ПРАКТИЧНЕ ЗАНЯТТЯ №3.

Тема 3. Онтологічна, гносеологічна та антропологічна проблематика

філософії європейського модерну.


1. Природничо-наукова революція поч.. ХУІІ ст.. Характеристика

новоєвропейського світогляду. Зміна мислительної парадигми.
Гносеологічна проблематика в новоєвропейській філософії. Ф.Бекон та
його вчення про джерела та методи пізнання.
У XVII ст. виникли необхідні соціальні, технічні та теоретичні передумови становлення як
науково-технічного знання, зокрема, так і всієї науки в сучасному її розумінні. XVI ст.
відкрило період розвитку суспільства, що характеризувався піднесенням матеріального
виробництва та економічних відносин від ремесла до промисловості у формі мануфактури.
XVII ст. для більшості європейських держав було століттям перемоги нових економічних
капіталістичних відносин.

Наукова революція на першому етапі свого розгортання спричинила промисловий підйом

кінця XVI ст. — початку XVII ст., який, в свою чергу, був необхідним для наступного етапу
наукової революції XVII ст. Через обмеженість ресурсів, які задовольняли економіку
середньовіччя велися інтенсивні пошуки нових ресурсів і нових технічних прийомів.
Цілеспрямований пошук і розробка двигунів визначали нову тенденцію в розвитку техніки і
механіки. Річ у тім, що мануфактури, які розвивалися, потребували все більших витрат
енергії для роботи агрегатів і механізмів. Для того щоб підтримувати роботу верстата, вже
було недостатньо мускульної сили робітника, а потрібен був досить сильний двигун. Таким
став водяний двигун.

Бурхлива винахідницька діяльність стала визначальною особливістю історичного періоду, що

розглядається. Внаслідок того, що розвиток суспільного виробництва узаконив прибуток,
змінилося суспільне ставлення до всього нового. З'явилася можливість «купівлі-продажу»
наукових ідей та технічних знахідок. Кінець XVI ст. — початок XVII ст. був часом появи
перших «продавців» - прожектерів, що згодом отримали назву винахідників. Вони не лише
розповідали про чудові машини, а й створювали їх за певну винагороду. Винахідництво
виходило за межі потреб виробництва своєї епохи і давало поштовх для розвитку нових
галузей техніки. Завдання технічного прогресу вирішувались не лише силами винахідників, а
й при активній участі вчених, багато з яких були одночасно інженерами і конструкторами.
Участь у розв'язанні практичних технічних проблем збагачувала вчених новим досвідом,
завдяки якому було створено нові підходи в науковому пізнанні, зокрема — використання
приладів. Створення приладів як одного з засобів розвитку наукового пізнання залежало від
рівня технічної озброєності суспільства. Кінець XVI — початок XVII ст. — час створення
мікроскопа, що дає великий поштовх пізнанню невидимого досі світу живих організмів —
мікробів. На початку XVII ст. створені підзорна труба та телескоп, а вже у другій половиш
цього століття голландські оптики впроваджують торгівлю ними. Близько середини XVII ст.
був створений інструмент для вимірювання атмосферного тиску — барометр тощо.
Впровадження технічних засобів у сферу наукового пізнання надало йому нового характеру,
спричинило виникнення експерименту як провідного методу. Слід зазначити, що матеріальне
оснащення нової епохи було ще найпростішим. Лише телескопи мали великі розміри та
багато коштували.
Виникнення експериментального наукового пізнання стає найзначнішою подією наукової
революції XVI-XVII ст. Воно було уможливлено принциповою зміною статусу механіки в
пізньому середньовіччі. До певного часу (XIV ст.) технічні пристрої, прилади тощо
сприймались як мистецтво омани, «чудо», а не як засіб пізнання, аргумент у науковій
дискусії. Але згодом з'являється теоретична світоглядна основа для розгляду винайдених
людиною пристроїв не як сторонніх, чужорідних природі, а як однорідних, тотожних їй. Тому
з’явилася можливість бачити в експерименті засіб пізнання природи.

Важливою передумовою експериментального наукового пізнання було створення необхідних

умов для точного вимірювання. У науці аж до епохи Відродження вважалося неможливим
будь-яке точне вимірювання. Згодом наукове пізнання виступає як практичне конструювання
об'єкта, тобто власне експеримент, у якому суб'єкт завжди активний. Експерименти XVII ст.
мали довести раціональний причинний зв'язок між причиною та наслідком. Прямим шляхом
цей зв'язок доводився механічними дослідами, побіжно — оптичними, хімічними,
фізичними. В основі експерименту природознавства XVII-XVIII ст. була. думка про
механічний причинний зв'язок між явищами.

Отже, не сам експеримент означав початок нової епохи в природознавстві, а особливості

експерименту, не знайомі минулому та пов'язані з механічним характером тієї картини світу,
що перевірялась, формувалась, розвивалась і ускладнювалась за допомогою експерименту
Ще одна відмінність полягала в тому, що ідеалом науки стала концепція природи, яка
пояснювала всю сукупність явищ лише рухом і взаємодією тіл. З XVII ст. і аж до першої
половини XIX ст. наука пояснювала будь-яке явище за допомогою уявлень про деякі невагомі
матерії. Наприклад, про ефір, теплород. Цей спосіб узятий з механіки.

Закріплення в університетах природничо-наукових дисциплін і збільшення їх числа сприяло

посиленню тенденцій до політехнізації навчання оскільки до змісту природничих наук тоді
входили і прикладні знання. У XVII ст. у Європі не було спеціально організованих інститутів,
які б мали розробляти та практично застосовувати наукові знання про техніку. Підготовка
технічних кадрів стримувалась позицією університетів, які тривалий час зберігали
прихильність до середньовічної системи навчання. Спеціалізовані технічні школи ще тільки
формувалися. Наукова діяльність, що вже набула систематичного характеру, вимагала нових
умов фінансування досліджень. Їх реалізація здійснена шляхом створення особливого
наукового закладу — Академії. На відміну від академій попереднього періоду, що мали
переважно гуманітарну спрямованість, головним напрямком діяльності стають природничо-
наукові дослідження. Академії виникають : у Римі (1603 р. — Товариство вчених, Академія
Лікеїв); Флоренції (1657 р. — Академія дослідів); Лондоні (1660 р.- Лондонське королівське
товариство для розвитку знань (майбутня Британської академії наук); Парижі (1666 р.-
Академія наук); Берліні - (1700 р. — наукове товариство, в майбутньому Академія наук);
Києві (1701 р. — Києво-Могилянська академія (братство)); Петербурзі (1725 р. — Російсько-
ІІетербурзька академія наук) тощо. Нові академії стали основною формою організації науки.

Науковий рух XVII ст. уже певною мірою перебував під впливом соціальних цінностей. Він
передбачав таку соціальну структуру науки, в межах якої наукова діяльність хоча б
нормативне відповідала вимогам суспільного, морального прогресу, освіти. Завдяки
інституалізації науки її діяльність була підпорядкована традиціям спеціалізованої системи
освіти. Внаслідок цього виникли наукові інститути, діяльність яких була зосереджена на
наукових дослідженнях і врешті-решт спричинила виникнення уявлень про так звану чисту
науку. Історично інституалізація науки спричинила формування особливого типу знання про
світ, яке не мало «соціального виміру».
Емпіризм Ф. Бекона. Концепція нової науки та вчення про метод. Приділяв велику увагу
розвитку мануфактур і торговельних компаній, а також розширенню колоній. Як державний і
політичний діяч він віддавав перевагу прошаркам суспільства, які орієнтувались на торгівлю.
Френсіс Бекон розвиває уявлення про роль науки та наукове пізнання. Справжня мета науки –
приносити користь людині, збагачувати її життя новими винаходами. Він підкреслює, що
знання і могутність, істина і користь - це те саме.

Вислови Ф. Бекона:
- «Що в дії найкорисніше, те в знанні найістинніше»
- «Лише завдяки науці людина здатна осягнути справжньої могутності»
- «Ми стільки можемо, скільки знаємо»
Бекон у своїх філософських працях аналізує занепад науки:
- Споглядальний, а не дослідницький характер грецької науки
- Авторитарний характер середньвочіної науки, орієнтація на забобони
- Переслідування філософів і науковців церквою
- Нехтування філософією природи
- Відсутність правильного методу

Приділяє багато уваги розробці нового методу – це основний засіб перетворення,

відновлення науки. Френсіса Бекона називають класичним представником емпіризму. Він
визнає чуттєвий досвід джерелом знань. Методом пізнання природи є дослід та експеримент.
Бекон – засновник емпіризму, вихідний пункт методології – союз досвіду і розуму. Пояснює
за допомогою алегоричного зображення 3 можливих шляхів пізнання:
1 – шлях павука – спроба людського розуму виводити думки, раціональні конструкції, ідеї з
самого себе – це є хибний шлях. «Про все і ні про що»
2 – шлях мурашки – вузький однобічний емпіризм – зводить пізнання до нагромадження
голих фактів - хибний
3 – шлях бджоли –– науковець збирає емпіричні факти і перетворює їх на наукову істину (як
бджола збирає нектар і перетворює його на мед) – істинний шлях
Метод за яким відбувається сходження від одиничних фактів окремих спостережень до
теоретичних
2. Вчення про вродженні ідеї Р. Декарта і вчення про людину як «як чисту
дошку» Дж. Локка. Вчення про субстанцію.
ДЕКАРТ. 1596-1650
Більш теоретик, який отримав від батька невеликий спадок, який дозволив йому присвятити
своє життя науці та мандрівкам. Мав католицьку освіту, але цікавився математикою. Через
слабке здоров'я директор коледжу звільнив Декарта від відвідування ранкових богослужінь і
дозволив йому залишатися у ліжку до полудня — звичка, яка збереглася у Декарта на все
життя. Саме ці тихі ранкові години були для нього особливо живодайними у творчому
відношенні. Кілька років служив добровольцем в арміях Голландії, Баварії та Угорщини.
Його любов до самотності була настільки великою, що протягом двадцяти років він змінив 24
будинки в 13 різних містах і при цьому тримав свою адресу в таємниці навіть від найближчих
друзів, з якими підтримував постійне листування. Його єдиними і незмінними вимогами до
нового місця проживання були невелика відстань до католицької церкви та університету.
Шведська королева Христина запросила Декарта давати їй уроки філософії. Релігія і віра не
можуть бути предметом науки

Вислови: «Я мислю, отже, я існую», «Я сумніваюся, отже, я існую». Вводить поняття сумніву
Шукаючи положення, яке не можна було б поставити під сумнів, Декарт сформулював вислів
«Cogito ergo sum» — «Думаю, отже, існую». Це єдине, в чому не можна сумніватися. Суб'єкт
пізнання, людина, не може поставити під сумнів факту свого мислення. Cogito – з лат. мислю

Заперечує знання з чуттєвого досвіду, бо наприклад, Сонце насправді набагато більше від
того, що ми спостерігаємо. Можливо, що органи чуття дурять нас, але ми цього не
помічаємо. Є деякі речі, які ми не можемо сприймати так за допомогою органів чуття.
Такими речима є вроджені, тобто всередині нас є вроджені ідеї, які ми самі розкриваємо
інтуїтивно. Найвища вроджена ідея – БОГ. Пропагує науковий метод пізнання: Дедукція – від
заг до одиничного, але в нього це набагато складніший процес, який включає одночасно і
індукцію

Має трактат наукового методу:

1. Етап - ніколи не приймати за істинність нічого, що я би пізнав з очевидністю
2. Етап – ділити кожне з досліджуваних труднощів на стільки частин, скільки це можливо
для кращого їх подолання
3. Етап – дотримуватися певного порядку мислення і йти від простих до складних предметів.
4. Етап – складати завжди переліки настільки повні, щоб була впевненість у відсутності
недоліків.
Тобто в нього все починається дедукцією, а закінчується індукцією. «Я є» - означає, що
людина, яка мислить вона надає іншим предметам дійсності і визначає своє місце по
відношенню до інших предметів; а людина, яка не мислить, вона собі просто існує на рівні
якогось предмету і не думає чи вона «є» чи вона «не є»

Раціоналізм. Декарт вважав, що пізнання не може ґрунтуватися на відчуттях, покази яких є

обманливими. Єдиними, найдостовірнішим засобом пізнання, його критерієм може бути
лише мислення, розум, інтелектуальна інтуїція. Він був засновником філософського
раціоналізму – напрямку в теорії пізнання, згідно з яким його істини мають своїм джерелом
не чуттєве пізнання, не емпіричний досвід, а розум. Раціональні, логічні ознаки достовірного
знання, його загальність і необхідність, Декарт вбачав у математиці, її аксіомах. Ці ознаки не
даються у досвіді і його узагальненні, а взяті з самого розуму, його ідей, котрі природжені
йому. Це, безумовно, безпідставна точка зору. Бо вона заперечує пізнання в його єдності з
чуттєвим досвідом, практикою.
ЛОКК. 1632-1704
Народився в Королівстві Англія в сім'ї адвоката. Початкову освіту здобув удома. Самостійно
вивчив нову філософію (Бекона, Декарта та ін.), природознавство, медицину. 1658 року він
став викладачем і професором грецької риторики. 1672 року граф Шефтсбері став Лорд-
канцлером Королівства Англія(Лок був його особистим лікарем), після чого Лок був
втягнений у політику, що в свою чергу відбилося на його політичному мисленні, але 1675
року граф потрапив в опалу і Джону довелося втекти у Голандію. У 1688—1689 роках
настала розв'язка, яка поклала кінець поневірянням Лока. Відбулася Славна революція,
Вільгельм III Оранський проголошений королем Англії. Лок брав участь у підготовці
перевороту 1688 року, перебував у тісному контакті з Вільгельмом Оранським і здійснив на
нього значний ідейний вплив. На початку 1689 року він повернувся на батьківщину. У 1690-х
роках разом з урядовою службою Лок розгорнув широку наукову і літературну діяльність.
1690 року опубліковані «Розвідка про людське розуміння», «Два трактати про правління»,
1693 року — «Думки про виховання», 1695 року — «Розумність християнства». Не був
одружений і не мав дітей.

Табула раса і вчення про пізнання. Значну увагу він приділив запереченню існування
"вроджених ідей", посилаючись при цьому як на наукові дані, так і на спостереження над
примітивними народами, здобуті в епоху географічних відкриттів. Наприклад, ідея Бога не є
вродженою, оскільки існує багато народів, де не немає віри Нього. При цьому припускає, що
вроджені ідеї повинні бути свідомими всім людям в будь-який час. Проте, ані діти, ані
неосвічені люди не знають основних філософських понять. Окрім цього, вроджені ідеї
роблять розум непотрібним(якщо є вже ідеї, то нащо думати і нащо розум?)

Від народження мозок людини являє собою, за Локком, "Tabula rasa" — чисту дошку, тобто в
ньому немає нічого, окрім простої здатності бути органом пізнання і мислення. У такий
спосіб Дж. Локк намагався дістатися до самих підвалин пізнання, не припускаючи
попереднього знання готовим. До певної міри тут був присутній і намір засвідчити
принципову вихідну рівність всіх людей за можливостями. Матеріалом пізнання є прості ідеї,
вони всі походять із досвіду. Ідеєю є в найзагальнішому сенсі будь-яка уява, елемент
свідомості як поняттєво-раціонального як і чуттєвого типу.

Способи пізнання:
1. Відчуття, що дають нам прості ідеї
2. Рефлексії – діяльність розуму спрямована на зіставлення та узагальнення простих ідей та
утворення на їх підставі складних

Основною властивістю розуму він вважає можливість перевіряти ідеї на якість. Проте, на
відміну від Канта, для Лока не існує ідей апріорі, а тільки можливість сприйняття,
опрацьовування в образи складніших ідей та понять. Для Лока реально існують тільки прості
ідеї, а складні — ні. Окрім цього, існує реальна субстанція, про яку ми нічого не можемо
сказати. Він розрізняє три елементи пізнання (впевненість в знанні найвища в першому,
найнижча — в останньому):
1. інтуїтивне: Людина впізнає у порівнянні відповідність або протилежність ідей. Інтуїтивна
правда виникає тоді, коли ідеї не піддаються подальшому аналізу, коло вони є очевидними;
2. демонстративне: в рамках аргументації кожен крок повинен підтверджуватися
інтуїтивним пізнанням (пор. у Декарта);
3. сенситивне: можна спостерігати тільки зовнішні тілесні речі, оскільки у нас відсутні
адекватні ідеї.
3. Філософсько-правові погляди Дж. Локка та Т. Гоббса.
ЛОКК. Вчення про педагогіку. «Дев'ять десятих людей робляться такими, якими вони є,
тільки завдяки вихованню». Найважливіші завдання виховання: вироблення характеру,
розвиток волі, моральне дисциплінування. Мета виховання — виховання джентльмена, який
вміє вести свої справи виразно й передбачливо, ділової людини, витонченої у спілкуванні.
Кінцеву мету виховання Лок представляв у забезпеченні здорового духу в здоровому тілі
(«ось короткий, але повний опис щасливого стану в цьому світі»). Розробив систему
виховання джентльмена, побудовану на прагматизмі й раціоналізмі. Головна особливість
системи утилітаризм — кожен предмет повинен готувати до життя. Виховання джентльмена
включає (всі складові виховання повинні бути взаємопов'язані):
1. Фізичне виховання: сприяє розвитку здорового тіла, вироблення мужності та
наполегливості.
2. Розумове виховання повинно підпорядковуватися розвитку характеру, формування
освіченої ділової людини.
3. Релігійне виховання необхідно спрямовувати не на привчання дітей до обрядів, а на
формування любові і пошани до Бога, як вищому суті.
4. Моральне виховання — виховати здатність відмовляти собі в задоволеннях, йти
наперекір своїм уподобань і неухильно дотримуватися порад розуму. Вироблення
витончених манер, навичок галантного поведінки.
5. Трудове виховання полягає в оволодінні ремеслом (столярним, токарним). Праця
запобігає можливості шкідливого неробства.

Основний дидактичний принцип — у навчанні спиратися на інтерес і допитливість дітей.

Головним виховним засобом є: приклад і середовище. Стійкі позитивні звички виховуються
ласкавими словами та лагідними навіюваннями. Фізичні покарання застосовуються тільки у
виняткових випадках зухвалої й систематичної непокори. Основними компонентами освіти є
підвищення фізичного, морального та інтелектуального виховання:
1. Фізичне виховання — акцент на кондиціонування, гігієну, правильне харчування,
повинні носити вільний одяг — засуджує ліфи, в дітей має бути багато фізичних вправ і
свіжого повітря
2. Моральне виховання — важливість дисципліни, дисципліна і самоконтроль є важливим
прикладом для наслідування дорослих, засуджує тілесні покарання — тільки в деяких
випадках, всупереч, погані манери на роботі, лінь
3. Інтелектуальної освіта — вища освіта не вважається важливою, бо людина повинна бути
в змозі піклуватися головним чином про свої справи.

Кожен, за його словами, повинен навчитися деяким основам торгівлі. Лок сприймає фізичну
працю, як доповнення до розумової діяльності. Він вважав, що хлопчики навіть з бідних
сімей повинні відвідувати школу, де їм би викладалась релігія, мораль, і ручна праця. Освіта
для дівчаток не розглядалися Локом, як можлива в принципі.
Вчення про політику та вплив Дж.Лока на становлення ідеї ліберальної демократії.
Праця "Два трактати про врядування" (1680). У ній він розглядає ідеї:
1. суспільного договору
2. громадянського стану
3. природних і громадянських прав індивіда
4. відповідальності держави за правління.

Його соціальна концепція виходить із правової рівності та особистої свободи громадян.

Завдяки цій праці його називають фундатором класичного лібералізму. Вихідною засадою
теорії громадянського суспільства є природний стан, притаманний усім людям - "стан повної
свободи у керуванні своїми діями, порядкуванні власним майном та особою так, як вони
вважають за потрібне, у межах закону природи, ні в кого не питаючи дозволу й не залежачи
від чиєїсь волі" (але це не означає свавілля). Також стан рівності, за якого вся влада та
компетенція є взаємними, де нікому не належить більше ніж іншим. Також притаманний
закон природи - розум, згідно з яким, всі люди є рівними між собою і незалежними, бо всі
вони створені одним всемогутнім і безмежно мудрим Творцем. Кожна людина володіє
природними правами, як-от: правом на життя, правом на свободу і правом на власність.
Однак ці фундаментальні природні права може гарантувати лише влада у формі держави.

АЛЕ стан природи має свої незручності: немає засобів стримувати людську упередженість і
насильство, а отже, не може гарантувати свободи й рівності. Їхнім гарантом є громадянське
врядування, тому Дж. Лок розглядає історію як перехід людей від природного до
громадянського стану у формі суспільного договору - домовленість з іншими про об'єднання
у спільноту задля зручного, спокійного і мирного співжиття (але тільки та угода кладе край
стану природи між людьми, за якої люди взаємно погоджуються увійти до однієї спільноти й
утворити один політичний організм" –державу)

Укладаючи суспільний договір, люди передають державі не всі, а лише частину своїх
природних прав. Натомість отримують гарантовані державою громадянські права і свободи.
Суспільний договір не одноразовий акт, а нескінченний процес, упродовж якого люди можуть
як передавати владі те чи те своє право, так і повертати його собі; причому все це може
відбуватися тільки за волею та рішенням більшості, а в суперечливих ситуаціях третейським
суддею повинен ставати народ загалом. Надійною запорукою особистісної свободи та
правової рівності людей буде, на думку Дж. Лока, право на власність. Власність кожного є
природним результатом та правовим наслідком праці, і вона може обмежуватися лише
власністю інших.

Дж. Лок пропонує поділ державної влади на законодавчу, виконавчу та федеративну.

Головну роль має відігравати законодавча влада (парламент), що репрезентує інтереси
громадян. Водночас всі три гілки влади повинні бути відносно самостійними. Виникнення
законодавчої влади пояснюється потребою захисту природних прав та власності. А цю
функцію мають виконувати закони. Виникнення виконавчої влади пояснюється потребою
виконання законів та нагляд за цим процесом + щоб законодавці не почали юзати їх на свою
користь(сюди входить судова влада). Федеративна влада - на право оголошувати війну і мир,
брати участь в коаліціях, об'єднаннях і союзах, будувати відносини з будь-якими фізичними
та юридичними особами за межами даної держави. Владу церкви треба обмежити і не
допускати її втручання в державні справи. Так само недоцільно державі втручатися у справи
церкви. Ідея поділу влади започаткувала принцип владних стримувань проти узурпації влади
монархом, законодавцями, урядом і посягання на права громадян.
Народ повинен мати право на громадянську непокору - якщо законодавці чи провідники
інших гілок влади намагаються відняти і знищити власність народу або кинути його в
рабство деспотичної клади, вони тим самим розпочинають війну з народом, який внаслідок
цього звільняється від обов'язку будь-якої подальшої покори. Вважав найкращою формою
конституційну монархію

ГОББС. Ідеї просвітництва зароджуються найперше у Британії, оскільки саме тут виникає
індустріальна цивілізація. її економічну основу становлять ринкові відносини, які
потребують правових гарантій свободи підприємництва. Виникає необхідність у конституції,
яка б надавала рівні права громадянам усіх станів і гарантувала свободи і права кожного
індивіда. Перебудову суспільного життя на нових засадах репрезентує соціальна філософія
Томаса Гобса (1588-1679).

"ЛЕВІАФАН"(1651) – головна праця Гобса. Ця книга була внесена до списку заборонених

книг католицької церкви. Складається з 4-х частин, у яких описується матерія, з якої людина
створює Левіафана-державу, а також шляхом яких угод створюється Левіафан та що
призводить до його падіння. Окремою темою виступає думка про християнську державу та
місце церкви у ній. У частині «Царство темряви» описуються перепони, що стоять на шляху
до благополуччя християнської держави. За Біблією, Левіафан — це велика морська потвора
але в книзі він прирівнює її до «смертного Бога». Філософ назвав Левіафаном державу, що є
дужчою за саму людину, хоча людина - найдосконаліший витвір природи. Держава - це
потужне створіння, в якому:
1. верховна влада дає йому (створінню) життя і є штучною душею
2. судова й виконавча влада - це суглоби створіння
3. нагорода й покарання – нерви цього створіння
4. громадянський мир – здоров'я цього створіння,
5. Розбрат – хвороби створіння,
6. громадянська війна - смерть.

ПРИРОДНІЙ СТАН ЛЮДЕЙ. Людина від природи любить свободу та панування над
іншими, тому є вкрай егоїстичною. Оскільки природа "дала кожному право на все", то з
самого початку життя людей є "війною всіх проти всіх", що і вважається природним станом
людського роду. У природному стані людського роду людям властиві такі риси (саме вони є
причинами війни):
1. Суперництво: спонукає нападати один на одного з метою наживи
2. Недовіра: спонукає нападати з метою самозахисту
3. Жадоба слави: спонукає нападати з метою захисту власної честі та самоутвердження
4. У стані війни (тобто природному стані людей), коли кожен є ворогом іншого:
• немає місця для працелюбності
• не розвиваються землеробство і ремесла, торгівля і наука та й саме суспільство
• панує вічний страх.
ДЕРЖАВА. Люди перебувають у природному стані до того часу, поки не сформується
спільна влада. Спільна влада – єдиний спосіб дійти згоди між людьми, щоб утримувати їх від
насильницьких дій. Усвідомивши необхідність переходу від стану війни до стану злагоди,
люди укладають "суспільний договір" за яким передають всі свої природні права та свободи
одній людині чи групі людей, які уособлюють спільну владу – тобто державу. ТАКИМ
ЧИНОМ народжується Левіафан, якому ми зобов’язані своїм миром і своїм захистом, тобто з
народженням Левіафана відбувається перехід суспільства від природного до громадянського
стану.

Держава маючи певні повноваження:

1. Зосереджує у своїх руках силу і владу
2 Спрямовує волю всіх людей до внутрішньої злагоди і взаємодопомоги стосовно зовнішніх
ворогів та стає гарантом безпеки своїх громадян.
Із виникненням держави на місце законів природи провадять закони суспільства, або
громадянські закони, які з одного боку обмежують природні свободи людини, але з іншого
боку забезпечують правовий захист особи як громадянина певної держави. Індивід володіє
громадськими свободами і стає вільною людиною, позаяк йому ніхто не перешкоджає робити
бажане, яке він у змозі робити відповідно до своїх фізичних і розумових здібностей.
Оскільки не існує такої держави, в якій всі дії і слова людей були б достатньо унормовані, з
цього випливає, що всі дії, незазначені в правилах, піддані мають свободу здійснювати на
власний розсуд і з найбільшою користю для себе. Ціль законів не в тому, щоб утримувати від
усяких дій, а в тому, щоб дати їм правильний напрямок. Суспільний договір постає у
філософа як природна рівність усіх людей, що є необхідною основою формування
демократичного суспільства. Держава є сувереном, оскільки вона володіє верховною владою,
а будь-хто інший у державі є її підданим. Держава контролює людину і кожен, хто мислить
по-іншому, повинен бути покараний. Держава є своєрідним ковпаком, який накриває людину,
не дає їй розвиватись, але при цьому забезпечує природні права людини

Виділяв 3 основні форми держави:

а) демократію: народоправство, тобто участь в управлінні беруть усі, хто хоче
б) аристократію: правління виокремленої частини громадян
в) монархію: правління однієї особи

За політичним уподобанням Гобс є прибічником сильної монархічної влади, що ґрунтується

на розумі, стабільності і надійності. Однак він не заперечував можливість досягнення
основної цілі — безпеки індивідів і в інших типах держави, таких як аристократія і
демократія. У своєму творі він пише так: «Там, де відома форма правління вже установилася
— не доводиться міркувати про те, яка з трьох форм правління є найкращою, а завжди варто
вибирати, підтримувати і вважати найкращою чинну». Роздумував також над проблемою
того, як сформувати любов на роду до правителя і як повинні співвідноситись повага до
правителя і страх перед ним. Започатковані Гобсом ідеї просвітництва розвинув Джон Лок.
4. Суспільно-політична проблематика просвітництва / Ж. Монтеск’є, Ф.-М.
Вольтер, Ж.- Ж. Руссо/. Вчення Ж.Монтескє про дух законів. Вчення Ж.-Ж.
Руссо про суспільний договір.
Наслідуючи Ш. Монтеск'є, Ж. -Ж. Руссо вважав, що форми правління залежать від
величини території: демократія є найбільш придатною для малих держав,
аристократія - для середніх, а монархія - для великих. На шлях революційних перетворень
Франція стала значно пізніше, ніж Голландія та Англія, - наприкінці XVIII ст. Політичні
вчення, які ідейно підготували ранні буржуазні революції, в умовах передреволюційної
Франції набули значного поширення й розвитку, а принципи свободи й рівності, проголошені
і частково здійснені в Голландії та Англії, на французькому ґрунті перетворилися в
розгорнуті політичні вчення. У Франції найбільшого розмаху набуло Просвітництво -
європейський загальнокультурний рух за поширення раціонального знання, подолання
релігійного мракобісся й невігластва мас, упровадження в суспільне життя цінностей, що
базуються на повазі людської гідності. Найвидатнішими діячами французького
Просвітництва були Вольтер, Ш. Монтеск'є, Ж. -Ж. Руссо.

Шарль-Луї Монтеск'є (1689-1755) - відомий філософ, історик і письменник. Його

філософські й політичні погляди викладено у праці "Про дух законів" (1748). Ш. Монтеск'є
був виразником інтересів буржуазії у її боротьбі проти феодалізму й політичного
абсолютизму. Автор доводив, що виникнення держави і права, багатоманітність законів та
установ є результатом дії об'єктивних чинників і закономірностей, які складають "дух
законів". До таких чинників належать насамперед географічні:
• клімат; Спекотний клімат сприяє встановленню деспотичного правління, холодний -
породжує прагнення людей до свободи; у гірській місцевості живуть волелюбні народи, на
великих рівнинах - схильні до підкорення чужій волі тощо.
• величина території;
• рельєф місцевості;
• ґрунт.

До утворення суспільства й держави люди жили за природними законами, до яких належать:

рівність; прагнення до миру; добування їжі; бажання жити спільно та ін.

Людина за своєю природою не агресивна і властолюбна, а слабка й боязка істота, що прагне

до рівності й миру з іншими. Слабкість людей штовхає їх до об'єднання в суспільство, в
якому вони набувають сили, але втрачають рівність і мир. Війни спонукають людей до
встановлення позитивних законів, до яких належать:
• міжнародне право (визначає відносини між народами);
• політичне право (визначає відносини між правителями і підданими);
• цивільне право (регулює відносини між громадянами).

Потреба людей у спільних законах зумовлює необхідність утворення держави. Позитивні

закони мають відповідати: природі; формі правління; географічним чинникам; способу життя
населення; чисельності; звичаям.

Вирішальний вплив на закони справляють природа і форма державного правління. Характер

форми правління визначається в залежності від кількості тих, хто здійснює владу:
• республіку (влада в руках усього народу (демократія) або його частини (аристократія)
• монархію (правління однієї особи, здійснюване на основі законів)
• деспотію (все визначається волею та свавіллям однієї особи поза всілякими законами).
Для характеристики кожної форми правління вводяться поняття "принцип правління" (те, що
примушує державу діяти). У республіці таким принципом є доброчесність, у монархії - честь,
в деспотії - страх.

Проблема співвідношення закону і свободи. Суть політичної свободи полягає в тому, щоб
робити не те, що хочеш, а те, що дозволяють закони. Звідси його знаменитий вислів:
"Свобода дає право робити все, що дозволено законами". Мислитель наголошував, що
політична свобода можлива лише за поміркованих форм правління. Державою, в якій
найповніше здійснюється політична свобода, є монархія. Політичним ідеалом Монтеск'є була
англійська конституційна монархія. Монтеск'є наголошував, що й за поміркованого правління
політична свобода може бути лише там, де виключена можливість зловживання владою; для
цього в державі необхідно здійснити поділ влади на: законодавчу; виконавчу; судову. Основна
мета поділу влади полягає в тому, щоб уникнути зосередження її в одних руках і зловживання
нею (різні влади повинні стримувати одна одну). Визначальною в системі поділу є
законодавча влада. Ідея поділу державної влади є однією з головних не лише у вченні Ш.
Монтеск'є, а й у політичній науці в цілому.

РУССО. Видатний філософ і політичний мислитель Жан-Жак Руссо (1712-1778) захищав у

боротьбі інтереси широких народних мас. Основна праця - книга "Про суспільний договір,
або Принципи політичного права" (1762). Поширені в той час ідеї природного права і
суспільного договору використав для обґрунтування глибоко демократичного вчення.
Природний стан він називав "золотим віком", в якому не було приватної власності, всі люди
були вільними і рівними. У цьому стані був лише один вид нерівності - фізичний, зумовлений
природними відмінностями людей. Але з появою приватної власності з'являються суспільна
нерівність, поділ на багатих і бідних та боротьба між ними. Введені в оману багатіями, люди
поступилися своєю природною свободою, щоб набути свободу громадянську, і шляхом
суспільного договору утворили державу й закони, яким мали підпорядковуватися всі.

Утворення держави привело до поглиблення суспільної нерівності. Якщо спочатку виникли

майнова нерівність і право приватної власності, то встановлення державної влади доповнило
економічну нерівність політичною. Нарешті, виродження влади в деспотичну призводить до
крайнього ступеня нерівності, коли всі рівні перед деспотом у своєму рабстві й безправ'ї.
Політичний устрій має бути таким, щоб людина, об'єднуючись з іншими людьми в
суспільство, не втрачала своїх природних прав і зберігала свободу. Обґрунтуванню цього
твердження слугує ідея народного суверенітету, яка є центральною у його вченні.

Основою всякої законної влади є згода людей, виявом якої виступає суспільний договір.
Сутність цього договору полягає в тому, що кожна людина віддає себе під вище керівництво
загальної волі й тим самим стає її учасником. Вся влада таким чином переходить до її
верховного носія, суверена, яким є всі учасники договору, тобто народ. Суверенітет належить
народові. У громадянському стані люди стають більш вільними й рівними, бо якщо природна
свобода обмежена силами кожної окремої людини, то громадянська свобода, яка виникла в
результаті суспільного договору, обмежена загальною волею суверена.
Народний суверен - це влада, яка здійснюється загальною волею більшості і є неподільною.
Суверенітет не може бути переданий окремій особі, він не може бути обмежений ніякими
законами. Цим самим Ж. -Ж. Руссо заперечував ідею поділу влади і представницьку форму її
здійснення. Він висував ідею прямого народоправства. Суверенна законодавча влада, на його
думку, має здійснюватися лише безпосередньо самим народом-сувереном.
Виконавча влада створюється не на основі суспільного договору, а самим сувереном для
виконання законів та підтримки політичної і громадянської свободи.

Залежно від того, кому доручається виконавча влада - всім, декільком чи одному, Ж. -Ж.
Руссо розрізняє три форми правління: демократію, аристократію і монархію. Відмінності між
ними, на його думку, не мають суттєвого значення, оскільки в усіх формах правління
суверенітет і законодавча влада належать народу.

Наслідуючи Ш. Монтеск'є, Ж. -Ж. Руссо вважав, що форми правління залежать від величини
території: демократія є найбільш придатною для малих держав, аристократія - для середніх, а
монархія - для великих.

Народ не лише має право на опір тиранам, а й може змінити форму правління, навіть
розірвати сам суспільний договір і знову повернути собі природну свободу. Ця та інші
демократичні ідеї мислителя відіграли надзвичайно велику роль у процесі підготовки і
здійснення Французької буржуазної революції.

5.Теорія пізнання І. Канта. Ідея людини як громадянина «двох світів».

Вчення І. Канта про право та мораль.
Родоначальником німецької класичної філософії був Іммануіл Кант (1724-1804 рр.). Його
теоретична діяльність поділяється на два періоди. Перший період закінчується 60-ми роками
ХІV століття. В цей час Кант, займався переважно природничими проблемами, серед яких
найбільш відомою в науці є його гіпотеза, про виникнення сонячної системи з величезної
газової туманності. В загальній формі він стверджував діалектичну думку про те, що природа
має свою історію в часі, відкидав ідею першого поштовху, тобто в цей період в філософії
Канта переважали матеріалістичні позиції. З 70-х років починається другий так званий
"критичний" період, коли в філософії Канта ми знайдемо і дуалізм, і агностицизм, і ідеалізм.
Основні твори цього періоду: "Критика чистого розуму" /1781/, "Пролегомени"

ТЕОРІЯ ПІЗНАННЯ. В центрі філософії Канта стоять проблеми теорії пізнання. Основне,
чим відрізняється підхід Канта до вирішення цих проблем, порівнюючи з попередніми
представниками різних філософських систем, полягає в тому, що він здійснив перехід від
метафізики субстанції до теорії суб’єкта Головне, за Кантом, не вивчення речей самих по
собі, а дослідження самої пізнавальної діяльності людини. Перш ніж пізнавати світ, вважає
Кант, потрібно пізнати своє пізнання, встановити його межі і можливості. Це був великий
поворот філософії до людини. Кант вважає, що людський розум пізнає не "речі в собі", а
явища речей, результат їхньої дії на органи чуття людини. "Речі в собі" стають явищем
завдяки апріорним формам споглядання (простір-час) та апріорним формам мислення (якість,
кількість, причинність, реальність та ін.) тобто таким формам які мають позадосвідне
походження. Наступна сходинка пізнання — це розум, який, за Кантом, завершує мислення і
при цьому, не створюючи нічого нового він заплутується у невирішених протиріччях — в т. з.
"антиноміях" чистого розуму. Кант вважає, що таких антиномій чотири, але вирішити їх
неможливо, оскільки кожну з тез, що складають антиномії, можна однаково логічно довести
або спростувати. У своєму вченні про антиномії людського розуму Кант упритул підійшов до
розробки діалектичної логіки, де протиріччя виступають як необхідна умова розвитку
знання.

ДВА СВІТИ. Людське буття має своєрідну структуру. Людина водночас є вищою і нижчою
істотою. Таке необхідне співіснування полярних якостей і становить її сутність. У свідомості
і переживанні свого протиріччя людина обмислює себе як загадку в світі. Коли ми говоримо
про людину як «громадянина двох світів», то звертаємо увагу на безпосередню взаємодію
двох «буттєвих інстанцій», двох складових «формули людини». Нехтування чи переоцінка
однієї з них неодмінно призводить до схематичного, однобічного осмислення феномену
людини. З одного боку, людина вкинута в життя і занурена в його потяги. Як плоть (психічно-
тілесна матерія) вона обмежена і тимчасова. Одночасно лише так людина може ствердити
себе через актуалізацію свого існування і усвідомити безглуздість одноразового конкретного
життя. З іншого боку, людина причетна до духовного світу і є істотою трансцендентальною.
Як дух, вона невимушено спонукає себе до зустрічі з цілим світом і творить безсмертне.
Підстава духу і плоті єдина. В природі немає нічого однакового і дух є незрівнянним,
неповторним.

Залученість людини до «двох світів» піднімає питання про макрокосмічність і

мікрокосмічність людини, про загальнолюдське та індивідуально-унікальне в ній. Ідея
людини як мікрокосмосу визнає її цілісним малим Всесвітом, передбачає її вкоріненість в
природне се-редовище, визначає чуттєвий характер людського буття і осмислює її як тіло
(річ). Відповідно макрокосмічність розглядає людину як рівну по силі Всесвіту, не ізольовану
від космосу.
Як дух, так і плоть, мають багато смислових пояснень. Докладне роз'яснення феномену духу
дав Б. Спіноза; дух — те, що бадьорить, дає мудрість, силу до життя. Щодо плоті, то стійким
є уявлення, що вона охоплює не тільки тіло, а ще й гріховні спонуки. Часто-густо в історії
філософської думки дух і плоть поставали світами — суперниками, що в конкурентній
боротьбі доводили переміжну домінанту одного над іншим. Таке протистояння зумовлене
людською особливістю розподіляти все залежно від часової і культурної орієнтації на
духовне чи плотське. Яскравими прикладами можуть бути античні греки, які вважали, що
цілісність людини виявляється через красу і довершеність тіла, чи то волюнтаристські
концепції, що закликали прислуховуватись до «голосу крові». І представники Середньовіччя,
які відрізнялись уявленням, що все плотське противне духові. Вони оспівували дух і
засуджували «смисл землі» — тлінний світ, що залежить від світу світла і добра.

Сьогодення має можливість поглянути на весь історичний процес розгортання проблеми духу
і плоті цілісно і стверджує внутрішню самодостатність двох начал буття людини.
Предметний погляд на плотське наголошує на його фізичній суті, біохімічному чи
фізіологічному осередді, в якому діє вегетативний закон, і подає його в редукованому вигляді.
Коли подивитись на тіло, не як на «в'язницю» (Платон) чи «оману» (Декарт), а як на
«храм» (Соловйов), миттєво прояснюється формальна (необхідна) сутність плоті. Тіло —
обитель внутрішнього світу людини. Воно надає можливості «вичерпаності» себе і
«вмістилища» більшого в собі. Абсолютизація духу, своєю чергою, призводить до претензій
на виключну значимість і відірваність (набуту самотність) людини від дійсності. Будучи не
твариною, не ангелом, людина є втілена в дусі таїна чи одухотворене в тілі диво. У людини
— метафізична (розумна) конституція. Несуперечлива єдність плоті і духу укріплює людину
на правах «громадянина двох світів», засвідчує апріорну здатність людини бути внутрішньо
самобуттєвою, вільною, здатною до апостеріорних виразів трансцендентного і до
самовизначення як особистості.

ПРАВО І МОРАЛЬ. Створене ним вчення про право і державу сам Кант вважав найбільш
розробленою частиною своєї системи. Основою його теоретичної конструкції є ідеї про
свободу особи та людську гідність. Питання про зв'язок свободи і необхідності у поведінці
людини — одне з базових питань, вирішення якого складає основу етики Канта, яка творить,
у свою чергу, морально-філософську базу кантівського вчення про право і державу.
Категоричний імператив вимагає від людини завжди і безумовно слідувати правилу: "чини
тільки згідно з такою максимою, керуючись якою ти, у той же час, можеш побажати,
щоб вона стала загальним законом". Це перша редакція кантівського категоричного
імперативу. Але для того, щоб підкреслити той факт, що основою у його філософії є людина,
її гідність, Кант формулює другу редакцію поняття категоричного імперативу: "... чини
так, щоб ти завжди ставився до людства і в своїй особі, і в особі будь-кого іншого так
само, як до цілі, і ніколи не ставився б до нього тільки, як до засобу". Таким чином, Кант
проголошує єдиний і рівний для всіх критерій оцінки людської поведінки. Мислитель
сподівався, що, завдяки втіленню його етичного вчення, можливе усунення протиріччя між
індивідуальним і суспільним, яке є головною проблемою соціального життя людей.

Кант зазначав, що категоричний імператив — це моральний закон, закладений у природі

всіх розумних істот. Відповідність їх дій цьому законові може бути внутрішня і зовнішня.
Внутрішня буде тоді, коли мотивом слідування моральному законові виступає саме повага
до цього закону, свідомість обов'язку чинити так, а не інакше.
Зовнішня ж буде тоді, коли мотивом підпорядкування моральному законові є інші фактори —
страх покарання, розрахунок на певні вигоди і т.д.
Важливо підкреслити, що Кант не протиставляє право і мораль, а розмежовує ці два поняття.
За допомогою такого розмежування Кант окреслює сферу права, як область вчинків людей,
що виконують моральний закон у силу зовнішньої згоди з ним, іншими словами, — це
зовнішня поведінка індивідів. Кант підкреслював, що реальне здійснення права вимагає, щоб
воно було реально загальнообов'язковим, що досягається через надання йому зовнішньої
примусової сили. Без такої сили неможливо заставити людей дотримуватися правових норм,
і, якщо право не було б наділено примусовою силою, воно б не змогло виконати належну
йому суспільну функцію. А це означає, що і категоричний імператив, як всезагальний закон
права, був би позбавлений своєї безумовності. Саме тому, будь-яке право повинно виступати,
як право примусове. А надати йому цю властивість може тільки держава — засадничий і
первинний носій примусу. Власне, державність з'являється й існує, саме виходячи з вимог
категоричного імперативу. Розглядаючи право, Кант розрізняв у ньому три
к ат е го р і ї : п р и р од н е п р а в о ; п о з и т и в н е п р а в о , д ж е р е л о м я ко го є в о л я
законодавця; справедливість — вимоги, не передбачені законом і тому не забезпечені
примусом. Природне право, у свою чергу, поділяється на приватне право і право публічне.
Перше регулює відносини індивідів, як власників, друге визначає взаємовідносини між
людьми, об'єднаними в державу, як членами політичного цілого.

6. Філософські та філософсько-правові ідеї Гегеля.

Побудову філософської системи панраціоналізму Ґ. Геґеля починає з обґрунтування позиції
абсолютного ідеалізму. Він виходить із тотожності мислення і буття. Мислення - це не лише
людська діяльність, але й незалежна від людини об'єктивна сутність. Мислення, що долає
суперечність суб’єктивного й об’єктивного, постає субстанцією всього істого, як природного,
так і духовного, Ґ. Геґель називає Абсолютним духом. Отже, філософія повинна зробити
предметом мислення само мислення. Тобто предметом філософії є Абсолютний дух,
Абсолютна ідея. Абсолютний дух - це повна і абсолютна істина, що мислить саму себе, це -
тотальність, що саморозвивається із власних визначень і законів, що сама собі дає.
Абсолютний духу своєму розвитку проходить три ступені: На першому - Абсолютний дух
постає у вигляді логічної Абсолютної ідеї, яка розвивається винятково в стихії чистого
мислення. За Ґ. Гегелем, логіка є наукою про буття Абсолютної ідеї та її розвиток в сфері
чистого мислення. Логіка - це онтологія духу. У "Науці логіки" вчений розробив діалектику
як теорію розвитку Абсолютної ідеї. Цей принцип характеризує розвиток через діалектичну
тріаду: теза-антитеза-синтеза. За Ґ. Гегелем, теза - це вихідне поняття, антитеза - це його
заперечення. Синтеза - це подвійне заперечення тези й антитези. За Ґ. Гегелем, розвиток
Абсолютної ідеї в мисленні йде від абстрактного до конкретного. Єдність знищення і
збереження в процесах діалектичного заперечення і синтезу філософ називав “знесенням”. За
Ґ. Геґелем, розвиток Абсолютної ідеї в мисленні йде від абстрактного до конкретного.
Вихідним поняттям є “чисте буття”, тобто позбавлене будь-якої визначеності буття. “Ніщо” –
це друге поняття геґелівської тріади, його антитеза. Наявне буття є синтезом чистого буття і
ніщо, а становлення лише опосередковує цей процес. Принцип переходу кількісних змін у
якісні та навпаки характеризує механізм розвитку і відповідає на питання: як відбувається
розвиток? Головна тріада, через яку розкривається зміст цього принципу: кількість–якість–
міра. Під якістю він розуміє тотожну з буттям безпосередню визначеність. Кількість він
інтерпретує як зовнішню щодо буття визначеність. Міра – це якісно визначена кількість,
безпосередня єдність кількості та якості. Розвиток, за Ґ. Геґелем, постає як вузлова лінія мір,
а вузли виражають якісні переходи. Принцип єдності і боротьби протилежностей розкриває
причину розвитку і відповідає на питання: чому він відбувається? Головна тріада, через яку Ґ.
Геґель розкриває зміст принципу: тотожність–відмінність–суперечність.
У сфері сутності наявного буття він досліджує позитивне і заперечне. Причому позитивне
постає спочатку як тотожність, а заперечне – як відмінність.
Тотожність, за Ґ. Геґелем, є схожістю, подібністю до інших і до самого себе, а відмінність
постає несхожістю, неподібністю до інших і до самого себе. Суттєву відмінність позитивного
і заперечного в собі він називає суперечністю. Вона постає, як єдність протилежностей та
їхньої боротьби. На другому - Абсолютна ідея відчужує себе в природу, яка є інобуттям
Абсолютної ідеї. Розгорнувши своє змістовне багатство, Абсолютна ідея відчужує себе в
природу. На третьому - Абсолютна ідея, пізнавши себе у формі людського духу. Третій,
завершальний ступінь розвитку Абсолютної ідеї, відбувається у сфері людського духу.
Фактично, під духом Г. Гегель мав на увазі сукупність визначень людини в її соціально-
історичному розвитку. У "Феноменології духу" філософ розкриває поступове сходження
свідомості від чуттєво-достовірного до абстрактного знання. Г. Геґель аналізує три форми
існування духу: суб'єктивний дух, об'єктивний дух і абсолютний дух. Суб'єктивний дух
охоплює сферу індивідуальної свідомості. Об'єктивний дух охоплює сферу соціальних
відносин людей: правових, моральних, сімейних, державних. Абсолютний дух охоплює
мистецтво, релігію і філософію. Філософська система Ґ. Гегеля є завершеною і замкнутою
системою, в якій акумульовано весь духовний розвиток людства. У ній, на думку мислителя,
осягнуто абсолютну істину, а тому відпадає потреба подальшого пізнання, а лише засвоєння
вже набутого знання. Система суперечить методу, який розробив і використовував філософ.