізм”, згідно з
яким моральним є те, що корисне.

3. На зламі 19-20 ст. формується напрямок „філософія життя”

(Ф.Ніцше, А.Бергсон, А.Шопенгауер, З.Фрейд), яка звертається до життя,
як первинної реальності, цілісного органічного процесу. Саме поняття
„життя” тлумачиться у різних планах: як біологічне явище („воля до влади”
Ніцше), космологічне („життєвий порив”, який осягається, виходячи з
інтуїції А.Бергсона), культурно-історичне (потік переживань, що культурно-
історично обумовлені у психоаналізі і фрейдизмі). Велику увагу
представники „філософії життя” звертають на художні символи:
О.Шпенглер доводить, що культури давнини розгортаються із „символу
прадуші” кожної культури, Г.Зіммель вказує, що культура – паросток з
„прафеномена”, як рослина і насіння, А.Бергсон розуміє концепцію, ідею як
прояв глибинної інтуїції її творця.
 5

а) Основні поняття філософії Ф.Ніцше (1844-1900) – „світ”, „життя”,

„людина”. Вихідний пункт його філософії – визнання того, що життя
сучасної Європи йде до „жахливого напруження суперечностей і хилиться
до занепаду”. Вся наша європейська культура, - пише він, - мов би прямує
до катастрофи. Ознаки цього занепаду Ніцше вбачає у захопленні
християнськими ідеями, у втраті віри в духовні цінності, одним словом – у
нігілізмі, що став прапором ХХ століття. Ніцше прагне у своїй філософії
подолати цей нігілізм і дати світові нове, оптимістичне вчення.
Основа життя у нього – це воля до влади, яка тлумачиться як
інстинктивний, ірраціональний першопочаток – основу і рушійну силу
світового прогресу, якому підкоряються думки, почуття і вчинки людини.
Людина зображується ним як ірраціональна істота, яка живе інстинктами,
несвідомими спонуканнями. Наш апарат пізнання, вироблений у ході
еволюції, призначений не для пізнання, а для оволодіння речами з метою
біологічного виживання, зміцнення волі до влади. Він стверджує, що
брехня є необхідною умовою життя, оскільки життя людини на землі
позбавлене сенсу, тому, щоб витримати темп життя в цьому безглуздому
світі, потрібні ілюзії і само брехня. Слабким вони дозволяють переносити
тягар життя, для сильних вони є засобом ствердження волі до влади. Ніцше
проповідує абсолютний скепсис у теорії пізнання, виражений у його вислові
„Я вже ні в що не вірю”.
Усі негаразди сучасного суспільства полягають за Ніцше, у масовому
сприйнятті ідей християнської релігій про рівність перед Богом, і тепер вони
вимагають рівності на землі, що суперечить природному відбору. Він
стверджує, що існує раса хазяїв, які покликані карати, і раса рабів, що
повинні підкорятися. Суспільство завжди складалося і буде складатися з
пануючої верхівки і маси рабів. Ніцше закликає класи хазяїв відмовитися
від демократичних традицій, моральних норм, релігійних вірувань,
політичних і духовних цінностей, які лише заважають панувати над масою
рабів. Отже, християнська мораль – це „мораль рабів”, від якої слід
 6
відмовитись, і визнати „мораль хазяїв”, яка не знає жалю та співчуття і
виходить з того, що сильному все дозволено.
У книзі „Так казав Заратустра” Ніцше створив ідеал „надлюдини” –
сильної особистості, позбавленої будь-яких моральних норм, яка за своєю
суттю є уособленням бажання, волі до влади. „Надлюдина” здатна виявляти
жорстокість, там де масі буде видаватися злочином, коритися незламній
дисципліні, пов’язувати смерть з метою, за яку бореться, йти заради цієї
мети на численні жертви та вдаватися до війни.
Один з критиків Ніцше, англійський філософ Б.Рассел писав: „Ніцше
навіть не уявляє, що можна щиро відчувати любов до всього людства –
мабуть через те, що сам він відчував тільки ненависть і страх... Його
„надлюдина” – це він сам у своїх мареннях: безжальна, хитра, жорстока”.
Король Лір напередодні свого божевілля погрожує всьому світу „нечуваним,
невиданим ще жахом”. У цьому суть і самого Ніцше і його філософії”.
(Б.Рассел. Історія західної філософії. К., 1995. С.638).

б) Зиґмунд Фройд (1856-1939) – засновник психоаналізу, який

виходить з того, що травматичні душевні події, переживання, невиконані
бажання не зникають з психіки, а витісняються у підсвідоме, продовжуючи
активно впливати на психічне життя. Психоаналіз був спрямований на
вивчення впливу внутрішнього світу людини, її поведінки, культурних і
соціальних умов на формування психічного життя людини і її реакцій. На
першому етапі розвитку психоаналізу було розроблене вчення про форми і
прояви психічної енергії, ставлячи акцент на сексуальних потягах. Саме
сексуальний потяг є основою всього психічного життя, який Фрейд назвав
„лібідо”(з лат. „потяг”, „бажання”). У процесі розвитку індивіда, лібідо
спочатку є автоеротичне, тобто спрямоване на різні органи власного тіла,
згодом, у випадку нормального розвитку психіки, сексуальний потяг
спрямовується на зовнішній об’єкт (іншу людину). У випадку патології
психіки, її порушень, лібідо може повернутися на ранні стадії свого
розвитку (мазохізм, ексгібіціонізм, садизм). Цим пояснюються сексуальні
спотворення.
 7
Фройд також розробив вчення про структуру психіки людини у праці
„Я і Воно” (1923). Отже, психіка людини складається з трьох шарів:
„несвідоме” („воно”),”свідоме” („Я”), і” над свідоме” („над-Я”).
Найпотужнішим чинником людської психіки є несвідоме, або „воно”. Це є
т.зв. „киплячий котел” первинних потягів, які спішать до негайного
задоволення – інстинкти, прагнення, пристрасті, бажання. Домінуючу роль
у несвідомому відіграють 2 інстинкти – сексуальний (лібідо, „ерос”) і
інстинкт смерті („танатос”).
Свідоме, або „Я” керується не принципами задоволення, а вимогами
реальності, стримує ірраціональні імпульси „воно” за допомогою різних
захисних механізмів. (стосунки між „Я” і „воно” можна порівняти з
вершником і конем. Кінь дає рушійну силу (енергію), а вершник визначає
напрям руху коня до певної мети. Інколи вершник змушений спрямовувати
свого коня у напрямку, у якому кінь сам хоче йти, інколи ці напрямки
збігаються)
„Над-Я”, або Super-Ego формується у результаті соціально-правових
норм, виступає, як джерело моральних заборон індивіда. Основою Над-Я є
певні установки суспільства. Саме у свідомості людини Над-Я проявляється
у вигляді совісті, страху, вини, неповноцінності, тощо.
Фрейд вказує, що у конфліктних ситуаціях несвідоме (сексуальні
потяги) обходить заборони „цензора”, „поліцейського” (система суспільних
заборон, або Над-Я) і постає перед свідомістю у вигляді, наприклад,
сновидінь. Сновидіння у Фрейда є „королівськими воротами у несвідоме”, а
також сполучною ланкою між нормою і патологією. Сни – це неврози
звичайної людини, які виконують, насамперед, захисні функції.
Одним з центральних понять у психоаналізі є „сублімація”, яка
розглядається як результат неминучого компромісу між стихійними
потягами і вимогами реальності. Сублімація – це процес, що веде до
розрядки енергії інстинктів в неінстинктних формах поведінки:
перетворення енергії інстинктів в дії, які мають соціально-прийнятну
форму.
 8
Вчення Фрейда трансформувалося у напрямок, який отримав назву
„фрейдизм” – філософія, що вбачає обумовленість явищ творчості,
культури та історії психологічними факторами, явищами несвідомого.
Несвідоме визначається: у Фрейда – сексуальні устремління, у Ф.Адлера –
комплекс неповноцінностей і прагнення до самоутвердження, у В.Райха –
сексуальне пригнічення, на якому засновується будь-який авторитарний
суспільний устрій, і яке стає основою для масових неврозів, у К.-Г. Юнга –
колективне несвідоме – загальнолюдський досвід, расовий, національний
досвід до людського, тваринного існування, а також його архетипи –
загальнолюдські першообрази, формальні зразки поведінки, що лежать в
основі народної творчості, міфів, сновидінь.