Міністерство освіти і науки України

Національний юридичний університет імені Ярослава Мудрого

Факультет юстиції

Кафедра історії держави і права зарубіжних країн

Курсова робота

З дисципліни

Держава і право зарубіжних країн

На тему:

“Зобов’язальне право за римським правом”

Виконала:

Студентка групи 04-22-01

Пизюн А.В.

Науковий керівник:

Доцент, кандидат юридичних наук

Васильєв Є.О.
 Зміст

1. Актуалізація теми
2. Підстави виникнення зобов’язань.
3. Зміст і сторони зобов’язань.
4. Поняття й види договорів. Зміст договору. Умови договору. Умови
дійсності договорів.
5. Поняття «делікт». Система деліктних зобов’язань. Окремі види деліктів.
6. Забезпечення виконання зобов’язання: застава, завдаток, неустойка,
порука.
7. Наслідки невиконання зобов’язання, підстави звільнення від
відповідальності.
8. Висновки
9. Використана література
 Вступ

Актуальність теми роботи. Римське право з давніх-давен було дуже

популярним. Його прийнято вважати основоположником всіх прав, що існують
на Землі. Дане право підкорило світ, і навіть не один раз. Потрібно було
створити не будь-яке національне право, а згальнолюдське право ,
універсальне. І римляни прониклись ідеєю створення над початком
універсальності. І так сталося, що створили право, яке вбирає в себе ті традиції
міжнародного обігу, які до нього віками створювалися в міжнародних
стосунках; воно додає їм юридичну ясність і міцність. Так виникло загальне
право усього античного світу. Люди, щоб поліпшити життя свого народу не раз
звертались до Риму. Тому щоб краще розуміти теперішнє право, обов'язки та
зобов'язання потрібно знати історію його виникнення, адже все що ми маємо
набувалося віками. Також за допомогою знань в цій галузі, ми можемо краще
зрозуміти становище люлини. Римське право має дуже багато цікавого та
корисного. Зараз його використовують в судах, проходить узагальнення майже
у всьому законодавсті.
Об’єкт дослідження: зобов’язальне право за римським правом.
Предмет дослідження: загальна характеристика зобов’язального права.Її
значення в риському праві.
Мета роботи: - розкрити основні положення римського права, довести
важливість та тісний зв’язок із сучаними законодавствами та кодексами.
Метою продиктовані завдання роботи:
 Розкрити поняття “зобов’язання”.
 Подати загальну характеристику зобов’язального права.
 Зробити аналіз таких понять”договір”, “делікт”, “застава”,
“завдаток”, “неустойка”, “порука”.
 Підстави виникнення зобов’язань

 На перший погляд, може здатися, що зобов'язання повинні були

виникнути в зв'язку з появою договорів, що укладалися між римськими
громадянами у найдавніша часи. Грецький історик та оратор Діонісій з
Галікарнасу згадує, що ще у 494 р. до н.е. Аппій Клавдій казав, що у випадку
ліквідації зобов'язальних договорів "... життя суспільства не матиме будь-яких
зв'язків..., тоді як ні землевласники не будуть плавати морем та обмінюватися
на іноземних ринках, ні бідні не будуть найматися на будь-яке законне заняття"
[5, c. 67]. Погляди вітчизняних та зарубіжних учених-романістів з приводу
підгрунття виникнення зобов'язань у римському праві розділилися на декілька
точок зору. Одні науковці вважають, що зобов'язання в римському праві
виникло на основі незаконного акта - делікту. Так, І. Покровський зазначав, що
сферою, у якій зобов'язання з'явилися найраніше, була сфера правопорушень.
На думку М. Бартошека " саме відповідальність, що виникає з делікту,
започаткувала розвиток зобов'язання" [3, c. 104]
Детальніше про це зараз будемо говорити. Зобов'язання - це та юридична
форма, за допомогою якої люди забезпечують найрізноманітніші свої потреби,
регулюють власні відносини. Важливо усвідомити, з чого виникають
зобов'язальні правовідносини, внаслідок яких одна особа має право, а інша -
обов'язок, тобто, з чого виникають зобов'язання. Коротко на це запитання
можна відповісти так: зобов'язання виникають з окремих юридичних фактів.
Самі ж юридичні факти - це конкретні життєві ситуації, з якими норми
цивільного законодавства пов'язують деякі правові наслідки і передусім
створення, зміну або припинення правовідносин.
Отже, юридичні факти - це безпосередня діюча ланка між нормою
цивільного законодавства і правовідносинами. Юридичні факти діляються на
події та дії. Ті з них, які створюються незалежно від волі людини, називаються
подіями (смерть, народження дитини, буревій та інші дії сил природи).

Дії – це факти, які настають за волею людства. Вони мають

протизаконний характер або правомірний. Перші ламають дію закону, інші
відповідають йому. Для виникнення (зміни, припинення) окремих прав і
обов’язків мають бути в наявності кілька юридичних фактів (юридичний
склад). Наприклад, для створення права на спадкування за заповітом
необхіднною складовою є наявність заповіту і смерть заповідача. Зобов’язальні
відносини можуть виникати на підставі різноманітних юридичних фактів.
Треба зазначити, що нинішня систематика підстав виникнення зобов’язань має
відмінності від тої, що існувала у римському праві раніше.  Спершу було
встановлено, що зобов’язання можуть виникати як з правомірних дій
(правочинів), так і з неправомірних дій (дій, якими завдалася шкода іншій
людині, в результаті чого суб’єкт мусив сплатити штраф).

В Інституціях Гая була реконструйована двочленна система підстав

виникнення зобов’язань, а саме зазначалося, що зобов’язання можуть виникати
з контрактів (ex contractu) або з деліктів (ex delicto). Хоча контракт і делікт
також були достатньо правомірною і неправомірною дією, але їх зміст ставав
значно вужчим. Протягом довгого часу саме ці юридичні факти
стверджувалися, що були основними підставами виникнення зобов’язань.
Однак, традиційні погляди римських юристів щодо джерел виникнення
зобов’язань прийшли у протиріччя з реаліями життя. З’явилися такі obligatio,
які не можна було віднести до жодною з двох зазначених груп зобов’язань.
Саме тому в Дігестах вирізняють ще дві причини виникнення зобов’язань:
квазіконтракти (quasi ex contractu) і квазіделікти (quasi ex delicto).
Отже, в Інституціях Юстиніана існує вже чотири групи підстав створення
зобов’язання, а саме: 1) контракти (ex contractu); 2) делікти (ex delicto); 3)
квазіконтракти (quasi ex contractu); 4) квазіделікти (quasi ex delicto) (I. 3.13.2).
Контракт (ex contractu) – це договір (домовленість сторін), який
врегульований цивільним правом (ius civil) та забезпечений позовним захистом.
Делікт (delictum) – це протиправна дія, завдяки якої наноситься шкода,
що не пов’язана з невиконанням правопорушником належного з нього
зобов’язання.
Квазіконтракт (quasi ex contractu) – це зобов’язання, яке виникає на
підставі події або дії однієї з сторін і має спільні риси з певними договорами
(контрактами).
Квазіделікт (quasi ex delicto) – це протиправна дія, внаслідок якої
завдається шкода, що не пов’язана з невиконанням правопорушником
належного з нього зобов’язання, але не визнана цивільним правом (ius civil) як
делікт.
 З позиції теперішнього цивільного права ця класифікація приводів
виникнення зобов’язань, розроблена римськими юристами, є далеко неповною,
тому що зобов’язання встановлюються і на підставі інших юридичних фактів.
Теоретично чотиричленна система класифікації зобов'язань далеко не
бездоганна, бо неможливо звести всю різновидність зобов'язань позадоговірних
і позаделіктних до категорій неначе з договору і начебто з делікту.
Найважливіший недолік даної системи полягає, очевидно, в цілковитій
відсутності в ній зобов'язань, які виникають з односторонніх обіцянок, окремо з
публічної обіцянки винагороди за щось (за знахідку загубленої речі). Цей
просвіт трактують тим, що римське право за такими односторонніми
обіцянками . Зобов'язання з правопорушень ( делікти) мають більш давнє
походження, ніж договірні зобов'язання. Первісно, захист прав, що виникали з
зобов'язань, мав форму деліктних позовів, які являли собою присудження
певного штрафу, пені в якості викупу помсти особи, прва якої були порушені. З
часом, у відносинах між приватними особами почала втручуватися держава,
примушуючи приватних осіб не застосовувати помсту і стягуючи штраф з
порушника. Система грошового відщкодування збитків зафіксована у законаз
XII таблиць ( штраф за зламану кістку, особисту образу, за порубані дерева) [4,
с. 204]
Зміст і сторони зобов’язань

Термін “зобов’язання” у римському приватному праві, як правило,

застосовується для позначення правовідношення між кредитором і боржником.
Тобто, розуміли право на вимоги кредитора та обов’язок боржника в купі.
Сторону, яка може вимагати називають кредитором, а сторону, що має
виконувати - боржником. Зустрічається й інше визначення терміну
“зобов’язання”. Спочатку ним позначали акт, як документ у силу якого
виникали правовідносини [1 c.235]. З часом його значення поступово
розширюється. Ним позначають суворо-замкнуті правовідносини між
конкретним кредитором та конкретним боржником, а також результат і
основний зміст правовідносин: з одного боку, право вимагати дійнсості, а з
іншого - боргове зобов’язання боржника виконувати цю дію на користь
кредитора [6, c. 228 ].
Також існують й зобов’язання, в яких беруть участь бiльше осiб, тобто
багато. У цьому разi можливi щонайменше три варiанти, коли: а) кредитор —
одна особа його стороні, а на боці боржника кiлька. Наприклад, за одним
договором кредитор дає позику троьм колегам, кожному певну суму (один
кредитор i кiлька боржникiв); б) кiлька осiб на сторонi кредитора, а на сторонi
боржника — одна особа. Наприклад, Клавдiй взяв позику за одним договором у
трьох колег (боржник один, а кредиторiв кiлька); в) на сторонi кредитора i на
сторонi боржника кiлька осiб. [ 7, c. 360]. Якщо в зобов’язаннi декiлька
кредиторiв — воно вважається активне , якщо ж кiлька боржникiв — пасивним.
Вони є особистими правовідношенням, так як конкретний боржник
зобов’язується вчинити дію в інтересах певного кредитора. Саме за цією
ознакою зобов’язання відрізняється від речового права , де право власності
власника речі має силу перед усіма людьми, які зобов’язані визнавати його
права на річ. У зобов’язальному праві право вимоги кредитора обов’язкові
лише для конкретного боржника. В окремих випадках кожен боржник повинен
виконати зобов'язання в повному обсязі. Наприклад, для посилення
відповідальності за колективні крадіжки передбачено, що кожен злодій
зобов'язаний сплатити кредитору всю суму штрафу, а сплата одним із
боржників злодіїв не звільняє інших від відповідальності. Зобов’язання,
повного виконання якого кредитор має право вимагати від боржника,
називається солідарним.
Воно також буває активним та пасивним. Солідарним активним є
добровільне зобов'язання, якщо кожен із кількох кредиторів має право вимагати
від боржника (боржника) виконання в повному обсязі. Солідарним є
добровільне зобов'язання, якщо кожен із кількох кредиторів має право вимагати
від боржника (боржника) виконання в повному обсязі. [ 8, с. 81] Тому речове
право є абсолютним, а зобов’язальне - відносним.
Заміна сторін в зобов’язанні спочатку не була можлива. На ранніх етапах
римське зобов'язання являло собою суворо особисті відносини між кредитором
і боржником, які не викликали особливих незручностей в умовах обмеженого
цивільного обороту. Але пізніше знадобився більш гнучкий підхід [8, с. 87].
Підставою зміни осіб у зобов'язаннях була новація (поновлення зобов'язань), на
підставі якої кредитор міг передати свою вимогу іншій особі. Для цього
кредитор за згодою боржника укладав із третьою особою, яка бажала передати
боржнику своє право вимоги, новий договір такого ж змісту, як і в першому
зобов’язанні. Новий договір скасовує старий, встановлюючи зобов'язальне
правовідношення між тим же боржником і новим кредитором. Така форма
заміни кредитора в зобов'язаннях була досить складною, складною і не могла
задовольнити потреби цивільного обороту. По-перше, для новацiї потрібна була
згода боржника, якої вiн мiг i не дати з власних причин. По-друге, з укладенням
нового договору не тільки анулювався старий, але й припинялися встановлені
для нього різні форми страхування, що також додавало труднощів у становище
нового кредитора.
Тому на змiну новацiї прийшли досконалiшi форми [7, с. 362]. Як
зазначає М. Капустін, особи, пов’язані один з одним становлять суть rei, з яких
одна сторона є creditor, reus credendi, а інша debitor, rues debendi: сам зв’язок
становить зобов’язання, а вимога однієї із сторін є actio, так як вона є
можливістю примусити до виконання [2, с. 210].
Створення нового інституту римського права – цесії. Цесією (cessio)
називалася 302 пряма уступка права вимоги. При цесії кредитор, що бажав
передати свої права вимоги, призначав цю особу (цесіонарія) своїм делегатом у
суді та зазначав, що цесіонарій має право залишити стягнену за позовом суму.
Таким чином, представник міг отримати з відповідача-боржника цілий борг, але
кредиторові його не повертати [9, с. 299]. . Вона відсторонювала недоліки
новації. Для захисту справи цесіонарія йому призначався спеціальний позов.
Цесію укладали за згодою кредитора, за судовим вироком, а також на вимогу
закону. Не допускалась цесія, якщо вимога мала лише особистий характер, при
спірних вимогах, а також заборонялась передача вимоги більш посадовим
особам, від підопічного до опікуна [10, с. 10 ].
Зміст зобов'язання в римському праві становила обов'язок в здійсненні
певних дій, тобто дій боржника, які будуть спрямовані на досягнення мети
зобов'язання, і право кредитора зобов’язувати вчинення цих дій.
Елементи змісту зобов'язання:
1) dare (дати) - передача права власності;
2) facere (зробити) - вчинення і невчинення дій;
3)praestare (надати) - присвоєння власної послуги або прийняття
відповідальності за другого.
Характерні ознаки зобов'язання:
1) участь не менше двох осіб;
2) виникнення з певних підстав;
3) наявність сторін зобов'язання;
4) відповідність кожному зобов'язанню свого позову;
5) припинення зобов'язання у зв'язку з виконанням.
Поняття й види договорів. Зміст договору. Умови договору. Умови
дійсності договорів

Римська юриспруденцiя започаткувала розгалужену систему договорiв,

яка вбезпечувала перевірену правову основу дiлових вiдносин. Договір – це
юридичний факт, який, зокрема, зумовлює виникнення зобов’язальних
правовідносин. Інакше, договiр є угодою двох або кiлькох осiб про втілювання
будь-якої правової дiї або про утримання вiд здiйснення певної дiї. [ 7, с. 373].
 Більшість договорів – двосторонні правочини, в яких його сторони є
контрагентами. Двосторонні правочини не варто змішувати із двосторонніми
договорами. Так, останніми є ті, в яких правами та обов’язками наділені дві
сторони, а двостороннім правочином – погоджена дія двох осіб. Отже, договір –
це одна з підстав виникнення зобов’язання. [ 9 с. 239]. Договори трьохсторонні
або багатосторонні в римському праві зустрічалися доволі рідко. Разом-з тим
система була своєрідною і складною, оскільки розрізняла два види договорів -
контракти і пакти, які мали свої певні особливості.
Римські джерела до контрактів ставилися лише певним чином виявленні
угоди, а саме, укладання яких супроводжувалося традиційною символікою чи
іншими діями, чи заздалегідь підготовленими словами. Контрактом вважався
договір, захищений можливістю судового позову. Права та обов'язки не завжди
рівномірно розподілені між сторонами. Іноді одна сторона мала за договором
більше прав і меншу кількість обов’язків, а друга, навпаки, — менше прав і
більше число обов’язків [ 4, c. 145].
Існували договори, в яких права і обов’язки поділялися між сторонами
однаково, тобто права і обов’язки однієї сторони відповідали таким же самим
іншої. Їх називають синалагматичними (наприклад, договір купівлі-продажу).
Залежно від існування зустрічного надання блага договори поділялися на:
відплатні, тобто ті, за якими майнову вигоду мали дві сторони (договір купівлі-
продажу); безвідплатні, тобто ті, що вигода була тільки в однієї сторони
(договір дарування, безпроцентна позика). [13, c. 145].
Ризиковані, або алеаторні договори — це договори, де заздалегідь
невідомо, яка із сторін отримає винагороду, а яка збитки. Кожна сторона має
вірогідність на ризик, все залежить від ситуації; до цього виду договорів
належать emptio spei або emptio rei speratae (купівля надії або купів-
ля майбутньої речі) [ 11, с. 84].
Пакти — це неформальні угоди, тобто саме ті угоди, які виникають у
діловому житті поза межами договору. За суспільним правилом пакти не
використовували позовний захист, не мали юридичної важливості, базувалися
на добросовісності та справедливості, але не на праві [ 3, c. 295] . За словами
римських юристів - це були так звані оголі пакти - pacta nuda. Викладене
правило, яке спершу вливалося в життя дуже суворо згодом зазнало деякого
пом'якшення.
Нові відносини вимагали оновлених договірних форм, і римляни були
вимушені визнати за великою кількість пактів силу контрактів, надавши їм
позовний захист. Такі пакти отримали назву одягнутих пактів - pacta vestita.
Проте, незважаючи на незначні корективи, вододіл між контрактами та пактами
не був відсторонений повністю. [12, с. 164].
Римські юристи, а саме Павло, призначили зміст зобов’язання взагалі та
договірного зобов’язання зокрема трьома термінами: дати (dare); зробити
(facere); надати (praestare).
Зміст договору становлять елементи, які визначають права та обов’язки
його сторін. [13, с. 147]. Умови (елементи змісту) договору поділяються на три
види: істотні (необхідні), звичайні та непередбачувані. Істотний - зміст, що
визначає характер угоди, без якого договір не може існувати: наприклад, при
договорі купівлі-продажу істотним змістом є домовленість про предмет, ціну та
мету; Звичайний зміст договору, який не відображає його суті. Однак зазвичай
це стосується окремих контрактів.
Якщо певні умови не передбачені договором, їх наявність
передбачається. Наприклад, за договором оренди орендна плата вноситься, як
правило, в кінці сільськогосподарського року, якщо сторони не домовилися про
інше; Випадковий зміст договору, що розуміється як його склад, який не тільки
не визначає його суті, але навіть не передбачається; отже, випадковий зміст
договору завжди повинен бути застережений сторонами; в цьому разі велику
роль відіграє значення випадкові: умова (conditio), строк (dies), наказ (modus). [
11, с. 90].
Вимога законності договору сприймалась широко: він не повинен
перечити нормам права, добрим звичаям, а також законам природи. Основна
увага зверталась на зміст, але законність має бути дотримана і до всіх інших
елементів договору. Дія, яка існує предметом, має бути законною. Наприклад,
договір купівлі-продажу предметів культу, статки храмів або інших вилучених
з обороту речей засвудчувався незаконним [ 7, c. 327]. Таким же буде і договір,
який укладений особою неправоздатною або недієздатною, а також при
недотриманні певної форми або такий, що заперечує нормам моралі, добрим
традиціям і звичаям. Так, якщо до договору доручення приєднувалась умова
про оплату за послуги, то це суперечило гарним звичаям, оскільки брати гроші
за виконання послуг не було доречним [ 1, c. 226].
Незаконними були й договори, які лімітували правоздатність особи
(наприклад, зобов'язання не брати шлюб) [ 14, с. 97]. Як випадкова частина у
договір за бажанням сторін може включатися попередження, яке ставить його
чинність в залежність від встановлення певної, згаданої в договорі події. Якщо
настання законності договору спричинено настанням цієї події, то така умова
називається відкладальною або суспензивною.
 Прикладом відкладальної умови може слугувати здача в найм будинку
до потенційного одруження сина. Якщо ж чинність договору визначена «до
настання зумовленої події», то така умова (застереження) називається
скасувальною, або резолютивною. При скасувальній умові договір отримує
чинність відразу після його укладення і втрачає її з настанням цієї умови, а при
відкладальній умові – набуває чинності тільки при настанні даної умови [8, c.
94]. Залежно від того, чи пов’язуються правові наслідки договору з настанням
чи ненастанням певної події, відрізняли позитивні та негативні умови.
Схожою за змістом до поняття «умова» була категорія «строк». Строк
(dies) — це подія, яка неодмінно відбудиться в майбутньому. Строком можна
вважати смерть особи. Римські юристи поділяли строк на такі категорії:
визначений строк, тобто той, щодо якого відомо, коли він настане (строк дії
договору — 1 рік); невизначений строк, щодо якого відомо тільки, що він
неодмінно настане в майбутньому, але невідомо коли саме (смерть фізичної
особи). [13, c. 148].
Штрафна стимуляція, або неустойка, якщо вона передбачались у
договорі, теж була випадковою умовою. Неустойку ми вже розглядали як засіб
забезпечення виконання зобов’язання. Як випадкова умова неустойка являє
собою певну дію, яку обіцяно під умовою, якщо зобов’язання не буде виконано
чи буде виконано неналежним чином[ 9, c. 338].
Юридична сила договору (його дійсність) залежить від додержання
сторонами при його укладенні конкретних вимог, передбачуваних законом.
Такі вимоги закону ще іменуються умовами дійсності договору [13, c. 149].
Необхідними умовами договору є:
1) наявність волі, вираження якої має бути дозволеним;
2) вираження волі має виходити від особи дієздатної;
3) вираження волі має виходити від особи, зацікавленої у зміні
конкретних прав;
4) договір має бути укладений у відповідній формі;
5) сторони в договорі повинні мати правильну уяву про результат, який
вони мають за мету [11, c. 86].
У випадку недотримання цих вимог договір міг бути визнаний недійсним.
Разом з цим умови дійсності договору не потрібно плутати з умовами договору,
що становлять його зміст. Так, наслідком невключення до договору істотних
умов є його неукладення; результатом може бути невідповідность договору
умовам його дійсності є визнання останнього недійсним [9, c. 339].
У римському праві визначалися такі умови дійсності договору:
1. Законність договору. Зміст підписаного договору має відповідати
вимогам закону. Зокрема, пакт не може укладатися з приводу дій, які
недотримується норм права [13, c. 150].
2. Вільне волевиявлення сторін. Воля — це внутрішнє прагнення особи
встановити якісь права та обов’язки. У договорі воля сторін повинна взаємність
та спрямованість на досягнення певної мети. Волевиявлення — це зовнішня
об’єктивна форма вираження волі особи. Про нього можна дізнатися в різний
спосіб: усно, письмово, з допомогою жесту, певної дії, а також інколи у різних
випадках мовчанням. Для чинності договору необхідно, щоб воля та
волевиявлення співпадали [ 6, c. 248].
Коли воля та волевиявлення не тотожні, тоді йдеться мова про помилку
(error). Помилка (error) — це неправильна гадка однієї сторони договору про
виявлене бажання іншої сторони, яка спонукала останню на певне
волевиявлення. Помилка була пов’язана не із незнанням права, а з незнанням
фактів (обставин справи) [ 2, c. 182]. Вона враховувалася тільки тоді, коли вона
була істотною і вибачливою. Іноді укладення договору відбувалося під дією
примусу або ж шляхом обману. У цих випадках за преторським правом особам,
до яких було застосовано примус чи обман, надавалася можливість захисту
проти наслідків невигідно укладеної угоди [ 15, c. 40].
Фактична помилка не завжди вважалась поправною: особа не вбачає
того, що всім все добре відомо; її помилку нічим не виправдати. Виправними
рахуються лише ті помилки, які не викликалися найбільшою недбалістю;
помилка також вважалася виправною, коли особа, що має хибне розуміння,
була введена в це обманними діями іншої особи [ 15, c. 68].
Вплив іншого індивіда на створення волі контрагента та його
волевиявлення міг полягати в: обмані (dolus) чи примусі. Обман (dolus) — це
навмисне введення в оману контрагента з метою підшотвхування його до
волевиявлення на шкоду власним майновим інтересам. У джерелах римського
права dolus з’ясовувався як будь-яка хитрість, обман, що використовували для
того, щоб обхитрити, ввести в оману інших людей [ 5, c. 98].
Примус міг відтворюватися за допомогою фізичної сила або загрози
(metus) — психічному насильстві. При цьому юридичне значення для чинності
договору мала лише реальна, здійснена погроза. Так, у римському праві було
введене правило, що страх має бути з доказами: небезпека має дійсно існувати.
Під час республіки обманом визначалася як будь-яка хитрість, у класичному
римському праві - поведінка особи, що призводить до готовності контрагента ,
що призводить до хибного уявлення про її наміри [ 9, c. 341].
3. Правоздатність та дієздатність сторін договору. Волевиявлення особи
має юридичне значення лише за умови, що ця особа діє згідно із законом здатна
заявити про свою цивільну правоздатність, а також дієздатність [ 10, c. 87].
4. Визначеність змісту договору. Договір не має юридичної сили, Його
зміст, як правило, невизначений. Акт поділу за римським правом визначені та
невизначені зобов'язання. Але такий поділ передбачає договір лише з
визначеним змістом. Предмет визначеного договору є чітким (індивідуально
визначеним річ), предмет невизначеного договору визначається загальними
ознаками (речі визначаються родовими ознаками) [10, c. 89].
5. Форма договору — волевиявлення. . У різні часи форма договору
храктеризувалася: манципацією, стипуляцією, письмовою формою.
Недотримання сторонами форми договору тягне договір вважати недійсним [5,
c. 126].
6. Реальна можливість реалізування договору. При вирішенні питання про
те, чи має той чи інший договір юридичну силу, враховується факт, тобто чи
існує реальна можливість здійснення дій, передбачених договором. При
вирішенні питання про те, чи має той чи інший договір юридичну силу,
враховується факт, тобто чи існує реальна можливість здійснення дій,
передбачених договором. Якщо під час укладення договору буде встановлено,
що він не може після завершення бути виноканий, договір втрачає силу [ 13, c.
151].
Чинність договору може залежати від приходу певного періоду. У цьому
відношенні умови подібні до строків. Різниця в тому, що умова може
виникнути або ні, а строк буде завжди, хоча може бути невідомо, чи не
зазначено термін дії. При зазначенні строку точно його називають - певний
строк, якщо ні - невизначенний строк.
Поняття «делікт». Система деліктних зобов’язань. Окремі види
деліктів

Делікт – це незаконна дія, унаслідок якої завдається шкода, не пов’язана з

невиконанням правопорушником належного з нього зобов’язання. Ці
зобов’язання були створені ще у Законах ХІІ таблиць і пройшли складну
трансформацію [14, c. 180]. Він існував тоді, коли правопорушення не
з’єднувалось із порушенням якогось точного зобов’язання між сторонами, а
тоді, коли були порушення суб’єктивних прав людини [ 7, с. 2]. Дане
правопорушення вважається підставою для того щоб притягнути
правопорушника до відповідальності за свої дії.
Наслідком учинення делікту була відповідальність, що відбувалася за
таких умов: дієздатність порушника, вина, здійснення правопорушення.
Деліктні зобов'язання (ех delicto) утворилися з цивільних правопорушень. На
відміну від зобов'язань ніби з договорів, в основу яких здебільшого покладено
дозволені дії, в основу деліктних зобов’язань покладено, навпаки, тільки
неправомірні дії [ 15, c. 112].
Відбувається і розподіл прав та обов’язків між суб’єктами деліктного
зобов’язання: потерпілий уповноважений на компенсацію завданої йому шкоди,
а порушник зобов’язаний надати відповідну компенсацію потерпілому [ 16, c.
186]. Особливістю деліктної відповідальності порівняно із відповідальністю за
зобов’язаннями, що виникали із договорів, було те, що іноді існував обов’язок
по відшкодуванню шкоди, завданої іншою особою. Заключне мало місце при
виконанні делікту підконтрольним чи рабом. У вказаному випадку потерпілому
давався ноксальний позов проти домовласника винного підвладного чи раба [ 9,
c. 441].
Слід зазначити, що «першість» появи деліктних зобов’язань, а не
зобов’язань із договорів, у стародавньому римському праві була спричинена
двома обставинами: а) державна влада в договірні відносини між людьми
зазвичай не втручалась і надавала першість їх особистому розсуду в
формуванні взаємовідносин; б) римською владою збільшувалась перевага
вирішенню за рахунок писаного права проблеми захисту інтересів постаждалих
від правопорушень і тиранії з боку інших осіб із метою соціальної
справедливості [ 13, c. 188].
Зобов’язанням був притаманний ряд особливостей. Наприклад, на відміну
від зобов’язань із договорів, деліктні не завжди переходили у спадок.
Спадкоємці не несли відповідвльність за деліктами спадкодавця, якщо від
делікту вони не мали певної нагороди [ 15, c.96]. Було визнано, що приватне
порушення формує обов’язок порушника сплати потерпілому втрачене. До
приватного порушення належали таки дії: крадіжка, крадіжка, шахрайство, дія,
через яку сталося калічництво .
Приватний делікт має декілька особливостей: 1) наявність закону, який
що-небудь забороняє або наказує шляхом залякування; 2) навмисне порушення
закону (dolus) або з необережності (сиlра) [ 11, c. 112].
 Як і система контрактів, так і система деліктів мала скритий характер,
включаючи цілий список правопорушень. Деліктом визнавалися і мали
наслідки відповідальності тільки ті правопорушення, що в законі були зазначені
як: особиста образа, крадіжка, неправомірне знищення або пошкодження
чужого майна, грабіж [ 10, c. 95].
Для визнання деліктної відповідальності потребувалась наявність певного
юридичного складу:
1. реальна шкода, яка була проведена протиправними діями однієї
особи іншій;
2. винна протиправність дій індивіду, що вдіяла шкоду;
3. визнання законом даного протиправного вчинку як
приватноправового делікту [ 15, c. 131];
Особиста образа (injuria). Цим визначенням зазначалася будь-яка
неправомірна дія, все, що вчинялося не було по праву — omne quod поп jure fit.
Термін також мав і нешироке значення — особиста образа. Вже в Законах XII
таблиць йде мова про основні види образи (кривди): каліцтво членів
(ушкодження кінцівок людського тіла), а також інші персональні образи
(створення побоїв без ушкоджень, образливих ударів) [ 15, c. 89].
Injuria — образа, умисна зневага до всякої особи. Поняття injuria
включало не тільки нанесення образи особі шляхом обмовляння, пасквіля,
сваріння, а й будь-яке заподіяння тілесних ушкоджень в тому числі й вбивство.
Преторська практика чимало розширила поняття особистої образи, включивши
до нього перелічені честь, гідність та інші ідивідуальні нематеріальні блага.
Крім того, претори почали практикувати розміри штрафів на свій розсуд в
залежності від характеру даної образи. Потім взагалі входе в дію правило,
відповідно до якого потерпілий міг требувати визначення і стягнення
винагороди за створені образи або кримінального переслідування [ 14, c. 96].
Крадіжка (furtum) — певне протизаконне привласнення чужої речі з
наміром отримати вигоду. За правом Юстиніана крадіжка призводить до двох
позовів: відшкодування збитків (condictio furtiva), сплата штрафу і ганьблення
обвинуваченого (actio furti). Проте термін furtum не співпадає із сьогоденним
поняттям крадіжки [ 16, c. 188]. Відповідно до загального визначення Павла,
крадіжка — це присвоєння речі обманним шляхом, яке було метою збагачення
або вилучення самої речі у власних цілях, користування чи володіння річчю.
Крадіжкою також вважалося користування річчю, що була дана на
зберігання. Прийнято сприймати що, якщо хтось отримає річ для будь-якого
користування і буде її використовувати інашке, то він відповідає як злодій [ 17,
c. 196]. В деяких випадках крадіжкою визнавалися дії відносно своєї речі, коли,
наприклад, боржник викрадає річ, віддану у заставу, або таємно забирає власну
річ у її дбайливого володільця. Тому було зазначено та людина, яка приховує
факт повернення до нього раба, яким сумлінно володів інший, вчиняє furtum
[ 17, c. 197].
З факту крадіжки було створено два зобов’язання. Перше, на підставі
кондикції із крадіжки, за якою злодій був засуджений до повернення речі з усім
її приростом; друге, на підставі позову про крадіжку (actio furti), за яким злодій,
спійманий на місці злочину, засуджувався до сплати штрафу в розмірі
чотириразової вартості краденої речі, а шахрай, якого не спіймали на місці
злочину, — до її двократної вартості [ 11, c. 114].
Незвичайним видом крадіжки був грабіж (rapina, bona vi rapta) –
заволодіння чужим статком із використанням насильства. Наслідки грабежу, за
давнім римським правом, були такими ж, як і при крадіжці [ 6, c. 168]. Папініан
вважав, що пограбування це крадіжкою із затриманням злодія на місці
вчиненого злочину. Проти грабіжників потерпілому був відведений
спеціальний позов — про майно, що було вилучене із застосуванням
насильства. Відповідальність за вище сказаним позовом була варта
чотирикратній вартості вилученого майна. Його реально було закласти лише
упродовж одного року після вчинення пограбування. Після кінця року
потерпілий міг отримати тільки вартість вилученого [ 14, c. 133].
Цей позов міг бути представлений за певних умов:
1. зменшення майна боржника повинно відбутися внаслідок певної
дії;
2. боржник ціленаправлено вчиняв зазначені дії, маючи на думці саме
через зменшення майна обійти стягнення на нього; 3) для
пред'явлення цього позову до третьої особи, до якої перейшло
майно, вимагалося, щоб остання також знала, що відповідні дії
виконуються на шкоду кредиторові.
Неправомірна ліквідація або пошкодження чужого майна (damnum injuria
datum). Відповідальність за damnum iniuria datum (підпал, убивство тварини чи
раба) була менш жорстокою — компенсація потерпілому за найвищою ціною
на таку ж саму річ, або, у разі категоричної відмови від здійснення такої
компенсації — вибивання силою подвійної суми у неоскаржуваному порядку
[ 15, c. 91]. Загальний делікт пошкодження чужих речей з’явився у ІІІ ст. до н.е.
у зв’язку із виданням закону Аквілія (287 р. до н.е.).
Цей закон складався з трьох глав, що передбачали різні види деліктів:
 1. безжалісне вбивство чужого раба чи тварини має обов'язок
платежу в розмірі вищої вартості, яку мав раб або тварина протягом
одного року до вбивства;
2. переслідування додаткового кредитора за помилування боргу із
стипуляції на шкоду основному кредитору;
3. інші випадки деформації чужого майна викликали обов'язок
платежу вищої вартості, яку мала річ протягом 30 днів до
пошкодження. Якщо той, хто спричинив шкоду, відсторонявся від
відповідальності, то сума стягнення подвоювалась [ 9, c. 426].

Відповідальність, за Аквілієвим законом, встановлювалася не лишу у

випадку навмисного завдання шкоди, але й за будь-якої необачності. Навіть
маленька вина спричиняла відповідальність. Завдана правопорушником шкода
відшкодовувалась лише власнику речей.
У результаті діяльності преторів і юристів були законодавчо передбачені
нові різновиди деліктів:
1. грабунок - групове пошкодження або крадіжка майна, пов'язані із
насильством; відвід - чотирикратний розмір компенсація вартості
вкраденої речі і винні підлягали громадському безчестю;
2. погроза - не визнавалися повноважними дії, вчинені під впливом
насильства та страху; потерпілий мав право вимагати стягнення
чотирикратної вартості шкоди, яка була йому зумовлена в
результаті погроз;
3. обман - вмисне затуманення особи, яка призвела до її помилкових
вчинків, у результаті яких особі була заподіяна майнова кривда [ 18,
c. 175].
Забезпечення виконання зобов’язання: застава, завдаток, неустойка,
порука

Кредитор завжди зацікавлений у тому, щоб зобов'язання було виконано

гарно та у встановлений строк. Ящко його невиконають боржником кредитор
має право повернути стягнення на його майно. Однак кредитор бажає бути
впевненим як у добросовісному і своєчасному виконанні самого зобов'язання,
так і в реальній можливості відшкодування збитків, заподіяних недотриманням
зобов'язання. Крім того, він хоче мати правові засоби, які б примушували
боржника до добровільного і своєчасного виконання зобов'язання настанням
негативних для нього наслідків [10, c. 97].
Під гарантією зобов’язання розуміють будь-який засіб, що надається
правом з метою поліпшення позиції кредитора, шляхом забезпечення його
переважно прямим або непрямим здобуття задоволення за його вимогою.
Цьому служать різні засоби, що забезпечують виконання зобов’язання.
Римському праву були відомі такі способи забезпечення виконання
зобов’язання: порука (adpromissio); завдаток (arra); неустойка (stipulatio poenae);
застава (fiducia; pignus; hypotheca) [ 4, c. 176].
Порука (adpromissio) — це договір, за яким третя особистість
(поручитель) з метою забезпечення виконання зобов’язання бере на себе
відповідальність перед кредитором за виконання зобов’язання боржника [ 13, c.
135]. Вона встановлювалась у формі adpromissio – додаткової стипуляції
третьої особи.
Стипуляція проходила водночас з підписанням основного договору. В
залежності від слів, сказаних при стипуляції, античне римське право поділяло її
на три різновиди: sponsio (урочиста обіцянка), fidepromissio (обіцянка по
совісті), fideiussio (коли особа ручалась) [ 9, c. 324] . Через це порука не могла
існувати і після завершення основного зобов’язання, а борг поручителя не міг
перевищувати боргу основного боржника. Поручитель повинен відповідати за
недотримання боржником зобов’язання перед кредитором за тих же умов, що й
основний боржник, або половину [ 7, c. 462].
У Римі порука була поширеним способом забезпечення виконання
зобов’язання, що обумовлювалося соціально-економічними умовами римського
суспільства. Як правило, порука використовувалась тоді, коли основний
боржник був нездатний забезпечити виконання зобов’язання власним майном,
зокрема його заставою. Поручителем могла бути особа, яка має змогу
використовувати відповіде їй майно і, як правило, дуже заможна [12, c. 175].
Згодом в юстиніанівський період було запроваджено субсидіарну (додаткову)
відповідальність поручителя. Кредитор спершу мав вимагати ввиконання своїх
вимог від основного боржника і тільки при відмови — звертатися до
поручителя. Поручитель, який виконав зобов’язання (сплатив борг), отримував
права зворотної вимоги (регресу) до основного боржника [17, c. 349].
 Завдаток (arra) — це загальна кількість грошей або інша цінна річ, яку
одна сторона (боржник) передає іншій стороні (кредитору) в момент укладення
договору [ 13, c. 136]. Завдаток у римському праві мав значення додаткового
договору, який супроводжував основний. В усіх випадках належного виконання
договору він долучався (кредитором і боржником) у рахунок майбутнього
належного платежу, тобто зачислювався як частина платежу за зобов'язанням.
Спочатку завдаток мав важливу роль доведення факту укладення
договору. Без нього акт не припиняв свого юридичного значення, але завдаток
підтверджував факт угоди [ 7, c. 386]. Отже, сторони не могли заперечувати
факт що є між ними договірного зобов’язання. Хоча завдатком могло
забезпечуватися виконання зобов’язань, що виникали з різних видів договорів,
найбільшого розповсюдження він отримав при укладенні договору купівлі-
продажу та найму [ 9, c. 361].
Загальне правило встановляє, що при порушенні основного договору
завдаток повертався боржнику. Лише в епоху Юстиніана завдаток здійснює
свою штрафну функцію [ 13, c. 136]. При забезпеченні зобов'язання завдатком
боржник залишався без нього, якщо відмовлявся від виконання. Кредитор, який
вирішив відмовитися від договору, мав був повернути завдаток у подвійному
розмірі. У звичайному розвитку договору завдаток зараховувався як частка
платежу за зобов'язанням [ 10, c. 17].
Неустойка (stipulatio poenae) — це грошова сума, зазначена в договорі,
яку боржник зобов’язувався виплатити кредитору в разі невиконання або
неналежного виконання основного зобов’язання [ 13, c. 136]. У Давньому Римі
неустойка не стала популярною, тому що кредитор не міг бути впевненим у
тому що боржник спате неустойку, що був неспроможний здійснити основний
платіж [ 13, c. 137].

Догорів про штраф ускладався у формі стипуляції і мав характер

акцесорної (додаткової) угоди. Тому, якщо основний договір за будь-яких
причин стане недійсним, то і угода про штраф визнавалась такою самою [ 8, c.
84]. Вважається, що при невиконанні зобов'язання кредитор мав право вимагати
або зобов’язувати до виконання зобов'язання, або виплати штрафу (неустойки).
Витребування здійснення зобов'язання і погашення штрафу допускалось лише
як виняток (так звана кумулятивна неустойка) [ 9, c. 385].
Застава — це спосіб забезпечення виконання зобов’язання, за яким
встановлюється речове право заставодержателя на предмет застави [ 12, c. 194].
При невиконанні зобов’язання, забезпеченого заставою, кредитор
(заставодержатель) мав право вдовольнити свої побажання за рахунок речі —
предмета застави. Порядок звернення стягнення на предмет застави був
підпорядкований її формі. Як уже говорилося раніше, римському праву були
відомі форми застави: фідуція (fiducia); пігнус, або ручний заклад (pignus);
іпотека (hypotheca) [ 17, c. 283].
Наслідки невиконання зобов’язання, підстави звільнення від
відповідальності

У разі недотримання або неподобного виконання зобов’язання боржник

виконує відповідальність перед кредитором. Наслідки неналежного виконання
чи невиконання зобов’язання були майже ідентичні: або відвічальність
боржника, або звільнення його від відповідальності У різні часи законів
Римської держави типи відповідальності були розбіжні. В епоху Законів XII
таблиць відповідальність боржника мала власний характер — була особиста
екзекуція: в’язниця, позбавлення волі, продаж у рабство та навіть вбивство [ 11,
c. 81].
Дані дії використовув саме кредитор. Особистий характер
відповідальності боржника за невиконання зобов’язання, як правило, не
дорівнював інтересам кредитора, адже останній зоставався без задоволення
своїх вимог [ 13, c. 137]. Далі особиста страта за законом Петелія (lex Poetelia)
перетворилася на майнову (326 р. до н. е.).
Пізніше в праві відповідальність боржника вдовольнялась оплатою
кредитору понесених збитків, причому відповідальність боржника ґрунтувалася
на принципі вини [ 7, с. 424]. Всяке порушення дондицій договору чи іншого
зобов'язання обезладнює цивільний обіг.
Тому результат невиконання зобов'язань старанно регламентувалися
римським приватним правом [ 10, c. 13]. Римські юристи призначили, що
боржник має нести відповідальність за невиконання (неналежне виконання)
зобов’язання лише в разі, якщо таким порушенням було заподіяно шкоди
кредиторові. Що ж стосується майнових збитків, то їх наявність була
обов’язковою умовою відповідальності як за порушення умов договору, так і за
інші правопорушення (делікти) [ 13, c. 138].
Поняття і види вини.

Вина (culpa) у повному судженню — це неправомірний стан свободи,

коли особа з задумом і свідомо реалізує неправомірну дію, бажаючи викликати
враження (так зване dolus, dolus malus – поганий намір, зломислення) [8, c. 251].
Вина у широкому значенні цього слова поділилась на дві форми: умисел (dolus)
і необережність (culpa).
Умисел – боржник завбачав результати своїх поступків і бажав їх
настання. Відповідальність за умисне невиконання зобов’язання наставала
завжди. Це твердження мало владний характер, тобто не могло мінятися за
домовленістю сторін. Отже, якщо продавець відчужує раба, що є елементом
застави, то, хоча б і була пересторога про звільнення його від відповідальності,
він буде висловлюватись за те, що діяв з умислом.;
Необачність – боржник не передбачав результатів своїх вчинків, хоча
мав би вичікувати їх. У словах, Павла, зазначено, що «вина наявна тоді, коли не
було передбачено те, що могло бути передбачено уважною людиною» (Д.
9.2.31) [ 10, c. 14].

Необережність буває різною: груба (culpa lata), легка (culpa levis) і

найлегша (culpa levissimma). При незграбній нерозсудливості особа не виявляє
простої турботи, якої можна требувати від будь-якої особи. Легка
необережність була видима у разі, якщо особа не показувала тієї міри турботи і
обережності, що притаманні дбайливому господарю [ 13, c. 139]. Якщо вчинки
боржника поступалася добросовісності господаря, вона була легкою виною.
Римські юристи сторили модель такого собі доброго, клопітливого, акуратного
господаря, поведінка якого була взірцем для визначення вини боржника. Таку
вину величали ще culpa levis in abstracto – виною за абстрактним критерієм,
тобто мірою для порівняння призначалася якась абстракція, невизначеність
[ 17, c. 352].
Крім того, римському приватному праву був згальновідомий ще один
різновид провини – culpa in concreto (конкретна вина). Її визначали
порівнянням, ставлення людини до своїх і чужих справ. Якщо боржник до
сторонніх справ (речей) ставився гірше, ніж до своїх, то присутня була реальна
вина. Прикладом конкретної вини в джерелах можна вважати стосунки друзів
між собою [ 10, c. 14].
Ступені вини
Якщо між сторонами було наявне будь-яке незвичайне правовідношення,
яке зобов’язувало до деякої обережності, то за відсутності такої обачливості
особа несла відповідальність за вину. Але не в усіх випадках наполягалась
присутність однакової обережності, тому визначались різні ступені вини [ 11, c.
82].
 Індивід, який не придержується обережності, притаманній всім людям,
створює грубу вину (culpa lata), що за визначенням джерел є нерозумінням
того, що тямлять всі (nimia negligentia). Особа, яка не додержується
дбайливості, провокує до виникнення легкої вини (culpa levis). Особа, яка не
дотримується обережності щодо своїх справ, а також доручених її догляданням
чужих інтересів, спричиняє так звану culpa in concrete — конкретну вину,
уподібнену до злого умислу (dolus). Якщо дві людини приносили одна одній
кривду в результаті dolus або culpa, то здійснювався залік вини, і претензії їх
одна до одної погашалися [ 5, c. 168].
Крім цього, у римському праві було наявне таке поняття, як охорона речі
(custodia). Якщо договором або законом на особу покладається обов’язок по
охороні речі, вона має проявити всебічний вид турботливості. Прийнято
вважати, що відповідальність за custodia виходить за рамки вини [ 8, c. 212].
Наприклад, кравець, який бере тканину для пошиття сукні, відповідає за її
недоторканність навіть, якщо втрата цього матеріалу стлася не через його вину.
Охорона речі можна припускати, що є більшим тяжким видом відповідальності,
а саме — відповідальністю відстороненою від наявності вини правопорушника
[ 13, c. 139].
Хоча відповідальність і була суцільним наслідком неналежного
виконання зобов’язання, за певних ситуацій правопорушник міг бути
відсунений від неї. Мотивом звільнення від відповідальності римські юристи
визнавали випадок (casus) і непереборну силу (vis major) [ 18, c. 351].

Випадок (casus) – це особливий правовий термін для позначення втрати

речі або іншої неможливості здійснити зобов'язання без вини боржника. Інакше
кажучи, це збіг обставин, за яких вина боржника відсутня, проте виконати
зобов'язання неможливо [ 10, c. 16]. За об’єднаним правилом за casus боржник
відповідальності не ніс (за винятком капітанів кораблів, господарів нетутешнії
дворів).
Джерела запевняють: «casus a nullo praestatur» – за випадок ніхто не несе
відповідальність. Нездоланна сила або непереборна сила (vis major) – дії
безконтрольних сил природи, які недосяжно ні передбачити, ні усунути. Втрата
речі або інша неможливість виконання угоди, що настала завдяки дії
нездоланної сили, усуває боржника від відповідальності. Наприклад, не
звільняється від відповідальності людина в разі, якщо ураганом знесена дах її
домівки, чим завдана шкода будинку сусіда, якщо буде з’ясовано, що
покрівельні роботи виконані недобросовісно.
 Висновки

Отже, підбиваючи підсумки можна стверждувати що все що було

наведено вище, можна зробити висновок, що римське право є дуже унікальним
з різних сторін. Воно поділяється 1) вчення про осіб; 2) вчення про речі; 3)
вчення про зобов'язання. Саме зобов’язальне право стало дослідом мого
вивчення.
Воно вважається базою для всіх інших. Його особливістю є: підстави
виникнення зобов’язань, особливість об’єктів, наслідки невиконання та
особливість договорів. Для їх вивчення використовують різну літературу
римського приватного права та досвід набутий при вирішенні питань,
пов’язаних з будь-якої проблемою.
Римське право, безумовно, посідає перше місце серед виникнених прав.
Адже воно є базовим в наш час. Слово “базове” можна пояснити ще як
“основна”, що є більш доречним.
Історію створення можна назвати унікальною, адже не кожне виникнення
та розвинення права є настільки цікавим. Існують різні думки що до
виникнення саме зобов’язального права і всі вони мають право на життя.
Підставою виникнення зобов’язань є юридичні факти. Юридичні дані
розподіляють на події та дії. Дії можуть бути правомірними або
неправомірними.
Закони зобов’язального права є чіткими. Говорячи про договори можна
стверджувати, що вони поділяли обов’язки між сторонами - це є дуже гарною
дією. Також був перелік обов’язків, які повинні були бути виконаними, щоб
договір ввійшов у застосунок. Спочатку зобов’язання мало суворо особистий,
персональний, характер у зв’язку з чим в ньому не можна було вступити через
представника. Втім, оскільки в цивільні відносини брали учать одночасно
кілька людей як з боку кредитора, так із боку боржника з’являється така
правова категорія як множинність осіб в зобов’язанні.
Слід зазначити, що римляни придумали визначення “делікт”, яке існувало
тоді, коли були порушення суб’єктивних прав людини. Воно мало ряд
унікальних особливостей.

Виконання зобов'язання полягає в здійсненні зобов'язаною особою дій,

що являють його зміст. Невиконанням або неналежним виконанням
зобов'язання визнавалося відступлення від умов договору, порушення однієї із
вказаних вище вимог до виконання. Відповідальність боржника за невиконання
зобов'язання приходила лише за наявності спеціальних умов — вини і факту
збитків.
 Список літератури

1. Рождественский, Н. Римское гражданское право : Изложенное по

Маккельдею [ Текст] : в т./ Н. Рождественский. — Снкт-Петербургъ :
Типографія Карла Крайя, 1830. - Т. 2 - Особенная часть. - 1880
2. Капустин, М. Інституціи римського право [ Текст ] / М. : Типографія М.
Н. Лаврова і К, 1880 – 392 с.
3. Бартошек М. Римське право ( Поняття, терміни, визначення) : Пер. з
чеськ. - М...: Юрид. літ., 1989 - 448с
4. Кедрова Н. А. Формування зобов'язальних правовідносин у
Стародавньому Римі // Актуальні проблеми політики: 3б. наук. праць 2007.
Вип. 32. - С. 200 – 204
5. Лісовий І. А. Античний світ у термінах, іменах і назвах. - Л., 1988 - С.
6\
6. Марецолль, Т. підручник римського цивільного права [Текст] / Т.
Марецолль; [переклад з німецького]. М., 1867. - 487
7. Підопригора О. А., Харитонов Є. О. Римське право: підручник. 3-є вид.
Київ : Юрінком Інтер, 2013. 528 с.
8. Основи римського приватного права : навчально-методичний
посібник / за ред. Є. О. Харитонова. – Одеса : Фенікс, 2019. – с. 296
9. Основи римського цивільного права : навч. посібник / І.Г. Козуб, М.І.
Боднарук. – Чернівці : Чернівец. нац. ун-т ім. Ю. Федьковича, 2020. – 488 с.

10. Лекція до теми «Загальне вчення про зобов’язання» для студентів І

курсу денної форми навчання та для студентів І курсу заочної форми навчання
спеціальності 081 «Право», галузь знань 08 «Право».
11. Основи римського приватного права: курс лекцій / P. А. Калюжний,
Ю. В. Ящуринський. — К. : ДП «Вид. дім «Персонал»,
2011. — 184 с. — Бібліогр. : с. 182–183.
12. Основи римського приватного права: Навчальний посібник - Львів:
Ред.-вид. відділ Львів. ун-ту, 2000. - 238с.
 13. Основи римського приватного права: Підручник / В. І. Борисова, Л. М.
Баранова, М. В. Домашенко та ін.; За заг. ред. В. І. Борисової та Л. М.
Баранової. — Х.: Право, 2008. — 224 с.

14. КОНСПЕКТ ЛЕКЦІЙ з дисципліни «РИМСЬКЕ ПРАВО»

15. Калюжний Р. А. Римське приватне право: Курс лекцій. — К.: Істина,
2005. — 144 с.
16. Новицкий И. Б. Римское частное право. – М., 1948. – С. 314
17. Гримм Д. Д. Лекции по догме римского права / Под ред. и с. предисл.
В. А. Томсинова. — М.: Зерцало, 2003. — 486 с. (Сер. «Русское юридическое
наследие»).
18. Хома Н. М. Історія держави і права зарубіжних країн : навч. посібник.
Львів: "Новий Світ-2000", 2008 - 480с.